Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані

Дійові особи:

ТУПОЛЬСЬКИЙ

КАТУРЯН

АРІЕЛЬ

МІХАЛ

МАТИ

БАТЬКО

Дія перша

Поліційна кімната для допитів. Катурян сидить за столом, посередині, очі зав’язані. Тупольський і Аріель заходять, сідають навпроти нього. Тупольський з текою-реєстратором, у якій — великий стос паперу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Пане Катурян, це слідчий Аріель, я — слідчий Тупольський... Хто вам зав’язав очі?

КАТУРЯН: Що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто вам очі зав’язав?

КАТУРЯН: Е, якийсь чоловік.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чого ж ви не зняли? Вигляд доволі дурний.

КАТУРЯН: Я думав, що не можна.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тупий вигляд.

Пауза.

КАТУРЯН: Так.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Отже, як я сказав, це слідчий Аріель, а я — слідчий Тупольський.

КАТУРЯН: Головне, що я хочу сказати — я дуже поважаю вас і вашу роботу і з радістю допоможу, як тільки зможу. Я вас дуже поважаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми раді це чути.

КАТУРЯН: Я не такий, як ці... ну, ви знаєте.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як ці хто? Я не знаю.

КАТУРЯН: Є такі типи, що не поважають поліції. Я за все своє життя не мав ніяких неприємностей з поліцією. За все життя. І я...

АРІЕЛЬ: Не мав неприємностей дотепер.

КАТУРЯН: Га?

АРІЕЛЬ: Повторюсь. Ви не мали неприємностей з поліцією досі. Ви це мали на увазі?

КАТУРЯН: У мене зараз неприємності з поліцією?

АРІЕЛЬ: А чого ж ви тоді тут?

КАТУРЯН: Я думав, що допомагаю в якомусь вашому слідстві.

АРІЕЛЬ: А ми ніби ваші друзі й зайшли сюди з візитом ввічливості?

КАТУРЯН: Ви мені не друзі, ні...

АРІЕЛЬ: Вам зачитували права. Вас забрали прямо з дому. Вам зав’язали очі. Думаєте, ми друзям таке робимо?

КАТУРЯН: Ми не друзі, ні. Але я надіюся, що ми й не вороги.

Пауза.

АРІЕЛЬ: Я зараз дам тобі по голові.

Пауза.

КАТУРЯН: Га?

АРІЕЛЬ: Я що, бурмочу й не можна нічого розібрати? Тупольський, я бурмочу?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, не бурмочеш. Ти чітко говориш.

АРІЕЛЬ: І я думаю, що не бурмочу.

КАТУРЯН: Не бурмочете. Я відповім на всі ваші питання. Вам не треба мене...

АРІЕЛЬ: «Ти відповіси на всі наші питання». Ще не було питань. «Ти відповіси на всі наші питання». Було питання: «Скільки ти ще будеш нас задовбувати?». От яке питання було.

КАТУРЯН: Я й не пробую вас задовбувати, я відповім на все, що ви спитаєте.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ну то почнемо.

Дивлячись на Катуряна, Аріель повільно відходить до стіни, закурює сигарету.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як думаєте, чого ми вас сюди привезли? Ви ж, мабуть, щось підозрюєте.

АРІЕЛЬ: Слухай, може, відтарабанимо його? Ну скільки можна морочитись?

КАТУРЯН: Що..?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, хто головний по справі — я чи ти? (Пауза.) Дякую. Не слухайте його. І все ж таки, як думаєте, чого ми вас сюди привезли?

КАТУРЯН: Я ламаю голову, але не можу придумати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ламаєте голову, але не можете придумати?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: То так чи ні?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Га?

КАТУРЯН: Бо я нічого не зробив. Я ніколи нічого не робив проти поліції, я ніколи нічого не робив проти держави...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви ламаєте голову, але не можете придумати жодної причини, чого ми вас сюди привезли?

КАТУРЯН: Я не можу придумати ні причини, нічого, але припускаю, що є якийсь зв’язок, тільки я не бачу ніякого зв’язку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Зв’язку з чим? Чого з чим? Чи чого до чого?

КАТУРЯН: Що? Єдине — що ви забрали мої твори, коли мене забирали, і що вони у вас. Це єдине.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І де вони в мене? Ви що, читали документи в мене на столі?

КАТУРЯН: Я не читав...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Документи, щоб ви знали, страшне, які таємні. Дуже, дуже таємні.

КАТУРЯН: Може, очі вхопили якийсь заголовок. Тільки мигцем.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що, периферійним зором?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Стривайте. Щоб ви їх побачили периферійним зором, ви мали б розвернутись отак... (Тупольський розвертається боком, скоса поглядаючи на документи.) Бачите? Отак. Сидіти боком, отак.

КАТУРЯН: Я мав на увазі...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бачите? Отак сидіти. Боком.

КАТУРЯН: Я мав на увазі периферійне бачення знизу очей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ага, периферійне бачення знизу очей.

КАТУРЯН: Я не знаю, яке для цього є слово.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нема такого слова. (Пауза.) Чого має бути зв’язок між вашими творами і тим, що вас сюди забрали? Писати твори — це не злочин.

КАТУРЯН: Я теж так думав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Звісно, з певними обмеженнями.

КАТУРЯН: Авжеж.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Безпека держави, безпека генеральної як там її... Я навіть не називав би це обмеженнями.

КАТУРЯН: І я не називав би це обмеженнями.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я сказав би, що це рекомендації.

КАТУРЯН: Так, рекомендації.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Дати певні рекомендації, про безпеку чогось там — це не злочин. А ви пишіть твори.

КАТУРЯН: Я так і думав. У цьому вся суть.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У чому вся суть?

КАТУРЯН: Я маю на увазі, що згоден. Ви, мабуть, прочитали мої твори, мої казки та оповідки. Оті слова, що «поліція сяка-така», «уряд сякий-такий» — там же їх нема. Усі ці політичні... як їх назвати? «Уряд повинен робити так». Ой, ну що ви. Забудьте. Ви розумієте, що я кажу? Я кажу — якщо ти нагострив політичну сокиру, якщо ти маєш якісь політичні як-там-їх, то йди пиши есе, я знатиму, що читаю. Тримайся лівої лінії чи тримайся правої лінії, але подавай мені сюжет, розповідай. Розумієте? Одна велика людина сказала: «Перший обов’язок письменника — розповідати». Чи там було: «Єдиний обов’язок письменника — розповідати»? Так, мабуть, було «Єдиний обов’язок письменника — розповідати». Я не пам’ятаю, але все одно я це роблю — я розповідаю. Не гострю сокиру, нічого не гострю. Ніяких соціальних питань. І через те я не розумію, чого ви мене сюди привезли, не бачу, яка цьому причина, хіба що випадково в мене пролізло щось політичне, чи щось схоже на політичне, в такому разі покажіть мені, де воно. Покажіть, де ця гидота. Я її виправлю. Спалю к чорту. Розумієте?

