Керамічні серця

Розділ 1. Жаррак порушує правила

Усе могло би, безперечно, скластися по-іншому, якби Жаррáк не належав до великого дому. Або був на кількадесят років старшим за Канре, а ще бажано беззубим і буркотливим. Чи якби він обрав інший день для втечі з лекцій. Якби бодай для пристойності задирав голову достатньо високо, як і личить шановному панству, до якого належав. Тоді ще був би шанс, що юнак проминув би Канре, не черкнувши й поглядом, і, можливо, це своєю чергою не смикнуло б жодну срібну нитку.

Але цього не сталося. Як не сталося снігу в червні і кривавої війни після вбивства королеви-матері, слава за те всім великим домам.

Натомість Жаррак, замість піти крізь парадний вхід, шмигнув під кам’яною аркою до заднього двору за маєтком маестри Альвіанні, своєї двоюрідної тітки. А це той вид стосунків, коли вас іще зв’язує щось кровне, проте воно здебільшого передбачає лише подобу турботи й інтересу до справ одне одного. Природно, тітка не цікавилася тим, що племінник тікає з навчання та пропускає його, гостюючи в її маєтку, найближчому до Лекторійного дому імені святого Максимілія.

Сама маестра здобула бездоганну домашню освіту, як належить панні, і дуже цим пишалася, примовляючи, що в її часи юна дівчина і не помислила би податися в студентки і то все поганий вплив Ермани. Нині більше інтересу вона виявляла до парфумів, а не до книг. Поповнювала, щоправда, обидві колекції з огляду на бажання демонструвати красу та розум, які, на думку оточення, рідко йдуть у парі. Бо відома річ: суперечливе враження — найкраще, аби тебе не розгадали. А ті, кого важко розгадати, завжди на висоті в колах, до котрих маестра належала за правом народження і звідки не мала жодного шансу вирватися.

Тож Жаррак, насвистуючи мелодію сороміцької пісні, яку почув від свого друга Шарля Толіо, забіг у двір, заляпав світлу одіж болотом, котре квацяло під ногами після нічної зливи, і послизнувся на бігу так, що ледь не впав у дерев’яне коритце, повне чистих, щойно випраних простирадл.

Вилаявся він геть невідповідно до свого статусу, тому тихо й під носа, а тоді спантеличено кинув:

— Що у вас тут валяється посеред дороги?

«Дорогою» болото у дворі назвати було важко. Але коритце стояло посередині, зовсім посередині. Тож якби хтось хотів якнайшвидше перетнути двір, як-от Жаррак щойно, він би обрав саме шлях, на котрому лежало прання. Тільки що на задньому дворі швендяли самі лиш слуги, і вони би просто, ні пари з уст, оминули корито з білизною і пішли собі далі. Але біда принесла сюди молодого маестра. Біда та звалася професором історії цивілізацій, якого Жаррак не міг слухати не засинаючи, хоч викладач і отримав торік від Ради почесну відзнаку за видатні досягнення в науці.

— Це моя провина, маестре. — Канре виринула з-за розвішаної на довгих шворках білизни і подумки вилаяла невчасного тут панича слівцями, які вона ще в дитинстві завчила від Кари. Утім, відвертості ніколи не просочувалися крізь її міцно стулені вуста.

Тепер їй належало вибачатися, бо Жарракові належало все інше, включно з її життям. І нехай рабства у Франі ніхто не пам’ятав, та це не допомогло ні Карі, ні Юппер, ні Аннік. Наймолодшій сестрі радше пощастило померти рано.

Канре зняла фартух, у просторих кишенях якого дзвеніли ключі від кухонних комірчин і кімнат тієї частини дому, котру маестра вділила для слуг. Фартух належав пані Маннó, і не дайте пресвяті комусь забруднити його навіть зі споду! Та Канре смикнула його собі, аби не забризкатися водою зі свіжовипраної білизни, бо ж їй по тому поспішати до маестри.

Дівчина повісила фартух на натягнутий мотузок і опустилась на коліна, подумки прикидаючи, скільки сохнутиме сукня після прання, куди її якнайшвидше доведеться відправити після клякання в болото.

Вона опустила погляд до землі і витягнулась уперед, щоби паничеві відкрились її шия й потилиця, розмежована акуратним проділом. Мітки від хвороби там не було.

— Боже, я ж не наказував тобі падати в болото… — відказав Жаррак куди спокійніше, ніж до того цікавився щодо корита.

— Щиро прошу вибачення, — відповіла Канре, сподіваючись, що він швидко піде. Дівчина вже відчувала колінами вогкість землі, котра просочувалась навіть крізь нашиту на поділ смугу грубої тканини й такі ж грубі панчохи.

— Я думав, що ви лише в домі маєте так робити, — мовив несподіваний гість із подивом. Мовби зі зла, він не поспішав іти геть і пробурмотів: — Франські звичаї…

— Так мене навчено, маестре, — відповіла Канре сумирно й на прохання панича повторила з дитинства відоме правило: — Якщо служка чимось допекла господареві, то їй належить просити пробачення на колінах. Будь-де й будь-коли.

— Тоді я прошу вибачення теж, — раптом заявив Жаррак. — Я кілька років не був у Франі, а виріс біля столиці Вінну — там звичаї трохи інші. Підведися.

Канре сторопіла. Вона зроду не чула про правила у Вінні, та й про саму столицю східних сусідів чула мало. Водночас її роздратувало те, що цей світловолосий пан спершу примусив її забрьохатися, як свинюку, а тепер ще й твердить, що не знає про тутешні правила. Ще й вибачився — сам! Мовби знущається.

Проте не послухатися дівчина не могла. Вона повільно підвелася, відчуваючи, як багно затікає в черевики, а панчохи огидно прилипають до ніг. Очей не підводила: це теж забороняли. Якщо ж якийсь пан наказував показати йому лице й подивитися просто у вічі, чекай біди. Канре не раз переживала це. Тому видихнула з полегшенням, коли оцей тільки їй щось кинув про вмивання і пішов собі геть.

— А щоб і вам незле велося, шановний маестре, — шепнула дівчина вслід фалдам пісочного кольору, котрі так не личили до заднього двору.

Вона відчувала сором від того, що незнайомець, замість прийняти її вибачення, як личить вищому, спантеличив. Сама хотіла б обійтися без клякання в болото. А він міг би промовчати і піти далі замість волати на неї. Заради всіх святих, ну як же можна не знати такої простої речі?.. Проте Канре притлумила роздратування, бо пам’ятала дуже добре: сестру Кару стратили за те, що вона не попросила вибачення.

На щастя, день видався зайнятим, тому Канре не потрапила на очі пані Манно. Управителька не втратила б шансу розпитати її про забруднену сукню й виписати за те, що посміла поставити корито на шляху якогось панича. Наче паничі тільки те й роблять, що блукають зранку їхнім заднім двором та перечіпаються через усе, що криво лежить!

На щастя, була середа й середина місяця. День, коли маестра Альвіанні неодмінно приймає численних гостей. Ладили великий прийом: у вітальні вичищали люстру на кількадесят свічок, нову сукню (сапфірово-синю з кремовим мереживом) привезли ще вранці, а на кухні все брязкотіло й парувало так, ніби завітає щонайменше король із почтом.

Хоча гості прибуватимуть аж надвечір, але з самого ранку, після бідосі з коритом, Канре мусила допомагати господині. Це звільняло її від потреби зазирати до кухні, де задихнутися легше, ніж вижити. Однаково до кухонних справ її не допускали — двом кухаркам часом підсобляла Юонна. Пані Манно буркотіла, що зі статками маестри годилося б найняти більше слуг, щоб кожен дбав про своє діло, а не біг ще й іншому допомагати. Управителька ще казала Канре, що в іншому домі помічниці на кшталт неї не личило б узагалі спускатися до кухні чи бавитися з постіллю. Проте господиня твердо стояла на тому, що коли вона живе самотою, то не потребує натовпу прислуги, аби глядіти вельми скромний, на її погляд, маєток. Маестра понад усе цінувала тишу поміж своїми невпинними прийомами. Тож бідкалася: коли в домі буде більше слуг, вони доконають її тупотінням по паркету.

Найгірше було, коли на пишні бенкети приходили панії зі своїми чоловіками. Чи з чужими — таким в Івеліні нікого не здивувати. Будь-які чоловіки небезпечні. У такі вечори Канре особливо заздрила Аннік: сестра померла якраз на порозі віку, який несе загрозу. Сама вона давно перетнула ту межу і добре знала смак зілля агонії, котре зрідка оплачували зі своїх бездонних кошелів маестри, які бажали її тіла й не бажали спинятися вчасно.

Юонна нині в’їдливо, як завше, твердила, як Канре щастить: помічниця самої панії, тож має вищий статус і забагато поблажок — принаймні так це виглядало в очах інших. Дівчина не кивала, поки молодша служка укладала їй коси. До маестри належало з’явитися якнайшвидше. А ясно-блакитна, розкішна з погляду служниці сукня ще висіла на дверцятах шафи.

— Швидше, будь ласка, — попрохала Канре.

Їй здавалося, що Юонна сьогодні навмисне довго порається. Сподівається, що спізнення помічниці розгніває маестру, котра сама не своя у дні бенкетів. Розгнівається, прожене і покличе собі на поміч молодшу служку. І, мабуть, подарує їй таку ж світлу сукню — господиня любила легкі, ніжні барви. А все, що оточувало її, мало вписуватися в це піднесене уявлення про красу світу. Попри те, що світле для слуги несе більше проблем, ніж вигоди.

За весь час роботи пліч-о-пліч із Юонною Канре непогано вивчила звички й бажання сусідки по кімнаті, тому дрібні шпильки тієї, як правило, викликали усмішку. Врешті, гостроязика й метка служка не була поганою людиною. Вона одного разу попередила, що панія з нудьги йде аж до них униз — перевірити, як рухається робота над вишитою торбинкою, — саме коли Канре гортала старі листи замість шити. Іншого разу Юонна вивела їй пляму з сукні, поки дівчина лежала в знемозі після зілля агонії, котре ой недарма має таку назву.

— Готово, — клацнула язиком молодша служка. — Особиста помічниця маестри може вийти до світу у всій красі.

Канре похитала головою, перевіряючи, як шпильки тримаються.

— Дякую, — кивнула вона й почекала, поки Юонна вийде, бо воліла перевдягатися наодинці. Та й не хотіла, аби подруга бачила, що господиня вділила їй ще нові панчохи — тонкі й світлі, як морська піна. Ще більше вона остерігалася, що Юонна краєм ока зазирне до її шухляди і знайде там під паперами й старим мотлохом баночку з рум’янами, котрі маестра наказала викинути, бо вони впали зі столу і кришечка розбилася. Канре була певна: відсутність кришки нітрохи не зіпсувала вмісту. Вона накривала баночку папером і зав’язувала стрічкою. Шухляду завжди замикала на ключ — від цікавих очей.

— Пора йти, — сказала віддзеркаленню в шибці, мовби шукала в нього підтримки перед довгим і важким днем. Добре завчила: підтримки шукати більше ніде.

— І де вона? — спитала маестра Юріт Даль Альвіанні у служниці, яка принесла їй ранкову каву в чашечці розміром з наперсток, проте в концентрації, котра здатна підняти й трупа. Бо саме живим трупом маестра почувалася щоранку. — Де Канре, котра мала бути тут ще десять хвилини тому?

Служка дивилася в підлогу, і плечі її дрібно тремтіли — аж кава бралася брижами, як вода на морі. Господиня помітила це.

— Тримай себе в руках, — наказала з придихом.

Узяла чашечку з таці і вдихнула аромат, а тоді ковтнула все й одразу. Чорна кава працювала краще від заклинання ейфорії, котрим маестра Альвіанні бавилася в часи навчання. Проте задля справедливості треба згадати, що прокидатися вранці тоді теж було легше. А замість важких титулів, котрі осіли на її ім’я, лунали інші, інтимніші звертання. І голоси, більшість із котрих ніколи не оживуть…

За кілька секунд м’якість спогадів утекла з тіла маестри разом із сонною втомою.

— Ти, — вела вона далі, зиркаючи на служницю, ім’я котрої завше забувала, — йдеш на кухню й кажеш пані Манно, що я відсторонила тебе від роботи сьогодні на прийомі. Мені не потрібні прецеденти з розхлюпаним вином. Якщо ще раз побачу, що твої руки не на місці, — звільню без плати й рекомендацій. За три секунди тебе тут немає. Раз.

Служка чкурнула з покою ще до того, як маестра видихнула «два». Юріт повернулася до вікна, очікуючи, що наступним стукотом буде запізніла Канре, котрій сьогодні ох дістанеться… Але натомість легкі та впевнені кроки принесли до її дверей когось іншого — а маестра навчилася гарно розрізняти кроки та стукіт. Раптовий гість не належав до слуг.

— Доброго ранку, тітонько! — негайно підтверджуючи її слова, озвався на порозі непосидючий племінник. — До вас можна, чи й на мене такі злі, як на служку?

Жаррак, певна річ, застав момент, коли служниця вибігла геть, і сприйняв це надто серйозно.

— Любий! — Маестра розцвіла усмішкою і солодко потягнулась. — Ходи привітай мене як годиться. — Вона простягла руки, намащені трояндовою олією, до племінника.

Він підійшов, нахилився і ніяково поцілував її в обидві щоки, стараючись не торкнутися рук, аби не вимастити світлий жакет. Віннське виховання зробило його надто холодним до розваг Івеліна, ще й неоковирним на смак маестри, але вона не ризикувала висловлювати цю думку Жарраковому батькові. Врешті, дитина є дитина — з неї можна виліпити будь-що, а Жаррак був талановитою дитиною з великим майбутнім.

— Господи, я зовсім не зла, та з нижчими по-іншому не можна. — Маестра смикнула нижню сукенку і запнула халат, в котрому розкошувала на софі під вікном, ловлячи лагідні вранішні промені. — Вони народжені, щоб служити. Ми — щоб нести певність у їхні життя. Якщо послабити віжки, то нижчі потонуть у власному невігластві. Ось поглянь: я наставляла служку, щоб вона акуратно подавала напій. А якби не завважила цього, вона б могла пролити дороге вино на ще дорожчу одіж когось із гостей. І їй би, чого доброго, відрубали руки. А тоді настрій зіпсовано, бенкет зіпсовано — комусь треба такого? Мені — ні.

Жаррак усміхнувся, і сонце впало на його лице, мовби хотіло підсвітити цю усмішку.

— Я розумію, тітонько. Тільки після приїзду мене щоразу дивує, коли вони на коліна падають.

— Ти звикнеш до всього. — Маестра обтерла руки вологою хустинкою і опустила її в миску з трояндовою водою. Тоді вимогливо потягнулася до племінника і взяла його широкі долоні у свої, вполовину менші. — Життя у Вінні дуже хороше, я певна цього. Але ти вже не дитя, Жакк, — назвала вона його всупереч сказаному дитячим прізвиськом. — Ти потрібен своєму домові, тому придивляйся до тутешніх звичаїв і вчися давати лад усьому — поки маєш у кого вчитися. Твій батько — один із найкращих…

— У мистецтві війни, — перебив Жаррак несподівано жорстко.

Тут у двері застукотіли дрібно, мовби град пройшовся, а тоді всередину обережно зазирнула Канре. Маестра була зла на неї, проте з приємністю відзначила, що сукня помічниці гарно випрасувана, взуття чисте. Хоч і пошарпане вже. Зате волосся ретельно укладене. А коли дівчина виглядає добре з лиця і має лискуче волосся, то ніхто не дивиться на її туфлі. Хіба прихильники каблучків як продовження ніжок — такі, на кшталт панотця Фільона. Але того виродка, слава святим, нині ввечері не буде.

— Канре, ти спізнилася, — різонула маестра, напускаючи на себе холод.

— Прошу вибачення, пані. — Служка застигла біля дверей з опущеною головою і вже сіпнулась, аби опуститися на коліна.

— Потім проситимеш. Не смій забруднити сукню, бо я тебе вб’ю, нещастя. — Жінка найменше хотіла, аби її помічниця, котра нині має виглядати бездоганно, як і все в цьому домі, витирала поріг ясно-блакитним шовком.

Канре зім’яла поділ сукні.

— Руки! — Маестра Альвіанні аж схопилася за бильце софи і подалася вперед. — Ти сьогодні не спала чи що?.. Можеш зайнятися списком справ, — наказала вона, знаючи: якщо не дати нижчій роботу, вона зараз м’ятиме ту сукню, аж доки не доведеться її заново прасувати.

Дівчина стріпнула руками, наче проганяла бісенят із кінчиків непосидючих пальців, і швидко підійшла до круглого столу, на якому лежав аркуш — побажання панії. Та брала собі в особисті помічниці тільки тих, хто вміє читати. Бо любила перед сном складати список завдань, котрі вранці давала служці. Це допомагало заснути й часом заспокоювало мігрень.

— Тепер іди. За дві години чекаю тебе з кольє. Візьми з собою когось із охорони. Скажеш: мій наказ. — Маестра Альвіанні повернулася до племінника. — Злодіїв нині розвелося, мов мошкари. Уже й не можна безпечно відправити служницю до ювеліра. Перестрінуть іще на порозі, обберуть у найближчому провулку й заріжуть при світлі дня! А коли ювелірових кур’єрів і попросиш у певний час принести замовлення, то вони все переплутають і не встигнуть до прийому. Покладатися можна лише на свою слугу.

Жаррак мовчки слідкував за швидкими рухами дівчини-служниці. Він не одразу впізнав у ній ту, котра клякла перед ним у дворі. Удома, в Альтесштадті, теж ніколи не зникала прірва, котра розділяла народжених під знаком оливної гілки і нижчих, але там він хоча б міг спокійно перекинутися кількома словами з материною помічницею Ліселлою чи управителем Густавом. Усвідомлення цієї прірви прийшло до нього рано — і поверталося щоразу в снах, де крижана вода підступала до горла. Та Жаррак легко забував сни.

— Якщо вона ще раз так запізниться, — порушила мовчанку маестра, коли Канре вийшла і невагомо причинила двері, — бачу, що шукатиму собі нову помічницю. Шкода, бо ця і сумирна, і з лиця нівроку — слуга в моєму домі має тішити око! А ще Канре читає й пише добре: я часом довіряю їй готувати всю пошту з запрошеннями.

Жаррак посмакував ім’я «Канре», котре скидалося на випадковий звук клавесина. Проте нічого не відповів. І дарма — за кілька секунд тітонька з лукавою усмішкою почала розпитувати, а чого це, до речі, племінник пропускає сьогоднішні лекції.

Канре усміхалася сама до себе, коли поспішала вниз вулицею. Обійтися без покарання від маестри — та сьогодні покровителі удачі явно любили її! Адже господиня мала особливий смак до вигадування покарань.

Нехай святі завжди на боці тих, хто носить знак оливної гілки. Але в глибині душі дівчина сподівалася, що й нижчим часом перепадають крихти благодаті. Як-от ясно-блакитна сукенка, наче в панночки-студентки, чи нові панчохи. Канре підозрювала, що поблажливість панії — наслідок візиту того білявця, котрий раніше присоромив її у дворі.

— А нічогенький вітер нинька ганяє! — кинув навздогін Осван.

— А нічогенький! — дівчина напнула каптур.

Густо-синій плащ із гербом дому Альвіанні сповіщав усіх, що Канре служить маестрі, і це дозволяло бодай трохи безпечніше оминати непрохідний натовп середмістя. Плащ напинався від вітру, але зігрівав гарно.

Осван поспішав за нею і часом кидав щось про погоду чи ціни на ринку, про які наслухався від кухарок. Із двох охоронців у домі кремезний білявець видавався Канре приємнішою компанією — він не любив пиятик, ніколи не спав на варті, а ще розумів, що таке поспіх.

Зараз вони поспішали. По цей бік річки був лише один майстер, якому господиня довіряла. Поворот біля пекарні, вихор квіткарок, далі майстерня капелюшника… Зіщулилась, коли проходила повз дім аптекаря з потертою темно-зеленою вивіскою. Вузькі вікна були ще запнуті зсередини. Старий травник зробив усе, аби його крамниця на першому поверсі виглядала занедбаною й непривабливою, відлякуючи грошовитих клієнтів. Проте високорідним і не доводилося навідувати такі місцини: у них був чар цілителів, а коли вже він чогось не міг виправити, то й трави ні до чого. Зате саме сюди, в непримітну крамницю, Канре й інші служки чи просто дівчата-нижчі приходили по зілля агонії. Темні кімнати аптекаревого прихистку навіювали спокій: вони не випускали назовні своїх секретів.

— А чого маестрі забаглося цього разу: гранатів чи рубінів? — спитав Осван, щоб спонукати Канре до розмови.

На розчарування охоронця, дівчина виразно смикнула плечима й наддала ходи.

У ювеліра виявилося, що пані Альвіанні замовила кольє з сапфірами за рахунок котрогось зі своїх прихильників. Канре подякувала, взяла пакунок обома руками і сильніше запнула плаща, щоб цікаві очі не роздивлялися згорток, який вона несе.

Проблема виникла, не встигли вони минути й три крамниці.

Процесія попереду рухалася швидко, а перед нею, мовби карткові будиночки, на які дмухнув вітер, падали всі без винятку перехожі. Квіткарки і купчині, хлопчики-газетярі, охоронці, пияки, міські божевільні, дзвонар і його сини, пекар з хлібної крамниці на розі…

Королівська процесія розтинала вулицю, як лезо. Прапори, розвіяні на вітрі, зблискували білістю й золотим шиттям.

— От невчасно… — пошепки видихнув Осван, озираючись, аби ніхто не почув. Бо й за такі слова можна поплатитися.

Канре думала блискавично. Їй ніяк не можна було падати на землю. Не зараз — забруднить одяг навіть у плащі. На буденній сукні внизу чорніла нашивка з цупкої тканини, котру легко відпороти й замінити в разі чого. На світлу сукню Канре не могла прилаштувати нічого такого. А маестра вже й без того зла за її ранкове спізнення.

Але не впасти до землі, помітивши попереду королівську процесію, та ще й з вищими чаротворцями, чиї стяги майоріли обабіч розкішних екіпажів, — це смертний вирок на місці.

— Будь тут, — попрохала вона Освана і метнулася за двері найближчої крамниці.

Крамниця пахла шоколадом та медом.

Канре заклякла на вході: вона впізнала це місце. Тут у розкішній вітрині лежали солодощі, котрі так любила маестра. А в другій залі, з видом на доглянутий, хоч і крихітний садок, примостилися столики, за котрими відвідувачі любили пити гарячий шоколад і говорити про справи, до яких простим смертним не торкнутися.

Але головне не це.

Нижчим вхід сюди був заборонений.

І Канре зрозуміла, що вже видала себе — заціпенінням у дверях, панікою на обличчі. Навіть не дивлячись у дзеркало, розуміла, що має вигляд звичайної служки. Але треба було тут втриматися — хвилини вистачить.

— Ох, як мені зле… — Вона закотила очі, зняла каптур, тоді прихилилась до стіни біля дверей і почала обмахуватися рукою за відсутності віяла.

— Слуг без господарів не обслуговуємо, — підійшов до неї цибатий пан у темному однострої. — Вийдіть негайно. Ви псуєте нашу репутацію.

— Перепрошую? — Канре вдала обурення й опустила руку. Вона все ще стояла спиною до стіни, щоби ніхто не помітив герба на плащі. — Я навчаюся в Лекторійному домі!

— А я навчаюся відрізняти малих брехунок від справжніх панночок щодня, — перебив її чоловік. Сухорлява, але міцна рука схопила плече Канре, й управитель турнув дівчину до дверей. Герб таки потрапив йому на очі. — Ти диви! З Альвіанні! Коли маестра дізнається, що ти видаєш себе за високорідну, то шкуру спустить, — відказав він із помітним задоволенням і насунув каптур їй на очі. — Геть відсіль, поки я добрий і нікого більше нема. Ич, студентка знайшлася!

Канре знала, що господиня й так спустить з неї шкуру, якщо вона зіпсує нові панчохи й сукню напередодні прийому, на котрому їй треба виглядати бездоганно, як і всім речам у домі маестри. Канре-бо входила до переліку її красивих речей, як і Кара колись.

Управитель зміряв небажану гостю поглядом, в котрому горіло торжество: викрив таку страшенну облудницю! Дівчина не раз дивувалась, як нижчі ставляться одне до одного. Замість підтримати, як тільки хтось піднімався бодай на сходинку, він сповнювався погорди й ненависті до інших, мовби вони нагадували йому про власні витоки. Хоча так чи інак, гілка не могла прорости під шкірою нижчого, тож жодні сходинки нагору не вели достатньо високо.

— Ану припиніть, — голос пролунав від дверей до другої зали. — Слуга зі мною.

Канре сторопіла від такої заяви. Вона не стрималась і мигцем подивилася на того, хто сказав це. На щастя, він не помітив її нахабства.

Світле, ніби виблякле волосся хвилями спускалося нижче плечей. Юне лице видавалось тепер напрочуд суворим. Ранковий гість маестри!

Рука управителя, котра нагадувала кліщі, відпустила плече дівчини. Канре шумно видихнула і взялася вивчати поглядом візерунчастий паркет. Гість маестри тут. Упіймав на гарячому. Розповість, що вона намагалася видати себе за студентку.

— Коли я прийшов, — вів далі юнак, — то повідомив, що чекаю на ще одну особу. Мова йшла про служку Альвіанні. Ви забули?

— Н-ні, маестре, — управителів голос звучав, мовби розстроєний інструмент. — Прошу вашого пробачення з найглибшим жалем, — проскрипів він і опустився на коліна, наче сили враз покинули, а ноги підігнулися.

Високорідний незнайомець тим часом вимогливо поманив дівчину до себе.

— Я забуду про це непорозуміння, — кинув він управителеві і швидко пішов до другої зали, яка, на щастя, стояла порожньою: панії, котрі любили тут смакувати шоколад, ще тільки робили ранковий туалет.

Канре мовчки попленталася за паничем. Дрижаки пробігали її тілом.

— Це ти та служка, котру тітонька відправила до ювеліра? — спитав маестр, щойно вони опинилися за зачиненими дверима.

— Так, пане, — відказала Канре, притискаючи пакунок до грудей.

— О, впізнав-таки, — юнак усміхнувся з полегшенням і присів за столик, від котрого нестерпно яскраво пахло марципанами та кавою. — Вас нелегко розрізнити, коли всі в землю дивитеся… То яка мара тебе понесла сюди, якщо вхід заборонено?

Канре зіщулилась.

— Розповідай, — голос маестра пом’якшав, але дівчина не довіряла цій м’якості. — Я щойно врятував тебе від великої проблеми. Якби хотів зробити зле, міг би просто не втручатися.

Дівчина розуміла, що так і є. На кінчику язика завмерло питання, чому він заступився за неї, але вона не мала права ставити недоречних питань, котрі не стосувалися розпоряджень чи роботи.

— Знадвору рухалася процесія короля, — прошепотіла Канре. — Я вже завинила перед пані Альвіанні сьогодні. Тож не мала права забруднити сукню. Але закон наказує схилитися перед процесією, інакше…

— Знаю. Проте якби тебе піймали на тому, що ти брешеш про свій статус… — замислено відповів юнак і поморщився. — Тебе могли б засудити.

Темні туфлі на його ногах блискотіли, бездоганно начищені. Канре не знала, що додати.

— Не розумію я жінок. І тітонька каже, що не розумію, — вів далі маестр, похитуючи ногою, закладеною на другу. — Навіщо стільки проблем через одну сукню? Давай я куплю тобі іншу, на зміну.

Дівчина здивувалася ще більше. Їй шалено хотілося зазирнути в обличчя маестра і зрозуміти, з чого це він таке говорить. Натомість вона похитала головою.

— Мені заборонено приймати подарунки від високорідних. Тільки з дозволу господині.

— Справді. Вибач, забув. Тоді зажди тут.

Маестр знявся з місця, та за хвилину повернувся, шурхочучи пакунками.

— Руки сюди!

Канре послухалася, затиснувши коробочку з кольє під пахвою.

— Віднеси це до маєтку. Скажи, що від племінника, який сам на тебе натрапив дорогою, — наказав він і опустив кілька коробок із солодощами в простягнуті руки дівчини. — А це — для тебе. — Юнак опустив зверху ще три круглі цукерки в паперовій обгортці. — Не заперечуй. Про них просто не кажи.

— Маестре, я матиму проблеми… — відказала Канре, котру здушував власний подих.

Як він не розуміє? Чому не хоче зважати на правила її життя?

— Мені заборонено приймати дарунки від високорідних, — додала вона.

— Це каже мені служниця, котра намагалася видати себе за студентку Лекторійного дому кілька хвилин тому?

Канре не могла вловити, чи маестр злиться, чи насміхається. Проте врешті зрозуміла: високорідний нагадав це з тієї ж причини, чому й виручив. Звісно, це не химера його виховання, не раптовий просвіт доброти. Ось і зараз: він пригощає її. А потім, певна річ, прийде на прийом. І накаже підвести голову та подивитися в його очі. Вона не відмовиться, адже не може відмовитися — тільки сподіватися, що він не має особливих побажань чи схильності здушувати дівочу шию в пориві екстазу. Канре настільки звикла до того, як відбуваються схожі речі, що їй видалася кумедною спроба юнака присолодити майбутній вечір.

— Тобі пора йти, — сказав маестр. — Там біля входу тупцяє охоронець із розгубленим лицем і гербом моєї тітки. Думаю, він чекає на заблукалу служку. А до мене з хвилини на хвилину друг прийде.

— Дякую за вашу добрість.

Дівчина опустила каптур на лице, запнула плащ і швидко попростувала до виходу повз управителя, який палюче дивився їй услід.

— Канре, Канре, я вже думав, сталося що! — Зблідлий Осван вирячився на неї стурбовано, щойно побачив на порозі. — Тебе так довго не було! І як ти… — Він не договорив, проте похмуро подивився на табличку з золоченою гілкою на дверях.

Процесія короля вже давно минула вулицю, і все довкола повернулося до звичного шарварку, який змітав, заглушував і плутав думки незгірш за те, як плуталися стрічки пані Альвіанні, коли вона пожбурювала їх геть у нападі гніву.

— Тримай. — Дівчина віддала охоронцеві коробки шоколаду і кинула три цукерки до одного з пакунків. — Я мала забрати замовлення маестри. Вона напередодні написала їм про це. Просто управитель — таке одоробло, що довелося довго все пояснювати. Як наче він і сам зі знаком оливи народився… Ходімо, ми й так затрималися!

Дівчина зміряла двері роздратованим поглядом, щоб переконати Освана, й припустила вгору брукованою вулицею, високо задираючи поділ злощасної сукні.

Підготовка до бенкету відбирала в Канре весь час та сили. Але то була робота, а на роботу не скаржаться, коли вона є. Ще й така хороша — куди краща за все інше, на що безрідна дівчина без імені могла б розраховувати.

Після походу до ювеліра їй належало перевірити, як справи на кухні, потім поговорити з садівником щодо декору столів: тільки свіжі букети, тільки золотаві стрічки — сьогодні господиня хотіла розкоші, а нема нічого більш розкішного за золото. Подейкували, що одного разу в намаганні вразити короля герцог Анріту змусив свого сина-чаротворця витратити всі сили, аби вкрити маєток і прилеглий сад найдрібнішим покровом із золота й перлової пудри. Молодий чаротворець, звичайно, вигорів після такої витрати сил і незабаром покінчив із собою. А король наказав стратити герцога, бо вирішив, що така помпезність не личить нікому, окрім нього. Хоча офіційною причиною назвали те, що закон оливної гілки забороняє витрачати намарне благословення чаротворців.

Але маестра Альвіанні мала смак до декору. Потім, коли вона вже вмилась і втерла в шкіру пахощі, панії треба було розчесати довгі темні коси й укласти їх. У Юонни це виходило краще, але маестра воліла, аби все робила Канре, тому так і було. Зачіску, пахощі в крихітну вишиту сумочку, дотик теплих рум’ян на вилицях… Дівчина натирала нігті господині до блиску, збризкувала трояндовою водою її шкіру, аби та була сяючою і свіжою. Допомагала їй одягатися, застібала на тонкій шиї кольє, подавала туфлі, розправляла шлейф, котрий нагадував прибій. Маестра, висока і худорлява попри немолодий вік, виглядала красунею.

— Добре, — милостиво мовила вона, коли подивилась на себе у високе дзеркало, та обсмикнула шовкові рукавички, які тонули в мереживних манжетах. — Допоможеш мені на туфельній церемонії і далі вдаватимеш невидимку.

— Так, пані, — відповіла Канре, рахуючи пелюстки вишитих квітів на мереживах.

Перед приїздом перших гостей дівчина ще встигла підправити кілька шпильок у волоссі й одягнула бежеві рукавички. Маестра не дозволяла нікому зі слуг з’являтися перед гостями без рукавичок. Та й просто не дозволяла нікому зі слуг з’являтися, за винятком тих, які розносили таці й тарелі зі стравами, наливали вино і часом отримували від гостей кілька лере, якщо панство було в гарному гуморі.

Туфелькова церемонія, котрою розважалися дами, видавалася Канре неоковирною. Проте вона ніколи не озвучувала цієї думки. Адже очевидно, що не її це справа — розваги вищих. Наче вона може нарадити їм щось.

Панії хихотіли, перемовлялися, прикриваючи напомаджені вуста розлогими віялами, зиркали на вечірні туалети одна одної. Основою їхнього спілкування була ієрархія, а за ієрархію правили краса й заможність. У дитинстві Канре дуже здивувало це відкриття: для неї всі високорідні були мов напівбожества.

Коли дівчина виходила до гостей, то звично опускала очі і бачила лише туфлі та рясні мережива подолів. Вона навчилася розрізняти постійних візитерок пані Альвіанні по голосу й ногах.

Нагадувала собі: бути тінню. Ні слова, ні погляду. Нічого, що може порушити спокій гостей та її власний. В обох руках Канре тримала вкриту оксамитом дерев’яну підставку. На ній синіла нова туфелька маестри Альвіанні.

Служниця опускала підставку перед паніями. Гості захоплювалися красою розкішного взуття, на що господиня кокетливо відповідала, що це подарунок від прихильника. Вона не називала, котрого саме, щоб красномовно засвідчити: прихильників має багато. Переважно так і було, адже маестра з її статками та іменем могла змінювати коханців як рукавички й відкрито заявляти, що шлюб «погано впливає» на настрій, красу та нерви.

Тож господиня дому приймала компліменти, а Канре тим часом брала туфельку і йшла з нею по колу, приміряючи кожній із гостей. А вони всі картинно зітхали й ніяк не могли взути туфельку, навіть коли мали відповідного розміру ніжку. Врешті Канре замикала коло біля своєї панії та торкалась її ступні, обтягнутої кремовими панчохами. Туфелька сідала бездоганно, а служниця в ці миті завше відчувала на потилиці погляд, мовби господиня втішалася, що отак згори донизу може дивитися на неї. Але з чого втішатися? То ж природна річ.

Після церемонії гості йшли до блакитної зали. Неодмінно хтось сідав до клавесина, де лежали буклети з популярними мелодіями.

Канре металась у велику залу — перевіряти, чи готовий бенкетний стіл, чи розправлені штори, чи відчинені вікна. І до моменту, коли вона закінчувала лічити прибори й нагадувала хлопчині, котрий мав розливати вино, що пан Соррей п’є лише біле, прибували всі гості.

За мить після того, як Канре зникала за таємними дверима, схованими між вікном і каміном, залу наповнювали голоси.

Високорідні панове скидалися на простих людей попри оливну гілку. Так само сміялися, сьорбали, часом проливали щось на скатертину, похапцем тягнулися до гарячого, жартували, задивлялися на чужих дружин або чоловіків. Проте Канре завжди пам’ятала: вони не прості люди. Ніколи не будуть такими. Не варто й на мить забувати про це.

— Чи ви чули: Аль-Аканте погрожує війною, якщо ми не відкриємо їм шляхи біля Свічки! — іронічно заявив один пан.

— Знову? І хто ж поїде проти нього? Ви чи, може, маестр Прест? — спитав інший з інтересом.

Канре прислухалась, бо на прийомах у маестри можна дізнатися найважливіші новини ще до того, як вони з’являться на шпальтах усіх газет.

— Вирішувати королю й Раді, — відказав перший, у котрому дівчина впізнала голову великого дому Мерселлі, сусіда й частого візитера господині.

— Я чув, мовби Людовік Прест хоче відійти від справ і передати місце очільника одному зі старших синів, — озвався інший гість, зиркаючи в бік господині дому: вона мала кровний зв’язок із Престами й могла знати щось.

Але Юріт Альвіанні мовчала і загадково всміхалася, бо її куди більше цікавило, що наговорять під впливом вина і настоянок гості.

— Дурниця воно все, — озвався посоловілий Мерселлі. — Його сини, Бергат і Корентін, звісно, обдаровані юнаки, але пнутися на найвищу посаду і керувати королівськими чаротворцями? Рано їм. Ще й коли знову загроза з боку лірців. Я тих південних зайд до-обре знаю, бився з ними ще до Війни Роаля. — Маестр влаштувався в кріслі зручніше й вочевидь запланував розповідь про подвиги своєї молодості.

Але увагу присутніх відвернув скрип дверей — запізнілі гості завжди викликають інтерес.

— Дякую за довіру, маестре Мерселлі. — Зачувши цей голос, Канре здригнулась, але нагадала собі, що невидимки не тремтять. — Доброго вечора, шановне товариство! Вибачте за спізнення: втрапив у зливу, поки гуляв містом, і не зміг з’явитися до вас вчасно.

— Шановне товариство! — Маестра Альвіанні підвелася з-за столу. — Прошу привітати мого дорогого племінника, котрий нещодавно повернувся з Вінну, й тепер я маю надію, що бачитимемо його поміж нас частіше. Жаррак Етель Прест.

Білявець повільно схилив голову у вітанні. Пан Мерселлі, котрий щойно говорив про синів Преста, поперхнувся вином, і воно потрапило на серветку, заткнуту за комір його сорочки.

Канре безшумно причинила двері, котрі зливалися кольором зі шпалерами, і вийшла крізь вузький коридор у порожню смарагдову залу.

Про великого маестра Преста вона знала добре: найкращий із королівських чаротворців. При зустрічі з його сином варто триматися якнайдалі.

«Він не впізнає тебе», — твердила собі, піднімаючись згодом нагору, назад до зали. Вона ж просто служка. Одна з багатьох. Опущена голова, сховане лице. Бруд під його лакованими туфлями. Не більше.

Жаррак Прест перестрів Канре в коридорі, коли вона поверталася з покою маестри. Одній з паній стало зле, і господиня наказала принести їй торбинку з пахощами. Лавандові сухоцвіти наче мали позбавляти слабкості й запаморочення.

— Панно студентко! — покликав юнак, коли служниця оминула його.

Канре на цей поклик мусила спинитися. До щік та вух приплинула гаряча хвиля: оце ж якщо зараз хтось почує, як він назвав її «студенткою»… Ні, в разі чого можна звести все до жарту. Дівчина опустила голову, подумки підраховуючи пелюстки в розлогих квітах — візерунку на килимі.

— То це таки ти! — Юнак говорив надто радісно — алкоголь, безперечно, вплинув на це. — Важко впізнати. Так летиш!

— Маестре, одна шановна гостя погано почувається, я повинна принести їй цілющих пахощів, — пробурмотіла Канре тихо, але твердо.

Хай що він має на думці, але й високорідним не чужі слабкість і хвороби, тож мав би дозволити їй піти.

— Якщо ти про маестру Жоєнну, то я щойно мав нагоду продемонструвати своє вміння чаротворця, в котрому так сумнівався пан Мерселлі, й позбавив її головного болю… Коли це, звичайно, був головний біль. Скидалося, що то радше нудьга й бажання поїхати додому, аніж справжня хворість.

Канре стало парко. Ніхто не визирав у коридор. З блакитної зали лунав сміх, лилося світло. Її могло би врятувати, якби маестра Альвіанні бодай на мить подумала: а де це забарилась її непутня служка.

«Припини, — сказала вона собі. — Усе так, як завжди. Аби синців не залишилося».

Тільки прогіркле відчуття того, що виходу немає, сьогодні озвалося по-особливому. Так, наче цей маестр, котрий весь день стає їй на шляху, обернувся кісткою в горлі. Або гілкою. Золотою.

— Я знаю, що у вас тут свої звичаї, але маю відчуття, що ти мене геть не слухаєш, — вів далі маестр Прест ледь роздратовано. — Очі підніми. Я не нарікатиму на це твоїй господині.

Напруга відпустила. Гість нарешті сказав те, чого вона очікувала. Дівчина пригасила усмішку, за котру могла поплатитися, підняла голову та розправила плечі. Їй видавалося химерним те, що випростуєшся перед маестрами, коли далі тебе принизять. Хоча далеко не всі думали, що то приниження. Сестра Кара казала, що краще в такі моменти просто не думати ні про що й рахувати листя чи пелюстки на шпалерах або килимах — такого добра довкола вистачало.

Жаррак Прест підійшов ще на крок. Його сіруваті в півтемряві очі виявилися зблизька красивими — як і повинні були. Високорідний же.

— Кан-ре, так? — перепитав юнак, від котрого добряче несло сливовою настоянкою, коли він стояв так близько. — Мені потрібна ненадовго твоя поміч.

— Звісно, маестре, — відповіла дівчина, дивуючись, звідки її ім’я… Ах, від пані, звичайно, від пані. — За блакитною залою в нас найближча спочивальня для гостей.

На його переніссі залягла смужка.

— Спочивальня? Я хотів би, щоб ти провела мене до виходу на веранду. Там же є бодай якесь тихе і спокійне місце?

Канре набрала в груди повітря. Якщо він наполягатиме, перечити не вийде, але бодай повідомити побажання господині — це необхідно.

— Маестра Альвіанні, — дівчина натиснула на ім’я панії, — наполягає на тому, щоб візитери усамітнювалися в гостьових спочивальнях, коли дім повен інших гостей.

— Я ж спитав про… О святі… — Жаррак закотив очі, тоді раптово зігнувся й розсміявся в кулак.

Оце-то спадкоємець. Оце-то благословенний.

Дівчина піймала себе на думці, що не хоче відводити погляду в рідкісний момент щирості вищого. Регочеться, як захмелілий охоронець у ніч Нуелле, як простісінька людина з плоті і крові. Он і плечі ходять дрижаками від тамованого реготу.

— Після цілительського чаротворення, яке не мій профіль, добряче не вистачає кількох хвилин тиші і свіжого повітря… Та підозрюю, я щойно порушив дуже важливий кодекс, — пирхнув маестр і міцно стиснув долоню Канре, так що жар пройшов крізь дві пари рукавичок. — Моя біда. Вважай це вибаченням.

І тут Жаррак Прест схилився й поцілував її руку, наче крізь призму захмеління служка на коротку мить стала йому рівною.

Розділ 2. Бойове чаротворення

Канре не хотіла проблем. Втім, їх не меншало від простого небажання.

— Як мені розуміти це? — запитувала маестра Альвіанні, і її погляд з-під підкручених вій міг би здатися оманливо спокійним. Але служниця добре завчила: прихований гнів господині закінчиться більшою бідою.

— Це моя провина, — відповіла дівчина, вдихаючи розсипаний по густому килимові бежевий пил, до котрого вона майже торкалась кінчиком носа. — Я впустила пудреницю, коли прибирала, — додала, сподіваючись, що щирість зіграє на її боці.

— Я не про це спитала. Очевидно, що впустила, нещастя. Якби навмисне кинула на підлогу одну з таких баночок, то твоєї піврічної зарплати не стало б оплатити шкоду. А якби то був чаротворчий порошок — і загорівся б дім, тоді що?.. — У голосі господині наростало гуготіння. — Тобі. Заборонено. Торкатися. Їх. Розумієш?

— Так, маестро. — Канре мимоволі вдихнула розсипаної пудри і втиснулась чолом у килим ще дужче. — Я тільки поспішала прибрати до вашого повернення.

Вона б і хотіла, але не могла пояснити, що за напасть сіпнула руку саме тоді, коли пальці стискали філігранну баночку з гравірованою кришкою.

— Вони ж тобі подобаються, так? — спитала господиня раптом.

— Так, — погодилася Канре.

Дарма це заперечувати: маестра Альвіанні любила красу понад усе і вважала, що нічого вищого й святішого нема. Тож краще поділяти її погляди бодай на позір.

— Руйнувати красиві речі, нещастя, — це один із найбільших гріхів. Я хочу, щоб ти запам’ятала це, якщо хочеш жити в моєму домі, спати в теплі та мати платню, котрої вистачає не лише на черствий хліб й одну пару панчіх на рік.

— Так, маестро. — Канре задерев’яніла, знаючи: ось вони й наближаються до її покари.

— Я розумію, що слова не мають тієї ваги, як дії, тому зробимо так, аби ти запам’ятала. Підведися та дай мені свою руку.

Наступної миті пекучий спалах проник під шкіру Канре і попрямував донизу. Червоний поріз простягнувся від внутрішнього боку ліктя через зап’ястя й до долоні, набубнявів краплями крові й розболівся негайно, як маленька пожежа.

Маестра міцно тримала руку служки правицею, у лівій же стискала уламок скляної пудрениці, у крові. Краплі почали стікати до пальців і падати на килим. Канре очікувала, що і це розгніває господиню, проте та зачаровано спостерігала, як біжать донизу цівки.

— Бачиш, яка ти тендітна? — Холодні пальці пробіглися вгору до ліктя дівчини. — Торкни — і вже ламаєшся. Можеш бути скільки завгодно юною і красивою. Та ти не сильна, Канре. Уперта, як і Кара була. Але не сильна. Не думай, що тобі вдасться витримати більше, ніж їй.

Ніготь господині, округлий і відполірований до блиску, притулився до місця порізу, ніби хотів поглибити рану.

Дівчина закусила губи зсередини.

— Красу дуже легко руйнувати, — маестра врешті відпустила її руку. — Тепер поклич Юонну, аби прибрала тут. І не забувай про список справ. Візьмися за всі, що поза домом. Я не хочу тебе сьогодні бачити, чула? Не смій навіть з’являтися в парадних залах.

Канре вклонилася й поспішила до дверей.

Вона ледь не зіткнулася чолом до чола з Юонною. Подруга ревно дбала про лад у домі, який схвалила б господиня, тому несла свіжі квіти до вази в кінці коридору. Але Канре була майже певна: молодша служка стовбичила під дверима й підслуховувала.

— Овва… — видихнула та, більш зацікавлено, аніж співчутливо зиркаючи на кров на руці маестриної помічниці. — Дісталося добряче, так?

— Дивись, аби тобі не дісталося, — огризнулася Канре й пішла геть якомога швидше, бо їй не хотілося залишати криваві плями по всьому дому.

Щойно вона вийшла за двері світлого, пахкого й нагрітого сонцем покою, вузький і темний коридор одразу розвіяв усю задерев’янілість, котра опанувала перед господинею. Та вдосталь розпоряджалася шмагати слуг, утім куди гірше було, коли починала говорити отакими-от повчаннями і ранила Канре. Завжди несильно, але відчутно для того, аби подальша робота приносила тривалий біль. Чому господині забаглося так із нею чинити, дівчина не знала — знала лише, що ні Юонні, ні кому іншому особливої уваги не діставалося. А так часом їй думалося, що маестра мстить за щось. Або має непоясниму пристрасть до споглядання крові, яка витікає з порізів і прокладає стежки по шкірі. Але, певна річ, то безглузда думка.

Канре б натомість радо прийняла як покару залишитися без плати місяць чи два. Живучи в домі господині, вона могла би протриматись. А от доріжки крові нагадували про Кару. У той її найгірший день. Чи відає про це маестра? Ні, звідки. Мабуть, пані Альвіанні думає, що чинить милостиво. Врешті, жорстокість високорідних — знана річ. Не можуть вони по-іншому. Велика сила пожирає душу.

Підійди — згориш.

Мимоволі Канре згадала недавній прийом і молодого чаротворця з Вінну. Того, який наказав їй підвести погляд, не знаючи, що означають ці слова. Того, який — немислиме! — попросив вибачення й не забажав її тіла. І потім розсміявся та пішов собі на веранду вниз, до свіжого повітря.

Дівчина подумки попрохала святих, щоб у разі існування іншого життя дали їй народитись у Вінні — вочевидь, там до нижчих ставляться прихильніше. Про те, щоб народитися високорідною, дівчина навіть не подумала — все ж є межа і у мрій.

— Лірці, щоб їх синька забрала, таки подуріли, — бубонів пекар, у котрого Канре купувала пляцки з ягодами до пообіднього чаю маестри.

Панії ніяк не могли вгодити солодощі, які готували кухонні дівчата в них у домі, тому вона відправляла помічницю на закупи до найближчої пекарні-кондитерської. І постійно нарікала, що має найняти собі доброго кондитера в дім, але так того й не робила, а Канре сприймала короткі прогулянки як велике щастя.

— Збирати війська під кордоном — чи чули таке? — вів далі пекар. — Ніби варвари якісь.

— Лірці лірцями, а синьку намарне не клич, бо біду матимеш, — пробурмотіла бабця, котра стояла поруч із Канре й прискіпливо вивчала довгасті хлібини, розкладені на прилавку.

— Та то не війська, а, певно, тільки почет їхніх чаротворців, — буркнула пекарева дружина, котра відраховувала решту, роздивляючись дрібні лере підсліпуватими очима. — Слуги Іскристого люблять гучний супровід.

— Ніби наші не такі… А в порту балакають: вони хизувалися, що осінь зустрічатимуть уже у форті Блакитної Свічки, — докинув пан, котрий стовбичив біля дверей.

— Думають, що наші чаротворці не дадуть відпору? Ха! — Пекар спакував пляцки в коробку і простягнув Канре. — Осьо, все як завше, краленько.

— Запишіть за домом Альвіанні, — осміхнулася дівчина та обережно підняла коробку з прилавка. Поранена рука негайно занила.

Канре кортіло більше послухати новин про лірців та їхні воєнні погрози, які у вустах містян швидко розросталися, як тісто в мисці. Але список справ і провина перед маестрою підганяли.

Синій плащ дозволяв Канре гарно сховати не лише обличчя, а й поранену руку, котру пані Манно обмила настоянкою з травами та обв’язала сірою ганчіркою, примовляючи, що такій роззяві вже давно пора було б ті руки відтяти. Грум, котрий єдиний умів спілкуватися з пані Манно на рівних, часто буркотів, що хай би вона згадала, як сама молода була й ґав ловила. Стара управителька, яка ганяла всіх від ранку до ночі й потім ще до півсмерті, певна річ, ніколи не ловила ґав. Здавалося, вона була невід’ємною часткою маєтку маестри і буде тут завжди — на страх усіх нових служок. Єдине, що рятувало Канре від нескінченних доскіпувань, — заступництво самої панії, котра взяла її на місце покійної Кари, своєї помічниці. А це щось таки важило.

Дівчина хутко забігла на кухню, передала покупки Юонні, котра вже була тут як тут — в очікуванні чаю. Подруга сяяла, як відчищена люстра, — маестра Альвіанні рідко кликала її собі на поміч.

— У пані гість! — повідомила Юонна, щойно зобачивши Канре. — Приїхав з отакенним букетом! — Вона розвела руки в сторони, намагаючись обхопити парке повітря.

— Це не букет, а ціла копиця, — відказала дівчина байдуже, бо не бачила причини тішитися.

— А ось! — Юонна повернулася до неї правим боком — у волоссі спалахнули темно-мідні жоржинові пелюстки. — Маестр дав мені. Сам.

Дівчина хотіла звично заперечити, що їм заборонено приймати будь-що від вищих. Проте якби молодша служка порушила заборону, то не кричала би про це. Мовби читаючи її думки, подруга усміхнулася збуджено:

— Пані дозволила. Тож я не могла відмовитися.

Увага гостей лестила Юонні, мовби це покращувало її становище. Канре нишком заздрила. Вона хотіла б так само з усмішкою й легко приймати все. І менше здригатися.

Але тоді — перед очима оживала кров рівчаками й здавлювала задуха.

«Ти не така сильна, як Кара», — казала господиня. І то була правда.

Утім, життя таке, як воно є. Нема сенсу просити іншого, бо можна позбутися й того, що маєш. Адже синюшна міттга забирала з собою тисячі життів. Війни приходили, і якщо святі помагали, то чаротворці вирішували все поміж собою. Якщо ж ні — полум’я битв пожирало тисячі життів. А часом усе було гаразд, але у великих пральнях, що в Нижньому місті, окріп вихлюпувався з чанів на голови дівчат, юних і тонкошкірих, як сестра Юппер.

