Княгиня Ольга

І зійшла любов з неба

Колеса веремен котилися під білим сонцем, вереміїлися безконечними літами. Зими зміняли весни, за літами приходили осені. Усе повторювалось, усе наставало в свій час, але все проминало у протиборстві. Збігали й роки під високим київським небом. І все тут мінялося — владці й воєводи, бояри й рукомесні люди, смерди-орачі й пастухи. Тільки Дніпро залишався незмінним, шумував хвилею у повені весен. Тільки сонце, як і раніше, ясно котилося над зеленими гаями і прибережними кручами, тільки, як і раніше, між людьми то напружувалось, то затихало протистояння, в якому народжувалось щось нове, добре й величне. Без тої напруги ніщо добре не заявилось на світ безболісно. Може, в цьому і є життя?..

У Києві знову цвіли вишневі садки. І знову люд веселий був і добрий. Товпився з піснями й сміхами, вирував довкола великого християнського храму, який славив і боронив їх і їхню землю. Князь, його старша дружина, велеможні бояри тут же розгорнули учту. На довгих дощаних столах лилися меди й пива. Дзвеніла здравиця князеві й княгині. Такого свята у граді ще ніколи не було. Бо ніколи владці, які зналися з Христовою вірою, не допускали до неї свій народ. Той же Оскольд. Старі люди пам'ятали, як він з дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра. Але ж народ не був причетний до того дійства. Нині — інакше. Княгиня їхня народилася й хрестилася у тій вірі, яку хоче дати і всім людям? Щоправда, не всі до того охочі. Ні князь Ігор, ні його дружина не жадали хреститись. А вже хто хоче — ніякої заборони нема, як те було за Олега. І тому, коли християни поставили отсей храм-церкву во ім'я Іллі-пророка і раніше возвели церкву святої Софії для княгині — усі тільки й раділи! Завжди добре людині на душі, коли постає якась краса чи в храмі, чи в палатах, чи просто у доброму слові. Це краще, аніж палити й руйнувати. Тож поприходили люди, щоб подивитися на те диво, яке утнули подільські теслі з Гомоном та каменярі, яких князь взяв у Іскоростені. Здавна там уміли різати каміння й будувати з нього палати. Поприходили, щоб поглянути й пошанувати своїх владців — не завжди отак простолюдин може зблизька побачити своїх князів. Та ще й почастуватись з князівського столу!..

Тиша і спокій нині у країні полян-русів. Присмирніли чванливі бояри. Відкотились вежі печенігів. Кияни ніби забули за колотнечі і чвари. Прихилялись і до християнських пастирів, які вміли говорити мудре слово, і своїх богів не забували. Щоправда, чимдалі неохочіше віддавали на капища бичків, кіз, поросят, ягнят, яких волхви мали спалювати на вогнищах. І_ще_одне: кияни вже не хотіли мати собі великого волхва. Смерть у вогні старого лукавця Славути, мовили, був знаком богів: не обирати більше головних віщунів.

Перед богами немає ні старших, ні менших, ні головних, ні неголовних — всі мають бути рівні.

Як ото і Христос каже: перед Богом всемогутнім всі є рівні. Через те кияни шанували усіх богів — і давніх своїх кумирів роду і племені, і нового Бога Христа та його апостолів. Всі вони жили на небі, всі захищали людину і всім їм і молились та просили в них прощення.

Тільки княгиня, що сиділа на учті за окремим столом, не була веселою. Може, вона єдина, хто знав істинну данину, яку віддано за цей день свята і весни. В її очах втома й настороженість. Зовсім інакше поціновує вона те, що нині так легко і весело підносять оці люди яко свою власну заслугу. Перед її поглядом глибини пам'яті вивергали пережиті нею кривди, обади, самозречення — і відвагу й жертву тих, кого нині немає за князівським столом і вже ніколи не буде. Не буде і її двох донечок... Не сяде за цей стіл і Степко Книжник, який з вітцем своїм цей храм і ставив.

Пресвітер Григорій спочатку сердився: що вони будують, ці поганини-язичники? Хіба то християнська обитель? Пощо звели сім веж — за ромейським законом має бути одна округла баня. А тут цілих сім! І не опуклих, а видовжених, гостроверхих. Чи буде це Богові догідно?

Степко сказав йому:

— Моя стара мати мудрі слова мовила: усяка краса богам славу творить.

Але мине небагато часу і на місці цього язичницького храму возсіяє справжній кам'яний собор християнському Богові. Він буде з одним округлим зводом, як у візантійських церквах.

Григорій довго не вгамовувався.

— Ота найвища баня як єдина дорога, що має піднести душу людини. Навіщо стільки веж?

— У душі людської багато небес, мій учителю. І до всіх вона мусить мати свою дорогу.— Це вже було святотатством — отак тлумачити Святе Письмо.

— Душа у людини єдина. Пощо гнівиш Бога своїм ізмислом? — розсердився Григорій. Таки ж не зламав тоді він цього впертого, як віслюк, русича! Має тепер клопіт з ним тут: осмілюється знову заперечувати йому, просвіщенному святителю, цей його виучень!..

— Якби то було так, то не говорив би в Одкровенні святий Іоанн Богослов, що перед Господнім престолом сім світильників вогненних, які суть сім духів Божих. Для кожної душі людської у Бога є світильник і Дух Господній виповнює їх.

Від такої Степкової впертости отець Григорій мало не впав у сказ.

— Єретик! Богомил!..

Степко засміявся.

— Ні, я не богомил. У болгарській землі нині чимало богомилів. Вони визнають рівними і Бога Добра — Ісуса, і Бога Зла — Сатанаїла, який, кажуть, сотворив мир і людей. Ісус же відкрив їм шлях до спасіння через душу, яка має сім доріг до порятунку...

Григорій уже трясся в злобливості. Він, його виучень, при княгині і при челяді показує, що Григорій не знає, що таке богомили! Знищує його!.. Себе вивищує в очах владців!..

— Згинь, Сатанаїлове чадо!...— почав хреститись, відпльовуватись і пішов від Степка.

Це була велика і тяжка чвара. Княгиня душею боліла за Степка Книжника. За його труд великий, за його самозреченість — йому плюнули в душу. І хто? Його навчитель колишній...

Та попри все пресвітер Григорій висвятив церкву. Кияни з цікавістю послухали його оповідь про подвиги святого Іллі, який, як і Перун-Громовержець, гасав по небесному простору на вогненній колісниці. І прийняли Іллю в свої душі. Новий храм святого Іллі бачили так, як нібито стояло пліч-о-пліч сім богатирів у гостроверхих шоломах на сторожі їхнього града. Стояли неподалік від Оскольдової могили — може, так він захищатиме пам'ять про першого князя-християнина, останнього Києвича... Кожен по-своєму приймав соборну церкву святого Іллі в свою душу. Для Ольги це був храм подяки цій землі, яка дала їй таке многострадне і таке високе життя, це був храм її надії на спокійне майбуття її синів_— Святослава і Гліба. Скільки пов'язано думок і сподівань у неї з цією державою. Гай-гай...

Кияни радіють, не відаючи, що, може, це останній їхній мирний день. Князь Ігор недаремно таку багату учту влаштував. Замиривши сусідів своєї країни, надумав іти до Царгорода, яко раніше київські владці ходили. Давня харатья Олегова з греками знову змертвіла. По смерті його ромеї перестали давати русичам данину, а купцям їхнім — пільги. Бачили, що Русь колотилась всередині, відбивалась іззовні — не до Царгорода їй. І зневажили Оскольдів ряд.

Надійшла черга Ігореві його відновлювати, примусити ромеїв сплатити русам все, що заборгували за багато літ за давніми угодами. Князі в Країні Руси міняються, але руський закон має стояти твердо і вічно, як вічно стоїть Русь.

Тому сьогодні пресвітер Григорій ходить уздовж столів, розгойдує кадилом і басовито виголошує молитву за руське воїнство, знаючи, що дружинники, хоч і не всі християни, прислухаються, що просить він у Бога.

— Нехай розірвуться на ваших ратних руках кайдани, що страхом стримують силу! Хай воїнство руського князя поборює ворога в землі чужій і не буде чужинець гординю піднімати над іменем Країни Руси. Хай вої твої, княже, не знають ні хворостей, ні втоми. І Вседержитель простелить перед вами дорогу перемоги,.. Слава тобі, ратна сило... Слава...

— Сла-а-ва!..— підхоплювало то тут, то там застілля.

Знову Царгород... Знову ромейське золото-срібло сліпить очі воям. Як те колись було за Олега. Княгиня згадувала ті роки. Як не схожі вони були на теперішні. Тоді гриміла слава землі болгарської і могутнього царя Симеона!.. Тепер немає вже Симеона. І слава його розвіялась по родопських урвищах...

А Сурсубул є! Той самий! І так само владарює, тільки вже більше, разом зі своїм племінником царем Петром. Не хоче княгиня тепер їхати у болгарську землю. Ще тоді, коли помер Симеон, отець Гавриїл прислав до неї вість: вітець її Михаїл Симеонович, вирвався з монастирського заточення, зняв із себе чернечий одяг і чернечий сан і взявся за меч! До нього приєдналось багато бояр, супротивників Сурсубула... Півдержави захопили ці повстанські загони... Та одного ранку Михаїла знайшли мертвим з ножем у спині... Сурсубул знову переміг!..

І все ж доля приготувала лукавому царедворцю жорстоку помсту: всі навколишні народи повстали проти Болгарії, готові були йти й розгромити свого душителя хорвати, серби, греки, мадяри... Сурсубул знову викрутився — одружив Петра з цареградською царівною Марією...

Ромея зламала свій давній звичай — не одружувати принців і принцес з чужими володарями, щоб вони не мали права втручатися в її справи... Але тут йшлося про могутнього сусіда!

Ромея тепер дістала можливість зламати свого давнього суперника зсередини, висотавши його життєві національні сили... І ось тепер болгарська земля лежала розпластана, безсила під ногами імператорів Константинополя... Вона доживала останні роки своєї величі і слави... Цар Петро геть зромеївся, кинув напризволяще свою землю; мадярські орди вздовж і впоперек проходять її вогнем і мечем, щоб далі нападати на Візантійську державу. Імператори звинувачують Петра, що він навмисне насилає ті орди на імперію, і гострять ніж проти Болгарії... Ось-ось покотиться царська корона з голови Петра, а землі колись могутньої держави роздеруть хижі сусіди — греки і мадяри...

Княгиня Ольга сказала мужу:

— Княже, будеш іти через землю болгарську. Пам'ятай, що маєш двох синів, нащадків болгарської корони!..

Ігореві довго думати не треба було.

— Ромея вже десять літ нам не платить данини.

— Не про данину мова. Ціла країна падає в руки ромеям — Болгарія! Твої сини мають право на царський престол у Преславі!..

Ігор подивився на княгиню своїми жовтаво-зеленими зіркими очицями. О, це була вже не та княгиня, якою звик її бачити князь. Від тієї доброї, ласкавої дівчинки нічого не лишилось. Вона ніби зробилась вищою, голос її звучав твердо, хоча й був тихий і рівний. І розмисл її не жіночий — чоловічий, владний. Уміє вона якось дивитись далеко вперед, крізь літа... крізь времена. І знову мовить вона сущу правду — Болгарське царство падає в руки грекам, як переспіла груша. Кому ж, як не йому, забрати болгарську отчину своєї жони?

— Я кину тобі до ніг твою країну, жоно.

— Не мені. Здобудь її для синів. Але...— Але інша думка — то це ув'язатись у війну з греками! На багато років!.. Ні, не силою меча треба здобувати царську корону болгарської землі — силою закону і звичаю...— Люди болгарські мають самі покликати нас туди... Візьми з собою Григорія-пресвітера.

Княгиня мала велику надію на пресвітера — його там знали віддавна серед книжних людей і він зміг би підказати, хто є спадкоємцем болгарської корони, яку вже ромеї стягують з голови царя Петра. За онуків Михаїла мусив би нагадати святий отець!..

Та чи болгарські бояри кращі від київських і чи захочуть відмовитись від владарювання у своїй країні?.. Чи зможуть піднятися вище цих солодких своїх забаганок — взяти в свої руки владу, щоб повелівати і владарювати, і душити нижчих, і розчавлювати ближчих, щоб тільки їм — тільки їм! — славословили і співали, щоб перед ними — тільки перед ними! — так так принижувались і повзали горді, відважні, розумніші, красивіші, як ото вони повзали перед своїми повелителями?! Бо вони — тільки вони! — зможуть тоді розумних робити дурнями, гордих — лакузами, відважних — боягузами, красивих — каліками...

О, велика зваба є у влади! Того до неї і пориваються в усі часи ниці й посередні. І чим нижче людина стоїть у житті, чим порожніша її душа, тим шаленіше вона береться до того владарювання. Бо тільки висота влади змусить інших поважати нездарних і дурних...

Княгиня тяжко роздумувала в безсонні весняних ночей...

* * *

Семиглавий храм щомиті нагадував пресвітеру Григорію, що його Бог християнський оселився у слов'янській оселі, у такій, яку поставили йому найліпші подільські теслі й деревські каменотеси за своїми прадавніми звичаями і поняттями, а не в такій, яку придумали йому ромеї і яку бачив святий отець. Іншої будови не знав, не хотів знати, а тому — не розумів. Тож церква Іллі відразу стала йому осоружною. Навіть хтось чув, як одного разу у потаємній молитві отець Григорій просив відпустити йому гріх, що піддався на вмовляння свого впертого виучня, котрий поставив церкву по-своєму, а потім ще й зганьбив його перед княгинею.

Григорій повелів сторожеві міцно замикати храм і нікого з людей не пускати. Навіть Степка Книжника. У тисяцького Щербила випросив згоди виселити з Княжої Гори Степкову схолу і всіх його виучнів — аби не ліз на очі княгині, яка й понині чомусь завжди слухала його поради... І вірила в усьому.

Степко зі схолою переселився на Поділ. Відтоді ніби щось обвуглилось в його душі: обходив здалеку пресвітера, сторонився й княгині. Зневажили на Горі його щирість і працю!.. Нею користають інші.

Так одвічно: одні тягнуть плуга й орють, інші збирають врожай й поїдають твій хліб.

Добре, коли ще не оббрешуть! І з цим треба змиритись — іншого нема!

І княгиня лишилась з того часу на Горі як одинока горлиця — не було кому довіритись, не було від кого почути вірне, некорисливе слово. А воно, це слово, єдине, на чому тримається людське життя,.. Ольга розуміла Степка. Було йому гірко, що за ту красу рукотворну, яку він з вітцем і рукомесниками воздвиг, їх не похвалили, а осудили. Намість нагороди, дістав зненависть. Чи від заздрощів, що має інакшу душу й свою думку, чи від захланности, коли люди підгрібають під себе все — і твою працю, і твоє життя, і тебе... І коли ти запротестуєш, захочеш лишитися самим собою, тебе знищать. Бо то твій найбільший гріх — бути самим собою! Через те інакомисли завжди гонимі.

Вищости від себе ніхто не прощає, а найпаче найблагочесніші й просвіщенні, що туляться ближче до владців...

Хто здатен визнати вищість над собою іншого? Хто здатен принести в жертву себе безкорисливо в ім'я високих сподівань?

Ніхто того на світі ще не зробив, окрім Ісуса Христа... Земні люди не здатні на той подвиг...

Знищеним чув себе Степко Книжник, але й гордим — над Києвом стояв величний слов'янський храм, його храм. Княгиня все ж таки розуміла Степка: храмину будував він, а господарює в ньому пресвітер Григорій. І з Гори його прибрав, і від княгині відсунув. І від її синів, яких навчав Степко, виштурхав. Тепер сам готувався бути їхнім єдиним навчителем.

Київський князь Ігор у Києві майже не перебував — походи за походами: то печеніги, то угри, то булгари, то ще хтось шарпав землю полян-русів чи уличів — мусив відбивати одну орду за одною. Тепер знову Ігор в поході. На Царгород. І Свенельд з ним.

Княгиня сам на сам з боярами. Біля неї нікого. Окрім Григорія. З Ігоревим військом не пішов на Дунай — то хай молоді їдуть туди за славою і золотом, такі як Гавриїл чи Степко. Він своє відходив. Зістарився, зсивів, обважнів. Лише в очах з'явилась якась нова зірка настороженість. Накликав із Болгарії багато книжних людей і писців, щоб вони перевершили руський гурт Степкових виучнів. І перевершували.

Княгиня збагнула Григорія. З роками у святого отця виріс неспогаданий острах перед руськими кмітливцями, які щосили почали підпирати княгиню і виступали проти усіх чужинців — і проти варягів та їхнього князя Ігоря, і проти зромейщених болгар, що жадали сіяти тут християнство не для просвітлення русичів, а задля утвердження власної вищости над ними...

І от нині є соборна церква Іллі Перед Ольгою постала нова загадка: кого зробити в ній головним пресвітером? Звичайно ж, отець Григорій і його братія рвуться до того. Але русичі свій храм будували не для чужинців, що хочуть панувати над їхніми душами й багатствами. Якщо землі й палати у русичів ще можна було відібрати мечем, то душу свою вони не віддадуть у чужі руки — хай це навіть святителі чи хрестителі. Інакше не потерплять тут ані Григорія, ані Ігоря. Її слов'янська душа, як і у русичів, повставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й від греків — одвічних ворогів болгар дунайських. Через те велика наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі й бажання. Як те колись у Болгарії було за великого Симеона... Без тої доброї волі не буває ні великих володарів, пі великих держав.

Якщо ж і вона хоче піднести себе, то мусить піднести державу і народ цей — і все мусить робитися з високою і чистою душею.

Ольга дедалі частіше думала про це. Їй дано збагнути цю істину, а коли так, то взяти на свої плечі оцю працю. Бо коли знаєш, що потрібно твоїй державі і народові, і не зробиш того — согрішиш перед Богом і скараєш себе. Бо, знаючи, не зробив! А коли зробиш — буде й тобі воздано за твої дні страждань і праці, гарячих сліз та кривавих обад...

Тож перший крок у тій многотрудній праці — зробити вибір: Григорій чи Степко. Отак, ідучи до палат, ховаючи обличчя в тонкі мережані шалі, сама собі й вирішила: бути русичеві Степкові Книжнику головним священиком Іллінської соборної церкви. Тоді тут з'явиться і більше слов'янських писців та книжників, і більше схол буде...

— Княгине! — хтось знайомий окликнув її. Степко!.. Якась буйна радість рвонула груди, перехопила дихання — треба ж отак: вона про нього думає, а він біжить до неї... Як у молоді літа бігав... І ще раз було так, коли він повернувся із Царгорода, з Олеговою харатьєю... Слів не вистачало на всі ті спогади, які враз вибухнули в ній, заступаючи один одного...

— Послати б треба до Преслави нових отроків у науку. Зеле потрібні Києву й іним градам руським писці і навчителі. Пресвітер Григорій не хоче нікого зараз навчати, накликав сюди ромеїв. А вони що? Чужими руками мудрости не здобудеш. Догоджають йому, усміхаються і князеві, боярам, а нищечком намови бридкі плетуть на своїх супротивників-русичів.

— На кого ж? — дивується княгиня.

— Найперше на нашу схолу. І на тебе, княгине, — Ольжині очі миттєво округлились:

— Хіба я їм заважаю?

— А наша схола чому їм заважає?

Княгиня погоджується. Але ж чому вони це роблять? І чому Григорій чимраз більше кличе сюди ромеїв яких повно тепер у Преславі?

Болгарська земля... Її гордість і біль... Запах лісів родопських гір... Пошум тихоплинних рік... І неясний гомін у старих, занедбаних палатах її напівзруйнованого дому... Тепер ї його нема... Немає у неї батьківщини — все відібрали лукаві владці. Завжди раділа землякам, що час від часу приходили до Києва, — то купчини-болгарини, то священики... Але Григорій все менше кликав сюди болгар — чомусь більше стали приходити гречини. З ними було важче — не знали мови слов'янської, не приносили слов'янських книг. Чому він це робив? Чому його душа поверталась до ворогів болгарської землі? Чому частіше згадував царгородського патріарха?.. Нарешті здогадалась: Країна Руси прихилялась потроху до християнської віри. І Григорій уже бачив тут свою митрополію, бачив, як патріарх Константинопольський накладає на його голову митрополичу корону — митру...

Григорій жадав стати руським митрополитом! Патріарх уже міг його висвятити за його труди великі.

Київська митрополія — ще одна підкорена через християнську віру земля — пригорнеться до Вселенської імперської церкви. І його ім'я, ім'я пресвітера Григорія, навіки буде внесено у святці православної церкви... По церквах з'являться ікони з його лика... І ніхто не може заступити йому цієї дороги! Ні Степко Книжник із слухняною йому княгинею, ні інші болгарини, які швидко тут сходяться з русичами, бо мова їхня теж слов'янська,.. Митрополичий престол має посісти лише він! Мабуть, Степко про це теж здогадується. Бо сказав:

— Я гадаю, що пресвітер-навчитель наш боїться, щоб ніхто з русичів не піднявся вище від нього. А ти допомагаєш нашій схолі. Григорію невигідно мати навколо себе освічених і розумних русинів. Йому вигідні слухняні лакузи. Він хоче мати милість патріарха!..

— Я проситиму патріарха... щоб тебе висвятили в митрополити. Князь наш підтримає мою просьбу.

— Князь Ігор?.. У нього своя братія — варяжини та наші перевертні-бояри. Вони всі проти християн. Недосяжний для них цей подвиг державний, княгине.

— Правда твоя, Степку, хоч і гірко мені від цього... Але ж володар має дбати і про сталість своєї держави. Без просвіщення немає високої любови між людьми. Якби цар Симеон не утвердив у своїй державі духу просвітництва, вона б давно вже упала під ромейськими і мадярськими мечами!..

— Це так, але нині в Болгарії інші времена, княгине. Цар Петро із Сурсубулом не дбають про просвітництво. Закриваються схоли, не пишуть більше книг слов'янських. Ромейська мова і книжність витіснили болгарську. Та й сама держава ось-ось упаде... Сточили влазливі ромеї зсередини її силу... через царівну ту — Марію...

— Знаю... Біда наша... усім слов'янам біда!

Царівна Марія, онука константинопольського імператора Романа Лакапіна, і справді спричинила погибель ще нетривкій, але буйно розквітлій Болгарській державі. О, як важливо обачно родичатися державцям з чужими, могутнішими володарями!..

— Біда і нам. Уже не лишилось у Болгарії великих подвижників духу. Немає святого Климента Охрідського, немає Іоанна Екзарха і їм подібних мужів. Безчасся настало в болгарській землі, княгине. Тому болгари священики радо ішли б до нас. І наша Країна Руси піднялась би вище Болгарії.

Ольга мовчала. Вище Болгарії! Вище її батьківщини хоче підняти свою державу Степко Книжник... Це її спантеличило. Чи вона хоче цього?.. Чи хоче цього пресвітер Григорій?

— Це можеш зробити тільки ти, княгине... Держави піднімаються не мечем, а духом просвітництва... Оце і буде твій подвиг, твій меч... А ми станемо тобі всі тверджею!

Ольга посміхнулась:

— Кажу ж, кращого митрополита для Києва не буде, як ти, Степку...

Степко промовчав — ні радости, ні подяки їй за довіру. Знав, що за цими словами і бажаннями Ольги стоїть багато що. І найперше — пресвітер Григорій. І Царгород! їм ні до чого просвіщати країнців-русичів і вінчати їх коронами. Хто може тоді володіти їхніми душами? Без підкори хто ж дозволить їм, ницим зайдам і захланникам, возвеличувати себе і привласнювати чуже добро?

О княгине, необачні твої слова...

* * *

Добре відав Степко, що у рідній вітчизні пророки завжди гнані. Тому й не гнівився ні на просвітера Григорія, ні на людський поговір. Терпеливо ніс свою чашу покори й терпіння. Яко болгарський мученик Іоанн Рильський, котрий відмовився від блазну світу, від чаші із золотом, яку дарував йому цар Петро. Мовив святий отець:

— Мені воїв не водити, нічого не потрібно купувати. .Забери те золото собі. Задля нього продав свою землю ромеям!

Степко також не шукав ніякої користи для себе. Шукав, проте, благости і слави для Києва і свого краю. Просив у Бога дати йому силу душі і силу розмислу, щоб зростити у своїй землі духовний сад, як те зробив Климент Охрідський, щоб його плодами наситились спраглі до знань. Перекладав книги про життя святих і шляхи до безсмертя, про те, як постав світ і звідки пішли многоязикі народи і які суть нині їхні держави, покони й обичаї. Люди прочитають це й інакшими очима подивляться на себе і на довкілля, коли знання увійдуть в їхні душі. І стануть розважливішими та мудрішими, так ніби вони самі прожили на землі від початку сотворення світу. Отож інакше будуть поціновувати і багатства, які шукають в стяжанні. А воно ж зовсім не там, багатство людини!.. Інакше поцінують і славу, і діяння державців, і свої власні труди...

Через те він, Степко, робитиме так, як те робили великі слов'янські навчителі — Климент і Горазд, Храбр та Іоанн Екзарх, котрі нощеденно тягли свого просвітницького плуга, зорювали велике поле і висаджували на ньому молоді сади. Настане час — і вродять великі плоди і в його саду... Ні, він не жадає уподоблятись пустельнику Іоанну Рильському, який поклав величезну силу своєї душі на те, щоб відірватись од світу людей, утримуватись од спокуси стяжання і кохання. Той великий подвиг його був не для блага людей — для власного спасіння. Тепер у болгарській землі, за царя Петра і Сурсубула, зовсім зникли просвітники, з'явилося чимало пустельників, що тікали від світу і його незгод. І — диво! — люди славили їх за це. Темні, нерозумні вівці стада чоловічеського, чи ви істинно славите, схиляючись перед стійкістю таких відважців, чи, славлячи інших, хочете й самі втекти від цього світу, тільки не вистачає вам мужности?..

Але ж чому ви не дивитесь, що робиться поряд із вашим сусідом — із вічно загребущою Ромеєю? Як потихеньку вона міцнить себе зсередини і прибирає до рук неслухняні народи, що відділились від неї?

Недавнішній флотоводець, вірменин Роман Лакапін, уміло відсунув від кермування законного малолітнього імператора Костянтина Сьомого — за нього ж видав заміж свою доньку Єлену, а матір юного імператора — Зою — відправив у монастир і... змусив себе проголосити кесарем. Патріарх Николай вінчав його короною, а скоро вінчав на царство і трьох його синів — Христофора, Стефана, Костянтина, ще й онука Романа... Невдовзі і четвертий син Лакапіна став державцем — патріархом!,.

І ніхто в Ромеї не ворохобив. Бо здогадався новий кесар видати закони, що ніхто не може відібрати у селян і воїнів їхніх дрібних ділянок землі і ніхто не може скуповувати їх. Отак знайшов собі опору в державі і державив, як хотів.

Полководці Лакапіна відкинули арабів на сході. А тепер дивились на догораючу знесилену ромейськими чиновниками Болгарію, яко удав на зайця...

Петро Симеонович і його наближені уже давно розтринькали всі набутки, надбані Симеоном. Тріщали їхні комори від багатств, розсіялися і зникли великі просвіщенні уми; золото, яке щедро платила Ромея Болгарії, перетворювало бояр і царя на слухняних лакуз, на безсилих і мізерних мздоїмців. Це був, мабуть, найбільший винахід Візантійської імперії: як можна безкровно знищити свого супротивника. Бо більшість людей відразу ж кидається на легший здобуток, на дармівщину, аніж бажає випрацювати його у поті свого чола...

Болгарія догорала. Країна Руси перебирала на себе іскри її вогнища, щоб тут, у Подніпров'ї, роздмухувати нове полум'я світла...

Отож Степко і кладе свої невсипущі труди в пергамен. А ще він пошле до Преслави своїх отроків — Ставра, Володаря, Борила, Полюда, Безмира.,, А ще є в нього Добря, Переніг, Богуслав, Замішайло... А ще є... О, скільки є славних, спраглих до знань парубчаків у його схолі! Ото буде гурт книжників, відразу ж переберуть на себе силу братії пресвітера Григорія. Нічого вони не роблять — служби у церкві не утнуть, писати по-грецьки — нікому того не треба, тож і байдикують за спиною свого учителя. Та язиками плещуть — хто до кого зайшов, хто до княгині чи від княгині, що дістав... Степко завжди чує на своїй спині їхні холодні, насмішкуваті погляди.

Але йому зараз таки ж треба до княгині знову. Князь у похід налаштовується — йтиме через болгарську землю. Щоб узяв його отроків з собою. Швидше й безпечніше хлопці дістануться до Преслави. Йшов через Поділ, повз почайнівське пристанище. Дивина — німують лодії князеві!

Ні Княжу Гору піднявся разом із сонцем. Тут уже шумувало зборисько, готувалося до походу, Біля княжих стаєнь метушилися бояри і діти боярські, мечники, тіуни, биричі, стольники, конюші, отроки і челядь. Ігоря забачив здаля — ставний, широкоплечий, дужий у тілі цей варяжин. Добрий вой і поганий господар своєї землі. Ігор гладить загривок свого тонконогого, тонкошийого скакуна —дарунок приборканих ним печенігів. Біля нього перші содруги — Свенельд і Асмуд. І Мстиша Свенельдич крутиться, випинає груди, щоб усі бачили його нову боярську гривну — князь жалував! Уже, сопливець, пропхався у київські бояри!.. Певно, на тому замирився востаннє Ігор зі Свенельдом. І вже зовсім несподівано Степко побачив і самого пресвітера Григорія тут.

Може, захотів повернутись у Болгарію святий отець?