Пауза. Тупольський дивиться на Катуряна.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я повинен заповнити один бланк. На той випадок, якщо під арештом з вами станеться щось погане. (Пауза.) Тут якась помилка з вашим ім’ям. Ваше прізвище Катурян, так?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А тут написано, що Катурян — це ваше ім’я.

КАТУРЯН: Моє ім’я — Катурян.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваше ім’я — Катурян?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І прізвище Катурян?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тобто вас звати Катурян Катурян?

КАТУРЯН: Мої батьки любили гумор...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм. По батькові?

КАТУРЯН: Катурянович.

Тупольський дивиться на нього. Катурян киває головою і знизує плечима.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вас звати Катурян Катурянович Катурян?

КАТУРЯН: Я ж кажу — мої батьки були жартівники.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Мм. Якщо слово «жартівники» розшифровується як «тупі довбані ідіоти», то що ж...

КАТУРЯН: Не можу не погодитись.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваша адреса — Кам’янець, 44–43?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Де з вами мешкає...

КАТУРЯН: Мій брат. Міхал.

АРІЕЛЬ: Він дебіл, твій брат. Так?

КАТУРЯН: Він не дебіл. Просто до нього часом туго доходить.

АРІЕЛЬ: Туго доходить. Ясно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Найближчий родич?

КАТУРЯН: Міхал? Чому найближчий родич? Він брат.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Катурян, це формальності. Розумієте? (Пауза.) Місце роботи.

КАТУРЯН: Кам’янецька бойня.

АРІЕЛЬ: Ти ж письменник.

КАТУРЯН: Ну то й що. Не так і погано.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вам подобається там працювати?

КАТУРЯН: Ні, але не так і погано.

АРІЕЛЬ: Різати тварин.

КАТУРЯН: Я не ріжу. Я розбираю.

АРІЕЛЬ: О, ти не ріжеш... Тільки розбираєш.

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Ясно.

КАТУРЯН: Я тільки розбираю.

АРІЕЛЬ: Ти тільки розбираєш. Ти не ріжеш.

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Ясно.

Пауза. Тупольський кладе ручку, потім розриває щойно заповнений бланк надвоє.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це не був бланк на випадок, якщо з вами під арештом станеться щось погане. Я придурювався.

КАТУРЯН: А що це було?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Просто аркуш паперу, який я збирався розірвати надвоє.

Тупольський гортає сторінки в теці й нарешті знаходить те, що шукав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ось воно. «Яблучні людці».

КАТУРЯН: І що не так?

Аріель повертається до стола, сідає, гасить сигарету. Тупольський проглядає текст.

КАТУРЯН: Це не найкращий мій твір. (Пауза.) Хоч досить непоганий.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ця оповідка починається з... Жила собі дівчинка, до якої батько дуже погано ставився.

КАТУРЯН: Давав їй ляпанців і все таке. Він...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У вас, бачу, багато таких опо... Він що?

КАТУРЯН: Що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Батько.

АРІЕЛЬ: Ти сказав «він» і замовк.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він щось уособлює, так?

КАТУРЯН: Він уособлює поганого батька. Він і є поганий батько. Чого він має щось уособлювати?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він поганий батько.

КАТУРЯН: Так. Він увесь час дає дівчинці ляпанців.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І через те він поганий батько.

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що ще він робить з дівчинкою, якщо він, по-вашому, «поганий батько»?

КАТУРЯН: Уся оповідка про те, що батько погано ставиться до дівчинки. Висновки можете робити самі.

АРІЕЛЬ: О, ми самі можемо робити висновки?

КАТУРЯН: Га?

АРІЕЛЬ: Ти кажеш, що ми самі можемо робити висновки?!

КАТУРЯН: Ні! Так!

АРІЕЛЬ: Ми знаємо, що самі можемо робити висновки!

КАТУРЯН: Я розумію.

АРІЕЛЬ: Що?

КАТУРЯН: Я розумію.

АРІЕЛЬ: Бляха... що?!

Аріель устає й крокує по кімнаті.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель трохи образився, бо «робити висновки» — це і є наша робота. (Пауза.) І перший висновок, який ми робимо — скільки ваших творів описують ситуацію «з дівчинкою поводилися погано», «до хлопчика ставилися погано»?

КАТУРЯН: Небагато. Кілька.

АРІЕЛЬ: «Кілька». Яке, в чорта, «кілька»! Перші двадцять творів, які ми взяли, були про те, як «з дівчинкою вчинили так» чи «з хлопчиком вчинили сяк»!

КАТУРЯН: Це нічого не означає. Я нічого не хочу цим сказати.

АРІЕЛЬ: Чого не хочеш?

КАТУРЯН: Що?

АРІЕЛЬ: Чого саме ти не хочеш сказати?

КАТУРЯН: Ви хочете сказати, що я хочу сказати, що діти у творах щось уособлюють?

АРІЕЛЬ: А що ти хочеш сказати?

КАТУРЯН: Що діти уособлюють народ чи що?

АРІЕЛЬ (наближаючись): «Я хочу сказати». Він мені в губи вкладає слова «Я хочу сказати». Він мене примушує сказати, що ми самі повинні робити висновки!

КАТУРЯН: Ні..!

АРІЕЛЬ: Він нам навіть говорити не дає! Він перебиває! Опусти руки, кажу!

Аріель за волосся стягує Катуряна зі стільця, ставить навколішки і б’є по обличчі. Тупольський на це дивиться, зітхає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, ти це завжди встигнеш.

Аріель відпускає Катуряна і, важко дихаючи, повертається на місце.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте на місце, будь ласка.

Стогнучи з болю, Катурян теж сідає на свій стілець.

АРІЕЛЬ: О, ледь не забув згадати. Я — хороший слідчий, він — поганий слідчий. (Пауза.) Але вернімося до літератури. Батько, як ми встановили, погано поводиться з дівчинкою, і одного дня вона бере яблука й вирізьблює з цих яблук маленьких людців — з маленькими пальчиками, маленькими очима, ніжками, і дарує їх батькові, але каже, що їсти їх не можна, що їх треба зберегти на згадку про часи, коли його єдина дочка була маленька, а батько, як свиня, одразу ковтає жменю цих людців — просто на зло дочці, — а в них були бритвочки, і він умирає в судомах.