Канре пригадувала, як злізала її шкіра, червона й порепана, відривалася пластами й оголювала рожеве тіло, котре виявилося надто слабким, аби жити далі. Пригадувала безтямний погляд дівчини при смерті, яка не нагадувала сестру, хоча все ще була нею.

«Як смієш думати, що твоє тіло й життя — особливі? — питала Канре себе в моменти сумнівів чи страху. — Твоя плоть уразлива до синюшної зарази — на відміну від маестрів чаротворців. Тобі не під силу спинити жодну війну — на відміну від маестрів чаротворців. Тож ти повинна відчувати дяку до них — бодай як Юонна».

Та вона однаково не відчувала.

Канре провела подругу поглядом. Та натхненно викладала на таці солодощі та фрукти для маестри і гостя.

Дівчину теж зацікавило, хто це завітав. Проте панія заборонила з’являтися їй на очі. Тому Канре скористалася кількома таємними переходами і врешті опинилась у ніші за стіною, котра відділяла її від блакитної зали, де зазвичай приймала відвідувачів господиня. У ніші стояла височенна ваза, за якою лише ті, хто знав, могли знайти невелику, завбільшки з монету, дірочку — з іншого боку її затуляла ніжка стола.

Дівчина опустилася на підлогу, притулилась до дірочки, заспокоїла дихання й прислухалась.

— Ми виїжджаємо на переговори наприкінці тижня. Лірців щось підганяє, і мені треба дізнатися, що саме, — розповідав твердий чоловічий голос, від котрого в Канре пішли мурашки по шкірі.

— Людó, радосте моя, — продзвеніла маестра. — Залиш це послам і шпигунам. Навіть якщо південці спробують напасти, ви переможете.

— Твоя певність, люба моя, не має під собою підстав. Ти знаєш, як мене дратують такі заяви. Усе потрібно вирахувати й зважити. Я не хочу потрапити в таку ситуацію, як при дворі Аллонсі.

— Мені нічого й не треба знати, коли йдеться про тебе. Я навчилася бачити людей і їхні можливості надто добре, щоб повірити, наче лірці мають шанс, — відповіла маестра втомлено. — Поза тим, годі розмов про війну, в мене од них голова болить… А ти так рідко буваєш із візитами! Розкажи, як у вас ведеться. Бо наче й не рідня.

— Старші їдуть зі мною, тож вони у зборах зараз. Треба скористатися шансом, поки король запросив нас усіх, а Мерселлі й д’Олени залишаються в столиці.

— А чого? — стишила голос маестра, котра не забувала про протистояння великих домів.

— Бо якщо зривати з місця всіх, то лірці ще вирішать, наче король усерйоз сприймає їхні погрози… Та синька з ними, ми б і з Корентіном дали лад усьому! А поки на півдні такі непевні справи, то молодшого я хочу до вас відправити. Бо його всюдисуща матір може й сюди з’явитися, якщо почує про мій від’їзд.

— Знову? — застогнала маестра. — Ви ж хіба не вирішили цього питання по-людськи?

— А коли вона людиною була? — У чоловіковому голосі прорізався жорсткий, колючий сміх. — Зміюка. Ще й задурила йому голову, поки тримала при собі. Де взагалі таке бачено: щоб дитину — і тримати при собі? Що у віннців, що в ерманців не вміють виховувати як слід.

— Батьки завжди прагнутимуть влади над дітьми, що б ти не казав. Завжди простягатимуть руки до них і волітимуть тримати міцно-міцно.

— Ти ніколи не ставала матір’ю. Відкіль тобі знати.

— А для цього не треба вродити дитя. Достатньо поглянути збоку. Збоку, знаєш, воно й видніше, любий.

— Як скажеш. Пошту з Вінну я вже наказав передавати мені. Але за всім не вслідкуєш. Скажу тобі одне: мої спадкоємці залишаться зі мною. Усі до одного. Навіть якби я мав власноручно вбити Іскру чи висотати з неї всі спогади про молодшого через Нитку Атаїс. Жоден з Престів не буде в лавах армії Вінну по тому, що та зміюка мені вчинила.

— Збережи цей запал для лірців, — скептично відповіла маестра Альвіанні і сплеснула в долоні. — Де це наш полуденок забарився? Храніть святі, та якщо бодай хтось у цьому домі виконує свою роботу вчасно, то я — палка прихильниця південців.

— І що, це так твоя шалена обітниця дає плоди?

— У моєму домі — мої правила, Людо. — У голосі маестри брязнула погроза. — Слуги будуть бездоганними. І тут ніхто більше не помре.

Канре прокручувала фразу маестри в голові багато разів. Вона ніколи не чула цього від самої панії, проте гість виразно згадав про якусь обітницю. А хто був той гість, Людо, дівчина не впізнала. Родич маестри й чаротворець, пов’язаний з лірським конфліктом… Панія мала велику родину, але особливо теплі стосунки її ні з ким не пов’язували. Та й жили більшість із її родичів на півдні, звідки походила маестрина матір, котра вже після народження Юріт Даль другим шлюбом влилася в дім Престів. Тож інші Альвіанні рідко з’являлися в маєтку. Отож Прест? Можливо. Адже і гість недавній, юний чаротворець, виявився з того дому.

Позбавлена потреби супроводжувати сьогодні кожен крок маестри, дівчина швидко закінчила всі справи й подалася до парку біля Лекторійного дому. З одного боку помпезний заклад був схожий на палац, перед яким розкинулись пишно заквітчані клумби. Скульптурні красені й красуні з безсоромно оголеними мармуровими тілами ховалися між алеями. З головного входу Лекторійний дім від вулиці відмежовувала кована огорожа, а знак гілки на воротах золотів достатньо яскраво. Для тих, хто ігнорував знак, були ще й охоронці: про безпеку спадкоємців невсипуще піклувалися.

Проте Канре ніколи не наближалась до воріт. Натомість, якщо пройти вздовж Лекторійного дому до кінця вулиці, потім звернути у вузький проїзд, котрий врешті перетворюється на стежку, а тоді дати стежці завести тебе ще далі й загубитися в траві — можна вийти врешті до місця, де огорожа завертає ліворуч, а за нею ховається прегарний парк. Закинутий.

Тут трава росла вільно й високо; старі, покручені дерева пнулися до води; а замулене, ніде правди діти, озерце поблискувало на сонці, ваблячи мошкару. Трохи глибше в парку стикалися залишки стежок, всипаних раніше гравієм, і кілька розбитих статуй, зодягнутих у мох, як в ошатні смарагдові сукні.

Дівчина приходила сюди зрідка. Знала, що звично маестра не згадуватиме про існування своєї помічниці до завтра, якщо вже сказала, що не хоче її бачити в домі. Тож можна вкраяти собі трохи вільного часу.

Канре обійшла озеро, слідкуючи, щоб не пірнути туфлею в заболочену калабаню, яких тут було багацько. На тому боці збереглася помітна алея, відмежована рядом тополь. Десь віддалік — мабуть, від парку біля Лекторійного дому — лунали вигуки. Студенти після занять розважалися, не обтяжені нічим, крім знань. Але знання — невелика ноша, думала собі Канре. Вона розуміла, що складно вивчати мови, закони а чи історію древніх царств, що це потребує неабиякого терпіння та світлої пам’яті. Проте коли в тебе розтята рука, яка саднить, а треба ще й носити пакунки, то легшим завданням було б посидіти над книгами.

Дівчина вмостилася на уламок колони, який, ніби тріснутий стовбур, лежав на стежці. Вона опустила голову на руки і глибоко вдихнула, закликаючи сестер.

Вони спостерігали за її життям — дівчина вірила в це. Тим більше, коли починала говорити до них, то пригадувала хороші дні. Вони заступали в уяві погані, і Канре більше не бачила синюшних відміток на ногах молодшої сестри, обпаленої шкіри середньої та очей Кари в той день, коли…

Наче вона просто не могла по-іншому. Сестра тоді похапцем говорила, без сміху. Прощаючись. Про те, що є речі, які варті. І в їхньому житті — є. Навіть у них, у нижчих.

Канре не відкрила для себе таких речей. Не могла змінити світ, не могла врятувати нікого. Їй хотілося би більше поговорити з Карою про важливе, про те, як жити в оточенні високорідних, але тепер сестра переважно відповідала не словами, а знаками. Як хочеш — так і розумій.

Виходячи з дому не у справах, Канре не надягала плаща з гербом маестри — лише свій, старий і потертий. І зараз зіщулилася від вітру, який розбурхував їй коси.

Вітер приніс із собою скрик. Канре вирішила, що то все ще студенти розважаються. Проте вигуки лунали щораз ближче. Сперечалися кілька голосів.

Дівчина зачаїлася, обережно зійшла зі стежки і наблизилася до дерева, широкий стовбур якого мав би сховати її.

— Чи ти тільки говорити ладен? — гаркнув хтось.

Відмежована тополиною алеєю, простора галявина тягнулася аж до студентської половини парку, котру надійно замикала огорожа. Канре помітила віддалік трьох юнаків. Четвертий стояв спиною до неї. Один проти трьох, отже. Вочевидь, вони хотіли поспілкуватися без свідків, якщо зайшли так далеко. Усі аристократи — світлий одяг видавав.

— Знов нагадую, що ви, боюся, не зовсім правильно зрозуміли мене, — відповів четвертий юнак. Надто спокійно як на того, хто втрапив у біду. Хоча хто тих вищих збагне.

Дівчина примружилась: очі часом підводили її після нічного читання й шиття. Проте тепер білявець і його голос сплелися в одне.

Знову він. Знову Прест.

Канре припала до дерева. Сподівалася, що її не помітять, — студенти були надто зайняті суперечкою. А якщо й помітять — то що ж, із цього, покинутого боку парк уже не є закритою територією. Утім, їй не хотілося стикатися ні з ким у безлюдному місці, без плаща з гербом, ще й з розметаними косами, як у дівчат із дому Мамці Роли.

— Може, повториш, які вислови ти дозволив собі про маестра Мерселлі? — спитав гнівно один із трьох суперників Преста.

— Щось про слабкість дому, чи не так? — докинув інший.

— Овва, як у вас люблять перебільшувати сказане, — відказав маестр Жаррак. — Мої вислови стосувалися суто нашої лекції з історії. Хотілося подискутувати, та, бачу, тут не визнають дискусій.

— Приїхав з Альтеса — там би й сидів, якщо тобі наші звичаї не до смаку, — похмуро відказав найвищий зі студентів і ступив крок уперед. — Захищайся. Ти образив честь мого дому, і, як велить звичай, я не пробачу цього.

Канре затамувала подих. Острах потрапити чаротворцям під гарячу руку змусив її присісти в траві. Подумки дівчина подякувала Юонні, котра розлила чай на її світлу сукенку, тому сьогодні дівчина мусила ходити весь день у непримітній коричневій.

— Я б волів, щоб ми всі зберігали холодну голову, — відповів Жаррак різкіше.

Дівчина помітила, що він обома руками спирається на довгий чорний ціпок. Певніше за все, то був його артефакт для чаротворення.

— Скажи краще, що просто хочеш голову зберегти. І, можливо, я пожалію тебе. Якщо вибачишся, — відказав ображений студент. — Як слуга.

— Чи у Вінні не вчать і цього? — докинув один із його посіпак.

— Захищайся, — повторив перший. Артефакт, інакшої форми, був і в його руках.

Жаррак стояв непорушно. Проте щось клацнуло — а тоді різка хвиля пригнула траву і шурхнула, як невидима смерть, повз схованку Канре.

Дівчина сахнулася.

Жаррак стояв непорушно.

— Маестри, я нагадую: заборонено використовувати бойовий чар поза полем бою чи дуелі, — вигукнув він і ширше розставив ноги, мовби це мало убезпечити від наступної атаки. — Так каже закон вашого короля.

— Не тобі про королівські закони говорити. Або захищайся, або… — суперник не закінчив речення.

Він змахнув артефактом. Срібні іскри, котрі сипонули увсебіч, залили сутінки спалахами.

Канре дивилася, як ті іскри тануть у траві. Вона вловила момент, щоб обійти студентів, і тепер краще бачила їхні лиця. Сподівалася, що з нового місця для спостереження заклинання не зачеплять її.

— От синька, скосив… — прошипів нападник.

Жаррак стояв непорушно. Він усе ще спирався на ціпок і відкарбував:

— Я не використовуватиму бойового чару.

— Та ти… ти й не чаротворець узагалі! Тобі просто дали гарну цяцьку, так? Щоб родину не соромив, так?

— Вважайте, як вам хочеться, маестри.

— Тебе тому й тримали в Альтесштадті — щоб ніхто не дізнався, що ти безчарний.

— Так і є. Дивись, як він тримається за свою паличку!

Жаррак стояв непорушно.

Тоді артефакт у руках Мерселлі розгорівся, як вуглина. Студент змахнув ним — куля на ланцюзі зірвалася в повітря і зі свистом упала на голову Преста.

Ціпок у Жарракових руках метнувся вгору і відбив атаку. Канре заледве вловила його рух, але артефакт суперника за пів подиху спочивав, згасаючи неподалік у траві.

Прест показово повільно опустив ціпок і впер у землю. Високий студент розтирав руку. Канре не була певна цього, але видалося, що Жаррак дотримав слова і не застосував чаротворення.

— Нахаба — от ти хто, — прошипів Мерселлі. — Соромиш ім’я свого дому, відмовляючись дати гідну відсіч.

— Я відмовляюся порушувати закон Франу.

Студенти застигли в нерішучості. Але тут Мерселлі підійшов ближче. Тоді — замахнувся і вдарив Преста кулаком в обличчя так, що нижчий та хирлявіший Жаррак заточився. Але він швидко відновив рівновагу, сплюнув і спитав:

— Усе?

Мерселлі відповів новим ударом. Цього разу Прест упав на одне коліно, та за кілька секунд підхопився.

Канре з острахом помітила, що на чаротворцевому лиці проступила хижа посмішка.

— Тепер усе? — процідив він, мовби намагався роздратувати нападника і мав із цього непоясниме задоволення.

На Мерселлі слова дійсно подіяли, мов запалювальний порошок: він гарикнув, схопив Жаррака за вилогу і вдарив у голову. Тоді зацідив кулаком у живіт. Білявець хитнувся й після наступного удару повалився на землю. Суперник кинувся на нього. Двоє інших рвонули допомогти своєму другові, та, бачать вищі, той не потребував великої помочі в тім, щоб віддухопелити Преста. Вони товкли його носаками туфель у спину, у голову, ніби сп’яніли. Ніби побачили в скоцюбленій фігурі уособлення чогось огидного і неприйнятного для них усіх.

— Щоб ти здох, — видушив Мерселлі, коли врешті заспокоївся. Він підібрав свій артефакт із трави й кивнув до друзів: — Ходімо, хай віннська цяця витре соплі.

Жаррак застогнав і повільно звівся на ліктях. Похитав головою — мовби перевіряв, чи на місці. Сів. Лице маестра запливло кров’ю, але його самого вона, здається, не турбувала, або ж він був надто ще причмеленим, щоб оцінити ушкодження.

Чаротворець обережно звівся на ноги, цідячи прокляття крізь зуби, і провів поглядом трійцю студентів, доки вони не зникли за загорожею. Тоді пробурмотів щось собі під ніс, потер роздерту щоку і поплескав по навершю ціпка. Артефакт склався — тепер він міг би вміститися в торбинці маестри Альвіанні.

Канре вирішила, що зараз саме вдалий момент, щоб зникнути. Сутінки падали стрімко, отож вона стане тінню в парку і щезне, поки Жаррак зайнятий закривавленим носом, розсіченою губою, і хтозна, що йому ще розбили. Здоровий глузд підказував: служці не варто турбуватися про те, як з’ясовують стосунки молоді чаротворці з високими титулами й гарячими головами.

Дівчина обережно відступила в тінь, проте щойно сутичка згасла, тиша впала, а сухе листя та гілочки під ногами Канре видали звук, який засвідчував її присутність.

Жаррак Прест не міг не почути. Мить — він озирнувся. Ще мить — палиця в правій руці знову стала довгим, тонким ціпком.

— Хто тут? Стояти! — крикнув він, наближаючись широкими кроками.

Дівчина поривалася втекти — але куди втечеш від чаротворця?

— Я служниця пані Альвіанні! — гукнула у відповідь, бо ім’я маестри було найкращим щитом.

Прест підійшов швидко, і лице, позначене кривавими слідами бійки, вже втратило загрозливий вираз.

Канре опустила голову, щоб не зустрітися поглядом із Жарраком.

— Ти що тут робиш? — здивувався він. — Відповідай.

— Я приходжу в закинуту частину парку іноді. Маестра дозволяє, — мовила вона відверто, бо інші ідеї виправдань у голові не звучали як свідчення невинного вечірнього променаду.

— Не дуже приємне місце для прогулянок, — зауважив Жаррак. — Ще й для самотньої дівчини… Виходить, ти все бачила. Здається, мені не щастить на нових однокурсників, правда ж?

Канре завагалася з відповіддю. Не могла ж вона назвати бовдурами високорідних. «Але вони бовдури», — подумала, пригадуючи, як Мерселлі та двоє інших накинулися на одного Жаррака. Та й сам він бовдур, що якоїсь синьки так гонористо поводився.

— Оскільки пора вже пізня, а моїм обличчям можна хіба когось лякати, думаю, ми найперше підемо до дому тітоньки, і ти промиєш мені рани.

— Як скажете, маестре.

Дівчина піймала себе на тому, що так судомно схрестила руки на грудях, аж порушила рану. Мить — і волога від свіжої крові тканина почала липнути до шкіри. Пляма на рукаві розросталася — помітив її й Жаррак.

— Казав же тим бовдурам, що не можна розкидатися бойовим чаром! — простогнав він. — Зачепили? Дай погляну.

— Ні, маестре. Це я на роботі порізалася, — відказала Канре, певна, що чаротворці не особливо стурбувалися б, якби її зачепили. Чи поранили. Чи вбили.

— То давай я зараз підлікую тебе, а ти промиєш мої рани. Бо сам зцілитися не можу, та й не бажаю, щоб ти тут сплинула кров’ю. Згода?

Дівчина покивала, хоч хто-хто, а панич не мав би питати її згоди. Тоді вона розстебнула три ґудзики на зап’ясті, відгорнула рукав сукні вгору і розмотала ганчірку, котрою пані Манно обв’язала її рану. Запах настійки, якою просочилася пов’язка, до вечора став кислим і вдарив у ніздрі. Кров пройшла наскрізь і забарвила її в брунатне.

Канре засоромилась і хотіла сховати руку. Проте Жаррак лише усміхнувся, оглядаючи рану:

— Це неважко. І не боляче.

Він стиснув ціпок і шепнув щось невловне. Тоді підніс навершя до порізу — срібне світло сіпнулося, як павутина, виткана просто з повітря.

Дівчина зціпила зуби: це вперше чаротворення відбувалося так близько.

Замиготіло в очах. Шкіру пекло й щипало, а срібні нитки схрещувались і сіткою падали на рану.

Інстинктивно дівчина чекала вогню, печіння, опіку, та все урвалося швидко: світло згасло, топлячи силует маестра в сутінках. Зник і біль.

— Справу зроблено, — відказав Жаррак. — Усе, тепер можеш сахатися від моєї скривавленої пики.

Канре так сторопіла, що розгубила слова подяки. Але темрява сховала її усмішку: наївний цей маестр, якщо вважає, що слугу можна злякати розбитим лицем.

Розділ 3. Щось не те

Кілька днів після випадкової зустрічі з Престом Канре обв’язувала руку марлею і не знімала її весь день. Вона не хотіла, аби пані Альвіанні, Юонна чи будь-хто інший помітив, що глибокий поріз зник, не залишивши по собі нічого. Раптова добрість Жаррака знову застала її зненацька, як застає сніг у середині жовтня чи стрибки цін під час довгої зими. Химери його віннського виховання? Хтозна. Господиня більше не згадувала про розбиту пудреницю, проте завантажила Канре роботою так, що тій перехотілося думати про будь-що інше.

У повітрі стояли спека й передчуття біди. Про загрозу війни говорили всюди. І про те, що королівські чаротворці вирушають на переговори, а правитель Ліру достеменно збирає свої війська біля кордонів. Бо хто тримав Свічку, тому відкривалися найкращі торговельні шляхи з Суланною та Терецці, а звідти рукою подати й до Аміраті. Тож, певна річ, тримати Свічку хотіли лірці.

Усі знали: поки не оголошено війни, війська в прикордонні — це радше засіб похизуватися чи збудити страх. Після перемовин між правлінцями часто-густо все вирішували дуелі. Найкращі, найсильніші, найталановитіші — чаротворці з обох сторін збиралися разом і стикалися в смертоносних сутичках, вирішуючи долі країв, на котрі посягали їхні правителі. За перебігом дуелей спостерігали з затамованим подихом, бо ж якщо чаротворцям не вдавалося придушити конфлікт, розгорялася справжня війна. А вона вже несла смерть не кільком високорідним, а тисячам вищих і нижчих у лавах армії й поза нею.

Подейкували, в давнину не було вишуканих оцих правил — варвари винищували один одного й усе, що стрічалося їм на шляху. Та нині повнокровні війни спалахували рідше, а якщо котрогось д’Олена чи Преста розривало на полі бою навпіл, аж кров порскала увсебіч, то простолюд не бачив у тім великої біди чи втрати для себе. По тому на чорних ринках продавали амулети з кісток полеглих чаротворців. Та правдивості кістки ніхто не міг признати, а про те, що часто по дуелі не залишалося й попелу, торгівці, звісна річ, мовчали, щоби збути товар.

— Лірці просто хочуть показати, які вони хвацькі, — вкотре повторив грум, замислено розжовуючи соломинку і спльовуючи на землю її шматки. — Відомо, що їм на місці не сидиться ніколи!

На задньому дворі всі зібралися довкола Канре — вона читала газету з новинами про загрозу на півдні.

— Ти ніби не відаєш, скільки коштує зібрати всіх тих вилупків разом і годувати їх! — визвірилася завжди практична пані Манно, котра, безперечно, знала, як найкраще прогодувати чужинську армію. — Як оголосять збір у нас, то ще й тебе загребуть.

— Не загребуть, — огризнувся грум. — Я старий, кривий і завжди голодний. На синькового біса їм такий? Швидше за Освана і Катлі вчепляться. Хоча наші хлопаки — охоронці при домі великої панії, все по бомагах, тож їх певніше оминуть.

— Тут написано, що загального збору не буде, — перечитала Канре. — Доста сил армії. До того ж король і Рада запевняють, що готові відповісти на претензії Аль-Аканте і зроблять то цивілізованим методом.

— Цихвільозованим — це коли розвішують кишки суперників на своїх бісівських артефактах? Ще на моїй пам’яті король і Рада запевняли разів п’ять, що пошесті більше не буде. Я дурна була, вірила — і похоронила вісьмох дітей, — пробуркотіла пані Манно. — Краще б не родила…

— Ви що — поснули всі?! — Юонна влетіла на задній двір з таким діловитим виглядом, ніби вона єдина тут працює. — Ану-ану, там до маестри гості приїхали, а ти, Канре, мовби вчена, газети вичитуєш. Вони вже біля воріт!

Дівчина звела брови і подивилась на Юонну. Якщо від пані вона терпіла будь-що, бо так має бути, то нахабство подруги, котра зненацька відчула свою вищість, дратувало. Та поки маестра Альвіанні ще спала, комусь належало зустрічати гостей. І цим кимось завше була її помічниця.

Тож вона повільно склала газету, пригадуючи спокій та твердість, з якими Жаррак Прест давав відсіч у недавній сутичці, і підвелася, не зводячи погляду з подруги.

— Дякую, Юонно. Це все?

— Ти чого запишалася так? Мала би вже бігти, щоб аж курилося! Чи гостей стрічати — моя робота?

— Не пригадую, коли ти стала моєю маестрою, щоб так розкидатись указами.

Проте до входу в маєток Канре таки поспішила: не знати-бо, хто це заявився отак зранку. А змусиш гостей чекати — і недовго жди, як пані Альвіанні замість ранити їй руки почне відтинати пальці.

Кручена алея спускалася між живоплотами. Канре підбігла до дверей якраз тоді, коли внизу Осван та його напарник Катлін зачиняли ворота. Дівчина спинилася, сподіваючись, що вгамує засапане дихання, поки екіпаж цокотів угору по алеї. Родинний герб засвідчив, хто це прибув.

— Вітаємо вас у маєтку Альвіанні! — випалила Канре, опускаючи голову, щойно дверцята відчинилися. — Панія ще сплять, тому не зможуть вас прийняти. Але, якщо забажаєте, запрошуємо вас до сніданку на терасі.

— Доброго ранку, Канре! — На землю, оминувши вузькі східці, зістрибнув гість і підійшов до неї. — Спасибі, я вже поснідав. Тітоньку краще не будити. Тим паче, батько попередив її, що тепер я житиму тут.

Канре не могла до кінця зрозуміти, що саме змінилося з появою Жаррака в маєтку. Але достеменно помітила: з гостем у домі маестра мов подобрішала і не вдавалася до частих побоїв.

Дівчина й далі робила свою роботу: отримувала списки справ, забирала покупки чи відносила замовлення ювелірові, кравчині, капелюшнику, розчісувала коси пані Альвіанні, розвішувала її сукні й мережива сохнути, супроводжувала на зустрічах, бо паніям не личить виходити кудись самим, збризкувала покій лавандовою водою, слухала скарги, писала запрошення на пахучих сторінках з тонкого паперу, допомагала обрати нові парфуми серед зразків, що їх нарадила маестра Валлі, слідкувала, аби до наступного прийому приготували все, майстерно оминала причіпки Юонни, викраювала моменти на читання і навіть почала вишивати собі торбинку для пахощів, як у панії: та одного дня перебувала в гарному настрої й подарувала Канре дрібних, переливчастих намистин і окрайчик шовку, який залишився у кравчині з її нової сукні.

Жаррак Прест тим часом спускався до сніданку з розв’язаною хусткою на шиї, ходив на лекції чи тікав з лекцій, інколи забігав на кухню, щоб випросити в пані Манно шматок пляцка до обіду, поки той ще обпікає пальці, зачинявся на пів дня в бібліотеці і скнів над книгами чи мапами, зустрічався з Шарлем Толіо, одного разу прийшов з розбитим лицем («Тс-с-с, Канре, це дурниці!» — прикладав він палець до вуст і не сіпався, поки вона стирала кров), розважав тітоньку розмовами про життя в Альтесштадті, багато деталей якого видавалися тутешнім паніям кумедними — ну а Жаррак умів кумедно розповідати. Ще він двічі купував цукерок і випрошував у маестри дозволу пригостити всіх слуг. Писав листи до альтесштадтського дому. Часом хапався за свій ціпок і в парку перед домом наодинці — принаймні так він думав — вправлявся в чаротворенні. Довкола Жаррака сріблилось повітря і шурхала невидима смерть. А кілька пар очей крадькома спостерігали за ним із вікон.

Він був усюди, і його було страшенно багато… ну, так видавалося Канре. Вона завжди помічала, щойно маестр заходив до кімнати. Спочатку вловлювала кроки, потім скрипіли двері — боковий зір чіплявся за постать. Серце пропускало удар.

Він навіть не видавався їй вродливим — не вдатний зростом, із надто високим чолом і надто бляклим волоссям, з очима, котрі мов вигоріли проти сонця, так.

Канре переконувала себе: світло, яким усе сповнюється, — це просто сонце відблискує. Це просто світлий одяг, який нагадує, що ось великий чаротворець іде. І все.

Але насправді було ще дещо.

Що саме — Канре помітила лише в поганий вечір.

Поганий вечір почався добре, як і більшість проблем, котрі підкрадаються непомітно. Маестра приймала гостей. У великій залі стояв гамір, спека душила, музика дзенькотіла. Піднімали тости за короля і Раду, за доблесних чаротворців, за падіння ворога, а щоб йому чорна смерть, за багатство і процвітання, красу господині дому й багато інших, більш чи менш важливих речей.

Канре, забігана й засмикана, не помітила поглядів гостя.

Із зачіски вибилося довге пасмо. Коли дівчина поспішала коридором, то заклала його за вухо, бо не мала часу переплітатись. Аж тут хтось ухопив її волосся.

— Пташечко, куди поспішаєш?

— Розпорядитися щодо нової порції вина для шановних гостей, маестре.

То була брехня. Їй просто хотілося щезнути.

— Можемо зекономити твоїй господині кілька пляшок терецційського червоного, якщо поспілкуємося натомість, — прицмокнув губами гість.

Канре опанувало бажання сіпнутися вперед, вирватися, залишивши в його пальцях пасмо своїх кіс. Пташечка, так? Пурхнула — і щезла.

Але вона не мала крил.

— Підведи очі, служко, — наказав маестр майже доброзичливо.

Служка послухалась. Пан, котрий уже відпустив її волосся, виявився трохи нижчим, опасистим. Канре бачила його в маєтку кілька разів.

«Краще не думати нічого», — підказала Кара.

— Це ти помічниця господині дому?

— Так, пане.

— Отже, вміла. Інших чарівна Юріт Даль не наймала б.

Він знову вдоволено цмокнув губами. Ті губи нагадували тісто, котре ранками м’яли дівчата на кухні, виліплюючи потім пляцки. Драглисте й тремтливе. Усе інше в гостеві могло б видаватися приємним, як і манера говорити, проте дівчина прикипіла поглядом до цих губ і не могла з собою нічого вдіяти.

— Ходімо. Я дам тобі грошей на зілля, — покровительськи вів далі пан. — І якщо ти така вміла, як має бути помічниця панії, то отримаєш ще щось на нові шпильки.

Канре пішла вперед першою. Вона не була вмілою, але після того як почала працювати в маестри, впевнилась, що зазвичай від неї нічого не очікують: лише покірно погодитись, а затим покірно витримати вогке совгання і не скиглити та не кривитися, коли боляче. Можливо, пани жадали чогось від своїх паній — вона не знала. Та якби так — чого ж вони шукали в її негідному тілі, коли мали шовкошкірих маестр із пещеними лицями й руками? Часом, конаючи від зілля агонії чи ховаючи синці, Канре думала про те, щоб звільнитися. Піти з дому маестри і ніколи не згадувати всього, що робили з її тілом. Але тут заступництво господині захищає, хай там як. А більше й не було куди йти. Звільнення з дому високорідного закриває шлях на будь-яку пристойну роботу. Та й, до біди, по смерті Юппер Канре не могла дивитися навіть на окріп у казанку на кухні. То хто ж візьме на роботу служку, котрій не під силу заварити чаю? Ну а в домі Мамці Роли краще не стане.

— Дівко трипроклята! — гнівний голос хльоснув у спину.

Канре знов опустила очі долі, благаючи подумки, щоб він не наближався. Але він наближався — кроки, які завчила, ніби власне серцебиття, пролунали зовсім поруч.

— Маестре Престе! — пан привітав Жаррака по-товариськи. — Тільки не кажіть, що ви вже зафрахтували дівчинку собі!

Канре зачепилась поглядом за сріблисті пряжки на взутті маестра. Гнів і сором сплелися в ній. Навіщо він з’явився? Що він якоїсь синьки від неї хоче от саме в цю мить? Злякалась власних думок — дуже давно її не опановував такий гнів на високорідного.

— Оцю? — в голосі Жаррака майнуло щось поблажливе. — Пане Кламансе, прошу мене вибачити… — Він клацнув ціпком, втиснув кінчик артефакта в шию Канре, змусив її задерти голову. — Ти, паскуднице, куди вже рвонула? — звернувся він до дівчини й геть інакшим тоном пояснив маестрові: — Вона покарана. Зіпсувала мій вихідний костюм. Щоб їй пальці потрощило! Думала, що поки крутиться серед гостей, то я забуду про покарання. Хах… Я кому казав з комірчини й носа не потикати?

Жаррак відвів ціпок убік, опустив його і рвонув Канре за руку так сильно, що ледь не вивернув ліктя.

— Пішла геть. Вже.

Пан Кламанс насупився, проте Прест відказав йому щось, і вони обмінялися жорсткими смішками.

Дівчина швидко дійшла до кінця коридору і звернула. Чаротворець наздогнав її за мить.

— Ідеш за мною і не розтуляєш рота, — наказав він.

Канре навіть не спромоглась відповісти: «Так, маестре».

Врешті Жаррак привів її до бібліотечної зали. Зачинив двері зсередини. Підійшов до глибокого крісла, впав туди і видихнув так важко, ніби пробіг щойно від маєтку до центрального собору і назад.

Канре стовбичила біля дверей, вгамовуючи тремтіння в ногах.

Обоє мовчали. Дівчина хотіла заспокоїти себе звичним методом і полічити фігури на килимі, але в залі було надто темно.

— Знаю, що тут так ведеться, — сказав Жаррак першим. — Але мене мов заціпило… Тітонька каже: то все виховання. Знаєш, я прожив багато років у материному маєтку неподалік Альтесштадта. Лазив по деревах із дітьми кухарки. Коли ми розбивали лікті й коліна, на них однаково виступала кров. Це згодом мені сказали, що моя кров — священна. Що всі повинні дивитися донизу, коли я зайду до зали. Що я можу… — маестр осікся й замовк.

— Так ведеться, — відказала Канре, сторожко спостерігаючи за Жарраком: раптова добрість чаротворця може обернутися найгіршою злістю. Особливо добрість, котра дісталася ні за що.

— Отож ти хотіла й того, що мало далі статися — з отим Кламансом? — спитав він і раптом гаркнув: — Та подивися вже на мене!

Канре відступила до дверей і вперлася в них спиною. Жаррак лякав її. Він поводився неправильно. І все погано для неї закінчиться — дівчина усвідомлювала це, як і причини смерті своїх сестер. Чаротворець може робити все, що забажає. Говорити все, що забажає. Бажати все… й отримувати.

Вона — ні.

— Мені заборонено дивитися в очі високорідних, — відповіла Канре. — За винятком моментів, коли… коли їх цікавить моє тіло.

— Мені байдуже твоє тіло, — жаско відрубав Жаррак. — Я вже бачив у цьому житті все, що…

Він затнувся, не договорив, проте його руки метнулися вгору, мовби в німому благанні до святих, які мали б щось пояснити, поставити на місце. Але вони мовчали. Святі завжди мовчать.

— Маестре, я дуже вдячна вам за допомогу, — видушила Канре з себе, сподіваючись, що заспокоїть Преста.

— Чергова брехня. Ви завжди дякуєте за добрість. Коли вас карають, коли принижують — ви тільки дякуєте чи вибачаєтесь. Нічого справжнього.

Канре не витримала. Упала на коліна та опустила голову до підлоги. Це було так природно: прохати вибачення, навіть коли не усвідомлюєш провини, просити милості, бо тільки так і можна. У думках її гарячково промайнули всі страшні історії про чаротворців та їхнє узаконене божевілля. Про те, як один маестр спопелив слуг у своєму домі, щоб випробувати новий бойовий чар. Як господиня зняла шкіру зі служки, коли та не почистила від ворсистої шкірки суланнські персики до столу. Як, як, як… Історій було надто багато. Хай навіть половина з них — казки. Може, і цей ось…

— Припини, — натомлено видихнув маестр. — Підведися.

Канре заворушилася повільно, думаючи, як, у біса, вона повинна поводитися, щоб не прогнівити оцього шаленця?

Маестр підійшов. На підлозі простяглася його видовжена тінь у смузі місячного світла. Пальці зімкнулися біля ліктів Канре.

— Очі на мене.

Цього разу вона послухалась.

Жаррак торкнувся її губ з несподіваним напором. Швидко відсторонився — мовби обпекло.

— Тільки так? — спитав.

Дівчина мовчала.

— Тільки так? — перепитав чаротворець.

— Як ви того бажаєте, маестре, — вишепотіла Канре.

Бо а чого ж він іще хотів? Вони не в рівних умовах, аби ставити такі питання. Забажає вона його відштовхнути — і поплатиться. Забажає вона його — і поплатиться ще гірше.

Юнак невесело розсміявся.

— Я волів би, щоб ти сказала правду, не думаючи про нашу відмінність. Щойно, в коридорі — даремно я втрутився?

— Ні. Не даремно. Але так само, як ви відмовилися порушувати закони Франу про бойовий чар, я не порушуватиму правил своєї роботи. З тієї причини, що вона мені необхідна. З тієї причини, що…

«Могутній чаротворець стратив мою найдорожчу, найріднішу людину, коли вона не догодила йому, і я боюся вас усіх гірше, ніж клятої синьки. А тебе боюсь особливо. Робиш, що заманеться, а я не знаю, що маю чинити згідно з твоїми химерними поглядами. Так бути не повинно, бо це зле скінчиться, юначе з крижаними очима».

— Тоді не порушуймо правил. — Жаррак відпустив її та заусміхався, як звично. — Не порушуймо їх, доки не стане очевидно, що деякі правила не мають сили… А тепер мені необхідна твоя допомога.

— Слухаю вас, маестре.

— Вино. Треба залити мій вихідний костюм вином. Тітонька згадувала, що в Кламанса довгий язик. Мабуть, уже половина гостей почули, як я пообіцяв тобі прочуханку. Варто підстрахуватися й мати «сліди злочину».

Канре вагалася кілька секунд, але напруга відступила, й роздуми кинулися в потрібному напрямку.

— Мабуть, краще залити вашу одіж чаєм — легше відіпрати, — запропонувала вона.

Жаррак похитав головою.

— Ні, благаю тебе, тільки вино! Я ж не хочу, щоб той жах з мереживним комірцем відіпрали. Франська мода зведе мене в могилу швидше, ніж атака півдня.

Інцидент із вихідним костюмом минувся на диво гладко. Маестра Альвіанні висварила Канре наступного дня, проте племінник запевнив її, що криворука служка вже покарана, і на тому про це забули.

— Не думай, що тобі все з рук сходитиме, — цвиркнула Юонна на вухо Канре, коли вони складали кремові наволочки й покривала до шафи. — Те, що ти улюблениця тут, може й боком вилізти.

— А ти, мабуть, воліла б, щоб мене прогнали? — спитала Канре з викликом.

Юонна закинула голову і тихо розсміялась.

— Ой, та навіщо воно мені! Я все одно скоро відправлюся до великого дому на роботу. І буду під протекцією самого маестра Преста! Персональною протекцією, — оскалилася вона так, аби Канре остаточно зрозуміла, про що йдеться.

Жарракове лице промайнуло перед внутрішнім зором дівчини. Вона й не помітила, щоби племінник пані виявляв інтерес до Юонни. Проте подруга не брехала би про зміну роботи, аби подражнитись. А що думають собі високорідні, особливо такі чудернацькі, як Жаррак, і вгадувати не варт.

— Що ж, добре, — смикнула плечима Канре. — Я за тебе тішуся.

Вона зовсім не тішилася, але Юонні було байдуже — та вже наготувалась розповідати далі.

— Навіть не уявляю, як ви тут без мене впораєтеся! Не думаю, що господині вийде завиграшки знайти когось такого ж ревного й умілого. Одразу ж, коли великий маестр приїде з переговорів, я переберуся в його дім.

— То це ти про старшого Преста?

— А чого ти так усміхаєшся? Думаєш, він і тебе покличе? Ні, все-все, момент втрачено! Пан запримітив мене, коли заїжджав на гостину кілька тижнів тому. Навіть квітку подарував! Ну, пригадала, дірявоголова?

Дівчина відшукала в спогадах день, коли маестра її прогнала, — тоді їй прислуговувала Юонна й дуже тішилася, що високий гість звернув на неї увагу. Проте ці спогади сховалися в глибині пам’яті. Бо того ж дня Канре бачила й сутичку Жаррака, а по тому він зцілив її руку… А он як обернулося.

— Будь обережною, — щиро мовила вона Юонні. — Маестр Прест — королівський чаротворець…

— Саме так! — усміхнулася служка, котра вкладала в слова «королівський чаротворець» інші думки, ніж Канре, навчена минулим. — Тому скоро в мене буде нова, прегарна одіж. Зарплата до небес підстрибне. А житиму в розкішному домі, куди — ах! — навіть дофін приїздив із візитом. Так-то!

Увечері, коли маестра грала в карти з паніями Валлі та Ортес, Канре, звільнену від потреби ходити за господинею назирці, знову покликав Жаррак.

Він відвів її в бібліотеку: через пристрасть племінника до знань маестра наказала зробити йому копію ключа від сховку всіх книг у домі.

— Тітонька згадувала, що ти гарно читаєш, — повідомив юнак, повернувши ключ у замку.

— Так, маестре, — погодилась дівчина, певна того, що це не велике досягнення в очах високорідного.

Кара свого часу приносила з дому пані Альвіанні старі газети і примушувала молодших сестер читати до посиніння: вона завжди твердила, що не буде гарного життя тому, хто не здатен скласти від свого імені ґречного листа.

— Я знайшов цікаву версію Першої легенди. — Жаррак підійшов до столу, де лежала розгорнутою велика книга. — Почитай мені. Хочу з кимось обговорити, але Толіо знай регоче з моїх теорій.

Канре наблизилася. Книга скидалась на дорогу — втім, інших маестра Альвіанні не купувала, бо ж вони означали статус.

— Святі вищі любили одне одного дуже сильно, — почала Канре. Слова Першої легенди знайомі з дитинства будь-кому, тож дівчина не розуміла, що такого нового міг знайти між рядками Жаррак Прест. Але він хотів, щоб вона прочитала це, — і вона читала: — Проте, створені богом за подобою могутніх святих, люди на земній тверді не знали цієї глибокої любові, і між ними палав розбрат. Вони тонули у війнах, забуваючи імена вищих. Вони купалися в крові замість води, забуваючи власні ймення, роди та корені. Тоді святі вирішили, що діяння людей негідні, а без сильних провідників вони загублять себе… — Канре затнулась, та, ковтнувши слину, продовжила: — Вони попрохали у бога поради і з його мудрого слова взяли кращих з-поміж людей та вплели в їхні роди силу свою. Силу торкатися срібного плетива світу: брати з нього плинку воду й невгасимий вогень, земної тверді міць та силу всіх вітрів. Вони навчили людей зцілювати того, хто зранений, бачити глибінь думок, як чистую ріку, творити нове зі старого й вершити великі діла. І постановили святі, що сі люди будуть вищі над іншими, стануть захистом і гарантом порядку для тих, хто не удостоївся великих дарів, але все ж удостоївся життя. Вирішили святі, що так принесуть мир у світ, котрий розривали війни. Тому й назвали нових створінь чаротворцями — з чаром у руках і з миром у помислах…

— Так, починалося все велично, — перебив Жаррак. — Читай далі.

— Далі… Далі на людей найшла страшна синя пошесть. І винищила вона всіх: тих, кого поставлено правити, і тих, кому наказано коритися. Дрібка врятованих скоро розійшлась по землі, наповнюючи її життям знову, та побачив бог, що хворість, котра має забирати нечестивих нижчих, забирає і чаротворців. Тому він наказав святим зійти на землю знову і дати тепер не лишень божественну силу, але й оливні гілки в руки тим, кого обрали за найкращих. Коли підходила синя пошесть, то чаротворці змахували оливними гілками — і хворість оминала їхні доми, бо спиняло її благословення. По тому оливні гілки проросли в тіла вищих і стали навіки знаком, котрий береже їх від пошестей. І свідчить це: вони — обрані богом та святими, вони — влада й закон, вони…

— Гаразд, годі, — спинив маестр. — Далі там про те, як запанував мир на довгі роки і всі жили процвітаючи. То що думаєш про таку версію?

— Прекрасна легенда, — відповіла Канре, не певна, чого Жаррак очікує.

— Я про момент із появою чаротворців, — маестр почав пояснювати похапцем, захоплений, вочевидь, своїми думками. — Адже зазвичай у цій легенді вони — діти людей та святих, які зійшли на землю, аби навести лад. А тут — вищі дали силу людям. Просто обрали когось із людей.

Канре пробігала це місце поглядом. Вона насправді не дуже вдумувалася в прочитані слова — її турбували Жарраків погляд, Жарракова близькість і загалом Жарракова присутність у бібліотеці, в півтемряві, за зачиненими дверима — наодинці з нею.

«Щось із ним не так», — авторитетно заявила Юонна, коли днями згадувала про молодшого Преста. Проте від Канре не сховалося розчарування, з котрим подруга кілька разів провела поглядом маестра.

— Я думаю… Це можна трактувати по-різному. Узяли людей і вплели силу — це якось… метафорично. — Канре обвела кінчиком пальця хвилястий візерунок на сторінці з легендою.

«Метафорично» — то було слово, суть котрого колись розтлумачила їй маестра Альвіанні. Дівчині часом здавалося, ніби господиня воліла б дати їй кращу освіту, щоб отримати собі достойну компаньйонку. Але, певна річ, вона не могла відправити слугу до Лекторійного дому чи найняти їй учителів. За компаньйонок для паркових прогулянок, виїздів у місто чи розмов при каміні маестри милостиво брали бідніших родичок, які боготворили їх за змогу торкнутися красивого життя. Але пані Альвіанні від такої ідеї злостиво відмахувалася.

Канре повела далі:

— За цими словами можна сховати і щось невинне, і справдешні шлюби людей та вищих, від яких зродилися чаротворці. Та насправді не думаю, що зараз відіграє якусь роль те, як чар прийшов у наш світ. Чи як проросли оливні гілки. Ви ж бачите, де пролягає межа. Вона не лише в чарі. Погляньте на широкі можливості, котрі простягаються перед вами, а тоді погляньте на… — Вона затнулася, відчуваючи, що наговорила забагато, і додала стиха: — Погляньте на всіх інших. Ви добре побачите.

— Твоя правда, — покивав Жаррак. — Але мені подобається трактування про те, що всі люди назагал колись були однаковими.

— І тонули в крові, — нагадала легенду Канре. — Бо не мали над собою гарної влади.

— То нинішня гарна?

— Не можу відповісти на таке питання.

— Розумію. Я теж не можу. — Хлопець осміхнувся й підірвався з крісла. — Гаразд, дякую за товариство. Вже доволі пізно, а я ще обіцяв Толіо зазирнути з ним на гулянку.

— Дякую за вашу увагу, — непевно відповіла Канре, бо маестра ніколи не дякувала їй за товариство і переважно закінчувала їхні розмови словами «геть», «зникни» або «берися до роботи».

Дівчина опустила погляд на книжку і обвела пальцем золочену гілку внизу сторінки. Маестр раптом поклав свою долоню поруч, накриваючи символ, ніби не хотів бачити знак своєї відмінності.

Жаррак кілька днів тому заявив, що його дратує розмовляти з людиною, від котрої він чує тільки подяки, вибачення чи підтвердження. Тому Канре дозволила питанню ковзнути між ними:

— А де ваша гілка?..

— О, це невелика таємниця. Батько хотів обрати помітне місце. — Юнак розв’язав хустину на шиї. — А матір заперечувала… — Він рвучко смикнув рукави жакета й скинув його на крісло. — Матір казала: Престові не треба, щоби в нього на чолі горіло золото. Найважливіше, аби я не міг втратити гілку в битві разом із відтятою рукою чи ногою, тому… — Юнак розпустив шворки й відгорнув комір сорочки. — Онде, під ключицею — видко?

Дівчина придивилась і помітила зблиск знака з дрібними листочками. Благословення, котре колись дали вищі, чаротворці тепер самі наносили дітям на шкіру, одразу після народження.

«Щось із ним не те», — вирішила Канре, коли Жаррак похапцем одягнув жакет і щез за дверима, оком не змигнувши.

— Ти неуважна, Канре, — сказала маестра Альвіанні, коли помічниця замість зрізати білі троянди в саду принесла цілий оберемок червоних.

Дівчина здригнулася, пригадуючи, як минулого разу за таку помилку панія добрих чверть години вганяла шпичаки квіток їй у долоні.

Проте тепер вона поблажливо усміхнулася.

— Твоє щастя, що я саме змінила думку й рішення з червоними квітками краще підійде для композиції в смарагдовій залі. І все ж… Така неуважність турбує мене, нещастя. Якби я не знала тебе, то могла б подумати, що ти забула про всі настанови чи впустила когось у своє серце.

— Ні, маестро.

— Чудово. Якщо хочеш вижити, Канре, знечулься. Твоє ненадовго гарне і молоде тіло — щит від гірших бід. Користуйся ним, і будеш спокійною. А за рік-два я оддам тебе за Освана. Він же — сама бачила — мліє, варто тобі минути його. Це буде найкраще. Ти почула мене?

— Так, маестро.

Коли господиня відпустила її назад до роботи, дівчина пішла в смарагдову залу, щоби поставити троянди у вазу, і ненароком поколола руки.

Їй хотілося кинути все, побігти в парк, стати над замуленим озером і голосно-голосно закричати. Аж доки з голосом не вийде з неї це цілковито неправильне й зайве відчуття, доки не втечуть усі сумніви й усі спалахи. Щоб узяти — і втопити їх.

«Щось із ним не так», — повторювала собі Канре, слинячи поколоті пальці й розправляючи троянди у вазі.

«Та все з ним не так!» — в унісон відповідали сестри.

«І зі мною теж».

Тільки вона, на відміну від Жаррака Преста, не могла собі дозволити такої розкоші.

Розділ 4. Політ пляшечки

Маестра Альвіанні вирушила до сестри в Лалаку зненацька. Лист прийшов: сестра панії, Ілонна, лежала при смерті й сердечно прохала любих родичів (а серед них і Юріт Даль) приїхати до неї. Маестра закотила очі («Вона вже втретє отак «при смерті», Канре! То пора би вже й насправді»), але поїхала того ж дня. На подив, пані взяла з собою Юонну. Молодша служка не тямилась із радості й весь вечір дзвеніла про те, як чудово буде в Лалаці. Твердила, що неодмінно привезе подарунок — може, чудодійний камінець, а може, уламок білої мушлі.

Канре не хотіла подарунка, а в силу чудодійних камінців не вірила. Вона не засмутилася, що замість мандрівки залишиться в маєтку — за відсутності маестри роботи в її помічниці куди менше. Водночас вона мізкувала над тим, за яку ж провину панія знову відсторонює її. Нічого очевидного на думку не спадало, а господиня не казала. Ну, краще не шукати біди там, де її, можливо, й нема.

Інша біда — та, котру звали Жаррак Етель, — з’явилась опівдні, після занять у Лекторійному домі. Панія залишила племінникові листа, котрого він уважно прочитав за обідом, поки Канре лічила темні й світлі паркетини на підлозі їдальні.

— Здається, тітонька не вельми вірить у хворобу своєї сестри, — усміхнувся юнак, вкладаючи листа до кишені. — Поза тим, це означає, що весь тиждень або й довше в домі не буде гостей, а ти зможеш видихнути з полегшенням, так?

— Робота не закінчується ніколи, маестре.

— Дійсно. Тому що я маю для тебе завдання…

Чаротворець затнувся й кашлянув, а тоді видав Канре свій химерний план, де була мова про похід на пошту і… по шоколад. Зі своїми листами юнак хотів поратися сам, хоча міг би передати їх комусь зі слуг, тож Канре зрозуміла: головне в усій цій раптовій вигадці — шоколад. Вона, звісно, йшла разом з маестром, щоби вказати йому дорогу.

«Оце знайшла чого радіти! — нагадали сестри пошепки, поки дівчина натхненно збиралася на прогулянку. — Він усе ще дивний панич, від котрого не знаєш чого очікувати. Надумав собі розважитися, бо нудьга напала, а ти тішишся! Назавтра він про це забуде, бо вигадає собі іншу гру».

Канре розуміла все. Але однаково ретельно укладала коси перед дзеркалом і підфарблювала щоки старими маестриними рум’янами, котрі ховала на дні шухляди.

Що погода змінювалася, то невидимі лещата здавлювали голову. Тому вона вклала до торбинки ще й пляшечку з порошком від аптекаря — на випадок, якщо біль стане геть нестерпним.

Унизу, у вестибюлі, Жаррак попрохав Канре залишити плащ Альвіанні вдома і простягнув їй натомість свій.

— Маестре, я можу зайти на пошту, та мене не впустять з вами в жодну з цукерень у Верхньому Місті, якщо не засвідчуватиму, кому служу, — нагадала дівчина, розмислюючи, чи й про це правило він не знав.

— Ти прийдеш туди зі мною, — заперечив Прест. — Ніхто не посміє допитуватися. Не хочу, щоб ти почувалася слугою хоч нині.

— Я не перестану бути слугою від цього, — смикнула плечима дівчина, котрій не хотілося покладатись на його самовпевненість. Ще менше їй хотілося, аби хтось помітив, як вона знову видає себе за високорідну. Надто далеко заходила ця маестрова розвага!

«І бути біді, якщо тебе звинуватять у брехні. Тоді гірко пошкодуєш, що пішла на ризик заради чашечки шоколаду», — з осудом защебетали сестри.