Було б добре — доправив би отроків просто до рук отця Гавриїла. Той священик лишився на своїй батьківщині, але киянам завше допомагав.

— Княже,— схиляє голову Степко перед Ігорем. Упіймав здивування в його очах. Він його сюди не кликав! Рудуваті брови на старості зрослися на переніссі стрішкою, з-під них чіпко вдивлялися в нього жовтаві очиці.— Уваж мою просьбу. Не за себе дбаю — за Країну Руси.— Степко хотів настроїти князя на мирний лад. Адже він державець. Мусить дбати не лише за війни і походи, а й за блага своєї держави і її просвіщенну силу.— Візьми з собою моїх отроків — до Преслави хощуть іти, до Гавриїла в науку. Вивчаться — то назад самі дорогу знайдуть.

Не встиг князь Ігор ще втямкувати, про що говорить Степко Книжник, як перед ним опинився розлючений пресвітер. Зблідлий, задиханий, ніби ощетинений.

— Се він супроти тебе, княже!.. Супроти мене тобто! Хоче русичів учити якомога більше. Силу над нами щоб узяти! Не вір йому, княже...

— Чому супроти? — ніяк не міг второпати князь.— Супроти кого Степко хоче взяти силу?

— Бо... бо... Щоб княгинею кермувати! Увесь Київ щоб обсісти! Прибрати до рук твоїх синів... Старший твій — Гліб — коли народився? Знаєш? Ти ходив тоді за Джурджанське море... а потім на печеніжинів... Не твій син Гліб! Не твій!.. Степко потай і хрестив його. Потай від тебе і від мене, І до схоли взяв. Тепер хоче Святослава, меншого твою, охрестити!..

— Гліб не мій син? А чий? — князь почав тихо злютовуватись.

— Кажи чий! — гарикнув і Свенельд на Григорія й поклав свою важку долоню на плече пресвітеру. Григорій злякався свого спалаху. Зганьбив княгиню. Втопив у неславу князя-мужа... І все через того віслюка-простолюдина... І це він — він! — його вивчив на свою голову!..

— Та я... не знаю, люди мовлять... Прости мій грішний язик, княже. Прости...— Григорій упав перед ними на коліна.

— Великий гріх на душу взяв перед Богом і людьми, мій навчителю... За що ославляєш княгиню? — тремтячим голосом обізвався Степко.

— А-а, злякався...— скипів Григорій.— Тільки ж то не мій гріх, а твій! Твій! Чув?

Степко міг почути все, що завгодно, навіть що небо провалилось над ним, що він зараз буде поглинений гієною вогненною, та тільки не це. Адже ще тоді, в Болгарії, Григорій за непослух послав хлопця до ченців у Родопи. А повернувся Степко назад... Краще не згадувати. І ось ізнову його навчитель, його кат здатен на таку ницість!..

В очах у Степка перевернулись хмарки, під вії сяйнуло сонце — він гупнув глухо, важко на землю...

— На помийницю його...— кинув зневажливо князь до конюхів.

— Та не забудьте всипати по загривку! — це вже докинув дзвінким голосом Свенельдич Мстиша. І засміявся, заливчасто, срібно.

Не було кому сказати цим людям мудрі слова Ісуса про пророків у рідному краї. Не було ні в кого зичливого слівця. Бо всі перед князем один поперед одного запобігали в услужінні. Навіть конюхи.

— Роздягай оцього жеребця у рясі!..— реготали вони на стайні.

Степко всього цього нічого не чув. Прояснилась його думка, коли почув над собою оклик:

— Та він же скопець! Леле...

Тим часом пресвітер Григорій підкотився до князя Ігоря.

— Княже, доручи мені за княгинею доглянути і дітей твоїх навчати.

— Ти? Чого навчиш їх, довгорясий? — розреготався Свенельд, ткнувши Григорія кулаком у черевце.— Ти, княже, віддай синів у руки доброго воя, щоб із них зробив відважних витязів. Ось як мій Мстиша. Ану, виходь!

Мстиша хвацько вихопив свого меча з черен і тої ж миті наставив його на меч отця свого, який уже приготувався до герцю. Обоє на мить завмерли. І раптом — зблиск леза! — і меч Свенельдів розламався навпіл!

— Овва!..— захоплено примружився князь.— Це справді вояк. А хто ж твій навчитель, Мстише?

— Дядько Асмуд! — гордо випрямився Свенельдич.

— Асмуде, бери і моїх синів до себе в науку. Залишайся тут. І княгиню оберігатимеш.

— Але я маю знати, княже, як пошануєш мене за цю працю.

— Асмуде, проси у князя більше сіл. У нього он яка велика земля — і скрізь родюча,— сміявся Свенельд, підштовхуючи свого содруга в бік.

— Як виховаєш добрих воїв із моїх синів, віддам тобі в полюддя землю уличів.

— Таж вони ще не під Києвом!

— Забереш собі — пригорнем і до Києва. Маєш доброго меча, а мої сини тобі допоможуть.

— Ти мудро вирішив! — здивувався Свенельд такій спритності Ігоря. І з Асмудом хоче розплатитись, і землю улицьку під себе підіб'є водночас варязькими мечами...

— Княже,— підбіг старший конюший.— Там отой... Книжник!.. Що накажеш з ним робити? Він скопець...

— Що? Га-га-га!.. Ото розвеселив! Ну, то всипте йому батогів — і нехай іде геть!.. А де ж той брехун? Де Григорій?

Пресвітера вже не було. Ніхто не помітив, що, як тільки Степка потягли до стайні, пресвітер пішов геть, заблукавши серед парканів і комор Княжої Гори.

Степко очуняв після побоїв уже під вечір. Він побачив кімнату своєї схоли, де лежав на лавиці. Побачив кілька очей, що дивилися на нього з-під стін.

— Тобі як? Боляче били? — схиляється над ним золотистоголовий юнак. Знайомий розріз очей і зблиск їхній — зеленавий — такий знайомий і рідний. Гліб! Княжич поправляє йому на грудях ряднину. Як схожий на матір. І також на Ігоря. Таке саме кучмасте бронзове волосся й відвага в обличчі.

Згадав підступний оклик Григорія: «А старший твій коли народився?..»

Гліб — старший син Ігоря та Ольги. Степко його і хрестив, і грамоти навчав.

Степко застогнав. Не від болю розшматованої батогами шкіри — від обади людської... Хотів би мати такого сина, та ніколи не матиме... Чого ж пресвітер так люто його оббрехав? Навіщо? Щоб розправитись з ним руками князя і варягів!.. Але ж чому така жорстока помста? Невже спостеріг, що княгиня була для нього усім на світі — і сонцем-щастям, і бідою?.. Тільки ж коли він це спостеріг — чи ще тоді, в молоді їхні літа, коли вона з жалем дивилась на його порепані від морозу босі ноги, чи вже тепер, тут, на Княжій Горі, коли він увесь здригався, забачивши її легку ходу... Хтозна...

Але вона завжди лишалась для нього недосяжною. Княгинею. Мудрим владцею. Володаркою, яка вросла в цю землю розумом і душею. Він допомагав їй вкорінитись. Відірвана від старого дерева гілочка тут проросла, з неї розгіллячилось міцне деревце, яке квітувало і давало плоди. Він допомагав княгині вкорінюватись далі, обрости мудрими і досвідченими радцями, книжниками, здателями, які ставали її опорою. Щоб діти її не були чужаками на землі, на якій народилися і росли. Горе державі, коли нею кермують загребущі находники!.. Досить їх бачила вже Русь...

От і Гліб уже виріс разом із подільськими отроками. Найліпший виучень його. Може, стане колись просвітником-князем.

— Я тебе забрав із стайні,— розповідає княжич.— Вони так били, що не могли вже й зупинитись. Я почав кричати на них... Вони побігли до князя, а я із Ставром принесли тебе сюди.

— Спаси Біг тебе, княжичу... Мені не боляче. — рвонувся підвестись з лавиці. Але від пекучого болю потьмарилось в очах...

— Ми тебе посадимо, чекай! — отроки підняли сухорляве, вив'ялене тіло навчителя й допомогли сісти.— За що вони?

— За великий гріх, мої добрі отроки...

— У тебе є гріх?

— Великий. Бо хотів, щоб наша Країна Руси мала багато своїх книжників і навчених людей. А це небезпечно для тих, хто тут тільки наживається. Коли буде багато просвіщенних — ницим і невіголосам прийде кінець. То скороминущі люди...

— Князь... не згодився нас узяти з собою? — це доскіпливий до всього син подільського кожум'яки Ставро. Бач, здогадався, про що він просив Ігоря.

— Пресвітер Григорій... не велів. Каже, се супроти нього все...

— А знаєш, Степку, він істинно мовив: це було б супроти нього. І супроти його ромеїв, звісно ж... Боїться, що русичі розумнішими від них стануть,

— Твоя правда, Глібе. Усе ти збагнув.

Степко зрадів: княжич з гордістю говорить за русичів. Уже себе до них приєднує. Яку ж вищу нагороду хочеш мати, навчителю, за свій труд?

— Глібе, ти моя надія...

— А Бог покарає Григорія? — знову доскіпується Ставро. Мабуть, вони вже всі знають, яку кривду вчинив пресвітер із Степком...

— Хай Бог йому прощає... Дуже великий гріх узяв отець на свою душу...

— Асмуд забрав від нас Святослава,— повідомив Гліб.— Каже, поки не охрещений, почне його виховувати. А я християнин, з мене вже не буде доброго воя.

— Не журися, Глібе. Для спадкоємця держави головне бути не воїнником, а мудрецем.

— Мати теж каже це...

— Правду каже. Ось і вона стала справжньою княгинею, повелителькою. Люди до неї горнуться. Люблять її і проста чадь, і містечани, і багато бояр. Заповідав Господь: народи перекують мечі на орала і списи свої на серпи. І не будуть люди воювати, а почнуть благоденствувати кожен під своєю виноградною лозою і своєю смоковницею. Отож благодать приходить не від меча, а від власних трудів. Чи це оратай, чи державець.

— Я сказав матері — нехай забере Святослава від того варяжина.

Степко кивнув головою. Але бачив, чекають від нього ще якихось слів. О, певно ж... брехня Григорієва поповзла по Княжій Горі і по Києву...

— А Григорієві слова — все лжа, княжичу. Все облуда... Але я не хочу мстити. Хочу одного: ти маєш стати справедливим і розважливим керманичем у Країні Руси. І опиратися на чесних і вірних людей. На своїх побратимів. Станеш нашим просвітником, Глібе...

Княжич уперше чув ті слова, і щоки його почервоніли від хвилювання. Але... Але чому нічого більше не оповідає Степко про себе? Чому не виправдовується? Він вірить йому. І Ставро вірить. А інші?!

* * *

Посеред хижі яскріла купа жару. То сивіла попелом, то дихала вогнем і розсипалась іскрами. Отак і надії в душі боярині Гордини. Щезали ніби у безвісті, знову жевріли, обпалюючи іскрами її сподіванки. Вона стояла на колінах перед цим жаровинням, а над нею зігнувся сивий дідисько, залибідський всевидець-волхв Сивуля. Не хотіла вірити в його сухі й тверді слова. Потай поклала собі переінакшити зловісну долю, яка з роками стала зраджувати її. Тепер уже хотіла її покрови не для себе — для свого переємця і нащадка Чурині, що вже увійшов у свій сталий молодецький вік.

Горда бояриня не могла так безслідно зникнути з Княжої Гори. Не для того вона знала стільки її таємниць, не для того поклала свої молоді літа і свою красу, аби щезнути з пам'яті владців. Її син мав продовжити боротьбу за владарювання і посісти на Горі її місце. Він мусить стати врівень із синами кращих боярських родів — навіть із самим Свенельдичем, дурнуватим блазнем. Хизується лише силою в плечах, а в голові порожньо, вітер віє. Чуриня ж має вдатний розмисл, як і вона, і вітець його. Та не треба нікому згадувати вітця. Всі знають прихильність до неї Олега — отож, може, Чуриня Олегович! Кому яке діло?

Чуриня знає вже, хто і для кого на Горі розставляє столи, хто роздає землі для полюддя, перевісища, ловища, боброві гони, борті. Все те робить княгиня. Се вона забрала до рук своїх господарство країни. О, лагідна й тиха гадюка! Се вона прибрала до рук усе життя в київській землі... В'ються навколо неї бояри і боярчуки, навіть хрестяться заради того, щоб увійти в довір'я. Ось і Претич уже хрестився, і молодий боярин Мостило, і боярин Кривченя... Але як бути з Чуринею? Йому треба стати найлішпим содругом і помічником старшого Ігоревича — Гліба. Тоді Ольга визнає її. За те й благає Сивулю: їй треба приворот-зілля для Гліба. І ще чогось, щоби Чуриня став найближчим соузником і собратом старшого княжича-спадкоємця.

А хлопець знав, як зробитися незамінимим, потрібним. Вона вже постарається йому все оповісти. Старий волхв упирається. Застерігає, щоб не кидала свого єдиного сина у пащу Пекельника, котрий каламутить рід людський заздрістю. Особливо на тій Горі.

Ніби подуріли усі від блиску багатств — всі тягнуться туди, де громаддя зрад, підступів і неслави. Чого претесь і ви туди, молоді, не з'їдені червою мздоїмства, сини чоловічеські? Якої слави шукаєте у лицемірів й упирів?..

Сивуля вопрошав більше себе. Знав, що словами нікого не спинити і не навчити — люди не вміють розуміти мудрости слів. Слухають лише свої жадання й болі.

— Поможи, волхве всевидящий. Віддячу тобі золотом-сріблом. У мене є скільки захочеш! — бояриня витягла з-під широкого паска великий вузлик, тремтячими пальцями розв'язала і висипала з нього перед собою на долівку дзвінкі кружальця, щоб старий віщун краще побачив блиск золота у відсвітах купи жару. Але старий стрепенувся.

— Що робиш? Забери сю нечисть! Вона з'їла не одну душу. Он... кров на них! Кров! Людська кров на твоєму золоті...

Гордина перелякано відхилилась убік.

— Де? Де?

— Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів. Або вкинь у Дніпро — і нікому не кажи. Той, хто знайде його, загине...

Бояриня вдивлялась у золоті кружальця грецьких та арамейських злотників, які колись дарував їй Олег, хотіла побачити те, що бачив цей чародій. І не бачила. Каже: викинь!.. А чи знає він, як воно дістається людям? Звідки його везуть? І кому дарують?..

Почала згрібати тремтячими руками розсипані дзвінкі круглячки, знову зав'язала у вузлик й засунула за пасок. Вона викине, якщо звершиться воля її.

— Я зроблю се, коли поможеш Чурині моєму.

— Помогти йому можеш у цьому тільки ти... Іди... Гордина звелася з колін, осмикнула важкі поли чорного навершника. Певно, вона сама найліпше допоможе синові. Золото всюди дорогу прокладає...

Мовлять, княжич Гліб навчається у того книжникаподільського, що батько його сліпий тесля. Чуриня теж буде у тій схолі. Діти боярські неохочі до навчання. Але не її син. За науку вона добре заплатить книжнику. Наперекір цьому злоречивцю знайде для свого сина місце на Горі!..

І поїхала на Поділ...

Книжник вельми здивувався. Дорослий син боярині бажає учитись? Це добре. Але тільки з осені він братиме нових виучнів. Тепер відправляє отроків у болгарську землю, щоб навчились і грецької, і латинської мови, щоб уміли священні книги переписувати для київських церков. Восени хай і приходить Чуриня.

— А княжич Гліб теж піде у болгарську землю?..— обличчя боярині Гордини ніби засвітилось усіма сіточками дрібних зморщок . Її старечі, вже зів'ялі уста умедливо всміхались.

— Який княжич?

— Котрий старший — Гліб.

— І він піде, як захоче.

— То й Чуриня нехай іде з ним. Аякже!

— Чуриня ще не вивчив ні аз, ні буки... Чого йому йти туди, він і читати не вміє.

— Нічого, колись вивчиться. А вже любитиме княжича Ґліба за те... Служитиме йому в усьому. Ось я тобі й плату принесла — візьми оце... Та не кажи княгині...

— Чого не казати?

— Що Чуриня мій син...

— Чому не казати?

— Не любить вона мене, І Чуриню не захоче...

— Думаю, що не так сина, як тебе...

Бояриня Гординя вислизнула з хатини. Ущухло шарудіння її цупких оксамитів. Щось намислила бояриня... Може, хоче у такий спосіб помиритись із княгинею чи якийсь підступ готує. Може, хоче повернутись на Гору... Спливали перед очима тремтячі її руки, умедливий голосок. Навіщо вона залишила стільки золота? За яку зраду хоче купити його? Як ужалений, схопився на ноги й кинувся навздогін.

— Боярине! Гей!... Спиніть її!..— хтось перепинив повоз, на який уже всілась Гордина. Вона почекала, доки Степко добіжить до неї.— Ось!.. Ти забула... Забери!.. Мені не треба...

— Се я на твою схолу!.. Що ти, Степку!

— Твого Чуриню задарма вчитиму. Як усіх. Не кидай мені це золото — це чужий гріх!.. Забери!..

Він втиснув той вузлик в її долоні й побіг назад. Гордина заціпеніла. І цей відмовився... І, мабуть, ще й княгині скаже...

— Жени швидше звідси! — кинула до повозника. Відчувши в її голосі зачаєну лють, той шалено уперіщив батурою по кінських спинах...

Не знала, куди їхати і кого ще просити. Чуриня ж вірить у її всемогутність і чекає на неї... Вона не може обдурити його віру. Так, вона тоді поїде до самої княгині. Вона повиниться перед нею, не хоче носити на душі своїй давній гріх перед Ольгою.

— До Вишгорода! — це було несподівано для повозника. Він возив бояриню ще за Олега і знав багато чого.

— До княгині Ольги? Не віриться!

— Не твоє діло...— повозник ще раз уперіщив коней по крупах.

Чим ближче до Вишгорода, тим тривожнішало на душі. Це ж її дім! Її дворище... Колись їй волостель київський поставив у дарунок, і вона загородила його високим парканом. Веліла посадити навколо верби. Веліла ставок прочистити. Тепер усе це прибрала до рук тиха княгиня. Як і її життя, і її долю...

Втім, вона не мусить показати новій володарці Вишгорода, як люто її ненавидить. Бояриня Гордина уміє переступати через свою ненависть, як і через гордість, бо вона всесильна у своїй терпеливості й приниженні задля своєї мети. Вона знесе все! Все! Буде просити... прощення, миру. Бо жадає вознестись із глибин забуття, у котре вкинула її доля.

Княгиня була вражена її прибуттям. Бояриня Гордина хоче з нею говорити? Про що? Зрештою, Ольга тепер тут, у Вишгороді, як у золотій клітці за ґратами, оточена гострими мечами Асмуда і його варяжинів. Вона тут чекає на Ігоря... Князь бариться... Чи ж кине їй під ноги її отчину дунайську? На Почайні, мовив боярин Кривченя, недавно стали гості із Корсунської країни, Мовили, князь із раттю своєю з'явився в таврідській землі, побрав багато городів і гаваней на Боспорі Кіммерійському, і в гирлі Дніпра, і на Білобережжі... Виходить, він пішов проти ромеїв — за Дніпровський торговий шлях, не через Подунав'я... Від чекання княгиня знемагала. Може, яку вість тяжку привезла їй бояриня.

Обережно розглядала похилену постать Гордини. Та несміло переступила дуже знайомий поріг і завмерла.

— Прости, княгине! — гаряче зашепотіла бояриня.— Винна єсть перед тобою. Давить мою душу гріх давній. Не можу .жити без твого прощення. Прости… — бояриня упала на коліна, тіло її здригалось в німих риданнях. Може, вперше у житті в її серці й справді прокинулось щире каяття. Може, й справді великий тягар гріха привів забуту всіма бояриню на поріг княгининої світлиці... Може, істинно так і є, що непрощені гріхи перетворили її життя в суцільне катування. Таки ж знає Ольга, що немає на світі більшої кари для людини, як пекуч усвідомленого власного гріха...

— Хай тобі Бог простить, Гордино, Моєї руки не буде на тобі...

— Присягаюсь і я: ні рука моя, ні мисль не будуть супроть тебе, княгине.

Бояриня звела до Ольги заплакані очі. Чула, що їй і справді стало легше на душі і на совісті, бо в її словах була та правда, яка вихлюпнулась мимохіть, але яка чаїлась у ній так глибоко, що навіть ніколи не давала про себе знати. Таки ж нині відчула і те, що та її усвідомлена вина перед Ольгою червивила її життя. З нею щось таке скоїлось — неясне... Але відчувала: щире каяття очистило її сумління й душу і Ольжине прощення дало їй якусь ніби окриленість, надію, всесильність...

Княгиня повірила їй насправді. Запізніле каяття боярині її збентежило й розм'якшило. Сіла на лавицю і Гордину запросила поруч сісти.

— Повір, княгине, се бояри колотили супроть тебе змови і мене завжди тягли до себе. Я не хотіла того... Лихий заплутував, мабуть...

— Прийми віру Христову — він очистить твою душу. Господь Бог усім прощає, хто щиро до нього приходить і розкаюється...

— Я зробила б це. Та боюсь кари своїх богів,— тихо зашепотіла Гордина.— Волхв Сивуля мовив, що боги і без того мають на мене гнів. І на сина мого єдиного... Чуриню... О, поможи знайти тихе пристанище моїй страдній душі!..— бояриня щиро виплакувала свою гіркоту...

— Повір мені, те пристанище в щирій вірі. І в добрих діяннях, у чесних помислах.

— Благословен твій розум і твоя віра, княгине... І ти будь благословенна, що не проливаєш крові для помсти... Але не можу переступити я в інший світ. Волхв мені сказав, що твоя Княжа Гора — громаддя зрад, і облуд, і підступів, і неслави. Чи так?

— Правду казав той чародій. Так воно і є...

— Тож виходить, що немає людській душі ніде тихого пристанища?

— На цій землі немає ніде, окрім віри. Укріпи нас у вірі, святая Богородице...— перехрестилась Ольга на ікону Богоматері.

Бояриня зітхнула. Вийшло зовсім не так, як вона думала. Не для каяття їхала ж сюди. Але ж і те, що трапилось,— це її велика перемога! Може, найбільша перемога в її гріховному житті. Перемога над собою... Звелась, ґречно вклонилась...

— Щось хотіла попросити, Гордино?

— Та вже потім якось... Я за сина...

— Кажи.

— Не знаю, чи уважиш.

— Кажи!

— Візьми його до свого двору. Мечником... чи до коней. Служитиме вірно тобі і твоїм синам.

— Бачиш, у мене немає своїх осторожників-мечників. Довкола варяжини бережуть мене. Варяжини і синів моїх пригорнули до себе.

— Мусиш мати своїх мечників, княгине.

— Ба, не виходить.

— Чуриня набере молодиків і прибуде сюди.

— Ні-ні, не треба. Скоро вже князь-муж повернеться.,,

— То що ж тобі сидіти в цій клітці?

— Треба ж якось жити.

— Але щоб жити, треба і боротись.

— Не знаю, Гордино. Я нікому не вірю. Тільки Богу. А ти колись зайди,. Поговоримо.,,

Бояриня Гордина випросталась, очі її по-молодому заіскрились. Її переповнювала радість мисливця: вона стояла над повергнутою величчю!..

Ольга усміхнулась: чи й справді бояриня приходила до неї за прощенням...

Не збагнути душі людини, яка знала найпотаємніші глибини владолюбської величі й падіння.

Бояриня Гордина мчала вихором лісовими дорогами до свого задеснянського краю. Летіла на крилах радости — і сама ще не знала, якої радости було в ній більше: чи від каяття і прощення гріхів, чи від усвідомлення княгининої неволі, яку берегли варязькі мечі. Та вже відчувала: час її ще не минув.

* * *

Гуляли дніпрові води, розгойдувались над Києвом білі оболоки, коли востаннє звів до них свої сліпі очі подільський тесля Гомін. Глянув на них сліпо — і подався в Урай. Проводжали його всі подоляни. Ніхто не плакав, тихо гомоніли між собою люди, згадували храми, які він ставив на землі. Жона його — Житяна — стояла поруч з його вистражданим тілом і подумки дякувала Небу, що муж її не знебувся у безвісті, а лишився жити красою своїх творінь. Під стінами соборної церкви святого Іллі й поховали його. Священик Григорій не дозволяв спочатку тут його ховати, бо не християнин. Але люди не послухали: викопали яму, врочисто опустили в неї на рушниках труну і насипали могилу.

Раптом на той горбик опустилась якась стариця. Обвішана торбами, у драній свиті й стоптаних постолах. Обхопила руками могилку й заголосила, високо, пронизливо. Хто вона, ся жебрачка? Звідки взялася тут?

Житяна нагнулась над нею:

— Звідки ти, сестро? Хто ти?

— Оляна я...

— Оляна... Чула про тебе від нього. Ходімо до хати.

— Дякую, сестро, не піду. У мене своя дорога.

— Як знаєш. Але пом'янути його душу не гріх.

Оляна звелась на ноги, засунула пасма сивого волосся за очіпок.

— Я щодня його поминаю... у нашому храмі...— хотіла додати щось інше. Та махнула рукою: хто збагне її слова... Хто знає, що лише згодом вона зрозуміла, що той храмець у лісовому її краю він поставив на для корівки й підсвинка, поставив від переповнености красою... А вона!.. Коли він пішов від них, тоді лише збагнула, що то був храм її кохання... Але сивогриві літа уже промчали повз неї... Оляна завдала на себе торби і пішла геть.

Степко запитав у матері:

— Хто ся жона?

— То перша дружина твого вітця.

— Я думав — перша ти! — здивовано звів золотисті брови. Мати говорить про це так спокійно і жалісливо. Ні розпачу, ні огуди. Мабуть, все для неї тепер було далеким, у минулім житті і вже не торкалось її серця.

— І... діти у нього були?

— Діти були тільки в Оляни — дві дочки.

— Куди ж пішла вона?

— У світ...— хто ж запитує жебраків про їхні дороги?

Степко з виучнями своїми витесали з дуба великий хрест. Упокоївся великий будівничий біля свого творіння.

Увечері мати йому сказала:

— Не дочекався вітець онуків. Мабуть, не дочекаюсь і я. Що скажеш на се?

Він знав, що мати хоче одружити його. Знайшла й невісту йому і зі сватами домовилась. Привела її в дім — гожа і ладна собою вдовиця, ковалиха Мальва. На голові мала тугий вінець коси. Тілом міцна, роботяща й путяща. Виховує пасинка свого, від мужа-коваля лишився хлопчик. Має добрий дім — великий, на підкліті. І в домі, і в дворі усе є. До Степка говорить без сором'язливости, але очима грає, аж рум'янцями щоки яскріють. Подобається їй Степко.

Та що йому на це? Опустить очі долу і чимскорше з хати. Тепер від матері зовсім спокою не стало. Що їй скажеш? Не оповідатиме ж їй про свою біду. А люди... Що люди? Їм теж не можна говорити. Бо осміють. Хоч іди з дому в пустельники!.. Але ж схола не пускає.

Одного дня Мальва застала його вдома самого.

— Скажи, се правда, що бають про тебе? — червоніючи до сліз, твердо запитала вона.

— Що бають, Мальво? — злякався Степко.

— Ну, що з княгинею у тебе... синок...

— Та що ти!

274

— Ага. Кажуть, ніби Гліб, старший.

— Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка образа. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..

— Твої отроки в схолі теж знають про се.

— Отакої...— уже й зовсім розгубився.— І що, вони в цс вірять?

— Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку,

— Спаси тебе Бог, Мальво!

— Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі молюся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.— Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе уподобала. Що мені робити? Скажи...

Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні слова мас чесно й відповідати...

— Мальво... Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.

— Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?

— Не безчестя. Але... це страшна правда. Мальво. А люди... Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.

— Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.

— Не будеш? Може, й так...— звівся з-за столу, відсунув убік пергамени й писала... Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде з нею чесний.

— Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі, мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і в чесність. І знову суперечив йому. Тоді він... відправив мене на каяття і смиріння до ченців, у монастир.

— Ти покаявся? — обнадіяно скинула на нього очима.

— Ні... Я суперечив і їм. І тоді... вони мене осмирили... оскопленням. Але й тоді... і тепер я не покаявся, Мальво.

— Ти?..

— Мальво, я цього нікому не казав. Сховай цю мою правду в собі...

— Який ти нещасний!.. А люди... О люди!..

— Люди не винні, Мальво. То все Григорій зі мною те зробив. Пресвітер. Він був навчителем моїм і нашої княгині також. І тут він мене оббріхує — хоче кермувати нашою княгинею на Горі. А я і тут суперечу йому.

— Не дай йому сили над княгинею, Степку! — загорілась Мальва, — І прости мені грішні слова...

— Ти чесна жона, Мальво. Знайди собі пару до серця.

— Ти так кажеш,.. Любиш свого Бога, а він тебе так покарав...

275

— Ні, це не Бог покарав. Злі люди. Усім буде воздано по заслугах на тому світі — за добрі й злі діла... Ми всі постанемо перед грядущим праведним судом.

— А Григорій?

— Він також. Повір мені.

— Тобі вірю. І серце моє аж країться. Як важко тобі жити!

— Важко. Тільки ти моїй матері скажи, хай відступиться від мене. Щось їй скажи про мене...

— А що сказати, хіба знаю?

— Ну, що я... що я не подобаюсь тобі.

— Нелегко це сказати. Але ж тобі також було важко мені признатись. А може, знаєш що? Переходь у мій дім. І будемо жити так. Про людське око.

— Навіщо?

— Не знаю, Степку. Мені так легше буде. Ти ось засів мені в душу — та й годі.