КАТУРЯН: І це ніби кінець оповідки, так би вона мала закінчитись — щоб батька спіткала розплата. Але це не кінець.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але це не кінець. Дівчинка просинається вночі. Яблучні людці йдуть по її грудях. Вони розкривають їй рота. І кажуть їй...

КАТУРЯН (слабким голосом): «Ти вбила наших братиків...»

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Ти вбила наших братиків». Вони лізуть їй у горло. Вона захлинається власною кров’ю і вмирає. Кінець.

КАТУРЯН: Це такий хід. Щоб здавалося, ніби уривок сну. Але це не сон. (Пауза.) Я ж казав, що це не найкращий мій твір.

АРІЕЛЬ: Катурян, ти буваєш у єврейському кварталі?

КАТУРЯН: У єврейському кварталі? Ні. Хоч іноді по ньому проходжу. Коли забираю брата зі школи в Лам’янці. Але це не єврейський квартал. Просто треба йти через єврейський квартал.

АРІЕЛЬ: Забираєш брата? Він же старший за тебе і він досі ходить до школи?

КАТУРЯН: Це спеціальна школа. У нього труднощі з навчанням. (Пауза.) Це щось через євреїв? Я не знаю жодного єврея.

АРІЕЛЬ: Не знаєш жодного єврея?

КАТУРЯН: Я нічого не маю проти євреїв, але жодного єврея не знаю.

АРІЕЛЬ: Але ти щось маєш проти євреїв?

КАТУРЯН: Ні. А треба мати?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Треба мати?» Добра відповідь. «Треба мати?» З одного боку боягузлива й холопська, однак туманно-саркастична й провокаційна з другого. «Треба мати?»

КАТУРЯН: Я не збирався бути провокаційним.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Отже, збирався бути холопським. І тепер Аріель ударить тебе ще раз.

КАТУРЯН: Слухайте, я не розумію, чого я тут. Я не розумію, яких слів ви від мене чекаєте. Я не маю нічого ні проти кого. Ні проти євреїв, ні проти вас, ні проти всіх інших. Я просто пишу. І все. Це моє життя. Я сиджу вдома й пишу свої твори. Та й годі.

Аріель устає, йде до дверей.

АРІЕЛЬ: О, це мені нагадало... Піду побалакаю з його братом.

Аріель виходить, Тупольський усміхається, Катурян приголомшений і наляканий.

КАТУРЯН: Мій брат у школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У нас з Аріелем є кумедна звичка, ми завжди кажемо: «О, це мені нагадало...», хоч ніщо ні про що нам і не нагадує. Це так смішно.

КАТУРЯН: Брат зараз у школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваш брат у сусідній кімнаті.

Пауза.

КАТУРЯН: Він же злякається...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви, здається, самі трохи злякані.

КАТУРЯН: Так, я зляканий.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А чого ви боїтеся?

КАТУРЯН: Я боюся, бо мій брат один у незнайомому місці, і боюся, що ваш друг його поб’є, і боюся, що після того він поб’є мене, хоч краще хай би не бив, але якщо в моїх творах є щось таке, що вам не подобається, то бийте, але мого брата дуже легко перелякати, і він нічого не розуміє, і нічого не тямить у моїх творах, хоч я їх йому й читав, тому я думаю, що це нечесно приводити його сюди, і я вважаю, що ви, суки, повинні зараз піти й випустити його звідси! Негайно його випустіть!

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви зараз весь на адреналіні, кричите на поліцейського, хоч і знаєте, що не можна, але дуже розізлилися. Заспокойся, на хер! Чув? Ви думаєте, ми звірі?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми не звірі. Хоч іноді маємо справи зі звірами. Але самі ми не звірі. (Пауза.) Нічого з вашим братом не станеться. Даю вам слово.

Тупольський дивиться на іншу оповідку зі стосу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Казка про три клітки на перехресті». Це, здається, не ваша тема.

КАТУРЯН: Яка моя тема?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ну, ваша тема: «Бідолашне дитятко кривдять». Ваша тема.

КАТУРЯН: Це не моя тема. Просто деякі твори про це. Але це не тема.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хоч усе-таки, певним непрямим чином, це ваша тема.

КАТУРЯН: У мене нема тем. Я написав десь чотириста творів, і, може, десять чи двадцять про дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про вбитих дітей.

КАТУРЯН: Ну то й що, що ці твори про вбитих дітей? Думаєте, я хочу сказати: «Ідіть убивайте дітей»?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я не кажу, що ви закликаєте йти вбивати дітей. (Пауза.) А ви закликаєте йти і вбивати дітей?

КАТУРЯН: Ні! Нічого подібного! Що за жарти? Я ні до чого такого не закликаю! Нічого подібного!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Знаю, знаю, ви казали. «Перший обов’язок письменника...»

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бла-бла-бла. Я знаю. Ці «Три клітки на перехресті»...

КАТУРЯН: Якщо там є діти, то випадково. Якщо там є політика, то випадково. Несуттєва випадковість.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не перебивайте, коли я говорю.

КАТУРЯН: Ой, пробачте...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Якщо я щось запитаю чи якщо зроблю очима отак: «Ану скажіть що-небудь» — отак очима — тоді й кажіть що-небудь, але якщо я говоритиму і ще не...

КАТУРЯН: Розумію, пробачте.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви знов за своє! Хіба я вас прямо щось питав?! Чи я робив очима отак: «Ану скажіть що-небудь»?!

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні? Не питав і не робив? (Пауза.) Чи робив? Бачте, я прямо спитав і зробив очима отак: «Ану скажіть щось».

КАТУРЯН: Пробачте. Я нервуюся.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви маєте право нервуватися.

КАТУРЯН: Я зрозумів.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, ви мене не чули. Я сказав: «Ви маєте право... нервуватися».

КАТУРЯН: Чому?

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Три клітки на перехресті». Що ви цією оповідкою хотіли сказати?

КАТУРЯН: Я нічого не хотів сказати. Це мала бути загадка без розгадки.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А яка ж розгадка?

Пауза.

КАТУРЯН: Нема розгадки. Це загадка без розгадки.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я вважаю, що є розгадка. Але тоді виходить, що я дуже розумний.

КАТУРЯН: Ваша правда. Ідея в тому, щоб ви думали, де ж розгадка, а насправді розгадки нема, бо нема нічого гіршого, ніж відсутність розгадки. Ніж ті два злочини, про які оповідка.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нема нічого гіршого?