Втім, річ була не в обіцяному частуванні. То було значно глибше: одне з основних правил її життя про розмежування вищих і нижчих зараз тріщало, як суха гілка, котру намагаються зламати. І Канре остерігалася того, що буде далі.

Шоколад смакував божественно. Спершу Канре не могла навіть торкнутися його через хвилювання. Та Жаррак повідомив:

— Я заплатив, щоб нас не турбували. Вирішив, що так зручніше спілкуватися, — додав, мовби ущемлений тим, що супутниця така напружена. — Можеш почуватися тут вільно. Утім, якщо тобі більше до вподоби обводити поглядом візерунки під ногами, то хай.

— Я підраховую пелюстки.

— Навіщо?

— Звичка. Коли багато часу доводиться дивитися вниз, то хочеться бодай чимось зайняти увагу.

— У цьому є плюс. Так інші не можуть прочитати твій погляд. Оце мені й не подобається. Коли тобі не дивляться в очі, не знаєш, що в людей на думці.

— Нікому не важливо, що в нижчих на думці.

— Але коли це особа, котра, скажімо, наливає мені вино… — Нігті Жаррака зацокотіли по чашці з кавою.

— Ви боїтеся отрути? — Дівчина не була певна, чи оці вищі над вищими здатні чогось усерйоз остерігатися.

— Не те щоб боюся, але були прецеденти. Мій батько подбав, аби я знав про всі можливі неприємності. І був готовий до всього.

— Подейкують, ніби чаротворці можуть виводити отруту з тіла… — Канре пригадала одну з численних оповідок, якими потішала сестер Кара.

— Декотрі можуть, — підтвердив Жаррак. — Якщо їх двоє. А якщо ти сам? Зцілити себе не вийде. Утім, є чар, якому під силу сповільнити розповсюдження труйки, але він має погані наслідки. У дитинстві батько трохи вчив мене керувати кров’ю у власному тілі. На випадок, якщо мені відірве одну з кінцівок, а треба буде дочекатися підмоги… Та це не дуже приємна тема до десерту. Може, ліпше розповім про Нитку Атаїс, яка висотує спогади? Це хоча б не кривава історія.

Канре кволо всміхнулася. Вона вже знала, що чаротворці можуть зробити з кров’ю. Великим зусиллям дівчина пригасила раптову нудоту.

— Бачу, батько старався, щоб ваше дитинство не минуло без вражень, — видихнула вона.

— У ті рідкісні моменти, коли я залишався в нього, так. Бо маю сильний дар, хоч він не дорівнявся до старших братів, — пробурмотів Жаррак. — Але нам усім дісталося. Виховання чаротворців — не для слабкодухих.

— Слабкодухі не народжуються з цим даром.

— Я міг би посперечатись, але, мабуть, не варто.

— Не варто. Я не звикла до розмов з високорідними. Найбільше — часом панія запитує моєї думки про колір тканини до нової сукні…

— А як ти потрапила до неї на роботу?

— Прийшла на місце сестри, — відповіла Канре, несподівано легко оголюючи прірву. Слова полилися, ніби вона хотіла позбутися їх, виговорити раз і назавжди, висловити в лице вищому, котрий слухав її, на відміну від інших: — Мою сестру стратили. Так наказав чаротворець із великого дому. Молодші теж померли. Одна — від синьки, другу залив окріп у пральні. Я залишилась сама — без дому й без рідні. Тому пані Альвіанні найняла мене на місце Кари. Кара — це старша сестра. Але ця тема теж не дуже приємна для вашого товариства та цього місця. Тут усе надто вишукане. А в моєму житті такого мало.

Канре видихнула і відчула себе зайвою тут. Людиною, яка намагається просилити грубу нитку крізь вушко найдрібнішої срібної голки.

— Розумію, — видушив Жаррак і продовжив надміру офіційно: — Прошу пробачення. Я дозволив собі забагато. Покликав тебе сюди проти волі. Втрутився тоді, на прийомі, думаючи, що чиню краще. Вимагав з примхи, аби ти дивилася мені в очі. А сам не помічав нічого.

Канре стрепенулася і позирнула в лице маестра. Той дивився у стіну і бурмотів:

— Я представник великого дому. Такий же, як і той, хто позбавив тебе родини. Очевидно, нічого хорошого ти не можеш почувати.

Канре спаленіла, бо Жаррак озвучував думки, котрі справді не раз пробігали в її голові. Але ж то було раніше! Вона й сама направду не відчувала миті, коли оце місиво остраху, інтересу, обурення й нерозуміння між ними викресало в ній і ще одне, істотно інше відчуття. Відчуття, що хтось може ставитися до неї як до людини без огляду на відсутність гілки.

— Маестре, я взагалі нічого не можу почувати до високорідного, — відказала дівчина, нагадуючи самій собі про істину, яка допомагала остудити голову: вони з різних світів.

Жаррак, здавалося, пропустив її слова повз вуха.

— Мабуть, тобі геть неприємне моє товариство, — висловив він нову здогадку тим же меланхолійним та ошелешеним тоном.

Ото вже — статному паничеві, певна річ, рідко доводилось усвідомлювати, що не всім він може бути жаданим товаришем.

Канре глибоко вдихнула й зашепотіла:

— Таж ні! У нашому житті достатньо болю і страху, маестре. Навіщо підживлювати ще й неприязнь? Я остерігалася вас, як остерігаюся всіх високорідних. Від ваших слів залежить моя робота, благополуччя і часом життя. Але з дня нашого знайомства ви тільки допомагали і заступалися в моменти, коли ніхто й не подумав би. Тож було б невдячно перекладати на вас неприязнь до того, хто позбавив життя мою сестру.

— Я буду уважнішим надалі, — відказав маестр і мовби знітився, та за кілька митей перемінив тему: — А як тобі засмакував шоколад?

— Він чудовий.

Після цих слів Жаррак розцвів.

— Про це місце мені повідав Толіо. Він твердив, що його сестра мліє від тутешніх ласощів.

— Можливо, він очікував, що ви її запросите на прогулянку?

— Можливо. Та я не хотів цього. До всього, панні Толіо не випадає виходити до міста без супроводу. А спілкуватися з панною в присутності її старшого брата — справжня морока… Не хочу здатися тобі неґречним чи зверхнім, — додав юнак, — але і в Альтесштадті я встиг надивитися на вищий світ. Тут у вас усе ще складніше, боже… Чого одна лиш туфелькова церемонія варта!

— Невже у Вінні немає таких чудернацьких традицій?

— О, є, ще й які… Наприклад, якщо на балу ти западеш в око панні, то після танцю вона може подарувати тобі стрічку, яку годиться зав’язати на зап’ястя. За довгу гулянку руки — як святкове дерево.

— Але яка користь із таких стрічок? — сторопіла Канре.

— Їх можна повернути. Згодом. Наодинці бажано. — Маестр зашарівся і сягнув по горнятко. — Ну а ще є кумедна традиція в ніч на Нуелле…

Щойно Канре увірувала, що нині удача на її боці, як це скінчилося: дорогою додому вони зустріли Естіенна Мерселлі, спадкоємця іншого великого дому. Вже падали сутінки, тому дівчина не одразу впізнала в зустрічному знайомого чаротворця, проте він помітив їх, підійшов і глузливо привітався:

— Чи ж це не Прест, який усе боягузливо тікає від мене?

— Маестре Мерселлі, як бачите, я супроводжую панну, — відповів Жаррак. — Усі ваші претензії радо вислухаю опісля.

— Тепер спідницею прикриваєшся? — реготнув Естіенн надміру голосно. Його пальці сіпалися, а на чолі Канре помітила піт. Помітив це і Прест.

— Та ти під ейфорією… — завважив він.

— Язика припни, — гиркнув Мерселлі. — Ліпше під ейфорією, ніж під мамчиною спідницею!

— Ану з дороги.

Жаррак клацнув пальцями, і в його долоню з рукава вислизнула палиця. Клац-клац-клац — сегменти розкрилися. Ціпок вдарився об землю, мить — і чаротворець уже відсторонював ним Мерселлі, який стояв на шляху.

— Шановна панно, хіба вас не соромить такий супутник? — звернувся до неї юнак під ейфорією, котра розв’язувала язика і туманила голову краще від вина.

Канре затримала дихання. Вона мусила йому відповісти. Вона мала право зараз сказати все, що думає. І — не відала, як їй повестися згідно з правилами високорідних.

— Маестре Престе, — дівчина схилила голову в Жарраків бік, — я б воліла дізнатися, чому маестр Мерселлі вважає, що ваше товариство має бути мені неприємним.

— Люба панно, запевняю, це дрібне непорозуміння. Бачте, цей пан вимагає від мене справедливої розплати за слова, які, на його думку, ображають його дім. Та водночас — не збагну чому — він ніяк не хоче узгодити наш конфлікт на офіційній дуелі.

Мерселлі роздув ніздрі, ніби розгарячений бик.

— Чому ж? — спитала Канре, стараючись говорити без тривоги.

— Та бо я його вб’ю, — щось хиже, геть незнайоме промайнуло в голосі Жаррака.

— Я затовчу ці слова тобі в горлянку, — прошипів Мерселлі, вищий і кремезніший.

З Естіеннового зап’ястя повільно розмотувався ланцюг, і його ланки клацали. Кований тягарець кулястої форми тягнув ланцюг донизу.

— Бачте, панно, — вів далі Жаррак, пильно спостерігаючи за рухами суперника. — Чаротворець у Франі не дозволить собі застосовувати бойові навички поза полем бою чи дуеллю. Це правило сковує мене. Проте маестр Мерселлі вважає, що його воно не стосується. Та поки він не викличе мене як годиться, я не ступлю і кроку. Бо вбити чаротворця з великого дому поза рамками дуелі — це смертний вирок за наказом нашого пресвітлого короля.

— Ще б ти бився так добре, як говориш, — відповів Мерселлі.

Канре зчепила пальці довкола своєї торбинки. Вона гарячково думала, як припинити це. Присоромити Мерселлі, котрий продовжує діймати Жаррака? Попрохати Преста провести її швидше, посилаючись на слабкість? Вона стояла поруч із чаротворцем і думала: чому він, завше такий доброзичливий, говорить усі ці речі? Чому мовби хоче роздратувати Естіенна?

— Маестри, — втрутилася Канре врешті, — я б воліла потрапити додому до настання ночі. Пане Престе, ви, якщо не помиляюсь, обіцяли мені своє товариство.

— Ви чули панну, Мерселлі.

— Чув, та хай панна мені пробачить, — голос чаротворця пролунав хрипко, як хруст гілок. — Я викликаю тебе. Тут і зараз.

Срібне сяйво майнуло поміж двома артефактами, мовби засвідчило факт виклику.

— Бачите, панно. — Жаррак відсторонився від Канре і перевів усю увагу на суперника. — Невідкладна справа не дозволяє мені супроводити вас. Але можу запевнити, що ці вулиці такі ж безпечні, як і ваш рідний Альтесштадт. Тепер прошу вас дуже: йдіть без мене.

Канре не пішла.

Спершу вона вдала, що йде. Але й думки не мала залишати Жаррака. Навіть якщо Прест певний у собі — хтозна, чи й це не юнацька бравада? Навіть якщо Мерселлі слабший, закляття ейфорії штовхає на непередбачувані вчинки. Пані Альвіанні зналася на дурманному чарі. І хоч його сила не давала аж таких видатних можливостей, та служка примітила: не раз і не двічі під впливом ейфорії маестрині гості бадьоро погоджувалися на несусвітні дурниці. А по тому, за кілька секунд чи хвилин, сиділи й помислити не могли, з чого це вони вчинили таке. Вони заклинали одне одного задля забави, тож, певніше за все, і Мерселлі повертався з якоїсь гулянки і чувся надто сміливим. Та й Жарраків напір Канре здивував.

«Що буде, коли ти побачиш це? — спитали сестри. — Коли побачиш, що ховається за його юним лицем і красивими манерами? Коли він пустить у дію ту свою силу і поранить суперника чи й уб’є його — насправді? Прест вгаратає по всіх твоїх страхах. І тоді це нашестя закінчиться? І настане спокій твоєму серцю, коли виявиться, що він — не сонце ясне?».

«Він чаротворець, а не сонце, — відповіла Канре, карбуючи крок тепер між дерев: студенти обрали для дуелі затінок парку, де не буде зайвих очей. — Він чаротворець, і я приймаю це. А якщо не зможу прийняти, то краще дізнатися про це тепер».

Вона помітила постаті юнаків на крихітній галявині попереду. Жаррак та його суперник опустилися на траву на відстані кількох кроків одне від одного. Дівчина примружилась і роздивилася: Прест дістав кілька баночок з кишені свого жакета і зосереджено засипав вміст кожної з них в сегменти ціпка.

Мерселлі також засипав порошок усередину кулі на ланцюгу.

Дівчина не знала достеменно, що вони роблять, але кожен здавався цілковито поглинутим своєю справою.

І тут рука Мерселлі уповільнилася. Він зиркнув на Жаррака через плече. Той не озирався, зовсім нахилився до ціпка: сутеніло, а Канре вже дізналася, що маестр зле бачить.

Його суперник поклав баночку в траву.

Натомість він дістав ніж.

Дівчина скрижаніла: це підготовка до дуелі чи порушення? Так повинно бути чи ні? Їй не були відомі правила сутичок чаротворців.

Якщо закричить — видасть себе, Жаррак зверне на неї увагу і, якщо це напад, вона дасть зайву мить Мерселлі.

Треба натомість привернути увагу нападника. Треба!

Канре вхопила торбинку, намацуючи її вміст. Але не встигла нічого вдіяти: Мерселлі замахнувся і вдарив Жаррака в голову руків’ям ножа.

Маестр схопився за скроню лівою рукою і сягнув по ціпок, який випав у траву.

Не схоже, що так мало бути за правилами. Ну зовсім.

Зате схоже, що юнак під впливом закляття ейфорії вирішив завершити дуель ще до початку.

Пальці Канре стиснулися довкола пляшечки з порошком від головного болю. Жаррак сказав, що не хотів, аби вона почувалася слугою на цій прогулянці.

«Якби ти не була слугою. Якби… Що б ти зробила?» — спитала вона сама в себе.

Замахнулась. І кинула.

Секунда скрижаніння. Секунда без повітря.

Канре підхопила поділ обома руками і вибігла на галявину, проклинаючи подумки власну легковажність.

Мерселлі, як був навколішках, повалився обличчям на землю. Жаррак швидко вхопив ціпок, але похитнувся, підводячись.

Порошок від головного болю осів на землю довкола голови непритомного чаротворця, вибілюючи його волосся. Частинки скла блищали проти яскравого, повновидого місяця.

— Стій там! — гаркнув Прест.

Дівчина завмерла, ніби звук голосу маестра був стрілою, яка пришпилила її до місця.

Чаротворець глибоко вдихнув, задер голову, похитав нею. Тоді двічі вдарив ціпком об землю. Мерселлі глухо застогнав. Жаррак шепотів щось швидко, тихо — ніби вітер, який лоскоче траву. Поки шепотів, тиша довкола, здавалось, розбухала і витісняла всі звуки. На Канре напирав тиск, котрий намагався відштовхнути її геть. Але вона стояла, міцно впершись ногами в землю. Перед очима сріблилася запона — як мильна бульбашка, вона розросталась, заковтуючи все.

Жаррак заплющив очі. Він змахнув ціпком — лясь! — і запона тріснула.

Синява сутіні знову стала синявою. Лезо ножа відблискувало в траві разом з уламками скла.

— Я заледве затуманив ті секунди, коли ти вцілила йому в голову, — озвався Жаррак тихо. — Ейфорія, звісно, суттєво допоможе — вона має гарну схильність плутати думки. Не хочу, щоб цей невгамовний почав розшукувати мою віннську супутницю, якщо він помітив тебе бодай краєм ока. Але треба тут ще прибрати. Скло і… що це?

— Порошок від головного болю, — видихнула Канре і кинулася збирати уламки у траві. Їх було небагато, а найдрібніші вона вирішила просто втоптати в землю: навряд чи великий маестр буде перекопувати тут усе.

— Зробимо ось так. — Жаррак дістав одну зі своїх баночок з порошками — дівчина роздивилась темно-вишневий, синій і пісочний. Маестр шепнув, постукав навершям ціпка по баночці — вона тут же хряснула в його руці. Чаротворець скривився — розсік долоню, бо був без рукавички, — а тоді випустив скло на землю.

— Коли очуняє, хай упевниться, що я сам розтрощив це об його голову. Таке зілля недороге, можна пожертвувати.

— Якщо він вимагатиме повторної дуелі…

— О ні, — Жаррак розсміявся й додав: — Естіенн не чинитиме цього. Сьогодні він піддався на провокацію через ейфорію, але Мерселлі високо цінує своє життя. Бачиш же — скористався відсутністю свідків і хотів покінчити зі мною ще до дуелі. Ну як покінчити… не думаю направду, що він би мене зарізав. Хоча — хто знає?

Канре пересмикнуло від того, як легко маестр говорив про це. Наче знав усе наперед. Наче чекав цієї випроби. І тому не відступив.

— Чому тоді ви пішли на це?

— Бо міг, — здвигнув плечима Жаррак. — Але не хотів викликати сам — батько мій суворо проти дуелей, навіть коли вони не смертельні. А якщо вже отримав таку нагоду, то чого б не покінчити з цією суперечкою? Вона мені вже остогидла. Та якби Мерселлі хотів чесності, то запропонував би покликати заступників.

— Якби він ударив вас сильніше…

— Я грав.

— Прошу?

— Я вже трохи вивчив поведінку Естіенна. Тому наклав на себе захисне закляття. — Жаррак підняв пасма, які падали йому на лице, і продемонстрував Канре ліву скроню, місце удару.

Там не було ні сліду. Ні найменшого синця, подряпини чи кровопідтьоку.

— Зрозуміло.

Дівчина охолола й усвідомила, яким поривчастим та зайвим було те, що вона зробила. Казав же маестр: іди додому.

— Але ти дійсно врятувала мене, — додав він. — Захисне закляття дуже висотує сили, тож я наклав його лише в зоні голови та шиї. А тоді так невчасно впустив ціпок, що цілком міг підставити Мерселлі спину, поки тягнувся б по зброю. А тепер нам варто звідси піти. Скоро він опритомніє.

Канре кивнула. Вона вірила Жарракові, вірила, що його чар позбавить їх проблеми. Але всередині відлунювало усвідомлення того, що вона зробила. Навіть якщо ніхто не дізнається, вона сама знатиме, що спроможна на це.

Дорогу до маєтку здолали швидко й мовчки — маестр дуже поспішав. Вони встигли дійти додому, минути алею й відчинити головні двері — але на порозі Жаррак схопився за одвірок і повалився додолу.

Після раптового падіння маестр тут же підвівся — сам. Хоч виглядало, що на ногах його тримає лише якась незвідана сила. Він затулив лице рукою і заявив, що потребує спокою у своїй спочивальні. Пані Манно, котра стрічала їх, налетіла на служку, питаючи, що сталося. Жаррак зі сходів гаркнув, що це не їхня справа, і суворо заборонив наближатися до нього, до його покою і взагалі до тієї частини дому, де його високорідні вуха може потривожити зайвий звук.

— Хай вона, — кивнув у бік Канре, — занесе мені чаю на травах. Швидко.

— Так, маестре, — відказала пані Манно. — Чого стоїш, паркет поліруєш? — цвиркнула до служки. — Щоб за п’ять хвилин несла панові чаю, чи зле чула?

— Слухаюся, — звично відповіла дівчина, але її погляд метнувся вгору по сходах, де майнули пісочні фалди Жарракового жакета.

На кухні дізналися про слабкість гостя швидше, ніж дівчина туди дійшла, поспішно кинувши у вестибюлі чужий синій плащ. Служки втулили дівчині тацю з чайником, горнятами, тарілкою цукру, вазою з варенням та медом і великим тарелем із сирною запіканкою, котру пані Манно, мабуть, думала подати до вечері. Дівчина поспішала нагору, проте не забувала дивитися під ноги, аби не перечепитися через сходинку. Диво — та паруючий чайник на таці не викликав звичної млості. Турбуючись через Жаррака, Канре зовсім забула про страх перед окропом.

Дівчина очікувала застати чаротворця в ліжку, проте, коли вона ввійшла, той сидів за письмовим столом і щось записував в ошатний нотатник.

— Дякую. — Юнак навіть не подивився на неї. — Можеш залишити на маленькому столику.

Канре слухняно опустила тацю, розправила серветки, тоді скатертину. Зняла кришечку з цукерниці. Протерла фартухом срібні ложки. Жаррак мовчав, а робити більше не було чого.

— Маестре, — шепнула дівчина, здавлена стінами дому, де знову стала служкою, — дозволите одне запитання?

— Звісно.

— Усіх турбує, що з вами сталося.

— Ось що. — Він відгорнув волосся й повернувся до Канре лівим боком.

На скроні маестра багрянів розпухлий кровопідтік. Рвана подряпина сочилася сукровицею.

— Усе гаразд, — заспокоїв Жаррак. — Це те захисне чаротворення. Воно поглинає удар у момент, коли його завдають, але потім повертає жертві. Втім, до того часу ти вже маєш можливість виграти сутичку і безпечно покликати на допомогу, аби зцілили, коли рана наздожене. Я сподівався, що встигну повернутися до свого покою і не продемонструю нікому, як це працює, але не вдалося. Та іншим, будь ласкава, скажи просто, що в мене запаморочилося в голові.

— Краще прикласти до скроні холодне, — порадила дівчина. — Можу принести вам води й серветки для компресів.

— Не варто. Я вже прикладав лід, який витворив із води у вазочці. — Крісло скрипнуло, і юнак повернувся, спираючись на різьблену спинку підборіддям. — Але коли заживе, треба попрохати Толіо прибрати шрам, бо батькові не сподобається, якщо я щось іще зроблю зі своєю пикою.

— Це не згіршуватиме вас, маестре. Навіть якщо лишиться слід, — заперечила Канре. — Вам будь-хто скаже, — додала вона, усвідомивши, як звучать такі слова.

Жаррак хруснув пальцями.

— А мені не треба, щоб це казав будь-хто.

І замовк. Дівчина нишком зиркнула на нього: плечі напружені, очі примружені, губи міцно стулені. Мовби гнівається. Але з чого йому гніватися?

Свічка на столі стрепенулася. Хоч протягу й не було.

Спочивальня маестра, невелика, обставлена в темно-червоних барвах, навіть у денному світлі видавалася похмурою й задушливою. Особливо зараз, у цій незручній та паркій мовчанці.

Кров кинулась Канре до лиця, віддзвонюючи у вухах. Потрібно було піти, побажати чаротворцеві доброї ночі та зачинити двері з іншого боку. Якомога швидше.

Натомість дівчина наблизилася до столу і зважилася порушити тишу:

— Вас не спотворять рани, маестре. Бо маєте в собі багато світла.

— Це тому, що в дитинстві я пролив на себе барильце зілля для невгасимих ламп. — Жаррак простягнув руки і стиснув обидві долоні Канре.

Його ліве око запухло й надавало обличчю іронічного виразу, але й це не ховало хвилювання.

Дрижаки хвилею пробігли по шкірі дівчини, коли Жарраків погляд її торкнувся. Чаротворець потрактував це по-своєму. Його усмішка згасла, хоча щойно до того здавалася непереборною.

— Не тремти, Канре. Я ніколи не накажу тобі піднімати очі на мене, — він присилував себе говорити твердо. — У тому значенні, в якому це практикують франці.

Дівчині здалося, що хтось навмисне припнув час, аби вона сповна всотала цей момент. Відчула, як палають щоки і вуха. Як пітніють долоні. Ковзнула поглядом по рані на скроні маестра. Уловила, як пальці Жаррака — лише на мить, лише трохи — але сильніше стискають її власні.

— Я ніколи не накажу тобі, — рішуче повторив маестр і відпустив її.

— Я дивлюся на вас, — видихнула Канре, стараючись навіть не кліпати. — Я дивлюся на вас, — повторила.

Жаррак на ці її слова підхопився з крісла. Раптом опинився надто близько — і разом з ним підступили всі страхи: що ти робиш, це ж чоловік. Його тіло. Його жаске тепло. Густий запах. Нагадування про приниження і біль, які приносили їй стільки разів… Чоловік, який ховає дике щось під мереживними манжетами й вишитими лацканами. Не слабкий попри ту дрібну рану. Не дитя попри те, як зве його тітка. Він може скрутити твої руки за спиною, навалитися всією вагою і розчахнути навпіл. То що ти, дурепо, робиш тут? Пригоди забажала, бо він тобі кілька добрих слів сказав?

«Це чоловік, — повторила собі Канре, — якого ти сама забажала. Він — не інші».

Жаррак занурив одну руку в її волосся, смикаючи всюдисущі шпильки — кілька задзвеніли на підлогу. Друга рука лягла на талію Канре — спершу легко, мов боялася спротиву, далі вимогливо. Юнак і сам дивився на неї з невір’ям — мить, дві вичікував, перш ніж поцілувати.

А тоді вже вони торкались одне одного похапцем — так, мовби треба було викрасти цей момент у когось. Так, мовби за спиною стояла смерть. Канре відповідала як уміла — дотиком на дотик, із секундним розмислом про те, як правильно. Проте ні правильного, ні помилкового не було.

На мить їхні погляди зітнулись, і гарячка відступила. Чаротворцеві вуха та щоки вкрай побагряніли, і це додало Канре сміливості вимовити вголос несусвітню безсоромність:

— Мені цікаво спробувати, як воно: коли сама того бажаю.

Жаррак не говорив нічого більше. Ні коли провів пальцями від її потилиці вниз по спині. Ні коли розв’язав шнурівки на сукні. Ні коли вивільнив волосся від останніх шпильок. Ні коли задмухнув свічку, котра смикнулась і піддалася, впускаючи до кімнати темряву.

Канре навпомацки перерахувала складки на рукавах його сорочки, а тоді розпустила шворку на комірі і дрібно затремтіла, коли її нижня сукенка впала на підлогу. Але руки Жаррака згасили це тремтіння.

Коли ковзкий шовк простирадла торкнувся спини, Канре втягнула носом повітря. Шовк був прохолодним, Жаррак — теплим. Гарячим, мов грубка. Виваженим, як той, для кого діяння тіл уже знайоме і не потребує поспіху. А їй здавалося, що це вперше.

Справжнє чаротворення.

Розділ 5. Щоденні катастрофи

Слуги залізно дотримувалися наказу не заходити до маестра. Канре лежала в нього на грудях, тицяючись підборіддям у западинку біля золотої гілки. Одна рука Жаррака малювала спіральні візерунки на її спині, друга перебирала волосся. За вікном сірів світанок, котрий скоро обіцяв обернутися денною спекою. Ніч розвіювалась, і легковажність разом з нею.

— Ви могли б звернути увагу на будь-кого, — завважила дівчина на Жарракові ніжні слова.

— Будь-хто не кинув би Мерселлі в голову пляшкою, — пробурмотів маестр, дихаючи просто їй у маківку. Його дихання, таке близьке, бентежило дівчину, хоча перед тим, в обіймах нічної темряви, вона чула його набагато гострішим, зривчастим і гарячим. — Та я розумів, що не можу. Просто підійти до тебе й наказати підняти очі — так, як чинили інші. Не можу.

Дівчина зіслизнула на ковзку постіль і сперлася на лікоть, підтягуючи покривало до самого підборіддя.

— Інших це ніколи не спиняло. Ми належимо вам. Ви правите світом. Тож чому?

Канре хотілося бодай якоїсь відповіді зараз так сильно, як кілька годин тому — рук Жаррака, вуст Жаррака і його самого — якомога ближче, якомога глибше, якомога повніше.

— А чому ти стала на мій захист, хоча знала, чим це загрожує?

Канре обдумувала відповідь, проте всі слова видавалися надміру помпезними і не відображали того, що їй хотілося б сказати. Про що були ці слова, котрі дзвеніли, як пустопорожні брязкальця, десь між язиком і піднебінням? Канре не вимовила жодного.

Натомість діткнулася губами вуст юнака й відсторонилась, аби не було спокуси продовжити цей поцілунок та втратити ниточку відповіді.

— Я думала про ризик і справді злякалася тоді. Але не хотіла, щоб з вами сталося щось погане, Жарраку. От і все.

— Завваж, ти вперше назвала мене на ім’я! Що ж до твого «чому», то мене привабили твоя сміливість і ризиковість — нечасто побачиш їх за маскою бездоганної служки. Далі я почав придивлятись і, день за днем, незчувся, як мій погляд прикипів до тебе, а отоді вже… — Усмішка юнака розтанула, мовби в передчутті, що таким словам небезпечно звучати. Проте він зважився — і вони прозвучали.

Вільні дні сплітались, а Жаррак надто бадьоро снував плани, як він спершу забере Канре в маєток Престів, тоді поїде з нею до матері в Альтесштадт і вигадає щось із її статусом. Служка дивувалася далекосяжності його планів і нагадувала про Юонну, котру вже запросив на роботу Прест-старший. Чаротворець не поділяв скепсису дівчини. Адже звичка отримувати все, чого захочеться, вросла в його натуру так міцно, як оливна гілка — під шкіру. Тож він запевняв, що все буде гаразд.

Але тоді повернулася маестра Альвіанні, і почалося пекло.

Пекло приїхало з панією в одному екіпажі. Звалося воно маестрами Гвеннаном та Гілланом. Перший мав скрипучий голос затятого курця й міцні ноги — мабуть, любив блукати гірськими стежками біля Лалаки, адже місто заледве втиснулось у смужку землі між скелями і морем. Другий гість говорив мало, а підборами нетерпляче постукував по паркету, ніби підганяв час. Це Канре примітила, коли принесла частування до вітальні, де гості балакали з маестрою.

Гвеннан та Гіллан Альвіанні виявилися названими синами маестриної сестри, котра, на превелике щастя всіх, передумала помирати. Обидвоє юнаків належали до далекої та бідної родини, яка жила біля кордону з Ліром. Гості планували залишитися на кілька днів і поїхати далі до Орле — по інгредієнти для порошків, бо Гвеннан займався алхімією.

З поверненням маестри дрібні завдання сипалися й сипалися, проте Канре старалась виконувати все гарно і швидко. Так, мовби це дозволить зашторити справжні думки й неохопну радість днів, вирваних похапцем за відсутності господині вдома. На біду, все доводилося робити без допомоги Юонни, котра поділася кудись — мовби й не поверталася з Лалаки, хоч бути такого не могло.

Після вечері, коли Канре поспішала постелити маестрам у гостьових спочивальнях, вона ледь не зіткнулася з одним із них у коридорі. Пан Гіллан пірнув убік, звільняючи їй шлях. Але тут щось ударило по нозі — Канре не втримала рівноваги і впала навзнак, просто на тонкі простирадла, просочені ароматом листя м’яти для свіжості.

Гість, котрий височів над нею, простягнув чорний ціпок, тицьнув ним у ногу дівчини нижче коліна, котре оголилось при падінні, й буркнув:

— Надто худа.

Служка вивільнилася з-поміж простирадл та опустила голову до підлоги в подобі клякання.

— Прошу вибачення за мою неуважність, — прошепотіла вона, хоча розуміла, що удар ціпка був навмисним.

— Іди вже, — відказав маестр і поважно поплив до вітальні, звідки долинав сміх пані Альвіанні.

Канре глибоко вдихнула і повернулася до комірки за чистою постіллю. Вона тішилася, що Гіллан назвав її «надто худою», бо хтозна, що було б в іншому випадку.

Уночі, за північ, дівчина ковзнула до Жарракової спочивальні. Сходи для слуг дозволяли їй піднятися на другий поверх саме біля дверей чаротворцевого покою — останніх ліворуч. Вона не взяла свічки — ноги добре вивчили цей дім.

Жаррак зустрів її на порозі, широко всміхнувся і затягнув усередину. Одна його рука ще зачиняла двері — три клацання в замку, — а друга вже розплутувала косу Канре.

— Жарраку…

— Тс-с… — шепнув маестр і притиснув її спиною до дверей. — Розмови потім. Я вже вичерпав свій словесний запас на тітоньку та гостей.

— Ти розбила коліна, — спохмурнів Жаррак, коли опісля запалив свічку, а спалах білої шкіри Канре здивував плямами засохлої крові на обох ногах.

— Упала в коридорі. Не помітила, що поранилася, — збрехала вона.

— Давай зцілю.

— Не варто. Не хочу звикати, що ти позбавляєш мене найменших подряпин. Я ж не можу тобі допомагати навзаєм.

— Ти й не повинна, — заперечив Жаррак і поморщився. — Мені зрозуміло, що ми різні і ти не володієш чаром, але це пусте. А кузен Гвеннан, за його словами, непоганий цілитель, хоча більше займається алхімією. Тож у разі чого я зможу попросити його про послугу.

— І як тобі знайомство з родичами? — спитала Канре, щоб утекти від теми.

— Доволі цікаві панове. Чваньковиті трохи, проте це звична річ для тих, хто вирвався з низів і страшенно боїться, що його раптом сприймуть менш великим, ніж личило б. У Гіллана є цікавий і вельми рідкісний артефакт: власність Мерселлі, яку його родич виграв на дуелі. А Гвеннан згадував за вечерею, що хотів вступати до гільдії алхіміків, але зіслизнув з теми, коли я спробував дізнатися, чому ж не вдалося. Мабуть, тітчина сестра відправила наших гостей здобути собі протекцію в столиці, хоч вони й кажуть, що прямують до Орле. А тобі вони якими видалися?

— Маестр Гіллан увесь час стукотить підборами по паркету. Мовби мріє схопитися на ноги й утекти.

— О, знову підмічаєш деталі, на які не звертаю уваги я. — Жаррак тихо розсміявся, а тоді сягнув рукою під подушку і дістав звідти складений ціпок.

— Ти тримаєш артефакт тут? — здивувалася Канре.

— Мені так певніше. Люблю, щоби зброя була поруч. — Юнак двічі вдарив по навершю, щоб ціпок розтягнувся в повний розмір. — А тепер до справи: ми вже трохи розігнали тобі кров. Тепер буде легше зцілити коліно.

— Що ж до Юонни, то вона не повернеться до роботи тут, — повідомила маестра Альвіанні наступного дня після приїзду. — Бо чкурнула на нове місце праці. Вона обрала це, і таким було побажання мого брата, який теж завітав у Лалаку. Ось вона й повіялася… Паскудниця невдячна! А мені тепер шукати нову служницю…

Маестра сказала ще кілька смачних слів про Юонну, а тоді спохопилась і повернулась до помічниці:

— До роботи, Канре, до роботи! Те, що твоя подружка нас покинула, не означає, що я не можу й тебе прогнати геть. А то ходиш, мов сновида. — Пальці господині схопили її руку і впилися нігтями так сильно, наче хотіли проштрикнути долоню. — Затям собі: сновидіння — туман! Облиш їх. Якщо життя дороге…

— Слухаюся, маестро, — відповіла дівчина покірно.

Але в неї й на думці не було послуху. На думці було світле волосся, яке плутається між пальців, здавлений придих, котрий лоскоче шию, і сліди від цілунків, що необачно залишилися з ночі на її шкірі, і високий комір сукні заледве це приховав.

Наступного дня маестр Гіллан за обідом впустив чашку з чаєм і обпік руку Канре. Жаррак увечері завважив це. Але дівчина пояснила, що неприємність сталася на кухні, коли вона забарилась, а Лора розливала окріп у заварнички. Хлопець похитав головою й порадив їй рідше навідувати його та більше спати. Він, на щастя, ніяк не зіставив опік із гостями. А в молодого маестра з кузенами наче ладилося: за вечерею Гвеннан частував Жаррака домашнім вином з найкращого — так він казав — винограднику у всій Лалаці, котрий прилягав до їхнього скромного маєтку.

Уранці по тому дівчині не вдалося побачити коханого дорогою до Лекторійного дому. Перед тим як піти до пекарні, вона кілька хвилин постояла біля воріт, наче переглядала список покупок. Тоді ще привіталась із Осваном і Катліном, побесідувала з ними, проте племінник панії так і не з’явився.

— Казали ми дядько, же лірці перечать про свої воїнства під Свічкою, — ділився непевними новинами пан у пекарні, складаючи до великої торбини цілу гору булочок із цинамоном. — Мовляв, не так: то не їхні, а одноосібно котрогось гранда, котрий там щось не поділив з місцевим герцогом, і вони заїлися.

— Про мене, хай би вони просто піждали, заки королі все вирішать, — пробубнів пекар. — Непевна воно річ: щось у прикордонні шурхотіти. Так, краленько? — Він підморгнув Канре й узявся пакувати випічку, яку вона брала зазвичай, але сьогодні — втричі більше, з розрахунку на гостей.

— Не знаю, — відповіла служка, неохоча влізати в розмову, котра тягнулась тут весь день, обростаючи новими й новими подробицями, домислами, чутками та вигадками. — Покладіть ще, будь ласка, оті два з цедрою, — вказала вона за спину пекаря.

Пані Альвіанні любила лимонний присмак, а бажання догодити їй зараз заполонювало думки.

— Та вони просто хочуть пригрозити тим, що за спиною в їхніх чаротворців дуже військо, ото й усе. Тилько наші хлопці їм ніколи не програють, — гиркнув одноногий торговець зі знанням справи. — Бо що то є — їхнє військо супроти наших Престів чи д’Оленів?

— І Престу, й д’Олену можуть прохромити довбешку, — цвиркнув пан від дверей.

— О, та певне! — аж зареготався одноногий. — Тільки перш ніж дістатися до їхньої довбешки й випалити весь чар, поляжуть сотні, а то й тисячі. Я бачив, як воно діється: шурх, хрясь, ті їхні кляті чорні ящики… Тоді все спалахує — і будь здоров, тікай не тікай — здожене, спалить начисто. Їхній вогонь — із самого пекла, а не оце, що у вас в печі бухкає. І самі вони, тьху… Думаєте, Іскристий такий дурний, аби віддавати своїх вояків на поталу такій моці?

Усі примовкли. На торгівця зиркали з повагою: то був один із солдатів, котрі вижили у війні Роаля. А ще — один з небагатьох, котрі не спилися після того й не пішли жебрати. Він натомість відкрив магазин дрібного краму в Нижньому місті. Дружина пекаря була йому сестрою.

Під час війни Роаля претендент на престол прийшов під мури столиці з військом. Тоді на його боці були раптовість і нахабство — а ще підтримка кількох могутніх чаротворців, найнятих у Лірі. Проте королівські сили переважили. Але поки вони їхали з переговорів на північному кордоні, де імператор Ермани не поділив щось із королем Франу, на обороні столиці стояли геть не готові до того люди під керівництвом геть не готових до того юних чаротворців. Війна була коротка і кривава й посіяла ще більше неприязні до лірців, котрі, на поважну думку більшості, легко порушували будь-які закони честі, якщо йшлося про дзенькіт лере.

— Та то і я так думаю. Не стануть вони по-варварськи йти в атаку. А лірські чаротворці й черствої хлібини не варті, — підтакнув покупцеві пекар, обв’язуючи мотузочком коробку з тістечками для Канре.

— Не кажи чого не знаєш, — буркнув одноногий, мовби ця заувага образила саме його. — Лірці — найжорстокіша зараза у всім світі.

— Ади які ви всі знавці! Великий маестр Прест уже якось мав честь розбити їхню армію. І зробить це знову в разі потреби, — хмикнула старша пані з кам’яним лицем, котрій було однаково, хто супроти неї стоїть.

— Прест, ну так, — процідив крізь зуби одноногий. — Якби я вродився під знаком оливи, то і сам би міг чужинські армії розметати завиграшки. А так нема чого ляси точити.

Канре важко уявляла собі, як хтось може вийти проти цілої армії, хоч вона й чула перекази, як споряджені алхімічними порошками чаротворці минулого діяли так — і здобували перемоги. Та тут пекар поклав перед нею коробку з випічкою і клацнув пальцями.

— Агов, панночко, ви заспали? Не займайте мені черги!

— Перепрошую. — Канре стрепенулась, підхопила покупки обома руками й проштовхалась до виходу повз статечну пані, одноногого торгівця й незнайомих покупців, один з яких недвозначно свиснув їй услід.

— А, ось і ти, пропаща наша! — Осван перестрів її біля маєтку. — Тут Лора прибігала й казала, же панія потребують тебе вже.

— Коли це було? — Дівчина вклала коробки в руки охоронця і обтерла долоні об плащ.

— Давненько, — скривився Осван, знаючи, чим загрожує спізнення.

— Дякую. Пакунки — на кухню. Будь добрий.

Вона побігла алеєю до дому, на ходу обдумуючи, що могло статися. Найпевніше — примха маестри, котра забула, що сама відправила помічницю до міста. Гірше — вона дізналася про неї та Жаррака.

Канре обсмикнула нервові думки. Пані Альвіанні ніколи не перечила, коли гості розважалися. Ніколи — за винятком того разу, коли панотець Фільон узявся вирізати на її ногах візерунки. Тоді маестра виштовхала шановного гостя геть. Того вечора Канре шанувала панію як ніколи, а та обурено твердила, що нікому не вільно нищити красу в її домі. Окрім, ясна річ, неї самої.

Канре перевела подих, пригладила рукою волосся і застукотіла в двері покою.

— Прошу пробачити моє спізнення…

Вона ввіткнулась поглядом у килим. Нещодавно його замінили: забруднений кров’ю маестра наказала викинути, хоча плями ще можна було вивести. Для цього існував навіть простий чар, але маестри вважали за поганий тон відчищати плями своєю силою, адже мали на те повно слуг.

— Дорога з дому до пекарні займає двадцять хвилин неспішно, — відказала господиня. — Дорога з пекарні додому займає двадцять хвилин неспішно. На закупи потрібно не більш ніж десять хвилин. Якби ти не стовбичила на воротах половину з цього часу, щебечучи до Освана, то встигла б, навіть якби черга стояла надвір.

— Я завинила. — Канре хутко опустилась на коліна. — Смиренно прошу пробачення.

— Я даю тобі привілеї, які іншим і не снилися. Даю вдосталь волі в надії, що віддячиш мені покорою і сумлінністю. Але замість виконати справу, ти витрачаєш робочий час на пустопорожнє базікання.

Канре мовчала. Хай краще маестра думає, що вона базікала з охоронцем, аніж виглядала її племінника!

— Адже він тобі небайдужий, визнай, — повела маестра м’якше. — Думаєш, що статний красень завжди дивитиметься на тебе і між вами зростатиме глибоке почуття, правда ж?.. Але ти помиляєшся. Спалах зацікавлення твоїм тілом мине. Що тоді важитиме більше: вірність мені, котра піклується про твій добробут так довго, чи секунда задоволення з тим, хто зникне з твого життя?

— Маестро, в мене немає почуттів до Освана, — хрипко відповіла Канре. — Я пам’ятаю ваші настанови. Можу присягнутися іменем Кари.

— Мені не треба таких присяг, — гиркнула маестра, мовби ім’я загиблої служки злякало. — А тепер іди збирайся. Гості забажали побачити місто. Супроводжуватимеш мене, тому приведи волосся до ладу — маєш вигляд, мовби бігала по лісах весь ранок. З Осваном чи без — знати не хочу.

— Чи ми чекатимемо і маестра Преста? — спитала Канре рівним тоном.

— Ні, мій племінник зліг із застудою. Сьогодні він не приєднається до товариства.

Коли після прогулянки вони їхали додому, Канре останньою сідала в екіпаж. Дверцята, які поспішав зачинити Гіллан, вдарили її по пальцях до потемніння в очах. Дівчина відсмикнулася і ледь стримала зойк.

Маестра кинула погляд на руку, затягнуту в бежеву рукавицю, тоді на племінника, котрий уже відвернувся до вікна.

— Не створюй проблем, Канре, — наказала пані Альвіанні, й на тому все.

Жаррак не спустився до вечері, а панія й не думала ділитися з помічницею новинами про здоров’я племінника. На кухні знизували плечима: лежить у постелі, трохи кахикає, але не скаржиться. Врешті бажання побачити маестра перемогло — і Канре з настанням ночі зазирнула до нього.

Чаротворець сидів у ліжку й читав. Недопалок свічки будив у кімнаті тіні, тремкі й непевні, як і все суще після півночі.

— Як ти? — Канре замкнула двері — ключ стримів у замку — і обережно підійшла до високого ліжка, затягнутого темно-вишневим балдахіном.

— Усе добре, — Жаррак підбадьорливо усміхнувся. — Гарячка минулась, а біль у скронях я здатен пережити. Тим більше, пані Манно потурбувалась, щоб дівчата з кухні частували мене чаєм із медом і гарячим бульйоном увесь день… — Юнак закрив книгу та відклав її вбік, на подушку, а тоді поплескав по ковдрі поруч себе: — Канре, то ти привітаєшся зі мною? Чи хворі маестри недостойні твоєї уваги?

Дівчина швидко зняла взуття й залізла на ліжко. Вона сперлась на поранену руку і мимоволі скривилася.

— Що сталося тепер? — спохмурнів Жаррак і непомильно побачив здерту шкіру та синці на пальцях.

— Двері екіпажа. Невдало зачинилися. — Вона спробувала сховати руку в складках сукні, але хлопець перехопив її.

— А вчора пролився гарячий чай?

— Так.

— А перед тим ти впала.

— Жарраку, життя служки — це потік щоденних катастроф. — Дівчина спробувала звести все до жарту, але її не залишало відчуття, що з моменту, як вона почала відкрито дивитися в ці очі, вони теж здобули владу зазирати всередину неї.

— Я придивлюся до цього потоку катастроф. Від завтра, коли знову буду на ногах. А поки — давай зцілю.

Наступного ранку юнак спустився до великої зали, куди тітонька наказала подати сніданок, саме в ту мить, коли маестр Гіллан впустив на паркет чашку з кавою. Він зосереджено спостерігав, як Канре збирає уламки. Жаррак спинився на порозі — а Гіллан потягнувся до заварничка з окропом і підніс його до краю столу…

Розділ 6. Виклик і вбивство

— Кузене Гіллане! — Жаррак привітався доброзичливо, та до зали ввірвався стрімкими кроками.

У його правій руці опинився ціпок. Сегменти клацали, вибудовуючи чорну лінію.

Раз — він притиснув Гілланову руку до столу.

Два — Жаррак опинився між кузеном та служкою і відсунув заварник на середину столу.

— З гарячими напоями в цьому домі поводяться обережно, — повідомив він, зиркнувши на гостя. — Не ризикуйте.

— Доброго ранку, кузене, — Гіллан привітався, мовби нічого не сталося. — Радий, що ваше здоров’я вже повернулося повною мірою. Мушу зауважити: у вас тут зовсім не вміють варити порядну каву.

— Ви в себе вдома теж б’єте чашки щоразу, коли напій не влаштовує? Тоді я вважатиму за обов’язок подарувати вам перед від’їздом бодай один чайний сервіз, розписаний альтесштадтськими майстрами.

— У Лалаці давня кавова культура, — відповів чаротворець після паузи. — Тому ваш дарунок мене втішить.

— Чудово. Та прошу вас виявити доброту й розуміння до цього дому, не такого бездоганного. Наша тітонька дуже цінує свій посуд… Канре, щезни звідси.

Дівчина сховала уламки в кишеню на фартусі і пурхнула до дверей.

— Отож ми можемо продовжити. — Жаррак усміхнувся до кузена вже без краплі тепла і присів у крісло навпроти. — Маестре Гіллане, ви на межі зриву, так?

Канре повернулася до великої зали, щойно позбулась уламків чашки. Вона пірнула крізь таємні двері за штору і з полегшенням побачила, що маестри — всі четверо — спокійно бесідують за сніданком. Про інцидент із кавою нагадувала лише пляма на світлому килимі.

— Завтра ми від’їжджаємо, тітонько, — кинув Гвеннан. — Вельми вдячні вам за теплий прийом. Матінка, певне, кликатимуть вас до Лалаки на зимові святки.

— Я й не подумаю кудись із дому вибиратися проти зими, — обірвала його пані Альвіанні. — Ви б бачили, у яке нещастя перетворюється тракт на південь, щойно його торкне негода!

— Але ви подумайте, — докинув Гіллан.

— Я подумаю, — хрипко відповів Жаррак, голос якого під впливом застуди втратив дзвінкість і тому звучав погрозливо. Або він справді хотів так звучати. — Не мав раніше нагоди відвідати Лалаку, а так, можливо, нам буде про що поспілкуватися, кузене.

Він повернувся до Гіллана, обдаровуючи того найсвітлішою з усмішок. Гість не залишив випад без відповіді:

— Запевняю, ваша турбота лестить мені. Але боюся, що, як представник великого дому, ви маєте значно важливіші справи. Тим більше, у світлі тієї загрози, котру нам навіює Аль-Аканте.

— Так, важко жити з небезпекою під боком. Ніколи не знаєш, коли все може зірватися й піти шкереберть.

— Та з вами такого, безперечно, ніколи не траплялося.

Канре здалося, що між маестрами йде поєдинок. Але пані Альвіанні швидко перебила їх і звернула розмову в буденне русло — Орле, куди їхали її племінники, та все, що може там привабити, окрім бажаних алхімічних порошків.

— А ви, любий Гвеннане, — повела вона, — можете оповісти ще, як мали на думці вступ у гільдію алхіміків? Зізнаюся, вчора мене так хилило до сну, що я пропустила більшу частину вашої оповіді.

Племінник стримано всміхнувся.

— Пані Юріт, це стало б великою честю. Та, запевне, я ще не сягнув достатнього рівня вмінь, аби помислити про таке. До того ж гільдія дуже прискіплива в доборі кандидатів.

— О любий Гвеннане, тут, як і всюди, важливо знати тих, хто відчиняє двері. Якщо ви зможете залишитися в нас, то неодмінно ввійдете в спільноту, яка може зарадити й посприяти вашому бажанню.

— У нас багато роботи вдома, — втрутився Гіллан.

— Дійсно, — кивнув алхімік. — Пані Юріт, що ж до гільдії, то я цікавився деталями вступу. Проте нам недвозначно натякнули, що рід, який ще й має кровні зв’язки з нашим південним ворогом, не бажаний у когорті найвищих Франу. Навіть якщо ми знайдемо того, хто забажає посприяти цьому фінансово.

— Хотів би я знати трохи більше про ваше ремесло, — долучився Жаррак. — Я з дитячих літ завчаю слова заклинань та їхні поєднання з порошками. Але як виготовляють нові суміші — незбагненна таємниця!

— Ну, бачте, родичу, воно таємниця і для мене. Ти просто береш і змішуєш, зважаючи на досвід попередників. А часом сильне зілля вдається випадково.

— Або береш і вичитуєш його в щоденнику давно спочилого родича, — вклинився Гіллан, та алхіміка його слова, вочевидь, образили, бо він метнув у брата невдоволений погляд. Тоді дістав скляну баночку з кишені і сипонув щось собі до вина.

— Трохи спецій. Сам змішую, аби присмачити, — пояснив він панії.

Дівчина здивувалася: гаряче вино зі спеціями подавали в них лише взимку. А досипати щось до холодного здавалось їй дивною ідеєю. Та що далі на південь, то більше кухня схильна до того, щоб сипати всюди тертий мускатний горіх, перець, і то якомога більше, трохи подрібненого базиліку, котрий забиває ароматом усе, і зверху обов’язково вкинути пучку дрібних, як пил, суланнських прянощів, що їх привозили купці в порти Нісаля та Нансіна.

— Хочете скуштувати? — запропонував Гвеннан тітці й Жарракові.

— Так, певна річ. Ви знаєтеся на смаколиках, як я вже впевнився вчора, — усміхнувся чаротворець і простягнув кузенові бокал, куди той досипав решту спецій.

Поки маестри снідали, Канре встигла ще попоратися в гостьових спальнях: розправила свіжу постіль і збила подушки. Під час заправляння ковдри рука її ковзнула у пройму між матрацом та узголів’ям ліжка. Там знайшлося щось тверде й холодне.

Дівчина кинула погляд у бік дверей — нікого. Тоді акуратно підчепила двома пальцями знахідку: та була невеликою. Канре видобула на світло баночку, наповнену дрібним темно-брунатним порошком. Шийку баночки оторочував срібний візерунок. Канре вирішила, що це порошки чаротворців — ті, котрі вони використовують для різних видів заклинань. Жаррак повідав про них трохи після невдалої дуелі з Естіенном Мерселлі. Він-бо важко уявляв, як воно — жити й не знати про порошки бодай дещицю.

Дівчина вирішила, що маестр Гвеннан впустив свою мішанку перед сном. Проте в баночці ще виднілися гвоздикові сухоцвіти. Канре сумнівалася, що вони потрібні для чаротворення — радше для присмачування вина, яке так полюбляє родич панії.

