Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані

Дійові особи[1]:

МОРІН ФОЛАН, 40 років. Звичайна, худа.

МЕҐ ФОЛАН, її мати, 70 років. Огрядна, слаба.

ПАТО ДУЛІ, симпатичний місцевий житель, 40 років.

РЕЙ ДУЛІ, його брат, 20 років.

Місце дії: Лінан, містечко в Конемарі, графство Ґолвей.

Картина перша

Вітальня/кухня в сільській хаті на заході Ірландії. Вхідні двері — з лівого боку сцени, під задньою стіною — чорна старовинна кухонна плита[2]з ящиком торфу біля неї та кріслом-гойдалкою праворуч. На кухонній частині сцени є двері в задній стіні, які ведуть у невидимий нам коридор, а також новіша газова плита, раковина й кілька кухонних шаф, які огинають праву стіну. Над раковиною в правій стіні — вікно з широким підвіконням, яке виходить у поля, прямо посередині — обідній стіл з двома стільцями, ліворуч на підлозі — маленький телевізор. Є ще електричний чайник і радіоприймач на одній кухонній шафі, розп’яття і фотознімок братів Кеннеді, Джона та Роберта, в рамці на стіні над чорною плитою; важка чорна кочерга біля плити, та дешевого сувенірного вигляду вишиваний кухонний рушник, почеплений трохи далі вздовж задньої стіни, з написом «Устигни в рай на півгодини раніше, ніж диявол збагне, що ти вмер». Коли вистава починається, надворі йде сильний дощ. Меґ Фолан, огрядна жінка трохи за сімдесят, з короткою хімічною завивкою, злегка позіхаючи, сидить у кріслі-гойдалці й дивиться в порожнечу. Ліва рука в неї поморщена й дещо червоніша за праву. Вхідні двері відчиняються і її дочка Морін, звичайна, худа жінка років сорока, заходить з торбами покупок і заносить їх на кухню.

МЕҐ: Мокро, Морін?

МОРІН: Авжеж мокро.

МЕҐ: Ох-ох.

Морін знімає плаща, зітхає і починає розкладати куплене.

МЕҐ: Я собі зробила «Комплен»[3].

МОРІН: Бачиш, ти й сама можеш.

МЕҐ: Можу. (Пауза.) Але він вийшов з грудками, Морін.

МОРІН: Хіба я винна, що з грудками?

МЕҐ: Ні.

МОРІН: Напиши виробникові, що «Комплен» з грудками.

Пауза.

МЕҐ: Ти мені робиш «Комплен» гарний, однорідний. (Пауза.) Нема ні грудочки. Ані натяку на грудочку.

МОРІН: Ти погано перемішуєш, коли робиш.

МЕҐ: Я добре перемішала і все одно були грудки.

МОРІН: Може, воду дуже швидко вливаєш. На коробці написано, що треба лити потрошку.

МЕҐ: Мм.

МОРІН: От у чому твоя помилка. Увечері зроби сама ще раз і побачиш.

МЕҐ: Мм. (Пауза.) Я боюся окропу. Боюся, що ошпа­рюся.

Морін кидає на неї швидкий погляд.

МЕҐ: Я чесно боюся, Морін. Боюся, що рука затрясеться і я обіллюсь. А тебе вдома немає — і що мені тоді робити?

МОРІН: Це в тебе просто іпохондрія.

МЕҐ: Я, ошпарена, вже валялася на підлозі — і ніяка це не іпохондрія.

МОРІН: Іпохондрія, всі це знають. Ти цілком здорова.

МЕҐ: Тобто в мене нема інфекції сечового міхура, а є тільки іпохондрія?

МОРІН: Не розумію, як інфекція сечового міхура заважає тобі розколотити «Комплен», чи хоч трошки прибрати в домі, коли мене немає. Ти від цього не вмреш.

Пауза.

МЕҐ: У мене спина болить.

МОРІН: Спина в тебе болить.

МЕҐ: І рука болить. (Меґ на секунду піднімає поморщену руку.)

МОРІН (тихо): Гадство... (Роздратовано.) Я зроблю тобі «Комплен», якщо тобі самій це так важко! Робитиму хоч до другого пришестя! Тільки одне тебе спитаю. Чи Аннет або Марґо приходять робити тобі «Комплен», чи купують вони тобі твою улюблену тріску в голландському соусі хоч би раз на тиждень?

МЕҐ: Ні.

МОРІН: Отож бо й воно, що ні. І не тягнуть торби з продуктами на нашу гору. А ти цього не цінуєш.

МЕҐ: Морін, я ціную.

МОРІН: Не цінуєш.

МЕҐ: Я сама розколочу собі ще один «Комплен», тільки тепер добре розмішаю.

МОРІН: Ой, яке там «сама», забудь. Це ж я тут повинна все робити, один «Комплен» на додачу нічого не змінить. Я ж тут... я тут задрипана служниця та й більше ніхто!

МЕҐ: Морін, ти не служниця.

Морін грюкає дверцятами шафочок, закінчивши розкладання покупок, з гуркотом відсовує стільця й сідає за стіл. Пауза.

МЕҐ: Морін, вівсяночки... Я ще не їла. Приготуєш? Ні, не зараз, Морін, відпочинь.

Морін, однак, уже схопилася, сердито потупала на кухню й з усім можливим шумом почала варити вівсянку. Пауза.

МЕҐ: Може, послухаємо радіо?

Морін люто стукає пальцем по кнопці радіо. Воно раз-двічі хрипить, потім крізь статичні завади голосно лине гугнявий чоловічий спів ґельською мовою. Пауза.

МЕҐ: Аннет і Марґо замовили для нас пісню, а ми її й досі не чули. Цікаво, чого така затримка?

МОРІН: Якщо вони її взагалі замовляли. То вони тільки сказали, що замовили. (Морін принюхується над раковиною, потім обертається до Меґ.) Здається мені, що з раковини знову смердить.

МЕҐ (виправдовуючись): Ні.

МОРІН: Сподіваюся, що таки ні.

МЕҐ: Морін, не смердить. Клянуся.

Морін повертається до каші. Пауза.

МЕҐ: Морін, радіо не дуже голосно?

МОРІН: А що, тобі голосно?

Морін сердито вимикає радіо. Пауза.

МЕҐ: Усе одно по ньому нічого нема. Якийсь тип співає нісенітниці.

МОРІН: Ти ж сама захотіла настроїти на цю станцію.

МЕҐ: Тільки заради ірландської музики й отого, як ти там на нього кажеш.

МОРІН: Пізно тепер жалітися.

МЕҐ: Я ж не заради цих нісенітниць хотіла настроїти.

Пауза.

МОРІН: Це не нісенітниці. Це ірландська мова.

МЕҐ: Мені воно як нісенітниці. Чого б їм не говорити англійською, як люди?

МОРІН: А чого це їм говорити англійською?

МЕҐ: Щоб знати, що вони кажуть.

МОРІН: Ти в якій країні живеш?

МЕҐ: Га?

МОРІН: Ти в якій країні живеш?

МЕҐ: У Ґолвеї.

МОРІН: Ґолвей — графство, а я питаю про країну.

МЕҐ: О-о...

МОРІН: Ти в Ірландії живеш!

МЕҐ: В Ірландії.

МОРІН: То чого ж це в Ірландії мають говорити англійською?

МЕҐ: Я не знаю, чого.

МОРІН: В Ірландії треба розмовляти ірландською.

МЕҐ: Отож.

МОРІН: Га?

МЕҐ: Га?

МОРІН: «Говорити англійською в Ірландії».

Пауза.

МЕҐ: От тільки де ти зі своєю ірландською знайдеш роботу в Англії? Ніде.

МОРІН: От у цьому і вся суть.

МЕҐ: У цьому, Морін?

МОРІН: Якби англійці не відібрали в нас нашу мову, нашу землю, і наше Бог-знає-що, то хіба ми мусили б їздити до них випрошувати роботу й милостиню?

МЕҐ: Думаю, саме в цьому вся суть.

МОРІН: Бо вона саме в цьому.

МЕҐ: Америки це теж стосується.

МОРІН: Що «Америки теж стосується»?

МЕҐ: Якби тобі довелося просити милостиню в Америці, то ірландська мова теж тобі не пригодилась би. Просила б англійською!

МОРІН: Хіба це не та сама причина?

МЕҐ: Я не знаю, та чи не та.

МОРІН: Виховувати в дітей думку, що все, на що вони здатні — випрошувати милостиню в англійців і янкі. Оце і є самісінька суть і причина всього.

МЕҐ: Може, й так.

МОРІН: Авжеж так, бо це правда.

Пауза.

МЕҐ: Якби мені довелося просити милостиню, то вже краще в Америці, ніж в Англії, бо в Америці хоч сонця більше. (Пауза.) Чи це тільки так кажуть, що там краща погода? Морін, може, це брехня?

Морін ляпає вівсянки на тарілку й подає Меґ; одночасно говорить.

МОРІН: Ти стара й дурна, сама не тямиш, що мелеш. Закрий рота і їж свою вівсянку.

Морін іде назад мити в раковині каструлю. Меґ кидає погляд на вівсянку й звертається до Морін.

МЕҐ: Ти забула дати мені чаю!

Морін хапається за краї раковини, нагинає голову, роздратована, потім тихо, помітно стримуючись, набирає в чайник води, щоб зварити матері чаю.

Пауза.

Меґ поволі їсть і говорить.

МЕҐ: Морін, ти, як їздиш, нікого не зустрічаєш? (Нема відповіді.) Ні, не в такий день, як сьогодні. (Пауза.) Але ж ти, Морін, ні з ким не вітаєшся, і це твоя біда. (Пауза.) Хоч з деякими людьми краще не вітатися. Один тип узяв і вбив бідну стару жінку в Дубліні — а він її навіть не знав. У новинах про це передавали, ти чула? (Пауза.) Задушив — а він її навіть не знав. З такими, як він, краще не говорити. Таких, як він, краще уникати.

Морін приносить Меґ чай, потім сідає за стіл.

МОРІН: А я б хотіла з таким познайомитися, і привести його додому — якщо він любить убивати старих жінок.

МЕҐ: Морін, негарно так говорити.

МОРІН: Негарно, кажеш?

Пауза.

МЕҐ: Чого б йому ото їхати сюди аж із Дубліна? Це йому не по дорозі.

МОРІН: Він би приїхав заради радості спілкування зі мною. А вбити тебе — це був би йому бонус.

МЕҐ: Тебе б він убив першу.

МОРІН: Я була б не проти, якби точно знала, що зразу після цього він замордує тебе. Порубає великою сокирою, відрубає твою дурну стару голову і наштрикне на кілок. Тоді я не проти бути першою. О, я тоді з радістю була б перша. Не колотила б більше «Комплену», не варила б вівсянки і не...

МЕҐ (перебиває, виставляючи чашку з чаєм): Морін, тут нема цукру, ти забула. Принеси цукру.

Морін якусь мить на неї дивиться, потім бере чай, несе до раковини і виливає, повертається до Меґ, хапає її недоїдену вівсянку, йде на кухню, вишкрябує кашу у відро, кладе миску в раковину і, з огидою глянувши на Меґ, виходить у коридор, зачинивши за собою двері. Меґ сердито витріщається в порожнечу.

Затемнення.

Картина друга

Меґ сидить за столом, дивиться на себе в дзеркальце. Кілька разів поправляє зачіску. Працює телевізор, показує старий австралійський серіал (конкретно — серіал «The Sullivans»). Лунає стук у вхідні двері, вона трохи лякається.

МЕҐ: Хто..? Морін. Ох-ох. Двері, Морін.

Меґ устає й човгає до кухонного вікна. Стук чути знову. Вона човгає назад до дверей.

МЕҐ: Хто там?

РЕЙ (не видно): Тітко, це Рей Дулі. Сусід через дорогу.

МЕҐ: Дулі?

РЕЙ: Рей Дулі, так, так. Ви мене знаєте.

МЕҐ: Це ти, виходить, з сім’ї Дулі?

РЕЙ: Так. Я Рей.

МЕҐ: О-о.

Пауза.

РЕЙ (роздратовано): То ви мені відчините, чи я балакатиму з дверима?

МЕҐ: Вона дає їсти курям. (Пауза.) Ти вже пішов?

РЕЙ: Пані, та відчиніть же двері! Я що, дарма теліпався сюди цілу милю?

МЕҐ: А що, не дарма?

РЕЙ: Ви ще й дражнитесь?

Меґ насилу відсовує засув, одчиняє двері. Заходить Рей Дулі, парубок років двадцяти.