Пауза.

КАТУРЯН: А хіба є?

Тупольський переповідає оповідку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чоловік прокидається в залізній клітці, в якій його покинули помирати з голоду. Він знає, що винен у злочині, за який його й замкнули в клітку, але не пам’ятає, що то за злочин. Через перехрестя доріг стоять ще дві клітки. На одні з них табличка з написом «Ґвалтівник». На другій — з написом «Убивця». У клітці ґвалтівника лежить укритий пилюкою кістяк. У клітці вбивці помирає старий дід. Наш чоловік не може прочитати, що написано на його клітці, тому просить діда прочитати, що там. Дід дивиться на табличку, дивиться на нашого чоловіка і з огидою плює йому в лице. (Пауза.) Поряд проходять черниці. Вони моляться над мертвим ґвалтівником. Ага. Дають їжу й воду старому вбивці. Ага. Читають злочин нашого чоловіка. Вони полотніють і в сльозах тікають. (Пауза.) Проходить розбишака, ага. Він байдуже дивиться на ґвалтівника. Бачить убивцю, розбиває замок на клітці й визволяє його. Підходить до клітки нашого, читає його злочин. Легенько всміхається. Наш усміхається у відповідь. Розбишака піднімає пістоль і стріляє нашому прямо в серце. Помираючи, наш кричить: «Скажи, що я вчинив?!». Та останні звуки, які він чує — тихий сміх розбишаки.

КАТУРЯН: Це хороша оповідка. Це якийсь «ізм». Тільки який «ізм»? Я не пам’ятаю. Я не дуже заглиблююся в ті «ізми», але нічого поганого в цій оповідці нема. Хіба є?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, нічого поганого в оповідці нема. Нема нічого такого, щоб можна було сказати, що її автор — хвора на голову гнила паскуда. Ні. Уся ця оповідка для мене показник.

КАТУРЯН: Показник?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник.

КАТУРЯН: О.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вона мені говорить: на поверхні я кажу це, а під поверхнею я кажу інше.

КАТУРЯН: О.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник? Ви зрозуміли?

КАТУРЯН: Так. Це показник.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це показник. (Пауза.) Кажете, це ваш найкращий твір?

КАТУРЯН: Ні. Тільки один з найкращих.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А, тільки один з найкращих. У вас їх багато.

КАТУРЯН: Так. (Пауза.) Мій найкращий твір — «Місто біля річки». Точніше, «Історія міста біля річки».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ваш найкращий твір — «Історія міста біля річки»? Зараз, зараз, зараз, зараз, зараз...

Тупольський швидко знаходить твір.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Стривайте... Ось вона, ця оповідка. Ага. Це вже мені щось говорить. Це ваш найкращий твір.

КАТУРЯН: А що, що? Це, це показник?

Тупольський на нього дивиться.

КАТУРЯН: Це єдиний мій твір, який було опубліковано.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми знаємо, що це єдиний ваш твір, який було опубліковано.

КАТУРЯН: Поки що.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (посміюється; пауза): Його опублікував «Лібертад».

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Лібертад».

КАТУРЯН: Я не читав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читали.

КАТУРЯН: Я, знаєте, розсилаю свої твори скрізь, просто з надією, що хтось їх візьме. Я не читаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не читаєте «Лібертад».

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це не протизаконно — читати «Лібертад».

КАТУРЯН: Я знаю. Так само й друкувати в ньому твори. Я знаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ваша тема. (Пауза.) А вони вам давали теми? Ну, «Лібертад»? Наприклад: «Напишіть казку про поні» чи «Напишіть оповідку про дитину, якій паскудно жити». Давали вони теми?

КАТУРЯН: Вони давали тільки кількість слів. Максимальний обсяг.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А тему ви обирали самі?

КАТУРЯН: А тему я обирав сам.

Тупольський передає Катурянові оповідку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Почитайте мені.

КАТУРЯН: Усе?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Усе. Стоячи.

Катурян устає.

КАТУРЯН: Прямо наче в школі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: От тільки в школі наприкінці не страчують. (Пауза.) Хіба що ви ходите в якусь дуже круту школу.

Пауза. Потім Катурян читає оповідку, насолоджуючись власними словами, деталями та поворотами сюжету.

КАТУРЯН: Е-е, «Колись в одному крихітному містечку з брукованими вуличками, що стояло на березі бистрої річки, жив собі маленький хлопчик, який не дружив з іншими дітьми в містечку. Вони з нього дражнилися й знущалися, бо він був бідний, батьки його були п’яниці, і ходив він завжди в лахмітті й босий. Хлопчик, одначе, був веселої і мрійливої вдачі, й не зважав на кпини, побиття та нескінченну самотність. Він знав, що він добросердий, щедрий на любов, і що колись хтось десь помітить у ньому цю любов і віддячить тим самим. Якось увечері, коли хлопчик сидів біля дерев’яного містка через річку і гоїв свіжі синці, він почув, як по темній брукованій вуличці наближається однокінна підвода. Коли вона під’їхала ще ближче, хлопчик побачив, що їздовий убраний у чорну-пречорну мантію з каптуром, що затінював його грубе лице. Зі страху хлопчик аж затремтів. Здолавши страх, хлопчик вийняв маленький бутерброд, яким збирався повечеряти, і, коли підвода порівнялася з ним, заїжджаючи на місток, показав його їздовому й спитав, чи не хоче той половину. Підвода зупинилась, їздовий кивнув на знак згоди, зліз і якийсь час посидів поряд з хлопчиком, жуючи бутерброд і розмовляючи про се й про те. Їздовий спитав хлопчика, чого той босий, обірваний і самотній, а хлопчик відповів їздовому, що він бідний і живеться йому тяжко. А тоді вгледів, що на підводі громадяться високим штабелем невеликі порожні клітки для тварин, смердючі, з брудною підстилкою. Хлопчик саме збирався спитати, які тварини в них сиділи, коли їздовий устав і сказав, що мусить їхати далі. “Та перш ніж я поїду, — прошепотів їздовий, — через те, що ти був такий ласкавий до старого змученого мандрівника й запропонував йому половину своєї вбогої пайки, я тобі щось дам — щось таке, вартості чого ти поки що не розумієш, але колись, як трохи підростеш, то, думаю, оціниш належно і дякуватимеш мені. Заплющ очі”. Хлопчик зробив, як його просили, заплющив очі, а незнайомець вийняв з таємної внутрішньої кишені своєї мантії довгого, гострого й блискучого різницького ножа, підняв його високо вгору, і з розмаху різонув по хлопчиковій правій нозі, скосивши всі п’ять брудних пальчиків. Приголомшений хлопчик не проронив ні звуку, тільки оніміло дивився вдалечінь, нічого не бачачи, а незнайомець кинув одрізані пальці зграї щурів, що з’явилися в рівчаку, сів на підводу й тихо переїхав через місток, лишивши далеко позаду хлопчика, щурів, річку й темне місто Гамельн».