Та вона обережно опустила баночку туди, де знайшла: згубив маестр щось чи ні, їй не варто чіплятися за цю знахідку. Господиня он карала слуг, навіть якщо вони торкалися її дзеркалець чи пудри. То як же може роздратуватися гість, якщо дізнається, що якась там Канре впхала носа у його безцінний — а коштували вони багацько — порошок? Ні-ні, такої біди їй не треба.

— Маю тобі дещо розповісти. Без свідків, — повідомив Жаррак, коли по обіді вони з Канре вирушили на пошту.

Дівчина на мить затрималася біля воріт і кивнула Осванові, помітивши його стривожений погляд: мабуть, турбувався, як обійшлося її вчорашнє спізнення. Кивка було достатньо, аби замінити слова «Зі мною все гаразд». Втім, навіть якби пані Альвіанні знову вганяла їй трояндові колючки у шкіру чи наказала відшмагати на задньому дворі, то Канре кивнула б Осванові так само. Якби ж із нею сталося щось насправді недобре, то всі в маєтку дізналися б про це.

Вони відійшли від воріт і перетнули вулицю, перш ніж Жаррак продовжив:

— Кузен Гіллан, той, котрий прискіпався до тебе…

— Маестре, він не зробив нічого поза…

— Я бачив достатньо і не дурний, аби додумати решту. Він доскіпувався й до інших — просто ти трапляла на очі надто часто, ти ж помічниця тітоньки. Я його вранці попередив, щоб таких прецедентів більше не ставалося.

— Дощ, маестре. — Канре помітила розсипи темних цяток по бруківці і спохопилася, що ще вчора Жаррак лежав із гарячкою. Хай тіла чаротворців вельми стійкі до хвороб і відновлюються швидко навіть після страшних ран.

— Дрібниця, — відказав юнак, потім нап’яв каптур синього плаща і продовжив: — Думаю, мій родич на порозі зриву.

— Боюся, я небагато чула про це… — зізналась дівчина, бо історії про так звані «зриви» розташовувалися в її думках десь між історіями про фейський нектар і прокляття часоспалення.

— Ти й не мала б такого чути. Зривів не афішують. Вони, проте, стаються. Коли чаротворець використовує забагато сили одразу, він може вигоріти так, що чар ніколи більше не підкориться. Або ж — якщо в його руках опиняється артефакт, який не підходить, і сила пручається. Таке ж і з холодною зброєю. Незручне руків’я, неправильний розмір чи вага — і нічого хорошого з цього не вийде. Розумієш?.. Артефакт Гіллана — не для його сил. Уже і його аура видає неприємні зміни. Але він відмахнувся від моєї зауваги.

Канре знову кивнула й піддалася думці про те, а чи не був на межі зриву і той, хто стратив Кару? Чи не стала її смерть тільки примхою чаротворця, котрий насправді ніс небезпеку в собі?

— Вони з братом їдуть до Орле, де мають намір вирішити це питання — святі відають як. Тому я й розповідаю. Щоб ти розуміла: Гілланова поведінка — не просто примхи розпещеного пана. Він може вийти за рамки. Стережися. У разі чого скажи йому…

— Я не можу сказати вашому кузенові, що він на порозі зриву. Чи що виходить за рамки, — з осудом перебила Канре. — Ви ж знаєте.

Миті вистачило нагадати про те, що Жаррак так старався забути й притлумити: вони по різні боки. Чаротворцеве лице зблідло, і він відрізав:

— Тоді я не спущу з гостей очей до їхнього від’їзду. У домі, де я живу, пануватиме спокій.

Після прогулянки на пошту Жаррак поскаржився на слабкість і піднявся до себе. Маестра Альвіанні ж наказала Канре піти до смарагдової зали після вечері:

— Розваж моїх племінників. Я поки що зазирну до бідного Жакку. Чи ж не казала йому нікуди не виходити і бодай день відпочити? Ото вже непосидюще дитя! Тепер знову лежатиме з гарячкою…

Червоні і білі квіти на килимі спліталися перед очима Канре. Вона пригадала гру з дитинства, коли з сестрами викладала на першому снігу кленові листочки, а Кара казала: ступиш на біле — і пощастить, ступиш на червоне — і буде кров. Цікаво, чи не вигадала сестра цю гру в смарагдовій залі…

Обидва Альвіанні сиділи спиною до неї й розмовляли.

— Підійди, служко, — наказав Гіллан, котрий першим помітив її.

Біла квітка, квітка червона…

Канре задріботіла по візерунках, і барви змішалися перед очима.

— Підведи очі на мене, ну ж бо.

Канре послухала маестра, але перед цим погляд ще встиг вихопити клаптик килима, на котрому вона стояла: квітка червона.

Маестру Юріт застала зненацька реакція дорогого племінника, котрий мав би лежати в ліжку, пити бульйон і набиратися сил для подолання невчасної, літньої застуди. Він же підхопився зі своєї постелі допіру так різко й швидко, ніби його пекло покривало.

— Ви дарма залишили помічницю з гостями, — мовив Жаррак, зав’язуючи під шиєю шворки сорочки.

Говорив він наче спокійно, але Юріт помітила, що племінника тіпає — гарячка не відступала.

— Жакку, ти поясниш мені до пуття, що в тебе вселилося? — здивувалася пані, бо хворий уже взував туфлі з твердим наміром кудись іти, написаним на його високому наморщеному чолі.

— Це справи чаротворців. Прошу мені вибачити.

Він тріпнув розпатланим волоссям і, вихопивши з-під подушки артефакт, пішов до дверей. Рішучий, аж страх.

Пані Альвіанні поклала руку на груди, де під корсажем ховався її артефакт.

— Ох, скільки пристрасті! Дорогий, нагадати тобі, що я теж чаротвориця?

Її завжди дратувала в чоловіках оця зверхність: справа чаротворців, хах! Наче тільки вони й благословенні гілкою. Замолоду маестра потай заздрила Генріені Рейзенштейн, котра оповідала про Альтесштадт, про те, що там цінують перш за все сильний дар…

Племінник, надто явно схожий на свою золотокосу матусю, розгублено озирнувся — видно, думками вже рвонув кудись.

— Так. Чудово. Так… Ви володієте чаром. Тоді засвідчіть мені, що Гіллан — зірваний.

Не встигла маестра висловити невіру та здивування, як унизу пролунав дзенькіт скла.

Канре стояла на колінах і дрижала з ніг до голови. Холодне нічне повітря вривалось у побиті вікна. Скло сипалось і тріщало, ніби сніг у мороз.

Дівчина притискала до грудей сукню, розірвану на спині, і молила святих про те, аби це скінчилося. Як завгодно. Тільки щоб скінчилося.

Скалки з розбитих шибок черкнули і її спину — не бачила, але вловлювала, як доріжки крові стікають, запікаючись по шкірі.

«Що ти наробила що ти наробила що ти наробила», — стукотіли в голові голоси.

Усе сталося різко, як удар батога, котрий опускався на спину за особливі провини.

Канре послухалася Гіллана: підвела очі. Покірно, спокійно. Маестр звівся на ноги — вищий за неї на пів голови. І, замість розв’язати шворки чи наказати зробити це їй самій, рвонув сукню на спині. Заскрипіла тканина, затріщали нитки. Сукня була тонкою й піддалася легко. Нижня сорочка теж.

— У нас сьогодні є робота ще. Не дурій, Гілле, — втрутився Гвеннан, подивований, мабуть, різкістю брата.

— Не говори, як малий Прест, — огризнувся той.

— Цей «малий Прест» уже помітив, що ти недобре почуваєшся.

— Я прекрасно почуваюся. Давно не мав стільки сили. — Гілланова рука впала з оголеного плеча Канре, й чаротворець озирнувся на брата. — Чи тепер і ти будеш мені казати, що робити? Бо вмієш замішувати отрути, а я, бачте, лише чаром керую?

— Припини, Гілле. Ми виберемося звідси, і в Орле тобі допоможуть.

Гіллан розпустив вузол на шийній хустині і кинув її собі під ноги.

— Я не зірваний.

— Звичайно, — погодився Гвеннан.

— Я не зірваний, кажу тобі.

Канре заклякла без руху, молячи, аби пані швидше повернулася.

Гіллан підійшов до столу і схопив один з бокалів.

— Я не зірваний, — пробурмотів він, припадаючи до вина, але за мить пирхнув і закашлявся: — Що ти туди підмішав?

— Нічого, що зашкодило б. Не дурій, Гілле.

Та тоді він дійсно здурів.

Схопив зі столу артефакт — короткий кинджал з літерою «М», викладеною на руків’ї темними камінцями. Крутонув його, шепнув — і все вибухнуло. Вази, тарілки й горнятка на таці, тоді шибки — одна за одною.

Канре інстинктивно притиснула сукню до грудей і впала на коліна — в ту єдину позу, котра несла їй пробачення і рятунок.

Та все продовжувало вибухати, тріщати й ламатися. Двигтіла люстра. Деренчали клавіші.

У сплетінні звуків не почула, коли відчинилися двері. Уловила подув вітру. Тоді запала тиша. По склу хрускотіли знайомі кроки. Канре засоромилась свого клякання, оголеної спини та страху.

Жарраків ціпок клацнув, відкриваючись у повен розмір. І це клацання заспокоїло її бодай на ту краплю, на яку могло. А часом краплі достатньо, щоб переважити паніку.

Чаротворець ривком підняв Канре на ноги і підштовхнув її до дверей. Гвеннан усе ще сидів у кріслі. Його лице зблідло, але тримало на собі маску спокою. Гіллан осміхнувся:

— Маестре Престе! Чи вам уже покращало?

— Маестре Альвіанні, я попередив вас сьогодні вранці, — голос Жаррака різав, як і скалки скла, розсипані довкола. — Перше: не торкатися мешканців цього дому з наміром завдати шкоди.

— Ішлося, бачте, не про шкоду, а про задоволення, — втрутився Гвеннан.

— Дякую. Я побачив достатньо. Друге: я офіційно засвідчую, що ви на межі зриву і це небезпечно для всіх у цьому домі та поза ним. Оскільки ви відмовилися зректись артефакта, мушу діяти. Як велить мені закон Франу, я викликаю вас.

Це нагадувало ніч сутички з Естіенном Мерселлі. Дві бліді плями посеред алеї перед домом. Кожен зі своїм артефактом, з набором порошків і зосередженістю на лиці, яка з’явилася, щойно срібна нитка майнула між ціпком і кинджалом, засвідчуючи обопільну згоду битися.

— Як ви посміли привести в мій дім зірваного? — обурювалась пані Альвіанні, спостерігаючи за методичними рухами Жаррака.

Племінник щойно лежав з гарячкою — чи не вона підштовхнула його до такого поривчастого рішення, як дуель? Маестра не сумнівалася: Жарраків батько вбив би їх обох, якби дізнався, що син викликав когось. Та Людо був надто далеко, а його молодший непоміркований, як і матір. Одна гілка, що тут скажеш!

— Запевняю вас, мій брат донедавна жодним чином не виказував ознак проблеми, — наморщив носа Гвеннан.

— І вас зовсім не турбує, що за кілька хвилин він може не виказувати вже й ознак життя? — Юріт була певна, що син Людовіка й Генріени переможе. Навряд чи застуда спинить його — надто велика різниця у майстерності та вродженому таланті.

— Гіллан доволі вправний. До того ж нездужання пана Преста має вплив на його стан. А далі — як розсудить її високість фортуна і святі заступники.

— Ви жорстока людина. Потішатися хворості суперника — ницо.

Проте пані не продовжила гнівну тираду, бо почалося. Жаррак і Гіллан одночасно підвелися і, вклонившись одне одному, розійшлись: один — у бік живоплоту, інший — до пишних трояндових кущів. Гравій шурхотів від кроків.

Канре наблизилась до панії та Гвеннана і спинилась позаду, застібаючи розірвану сукню шпильками.

Повітря наповнив запах горілого. Гравій сипонув увсебіч. Іскри шугонули по камінню, викресані в осерді артефактів, і зійшлися на рівній відстані між суперниками.

Після першого спалаху в Канре запекли очі, але вона не могла відірватися, слідкуючи за Жарраковим рухом. Ось він відступив праворуч, ось його губи заворушилися — шепочуть слова, котрі будять чар. Юнак ударив двома пальцями по ціпку — і незрима хвиля виросла, а тоді шурхнула в бік Гіллана, пригинаючи траву.

Суперник відступив. Хвиля, котра прокотилась повз нього, залишила по землі обпечений слід і тонкий рівчак. Курява заклекотіла вгору й осідала повільно-повільно.

Тут Канре здалось, що нестримна сила рве її вперед і тягне в бік молодого Альвіанні — артефакт у його руці розгорівся гірчично-золотим вогнем і все — повітря й листя, гілки і гравій, розхристане волосся Жаррака — потягнулося в бік суперника.

Прест заточився. Щось глухо вдарило об землю, і сила, котра притягувала все до себе, рвонула в протилежний бік, відштовхуючи.

Жаррак похитнувся і впав на спину. Ударна хвиля затріскотіла крізь кущі й клумби. Канре інстинктивно подалася вперед, але рука маестри виросла перед нею і перепинила шлях.

— Ні кроку, нещастя.

Гіллан змахнув кинджалом. Незримі леза просвистіли в повітрі, з обох боків підрізаючи Жаррака. Той упав вперед і незграбно перекотився через голову. Атака розітнула пишний рукав сорочки аж до плеча. Маестр шурхнув ціпком по землі, черкнувши Гілланове коліно — клац! — і суперник вхопився за ногу.

З-під його пальців по білій штанині збігала кров. Альвіанні загарчав. Поранене коліно під вагою тіла перестало тримати і вдавилось у гравій. Жарракові губи далі ворушилися. Ціпок злетів угору — чаротворець описав коло над головою, і вихор срібних ниток на мить спалахнув, а тоді впав на Гіллана.

Але той легко ухилився. Вивернув кинджал і ввігнав у Жарракову правицю. Цвиркнула кров — із безлічі дрібних ран, мовби хтось натицяв усю його руку шипами і вирвав їх в один момент.

Лівою рукою Жаррак затискав рани, але їх було надто багато. Понівечена правиця сіпалась, ніби її трусив хтось невидимий.

Канре зціпила зуби: чар, що недавно здавався величним та неймовірним, обернувся запахом паленого, кров’ю, стогонами та намаганням двох юнаків пошматувати тіла один одного.

Альвіанні пошкутильгав за кинджалом, який вирвав із руки суперника та випустив, бо і сам здригався. Прест тим часом угамував дрижаки, опустився на коліна і натужно крутнув один із сегментів ціпка.

Гіллан підійшов до нього зі спини, вже вишіптуючи чар. Враз щит півколом розгорнувся навколо Жаррака і відштовхнув чужі срібні нитки. Ізсередини ціпка повалив чорний дим. Під натиском щита суперник відступив, припадаючи на поранену ногу. Тоді лезо кинджала різонуло крізь Престів захист, Гіллан припав на одне коліно і підніс кинджал до Жарракового горла.

— Я подарую тобі милість, якщо відмовишся від свого артефакта, — гаркнув він, напираючи майстерно зібраними в одній площині нитками чару, котрі мов продовжували лезо.

Канре прислухалася — Жаррак шепотів щось, дедалі гучніше.

Раптом Гіллан сіпнувся і вдруге випустив артефакт із рук, а тоді зиркнув на власну долоню. Ніби його щось укололо чи обпекло. Потягнувся за кинджалом, але щойно схопив його, як руків’я задиміло, а нитки чару рвонули увсебіч.

— А я ж казав: справжня сила Мерселлі не втримається в твоїх руках, — прохрипів Жаррак.

Гіллан заволав, наче його шматували. Чаротворцева шкіра вкривалася рваними стібками порізів. Срібні нитки вибухали, збирались у вузли та обплітали свого творця. Жаррак як міг ухилявся від них, але руйнівний чар зачіпав і його.

Коли Прест розвернувся до Гіллана, той тримався за голову обома руками й далі кричав. З його долонь пластами сходила шкіра, оголюючи м’язи й кістки на фалангах пальців.

Ціпок торкнувся скроні Альвіанні.

Той упав — і крик урвався.

Чар розвіявся.

У моторошній тиші ще завихрювалися нитки й сипались останні іскри.

З Гілланових рота й носа юшила кров. Юшила неспинно, потемки зливаючись із його чорним волоссям. Осклілі очі теж запливли кров’ю. Перекошене обличчя прорізали подряпини і вкривали опіки. Руки сіпались, обліплені рваними клаптями шкіри, а тоді теж завмерли.

— Він не міг… — пробурмотів Гвеннан, котрий враз розгубив іронію, і рушив до брата. — Яке ж чудовисько…

Канре підбігла до Жаррака, не чекаючи дозволу чи наказу маестри. Опустилася на землю поруч — чаротворець сидів, отупіло дивлячись поперед себе, — і спробувала оцінити, наскільки він зранений. Права рука понівечена вся. Рукав сорочки не ховав страшної картини: рани подекуди горіли припаленими цятками, подекуди сочилися кров’ю. Опіки обліпили плечі й шию. Почорнілі крайки ран нагадували контури на мапах. Панія прошелестіла поруч. Зойкнула:

— Мертвий!..

— Канре, — шепнув Жаррак, насилу розпускаючи вцілілою рукою комір сорочки, — здається, зі мною станеться дещо…

Дівчина придивилась до його грудей — і крізь тонку тканину, пропалену подекуди наскрізь, побачила, як по них розповзається чорна пляма. Ніби хтось упорскував під шкіру маестра чорнило.

— Я накладав отой щит, щоб відстрочити удар… — додав юнак. — Але він не може це спинити.

Розділ 7. Крок на червоне

Канре летіла вулицею, ковзаючи на вологій після дощу бруківці.

Після дуелі, котру Гіллан програв, служка вірила: його брат зцілить Жаррака, як велять закони честі. Вони ж не могли гаяти час — рана, якщо не смертельна, то близька до того, мала наздогнати чаротворця. А той уже навіть не міг встояти на ногах.

Проте Гвеннан Альвіанні висловив щире співчуття і зізнався, що його цілительська майстерність і вполовину не така потужна, як необхідно за такої рани. Проте пані Альвіанні мовби знала це наперед, бо не розгубилась і відправила Канре до дому Мерселлі, бо ці жили найближче — по той бік парку біля Лекторійного дому.

Служка побігла як була — в розірваній сукні, застібнутій кількома шпильками. Та ще накинула на плечі плащ, аби не світити нагою спиною, бо в такому стані зустріч із міською вартою могла зле для неї обернутись.

Вона на ходу прохала святих, щоб Мерселлі врятували Жаррака. Та чи знав хто-небудь про образу, яку молодий Естіенн зачаїв проти племінника панії? Чи могло це коштувати йому життя?..

На щастя, в домі сусідів світилося. Темна будівля випирала помпезними балконами на вулицю, з відчинених вікон лилась музика. Мабуть, святкували.

Усередині Канре все стиснулося, коли вона наблизилась до дверей. Всоте повторила в голові слова, котрі веліла сказати панія. І всоте запевнила себе, що все буде добре. Що темна пляма крові на Жарракових грудях не розростеться вглиб до його серця. Що вони встигнуть.

Дівчина зняла каптур і вперше постукала в головні двері важким кільцем, припнутим у пащі лева — гербового звіра дому.

Їй здавалося, що все надто довго: і кроки, і скреготіння замків. Опустила погляд на вичовгані сходи, які бачили багатьох гостей.

— Вам кого?

Двері відчинились, і в поле зору потрапили чорні черевики, потертість яких приховувалася за ретельно наведеною чистотою. Слуга швидко оцінив неочікувану гостю і, не чекаючи відповіді, додав:

— У нас закритий вечір. А тобі не личить сунути носа до головного входу.

— Я з дому Альвіанні. За наказом самої пані, — відповіла дівчина, підводячи очі. — Їй потрібен ваш глава.

— Отож, служка Альвіанні… — Лакей Мерселлі вагався кілька секунд, котрі здалися Канре вічністю, і продовжив: — Можеш почекати на задньому дворі. Там і частування є. А коли гості роз’їдуться, я доповім господареві.

Дівчина ледь не застогнала:

— Це терміново. Ідеться про життя і смерть.

— Я чую. — Юнак стовбичив у дверях і вже роздратовано похитував ними, наміряючись зачинити. — Але якщо підійду зараз до пана зі справою, що не стосується свята, то йтиметься вже про мої життя і смерть.

— У чому річ?

Глухий знайомий голос з вестибюля змусив Канре втягнула голову в плечі. Естіенн Мерселлі підійшов до дверей, і хоча служка, котра швидко потупилася, бачила лише його ноги й міцні литки, їй стало лячно від самої присутності маестра. Адже він міг упізнати у ній недавню супутницю Жаррака.

«Він гордий Мерселлі. Він нізащо не зіставить віннську панну та розхристану служку сусідів», — шпикнули голоси сестер.

Канре втягнула носом повітря і впала на коліна просто на порозі, щоб ніхто не міг зачинити двері, не відштовхнувши її спершу.

— Великий маестре, сподіваюся на вашу ласку. Панія Альвіанні відправила мене, щоб попросити главу дому Мерселлі про поміч. Ця справа не терпітиме очікування. Бо… — Канре вагалась, чи сказати це, та, врешті, гірше вже стати не могло. — Бо в нашому домі є смертельно поранений і він потребує рятунку. Лише ваша видатна цілюща сила здатна на це.

— Хто? — видихнув Естіенн скоріше з інтересом, аніж зі співчуттям до чужої біди.

— Маестр Жаррак Етель Прест.

— Він? Овва! — У голосі Мерселлі тепер промайнули здивування та іронія.

Дівчина злякалась, що, почувши про недавнього суперника, панич забуде благородство чаротворців. Але той здивував її.

— Підведися, служнице. Часу мало, глава дому зайнятий, тож я піду з тобою сам.

— Маестре, — втрутився слуга. — Ваш батько висловлював побажання, щоб ви засвідчили пошану гостям. Прибули алхіміки з гільдії…

— Сюете, якщо я сьогодні врятую золочену голову Преста, то це матиме більшу вагу, ніж цвиркання вітаннями й розшаркування перед Рошнановими соратниками. Мене аж тіпає від думки, що цей гордяк може бути мені винен!.. Ти, Альвіанні, тут стій. Мені потрібні хороші суміші, а вони нагорі.

Естіенн крутнувся на підборах і зник.

— Чи ваш пан гарно знається на цілительстві? — спитала Канре у слуги, котрий нависав над нею, мовби боявся, що нічна гостя вкраде свічку зі столика при дверях.

Той поблажливо хмикнув.

— Маестр успадкував непересічний дар зцілювати. Його вміння допомагали всім в цьому домі. От тільки, поміж нами, коли набереться ейфорії, то стає геть іншою людиною.

Канре подумки погодилась. За хвилину Мерселлі збіг по сходах, напнув плащ і, пробурмотівши настанови Сюетові, заявив про свою готовність іти.

«Ми встигнемо…» — подумала дівчина, обіцяючи собі: якщо Естіенн врятує Жаррака, вона ніколи не помислить про нього нічого злого.

Не схоже було, що на них чекає успіх.

Жаррак нагадував мертвого більше, ніж живого: сині тіні під очима, спітніле чоло й сірувата блідість, котра робить шкіру схожою на топлений віск. Коли Канре прибігла з Мерселлі, поранений уже не приходив до тями. Естіенн кинув на нього секундний погляд і розгубив усю свою іронію, котрою щедро сипав до того. Задзвеніли баночки, посипались порошки. Артефакт цілителя — кована куля на ланцюгу — нагадував більше знаряддя вбивства, але дівчина віднедавна відкрила, що форма артефактів не визначає їхніх властивостей.

Маестра Альвіанні наказала служці виконувати всі накази Мерселлі, й та невідступно слідкувала за гостем і тим, як він творив зцілення. Довго, методично, зважено — година за годиною, котрі тягнулися, по-мученицьки однакові. Артефакт у руках Естіенна глухо подзвонював, розливаючи тьмаве світіння. Губи цілителя ворушилися, виплітаючи одне й те саме заклинання — Канре зрозуміла це, поки спостерігала, як срібні нитки чару щоразу розтікалися по зсірілій шкірі Жаррака.

Дівчина боялася потривожити чаротворця зайвим рухом, тому притулилась під стіною в кутку і стояла там, доки ноги не затерпли. Мерселлі не відривався від роботи. Часом Канре думала: він здається, бо зцілення не працює. Естіеннове лице вже виглядало таким же блідим, як і Жарракове. Його очі неспокійно бігали, ніби шукали видимі лиш йому сліди того, що все стає краще. Або гірше.

Та ось — після нескінченних годин чаротворення — рана у грудях Жаррака почала меншати. Швидко по тому вона стала лише глибоким, кривим порізом, скованим кіркою крові.

Вдалося.

Коли Естіенн закінчив, надворі вже синів світанок. Чаротворець полегшено видихнув і обперся ліктями на ложе пораненого. Він опустив голову на руки й попросив білого вина і будь-яке найближче ліжко. Проте щойно Канре повернулася з бокалом для гостя-рятівника, то помітила, що чаротворець задрімав просто біля Жарракової постелі. Дівчина вирішила не тривожити його.

Вона вислизнула в коридор і притулилась спиною до стіни. А далі маестра Альвіанні покликала до себе, і її крижаний тон не додавав спокою.

— Ти віддалася моєму племінникові? — спитала панія, щойно служниця підійшла до фотеля, у котрому господиня пила каву після довгої безсонної ночі.

— Так, маестро, — безбарвно відповіла Канре, не розуміючи, чому це перше, що запитує господиня після всього, що сталося.

Та підвелася.

— Дивись на мене, нещастя.

Канре подивилась. Рука — тонка і бліда — метнулася вгору, а тоді ляснула по щоці. Перстені з сапфірами роздерли шкіру.

— Отож, це через тебе мій племінник впав у небажане геройство. Що ж, таке трапляється, якщо залишаєш удома юну дурепу і юнака з гарячою головою, — відповіла пані Альвіанні прогірклим тоном. — Надалі намагайся уникати Жаррака Преста. Йому ще якийсь час доведеться жити тут, і я хочу, щоб цей час минув спокійно для всіх нас.

— Слухаюся, пані.

Слова маестри Канре стурбували. Якщо господиня й цікавилася тим, що відбувалося між слугами і гостями, то це стосувалося переважно того, що хтось не може працювати на повну силу через зілля агонії. Але й до цього маестра поблажок не мала, бо була певна: агонія не така неприємна, а ліниві служки лише шукають приводу байдикувати.

— Тепер щодо наших гостей, — додала вона. — Пані Манно розпорядиться щодо похорону маестра Гіллана. Його артефакт перейде у власність Жаррака, як заведено правилами дуелей. Проблема з Гвеннаном. Бачте, вдавано вбитий горем після загибелі брата, цей молодик запланував присвоїти собі Жарраків артефакт. А самого його, вочевидь, убити… Проте любий Гвеннан не врахував, що сила чаротворця не спить і в мені. Тож я використала заклинання, яке найкраще корилось. Ейфорію, нещастя… ейфорію, котра в невеликих дозах може принести тобі задоволення, політ до вершин та вибух барв. Проте варто перегнути палицю — і падіння буде болючим. Для Гвеннана я перегнула палицю і дізналася, що він від початку намірявся ослабити мого племінника за допомогою хитромудрого зілля. Мабуть, він із братом мав на меті вибороти артефакт, який зробить честь самому королеві. Ну, лалацькі Альвіанні відомі тим, що видобували собі зброю не для їхніх сил… На жаль, ейфорія трохи вплинула на змогу Гвеннана висловлюватися. Зараз він під вартою. Отже, твоє завдання: перевернути покої гостей. Від підлоги до стелі. І відшукати мені те зілля, про яке говорив Гвеннан. Бо при ньому нічого не знайшли.

— Я знаю, де воно, маестро, — стрепенулась Канре від раптового здогаду. — І так само знаю, що це: спеції до вина. Бачте, вчора я знайшла баночку з порошком, коли прибирала в покої маестра Гвеннана. Зараз я певна: це та сама суміш, яку племінник підсипав вам.

— Химерно, — відізвалася панія. — Ми всі пили це вино. Але слабкість падала на одного лише Жаррака… Ану принеси мені цю знахідку. І не забувай, що я наказала тобі щодо маестра Преста.

Канре кивнула, та слова панії розбивались об внутрішню стіну, котра оберігала її серце. Стіна всередині міцніла, мовби вибудовувала дівчині інші, міцніші кості. Кості, котрі могли витримати удари й вагу, неспівмірну з тими, які вона витримувала до того.

У маєтку мало говорили про дуель. Кухарки, котрі не бачили того жаху, посміювалися й захоплено щебетали про сміливість Жаррака Преста. Пані Манно, котра звикла оцінювати все куди прісніше, цитькала на них. У чому полягала загроза від убитого гостя, ніхто достеменно не знав.

У вині, котре випив Гіллан перед зривом, знайшлося слабке зілля-каталізатор. Нешкідливе саме по собі, воно підштовхнуло зірваного до краю. Канре, коли почула про це від Жаррака, не могла втямити, чому Гвеннан споїв власного брата. Так само як не могла втямити спокою та відстороненості алхіміка в ніч дуелі. Ніби він лише спостерігав збоку, ніби й не його брат дійшов до межі… Ніби дія власних порошків становила для Гвеннана найбільший інтерес.

Канре знайшла баночку з гвоздикою на тому ж місці, біля узголів’я ліжка. Вона відсипала собі трохи, перш ніж віддати господині, бо була певна, що Жаррака теж зацікавить уміст. А таку небезпечну річ краще не зберігати всю в одному місці.

Гвеннан так і не відкрив свого алхімічного секрету. Він скористався моментом, коли панія необачно викликала Освана та Катліна до себе, і випив отруту, котру приховав у крихітному медальйоні на грудях. Коли його знайшли, Гвеннанові губи вже посиніли, на них виступила піна, а очі взялися туманною паволокою.

Новина про самогубство маестра не покинула стін маєтку. Панія не хотіла, аби у це втручалися зовні. Бо коли Гілланову смерть можна було безборонно списати на дуель й ніхто б не доскіпався до неї, то Гвеннан та його вчинок могли викликати питання. А пані Альвіанні не любила зайвих людей у себе в домі і зайвих питань.

Врешті вона вирішила зачекати повернення брата з-під лірського кордону. Хто-хто, а королівський чаротворець мав би порадити, що робити з підозрілим зіллям далі. Юріт Даль сама написала до сестри в Лалаку і про дуель, і про самогубство, проте без подробиць про плани братів та химерне зілля. Маестрі не хотілося писати про загрозливий порошок у листі: вона не володіла тайнописом і тому не довіряла важливих новин чорнилу.

Несподівана дуель та її наслідки знагла пригасили ворожнечу між Жарраком і Естіенном Мерселлі. Бундючний чаротворець, котрий врятував Престові життя, отримав від нього вартісну відповідь — артефакт загиблого Гіллана. Жаррак сам вклав чаротворчу зброю в руки Естіенна і запевнив, що це найменший дар за порятунок. Очі Мерселлі спалахнули неприхованим захопленням, і він визнав, що наймолодший Прест, хоч і ні краплі не розуміється на місцевих звичаях, вочевидь знає, що таке честь і добросусідство.

Жаррака таке визнання цілком влаштувало. Бо він часом нудьгував без Касселя Ґрехама і молодшого сина Бертів, з якими знався в Альтесштадті. Тож тішився нагоді отримати гарне товариство.

— Повномасштабна війна потребує ресурсів. Ресурсів, які ніхто не хоче зараз тратити, — проскрипів глава Мерселлі. — Їхнє намагання мозолити нам очі у прикордонні — не більше ніж блеф!

— Я з вами згоден, цілком і повністю, — поважно кивнув маестр Бернаж. — Я був по весні в Аль-Аканте — і бачив, яка в них бідота. Куди вже тут розв’язувати війну.

— Алхіміки в гільдії говорили про проблеми колег з Аль-Аканте, — втрутився старший син Мерселлі.

— Алхіміки — ну звісно, — хмикнув Бернаж. — Кому ж іще роздувати проблеми, як не їм? Я ще не бачив жодного майстра порошків, який не любив би перебільшувати.

Маестра Альвіанні обмахувалася віялом і слухала розмови гостей наполовину. Думки її блукали деінде, але вона не забувала кивати, усміхатись і вдавати зацікавленість. На щастя, поки розмова точилася довкола воєнних питань, можна було не втручатися. Однаково присутні маестри вважали за наявності своїх статусів та пиптиків між ногами, що панія Юріт Даль не повинна особливо цікавитися конфліктами, поки в магазинах достатньо мережив і шовків, а в цукернях плине аромат гарячого шоколаду.

Вона опустила віяло і поверх нього уважно подивилась на племінника. Жаррак, на щастя, легко відбувся після дуелі. Уважно слухав Мерселлі й Бернажа, часом перекидався кількома словами з панією Марінет, котра сиділа праворуч, і її донькою, котра сиділа ліворуч та кидала сповнені надії погляди на юнака. Але племінникова ввічливість і приязнь були лише ввічливістю і приязню — не більше. Бездоганні лати з усмішок і невагомих фраз.

Останні дні маестрі спалося зле. Не додивилася — і ось її бездоганний експеримент під загрозою зриву. Тривала робота вислизає з рук, як шовкова хустинка, вирвана раптовим вітром на набережній.

Канре надто нагадувала Кару. Врешті, саме тому вона опинилась у цьому домі. Але молодша сестра, на біду, повторювала шлях старшої до запаморочення чітко. Сама того не усвідомлюючи, вона провалювалася в осердя небезпеки. Дурне дитя!

Спостерігаючи то за племінником, то за помічницею, маестра утвердилась у думці, що шквал цей потрібно спинити. Не на те вона взяла до себе Карину сестру. Не на те, щоб та розкошувала юністю і поривами серця, котрого в Канре раніше мовби й не було. А тепер воно звідкілясь узялося і заполум’яніло надто явно, аби залишити це поза увагою.

Маестра Альвіанні вирішила діяти.

Нову служницю, яка прийшла на місце Юонни, звали Жюстіною, а кликали Жюссі. Невисока й повновида, вона скидалася на дзиґу, котру торкни — й не спиниш. У Жюссі робота горіла в руках, вона кланялась панії в ноги, до Канре зверталася лише на «ви», а пані Манно остерігалася, як носія синьки. Жаррака нова служка охрестила «страшним» і, до здивування Канре, пошепки повідомила, що панич хоч і ясноокий нівроку, та є в ньому щось таке моторошне, що боязко наближатися. Канре ці страхи нової служки та її простодушна відвертість сподобалися. Хоч вона пригадувала Юонну — та теж спочатку видавалась гомінкою і милою, але насправді мала достатньо голочок усередині. Тому дівчина не поспішала ділитися з новою служницею власними роздумами.

— А чого це у вас така пишна й світла суконька? — спитала Жюссі, коли вперше побачила, як Канре збирається до прийому.

— Розпорядження маестри. Я потраплю на очі її гостям, тож повинна виглядати відповідно.

— А-а… Хотіла б я таку саму.

— Усе у волі маестри.

— Може, ви б її попрохали за мене? Я добре роблю.

— Я не маю права прохати про таке.

— А-а… Ну то добре. Я собі подумала, що раз ви її помічниця, то можете.

— Ні, Жюссі. Прав у мене не більше, ніж у будь-кого зі слуг.

— Ну то ясно. А суконька файна. Ви в ній сливе панночка якась.

Канре ніяково всміхнулась. На мить уявила себе панночкою, роздивляючись віддзеркалення. Але мить минула, і час було поспішати до покою — Канре мусила зібрати постіль до прання й передати її Жюссі. Нова служниця поривалася збирати білизну самостійно, але маестра суворо заборонила їй заходити до своєї спочивальні і підкреслила, що це дозволено Канре й тільки Канре. Особистій помічниці — і нікому більше.

— А-а, ну то зрозуміло, — погодилася Жюссі й потім заздро провела помічницю поглядом, наче в можливості зняти постіль з ліжка є особливий привілей чи велика пошана, котрої новій служці теж хотілося.

Коли іспити Жаррака закінчилися, він покликав Канре на прогулянку. Номінально прогулянка була черговим походом на пошту.

— Боже, Канре, — усміхався чаротворець, — оце я скучив за вільними днями. Професори Лекторійного дому твердо вважають, що завчені напам’ять дати сотень воєн здатні зробити когось мудрішим навіть без розуміння причин.

— Можливо, це хоча б спонукає до роздумів.

— Так, та коли дивишся на події давнини, то здається, що все легко оцінити. Хто правий, хто ні. Хто програв, хто переміг. Коли ж ти в центрі подій, то є ціль — і мусиш до неї рухатися. Бо є наказ. Навіть якщо стоїш на боці, тих, хто програє або чинить жорстоко й несправедливо.

— Бо то є війна. Та я проситиму святих, щоб вона не прийшла до нас.

— Що ж, а я проситиму про це батька. Не хочу здаватися богохульцем, та все ж у королівського чаротворця найбільше впливу на наші стосунки з непогамовним сусідом.

Жаррак запропонував зазирнути до парку біля Лекторійного дому. Канре, котра ніколи не заходила через головні ворота, уважно розглядала фрески під склепіннями, ліпнину і строгі лінії арок та колонад, які оточували будівлю головного корпусу. Та чаротворець забажав пройтися аж до тієї закинутої частини біля озера, де вони зустрілися щойно після його переїзду.

— Справа, яку я задумав, вимагає усамітнення, — повідомив він.

Як виявилося згодом, ішлося про ще одне порушення.

Канре дивилась на це порушення, котре поблискувало в руці Жаррака, мов зачарована. Відповідь зірвалася з її вуст, сковуючи справжнє бажання:

— Мені не можна приймати подарунки від високорідних.

Тонкий, простий із вигляду браслет на долоні чаротворця миготів крихітними багряними камінцями.

— Знаю, — голос Жаррака звучав спокійно. — Знаю, і все ж… У ніч дуелі з Гілланом мене витягнув з того світу Естіенн. Я віддячив йому за збігом найхимерніших обставин. Повернув родинний артефакт. Але не віддячив тобі.

— Я не зробила нічого, вартого віддяки.

— Ти привела Мерселлі вчасно. Навіть не уявляєш, наскільки вчасно. Він розповів… Якщо боїшся, що тітонька доскіпається через браслет, скажи, що я звелів тобі. Присилував прийняти віддяку, бо гордість не дозволяє завдячувати життям служці. Адже так мені й личить поводитися, правда?.. Та це не просто забаганка. Є заклинання, котре дозволяє кристалізувати кров і перетворити її в подобу дрібних самоцвітів. Складний чар, і практикують його лічені майстри.

Канре невідривно дивилась на темно-червоні зблиски у сріблі й осмислювала сказане чаротворцем.

— Це — моя кров, — тихо додав Жаррак. — Зробили на моє замовлення. Могутній захист від багатьох сил. Ця річ здатна врятувати тобі життя.

— І здатна його позбавити, якщо маестра розпізнає, — зауважила дівчина.

— Вона — ні, — запевнив Жаррак, клацаючи застібкою. — Якщо хтось і побачить — ти знаєш нашу історію. Та й не кожен високорідний з першого погляду примітить кривавий браслет. Ніхто не помислить, що то саме він у тебе.

— Боюсь, і я не помислю, чому мені дісталася така цінність, — скептично відказала Канре.

Жаррак пообіцяв скоро відкрити їй призначення браслета і божився, що це не проста примха чи його звичне бажання перейти одну з тих меж, які їх розділяють. Тож врешті обновка примостилася під манжетою сукні Канре, надійно схована від чужого ока.

Жарраку Етелю!

Прийміть мої вітання з нагоди закінчення іспитів. Я отримав ваші добрі рекомендації і впевнився, що переїзд додому з Альтесштадта був найбільш правильним рішенням, яке ми могли прийняти для вашого зростання. Очікую почути більше про життя в домі вашої шановної тітки Юріт Даль Альвіанні. У листах ви дуже побіжно описуєте повсякдення, що пробуджує підозри: я дізнаюся далеко не всі факти, які варті уваги.

Зокрема, до мене дійшла інформація про те, що ви необачно зійшлися на смертельній дуелі з кимось із родини Альвіанні. І врятувалися дивом завдяки майстерності одного з Мерселлі. Хоч я й застерігав вас від таких поривчастих кроків. Надалі прошу краще зважувати свої вчинки й не ризикувати намарне. Мені б не хотілося, щоб ми були в боргу перед іншим великим родом чи створювали проблеми дому, де вас прийняли на час моєї відсутності.

Останнє, на що хочу звернути вашу увагу: прагнення плотських розваг властиве для вашого віку, можете не заперечувати. Не буду вдаватися в довгі напутні промови, але хочу, аби ви пам’ятали про наші домовленості, Жарраку Етелю. Не кидайте тіні на ім’я дому. Пам’ятайте, хто ви і чого від вас очікують. Сподіваюся, до мого приїзду не виникне невідповідних чуток. Інакше ви знаєте, яку розмову ми будемо вести.

Мої шанування,

Людовік Армер Прест, глава великого дому Престів і перший чаротворець армії Його Величності Кловіса Сонцесяйного, короля Франу

Шановний батьку!

Дякую за похвалу, я безмежно ціную її. Дякую й за вашу турботу. Моє повсякдення не заслуговує детальних оповідей, бо воно сповнене навчанням та тренуваннями. Також я приділяю трохи часу зустрічам із Шарлем Толіо, Естіенном Мерселлі та світським товариством, до якого невсипуще долучає мене шановна тітонька.

Щодо чуток, які дійшли до вас, смію підозрювати, трохи перебільшені тонкою натурою шановної тітоньки чи пана Мерселлі, я б хотів розвіяти їх бодай трохи. Смертельна дуель справді відбулася. Проте вона була справою честі, безпеки всіх у домі Альвіанні й до того ж стала гарантією мого примирення з наймолодшим Мерселлі. Отож ніякого боргу з нашого боку не залишилося.

Що ж до вашої турботи про мої інтереси до розваг, то смію вас запевнити: вони не виходять за жодні рамки. Навпаки, я сподіваюся краще зрозуміти звичаї спільноти, в котру потрапив. Моя поведінка могла би бути неправильно потрактована з однієї причини — в домі маестри Альвіанні донедавна була лише одна слуга, не зайнята з ранку до ночі на кухні. Оскільки мій інтерес до лакеїв чи охоронців доволі обмежений (на превелике щастя для честі нашого роду), то я скористався найбільш зручною можливістю сповнити свої будні дрібкою розваг.

Наступної суботи мене запрошено на прийом до Мерселлі. Покладаю на цей вечір великі надії і сподіваюся, що мені відрекомендують панянок відповідного віку та статусу.

Щиро бажаю вам успішного завершення перемовин і швидкого повернення додому. Мої вітання Бергатові та Корентіну.

Ваш син Жаррак Етель Прест

Розділ 8. Танець над бурею

Перш ніж маестра помітила браслет на зап’ясті Канре, минуло кілька спокійних тижнів.

— Відколи це ти цікавишся брязкальцями? — спитала панія неуважно, бо власний вигляд поглинав її увагу більше, а кілька нових сивих волосин як навмисне яскраво біліли проти сонця.

Канре клацнула застібкою кольє на шиї господині.

— Це з ринку. Дрібничка.

— Виглядає дорого. — Звичне до прикрас око маестри Альвіанні завважило блиск зістареного срібла, хоча камінці справді скидалися на щось дешеве.

— Пані, в мене немає грошей на дорогі прикраси, — щиро відповіла Канре.

Зарплати їй вистачало на те, щоб відкладати трохи, проте явно не на те, аби купувати брязкальця будь-де, крім ринку. Там у суботу вранці збиралися бабусі, такі старі й прозорі, ніби сутінкові тіні вздовж алей. Вони розкладали просто на шматинах на землі свій дріб’язок. Часом, давно ще, Кара купувала в них прикраси, потерті і старі теж, а потім відчищала їх удома до блиску, а Юппер набирала стрічок…

— Канре, чи я красива? — раптом спитала маестра Альвіанні. Вона скоса дивилась у високе дзеркало, котре не вміщало всю пишноту подолу сукні.

— Звичайно, маестро, — дівчина поспіхом поправила рукав, аби погляд господині не чіплявся за її обновку, і опустила очі додолу. — Ви — втілення благословення.

— Це що — теж втілення благословення? — сварливо кинула маестра, висмикнула сиву волосину та стріпнула її з пальців. — Я старію, Канре. Це триватиме до кінця моїх днів. Нехай корсет тримає талію — що ж, це легше, ніж тримати обличчя в товаристві, сповненому жал. Рукавички приховують судини, а трояндова вода пом’якшує шкіру. І слава вищим, хтось придумав пудри та рум’яна!.. Але попри все я старію. Врешті в цьому тілі не залишиться нічого красивого.

Канре змовчала, хоч думала, що пані Альвіанні виглядає блискуче, як одна зі статуй у парку біля Лекторійного дому, котрі не соромилися власної наготи при світлі дня.

— А мій племінник, він вродливий?

— Звичайно, пані.

— А що найчарівніше в мені? — Маестра Альвіанні озирнулася через плече.

Питання тривожило. Десь тут мав ховатися підступ.

— Ви сама досконалість, — мовила Канре.

Панія хмикнула й махнула рукою, проганяючи помічницю. А по тому ще хвилину роздивлялась себе у дзеркалі, вишукуючи свідчення нищівної поразки перед впливом часу.

Наближався прийом у Мерселлі, і Жаррак здійснив безнадійну спробу запросити Канре туди, підмовляв її вирядитись у єдину ошатну сукню й подарувати йому бодай танець. Та вона, начисто позбавлена його вміння тримати голову в хмарах, вмить зруйнувала Жарракову ідею й повідомила, що її завиграшки викриють і впізнають часті маестрині гості.

— Не впізнають, — заперечив чаротворець. — Їм, захмелілим та розвеселеним, і на думку не спаде зіставити мою супутницю зі слугою.

— Жарраку, здається, ти недооцінюєш спостережливість людей. Та в мене на чолі написано, що я слуга.

— На твоєму чолі буде маска. А з потилицею все гаразд. Ти ж не хворіла.

Канре заперечно похитала. Сліду синьої міттги, який носили всі, хто пережив хворобу, на ній не було — пощастило. Та знаку оливної гілки не було теж.

— Якщо турбуєшся через тітоньку, то вона й не збирається на гостину.

— Наче ти не знаєш мінливості її настрою.

Жаррак замовк. Канре танула під його поглядом, мовби дешева свічка. Вона нарешті усвідомила небезпеку дивитися комусь в очі: якщо раніше це означало приниження, то тепер дівчина, навпаки, падала в тепло та млість. Та Канре таки видихнула «ні».

— Плекатиму надію, що ти колись іще потанцюєш зі мною, хай і не на тому прийомі, — зсумовано відказав чаротворець.

— Прекрасно. Тоді остерігайся залізних аргументів, які мої підбори можуть навести носакам твоїх лакових туфель!

Коли настав вечір, маестра Альвіанні наказала служці не відлучатися з дому й навіть носа не потикати до парадних зал. Проте дівчина мала іншу домовленість із Жарраком.

— Ваш племінник, маестро, попрохав мене принести йому порошку з кореня маддини, який він п’є після отрути пана Гвеннана. Бо не хоче носити ліки в кишенях увесь вечір і дзеленькати на святі, а мені пройтися близько.

Панія Альвіанні примружилась і зненацька спалахнула:

— Канре, ти — моя слуга! Моя, а не маестра Преста! Йому пора б найняти собі когось, як годиться. Не знаю, як воно в Альтесштадті, де звіку все на купу, але в нас, коли ти не знала, це непристойно, щоб служка стільки бігала за гостем. Хочеш, щоби про тебе балакали всі?.. Вважай, що я скасувала його прохання, і хай воно тебе більше не турбує. Сиди в комірчині і ні кроку!

— А ви се куди ладитеся? — спитала Жюссі запопадливо, спостерігаючи, як Канре нашвидкуруч переплела коси, заколола їх на голові кількома шпильками і сягнула по плащ.

— А що тобі? Маю справу, — відказала дівчина, роздивляючись у дзеркалі червону висипку, котрою обличчя вирішило нагородити її перед кревними днями. Утім, це був також і знак того, що брудна кров скоро покине її тіло, а з нею — й острах, що любощі з молодим чаротворцем матимуть наслідки.

Жаррак відрізнявся стриманістю від більшості маестрів, котрі раніше наказували їй підвести очі. Тож щоразу був уважним наприкінці й убезпечив Канре від потреби пити зілля агонії. Проте казали, що і це не завжди допомагає, тому тривога покидала дівчину лише разом з брудною кров’ю.

— У вас є хто в місті? Любас? — округлила очі Жюссі й навіть відірвалась від вишивання — вона щовечора мережала серветки, котрі на вихідних віддавала своїй тітці, а та збувала їх на ринку. Сьогодні на серветці розцвітали білі зірчасті квітки з золотавими осердями.

— Не говори дурного.

— Та я лишень питаю, — закопилила губи молодша служка. — Ви ладна й висока, то чого б і не мати кого? Якби на мене дивився той Осван так, яко на вас, я би вже свого не пропустила.

— І що ти зробила б? — спитала дівчина знічев’я, застібаючи плащ під горлом. — Якби Осван…

— Я б трохи позадиралася з ним, аби не вирішив, що я задуже охоча до тих його поглядів, — повільно відказала Жюссі й мрійливо підперла голову обома руками. — Потім би послала його до маестри, аби та дала дозвіл, і далі ми б побралися. То добре так — ми обоє тутка при панії маємо роботу, а тоді, може, вона би вділила нам яку комірчину…

— А скільки тобі літ?

— Десять і шість сповнилося по весні.

Канре здивував чіткий задум Жюссі, бо сама вона донедавна не те що про шлюб не думала — взагалі не усвідомлювала, як воно: дивитися на когось і почувати щось відмінне від пустки чи болю.

— А чого ще бажати? — мовила молодша служка. — Ви собі як знаєте, я радити не буду… Але де ви ще найдете собі кого так вигідно й зручно, як під боком у панії! То я так і хочу. Я одразу Освана запримітила, як тільки прийшла сюди. Іду така: а куди мені до управительки? А він привітно всміхнувся й розповів усе, навіть попередив, що пані Манно, може, з виду й зла, як дідькова тітка, але направду добра душа… — Жюссі раптом завмерла з відкритим ротом. — Оце забалакалась!

— Я не розповім нікому, — відказала Канре, хоча її відвідала думка підштовхнути Освана в бік молодшої служки.

Вона випурхнула з дому нечутно. Перебігла задній двір, піднімаючи сукню якомога вище: болото після дощу було таким же супутником осені, як і пилюка — супутником літа. Помітила біля воріт екіпаж. Мабуть, до маестри завітав нежданий гість. Пані Альвіанні таких не любила, та коли не розворушила помічницю, то нічого важливого. Канре втішилася: зайнятій господині точно не забагнеться вигадати щось для неї. І до маєтку Мерселлі зовсім близько.

— Овва, ви, панночко, чи не на танці до нас? — захмелілий Сюет впустив Канре до їдальні.

Поруч кухня парувала й гуділа так, ніби там було своє свято. Дівчина протиснулася між слугою та одвірком і присіла на довгу лаву, прислухаючись до брязкоту каструль, казанів і тарілок у суміжній залі.

— Маестр, хай йому сто літ жити, пожертвував нам вина нині, — додав Сюет із незвичною радістю в голосі. — Будеш?

— Ні, дякую. Поклич мого маестра. Я принесла йому дещо, — збрехала вона, бо то була лише дрібна вигадка, щоб побачитись із Жарраком: він обіцяв їй нічну прогулянку, і Канре не думала, що в тому є щось зле.

— Ти здуру забула, куди прийшла? Не розумію, як вас там в Альвіанні вимуштрували, але таке дурне несеш, мовби воду в решеті. Де це бачено, щоби маестр униз до служки йшов, ще й посеред свята?

— Так мені наказано, — стримано відповіла Канре. — Йому потрібно прийняти лік. Лік я принесла. Пан Прест не хоче, аби інші побачили.

Сюет здавив двома пальцями перенісся і різко стріпнув головою.

— Та певна річ, не хоче… — Він важко підвівся з лавки і кинув на дівчину застережний погляд. — Тут сиди й щоб нікуди! Мені проблем не треба, якщо якась Альвіанні нишпоритиме по дому.

Канре відповіла йому крижаним позирком, котрого навчилася в Жаррака, і відвернулась до запотілого вікна.

Коли слуга Мерселлі повернувся, його кроки барабанили по підлозі швидше, ніж до того. Він підійшов до лави, шарпнув Канре попід руку і штурхнув до виходу.