РЕЙ: Дякую! Я вже думав, що ви мене продержите під дверима годину.

МЕҐ: О, то це ти.

РЕЙ: Та ясно, що я. Хто ж іще?

МЕҐ: Ти той Дулі, що в нього дядько.

РЕЙ: За двадцять років ви мене бачили мільйон разів. Так, я той Дулі, в якого дядько, і це саме дядько попросив мене до вас зайти.

Рей зупиняється і якусь мить дивиться телевізор.

МЕҐ: Морін біля курей.

РЕЙ: Ви казали, що Морін біля курей. Що по телевізору?

МЕҐ: Я жду, коли будуть новини.

РЕЙ: Довго вам ще ждати.

МЕҐ: Я розчісувалася.

РЕЙ: Це якийсь серіал.

МЕҐ: Я не знаю, який.

РЕЙ: У вас телевізор так добре показує.

МЕҐ: Середньо показує.

РЕЙ: Це австралійський серіал. Тепер усе тільки австралійське показують.

МЕҐ: Я не знаю, австралійське чи ні.

Меґ сідає в крісло-гойдалку.

МЕҐ: Морін біля курей.

РЕЙ: Ви вже тричі казали, що Морін біля курей. Хочете поставити рекорд світу в казанні «Морін біля курей»?

Пауза.

МЕҐ (збентежено): Дає їм їсти.

Рей якусь мить дивиться на неї, потім зітхає й визирає в кухонне вікно.

РЕЙ: Я не для того прителіпався по болоті аж сюди, щоб їй сказати, та й годі. Я наскрізь промок, поки виліз на цю вашу гору.

МЕҐ: Гора висока.

РЕЙ: Дуже висока.

МЕҐ: Крута.

РЕЙ: Точно, що крута. А де не крута, там болото.

МЕҐ: Болото й каміння.

РЕЙ: Болото й каміння, це точно. Ага. Як ви на неї щодня вилазите?

МЕҐ: Ми виїжджаємо.

РЕЙ: Ясно. (Пауза.) От через те і я хочу їздити. Запишусь на курси водіння. Куплю машину. (Пауза.) Не якусь там хорошу. Ненову, вживану.

МЕҐ: На якій уже хтось їздив.

РЕЙ: Хтось їздив, ага.

МЕҐ: Після когось.

РЕЙ: Отець Велш — чи Волш? — продає свою машину, тільки ж я буду як педик, якщо куплю машину у священика.

МЕҐ: Я отця Велша — чи Волша — не люблю.

РЕЙ: Він якось був тріснув Мартіна Генлона по голові — ні за що ні про що.

МЕҐ: Хай Бог милує!

РЕЙ: Ага. Хоч це нетипово для отця Велша. Отець Велш рідко вдається до насильства — як і більшість молодих священиків. То в основному старші священики люблять бити по голові. Я не знаю, чого. Мабуть, їх так виховали.

МЕҐ: У середу по телевізору показували одного священика, то від нього одна американка народила дитину!

РЕЙ: І що тут нового? Тепер таке щодня. Важко знайти священика, від якого не народила дитину американка. От якби він ударив ту дитину по голові, ото була б новина. От. По-любому. Ага. Що я говорив? А, так. Тітко, якщо я вам скажу, то ви перекажете Морін, чи краще буде записати?

МЕҐ: Я перекажу.

РЕЙ: Добре. Мій брат Пато запрошує вас на проводи нашого дядька. У «Ріордан-холі», в Караро.

МЕҐ: Твій брат уже вернувся?

РЕЙ: Вернувся.

МЕҐ: Вернувся з Англії?

РЕЙ: Вернувся з Англії, ага. Жив у Англії, то звідти й вернувся. А наш американський дядько після відпустки вертається додому в Бостон. І забирає з собою обох своїх гиденьких дочок. І оту Долорес, як-там-її, Гілі, чи Гулі. Через те в «Ріордан-холі» будуть прощальні гульки. Проведемо цих задавак. Хавчик буде на шару. І ото брат каже, щоб ви приїжджали. Чи тільки сама Морін, бо він знає, що ви не любите виходити з дому. У вас болить нога?

МЕҐ: Ні.

РЕЙ: О. А в кого болить нога?

МЕҐ: Не знаю. У мене інфекція сечового міхура.

РЕЙ: Мабуть, це я про міхур і думав. Добре, що ви сказали.

МЕҐ: У мене міхур.

РЕЙ: Я знаю, у вас міхур.

МЕҐ: І спина болить. І руку я обпекла.

РЕЙ: Так, так, так. Ну то ви ж їй перекажіть.

МЕҐ: Га?

РЕЙ: Не забудете їй переказати?

МЕҐ: Ні.

РЕЙ: То повторіть мені.

МЕҐ: Повторити тобі?

РЕЙ: Ага.

Довга пауза.

МЕҐ: Про ногу?

РЕЙ (сердито): Краще ото було з самого початку записати! Я так і знав! Купа часу пропало! (Хапає ручку й клапоть паперу, сідає за стіл і пише записку.) Що з дурною говорити!

МЕҐ: Раз ти вже тут — завари мені чаю, Пато. Е, Рею.

РЕЙ: Мене звати Рей! Пато — це мій брат!

МЕҐ: Я забула.

РЕЙ: З вами говорити — все одно, що з... з...

МЕҐ: Зі стіною.

РЕЙ: Зі стіною, це точно.

Пауза.

МЕҐ: Або супчику мені звари.

РЕЙ (закінчує писати і встає): Нате. Який іще суп? Ось записка. Покажете їй, як прийде. «Ріордан-хол» у Караро. Завтра, на сьому вечора. Безплатно. Добре?

МЕҐ: Добре, Рею. Ти й досі співаєш у хорі?

РЕЙ: Я не співаю в хорі. Уже десять років, як я не ходжу на співи.

МЕҐ: От же ж летить час.

РЕЙ: Коли мене почали цікавити дівчата, я перестав ходити на співи, бо в хорі нема дівчат, самі тільки гладкі, а яка з них користь? Ні. Я ходжу на дискотеки.

МЕҐ: Добре тобі.

РЕЙ: І чого це я тут стою, з вами балакаю? Записку лишив, можна йти.

МЕҐ: До побачення, Рею.

РЕЙ: До побачення, тітко.

МЕҐ: І зачиниш двері.

РЕЙ: Я завжди зачиняю двері.

Рей виходить і зачиняє за собою двері.

Меґ, коли Реєві кроки стихають, встає, читає записку на столі, йде до кухонного вікна, визирає надвір, потім знаходить сірники, повертається до стола, чиркає сірником, підпалює записку, несе її, палаючу, до чорної плити і туди вкидає. З-за вхідних дверей чути наближення кроків. Меґ метається до свого крісла-гойдалки й сідає якраз, як заходить Морін.

МЕҐ (нервово): Холодно, Морін?

МОРІН: Авжеж холодно.

МЕҐ: Ох-ох.

Меґ дивиться в телевізор, ніби захоплена дійством. Морін нюхає повітря, потім сідає за стіл і дивиться на Меґ.

МОРІН: Що ти дивишся?

МЕҐ: Не знаю, що я дивлюся. Жду новин та й годі.

МОРІН: О, ясно. (Пауза.) Ніхто не дзвонив, поки я виходила?

МЕҐ: Ніхто, Морін. Не дзвонили.

МОРІН: Не дзвонили.

МЕҐ: Ні. А хто міг дзвонити?

МОРІН: Та, мабуть, ніхто. (Пауза.) І ніхто не заходив?

МЕҐ: Ніхто, Морін. А хто до нас міг зайти?

МОРІН: Та, мабуть, ніхто.

Меґ кидає погляд на Морін, потім знову дивиться в телевізор. Морін устає, неспішно підходить до телевізора, ліниво вимикає його носком туфлі, так само неспішно йде на кухню, на ходу дивлячись на Меґ, вмикає електрочайник і спирається на кухонну шафочку, не зводячи очей з Меґ.

МЕҐ (нервово): Е, хіба що Рей Дулі пробігав.

МОРІН (знаючи): О, то вже Рей Дулі пробігав?

МЕҐ: Ага, пробігав. На ходу поздоровкався й побіг.

МОРІН: А ти ж казала, що нікого не було.

МЕҐ: Та нікого ж і не було, хіба що Рей Дулі пробігав.

МОРІН: Ага, ага, ага. Просунув голову в двері, щоб привітатися.

МЕҐ: Тільки поздоровкався та й годі. Такий чемний хлопець.

МОРІН: Ага. (Пауза.) І нічого не сказав?

МЕҐ: І нічого не сказав. А що таке молоде може сказати?

МОРІН: Та, мабуть, нічого.

МЕҐ: Отож. (Пауза.) Начебто казав, що думає купити машину.

МОРІН: Та ну?

МЕҐ: Ненову.

МОРІН: Угу?

МЕҐ: Щоб самому їздити.

МОРІН: Щоб самому їздити, ага.

МЕҐ: У отця Велша — чи Волша? Велша.

МОРІН: Велша.

МЕҐ: Велша.

Морін вимикає чайник, висипає в чашку пакетик «Комплену» й доливає води.

МОРІН: Я зроблю тобі «Комплену».

МЕҐ: Морін, хіба я не пила сьогодні «Комплену»? Пила.

МОРІН: Ще один не зашкодить.

МЕҐ (підозріливо): Мабуть, ні.

Морін, щоб охолодити, доливає в чашку води з-під крана, двічі крутнувши ложечкою, подає напій Меґ, потім нахиляється над столом, щоб дивитись, як та п’є. Меґ дивиться з огидою.

МЕҐ: Морін, грудочки.

МОРІН: Мамо, що тобі ті грудочки? Грудочки тільки на користь. У «Комплені» найсмачніше — це грудочки. Пий.

МЕҐ: А ложечку даси?

МОРІН: Нема ложечки. Для брехух у цьому домі ложечок немає. Ні однісінької. Пий, як є.

Меґ відсьорбує манюсінький ковточок.

МОРІН: Ану все пий!

МЕҐ: Морін, у мене шлунок маленький, більше не влазить.

МОРІН: Пий, я сказала! А брехати, що Рей Дулі не лишив записки, тобі влазить? Думаєш, я його не зустріла, коли він ішов назад? Брехуха ти стара. Ану випивай усе! І грудочки засмоктуй! А якщо не вип’єш, то я все, що залишиться, виллю тобі на голову! Ти знаєш, що я не жартую!

Меґ повільно випиває гидке вариво.

МОРІН: Доводиш мене? Знов лізеш у моє життя? Мало тобі, що вже двадцять років щодня наді мною збиткуєшся! Одного вільного вечора для мене пожаліла?

МЕҐ: Молоді дівчата не повинні волочитися з хлопцями!

МОРІН: Які молоді дівчата?! Мені сорок років! Допивай!

Меґ знову п’є.

МОРІН: «Молоді дівчата»! Нічого собі. А як Аннет чи Марґо повиходили б заміж, якби не зналися з хлопцями?

МЕҐ: Не знаю.

МОРІН: Пий!

МЕҐ: Не хочу вже, Морін.

МОРІН: А на голову хочеш?

Меґ знову п’є.

МОРІН: Я тобі так скажу — і про «молодих дівчат», і про «волочитися». Я за всі ці сорок років з двома чоловіками цілувалася — і більше нічого!

МЕҐ: Двоє чоловіків — це багато!

МОРІН: Допивай!

МЕҐ: Я допила!

Меґ віддає чашку. Морін її миє.

МЕҐ: Двоє мужчин — це дуже багато!

МОРІН: Це, може, тобі багато. Тобі. Не мені.

МЕҐ: Двоє мужчин — це страшне, як багато!

МОРІН: Думаєш, мені подобається з тобою тут стирчати? З тобою, старою, висхлою...

МЕҐ: Лярва!

Морін сміється.

МОРІН: «Лярва»? (Пауза.) Якби ж то. Якби ж то. (Пауза.) Іноді я мрію...

МЕҐ: Щоб нею бути?

МОРІН: Про щось інше! (Пауза. Тихо.) Про щось інше. Інакше, ніж оце все.

МЕҐ: Дивні ж у тебе мрії!

МОРІН: Анітрохи не дивні. Нічого в них дивного нема. (Пауза.) І це не єдина моя дивна мрія. Хочеш почути про ще одну?

МЕҐ: Не хочу.