Катурян дивиться на Тупольського, очікуючи реакції, віддає йому оповідку й сідає на своє місце.

КАТУРЯН: Це про Гамельн, бачите?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про Гамельн.

КАТУРЯН: Розумієте? Хлопчик — це та кривенька дитина, яка відстала від усіх, коли Щуролов повернувся, щоб забрати з міста дітей. Отак він став кривенький.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я це розумію.

КАТУРЯН: Це такий прийом.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я розумію, що прийом.

КАТУРЯН: Він повернувся по дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто повернувся по дітей?

КАТУРЯН: Щуролов з сопілкою повернувся по дітей. Щоб з них почати. Моя ідея в тому, що він привів щурів. Він привів щурів. Він знав, що міщани йому не заплатять. Тому й прийшов по дітей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (киває; пауза.): О, це мені нагадало...

Тупольський іде до шафи для паперів, виймає металеву скриньку завбільшки як коробка з-під печива, сідає, ставить її на стіл між ними.

КАТУРЯН: Що? «О, це мені нагадало...» Це вам ні про що не нагадало.

Тупольський дивиться на нього.

КАТУРЯН: Що в коробці?

За кілька кімнат од них раптом чується жахливий чоловічий крик. Катурян схоплюється, він помітно схвильований.

КАТУРЯН: Це мій брат.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (прислухається): Так, схоже, що він.

КАТУРЯН: Що з ним роблять?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Та щось страшне. Не знаю, що.

КАТУРЯН: Ви казали, що нічого йому не зробите.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я йому нічого й не роблю.

КАТУРЯН: Ви казали, що все буде добре. Ви дали слово.

Крики стихають.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Катурян. Я поліційний офіцер високого рангу в тоталітарній диктаторській державі. Як ви можете вірити моєму слову?

Повертається Аріель, перев’язуючи закривавлену руку білою ганчіркою.

КАТУРЯН: Що ви зробили з моїм братом?

Аріель жестом підкликає Тупольського до себе. Вони в кутку про щось перешіптуються, потім сідають.

КАТУРЯН: Що ви зробили з моїм братом, я вас питаю?!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бачиш, Аріель? Катурян тепер нас питає. Спершу спитав: «Що в скриньці?» — поки ти катував його брата, — а тепер питає: «Що ви зробили з моїм братом?».

КАТУРЯН: До дупи скриньку! Що ви зробили з моїм братом?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Розумієте, в Аріеля було важке дитинство і він тепер відіграється на всіх недорозвинених, які опиняються в наших камерах. Це дуже погано, якщо подумати.

КАТУРЯН: Що ви з ним зробили?!

АРІЕЛЬ: Знаєш, ти такий запальний і так горлопаниш на всю контору, що я б тобі зараз морду розквасив, але не можу, бо щойно це зробив твоєму недоробленому братуханові й тепер дуже болить рука, тому поки що обмежуся суворим попередженням.

КАТУРЯН: Я хочу бачити брата. Негайно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, ти що, розтовк йому лице? Чекай, але ж це можуть класифікувати як поліційну сваволю! Ой-ой!

АРІЕЛЬ: Він мені покалічив руку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бідна твоя рука!

АРІЕЛЬ: А бідна. Так болить.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Скільки я тобі казав? Бий кийком, бий кодексом, бий чим завгодно. А ти голими руками б’єш. Та ще й дауна. Йому це на користь не піде.

КАТУРЯН: Він же мов дитина!

АРІЕЛЬ: Я зараз перепочину, але якщо зайду туди ще раз, то встромлю в нього щось гостре й тричі прокручу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ох, Аріель, це точно класифікують, як поліцейську сваволю.

КАТУРЯН: Негайно покажіть мені брата!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А де ваша третя дитина?

КАТУРЯН: Що? (Пауза.) Яка третя дитина?

АРІЕЛЬ: Ну ось є ти і є твій брат. Ви нерозлучні з братом?

КАТУРЯН: У мене, крім Міхала, нікого нема.

АРІЕЛЬ: Ти і твій брат-даун.

КАТУРЯН: Він не даун.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Письменник та його брат-даун». Назва для твору, Катурян.

КАТУРЯН: Він же дитина!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, він не дитина. Знаєте, хто дитина? Андреа Йовакович. Знаєте, хто вона була?

Пауза.

КАТУРЯН (сідає): Тільки з газет.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тільки з газет. Що ви про неї знаєте «тільки з газет»?

КАТУРЯН: Вона та дівчинка, яку знайшли на болоті.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вона та дівчинка, яку знайшли на болоті. Це так. Ви знаєте, як вона вмерла?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чого ви не знаєте, як вона вмерла?

КАТУРЯН: Газети не написали.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Газети не написали. Ви знаєте, хто такий був Аарон Ґольдберґ?

КАТУРЯН: Тільки з газет.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так. Хлопець, якого знайшли на звалищі за Єврейським кварталом. Ви знаєте, як умер?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Газети не написали. Газети багато чого не написали. Газети не написали про третю дитину, німу дівчинку, яка пропала три дні тому. Той самий район, той самий вік.

АРІЕЛЬ: Сьогоднішні вечірні газети щось напишуть. Сьогодні газети багато чого напишуть.

КАТУРЯН: Про німу дівчинку?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про німу дівчинку. Про зізнання. Про страту. Про все таке.

КАТУРЯН: Але... Я не розумію, що ви мені хочете сказати. Ви хочете сказати, що я не повинен писати творів про вбивства дітей, бо в реальному світі є вбивства дітей?

АРІЕЛЬ: Він хоче нас переконати, що єдине, в чому ми з ним незгодні — це стиль його прози. Наче ми не знаємо, що мені сказав його брат.

КАТУРЯН: Що вам сказав мій брат?

АРІЕЛЬ: Наче ми не знаємо, що в цій скриньці.

КАТУРЯН: Якщо він щось і сказав, то тільки те, що ви його примусили сказати. Він не говорить з незнайомими.

АРІЕЛЬ (поправляє закривавлену пов’язку): Зі мною він говорив. Ще й як він говорить з незнайомими. Він сказав, що ви обидва говорите з незнайомими.