— Геть іди, щоб я твоєю милою голівкою не ввалив зараз об ці двері, — вичавив він крізь зуби.

Канре схопилась за руку — Сюет здавив її міцно, синець буде, певна річ. Озирнулася на слугу Мерселлі — той зиркав на неї гнівливо, лице палало.

— Що ти робиш оце?

Дівчина випросталась і стиснула кулаки. Вирішила не тулитися до дверей, щоб не здатися чужому слузі наполоханою, хоча її направду лякав його напір.

— Я через тебе такого сорому натерпівся, потороче… — Сюетові вуха, котрі визирали з-під короткого волосся, й ті стали нагадувати барвою ягоди малини.

— Ти перепив, вспокійся, — відказала Канре, схрещуючи руки на грудях. — Де мій маестр?

— Ах, твій маестр! — Слуга здригнувся. — Щобись знала — пан Прест подивився на мене як на синькою хворого, коли я йому вивалив про твій прихід! Ще й перед моїм паном, з котрим вони вели розмову. Мовляв, ніхто нічого не мав йому приносити. І наказав, аби та дурна служка забиралася звідси, і то вже. От!

Канре глибоко вдихнула. Жаррак такого б не сказав і про домовленість не забув би. Отже, щось змінилось, і йому довелося відправити її додому. Сюет, здається, охолов трохи, й кров почала відходити від його лиця, проступаючи яскраво лише на щоках.

— Чого стовбичиш? Двері онде, — буркнув він і, смачно клацнувши язиком, додав: — Інші голову нижче опускають, аби їх не помітили, а ти гонориста яка — сюди аж побігла. Шльо-ондра…

Канре здушив клубок у горлі. Вона на мить розімкнула пальці, а тоді стиснула кулак і вдарила Сюета просто в лице. Він від несподіванки хитнувся, перечепився через свій же чобіт і гримнув на лаву за спиною.

— Проси пробачення. — Дівчина розуміла, що зараз гарний момент піти. Але клекіт усередині не відпускав.

— Ти мені не маестра, — прохрипів слуга Мерселлі, стираючи кров з розсіченої губи.

— То й що? Як не маестра — то вже не людина?

— Ти — болото. Ти — ніхто! — гиркнув слуга, мовби в цю мить усі його смутки вибралися нагору, підштрикнуті вином і непорозумінням на очах улюбленого пана Естіенна.

— Помиляєшся, — відказала Канре й хутко рвонула на себе важкі двері та вибігла у двір, підставляючи розпалене суперечкою лице сирому вітрові.

Сюет гримнув дверима за її спиною і проволав, щоб більше сюди не потикалася, бо руки переламає.

— Ти, Альвіанні! — Жарраків голос спинив дівчину вже за мурами маєтку.

Вона озирнулась — маестр наздоганяв.

— О, встиг, — видихнув він, усміхаючись. — У нас мало часу, вперед!

— Там був мій батько, — після прогулянки поспіхом голос Жаррака лунав хрипко.

Хлопець уперся в поруччя обома руками та опустив голову. Канре висмикнула поділ з-за пояса і розправила його, поки чаротворець віддихувався. Він провів її через площу Королів, повз старий ботанічний сад, котрий огинала вузька брукована вулиця, яка звивалася серпантином і виходила аж до надбережжя. Врешті вони піднялися широкими пощербленими сходами до ґлорієти на пагорбі, і лише там, у тіні колонади, юнак спинився.

— То маестр Прест повернувся? — втішилась дівчина. — На кордоні все владналося?

Жаррак похитав головою.

— Боюся, що навпаки. Батько приїхав раптово: спершу зазирнув до тітоньки, тоді ввалився до Мерселлі… Я завтра розпитаю в нього, що та як. Вибач, тому я й не зміг вийти одразу і мусив удавати, що нічого не знаю про твій прихід. Вирвався, щойно вдалося.

— Усе гаразд. Тепер ти повернешся додому?

— Лише завтра, — безрадісно відказав Жаррак у передчутті сімейного возз’єднання. — Батько приїхав забрати щось. І він хоче зустрітися зі мною.

— Ти не радий?

Канре запитала це, проте сама помітила відповідь у кутиках губ Жаррака: лівий сіпнувся, але здавалося, що то не усмішка, а гримаса болю.

— Радість — не те, що батько оцінить. А він ще приїхав у поганому гуморі, але… — Юнак глибоко вдихнув і випростався: — Годі про це! Як тобі краєвид?

Канре підійшла до вузького поруччя, яке оперізувало ґлорієту, і сперлася на нього обома руками. Далеко внизу шуміли на набережній забігайлівки, де гульбанили моряки, на воді хиталися кораблі, а щогли нагадували дороговкази в небо. Темна вода поблискувала, мов траурні сукні маестри. Канре ніколи не любила море — надто велике, надто незвідане, воно забирало людей і часто не повертало.

Але сьогодні все було по-іншому. Тому Канре бачила на чорній воді переливи місячного проміння й мереживо піни, бачила, як куриться кволий димок з коминів вулицею нижче, чула, як десь сиплеться сміх… Сіруваті хмари то набігали на місяць, то рвалися від нього геть, вивільняючи срібняк світила. І зірки сьогодні здавалися ближчими, наче темна вода притягувала їх, як дзеркало, тому вони прихилялися з небесних сфер до землі.

— Я ніколи не бачив це місце вночі, — шепнув Жаррак. — У дитинстві, коли приїздив із Вінну, приходив сюди з батьком. Він любив дивитися на море. Любив дивитися на всіх зверху вниз. У день, коли я не зміг виконати складне заклинання, ми теж прийшли сюди. На морі здійнялася буря. Тонув корабель, неподалік від берега — я звідси бачив навіть людей на його палубі. Батько сказав мені: «Вгамуй бурю». А море нагадувало казан на вогні, в котрому щось клекоче, пориваючись вибратися на волю…

— Хіба можна підкорити таке страхіття? — спитала Канре й закинула голову назад, потилицею впираючись у плече Жаррака.

— Дуже складно, але можна. Коли мій батько щось наказує — це має бути зроблено. Байдуже, яка ціна.

— Як тобі вдалося?..

— А я ж не сказав, що вдалося, — відповів чаротворець із гірчинкою в голосі. Його руки мовби задерев’яніли. — Я тоді ще й дуже боявся води.

— Ти — боявся?

Канре спершу не повірила, але щось у погляді Жаррака впевнювало в правдивості цих слів.

— Я ледь не потонув, — шепнув він після секундної паузи. — Коли мені було років сім — провалився в ополонку. Шубовсть — і нема Преста. Єдине, що знав: гілка вирятує мене. Здавалося, вона миготить над головою, поки темрява заковтує. А то сонце на льоду миготіло… Потім виявилося — за мною пірнув хлопчина, син кухарки, з яким ми борюкалися на льоду. Негідний нижчий, як твердили батьки. Негідний нижчий потонув. Я — ні… Певна річ, коли за рік чи два я стояв тут із батьком, то не зміг угамувати бурю. Не вистачало ні сил, ні знань. Не було потрібних порошків навіть. Корабель потонув.

— Чому твій батько не втрутився? Він же могутній…

— Це не його робота. Мовляв, королівські чаротворці не повинні розтрачувати силу намарне. Тож батько сказав, що це моя провина — смерть усіх тих людей, які метушилися на палубі, коли хвилі захльоскували їх. Провина моєї слабкості. А потім він покарав мене. За те, що я не врятував їх. І — за те, що перейнявся ними. Бо вони нижчі. Не варті порятунку.

— Ти був дитиною. — Канре поклала обидві долоні поверх Жарракових. — Не можна звинувачувати дитину в слабкості чи нерозумінні того, як працюють закони цього світу.

— У нашому світі — можна. Утім, я розповідаю це, щоб попередити. Тобі ще доведеться зустрітися з моїм батьком. Коли це станеться, не переч жодному слову.

— Я слуга, Жарраку. Не перечити — найкраще, що вмію.

— Добре. Я, зі свого боку, тепер зможу вгамувати бурю, — відповів чаротворець.

І Канре здалося, що його погляд шукає на чорній воді сліди того давнього дня. Виглядає корабель у хвилях, нашорошені шпичаки щогл і ганчір’я вітрил. Шукає, щоби врятувати.

Коли дівчина повернулася до маєтку, стояла глуха ніч і всі спали. Тож вона прослизнула до своєї кімнати, кинула плащ на крісло, зняла туфлі і залізла під ковдру просто в сукні, щоб випадково не розбудити Жюссі своєю метушнею.

Прокинулася Канре від удару.

Розділ 9. Злочин і кара

— Погляньте лише на нашу сплячу красуню.

Голос маестри Альвіанні в кімнаті служок був настільки ж неприродним, як могла б виглядати оливна гілка на шкірі нижчих.

Але не встигла Канре продерти очі, як її ляснули по обличчю вдруге.

— Вставай! Негайно! — верескнула панія.

Дівчина сторопіла й підвела погляд — так і є. Маестра нависала над нею у своєму лимонному шовковому халаті. Позаду боязко тупцювала Жюссі. У дверях стовбичила пані Манно.

Канре не розуміла, що відбувається. Але тіло інстинктивно послухалося звички, і дівчина відкинула ковдру та впала на коліна перед панією.

— Прошу вашого пробачення, маестро… Я заспала.

— Звичайно, заспала, нещастя. Адже порушила мою заборону і пішла з дому вночі, — голос пані виражав таке несподіване задоволення, мовби вона тільки й чекала цієї миті — тільки й хотіла, щоб її помічниця зважилась на найменшу проступку.

— Я була тут, пані, — відповіла Канре тихо і твердо, зваживши, що шанс вирватися з тенет ще жевріє.

Вона хотіла попросити молодшу служку підтвердити це, проте вчасно прикусила язика: не варто вплутувати Жюссі. Видно ж, що маестра зла, як вогонь війни.

— Тут? Прекрасно! Ще краще! — Господиня вдарила складеним віялом по дерев’яному узголів’ю ліжка. — Тобі буде цікаво дізнатися, що в мене зникла каблучка, Канре. Цінний подарунок від любого брата. А до мого покою доступ маєш лише ти. Розумієш?

Дівчина здригнулась, бо слова звучали, мов удари батога, уникнути котрого вже, мабуть, не вийде.

— Маестро, я не знаю про це нічого.

— Каблучка зникла вчора ввечері — а я не знімала її весь день.

— Нічого про це не знаю, — повторила служка, впираючись чолом у грубі дошки на підлозі.

— Я коли побачила цю твою обновку, Канре, все думала: звідки в моєї слуги такі прикраси? Мабуть, знайшла собі додаткову роботу! Але яку і де? Це ж нечуване нахабство… Я вже була подумала про тебе зле. Подумала, що виставляєш своє гарненьке тіло на продаж, як роблять у пивницях біля порту. Але тоді зрозуміла: Канре Арлі на таке не піде. Вона ж у нас горда! А ось продавати мої дрібниці — це легше, правда, нещастя?

Дівчина не відповіла. Переконувала себе, що скоро все припиниться, адже це брехня. Вона нічого не брала, і панія в цьому впевниться. Хай навіть її покарають за нічну прогулянку.

— Жюссі, оскільки наша Канре твердить, що це не так, то попрошу тебе зазирнути в її речі, — солодко мовила маестра.

Молодша служка нехотя заметушилась. Вона стріпнула покривало з ліжка, провела рукою під матрацом, зазирнула під стіну.

— Ключ від шухляди згодився б, — пробурмотіла ніяково.

Канре мовчки дістала з кишені ключ і поклала його на підлогу поруч.

Жюссі за кілька секунд скрипнула шухлядою і видихнула:

— Знайшла…

— Немає там нічого! — закипіла Канре і підвелася на ліктях.

Проте молодша служка ні в сих ні в тих стояла біля тумби, і в її коротких пальцях блискотіла каблучка.

— Я не брала її, — тремтливим голосом відповіла дівчина.

Панія Альвіанні обійшла служку, черкнувши полами халата, котрі густо пахтіли трояндами.

— Я не брала нічого, — повторила Канре, злякано усвідомлюючи, в яку яму тягне це непорозуміння.

— Як же каблучка тут опинилась? — спитала маестра, уважно роздивляючись тумбу.

Служка затнулася. Підвела погляд на Жюссі. Та почервоніла до самих вух і нервово терла пальці.

— Її хтось підклав, — відповіла Канре, проштрикнута несподіваною думкою. — Не знаю, з якою метою. Але це не моїх рук справа.

Вона спробувала проковтнути сльози і повернути голосові твердість.

— Каблучка була зі мною весь вечір, — повторила панія знуджено. — Тож украсти її могли лише вночі. А вночі, як ти мені перед цим казала, Канре, ти зосталася тут. Яка ж невидимка прослизнула сюди та дістала твій ключ? Може, могутній чаротворець?..

— Таку дрібницю легко проштовхнути всередину, не відчиняючи шухляди, — прошепотіла дівчина.

— А це в нас що?

Маестра повернула собі її увагу — рука опустилася до тумби і дістала звідти баночку з рум’янами. Вона покрутила її в пальцях, а тоді збіліла, мовби побачила примару.

— Що це, Канре?! — у голосі господині забряжчала сталь, куди страшніша, ніж солодкава погроза з приводу каблучки.

Тепер гнів був справжнім.

І тут дівчина усвідомила гірку правду: історію з каблучкою підлаштувала сама маестра. Бозна-навіщо. Але коли все склалося, господиня не очікувала побачити тут ще і старі рум’яна, про котрі й думати забула.

— Коли розбилась кришечка, ви наказали це викинути, — відповіла служка стиха. — Я подумала, що залишити собі сміття не буде…

— Замовкни.

Панія замахнулась — баночка просвистіла повз голову дівчини, вдарилась об пічку в кутку і глухо задзвеніла розбитим склом.

— Тобі заборонено торкатися моїх речей. Чи вирішувати, що робити з ними. Чи обдумувати накази. Тобі заборонено все!

Знавісніла маестра підійшла до Канре — та знову опустилась до підлоги чолом, силкуючись не закричати від того, що душило її. Але виходу вже не було. Світло згасло. Зашморг затягнувся.

Мабуть, Кара відчувала щось схоже в той день, коли…

— Підведи очі, брехлива хвойдо!

Дівчина послухалась. Темно-вишнева туфля підчепила її підборіддя й задерла насилу вгору.

— Ти двічі обікрала свою маестру, свою заступницю. Знехтувала всім, що я дала тобі, і брехала у відповідь на доброту. Маю право скарати тебе без суду. Ти знаєш, який вирок для злодіїв.

— Але, маестро!.. — писнула Жюссі, котра сама тремтіла, мовби листок у бурю.

— Мовчи, Жюстіно. Не хочу чути від тебе ані звуку. Інакше накажу відшмагати так, що два тижні не зможеш підвестися… Що ж до тебе, Канре, то дарую один день для того, щоб усвідомила глибину прірви, в котру сама ж себе загнала. І попросила у святих прощення, якщо твоя брудна душа його потребує. Завтра тебе стратять.

Жаррак зігнувся від удару. Ліве око запливло кров’ю. Він замружив його, силкуючись не застогнати. Від рани на скроні гарячі струмки дзебеніли по щоці і всотувалися в світло-блакитну шийну хустину, яка прилипла до шкіри.

В останній удар батько вклав усю свою неприязнь — він вгаратав Жаррака наконечником його ж ціпка. А що глава великого роду Престів волів для всього використовувати чар, а не силу власних рук, то несподіваний удар був ознакою його неабиякої злості.

— Ти усвідомлюєш, що взагалі верзеш, невдячний виродку? — видушив із себе Людовік Армер Прест, важко опускаючись у фотель.

Жаррак поворухнув правим плечем. Вивих озвався таким гарячим болем, що юнак миттю пошкодував про цей рух. Він стояв перед батьком, опустивши голову, достоту нижчий. Бо для королівського чаротворця всі в цьому світі нижчі, навіть рідні сини.

— Ця дуель була справою честі, батьку, — озвався Жаррак, знаючи, що м’якості в цьому домі не пробачають. — Гіллан Альвіанні дійшов до зірваності на останній межі. Він міг нашкодити…

— Ти забув про своє завдання? — батько глипнув на сина спідлоба. — Ти моя зброя, Жарраку Етелю.

— І я повівся як зброя.

Клацання. Срібне світло. Удар.

Жарракові ноги підігнулись, але він втримався, не опустився на коліна. Перед очима миготіли багряні й золоті стрічки на батькових грудях — відзнаки від самого короля, символи великих перемог.

— Ти повівся як ідіот, — відповів глава Престів спокійніше: він виплеснув гнів і тепер відчував власну перевагу та правоту.

Після ударів, які до того рясно сипалися на худорляве тіло Жаррака Етеля, Людовік відчував ще й терпке задоволення. Бо ж ясне волосся й холодні очі третього сина нагадували йому Генріену, котра була надто далеко. Тож він міг висловити їй свою ненависть лише так. Лише караючи дитя, котре пішло в матір і хотіло повернутися до неї. Тож його належало зруйнувати для його ж блага. Чаротворець знав: тільки зруйноване під корінь може позбутися всіх слабкостей, скам’яніти і врешті стати зброєю, міцною та надійною, як ім’я Престів.

— Тоді як я мав вчинити? — хрипко озвався Жаррак, сплюнувши кров, котра розтерлася довкола його рота, наче у кровопивць із дитячих казок.

Батько вловив виклик у цій показній покірності голосу та опущених плечах.

— Ніяк. Це не завдання королівського чаротворця. Якби робота — то інша річ. Але поза тим ніщо не варте ризику, на який ти себе наразив.

— Отож я мусив дати зірваному вбити всіх у домі тітоньки? Навіть вашу сестру?

— Героєм себе бачиш, так? Великий рятівник?.. Юріт Даль Альвіанні, до твого відома, чи не найкраще володіє чаром ейфорії з усіх жінок, яких я знаю. Вона здатна без тебе дати лад усьому. І давала лад до твого приїзду — вже сорок років як! Допетрав?

— Я усвідомлюю свою помилку, — видихнув Жаррак і здушив бажання сказати, що там було насправді. Жодна ейфорія не вгамувала б Гіллана. Вона могла ще гірше вплинути на нього, роздражнити непокірний чар. А сили тітоньки не стало б, щоб вивести його з гри, змусити впасти в нетяму чи й знепритомніти. Ні.

Плече розпухало дужче й нестерпно нило.

— Повірю в це, — відрізав батько і потягнувся до графина з вином, а тоді глипнув на сина, котрий стовбичив перед ним, побитий і закривавлений. — Піди до Бергата, хай попрацює з твоїм оком. Ти ж не плануєш із такою пикою вийти в люди сьогодні ввечері?

Канре могла б робити все наосліп. Умилася, розчесала волосся і взялася заплітати його у дві коси, котрі потім треба буде перехрестити на потилиці й закріпити шпильками. Хотілося дати рукам роботу.

Знадвору щось волала пані Манно: слів не розчути, тільки невдоволений тон. Канре заборонили виходити з кімнати, тому вона прислухалася до звуків у домі. Їй хотілося поговорити з сестрами, але всі вони замовкли, мовби вирішили залишити її наодинці саме сьогодні. Заразом зникли і страхи. Врешті, важко боятися чогось, коли в тебе залишився один тільки день.

Канре зняла з зап’ястя браслет і придивилась до камінців. Від одного погляду на них дівчину обсів жаль до власної безталанності. Проте вона обсмикнула ці думки, як нитки з пошарпаної хустки. Натомість сіла до листа і подумки подякувала Карі за те, що та навчила молодших сестер грамоти. Бо слова, якими Канре хотіла востаннє звернутися до чаротворця, вона б не дозволила записати чи прочитати нікому іншому.

«Дорогий Жарраку», — вивела на чистому аркуші й закусила кінчик олівця. Слова, які вирували в думках, почали здаватися недоладними на папері. Любити й дякувати — вона знала мало красивих слів для цього. А слова, сказані ночами, у світлі дня не видавалися доречними для листа.

Та тут увійшла Жюссі, зачинила за собою двері й притулилася до одвірка спиною.

— А що ви..?

— Пишу листа.

— Вашому… отому, до котрого ви ходили були?

— А який тобі в тому інтерес?

— Я… — Жюссі відкрила рота й так і заклякла, а потім бухнулася на підлогу, чолом до стоптаних дощок. — Це я все, Канре, їй-божечки, хай би мене спопелили вищі! Це все я, та я ж не знала, що панія… та що ви… Та вони наказали! То що ж я могла?..

— Знаю, — відповіла дівчина, бо все було задумом маестри. Все, крім злощасних рум’ян. А коли сама панія воліла покарати її, то що могла зробити молодша служка?

Та відірвала чоло від підлоги й на колінах підповзла до ліжка:

— Панія хотіли тілько провчити вас. Щось ви-сте їм не догодили. І вони…

— Знаю.

— Я не могла їм перечити. Вони би тоді й мене…

— Знаю.

— То… то ви правда цейво вкрали? Ту їхню баночку?

— Виходить, що так, правда.

— І так, що нічо не вдіяти? Може, попросили б їх? Що ви що сплутали? Чи що ви… Ну жеб я знала! Придумайте чого!

— Припини, Жюстіно.

— Але якби ви їм у ноги бухнулися! Панія ж добрі до вас. Та пані Манно. Та ще б я попрохала. Якби знала, що воно на таке вийде. Я б ніколи… Канре, я б ту каблучку ковтнула і вдавилася б радше, ніж отако…

— Годі, — обірвала її дівчина, вловлюючи, як запаленіли щоки.

Проте Жюссі напосілася дужче:

— А пощо ви здаєтеся так просто? Жити обридло? То виздихати завше вспієте. Підіть до панії. Підіть, кажу вам. Вони самі не свої.

— Це не має сенсу. Вона визначила мені цю покару за злочин, який я вчинила. Якщо маестра бажає вважати крадіжкою те, що я взяла собі її сміття, — то що мені заперечити?

Жюссі невдоволено клацнула язиком:

— Не можна такою бути. Я ж казала: ви сливе панночка. Так не можна.

— Ніяка я не панночка, — втомлено відказала Канре. — Та мою старшу сестру стратили в цьому домі. Нема сенсу чекати милості від вищих.

— Та годі-бо за ту сестру! Ви — не вона!.. Я завше вами милувалася, завше думала, які то Канре ладні. А теперка бачу, що ви ще й дурні та вперті. Хиба можна отак? Хиба мож відкидати своє всеньке життя за дурну помилку?

— Слуг страчували й за менші проступки. Коли маестрі забаглося збутися мене, то вона однаково зробить це. Хіба не розумієш, як мало наше слово важить?

— Страхопудало… — пробуркотіла Жюссі. — Коби я мала яку біду, най святі бережуть… та я б усе зробила, аби лишень вирватися. А ви така, наче все б зробили, лишень би вмерти!

— Ти помиляєшся, Жюстіно. Тепер залиш мене — мушу докінчити листа. Коли підеш до міста, то занесеш, куди скажу? Чи, може, хто інший піде? Але я б не хотіла інших смикати від роботи, а коли ти маєш іти на закупи…

— Та вже ж занесу, не бійтеся. А обідати будете? Чи ще й вморитися голодом вирішили?

— Буду. Чого ж ні.

— То я зайду скоро.

Молодша служка грюкнула дверима. Канре глибоко вдихнула і взялася за олівець.

Коли аркуш, списаний дрібненько з обох боків, закінчився, дівчина вклала його в конверт і опустила браслет до листа. Жаррак казав, що прикраса з чаротворцевої крові — річ дорога й цінна, тож чи не даремною витратою буде, якщо вона обвиватиме її руку в труні? (Якщо їй ще випаде отримати труну — хтозна, чи захоче маестра на це тратитися.)

Жюссі повернулася з супом, гарбузовою запіканкою та вином. Видно, пані Манно вирішила, що перед смертю треба хоча б гарно пообідати. Служка тупцювала біля дверей, поки Канре їла.

— Занеси, будь добра, до дому Престів, коли підеш на закупи, — сказала дівчина, простягаючи конверт. — Хай це передадуть племінникові маестри.

Жюссі взяла послання і здивовано зиркнула на Канре:

— Я була думала, ви кого в місті маєте… А ви…

Проте вона вчасно прикусила язика й позадкувала до дверей.

Дівчина допила вино, хоча воно не йшло до горла. По тому думки стали податливими, тож Канре вирішила: треба прислухатися до Жюстіни, притлумити знагла пробуджену гордість, котра нічого доброго не дасть, і палко перепросити маестру. Але святі розпорядилися по-іншому: за кілька хвилин молодша служка, бідкаючись, повернулася й розповіла, що панія, зла яко бестія, зірвалася й поїхала кудись у справах.

— Це всього лишень дурні діти, Людо, — зітхнула пані Альвіанні, обмахуючись віялом, хоча погода стояла далека від спеки. — Дарма ти так перейнявся тією сутичкою…

— Ті дурні діти мертві. До того ж обоє, — обірвав її батько Жаррака. — До того ж один — від рук мого сина. Я відправив його до тебе, щоб гарантувати безпеку, а не навпаки.

— То знаєш, дорогий брате, треба було дати з ним укупі добрих ланцюгів, щоб я припинала племінничка в домі після повернення з лекцій, — відмахнулася пані Альвіанні, котра думками блукала не тут і, на відміну від брата, не занижувала сили наймолодшого Преста. З її погляду, він був не менш смертоносний, аніж усі інші в цій чаротворчій сімейці.

— Гаразд, — Людовік усміхнувся напрочуд радісно. — Уже можеш за це не турбуватися. Жаррак Етель їде зі мною. До лірського кордону. Пора залучати його.

— Рада це чути, — відказала маестра приязно, хоча їй було байдуже до того, що станеться з племінником. — Тобі вдалося переконати Його Величність, що пора вже? Чи зіграли невідомі мені фактори?

— Щойно до обіду приїхав наказ. Його Величність сам дав згоду на те, аби Жаррака Етеля прикликати. Пощастило? Страшенно пощастило! Тим більше, між нами кажучи, я думав, що, залишаючи осторонь Мерселлі та д’Оленів, він не захоче залучати й мого молодшого. Але не так сталось, як гадалось. Поглянь. — З переможним виразом на лиці глава Престів видобув із внутрішньої кишені вузький конверт, маркований гербом короля. — Утім, зараз розкажи мені про істотніші речі. Яке таке зілля ти згадувала в листі? І до чого тут твої покійні гості?

— Я певна, що ти даси мені відповідь. — Маестра Альвіанні відклала віяло і смикнула шворки шовкової сумочки, де разом із запрошенням на сьогоднішній прийом у Бернажів, парою рубінових шпильок й бутоньєркою сушених троянд ховалася баночка Гвеннанового порошку.

Маестра видобула її й подивилась на брунатну суміш проти сонця.

— Я достеменно не знаю, що це, Людо. Проте Гвенн вирішив, що його життя не таке вагоме, як секрет цієї суміші. Це змушує мене підозрювати: її вага велика.

— Або твій родич мав надто мало клепки й багато гонору. — Людовік вимогливо простягнув руку по баночку, і міцні пальці стиснулися довкола її шийки, видушуючи корок. — Що більш притаманно для чаротворців та алхіміків його віку, аніж справдешні, вагомі таємниці.

— Тобі вирішувати. Проте знай — це отрута, — повідомила маестра, оживляючи у спогадах деталі вечора, коли все пішло шкереберть. — Вони її давали й мені, проте я нічого не відчула. А твого сина двічі звалювала гарячка й подоба застуди.

— На пісок Маргарі не скидається. А для водного вузла забагато пігменту… — мовив Людовік, принюхуючись до порошку. — І кажеш, мій син навіть у такому стані переміг того Гіллана?

— Так. — Маестра Альвіанні вловила іскри гордості в словах брата й вирішила розбурхати їх. — Твій син блискуче переміг, Людо. Я давно не бачила такого. Він ще стане гордістю Престів.

— Стане, — підтвердив брат. — А це я забираю з собою. — Він закоркував баночку і обережно опустив її в одну з кишень на шкіряному поясі, де носив дорожній набір порошків у крихітних пробірках. — Королівські алхіміки розберуть цю мішанку, якщо доведеться — по піщинці. Рошнанові очі вже запливли блиском золота і він забув навіть те, що знав в алхімії, але його підопічні мене не розчаровували поки. Ми дізнаємося, що так хотів приховати той Гвеннан.

— Чудово, — скупо всміхнулася маестра. — Тоді я рада, що збулася цієї напасті. Бач, зірваний, тоді дуель, а потім ще й двійко трупів у домі — це надто для моїх чутливих нервів.

Коли слуга приніс листа й повідомив, що його доставили з дому маестри Альвіанні, Жаррак здивувався. Адже зустріч із тітонькою чекала на нього сьогодні ввечері: все панство збереться в маєтку Бернажів.

Юнак зняв вологу пов’язку з чола, кинув її в миску, вода в котрій стала світло-червоною од його крові, й поморщився. Цілитель з Бергата був посередній, тому запухле око ще виглядало погано, а скроня нила так, мовби в неї хтось стукотів дверним молоточком. Несильно, але наполегливо. Та сам себе зцілювати Жаррак не міг, тож доводилося користуватися підручними методами.

На щастя, крижана вода допомагала пригасити біль, і юнак не шкодував сили, щоб перетворювати її на кубики льоду, котрі прикладав до побитого обличчя. Брат обіцяв ще перед виходом увечері зробити щось зі слідами батькового гніву. Хоча направду Жарракові часом хотілося так і вийти в люди: з розпухлим лицем, пурпурово-гірчичними синцями й засохлою кіркою крові, котра різко виділялась на тлі світлого волосся. «О, храніть святі, що з вами сталося, маестре Престе?» — запитували б усі. «Та це батько такий радий мене бачити», — відповів би він щиро бодай одного разу. І розсміявся б.

Жарракові невтямки було, за які провини йому діставалося все це. Так, він дочасно спізнав багато спокус — за бажанням батька чи за недоглядом матері. Але так само добре опановував усе те, що вимагали. І гульвіса був з нього ніякий, тож батькові наче не було причин отак гніватися.

Обтрусивши пальці від крижаної води, Жаррак узяв пошту й побачив на ній своє ім’я, виведене рукою Канре. Не зміг стримати усмішку. Тоді розірвав конверт і дістав аркуш, списаний так дрібно, ніби дівчина забула про його слабкий зір. Підставив листа під сонячне світло, але вже з другого рядка літери затанцювали перед очима.

Жарракові знадобився час, щоб повернути рівновагу. Втім, слова, написані Канре, не змінилися.

Розділ 10. Дар на дорогу

Поки лист дотлівав, схоплений полум’ям свічки, Жаррак вирішив, що робити.

Перша думка закликала його хряснути об паркет ціпком, вивільняючи всю свою злість і силу заразом, кинутися до дому тітки, знайти Канре, а тоді тікати з нею, поки стане світу. Але така поспішна ідея й одного лере не варта. Знайти спадкоємця Престів та служку-втікачку легше, ніж сонце в небі ополудні. Надто примітна пара. Та й бігати і ховатися — не рішення для них. А тітонька якщо й винуватить свою помічницю, то, запевне, це лише спалах гніву, від якого Канре можна вирятувати.

Тож гарячий порив розвіявся. Чаротворець заплющив очі й на кілька секунд опустив обличчя в миску з крижаною водою, котрою до того гасив горіння ран. Вода освіжала думки.

Тупий біль у скроні повернувся, й Жаррак помасажував місце удару над бровою.

Він зважував варіанти, розуміючи, що ступає на тонкий лід. Тож необхідно залучити до справи того, хто ніколи не робить помилок. І кого маестра Альвіанні послухає певніше, ніж свого племінника.

— Батьку, маю до вас справу.

Жаррак помітив, що той повернувся з обідньої зустрічі в місті в доброму гуморі. Це мало зіграти на руку: коли Людовік Армер Прест не вивергав на голови синів прокляття, він міг проявляти нестримну добрість. А однією з ознак тієї добрості було підтвердження правила: Прести отримують усе, чого хочуть.

— Якої синьки тобі треба? — Людовік подивився на сина спідлоба, гасячи усмішку й прикидаючи, чи труйка Гвеннана Альвіанні не мала незворотного впливу на дурне дитя.

За роки служби на Сонцесяйного короля чаротворець устиг побачити, як замішують найскладніші порошки, виважуючи їхні складники на шальках ювелірно точних терезів. Бо варто на грам суміші чи краплю есенції помилитися в той чи інший бік — і навіть із божественним талантом не уникнути трагедії. Людовік Прест переконався в цьому ціною двох пальців на лівій руці, котрих збувся під час дуелі в молодості. Проте тоді ж він завчив і те, що й найбільш обдарований чаротворець не зможе багато досягнути без помочі вмілих алхіміків. Хай більші почесті завжди дістаються тим, хто виходить на поле бою, та майстри порошків стоять у тіні кожної великої перемоги…

Чого ж хотів досягнути Гвеннан Альвіанні, отруюючи Жаррака Етеля? Загадка, яка займала старшого Преста дорогою додому, не стала аніскільки яснішою після прогулянки на свіжому повітрі. Зате його втішила зустріч із главою Мерселлі, котрий аж зі шкіри пнувся, аби не показати, як його ображає вибір короля, який досі не кликав інші великі доми до лінії прикордоння. Глава д’Оленів відмовчувався на цю тему. А Жаррака Етеля — Жаррака Етеля запрошував приєднатися сам Сонцесяйний. Мабуть, хотів на власні очі вже побачити, чого варте було навчання в Альтесштадті…

Тож Людовікові навіть стало трохи шкода, що вранці напався на сина: воно ж неотесане ще, а з ким по юності дурних дуелей не траплялося?

Зараз пильне око не помітило нічого дивного в Жарраковій зовнішності чи аурі — слава святим, скидалося, що труйка сліду не залишила.

— Я б хотів узяти до нашого дому нову служку, — повідомив Жаррак повільно й виважено, ніби алхімік, котрий відміряв кількість запалювального порошку для вибухової суміші. — Поки ви тут, батьку, хочу просити, аби поговорили з тіткою про це. Вас вона послухає.

— Нову служку? Тобі дівок у нашому домі мало? Чи та володіє особливим талантом?

Жарракові здалося, що вступний момент пройшов гладко і батькові думки ковзнули в правильному напрямку. Проте Людовік подивився на сина уважніше і звузив очі.

— Ану назви мені причину.

Юнак мовчки попросив святих, щоб запухле від побоїв обличчя не видало справжніх думок.

— Руки, — відповів він одразу. — Доволі тонкі руки і хороша шкіра. Тітонька тримає її коло себе як особисту помічницю та компаньйонку у виїздах, тому манери теж кращі, ніж у пересічної служки.

— Тонкі руки гарно зв’язувати… Але якої біди тобі аж горить брати її на роботу? Чи ця забаганка перейде до завтра?

Жаррак знав, що чекає на Канре завтра, якщо тітонька не погамує свого гніву. А покладатися на це — ризикова річ. Тому він повів плечима, скривившись від болю, — вивих, хоч і вправлений та підлікований Бергатом, ще відлунював в’язким ниттям.

— Хай це буде дарунком до іменин, — сказав юнак, хоч до його свята наприкінці осені залишалося ще кілька тижнів. — А перейде, то, їй-богу, ще щось вигадаю. Згадую, колись ви мені вже робили схожий дар…

Колись — то було справді давно. В одну з поїздок із віннського дому до дому франського. Жаррак не пригадував, скільки достеменно йому тоді виповнювалося — здається, тринадцять. Акурат достатньо для того, щоб розділити з кимось ложе. Так батько наказав. Було парко й трохи лячно. Хрипів екіпаж. Пальці надміру пітніли й плутались у шворках та складках одягу. Нудота в горлі не давала дихати. У дівчини кровило між ногами.

Дорослі називали це «любов’ю», але Жаррак не вбачав у цьому любові. Нижча дякувала за добрість, але він не вбачав у тому й добрості. Коли батько наказав ударити її, вона однаково дякувала за добрість. І ковтаючи сльози, теж.

Жаррак не пригадував ні обличчя, ні тіла, ні імені. Тільки кров, піт, задуху та затхле повітря. У пам’ять врізалася струна розчарування. Бо в таїнстві двох тіл, яке мало ховати щось сповнене чару, насправді нічого особливого не було. Ані чару, ані любові, ані навіть задоволення — тільки невгасиме розчарування і вогкі дотики сорому. Бо попри все він хотів спробувати ще.

Згадка про давню історію відбилася на батьковому обличчі посмішкою.

— Гаразд, — відказав він. — Подарунки — то святе. Натомість — жодних більше дуелей та дурного геройства.

— Як бажаєте, батьку.

— Добре. Повернімося до справ. Маю для тебе гарну звістку: прибув наказ короля. Ти поїдеш зі мною до кордону. Час долучитися до братів.

— Навіщо? — сторопів Жаррак. — У мене навчання і…

— Навчання не втече. Ти не маєш іти за цією новою модою і бігати до Лекторійного дому. Що захочеш вчити — на все можемо найняти тобі викладача. А війна не вічна. Випала гарна можливість переконати короля, що ти заслуговуєш на визнання. Допомагатимеш нам. Підступи лірців не роблять їм честі, але потребують реакції. Якщо Його Величність побачить тебе в дії, то титул королівського чаротворця буде в руках. Чи очікуєш отримати статок й почесті за красиві очі та довгі коси, як королівська фаворитка?

Жаррак спаленів від таких слів, але змовчав. Немає сенсу перечити зараз.

— Батьку, відправлюся з вами коли накажете.

— Правильна відповідь. — Людовік хлюпнув собі вина з високого графина. — Так не щодня таланить! Покажи все, що маєш за душею. І більше. Материна наука нарешті знайде застосування. А щодо твого дарунку… Так і бути. Сьогодні святкуємо, тож ти отримаєш його. Я поговорю з Юріт Даль, коли підемо до Бернажів. Як її звуть хоч, тонкоруку ту?

— Не знаю, батьку, — відповів Жаррак із полегшенням, і брехня полилася з вуст вільніше. — Навіщо запам’ятовувати імена нижчих?

— Не вигадуй, заради господа, нісенітниць, Людо, — сіпнулася маестра Альвіанні, коли Жарраків батько повідомив їй синове побажання.

Жінка розмашисто розкрила віяло, мовби те мало стати щитом від брата, й відвернулася вбік, розглядаючи новоприбулих. У пишно прибраній вітальні Бернажів вистачало місця. Проте паркий дух стояв у повітрі і сплітався з нудотними ароматами осінніх квітів — маестра Альвіанні не терпіла їх.

— Ти маєш усе, чого забажаєш, брате, — продовжила маестра. — Але у вас, Престів, однаково є хвороблива тяга до мого дому. Це занадто.

— Молодший бавиться. Йому від мене трохи задуже дісталося, то чого б не зрівноважити покарання поблажкою? Тим більше, коли Його Величність погодився взяти Жаррака Етеля на південь, — відповів Людовік з погордою, й сестра зрозуміла: він досі думає лише про війну та синову кар’єру. Відкриття заспокоїло її: отож брат не знав нічого достеменного про Канре.

— Ти ж не хочеш справді взяти її на роботу? — вкрадливо спитала вона, проганяючи погані спогади.

— І на думці не було. Ти що, Жаррака Етеля зле знаєш? Мінливий, як вітер у квітні, і голова вічно в хмарах. Він забуде про цю забаганку швидко. Але я пообіцяв, що донесу до тебе його бажання, а такі речі слід виконувати, Юріт.

— Хіба не знаєш, куди веде дурний інтерес до нижчих? — поцікавилася маестра стиха, здавлюючи в собі бажання повідомити, що слугу вона має намір стратити завтра вранці. Щоправда, намір цей у ній уже слабшав, як і порив гніву, який підхльоснула побита баночка рум’ян. Та самій собі Юріт Даль ще твердила, що хоче її вбити — то й уб’є.

Проте не варто привертати до проклятущої дівки забагато братової уваги — маестра думала про це, підсвідомо захищаючи Канре від Людовіка Преста, як робила завжди. У дні, коли королівський чаротворець навідував її, вона відправляла служку геть. У мандрівках, де шлях міг перетнутися з братовим, вона брала когось іншого за супровід. Навіть тепер сила звички спрямувала старання маестри Альвіанні у звичному напрямку. Канре належить їй. Канре не може впасти в око тому, хто запевне роздивиться правдиву відповідь у її лиці, надто схожому на Карине. Одного разу вистачило.

— У Преста не може бути інтересу до слуги, — відказав Людовік. — В іншому разі Жаррак Етель отримає ще один урок. Я про це потурбуюсь, аби компенсувати те, що мало часу присвятив йому в дитинстві і дозволив Генріені виліпити з мого сина те, що вона забажала. Але тепер він урешті вдома і справно отримуватиме уроки доти, доки не зрозуміє свого місця у світі.

«У твоєму світі», — подумки заперечила Юріт Даль, приймаючи сліпоту брата з поблажливістю. Вона потамувала втомлене зітхання, слідкуючи за тим, як віддалік, при вікні, безтурботний Жаррак Етель теревенив зі старшими братами й Бернажевими племінниками.

— Подбай, аби та служка була у твоєму домі до нашого повернення, — попрохав брат.

Юріт Даль зболено прикрила повіки.

— Я сподіваюся, що обійдеться без твоїх уроків, Людо. Мої слуги — не забавки. Ні для тебе, ні для сина, якого тобі то хочеться возвеличити, то не терпиться замучити до півсмерті.

— Чаротворення — це те, що можна зрозуміти тільки на практиці. Коли обсмалиш собі руки до м’яса. Коли кожна помилка віддаватиме, як кулаком під дих. Так і з іншими речами: практика. Живий біль. Ніщо краще не працює. А Жаррак надто м’якотілий.

— Гаразд-гаразд. Твої діти — тобі їх і катувати, — заспокоїла брата маестра Альвіанні. — Коли виїжджаєте?

— На світанку.

— І не зазирнете попрощатись?.. О, поглянь, які гості. — Жінка кивнула в бік подружжя Мерселлі з синами, котрі щойно прибули, й присутні розступилися перед ними, звільняючи шлях. — Втішиш пана Есті вітанням? Його молодший врятував Жарракові життя.

— Часом думаю, що дарма.

— Ну-ну, Людо, не треба таких слів. Ще й на публіці. Для тебе він, можливо, тільки паросток роду, але в очах інших Жаррак — блискучий молодий чаротворець. Поглянь лише, як сини Бернажів втішені його товариством… Що не кажи, ви з Генріеною зробили хороший внесок у скарбницю роду.

— Ще б він отримав її особливий дар до тайнопису, а не золоте волосся, — хмикнув Людовік і широкими кроками попрямував до Мерселлі, з котрим його поєднувало вічне суперництво в усьому, включно з талантами дітей. Мерселлі переміг кількістю, проте чаротворчі сили Престів горіли яскравіше — до радості брата маестри Альвіанні.

Вона любовно провела того поглядом і прикрила усмішку віялом. Хай що Людо твердив, Юріт Даль добре пам’ятала минуле. Чаротворці укладали союзи, щоб отримати якомога сильніше, унікальніше, більш обдароване насліддя. Збоку шлюб Людовіка Преста і Генріени Рейзенштейн, герцогині Віннської, міг би виглядати таким же експериментом. Але ті, хто знав їх, ясно бачили, як королівський чаротворець боготворив свою запальну дружину. До пори, до часу. До дня дуелі.

Канре тричі постукала і ввійшла до покою, звично опускаючи очі додолу. Двері хряснули в неї за спиною від протягу. Навіщо пані забажала її побачити одразу після прийому, та ще й в опівнічну годину, дівчина не знала.

— Чи є щось, що ти хотіла б сказати мені? — озвалася господиня з улюбленої софи при вікні.

— Прошу вибачення, — відповіла Канре стиха, — бо підвела вас та взяла собі ті рум’яна.

Вона таки не згадала про каблучку, бо була певна, що то наклеп. І почувала в собі тонку струну, котра мов бриніла: вигаданої провини на себе не візьму.

— До мене приходила сьогодні Жюстіна — сама, хоч це геть не схоже на неї. Вона лежала на цьому килимі біля моїх ніг, обливаючись слізьми, й прохала залишити тобі життя. А ще твердила, мовби викрадена баночка рум’ян — то її брудних рук справа. Хоча їй і заборонено заходити до мого покою. І та баночка зникла вже давно. Скажи мені, вона теж брехунка?

— Так, пані, — відповіла дівчина, хоч така новина застала її зненацька. — Вона збрехала вам, щоб вирятувати мене.

— Ти дивуєш мене. Видавалося, що цінуєш своє життя й кмітлива достатньо, аби не втрапляти у проблеми. А тепер же — поглянь! — тобі простягли руку допомоги, а ти відкидаєш її, мовби вища за це. Мовби смерть нічого не важить. Коли це ти стала такою гордою?

Канре мала відповідь, але не озвучила її. Бо маестра якщо вбачала в ній трохи людину, а не саме лиш болото, і це вважала верхом добрості.

— Я зробила помилку. Знаю, яка розплата. Тому не хочу, аби Жюстіна чи будь-хто інший страждав через мене. Оце й усе, маестро.

— Усе? — Пані Альвіанні раптом розсміялася. — Підійди до мене, коли це все.

Дівчина послухалася. Спинилась біля софи та опустилась на коліна, очікуючи щонайменше удару. Натомість пальці панії, пропахлі терпкими парфумами, опустилися їй на голову й пробігли по волоссю, ледь торкаючись його, ніби хотіли зняти невидиму вуаль.

— Я зроблю тобі подарунок, Канре. Подарую життя, хоч ти й зневажила все, що мала. Я скасовую свій вирок.

Кілька секунд Канре не могла повернути собі дихання, ніби хтось не залишив у кімнаті повітря. Несподівано ніжні дотики маестри та її помилування — служка намагалася прогнати лелітки запаморочення з-перед очей і замислилась, чи раптом не спить. Проте задушливий трояндовий аромат, світлий покій і скажене серцебиття були достеменно правдивими.

Вона опустила погляд додолу і вдихнула.

Світ заворушився. Мовби до того — з моменту, як маестра Альвіанні озвучила свій смертний присуд, — все довкола Канре скам’яніло і вона сама скам’яніла, як комаха в сльозі бурштину. Але тепер камінь розбився, відтанув лід — надто яскравими стали всі відчуття. Страх холодом заповзав від затерплих ніг, радість і знічення шаленіли в грудях, невіра у власне щастя змушувала тремтіти пальці. Сльози на очах розмили обриси маестриної фігури.

— Дякую, пані… — пролепетіла Канре, на кілька митей забуваючи про те, що історію з каблучкою підлаштувала сама господиня, про те, що Жюссі допомогла їй у цьому, про те, що… Врешті її захльоснула радість від мовби заново отриманого життя — котре, якщо замислитися, ніколи не було даром маестри. Та було в її владі.

Голос господині зазвучав сухіше.

— Нещастя, ти ж не думаєш, що зможеш позбутися й покари за все, що наробила?

— Ні, — видихнула Канре, відриваючи чоло від килима. — Мене звільнено? — спитала вона, певна, що так і буде.

Але й тут пані Альвіанні дала несподівану відповідь.

— Що ти! — обурилася вона. — За таке шкідництво мусиш відпрацювати мені все. Наступні пів року не матимеш ні лере зарплати.

— Як скажете, маестро.

— Й оскільки ви з Жюстіною обидві збрехали, то я розпоряджусь, аби завтра вас відшмагали. Якщо цього виявиться недостатньо, щоб відівчити вас від брехні, то будуть і гірші заходи. Бачить бог, Канре, в Ніколетти Бернаж служниця, котра погано почистила її туфлі перед прийомом, кажуть, два тижні не могла й присісти… І останнє! Ти втратила мою довіру, нещастя. Тож не хочу, аби завтра втекла кудись. Не тоді, коли твоя провина глибока, а збитки куди вищі од заробітків! Тому поклянися мені іменем своєї сестри… поклянися, що не посмієш покинути цей дім, доки я не визнаю твою вину відшкодованою.

Жаррак чекав на задньому дворі. Про це сторопіла Жюссі повідомила, щойно Канре повернулася до кімнати, легка й світла від того, що раптова смерть, котра насувалась на неї, так само раптово відступила ще на якийсь час.

— Я йшла в дім, а маестр зустріли мене і дали десять лере, аби покликала вас і нікому не казала, — повідомила Жюссі на вухо Канре, мовби в їхній комірці тіні могли підслухати. — Але я би те… я би тего не сказала й так.

Дівчина покивала і вислизнула в темний коридор. Нагадала собі, що мусить стати тінню — не вистачало трапити на очі комусь і дати підстави для нових чуток…

— Маестра скасувала свій сміховинний вирок? — спитав юнак, щойно вона виринула з-за дверей.

— Так, а звідки ти…

— Гос-споди, Канре! — Жаррак обхопив її за талію, зняв із верхньої сходинки і мовби намірився задушити обіймами. — Оце ти нині змусила мене хвилюватись!

— Як і ти мене після дуелі з Гілланом, — пробурмотіла Канре, виборсавшись трохи.

Жаррак криво всміхнувся і позирнув на неї з неприхованим смутком. Дівчина примітила це й видихнула:

— То що ж тебе турбує?

— Батько забирає мене на війну. Я прийшов попрощатися, бо ми виїдемо на світанку.

— Це ж як? Немає війни…

Дівчина спохмурніла, та вираз чаротворцевого лиця був далеким від безтурботності тих, кому подобається вигадувати страшні оповіді чи похвалятися, як вони відзначаться на полі бою.

— Скоро оголосять. На кордоні неспокій, а перемовини безрезультатні. Аль-Аканте хоче Свічку і твердить, що корона Іскристого зі своїм спадком має більше прав на той регіон, ніж корона Франу… Батько певен, що я знадоблюсь — і заодно отримаю схвалення правителя. Втім, маю надію, що все вирішиться швидко. Іде зима — ніхто не кидатиметься у велике протистояння…

— Та я теж маю новину. Панія помилувала мене, але взяла обіцянку не покидати роботу. Тож я припнута до цього дому, поки вона того бажає.

— Он як. А вона казала, чому змінила свій присуд?

— Нічого достеменного.

— То я поясню. Батько попросив тітоньку, аби вона дозволила взяти тебе на роботу, щойно повернемося з-під Свічки.

— Ти говорив про це з батьком?

Юнак кивнув.

— Я отримав твого листа. Серед усіх шляхів порятунку найпевнішим був цей, — мовив він.

І Канре зрозуміла: поки вона бачила лише свою загибель, Жаррак шукав вихід. І знайшов його! Вихід, про який вона навіть не помислила, скрижаніла від певності, що маестра хоче її порішити. А могла ж попрохати Жаррака про допомогу — і не подумала про це!..

Чаротворець усміхнувся:

— Тож припнути тебе тітонька не зможе, хай що вона наговорила. — Він опустив руку в кишеню й дістав браслет. — Повертаю. І будь ласка, бережи себе… Якби міг, волів би не їхати й остаточно вирішити цю ситуацію. Але мушу робити те, що накаже батько. Моя сила зараз належить короні Франу.

Канре ковтнула наглі сльози і змусила себе відповісти твердо:

— Але ми обоє знаємо, що ця сила — твоя. Жаррака Етеля Преста. Я бачила, що ти можеш. Тепер покажи це на півдні. І повертайся швидше.

Розділ 11. Запалювальний порошок

Маестра Альвіанні не збрехала: після покарання Канре щонайменше тиждень не могла спокійно сісти, лягти на спину і взагалі зайвий раз ворухнутися. Проте панія навантажила її роботою так, щоб увечері дівчина лише приходила до своєї кімнати й падала на ліжко півмертва. Так само, якщо не більше, дісталося й Жюссі. Але молодша служка не скаржилася й ні разу не нагадувала Канре, що заступилася за неї. Мабуть, почувала свою провину за випадок з каблучкою гостріше, ніж показувала зовні.

Пані Манно, оцінивши впевненим оком обох покараних, тільки клацнула язиком, але потім добула їм банку мазі й наказала втирати в рани двічі на день. Тож кожен ранок і кожен відхід до сну дівчата тепер супроводжували втиранням ліків. Спершу щипало, пекло й шкіра опісля горіла, але гоїлася швидше, тож воно було варте страждань.

Через невпинний потік справ Канре спершу вдавалося не помічати Жарракової відсутності. Хоч інколи пронизливі осінні ранки видавалися особливо холодними і нагадували про їхню останню зустріч. У такі дні дівчина частіше торкалася браслета, схованого під манжетою сукні, і шкодувала, що не має дати, до котрої могла б відраховувати час.

В один з листопадових днів Канре отримала листа. Вона відкрила його похапцем, ледь не вронивши під ноги, і пробігла перші рядки поглядом, щоб упевнитися, що це хороші новини.