— Так не водиться межи людьми, Мальво...

— Але я тебе люблю, Степку! І більше нікого не зможу полюбити. Повір мені — я вже пробувала...

Степко знову розгубився. Знає добре, що таке німа любов серця. Але чи варта така любов жертви людського життя? Мальво, свята Мальво.

— Чи відаєш, що говориш?

— Відаю, Степку... Я це знаю твердо.

Вона говорила просто і навіть спокійно, але твердо. Мальва віддавала своє життя на требище свого високого кохання. Але він не міг прийняти цю жертву.

— Ти свята, Мальво... Але я на це не піду.

— Не кажи так! — скрикнула вона. І гірко заплакала.

Перед нею він був безсилий. Його звуглене серце тьохнуло, стрепенулось, безжально стисло йому груди. І тільки розум з усіх сил тлумив німий крик вдячности і жалости. Грішен єси, чоловіче. Не відаєш, куди тягне тебе оте палке твоє співчуття і вдячність... До прірви! А з неї тобі потім не буде вороття. Май силу й відвагу зараз, цеї миті, бо за хвилю буде пізно! Не оступись, чоловіче, зі своєї стезі, її накреслив тобі Господь. Тож і неси свій хрест до кінця. Коли не ти — то хто? Хто твоїй землі дасть оці книги, оцю мудрість віків минущих, хто буде підтримувати вогничок світла, що нищитиме пітьму, і людям колись відкриється світла й широка дорога.

Відсунув убік стіл, хруснув пальцями. Шкода Мальви, та його жалість і її жертовність лиш погублять і її, і його, і його справу. Так усе склалося... Узяв торбу, поскидав у неї все, що було на столі, і вийшов з оселі. Земля весняна стелилася перед ним широко і вільно.

Але всі дороги його чомусь завжди перетинали кляту Княжу Гору... Що там нині? Князь ще не повернувся, Ольга у Вишгороді, оточена варягами. Де княжич Гліб?

Ще не встиг і піднятись до княжих палат, як здаля побачив кількох верхівців у кольчугах і шоломах, що мчали до княжих стаєнь. Чого б то мечники-осторожники одягали бойові обладунки?

Прискорив крок. Біля двору воєводи Щербила наткнувся ще на кількох верхівців. Вони виїздили з розчинених воріт Щербилового двору. І сам Щербило, нетерпеливо приостороживши стремена під боки воронька, вимчав на дорогу. Забачивши Степка, повернув до нього,

— Чи можеш на кош верхи їздити? — крикнув до нього здаля. Степко стривожився і розгубився. Звідки йому вміти, коли ціле життя він то навчається письменства, то сам пише. Мабуть, насміхається з нього цей Щербило. Але воєвода не збиткувався над Книжником. Очі його тривожно оглядали довкілля.

— Тут боярин Дудко зібрав бояр і хочуть княгиню із Києва виперти.

— Як?

— Отак! А з ними і Свенельдич, і Гордина з Чуринею знову... Навіть боярин Ловель прибіг з челяддю. Нібито перекупили варяжинів — і вони теж проти княгині.

— Тоді... давай коня, Щербиле...

— Біжи до стайні, конюх дасть. І лети до Вишгорода. Скажи княгині, хай лишається там. І щоб нічого не приймала від челяді їсти. Чув?

Ні, не пускали Степка у великий світ тенета життя...

Не міг повірити собі, коли ще в сінях вишгородського терема почув голос боярині Гордини. Вона була у світлиці княгині. Коли ж це вона примчала?

Степко просив челядницю-покоївку покликати княгиню в сіни. Важлива звістка з Києва! Покоївка поважно підносила свою косату голову, велично хитала високими грудьми, на яких видзенькували срібні намиста, і ледве кидала через надуті губи слова:

— Княгиня зайнята. У неї поважна гостя... Кажи звістку мені. А як знайдеться вільна хвилина, якось уже перекажу княгині...

— Ні, я сам маю передати...

— То як хочеш...— кинула покоївка і поважно випливла. І треба ж... челядниця, прислужка, а як гордо несе себе... Мабуть, чує себе вищою за спиною київської володарки тут! Отакі вони, служки, всі. Величаються, що носять на собі срібні кайдани і можуть ще й принизити інших. Раби!..

Степко присів на краєчок ослінчика, біля якого стояла цеберка з водою. Чулися голоси із світлиці. Прислухався — не розібрати про що. Жіноча розмова, як пташиний щебіт. Може, Щербило щось наплутав. Ніякої змови, може, й немає. А може, насміявся-таки з нього!..

Челядниця знову перейшла сіни і попрямувала до стравниці. В руках тримала тацю з полумисками і срібними чарами. Княгиня, отже, частує гостю. Для замирення з такою бояринею варто і меду скуштувати!.. Чується ніби голос отця Григорія...

І далі Степко очікує. Враз на думку навернулися слова Щербила: нехай княгиня нічого не приймає від челяді їсти!.. Що це могло бути? Княгиня у своєму домі пригощає свою гостю своїми медами і наїдками...

Знову сіни перейшла та сама челядниця. В її руках щось забряжчало. Хряпнули за нею двері — покоївка була у світлиці.

І раптом якась сила підкинула Степка й зірвала на ноги. Він ускочив у світлицю й спинив свій збентежений погляд на полумисках і срібних чарах, що стояли на столі перед гостями. Бояриня Гордина сиділа навпроти княгині — напружена, розчервоніла, зблискуючи своїми дивними чорно-іскристими очима. Однією рукою вона подавала срібну чару пресвітеру Григорію, другою простягла княгині іншу чару. Степко вирвав із рук боярині ту чару... для княгині. І, глянувши в розгублене, сердите обличчя Ольги, враз випив напій до дна.

— Ой! — зойкнула Гордина і почала швидко вибиратись з-за столу. Григорій підніс своє питво до вуст й почав смоктати.

— Кинь! — крикнув на нього Степко й кулаком ударив по руці пресвітера. З чари хлюпнув на стіл зеленаво-жовтий напій, але пресвітер знову підніс до вуст свою чару: на дні ще лишався дивний пахучий мед, який так млосно бив у ніздрі. — Та кинь же! — Степко вирвав з цупких пальців пресвітера чару й відкинув до порога.

— Що з тобою, Степку? — гнівно крикнула до нього княгиня. А в цю мить бояриня Гордина уже була в сінях.

— Мені сказав Щербило... Ох!.. Доженіть її... не пускайте...

Ще ступив два кроки за Гординою, ще встиг учепитись руками в одвірок і сповз на мостини. М'яко й глухо гупнуло його тіло об дошки. На його вустах з'явилась синява, в куточках губ пузирилась піна. Ольга з жахом притиснулась спиною до стіни.

Пресвітер Григорій закам'янів.

Степку!.. Степку!..

Гуляли дніпрові води, над Києвом розгойдувались білі оболоки... Весна переходила в літо...

* * *

Вимирав старий світ, Вимирав на очах у боярині Гордини. І там, у київській землі, і тут, у деревлян. Невже вона також скоро відійде? Не вірилось. Хіба може вона покинути цей світ, не оволодівши ним? Гординя народилась для того, щоб владарювати. Але доля почала зраджувати її. Зоряний час її закінчився із часом Олега. Та в неї є син. Мусить він продовжити її силу і славу. Спочатку він має стати поряд із Свенельдичем і княжичами. А далі — то вже як вийде. Якби ж не Ольга. Вона постійно стає їй на дорозі ось уже стільки років, І цей задрипаний Книжник... Коли б не він, Гордина уже розчистила б ту Княжу Гору. Чуриня мав би вже боярську гривну.

Немає давно на світі Книжника. Поховали його також біля Іллінської церкви, біля свого вітця. Сам Григорій панахиду служив... Але той блідолиций сухорлявий Книжник почав її щоночі тривожити уві снах. Тільки зімкне очі й почне провалюватись у солодке забуття, як над нею поставала його біла тінь. Дивиться на неї якимись прозорими великими очима, що потім зливались у одне око, яке то наближалось до неї — і ніби вона тонула в його глибині, а то відпливало в темряві і перетворювалось спочатку на білу пляму, а потім на зірчасту цятку. Тоді починав сипатися на неї колючий дощ, холодив спину, ціпенив душу. Вона від страху прокидалась, руками відкидала від себе ті гострі, голчасті краплини і знемагала, Боялась заплющувати очі, щоб не заснути знову. Інколи кликала свою покоївку. Та входила до її ложниці із свічею, а бояриня хапалась за її теплі руки своїми холодними кістлявими пальцями, аж здригалась челядниця. Ніби то були пальці Морани — смерті...

І так все частіше. Бояриня звелась нінащо. Але вдень від злостивости на себе шукала нових способів, як сплести тенета навколо Княжої Гори і її володарки... Вона не могла простити їй свого приниження перед нею — отого прощення, яке так великодушно дарувала їй Ольга. Украла в неї все: владу, ім'я Ольгове, терем у Вишгороді, славу повелительки, прихильність бояр. Ось і мусить тепер все створювати наново. Не сидиться їй у сіверських своїх володіннях.

Тягне її до Києва. Збирає навколо нього його старих недругів, намовляє, з'єднує, обіцяє... Тому і в Іскоростень заявилась, до деревлянських володарів. Добилась до старої княгині Ярки, до Малової жони. Бояриня хоче одружити свого сина Чуриню із деревлянською князівною. Як-не-як, вітець його — київський володар Олег, не худого роду жених. Деревській землі може послужити добре. До київських бояр не хоче Гордина звертатись, там вони всі хиляться до грецьких пресвітерів, віру отців не пильнують, гріхотворні храми зводять чужим богам...

Стара Ярка слухала ті мудрі речі боярині і думала, що, може, й добре, що колись та болгарська невіста-князівна не доїхала сюди. Бач, що там нині коїться. Забувають старих богів, звичаї... Гріховодять...

— Коли б законний князь був у Києві, тої напасти не було б,— довершувала лестиво Гордина. Ярка, пожувавши беззубим ротом, напружувала обличчя, довго думала, доки нарешті здогадалась, на кого натякає бояриня. На мужа великого її, Оскольда...

— Давно вже немає законного князя в Києві.

— Як немає, княгине? Але ж Маломир — син Оскольдів — є. Він бо Оскольдич!

— Та ба! Варяжини повисли йому на шиї. Не ворухнути йому ні рукою, ні ногою. Наша чародіїця нам сказала: облиште Київ. Володійте своїм.

— Та звідки їй це знати, тій чародіїці? — обурюється Гордина.

— Вона все на світі знає. Подивиться лиш на хворого — і вже видужав. Дитина криком заходиться — вона рукою поведе — і все знімає... Зуб заболить — відразу і вгамує... Сина собі прийняла — тепер його навчає чародійства.

— Як се? Сина можна тільки народити! — дивується Гордина.

— Звичай такий є у деревлян. Самітні жінки беруть собі в сини кого захочуть, малого отрока чи навіть уже старшого хлопця. І все їм роблять, як справжні матері. І на одяг тчуть полотно, і дбають про взувачку, і яке є багатство у тої жінки — все йому у спадок лишається. А наша чародіїця у спадок своєму названому синові має передати чародійство.

— Овва! — аж підскочила від радости бояриня.

— Так, так. Тільки не кожен може бути названим сином у чародіїці. Не всім дано опанувати ту силу. Кажуть, що та сила йде від Чорнобога, хоча відунки її на добро кидають. А якщо захоче, то й во зло людині ту силу пошле! Але все одно доля її гірка: на тому світі вона вічно горітиме у вогні. Якщо син перейме її силу, то й він, коли помре, теж буде у пекельному вогні.

— Якже — за добро людям і приймати кару? — дивується Гордина. Радість пригасла в її очах.

— Є тільки один рятунок для чародіїці. Коли помиратиме, син її має добити тризубими вилами. Тоді її душа врятується від пекла...

— А душа сина?

— Вовіки горітиме у вогнищі Пека... Але коли і його вилами...

Ще не знала, для чого, але Гордина вирішила розшукати ту чарівницю. Та ще захотіла погомоніти із жоною Маломира, молодою княгинею. Заводила з нею ту саму балачку.

— Хочеш бути київською княгинею?

— А навіщо? — блимала сита, яко телиця, княгиня маленькими зажирілими очицями.

— Як навіщо? Щоби повелівати! По закону, ти і є київська княгиня.

— Ге-ге-ге,— трусився від сміху, що булькав десь у нутрощах, її округлий живіт.— Хіба?

— Маломир — нащадок київського князя. Має забрати стіл!

Княгиня знову гигикала, і на тому розмова уривалась. Не було в цих жінок ніякісінького честолюбства! Щоправда, Малко кинув своїм боярам:

— Гине країна Київська від чужаків. Гине!.. Оскверняється і земля наша, і віра...

Бояри перезирнулись — що б то означило, що Малко згадав свою занедбану отчину? Чи князь щось намислив?

— Мовлять, бояриня Гордина шукає для сина свого невісту. Накинула оком на твою старшу дочку.

— Та вона ще не доросла! І хто така та бояриня?

— Олегова любаска.

— Не княже діло своїх дочок за боярчуків чужих віддавати! — розсердився Маломир. Бояри згідливо хитали головами, але запам'ятали, що і їм не родичатись із князем. Забув уже, якого роду сам!..

— Мовлять іще, ніби київська княгиня, та, що судилась тобі, нині у полоні у варяжинів.

— Чув про се.

— Треба свою правду взяти — і княгиню захистити, і свою отчину повернути...

Маломир звів гордовито свою кучеряву голову. Його жваві блакитні очі зблиснули. Ожила в ньому надія! Думці заворушились — і справді, добра-таки нагода є у їхнього князя!..

— За Свенельдича забули! — загомоніли врізнобій. Той Свенельдич тримав над деревлямською землею варязькі тенета.

— Перекупити, він на золото падучий,

— Але є Києві тисяцький Щербило. Того не купиш.

— Набрався вже по вуха, Той буде за княгиню стояти.

— Та що ви, було б у нас золото, того Щербила на таці принесли б сюди!..

Де взяти золота? У деревлянських князів Ніскиничів не було його ніколи, 3 діда-прадіда сиділи на місці, свою землю боронили, багатіли від своєї землі і від лісу — у чужі краї не ходили.

Усе, що колись набрав Оскольд, осіло в Києві, Малкові не дісталось. Коли б повернув київську отчину, повернув би і скарб.

Таки не вмирала віками надія деревських бояр вознестись над багатим Києвом.

Маломир сказав:

— Пошлемо сольбу до київської княгині. Візьмемо її під захист від варяжинів. А не захоче, приведемо сюди силою.

— Мудро!..

Уже ввечері Гордина довідалась, що Маломир зробив відмову її синові. А на світанні її в Іскоростені не було. Подейкували, що кидала на їхні голови розлютовані прокляття. О, нищівна любов материнська, чи знаєш, що нищиш себе?

Боярина Гордина щезла, а її тінь ще довго ширяла над стольним градом деревлян. Люди баяли, що від її проклять почала падати на ноги худоба, корови всуціль перестали доїтись. Мор пішов морити людей, а найперше дітей. Померла тихо в ту нежитовицю і стара Ярка. Увечері перед тим пішла чогось до сина, до Малка свого. Посиділа на лавиці, розглядала його ніби здивовано. І сказала ні до кого;

— Якби царівна тоді добралась, був би ти царем.

— Ти про кого, бабусю? — спитав її малий хлопчик, онучок Добриня.

— Про вітця твого, онучку.

— Не слухай ту казку! — прикрикнула на отрока молода княгиня-уличанка.

Бабця Ярка пішла. Вляглась спати — і не прокинулась. Відлетіла її душа в Урай. А по Іскоростеню шелестів таємний пошепт, що Ярку звела зі світу ота бояриня, котра сватала свого сина. Немовби хтось бачив, як опівночі над градом кружляла велика мітла, а на ній сиділа ота бояриня — такий самий ніс довгий і гачкуватий і довгі кістляві пальці на руках.

Інші додавали, що та бояриня і в Київ отак прилітала на мітлі, хотіла згубити київську княгиню, та не вдалося.

Білобог те все побачив, вихопив срібну чару з отрутою, яку приготувала ця люта бояриня. Випив сам — і впав мертво. Коли почали ховати, побачили, що то був не Білобог — де ж бо є таке, щоб помирали боги! А був то ніби знаменитий київський Книжник... Котрий схолу мав і котрий писав свій пергамен... Отаке буває на світі!..

* * *

Всьому виною були болгарські посли. Вони перестріли його у гирлі Дунаю, низько кланялись, просились до розмови. З лодій тягли великі дари князеві руському, кидали до ніг набиті добрами міхи і благали, аби він не йшов у їхню Болгарську країну. Оповідали, що ромейський імператор погрожував їхньому цареві Петрові відібрати царську корону, якщо він хоч раз пропустить через свою землю мадярську орду чи когось іншого до порубіжжя імперії. Цар Петро і Сурсубул ледве відкупились від мадярів — самі ж болгари не хотіли воювати і не було чим воювати, А тепер, коли і руси пройдуть через Болгарію до Ромеї, імператор Романтут же повергне їхнього царя і пригорне болгарську землю до себе.

— Не дай згинути Болгарській країні! — слізно просили посли.— Хіба тобі мало Корсунської країни слов'янської, що жде тебе, чи приморських кліматів. Вони тільки й чекають руського князя! Не хочуть коритися ромеям; бажають бути під київським владцею. Здавна ж торгують із Києвом та русами!..

Князь Ігор скликав раду. Старша дружина, воєводи, варязькі вої з витязем Свенельдом сказали:

— Підемо, де нас ждуть. Візьмемо Корсунську країну і клімати приморські, там у нас легка буде перемога, греків звідти дістанемо. З болгарами не будемо сваритися. Вони нам браття і нам завжди допомагають.

— Згода,— сказав князь. Гордо випинав груди, коли болгарські посли розкривали міхи перед ним і показували, що в них є. Ось правителі Болгарії уже без війни платять йому! Щоправда, обіцяв жоні повернути отчину, а синам корону того боягуза, царя Петра. Далебі, Роман-імператор скоро задушить його в своїх обіймах! Безсилих ніхто довго не терпить і не шанує. Роман же принюхується до Петра, яко пес до курячого хвоста, яким вона метляє перед його очиськами, а сама ж і оком не змигне, коли, дурна, заб'ється в зубах грайливого друзяки!.. Цар Петро, звісно, не буде допомагати русичам зараз, а без тої помочі хтозна як дістати Царгород. З печенігами ж не домовився ще...

Через те Ігор і повернув од Білобережжя до сходу сонця. Вдень обминали великі приморські гради таврідської землі, де могли на них чекати диреми і триреми грецькі. Вночі висаджувались на берег, вривались у відкриті села й невеличкі міста, грабували людність, набирали прісної води, хліба, риби сушеної, коштовностей, вбивали всіх, хто захищався, і мчали на лодіях далі.

Скоро допливли до тмутороканської землі, де здавна осіли слов'янські племена. Вони платили данину то ромеям, то хозарам, то різним бродячим ордам. Дружина Ігорева пройшла всю Тмуторокань і підбила під свою владу велику її шматину. І нові клімати, і нові гради, й оселища русичі залишали за собою яко данників Києва.

Легка і велика була перемога Ігоревої раті. Допомагали їм місцеві люди радо — і споряджали лодії новими парусами, і своїх ратних людей давали, і веслярів посилали, аби князева дружина змогла-таки змусити Царгород віддати їй всю належну давню данину. Охочих до чужого золота було багато. Перемоги тут, у Тавріді, легко падали в руки, як переспілі сливи, і паморочили голови.

Вони робили звитяжців жадібнішими й загребущішими. Ігореві марився вже і Царгород, і болгарська земля. Послав гінців з добрими дарунками до печенізьких ханів — Рогдая і Сохана. Велів сказати:

— Русичі підуть на кесаря Романа. А ви заберіть у болгарській землі все, що можна там взяти. Ви наші добрі сусіди. І ми хочемо, щоб і ви мали собі золото й паволоки.

Хитрував князь Ігор. Печеніжинів припрошував не тому, що дбав про їхні набутки. А тому, що боявся, коли б лукавий Роман Лакапін не послав би їх супроти нього — адже орди печенігів були в нього за спиною! А ще... Ігор печеніжинами хотів усмирити болгар, якби на вимогу Романа вони здумали б ударити по русичах з другого боку. Так чи інакше, а Болгарська країна ослабне ще більше і тоді легко стане його здобиччю. Тоді, затиснута ромеями і мадярами, розгромлена печенігами, вона буде просити його, Ігоря, руського князя, про поміч. От він і прийде тоді... яко визволитель,,, і продиктує їй свої умови...

Зачувши про цей задум князя, Свенельд аж рота розкрив. Гадав, що той Єгорець таким же легковажним і донині лишився. Та, певно, на старість набрався чоловік мудрости. І вже почав обмізковувати, який шмат Подунав'я він випросить у князя.

У місяці червні, коли полуденна спека пірнула в теплі тумани морської рівнини, лодії русичів гуляли уздовж Понтааж до Пафлагонії. Добре повоювали русичі віфінські краї, розгромили передмістя Царгорода. І раптом поблизу містечка Ієрон їх оточила ромейська флотилія.

Імператор Роман Лакапін устиг поспіхом стягнути і своє піше військо — сорок тисяч воїв доместика Памфира, завернув ще з Македонії армію патрикія Фоки, прикликав із Фракії стратига Феодора... Старі, викинуті на берег судна швидко відновлювались. Та лише через два місяці зігнали вони лодії русичів і скеди варягів в одну місцину під Ієроном. Притиснули до берега — і почалося...

Ні варяги, ні русичі ніколи такого не бачили і не чули. Із суден ромеїв на руські лодії летіли із довгих труб вогненні блискавки. Вони падали на голови, на спини, на руки воїв і запалювали їх; летючі вогненні шмаття розбивались на тисячі скалок і запалювали довкола все, що могло горіти, — волосся, одяг, шкіру, стріли, копія, дерев'яні лодії; все це піднімалося величезним тріскучим вогненним стовпом, вибухало снопами іскор і спопеляло дощенту все. Навколо лодій горіла вода... Горіли тріски від човнів і весел, горіло небо — і не було порятунку ніде…

Лише той міг врятуватись, хто встигав раніше вистрибнути з лодії й пірнути в глибину морську, попід човни. Ігор та Свенельд, обпалені, чорні, збиваючи веслами вогонь, прорвались з кількома лодіями через палаюче море, до якого боялися підходити грецькі судна.

На суші був рятунок од того всепожираючого вогню. Але тут їх оточили відразу ж легіонери...

У Києві ще не бачили такого плачу і такої ганьби, яку принесли з собою рештки Ігоревої раті.

— Усе те від жадібности,— розповідали бувальці, що лишилися живими. Їх було видно здаля — перев'язані полотном голови, обсмалені брови і вуса, обпечена шкіра. Прибігли з голими сідницями та синцями. Зате печеніжини тягли стільки добра, що тріщали їхні вежі й відвалювались од повозів колеса...

Пресвітер Григорій служить жалобний молебень в Іллінській церкві. Ольга стоїть осторонь з челядницями і покоївками в чорних, як у черниць, одяганках. Думки її теж були чорні, як дощові хмари.

Князь не послухався її. Пішов толочити таврідську землю, ромейські клімати і гради підбивати Києву, А пощо потрібно було йти до Царгорода? Слава Оскольдова не лишала його у спокої, як колись і Олега. Та слава жене всіх київських володарів-находників за ромейським золотом. Але хіба в тому золоті буде сила Київської держави? Київський волостель міг би дуже легко поставити Царгород на коліна, коли б перехопив вінець болгарського царя... Що ж вийшло? Вороги русичів і вороги болгар люті печеніжини нажилися грабунком у болгарській землі і стали сильнішими і супроти Руси, і супроти Болгарії. Ослаблена Країна Руси і Болгарія тепер могли стати здобиччю і ромеїв, і печенізьких орд...

Лютиться князь у своїй гридниці. Раду радить із мудрим старим Свенельдом — київських бояр не беруть у спільники. Тисяцького Щербила теж обходять. Бо і Щербило, і Ольга, і багато бояр ведуть мову про дунайські городи і про болгарську корону. Князь замишляє щось інше. Може, новий похід, щоб відомстити за ганьбу. І за втрачені добра... Куди вже йому думати про Болгарію — на те потрібно мати високий розум... Не кожному державцеві він такий дається!.. Ольга сердиться, Ольга ще більше молиться і просить у Бога вибачити за грішні розмисли, але думка знову повертається: от навіть Щербило, той мудрий простолюдин, і той це розуміє!.. О прости Боже, за Щербила!.. Не можна князя-мужа рівняти навіть подумки зі слугами його... А таки прикро, пече серце... А ці варяжини тільки про одне можуть дбати — як відомстити Роману Лакапіну... Не державці, а звичайнісінькі розбишаки!.. І той же Ігор.

Відіслали до свеїв і данів варяжинів Карла і Ульфа — набирати нову дружину. Знову, кажуть, будуть брати в толковини собі печенігів і мадярів, через те підуть через болгарську землю; і будуть її руйнувати й грабувати; Бо цар Петро, знають тепер, сидітиме у Преславі, проливатиме баб'ячі сльози і запевнятиме, що він не хоче війни і через те ні з ким воювати не буде... А тоді прийде Роман і зламає Болгарію.

Ольга зітхнула. Не її це діло. Князеве. У неї мають бути інші клопоти — он сини вже повиростали — Гліб і Святослав. Гліб не хоче бути переємцем князівської влади. Хоче в Києві зробити книгозбірню. Каже, продовжуватиме справу свого навчителя — Степка Книжника. Проситься в болгарську землю, хоче обійти храми і монастирі… Святослав ще під рукою Асмуда ходить. Геть зовсім зваряжать дитя! Заплітають йому косицю з пухнастого, як у дівчинки,волосся, одягають на нього маленькі варязькі лаштунки — і тоді він погордливо поглядає зі свого сідла, в якому підтримує його рукою Асмуд. Добрий воїн буде. Але для держави треба ще й добрий розмисл надбати... Варязька дружина вся гордиться, що Ігор віддав їм на виховання свого сина Святослава...

І вийшло, що ростила-пестила синів княгиня Ольга, а люди забрали їх від неї. І тепер вона сама-самісінька, Раніше спитала б Степка, що робити їй. Немає Степка. Змахнула зап'ястям руки тінь в очах — спогад про останню зустріч з ним... Не збагнути їй слів Григорія, що Бог любить також мудрих і добрих, через те раніше й забирає їх до себе. Але ж вони потрібніші людям тут, на землі, аніж там, на небї, де живе вічне добро і любов та вічна мудрість тих, хто відійшов раніше.

Тяжко їй без вірних радців. Доводиться самій пити гірку чару, яку підносить життя. І ніхто, ніхто вже не перехоплює її, щоб порятувати княгиню!..

О, тепер вона знає, що таке владарювання: це коли ти мусиш випити сам оту чару з отрутою людської ницости. То і є вінець для княгинь

— Княгине, княгине...— хтось тихо окликує її. Огледілась — дві жінки в темному вбранні. Одна старезна яко світ, зморщена й скоцюблена — чи від років, чи від горя. Друга — молода, налита рум'янцями, туга, як осіннє яблуко. Золотистий вінчик коси на голові. І очі у неї золотисті, тільки залягла в них глибока печаль.

— Се я, княгине, Житяна,— озивається стариця. Ольга ледве впізнає в ній матір Степкову.— А це Мальва-ковалиха. Хочемо тобі передати... лишилось від Степка.

— Вийдемо з церкви...— Ольга відчула, що якась важкота підкотилась їй під горло. Мальва? Невже у Степка була якась жінка?

Ольга нишком, ніби випадково, витирає з повік пекучі сльозини — негоже владній княгині показувати, що вона має звичайне вразливе серце. Не знала княгиня, що цей рух її завважила Житяна. Старій матері полегша упала в серце — Степка, її сина, оплакує і київська володарка!

— Кажи, Мальво. Усе кажи, не бійся.— сухими, вимученими очима Житяна глянула на Мальву, а сама обома руками схопилась за стовбур яблуньки, під якою вони спинились. Ноги вже погано тримали Житяну на цій землі.

— Ось! — Мальва витягла з-під поли навершника шмат згорнутого руркою пергамену.— Це Степко писав. Казав, що тут він описав усі діяння київських володарів, і старі харатьї, і хронографи. Вітець Григорій приходив зі своєю братією, щоб це забрати. Житяни вдома не було тоді, так вони всю скриню її вивернули. А я... ще раніше була... коли він пішов з дому — отоді, назавжди.,. А він не знав, що йде назавжди, і забув на столі... Я взяла це до себе додому і сховала... Бо чула, Степко гордився. Мовив: тут слава нашої землі. Не віддала я гречинові. Наша слава нехай у нас і залишається...— Мальва розпашілась від такої довгої балачки. Губи її вмить зшерхли. Вона дивилася з надією на Ольгу, яка розгорнула пергамен...

— Це літопис руський. Степко писав його! Як добре, що ти зберегла це, Мальво.

— А навіщо той чорний гречин хотів його забрати?

— Це великий труд Степка. А Григорій хотів, мабуть, той труд привласнити.

— Хіба так можна?.. І для чого воно йому?

— Щоб усім потім казати, який він великий подвижник. А володарі йому дали б мзду...

— А Степко! Він це робив так, без якоїсь подяки.

— Степко робив во славу нашої землі. Йому за це воздається на небесах.

— Воздається хай за його добро...— безслізно шепотіла Житяна. Не помітили, як із церкви вийшов пресвітер Григорій і підійшов до них. Мальва од переляку аж присіла. Може, чув щось про себе?

Ольга скручувала пергамен у згорток.