МОРІН: Ще я часом мрію, що ти, вся в гарному, білому, лежиш у домовині, а я, вся в чорному, дивлюся на тебе, і біля мене стоїть хлопець, мене втішає, від нього пахне лосьйоном після бриття, рука в мене на талії. І хлопець мене питає, чи хочу я після похорону піти з ним посидіти в барі.

МЕҐ: І що ти кажеш?

МОРІН: Я кажу: «А давай підемо прямо зараз!».

МЕҐ: Як ти смієш!

МОРІН: Смію!

МЕҐ: На моєму похороні?

МОРІН: На твоєму похороні! Скоріше б він уже!

МЕҐ: Гарні ж у тебе мрії!

МОРІН: Знаю, що негарні, але що є, те є. А ще мрію про той день, коли повипускаю кишки з курей.

МЕҐ: Це дуже негарні мрії! Це жорстокі мрії.

МОРІН: Не знаю, жорстокі чи не жорстокі.

Пауза. Морін сидить за столом з пачкою печива в руках.

МОРІН: Але ти, мабуть, ніколи не вмреш. Сидітимеш тут вічно, на зло мені.

МЕҐ: І таки сидітиму вічно!

МОРІН: Знаю, що сидітимеш!

МЕҐ: На моєму похороні тобі буде сімдесят — скільки тоді мужиків буде в тебе на талії, га? Разом з їхніми лосьйонами?

МОРІН: Мабуть, жодного.

МЕҐ: Правильно, що жодного!

МОРІН: Еге ж. (Пауза.) Хочеш печива «Кімберлі»[4]?

МЕҐ: А пісочних пальчиків нема?

МОРІН: Нема, ти ж усі поїла. Як свиня.

МЕҐ: Ну то давай, яке є. Хоч я такого й не люблю. Це ж «Кімберлі»? І нащо ти його купуєш. «Кімберлі» — жахливе.

МОРІН: Нема мені що робити, тільки думати, як тобі з печивом догодити.

Морін дає Меґ печива. Меґ їсть.

МЕҐ: То ти завтра підеш?

МОРІН: Піду. (Пауза.) Хочеться побачити Пато. Я й не знала, що він приїхав.

МЕҐ: Там ще й оті американці завтра будуть.

МОРІН: То й що?

МЕҐ: Ти вчора казала, що терпіти не можеш американців. Ще й лаялася зі мною.

МОРІН: А тепер я зміню свою думку. Жінки мають таке право.

МЕҐ (тихо): Згадуєш права, коли тобі вигідно.

МОРІН: Мамо, не говори про те, чого не розумієш.

МЕҐ (насмішкувато хихикає; пауза): Мене теж запросили, якщо хочеш знати.

МОРІН (зі смішком): І ти поїдеш?

МЕҐ: Припускаю, що ні.

МОРІН: Правильно припускаєш. Спатимеш удома без задніх ніг.

МЕҐ: Я просто кажу.

МОРІН: Ну то не кажи. (Пауза.) Думаю, трохи згодом можемо з’їздити у Вестпорт, якщо не буде дощу.

МЕҐ (радісно): Поїдемо на машині?

МОРІН: Трохи покатаємося.

МЕҐ: Давай зараз. Давно ми не каталися. І пісочних пальчиків купимо.

МОРІН: Я ж кажу — трохи згодом.

МЕҐ: Згодом. Чого не зараз?

МОРІН: Бо не зараз. Ти щойно «Комплену» напилася.

Меґ кидає злий погляд. Пауза.

МОРІН: Так, у Вестпорт. Так. Заодно якесь платтячко собі куплю. На завтра, правильно?

Морін дивиться на Меґ, а та роздратовано дивиться на неї.

Затемнення.

Картина третя

Вечір. Сцену освітлює тільки жовтогарячий жар з піддувала чорної плити. На кухні тихо бурмоче радіо. Знадвору чути кроки й голоси Морін і Пато. Вони обоє трохи п’яненькі.

ПАТО (За сценою.) (Співає): «Чийсь Кадилак стоїть надворі...»[5]

МОРІН (за сценою): Цсс, Пато...

ПАТО (за сценою, тихо співає): «І янкі в ньому сидять...» (Говорить.) Як же він казав?

МОРІН (за сценою): Хто казав?

Морін відчиняє двері, й вони заходять, вмикають світло. Морін у новій чорній сукні, коротко підстрижена. Пато — симпатичний чоловік приблизно її віку.

ПАТО: Той, що ганявся за тим, як його. За Баґзом Банні.

МОРІН: Пато, чаю хочеш?

ПАТО: Хочу.

Морін вмикає електрочайник.

МОРІН: Тільки говори тихіше.

ПАТО: Добре, добре. (Пауза.) От не пам’ятаю, що ж він казав. Той, що ганявся за Баґзом Банні. Щось він таке казав.

МОРІН: Ну ти подиви. Не вимкнула радіо, тупа стара зараза.

ПАТО: Ну то й що? Ні, нехай буде. Прикриє звуки.

МОРІН: Які звуки?

ПАТО: Звуки поцілунків.

Пато ніжно притягує Морін до себе й вони довгенько цілуються, потім перестають і дивляться одне на одного. Чайник закипає. Морін м’яко вивільняється, всміхається й починає заварювати чай.

МОРІН: Печиво з чаєм будеш?

ПАТО: Буду. А яке в тебе печиво?

МОРІН: Е, тільки «Кімберлі».

ПАТО: Тоді я так питиму, Морін. Без печива. Ненавиджу «Кімберлі». Думаю, «Кімберлі» — це найгидкіше печиво на світі.

МОРІН: Так само і я — ненавиджу «Кімберлі». Купую його тільки, щоб матір помучити.

ПАТО: Не розумію, навіщо його взагалі виробляють. Колман Коннор з’їв пачку «Кімберлі», а потім цілий тиждень хворів. (Пауза.) Чи то було «Мікадо»[6]? Одно слово, якесь із цих мерзотних печив.

МОРІН: А це правда, що Колман одрізав Валеновому псові вуха й тримає їх у себе в кімнаті в торбинці?

ПАТО: Він мені їх якось показував.

МОРІН: Це так злісно й жорстоко — відрізати вуха собаці.

ПАТО: Просто жахливо.

МОРІН: Злісно й жорстоко відрізати вуха будь-чиєму собаці, а це ж пес рідного брата.

ПАТО: І такий же гарний пес.

МОРІН: Так. (Пауза.) Так.

Незручна пауза. Пато пригортається до неї ззаду.

ПАТО: Тебе так приємно стискати.

МОРІН: Справді?

ПАТО: Дуже приємно.

Морін продовжує розливати чай, поки Пато її обіймає. Трохи збентежений незручною ситуацією, він через секунду випускає її з обіймів і відходить на кілька кроків.

МОРІН: Ти сідай, Пато.

ПАТО: Сідаю. (Сідає за стіл.) Роблю, як ти кажеш. Слухаюсь тебе.

МОРІН: Ха-ха, невже? Щось я сьогодні цього не помічала. Твої руки мене не слухались, блукали, де хотіли.

ПАТО: Вони й мене не слухаються. У них свій розум. (Пауза.) Тільки я не помітив, щоб ти дуже жалілася, що мої руки десь не там блукають. І слова не сказала!

МОРІН: Я не жалілась і тоді, коли твої руки на початку вечора блукали по тій американці.

ПАТО: Бо я тебе, Морін, тоді ще не помітив. Як я міг знати, що королева краси Лінана все-таки прийде?

МОРІН: «Королева краси Лінана»! Та ну тебе!

ПАТО: Це правда!

МОРІН: Чого ж ми за ці двадцять років майже не спілкувалися?

ПАТО: Бо я ніяк не міг набратися відваги.

МОРІН (усміхаючись): Ох ти й балабол!

Пато всміхається. Морін приносить чай і сідає.

ПАТО: Не знаю, Морін. Не знаю.

МОРІН: Що ти не знаєш?

ПАТО: Чого я з тобою не спілкувався, чи чого не кликав зустрічатися. У такому дусі. Не знаю. А ще я мушу по кілька місяців стирчати в тому гадючнику — це теж не сприяло.

МОРІН: В Англії? Тобі там так не подобається?

Пауза.

ПАТО: Усе гроші. (Пауза.) У вівторок знову їду.

МОРІН: У вівторок? У цей вівторок?

ПАТО: Ага. (Пауза.) Я приїжджав тільки американців побачити. Привітатися й попрощатися. Запасу часу немає зовсім.

МОРІН: Це Ірландія. Завжди хтось від’їжджає.

ПАТО: Завжди дорога.

МОРІН: Погано.

ПАТО: А що можна вдіяти?

МОРІН: Лишитися?

Пауза.

ПАТО: Я питаю себе — якби в Лінані була добра робота, чи лишився б я в Лінані? Тут ніколи не буде доброї роботи, але я питаю гіпотетично. Чи навіть якби була погана робота. Будь-яка робота. І коли я гарую в Лондоні, під дощем, як худоба, а молоді пацани ріжуться в карти й бухають до ригачки, і падають спати на всцяні матраци, і робити більше ні́чого, крім витріщатися на годинник... Коли я там, я, звісно, хочу сюди. Хто не хотів би? Та коли я тут, я... Я не хочу бути там, ну його. Але й тут я не хочу бути.

МОРІН: А чого, Пато?

ПАТО: Я не можу точно сказати, чого. (Пауза.) Звісно, тут гарно, це й дурному видно. Гори, скрізь зелено, люди розмовляють. Але коли всі про всіх усе знають... Хтозна. (Пауза.) Тут чиюсь корову вдариш, і хазяїн двадцять років на тебе ображатиметься.

МОРІН: Це правда.

ПАТО: Отож. В Англії всім байдуже, живий ти чи вмер. І, дивно, але загалом це непогано. Часом це просто... а, я не знаю.

Пауза.

МОРІН: Пато, як думаєш, ти коли-небудь десь осядеш? Може, як оженишся.

ПАТО (зі смішком): «Як оженюся...»

МОРІН: Урешті-решт обов’язково оженишся. Хіба ти не хочеш?

ПАТО: Не скажу, що дуже цим заморочуюся.

МОРІН: Аякже, у тебе скрізь коханок штабелями, можна не заморочуватися.

ПАТО: Нема в мене жінок штабелями.

МОРІН: Ну, одна-дві точно є.

ПАТО: Одна-дві, може, і є. З одною оце якраз балакаю.

МОРІН: Що, зі мною? От базікало.

ПАТО: Це правда. (Пауза.) Звісно, я не...

Пауза.

МОРІН: Що «не»?

Пауза. Пато знизує плечима й сумно хитає головою. По радіо починається пісня — «The Spinning Wheel», співає Делія Мерфі[7].

МОРІН: Мати любить цю пісню. Це Делія Мерфі.

ПАТО: Аж мороз по спині від цієї пісні.

МОРІН: Справді мороз по спині.

ПАТО: Це в неї голос так проймає. Мене ця пісня завжди лякала, як я ще був молодий. Співає, наче вовкулака. (Пауза.) Там бабуся наприкінці вмирає, чи просто засинає?

МОРІН: Думаю, просто засинає.

ПАТО: Ага...

Пауза.

МОРІН: А двоє йдуть полями, узявшись за руки.

ПАТО: Ага.

МОРІН: У місячному сяйві.

ПАТО (киває): Тепер таких пісень уже не пишуть. Слава Богу.

Морін сміється.

ПАТО: А хороший був вечір, скажи, Морін?

МОРІН: Хороший.

ПАТО: Ми добре їх провели?

МОРІН: Добре провели, добре.

ПАТО: Усі ридали.

МОРІН: Еге ж.

ПАТО: Га?

МОРІН: Еге ж.

ПАТО: Це точно. Це точно.

Пауза.

МОРІН: То хто була та американка, яку твої руки обмацували?

ПАТО (сміючись): Ой, перестань, яке «руки обмацували». Я її ледь торкнувся.

МОРІН: Хо-хо!

ПАТО: Здається, троюрідна кузина мого дядька. Долорес якось там. Гілі чи Гулі. Гілі. Теж у Бостоні живе.

МОРІН: Це ж незаконно, якщо вона твоя родичка.

ПАТО: Яке незаконно, вона ж не моя троюрідна кузина, що тут незаконного? Не можна торкатися цицьок троюрідної кузини, чи що?

МОРІН: Не можна!

ПАТО: Нічого про це не знаю. Мушу порадитися з адвокатом. А то наступного разу мене заарештують. Хоча в мене є аргумент на захист. У неї крихти були на блузці, я їх змітав.

МОРІН: Комусь іншому розказуй про крихти, Пато Дулі!