КАТУРЯН: Я хочу його побачити.

АРІЕЛЬ: Хочеш його побачити?

КАТУРЯН: Я хочу його побачити. Я так і сказав.

АРІЕЛЬ: Ти вимагаєш, щоб ми його показали?

КАТУРЯН: Я хотів би, щоб ви його показали.

АРІЕЛЬ: Ти вимагаєш, щоб ми показали твого брата?

КАТУРЯН: Так, я вимагаю, щоб ви показали мого брата! Я хочу побачити, чи з ним усе гаразд.

АРІЕЛЬ: З ним ніколи не буде все гаразд.

КАТУРЯН (устаючи): Я маю право побачити брата!

АРІЕЛЬ: Не маєш ти ніяких прав.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте, будь ласка.

АРІЕЛЬ: Уже все, скінчилися твої права.

КАТУРЯН: Я маю права. Усі мають права.

АРІЕЛЬ: Ти не маєш.

КАТУРЯН: Чого це я не маю?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відкрийте скриньку.

КАТУРЯН: Га?

АРІЕЛЬ: Я тобі зараз покажу права.

КАТУРЯН: Ага, братові моєму ви вже показали права.

АРІЕЛЬ: Так, я йому показав права.

КАТУРЯН: Не сумніваюся. Бачу, що показали.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відкрийте скриньку.

АРІЕЛЬ: Показав, ще й як показав.

КАТУРЯН: Я не сумніваюся.

АРІЕЛЬ: І не сумнівайся!

КАТУРЯН: Знаю, що показали!

ТУПОЛЬСЬКИЙ (кричить): Відкрий, падло, скриньку!

КАТУРЯН: Я відкрию вашу дрипану скриньку!

Катурян зі злістю відкидає кришку скриньки, бачить, що всередині, з жахом відскакує аж у куток і там трясеться.

КАТУРЯН: Що це?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сядьте на місце, будь ласка.

КАТУРЯН: Що це?

Аріель метається в куток, затягує Катуряна на його місце і, тримаючи за волосся, змушує дивитися в скриньку.

АРІЕЛЬ: «Що це?» Ти знаєш, що це. Ми це знайшли у твоєму домі.

КАТУРЯН: Ні..!

АРІЕЛЬ: Твій брат уже визнав свою участь.

КАТУРЯН: Ні!

АРІЕЛЬ: Та навряд чи він розробляв операцію. Знаєш, як умерла дівчинка на болоті? Дві бритвочки в горлі, обидві були вставлені в яблуко. Досить дивно.

Тупольський сягає в скриньку...

АРІЕЛЬ: А знаєш, як умер єврейчик?

...і виймає п’ять скривавлених пальчиків з ноги.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Його перший палець, другий палець, третій палець, четвертий палець, п’ятий палець.

АРІЕЛЬ: П’ять пальців єврейського хлопчика, їх знайшли у тебе вдома — і ти ні при чому?

КАТУРЯН (плаче): Я тільки пишу художні твори!

АРІЕЛЬ: І вони закінчуються шикарним, несподіваним поворотом, так?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Нагодуй його ними.

Аріель зісмикує Катуряна зі стільця.

АРІЕЛЬ: Де німа дівчинка?! Де німа дівчинка?!

Аріель пхає пальчики Катурянові в рота.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, не пхай йому в рота! Що ти робиш?

АРІЕЛЬ: Ти сказав нагодувати ними.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тільки, щоб його налякати! Пальці — доказ! Май розум!

АРІЕЛЬ: До одного місця твій «Май розум!»! Не заводь мене! І не нагадуй більше про моє «важке дитинство».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але ж у тебе таки було важке дитинство...

АРІЕЛЬ: Перестань, я сказав!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А глянь на руку: воно ж видно, що це не кров, а фарба.

АРІЕЛЬ: Іди на хер!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що ти сказав?

АРІЕЛЬ: Я сказав: «Іди на хер!».

Аріель кидає пальцями об підлогу й виходить, злий. Тупольський збирає пальці й кладе їх назад у скриньку.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: От розізлився.

Пауза.

КАТУРЯН: Я взагалі нічого не розумію.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Не розумієте? У понеділок, четвертого числа, о сімнадцятій п’ятнадцять ми здійснили обшук у вашому домі. Разом з речовими доказами знайшли вашого брата — даун він чи ні, під тиском чи ні, не має значення, — але він дав достатньо свідчень про вбивства, щоб його розстріляти ще до вечора, однак, як сказав Аріель, не він усе придумав, тому ми хочемо, щоб ви теж зізналися. Ми любимо страчувати письменників. Недоумків ми можемо страчувати щодня. І страчуємо. Але страта письменника — це знак. (Пауза.) Не знаю, що цей знак значить, це не моя сфера діяльності, але це точно знак. (Пауза.) Ні, я знаю, що цей знак значить. Він значить: «НЕ... СМІЙ... ПАДЛО... ВБИВАТИ... МАЛЕНЬКИХ... ДІТЕЙ». (Пауза.) Де німа дівчинка? Твій брат не захотів розколотися.

КАТУРЯН: Слідчий Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що, пане Катурян?

КАТУРЯН: Я довго слухав ваші нісенітниці й хочу дещо сказати. Я не вірю, що мій брат сказав вам хоч слово. Я вважаю, що ви хочете сфабрикувати на нас справу з двох причин. Перша — бо вам чомусь не сподобалися ті твори, які я пишу, і друга, — бо ви чомусь не любите, коли по ваших вулицях ходять розумово нерозвинені. Я більше не скажу вам ні слова, доки не побачу брата. Можете мене, слідчий Тупольський, катувати, скільки захочете — ви не почуєте ні слова.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ясно. (Пауза.) Тоді я піду по електроди.

Тупольський з металевою скринькою виходить. Двері за ним заклацуються. Катурянова голова падає.

Затемнення.

Катурян сидить на ліжку серед іграшок, фарб, олівців, паперу в кімнаті, схожій на дитячу. Поряд із нею — інша кімната, ідентична, очевидно, зроблена зі скла, проте замкнена на висячий замок і цілком темна. Катурян пише оповідку, яку тут же розігрує він сам, його Мати, уся в коштовностях, і Батько, з цапиною борідкою і в окулярах.

КАТУРЯН: Жив собі на світі хлопчик, якого мати й батько оточували любов’ю, ласкою, теплотою і всім таким. Він мав свою кімнатку у великому будинку посеред красивого лісу. Йому вже не було чого й бажати — всі іграшки на світі були його, всі фарби, всі книжки, папір, олівці. Усі зерна творчості були посіяні в ньому з раннього віку і першою його любов’ю стало письмо: оповідання, казки, новели — радісні, яскраві твори про ведмедиків та поросят, про янголят і так далі. Деякі з них були непогані, деякі були дуже добрі. Батьківський експеримент удався. Перша частина батьківського експерименту вдалася.