— Якийсь пергамен? Чий це? — прикипів очима пресвітер до згортка.

— Та ось... мені принесли... Подивлюся вдома.

— Та я вмить... ось тільки одним оком гляну! — Він уже взяв із рук княгині пергамен і пожадливо його розгорнув.— Хто се писав?

Ольга й собі почала заглядати в рядки, які були виведені великими й красивими азбуками.

— Що це за письмо? Якісь невідомі письмена. Це не наше — викинь його, княгине.

— Як це? — спалахнула Мальва.

— Певно, це давнє руське письмо, отче. Глаголиця.

— Я не втну його. І ніхто не прочитає, що тут написано.

— А його виучні? — обізвалась княгиня.

— Чиї?

— Степка. Певно ж, когось він учив цього руського письма.

Знову Степко... Ціле життя Григорій тільки й чує, що той Степко, котрого він навчав, виводив у люди, що він ліпший, дотепніший, мудріший від нього, його вчителя. Сердито надувся, злісно кинув:

— Княгине, не знаю, чого навчав той Степко своїх виучнів. Але Богові догідне інше письмо, яке створив святий Кирило для слов'ян. І тому всі книги священні для слов'ян пишуть кирилицею.

Пресвітер Григорій повчав княгиню, ніби вона була маленька і дурненька дівчинка. Забув, хто перед ним!..

— Так, я віддам цей пергамен його виучням. Вони прочитають і перепишуть його кирилицею.— Вона це сказала так, ніби слід було Григорію зрозуміти інше: я княгиня, я володарка Країни Руси — і сама знаю, що потрібно її державі. І які пергамени треба зберігати.— Маємо побільшувати славу країнців-русів.

— Княгиня забула, якого вона роду. Про свою отчину треба дбати. Цей дикий край має лишитись таким, який є. Інакше підніме голову і зробить себе вищим від Болгарського царства.

Княгиня не бачила, але відчула, як зіщулились, змаліли раптом обидві жінки від тих слів. От яке насіння сіяв тут Григорій і його братія! От чому Степко воював із цим потаємним Змієм! І навіщо він врятував йому життя?

— Отче, тепер моя отчина тут. І твоя також. І немає у нас іного.

Вона підняла довгі поли чорного навершника і рішуче повернула до палат. Потім оглянулась і кинула пресвітеру навздогін:

— Подумай, отче, що візьмеш із собою, вмираючи?

* * *

Князь постійно був у походах — навперейми зі степовими вітрами і печенізькими стрілами шукав собі золота й слави, підгортав під себе світ. А княгиня сиділа з дітьми на Київських горах і була беззахисною перед усім цим світом. Мусила захищатись від тенет, які розкидали навколо неї безчесні гордеці, беззаконники і пройдисвіти, аби зіпхнути її в прірву небуття. Мусила захищати себе, і своїх дітей, і свій град, і свою країну. Мусила постійно шукати людей розумних не на зло, а на добро. Купувала відважних, хоч і жадібних до набутків і дармівщини, тих, хто вмів утримати меча, який захищав її. Відбирала кмітливих і роботящих із багатолюддя київського рукомесного Подолу, щоб ставити нові князівські палати, церкви, нові стіни і заборола навколо Княжої Гори. Посилала гостей — своїх і боярських — до хозар, у дунайські городи, на далекий Рейн, аби привозили до Києва і паволоки, і зброю, і килими, і посудину срібну, і пахноти, і намиста.

Спочатку княгиню підганяв страх — боялась самотности і відірваности серед людей, бо всі жили сім'ями, родинами і родами. Їй не було з ким родичатись. Через те шукала людей простих і нелукавих серед жінок. Були в неї тоді і Житяна, і пізніше Мальва, і ще кілька. Але злісне боярське плем'я обплутувало її своїми сітями, звивало гадючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них — гнівом, силою меча. Збільшувала навколо себе вірних людей, одарювала їх багатствами і тому ставала захищенішою від злого світу, а тому й владнішою. Навчилась щедро платити за вірність і працю. І тому вона і її влада ставали сильнішими. «Сійте справедливо — і пожнете милість,- сказано ж. — Розорюйте перелоги, і дощем проллється милість на вас...»

Проте частіше відчувала, що її життя не належить їй. Що володарці не сховатись від лживих уст і від поговору лукавого. І хоч скільки б сіяла добра, її постійно ловили у сіті безчестя ниці духом, аби самим вивищитись. Оті спритники й ловкачі з добрими й лагідними очима й усмішками, з тихими і слушними порадами, оті убогі душею, мізерні розумом — як жадали відомстити їй за те, що вона в усьому вище від них: у владарюванні, у розумі, у пошані від людей!..

Був лагідний зимовий день. Тепла сонячна повінь, провісниця весни, обгорнула Київ. Яскраве світило сліпило блиском в останніх снігах лютого місяця. Зі стріх скапували кришталеві краплини й мелодійно видзвонювали в крижаних лунках. Пахло весною. Збурились птахи, віщуючи час кохання. Веселіше заметались по дворах зграї псів. В очах людей зникла зимова паморозь — весна розбруньковувала і їхні душі.

Княгиня теж думала про весну. Була вона ще повною сил, хоч сивизною давно переплелись її русі косі. І, як завжди, була вона пекуче самотня.

Їй заздрили всі. Ніхто не питав, чи була щаслива, чи знала часи п'янкого кохання. Вона раділа, що про те ніхто і не натякав. Але сама була несамовито заздрісною до жінок, коли ненароком спостерігала в їхніх поглядах хтиву жагу і коли на ту жагу у відповідь летів такий же чоловічий позирк...

Кохання? Яке воно? Вона знала тепер, що душею завжди кохала Степка. І що так само і він її кохав. І тому Мальву не міг кохати так, як її. Але знала, що то було їхнє святе кохання. А їй хотілось справжнього, земного... Їй не судилося його пізнати. Її доля інакша — владарювання над людьми відібрало в неї право на земне людське щастя.

Нікому не поскаржишся, ніхто тебе не збагне. Хоча, мабуть, збагнув би один чоловік — тисяцький Щербило... Чому? Бо так само був самотній у житті... У своїй і не своїй землі...

Несподівано її покликано до князя-мужа. Покликано через Асмуда, а не через покоївку, стольника чи постельничого. Відразу душа її стиснулась — якесь неприємне віщування холодком обсипало спину.

Неначе йшла собі спокійно, та спотикалась на кожному кроці. Шовкові рукави сорочки чіплялись за клямки дверей; гостроноса, обшита перлами червона взувачка зашпортувалась об килими, на мостинах після неї залишався сколошканий слід. їй здавалося, що Асмуд бачить це її сум'яття і в його хитруватих зеленкуватих очицях зблискує лукавинка. Спинилась, набрала в себе повітря, затримала його. Відчула, що в її тіло вливається гаряча важкота і глухота. Вони витіснили з неї збурення й тремтіння. Осінила себе подумки хресним знаменням — Мати Божа, поможи їй, будь з нею у цю хвилю непевности в собі...

Асмуд ошкірив жовтаві з'їдені зуби — чи від радости, що княгиня в замішанні, чи від чемности, виявляючи їй співчуття. Забіг наперед неї, гупаючи немилосердно важкими закаблуками високохалявих чоботиськ. Відхилив дубові двері. Вони тихо рипнули й впустили Ольгу до гридниці. Князь-муж сидів за столом у білій лляній сорочці, скуйовджений, з підпухлим обличчям. Певно, цілу ніч кружляли тут кухлем сивуху та меди. Княгиня стиснула вуста. Задушливе хмільне повітря перехоплювало подих. В кутку гридниці запримітила непорушну постать пресвітера Григорія. А далі, поклавши голову на стіл, дрімав витязь Свенельд,

— Клич тепер і його.— Князь кивнув до Асмуда. Той метнувся в сінці, і через якусь мить поріг гридниці велично й поважно переступив... тисяцький Щербило.

Княгиня здивовано підняла брови.

— Кажи! — Ігор метнув кудлатою сивою головою до Григорія. Той ворухнувся:

— Сей тисяцький... є... є... хотів стати в Києві володарем. Княгиня... його підпирала.

— Що скажете? — Ігор важко звівся на нетверді ноги. Я дбаю про них, воюю з лютісними ворогами... А вони забрати у мене стіл надумали? Га?

Ольга гірко посміхнулась. Він дбає про них... А її тут бояри спалюють... отруюють. Він десь воює — а їй сусідній князь пропонує своє серце і меч... яко вдовиці... Добре ж дбаєш, княже, за свій стіл... І Григорій-пресвітер руками твоїми, княже, хоче розіп'яти її честь!..

— Княже, доблесний муже. Коли хочеш мене послухати — слухай. Тільки нехай отець Григорій вийде. Не Боже діло ставати поміж мужем і жоною!

— Я стою за честь київського князя! — засопів Григорій і спідлоба зиркнув на Ігоря. Чекав підтримки від нього.

— Князь не християнин, у нього є свій кумир. І він буде захищати честь князя! — різко відповіла Ольга.

— Нехай іде молитися своєму Богові, а ми тут — своєму,— погодився Ігор.

Ольга зсунула з голови білий шовковий убрус, що обтягував її рантух. Твердо глянула в очі пресвітеру. І пресвітер задріботів невпевнено до порога, озираючись і начікуючи, що його зараз завернуть. Але ніхто не попросив його залишитися в гридниці.

Тисяцький переступав з ноги на ногу, боязко позирав то на князя, то на княгиню. Він ладен був теж вийти... Але княгиня сказала:

— А ти лишайся!

Свенельд підняв був голову від столу, та вона виявилась надто неслухняною і знову звалилась на стіл.

— Маєш дякувати нашому тисяцькому, що твою владу врятував у Києві для тебе, княже. І твою княгиню! — сказала Ольга сердито.— Чи знаєш, що він переловив деревських послів, котрі йшли сюди, аби мене викрасти?

— Як се? — насторожився князь.

— Бач, ти слухав Григорія, а мене не спитав, як я тут жила без тебе. Без твого захисту, княже!..

Щербило вже осмілів і докинув:

— Хотіли нашу княгиню насильно віддати князеві Малкові і всю землю київську підгребти під деревлян!

— О, Григорій цього не сказав...

— А чи сказав Григорій, як бояриня Гордина хотіла мене отруїти? — розпалювалась Ольга.

— Коб не той Степко Книжник! Він випив чару з отрутою для княгині,— підтвердив Щербило.

— Гордина? — Ігор згадав ту бояриню Гордину, любаску Олегову. Це була єдина жінка, яка прибрала до рук віроломного Олега! Яка й кермувала у Києві замість нього багато років... Чому ж хотіла отруїти княгиню? Для чого їй, старій боярині, треба було позбутися Ольги?— Гордина? Це та сама владолюбиця... Що хотіла вона?

— Влади! — різко кинула Ольга в його захмеліле лице.

— А чому той Книжник випив отруту? Звідки він знав?..— раптом прозрів Ігор. І чому це всі рятують Ольгу — і Щербило, і Степко... А Григорій каже все інакше! Ні, не треба йому ніхто. Не потрібен і сей молодий красень — сей тисяцький! Бач, як зблискують його сині очі... А чорнявець який! Тьху!..— Ніхто в мене не забере влади! Я — єсть київський князь! На всіх напущу варяжинів і свою дружину. І Свенельдову дружину! — раптом князь затупав ногами, замахав кулаками: — Іди геть, воєводо! Іди туди, звідки прийшов...

Ольга не чекала такого спалаху. Не чекав і Щербило. Його обличчя зблідло, чоло зросилось. Повернутись туди, звідки прийшов? А прийшов звідти, знизу, із дна, від землі, від багна, і своїми руками й звитягами служив їм, володарям Києва. Служив вірою, правдою і честю! Його підхопив Олег, його вивищив Олег, так само, як і цього рудого Єгорця, цього дурнуватого куцоумного приходня. Він хіба не знає, що сидить тут його милістю! Так, і милістю Щербила, який не піднімає проти нього свого меча, який не кличе проти нього свій народ... І він, Щербило, нікуди не піде.

Спокійно випростався, спокійно поклав велику важку руку на черень меча, ступив крок до князя:

— Я не піду, княже. Я на своїй землі, я не приходень якийсь. Не ти мене піднімав. І не тобі служу.

— Не мені? А кому? — аж присів розлючений князь від такої зухвалости свого челядина.

— Руській землі, княже, служу... І княгині руській. Вона дбає про землю Країни Руси, розбудовує й утишує її...

Ігор зненацька сів на лавицю. Щось було надто грізне в тих спокійних словах воєводи.

Ольга мовчала. У неї в душі зростала буря проти свого мужа-князя, проти очманілого від пиятики варяжина Свенельда, проти Асмуда, що, певно ж, стояв за дверима і все чув,— проти усіх цих варяжинів, що обсіли князя і князівські палати, проти їхніх лакуз, що прислужуються їм задля власної користи, що плазують і розтинають душі русичів... О земле, пощо терпиш їх, пощо не проковтнеш разом з їхньою підступністю і ганьбою?

— І ти, княже, знай: сидиш у Києві нашою милістю, милістю русичів, киян!

Ігор зірвався на ноги, грюкнув кулаком по столу:

— Змова!.. Зрада!.. Геть!..

— Ні! — Ольга схопила його за руку.— Тисяцький Щербило — опора наша в Києві. Він нікуди не піде... А ти ж знову збираєшся в похід? Знову кинеш Київ і нас напризволяще?!

Ні, тепер буде так, як того захоче вона, київська княгиня. Для того вона й випиває свою гірку отруту з боярської зрадливої чари!.. Для того й несе на своїй зсивілій голові страшний вінець київської володарки...

— Щербиле, князь наш збирається цієї весни знову до Царгорода. Ти мусиш лишитися тут. Усі наші бояри, всі гості київські, і містечани, і слобожани — всі мають слухати тебе. Княже! Твій київський стіл у вірних і чесних руках. А тобі час відпочити.

Ігор важко звівся й подибав до ложниці. Свенельд посвистував носом...

Вона різко повернулась до дверей, розчинила їх — і враз з-під ніг хтось відкотився. О, вона не сумнівалась. Це був Асмуд...

Гукнула йому навздогін:

— Асмуде! Де княжичі? Де Гліб? Нехай збирається в дорогу. Він хоче піти у болгарську землю. Хай іде. Я згодна! Скажи йому.

Асмуд уже метався по двору і гукав:

— Глібе! Глібе!..

— Княгине,— несміливо обізвався Щербило.— Я говорив правду. Я тобі служитиму вірно. І князеві твоєму теж. Не пошкодую свого життя!

Вона не наважувалась глянути йому в очі.

— — Знаю, воєводо. Хай тебе рятує Мати Божа... Щербило все ще стояв, чогось чекав. Що він іще хоче почути від княгині?

— А як... Григорій? — обличчя воєводи зсіріло. Він ладен зараз же розчавити цього брехуна. Колись оббрехав Степка. Тепер його.

— Не чіпай. Його Бог покарає... Щербило скреготнув зубами:

— Чи довго доведеться чекати? З тої гниди вилупиться кусюча воша.

Воєвода ще затримувався, щось вертілось у нього на язиці. Відчувала, що то були слова, які вона так хотіла почути.

— Княгине...— ніби не його то був голос. Чужий, глухий!...— Бачиш, яке світле небо над нашим Києвом?

Ольга підняла обличчя до віконця. Справді, небо було, як чиста бірюса, а по ньому пливли легкі крилаті хмарини!.. Щербило теж дивився на ті хмарини й відчував, що з ним коїться щось нове і велике. Давав себе диву: як же могло статися, що він ніколи не дивився ні в небо, ні в обличчя княгині. Мав її яко свою господиню. А вона ж мала очі такі, як оте київське небо. Але була вона ще й... владною володаркою!..

Це ще більше вабило його душу. Як колись вабила владність Гордини. Може, тому, що й він був тої ж породи владців. Що знав, може стати з тими володарями країни і душ людських поруч. І що він, син подільського теслі, простолюдин, воєвода, не згірший від них, яким дано владарювання самим народженням!

Сум'яття колотили його душу, але не розум.

Твердою ходою Щербило вийшов із гридниці.

* * *

Великого не буває без суєтного. Тому велике і мізерне вереміїться в одному колобігу веремен, і не збагнути простому умом, де вічне, а де минуще. Недарма на світі з'являються пророки і вчать: розорюйте свої перелоги, і Бог дощем проллє на вас правду. Вічне і велике тоді підніметься в чистоті своїй, струсить сміття мізерности, а нечестивці згинуть від безчестя свого. Тож поки що нікуди не подітися від малих, дріб'язкових клопотів. Та як без них? Без них ніби немає й життя, бо немає боріння великих прагнень з дрібними справами.

У плині своїх днів і трудів княгиня й не думала — се велике, а се мале. Все видавалося їй значним. Все потрібно було лагодити й долати, до всього прикладати своє серце.

Ось і Гліб повернувся із Преслави. Привів кількох книжних людей і будівничих-здателів. Набачився там церков і монастирів — хоче й тут вибудовувати такі ж. Ольга й сама здавна мріяла звести свою невеличку церквицю, в якій би під склепінням витала для неї тиша і мудрість, О, як потрібна для неї та порадниця — тиша і мудрість! Не вистачає сил на все, що діється навколо: над урвищем ставить нові кам'яні палати, неподалік веліла розширити майдан для Бабиного Торжка — щоб більше гостей сюди приходило, поки лежить ще санна дорога, веліла мечникам княжим по селах і градках зібрати данину. Князь-муж ще на полюдді у дреговичів і смолян, доки прийде, тут усе буде по-господарськи влаштовано. Треба і про схолу поклопотатись — негоже княжичу Глібу самому навчати отроків, на те є багато писемних і книжних людей — все то виучні Степка Книжника. Он уже і Ставр, і Володар, і Борило, і Полюд, і Безмир — всі вже дійшли свого поважного молодецького віку, час іншим свою науку передати. Ще ж треба їй поклопотатись і за малого сина — за Святослава. Дитина зовсім збігла з дому, разом із варязькими воями і дядьком Асмудом живе в їхньому домі. А вже давно час охрестити хлопця, щоб Ісус Христос і Мати Божа взяли його під свій покров. Далі відкладати не можна.

Веліла покликати Асмуда. Спочатку треба його умовити. Охрестить же пресвітер Григорій. Тепер він в усьому догоджав княгині, був запобігливий, низько хилив голову при зустрічах. Збагнув, що не вдасться йому накинути на свою володарку вуздечку. Краще з нею спільнитися, ніж сваритися. Біля неї крутяться все нові й нові люди і нові священики, що недавно прийшли з Болгарії. Всі вони молодші й спритніші від нього, кожен мріє стати особистим духівником своєї княгині. Бо користі піддані всі — від пророків до царів! Такий уже цей світ. Через те Григорій першим і нагадав їй:

— Час княжича Святослава охрестити, княгине. Таки ж час! І вже настає час подумати про наречену для старшого сина, нащадка Київської держави. Він мусить мати сильних і вірних родаків. У яких країнах взяти жону для Гліба?

Асмуд не забарився.

— Святослава хочу охрестити. Приведи увечері до церкви Іллі.

— Княгине! Не роби цього! — злякався вихователь-дядько.— Святослав ще дитина, він мусить Бога сам собі вибрати. А ти силуєш його волю — не по-божому це. Гріх береш на душу, княгине.

— Але ж він має бути захищений покровом Божим.

— Він і є під захистом наших старих богів — Тора і Перуна.

— Це ж неправдиві боги, Асмуде.

— Послухай старого воя, княгине,— впевнено почав варяжин.— Я вірно служив і служитиму князеві й тобі. І твоєму сину буду вірним до самої смерти. Я ж його випестив, як своє власне дитя. Він мій син і виучень. Але не боги тримають людину в житті — а сила душі. Опертя на свою волю і своє слово — і на власний меч. Чи не однаково, хто дає їх? Святослав серцем увірував у Тора і Перуна. Хай вірить. Головне ж — він має вірити в себе, в свою правду Як володар.

— Я не знала, що ти, Асмуде, і філософ. Тільки не християнський, а поганинський. Але ти повинен зрозуміти, що я хочу, щоб мій син став іще й володарем і будівничим будучини, а не лише добрим воєм.

— Княжич Гліб старший. Він і буде володарем цієї країни. А Святослав мусить завоювати собі землю, як те зробив його дід Рюрик. Він має бути добрим воєм, княгине, повір!

— Рюрик нічого не завоював, ти забув. Рюрика покликали добром. А він уже потім зламав своє слово. Олег довершив його криваву справу.

— Може, й так. Та коли б не це, Ігор не сидів би князем у Києві, а ти не була б княгинею... І не дбала б тепер про своїх переємців.

— Ти кажеш правду. Але ж забув, що Святослав і Гліб — мої сини. Я ж християнка, за моєю спиною велика християнська держава Болгарія. Хто знає, чи не доведеться моїм синам колись дбати про її долю.

— Якщо й доведеться, то будь певна, зробить це той із твоїх синів, хто міцно триматиме меч в руках. Повір мені, княгине, у твого Святослава — майбутнє в мечі...

— Болгарія ж — християнська земля. Народ прийме там тільки володаря-християнина.

Асмуд подумав. І все ж:

— Спочатку треба країну завоювати, а потім уже давати їй господаря.

Ну що вдієш з цим варяжином? Рече ніби й правдиво. І вона сама знає, що сила меча — у світі нинішньому — вирішує долі країн і народів. Зрештою, хлопчина ще малий. Можна й зачекати.

— Гаразд. Зачекаємо, Асмуде...

— Іще одне, княгине...— Асмуд якось незвично схилив у поклоні свою буйну сиву голову на бичачій шиї. Вкрадливо, яко шкідливий пес, глянув на Ольгу.— Прошу твоєї милости.

— Про що?

Цей добрий воїн мав би просити милости у князя.

— Хощу двір собі поставити на Горі. Яко й інші значні люди.

— Чого ж, місця тут достатньо.

— Я тільки оту місцину хочу, щоб ближче до княжича Святослава... оту, де нині твої здателі камінь почали класти.

— Там буде моя кам'яна церква, святої премудрости Софії. Візьми собі землю біля Києвих воріт, побіля Бабиного Торжка.

— Боярин Мстиша Свенельдич уже забрав її собі.

— Свенельдич? Кого ж він просив?.. Ну, тоді вибери деінде. Де захочеш.

Ігореві варяги все більше тепер бояряться, хапають, де найліпша земля, ставлять тереми і двори. І цей Свенельдич — ще не встиг боярську гривну одягти, а вже в Княжу Гору вростає...

Пресвітер Григорій був украй здивований. Пощо така мудра княгиня піддалась на вмовляння Асмуда? Пощо відклала хрещення? Як виросте, зовсім зваряжиться, до віри Христової не навернеш...

Ольга мовчала — адже вона не хоче сваритися з варягами Ігоря. Та в неї є іще один клопіт.

— Як гадаєш, отче, де будейо брати невісту для Гліба?

— У християнських володарів, гадаю.

— Мабуть, треба нам уже кудись сольбу слати. До Болгарії чи до Угрії. У них і просити будемо невісту.

— Гліб мовив, що хоще стати священиком, знаєш це?

— Не знаю.

— Не хощу, каже, бути володарем київським.

— Леле! Біда...— від несподіванки християнка-княгиня звернулась до старої богині слов'янського племені полян Лелі, захисниці дітей і всіх бідуючих. Григорій насупив брови, але промовчав.— Правду мовиш? Не переплутав?

— Істинну правду,— перехрестився пресвітер. І додав; — Сказав мені, що не буде брати шлюбу ні з ким, піде в ченці.

— Того не може бути!

— Кажу ж, що мені сам сказав. І хоче бути священиком у соборній церкві Іллі.

— То не княже діло! — розсердилась княгиня.

— Я так само сказав йому,— зітхнув Григорій.— А все виною був отой Степко Книжник. Занапастив хлопцеві душу!

Ольга захвилювалась, почала хрускати пальцями.

— Отче, на тебе уповаю і на Бога. Зберися швидше в дорогу. Візьми на стайні найкращих коней. Візьми мої сани. Поки лежить сніг — швидко домчиш до Корсунської країни, а звідти кораблем до Царгорода. Знайди у царя ромейського дівицю для Гліба.

Але що скаже князь-муж? Щоправда, він не збирається віддавати керма синові, марить про новий похід на Царгород. І тоді буде пізно родичатися з могутньою імперією... Гірко на душі...

— Але ж, княгине... Царгородські імператори не дозволяють давати царівен і царевичів іншим країнам. Не дадуть і нам царівни. І після того, як Ігор грабував їхню землю?.. Ні, не дадуть, княгине... Кажи, куди ще можна поїхати?

— Тоді... може... в Угрію. В Болгарії — там Сурсубул клятий... Туди не можна.

— І я так гадаю, княгине...

Княгиня клопоталася — треба якомога швидше рятувати Гліба! Доки він ще не пішов у ченці, вона умовить його взяти шлюб...

Григорій, як міг швидко, по-старечому почовгав до стаєнь. Він був щасливий — повернув довіру княгині. Тепер має стати на двобій з варягами і за Святослава. Скидається, що саме Святослав буде переємцем князя Ігоря...

Але чому Угрія? Чому княгиня вибрала саме Угрію? Нова держава на Подунав'ї змусила себе визнати усіх відразу, її боялась Болгарія і Ромея. Коли Угрія стане соузницею Руси — Київ зможе диктувати і Царгороду, і Преславі. О, так! Він розгадав! Мудро робиш, княгине Ольго!.. Далеко вперед дивишся!..

Тим часом княгиня бігла до терема Гліба. Вона мусила бачити його зараз же.

І побачила. Княжич сидів за столом, читав товсту книгу, яку приніс із Преслави. Побачив матір, шанобливо звівся, пішов назустріч. Чемний, спокійний, уважливий — і собою ж який гарний! Оця кучма золотисто-рудого, аж бронзового волосся, невеличка, закучерявлена кілечками борідка — ну викапаний тобі молодий батечко його! А тільки в горіхових райдужках навколо зіниць не легковажна бездумна сваволя, а тиха мудрість. Господи, йому ж лишень сімнадцять літечок, а виглядає як поважний володар!.. От де справжні володарі, вони таки не робляться, вони — народжуються!..

— Сину, це правда? Ти відмовляєшся від столу?

— Правда, матінко-княгине. Мені не подобається тримати в руках меч. Краще книгу!

— Що ти!

— Увесь світ мені відкритий в тих книгах. Уся мудрість світу мені служить.

— Хто ж сяде на батьківський стіл тут, у престольному Києві? Ми стільки трудів своїх поклали...— Ольга ніби одним поглядом охопила усе своє напружене життя в Києві і могла б іще додати, що не лише багато трудів, а й боротьби і людських жертв віддано за утвердження її мужа і її в цій державі — Країні Руси.

— Хто сяде? Мій братець Святослав,— одказав Гліб.

— Він же... він...— хотіла сказати — варяжин, та ще й бундючний варяжин росте з нього під рукою Асмуда, Але тільки кинула недоречне: — Він ще малий.

Гліб немовби почув недоказане матір'ю, усміхнувся кутиками очей і спокійно одказав:

— То не біда. З малих завжди виростають великі.

— А що ж ти сам хочеш робити? Чим жити?

— О, я багато чого хощу. І содруги мої так само... Хочемо поставити багато храмів пречудесних, в них завести схоли. Щоб християнство розлило тут світло спокою душевного і знань. Хіба це не велика праця — стати просвітником свого народу?

— Велика, мабуть...

— Знаєш, що я побачив у Преславі? Дивна і гірка доля болгарського царя і всієї країни. Ніхто не дбає про душу народу. У церквах грецькі священики, вони сіють невіру у болгарського царя... у болгарського митрополита... у будучину болгарської землі. Ніхто вже не згадує ні в проповідях, ні в книгах великого Симеона. Повсюди ґречини насадили стяжання і користь...

— Ні, народ мусить мати своїх пастирів, мамо. На Руси мають бути руські священики, не гречини!..

Ольга сіла за стіл і заплакала. Яку гірку правду розгледів її син і як може вона заперечити його святе поривання!.. Це правда, це вона й сама бачить, коли в народу відбирають його велике минуле,— народ мізерніє, знесилюється його подвижницький дух...

Коли народ забуває своїх великих пращурів і своє слово,— забудуть і його. Сійте ж, сини мої, свою правду у свою ниву. Розорюйте ж свої перелоги, сійте велике — і воно вродить величчю!..

Не може вона, мудра київська княгиня, забрати у свого сина його найбільшого багатства — мрію і жадання стати сівачем величі.

Поможи ж йому, Мати Божа, во дні його скрути і во дні його подвигу!..

* * *

На порозі князевої ложниці блискавкою вдарили слова київського тисяцького:

— Княже, дунайські угри всією ордою посунули на Царгород!

— Звідки відаєш? — схопився з ліжка Ігор.

— Щойно прибули на подільське торговище гості з Риму. Оповіли, що угри ті з мечем пройшли землю болгарську, а нині, певно, вже під стінами Царгорода...

— О, лукавий Роман у пастці! — весело, по-молодечому засміявся князь, і його жовтаво-цяткові гострозорі очі рисі сяйнули радістю.— Швидше в похід! Але де нині кочують печеніжини? Де хани Рогдай і Сухан?

— Латинські купчини проходили повз ординські вежі й велику мзду їм віддали. Мовили, що ті стоять ще на зимовому стійбищі біля Хортиці.

Тим часом Ігор взувався сам, забувши від таких несподіваних новин прикликати собі у поміч постельничого.

— Біля Хортиці?.. Жени туди сольбу — нехай беруть міхи із куницями й бочки з медами! Печеніжини!.. Коли їх ще не встиг перекупити цар Роман Лукавець!..