ПАТО: Це правда! (Чуттєва пауза. Нервово.) Отак це було...

Пато поволі простягає руку й делікатно змітає уявні крихти, потім поступово починає пестити перса Морін. Вона в цей час гладить його руку, потім помалу встає, сідає йому на коліна й гладить його по голові, поки він її мацає.

МОРІН: Вона красивіша за мене.

ПАТО: Ти красива.

МОРІН: Вона красивіша.

ПАТО: Ти мені подобаєшся.

МОРІН: У тебе сині очі.

ПАТО: Та сині.

МОРІН: Залишайся в мене на ніч.

ПАТО: Морін, ну, я не знаю.

МОРІН: Лишайся. До ранку.

Пауза.

ПАТО: А мати спить?

МОРІН: Мені все одно, спить вона чи не спить. (Пауза.) Нижче руку.

Пато легенько опускає руку нижче.

МОРІН: Ще нижче... Нижче...

Його рука опускається до промежини. Вона закидає голову назад. Пісня по радіо закінчується.

Затемнення.

Картина четверта

Ранок. Чорна сукня Морін лежить на столі. З коридору входить Меґ, несучи нічний горщик з сечею. Вона виливає його вміст у раковину, потім виносить горщик назад у коридор і за мить повертається, витираючи руки краєм нічної сорочки. Вона помічає чорну сукню й піднімає її зі зневагою.

МЕҐ: Сорок фунтів за це куце плаття? Куце та й годі. Ще й валяється тут.

Вона кидає сукню в дальній куток, повертається на кухню і вмикає чайник, при цьому голосно говорить, щоб розбудити Морін.

МЕҐ: Я вранці повинна поснідати, і не має значення, коли ти вночі припленталася додому у своєму платті. (Тихо.) Таки дурнувате плаття. (Голосно.) Ти б уже йшла до кінця — ходила взагалі без плаття. Щоб усі тебе помітили! (Тихо.) Хропе, аж перекидається. Стара людина мусить сама собі робити «Комплен», не кажу вже про вівсянку. Я сама вівсянки не варитиму, так тобі й кажу. Я боюся. Ти мене кашу варити не примусиш. Е ні. Я каші не варитиму, і не надійся.

Пато входить з коридору, заправляє сорочку в штани.

ПАТО: Доброго ранку, пані.

Меґ перелякалась, дивиться на Пато приголомшено.

МЕҐ: Доброго ранку.

ПАТО: Вівсянки хочете?

МЕҐ: Хочу.

ПАТО: Я можу вам зварити, якщо хочете.

МЕҐ: Ага.

ПАТО: А ви поки відпочиньте.

Меґ сідає в крісло-гойдалку й не зводить очей з Пато, поки той варить їй вівсянку.

ПАТО: Я тисячу разів варив братові вівсянку перед школою, тому я вмію. (Пауза.) Ви вчора не змогли приїхати на проводи американців?

МЕҐ: Ні.

ПАТО: Морін казала, що через хвору ногу.

МЕҐ (усе ще шокована): Ага, через хвору ногу. (Пауза.) А де Морін?

ПАТО: Вона ще трошки полежить. (Пауза.) Скажу чесно, я... Я хотів змитися до того, як ви прокинетесь, але Морін сказала: «Ми ж дорослі люди. Що тут такого?». Ми то дорослі, але... Не знаю. Мені все одно якось незручно. Ви мене розумієте? Не знаю. (Пауза.) Наші янкі якраз, мабуть, приземляються у своєму Бостоні. Якщо на те Божа воля. (Пауза.) Ми добре їх провели. Ох і провели. (Пауза.) Усі ридали. (Пауза.) Ви ще й «Комплену» хотіли?

МЕҐ: Хотіла.

Пато розколочує «Комплен» і подає їй.

ПАТО: Ви так любите «Комплен».

МЕҐ: Не люблю.

ПАТО: Не любите?

МЕҐ: Вона мене примушує його пити, хоч я й не люблю.

ПАТО: «Комплен» дуже корисний, особливо для старих.

МЕҐ: Мабуть, і мені корисний.

ПАТО: Корисний. Це зі смаком курки?

МЕҐ: Не знаю, з яким смаком.

ПАТО (вивчає упаковку): Так, смак курки. Це найкращий смак.

Пато повертається до вівсянки.

МЕҐ (тихо): Ти робиш з грудками — який може бути смак? І без ложки.

Пато подає Меґ вівсянку й сідає за стіл.

ПАТО: Готово. (Пауза.) Пані, а що у вас з рукою? Така червона.

МЕҐ: З рукою?

ПАТО: Це у вас був опік, так?

МЕҐ: Це був опік.

ПАТО: У вашому віці з опіками треба обережно.

МЕҐ: Обережно? Ага.

Морін входить з коридору, одягнена тільки в ліфчик і в нижню спідницю, підходить до Пато.

МОРІН: Що «треба обережно»? Ми були обережні, правда, Пато?

Морін сідає Пато на коліна.

ПАТО (збентежений): Ну, Морін...

МОРІН: Достатньо обережні, бо навіщо нам діти? У цій хаті й без них є кого няньчити.

Морін довго й міцно його цілує. Меґ дивиться з огидою.

ПАТО: Ну, Морін...

МОРІН: Пато, я така тобі вдячна за чудову ніч. Її варто було чекати стільки років. Ох і варто.

ПАТО (збентежений): Добре.

МЕҐ: Ми якраз говорили про мою обпечену руку перед тим, як ти ввірвалася без одягу!

МОРІН: Та йди ти зі своєю обпеченою рукою. (До Пато.) Пато, ти повинен вкласти в мене ту свою штуку ще раз, поки не поїхав надовго. Я саме в смак увійшла.

ПАТО: Морін...

Морін цілує його й іде на кухню, не зводячи очей з Меґ.

МОРІН: Потужний цей смак. О-ох.

Пато встає та збентежено ходить по кімнаті.

ПАТО: Я, мабуть, уже піду. Мені ще треба збиратися й усе таке...

МЕҐ (показує на Морін): Це вона обпекла мені руку! Я не мовчатиму! Хай усі знають! Притисла до розжареної плити! Вилила на неї повну сковороду гарячого смальцю! А лікареві сказала, що то я сама!

Пауза.

МОРІН (оторопіло): Пато, може, ти хоч чаю вип’єш перед тим, як іти?

Пауза.

ПАТО: Хіба що швиденько.

Морін розливає чай. Меґ дивиться то на Морін то на Пато.

МЕҐ: Ти чув, що я сказала?!

МОРІН: Думаєш, Пато слухає бурмотіння дурної старої курки?

МЕҐ: Дурної старої? Га? (Піднімає ліву руку.) А це хіба не доказ?

МОРІН: Пато, підійди сюди на секунду. Прошу тебе — понюхай раковину.

МЕҐ: Раковина тут ні причому!

МОРІН: Пато, підійди.

ПАТО: Га?

Пато йде на кухню.

МОРІН: Понюхай раковину.

Пато нахиляється над раковиною, нюхає, з огидою відхиляється.

МЕҐ: Раковина тут ні причому!

МОРІН: Кажеш, ні причому? Причому, причому. Вона свідчить про характер моєї обвинувачки.

ПАТО: А що це смердить? Каналізація?

МОРІН: Ніяка не каналізація. Це вона щоранку виливає сюди сцяки, хоч я їй сімсот разів казала відносити в туалет. Ба ні!

МЕҐ: Ми про обпечену руку говорили, а не про сцяки!

МОРІН: Ще й не споліскує! Яка може бути гігієна? У неї ще й інфекція сечового міхура, тому взагалі нема ніякої гігієни. А я там картоплю мию. Пий чай, Пато.

Пато бере чай, сьорбає з огидою.

МЕҐ: Вдягнися! Ходиш по хаті напівгола! Скоро мужики в черзі стоятимуть!

МОРІН: Мені подобається ходити напівголою. Це мене заводить.

МЕҐ: Та бачу, що заводить.

МОРІН: Збуджує!

МЕҐ: І, мабуть, нагадує тобі про Діфорд-Хол[8] в Англії...

МОРІН (зло): Ану закрий свою смердючу...

МЕҐ: У твоєму одязі тебе туди не пускали, ге ж?

МОРІН: Закрий пащу, я сказала!

МЕҐ: Там можна тільки довгі нічні сорочки та застібнуті на всі ґудзики куртки...

Морін кидається до Меґ зі стиснутими кулаками. Пато хапає її за руку і стає між ними.

ПАТО: Та ну що це з вами?

МЕҐ: Діфорд-Хол! Діфорд-Хол! Діфорд-Хол!

МОРІН: Ага, Діфорд-Хол. І, мабуть...

МЕҐ: Діфорд-Хол! Діфорд-Хол!

МОРІН: І, мабуть, той горщок зі сцяками я вигадала?

МЕҐ: Та що сцяки! Хлопче, хочеш знати, що таке Діфорд-Хол?

МОРІН: Ану заткнись!

МЕҐ: Це дурдом! Дурка в Англії! Я її звідтіля виписала, пообіцявши тримати під своєю опікою. Показати документи?

Меґ човгає в коридор.

МЕҐ: Як доказ. Щоб довести, що або я стара дурна курка, або хтось у нас тут псих. Ха! Вона мені сцяки межи очі тиче. От же ж...

Мовчанка. Морін підходить до стола й сідає. Пато виливає свій чай у раковину, споліскує чашку і миє руки.

МОРІН: Це правда, що я лежала в психіатричній лікарні. Після нервового зриву. Багато років тому.

ПАТО: Подумаєш, нервовий зрив. У багатьох бувають нервові зриви.

МОРІН: Ага, у багатьох ошалілих з самотності.

ПАТО: Чого це в ошалілих? У багатьох добре освічених людей теж бувають нервові зриви. Власне кажучи, в освічених вони бувають частіше. У бідолашного Спайка Міліґана[9] ті зриви вічно. Безперервно. У мене теж періодично бувають проблеми з нервами — я не боюся це визнавати. У цьому нема нічого ганебного. Просто це означає, що ти багато про що думаєш і багато що береш близько до серця.

МОРІН: Нема нічого ганебного цілий місяць пробути в дурці? Та ну.

ПАТО: Нема нічого ганебного в тому, щоб про щось думати і про щось переживати. А «дурка» — тупе слово, і ти, Морін, це добре знаєш.

Пато підходить до стола й сідає навпроти неї.

МОРІН: Я була в Англії, коли це сталося. Влаштувалася там прибиральницею. Мені якраз двадцять п’ять минуло. Перший раз виїжджала. І єдиний раз. Моя сестра щойно вийшла заміж, друга заміж збиралася. Працювала я в Лідсі, прибирала офіси. Туалети. Нас була ціла група, тільки вони всі англійки. «Ти, занюхана ірлашка... Пика, як свиняча срака...» Це я вперше виїжджала з Коннемари. «Вертайся у свій задрипаний свинюшник — чи з якої ти там дірки вилізла». Половини лайки я навіть не розуміла. Одна чорна жінка мені пояснювала. З Тринідаду. Вони і її кляли, та вона тільки сміялася. Отакенне лице в неї було і отакенна усмішка. Показувала мені фотографії з Тринідаду, а я: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут лайно?». Якось я їй показала календар з картинками Коннемари і вона мені сказала: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут...». (Пауза.) Та потім вона переїхала в Лондон, у неї чоловік умирав. І все дісталося одній мені.

Пауза.

ПАТО: Морін, це все було давно, пора забути.

Пауза. Морін якийсь час на нього дивиться.

МОРІН: Але ти собі думаєш, що я й досі намахана?

ПАТО: Та ну що ти, ні.

МОРІН: О, ні?

Морін устає і йде на кухню.

ПАТО: Я такого й близько не думаю. Я просто кажу, що це було давно й пора забути. І що нема чого соромитися. Забудь, постав на цьому крапку.

МОРІН: Забути, поставити крапку, коли ота весь час на мене витріщається, наче я якась... якась... (Пауза.) І я їй руку не обпікала, хоч я й була намахана. То вона пробувала насмажити собі картоплі. Ми полаялись і я її на годинку покинула, а вона захотіла смаженої картоплі. І, мабуть, перекинула сковороду. Бог його знає, як. Я приходжу, а вона лежить біля плити. Тільки через той Діфорд-Хол вона думає, що може мене звинувачувати, а я не відкараскаюсь. Бо нібито я не розрізняю, що правда, а що ні. А я розрізняю. Добре розрізняю, стара смердюча суко.

ПАТО: Морін, не сприймай її так болісно.