Мати й Батько, погладивши й поцілувавши Катуряна, виходять у сусідню кімнату й зникають з очей.

КАТУРЯН: Кошмари почалися вночі того дня, коли хлопчикові виповнилося сім років. Кімната, сусідня з його, завжди була замкнена на засув і на висячий замок. Для чого, хлопчик не знав, але ніколи й не питав, аж доки крізь товсту цегляну стіну почали долинати звуки — тихе дзижчання свердел, натужне скрипіння затягуваних болтів, тупе шипіння невідомих електричних знарядь і притлумлений кляпом дитячий крик. І таке було щоночі. (До Матері, дитячим голосом.) «Мамо, що то за звуки були вночі?» (Нормальним голосом.) Спитав він після довгої, розпачливої, безсонної ночі. А Мати й відповіла...

МАТИ: О, Катурянчику, це твоя чудова, однак розбурхана уява грає з тобою такі фокуси.

КАТУРЯН (дитячим голосом): А чи всі хлопчики мого віку чують щоночі такі огидні звуки?

МІХАЛ: Ні, любий сину. Тільки надзвичайно обдаровані.

КАТУРЯН (дитячим голосом): О. Це добре. (Нормальним голосом.) Питання було вичерпано. Хлопчик продовжував писати, батьки заохочували його талант палкою любов’ю, проте звуки свердел та крики тривали...

У кошмарній напівтемряві сусідньої кімнати на секунду з’являється дитина років восьми, прив’язана до ліжка, її катують дрилями та електрозваркою.

КАТУРЯН: ...а його твори ставали дедалі темніші. Вони ставали дедалі кращі завдяки любові й підтримці батьків, що природно, проте дедалі темніші й темніші через постійні звуки дитячих тортур, що теж цілком природно.

Світло в сусідній кімнаті поступово гасне. Матері, Батька й дитини вже не видно. Катурян прибирає й ховає всі іграшки та інші речі.

КАТУРЯН: У той день, коли йому виповнилося чотирнадцять років, хлопець чекав результатів літературного конкурсу, на якому він пройшов попередній добір, коли з-під замкнених дверей просунулася записка...

Записка, написана червоним, висовується з-під дверей. Катурян її піднімає.

КАТУРЯН: ...в якій було написано: «Вони люблять тебе й катують мене вже сім років без жодної причини, крім тієї, яку вони називають мистецьким експериментом — експериментом, який виявився успішним. Ти ж більше не пишеш про зелених поросяток, правда?». Знизу був підпис: «Твій брат», а написано все було кров’ю.

Катурян ломиться в сусідню кімнату.

КАТУРЯН: Він виламав двері й побачив...

Світло піднімається на Матір та Батька, вони в кімнаті самі, з дрилями та плеєром, що відтворює описані вище звуки.

КАТУРЯН: ...батьків, що сидять, усміхаючись. Батько періодично вмикає дриль, мати відтворює здушені крики заткнутої кляпом дитини. Між ними стоїть кухлик зі свинячою кров’ю. Батько сказав хлопцеві подивитися на зворот писаної кров’ю записки. Хлопець подивився й побачив, що він здобув першу премію — п’ятдесят фунтів — на конкурсі оповідань. Усі засміялися. Другу частину батьківського експерименту було завершено.

Мати й Батько влягаються спати на Катуряновому ліжку. Світло на них повільно згасає.

КАТУРЯН: Невдовзі по тому вони виїхали з будинку і хоч кошмарні звуки припинилися, проте хлопцеві твори були й надалі дивні й химерні, однак дуже непогані. Хлопець дякував батькам за те страхіття, яким вони його випробували. Ще через багато років, у той день, коли вийшла друком його перша книжка, він вирішив уперше після переселення провідати дім свого дитинства. Він зайшов у свою колишню кімнату. Скрізь валялися його іграшки та фарби...

Катурян заходить у сусідню кімнату, сідає на ліжко.

КАТУРЯН: ...потім він зайшов у сусідню кімнату. Там лежали вкриті пилом дрилі, замки й електричні проводи. Він усміхнувся з божевілля самої ідеї експерименту, проте усмішка зійшла з його лиця, коли він наткнувся на...

Постіль на ліжку збита великими купами. Він стягує з ліжка матрац і виявляє жахливий дитячий труп...

КАТУРЯН: ...труп чотирнадцятирічного хлопчика, покинутого тут гнити. Кожна його кісточка була перебита чи спалена, а в руці стирчала оповідка, надряпана кров’ю. Хлопець прочитав цей твір, написаний у пекельних умовах, і зрозумів, що нічого світлішого й прекраснішого він досі не читав. Ба більше — оповідка була краща, ніж усе, що написав він сам. Чи міг би колись написати.

Катурян бере запальничку й палить оповідку.

КАТУРЯН: Хлопець спалив оповідку й знову накрив брата матрацом, і ніколи й ні перед ким не прохопився й словом про те, що бачив. Ні перед батьками, ні перед видавцями, ні перед ким. Фінальну частину експерименту його батьків було завершено.

У сусідній кімнаті світло гасне, однак яскравішає над ліжком, де й досі лежать Мати й Батько.

КАТУРЯН: Катурянове оповідання «Письменник та письменників брат» має модне похмуре закінчення, хоч і не торкається не менш похмурих і саморозвінчувальних деталей справжніх подій, бо ж, прочитавши писану кров’ю записку, хлопець, звісно, вломився в сусідню кімнату...

Труп хлопчика сідає на ліжку, важко дихаючи.

КАТУРЯН: ...і знайшов там свого брата, живого, проте психічно травмованого, без найменшої надії на одужання. Тієї ж ночі, коли батьки спали, чотирнадцятирічний герой оповідання трохи подержав подушку над батьковою головою...

Катурян душить Батька подушкою. Батькове тіло звивається в агонії, потім завмирає. Хлопець торсає Матір за плече. Вона розплющує сонні очі і бачить мертвого чоловіка з роззявленим ротом.

КАТУРЯН: ...і, розбудивши Матір на коротку мить, щоб показати їй мертвого посинілого чоловіка, він над її головою теж трохи подержав подушку.

Катурян, з темним лицем, держить подушку над верескливою Материною головою. Її тіло б’ється в шалених корчах, проте Катурян притискає подушку сильніше, а світло поволі гасне.