Справді, Роман Лакапін, цей колишній хитрий царедворець, що відібрав царський престол у законного малолітнього імператора Костянтина, уже чверть століття носив чужу корону імператора, вдало відбивався на півдні й на сході від усіх ворогів. Найуспішніше він перекуповував небезпечних сусідів, спрямовував одних на одних. Могутні його сусіди сварились, бились, а він спокійно царював. Нині Роман платив данину династії Багратидів та іверським князям, платив вірменським володарям, на Болгарію напускав мадярів, хорватів, сербів... Мечами свого геніального земляка Іоанна Куркуя погромив гніздище критських піратів, затишив африканських і сіцілійських арабів. Але... Печеніги...

Печеніги були ближчими сусідами Країни Руси, їхні жадібні орди легко було перекупити. Зараз, коли посунули на Царгород угри-мадяри, Роман може дати печенізьким ханам багато золота і напустити їх на руські землі, аби Русь борсалась з ними і не помогла уграм. Втім, якщо печенізьким ханам дати ще більше золота, вони стануть спільниками русів проти Царгорода.

— Щербиле, швидше відправляй сольбу до ханів. Візьми сина Асмуда Рулава, скажи: бути йому на чолі сольби!

У цю мить князь забув, що недавно гнав свого воєводу, що не вірив йому. Але — бач! — Ольга сказала тоді правдиві слова про вірність воєводи Щербила. Таку добру вість приніс він князеві...

Мадяри, певно, вже під стінами Царгорода. Го! Він знав, що його слушний час настане. За свою перебиту рать, за спалені лодії ромеї мають бути відомщеними. Тепер Ігор силою забере все, що ромеї не дали йому по закону і харатьї. От тільки не проґавити печеніжинів.

Першим вибіг із княжих палат воєвода Щербило і помчав до стаєнь. Слідом за ним по-молодечому пострибав, кульгаючи на ліву ногу, князь. Нога давала себе знати ще з першого походу на Царгород, коли він невдало вистрибнув із палаючої лодії на берег біля Ієрона... З роками кульгавість не минала.

Уже скоро київські лодійщики і теслі на Почайні почали піднімати білі паруси. Биричі, тіуни й отроки княжі помчали по околишніх землях кликати до раті кінної і плавної усіх бажаючих.

За тиждень тьма-тьмуща лодій, човнів, довбанок з доверху завантаженими шкіряними міхами з брашном, пшоном, сіллю, копчениною, мечами і списами — з усім спорядженням, яке мусить мати воїнство у поході, рушило вниз по Дніпру. Князь Ігор з кінною раттю і дружиною своєю, Свенельд і Карло з варязькими воями пішо і комонно посувались на полудень, до берегів Руського моря. А попереду летіли на веслах легкі лодії з сином Асмудовим Рулавом та воєводою Щербилом, щоб перехопити ханів Рогдая і Сухана. І таки перехопили. Рулав був сильний і спритний вояк, швидкий на руку і слово. Народжений матір'ю з народу водь серед слов'ян, знав і мову слов'ян, як і всі, зрештою, дружинники-варяги, що приходили до Києва в більшості не від свеїв, а від прибалтських народів. Рогдай і Сухан радо взяли дарунки київського князя. Коли велика руська рать підійшла до дніпровських островів, її чекала вже на осідланих конях печенізька орда.

Рушили разом до самого моря, а далі морем до гирла Дунаю. Уже встановились гарячі дні і теплі ночі. Руські ратники, проте, не відпочивали під тихими зорями. Швидко йшли і водою, і берегом. І не знав ні Ігор, ні його воєводи, що корсуняни і болгари послали гінців до Романа: «Тут ідуть руси, покрили все море кораблями, без числа кораблів... І печенігів вони найняли собі...»

Роман, який щойно відкупився від мадярської орди, кинувся збирати своїх послів назустріч русам.

Одної теплої ночі сон гребців розполохав плескіт весел і стукіт уключин. Чатарі перехопили незнайомих гребців:

— Хто і пощо? І звідки? — у відповідь бубоніли втомлені, глухі, як у джмелів, голоси. Табір проснувся. Заворушився, схопився за оружжа. Хто сі люди? Ромеї? Ні, говорять по-слов'янськи, тільки інакше, ніж руси. Нарешті з'ясувалось: це були посли від царя Романа. До князя Ігоря. Принесли руському провідцю слова царя ромейського про мир. І ті слова принесли на золоті. Ая! Убоявся Роман великої руської раті! Та ще й коли мадярська орда гуляла по окраїнах його держави. Отож прийшли посли умовляти Ігоря повернути назад. Взамін велика данина і честь...

Ігор скликає бояр, воєвод, старшин ратних. Розстеляють для князя і радців один килим, для послів — другий. Їх п'ятеро. У довгих сорочках із багору, бісером і золотом розшитих, на плечах багрецеві окрили, м'які взувачки із зеленої хзи.

— Се боляри царя Романа,— тихо шумить пошепт над руськими ратниками. Посли тримаються пліч-о-пліч, ніби бояться, що окремо будуть прострелені тисячами зіниць, що націлюються на них із товписька ратницького табору. Ось посли знімають шапки, низько вклоняються, спочатку до воєвод, потім — нижче — до князя, а далі ратникам, що завмерли в цікавості.

— Від царя Романа, княже, слово тобі принесли.

— Кажи! — гукає з нетерпінням князь до бороданя, що перший заговорив.

— Мовив Роман: не ходи, княже, до Царгорода, а візьми, княже, руську данину, яку мав Оскольд і яку мав Олег. І додам тобі, княже, ще до тої данини,— так сказав Роман.

Князь дослухав, повернувся до воєвод і ратників.

— Що робитимемо, дружино? Чи згодимось на слова царя Романа, чи підемо, як задумали?

— Треба ще подумати. А отсі набутки, що ми їх мечем надбали, хай нам лишаються також!

— Краще підемо та заберемо все, що захочемо, а то цар обіцяє, а що дасть? Він усе віддав уграм!

— По Оскольдовій харатьї хай і віддає. Як Олегу колись.

— Пощо долю спокушати? Забули отой вогонь пекельний? Захотілось у пекло знову? Коли цар обіцяє, чого ще хотіти. Не бившися, матимемо і злото, і срібло, і паволоки!

— Правда — все будемо мати задарма. Без краплі крові. Що вона у нас — водиця?

— Згоджуйся, княже, на слова царя!

— Згоджуйся!.. Згода!..— розхвилювалось товписько ратних людей. Бояри і воєводи також згідливо закивали головами, щось говорили князеві. Тоді Ігор сказав:

— Моя дружина і рать уся пристає на слова царя Романа. Хочемо мати свою данину по харатьї і ще зверх того жадаємо на кожного воя і злота, і срібла, і паволок...

Посли збилися докупи, почали перемовлятись. Старший, чорнобородий, ще раз вклонився усім:

— Чекайте нас тут. Буде вам усе, що хочете. І те все запишемо в нову харатью. За звичаєм.

Усе так і сталося. І скоро Ігорева рать, обтяжена добрами, повернулася до Києва. Лодії, човни і довбанки доверху були навантажені даниною і дарами грецької землі. Посувались вгору проти течії Дніпра повільно й важко. А назирці за руською раттю йшла берегом печенізька орда. Ромеї обдарували і їх. Але в чужих руках кусень хліба видається більшим. Біля Хортиці, як водиться, коли почали вивантажувати лодії і ставити на волоки, сталася сутичка з ординцями. Кілька стріл долетіло і до князя Ігоря та його отроків. Одна з них уп'ялася в плече воєводи Щербила...

Та все добро доправили до Києва цілим.

Скоро до стольного руського града прибули і нові посли — укласти мир з русами. А з Києва до Царгорода пішли руські посли в числі п'ятдесят і один муж. Написали вони нову харатью: «…Ми од народу руського посли й купці... послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми руської землі, і ними заповідано нам обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем дияволом, який ненавидить добро, і утвердити дружбу межи греками і руссю...»

З цією харатьєю руські посли пішли до Царгорода, до царя Романа, щоб узяти від нього присягу на вірність. І взяли ту присягу у святій Софії Царгородській.

А другого дня після цього, коли руські посли вже збиралися вертати додому, їх настигла страшна новина: царя Романа вже немає! Його повергнуто з імператорського престолу! Зірвано з чола золотий вінець! І це зробили не чужаки, не люті ординці, не вельможі чи полководці, його власні сини — Стефан і Костянтин. А старший синок — Христофор, якому Роман передав гвардію, допоміг відвезти розвінчаного батечка до... монастиря!..— на острівець Проте...

Настав кінець гордому гласу Романовому!..

Доки повергнутий Роман приходив до тями від тої підступної дії власних синів, руська сольба почала домагатись присяги від Стефана і Костянтина. Нові царі пильнували один одного — хтось когось мусить знищити першим! Відповідно до закону віроломства, за кожну підступність треба платити життям. Нові царі шукали опори й підтримки всюди — їм був потрібен мир на всіх чотирьох сторонах їхньої землі, мир і поміч. Тож відразу погодились присягти русам дотримуватись цієї харатьї. І згодились дати пільги і на пошук челяді, і вільно торгувати купчинам, і вільно ходити в гирло Дніпра, і на Білобережжя, і на острів Єлферія, тільки щоб не зимували там і щоб у корсунській стороні не захоплювали ромейських володінь... Ще говорили в харатьї, щоб руський князь не пропускав чорних булгар в їхні землі... Мудра думка Романа, щоб руками русів стримувати натиск ординців на імперію, була правильно поцінована зрадливими синами. А ще нові царі зажадали від руського князя, аби послати руських воїв до них. Сумнівались, мабуть, що зможуть утримати свою владу лише золотом...

Одного гарячого літнього дня Ігор повелів закликати прибулих царгородських послів до себе. І, зібравши їх, бояр і старшу дружину, рушив до Перунової гори, до велетенського кумира і захисника полянського племені Перуна. Тут уже, як і в давнину, горіло вогнище; червоні зблиски його переможно відбивались в яхонтових каменях очей кумира. Ніби він оглядав прибульців з великою цікавістю і торжеством. І здавалося, задоволено хиталась його велика срібна шапка.

Воїни з князем склали до ніг Перуна свої мечі й списи, щити й золото. Ігор став на одне коліно і, за звичаєм, сказав:

— Присягаю, що все те, що написано в цій харатьї, буде виконуватись мною і моїми людьми... в наступні літа і завжди, допоки сонце сяє і допоки весь світ стоїть у нинішні віки і в будучині!... Коли ж хто переступить се, хай помре від свого оружжа і хай буде проклятий богом Перуном за те, що переступив свою клятву...

Не знав князь Ігор, що того ж таки дня його старший син Гліб запише ці його слова в пергамен і що колись вони будуть вписані у великий руський літопис. І ще князь Ігор того дня не бачив, як менший його син — Святослав, що тримав за руку Асмуда, не поклав ні свого дитячого маленького меча, ні обруча, як і дядько — вихователь його, до підніжжя кумира Перуна.

Хлопчина тихо запитав у Асмуда:

— Чому вітець не відібрав мою болгарську отчину?

— Сам її забереш, княжичу! — суворо відповів варяжин. Його круте, вперте чоло було порите глибокими зморшками. Від того увесь його вид був затятим і крем'яним.

— Але ж вітець присягає на мир допоки світить сонце. А сонце світить вічно!

— У кожного свій вік, княжичу. У сонця один, у князя-отця — інший. А в тебе — і зовсім інший. Проси у Перуна сили!..

Коли всі покинули Перунів горб, хлопчик-княжич відійшов від свого вихователя, наблизився до кумира і впав перед ним на коліна. Зі сльозами на очах він щиро вигукнув:

— Перуне великий! Загостри мої стріли, натягни срібну тятиву лука мого, дай крем'яні копита коням моїм, а лодіям моїм дай крила вихору. Це коли я виросту і піду в похід. Добре?..

Склавши руки на грудях, старий варяжин з гордістю дослухався до молитви-слова свого княжича. Хай буде він удачливим воєм! Хай не боїться ні холоду, ні спеки! Хай не здригнеться його рука із занесеним мечем над новими землями. В ньому слава і сила. І будучина не лише його, Асмуда, а й сина його єдиного — Рулава.

Уже згасало Перунове огнище, коли двоє мужів — старий, суворий кремезняк і тонкий світловолосий хлопчик років семи — підійшли до того вогнища й кинули в нього свої обручі.

Вогонь сяйнув іскрами, спалахнув полум'яними пломінцями, які звились увись червоно-жовтими язиками. Перунів вогонь освітив круту стежку до Княжої Гори, по якій пішли ці двоє мужів.

* * *

Людина осягає себе лише в біді. І лишень тоді усвідомлює істину, що розплата за вчинені кривди завжди неминуча.

Покинутий і забутий усіма воєвода Щербило думав про це зі страхом, лежачи на пуховому ложі у своїй ложниці, у своєму великому теремі. Дім не радував тепер його. Був порожній і темний. У голові роїлися думки тяжкі й пекучі. Він прощався зі світом, а світ був до нього байдужий... Володарі клопоталися своїм владарюванням, властоїмці, ловчаки і спритники, блудодії і святителі, істочені злими намірами, потай точили сокири і на владик, котрих голосно славили, і на своїх суперників, котрим ласкаво усміхались.

Князь Ігор збирав на бучні учти варяжинів і радців, наслуховував їхні єлейні славослів'я і забував, що холопствуючі приведуть його до погибелі. Не думав, що серед цих холопствуючих чи й знайдеться хоч один, котрий щиро й безкорисливо захистить його, великого київського князя. Щербило знав напевне, що не знайдеться жодного. Чужими заповідями жив князь, зневажав тих, хто не вмів лестити й славословити, а тільки вмів добре трудитись та підставляти своє життя для утвердження цієї Країни Руси, де князює Ігор, як ось підставив своє життя Щербило, коли, перехопив собою одиноку печенізьку стрілу, що летіла князеві в спину. Неглибоко й зранила його, спочатку навіть не зажурився. Лише в Києві відчув, що навколо невеличкої рани утворилось червоне затвердіння, воно робилось синюшним, а далі по тілу розкидало великі червонясті плями. Отрута поступово добиралась до нутрощів — перестав їсти, ослаб і, нарешті, звалився з ніг. І ось тепер лежав, вибалушивши очиська до стелі, і вже не дослухався до пекучі всередині свого тіла. Бо ще пекельнішою була думка про те, що ось він нині має померти на самоті і ніхто йому не сказав слова вдячности за всі його великі труди во благо всієї землі та її володарів. А труди й справді були великі й тяжкі. Скільки мечів зламав, аби захистити владу Олега, потім владу Ігоря. Княгиня Ольга також завжди спиралась на його силу у своєму хисткому двобої з київськими боярами.

Та ба! Коли був здоровий — усім потрібен, а тепер, коли тяжко хворий, забули всі його на святі власної перемоги. Ділили між собою багату царгородську данину і набутки, що дістались після другого походу на ромеїв, веселились й упивались медами і собою. Навіть княгиня. А він!.. Як тремтів. душею перед її безпорадністю! Як пильно стежив за ізрадцем боярином Дудком та зловісною Гординою, котрі полювали на самотню княгиню, яко мисливці на звірину! Ніхто не знав і не дізнається ніколи вже, як страждав гордий воєвода від її ясного, осяйного погляду очей, що відбивали синяву неба, від поруху її тугих вуст, які були все ще свіжими й тугими, хоч у кутиках зрадливо засіли дві гіркі глибокі борозенки. Він їх навіть не помічав. Знав її обличчя від юних літ. Так і лишалась для нього золотистою легкокрилою пташиною. Всевладна Гордина спочатку вивищувалась над нею своєю палючою яскравою красою, гострим слівцем, владною рішучістю і владою, яку вона перебрала від Олега.

А княгиня була інакша. Тихо одцвіла, як пишна яблунька, й стала міцним деревом із соковитими яблуками. Нелегке князювання її, скроплене отрутою, постійна напруга зробили її тепер стрімкою, гострозорою, у словах повільною і скупою. Лише під пшеничними віями дуже рідко несамохіть змигне щось таке щире, жіноче. Але то — лише невловима мить. І її вона віддавала Степкові Книжнику, коли той був ще живий, тепер те віддавала пам'яті про нього... На воєводу ж завжди дивилась спокійно, суворо або м'яко, але все ж без спалаху. Проте з ним щось скоїлось після того, як Гордина захотіла позбутися його всевладности. В княгині він ніби зустрів уже знайоме відчуття, яке колись так тішило його там, на росяних луках, ще в юні роки. Тоді була з ним поруч Веселина і її відданість — неприхована і щира, і її любов, яку вона дарувала просто, як небо дарує тепло людям. Та хіба поціновується те, що доля дарує людині задарма? Хіба хто подякував сонцю, що воно щоденно світить, що воно приводить людям день і дарує життя?

Йому, Щербилу, як і всім, не спало таке на думку — подякувати світилові, що воно є. Йому це було нецікаво, а цікаво інше — взяти те, що було недосяжним і забороненим для нього, простолюдина, взяти,— щоб відчути свою вартісність і рівність із найвищими володарями. Так було у нього з бояринею Гординою. Досягши свого, видряпавшись на ту скелю людської вищости, де стояла сама всевладна бояриня, молодий воєвода по-іншому поцінував світ і себе. Побачив по-іншому й свою кохану, яка використала його прихильність для свого утвердження — й відкинула отрутою... Тоді він опинився несподівано поруч із княгинею. Удвох вони вистояли проти самовладного київського боярства, проти підступного віроломства пресвітера і його братії, проти безчесної підозри князя Ігоря.

Так, вони вистояли удвох, але завдяки, тільки завдяки його прозірливості й трудам. Він, колишній простолюдин, урівнявся розмислом своїм і став поруч із княгинею! Він тримав її стіл і владу її князя-мужа своїми мечами!.. Хіба він не міг розраховувати на її любов? Чи хоча б на щиру людську подяку?.. Але його вже не помічали, бо він зараз хворий і не міг бути таким, як був. Його просто викинули зі свого життя ті, кому він не шкодував свого власного! І нічого йому тепер не лишається, як безвісно померти на самоті...

І ось він помирає. Він знає, що за його давні гріхи на нього чекає тяжка розплата і за Веселину, і за повсталих киян... Але що робити? Він не хоче помирати. Так, не хоче! Хоче піднятися в силі і гукнути на повні груди:

— До ко-о-не-ей!

Хоче почути сполохане іржання в стайнях, і тупіт ніг його мечників, і брязкіт кольчуг та мечів. І хоч на мить хоче побачити здивоване обличчя княгині, яка забула за нього у чадному вихорі свого торжества. Він хоче постати перед нею раптово! — грізний і величний — і своїм мовчанням, своєю німотою нагадати їй, кому вона завдячує своєю величчю. Кому завдячує, що її дім, її діти у спокої, що вони мають будучину.

Як би хотілось йому, щоб тої миті в її очах майнуло каяття жінки... Звичайне людське каяття, що поруч неї не він, не сивоголовий крутоплечий воєвода Щербило, цей вдатний собою і мудрий простолюдин, а якийсь недолугий, сірий варяжисько...

Авжеж, коли б він був боярського роду, не лежав би нині отак, забутий усіма. Поряд би крутились бояри і боярині, а князь із княгинею прислали б гінця запитати: чого потребує помираючий воєвода?

До нього ж, простого челядина, ніхто не йде і нікого не шле ні від князів, ні від бояр, ні від простолюддя, з котрого вибився так високо, що лише заздрість і зненависть висіялись услід його стежці між тими простолюдинами,

За віщо його ненавидять вони? А за те, що не вони, а він виліз на цю гору влади! У них же не вистачило на те моці. Й оті немічні кричать нині йому вслід, щоб їм, а не йому дали владу, що вони гідні її! Та коли немічні й безсилі візьмуть державне кермо до рук, зруйнують світ, зроблять його схожим на себе — таким же немічним і безсилим! Ні, не можна давати їм на це свободи!.. Лише сильні розумом і прозірливістю, лише вдатні на відвагу й терпіння мусять володіти світом!.. Тоді й немочей буде менше серед простих умом — бо кожен захоче урівнятись не з слабким, а з сильним і величним...

Але доля таких могутів завжди нещаслива, бо вони в душі самотинні. Тому він повний ізгой — від усіх вигнаний заздрістю людською. Оті багатичі-властоїмці визнавали його воєводою тоді, коли їм треба було захищати себе від грабунків. Своє багатство, владу й співчуття людське ніколи не розділять з ним! Для них він слуга, челядин, чужак, зайвий клопіт і непотріб во дні свят й учт. Бо де посадити його при застіллі? Поряд з боярами — без боярської гривни — він не може сидіти, поряд із челяддю-прислугою сам не захоче. Не для того він вибивався із дна життя, із невільничої хліборобської праці, з бідности, щоб знову урівнюватись з такими ж... Горда душа воєводи Щербила прагла не багатства, не похвал — лише заслуженої шани і чести. Він знав, що того заслужив. Але в тому йому відмовляли.

І від того йому стало так розпачливо-гірко, що він розкинув свої могутні руки на ложі, вперся головою в бильце його — і заревів, яко дикий тур. Ні, він не хоче помирати! Він має ублагати долю, щоб вона допомогла йому продовжити життя, він мусить ще сказати їм усім своє слово, усіх їх поставити на коліна!..

Отрута ж у ньому розповзається повільно, владно. Але її виганяють знаючі знахарі, зелениці й чародії, відуни і волхвині. Гукати їх усіх до його дому! Усе золото, усе срібло, всі паволоки, і багор, і алачу, і багрець, і адамашку — все їм віддасть за своє життя! Все, що зібрав у цих хороминах!..

— Гей, хто є? Хто є у світлиці? — як грім пролунав його голос у порожніх виталищах терема. Згадав, що челяді в домі не тримав. Лише конюхів на стайні.

Зібрався на силі, скотився з ложа, доплівся до віконця. Кулаком видавив шибу і почав гукати. Перед ним постав конюх, колишній соцький Дерев'яка.

— Чи знаєш яких зелениць, щоб отруту з тіла виганяли?

— Хтозна... Десь же вони є.

— Знайди! Усіх клич! Віддам усе, що маю. Золото, срібло. І тебе не забуду. Поможи ж...— холодний піт заливав йому обличчя, з очей текли ручаї сліз...— Дерев'яка зіщулився — тяжко катується його господар...

— Я всіх знайду, господарю-пане... Коли хочеш, покличу відунку-знахарку з Іскоростеня. Мовлять, веле свідуща!..

— Клич, Дерев'яко! На тебе одного уповаю нині…

Її знали не тільки в Іскоростені. Тітка Велина — то й Велина. Хоч колись була, кажуть, Веселина. Була вона ні стара, ні молода. Говорила з усіма ласкаво, рівним голосом, в якому завжди було трошки співчуття, трошки впевнености й усмішки. Очі мала якісь чіпкі, відразу ж влипали в очі людини, що розмовляла з нею, і нікуди від того її погляду не подінешся. Тому людина мусила повідати їй усю правду про себе, без крутійства. Дерев'яка привів її до ложа свого господаря і, поклонившись, відступив до порога.

Щербило лежав із заплющеними очима і не бачив, як відунка, що зайшла до нього, скинула з пліч своїх великий міх, поклонилась на чотири сторони і підійшла до нього ближче. А побачивши його обличчя з проваленими очима, відсахнулась... Дерев'яка рукавом сорочки витер непрошені сльози на своїх щоках — що ж він без свого господаря робитиме?..

Відунка водила тонкими трепетними пальцями над бровами немічного Щербила, над чолом, губи її зблідли, аж позеленіли, і вона шепотіла якісь заклинання. Скоро і зовсім позеленіло її обличчя, вона почала безперервно позіхати. Потім повернулась до конюха:

— Ось тобі зілля,— взяла зі свого міха,— біжи напар цілу бочку. Тільки щоб вода не кипіла, гляди ж...

Дерев'яка прожогом вискочив з ложниці — може, й справді вона добра чародійка? Коли притяг бочку й налив туди свій напар, вона сказала:

— Бери за кінці рядна — і в бочку, просто з рядном клади його... Тепер поливай голову й плечі напаром... Заливай в очі, в ніс, в рот...

По обличчю старого соцького струменів піт, сорочка змокріла й прилипла до спини, а знахарка все підганяла, підштовхувала його своїми наказами. І все ніби щось руками здирала з хворого, відкидала, притоптувала ногою. Потім ще палила свічу — і віск зливала у воду. А Дерев'яка все поливав і поливав свого господаря, напоював його отим напаром — аж до безсилля в руках, до отерпу в колінах і в спині.

Лишень опівночі Велина дозволила витягти воєводу з тої купелі і закрутити тіло мокрим рядном. А зверху накидати кожухів. Сама знеможена звалилась на лавицю. Наказала соцькому на ранок приготувати ще напару — уже з інших трав. І так було три дні і три ночі... Аж доки схудлий, вимочений у напарах воєвода не розплющив повіки. Перше, що він побачив,— напружені очі якоїсь жінки. І поруч здивоване обличчя свого Дерев'яки. Знову перевів погляд на обличчя цієї жінки. Ніби десь бачив, ніби щось було знайоме в ньому.

— Як ім'я твоє, жоно? — кволо спитав. Вона мовчала.

— Як ім'я?

Жінка поклала палець на свої уста: — Тс-с...

— Це Велина, господарю-пане... з Іскоростеня,— повідомив Дерев'яка. Авжеж, це та сама деревлянська відьма-відунка, що людей з того світу витягує.— Ледве розшукав, через сина її, Могуту. Ото удвох ми й привезли її до тебе. От вона й виходила тебе, вимила з тебе печенізьку отруту! — Дерев'яка радів і плакав від радости. Він ще не вірив у порятунок свого воєводи. Потім кинувся до ларця, де стояли срібні й золоті чаші воєводи, згріб їх у пелену і простяг відунці:

— Візьми, Це тобі за воєводин рятунок. Він же тепер житиме?

— Житиме, Але навіщо це мені? Мені нічого не треба...

— Він сам сказав — віддати все за його порятунок. Ти ж його порятувала...

— Хтозна, чи радітиме він цьому порятунку. Але я це роблю не за мзду.

— А як?

— Отак! В ім'я спасіння... Чи є в тебе щось поїсти? Хоча б шматочок хліба...

Він тоді згадав, що відунка всі ці дні і ночі нічого в рот не брала, навіть води...

— Я зараз... пошукаю!..

Велина підняла з підлоги свій спорожнілий міх, низько натягла на брови темний убрус, вклонилась виталищу і нечутно вийшла. Вийшла — і ніби розтанула...

Коли Дерев'яка повернувся з шматком шліба і сала та з цибулиною, її вже не було тут. Почув слабкий голос воєводи:

— Де Веселина?

— Відунка ця? Вона Велина, мовили. Десь пішла.

Воєвода знову заплющив очі. Так, це була його Веселина. Вона вдруге подарувала йому свою любов і... повернула життя... Чим же він віддячить їй за цю пожертву? Чи буде до кінця своїх днів носити в собі той гріх перед нею?

А, певно, прощення йому не буде ні від кого. Та любов її — то дарунок Неба, і стрічається вона людині лиш один раз на життя. А він розіп'яв ту любов на хресті марнослав'я... Тож, мабуть, справжній суд йому буде потім. Тепер вона повернула йому життя, щоб згодом перетворити його в пекло.

Веселино, навіщо?..

* * *

Він віддав її розп'яттю, а вона порятувала його від смерти. Усе те було з волі Неба. Бо з Неба приходить і любов і помста. З Неба ж прийшла до неї і та чародійська сила зцілення. Допомагала усім страждущим безвідмовно — бо це була воля Неба. Веселина давно осіла в деревській землі і почала нове життя. В ній воскресла якась зовсім інша людина. І зовсім інакше життя почалося відтоді. Не захотіла мати свого давнього веселого імені. Навіщо воно їй, коли вона ніби несе на собі якесь прокляття. Хай буде Велина. Якийсь шмат від колишньої Веселини і від колишнього покаліченого життя. Деревляни прийняли її як свою, хоча поза очі більше називали відункою або відьмою.

Зникли в небутті Веселина і всі її муки. Вибрала собі, за тутешнім звичаєм, названого сина — отого цибатого Могуту. Кожна жінка повинна мати свого сина. Коли не було своїх — можна вибрати в селі будь-якого хлопця чи молодика і стати йому названою матір'ю, леліяти його, допомагати в господарстві, ростити його дітей.

Сталось так, що Велина-відунка вигнала нечисту силу із новозбудованої хати Могути. Тоді молодик на радощах, що вже худоба не дохне в його дворі, привів їй телицю. Вона ж відвела худобину назад. Придивилася до молодого господаря і його жони та й попросила бути їй названим сином, а самій стати йому названою матір'ю. Честь велика упала на Могуту!

З того часу від неї відступила самотність. Ніби нова любов зійшла на неї з небес. Що не робила, чого не набувала — все тепер було для сина, для Могути, для його жони. А коли в нього ще народилося двоє діточок — дівчаток, то вже більшої радости для неї й не треба було. Одне точило її душу — не судилося чародійці-відунці тихого життя і навіть спокійної смерти.

Небо подарувало їй чаклунську силу — і вона покірно її прийняла. Во благо людей все й робила. Але знала, що за цю силу її чекає жорстока розплата — це буде вже по смерти, коли вона потрапить у безодню. Там на неї чекали пекельні катування, як і на всіляких чародіїв. Бо, як мовлять свідущі, сила чародійства неодмінно з'являється у людини від Чорнобога, від його чорного племені. І хоч відуни користають нею для блага людей, все одно по смерти мусять віддати Чорнобогові борг — віддати йому свою душу, Смерть Морана, яка забирає душу у чародіїв і віщунів, зелениць і знахарів, довго катує тіло людське, щоб відібрати ту душу з усіма знаннями й уміннями, щоб зникли краплинки відання!