МОРІН: Пато, а що я можу вдіяти? Вона кого хочеш доведе до сказу. Хоч уже треба бути скаженим, щоб її зачіпати.

ПАТО (усміхаючись): Воно й видно, що вона це вміє.

МОРІН: Ох і вміє. Я сама дивуюсь, яка я тут з нею нормальна!

Обоє усміхаються. Пауза.

ПАТО: Морін, ну то я вже піду.

МОРІН: Добре, Пато. Ти чай допив?

ПАТО: Не допив. Балачки про сцяки відбили охоту.

МОРІН: Та вже ж. У кого хочеш відбили б. А я з цим маю жити? (Сумно.) А я з цим маю жити? (Дивиться прямо на нього.) Мабуть, мушу.

Пауза.

ПАТО: Морін, накинь щось на себе. Змерзнеш, у хаті не топиться.

Пауза. Морін знову помітно похмурніє. Вона дивиться на себе.

МОРІН (тихо): «Накинь щось на себе»? Я, по-твоєму, стала страшна і тому «Накинь щось на себе»...

ПАТО: Ні, Морін, холодно. Я ж казав. Не ходи так. Змерзнеш.

МОРІН: А вночі я не була страшна? Чи була?

ПАТО: Ну, Морін. Ну чого ти?

МОРІН: Уночі ти думав, що я королева краси. Чи так казав. А тепер: «Прикрийся», «Ти мені огидна»...

ПАТО (наближається до неї): Морін, ну навіщо ти таке говориш?

МОРІН: Можливо, в цьому причина.

ПАТО (зупиняється): Причина чого?

МОРІН: Іди звідси, якщо я тобі огидна.

ПАТО: Ти мені не огидна.

МОРІН (трохи не плаче): Іди звідси, я сказала.

ПАТО (наближається знову): Морін...

Меґ заходить, вимахуючи документами й Пато зупиняється.

МЕҐ: Ага! Осьо документи. Діфорд-Хол. То що, я дурна стара курка? Га? Хто хоче прочитати? Га? Це доказ, і нема чого тицяти мені раковиною! (Пауза.) Га?

ПАТО: Морін...

МОРІН (опанувала себе, ніжно): Іди вже, Пато.

Пауза.

ПАТО: Я напишу тобі з Англії. (Пауза. Серйозно.) Дивись на мене! (Пауза. М’яко.) Я напишу тобі з Англії.

Пато вдягає куртку, обертається востаннє глянути на Морін, потім виходить, зачинивши за собою двері. Кроки віддаляються. Пауза.

МЕҐ: Ні чорта він не напише. (Пауза.) А твоє плаття я кинула оно в куток до сміття.

Пауза. Морін якусь мить на неї дивиться — з сумом, відчаєм, однак без злості.

МОРІН: Чому? Чому? Чого ти?

Пауза. Морін іде туди, де лежить її сукня, присідає поряд, піднімає сукню, притискає до грудей. Якийсь час сидить навпочіпки, потім устає і йде повз матір.

МОРІН: Ти подивись на себе.

Морін виходить у коридор.

МЕҐ: То ти на себе подивись, це... це...

Морін зачиняє за собою двері.

МЕҐ: ...тобі це більше треба.

Меґ мовчки тримає документи. Пауза. Вона їх кладе, чухається, помічає неїдену вівсянку і встромляє в неї пальця.

МЕҐ (тихо): Вівсянка вже захолола. (Голосно.) Моя вівсянка захолола!

Меґ тупо дивиться перед собою.

Затемнення.

Картина п’ята

На сцені темно, прожектор висвітлює тільки Пато, який сидить за столом у найнятій кімнаті в Англії і перечитує вголос листа, якого написав Морін.

ПАТО: Дорога Морін, це Пато Дулі і я пишу з Лондона, і вибач, що так довго не писав, але, якщо чесно, я не знав, чи хочеш ти, щоб я написав, та все ж я вирішив спробувати й побачити. Багато про що я хочу сказати, і хоч я не дуже вмілий листописець, але спробую сказати, якщо вдасться. Морін, великих подій у нас тут немає, окрім, хіба що, тиждень тому на одного чоловіка з Вексфорда з риштування впав піддон із цеглою, йому наклали на голову сорок швів, і його щастя, що він узагалі живий, він уже старий, п’ятдесят з гаком років, а крім цього, інших новин нема. По суботах або по п’ятницях я виходжу випити пива, але нікого тут не знаю і ні з ким не балакаю. Нема з ким балакати. Зрідка забігає наш бригадир. Не знаю, як правильно пишеться «бригадир» — через «и» чи через «е»? Я давно забув шкільну науку. Морін, я все ходжу манівцями, як-то кажуть, а насправді хочу говорити про нас з тобою, якщо існує така штука, як «ми з тобою», я не знаю теперішнього розкладу карт. Я весь час думаю, як у нас усе було по-царськи на проводах янкі і після них, коли ми говорили й пішли до тебе. І я чесно вважав, що ти королева краси, і вважаю, і те, що сталося, було не через тебе, а через мене. Зі мною таке вже бувало раніше раз чи двічі, коли я напивався і нічого не виходило. Для мене була б велика честь бути першим, кого ти обрала, і це все одно велика честь, і хоч у ту ніч нічого не вийшло, це не означає, що не виходитиме ніколи. І я не збагну, чого ти потім так на мене розізлилася, хоч уночі поставилася з таким розумінням до того, що зі мною сталося. Може, ти подумала, що я почав на тебе дивитися інакше, коли випливла тема про твій нервовий зрив, але я не дивився на тебе інакше взагалі, і тоді, коли я сказав: «Накинь на себе щось, бо холодно», ти чогось подумала, що я не хочу тебе бачити в ліфчику і в нижній спідниці, але це дуже далеко від правди, бо, якщо по правді, то я міг би дивитися на тебе в ліфчику і в нижній спідниці до самого вечора. Я б ніколи не надивився на тебе в ліфчику і в нижній спідниці, і коли-небудь, якщо на те Божа воля, я знов дивитимусь на тебе в ліфчику і в нижній спідниці. І це підводить мене до іншого, якщо ти, звісно, й досі мені не пробачила, бо в такому разі ми повинні про все забути й розійтись як друзі, але якщо ти пробачила, то це підводить мене до іншого — що я збрехав тобі на початку, коли писав, що новин нема, бо новини є. Новини такі, що я зв’язався з моїм дядьком з Бостона, і випадок з чоловіком з Вексфорда і цеглою став останньою соломи́нкою. Це щастя, якщо людина залишається жива на будівельних майданчиках в Англії, не кажу вже про малі гроші і «Ти, ірландцю, ану роби се і те», і я зв’язався з дядьком з Бостона і він мені запропонував там роботу, і я збираюся на неї погодитися. У Лінан заїду через два тижні забрати речі і, мабуть, будуть проводи, а я тебе хочу спитати — хочеш поїхати зі мною? Не прямо зразу, звісно, бо тобі ж треба з усім розібратися, але через місяць чи два, хоч, може, ти мені не пробачила, і я оце тут пишу, як дурний. Якщо ти не пробачила, то краще нам не бачитися кілька днів, поки я поїду, і, якщо ти не відповіси, то я зрозумію, але якщо ти пробачила, то що тебе держи́ть в Ірландії? Матір доглянуть сестри, а за всі роки, що ти несла цей тягар, хіба ти не заслужила кращого життя? А якщо вони відмовляться, то в Охтерарді є дім для старих, там вони мають ідеальний догляд, моя мати там була, поки не преставилася, там їм не нудно, і чого твоїй матері стирчати на тій великій горі? Нема чого. (Пауза.) Одно слово, Морін, вибір за тобою. Моя адреса написана згори, і номер телефону в нашому фойє, тільки дзвони довгенько, якщо захочеш подзвонити, і ще треба набирати код, а я буду страшне який радий тебе почути. Якщо ти не подзвониш, я зрозумію. Бережи себе, Морін. А та наша ніч, хоч нічого й не вийшло, все одно наповнює мене щастям при одній думці про неї, про те, які ми були близькі, і навіть якщо я ніколи тебе не почую й не побачу, то все одно буду щасливий спогадами про ту ніч, і це все, що я хотів тобі сказати. Подумай про це. Щиро твій, Пато Дулі.

Прожектор гасне, але в темряві на сцені Пато продовжує читати — тепер уже листа до брата.

ПАТО: Дорогий Реймонде, здоров будь. Я кладу в конверт зразу кілька листів, бо не хочу, щоб різні люди знали, кому я пишу. Роздай листи тихенько і не читай їх. Я знаю, ти не читатимеш. Один — Мікові Дауду, віддаси, як вийде з лікарні. Це щось страшне — чоловік трохи не втопився в силосній ямі. Ще один — бідолашній Ґерлін, віддаси, коли її побачиш, а заодно скажи, хай перестане закохуватись у священиків. А ще один — для Морін Фолан. Піди до неї в той же день, як одержиш, і віддай їй у власні руки. У мене новин мало. Про Америку розкажу більше деталей незабаром. Так, це чудово. Удачі тобі, Реймонде, і не забудь — вручити Морін особисто. До побачення.

Картина шоста

По обіді. Рей стоїть біля запаленої плити, захоплено дивиться телевізор, періодично поляпує по коліні запечатаним конвертом. Меґ дивиться на нього й на конверт з крісла-гойдалки. Довга пауза, перш ніж Рей промовляє.

РЕЙ: Цей Вейн — падлюка.

МЕҐ: Падлюка?

РЕЙ: Падлюка. Він ніколи не зупиниться.

МЕҐ: Ох-ох.

Пауза.

РЕЙ: Бачите, ото Патрісія, з волоссям? Патрісія погана, але Вейн — це чистий жах. (Пауза.) Я люблю серіал «Сини й дочки»[10]. Дуже.

МЕҐ: Любиш?

РЕЙ: Усі одне одного вбивають і багато дівчат у купальниках. Це найкращий серіал.

МЕҐ: А я жду, коли будуть новини.

Пауза.

РЕЙ: Довго вам ще ждати.

Серія закінчується.

РЕЙ (потягується): Ну от і все.

МЕҐ: Далі будуть новини? Ой, ні.

РЕЙ: Ні. Господи, далі буде «Сільська практика»[11]. Хіба сьогодні четвер?

МЕҐ: То вимкни, якщо нема новин. Я тільки їх і ждала.

РЕЙ(вимикає телевізор і ходить по кімнаті): До шостої години новин не буде. (Дивиться на годинник. Тихо, роздратовано.) Чорт, чорт, чорт, чорт, чорт, чорт. (Пауза.) Ви ж казали, що вона вже мала бути вдома.

МЕҐ: Казала. (Пауза.) Може, з ким забалакалася, хоч вона й не любить ні з ким балакати. Дуже замкнута.

РЕЙ: Я добре знаю, що вона замкнута. (Пауза.) У неї вавка в голові, скажу прямо. Вона була забрала в нас тенісного м’ячика, коли ми з Мартіном Генлоном грали у свінгболу[12], а він узяв і залетів у ваш двір, а вона не віддала, хоч як ми її благали, і вже минуло десять років, а я все одно не забув.

МЕҐ: Без коментарів, як кажуть.

РЕЙ: Досі не забув і ніколи не забуду!

МЕҐ: А хіба ви тоді з Мартіном не кидалися м’ячиком у наших курей, і одну курку вцілили так, що вона здохла і це тому ваш м’ячик залетів у наш двір?

РЕЙ: Тітко, ми у свінгболу грали!

МЕҐ: Ох-ох.

РЕЙ: Ми не кидалися в курей. Це був свінгбол. І ми потім більше ніколи не грали у свінгболу. Так і дитинство минуло. Бо як можна грати у свінгболу без м’ячика?

МЕҐ: Ніяк.

РЕЙ: Правильно, що ніяк. Абсолютно ніяк. (Пауза.) Сука!

МЕҐ: Рею, ти йди, а листа віддай мені, я передам, бо чого тобі ждати дівку, яка забрала в тебе м’ячика.

Рей міркує, спокушений пропозицією, проте неохоче вирішує на неї не приставати.

РЕЙ: Тітко, я маю чіткі інструкції.

МЕҐ (з досадою): Звари мені чаю.

РЕЙ: Я не варитиму вам чаю. Я прийшов сюди примусово. Я не буду ще й прислужувати на додачу.

МЕҐ: Або кинь іще брикет торфу в плиту. Мені холодно.

РЕЙ: Я хіба не ясно сказав?

МЕҐ: Та ну, Рею. Ти хороший хлопець, хай тебе Господь благословить.