Жаррак писав, що вони прибули на південь зовсім недавно, без поспіху, бо змінили плани: мусили затриматися погостювати в батькового знайомого алхіміка. «Я раптово відкрив у себе страх висоти й схильність до запаморочення, — писав чаротворець. — Батько твердить, що це минеться і я звикну, але якби моя воля, то я б рушив у Нансін, а звідтіль — кораблем просто до форту. Але штормова погода не дозволяє скористатися можливостями нашого преславного флоту…»

— Чому ти така радісна? — непомильно помітила пані Альвіанні, щойно служка ввійшла до покою.

Маестра ще ніжилася в ліжку, обкладена високими подушками з облямівкою. Темне волосся лежало зміїстими хвилями поверх покривал.

— Не маю жодних причин для радості, маестро, — звично мовила Канре.

— Було б добре, коли так. Бо я чула, як ти гупаєш коридором, ніби молоде лоша, яке вирвалося в поле. Чи мені тепер казати гостям, що я піддалася екзотичній моді й тримаю лошат у домі?

— Вибачте, маестро.

Тепер, після Жарракового від’їзду, Канре вчилася давати лад розбурханості емоцій і запевняла себе, що це не важче, аніж дати лад розбурханому волоссю: головне — взяти в руки гребінець і розплутувати, розгладжувати, укладати, аби ніхто не міг прискіпатися до того, що бачить зовні. А за гарним зовнішнім щитом не помітять того, що всередині.

— А знаєш, мені написав брат, — озвалася господиня. — Людовік Армер Прест. Знайоме тобі це ім’я?

— Так, маестро, — відповіла дівчина, бо ім’я старшого Преста лунало всюди й сміхом було б твердити про незнання.

Сама служка не бачила його навіть краєм ока, але їй уявлялося, що Жарраків батько безміру могутній — такий, що, мабуть, поступається величчю лише правителеві. А що саме він — на синове прохання — вирятував її від смерті, коли та дихала в потилицю, то Канре почувала до нього глибоку вдячність, котрої Людовік Прест, певна річ, не потребував. Але дівчина мала надію, що колись їй вдасться подякувати за порятунок.

— Правильно, нещастя. А ще він батько мого племінника, з котрим ти вже гарно знайома. Та маємо щастя, що він поїхав. Розваги такого штибу, як поміж вами, — річ, яка цікавить у певному віці кожного юнака. Але гнів його батька — о, це не те, що варто провокувати. Ти згодна зі мною?

— Так, маестро.

— Молодець, нещастя. Рада, що розумієш чи бодай удаєш, що розумієш. Але щоб остаточно усвідомити суть, нагадай-но: чому загинула Кара?

Канре ковтнула слину. Розуміла, що то лише слова — вони не зроблять уже ні гірше, ні краще. Проте часом слів вистачало, щоби принести чорноту, котра розповзається вглиб, як пліснява в кутках вільготного льоху.

— Один із ваших гостей забажав Кару, й вона… Вона відмовила йому, — видихнула Канре, і вчинок сестри, який раніше озивався в ній лише нерозумінням і болем, зараз проступив у новому світлі. — Сестра викликала гостеву злість — він засудив її до страти. І здійснив присуд власноручно… — Дівчина вп’ялася поглядом у килим, рожеві квіти на якому почали нагадувати кров, розведену у воді. — Бо Кара посміла сказати прилюдно, що кохає когось іншого. Когось із маестрів. Імені ніхто не дізнався, а вона відмовилася просити пробачення за свої слова.

«Є речі, які варті, Канре. Навіть у нашому житті. Навіть у нижчих…»

Дівчина захлипнулася спогадами, бо слова сестри зазвучали в її голові так чітко, ніби були сказані тільки вчора.

— Я завжди старалась оберігати тебе від болючого знання. Але бачу, що немає кращого шляху, аніж відкрити правду… — вдоволено відповіла панія.

«Дійсно, Каро. Є речі, які варті», — подумала Канре.

— Великий чаротворець, який стратив твою сестру, нещастя…

«І немає нічого, що змінило б це».

— …це мій брат і Жарраків батько, Людовік Армер, глава дому Престів.

Вітер зривав голову. Жаррак закутався в плащ і напнув каптур, бо розметане вітром волосся постійно норовило затулити йому очі, а стрічка кудись зіслизнула. За іншої погоди він був певен, що вподобав би море й густе, смаковите повітря, запах якого простягався над узбережжям та діставався далеко над хребти гір, які вони перетнули на шляху до кордону. У Вінні моря не було, тож доводилося вдовольнятися безліччю річок й озер. Але вони не приносили того солоного духу, який дурманив і обіцяв щонайменше хорошу пригоду.

Пригод чаротворцеві зараз не дуже хотілося. Хоча він зі звичним світлим настроєм вбирав нові враження та підмічав то приємний вітерець, то чергове старовинне містечко, одне з багатьох, які траплялися на шляху. Розсипи невідомих квітів і низьке гілля чагарників чергувалися, але на півдні все ще стояло в буянні, мовби щойно-щойно закінчилося літо.

У мандрівці юнак іноді сумував за Канре — бракувало розмов з нею, зіткнень і відмінностей їхніх життєвих досвідів і поглядів. Ще більше бракувало обіймів та п’янкого відчуття, яке затоплювало голову незгірше за слив’янку. Та довго сумувати Жаррак не вмів, тож згадував про Івелін із приємністю і навіть знайшов момент, аби надіслати Канре листа.

Одного дня надвечір вони наблизилися до селища, яке ніби виросло тут разом із горами. Дрібні хати були на позір бідними, й подекуди здавалося, що вони впадуть від найменшого вітру. Але ближче до дороги стояло й кілька міцніших домів, а на скелі над морем спиналася вгору тонким шпилем церквичка — сонце на обрії вихопило оливну гілку на шпилі і підсвітило її, ніби справдешнє золото, котрого в цьому селі, мабуть, небагато бачили. Зірчасті білі квіти килимом стелилися по клаптях трав, що втиснулися між каміннями і скелями.

— Який спокій… — Жаррак спинив коня в місці, де вузька дорога виходила зовсім до краю скелі над морем, перш ніж пірнути в зарості духмяних кущів. — І не скажеш, що десь поруч лірці та їхня невсипуща кровожерливість.

— Спокій — то лише про наше око, — кинув Бергат, окидаючи селище внизу поглядом. — Ці прикордонці — люди непевні. Хоча й послужливі з вигляду.

— Усі нижчі такі, — відповів Жаррак. — Як очікувати певності з боку того, чийого погляду не можеш прочитати?

— А ти, бачу, в бальних залах Альтесштадта став знавцем у читанні поглядів.

— Тільки коли йдеться про чарівних панянок. — Жаррак пришпорив коня й рвонув наздоганяти батька та супутників у подорожі: чаротворців, алхіміків, охорону і слуг, які довгою вервечкою тягнуся по скельній дорозі, час від часу виринаючи з заростів.

Бергат легко обігнав Жаррака, хоча для цього йому довелося промайнути в того під носом, по краю дороги, небезпечно близько до крайки скель.

Юнак усміхнувся ширше, бо азарт вимагав наздогнати брата. З Бергатом і Корентіном за минулі роки він спілкувався мало, але при зустрічі відчував до них гарячу приязнь і калатання рідної крові. Старші Прести пішли в батька — темноволосі, міцніші статурою, вони здавалися дорослішими від свого віку. Втім, Жаррак знав їх ще й з іншого боку — з боку жартів, витівок і таємниць, які ділять між собою всі збитошні брати.

На ночівлю вервечка вершників зупинилася в маєтку одного з тутешніх маестрів, який із цієї нагоди влаштував розкішний прийом. Бо більше причин для прийомів, окрім великих свят, у бідному, пошарпаному прикордонні не було. Так піджартовував Бергат.

Це вище на північ торгові порти розрослися до міст, зрівнюючись із висотою шпилів у столиці. А тут море й гори затиснули між собою клаптики землі, неродючої, наполовину з камінням. Прибутки були малі, землі — бідні, і тільки паморочливі запахи квітів згладжували злиденність вузької лінії, котра підступала до форту Блакитної Свічки. Його франському королю Йофреєві Третьому забаглося поставити високо на скелях — одразу ж після блискучої перемоги над королем лірським, Ґраном Першим, котрого ще кликали Безоким — подейкують, саме після дуелі з франським владикою. Бо ж це сталося в дрімучі часи, коли король сам ішов на чолі війська й кидався в бій, а виклики приймав поперед своїх чаротворців. Тепер жоден розважливий владика такого геройства і такої дурості не чинив, бо ж відомо, що головне його завдання — плодити нащадків і демонструвати пишність свого двору.

Жаррак, мандруючи вперше так далеко на південь, замислювався над тим, навіщо лірцям ще один бідний край. Проте батько розвіяв його роздуми:

— Думаєш, вони тут спиняться? Лірці — що сарана. Підуть далі. Якщо візьмуть Свічку — жодна миша не прошмигне в них під носом біля цих берегів. Заграбастають собі узбережжя — як чхнути! Тоді — порти Нансін і Нісаль, а там і зазіхнуть на багатство столиці, вони завжди на неї ласо позирали, бо що там їхнього Аль-Аканте! Наш дім належить захищати.

Жаррак, на біду, не знав, де його дім, і не міг сповна чути себе ані францем, ані віннцем, хоч як того хотіли батьки — кожне свого, певна річ.

Наступного ранку Людовік Прест отримав кілька листів — один з королівською печаткою. Він замкнувся з поштою в кабінеті маестра, котрий приймав їх на ніч. Той не був би проти поступитися королівському чаротворцеві й своїм ліжком разом із жінкою, піджартовував Бергат, спостерігаючи, як господар запопадливо поводиться з гостями.

— Маємо роботу, — повідомив батько по тому. — Селище, яке ми проїхали вчора надвечір. Вони, потороч, переховують лірських шпигунів і постачають їм інформацію, адже хороша дорога тут одна й веде повз село. Ніщо не вислизне з уваги.

— Що робитимемо? — спитав Бергат, умить розгубивши всі смішки й жарти, котрими сипав до того, і зімкнув пальці довкола свого артефакта.

Жаррак пригадав гілку на шпилі храму й відчуття спокою, яке опанувало його в тому місці.

Батько посміхнувся:

— Я відповім Його Величності. А тоді — до справи. Згідно з двадцять третьою поправкою, глава королівських чаротворців у стані війни має право вжити всіх необхідних заходів у такій ситуації.

— Перепрошую? — перепитав Жаррак, котрий вірив, що йому причулося.

— Коли недочуваєш, то Його Бісова Величність Алессант Архес ла Лір оголосив нам війну. — Посмішка Людовіка Преста виказувала його щиру радість із цієї нагоди. — Сподіваюся, всі прихопили з собою вдосталь запалювального порошку?

Канре старалася зайняти думки чимось, бодай звично підраховуючи сходинки, але де там! У голові все кружляла розповідь про Кариного суддю й ката. Посіяти сум’яття пані Альвіанні вдалося гарно. Саме в момент, коли служка леліяла вогник зачаєного щастя, панія дмухнула — і згасила його одним словом.

Прест.

Дівчина мовчки дісталася до кімнати внизу, постаралася роздягнутися, не розбудивши молодшу служку, й пірнула під покривало, тепла якого вже не вистачало, щоб витримати осінню ніч. Та сон однаково не йшов.

— Канре, а ви нинька спати будете чи тільки з боку на бік катулятися? — озвалася врешті Жюссі.

Хоч вона й зверталася до старшої служки на «ви», але після того, як вони розділили гнів маестри та її покарання, в ній прокинулося більше сміливості. Тож дівчина не спиняла себе, коли хотіла зробити заувагу чи їдко висміяти подругу. Що-що, а висміювати Жюссі вміла незгірш, ніж пані Манно, й твердила, ніби це од того, що вона росла у великому домі, де ніхто не дбав за те, щоб до дітей не долітали гострі слівця.

— Не спиться, — відмахнулася Канре.

— Через листа? — спитала Жюссі, виборсуючись із-під ковдри, котрою вона накривалася з головою й бозна-як не задихалась під нею. — Чи через зілля? — вела далі, смикаючи можливі варіанти біди.

— До чого тут зілля?

— Та мені Лора з кухні переказала, що аптекар-травник захирів щось. Отой, що в закапелку біля квіткарок тримає крамничку. Аж за річку треба було йти до другого, який цін не дере, як дофін свого носяру. То якби вам тре було, я би пішла, бо, бачу, вас панія зайняла так, що й не видихнути…

— Спасибі. Я не потребую зілля.

— То чого ви така розкисла, як гнила сливка? Дитя не вхопили — і слава богу. А маестрів виглядати — се дурна річ, я вам кажу. Однаково все на одне вийде.

— Це моя справа, Жюссі, — обірвала її Канре, бо шпилька втрапила в болючу точку.

Проте та захихотіла:

— О, то так і є! То ви через ньо-ого така! Скажіть-скажіть: направду? Любите?

— Нижчим не вільно любити вищих.

— Ну то ви мені скажіть, а я нікому більш.

— Пощо ти до мене доскіпуєшся?

— Бо я ніколи не бачила такого, щоби служка — та маестра любила. Отако, як ви.

— Та бо ти й маестрів не бачила, в своєму селі сидячи.

— Оце не треба! Я поки напитувала роботу тутка, в столиці, то надивилася на всяких-різних. Було днями при вікні в тітки сиділа й дивилася, вишиваючи… То любите чи як?

— Таж люблю!

Жюссі позирнула на Канре, мов на якусь дивовижу, а тоді кругле лице розпливлося в мрійливій усмішці.

— Щасли-иві ви…

Канре відвернулася до стіни, не бажаючи більше говорити про те, що коїлося в серці. Але сказані вголос, ці слова знагла заспокоїли.

За кілька хвилин роздумів дівчина перестала картати себе за те, що ділила ложе з сином Кариного вбивці. Хоч і потребувала ще часу, аби остаточно прийняти це.

Перш ніж сон накотився, вона ще встигла ковзнути думкою до Жаррака, сподіваючись, що й він згадує про неї. Але чаротворець у цей час підліковував обсмалені пальці старшого брата і переймався кількістю запалювального порошку, готуючись спопелити селище неподалік від кордону.

Жаррак обмотав обидві руки білими смугами тканини, які просочувала вогнегасна емульсія, й натягнув зверху цупкі рукавички. Бергатів приклад дав йому ясно зрозуміти, що обпалені долоні — поганий початок ночі. Старший брат після вибриків вогняного порошку лаявся незгірш за охоронців тітоньки, коли ті набиралися ввечері у свято й горланили сороміцьких пісень на задньому дворі. Задля правди, до чортиків набирався зазвичай лише один — Катлін його звали; проте й Осванові часом доводилось складати компанію не в міру наполегливому напарникові.

— Припиняй, — попередив Жаррак, присідаючи поруч із відкритою валізою, повною порошків. — Батько почує. Сам знаєш, як він любить скигліїв.

— Прищепи собі язика, — огризнувся Бергат, обгортаючи руки смугами тканини теж. — Робота з таким вогнем — це щоразу гра на талан.

Жаррак смикнув плечима й клацнув двома застібками валізи. Її подарувала матір — до від’їзду у Фран. Кожен чаротворець, який поважає себе, мусить мати валізу чи скриню навіть. Деякі дбають про її вигляд, прикрашаючи гербами свого дому чи великого короля, якщо заступають до нього на службу. Замовляють найдорожче оформлення, дороге різьблення та інкрустації, обтягують валізу цінною шкірою чи оздоблюють золотом. Жаррак не розумів намагань показати свою пишноту таким чином, бо однаково найцінніше — те, що всередині.

У його валізі в жорстких заглибинах, обтягнутих чорним оксамитом, лежали стрункі баночки відбірних порошків: декотрі коштували більше, ніж Жаррак дозволив би собі витратити, але подарунок є подарунком. Він пробігся пальцями по склу, за яким рясніли брунатні, сині, коричневі, сріблисті чи пісочної барви суміші, але тут не було потрібної, тому погляд чаротворця перемістився вгору — там у менших пробірках ховалися вже готові мішанки, підписані, мов лікарські зілля. Жаррак обережно видобув пробірку, до краю заповнену мерехтливим червонястим пилом, і відклав поруч із ціпками — Бергатів артефакт мав схожу форму, просту та зграбну, тому таку поширену.

Над рядом готових сумішей у валізі спочивала скринька з різьбленою кришкою — і зо два десятки капсул. Чаротворець замислився над тим, чи не знадобиться йому щось звідти: аби прибрати слабкість, збільшити ефект запалювального порошку чи просто збутися головного болю, який може стати на заваді читанню заклинань. Проте, зваживши на план атаки й наявність Бергата (брат ще стиха лаявся, бинтуючи руки), Жаррак сподівався зробити все виважено й без додаткових витрат.

Він обережно поправив м’яку замшу, яка вибилася зі своєї виїмки. Її використовували, аби полірувати артефакт, але сьогодні часу на це не було. Проте найцінніше ховалося в другому відсіку валізи, про який знали тільки сам чаротворець і мати, яка замовила йому цей подарунок з таємним відділенням. Там якраз умістилася невелика книга, чи то пак записник. Старий та пошарпаний, хоч і в новенькій шкіряній палітурці, він належав кожному з власників цього артефакта — і кожен вписував туди свої секрети, спостереження та ідеї, якими Жаррак пожадливо зачитувався у вільний час.

Сам він не вписав туди ще нічого, всотуючи знання попередників, їхні замітки про те, з якими порошками працювати краще, який вплив на те чи інше заклинання має пора доби та як може заклинити ціпок на морозі. Юнак сподівався, що йому вдасться одного дня відкрити ще одну, неймовірну властивість свого артефакта і вписати її для наступного власника. Наступним мав би стати його син чи донька, бо цінні зброї ніколи не випускали з обігу в колі одного роду. Хіба трагедії чи нищівні поразки переривали лінію.

Жаррак узяв двома пальцями пробірку з іскристим запалювальним порошком і зміряв на око, на скільки його ще вистачить. Щастя, що їх супроводжували алхіміки з запасами своїх сумішей. До тих завжди можна звернутися по допомогу. Та чаротворцеві подобалося використовувати мішанки, в яких він упевнений. Ці дісталися йому від альтесштадтського алхіміка Айнфрада Ґрехама, який був найкращим у своїй справі, тому Жаррак економно витрачав свої набутки, розуміючи, що з Ґрехамом зустрінеться нескоро.

Він витягнув корок — порошок ударив у ніс їдким ароматом. Юнак наморщився, придушуючи бажання чхнути, та обережно засипав суміш в один із сегментів ціпка, звідки напередодні ретельно вичистив те, що залишилося після недавніх тренувань. Відомо ж: запалювальний порошок не любить сусідства, і не дайте боги вкинути до нього щось зайве. Тут обпеченими долонями не обійтися. Тож Жаррак не ризикував.

— Ми готові, — видихнув він батькові, який зазирнув невдовзі.

Згадалося давнє значення власного прізвища: «готовий». Слово це визначало суть його життя, підкріплене розповідями про славні, хоч і жорстокі діяння попередніх поколінь.

За кілька хвилин чаротворець вдихав нічне повітря й подумки бурмотів заклинання, яке знав з дитинства. Запалювати — одна з перших речей, яких його навчили. Тому, повторюючи правильні слова в правильному порядку, він мовби налаштовував внутрішні струни. Сьогодні не потрібно було нічого надзвичайного, нічого, що вимагало б від нього надриву сил чи несло б надмірну небезпеку. Проте однаково, навіть із заспокійливим шепотом, у темряві дорога до селища видалася Жарракові надто короткою. Куди коротшою, ніж напередодні.

План батька простий і вирахуваний до дрібниць. Юнак роздивлявся його силует і чіткі рухи, якими Людовік Прест віддавав накази: двоє чаротворців ліворуч, двоє праворуч, алхіміки залишаються в тилу. Попередню підготовку взяли на себе батькові підопічні, для синів же залишалося просте, але найбільш відповідальне й чарозатратне завдання.

Бергат торкнувся братового плеча й кивком наказав спішитися. Поки рядові чаротворці розкладали артефакти на позиціях, у Престів був час роззирнутися.

— Як і домовлено, — шепнув брат із збудженням. — Я беру правий фланг, ти — лівий. Сигнал подам.

Жаррак кивнув, стискаючи холодне навершя ціпка. Він не потребував повторень. Місяць висів уповні, тому море внизу заливало срібне світіння, котре вихоплювало скелі, будинки між ними і глибокі чорні тіні, які вони відкидали на посохлу траву. На мить спокійний краєвид видався юнакові оманою — і, опираючись нічному видиву, він усе ж не міг відігнати від себе думку, що хати внизу — це склепи чи надгробки, щедро розсипані між скелями.

«Сьогодні вони справді стануть могилами», — голос у Жарраковій голові твердив це впевнено, і чаротворець спробував приглушити його. Йому не подобалося чудовисько, яке чаїлося всередині, але коли оживав чар, від нього не було куди сховатися.

— Усе готово, — озвалися тіні чаротворців, котрі виринули з-за валунів і послужливо вклонилися найстаршому Престові.

— Час, — навіть у темряві Жаррак бачив посмішку батька, надто недоречну для їхньої роботи.

Він прогнав оніміння з пальців, різко стиснувши кулаки, перезирнувся з Бергатом та мовчки зійшов з дороги. Тоді двічі вдарив ціпком об землю і почав ледь чутно читати заклинання, котре пробуджувало чар. Спершу гострий шип уколов серце, тоді вогонь розтікся по тілу, як нова кровоносна система, котра весь час дрімала, прихована десь на споді.

Усі чуття загострилися.

Трава гасила кроки. Сіль гірчила в повітрі, змішана з оліями екзотичних кущів. Хвилі хлюпали об кам’янистий берег. На воді хиталися човни, схожі на довгасті чорні зерна, розсипані на срібному дзеркалі, котре бралося брижами.

Чаротворець відрахував двадцять п’ять кроків униз і непомильно наблизився до скелі, де чорнів так званий «робочий» артефакт: міцно збита скринька з темного дерева, заповнена дешевим порошком-провідником. Вона витримувала лиш одне використання, та й була створена лише для одного — здійснити масштабну атаку, яка розбіжиться ланцюгом увсебіч.

Жаррак пригадав батькові розповіді про те, як з кількома такими скриньками чаротворці в старовину виходили самотужки супроти цілих армій. Давні чаротворці, у котрих було більше могуті, котрі й справді в легендах поставали напівбогами, здатними в одному кулаці затиснути шторм, а другим піймати блискавку та спопелити нею суперника.

«Зосередься».

Юнак присів біля скриньки, врівноважуючи дихання. Перевірив, чи міцно закрита кришка: в іншому випадку може рвонути так, що він без ніг залишиться. А домові Престів не потрібен безногий спадкоємець, як і будь-який інший символ слабкості й немочі.

Силует Бергата згубився в темряві, але за кілька секунд брат підпалив кінчик свого артефакта й подав знак: готовий.

Жаррак звівся на ноги і глибоко вдихнув. Далі — лиш технічна робота.

Слова — спалах усередині, котрий стає спалахом в нутрощах ціпка, заповнених порошком. Тоді гарячі нитки проростають, змушуючи руки вібрувати. Слова течуть звично. Кров піднімається до голови. Чудовисько знай регочеться. Жаррак міцно стулює губи.

Вогонь опускається й запалює осердя робочого артефакта. Чорна скринька бухкотить і поскрипує. Крізь її дошки проривається приглушене червоняве світіння — ніби вуглини. Миготлива лінія біжить по траві й камінню праворуч, де просипане зілля, — і така ж лінія тягнеться від Бергата.

У повітрі ще пахне морем і холодом.

Лінії змикаються в одну.

Жаррак прикладає два пальці до ціпка. І робить крок назад…

Стіна полум’я бухнула вгору, мов із драконової пащі.

Жар бив в обличчя, тому чаротворець відступив ще на крок, але не надто далеко: у разі чого треба втримати ситуацію під контролем.

Тріск вогню заглушив усе. Жарракові подумалося, що чаротворчий вогонь — як лавина. Зайнялися трава й кущі, з диким хрипом загуготіли всохлі дерева, чорна хвиля кіптяви лягла на скелі і — покотилася вниз. Скільки око сягало — не було неба й моря, не було нічого, крім вогню.

У вухах стояло шипіння порошку, який підживлював полум’я. Жарракові здалося, що він чує крики — там, унизу. Але стіна вогню рухалася, зносячи все, перетворюючи на запону жарин, іскор, хрипу і скреготу. Над хвилею курився дим — чорний, як сама пітьма засвіття.

Повз Жаррака вниз метнулись інші чаротворці. Шпортаючись на скелях і ковзаючи по крутому спускові, вони оточували селище. На випадок, якщо вогняна хвиля не всіх наздожене. На випадок, якщо хтось спробує тікати. Шансів на це мало, та все ж…

Жаррак не знав, куди можна втекти з цього пекла. Очі від диму почали сльозитись, але він побачив, як тріскає й осипається гострий шпиль храму і золотаву гілку оливи облизує язик, другий… А тоді зникає й вона. Священний символ горів не гірше, ніж хиткі хати та всохлі трави.

З хат висипали тіні. Гуготіння вогню душило їхні крики. Здійняті до небес руки нагадували гілля. Вони були надто далеко, щоб роздивитися хоч когось, і свідомість уперто твердила: тіні, дерева, чужі, ворог. Ворог. Ворог.

Але він знав, що то люди. Живі люди, які спопеліють, щойно їх торкне чар.

Цей невгасимий вогонь залишав по собі попіл і руїну швидше і певніше, ніж вогонь живий, тому скоро зайнялися навіть довгасті тіні човнів на воді.

Чудовисько всередині дивилося на це, усвідомлюючи, що вбивча та нестримна атака — творіння його рук, виплід його душі, котрій дано силу.

Але коли вогонь схопив усі крихітні хати внизу, від криків закладало у вухах. І жодне гуготіння не могло заглушити цього.

Уранці Людовік Прест написав до короля, що в селищі, де переховували шпигунів, ніхто не вижив. А королівський чаротворець та його сини, які відмінно проявили себе в цій стратегічно важливій та вчасній атаці, продовжують рух на південь, щоб якомога швидше приєднатися до військ Його Величності та дати спротив зазіханням лірців.

Чаротворець дістав з внутрішньої кишені банку, яку отримав від сестри, і подивився на її вміст проти сонця. Він шкодував, що згаяв час, коли привіз порошок до свого доброго знайомого, який по кількох днях гостини лише розвів руками. Людовік Прест, певна річ, не повідомив алхімікові, що ця суміш здатна ослабити чи викликати хворобу вищого, бо то було знання надто важливе й небезпечне.

Знання, котре могло підривати образ влади, не мало просочитися нікуди. Особливо — до алхіміків, котрим звіку прагнеться отримати більше почестей і перевершити чаротворців, хоча природа їхньої сили однакова. Вона вимагала таланту, моцної крові і невсипущих років навчання, а не отих дурних протистоянь.

Людовік Прест розумів, що витоки нової біди (а така суміш є направду бідою) — навряд чи справа рук двох «дурноверхих», як твердила сестра, юнаків з Лалаки. Та королівські алхіміки мали б знайти ключ і до цієї загадки. Треба лише вчасно цей ключ отримати. І знищити кожного, хто може заговорити.

Розділ 12. Переможець отримує все

— Чотири медові, чотири з мигдалем і ще б з ягодами, якщо зостались. І, заради всіх святих, тільки найсвіжіших, будьте ласкаві! — Канре сперлась на прилавок, виглядаючи, щоб пекар справді набрав їй сьогоднішніх солодощів. Минулого разу він вручив Жюссі не найкращі — чи то вона чимось не вгодила, чи то пекар не впізнав у покупчині слугу з поважного дому; але потім від пані Манно дісталося обом.

— Нате, крале. Останні ягідні — мов від серця відриваю! — Чоловік приязно всміхнувся і подав Канре коробку. — Альвіанні, еге ж? Нинька у вас щось святкують?

— Так. Панія чекають гостей.

— Ет, усе балюють… — Пекар з осудом похитав головою й глипнув на служку, мовби очікував, чи підтримає вона розмову бодай якою скаргою на свою господиню чи цікавою пліткою.

Інших покупців не було: надворі гримотіла гроза, благенькі крони дерев хиталися, як полотняні шмати, а вулицями ганяло листя, пилюку й сміття. Коли б не наказ маестри, то дівчина б і не визирнула надвір. Вона кинула погляд за спину, де важкі краплини тарабанили об обидва вікна пекарні, запнуті фіранками, й зітхнула, бо треба було йти назад.

— А ви чули, що там на півдні? — озвався пекар, помітивши, що єдина співрозмовниця вже позирає у вікно і прагне покинути його в нудьзі.

— А що? — Канре з інтересом визбирувала чутки, які долітали з кордону, але більше сподівалась на Жарракові листи.

— Кажуть, що знайшли єдне село, де прикордонні покручі ховали в себе лірців, а тоті мали якусь заразу, щоби втравити короля чи го родину, — з запалом розповів пекар, мовби сам був свідком подій. — Тільки там саме проїздив великий маестр Прест із синами. І вони спалили ту місцину дотла — як було, з усіма жителями. І зо шпигунами. І з отрутов.

Почувши ім’я Престів, дівчина пожвавилася. Пекар потлумачив інтерес у її очах по-своєму, тому повів далі:

— Ще казали, що деякі з Престів — от не відаю, чи сам головний, чи його спадкоємці — обернулися вогняними птахами. Чи навіть не так! Одні кажуть — що птахами, а інші — драконами… І де вони вдарили, там ніц не залишилося. Навіть земля спопеліла так, що на ній ще сто літ нічого не родитиме…

— Тоді лірці двічі пошкодують, що задумали супроти наших чаротворців ставати, — відповіла Канре, ховаючи усмішку під каптуром. Вона була певна, що більша частина історії — чиста вигадка, проте чути про Жаррака їй подобалося.

— Залишся, нещастя, — сказала господиня, коли служка принесла в блакитну залу еклери, политі зверху медом.

Дівчина послужливо кивнула і, опустивши тацю на низький стіл між двома диванчиками, очікувала нової забаганки.

— Знаєш, по весні я оддам тебе за Освана. Він приходив і прохав за це. Я погодилася. Сумлінний, здоровий і завжди при домі — це вершина твоїх бажань. Чи не так?

— Звісно, маестро. Та я воліла б обговорити це з ним спершу, — відповіла дівчина сумирно, хоч на неї накинулася навісна злість на охоронця, котрий, замість побалакати з нею, якогось синькового чорта пішов просто до господині.

— А що тут обговорювати? Отримаєш чоловіка, який дбатиме про тебе й пилинки здмухуватиме, бо, їй-богу, Осван не здатен і на крихту зла. Не те що деякі, котрі й живого місця на жінці не залишають, варто їй забалакатися чи купити собі стрічок до свята. Я піклуюся про тебе, Канре. Хоч і не мала б. Але задля пам’яті Кари… — Панія зробила паузу, мовби очікувала чогось: поклоніння, подяки, земного поклону?

Дівчина не відривала погляду від листя на килимі і не змусила себе вклинити жодне слово в цю тягучу паузу.

— Як ми й підозрювали, ця суміш — для того, щоби приносити тілу слабкість та імітувати хворобу, — прогугнявив королівський алхімік. — В окремих випадках вона може стати джерелом гарячки чи запаморочення. Проте така напасть минає швидко — протягом доби, не більше. Залежить і од сил того, хто спожив, і од дози…

— Я вже дізнався про це, — обірвав алхіміка Людовік Прест. — Дорогою сюди було достатньо часу, щоб побачити, як ця мішанка працює.

— Ви випробовували її на собі?

Важкий погляд погано ховав роздратування: глава алхіміків вважав, що кожен має робити свою роботу. А намагання головного чаротворця потрапити поперед інших у сади засвіття завжди дивувало його. Наче Прест не міг довірити компетентним у цій справі вченим відкрити склад отруйної суміші або ж заздалегідь не вірив у їхні відкриття!

— Мій син мав необережність постраждати від цього зілля. Я вирішив, що повинен дізнатися про його вплив. Гарний метод здобути стійкість проти ще однієї зарази, — усміхнувся Прест. — Ви самі мені казали: якщо тіло виборсається після трути, наступного разу вона вже не матиме такого впливу.

— Так, звісно. Та це однаково дуже необачно з вашого боку. Ви могли б спричинити собі значну шкоду: втратити зір або заробити параліч. Щастя, що вашого сина не спіткала ця біда.

Алхімік з інтересом скосив погляд на Престового спадкоємця. Третього, на відміну від старших двох, він не бачив багато років. Подейкували, що його ростила в себе матір, буремна віннська вельможа, яка після скандального розриву не забажала миритися з правилом, що всі діти належать до батькового дому, тож правдами і неправдами відібрала молодшого й заповзялася його вчити таємниць альтесштадтського чару. Втім, чуток, які ходили про главу Престів та Віннську Іскру, вистачило б для невеликої книги. Жінка-дуелянтка — пхах! Оце він колись вичепив собі таке, цей Людовік непосидючий!..

Зараз третій син мовчки поглядав на алхіміка, не відводячи світлих, мовби вибляклих на сонці очей.

— Я сподіваюся почути від вас щось нове про цю суміш. — Прест-старший теж зиркав очікувально.

— Отже… згідно з випробуваннями, які ми провели, отрута впливає тільки на тих, хто благословенний сильним даром, — пробурмотів алхімік, остаточно розгубивши бажання говорити з чаротворцями, які радше потруять себе самі, аніж дочекаються його авторитетного вердикту.

— Ви знайшли, що там усередині? Повний склад? — Людовік Прест загорівся. — Можете зробити мені ще?

— Ми працюємо над цим, — відказав Рошнан звичною фразою, котра коливалася між «ми не зробили нічого» і «ми зробимо все за день». — Більшість інгредієнтів уже відомі.

— Більшості недостатньо. Коли буде повний рецепт?

— Це довгий процес, маестре Престе. Мої підопічні розкладають суміш на складники, розглядають кожен окремо і в сукупності з іншими, щоб зрозуміти, що саме дає таку реакцію і як краще поєднати їх. Порівнюють, бо є часом надто багато схожих деталей. А ви розумієте, що той же цвіт омалії чи сапфіровий порох, отримані на півдні і півночі, дуже різняться. А тут ще важлива пора настоювання, метод подрібнення, просочення емульсіями, фаза місяця…

— Ми не на лекції, Рошнане, — обірвав Людовік. — Мені потрібна ця суміш. Пояснення й вибрики процесу можете залишити при собі.

— Дякую за дозвіл, — зіронізував старший алхімік і дістав з бурштинової скриньки, яку приніс із собою, кілька дрібних пляшечок, наповнених сріблистою рідиною. — Це для вас і вашого сина. Має допомогти в подоланні негативних ефектів й укріпити перед лицем будь-якої загрози. Будьте такі ласкаві прийняти це зілля сьогодні, краще до півночі. І завтра вранці теж. Я пришлю до вас слугу, аби воно ще нині гарно настоялося.

— Ніщо не укріпляє краще за добре вино, — відказав королівський чаротворець, поки його син роздивлявся пляшечки з тією ж ввічливою усмішкою, що й до того.

Алхімік кивнув і вирішив, що цей молодший Прест йому не до шмиги. Показна ввічливість юнака видавалася надто вже показною.

— Дозвольте спитати, — озвався Рошнан. — Ви плануєте використати цю суміш проти лірців?

— Ні, поки я можу тримати свій артефакт у руках. Це суто для приватних цілей. Лірцям і так скоро відпаде бажання тероризувати наші кордони. Зима йде.

— Зима, неврожай, синька… — протягнув алхімік. — Мої коліна не витримають сидіння на півдні при тутешній вологості. Його Величність Алессант…

— Пошесть? — уперше зазвучав голос Престового сина. — Ви сказали — синька йде, маестре Рошнане? Є достеменні новини?

Алхімік глипнув у бік чаротворця, підмічаючи, що він стурбувався більше, ніж повинен би.

— Ну а що ж? Закладаюся, як не з нашого боку, то з їхнього точно прийде. А з цими заворушеннями біля кордону і до нас перекинеться. Самі знаєте: що більше людей, то легше міттга біжить увсебіч. Але воно й на добре. З таким урожаєм, як того року, від голоду нас врятує тілько синька.

— А кого тут рятувати треба? Хтось у гільдії алхіміків бідує та недоїдає? — зіронізував молодший Прест.

— Угамуйся, — гиркнув на нього батько.

Юнак замовк, і його лице знову стало маскою, котру прикрашав наліт інтересу.

Алхімік бундючно поправив рясу, яка не ховала важку статуру й помітне черевце. Він утримався від зауваги до молодшого Преста, котрий теж навряд чи буде струною, якщо доживе до цих років. Та й сам він говорив би з ним інакше, якби був молодим…

Адже в юні роки Рошнан любив знущатися з гострих на язик чаротворців, підсипаючи їм у порошки щось неочікуване: зелену маржу чи опівнічну сріблянку. Проте посада при королеві зобов’язала забути про такі ігри. До всього, він знав, що Людовікові Престу краще не переходити дорогу. Улюбленець Сонцесяйного міг зіпсувати життя найповажнішій у Франі персоні. А глава алхіміків не мав ілюзій щодо власного місця в ієрархії носіїв артефактів, які завжди забували, що саме порошки дозволяють їм уповні торкатися можливостей чару.

Втім, маестр Рошнан сподівався, що правитель першим подумає про синюшну міттгу, і тоді він, архалхімік, отримає велике замовлення, плата за яке гарно покриє видатки його маєтку біля столиці.

— Що я чула від маестри, знаєш? — спитала Канре в Освана.

Вона вишукала хвилинку, аби побалакати з ним увечері, коли панія вже пішла до сну. Минуло кілька днів від моменту, як маестра повідомила про згоду одружити охоронця зі своєю помічницею. Проте той мовби води в рот набрав і не обмовився про це ні разу, тільки підживлюючи злість, із котрою Канре хотіла з’ясувати, куди ж це його думки рвонули швидше од язика.

Світлі брови Освана сіпнулись, а усмішка, яка заливала лице, видала все сповна.

— О, то пані… вже все й розповіли? — Він торкнувся волосся рукою, пригладив його, а тоді наблизився до Канре, незважаючи на її гнівний погляд і схрещені на грудях руки. — Я давно був хотів оте все… ну, сказати їй. І випросити, — повідомив Осван тоном ярмаркового дурника. — Але тоді, коли ти прогнівила панію, думав, що ніц не вийде. А теперка вона згодилася, ще й так легко! А ти чого на мене супишся? — Він щойно примітив, що на лиці служки мало радості від майбутнього шлюбу.

— А з якого переполоху мені тішитися? Чи я тобі хоч коли казала, що взаміж спішу? Та ще й за тебе?

— Н-ну… — Осван здвигнув бровами. — Я від Катлі чув не раз, що дівки такого вголос не скажуть. Мовляв, не ведеться плакатися, що не беруть, — встид.

— Отой-то… — застогнала дівчина. — Не кажи тільки, що це Катлін тебе напоумив. Бо знайду та вб’ю його.

Осван відступив, хоча проблиски усмішки на його лиці не зникли й стали геть химерними у світлі ліхтаря над дверима.

— Так ти ж сама завше до мене усміхаєшся. Говориш привітно. А в тебе однаково в домі купа роботи. Коли тобі кого шукати?

Канре знагла стало шкода його. Адже охоронець був добрим та привітним до неї, та й до інших теж. І чи випадало так сильно винуватити Освана за помилкову думку, коли вона сама брала його з собою у справах, бо Катлі з його жартами та розхлябаністю не подобався їй та й годі?

— І того ти надумав мене дружиною зробити і навіть не спитав? — спокійно уточнила дівчина.

— А що тут питати? Разом служимо. Мені треба женитися. Тобі теж треба, не дівча вже, як Жюстіна…

Канре полічила до трьох і вирішила, що час говорити чітко.

— Осване. Я не хочу тобі зла. Але давай дурного не роби. Я не можу за тебе піти — й квит.

— Чого?

— Бо не можу.

Він спідлоба зиркнув на служку.

— Запишалася, еге ж? При панії служиш, то вже й на себе панський лик приміряєш, а ми тобі не рівня?

— Що ти верзеш? — Канре не очікувала стільки їдкості в голосі Освана, тому обережно поклала руку на дверну ручку за спиною, аби мати змогу в разі чого пірнути в дім.

— Я чув, же маестра тебе ледь не вбили були, бо ти в них щось украла… Не вірив і думав, що вони щось собі надумали. Бо де таке, щоби наша Канре — і крала. А бачу, таки захотіла й собі попанувати. А я, дурне, так розпинався! — вів далі охоронець, кожне слово котрого звучало тихше і різкіше. Як напильник, який стесував з Канре броню і човгав по голій шкірі, здираючи її до м’яса.

— Не кажи дурного. Я від біди тебе відмовляю.

— Ади яка турбота! А коли ті маестрині гості тобі в очі дивляться, то їм ти щось не дуже відмовляєш. Думаєш, ніхто не бачив, як ти стелилася перед племінником панії? Але все, все, поїхав, Канре! Послухай мене добре — він поїхав і не верне сюди. Війна почалась. А я буду тутка. Я за тебе дбатиму. Не будь ти дурна, дівчино.

— Річ не в тім, Осване. Ти і я — то не до добра, от і все…

— Скажи, давай! — Кулак врізався в одвірок. — Скажи, що тобі любий великий чаротворець! Куди мені до його золотого волосся. Може, в нього й між ногами все з золота?..

Канре незчулась, як охоронцева рука зімкнулася в неї на зап’ясті. Дівчина зціпила зуби й процідила:

— Сам підеш та скажеш панії, що передумав. Візьми оно Жюстіну — буде тобі тепло, і турбота, і щира любов. А мене не руш.

— Тьху на тебе, — вичавив Осван, але руку відпустив. — І на твого недорослого панича. І на твою Жюстіну — опецькувате і кирпате таке, що страх глянути.

Канре міцніше стулила губи, аби не кинути Осванові чогось у відповідь чи гірше — аби не спробувати ляснути його по пиці, котра нині вперше стала здаватися їй страшною. Та вона боялася, що такий вибрик не минеться.

Затим дівчина тільки грюкнула дверима й побігла в дім, сподіваючись сховатися в ньому. І тоді не вперше, але знагла чітко піймалася на думці, що їй, трясця, служці безрідній, хочеться мати її — гордість. Хоч яку. Мати право на цю гордість і — на вибір. Мати змогу бажати когось і відмовляти іншому. Але сама ця думка та Осванові слова, котрі кришили її на дрібки, здригнулися в грудях Канре риданням, яке вона ледь потамувала, живлячи примарну надію, що до ранку все мине. Як у добрих казках, де світанок розвіює все зле і день настає — впевнено, як і сонце, що підіймається на сході.

Що Осван не сказав маестрі нічого, Канре дізналася від нього наступного дня.

— Ти собі можеш пишатися скільки хочеш, — повідомив він. — Але скоро прийдеш до тями й побачиш, що я тобі ж ліпше роблю.

Дівчина закотила очі, минула охоронця на воротах і поспішила до пекарні, бо, здурів Осван чи ні, їй не хотілося отримувати на горіхи, якщо вона почне вправляти йому мізки замість справами займатися.

Вранці приморозило, і, кутаючись у плащ, Канре все одно вловлювала кожною кісточкою підступи зими, які пробиралися крізь товсті панчохи, цупку нижню спідницю й вовняну хустку на грудях. Ковзка бруківка обіцяла скоро вкритися льодом, ускладнюючи поспіх.

У пекарні Канре дозволила собі трохи відігрітися й послухати чутки, поки пекарева дружина пакувала їй нечисленні покупки — гостей маестра не очікувала.

— …розбив ущент! — повідомив з явним вдоволенням молодий слуга з дому Бернажів, переповідаючи новини з прикордоння.

— А хто кого? — втрутилася Канре, котра не розчула початку оповіді.

— Королівський чаротворець, — усміхнувся рудуватий слуга, зачервонівшись, як помідорова зупа. — Кажуть, коли перемовини дійшли до крапки, двоє ліпших чаротворців мали зійтися в битві за форт Блакитної Свічки. І наші перемогли!

— Прести? — уточнила Канре.

— Атож! — Слуга розсміявся. — Мені казали, їхній глава здатен розколоти той весь форт навпіл. Завиграшки!

— Дивись, аби він твою дурну головешку на розколов, — пробуркотіла пекарева жінка, котрій геть не до смаку були розмови про битви, дуелі й війну, яка хоч і зачаїлася ще поки далеко на півдні, але могла докотитися й до столичних мурів.

— То що ж, лірці відтіль таки пішли? — втрутився дідок, котрий стовбичив при вході, мовби й не конче хотів повертатися на морозну вулицю.

— А синька їх знає! — Слуга Бернажів смикнув сухорлявими плечима, котрі випиналися під благеньким плащем. — Мали би трохи клепки, то пішли б, я собі думаю. Чув, од їхнього чаротворця лише обгорілий артефакт лишився. Та й той розсипався на попіл, коли його після дуелі хтіли забрати.

— Глава дому Престів — то сам диявол, кажу я вам, — просипів дідок, глипаючи то на усміхненого слугу, то на пекареву жінку, котра знай хитала головою.

— Усі вони такі, — поважно відказав юнак. — Адже то не глава бився на дуелі. А його син. Кажуть, малий такий, що його ще навіть не ввели у стан королівських чаротворців.

— Після такого точно введуть, — хмикнув дідок.

— А ви ніби знаєте, як вони там свої справи вирішують! — озвалася пекарка.

— Котрий син? — голос Канре брязнув напругою.

— Та кажу вам — Престів! Не те що переміг — спопелив суперника вщент. Як є. Кажуть, він якихось віннських чарів навчений, дуже страшних. Один раз отак начаротворить — і кусень душі власної спалює… А теперка, певне, гуляє, аж гай гуде. Ну, на тім і мені пора. — Юнак пригладив розкошлане руде волосся і весело підхопив коробки з випічкою обома руками. — Бо будуть маестра Ніколетта невдоволені, то по моїй спині погуляє батіг…

Жаррак лежав на спині, втупившись у стелю, і від болю не міг поворушитися. Гудіння натомлених м’язів змушувало його почуватися розірваним на клапті й скинутим на дно глибокої прірви, з котрої нема шляху назад.

Він знав, що так буде, коли взяв на одну капсулу більше. Усього лишень двадцять грамів зверху до потрібної дози. Порошки слід заміряти точно — особливо ті, котрі мають вплив на тіло. Проте коли батько зненацька наказав йому — не Бергатові чи Корентіну — виступити на дуелі проти лірського чаротворця і використати віннські заклинання, Жаррак вирішив, що прийме будь-які наслідки, лишень би перемогти.

І переміг.

Наслідки навалились одразу після дуелі. Артефакт випав з рук, бо руки не тримали. Ноги не тримали. Тіло стало що ґаляретка, котрою тітонька ласувала влітку у вихідні. Потім чуття власних м’язів почало повертатись, але з ним — до біса болю.

Він не знав, скільки це триватиме, час від часу прориваючись крізь напливи гарячки й туману, які прийшли разом з наслідками. Коли остаточно опритомнів, над ним височіла синя в темряві стеля, оторочена вицвілим білястим візерунком.

Жаррак повернув голову ліворуч: в узголів’ї широкої постелі виявилися його артефакт, миска з водою та серветки. Хтось відчистив зброю від крові — мабуть, брат, котрий єдиний знав, як обійти захист ціпка. Юнак потягнувся до серветок, вмочив одну у воду, випустивши шовк із тремких пальців, вихопив його назад і провів по обличчю. Краплі води затікали у вуха, за вигин шиї. І це було відчуття щирого блаженства.

Жаррак змочив серветку знов і поклав на чоло. Холод та свіжість прогнали гудіння з голови. Він прокрутив у спогадах усі моменти дуелі, аналізуючи, де міг вчинити краще, де недогледів, а де помилився. Попри перемогу, не відчував тріумфу чи задоволення, та й слабкість власного тіла дратувала.

Проте — перемога! Жаррак сподівався, що тепер лірці відступлять — бодай на зиму, котра ще не дісталася до теплого півдня, але неодмінно дасть про себе знати. Після поразки свого чаротворця зазвичай хоч на якийсь час суперники вгамовувалися. Якщо не було домовлено про інші дуелі. Коли ж вони не робили цього і хотіли наступати повнокровно, то мали дуже багато певності чи ресурсів. А, як знав молодий чаротворець, армія Ліру, хоч й безжальна та запальна, але бідна. Та й зима… Зимовий договір, напевно, вже в їхніх руках.

«Хай вони відступлять», — подумки попросив чаротворець у святих, хоча й не сильно вірив у них, як не сильно вірив у вищість вищих та власну винятковість завдяки завиткові гілки під ключицею.

Але якщо лірці вгамуються, може, не прийде пошесть.

Вінн, спокійний, як нетанучі льоди, рідше піддавався синьці, та й материна турбота давалася взнаки. Тому лише у Франі Жаррак дізнався, як косить синя міттга. Батько ніколи не відпускав його в райони нижчих, ніколи не дозволяв зрозуміти масштаби біди, а в домі мало хворіли. Були просто чутки — кількість мертвих як цифра не видавалася такою страшною, коли не бачити, як вивозять трупи.

Юнак відігнав тривожні думки, проте коли слабкість почала відступати, найперше покликав слугу, попросив причандалля для письма й нашкрябав Канре короткого листа, в котрому просив її остерігатися людних місць. Щастя, що в неї є кривавий браслет…

Вранці батько урочисто повідомив Жарракові, що Його Величність Сонцесяйний король своєю милістю воліє нагородили чаротворця за блискучу перемогу у стратегічно важливій точці.

— Ти маєш право попросити для себе щось. — Людовік стискав синове плече, даючи йому настанови. — Не нахабній, але й не прибіднюйся. Ти Прест, а не Мерселлі чи д’Олен…

— Що ж, на вашу думку, це має бути, батьку? — спитав Жаррак, знаючи, що й без запитання отримає пораду, а точніше — наполегливу рекомендацію.

— Він говоритиме з тобою наодинці. Тому не бовкни чогось дурного — мене там не буде, щоб підстрахувати. Що ж до бажання… Ти приїхав на фронт, щоби стати королівським чаротворцем. — Обидві руки Людовіка Преста опустилися на синові плечі. — І ось — ціль поруч. Проси посаду. Не гроші чи маєтність, а посаду. А з нею матимеш усе інше… — Тут рука батька згребла Жаррака за барки, і Людовік наблизив своє лице до синового. — Тільки посмій мені щось зіпсувати. Посмій лишень поставити пляму на імені родини. І я зітру на попіл усе, що в тебе за душею.

— Не турбуйтеся. Я готовий до зустрічі з королем, — відповів Жаррак, висмикуючи сорочку з батькових пальців.

У ту мить він думав, що ім’я цієї родини доста скупане в крові, тому жодна пляма його вже не зіпсує.

— Скоро мене віддають, маестре, — мовила Канре, вдаючи покірність і сором’язливість.

— І залишаєшся в домі?

— Так, маестре.

Подекуди служок звільняли, коли вони виходили заміж, бо це тягло за собою багацько проблем — передусім то були діти. Та подекуди, навпаки, воліли тримати надійних слуг поруч. А щоб вони не шукали кого на стороні, укладали шлюби поміж домашніми.

Гість усміхнувся з розумінням, проте його рука, котра припікала шкіру Канре вище ліктя, не ослабила хватку.

— Тоді так і бути, отримаєш десять лере, аби мати на красиві панчохи до шлюбу. Таким ніжкам личитиме найліпший шовк. — Ліва рука маестра ковзнула вниз.

Канре подумки зітхнула. Пан, вочевидь, геть не знається на витратах своєї дружини! Бо ж десяти лере вже давно не вистачає на шовкові панчохи — пані Альвіанні часто відправляла служку по білизну, й та зналася на цінах. Але більше її засмутило те, що слова про одруження не змінили ні на йоту маестрів намір зазирнути їй у вічі. А це часом ставало в нагоді: розповідали, що маестри гидували тим, аби брати собі служку, котра лягала вже з нижчим. Ну а що лягала — певна річ, адже ніхто не хотів ставати до шлюбу в невіданні, що його жде.

А оцей пан — тринадцять ґудзиків на жакеті, ланцюжок від годинника в нижній кишені, гарячі міцні руки — не гидував. Він смикнув Канре за собою, мовби був господарем у цьому домі. І її тіла торкався потім так, мовби був йому господарем. Дівчина весь вечір не могла позбутися відчуття, що запах його поту просочився під шкіру та у волосся, розбурхане чужими пальцями. Цей густий дух так хотілося змити, що Канре погодилася б драяти шкіру найжорсткішою губкою, аби допомогло. Не розуміла, як ще недавно підводила погляд, запевняючи себе: так має бути. Бо так бути не має.