Але люди таки навчились обдурювати лукавицю — вони не хотіли знищувати ті знання, а жадали залишати їх між собою для своїх нащадків. За звичаєм і поконом, ту душу з усіма віданнями треба неодмінно передати синові чи дочці. Через те в останні передсмертні години чародія його переємець мусить подати вмирущому руку — і тоді все й перейде на нього. І тоді вже з'явиться новий чарівник або чарівниця, які будуть рятувати людей від болістей і недуг, випрошувати у Неба їм здоров'я — і люди благословлять їх.

Коли настане час помирати такому обранцю Неба, він має знати сам. Помирати мусить неодмінно під піччю — звідти й відправлятись у пекло. Велина знала цей закон. Одного тільки не могла збагнути: оту несправедливість долі до таких людей. Чому після смерти вони мусять каратися у Пековій безодні? Чому за добро людям вони повинні жорстоко розплачуватись вічним перебуванням в огнищі? Може, за те, що ці відуни-чародії залишають ті відання-знання на землі?

Щоправда, можна ухилитись від тієї розплати. Якщо переємець забере собі ті таїнства і подасть руку вмирущому, а потім візьме тризубі вила і заб'є його. Тоді відун-чародій не потрапить у вогонь Пека, а буде перенесений в райські сади Ураю, де не знатиме пекельного катування. Тільки ж знову біда: переємець сам тепер неодмінно потрапить до Пека, бо гріх убивати батьків своїх!..

Отаке зачароване коло. Велина все це розповіла Могуті і дуже благала, щоб у годину її смерти він не приходив до її хати і не подавав їй руки. Не треба йому перебирати її чародійського відання, не треба занапащати свою душу знаннями. Вона собі помре, Морана забере її душу з тими віданнями, а він хай пам'ятає її добро та інколи з дітками прийде на могилку. Вона знатиме це, і їй буде радісніше там, що її рідня не забуває її на землі,

Могута вислухав її просьбу й подивувався складнощам її долі. Відтоді став добріший і уважніший до названої матері, допомагав їй збирати цілющі трави, прислухався до її молитов. Його добре серце боліло від такої несправедливости долі до людей, які творять добро. Але ніяких обіцянок матері не давав. Хтозна, як воно все обернеться. Нехай мати довго-предовго живуть, пощо нині говорити про смерть?

Так і жили. Час підкидав нові клопоти, нові негаразди, треба було жити, виборсуватись з них. І люди так і живуть, не думають про свою кончину, відчуваючи себе вічними. Бо коли б думали про свій кінець, то чи засівали б зерном ниву, чи писали б хронографи, чи ставили б храми... Як добре, що люди відчувають себе вічними!..

В тихий клопітливий плин життя Велини несподівано увірвалась непосидюща і всюдисуща бояриня Гордина. Приїхала зі своїх сіверянських пущ й постала на порозі хати відунки. Велина відразу ж упізнала її. Вслухалась у лагідні, умедливі слова, в її гарний оксамитовий голос... Певно, саме ним зваблювала колись кароока бояриня київських владців!.. Спокійно розглядала її зморщене, але рухливе, живе обличчя і ніяк не могла збагнути, що бояриня від неї жадає. Проте відчувала — не з добром з'явилась тут Гордина. Велина не осуджувала її підступности — зрештою, хіба вина жінки, що якийсь парубок з подільського низу захотів стати в один рівень з нею... і навіть оволодіти нею. То він того хотів. І то була його зрада. За це, здається, він мало не поплатився життям — врятував його тоді пес Ведмедко!..

Тепер же Велина вслухалась у м'який, рокітливий голос боярині, чула зовсім інакший його дзвін — ніби десь дзвеніла криця. Вдивлялась у мармурово-смагле лице, в гнучкі ще свіжі вуста і бачила за ними кам'яну впертість, зміїне сичання. Нарешті вловила думку, задля чого ж бояриня-велеможиця об'явилась в її убогій хатині. Син Чуриня! Він у неї і добрий, і мудрий, та немає в нього ніякої впертости й навіть бажання дертися до влади. І це той Чуриня, вітець якого Олег! Усі те знають у Вишгороді, а найперше витязь Свенельд. Отож, коли б добра чародіїця зняла з нього оту лагідність, а додала б жадання й силу бути велеможцем.

Велина стрепенулась. О, така лагідна, така турботлива мати вийшла з гордої боярині! Либонь, чи не вона колись підсунула княгині отруту? Як і Щербилові?.. О, бояриня багато чого може робити, та не може робити одного — добра людям. І тепер те зло, яке вона колись принесла іншим, повертається на неї і на її рід — за обичаєм і поконами Неба. Так воно й має бути. А поки Велина розмірковувала про це, бояриня кинула слова:

— Мій же Чуриня ліпший від того лютого Свенельдича. А бач, той повісив уже й гривну боярську, і терем свій ставить на Княжій Горі, — заздрість чорною судомою звела їй щелепи й горло.

Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня завершила свою балачку:

— Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього мужність і розмисл державний.

— У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.

— Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий. А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати його державу. А ти довіку будеш вшанована.

От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх,тому й принижується перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину? Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання. Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш, що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.

— Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я учу добру. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх, щоб недолужця зробити державцем! Повір...

Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зустріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття. Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпляючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила на подвір'я.

Більше ніколи не бачила її Велина. Зате частіше почала згадувати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм рідним.

Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті. Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, побільшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх викрутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї, без заздрощів, щиро розділити його радість..._:

Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив. Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоловік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом, яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не навчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній, окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма взяла собі іншого сина, простого хлопця.

Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і Мстишею з'явились у деревській землі на полюдді. Могута не захотів їхати до Свенельдича знайомитись: хтозна, як той бояринчик зустріне свого названого брата, чи не приб'є мечем. Тож молотив снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіжжя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і діти, й худоба.

І раптом у нього на подвір'ї зацокали копита, загули гультяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне воєводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла. Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його самого.

— Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд своє полюддя збирає! — гукали йому.

Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:

— Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.

— Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир. Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!

— Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе звіз до погосту.

— Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий молодик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся, оглядаючи подвір'я.

На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки, заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили комору, витягли міхи із зерном, торби із в'яленим м'ясом і засоленим на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв, віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його життя.

Раптом Улада підскочила до безвусого боярина й упала перед ним на коліна:

— Бояринчику лагідний та добрий! Не забирай добра з двору... З чим же будемо зиму зимувати? Діток чим годуватимемо? Не вели тягти з комори! — вона перехопила повітря і враз зашепотіла: — Муж мій Могута є твій названий брат. Бо мати у вас єдина — наша добра відунка Велина. Зглянься ж... змилуйся ж... діти...

Молодик з боярською гривною крутнув навколо неї коня.

— Який ще такий названий братець у мене? Отой, що віє зерно?

— Та він, він же, Могута мій. Він і є названим сином Велини. Всі люди її шанують. І в Київ кликали — зцілила воєводу від отрути. Хіба ж не чув? — обнадійливо лепетала, посміхаючись крізь сльози, бідна Улада. Навіть почала заспокоюватись, долонями змітала сльози зі щік.

Молодий бояринчик зареготав. То в нього мати відунка? Суцільні дива у цій землі!

— А нехай-но та відьма почаклує мені,— зажадав, ре-гочучи.— Може, це та сама, що колись його за поли тягла? А Могутило — це отой, що все віє? Тю! Чи не захоче він помірятися зі мною силою? — реготав Свенельдич, аж за боки брався.

Могутило, почувши такі зухвалі слова, кинув із серцем решето на рядно, повагом підійшов до Свенельдича.

— Чим хочеш мірятися — мечем чи списом?

— Мечем! — крикнув Свенельдич, бо знав, що у простолюдинів мечів немає. У них лише рала, та плуги, та серпи й коси, ну ще хіба яке ратище знайдеться. Ото й усе оруддя. Але Могутило вскочив у сіни — і за мить уже стояв перед ним з мечем в руках. Відточений, тонколезий, він сліпуче блиснув холодним блиском в осінніх променях сонця.

— Овва! Це не руський меч. Дамаський! Де взяв?

— Ти злазь з коня. Либонь, хотів зі мною силою мірятися,— розсердився Могутило й тріпнув розсипчастим білим волоссям.— Ану злазь!

Свенельдич, відчувши впевненість у голосі Могути й забачивши оту його рішучість, притиснув коліна до спини коня й заверещав до своїх мечників:

— Заберіть-но у цього злодія меч! А заодно і кожуха здеріть з нього. Бач, вирядився змагатися зі мною.

Тої ж миті його дружинники, схопивши за руку й за груди, повалили на земйїо і відібрали в Могути меча й кожух. Це було все багатство, яке він колись надбав у болгарській землі. Та ще були в нього добрі чоботи, і пильне око здирців тут же угледіло їх:

— А ще чоботи зніміть! Он які добрі!

Улада вже й не голосила, від жаху і відчаю заціпеніла. Безмірна людська ненасить...

Отак Могута й познайомився зі своїм названим братом...

Велина незрушно слухала оповідь Могути й Улади. Який великий жах перед життям у людей! Не бачать перед собою ні доброти, ні співчуття. Як загнана для убою худобина — оті оратаї, годувальники, простолюдини. А що здатне їхнє слово? Воно не доходить до розуму здирців.

— Злі розумом з'їдять себе,— обізвалась Велина.— Не журіться, діти! Від переситу зла людина робиться гіршою від чуми. Але все стане на своє місце.

Відтепер відунка Велина знала, що в неї таки єдиний син — Могута. І дякувала життю, що навчило людей зберігати покони пращурів і передавати свою доброту нащадкам. Ще Могута з Уладою не встигли відійти від її обійстя на сотню кроків, як на порозі постав мечник.

У добрій вовняній свиті, шапка з куницею, підперезаний широким шкіряним паском із сріблистою застібкою. Дивні мережива були на тому паску — лев серед виноградної лози. Ніби десь колись бачила його. Про когось він нагадував їй.

— Витязь Свенельд велів тобі зараз прийти до нього.— холодком війнуло їй в груди, затерпло в колінах.

— Перекажи доброму витязю: відьма Велина запрошує його сюди. Мусить постати переді мною сам.— пальцем ткнула перед собою на долівку, притрушену сухою лепехою і полином.

— О відьмо, не знаєш, що верзеш. Свенельд — володар цього краю. Маєш коритися йому.

— Скажи йому: тут, у пущі, владарюю я.

— Велено взяти тебе силою, коли не схочеш добром.

— Тоді бери силою! — вона метнулась до печі, вхопила рогача й наставила на вістуна.

— Тю-тю-тю... оце відьомське лігово! — мечник прожогом вилетів з хатини.

— Отак-о! — зітхнула Велина.— Щоб не внаджувався. З подвір'я вбіг Могута.

— Що він тобі зробив? Ми з Уладою не добігли...

— Не турбуйтеся, я його вигнала рогачем!

— А коли він іще дружинників приведе сюди? — зашепотіла Улада.

— Піднімемо на стань усіх селищан,— пробасив Могута. Йому було легко на душі — коли той мечник перелякався жіночого рогача, то що буде, як вони всі наставлять на них ратища й мечі? — то вони відважні та зухвалі на безоружних. А коли що, розбіжаться, яко таргани! — Його обличчя сяяло переможно, ніби це він щойно відігнав нечестивця. В ньому пробудився дух воя, впевненість у своїй силі, та впевненість і той дух, яким завжди тримається кожен народ на землі...

— Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— сказала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке, чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати. Вони прийдуть сюди, я знаю...

Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов'язала її над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла... За нею попростували Могута й Улада.

А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники. Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.

Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі жару й кинув у снопики сухого трав'я. Воно спалахнуло, освітило порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.

— Спалити сю відунку на огнищі!

— Однаково їй горіти у Пековому царстві.

— Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може, воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й підкидав у вогонь нові пучки сухостою.

— Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.

— А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір'ю нашого Свенельдича...

— А ти злякався баби. Х-ха!

— Вона ж відьма. Хтозна, що може з людиною зробити.

— Дивіться, он загорілось рядно на лаві.

— Хай горить усе! Тікаймо!

Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося, що горіла світла душа доброї чародійки. Щоб люди стереглися ненаситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі перетворюють людину в нелюда...

* * *

Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київського князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий, варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.

Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські велеможці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, аланам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.

Ось і Країна Руси має тепер в обов'язку не пропустити чорних булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну Корсунську, яку захопила Ромея.

О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над ромеями. Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не золотом. Мир і ряд із Царгородом зробив тебе безпечним, вдоволеним і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гіркоту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й трудом, а не мечем, постійно множить достаток...

А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась, струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:

— Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній Такшонь хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його меча, княгине. А менша князівна дуже славна...

— Звідки знаєш?

— Я ж оповів уже... Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До мадярського володаря.

— Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою повторює:

— Ну, коли дали відмову в Царгороді.

— Добре зробив, отче...

— Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-красуню. За Святослава. Я домовився.

— Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же...

— Григорій похитав головою.

— Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати у Києві монастир.

Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втратила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон... Лиш своїм мечем він зробить Слово... А Святослав — ще отроча, можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.

— Як же звати мадярську князівну?

— Сфандра.

— Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш про майбутність київського князя.

Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охоронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Що ж Степко — він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно навчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська...

— Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха, щоб поставити в Києві митрополію.

Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він переслідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-русів... Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського архіпастиря.

— Я теж думаю про це, отче... Треба слати нам сольбу до патріарха. Кого послати?

— Може, нехай сам князь попросить...

— Не знаю... У князя свої клопоти, чи згодиться він. Нині збирається на полюддя у деревську землю. Хтозна, коли повернеться. Подумай...

Княгиня пішла до Глібової палати. Угорська князівна — це мир і соуззя з великою державою, це завше підтримка київського двору і честь для Києва і для Пешта. Угрія входить у християнство. Русь іде тією ж дорогою. Гліб мусить це розуміти. Монастирі можна ставити і без нього, аби правителі були до цього схильні. У Києві уже чимало християн і охочих до святих, подвижницьких трудів також багато.

Коли переступила поріг Глібової вітальниці, рішуче сказала:

— Глібе, нехай гордість твого серця не обдурить тебе. Бог посилає тобі добру жону — угорську князівну. Задля блага Країни Руси мусиш її прийняти.

Гліб здивовано підвів очі від книги. Мати дивилась на нього з надією і впевненістю. Він знав, що за її словами чаїться її тверде рішення. І також — правда. І що вона вже все виважила на терезах державницьких потреб. Отож він має чинити згідно з користю своєї держави. Бо є сином володаря великої країни.

— Я...— хотів щось сказати, але слів у нього не знайшлося. Якась глибока обада втискувала його душу в землю. Знав, що він тільки мусить... тільки зобов'язаний виконувати волю своїх владних батьків. Іної путі у нього нема...

— Її ім'я Сфандра.— мати-княгиня була щаслива. Вона перемогла Глібову впертість! Бо він розумненький хлопчик у неї.

Гліб закрив книгу. Мав хилити свою голову перед Долею і перед Богом. Бо ніхто не відкриє йому таїну світу й людини. Ніхто не почує гласу його сумління, ніхто не побачить, як убивається в тобі веління і прагнення твого серця.

Оглушливе мовчання запало навколо нього.

Ольга вийшла на ґанок і тільки тоді відчула оту мовчанку довкілля. Мовчали тьмаві небеса. Мовчала і земля, прикрита вже посірілим ніздрюватим снігом. Напружене гілляччя верб і калин ані ворухнеться. У цій тиші вона раптом почула дзвінкий лемент синички. Та це ж весна знову приходить у Київ!

І враз загуділо, зашуміло в скронях — уже вкотре вона зустрічає київську весну! У відповідь дихнув легенький повів вітерця. Підставила йому свої вуста і шию, зірвавши теплу хусту з голови. Київська весна вже пахла підталим снігом, відживленою корою сосен, ялин, кленів і беріз. Якось не помітила оте грайливо-ніжне, м'яке підкрадання пустунки-весни.

Завжди любила саме отсю ранню пору пробудження землі в березолі, коли над снігами починають кучерявитись білі дими від спалених беріз, бо отой попіл ратаї нисипають на ниви. Через те така родюча і врожаїста ця дніпровська земля. Щедро наливається колосок пшениці й жита, ячменя і вівса. А вишні! Які солодкі й соковиті, як любов... І таких пахучих яблук немає ніде в світі. Певно, немає і такого кохання, яке виповнює людей на цій землі.

Раптом сполохано озирнулась — чи не почув хто цих її грішних роздумів? Не личить же великій княгині, володарці багатої і квітучої Країни Руси навіть подумки віддаватись спокусам кохання, Хоч останні роки ця грішна зваба не давала її душі спокою, каламутила мислі, колотила серце. Єдине, чого боялась, щоб ніхто про це не здогадався. І щоб не здогадався отой мовчкуватий, жорсткий з вигляду тисяцький Щербило. Давні підозри князя-мужа через колишні натяки пресвітера Григорія її пекли й досі. Обезчещували й топтали найбільшу святиню її серця... Ні, вона нікому не поскаржиться на це.

Тепер, коли її великі літа спустились на плечі важкими крилами, у неї прокинулась заздрість. Заздрість до простих жінок, до простолюдинок і челядниць. Бо вона не може так просто жити, як вони,— легко й невимушено. Ніколи не могла так сміятись дзвінко, безтурботно або воркітливо, солодко-втомливо. Ніколи не могла дозволити собі бігти легко, пружно, з підстрибом, як коза. Мала завше йти величаво й царствено. Не дозволено їй було прослизувати ящіркою чи ступати пестливо-вкрадливо, навіть йдучи до мужа-князя. Мала ступати твердо, з високо піднятою головою, на голові нести важкий із срібла та коштовного каміння начільник з підвісками, що дзвеніли й переливались усіма барвами райдуги. Одяг завжди мав бути на ній не простий і зручний, а оздоблений шовковим вишиванням, перлами, що відтягували поділ і рукави сорочки.

Та найтяжчим було те, що не могла нікому виказувати своїх почуттів. Нікому. Ніхто не знав, як чулося їй у тяжкі й довгі осінні ночі, найпаче ж напровесні... Хіба що покоївка Смілянка трохи здогадувалась, помітивши підпухлість під очима чи подряпані груди. Князя-мужа ніколи не бувало вдома — то на полюванні, то на полюдді, то в походах. З нею завжди лишались самотина, діти і держава. Ота велика Країна Руси, яка постійно потребувала господарського ока і дбайливих розпоряджень.

За цими клопотами ховала жіночу самотність і журу. Про себе думати не дозволяла. Навколо неї було чимало мужів, таких як Степко Книжник, які воліли б віддати за неї життя. Від них вона приймала поради, але не помічала їхньої відданости. Так було їй легше. Таким здавався їй спочатку і воєвода Щербило. Часто пригадувались їй його слова про відданість руській княгині і руській землі. Відчувала, що в тих словах було сказано більше, ніж він сказав. В душі гордилась собою. Скупий на слова і такий жорсткий муж, який колись досяг великого владарювання над владною бояринею Гординею і який владарював у Києві після Олега, кидав під ноги їй свою вірність!..

Щось потім сталось. Похід, хвороба — і якесь ніби суцільне збайдужіння до неї. При стрічах очей не ховав, плечей не опускав, але в погляді з'явилось щось величне й непідступне. Дивився на неї і немовби крізь неї.

Її це ображало. Ба, навіть обурювало! З якою ж легкістю відрікся від своїх великих слів і від її слави. Чи, може, ховався душею від неї за ту свою випадкову відвертість. Знав-бо, руська княгиня для нього недосяжна!.. Ольга губилася в здогадах. Більше стала молитись і сповідуватись перед іконою Божої Матері. Та чим більше сповідувалась, тим загадковішим ставав для неї воєвода Щербило, тим далі він віддалявся від неї. Тоді в її серце прийшов розпач. Життя її вже минало, нічого вже не обіцяло їй для втіхи душі й тіла. Тяжка, велика обида пригнічувала її і зістарювала не по літах...

І ось ця вкрадлива весна знову легковажно пурхає по Києву. І знову в душі вдарили тривожні дзвони — дзвони найбільшої втрати: справжнього кохання воєводи Щербила. Чого хотіла княгиня? Сама не знала. Він не міг бути їй ані мужем, ані коханцем. На те не мала права. Але без нього у неї закривався світ ув очах. Без його відданости, прихильности, без його погляду й голосу... без його присутности. І чим далі він віддалявся від неї, тим більше від неї віддалялось життя. Їй нічого не треба було. Часом хотіла покинути і свої палати, і тривоги за дітей та державу. Десь би заховатись в пущі, в снігах, серед дрімучих сосен і нелукавих звірів — і розчинитись десь в безодні землі... Хто вона на цій землі? Лише миттєвий спалах іскорки в світах. Ніхто її щиро не оплаче, ніхто не затужить. І що світові чи людям до неї, до її пристрастей ї любови? Вона створена страждати так, щоб цього ніхто не знав. І створена — щоб владарювати. Вона ж не хоче ні того, ні того. Хоче бути простою, звичайною, дуже звичайною жінкою, для якої відкриті всі радості серця і свято душі... О, як бунтувала в ній сильна й пристрасна жага жіноча! І володарка, яка сиділа в ній — спокійна, розважлива й відважна,— нічого не могла вдіяти, не могла накинути на ту бунтівницю вуздечку смирення...

Тоді княгиня падала на коліна перед іконою Божої Матері з дитям на руках і била доземні поклони. І кликала-накликала ця сильна, могутня слов'янка на свою сивіючу голову болісті і старость. Не могла далі терпіти мук нерозділеного таємного кохання. Поможи їй, захиснице жіночих сердець і жіночих доль, Мати Великого Спасителя людського!..

Не спала ночами... Ранок починала з того, що обмірковувала, чим би привабити до себе клятого воєводу. Кликала до своїх палат.

— Маєш нагороду від князя, воєводо. За чесну службу.

— Невеличкий шмат лісу й кілька сіл за Десною. Як ти на те?

Воєвода чемно і щиро кланявся — дякував. Але погляд своїх очей ховав, не ловив її допитливого позирку.

Іншим разом вона віддала йому села і селища по Стугні. Знову кланявся, дякував — і дивився крізь неї. Вона перестала його розуміти. Якийсь страх увійшов у неї. І спрагле жадання перемогти його відчуженість. Здобути перемогу над ним стало смислом її життя. Ладна була все віддати цьому байдужому до неї воєводі, вознести його на вершину слави, щоб почути його щире слово і вдячний людський погляд, сповнений любови. Отої любови, що сходить тільки з Неба. Назавжди.

Тисяцький Щербило ішов до палат княгині з великою тривогою. Ішов на поклик своєї володарки, та мав і нагальну справу. Вранці прибіг з-під Іскоростеня старший мечник князя Претич і передав: нехай-но воєвода чимскорше збере молодшу дружину і йде йому в поміч на полюддя. Князь, мовив, завернув у деревську землю, де вже Свенельд забрав од людей багацько добра. І люд деревський зворохобився. Либонь, починається повстання! Чи не сталося чогось із князем? Пішов же у той розтривожений ненавистю бджолиний рій, коли б в очі князеві не вжалили!.. Чи не трапилось з ним якої біди?

Але у княгині були інші слова. Несподівані. Вся вона світилась якоюсь новою, ніжною силою і непереборною відвагою.

— Воєводо, хочу нашу державу Країну Руси підняти багатством. Хочу, аби в усіх городах були великі торги і щоб скрізь там були гості від далеких і близьких земель. Маєш розіслати київських купчин і гінців-биричів в усі країни для закличу. Будеш сам дивитись за цим і торги відкривати. І гостей розсилати, гостині двори ставити.

Щербило був здивований. Він же ніколи не займався торгами! Хоча майже всі київські бояри наживали собі добра і золото торгуючи.

— Я лишень воєвода, княгине.

— Знаю. Ти наш чесний воєвода, Щербиле, через те і не маєш великих багатств. Тож я подумала про тебе. Володарі мають дбати про своїх вірних помічників. Хіба не так?

Вона була вражена, коли помітила, як потемніло обличчя Щербила, з якою розгубою він оглядався навсібіч, ніби хотів кудись заховатись чи вибігти звідси пріч...

Не здогадалась велика київська княгиня, що спалила, може, останній місток між собою і честолюбним воєводою, бо сказала: вона володарка його! Вона сильніша від нього, і через те саме вона, жінка, дбає про нього — подає йому, яко жебракові, смачні шматки зі свого князівського столу. Це, може, порадувало б його колись, але не тепер. Тепер він був інакшим, гордим і вільним киянином, який не поступиться ні розумом, ні силою жодному високородному володареві.

Княгиня не розуміла його. Вона подумала, що воєвода не бажає клопотатись тими торговищами і гостиними дворами, бо не матиме від тих великих своїх трудів ніякої мзди. Через те поспішливо додала:

— А собі братимеш від торгового мита половину. Це добре, воєводо. Враз розбагатієш.

Очі Щербила звузилися, затьмарилися, і він сказав неквапним і байдужим голосом:

— Нехай княгиня собі забирає оту половину. А торговищами краще за всіх порядкуватиме боярин Дудко. Не буде, може, бояр каламутить тоді.

— Дудко? Каламутить?

— Авжеж. Разом із невсипущою Гординою.

— Он як! Але чому не хочеш?

— Мені потрібно зараз зібрати молодшу дружину по слову князя і йти в деревську землю.

— Пощо так? — стривожилась Ольга.

— Прислав князь гінця. Деревські люди бунтують, не хощуть дати князеві другої данини.

— Пощо данина та друга?

— Першу зібрав Свенельд. А потім узяв наш князь. І здалося йому, що мало. Пішов удруге.

— Ти підеш до князя, а тут кого лишиш?

— Може, Претича...

Щербило переможно посміхнувся, вклонився і пішов. Залишив їй стільки загадок, таємниць і терзань, що вона... зненавиділа його. І весь білий світ зненавиділа. І зажерного безглуздого князя-мужа, що нерозумно отак проти себе підняв людей. Зненавиділа лукавого Свенельда, що зумів упіймати князя в свої тенета, зненавиділа себе, що так принижувалась перед цим воєводою, а він глузував потай з неї... Своїм усміхом і байдужим, рівним голосом він раптом знищив у її серці бажання робити добро. У неї тряслися руки і холодно німіло в грудях. Що ж, воєводо, ти надто високо злетів і забув, кому маєш завдячувати. Гадаєш, літатимеш у високості завжди? Не відаєш, ким погордував. Бо не знаєш, що таке справжня любов повелительки і справжня помста за зневагу.

Тепер у ній прокинулась владна княгиня, володарка чужих доль. Нехай усі забудуть, що вона ніжна жінка, що в її руках милосердя, а не гострий меч.

Княгиня упала на коліна перед Владичицею, Божою Матір'ю, била поклони... і просила невідомо що. Помсти для гордого Щербила? Ні, хай береже його сила небесна... Просила повернути їй його прихильність і... любов... О Мати Спасителя людського! Хіба це гріх — любов? Хіба так багато вона просить? Хіба вона у когось забирає його? Невже за своє многотрудне життя не гідна вона такої мізерної щедрости, як щастя любови? Пошли, о пошли їй крихту тієї благодати, І більше не проситиме вона нічого в житті для себе. Все інше здобуде сама — і для своїх дітей, і для людей, і для держави...

* * *

Дивні передчуття народжувались у душі Маломира де-ревлянського. Слова волхвині-чародійки, що стояла перед ним, ніби зривали з його очей полуду. Він знав, що в народі деревлянському йому не було великої довіри. Завжди називали- Малком, ніби отрока-малолітка, а не дорослого мужа. Тепер збагнув, що в тій назві не ласкавість, а насміх і зневага,— мовляв, не дотягнув розумом їхній князь до справжнього державця. Хоч і сивина вже посріблила його вуси. Тепер дивився на себе ніби з іншого боку. Бачив, що та мудрість, яку він сам у собі бачив і якою пишався, луснула, як бульбашка на болоті.

Отой його вимушений мир із київським князем, поступка Свенельдові своїх володінь, за що — він думав — не будуть тягтися до його столу, були просто лукавими сітями. Обплутали вони його і його землю міцною сув'яззю нитей, в яких він нині борсається, яко рибина в неводі. Він борсається, сумнівається, не наважується порвати той мир і ті обіцянки, а його земля уже піднялася на стань...

— Вовчисько спонадився до отари, княже,— каже йому ця волхвиня.— Якщо не вбити його, винесе все стадо...

Убити київського князя? Це довга й затяжна війна з багатою і великою Країною Руси... Ні, таки краще мир... При війні не всидіти йому на дідівському столі. Київ має більшу силу, ніж Іскоростень,— і торговищ, багато золота й срібла від Ромеї, і воїв — чужих і своїх... Змете Іскоростень одним махом! А буде хоч якийсь мир, він, Маломир, лишиться тут князем. Та що робити, коли його народ сам піднімається супроти київських здирців? Як бути йому, князеві, володареві цього народу?.. Його справа — утримати мир.

Народ робить свою справу — ворохобить, повстає, але то не його вина. Він собі в стороні, бо знає, що воювати з Києвом йому несила. Та коли його народ пошарпає киян, ослабить, погромить,— ну тоді він візьме перемогу у свої руки. А як не буде перемоги, то він не винен, що народ його деревлянський воює з якимись дружинами. Він не воює, він стоїть за мир. Немилість стольного града його й обмине. Краще трохи схитрувати чи злукавити, тихо відсидітись, а його повсталі люди трохи зіб'ють пиху Ігореві.