Зітхаючи, Рей кладе на стіл листа, з якого Меґ не зводить очей, і за допомогою важкої чорної кочерги, що стоїть біля плити, підкидає в топку кілька брикетів торфу.

РЕЙ: Та що свінгбол, якщо я тиждень тому бачив її на дорозі, і сказав «Здрастуйте», а вона що? А вона хоч би що. І не глянула на мене.

МЕҐ: Не глянула?

РЕЙ: І що я хотів сказати — я хотів сказати: «Іди ти в дірку, дамочка», але не сказав, хоч і думав сказати, але тепер думаю, що треба було забігти наперед і сказати, і нехай би вона обдристалася, сука така!

МЕҐ: Ото й треба було сказати — за те, що й не глянула на тебе, а ти ж хороший хлопець, Рею, ти мені в плиті натопив. У неї останнім часом поганий настрій.

РЕЙ: І так погано вдягається. Усі це кажуть. (Закінчує возитися біля плити, кочерга ще в руці. Дивиться на рушник на стіні.) «Устигни в рай на півгодини раніше, ніж диявол збагне, що ти вмер».

МЕҐ: Ага.

РЕЙ (смішним голосом): «Устигни в рай на півгодини раніше, ніж диявол збагне, що ти вмер».

МЕҐ (збентежений сміх): Ага.

Рей ходить по кімнаті, вимахуючи кочергою.

РЕЙ: Гарна кочерга.

МЕҐ: Гарна?

РЕЙ: Міцна й важка.

МЕҐ: Довга й важка.

РЕЙ: Міцна, важка, довга. Півдесятка лягавих можна завалити цією кочергою, а на ній і подряпинки не буде, а тоді обколошматити їх іще раз, для забави, щоб дивитись, як з них кров тече. (Пауза.) Продасте її мені?

МЕҐ: Не продам. Щоб ти поліцію бив?

РЕЙ: П’ять фунтів.

МЕҐ: Вона нам самим потрібна.

РЕЙ (невдоволено вигукує): Ет! (Ставить кочергу біля плити.) Жаль, така кочерга пропадає.

Рей бреде на кухню. Очі Меґ прикуті до листа, вона повільно встає з крісла.

РЕЙ: Я міг би в місті купити десяток таких, не гірших, і за половину ціни.

Якраз тоді, як Меґ починає підбиратися до листа, Рей повертається, її не помічає, проходить мимо й по дорозі бере листа. Меґ корчить гримасу й сідає назад у крісло. Рей одчиняє вхідні двері, визирає надвір, чи не йде Морін, зітхає і зачиняє двері.

РЕЙ: Ще з обіду тут стирчу. (Пауза.) А міг би вдома дивитись телевізор.

Рей сідає до столу.

МЕҐ: Хтозна, може, вона аж увечері повернеться.

РЕЙ (сердито): Коли я тільки прийшов, ви сказали, що вона буде о третій!

МЕҐ: Так, вона переважно приходить о третій. (Пауза.) А часом увечері. Зрідка. (Пауза.) Часом аж пізно ввечері. (Пауза.) Іноді вночі. (Пауза.) А якось прийшла була вранці...

РЕЙ (сердито перебиває): Добре, добре! Цитьте, бо я вас зараз поб’ю.

Пауза.

МЕҐ: Та я ж тільки кажу.

РЕЙ: Ну то перестаньте казати! (Зітхає; довга пауза.) У вас тут сцяками смердить.

МЕҐ (пауза; збентежено): Це через котів.

РЕЙ: Через котів?

МЕҐ: Через котів. (Пауза.) Лазять у раковину.

Пауза.

РЕЙ: Чого вони лазять у раковину?

МЕҐ: Сцяти.

РЕЙ: Сцяти? Коти лазять у раковину сцяти? (Роздратовано.) Ой як добре. У вас тут якась особлива порода котів.

Пауза.

МЕҐ: Я не знаю, яка в них порода.

Пауза. Рей нахиляє голову й стукається лобом об стіл, а потім повільно й ритмічно починає гатити об стіл кулаком.

РЕЙ (протяжно): Я не хочу тут бути, я не хочу тут бути, я не хочу тут бути, я не хочу тут бути...

Рей піднімає голову, дивиться на лист, починає помаленьку його обертати, явно спокушений.

Пауза.

МЕҐ: Рею, ну звари мені чаю. (Пауза.) Або заколоти «Комплену». (Пауза.) Тільки добре розмішай, щоб не було грудочок.

РЕЙ: Якщо треба, щоб не було грудок, то не з «Комплену» я б починав. І був би вже давно вдома. Я почав би з тієї великої грудки, що тут у кріслі сидить. Точно кажу!

Пауза.

МЕҐ: Або розведи бульйонний кубик.

Рей скрегоче зубами, голосно дихає, трохи не плаче.

РЕЙ (перебільшено сумно): Пато, Пато, Пато. (Пауза.) Що там у тому листі? (Пауза. Серйозно.) Тітко, якщо я залишу вам листа, ви віддасте їй прямо в руки, правильно?

МЕҐ: Так. Віддам Морін прямо в руки.

Пауза.

РЕЙ: І не відкриєте?

МЕҐ: Не відкрию. Ти що. Лист — це особисте. Якщо на ньому не моє ім’я, то яке мені до нього діло?

РЕЙ: І хай вас грім поб’є, якщо відкриєте?

МЕҐ: І хай мене грім поб’є, якщо відкрию, але грім мене не поб’є, бо я не відкрию.

Пауза.

РЕЙ: Ну то я його залишаю.

Рей спирає листа на солянку, якусь мить міркує, секунду дивиться на Меґ, знову дивиться на листа, знову міркує, потім стомлено махає рукою й вирішує його залишити.

РЕЙ: До побачення, тітко.

МЕҐ: До побачення, Пато. Тобто, Рей.

Рей кривиться в її бік і виходить у вхідні двері, але щільно їх не зачиняє, лишає шпарину, а сам чекає надворі. Меґ береться руками за бильця крісла, щоб устати, але пригадує, що не чула, як віддаляються Реєві кроки. Знову кладе руки на коліна й сідає незворушно. Пауза. Вхідні двері різко розчиняються, Рей просовує голову й дивиться на неї. Вона безневинно йому всміхається.

РЕЙ: Добре.

Рей виходить, тепер уже зачинивши за собою двері. Меґ слухає, як стихають його кроки, потім устає, бере конверт і відкриває, йде до плити, знімає кільце конфорки, так, що стає видно полум’я, і читає листа. Дочитавши перший аркуш, кидає його у вогонь і починає читати другий. Повільне затемнення.

Картина сьома

Вечір. Меґ у своєму кріслі-гойдалці, Морін за столом, читає. Тихо працює радіо, передає пісні на замовлення. Прийом дуже поганий, звук плаває, тріск завад. Перед реплікою Меґ — пауза.

МЕҐ: Поганий прийом.

МОРІН: А що я можу зробити? Поганий то й поганий.

Пауза.

МЕҐ: Тріщить. (Пауза.) Мелодії майже не чути. (Пауза.) Не чути навіть, для кого замовили і з якої частини країни.

МОРІН: А я чую добре.

МЕҐ: Ти чуєш добре?

Пауза.

МОРІН: Мабуть, ти вже глухнеш.

МЕҐ: Нічого я не глухну. У мене прекрасний слух.

МОРІН: Я тебе скоро віддам у притулок для глухих. (Пауза.) А там тобі не буде ні тріски́, ні голландського соусу. Ніколи. Боби та хліб — оце й усе, що ти там їстимеш. Якщо пощастить. А якщо не їстимеш, тобі дадуть копняка, а може, й по зубах.

Пауза.

МЕҐ: Я вмру, а не поїду в той притулок.

МОРІН: Скоріше б уже.

Пауза.

МЕҐ: Добра була тріска в голландському соусі, Морін.

МОРІН: Та мабуть же.

МЕҐ: Смачна.

МОРІН: Я її тільки варю в торбинці і розрізаю торбинку ножицями. Більше нічого. Тому не треба мені твоїх компліментів.

Пауза.

МЕҐ: Ти зі мною останнім часом така недобра.

МОРІН: Добра чи недобра, яка різниця. (Пауза.) Я тобі на тому тижні купляла пакет жувальних цукерок, чого ж я недобра?

Пауза.

МЕҐ: Ти, мабуть, недобра через Пато Дулі. (Пауза.) Що він не запросив тебе на свої сьогоднішні проводи.

МОРІН: Пато Дулі живе своїм життям.

МЕҐ: Йому треба було тільки одного.

МОРІН: Може, й так. А може, то мені треба було тільки одного. У нас тепер рівність. Не те, що у ваш час.

МЕҐ: Усе було нормально в наш час.

МОРІН: Ми тепер розкуті в ліжку, не те, що ви. Не соромимося просити, чого хочемо. І це чудово — відчувати в ліжку насолоду.

МЕҐ: Кажеш, Морін, чудово?

МОРІН (збентежена, що Меґ не обурилась): Чудово.

МЕҐ: Може, й так. Ех, добре тобі.

Морін усе ще збентежена, бере на кухні кілька штук пісочного печива і їсть.

МЕҐ: А ти не боялася, що буде дитина?

МОРІН: Не боялася. Ми були обережні.

МЕҐ: Ви були обережні?

МОРІН: Так. Ми були уважні і обережні. Ми були ніжні та обережні, якщо хочеш знати.

МЕҐ: Не сумніваюся, що ніжні та обережні. Ага, ага. Ніжні та обережні, не сумніваюся.

Пауза.

МОРІН: Ти знов нюхала гасову лампу?

Пауза.

МЕҐ: Чого ти до мене завжди чіпляєшся з тією гасовою лампою?

МОРІН: Бо ти в якомусь дивному настрої.

МЕҐ: Це дивний настрій? Ні. Це нормальний настрій.

МОРІН: Таки дивний. (Пауза.) Ах, як же нам із Пато було чудово. Тепер я розумію, чого всі так це люблять, але для чоловіка мало того, що він вправний у ліжку. Між вами має бути багато спільного — ну, там, які ви книжки читаєте, чи які у вас політичні погляди, тож я йому сказала, що нічого не вийде, хоч він і чудовий у ліжку.

МЕҐ: Коли це ти йому таке сказала?

МОРІН: Зразу ж і сказала. Коли...

МЕҐ (перебиває): І він, мабуть, засмутився.

МОРІН: Дуже засмутився, але я його заспокоїла, що так буде краще і він погодився.

МЕҐ: А де б він дівся.

Пауза.

МОРІН: Але я подумала, що з мого боку буде нечесно піти з ним прощатися. Я подумала, що йому буде незручно.

МЕҐ: Та вже ж йому буде незручно. (Пауза.) То ви тільки через те розійшлися, що у вас мало спільного?

МОРІН: Тільки через це. І розійшлись як друзі, ніхто ні на кого не ображається. (Пауза.) Ні. Ніяких образ. Я тієї ночі одержала від Пато Дулі все, що хотіла. І йому було добре, і мені було добре.

МЕҐ: А, ну так. Не сумніваюсь. Було добре для вас обох.

Меґ усміхається й киває.

МОРІН (сміючись): У тебе сьогодні якийсь чудний настрій!

Пауза.

МОРІН: Я рада, що Пато їде й більше не приходитиме мене мацати.

МЕҐ: Може, воно й так. І я рада, що Пато їде.

МОРІН (усміхаючись): Ти так любиш пхати носа в чужі справи. (Пауза.) Хочеш пісочного пальчика?

МЕҐ: Хочу пісочного пальчика.

МОРІН: Попроси.

МЕҐ: Будь ласка.

Морін дає Меґ пісочного пальчика, перед тим непристойно ним помахавши.

МОРІН: Щось вони мені нагадують, ці пальчики.

МЕҐ: Та тобі одне в голові.

МОРІН: А ти, мабуть, уже давно й забула, яке воно — те, що вони мені нагадують.

МЕҐ: Та, мабуть, забула. Це ж ти в нас по такому спеціалістка.

МОРІН: Я спеціалістка.

МЕҐ: Еге ж.

МОРІН: Видатна спеціалістка.

МЕҐ: Та бачу, що спеціалістка. Видатна спеціалістка. Я й не сумніваюсь.

Пауза.

МОРІН (підозріливо): А чого це ти не сумніваєшся?

МЕҐ: Та ти ж так тицяла своїм Пато Дулі мені межи очі, так уже ним хизувалася, наче пава. Хоч і... (Меґ зупиняє себе, щоб не сказати зайвого.)