Уночі, коли гості роз’їхались, Канре набрала собі в балію трохи води й сиділа в ній, скоцюрбившись від холоду, але водночас пірнаючи у вдоволення, бо запах чужого тіла танув. Вона пускала бульбашки носом і силкувалася пригадати Жарраків запах. У спогадах розтікалися віск і тепло свічок у його покої, шелест книжкових сторінок, ковзка постіль, прозоре й тонке повітря на світанку… І щось, що ховалося поміж тим.

Коли вона, дрижачи всім тілом, повернулася до своєї кімнати, Жюссі спала, накрившись, як звично, з головою. З-під її ковдри долинало приглушене покашлювання — і Канре вирішила, що завтра конче треба випросити в пані Манно гарячого бульйону для молодшої служки. Бо якщо та застудилась і, не дайте боги, розхворіється, то на Канре впаде вдвічі більше роботи — і вдвічі більше невдоволення маестри. А їй уже сповна вистачало.

— До нас дійшло слово, що ви бажаєте покласти ваше життя на службу нам, — мовив Кловіс Сонцесяйний. — На посаді королівського чаротворця. З усіма супровідними бенефітами, які ми щедро надаємо тим, хто вірно служить. Чи це так, маестре Престе?

Жаррак потупився, бо йому не хотілося підводити погляд на втілення божественної величі, котре сиділо перед ним у розкішному кріслі. Король не підійшов привітати його, не запропонував вина — подейкували, що попри благословення гілкою він так тривожився за своє здоров’я, що намагався якомога менше контактувати з іншими. Та й узагалі бридився зайвих дотиків, а старий форт навіював на Сонцесяйного огиду — з його побитими, почорнілими від пожеж стінами, сирістю й непривітністю.

Чаротворець упирався одним коліном у кам’яну підлогу і прокручував у голові все, що мав сказати.

— Ваша Величносте, служити короні — найбільша честь, про яку я смію мріяти, — почав він передбачуваними словами.

— Це честь, котрої удостоювалися ваші предки, маестре Престе, за великі діяння.

— Так, їхня кров дала мені в руки могутній чар та спроможність використовувати його на благо Франу та Вашої Величності. Проте мені ще надто багато потрібно опанувати, перш ніж я зможу достойно представляти свій рід у когорті обраних. Випробування не страшать мене, але страшить одна лиш думка: я можу розчарувати Вашу Величність та кинути тінь на ім’я Престів, освітлене діяннями моїх предків.

— Блискуча перемога засвідчила протилежне. Ви повнокровний чаротворець на зорі розквіту. Не бачимо причини для відмови. Чи ви, маестре Престе, вважаєте, що в часі війни, коли Фран потребує найбільшої доблесті й самозречення своїх чаротворців, є щось вище понад це?

— Ні, Ваша Величносте. Але поза тим, як оповів шановний батько, я можу попрохати за свою перемогу нагороду, співмірну з нею.

— І ми волею, даною небом, бажаємо нагородити вас змогою служити нам та дорівнятися до найвищих.

Жаррак знав: наступні слова можуть перекреслити його життя, і то легко, та все ж мусив сказати їх:

— Ваша Величносте, мене зв’язує клятва. Щоб її сповнити, я мушу просити вас про іншу винагороду. Опісля з усім серцем і душею піду на чаротворчу службу… до кінця моїх днів.

Сонцесяйний мовчав. Жаррак піймав себе на тому, що слідкує за рухом променів, які косими стьожками тягнулися крізь вузькі вікна по кам’яній підлозі.

— Яка клятва може бути вищою за слова вашого короля, маестре Престе? Маєте це повідати, бо в протилежному разі ми будемо вправі вважати, що ви знехтували нашою прихильністю задля простої забаганки. Чого ви бажаєте за недавній тріумф?

— Ваша Величносте. — Жаррак дозволив справжній емоції брязнути в його голосі, аби Кловіс відчув, яку вагу це прохання має направду. — Щоби сповнити клятву, мені потрібна золота оливна гілка.

Розділ 13. У повітрі

— Жюстіна дратує мене, Канре, — зауважила маестра Альвіанні, поки служка викладала її коси у складне плетіння, скріплюючи його перловими шпильками. — Позавчора вона погано заправила мою постіль й геть не збила подушок, а це ж єдина її справа в покоях! Невже так важко запам’ятати, як робити це до ладу? А вчора! Вчора вона так розкахикалася, що я боялась, аби люстра не впала зі стелі. Ох, я знала-знала, що як візьму сільську дівку до поважного дому, то не обійдуся без проблем. Хіба можна ходити цими коридорами, човгаючи ногами, як на пасовиську, і до всього кахикати так, щоб у сусідському маєтку шибки дрижали?

— Ні, маестро. Я скажу Жюссі, аби була уважніша. Якби ви дали їй вихідний долікувати той кашель…

— Вихідний? Нонсенс! Це що — ще одна вигадка віннців, якою тобі задурив голову мій племінник? Попрохала б Жюстіна сама, то ще можна було би подумати. Та я бачила з вікна, як вона розводила балачки з кухарками на задвірку. На те сил має достатньо.

— Вона остерігається, аби не прогнівити вас.

— Чудово, нехай остерігається й далі. Може, до роботи буде уважніша. — Пані Альвіанні прискіпливо окинула себе поглядом у дзеркалі й торкнула пальцями зачіску. — Погано, Канре. Я й без того блідну до зими, а ці перли роблять з мене ледь не мерця. Ти цього не бачиш?..

— Попроси у панії вихідний, — суворо мовила Канре ввечері.

Жюссі лежала в ліжку, але не накривалася ковдрою, а навпаки, поклала руки зверху й розглядала стелю.

— Зі мною все гаразд, — відказала вона, але голос її похрипував, як сухе гілляччя. — Не хочу дратувати маестру.

— Її дратує твоє бухикання. І що, як захворієш направду сильно?

— Нє, не захворію. Моя мамця казали, що мене хоч в ополонку кидай, а ніц не буде. А вони мудрі були, на травах зналися.

— Твоя мамця можуть казати що їм захочеться. — Канре вперла руки в боки й підійшла до ліжка Жюссі. — Але в цьому домі ти молодша слуга і маєш слухатися. Попросиш завтра вихідний — із самого ранку. Я прослідкую, аби не забула. Потім попрохаємо пані Манно, щоб чогось теплого тобі вділила. І будеш лежати та видужувати, доки не остогидне.

— Але що, коли маестра…

— Маестра обійдеться!

— Слухайте, слухайте. А що це Осван та ви побратися вирішили? На кухні йоно тріщали…

— Не бажаю знати, що про мене тріщать на кухні, — озвалася Канре. Вона одразу ж пригадала Осванів спалах та їдкі слова про те, що всі-всі в домі знають про неї та Жаррака.

— Хочете, я їм скажу, аби дурного не городили?

— Чого ж. Хай говорять, поки язики не відсохнуть.

— Та ви ж не хочете взаміж?

— Заспокійся, Жюстіно. Тобі не про дурного Освана треба думати, а про видужання. Спи вже. — Канре торкнулася долонею її чола і стерла з нього піт.

Дівчина була списала це на теплу ковдру молодшої служки, під котру та ще стелила коц, привезений з дому. Та вранці Жюссі вже дрібно тремтіла під своїми покривалами й гарячка згризала її зсередини, як черв’як точить яблуко.

— Я вб’ю тебе. Згадаєш мої слова. Я тебе вб’ю.

Жаррак стискав кулаки, аби не дати відсічі. Батько мав право на цю злість. Батько, який хотів сина — королівського чаротворця, а не…

— Дурне дитя!.. Бергате, забери це. — Людовік Прест простягнув старшому синові свій артефакт, хльоскаючи шнурівками на чохлі, який він зірвав з пояса. — Забери і йди геть. Бо клянуся — як не забереш, то я його порішу…

Бергат виконав батькове прохання напрочуд швидко, зиркнувши на Жаррака, схиленого в поклоні. Він ще не знав, чим молодший брат так завинив, проте дивувався його свавільній схильності створювати собі біду за бідою.

Коли двері грюкнули, Людовік Прест уже був біля сина. Він згріб його довге волосся й задер голову. Лице горіло все тим же відстороненим і спокійним виразом, ніби він — малий пуцьвірок! нахабне створіння! — знущається з найсильнішого чаротворця у Франі і, бачать святі, за межами Франу теж.

— Тепер слухай мене, виродку. — Людовік стишив голос і відпустив сина, гидливо обтрушуючи руки від видертих у пориві злості бляклих волосин. — Я не знаю, яку гру ти собі задумав, кажучи перед королем, що недостойний служити. Але зі мною ці ігри забудь… Це Генріена, так? Це твоя мамця напоумила чинити спротив?

— Ні.

Жаррак опустив погляд і помітив, як батькова рука сіпнулася за відсутнім артефактом.

— А я думаю, що так. Це ж, знаєш, була її мета. Відібрати тебе. Відібрати зброю, яка по закону…

— Батьку, я свідомий своєї ролі.

— Свідомий? А чи свідомий ти того, що король тепер буде до синькового біса невдоволений? Розумієш, що означає «король невдоволений», самогубцю? Ти вчинив необдуману дурницю, знехтувавши пропозицією Його Величності.

— Зимовий договір укладуть. Я здобув йому форт.

— Краще б не здобував. Тоді міг би заявити щось про свою недостойність… Що ти попросив?

— Нічого занадто.

Жаррак не замислювався над відповіддю. Ніхто, крім охорони, не був присутній при його розмові з королем. Ніхто не мав права відкривати таємницю винагороди. Знаючи про це правило, яке вищі придумали, щоб убезпечувати себе від заздрісників і погроз, молодий чаротворець не випускав з думки й того, що в батька товариські стосунки з королем — наскільки це можливо для боголикого правителя і його слуги. Тому рано чи пізно Людовік Прест отримає відповідь, яку хоче, — він завжди отримує відповіді.

Жаррак сподівався на той момент бути достатньо далеко від батькового гніву. І, якщо вдасться, від Франу теж.

Лице Людовіка Преста, до того викривлене злістю, вкрилося паволокою задуми.

— Нічого занадто, кажеш?.. Поговоримо про це, виродку. Ще поговоримо про це. А поки краще не дратувати короля. Поїдеш до Лалаки. Мене насторожує неспроможність алхіміків розібратися з клятим зіллям. Не з-під землі ж його дістали ті Альвіанні! Хто вони такі? Звідки взялися з такими знаннями? Поїдь, поспілкуйся з тітчиною родиною і дізнайся мені, що це за порошок. Візьмеш із собою… трьох супутників тобі вистачить.

— Я можу сам.

— Заткни пельку. Я сказав: трьох супутників візьмеш. Не випадає моєму синові мандрувати, як миршавому нижчому. Виїдеш сьогодні ж. З Лалаки одразу повернешся. Лірці, пройди, може, й відступили від форту, поважаючи твою перемогу, але я буду не я, коли вони зовсім угамувалися. Поки Зимового договору на папері немає — чекаємо вогню. Після перших снігів побачимось. І не смій повертатися ні з чим. Інакше ти мрець, тямиш?

— Слухаюсь, батьку. — Жаррак не очікував, що так раптово пощастить.

— Після повернення впадеш у ноги Його Величності й благатимеш, щоби прийняв тебе до стану королівських чаротворців. За відкриття в Лалаці.

— А якщо я нічого не знайду там? Зі смерті братів Альвіанні вже місяці минули…

— То знайди, — відрізав батько.

На цьому розмова закінчилась.

Надвечір четверо вершників вирушили в дорогу. Один з них ховав на споді своєї валізи з порошками записник попередніх власників артефакта і крихітну скриньку, ціннішу за решту вмісту.

Кловіс Сонцесяйний повірив в історію молодого чаротворця, у борг перед родиною та обітницю, котру той дав на маленькій могилі на цвинтарі Кьору.

У валізі Жаррака спочивала золота оливна гілка для його покійної сестри Сюзетти.

— Мені потрібне щось од гарячки. Й од застуди. І таке, аби додавало сил, бо хвора дуже заслабла. І ще зілля агонії, — протарабанила Канре до аптекаря, нависаючи над прилавком.

— Йойки, панночко, у вас там якийсь катастроф? — спитав старий травник, посміюючись у пишні вуса. — І гарячка! І застуда! І слаба! І ще й вхопила! Як се ти так вспіла?

— Нічого я не вхопила. І то не для однієї людини, — відповіла Канре нетерпляче, хоча звикла до повільності аптекаревих манер.

Проте він завше давав їй гарне зілля, а часом ще й робив знижку, хмикаючи під носа. Тож варто було зачекати.

— Давно слаба? — спитав аптекар, повернувшись до дерев’яної шафи за спиною, де ховалися банки й баночки, пробірки з якимось варивом, ступки з товкачиками й тонкі терези.

— Днів зо три. І гарячка з ночі.

— Добігалася, — з непояснимим задоволенням проскрекотів аптекар, тоді дістав кілька коробок і баночок та вивалив їх на прилавок. Він уже недобачав, тому мусив розглядати надписи крізь збільшувальне скельце, котре носив на ланцюжку, припнутому до кишені потертого сюртука.

— Стара чи мала? — спитав, відсипаючи порошку в крихітний паперовий конверт.

— Шістнадцять літ.

— Вибереться. Шістнадцять літ — самі як гарячка. Мабуть, десь дурна до любаса по снігу бігала без хустини! От і має біду.

— Ох, чи з нашою роботою є час бігати ще по любасах, — усміхнулася Канре, щоб підтримати розмову.

— Та вам і не треба. — Аптекар відірвався від порошків і глипнув на дівчину спідлоба. — За вами йоно всі самі бігают, така гарна з лиця.

— Це теж не на добре, — відповіла Канре, вдихаючи трав’янистий аромат. — Чи ж вам не знати.

— Таки так! Але я був думав, що ви… — Аптекар замовк, переливаючи бовтанку в меншу пляшечку, і лічив краплі собі під носа. — То от! Я так давно вас не бачив, що вирішив, же знайшли собі кого й поїхали відсіль, діток завели трійко, чоловіка, а до нього ще двох любасів, бо з вашим личком таке легко.

— Ви, пане, все б сміялися з мене! А я добре знаю: була у вас влітку. І ніяк від літа до зими трійко діток не зробити.

— І то правда! Дивіться сюди. — Аптекар поставив перед нею кілька баночок і поклав пакет. — Агонію — вам. Що робити, знаєте. Далі — отуво бовтанку хай п’є зрання і перед сном. Поки кашель не мине. Накрапайте їй у ложку. Тут ще порошок, аби заспокоїти кров. І холодні компреси на мус!.. І їсти, їсти, хай би хоч не хотілось. І тепло.

— Скільки плати? — спитала Канре, складаючи ліки в крихітну шовкову торбинку, котру вона пошила з обрізу маестриної сукні.

— А скільки маєте? — Травник примружив одне око.

— Мало, — зізналася дівчина, хоча десять лере від маестра, котрий залишив їй купу синців на тілі, мали трохи допомогти.

— Тоді давайте так: сім — нині, п’ять — коли матимете. Ви ж однаково по зілля ще прийдете.

— Дякую вам. — Дівчина виклала на прилавок сім лере й метнулася до дверей.

— І дивіться, не бігайте так прудко! Бо хороба вчепиться… — кинув їй навздогін аптекар, але Канре вже не чула його: вона притьмом поспішала до кравчині, котра мала справити маестрі теплий, оторочений хутром каптур до зими й сьогодні зранку прислала записку, що обнову вже можна забирати.

Дівчина вдихнула морозний дух і відчула себе вкотре за ці дні дуже легкою та безпорадною: мовби вона висіла в повітрі й усе, що підтримувало її, було теж тонким, летким, майже прозорим.

Дмухне вітер — і все зірветься та щезне без сліду.

Жаррак знав, що отримати знак оливи можна лише вищим. Надто багато зусиль, часу, чару й — понад те — коштів він потребує. Надто велику таємницю береже. Ніхто, народжений нижчими, не може отримати його. Ніхто, народжений вищими, не може подарувати з великої милості чи з великого божевілля. Простолюдину це не дало б прав. А високорідного збавило б життя. І навіть дитя-напівкровець не мало права на золото. Закон такий — закон непорушний.

Жаррак доклав усіх зусиль, аби його порушення закону пройшло гладко, — і поки що все вдавалося.

Розуміючи небезпеку свого задуму, він сповна насолоджувався днями спокою. Шлях до Лалаки близький — а подорож чотирьох вершників тривала значно менше часу, ніж поїздка з батьком, чаротворцями, алхіміками та їхніми слугами. Супутників для мандрівки обрав батько зі своїх підопічних. Із Жарраком усі троє спілкувалися стримано і, як йому видалося, трохи боязко.

Один із супутників, молодик зі збіднілого, але все ще сильного в чарі роду Дюр’є з-під Рейме, розпитував, чи справа в Лалаці раптом не така ж, як у селищі при кордоні.

— Ні, маестре Дюр’є, — заперечував Жаррак. — Ми не виграємо війну, якщо будемо знищувати власні міста. Натомість ви з маестрами Оліветом і Буланві допоможете мені у справі стосовно алхімічних підступів.

— Матимемо за честь. — Почувши про підступи ворога, юнак пожвавився.

А вже на в’їзді до міста охоронці не вельми ґречно спинили новоприбулих, аби дізнатися, хто вони, звідки та з якою метою в’їжджають. Жаррак добре знав, як спілкуватися з охороною, бо то найнижчі люди влади. Та виявилося, що наказано перевіряти всіх, хто прибуває до Лалаки: у місті були випадки синьки. Щоправда, лише в Нижній чвертці та в Бідацькій гавані.

Чаротворець погасив тривогу: кілька випадків не мусять перерости в пошесть, та й за синьку часом сприймали звичайну застуду, бо ж починалися вони однаково. Але засторога охоронців Лалаки нагадала йому, що є річ страшніша за батьків гнів: час. Годинник цокотів.

Годинник цокотів — Канре здавалося, що він підганяє її своїми стрілками.

— Я мушу вишивати, — буркотіла Жюссі, коли дівчина змінювала тій вологий компрес на чолі. — Їй-богу, пані старша служнице, мені вже ліпше.

— Не ліпше, — заперечила та, роздратована впертістю молодшої та власною слабкістю: після зілля агонії всю ніч пролежала майже без сну. А вже зрання мусила вставати до роботи, бо хвора не мала сили навіть підвестися з ліжка.

— Якщо я не вишиватиму тітці серветок, вона на мене образиться. А це ж у неї я жила в місті, поки панія не взяли мене на роботу. А як би я собі ту роботу надибала, якби скніла у свому селі?

— Про мене, Жюстіно, хай ліпше твоя тітка образиться, аніж ти вмреш…

— Ото ви смішна, Канре. Я не млосна панночка, аби вмирати.

— Так, ти дуже вперта і язиката дівка з забитого села, куди там панночкам до тебе! А тепер пий цю мішанину. — Канре простягла Жюссі настоянку від аптекаря. — І дякуй, що я з тобою вовтужусь, бо якби то була не я, а Юонна, котра служила тут раніше, ти б зотліла від гарячки, а вона би й оком не повела.

Поки молодша служка слухняно пила настоянку й морщилася від її гіркоти, Канре задумалась над тим, як там колишня співробітниця. Вона рідко згадувала про неї, бо, врешті, між ними ніколи не було особливого тепла чи щирої приязні. Але завзяття Жюссі нагадало про Юонну.

— Моя матір куди кращі зілля бовтала, — мов знавиця ліку, заявила дівчина, допивши все. — Під домом був квітник. А за домом — ліс. Усякого росло — куди більше, як тут. — Дівчина всміхнулася й підняла руку, ніби тяглася до свого дитинства. — Омая і лютена, фіореток цілі кущі й золота оливета…

— Звучить майже як золота оливна гілка, — зауважила Канре.

— То така красива квіточка, зірчаста, пелюсток п’ять… — Жюссі наморщила носа й додала: — Страшна труйка. Поки рання — може стати ліком, а коли вже пуп’янок відкривається — потруїтися найлегше діло. У вас, північних, оливета й не росте, бо їй треба сонечка.

— Я про неї й не чула.

— У нас багато всього росте, про що ваші травники не знають, — з раптовою гордістю додала Жюссі, але тут же зайшлася кашлем, тому Канре наказала їй менше думати про квіти й ліпше спати.

— Досі хвора? — Маестра картинно зітхнула. — Вона вирішила собі всю зиму зробити відпусткою?

— У неї страшна гарячка. Я купила ліків і опікуюся тим, аби Жюссі якомога швидше одужала.

Пані Альвіанні висмикнула руку, на якій служниця полірувала нігті.

— От іще! Ти забуваєш, що є твоя робота, а що ні? А коли й сама підхопиш у неї заразу і зляжеш? Хто шнуруватиме мій корсет і укладатиме коси — Осван чи Катлін? Моя матір, божественні сади хай їй квітнуть, коли яка служка стільки хворіла, без найменшого жалю проганяла її. Так і казала: коли ти задуже хвора, щоби справно служити, то їдь додому, я не маю змоги оплачувати хворощі. І що? Ніхто й не писнув.

Маестра сягнула по трояндові сухоцвіти, які лежали у вишитій торбинці на столику біля її крісла, і вдихнула їхній аромат так поривчасто, ніби виринула з водної глибини й уперше допалася до повітря.

— Ти зрозуміла, нещастя? Я хочу, аби ти трималася якомога далі від Жюстіни. Коли ж вона така хвора, як ти кажеш, то переберися на кілька днів у другий покій по коридору. Там, якщо мені пам’ять не зраджує, нічого немає.

— Там пані Манно зробила склад старого начиння, котре ще може придатися.

— Он як. Гаразд. Тоді в гостьовий покій, де зупинявся мій племінник. Ти й так провела там забагато часу. Може, звідтіля врешті вчасно вранці приходитимеш до мене, нещастя. Бо часом я думаю, що ти щоранку блукаєш домом, не в змозі знайти мою спочивальню.

— А тепер послухай-но мене, дівчино! Будеш роботу робити — не видужаєш. А не видужаєш — маестра тебе прожене. — Канре вирішила застосувати найстрашнішу, на думку Жюссі, погрозу — звільнення.

Проте молодша служка ніяково усміхалася, перебираючи руками тонкі вишиті серветки, й ця усмішка відтіняла глибокі синці під очима.

— Та мені вже ліпше. А можете помогти?

— Як іще?

— Серветки… Їх треба занести тітці. Якщо не занести — вона зла буде. Поможете? А натомість я, коли видужаю, за вас два тижні бігатиму до пекарні, чи до кравця, чи куди скажете. Хоч у сніговію бігатиму.

— Бігатимеш-бігатимеш. Ну давай-но своє шиття й кажи, куди іти.

— То трохи далечко, — мовила Жюссі й зайшлася кашлем так сильно, що на її очах виступили сльози. — На межі з Нижнім містом, — прошепотіла вона, душачи булькотіння у горлі. — Біля ринку Лігу. Там є на розі така крамничка — капелюшна. Ви одразу побачите, бо там більше нема капелюшних. Спитайте тітку Вів. Скажіть, що ви од Жюстіни. Вона все знає, нічого не тра пояснювати. І одразу ж ідіть назад, щоб засвітла! Бо там не те щоб дуже гарне місце гуляти самотою…

— Я від Жюстіни, — повідомила Канре приземкуватій жінці за прилавком. — Шукаю тітку Вів.

— Ти диви, ще одна! — Та зміряла служку поглядом, довше спинилася на її плащі. — Ти ж не у справі? — з підозрою спитала вона, розсуваючи дешеві капелюхи, якими був завалений прилавок — вочевидь, попередня клієнтка поміряла все, до чого змогла дотягнутись. — Покрути сі.

Канре слухняно повернулася спиною.

— Так у тебе там герб! Служиш у домі вищих?

— Так. Та все ж я від Жюстіни. І мені потрібна тітка Вів.

— Я замість неї. То чого тобі не стає до щастя? Маестр не дає гарної рекомендації? Чи провинилася десь?

— А що тітка Вів може з цим зробити? — спитала Канре, запідозривши, що місце, куди вона завітала, — не проста собі капелюшна майстерня.

— За певну плату мож зробити все, — підтвердила її здогад продавчиня. — Якщо треба, то ми й дурній дівці з села напишемо такі папери, що її у великий дім приймуть на службу. Розрахуватися, правда, недешево буде, бо гарні папери теж не з повітря робляться. Але й великий дім — це тобі не торговкою онде мерзнути. — Жінка кивнула за вікно, де засніжені спорожнілі ятки тулилися попід загорожею ринку Лігу. — То чого тобі?

— Я маю передати це тітці Вів, — повторила Канре й дістала з-під плаща згорток із серветками, а тоді відкрила його на прилавку.

— Гей-гей, обережніше, дівчино! В мене тут товар. — Продавчиня згребла капелюхи вбік. — А, ну то це добре, що ти занесла. Бо Жюстіна твоя винна нам ще прірву грошей. Але скажи, чи гарно їй зараз ведеться?

— Вона занедужала, — відповіла Канре, подумки складаючи шматки мозаїки. — Але дуже поспішала закінчити це для тітки.

— Ой, вона їй така тітка, як і мені, — махнула рукою продавчиня, й вишиті серветки пірнули кудись під прилавок, не встигла Канре й оком змигнути. — Усе, йди вже. В мене робота кипить.

— Я бачу. — Дівчина окинула поглядом захаращену крамницю, котру навряд чи відвідували багато покупців. — То де пані Вів?

— Де-де, нагорі — от де! Захиріла вона щось. Так що йди звідси, поки й сама чого не підхопила.

— Уже йду. Доброго вам вечора.

Дорогою назад дівчина хотіла зазирнути на ринок Лігу, щоб купити меду: Кара завжди купувала мед застудженим в них у домі. А з її авторитетом ніхто не міг посперечатися: виростити трьох молодших сестер за відсутності батьків і не оддати жодну в дім Мамці Роли — таке не кожній під силу.

Проте залізна брама на вході зустріла Канре важким, уже вполовину засніженим замком і перехрещеними ланцюгами, а чоловік, що проходив повз, завважив, що ринок ще з учора не відкривали — через якісь перевірки.

— Ми жодним помислом не причетні до того, що вчинили наші названі сини, — рішуче повторила маестра Ілонна, сестра Юріт Даль Альвіанні, до котрої Жаррак завітав після того, як вони з супутниками оселилися в домі лалацького судді — батькового знайомого, певна річ.

Чаротворець почувався незручно, коли прийшов з гострими питаннями до тітчиної сестри. Проте її чоловік саме був у від’їзді, а пані залишилася сама вдома. Чекати повернення маестра (прізвище котрого дружина з більш знатного роду так і не взяла) Жаррак не міг.

— Проте Гвеннан та Гіллан обоє жили в цьому домі, так? — спитав він, розглядаючи простору, але бідно обставлену вітальню з вікнами на море. Колись тут, мабуть, розкошували, тепер же, як видно з бідного убранства зали, мусили обмежуватися.

— Ой, та скільки вони тут жили… — відмахнулася маестра, зиркаючи у вікно й собі. — Мали хороший спадок по матері. Їхня мати — то була племінниця мого батька, котрий загинув три роки тому, хай сади йому небесні пахтять… Ми взяли їх ще дітлахами до себе, Гвенна й Гілла, аби опікати й аби вони по дурості не розтратили все, що їм перейшло від батьків. Бо знаєте, як воно — коли діти, ще й хлопчаки, та раптом запопали грошей? Вони ж би всього збулися — тільки так! Ото ми трохи за них і взялись…

— Артефакт Мерселлі — це теж ви їм вділили? — спитав Жаррак, роздивляючись вицвілі візерунки під стелею, котрі оторочували вітальню тонким плетивом. Мальовані квіти вилися над вікнами.

— Ми мали дати дітям щось хороше. — Маестра Ілонна випросталася, мовби хотіла захиститися випнутими грудьми. — Мій батько отримав той артефакт у чесній дуелі. Я подарувала названому синові. Не було в цьому порушення. Нічого, що ображало б честь та гідність, пане Престе.

Жаррак знав, що це так. Формально чаротворець міг ставити на кін у дуелі і свій артефакт, і свою маєтність, і будь-що у своїй владі. Та тільки найбільші шаленці ризикували родинною зброєю. Проте зазирнути в минуле й дізнатися, що насправді сталося, не вийде. Тож Жаррак просто відповів:

— Той артефакт убив його, вашого Гілла.

— Ні. Ви вбили його, великий маестре, — озвалася жінка, проте тут же спохопилася: — Ми усвідомлюємо, що була така необхідність. Розуміємо, що ви прийняли рішення в критичний момент. Якби ми тільки вчасно зрозуміли, куди це все веде… Гілл і Гвенн були такими розумниками! Вірите? Вони були дуже вмілими. Чи ж я могла знати, що той артефакт…

— Я зрозумів, — обірвав її Жаррак, роздратований запопадливістю і скиглінням маестри, котра мала чудово знати про те, як артефакти працюють, проте мовби хотіла згладити свою причетність до того, що сталося. — Скажіть мені краще: ваші названі сини займались алхімією?

Маестра Ілонна насторожилася.

— Так… Вони бавилися цим, більше Гвенн. Обставив кімнату в старій кухні. Трави збирав і виварював, якихось книг міг приволокти й сидіти над ними пів ночі. Отак і бачу: з одного боку терези, з іншого — трави і порошки, а він всуне носа у книгу — і вивчає… Часом ще ліки готував — он мені від мігрені добру настоянку зробив. — Пані видала гортанний звук, сльози виступили на її очах.

Жаррак мовчки підійшов до вікна, даючи господині дому час заспокоїтись. Він не любив чужих сліз і не знав, чого очікують від нього в такі моменти. Сипати пустими словами не хотілося.

Помітивши його відстороненість і байдужість, хазяйка на диво швидко вгамувалася, назвавши молодого Преста подумки геть нечулим і черствим. Проте на нього вона зиркнула з послужливою усмішкою, бо остерігалася, що гість принесе біду. А їй не хотілося потрапити в немилість. Їй-богу, не тоді, коли за вікном сріблилося красиве передзимове море, а після смерті названих синів їхній який-не-який статок без зайвого галасу й судової тяганини дістався опікунам.

Тож маестра Ілонна вже придбала собі в дім нові штори — до кожного покою, замовила умеблювання для спальні в найліпшого лалацького майстра. А ще справила теплі плащі собі й чоловікові, купила мережаних хусток і мала серйозні плани на весну нарешті закінчити надбудову на другому поверсі. А що непосидющі дітваки наробили проблем собі й дурно згинули — це не мало торкатися її.

Ілонна Альвіанні напрочуд скучила за заможним життям, котре мала в батьківському домі й проміняла на спалах юності — кохання до осоружного нині чоловіка. Тепер, коли статок, хоч і невеликий, у неї знову був, маестра не могла випустити його з рук.

Жінка послужливо спитала:

— Чи ви хотіли б ту Гвеннову кімнату побачити, для алхімії? Ходімо, я вас проведу. А затим запрошую до нас на вечерю. Ви з супутниками, мабуть, геть потомлені!

— Дякую, пані Ілонно. — Жаррак усміхнувся у відповідь, проте про себе зарікся частуватися в цьому домі, пригадуючи, як дурно напився Гвеннанової труйки. — А чи не з’являвся хто-небудь ще з запитаннями про ваших синів? — поцікавився він, не спускаючи очей з маестри.

Вона перемінилася на лиці.

— Були. Були. Знайомими представилися. Гвенновими. Вони хотіли якийсь рецепт — зілля, котре Гвенн придумав був і мав їм передати. Але хіба я знаюся на його рецептах?

— То що ви їм відповіли?

— Геть відіслала. Що ж іще. Вони якісь непевні, ті знайомі, були — я їх ніколи в нас не бачила. Та й по вимові, з лиця — мовби нетутешні. Мені воно проблем треба, щоб казали, що ми із зайдами знаємося? — Маестра Ілонна насупила брови. — Сказала, що нічого не відаю і що всі свої папірці Гвенн із собою возить. А потім переховала їх у старому домі. У нас є старий дім, поруйнований, над морем зовсім. Ну так — не дім, а халупина. Мені ті непевні одразу не сподобались. Але Альвіанні не з піску роблені, аби перед чужинцями опускатися. Бажаєте — заберіть хоч усе, я до тих папірців і не торкалася.

— Гості — вони вам повірили?

Пані Ілонна завагалася, та Жаррак сподівався, що маестра вирішить: критися від Престового сина — собі дорожче. До всього, її вагання після такого простого питання видало: щось тут не те. І врешті вона відповіла:

— Та повернулися, щоб їх лиха синька побила! Прийшли, коли ми поїхали на весілля до Камілів. Камілева старша донька віддавалася… Оті зайди перевернули все з ніг на голову. Кухарка наша в прибудові ночує — вона їх бачила, але побоялася вийти, бо що стара баба зробить чаротворським лобурям?

— Я не перевертатиму нічого у вашому домі, — запевнив Жаррак. — Але ви дуже добре зробили, що заховали Гвеннанові записи. Вони потрібні мені.

— А ще б пак. — Маестра Ілонна втішилася похвалі. — Я волію того щастя збутися. Та й замки на його скриньках чимось мудровано закляті — навіть якби там було повно грошви, я ніяк не можу їх відчинити.

— Не турбуйтеся, маестро Ілонно, я їх радо відчиню, і коли там є гроші чи цінності, то все передам вам, — запевнив Жаррак. — Ви дуже допомогли у справі, й корона про це не забуде, — додав він церемонну фразу, проте маестра Альвіанні хмикнула — мабуть, вона вже не раз чула ці слова, але ніякої вагомої віддяки не отримувала.

Перша ніч у спочивальні Жаррака видалася неспокійною. Канре нічого не казала Жюссі з того, що дізналася про «тітку Вів», проте направду задумалась над тим, скільки може коштувати підроблена рекомендація. Утім, молодша служка ввечері так заходилася кашлем, що все одно не могла б до пуття пояснити. Тож Канре вирішила не мучити її — лише повідомила, що виконала завдання. І принесла гарячого чаю, виборюючи його під буркотіння пані Манно, котра скаржилась на одну з кухарок — та теж злягла.

«Сестро Кара, сестро Юппер, сестро Аннік… — прошепотіла дівчина подумки. — Жюссі не сестра нам, але попросіть усіх святих, аби дали їй видужати».

Вранці дівчина прокинулася швидше, ніж треба було, тому спустилась до своєї звичної кімнати й застала Жюссі, котра вибралася з-під ковдри і натягувала панчохи.

— Овва, Канре! — Молодша служка бадьоро усміхнулася, хоча очі її палали. — Якщо ви мене розбудити, то я вже вбираюся. Вже зараз буду готова.

— Чудово, — втішилася дівчина, сподіваючись, що це полегшення остаточне й гарячка не повернеться. — Давай я укладу тобі коси.

— Гаразд. — Жюссі підв’язала панчоху і слухняно повернулася спиною.

Канре взяла з тумби гребінець і розділила пишне, розкуйовджене волосся подруги навпіл.

Над проймою сорочки, вверх по шиї й акурат до потилиці молодшої служки розтікалися блідо-сині плями з нерівними краями.

Вранці місто стрепенулося: в Нижньому місті почалася синюшна пошесть.

Розділ 14. Лючі і снігопад

Знахідок вистачало, щоб виправдати подальші дії. Тож попри зміст, котрий почав йому відкриватися, Жаррак вважав, що це чисте везіння.

Дюр’є, Олівет і Буланві хотіли поїхати з ним, проте чаротворець, послуговуючись батьковим виразом обличчя «замовкніть і слухайтеся мене», наказав супутникам залишатися в Лалаці й не спускати очей з дому маестри Ілонни. Навряд чи лірці самі ще раз заявляться в місто, щоб дізнатися, чи не вирине щось нове вдома у Гвеннана, який обіцяв їм унікальний порошок. Проте бути насторожі зайвий раз краще.

Сам Жаррак поспішав до столиці.

З собою він забрав листи, які Гвеннан та його брат отримували від лірських алхіміків. Виявилося, що ті вже давно обмінювались ідеями і не тільки — в одному з листів була наприкінці приписка про чималу суму, котру Гвеннанові мали передати його південні друзі начебто на покупки інгредієнтів. Одне з послань закінчувалося фразою «Чи готовий ти переламати гілку?». Чаротворець замислився над тим, чи міг чути її десь раніше. Проте фраза мало нагадувала девіз аристократичного дому.

Жаррак, пригадавши спілкування із родичами з Лалаки, пригадав і те, що Гвеннанові раніше хотілося стати частиною франської алхімічної гільдії. Певна річ, кошти для вступу, а згодом і постійні внески виявилися непідйомними для Альвіанні. А скупі й необнадійливі відповіді відсікли в нього бажання співпрацювати з франськими «світилами» на кшталт Рошнана. Тож він і спрямував свій погляд у бік лірців.

Судячи з листів, південні сусіди, роздивившись талант, заохочували його всіляко та обіцяли чи не золоті гори. Жаррак швидко оцінив ставлення братів Альвіанні до золотих гір: ті дозволили б обрубати собі по одній руці, коли б це дало їм вищий статус у спільноті та статки, рівні їхнім амбіціям.

Позбувшися пильного ока маестри Ілонни, котра спершу напосідала на гостя, але потім залишила його наодинці, Жаррак зміг зняти у Гвеннановій майстерні паркет — дякувати святим, із допомогою чару це не потребувало вагомих зусиль. Унизу знайшлася неторкана скринька з дрібним скарбом — трохи лірських монет, кілька недорогих прикрас. І ще в’язка листів. В останньому з них алхімік, який скромно підписувався літерою «Е», просив у шановних лалацьких маестрів достовірних і переконливих доказів того, що їхній порошок впливає на великих чаротворців. У листі також згадували «іншу властивість, котру ми маємо надію побачити в дії вже цієї зими». Проте передбачливий маестр Е утримався від того, щоб ту властивість назвати, як і своє повне ім’я. Просив він і про повний склад зілля та докладну методу його приготування.

На самому дні скриньки ховався пошарпаний записник, вміст якого приховував тайнопис; Жаррак сподівався розібрати його, коли випаде вільна хвилина, хоч і не надто добре знався на ламанні такого чару — лише на його накладанні.

Тому чаротворець вкрив усі листи тайнописом на кшталт того, котрий був і в знайденому щоденнику. Чар змушував будь-кого бачити замість зв’язного тексту лише нерозбірливі каракулі чи, скажімо, рецепт запеченого гусака. І поки чар приховував справжній зміст листів, їх міг прочитати лише той, хто накладав заклинання чи мав ключ його розвіяти.

Поштовху до дії додав йому інший лист — той, де маестр Е назвав імена кількох віннських та лірських соратників, котрі мали б надати братам поміч. Жаррак достеменно не знав ще, як використає це знання, але тепер у його руках була легітимна змога поїхати до материного дому, у Вінн.

У зимову негоду дорога до столиці від Лалаки тривала тиждень: він знав, що тижня не має. Лист до батька мав би купити ще трохи часу: Жаррак повідомив детально про свої знахідки, окрім віннських підозр. Він трохи викривив історію: мовляв, сильна застуда затримує, а він не бажав би подорожувати з важкою головою.

У момент, коли лист дістанеться до форту Блакитної Свічки, Жаррак планував уже бути на півдорозі до столиці. Його підганяла синюшна міттга: спалахи хвороби, про які попередили лалацькі охоронці, поширювалися на північ. А пошесть не зупинялася на нічліг…

Канре поставила миску з водою біля ліжка Жюссі й тихо вислизнула з кімнати: молодша служка спала, важко посапуючи…

— Синька — в моєму домі. Синька — в моєму домі! — Маестра сиділа в кріслі, спершись на руку, і дивилася на килим, на котрому схилилася Канре, демонструючи шию, котра визирала з високого коміра сукні, щоби засвідчити, що сама вона не хвора. Надто красиве тіло для служниці — маестра про це думала не раз.

— Щодо кухарки, то певності немає, — відповіла Канре, не підозрюючи, як пожадливо розглядає її пані, думаючи, чи не порізати служці лице. — Але пані Манно одразу ж замкнула її в комірчині й заборонила будь-кому туди потикатися.

— І правильно зробила. Жюстіна хай уже сидить у тій вашій кімнаті. Але щоб ти туди ні кроку, Канре.

— Хворість можна вилікувати.

Дівчина старалася говорити спокійно, але достеменно пригадувала, що ці ж слова казала й Кара. Тихо, спокійно, з авторитетом найстаршої сестри: вона говорила їх над ліжком Аннік, шия та руки котрої розцвіли синцями, в очах полускали судинки і погляд став затуманеним і безтямним. Але Кара говорила, що вилікувати це можна, — і безстрашно протирала побите хворістю тіло сестри водою з оцтом і травами, які дав їй аптекар. Канре та Юппер вона проганяла, запевняючи, що вони тільки заважатимуть. Але Канре розуміла, що це аби вони не підхопили заразу. Вони не підхопили. Аннік не видужала. Беззаперечний авторитет Кари похитнувся. Та життя бігло далі, знечулене до маленьких трагедій — наче комусь легко в часи пошесті!

— Щось це ви зашвидко після останнього разу, — похитав головою аптекар, напускаючи на себе осудливий вигляд. — Чи ж то агонії мало?

— Ні, пане. — Канре озирнулася про всяк, проте нікого в крамниці більш не було, і дзвоник над дверима мовчав. — Мені треба ліку від синьки. Терміново треба.

— Ой-ой-ой… — Аптекарів наліт іронії вивітрився. — Вам?

— Ні. Посестрі.

— Я чув, що в Нижньому місті всяке твориться… але що вже й до нас доповзло… Щоб її трафило, ту синьку. — Аптекар поправив комір сорочки, ніби розпускав петлю, яка могла затягнутись і на його шиї. — Ну що я вам скажу, панночко. Не ви перша, не ви остання. Добре пораджу: дайте їй лежати в теплі й не руште. Як за тиждень вибереться, то добре буде. А якщо синці пішли вже по руках — то все, погана кров розійшлася по тілу. Колись, замолоду, я бачив, як пробували таким хворим руки відтинати й випускали погану кров, але ніц воно не помагало. А якби й помогло, то ж вона, ваша посестра, служка, а що служці робити без рук?

— Пане… — Канре схопила себе за зап’ястя, де висів під манжетою браслет Жаррака. Застібка клацнула, і срібна нитка лягла на прилавок. — Це дуже рідкісна річ. Кров чаротворця з великого дому. Вона коштує стільки, що ви зможете закрити аптеку, взяти всю родину й поїхати в гори на зиму, подалі од синьки. І житимете в розкішному домі. Але мені потрібні ліки.

Аптекар завмер, тоді приклав збільшувальне скельце до ока й нахилився над прилавком, не торкаючи браслета руками, мовби боявся, що той його обпече.

За хвилину розглядання, хмикання й сопіння над прикрасою чоловік розігнувся з кряхтінням і подивився на Канре з підозрою.

— Звідки він?

— Подарунок коханця.

— Брешеш! Вкрала? Та певне, що вкрала! А тепер хочеш збутися. Ай-ай. Нехороша ти, дівко, хоч і красива. Наробиш мені біди, якщо хто побачить таке в бідного старого травника. Забери геть!

— Пане, — напосілася Канре. — І ви, і я знаємо, скільки є місць збути що завгодно. Якщо в тому біда — я сама його продам і принесу вам гроші. Тільки би послали кого зі мною, бо одненьку дівчину з такими грішми обберуть негайно…

— Не в тім річ. — Аптекар похитав головою й опустив збільшувальне скельце назад у кишеню. — Ви, панночко, відчайдушна, я так бачу. Але не в тім річ… Заберіть ваш подарунок, сховайте й не оддавайте нікому. Я знаю, що це таке — та чаротворча кров, як її роблять і скільки вона вартує. Що не казали б, але коли ж воно направду од вашого коханця, то ви благословенні великою прихильністю — бережіть її…

— Мені потрібні ліки, — повторила дівчина, не торкаючи браслета, який ніби прірвою лежав між нею й аптекарем. — Без ліків я не піду.

— Немає ліків, — відрізав аптекар глухо, проте тоді поклав на прилавок крихітну баночку з медом. — Не в грошах річ… Давайте їй до чаю. І чаю давайте. Оце й усе.

«Оце й усе», — пробубоніли сестри, коли Канре вийшла з аптеки, застібаючи на ходу браслет.

У домі маестри можна було й не помітити, що містом розповзається синька. Перед ним тягнулися живоплоти, відмежовуючи вулицю внизу, поруч стояв Лекторійний дім, оточений парком, за ним — розкішний маєток Мерселлі. Красивий, благополучний район — не той, куди зазвичай зазирає пошесть, не той, де вона знаходить собі поживу. А коли й знаходила, про це належало мовчати, щоб не тривожити маестру, котра й так потерпала через те, що нові туфлі не закінчили вчасно — здається, майстер занедужав. До всього, пані Альвіанні перестала відправляти Канре до пекарні і разів п’ять важко зітхала з цього приводу, бідкаючись, що треба було раніше найняти хорошого кондитера і натомість звільнити когось із тих непутніх кухарок.

Хвора кухарка лежала в одній з комірчин, Жюссі — внизу, в кімнаті, котру вона раніше ділила з Канре. Обома тепер опікувалася пані Манно, суворо заборонивши будь-кому підходити до хворих.

Подейкували, що в’їзд до Нижнього міста закрили й усі вулиці патрулюють охоронці, щоб ніхто не розносив заразу далі. Втім, синька все одно пробиралася, бо вона не знала загорож. Більше крамниць зачиняли двері й віконниці, людей на вулицях теж меншало, а ті, кому таки доводилося йти кудись, запинали каптури щільніше і пришвидшували крок.

Високорідні панії вперто ігнорували те, що відбувалося в місті. Одного дня маестра Альвіанні взяла Канре з собою на зустріч до тієї ж цукерні, де влітку — так давно! — служка смакувала шоколад і перші ноти порозуміння з Жарраком. Поки маестри дрібнили срібними ложечками шоколадні торти, Канре й служка пані Ортес стояли попід стіною, опустивши погляди. Рахувати паркетини було тут узагалі благодатним заняттям — дуже дрібні.

— У вас у домі є хворі? — прошепотіла першою служка Ортесів.

— Двоє, — видихнула Канре. — Помічниця кухарки й молодша слуга.

— У нас теж, — відказала дівчина. — Двоє з кухні, котрі ходили на ринок часто. Закладаюся, десь там і підчепили. Тільки одна як занедужала, одразу ж відпросилася додому, в село. Мовляв, так хоч не заразить нікого, і вмирати вдома спокійніш.

— Нічого вмирати до часу. — Канре долічила паркетини аж до столу і вперлася поглядом у туфельку панії. — Коли з синькою куди мандрувати, то швидше згориш.

— А про мене, добре, що вона поїхала. — Слуга Ортесів втиснулася спиною в стіну, котру прикрашали шовкові шпалери. — І панія наказала другій кухарці, що коли та не піде геть із дому, то вона накаже її втопити в канаві за маєтком, щоб усі не похворіли.

— І вона що — піде?

— А куди дінеться? У Нижньому місті, казали, відкрили при старій церкві шпиталь, куди можна прийти й попрохати притулку, занедужавши. Там і годувати обіцяють.

— Чи ж не причина негайно увірувати! — зіронізувала Канре, котру остаточно відвернув від релігії панотець Фільон та його бритва на її нозі.

— Я увірую в що завгодно, крім їхніх слів, — похитала головою служниця і поплескала себе по шматяній торбинці на поясі. — Відунка дала мені заговорені трави й пообіцяла, що синька обминатиме. Хочеш скажу, де можна купити оберіг?

— А що там? — спитала Канре скоріше з ввічливості, бо у слова відунок вірила ще менше, аніж у красномовні проповіді церковників.

— Жимолость і м’ята, розмарин і… от забула ще одне! Та воно все настояне на замовленій воді й під повним місяцем. Обійшлося недешево. Але відунка казала, що й від злого ока захистить.

— Пречудово.

Канре вдала інтерес, проте сама пригадала, як Юппер колись принесла пучок «замовлених» трав од відун-ки — не від синьки, ні. Для того, аби Кару певне взяли на роботу до маестри, не до Альвіанні, а ще до її першої панії — як давно це було! Юппер сховала трави в сумку сестри — відунка твердила, що аби замовляння подіяло, про нього ніхто не має знати. Тільки Кара тоді дуже розгнівалась — у неї була алергія на котрусь із трав, і всі руки вкрилися червоними плямами, які вона мусила ховати під парадними рукавичками, що залишилися по матері. На роботу її не взяли, маестра нагородила Кару слівцем «гонориста» за ті рукавички, а Юппер за свою турботу була спочатку бита, бо дурно віддала гроші відунці, а потім зацілована, бо довго гніватися Кара не вміла.

Повернувшись додому, дівчина допомогла господині змінити сукню до обіду, й коли та відпустила її, служка пішла в парк перед домом та зрізала кілька тонких гілочок самшиту. Знайшла у своїх речах дрібну шкіряну торбинку, напакувала туди гілочки й прив’ялих трояндових пелюсток, котрі змогла знайти біля оголених уже кущів. Тоді запопадливо зазирнула в обідню залу — маестра тільки-но взялася до трапези, отож щонайменше пів години ще було. Тому Канре прослизнула вниз і пішла до Жюссі, у свою стару кімнату.

Усередині стояла темінь, як у могилі: вочевидь, пані Манно думала, що тратити свічки, аби хворій було видно щось, — то дурне.

— Жюссі? — покликала Канре й відчинила двері в бодай якось освітлений коридор, поки очі звикали до темряви.

Молодша служка не озвалась, але ковдри, які накривали її, ворухнулися.

— Чого це ви тут, Канре? — голос Жюссі пролунав так сполохано, ніби її застали за злочином.

— Я тобі щось принесла. — Дівчина намагалася говорити бадьоро, але вигляд змарнілого лиця і ледь не чорні тіні довкола очей лякали її. — Я була у відунки. Узяла тобі заговорених трав. Там розмарин, і жимолость, і… ще щось. Усе настояне, як має бути — під повним місяцем. Тепер ти видужаєш.

— Овва, дякую… — пробурмотіла хвора, стискаючи торбинку в руці. Канре помітила розсип синіх плям й над зап’ястями, але, слава вищим, вони ще були дрібними й не зливалися в один суцільний синець. — Оце ви, певне, потратились… Біда буде, як не видужаю! Стільки грошей надарма.

— Видужаєш. Давай я тебе переодягну. — Канре зауважила, що сорочка служки вся змокріла від поту. І ще їй хотілося переконатися, що синіх плям нема вниз по спині та на грудях.

— Скажи мені, — спитала дівчина стиха, допомагаючи хворій пірнути в чисту одіж. — Яке твоє справжнє ім’я?

Служка стрепенулась, але щойно її розкуйовджена голова виринула в проймі, вона вперто зирнула на Канре.

— Жюстіна. Завжди була, і як дадуть вищі, то й далі буду.

— Я ж заходила до тітки Вів. Мені розповіли, чим вона займається. — Канре ковзнула поглядом по спині подруги — плями таки розрослися й там.

— Хто розповів?

— Жінка в капелюшній. Бо Вів хвора. А та жінка вирішила, що я теж у справі.

Жюссі застогнала:

— Ото та Ненна… Так і знала, що в неї язик без кісток!.. Я Жюстіна, та й по всьому, — прошипіла дівчина. — Чи ви, Канре, думаєте, що людину творить її ім’я? Як краще ім’я та якісь папірці до нього — то вже хороша людина? Чи я зле робила? — Вона залізла назад під покривало і вкрилася до підборіддя. — Чи думаєте, що легко такій ото, як я, найти собі в столиці гарне місце?

— Я ні в чому тебе не звинувачую. — Канре підвелася з ліжка й підійшла до дверей. — Але мені думалося, ти вже знаєш: злого тобі не бажаю. Коли видужаєш, то я б хотіла почути-таки твоє справжнє ім’я.

— Будемо бачили. А за трави я вам дуже вдячна, — пробурмотіла Жюссі. — У мому селі відунка була перша, до кого йшли з хворістю… Я на кревні дні дуже знемагала раніше, а вона мені такого чаю наварила, що все мовби рукою зняло.

— Тутешні відунки теж хороші, — запевнила Канре, зачиняючи двері.

У коридорі вона наткнулася на пані Манно, брови котрої тут же сіпнулись од гніву, але вона не сказала нічого. Потім маестра Альвіанні висварила служку, бо та не прослідкувала, аби їй подали чаю. А вона, маестра, дуже потерпала без чаю. А Канре, голова в хмарах, повіялась кудись.