Не щастило йому з Києвом від самого початку. Якби був послухався княгині-матері, все було б інакше. Але в нього якась м'яка вдача — хто осідлав його, той і поганяє. Спочатку піддався лукавству і настирності уличанського князя Превлада і його підступної жони,— через це проґавив пташку, що летіла до нього в клітку,— болгарську княжну. А виявилось, що та пташка — золотокрила Доля; хто її упіймав, той одяг на себе золотий вінець Долі. А тепер — дожени!

І бояри його недавнечко намагались умовити київську княгиню перебігти до Іскоростеня — нарешті збагнули, що воно таке: вінценосна жона! Навіть злісний волхв Борило згідливо мовчав. Та що тепер ганятися за тим, що згубив! Потім уступив Свенельдові частину полюддя в своїй землі. Невезучий якийсь він, то краще вже йому сидіти в тому Іскоростені тихо та пильно за всіма приглядатися, вичікувати слушної години. До повсталого ж народу йому небезпечно прилучатись. Однаково розгромлять ворохобників.

Волхвиня-чародійка і її люди обнадіяно дивились на князя. Вони хочуть, щоб він таки підняв увесь свій народ в цю годину великого пориву його до волі. На те князі-провідці й народжуються на світ, щоб вести свій народ до волі, до убезпечення своєї незалежности. Чому ж мовчить Малко, син великого Оскольда Києвича? Чи й справді мало в ньому відваги й державного глузду?

Велина-чародійка не могла здогадатись, що їхній князь, хоч і знаменитого роду, але є людиною дуже земною, бо його гординя виростала на славі своїх батьків і дідів, а не від власних трудів. Тож він залюбки користався славою, яка йому дісталась легко, у спадщину, і задля якої він сам не перетрудився. Не здогадувались люди, прості душею, що ось такі керманичі, котрі годувались і тримались милістю своїх попередників, в годину скрути перше думають про те, як залишитись самому зверху й далі, а вже про народ свій щонайменше згадують. Волхвиня бачила вагання князя і подумки почала шукати причину того вагання.

Хіба їй, жінці-матері, легко було прийняти таке рішення. Важче, аніж йому, князеві-володареві. Жінка народжує життя, дарує людині світ, сама йде на смертне ложе в ім'я майбуття своїх дітей. Тож, княже легкодухий, невже ти не здатний до самопожертви в ім'я своїх синів, оцих повсталих мужів і отроків? Не сиди ж тихо, піднімись, захисти свій народ. Адже його грабують і нищать. У малих дітей виривають із рота шмат хліба. Як вимруть діти людські, над ким будеш князювати-владарювати? Подивися ж: виганяють босими на сніг! Хто ж, як не ти, захистить їх? Ні, вона не рушить з місця, доки своїми вухами не почує від свого князя його останнього слова!

Велина дивилась на князя з надією.

— Богам нашим єсть противне таке убивство,— сказав, і гарячий піт ударив йому в груди. Може, через те, що те сказав наперекір власному сумлінню. Може, за тими словами ховав свій страх втратити владу над ними.

Волхвиня від подиву заніміла. Справедлива душею жоно, пощо дивуєшся мові свого володаря? Хіба не знаєш, що сильний духом сам утверджує свою справедливість власною силою, а слабкий душею шукає тієї справедливости у богів?

Та більше вона не потребувала слів од нього. Глянула на його зігнуті плечі, на пригаслі очі, які ховав під опущеними повіками. Красивий, стрункий, гордий князь Маломир тепер враз змалів і постарів. Їй стало шкода його великих пращурів. Отак роки залежности, коли він князював із ласки свого сильного сусіди, змалили й зницили його душу, Недарма ж народ всуціль називав його Малком. Недоросток, недоробок, та й годі. Шкода їй було його матері-княгині Ярки... Добре, що не дожила...

Велина тяжко відвела від нього очі, обвела поглядом своїх супровідників, що мовчки стояли за її спиною, і почвалала до дверей князівської світлиці. Біля ґанку їх очікував великий гурт людей. Кілька мужів нетерпляче кинулись до неї, але Могута ще здаля махнув їм безнадійно шапкою.

— Ходімо, люди,— сказала Велина.— Самі себе маємо захистити.

Хтось не витримав:

— А що ж він сказав?

— Боїться він, А прикриває свій страх гнівом богів…

— Тоді швидше додому, бо наші хати попалять!

Доки йшли Іскоростенем, товписько людей збільшувалось. «Велина… Велина веде…» — перебігала по граду новина. Чимдалі більше людей приєднувалось до них. Бо там, де Велина-відунка, там завше добро і правда. Бо вона, відунка, відала, що треба робити, щоб позбутися усякої нечисти…

А дружина київського князя Ігоря знову об'їжджала деревську землю. Перед нею всюди зачинялись ворота в градках і селищах. Перед самим Іскоростенем її перестрів великий гурт мужів. Списами і кіллям загородили їй дорогу.

— Чого хочете? — гукнули від князя. Наперед вийшла висока сіроока жінка. Ні стара, ні молода, у високому рантусі, поверх нього темна хуста. Суворо спитала:

— Куди йдете і чого жадаєте?

— Дружина князя Ігоря, не бачиш хіба? По данину прийшли для Києва.

— Ви вже забрали свою данину Києву. Свенельд також забрав свою данину. Вертайте добром назад.

— А ти хто? Звідки взялася і чого наказуєш нам! Ану візьміть-но її!..— крикнув Ігор, обурившись на таку нечувану зухвалість жінки.

Але тої ж миті десятки списів ощетинились навколо жінки. Деревляни щільно стали навколо неї — плече в плече.

— Якась відьма! — реготнув хтось із князевих молодиків.

— Це ж Велина, котра воєводу зцілила,— хтось докинув...

При тих словах верхівці рушили на Велину і її людей, Та списи враз ворухнулись і лягли мужам на плечі, готові завдати удару коням чи верхівцям. Мечники натягли повіддя — завернули коней. Хтозна, куди метатимуть свої списи та ратища ці дикі лісові люди. Може, й справді вилізли з якихось боліт лісовики і відьмаки. В цих лісових деревлянських пущах чимало всякої нечисти.

Дружинники відступили, а через якийсь час посунули на це товпище деревлян в обхід. Але знову на їхній путі, немов з-під землі, піднялись мовчазні лісовики і націлили на них свої гострі ратища. Знову від'їхали. Знову кинулись в об'їзд. Але дорогу верхівцям щоразу заступали гострі списи і ратища,

— Треба дочекатись більшої дружини із Києва,— сказав Ігор.— Має скоро підійти воєвода Щербило.

Стали табором і розвели вогнища. Осіннє небо порошило поземкою. Обтяжені возами із даниною, дружинники не могли швидко рухатись. Треба було зібратись на силі. Але не боялись вони отих безкінних товпищ лісовиків-деревлян із ратищами та списами. З лісу вони не вийдуть на галяву, на відкритий бій. А щоб було спокійніше в таборі чекати, князь послав кількох молодиків в околишні оселища.

— Запаліть там свічки, щоб бачили, куди вертатись їм треба.

— Га-га-га! — безтурботно підхопили дружинники.

І вже надвечір на півнеба запалали заграви. Загорілись дерев'яні хати селян. Горіли, як сухі смолоскипи, бо завжди ставили свої хати із сухих соснових бервен-колод. Горіли хати вночі, горіли вранці і вдень, і знову гуляли заграви над лісами все далі й далі в окрузі. Лютість і мстивість князя збирала навколо його табору все більші натовпи німих лісовиків, і в їхніх душах та лютість викликала подесятиренну ненависть, бо виганяли їх з теплих осель так просто, заради того щоб нагнати страху і тим побавитись на дозвіллі... Не знав старий Ігор, що гнів, як і кров людська, пролита чоловічеською рукою, упаде на голови тих, хто викличе її безвинно. Це великий закон життя, який знають усі мудрі народи. Проте Ігор не знав ні мудрости, ні самого життя, постійно бігаючи в ближні і дальні чужі землі... Та не набрався там також ні чужої мудрости, ні чужого добра. Все було йому мало, бо збільшувалась його погорда і захланність. На старість надбав срібла — як сміття; золота — як багна, а розуму — як у горобця.

Була зоряна, рідкісна зоряна осіння ніч. Загасили вогнища. Сон зморював солодкою важкотою повіки. І думка відлітала у високий зоряний світ, щоб набратися снаги на день грядущий. Під шкіряним наметом, напнутим над саньми князя, стелився п'янкий дух від березового жару, що дотлівав у широкому глиняному відрі, яке мало віддушини знизу. На ведмежих хутрах міцно спав старий Ігор. Кварта меду, що випив звечора до свіжини, розігріла тіло й затуманила неприємні буденні клопоти. Воєвода Щербило все ще не приходив зі своєю дружиною. Князь спав міцно.

І раптом чогось прокинувся. Спочатку не збагнув, де він. І ще більше здивувався, коли перед собою побачив суворі темні очі жінки. Це була та сама відунка, яка ще вдень своїми словами хотіла повернути його назад.

— Хто ти? — здавленим голосом запитав князь. І йому здалося на мить, що він бачив, що він знає добре це обличчя, і ці затиснені вуста, і цей твердий, відкритий погляд очей.

— Княже, покинь нашу землю. І йдти від нас геть.

Князь пересмикнув плечима. Як вона потрапила в його сани? Як сміє йому наказувати?..

— Я київський князь. І деревлянська земля під владою моєю.

— Влада не вічна. Послухай мене: рятуйся!

— Геть, відьмо! Тут моя влада і моє багатство.

— Маєш думати про життя, а не про багатства. Утиш свою гордість, хай заговорить твій розум.

— Я тебе, відьмо, не боюсь. Гей, дружино! Чатарі! Сюди!

— Тут немає ні твоєї дружини, ні твоїх чатарів, княже. Тут, навколо твоїх саней, народ деревлянський. Ти в нашому таборі.

— Брехня! — закричав перелякано Ігор і відчув, як холод страху входить в його пальці, в серце, в мозок. Його сива кучерява борідка затряслась, жовтаві рисячі очі побіліли...

— Княже, кажу тобі востаннє. Зумій послухати голос своєї душі. Не будь поспішливим у гніві. Іди геть із нашої землі.

— Ти відьма, я знаю. Але я тебе не боюсь! — князь забився в куток у своїх санях і, як старий сивий вовчисько, шкірив жовті з'їдені зубія. Страх давив його думку. Страх перед цієї жінкою, перед її спокоєм і правдою. Жодного іншого відчуття у нього не було. Через те почав кричати знову: — Згинь, відьмо! Я накажу спалити тебе на вогнищі! Я не боюсь, не боюсь тебе!..

— Ти правду мовиш, мене боятись не треба. Я тобі жадаю добра. А ти його не хочеш взяти, — мовила Велина.

Таки ж бездарний і безрадний цей князь — жодного покаяння, жодного поруху мислі!.. Цей володар не по закону,— силою тільки жив і володів землями й людьми. І жив та володів нерозважливо, бо не вмів ні кермувати, ні думати про державу. Тож не вміє з гідністю і померти. Одне лише жадання виповнювало його завжди — загребти чуже. Звідки в такого мужа з'явиться людська гідність?

Хтось відкинув висяче рядно над влазом і просунув до них голову.

— Велино, залиш умовляти його. Князь не хоче себе рятувати. Хай прийме своє...

— Твоя правда, Могуто. Жаль витрачати на нього слова...

Волхвиня висунулась через влаз і зникла.

Ігор залишився сам. І ось тоді його охопив звірячий страх. Якимось краєм думки відчув, що його час настав. Час розплати за все. Бо й доля має свій терпець, який інколи вривається.

Знову хтось відкинув рядно, і голос Могути різко сказав:

— Виходь-но, княже!

— Куди? — Ігор тремтів усім тілом, як у пропасниці.— Я нікуди не піду звідси! — заверещав, як пійманий злодій. Смішно було згадувати, що цей князь називався великим володарем. Звичайний боягузливий злодій, шкідливий вовчисько, який бризкав лютою слиною на своїх ловців.

— Гаразд, сиди. Ми тебе й так заберемо! — засміявся Могута. І тут князь Ігор відчув, що його намет ворухнувся, зрушив з місця і посунувся. Під полоззями саней зашурхотів сніжок. Його кудись тягли. О, так, певно ж у такий спосіб його вночі й викрали, випрягши коней, коли після медухи він і його чатарі-охоронці завалились спати.

Нарешті сани спинились. До намету влізло кілька молодиків, мовчки всунули в його рот ганчірку, скрутили сирицею руки за спиною і витягли на сніг.

Князь лежав просто неба. Над ним шуміли пружинистим віттям три берези. Сіріло й ворушилось білими хмарами низьке, похмуре небо. Легенький сніжок кружляв над землею і припорошував сиві кучері, й вуса, і бороду, і одяг старого князя, ніби то спускалась на нього пороша вічности.

— Ану-мо, нагніть оті дві берези! — почув князь оклик того, кого називали Могутою.

Щось дивне надумали ці лісові мужі. Справді, чому не послухався умовлянь тієї відьми? Чому було не повернутись назад, хіба мало добр притяг із Царгорода? Навіщо оце все тепер?.. Навіщо?..

А далі князь дико скрикнув... Той крик розлігся через землі й моря, через роки і віки...

Візантійський хроніст Лев Диякон повідомив, що повсталі деревляни прив'язали Ігоря за ноги до двох нагнутих беріз і... розчахнули надвоє...

* * *

Над Києвом хиталось скуйовджене холодне небо. То каламутилось сніговими вихорами, то вияснялось білим, сліпучим сонцем. Одиноко бомкав дзвін невеличкої княгининої церковки Софії, що постала нещодавно біля її палат. Під ногами шарудів білий сніжок, з-під якого витікали чорні калюжі талої води. Бігти по ньому було важко. Вона часто підковзувалась, падала в оті калюжі, і вусібіч летіли брудні бризки, які сипалися їй на голову, на одяг. Калюжі змочили низький поділ навершника і сорочки, забрьохали поли кожушка. В чоботях хлюпала вода. Ну й довго ж тримається ця сльотава київська осінь!

До Іллінської церкви було вже недалеко. Та вечірні сутіні швидко розсіювали по придніпровських горбах важку і мокру темінь...

Княгиня бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо, як той метелик на промінчик світлої надії. Всеблагий Боже, поможи їй, дай сили! І... прости її прогрішіння. Уже не вірила, що Бог і Божа Мати почують її слова. Може, святий отець попросить у них заступництва для неї і прощення. Адже він знає усю правду про її життя... про діяння... боріння... І про гріхи... Грішила-бо помислом перед князем-мужем. Вважала його недолугим державцем і гультіпакою. Та, певно, князь і мусить бути таким! На те Бог і зробив його володарем. Грішила вона і лукавила перед боярами знатними: піднімала супроть них незнатних, з простолюддя, давала землі, торги і городи — і вони підпирали її і її мужа-князя. Мабуть, то був її найбільший гріх. Бо знатність — від Бога! Грішила княгиня київська і проти святого Книжника Степка. За неї згинув чоловік, не було у нього іншої жінки, яку любив би душею більше за своє життя. А вона користала його добротою і порадами і не випросила у Григорія навіть дещиці — аби вписати його ім'я в синодик, для поминання душі праведної... і ще грішила своїм неясним потягом до воєводи... Ощедрювала, одарювала, а він противився її коханню і десь у душі насміхався з владарки!.. І ось — їй покара: загинув князь-муж Ігор. Загинув ганебною смертю, і від того була для її роду велика ганьба і поношення в словах людських. Ганьба мужа принижувала її і її синів. За що? За які її прогрішіння — чи за всі разом?! Ніхто, ні єдиний злоречивець не кине в неї камінь зневаги, окрім неї самої. Бо ніхто не виміряв тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце на шмаття.

Ось і церква соборна — Іллінська. Ворота щільно зачинені, але крізь щілину ніби просотується якесь світіння. Постукала кулаками по кованих залізах, почала гукати. Піхто не чув її голосу. Лише важкі хмари, що знову напливли на Київ невідь-звідки, відносили в небеса той крик відчаю і сум'яття. Остання надія на прихисток і втихомирення збуреної душі зникла. Світ відмовився її зрозуміти й поспівчувати, а відтак ...простити. За віщо? Під нею м'яко підігнулись коліна, і вона розпростерлась на кам'яній паперті.

Опам'яталась від холоду. Важкі краплі замерзлого дощу сікли її по щоках і по руках. Чорнота ночі обступила її звідусіль. Злякалась. Не відразу й збагнула, де вона, і чого хотіла, і куди йшла... Забула, що була володаркою, повелителькою багатої Країни Руси. Душа заплуталась у сітях невір'я і страху перед світом, з яким опинилась віч-на-віч. Її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від боротьби, від крутих стежок пізнання державного кермування, від прагнення досягти свою недосяжну жіночу любов. Та, бач, не судилася їй та Любов, яку дарує Небо! На тих своїх кам'яних дорогах життя вона лишень подряпала свою душу, спопелила серце і обросла непростими гріхами. І ось вона лежить на землі, вже нікому не потрібна, викинута життям із його вирів. І нікому немає до неї діла. Ніхто й не кинувся, бач, у палатах шукати княгиню! Отак і відійде з цього світу уже нікому не потрібна, і люди забудуть її вже другого дня після похорону. Як усіх смертних забувають. Як забули вже Оскольда київського, Ніскиню деревлянського, як забули тисячі, що жили, творили, страждали на цій землі.

Забудуть і князя Ігоря, який нічого не зробив для людей, забудуть і тих, хто щось робив, як дядько Гомін, Книжник Степко і вона, київська володарка... Пам'ять людська невдячна і поринає в пітьму століть, як у прірву, що розвертається в небесних чертогах.

Ольга заплющила очі і ніби розчинила себе в безмежжі чорного німого світу. Здалося їй тої миті, що вона піднялась понад хмари, понад чорні безодні небес і опинилась у рожево-голубому мареві якогось іскристого, сріблястого світу. І знову пірнула в темряву вічности, чула, що тепер ніби летить вниз стрімголов. Там, десь далеко внизу, на землі, тремтливо мерехтів вогник світильника. Вона наблизилась до нього і обома долонями захистила його тремтіння. Тоді той світильник спокійно і рівно засвітив, виріс, побільшав і освітив навколо себе темінь. І її освітив. Раптом вона ніби побачила себе. Не такою, якою була, як виглядала в срібних люстерках,— іншою! Була молода, чомусь смаглява, круглолиця, з низькими і довгими та рівними чорними бровами. Ніби й очі були у неї зовсім не сині, а великі темно-вишневі. А на голові важка чорна хуста, що спадала кінцями до пояса і обрамляла її смагле до чорноти лице з рівним невеличким носом і м'якими устами. Це була зовсім не схожа на неї жінка, але Ольга чомусь знала, що то була таки вона сама! І що саме вона, Ольга, несе в своїх долонях отой невеликий вогник світильника і пронизує ним довколишню пітьму.

Куди ж мусить вона віднести той світильник? Не знала, але відчувала, що вона ступає мостинами града Києва і вже бачить Княжу Гору. Ось білостінні князівські палати. Маленька церквиця святої Софії. Хтось бомкав на ній тягучим, важким дзвоном. За упокій. Мабуть, за упокій душі князя Ігоря. Раптом вогник випурхнув з її рук, метнувся крізь пальці і злетів увись. Вона підняла до нього погляд, але побачила мерехтливо-тремтливу велику зірку. Одиноко і несміливо сяяла вона на київському небозводі. І не здогадалась тоді княгиня, що від тієї зірки колись ниспаде на київську землю велика благодать Неба. І що на неї, розіп'яту душею, знеможену тілом київську княгиню та зірка опустить своє світло і любов. І буде то справжня любов, яка приходить тільки з Неба...

Княгиня здійняла руки вгору, ніби пустила услід тому світилу небесному свою полохливу надію. А навколо неї вже ні чорно, ні світло. І поруч стоїть пресвітер Григорій. Бурмотить:

— Княгине, біда прийшла в нашу країну.

— Що мовиш?

— Загинув наш князь жорстокою смертію.

— Знаю, отче...

— Що ж нас чекає, княгине?

— Праведна праця, отче. І будуть наші діяння благословенні.

— Що ти будеш робити, княгине, тепер?

— Мушу взяти в свої руки кермо Країни Руси. Мушу розбудувати сю землю правдою і законом.

— Чи зможеш?

— Будемо просити Бога о помочі. Щоб послав сили ^: чесноти. І прощення за гріхи... Проси і ти цього у Господа.

— Проситиму, княгине...

— Розбудуєш християнство тут і станеш першим пастирем цього народу.

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа...

— Ми повинні з тобою знати: від правди про себе нам не сховатися. Мусимо йти дорогою правди — на ній істинне життя.

— Відаю се. Але, думаю, краще правду заховати в своїй душі. Для людей простих доступніші красиві слова і обіцянки. Бо правді ніколи не вірять. Вірять у красиву лжу...

— Знаю це. Та все ж краще не кривити душею.

— Хощеш залишитися в пам'яті людей вірною жоною?

— Як можеш говорити такі слова? На мені ніякої вини нема.

— Це так. Але завжди підозрюють у нечесності чесних.— О, як умів цей пресвітер Григорій вколоти словом, а потім заховатись за закон, як равлик у свою черепашку.

— Молись за мене, отче...— розгублено мовила княгиня.

— Я мушу це робити, княгине. Як і ти мусиш потурбуватись про пастиря тутешніх християн. Треба говорити з Царгородом, княгине. Але покійний князь більше з ним воював, ніж домовлявся.

— З ким треба говорити, отче?

— З патріархом.

— Спробую, отче...

— Амінь.— Він перехрестив її широким хрестом і мовчки потьопав по калюжах слідом за нею до палат.

На схилі віку його просто переслідувала ця мета — здобути собі великих почестей від Царгорода і стати тутешнім митрополитом. Княгиня теж про це дбає. Окрім неї, ніхто цього не зробить. Через те мусить стати їй тверджею, силою. Вона потребує цього.

У світлиці княгині горіли свічки. Шаруділи об мостини підошви, гуділи голоси. Старший мечник Ігорів Претич, що лишився у Києві по відході воєводи Щербила у деревську землю, злякано зиркнув на княгиню.

— Княгине, мої чатарі упіймали на Почайні чужих мужів. Мовлять, посли від князя Малка.

— Від кого, кажеш, посли? — не вірила Ольга своїм вухам.

— Мовлять, що від Малка. Двадцять ліпших мужів. Тобі, княгине, злую вість привезли...

— Знаю про се...— нерухомим поглядом уперлась в тремтливий вогник свічки. Щось він їй нагадував.

— І ще мовлять, княгине, тобі слово є від Малка того.

Від Малка слово?! Про що воно? Про смерть її мужа?! Ні, вона не хоче слухати тих слів...

— Чим же вони прибули?

— У великій лодії. На веслах.

— Зараз уже пізно. Завтра вранці приведи їх сюди,— несподівано заговорив пресвітер Григорій. Ольга полегшено зітхнула. Таки вже не було сили з кимось іще розмовляти сьогодні. Ніби душу витягли з неї, а разом і її силу. Вона вийшла із світлиці.

Григорій тихо підступив до Претича.

— З яким словом до княгині та сольба?

— Нібито князь Мал хоче сватати її.

— Злоречивці, підступники, лукавці! Віроломці... Поганини!.. Гордеці!.. Самохвали!.. Кознивці гріховні...— пресвітера трясло від гніву. Деревлянський князь тепер хоче однією рукою пригорнути вдовицю, а другою підгорнути під свій стіл її країну і людей... Полян-русів хоче змусити служити деревському володарю!.. А їх усіх — християн — вигнати з Києва!.. Попалити храми... понищити книги... Чи, може, теж на березах усіх розчахнути... І цей жовторотець Претич пустив їх у Київ. Ще й приведе завтра у княгинині палати!

Княгиня овдовіла, беззахисна і розгублена. То тепер з неї можна глумитись, щоб відомстити за попередні свої кривди!

— Претиче, це ж Мал хоще пригорнути Київ до свого столу. Горе нам!..

Претич спокійно крутнув кінчики темних вусів і лагідно одказав:

— У нас є своя княгиня. На інше ми не згодні.

— А коли той Малко посуне війною на Київ?

— Та ми... не будемо поспішати. Затримаємо ту сольбу в Києві. А тим часом повернеться воєвода.

— Ага... тоді так...— заспокоївся Григорій.

— Ну, а коли б княгиня захотіла, можна було б і велику честь виявити отим послам! Га-га-га! — сміх у того молодця був розлогий і соковитий.

— Про яку честь мовиш? — насторожився Григорій.

— А ту... у поруб їх усіх разом із човном. Та й запалити! Хай тоді Малко чекає слова від княгині! Га-га-га!..

І враз розреготався й Григорій. Тут же спинив себе: то ж гріх! Ні, він не може дати згоди на спалення людей. Що тоді княжич Гліб напише про нього у своєму пергамені?

— Претиче, се ж гріх... У Святому Писанні сказано: «Не убий!»

— То перед твоїм Богом гріх, отче, А наші боги дали нам інший закон: смерть за смерть, зуб за зуб!..

Григорій тільки руками розвів. Варварський, дикий народ сей, але... в душі він, грішний, згодний з таким справедливим законом.

— То знаєш... роби по закону своєї країни, Претиче. Тільки я скажу про се княгипі. Хай готується до стрічі. І боярам київським заклич зроби, аби всі чули її одповідь послам.

Про себе, подумав: київські бояри мають бути неодмінно. Це піддасть їй сили ї впевнености. Бо хто з них хоче іти під руку того дєрєвлянського князька? Ніхто же...

* * *

Князь Ігор загинув жорстокою смертію. І Малко тепер поспішав на застілля переможців. Деревляни вигнали князеву і Свенельдову дружини, земля деревлянська вільно зітхнула. Люди позбулися зажерних вовків, що примучували їх і забирали їхні набутки, й добра, і збіжжя, й одяг, котрі вони здобували власною важкою працею. І хоч ще дотлівали згорілі хати, оселища й виселки, хоч новий ранній сніг ще пахнув згарищем і вітер розносив по заліссях гіркоту осілих димів, межи людьми пішла велика радість. Вони ж бо утвердили свою правду на своїй землі! Утвердили власною силою і власним розмислом. Гей-гей! Яка то велика силища, коли народьство все піднімається на стань. І навіщо їм безрадні князі-володарі, коли вони тепер самі собі керманичі і володарі. А з ними їхній провідця Могута і чародійка-відунка Велина, їхня справедлива мати.

Гордість виповнила душі простих умом, бо не знали, що гордість — то сліпота душі, що за нею прийде розчарування й розплата…

Бояри й мужі-достойники тепер спішили розтягти зібране київським князем на полюдді добро. Хапали бочки з медами, шкури єленів і ведмедів, окости копчені, сувої полотна, міхи із збіжжям, солонину, вепрятину, биту птицю — усе, що було на возах князевої дружинм ї що мало бути на княжому дворі у Києві, у теремах княжих бояр і мечників, тіунів, биричів, ємців, огнищан. Люди забирали все, що можна було забрати, хто в оберемок, хто на санчатах, хто прив'ючував до коня чи до корови. Але всього забрати відразу було несила. Через те тут же влаштовували застілля — пили, їли, трощили все, що не могли ні з'їсти, ні забрати. Аби нікому не дісталось, особливо добрим мужам та боярам. Як зграя голодних вовків, кружляли вони навколо розгромленого табору. Коли народьство піднялося на стань, вони тихо сиділи по своїх теремах. Але ось народ переміг — і запах пролитої крові виманив їх сюди. Прибігли з Іскоростеня, з Малина, з Вручія, звідусюди — хто верхи коні, догадливіші на санях. І князь Малко прибув зі своєю дружиною, котра і собі кинулась до залишених возів з даниною.

Малка зустріли всі радо. Вітали його з перемогою, так ніби він теж піднімався з ними проти київських захланників. Охмелілі від перемоги і від медів деревські мужі щедро віддавали власну перемогу своєму князеві. Не помітили, як Маломир і його дружинники вже стали порядкувати в таборі, відвозити добра до князевого двору, розсилати людей по домівках. Та й самі ворохобники скоро розбрелися по домівках, залишивши порядкувати над возами свого князя та його людей.

І ось коли юрмисько повстанців розтануло, Малко знову послав до Києва сольбу. Бо княгиня Ольга нічогісінько не відповіла його першим послам. Далебі, горда київська повелителька тремтить у своїх кам'яних палатах та виглядає, коли з'явиться на Княжій Горі її гонитель і нищитель (а може, благодійник, якщо захоче цього він сам) — деревлянський князь.

Маломир знову відібрав два десятки ліпших мужів і знову повелів їм іти до княгині. Сказати їй: «Отеє ми вбили твого мужа, руського князя. Князь наш хоще тебе в жони взяти, а сина твого Святослава візьмемо і зробимо, як ото схочемо...»

Послав сольбу і став очікувати князь Малко. І веселитись вельми. Доки сольба добиралась до Києва, доки Ольга мала подумати й частувати його мужів. Бо де ж видано, щоби володарка, вдовиця беззахисна, довго лишалась без мужа! Державі потрібна була тверда чоловіча рука керманича. Інакше загине країна. Та ще й така велика, як Країна Руси.

Княгиня Ольга прийняла і другу сольбу. І цим ліпшим мужам деревським приготувала добре частування. Добрий же був князь Маломир — меча не жадав піднімати, а хотів усю землю київську під себе підгорнути лестю та своєю таки ж гарною вродою.

Князь Маломир тоді вперше у житті розправив плечі і гордився сам перед собою. Як усе розумно він обмізкував! Як тепер тремтить горда княгиня київська і її люди! Насолоджувався ганьбою повергнутих, а не славою, чесно здобутою у трудах великих.