Пауза.

МОРІН (усміхаючись): Хоч і що?

МЕҐ: Я на цю тему не скажу більше ні слова. Без коментарів, як то кажуть. А пісочні пальчики добрі.

МОРІН (ледве стримується): Хоч і що? Кажи!

МЕҐ (лякається): Хоч і нічого, Морін.

МОРІН (наполягає): Ні, хоч і що? Ну? (Пауза.) Ти з кимось говорила?

МЕҐ: Морін, ну з ким би я говорила?

МОРІН (намагається розібратись): Ти з кимось говорила.

МЕҐ: Морін, ні з ким я не говорила. Ти ж добре знаєш, що я ні з ким не балакаю. Та й кому Пато міг розказати, що не зміг?..

Меґ раптом усвідомлює, що саме сказала. Морін дивиться на неї вражено і з ненавистю, потім іде на кухню, приголомшена, ставить на конфорку сковороду, вмикає плиту на найвище нагрівання і виливає у сковороду півпляшки олії, потім знімає з гачка на стіні гумові рукавиці й надіває. Меґ кладе руки на підлокітники крісла, щоб устати, проте Морін штурхає її ногою в пах, і Меґ падає назад, перелякано дивлячись на Морін, яка сідає за стіл і жде, коли закипить олія. Вона говорить тихо, дивлячись просто себе.

МОРІН: Як ти знаєш?

МЕҐ: Морін, нічого я не знаю.

МОРІН: Ага.

Пауза.

МЕҐ: Чи, може, Рей щось згадував? Так, думаю, це Рей...

МОРІН: Пато на цю тему нічого Реєві не сказав би.

МЕҐ (зі слізьми): Морін, я сказала тільки для того, щоб ти перестала хизуватись, як та пава. Бо що така стара жінка, як я, може знати? Я тільки вгадувала.

МОРІН: Ти добре знаєш, і нічого не вгадуєш, і нічого на моєму лиці не написано. Питаю вдруге і востаннє. Як ти знаєш?

МЕҐ: Морін, на твоєму лиці було написано. І тільки так я здогадалась. У тебе й досі вигляд незайманої, такий, як завжди був. (Без злої думки.) І завжди буде.

Олія закипає. Морін устає, вмикає голосно радіо, дивиться на Меґ, проходячи повз неї, бере сковороду з олією, вимикає газ і повертається до Меґ.

МЕҐ (з жахом): Він прислав тобі листа, а я прочитала!

Морін без поспіху бере материну зморщену руку, витягує і починає повільно лити на неї киплячу олію, а Меґ верещить з болю й жаху.

МОРІН: Де лист?

МЕҐ (крізь крик): Я спалила! Пробач, Морін!

МОРІН: Що було в листі?

Меґ верещить так, що не може говорити. Морін перестає лити олію і відпускає руку. Меґ тулить руку до себе, корчиться, верещить і скавучить.

МОРІН: Що було в листі?

МЕҐ: Що він забагато випив, і все тому, а ти не винна.

МОРІН: Що він ще писав?

МЕҐ: Він не здасть мене в притулок!

МОРІН: Що ти мелеш, який притулок? Що він ще писав?!

МЕҐ: Морін, я вже не пам’ятаю! Не пам’ятаю...!

Морін хапає руку Меґ, знову її тримає і повторює катування.

Меґ кричить.

МОРІН: Що він іще писав?! Га?!

МЕҐ (крізь крик): Кликав тебе поїхати з ним в Америку!

Приголомшена Морін пускає руку Меґ і перестає лити олію. Меґ знов тулить руку до себе і скімлить.

МОРІН: Що?

МЕҐ: Але як же ти з ним поїдеш? Ти повинна мене доглядати.

МОРІН (щасливо вражена): Він кликав мене поїхати з ним в Америку?

МЕҐ (дивиться на неї знизу): А як же я, Морін?

Невеличка пауза перед тим, як Морін єдиним лінивим рухом виливає відчутну кількість олії Меґ на груди, при цьому частина хлюпає їй у лице. Меґ корчиться, кричить, падає додолу, намагається струсити киплячу олію, лежить, верещить і звивається. Морін робить крок убік, щоб мати не впала на неї. Вона й досі ошелешена, матері фактично не помічає.

МОРІН (мрійливо, до себе): Він покликав мене з собою в Америку..? (Оговтується.) Котра година? О, чорт, він уже їде! Я мушу його побачити. О Боже! Що вдягти? Е... Чорну сукню! Мою маленьку чорну сукеночку! Вона йому дещо нагадає...

Морін стрілою кидається в коридор.

МЕҐ (тихо, плачучи): Морін... допоможи...

Морін за мить повертається, на ходу натягуючи чорну сукню.

МОРІН (до себе): Ну як я? Ох, треба спішити. Котра година? О Боже...

МЕҐ: Допоможи, Морін...

МОРІН (розчісується): Допомогти? Після того, що ти зробила? Допоможи, вона каже. Ні, не допоможу. Я іще одне тобі скажу. Якщо я спізнюся й не побачу Пато — ох ти тоді за це заплатиш. Ох і заплатиш. Я вже тебе не пожалію. Геть з дороги, ти...

Морін переступає через Меґ, яка так само дриґається долі, і виходить з хати. Пауза. Меґ трошки повзе. Вхідні двері рвучко відчиняються, Меґ піднімає голову — це влітає Морін.

МОРІН: Ключі від машини забула...

Морін хапає зі стола ключі, йде до дверей, повертається до стола й вимикає радіо.

МОРІН: Електрика нагоряє.

Морін знову виходить, грюкнувши дверима. Пауза. Чути, як заводиться і від’їжджає машина. Пауза.

МЕҐ (тихо): Хто ж мене догляне?

Меґ, так само тремтячи, дивиться на свою обварену руку.

Затемнення.

Картина восьма

Той самий вечір. Єдине світло в приміщенні випромінює жовтогарячий жар з-за дверцят плити, освітлюючи темний непорушний силует Меґ у її кріслі-гойдалці, яке гойдається туди-сюди зі своєї волі, та Морін у її чорній сукні, що дуже тихо ступає по кімнаті з кочергою в руці.

МОРІН: У Бостон. У Бостон поїду. Це ж звідти оці двоє, Кеннеді? Чи не звідти? Роберт Кеннеді мені більше подобається. Він, здається, краще ставився до жінок. Хоч я про таке й не читала. (Пауза.) Бостон. Яке гарне слово. Там буде краще, ніж в Англії, це точно. Хіба є де гірше, ніж в Англії? Я там лайна прибирати не буду, і ніхто мене не обзиватиме, а якщо хтось і спробує обзивати, то Пато буде поряд і за мене заступиться, хоч, думаю, ніхто не обзиватиме. Янкі люблять ірландців. (Пауза.) Пато так мене вмовляв, фактично благав. Фактично навколішки ставав, трохи не плакав. Я аж на станції його догнала, у нас і п’яти хвилин не було — а все через тебе. Через те, що ти влізла. Тепер уже пізно влазити. Нічого в тебе не вийшло, хоч ти й дуже старалася. Ще п’ять хвилин і вийшло б. Бідолашна ти. Бідолашна стара егоїстична сука. (Пауза.) Він мене всю обцілував, коли побачив. У нього такі сині очі. Такі м’язи. Він так міцно мене пригорнув. «Чого ти не відповіла на мого листа?» І пообіцяв приїхати й дати тобі копняка під гузно, коли я сказала чого, але я сказала: «Не треба, вона просто старе слабе на голову лайно, не варто об неї взуття бруднити». (Пауза.) «Прилетиш до мене в Бостон, моя люба, коли одержиш гроші». «Прилечу, Пато. Ми одружимося чи заживемо в гріху — яка різниця... Мені байдуже. Мені байдуже, хай теліпають язиками. Про мене й раніше теліпали, тож поки я з тобою, Пато, мені байдуже про їхні язики без кісток, хай теліпають. Головне, щоб ми були разом, щоб грілися, тісно притулившись, щоб засинали в обіймах — більше нічого я не хочу. (Пауза.) «Але одна проблема лишається — що робити з твоєю мамою?» — сказав він. — «Невже в притулку для старих так погано?» «Там непогано, але це буде дуже дорого». «А що твої сестри?» «Сестри не візьмуть стару суку. Вони навіть півдня на Різдво з нею не витримують. Цей рік про її день народження обидві забули. “Як ти з нею живеш і не викинеш її з того крісла?” — кажуть вони мені. У неї за спиною, звісно». (Пауза.) «Вирішуй це сама», — каже Пато. Він уже був у вагоні, слав повітряні поцілунки з вікна, так, як у фільмах. «Залишаю це на тебе, як ти вирішиш. Якщо на це потрібен місяць — хай буде місяць. І якщо ти врешті вирішиш, що не зможеш з нею розлучитись і залишишся, я не скажу, що буду дуже радий, але тебе зрозумію. Навіть якщо ти цілий рік вирішуватимеш, я цілий рік ждатиму й нічого не скажу». «Пато, ти рік не ждатимеш, — крикнула я йому, а поїзд уже рушив. — Ніякого року не буде! Навіть тижня не буде!»

Крісло-гойдалка зупинилося. Меґ починає поволі нахилятися вперед у попереку, потім валиться й важко падає на підлогу, мертва. Червоний уламок черепа висить на клапті шкіри з одного боку її голови. Морін без інтересу дивиться на неї згори, штурхає її носком туфлі, стає їй на спину і стоїть так у роздумах.

МОРІН: Вона перечепилась через перелаз. І впала з нашої гори головою об камінь. Отак-от. (Пауза.) Отак-от.

Картина дев’ята

Дощовий день, пополудні. Вхідні двері відчиняються й заходить Морін у жалобному вбранні, знімає жакет і ходить по кімнаті, її думки десь не тут. Вона розпалює плиту, вмикає радіо на тиху гучність і сідає в крісло-гойдалку. За мить схоплюється, зі смішком дістає з кухонної полиці коробку «Комплену» та коробку вівсянки, повертається до старої плити й висипає у вогонь вміст коробок. Виходить у коридор і незабаром повертається зі старою валізою, кладе її на столі й змітає з неї товстий шар пилу. Відкриває, думає, що покласти, потім повертається в коридор. Лунає стук у двері. Морін повертається, мить думає, знімає зі стола валізу й ставить її вертикально додолу. Поправляє зачіску, потім іде відчиняти двері.

МОРІН: О, здоров був, Рею.

РЕЙ (ще за дверима): Здрастуйте, тітко...

МОРІН: Заходь.

РЕЙ: Я вас бачив, як ви йшли по дорозі.

Рей заходить, зачиняє за собою двері. Морін іде на кухню й заварює собі чай.

РЕЙ: Я не думав, що ви так рано вернетеся. Ви не захотіли йти на прийом, чи поминки, чи як там воно називається? Ну, на оте, що в ресторанчику «Рорі»?

МОРІН: Ні. Я потрачу час на приємніші справи.

РЕЙ: Так, так. А ваші сестри пішли?

МОРІН: Пішли, еге ж.

РЕЙ: Ясно. А після того прийдуть сюди?

МОРІН: Прямо додому підуть. Начебто так вони казали.

РЕЙ: О, так. Їм же сюди далеко добиратися. Дуже далеко. (Пауза.) Усе пройшло добре, правда?

МОРІН: Добре пройшло.

РЕЙ: Хоч і дощ.

МОРІН: Хоч і дощ...

РЕЙ: Поганий день для похорону.

МОРІН: Поганий. Якби ми її поховали місяць тому, то хоч би останні теплі дні застала. Якби ж не те падлюче слідство. Усе одно ж нічого не довели.

РЕЙ: Мабуть, радієте, що все вже позаду.

МОРІН: Дуже радію.

РЕЙ: Така в них робота. (Пауза.) Хоч я й не любитель довбаної поліції. Вони мені два пальці на нозі поламали ні за що ні про що, коли я був у дупу п’яний і трохи буянив.

МОРІН: Поліція тобі пальці на ногах поламала?

РЕЙ: Поламала.

МОРІН: О, Том Генлон казав, що то ти вгатив у двері босою ногою.

РЕЙ: Він таке казав? І ви, мабуть, повірили лягавому, а не мені. Оце так посадили «Бірмінгемську шістку»[13].

МОРІН: Ой, Рею, не рівняй свої пальці з «Бірмінгемською шісткою».

РЕЙ: Підхід один і той самий. (Пауза.) Що я говорив до цього?

МОРІН: Якусь дурню.