Канре лежала на колінах у ногах в маестри та мовчки слухала її прокльони, котрі сипалися і сипалися, як град за вікном. Важкі льодові намистини лускали об шибки, барабанили по гравієвій доріжці перед домом і дзвякали у порожні мідні корита на задньому дворі.

Маестра силою звела до себе голову служки і ляснула її по лиці складеним віялом.

— Мені недобре, Канре. Мені від тебе зле. Тому принеси гарячого чаю нарешті! Потім прийдеш розплести коси. І заготуй олію з травами, щоб помасажувати мені ступні. І чогось од болю в голові. Та ворушися, ворушися вже, чого стоїш, ніби тебе припнули до місця?

Канре підхопила поділ сукні обома руками й вилетіла в коридор, ледь стримуючи злість.

Вона боялася себе самої в цю мить, бо її душив такий щирий гнів на панію, що ледь могла йому опиратися. Слава богові, маестра не зазирала в її очі. Слава богові, бо вона би помітила там усе і без слів.

Хвиля в ній росла й росла від думки про кляті чаї та десерти. Канре не могла втямити, чому вони так сильно займали маестру, якщо в її домі, всього на два поверхи нижче, у темній комірці, вмирала дівчина — дівчинка шістнадцяти літ, яка, мабуть, у житті навіть не куштувала марципанів. Дівчинка, котра, мабуть, віддала всі свої гроші, ще й залізла в борги, аби отримати рекомендацію на чуже ім’я і, прикриваючись цим, знайти хорошу роботу. Роботу, котра навіть не дозволяла їй віддати борг, — і тому вона невпинно строчила прокляті вишивані серветки на продаж…

Надвечір, коли дівчина зазирнула на кухню по заспокійливу настоянку для маестри, туди ж влетіла пані Манно, обтираючи руки об фартух, і повідомила, що Жюссі погіршало.

— Дихай, дихай! Це погана кров виходить! — Пані Манно поплескувала Жюссі по спині, а та ще гірше заходилася кашлем.

Канре витирала кров, змінюючи один рушник іншим. Кров не припинялася. Вона текла з напівприкритих губ служки, опиняючись на її шиї та сорочці, на рушнику, на покривалі, на руках і дощатій підлозі.

Коли Жюссі не кашляла, вона захлиналась і хапала ротом повітря, а руками — все, до чого могла дотягнутися.

— Дихай, дихай! — вкотре повторювала управителька, як наказ.

Але Канре бачила на її лиці безпомічну злість. І сама розуміла, що справи кепські. Вона вмочила рушник у тазик з холодною водою і приклала до чола Жюссі — те палало, мов грубка.

— Дихай, дихай… — Пані Манно відгорнула кучері з обличчя служки. — Воно минеться. Уночі завжди гіршає. До рання минеться.

Жюссі схопила Канре за руку — долоня її була вогка і холодна, на противагу до чола.

— Усе добре, — шепнула дівчина, гладячи тонкі пальці. — Ти молодець.

Рука безпомічно зіслизнула на покривало, і новий напад кашлю зігнув хвору навпіл.

— Випий. — Пані Манно обережно піднесла до закривавлених губ чашку з чаєм. — Він спиняє кров.

Жюссі слухняно ковтнула. Тоді спрагло припала до чашки — чай потік з її підборіддя. Проте вона силкувалася ковтнути якомога більше й швидше.

— Чим допомогти? — Канре стерла піт із чола й повернулася до управительки.

— Принеси чисту воду. І рушники візьми з другої шафи в кухні. Хутко.

Дівчина метнулася через двір, щоб швидше, ніж плетивом темних коридорів, і зі здивуванням завважила: град припинився й натомість із неба порошить дрібний сніг. Вона спинилася на мить і підставила обличчя морозяній пороші, щоб остудити…

Коли Канре повернулася, Жюссі напівсиділа, обкладена подушками, й спльовувала кров у тазик.

— Мені куди краще, — повідомила вона і спробувала всміхнутися, але тільки губи сіпнулись.

Канре присіла біля неї та вмочила рушник у холодну воду.

— Там сніг, Жюссі, — сказала. — Вранці подивишся.

— Гарно. Дайте мені руку.

Вона простягла долоню, вкриту синцями з вишневою та жовтою облямівкою, і взяла долоню Канре, змусивши її відпустити рушник. Той ковзнув у воду та розхлюпав її на покривало.

Пальці Жюссі були слабкими. На тумбі блимала свічка, і в її світлі тіні видовжувались і тремтіли.

— Я зроблю ще чаю, — пробурмотіла пані Манно й випливла з кімнати.

— Мені куди краще, — повторила хвора.

Сяйво свічки танцювало на кінчику ґнота, ніби боролося з темрявою довкола. Молодша служка прослідкувала своїми запаленими очима за вогником і усміхнулася.

— Отако й ми всі, Канре. Тремтимо, тремтимо все життє… і гаснемо.

— Мовчи. Тобі треба берегти сили.

Жюссі замовкла. Вона заплющила очі й зовсім опустилася на подушки, час від часу кашляючи здушено. Канре тримала її руку, несвідомо погладжуючи. Вона згадувала останню ніч Аннік: коли Кара прогнала їх до сусідки, коли найгірше було поруч…

Канре стрепенулася, зрозумівши, що задрімала. Рука Жюссі вислизнула з її пальців і лежала на покривалі без руху. Хвора повернулася до свічки, волосся впало їй на лице… На мить дівчина злякалася, що це й усе.

Але тоді Жюссі стрепенулась, ніби почула її хвилювання, і знову закашлялась. Кров закапотіла на подушку, залишаючи на ній довгі тонкі доріжки, як стібки, якими дівчина вишивала серветки.

Канре подала їй рушник, але Жюссі відмахнулася. Вона кашляла довго-довго, тоді в знемозі впала на подушки й задерла голову до стелі.

Канре зиркнула в бік дверей: чи не шаркають коридором важкі кроки пані Манно з заспокійливим чаєм? Але нікого не було.

— Лючі, — прохрипіла хвора, і в її горлі заклекотіло щось, заважаючи говорити. — Мамця називали мене Лючі. Як світло.

— Усе буде добре, Лючі.

— Атож, буде. Ви тільки не здавайтеся.

Вона більше не кашляла й наче задрімала. Канре сиділа поруч, поправляла ковдру, виглядала пані Манно, котра все не йшла, обтирала лице хворої водою, знову поправляла ковдру, гладила руки й волосся. Потім знов обтирала лице. Потім клала холодні компреси. Знову виглядала пані Манно. Читала подумки молитви до всіх святих. Дивилась на свічку. Гладила руки Жюссі-Лючі. Рахувала дрібні квіти на манжетах її сорочки. Рахувала плями крові на підлозі. Поправляла ковдру. Поправляла волосся. Клала новий холодний компрес. Рахувала веснянки на лиці Жюссі-Лючі. Рахувала складки на ковдрі. Витирала плями з дощатої підлоги. Рахувала краплі воску, котрі стікали зі свічки.

Потім вирішила порахувати, скільки ударів за хвилину робить серце Жюссі-Лючі, і приклала вухо до її грудей.

Не пролунало жодного.

Поки Канре вслухалася в надії, що це ще не кінець, свічка востаннє яскраво тріпнула вогником, чмихнула і згасла. Дим неквапом потягнувся вгору і розтанув без сліду.

Коли Канре вивели у двір, уже світало. Світ здавався сіро-білим — нічний сніжок засипав усе, і його ще не встигли змішати з болотом на задньому дворі.

— Пий. — Пані Манно тицьнула служниці під носа великий кухоль з теплим вином. — До дна. І не розплескай мені.

Дівчина пригубила паруючий напій і обпекла язик. Вона вийшла у самій лише сукні, без хустки навіть. Проте холод, наступаючи на тіло, позбавляв його інших думок, окрім першого й найсильнішого бажання зігрітися.

Сліз зовсім не було.

Канре присіла на побитих сходах біля задніх дверей і поворушила сніг кінчиком грубої туфлі. Їй шалено хотілося порахувати щось, щоб заспокоїтися, й вона взялася за сніжинки.

Коли лік дійшов до сорок восьмої, на задній двір влетів Катлін і рвонув просто до Канре.

— До тебе гості! — випалив він. — Підйом, сонна мухо!

— Відчепися, Катлі, — вона відмахнулася від охоронця. — Ти що, не…

— Овва! Звідки вино? — Юнак зацікавлено зазирнув у кухоль.

— Скажи краще, які такі гості — та до мене? Ще і як сонце не зійшло. І давай лише без жартів.

— Ображаєш, Канре, ображаєш. — Катлінова щира усмішка свідчила про те, що він не чув ще про Жюссі. — Таж маестр! Маестр Прест приїхав. Велів тебе покликати. Притьмом! То я що — одна нога тут, друга…

— Який ще маестр Прест? — стрепенулася Канре, достеменно згадуючи, що ні слова про свій приїзд Жаррак не писав.

— А ти їх багато знаєш? — Катлі спритно вихопив келих з побілілих рук дівчини. — Таж білявий той. Ну, з ціпком. І що метр із вершком, а гонору, як у… — Охоронець прикусив язика, бо не вільно бовкати дурне про великих, хай і на задньому дворі.

Проте Канре однаково вже не слухала його. Вона підхопилася зі сходів, відігнула голі кущі, аби скоротити собі шлях, і припустилася вздовж дому, а тоді — вниз до воріт, просто по зів’ялих клумбах.

Розділ 15. Благословенні золотою гілкою

Жаррак був там — насправді.

Він стояв біля воріт, перемовлявся з Осваном. Коли помітив Канре — усміхнувся й пішов їй назустріч, накульгуючи. Втома на його лиці, непевність ходи й забруднений одяг впадали в очі. Але Жаррак Прест був тут — і цього досить.

Юнак клацнув золоченою застібкою під горлом і накинув на плечі Канре свій синій плащ.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Зараз.

— Маестре, у нас… Святі, у нас померла від синьки служка. Тільки… щойно перед вашим приїздом. Я знадоблюся в домі. І коли маестра прокинеться…

— Зараз, Канре. Тітка спатиме ще годин п’ять. Ми встигнемо.

Дівчина зважила, як прозвучали ці слова, й погодилася. Врешті, можна розпитати все дорогою.

— Ти не бачив нас, — кинув Жаррак Осванові, минаючи ворота. — Ні ти, ні твій напарник. Поділіться.

Чаротворець вклав охоронцеві в руку кілька монет. Осван пробурмотів щось послужливе у відповідь, згинаючись у поклоні. Канре, котра віднедавна остерігалася сумирного з вигляду охоронця, могла лише уявити, які думки збудив у голові Освана Жарраків приїзд. Проте вона мала певність: маестрова щедрість посприяє тому, що охоронці триматимуть язики за зубами.

Тому дівчина щільніше запнула плащ і спробувала не відставати від Жаррака, котрий попри накульгування ледь що не летів вулицею. Сніг запорошував його плечі, й дівчина лише тепер вповні усвідомила, як шалено скучила за змогою просто бачити його.

— Що з твоєю ногою? — спитала Канре, оговтавшись від першого шоку й пересиливши звичне звертання на «ви» до маестрів, котре в’їлося в її мову надто сильно.

— Упав, — коротко відповів Жаррак. — Нам сюди.

Він кинув погляд на річку, враз потемнілу в обіймах снігових берегів, і звернув на широку вулицю, порожню в таку ранню годину.

— У місті давно синька? — спитав, напружено вдивляючись у порошу попереду, ніби очікував, що з неї вийдуть ворожі війська й кинуться в наступ.

— Зо два тижні, коли згадувати про появу перших хворих. Але Нижнє місто закрили лише цього вівторка.

— Гаразд… А та слуга, що померла…

— Лючі, — ім’я пурхнуло з вуст Канре. — Або Жюссі. Вона бувала в Нижньому місті. Мабуть, там і підхопила.

— Ти з нею поруч була?

— Так. — Дівчина зобачила, що кров на пальцях забилася під її короткі нігті. — Я була з нею всю цю ніч. І до того теж часом. Але маестра переселила мене в інший покій.

— Що ж… а браслет був при тобі?

— Так. Я не знімала його… Ні, лише один раз знімала: в аптекаря.

— Чому? — оторопів юнак.

— Хотіла обміняти на ліки, — сміливо заявила дівчина. — Якщо ти гніваєшся, що я так хотіла розпорядитися твоїм дарунком…

— Ні, святий боже! — заперечив Жаррак. — Тобі важко розгнівати мене бажанням врятувати чиєсь життя. Тільки я покладав на цей браслет надії: він мав би бодай трохи знизити сприйнятливість до синьки… Ось ми й на місці, — голос чаротворця втратив звичний запал, коли вони спинилися перед ворітьми. — Вітаю в домі Престів. Місцина похмура, але ми не затримаємося тут.

— Подай гарячу воду в мій кабінет, — розпорядився Жаррак до невпізнання сухим тоном, коли на вході їх зустрів спантеличений раптовим приїздом маестра, та від того не менш послужливий управитель. — Срібний набір інструментів. Очищений в окропі. Мій лікер. Заспокійливе на віннських травах. Чистих рушників. Щоб усе було на місці через десять хвилин. І щоб ніхто не наближався до східного крила. Я займатимусь складним чаротворенням — шум може стати на заваді. Нижча йде зі мною. Вона потрібна для експерименту.

— Слухаюся, маестре. — Управитель схилився в найглибшому поклоні, який дозволяла йому хвора спина.

Канре поспішила за Жарраком через півкруглий вестибюль, тоді сходами нагору. Дім одразу ж засвідчував славу великого роду: картини на стінах зображали воїнів і полководців, маестрів під прапорами королів Франу.

Віддалік Канре помітила дівчину, котра спиралася обома руками на бильця балюстради. Придивилася — й упізнала в тій Юонну. Волосся її вільно лежало на плечах, мовби зі сну — а втім, звідки їй ще бути в таку годину? Довга сукня й хустка на плечах ховали фігуру подруги, але Канре вдоволено помітила, що Юоанна не схудла — отож, має вдосталь їжі і, мабуть, гарно живе.

— Дай мені хвилинку, — попрохала дівчина і кинулася до Юонни. — Оце несподіванка!

Постать біля балюстради здригнулася, ніби її хльоснули по спині. Вона сіпнулася до колони і притиснулася до неї, а очима забігала по підлозі, мов шукала щось розсипане.

Канре підійшла й спробувала зазирнути Юонні в лице, але та відвертала голову і мружилася.

— Що з тобою? Поганий сон наснився? — здивувалася Канре, хоча розуміла, що ту служку, котру вона знала, не налякати жодним поганим сном.

— Не дивитися вгору, — шепіт став чіткішим. — Не дивитися вгору. Ні-ні-ні. Ні, маестро. Тільки не дивитися вгору…

— Це я, Канре. — Дівчина поклала руку Юонні на плече, але та стріпнула її, як сміття, закрила лице обома руками і побігла коридором геть. Її кроки відлунювали в тиші: дім Престів за відсутності господарів не поспішав прокидатися з першими променями зимового сонця.

— Ходімо, — озвався Жаррак, мовби не бачив довкруж нічого. — Своїй подрузі ти зараз не допоможеш.

— Що з нею? Юонна завжди була швидка на язик, а тепер ніби… ніби боїться всього.

— Може, так і є. Я не знаю, Канре. Батько забирав її з собою, і не можу твердити, але знаю, що доброти до слуг у ньому мало. Особливо до тих, кого він бере для себе. Зараз їй не допомогти.

— Юонна так жадала потрапити у ваш дім…

— Ходімо… — наполіг маестр, мовби за ним гналися, і вони піднялись ще одними сходами, вузькими й крученими, до невеликого коридору, де ховалися Жарраків кабінет та його покій, котрими чаротворець послуговувався з дитинства в ті рідкісні моменти, коли жив у цьому домі. Батько не торкав його кімнат, бо мав певність: молодший спадкоємець врешті тут оселиться.

Коли юнак відчинив двері, то за ними Канре перш за все помітила довгий стіл, на котрому вже парувала в порцеляновому тазику вода, рівною купкою лежали рушники, а збоку зблискували у світлі свічок пузаті карафки. І срібні інструменти, котрі неприємно нагадували їй причандалля лікаря.

— Що ти робитимеш із цим усім? — спитала дівчина, сторожко роздивляючись розкладене на столі.

— Я порушуватиму закон, Канре. І — прошу тебе приєднатися до мене.

— Вона справжня, — повторив юнак, роздивляючись крихітну гілку крізь збільшувальне скельце, оправлене кованим мереживом.

— Тебе стратять, якщо це так, — відповіла Канре, сьорбаючи гіркий лікер, котрий мовби пропалював зсередини. Те, що говорив чаротворець, важко було усвідомити й осмислити на тверезу голову.

Він говорив про золоту оливну гілку. Благословення вищих. Для неї.

— Це неможливо, Жарраку. — Дівчина опустила карафку на стіл і нахилилася над крихітною таємницею, шукаючи доказ своєї правоти. — Тобто… Маестри благословенні. Золота гілка під шкірою…

— Яку творять самі чаротворці. Яку наносять батьки своїм дітям.

— Так! Так, але — вищі вищим! Інших за таке вбивають!

— Ти коли-небудь чула, як виготовляють золоті гілки?

— Ні. Звідки? У передмісті, де я народилася, більшість досі вірять, що вони проростають самі.

— Це дуже складний процес, Канре. Дуже витратний. Дорогі матеріали, котрі готують алхіміки, і сам чар непростий. Існує відомство, котре опікується гілками. Їх виточують своїми силами чаротворці — для своїх спадкоємців та для спадкоємців алхіміків. Певну квоту має кожен, благословенний достатнім даром… Аби збіднілі роди все ж мали змогу дозволити собі цей знак, виготовлення гілок — під наглядом відомства, яке звітує напряму королю. Їх отримують саме стільки, скільки потрібно. Роблять невеликі запаси про всяк випадок та ведуть чіткі записи. Кожен знак вписано у звітні книги…

Алкоголь ударив у голову, і дівчина запанікувала:

— Боже, Жарраку, я ж чула ці пересуди про маестра, котрий пробував випекти гілку на шкірі своєї коханки, й вона вмерла в муках, бо він осквернив благословення…

— Канре. — Жаррак підійшов до неї, обійняв за талію і посадовив на стіл перед собою. — Вгамуйся.

— Але ж…

— Я певен, що ти й сама не віриш у всі чутки, які люблять квіткарки на ринку.

— Так. Гаразд. Не вірю. Але, Жарраку, якщо ти це зробиш, то нас уб’ють. Викриють, засудять і стратять.

— А ми нікому не казатимемо. І сховаємо мітку так, щоб вона не потрапляла на очі. Зазвичай її розташовують там, де важче позбутись, але оскільки ти не ризикуєш втратити руку на полі бою… Я заберу тебе звідси. Туди, де ніхто не знає твого минулого.

Дівчина похитала головою. Забагато складнощів, забагато неможливостей.

— Задля чого цей ризик? — перебила вона, сміливо підводячи очі на маестра.

— Бо я хочу захистити тебе від синьки.

— Тобто?

— Гілка — це не просто знак вищості. Вона — захист від синюшної міттги. Справді, Канре. Вона, а не міфічне рішення святих. Вона не дає нікому з вищих занедужати. Ось так. Нема ніякого благословення. Це велика брехня.

Канре роззявила рота і завмерла. У Жарракових очах тремтіли вогники страху.

— Тобто… Тобто всі-всі вищі виживають тому, що гілка… І якби вона була в Жюссі… І якби вона була доступна всім, то…

— Ні, Канре. Ні. Не вистачить і цілого війська чаротворців, аби виготовити гілки для всіх. Так не вийде. Не вистачить скарбів. А якби навіть грошей стало, якби гілки виготовляли невпинно, Канре, то люди мусили б стояти в черзі по них довгі роки — і всі чаротворці та алхіміки королівства тільки й мали б до роботи, що з ранку до ночі працювати над мітками. Люди помирали б, чекаючи своєї черги. А чаротворці вигорали б щодня, бо творення однієї цілої гілочки потребує більше душевних сил та чару, аніж ти можеш помислити. Тому кожен за життя має витворити лише кілька цих знаків — аби не випалити душу… Розумієш мене, Канре? Скажи, що так. Я розповідаю це, бо вірю, що ти зрозумієш.

— Так, — видихнула вона, хоч і не розуміла сповна.

Дівчина скосила погляд на крихітну гілочку, що коштувала більше, ніж тисячі життів. Хотіла б відказати, що все розуміє, та тільки батьки померли від синьки, Аннік померла від синьки. А цієї ночі Жюссі ще тримала її за руку і казала, що все буде гаразд… Але не сталось. І все — через те, що вони не мали однієї тонкої гілочки.

— Я не можу, Жакку, — здушено відповіла Канре. — Я люблю тебе понад усе. Але просто не можу.

— Можеш. — Жаррак спохмурнів і відсторонився теж. — Столиця охоплена пошестю. Якщо ти захворієш і загинеш — кому стане краще? Я не маю сили врятувати від синьки всіх чи негайно спинити війну. Але якщо вийде захистити твоє життя, то не відрікайся від цього так легко, Канре. Я отримав цю гілку в нагороду за перемогу в смертельній дуелі. Здобув — і посмів відмовитися від посади королівського чаротворця. Така відмова могла вже тоді коштувати мені всього. Не відкидай мою поміч, прошу. І не бери на себе важкості провини за те, чого ми не можемо змінити.

— Розумію. Просто це все раптово і…

— Ну що ж, вибач, але я не міг написати про таке в листі.

— Та зараз ти даєш мені лише мить, аби зважитися на тяжкий злочин. Мить, щоб назавжди попрощатися з безпекою. Це нелегке рішення.

Жарраків погляд скрижанів, але юнак покивав і видихнув:

— Так.

Канре туманно пригадувала, як Жаррак наносив мітку під її шкіру. Вплинули алкоголь і хвилювання — хтозна, що більше. Дівчина лягла на стіл і підняла над головою ліву руку, щоб чаротворцеві було легше працювати.

Вони погодилися примостити крихітну гілочку з внутрішнього боку руки, майже під пахвою: було найменше шансів, що хтось побачить її там. Дівчина мов у тумані відчувала лоскіт, потім — холод і біль. Вона зойкнула і затулила собі рота другою рукою. Але Жаррак сказав, що в цій частині дому їх не потурбують, тож можна не приховувати звуків.

Коли біль з легкого пощипування став вгризатися глибше, Канре вхопилася другою рукою за стіл і спробувала полічити паркетини, завитки на стелі, краплі воску на свічі… — все, чого сягав її зір. Вона спинилася на ґудзиках Жарракового жилета, котрий лежав на спинці крісла: чаротворець зняв верхній одяг, хоча в кімнаті було не натоплено, а вікна взялися знадвору морозними квітами. Проте маестр підкотив рукави сорочки до ліктів і час від часу змахував піт з чола.

Доріжки крові лоскотали Канре бік, стікаючи на стіл. Проте вона намагалась туди не дивитися.

Врешті — пальці встигли затерпнути, стискаючи край стільниці, — в руці Жаррака майнув ціпок, і біль під пахвою перетворився на нестерпне горіння. Канре закричала на повен голос, інстинктивно силкуючись відсторонитися від джерела цього пекла, проте вільна рука чаротворця з несподіваною міццю притискала її власну до столу.

Біль урвався, залишаючи по собі відчуття ледь не випаленої, сухої й шорсткої шкіри. Рука нила до кінчиків пальців і в бік плеча.

Жаррак торкнувся місця мітки.

— Вже не болить?

— Майже ні, — збрехала Канре, бо була звична терпіти більше, ніж це ниття тепер.

— Давай я витру кров.

Він зірвався до тазика з водою та рушників, розхлюпав трохи на стіл і взявся дуже обережно витирати засохлі лінії, котрі залишилися на руці.

Канре лежала на столі, роздивляючись, як скупе зимове сонце пробиралося крізь морозяні візерунки на вікнах і плутало свої промені в Жарраковому волоссі.

— Ти не розповів мені нічого. Як було на півдні.

— Справді? — Юнак неуважно усміхнувся й поправив рукав. — Якось розповім. Коли матимемо більше часу.

— Так, авжеж… — Канре спохопилася, що геть втратила лік хвилинам, і підвелася на ліктях, тамуючи блискавки в лівій руці. — Мені час до маестри. Бо після твого від’їзду вона відкриває в собі нові глибини злості.

— Ох. — Чаротворець блиснув поглядом у її бік, поки Канре вивертала спідню сукенку. — Дай мені ще трохи часу. Я здобув цю гілку. Далі здобуду нам свободу.

Канре промовчала. Вона не розуміла, звідки пробивалося це відчуття, і ніколи не казала про нього вголос, бо чоловіки такого не любили. Але часом їй здавалося, що Жаррак Прест, попри всю його гордість і рішучість, теж крихкий та вразливий. Було в ньому щось, що будило в Канре бажання обійняти його й сказати, що все буде добре.

Ловила себе на думці, що насправді якнайбільше хоче, аби все в нього було добре. І це бажання настільки всеосяжне, що воно спрощує багато рішень. Хоча логічна й холодна частина її твердила, що це самовбивче бажання.

— Ми поїдемо вдвох до Вінну, — повідомив Жаррак, поки дівчина швидко одягалась, обсмикуючи вбрання. — У мене є справа там. Справа державного рівня. Я певен, що лірський конфлікт зиму не переживе. Синька добре гамує суперечності.

Канре подумки погодилася, проте не відповіла, бо саме затискала зубами стрічку на комірі, затягуючи вузол. Наскільки вона ненавиділа синьку, настільки ж розуміла, що пошесть здатна прорідити ряди лірської армії — тим більше, казали, що з півдня та зараза цьогоріч і прийшла. Певно, святі вирішили, що знахабнілих південців треба заспокоїти.

— Я думав, ти повернешся королівським чаротворцем. З червоною стрічкою переможця через плече і зі ще пихатішою пикою. — Естіенн Мерселлі дивився на Жаррака зі здивуванням, поки той розливав вино у високі кубки.

У каміні тріскотів вогонь, злизуючи вологі плями з важких чобіт гостя. Жаррак простягнув тому бокал і примостився в крісло поруч, розвернувши його до каміна. У вітальні було прохолодно, але що ж — Естіенн так швидко відповів на запрошення зазирнути в гості, що отримав прийом, на який наражаються всі випадкові візитери.

— Можу закластися: ти сподівався, що я не повернуся взагалі, — усміхнувся Жаррак, приховуючи тремтіння, котре проривалося в його рухах після ранкового ритуалу з гілкою, який випив із нього доста чару, і тепер усередині горіла пустка, котрій знадобиться не день і не два, щоб наповнитися.

— Ні. Не сподівався. — Мерселлі скривив міну. — Чув про твої успіхи. Форт Блакитної Свічки! Чорти, я мав би бути там і побачити це!

— Устигнеш іще. Може, синька за зиму й відкине лірців трохи назад, та вони не відступають від свого інтересу в просуванні нашим узбережжям.

— Ти що, не чув? Зимовий договір укладено. Вони відійшли від кордону вглиб країни. Начебто ще перед початком пошесті. Слухай, Престе, це ти чи я з фронту приїхав?

— Я їздив у справах. Батько дав завдання, тож не було часу на новини.

— Я думав, ти тому й повернувся. Чув, король відпустив майже всіх чаротворців на зимівлю. Але війська залишаються під кордоном. Аби не рознесли заразу далі.

— Вона вже дісталася сюди.

— Так. Але чи вперше?.. Ти скажи краще, Престе, ти чого ще не королівський? Не догодив Сонцесяйному? Чи напартачив десь?

Жаррак бачив по очах Естіенна, що це питання турбує його значно більше за пошесть, лірців чи подальший розвиток конфлікту.

— Ні те, ні інше, — видихнув чаротворець. — Я відмовився.

Кілька секунд Мерселлі вдивлявся в Жарракове обличчя мовчки. Він стиснув губи і відхилився в кріслі, а його руки лягли на обидва бильця.

— Брешеш. Його Величності не відмовляють.

— Я відмовив.

— Брешеш.

— Навіщо мені брехати про це?

— Бо ви, Прести, завжди серед улюбленців короля. І я радше повірю, що ти виявився безчарним, коли до бою дійшло, аніж що… бож-же! — Мерселлі схопився за голову. — Боже, Престе, чого всі люди як люди, а ти постійно собі знаходиш біду? Тобі дали шанс, про який безліч чаротворців мріяли б, а ти його що?..

— Що? — кліпнув Жаррак.

— Ти його проігнорував. Ти!..

— Не твій шанс же. Годі бідкатися. Я тебе у справі покликав.

— Котися до свого Вінну зі своїми справами.

— Обов’язково.

— До біса. Я не маю причин допомагати такому безумцеві.

— Не маєш. Проте лише в тебе є інформація, якої я потребую.

— Це ж яка?

— Мене цікавить рана. У ніч, коли ти врятував моє життя. Чи були проблеми з тим, щоб вилікувати мене?

Естіенн гортанно зареготав, ляскаючи долонями по бильцях крісла.

— Жодних проблем! Жодних, крім діри в грудях і крові, котра надто бажала покинути твоє тіло. Диво, що ти вижив. Звичайно, мої вміння — основна запорука цього. Але такі не виживають, чув? А ті, хто втрачає милість короля, — тим паче не виживають. Одоробло ти! — Останні слова чаротворець мовив із поблажливою посмішкою, майже примирливо, мовби сповна усвідомив, що щось у цього Преста з головою негаразд, тому гніватися на нього не слід.

— Припини, Есті, — хмикнув Жаррак, котрому праглося дізнатися, чи вже тоді порошок Гвеннана не проявив себе якось. — Пригадай: чи було тоді щось відмінне від звичного процесу зцілення? Щось нетипове?

— Кожна рана від складного чару — нетипова, — посерйознішав Мерселлі. — Чар, знаєш, не залишає однакових ран. Плетіння непередбачувані. Тим більше, відіграють роль порошки, їхня специфіка і пропорції сумішей. А тут ще твоя синя пика! Я ту ніч… Я не забуду її ще довго. — Мерселлі перевів погляд на камін. — Тобі дуже щастить. Але якщо будеш отак випробовувати свою долю, то довго не протримаєшся.

— Протримаюся достатньо. — Жаррак підніс келих. — За ваш неймовірний талант у зціленні, маестре Мерселлі. І за те, щоб навесні, коли договір догорить, вас запросили приєднатися до королівських сил.

Тост полестив Естіеннові — суміш гордості і радості висвітилася на його лиці. Жарракові вино гірчило в горлі, пересохлому від спраги.

— Ну а що твоя родина? Коли вельмишановні Прести повернуться в столицю й ми нарешті дамо бал Зимової Фортуни?

— Жартуєш? Який бал посеред пошесті?

— Пошесть лише в Нижньому місті. — Мерселлі говорив так упевнено, що Жаррак повірив би в його слова, якби не знав правди. — У них постійно щось не те — як не синька, то заворушення, як не заворушення, то голод… А знаєш, у чому проблема?

— У мене є кілька теорій, але ти живеш тут усе життя, тобі видніше.

— Проблема в тому, що вони ні на що не здатні, крім скарг. Хтось із нижчих може вивчитися на травника чи кравця, хтось відкриває крамниці чи йде в морську справу… Але й таких одиниці, Престе. А більшість — полова. Що вони можуть? Що вони вміють? Лише сидять і скаржаться.

— А як їм щось уміти чи досягати? Як їм робити будь-що, якщо більшу частину часу вони зайняті спробами заробити на їжу?

— Бо погано працюють, — смикнув плечима Мерселлі, але цей рух був менш певним за попередні слова.

— Скільки отримують плати твої слуги?

— О… Я розумію, до чого ти ведеш! Не треба, Престе. В наших слуг райські умови: вони живуть у великому домі. І не повинні заробляти на виживання.

— Скільки?

— Сюетові ми платимо тридцять лере на місяць. І поверх того він отримує ще щось од мене за дрібну допомогу.

— Чи думаєш, що цього достатньо?

— Відчепись од мене, Престе. Ти що — пропонуєш піти в Нижнє місто і розкидати там мішки з грішми на вулицях?

— Ні. Але думаю, якби освіта була доступнішою…

— Освіта! Хах. Не сміши мене, добродію. Моя сестра з Рейме геть збилася в пошуках хорошої служниці, котра знала б грамоту. Матір наказала була кільком своїм служкам підівчитися на дозвіллі, але вони ж дурні, що кури в нас на задньому дворі…

— Або в них мало часу на дозвілля.

— Вони слуги. Не розумію, що ти від мене хочеш почути. Але скажу так: будь обережним. Тут тобі не Вінн з його так званими прогресивними ідеями. Спочатку на словах підноситимеш нижчих, а потім вони й клякати перестануть, а потім втратять будь-який страх.

— Не втратять, — запевнив Жаррак сухо. — А ти буркочеш, як моя віннська бабця-герцогиня, хай небесні сади їй квітнуть. Вона, бачте, застала кращі часи і певна, що слуги зараз розперезались як ніколи.

— Тому я й не хочу у той ваш Альтес їхати. Мені подобається порядок у світі. Тож випиймо за зустріч!

Канре здавалося, що всі погляди прикуті до неї, що всі дивляться саме в її бік і що не залишилося жодної людини в місті, котра б ще не помітила, що зі служкою маестри Альвіанні щось не те.

Це було хибне відчуття, бо ніхто не звернув на неї уваги дорогою назад, а в домі всі були зайняті. Новина про смерть Жюссі розлетілася вже. Осван, котрий зустрів Канре під кам’яною аркою воріт, навіть не зиркнув у її бік.

Місце, де горіла гілка, майже не боліло. Дівчина швидко прослизнула нагору й привела себе до ладу.

— Ще трохи, — прошепотіла собі. — Ще трохи, і все зміниться.

Вона заколола перехрещені на потилиці коси, тріпнула головою, перевіряючи, чи добре тримаються, і поспішила до маестри.

Коли Канре застукотіла в двері покою, ніхто не відповів. Тож вона обережно відчинила їх: не траплялося ще такого, щоб о цій годині панія спала.

Дівчина не помилилася: маестра сиділа на софі біля вікна, у сукні до сну і шовковому халаті.

Вона була не сама.

Розділ 16. Керамічне серце

— Сестра Кари? — пробурмотів Людовік Прест, прискіпливо дивлячись на Канре.

Вона спинилася перед ним і маестрою.

Чорні, вологі від талого снігу чоботи королівського чаротворця шаркнули, коли він звівся на ноги, одразу ж виростаючи над служкою. Важка холодна долоня схопила її за підборіддя і задерла голову. Дівчина відвела погляд, щоб не прогнівити великого, хоча вже передчувала, що він має щось до неї. Через гілку? Ні, ні, не міг би — адже вона тільки-но повернулася… Адже Жаррак… Ні.

— Викапана… — голос чаротворця змінився. — Викапана Кара. Не така гарна, ще й худа, як шпилька. Але яка схожість!.. Ото прокляте сімейство!

Людовік Прест відштовхнув служку вбік і підійшов до вікна. Канре примітила, що його руки неспокійно сіпаються, мовби хочуть намацати нитки чару в повітрі.

— І давно? — Він повернувся до сестри. — Юріт, де ти її взагалі переховувала? Скільки зазирав сюди — й разу не бачив! Якби не пригадував ту шльондру, то повірив би, що твоя коханка жива й понині, тільки з вигляду помолодшала…

— Я вільна брати на службу кого забажаю, Людо. І я тебе прошу: не треба вигадувати оцих твоїх теорій про покійницю. Негоже це, — манірно відповіла маестра Альвіанні. У її руці похрускувало віяло, котре панія м’яла, не зважаючи на те, як тріщить тонке шитво і рвуться нитки.

— Я маю до неї справу.

Маестра звелася на ліктях.

— Ти не посмієш. Годі гратися життями інших. Не в моєму домі.

— Вона порушила закон. І я маю право скарати її. У твоєму домі чи будь-якому іншому. Королівські чаротворці…

— Ні, Людо. Не після того, що ти зробив із Карою. Не хочу чути про ваші закони, коли вони позбавляють мене того, що мені належить.

У голосі маестри Альвіанні прослизнули нотки паніки, що, ніби льодова кірка, скували Канре на місці. Вона ловила слова уважно, розуміючи, що од того залежить її життя — вже певно. Проте було щось у минулому сестри, маестри й Жарракового батька, щось таємне й приховане. Воно не дозволяло дівчині сплести все докупи.

— Ти не вб’єш її. — Маестра різко, незвично для себе зірвалася з софи, кинула під ноги поламане віяло і взяла з круглого столика при вікні інше, розкішніше.

То була не прикраса, а чаротворчий артефакт.

— Поклади цяцьку, жінко, — в суворому голосі королівського слуги майнуло знущання. — Воно тобі щоб відбілювати шкіру і зафарблювати сиві коси, а не проти мене ставати.

— Ти не вб’єш її.

Маестра Альвіанні стала між служкою і братом та видихнула кілька слів — нитки чару штурхнули овальний столик під ноги маестрові Престу.

— Гаразд, можеш ламати власні меблі. Воля твоя. За мною — закони. Тому заспокойся, Юріт. Недостойно мені навіть діставати зброю в присутності слабкої жінки. Дай нам поспілкуватися з цією… другою Карою.

— Її звуть Канре. Вона у моїй владі.

— Ти диви. Навіть імена схожі. Гаразд. Маєш моє слово, сестро. Клянуся дружбою і нашою спільною кров’ю, що не вб’ю її. А тепер — де ми можемо поспілкуватися?

Людовік Прест наблизився до Канре і стиснув її плече так сильно, що вона засумнівалася в міцності обіцянки.

Проте, стоячи й тремтячи в покої маестри, дівчина розуміла, що тікати нікуди. Вона уявила впевненість на Жарраковому лиці, його горду поставу й усмішку, котрі завжди підбадьорювали її. Але в думках, як на зло, кружляли, мов у сніговії за вікном, зовсім інші, погані спогади.

— Роздягайся. Знімай усе.

Людовік Прест важко опустився в темно-зелене крісло і переплів пальці, очікувально дивлячись на Канре.

Вона скрижаніла: не можна знімати одяг! Там оливна гілка. У непримітному місці під рукою. У місці, яке нікого не цікавить. Маестрів, котрі хотіли її тіла, цікавив поділ сукні й те, що під ним, у вільготному пристанищі міжніжжя. Їхні пальці часто до болю стискали груди, м’яли їх, як тісто, — ніби в дитинному подиві та невірі, що таке тепло і м’якість можуть бути на тілі людському. Часом вони занурювали пальці в її волосся чи дихали в шию. Але місце гілки було безпечним.

Канре задерев’янілими руками потяглася до стрічки під горлом. Вона ніколи ще не знімала одягу перед маестром, котрий сидів навпроти, байдужно спостерігаючи. Повільні рухи лише відстрочували неминуче.

Паркет у холодній блакитній залі обпік стопи. Канре розв’язала стрічки на панчохах, і ті сповзли. Останньою була тонка спідня сорочка, котра зміїлася призбираним мереживом на високому комірі.

Але й вона впала на підлогу.

Дівчина інстинктивно затулилася руками, переступила через одяг і з опущеною головою спинилася просто перед Людовіком Престом. У голові не залишилося ні думки, ні емоції — тільки відчуття порожньої кулі, котра роздувалася, щоб луснути.

— Ти знаєшся на так званих жіночих замовляннях, на ворожбі чи приворотах? — спитав маестр Прест. — Відповідай правду.

Він не додав нічого погрозливого, проте Канре й без того розуміла: за спробу обману їй дістанеться ще гірше. Втім, у ній загорілася слабка надія, що Жарраків батько тут через щось давнє, щось пов’язане з Карою. І гілка в безпеці. Головне — не відкрити її необачно. Та вона така дрібна — може, й пощастить…

— Ні, великий маестре. Я не вірю в замовляння і не користуюся ними.

— Дивно. У жіноцтва зазвичай є глибока віра в такі дурниці, особливо у нижчих, котрим не сягнути справжнього чару… Тоді як ти обкрутила і мою сестру, і сина?

— Я не… не обкручувала їх, великий маестре.

Канре була й сама подивована тим, що панія заступилася за неї перед братом, адже останнім часом та обдаровувала її лише заувагами, ляпасами й морем роботи.

— Нехай ще Юріт Даль бачить у тобі віддзеркалення Кари. Але мій син!.. І через нижчу…

Рука чаротворця раптом торкнулася стегон Канре і пірнула між них упевнено й нахабно.

Дівчина заплющила очі.

— Не тут, — видихнув Людовік, відсмикуючи руку. — Тоді де?

Він підвівся з крісла, насилу віддер руки Канре від плечей і покрутив її, мов ляльку, оглядаючи з усіх боків.

Врешті його погляд знайшов почервоніння. Пальці чаротворця стиснули зап’ястя дівчини і задерли її руку вгору.

Канре закусила губи. В одну мить зрозуміла, що це кінець. Кінець саме такий, як і личить дурній служці, котрій забаглося більшого.

Кінець її безславній спробі бути людиною — такою, котра має право бодай на щось, окрім покори і служіння.

«Це не було помилкою».

Батько Жаррака натиснув на гілку великим пальцем.

— А згоріть ви обоє… — прошепотів він, відступив від Канре, мов налякався побаченого, і впав у крісло.

Хвилину пан Прест просто мовчав, опустивши голову. Потім схопився на ноги.

— Іменем короля я звинувачую тебе в порушенні найвищого закону, у спробі обманом здобути статус, присвоїти собі золоту оливну гілку й зневажити високорідність господарів твоїх. За цю провину я маю право засудити тебе до смерті на місці… — Тут Канре підвела голову без дозволу і зітнулася з поглядом чаротворця. — Але я не зроблю цього. Гілку може нанести лише чистокровний вищий. А її наніс на твоє тіло і здобув перед цим мій рідний син. За законом його чекає страшна смерть, ще гірша за твою. Чи усвідомлюєш ти, зміюко, під яку загрозу поставила життя королівського щита і безцінного спадкоємця Престів? Якщо я діятиму згідно з законом, то повинен винести смертний вирок обом вам і здійснити цю кару або доповісти правителеві. Чи готова ти до такого, нижча?

Канре вистачило сил лише на кілька секунд. Потім колосальна чужа воля змусила її відвести погляд, зігнутися в поклоні і врешті простягнутися в ногах у королівського чаротворця.

Тільки тоді, коли вона вже заледве могла вдихнути повітря, бо й воно входило в легені з болем, Прест зменшив тиск.

— Жаррак Етель має свій шлях до блискучого майбутнього, — відкарбував його батько. — І жодна жінка — нижча, вища чи хоч королівського роду — не стане на заваді. А тепер підведися, я маю щось для тебе.

Канре слухняно поворушилася на килимі, але на кожен рух м’язи відповідали спазмом, і замість того, щоб швидко піднятися, вона заборсалася, як рибина, кинута на дошку для нарізання, за мить до того, як їй зітнуть голову кухонним тесаком.

Коли вона опанувала своє тіло і таки спромоглася знову рівно стояти, Людовік Прест уже очікував. В одній його руці білів розкішним різьбленням артефакт. У другій лежало серце.

Канре сторопіла, проте очі не зраджували: то справді було серце. Невелике, гладеньке, кольору маестриної пудри. Воно нагадувало витончену керамічну прикрасу — гідну принцеси, мабуть. У центрі серця, обмежений золотим мереживним обідком, поблискував годинник. Довкола звивалися виведені пензлем гілки, листя і дрібні квіти.

Годинник цей здався Канре раптово найкрасивішою річчю, котру вона будь-коли бачила. Він притягував, мовби містив щось глибоко жадане, — й дівчина заледве стрималася, аби не простягнути руку до окраси на долоні Преста.

Вона вмить забула про свою наготу й сором, про свою смертельну провину і покарання, котре, напевне, чекає от-от зараз. Про те, що це загроза й для Жаррака. Ніщо не важило в цю мить — керамічне серце займало всі її думки, бажання, і світ мовби зійшовся всередині цього маленького кремового дива.

— Підійди, — наказав пан Прест.

Голос його лунав приглушений цокотінням годинника, мовби й слова великого чаротворця не важили нічого, поки ці стрілки рухалися, поки механізм усередині озивався й наповнював вуха Канре таким жаданим звуком. Вона прагнула наблизитися до того цокотіння, тому ступила вперед.

Чаротворець узяв керамічне серце двома пальцями і втиснув його просто між дрібними грудьми Канре. Вона здригнулася від дотику: холодна поверхня прикраси розпалилася, ніби жарина. Прест прошепотів щось до свого артефакта. Чар спалахнув, ніби відкрилася величезна квітка. Канре здалося, що це шаленство, найпрекрасніше у світі. Її шкіра стала як віск, тіло втратило цілість — із грудей закапотіла кров; поріз, котрий не болів ні краплі, глибшав, відкриваючи криваву червонявість м’язів і білість костей. Вона дивилась на це ніби збоку.

І впала лише в ту мить, коли усвідомила власне тіло — власне понівечене чаром, розчахнуте тіло — сущим.

Канре прокинулася від того, що біль тупою сокирою длубав її груди й живіт.

Лежала на м’якому.

Зелений диван. Блакитна зала. Маестр Прест…

Дівчина насилу розплющила очі — великий чаротворець сидів біля неї, знесилено спершись на руки.

Опустила погляд донизу — до джерела болю. Між грудьми не було жодної рани, хоча червона смужка там горіла. А над нею — керамічне серце. Здавалося ще слідом зі сну — дівчина ніяк не могла сконцентруватися на ньому, тіло не відчувало ані його ваги, ані будь-чого чужорідного. Але серце горіло там.

Канре торкнулася його кінчиками пальців — туманна ілюзія озвалася на дотик і тут же стала зримою. Керамічний полиск, мереживо довкола циферблата, золотаві гілки.

Цок-цок, цок-цок, цок-цок.

Щойно вона прибрала пальці — серце почало танути.

— Гарна цяцька, так?

Маестр Прест повернувся до дівчини, і в його примружених очах не було ні натяку на попередню агресію. Тільки вдоволення. Так на Канре дивилися маестри, котрі хотіли її тіла — й отримували його. Та Людовік Прест дивився на Канре з іншого роду вдоволенням.

— Це керамічне серце, — вів далі чаротворець. — Ти не можеш позбутися його сама. І ніхто не може. Це — прокляття часоспалення. Знаєш про таке?

Канре заперечно похитала головою й зрозуміла, що на її голові вже немає кіс, — вочевидь, поки вона спала, маестр обтяв їй волосся ледь вище плечей. Так робили в селі з невірними дружинами й гулящими дівчатами. Кого так «винагороджують» маестри, служка не знала, проте була певна, що це не означає нічого хорошого.

Вона чула назву прокляття раніше, проте зналася на чаротворчих термінах не краще, ніж кухонна служка — на рум’янах своєї панії. Назва дала їй підказку, й маестр Прест продовжив:

— Прокляття часоспалення відбирає в тебе час життя. Ви, молоді дівчата з гладенькою шкірою, рум’яними щоками та прихильністю ваших маестрів, часто забуваєте, що кожному відміряно якийсь час у цьому світі. Але ти пам’ятатимеш. Бо це керамічне серце тепер твоє. Зупиниться воно — зупиниться й той згусток, що ганяє кров у тебе в грудях.

Канре кивнула, і її погляд знову ковзнув до обрисів годинника. Стрілка рухалася.

— Принести тобі найгіршу з можливих смертей, щоб покарати за найгіршу з можливих провин, я міг би, повір на слово, — вів далі Жарраків батько. — Проте Юріт має ту клятву, а я не хочу проблем для сина. А це могло б стати проблемою. Якщо він пішов задля тебе на такий злочин, то… як це називають? Коханням? Нестримним поривом плоті? Юнацькою дурістю?.. Якби я зараз убив тебе, нижча, то ти б почувала свою вищість, правда? А я бачу тебе наскрізь, бачу, як у твоїх поклонах струменить порив розпрямити плечі, як ти не лякаєшся зиркнути на мене — горда! Горда нижча — сміх та й годі. Якби я стратив тебе, як твою дурепу-сестру, ти б і вмерла з оцим упертим виразом гордості на лиці. З вірою у своє кохання й свою велику жертву задля нього. Правда?

Канре мовчала, розуміючи, що королівський чаротворець не потребує її відповідей.

— Я вже припустився цієї помилки, коли стратив Кару оту твою. Скільки часу! Скільки часу моя сестра, твоя панія, дивилася на мене звіром! Бо я вбив її любу слугу — хай там що між ними було чи не було. Вбив! Так вона казала. Не стратив за разючу непокору й нахабство, а вбив. Жінки дуже люблять удавати з себе жертв. Що вищі, що нижчі — усі однаково сповнені цього бажання. І якщо я зараз позбудуся тебе, то потім син повстане проти мене. Я бачу це в його очах, дівко… Тож не чекай від мене легкої смерті, — вів далі королівський чаротворець. — Я не дам тобі почуватися героїнею, не дам зруйнувати мої стосунки з сином і завадити його кар’єрі. Натомість дарую тобі прокляття часоспалення. Жодна золочена гілка од нього не врятує. Прокляття відраховуватиме твій час, забираючи його помалу. Ти ще можеш жити, не скажу, чи довго, але можеш. А ще дарую тобі золоту годину. На пару до золотої гілки від мого сина. Щоразу, коли тобі забагнеться торкнутися його чи йому — тебе, щоразу, коли він цілуватиме твої губи чи ковзатиме поміж стегон, щоразу, коли він видихатиме твоє ім’я у вигин шиї чи подаватиме руку, щоб вийти з екіпажа, — золота година вмикатиме свій біг. І варто їй дійти до кінця, як твоє серце застигне навіки. Не бійся, ця година відновлюватиметься, та вона потребуватиме на це часу теж. Твого часу. І так ти втратиш спокій, нижча. Кожен дотик, котрий приносив тобі вдоволення й радість, тепер приноситиме тривогу. Кожна можливість, якої ти раніше шукала й чекала, обернеться загрозою. І коли ти відчуватимеш, як тікає, згорає, зникає в безвість твій час, — то зненавидиш мого сина. Рано чи пізно, та це станеться. Навіть якщо на початках твердитимеш, що твоя любов до нього — непереборна і всемогутня. Та я побачу, як ти опускаєшся все нижче й нижче, туди, де тобі й місце. А потім — від прокляття чи від хвороби, від необережності чи від іншої провини — ти помреш. Не буде нічого величного в цьому, нічого героїчного, нічого жертовного. Ти просто помреш — і ніхто не згадає твого імені.

Людовік Прест підвівся з дивана і пішов до дверей, не зронивши більше ні слова. Тіло Канре знову стало неслухняною ганчіркою, тож дівчина просто сиділа і вмивалася сльозами на розкішному смарагдовому дивані в гостьовій залі маестри, не маючи сил, аби прибрати з підлоги свою одіж.

— Мій брат повідомив, що ви вже з’ясували з ним усе, — мовила маестра Альвіанні, коли після від’їзду Жарракового батька служка наспіх привела себе до ладу і повернулася до покою панії, бо навіть смертельне прокляття в грудях не скасовувало того, що коси треба укладати, а корсет затягувати. — Брат заявив мені, що це, бачте, державна таємниця — ваша з ним справа. І я не маю права — у власному домі! Не маю права втручатися! — Маестра Альвіанні вдарила віялом по бильцю крісла, у котрому вона вмостилася перед дзеркалом, щоб убиратися. — Тому, нещастя, я наказую тобі ніколи не згадувати про сьогоднішній ранок. Не хочу знати, що ти витворила. Не хочу знати, як тебе покарано. Не хочу знати нічого про твоє життя. Воно не турбує мене віднині. Можеш хоч утопитися. Тільки зроби щось зі своїм волоссям. — Маестрин погляд у дзеркалі ковзнув по обтятих косах Канре. — Якщо вийдеш, як зневажена повія, на очі моїх гостей, то я з тебе здеру шкіру і прожену геть. Маєш моє слово. — Панія випросталась у кріслі. — Ну? Ти тут до вечора стовбичитимеш, як садова статуя? Жюссі вирішила померти, ти — закам’яніти. Молодці служниці! Нічого не скажеш… Ворушися! — вискнула маестра й пожбурила за спину розписану трояндами щітку для волосся, котра поцілила в коліно Канре.

Дівчина мовчки підійшла до туалетного столика і взяла звідтіль чистий гребінець. Тоді акуратно розчесала коси панії й розділила їх навпіл: господиня забажала високу зачіску зі складним плетінням. Служка зробила рівненький проділ та перев’язала праву половину кіс стрічкою, щоб вони не заважали, поки вона поратиметься з лівою половиною.

Зв’язані коси оголили тонку шию маестри. На білій шкірі, від самих коренів волосся і вниз, аж до низького вирізу нічної сукні, спускалися дрібні сині плями з жовтими та фіолетовими облямівками. Перші ознаки синюшної міттги.