А тим часом витязь Свенельд зі своїм Мстишею окольними шляхами ішли на Київ. Йшли з великою тихістю й оберегою. Та якось під вечір увійшли в невеличке селище. Ніби пустельно було в ньому. Кілька обгорілих хатин, бродили кури та гуси, стояли серед дороги корови, з мукою заглядали страдницькими очима в обличчя людям, ледве переставляли задні ноги. Переповнені молоком вим'я, порепані дійки просили дбайливих рук господинь, щоб їх подоїти...

Уже сутеніло. Дружинники розійшлись по хатинах, розпалювали вогонь посеред дворів, обігрівались. Вигрібали жар і вносили в хати. Гарячий дух скоро зігрів охололі хати. Робилось затишно й млосно. Найсприйтніші познаходили відра й бігали видоювати корів. У деяких дворах найшли кабанців і заходились колоти їх та готувати на вечерю свіжину.

Несподівано на околиці виселка з'явилась юрба селян. Попереду йшов кремезний носатий чоловік із гасилом на плечі, поруч з ним з дитиною на руках ступала чорнява молодиця і висока ставна жінка в темній хустині. За ними — бородаті мужі у вовняних шапчинах, сіряках чи в кожухах. Переступали через грузькі калюжі, обходили стежкою розгрузлу дорогу. Помітивши коней на конов'язях біля хат, всі раптом спинилися.

— Далебі, грабіжники в наших домівках...— кинув Могута.

— От і прийшли додому.

— Донищать ці злодії все. Треба зараз же вигнати їх!

— Це знову Свенельдич, он його буланий коник! — закричала молодиця з дитям.— Я його добре запам'ятала. Біле яблуко на лобі у коника!.. Леле!..

— Рятуй нас, Велино-мати! — гукнув якийсь старий чоловік, підходячи до високої жінки.

— Рятуй!..— відгукнулося в юрбі.

— Кожен хай іде в свою хату і нікого не зачіпає. Ми в себе вдома,— зітхнула Велина.

— Таки ж дома!..— згодились люди. Та й розбрелися по дворах.

Велина здійняла руки до неба, щось прошепотіла та й завернула на свою стежку — до свого ж попелища.

— Ходімо краще до нас, мамо,— попросила Улада.— Від твоєї ж хати, либонь, нічого не лишилось.

— Ні, піду до свого двору. Так велить мені серце, — та й пішла.

Могута з жоною, що несла немовля, завернули до свого обійстя. А там серед двору гугоніло вогнище, обсмалювався кабанець. Довкола порядкували мечники Свенельдича.

Тільки-но хряпнула за ними хвіртка, як почувся дзвінкий голос Свенельдича:

— Ба! Злодіюка якийсь сюди забрався. А візьміть його в мечі!

— Я не злодій, я господар цього дому — Могута. Хіба не пригадав? Ще кожуха з мене забрав і чоботи.

— Це ж мій господар, бояринчику. Який же він злодій? І хата ця наша, і кабанець отой...

— Га-га! Був той кабанець вашим, а нині вже наш. А де ж твоя відьма? Це ви проти київського князя ворохбу підняли? — солодким голосочком мовив Свенельдич. Господарі мовчали.— Кличте-но витязя Свенельда. Хай суд вчинить над ними по справедливості. Пов'яжіть їх, бо втечуть!

— Леле!..

— В'яжіть!

— Матінко наша, що ж це робиться? — заголосила Улада, задкуючи до хвіртки.

Могута підняв над головою гасило й крикнув:

— Не підходь, бо уб'ю!..

— Ти ба!.. Перелякались його! — насміхався Свенельдич. Тим часом Улада вже висковзнула на вулицю й голосила на повний голос. Селяни вискакували за ворота й бігли за нею. Ще здаля зачула її голос Велина й пішла їм назустріч.

А коли юрба селян заявилась на обійсті Могути, він уже лежав на землі біля вогнища, сповитий вірьовками. Улада розпачливо лементувала, поривалась до мужа, падала перед Свенельдичем на коліна. Їй здалося, що вони хочуть кинути його в огонь.

— Це та сама відьма... це вона веліла князя викрасти.

— То чого ви дивитесь? — гукнув Свенельдич. Тої ж миті дружинники схопили Велину попід руки.

— Не чіпай. То ж відунка...— вигукували люди.

— Де твоя відьма? — почувся захриплий голос витязя Свенельда.

— Вона ж людей рятує... Вона чародіїця! — загукали селяни до сивого витязя, котрий гарцював на баскому коні поряд, Свенельд подивився на високу ставну жінку, яка спокійно й велично стояла поряд з мечниками. На тлі палаючого вогнища очі її то зблискували, то провалювались у чорноту. Він щось довго приглядався, м'явся, ніби хотів щось згадати... А може, й згадав. Та хто знає цих русинок-слов'янок, усі вони схожі межи собою: сірі або сині очі, русяві, стрункі навіть у великі свої літа. Втім, здається, що знав колись її. Війнуло йому в очі п'янкою київською весною, квітінням і весільним хмелем… Вряд стоїть кілька наречених. «Вибирай!» — чує владний голос Олега…

— Чародійська сила від Пекельника, — пригадав витязь Свенельд повіря свого далекого балтійського народу.

— Та вона ж рятує людей,зцілює!

— Не рятує вона, а губить. Хто згубив києвського князя?

— Той князь лютий вовчисько, Свенельде, — раптом обізвалась Велина. — І ти такий самий. І цей… син твій Свенельдич і мій син… Ти ж памятаєш це, витязю! То Свенельдич цей ще лютіший звір…

— Го! — Свенельд сплигнув із сідла на землю. — Бачу настав кінець твоїм чародійствам. Більше не піднімнш людей на ворохбу! І язиком своїм, яко жалом, не будеш жалити.

— Я знаю, Свенельде, що я помру. Але відпусти мого сина Могуту. Навіщо його скрутили? Чуєш? Бо прокляну тебе з усім родом твоїм.

— Не відпущу! Він убивав князя.

— Уб'єш його — зараз сам звідси не вийдеш, тут навіки залишишся! Я тебе візьму з собою, Свенельде. До Пек.ельника! Мені тоді буде там веселіше з тобою!

— Велино! Що ти надумала! Не покидай нас! — захвилювались селяни.

Витязь Свенельд поманив свого сина пальцем і очима показав на зв'язаного Могуту.

— Вона все бреше! — крикнув йому у відповідь Мстиша.

— Ні! — Велина ступила крок до нього.— Я не брешу.

Свенельдич переполошився. Відійшов до мечників і наказав їм розв'язати Могуту. Той звівся, струсив із себе брудний сніг, відпльовувався. А Велина знову підступила до Свенельда:

— Витязю, я чародіїця і мушу померти… ти ж знаєш сей звичай... під піччю. Моєї хати немає, тому дозволь зайти до хати мого сина,

— Хай буде так… Іди! — хрипло реготнув витязь. — Одведіть її до хати! Хай помре там!..

Мечники миттю збили її з ніг і потягли до хатини. Юрба заніміла. Раптом Могута закричав:

— Мамо! Не вмирай!.. Що ти піддаєшся їм?

— Ой, леле, хто ж нас рятуватиме!

— Ні, сину,— обернулась до нього Велина.— Кожна людина мусить уміти померти. Поможи мені!

Могута метнувся до хліва, виніс тризубі вила.

Натовп людей і всі мечники остовпіли. Її син хоче допомогти їй померти цими вилами, щоб порятувати на тому світі їй душу. Але ж сам!.. Сам візьме гріх на себе!.. І чи схоче взяти її чародійську силу? Чи подасть їй руку в останню мить її життя? Якщо ні — тоді всі вони будуть беззахисні від хвороб, і від злого ока, і від злодіїв ненаситних!

— Могутку, не вбивай матері!.. Змилуйся над собою!.. Краще візьми її силу!..— загула юрба.

Свенельд нічого не розумів. Проте всі його мечники притихли, поховали очі, опустили додолу руки. За Могутою ніхто й кроку не рушив.

Могута став перед Велиною, яка залізла під піч, і по його щоках текли сльози. Руки тряслись, спину обдавали гарячі хвилі. Хотів щось промовити, але губи його кривились від плачу, як у дитини.

— Ма-а-а...— ридаючи, він схилився на держак вил.

Обличчя Велини було сіре. Її син, її надія, її Могута не подавав їй руки. Він тільки хоче порятувати її душу, убити тризубими вилами, щоби Пек не вкинув її душу у киплячу смолу. Але ж чи знає, що за цей рятунок її душі сам вічно горітиме на тому світі?

— Могутку... Пощо так робиш?

— Мамо, хоч на тому світі хай буде тобі добре!..

— А ти? Ти ж занапастиш свою душу, сину... Візьми краще мою силу. Віддячиш людям добром. Візьми! Нехай хтось інший мене... вилами... Поклич мечників!

Могута трясся від плачу, рвав на грудях сорочку. А люди з подвір'я вже підступили до дверей і просили Могуту подати матері руку, щоб узяти її силу.

Свенельд лютився. Що вони там лемент здійняли? Чого його мечники сахаються і бояться зайти в хату?

— Гей, що — всі боягузи у моїй дружині? Не можуть відьми порішити? Сміливі тільки на кабанців! Що — немає хороброго воя?

І враз до дверей метнувся з мечем Мстиша Свенельдич. Плечима розштовхнув людей і постав посеред хати. Через віконце проривалось світло вогнища і освітлювало хатину. Велина лежала під піччю і благально дивилась на ридаючого Могуту.

— О, моя смерть таки прийшла,— сказала жінка і рукою поманила Свенельдича.— Не гайся ж, Мстише, синку мій...

Могута миттю вихопив у нього з рук меч.

— Не мечем... Ось візьми вила... Вилами... Поможи їй!.. Звільни її душу від страждань!..

Свенельдич перехопив вила і замахнувся. Могута заплющив очі. Крик Велини був різкий і короткий... Могута упав перед нею на коліна. Схопив її голову, пригортав до грудей і ридав.

— Мамо!.. Твоя душа буде тепер у Вираї...— лепетав він.

— Руку!.. Візьми її руку!..— волали за дверима. Але він нічого не чув. Проклинав увесь світ і всіх нечестивців на ньому.

— Люди...— ледь чутно прошепотіла Велина білими устами. Могута нічого не чув. Тоді вона сама взяла його за праву руку і притулила до очей...

Люди за дверима зітхнули, замовкли. Хто є на світі, щоб, помираючи, думав про людей? Далебі, тільки обранці Неба...

Син узяв у свої долоні ще теплі руки своєї матері...

* * *

В усіх кінцях Києва калатали в била. Скликали на Княжу Гору всіх жителів града, Подолу, Оболонської слободи, дальніх і ближніх сіл, що розкинулись по обидва береги Дніпра. Від ранку до Княжої Гори тяглися люди. І вже тут, у велелюдному юрмищі, дізнавались новину. Княгиня Ольга скликає киян і всіх людей на велике віче. Скликає і бояр, і купчин, і рукомесний люд, і пастухів, і орачів. Велику думу думатиме княгиня разом зі своїм народом.

Князь деревлянський Маломир прислав поважну сольбу до княгині — ліпшії деревлянські бояри прибули до Києва. І мовили княгині зухвалі слова. Ніби князь деревлянський, отой Малко, хоче забрати в жони Ольгу, її землю підбити під себе, а сина меншого — Святослава — забрати в полон. І потім зробить з нього, що захоче! І буде кермувати Київською державою, як захоче. Бо має право по роду сидіти на київському столі.

Отож падайте, кияни, на коліна ниць і корітеся їм, ліпшим боярам деревської землі. Настав час їхньої помсти за всі кривдні часи. Уже нагострені стріли деревлянських лучників, натягнуті тятиви, підковані крем'яні копита коней деревлянських, що примчать сюди, яко вихор.

Горді й зухвалі слова говорили безсоромно і зловтішно посли деревлянського князя. Були ж бо ситі перемогою, яку здобув для них задарма деревлянський люд.

Кияни збивались в гурти. Глухо котився перегомін. Тісні часи, либонь, чекають на всіх. Поглядали в бік маленької Софійської церквиці княгині. Там збирались значні мужі київської землі. Уже був серед них і воєвода Щербило. Став поруч із пресвітером Григорієм і його книжною братією.

Привів своїх отроків княжих Претич, об'явився і боярин Дудко, і Кривченя, і Мостило, й інші бояри, Навіть прийшли подільські та сторонські купчини, не встигли добре розгледітись, як прибув князь Гліб зі своєю схолою. Високий, золотисто-кучерявий, він притягував погляди дівчат, що попритулялися до ґанків та парканів боярських теремів. дивилися на нього в усі очі — та не про них був цей красень: поруч стояла чорнява й рум'янолиця невіста його, мадярська княжна Сфандра. Бистроока, чорнокоса, вона здавалася достиглою вишневою ягідкою серед ясноволосих та яснооких русинок.

Невдовзі від Ольжиних палат показалися і деревлянські посли. У високих шапках з куниць, в хутряних окрилах на срібних застібках, пишнобороді й надуті, яко тетерчуки на току перед самицями. Відразу було видно: то іде сольба від Мала. А вже опісля підійшла й княгиня зі своїми челядницями. У чорному навершнику поверх вишиванки, білими перлами мережаному. За нею став Асмуд і Святослав. Світлочубий гарний хлопчина, з широко поставленими очима, волосся підрізане під круг, як у простолюдина.

На нього тепер дивились вивчально. Князя Гліба пасли більше дівочі погляди. Для інших був нецікавий. Книжник, та й годі. Зате Святослав — прямий спадкоємець київського столу, майбутній провідця. Яким же він буде? Кажуть, отрок добре вже тримається в сідлі, уміє натягувати тятиву на свій дитячий лук. Справжній вой! Справжній князь росте. На нього надії усіх киян. Проти нього найбільше виступають деревляни, хочуть знищити.

Для княгині винесли з церковки лавицю. Дали таку ж і Святославу — хлопчак не захотів сідати, стояв поруч зі своїм вихователем Асмудом.

— Хощу при всіх людях слухати слова князя деревської землі, — тихо звернулась княгиня Ольга до послів. Вони злегка підсунулись до неї, перезирнулись. Один боярин запитав:

— А де наші посли, що перед тим прибули сюди?

Ольга перевела очі на Претича. Той опустив голову, злегка ворухнувся в посмішці його вус.

— Відпустила назад. Там не було знатних мужів. Як могла говорити з ними?

Деревлянські бояри були задоволені — з ними ця горда княгиня, бач, говорить, тож визнає їхню знатність! Ще й людей скільки тут зібралося — певно, хочуть побачити и почути їх. Авжеж, велику думу мусить здумати княгиня — свою країну має передати деревському князеві. Щоб всі своє слово сказали!

— Тож з чим прийшли до Києва, ліпшії мужі Іскоростеня? — знову звернулася до гостей Ольга.

Бояри-посли низько схилили голови, виказуючи шанобу до княгині,

— Прийшли до тебе, княгине, від нашого князя Маломира. Його слово тобі передати.

— Кажіть, щоб народ увесь чув.

— Мовив наш Маломир: мужа твого ми вбили, бо він був, як той вовк, обкрадав і грабував нас. А наш князь є добрим господарем, розпас добром і городами, землю свою. Іди-но до нього в жони. Буде тобі захист яко вдовиці і буде керманич цієї країни.

Та й замовкли. Натовп, що дослухався до їхніх слів, занімів.

— Любі мені ці слова. Мужа свого мені вже не воскресити. Але є в мене його переємець. Як бути? Мушу подумати. А вас вшаную перед усіма моїми людьми — в палатах столи з медами чекають на вас. Тож ідіть зараз в мийню, яку вам натопили мої челядники. А потім — до столу.

Ольга звелась на ноги, повернулась до своїх покоївок:

— Проведіть-но знатних гостей до мийні. Хай змиють з дороги втому.

Покоївки підбігли до бояр, вклонились їм у пояс, защебетали, заусміхались, повели за собою.

Князівська мийня була недалечко. Низенька, дерев'яна, як усі мийні у слов'ян. Посли здивовано перезирались, але поволі пішли. За ними назирці рушили мечники Претича й Щербила.

Кияни загомоніли, закричали. Пощо княгиня хоче такою честю вшанувати отих гордеців? Беззаконників! Злодіїв! Захланників! Грішить їхня княгиня супроти своєї землі. І супроти русів-полян, яких хоще віддати тому безрадному Малкові. Не бути стольному Києву під деревським князем! Київські князі розбудували державу їхніми мечами — тож вони готові знову ті мечі свої здійняти й захистити стольний град Київ. Бо своя держава — своя і правда в ній. Не бути Києву під владою Іскоростеня, як не пересохнути Дніпру, як не піймати вітер у пазуху. Чужого князя не хощемо!..

— Але ж Малко — син київського Оскольда! Хіба забули? — нагадували одні.

— Коб його син був — прийшов би до нас з поклоном і честю. Заяче серце в ньому тремтить! Оскольд — той не боявся нікого, усіх перемагав. А сей з-за рогу і князя нашого схопив.

— Та то не він — люди деревські, котрі повстали. А Малко не схотів бути з ними — відсиджувався. А потім перемогу собі прибрав.

— Ото керманич!..

— Буде за сю зраду своїх людей покараний і він. За свою честь і за землю треба боротися чесно.

— Дивіться! Мийня горить!

— Настав час резплати за жадібність...

— Го-ри-ить!..

— Ото княгиня! Підступ — на підступ.

— Добра ж шана Малковим послам. А хто ж питиме оті меди, що в палатах?

— Велика честь цим послам! Яко і тим, що їх у човні живцем закопав Претич.

— Тверде серце нашої княгині.

— А казав — заяче.

— Зле серце у княгині...

— У володаря тако і мусить бути.

— Добра рада вийшла, браття. Усією землею дали відповідь. Го-ря-ять!..

— Хтозна, чи на добро це. Може, Малко був би добріший до нас, аніж оті зайди-князі. Всі вони зайди. А Малко наш ніби...

— Усі володарі однакові. Тільки одні дурніші, другі — розумніші.

— Що не кажи, а краще жити з розумнішим.

— Хтозна: мо, люди правду бають — за добро добром і воздається. За зло — злом... Тверда рука у нашої княгині.

— Злодіяннями встелена дорога володарів. А платити нам чи нашим дітям. Піду краще додому.

— Це правда: за наші гріхи воздається нашим же дітям.

Кияни помудрували отак та й почали розходитись. Жорстокість мало тішить простолюдинів, хоча б вона була і справедливою помстою. Люди віддавна впевнені, що за кожен неправедний вчинок доведеться платити коли не самому кривднику, то його дітям.

Княгиня все ще дивилась на вогонь, який пожирав стіни мийні. Всі були впевнені, що вона мстить за смерть свого князя-мужа. Лише сама вона не знала, кому мстила і за що.

Князь Ігор був для неї мужем, а для людей лютим вовчиськом, забродою, неприкаяним, що завше зазіхав на чуже добро, не дбаючи про своє. Їй він також не приніс ні щастя, ні долі. Хіба що навчив страждати й боротись за власне утвердження. Відтак вигартовувати своє серце, ховати від людей свої сльози й оманливі сподівання. Навчилась чоловічої вдачі, іти назустріч жорстокій юрбі, ставати на герць із підступністю. Навіщо ж так жорстоко вона мстить за убієнного Ігоря? У яму вкинули одних, тепер у вогні конають інші. Он який смрад і гар розсіюється над юрбою. Може, боялась бути ославленою як невірна жона, може, хтось згадає їй Степка Книжника чи воєводу Щербила? Після такої жорстокої помсти — хто посміє кинути в неї цей камінь зловісний? Ніхто, навіть Григорій...

Минуле перегорталось у неї перед очима миттєво. Таки ж чимало навчило її життя з князем, а найперше — терпіння. Інше відчуття, інша сила тепер входила в її душу — відчуття високости влади. О, так! Ця жорстокість і возносила тепер її над усіма. Починалось її нове буття — володарки великої Країни Руси. Доки підросте й змужніє Святослав. Тож мусять тепер всі знати, що вона справжня володарка. Що рука її тверда й несхитна. Хто посміє тепер підніматись супроти неї?

Тільки ж як недобре — ця її влада народжується в крові, у великому гріху, у жорстокій мстивости. Але яка влада народжується в добрі? То в казках лише добрі та лагідні вершать долями людей. У житті ж все буває навпаки...

Це вона збагнула тоді, коли вперше її іменем кияни розправились з першою деревлянською сольбою. Тоді враз принишкли всі київські бояри і навіть варязька дружина. Тепер ще більше заб'ються в шпарини.

Княгиня відчула вперше силу жорстокости й страху. Ні, Бог свідок, вона ніколи не хотіла ставати на цю стезю. Так вийшло. Значить, так треба, так визначено Долею. Ось що таке влада! Ось чому люди віками борються за неї — вона приносить покору, поклоніння, повагу, й льсту, і... любов! Який солодкий хміль влади!.. Ось чому люди встеляють трупами дорогу до неї. Влада робить людину недосяжною, а всі її гріхи простимими. Всі!..

І людина здається тоді собі всесильною, доброю, мудрою і... вічною... Не помічає, коли виростає в неї гординя... Як дурманить і окрилює це почуття... Як підносить над гнітом ця отрута!..

А куди занесе її крилата сила влади? Княгиня про це не хотіла думати. Як і всі на світі володарі. Колись знала, що воздаяння завше знайде тебе, бо сказано: єдина міра людини — чим заплатиш за содіяне тобою, тим тобі й буде воздано. Але тепер ця мудрість віддалилась від неї. З'явилась для неї інша правда — правда великої володарки, руської княгині. Це зовсім не те, що правда скривдженої чи забутої князем жони чи матері, котра б'ється за життя своїх дітей. Тепер інакшим виглядає для неї світ і люди поціновуються іншою мірою.

Вона в душі нині прощала усім своїм гонителям і кривдникам, підслуховувачам і оббріхувачам, бо потребувала сама їхнього хисту проти своїх — більших! — недругів. Прощала давні кривди Григорію, що тепер п'явся з усіх сил здобути митрополичу корону для себе і для Києва. Тепер знала, що та митрополія підніме і її державу, і її саму. Прощала і боярину Дудкові, і боярині Гордині — вони мають нині слугувати їй, давати поради і, коли треба, допомагати позбуватися підступних людей. Прощала і байдужість до неї воєводі Щербилу, і пиху варягів — бо їхній меч, їхня тверда рука має охороняти її стіл, її княжіння.

По-іншому дивилась на Святослава. Саме він мусить з її рук перебрати і державне кермо, і славу й неславу Країни Руси. Раділа тепер, що син мав тверду руку й несхитне серце.

Ольга дивилась невидющим поглядом на вогнище, що вже охопило суху ґонту на мийні. Уже тії посли-возносливці ніколи не вийдуть із дверей догораючої будови. Велетенське вогнище рвалось у небо, гугоніло й стогнало; крокви трощились й падали з тріском униз — хмари іскор вибухали в небо й сліпили очі. Щербилові й Претичеві мечники підсовували у вогонь колоди, що викочувались з вогнища, голосно й весело перемовлялись, ніби робили звичайну приємну роботу. Ніби й не було під тими палаючими кроквами й колодами людей, що безслідно зникли. Поряд з воєводою крутився і Святослав і також допомагав у тій нехитрій роботі дружинникам, підсовував у вогонь обгоріле паліччя. Це він робив зосереджено, вправно й спритно.

І раптом княгиня побачила, що до палаючої мийні пробивається Гліб зі своїми виучнями. Він щось кричав, рукою вказував на вогонь, відштовхував людей, що стовпіли навколо пожежі й радо дивились на неї. Гліб щось кричав на всі боки, смикав людей за плечі — кілька палаючих крокв упало, та ще можна було вскочити в мийню, бо там же горіли люди...

Ніхто його не слухав. Тоді він сам проскочив першу лінію вогню, в якій горіли стіни, за ним слідом пробігло ще двоє отроків з його схоли... Вони спинились — дим забивав подих й різко бив по очах. Вони закрутились на місці, не бачачи вже ніякого виходу—ні вскочити в мийню не могли, ні повернутись назад, бо не бачили нічого.

Гліб хотів рятувати отих послів!.. Люди забігали навколо мийні, шарпали за руки мечників і воєводу Щербила. Але ті не зрушили з місця. Княгиня закричала. Розпачливо, високо, по-жіночому болісно... Їй здалося, що Гліб уже горить, що ніколи він не випірне з того смороду і гару, що полум'я вже злизало з нього одіж, що вона ніби чує, як тріщить на ньому волосся... Тої миті з тріском впали обвуглені палаючі крокви — і снопи іскор полетіли в усі боки. Одночасно з тією тріскотнявою з вогненного пекла випірнув Гліб — він тяг котрогось з бояр, на якому димів одяг. Двох його отроків не було видно, і люди знову здійняли лемент. Нарешті один з них важко виповз, тягнучи за руку ще котрогось із недогорілих деревлянських бояр. Другий отрок не з'явився. Тоді у вогонь кинувся Щербило і мечниками, які розкидали навколо нього палаюче паліччя. Він знайшов того виучня, який був уже непритомним і на якому вже горіла сорочка. Хлопця витягли на повітря, збили вогонь рядном і облили водою... Він розплющив очі.

Ольга дивилась на все це жахними очима. Їй пекло в зіницях, пекло в серці... Гліб! Син!.. він був милосердним і до недругів. Такою колись була й вона... Доки не стала володаркою... Але нині вона не може бути такою. Який жаль!.. Нині вона мусить бути схожою на свого меншого синка — на Святослава. Його дитяче серце вже не мало ні жалю, ні милосердя...

— Княгине... княгине... Тебе кличе воєвода! — смикала

її полу покоївка.

Воєвода кличе її? Але ж... він сам мусить приходити на поклик князів, а не кликати їх! Якась нова гаряча хвиля погорди ударила в її скроні. Вона з серцем одказала:

— Воєводу я чекаю тут. Я хочу почути його слова.—

Покоївка метнулась до гурту мечників, котрі все ще крути

лись навколо догораючої мийні.

Щербило неохоче підійшов до княгині й не вклонився.

— Я тебе слухаю, воєводо. Ти хотів мені сказати слово.

— Хотів,— воєвода гордовито відкинув голову назад. Чиркнув з-під повік на княгиню й... осікся! Таки ж перед ним тепер велично стояла княгиня руська, що очікувала на його мову. Це була вже не Ольга, не жона руського князя, це була вже володарка великої Країни Руси, і він, воєвода, служив їй. І мусив про це пам'ятати...

З його гордовитої постаті поступово випарювалась його холопська гордість. Бо тільки холопи від народження, що досягли вершини державного чину, люблять показувати свою зверхність перед тими, кому служать або служили колись, якщо відчули, що володарі їхні потребують їхньої допомоги й прихильности. Проте Ольга вже не дуже потребувала його підтримки. Вона тепер могла замінити його будь-ким, навіть отим догідливим і дотепним лопуцьком Претичем. Тепер вона стала повелителькою і слухала милостиво раду свого мудрого воєводи.

— Хотів сказати... Треба скорше з раттю іти до Іско-

ростеня. Доки Малко не дізнався і не зібрався на силі.

Треба забрати Малка і його сім'ю до Києва. А землю

деревську пригорнути під київський стіл...

Ольга з доброзичливим подивом зиркнула на Щербила.

— Слушно мовиш, воєводо. Збирай тоді рать... І веди

на Іскоростень. Я піду з тобою... На могилу князя-мужа

подивлюся...

Воєвода вклонився. Він був задоволений. Княгиня також вдоволено подумала, що як добре, коли твої підлеглі розуміють тебе з одного погляду. І розуміють своє місце при володарці. «От ми і квити, возносливий воєводо...» Що ж, хай буде так. Якщо хто хоче лишатися біля неї, мають бути корисними і щирими її порадниками. Це єдиний вибір для них, бо тепер вони не хочуть опуститись туди, вниз, де колись виростали і звідки вибились в люди.

Ольга звела брови і вже бачила щось далеке, щось велике й важливе, що лежало на її дорозі. Сказала чи то воєводі, чи собі:

— А ще треба впорядкувати нашу країну. Яко інші

держави те мають. Має бути одна міра данини... І одна

міра уроків, оброків і продажів. А ще один час і одне місце

збирання. Від того наша країна дістане спокій і міць.

Воєвода тільки очима кліпнув. Справді, він бачив таке і в Болгарії, і в царгородській землі. Єдина міра і єдиний час полюддя і данин дасть лад в усій землі полян, і в дреговичів, і в смолян, і в деревській країні. Княгиня розумно вирішила. Чому ж це він сам не здогадався про це і не підказав їй? Тепер би став поруч з нею — і разом би кермували державою. Як високо вознісся б Київ!

Але, здається, він проґавив свій час. Коли княгиня хотіла його наблизити до себе, він гордовито відійшов від неї, йому було приємно показати їй, що він хоч і простолюдин, але свого кохання не віддасть їй за владу. Тепер же — тепер він має тільки служити їй по його чину або не служити і йти геть... І як шкода! Бо саме тепер був той час, коли б він міг стати справді керманичем Країни Руси поруч з княгинею!.. О, гордість душі, куди ти завела розумного й відважного воєводу?! Тепер бачить він, як вона мстиво віддаляла його від себе. Як отрута влади виповнювала її... Що ж, він те заробив сам...

Від цих думок опустились його плечі, погас возносливий блиск в очах. Тепер влада ніби випливала з його рук, а княгиня віддалялась, підносилась над ним дедалі вище і ставала зовсім недосяжна...

Невже його зваба тепер не діє на княгиню?

Невже його влада над нею скінчилась?..