РЕЙ: Якусь дурню? Ні. Я питав про похорон вашої мами.

МОРІН: Я ж так і кажу.

Пауза.

РЕЙ: Велике було збіговисько?

МОРІН: Мої сестри, причому одна з чоловіком — і більше нікого, крім Меріджоні Раферті та отця Волша — Велша — який читав молитви.

РЕЙ: Отець Велш якось був ударив Мартіна Генлона по голові — просто так, без причини. (Пауза.) Ви телевізор не дивитесь?

МОРІН: Не дивлюсь. Там тільки австралійське лайно крутять.

РЕЙ (трохи збентежений): А я австралійські серіали люблю. Хто хоче дивитися по телевізору Ірландію?

МОРІН: Я хочу.

РЕЙ: То подивіться у вікно й побачите Ірландію. І вона вам скоро остогидне. «Он іде теля». (Пауза.) Мені вже остогидла. Причому давно. (Пауза.) Думаю податися в Лондон. Сильно думаю. На заробітки. Як усі тепер їздять. Чи, може, в Манчестер. Кажуть, у Манчестері більше наркоти.

МОРІН: Не зв’язуйся з наркотиками, Рею. Вони жахливо небезпечні.

РЕЙ: Жахливо небезпечні? Наркотики?

МОРІН: Ти добре знаєш, що так.

РЕЙ: Може, й небезпечні. Може. Та є багато всього іншого небезпечного, що нас убиває. Може, навіть, швидше.

МОРІН (насторожено): Чого саме, наприклад?

РЕЙ (пауза; знизує плечима): Оце довбане село, наприклад.

МОРІН (пауза; сумно): Це правда.

РЕЙ: Сімдесят років тут мучитись. Ні, я сімдесят років не подужаю. Так прямо й кажу. Нізащо. (Пауза.) Скільки було вашій матері, коли вона вмерла?

МОРІН: Сімдесят. Рівно.

РЕЙ: Вона добре пожила. (Пауза.) Чи пожила собі та й усе. (Принюхується.) Що це у вас горить?

МОРІН: Це я палю вівсянку й «Комплен».

РЕЙ: Навіщо?

МОРІН: Бо я не їм вівсянки й «Комплену». Вони мені нагадували про матір. Я провела чистку.

РЕЙ: Тільки добро перевели.

МОРІН: Забула в тебе спитати.

РЕЙ: Краще б мені віддали.

МОРІН (тихо): Забула в тебе спитати.

РЕЙ: Вівсянки жаль. Я люблю вівсянку. А «Комплен» я не брав би. Я не п’ю «Комплену». Хай би його й не було.

МОРІН: Є ще трохи «Кімберлі» в пачці, я і його збиралася спалити. Якщо любиш таке печиво — бери.

РЕЙ: Я візьму «Кімберлі». Я люблю «Кімберлі».

МОРІН: Не сумніваюся.

Рей їсть кілька штук «Кімберлі».

РЕЙ: Трохи несвіже, правда? (Жує.) З цим «Кімберлі» важко сказати. (Пауза.) Думаю, «Кімберлі» — це моє улюблене печиво. Воно або «Джафа кейк»[14]. (Пауза.) Або «Веґон Вілс»[15]. (Пауза.) Хоч хто його зна, чи можна сказати, що «Веґон Вілс» — печиво. Це, скоріше, такий батончик.

МОРІН (перебиває): Рею, у мене багато роботи. Ти прийшов з якоїсь причини, чи побазікати про печиво?

РЕЙ: А, так, справді. Я одержав од Пато листа і він просив мене до вас зайти.

Морін сідає в крісло-гойдалку й слухає з гострою цікавістю.

МОРІН: Прийшов лист? І що Пато пише?

РЕЙ: Пише, що довідався про смерть вашої матері і шле свої співчуття.

МОРІН: Так, так, так. А ще що?

РЕЙ: Це найголовніше. Це він просив передати.

МОРІН: І ніяких строків чи деталей?

РЕЙ: Строків чи деталей? Ні...

МОРІН: Можливо...

РЕЙ: Га?

МОРІН: Га?

РЕЙ: Га? О, ще він пише, що йому дуже жаль, що не зустрівся з вами в день від’їзду, він дуже хотів попрощатися. Але якщо ви так захотіли, то хай так і буде. Хоч, по-моєму, то було негарно.

МОРІН (встає, збентежена): Я ж бачила його в день від’їзду. На станції.

РЕЙ: На якій станції? Пато поїхав на таксі. Про що ви говорите?

МОРІН (сідає): Я вже й не знаю.

РЕЙ: Пато поїхав на таксі й переживав, що з вами не попрощався, хоч я не знаю, чого це йому захотілося прощатися. (Пауза.) Скажу вам, Морін, тільки не ображайтеся, що у вашому домі після смерті матері перестало так смердіти, як раніше. Тепер тут нормально.

МОРІН: Може, це й на краще? Я собі думаю, що бачила його у вечір від’їзду. Поїзд, що відходить від платформи...

Він дивиться на неї, як на божевільну.

РЕЙ: Так, так. (Мимрить, з сарказмом.) Ви відпочиньте. (Пауза.) О, ви знаєте ту дівчину, е... Долорес Гулі чи Гілі? Була серед янкі, коли вони приїжджали.

МОРІН: Ім’я таке чула.

РЕЙ: Вона була на дядькових проводах, танцювала з моїм братом трохи раніше. Пам’ятаєте?

МОРІН: Танцювала з ним? Чіплялася на нього, так буде точніше. Як дешева хвойда.

РЕЙ: Я про це не знаю.

МОРІН: Як дешева лярва. І де вони таку знайшли?

РЕЙ: А мені вона сподобалася. Такі великі карі очі. О, так. Як у тієї дівки, що в серіалі «Боско»[16]. Хоч це я думаю, що в дівки з «Боско» карі очі. У нас тоді був чорно-білий телевізор. (Пауза.) Про що я говорив?

МОРІН: Щось про ту Долорес Гулі чи як там її в чорта звуть.

РЕЙ: А, так. Вони з Пато тиждень тому заручилися. Це він мені написав.

МОРІН (шокована): Заручилися для чого?

РЕЙ: Заручилися, щоб одружитись. Для чого люди заручаються? «Заручилися для чого»? Заручилися, щоб булочки їсти!

Морін приголомшена.

РЕЙ: Я думаю, вона трохи молода для нього, але удачі йому. Борода сива, а в штанях сила. На той рік у липні думають повінчатися, але я йому напишу й попрошу пересунути назад або вперед, якщо збіжиться з Європейським чемпіонатом. Цікаво, там будуть показувати чемпіонат по телевізору чи ні? Мабуть, ні, ті янкі такі паскуди. Футбол їх не цікавить. (Пауза.) Для неї зміна буде невелика — з Гулі на Дулі. Одна буква. «Г». Воно й добре. (Пауза.) Якщо вона не Гілі. Не пам’ятаю. (Пауза.) Бо якщо Гілі, то це дві букви. «Г» та «і». (Пауза.) Тітко, може, хочете, щоб я щось передав, як йому писатиму? Я завтра писатиму.

МОРІН: Я щось... Я збентежена. Долорес Гулі?

Пауза.

РЕЙ (роздратовано): То ви хочете, щоб я щось передав, як писатиму?

Пауза.

МОРІН: Долорес Гулі..?

РЕЙ (зітхає): Чорт... Ви в цій хаті всі намахані! Скільки можна повторювати?

МОРІН: Хто намаханий?

РЕЙ: Хто намаханий? Вона ще й питає!

Рей зневажливо хихикає і відвертається, щоб глянути у вікно. Морін тихо бере кочергу біля плити і, тримаючи її низенько за спиною, поволі наближається до нього ззаду.

МОРІН (зло): Хто намаханий?!

Рей раптом бачить щось заховане за коробками на підвіконні.

РЕЙ (сердито): А чи це не... Ах ти гадина така!

Рей дістає з-за коробок вицвілий тенісний м’ячик на шворці й крутить ним перед носом у Морін. Він такий злий, що не помічає кочерги.

РЕЙ: Ти стільки років ховала його на вікні! Нащо він тобі здався? Що це тобі дало?! За цей набір для свінгболу мої бідні мама й тато в сімдесят дев’ятому віддали десять фунтів! Тоді десятка — то були великі гроші! Найкращий подарунок на день народження за все моє життя! І я ним грався тільки два місяці, поки ти не прибігла й не забрала його в мене. Яке ти мала право? Яке право? Ніякого права. І покинула тут, щоб вицвітав, щоб став наче дитяче гівенце. Я ще був би не проти, якби ти ним якось користувалася, якби ним гралася — стукала об стіну, чи що. Та ні! Ти з чистої підлості держала його тут, прямо в мене під носом. І ти ще питаєш, хто намаханий? Я скажу, хто намаханий. Ти намахана!

Морін з грюкотом впускає додолу кочергу й сідає в крісло, вражена.

МОРІН: Реймонде, я не знаю, нащо ховала від тебе цього м’ячика. Взагалі не пам’ятаю. Думаю, щось у ті дні в голові зашуміло.

РЕЙ: «У ті дні», вона каже, а сама гатить об підлогу кочергою і балакає про поїзди.

Рей піднімає кочергу й ставить на місце.

РЕЙ: Гарна кочерга. Більше не стукайте нею по твердому.

МОРІН: Не буду.

РЕЙ: Просто шикарна кочерга. (Пауза.) Тітко, щоб я не сердився за свінгбол — продасте мені цю кочергу? Дам п’ятірку.

МОРІН: Рею, я не хочу продавати кочергу.

РЕЙ: Ну давайте! Шість.

МОРІН: Ні. У мене з нею пов’язані теплі спогади.

РЕЙ: Тоді я вам не пробачу!

МОРІН: Рею, ну не будь такий...

РЕЙ: Ніколи не пробачу.

Рей іде до дверей і відчиняє їх.

МОРІН: Рею! То ти писатимеш братові?

РЕЙ (зітхаючи): Писатиму. А що?

МОРІН: Передаси від мене кілька слів?

РЕЙ (зітхає): Кілька слів, кілька слів, кілька слів. Яких кілька слів? Кажіть, тільки щоб коротко.

МОРІН: Напиши...

Морін якусь мить думає.

РЕЙ: Ще на цьому тижні придумайте, якщо можна!

МОРІН: Напиши... Просто напиши: «Королева краси з Лінана передає привіт». І все.

РЕЙ: «Королева краси з Лінана передає привіт».

МОРІН: Так. Ні!

Рей зітхає знову.

МОРІН: «Прощавай». «Прощавай». «Королева краси з Лінана каже: “Прощавай”».

РЕЙ: «Королева краси з Лінана каже: “Прощавай”». Не знаю, що це означає, але передам. «Королева краси з Лінана каже: “Прощавай”». Напишу, хоч за цю підлу справу зі свінгболом і не треба було б. Бувайте здорові, тітко.

МОРІН: Можеш зробити радіо трохи голосніше, Пато? Тобто, Рей?

РЕЙ (роздратовано): Чорт...

Рей робить радіо голосніше.

РЕЙ: Ну точний портрет вашої матері — сидите тут, командуєте, і забуваєте, як мене звати! До побачення!

МОРІН: І зачини за собою двері.

РЕЙ (сердито кричить): Я й збирався зачинити за собою двері!!

Рей, виходить і грюкає за собою дверима.

Пауза.

Морін починає гойдатися в кріслі, слухаючи по радіо пісню групи «Чіфтенс»[17]. Потім тихим, м’яким голосом говорить диктор.

ДИКТОР: Приємна мелодія групи «Зе Чіфтенс». А наступна пісня прозвучить від Аннет та Марґо Фолан для їхньої матері Меґґі, яка живе в горах Лінана, цьому прекрасному куточку. Місяць тому їй виповнився сімдесят один рік. Думаємо, що ви чудово відзначили цей день, і сподіваємося, що попереду на вас чекає ще багато радісних днів народження. Ця пісня — для вас.

Звучить пісня «The Spinning Wheel» у виконанні Делії Мерфі. Морін погойдується в кріслі приблизно до середини четвертого куплета, а тоді тихо встає, піднімає запилюжену валізу, ніжно її гладить, помалу йде до дверей у коридор, звідти коротко озирається на порожнє крісло-гойдалку. Воно й досі злегка гойдається. Невеличка пауза, потім Морін виходить у коридор, зачиняючи за собою двері. Ми слухаємо пісню по радіо до кінця, крісло помалу перестає гойдатись, а світло повільно згасає до затемнення.

Кінець