Дія друга

Камера. Міхал сидить на дерев’яному стільці, постукує себе по стегні, слухає періодичні крики брата, Катуряна, якого катують в іншій кімнаті. Матрац з тонкою ковдрою та подушкою лежить за кілька кроків од нього.

МІХАЛ: Жило собі колись... у далекій далечині...

Катурян знов кричить. Міхал мімікою зображає його крик, поки той не стихає.

МІХАЛ: Жило собі колись у далекій далечині зелене поросятко. Жило зелене поросятко. Воно було зелене. Ем....

Катурян знов кричить. Міхал мімікою зображає його крик, поки він не стихає, потім устає, ходить по камері.

МІХАЛ: Жило собі колись у далекій далечині зелене поросятко... Хіба це було «у далекій далечині»? Де це було? (Пауза.) Ні, все-таки «у далекій далечині». І жило там зелене поросятко...

Катурян кричить. Міхал мімікою зображає його крик, тепер уже роздратовано.

МІХАЛ: Ой, заткнися, Катуряне! Забуваю казку про зелене поросятко, бо ти кричиш, як недорізаний... (Пауза.) І що далі робило зелене поросятко? Воно... воно сказало людині... Воно сказало людині: «Здорова була, людино...».

Катурян кричить. Міхал тільки слухає.

МІХАЛ: А, я все одно не можу вигадувати таких казок, як ти вигадуєш. Хай би вони вже перестали тебе катувати. Мені нудно. Тут нудно. Якби ж...

Звук відсовування засова в сусідньому приміщенні. Міхал слухає. У Міхаловій камері теж відсовується засув, і Аріель кидає всередину скривавленого, напівживого Катуряна.

АРІЕЛЬ: Зараз продовжимо з тобою працювати. Я тільки пообідаю.

Міхал показує йому великий палець на знак схвалення. Аріель виходить і замикає двері. Міхал дивиться на Катуряна, який лежить долі й тремтить, підходить, щоб погладити його по голові, але не може себе змусити й сідає на стілець.

МІХАЛ: Здоров.

Катурян дивиться на Міхала знизу вгору, підповзає і обнімає його за ногу.

МІХАЛ: Що ти робиш?

КАТУРЯН: Держу тебе за ногу.

МІХАЛ: О. (Пауза.) Нащо?

КАТУРЯН: Не знаю, мені боляче! Невже мені не можна подержати брата за ногу, коли мені боляче?

МІХАЛ: Авжеж можна, Катуряне. Просто це дивно.

Пауза.

КАТУРЯН: А в тебе як справи?

МІХАЛ: Чудово. Трохи нудно. Господи, ти так репетував. Що вони з тобою робили? Катували?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ (цикає язиком): Було боляче?

Катурян відпускає Міхалову ногу.

КАТУРЯН: Якби не було боляче, то це не було б катування.

МІХАЛ: Мабуть, не було б.

КАТУРЯН: А тобі боліло?

МІХАЛ: Що мені боліло?

КАТУРЯН: Коли тебе катували.

МІХАЛ: Мене не катували.

КАТУРЯН: Що?

Катурян уважно оглядає брата, бачить, що на ньому нема ні ран, ні синців.

МІХАЛ: Не катували. Той чоловік сказав, що катуватиме, а я подумав: «Ой, це ж боляче», і розказав йому все, що він хотів почути, і він був радий.

КАТУРЯН: Я ж чув, як ти кричав.

МІХАЛ: Кричав. Він мене попросив кричати. І сказав, що я дуже добре кричу.

КАТУРЯН: Тобто він тобі сказав, що говорити, і ти погодився?

МІХАЛ: Так.

Пауза.

КАТУРЯН: Поклянися мені своїм життям, що ти не вбивав тих трьох дітей.

МІХАЛ: Клянуся тобі своїм життям, що я не вбивав тих трьох дітей.

Катурян полегшено зітхає і знов обнімає Міхалову ногу.

КАТУРЯН: Ти щось підписував?

МІХАЛ: Га? Ти знаєш, що я нічого не можу підписувати.

КАТУРЯН: Тоді, може, ми ще відкрутимося.

МІХАЛ: Відкрутимося від чого?

КАТУРЯН: Від страти за вбивство трьох дітей, Міхале.

МІХАЛ: О, відкрутимося від страти за вбивство трьох дітей. Це було б добре. А як?

КАТУРЯН: Єдине, що в них проти нас є — твої слова та те, що вони знайшли в будинку.

МІХАЛ: А що вони знайшли?

КАТУРЯН: Знайшли скриньку, повну пальців. Ні, стривай. Вони сказали, що то пальці. Вони не дуже були схожі на пальці. То могло бути що завгодно. Чорт. (Пауза.) І вони сказали, що тебе теж катували, і руки в нього були в крові. Кажеш, він до тебе взагалі не торкався?

МІХАЛ: Торкався — дав мені бутерброд. От тільки я повиймав з того бутерброда салат.

КАТУРЯН: Дай хвилинку подумати. Дай хвилинку подумати...

МІХАЛ: Ти любиш думати, правда?

КАТУРЯН: Ну чого ми були такі тупі? Чого ми вірили усьому, що вони нам казали?

МІХАЛ: Чого?

КАТУРЯН: Бо це просто письменництво.

МІХАЛ: Я знаю.

КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату, каже: «Ваша мати вмерла», так?

МІХАЛ: Я знаю, що мати вмерла.

КАТУРЯН: Ні, ні, це літературний твір. Чоловік заходить у кімнату й каже іншому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Що ми знаємо? Чи ми знаємо, що мати другого чоловіка вмерла?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Так, ми не знаємо.

МІХАЛ: Ні, ми не знаємо.

КАТУРЯН: Ми знаємо тільки те, що один чоловік заходить у кімнату й каже другому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Це все, що нам відомо. Перше правило письменника: «Не вір усьому, що пишуть газети».

МІХАЛ: Я не читаю газет.

КАТУРЯН: Добре. Ти завжди будеш на крок попереду всіх інших.

МІХАЛ: Катуряне, я нічогісінько не розумію з того, що ти балакаєш. Але це цікаво.

КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату й каже: «Ваш брат щойно зізнався у вбивстві трьох дітей і ми знайшли у вашому домі дитячі пальчики в скриньці». Що ми знаємо?

МІХАЛ: Ага! Зрозумів!

КАТУРЯН: Чи ми знаємо, що брат убив троє дітей?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що брат зізнався у вбивстві трьох дітей?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що вони знайшли в їхньому домі дитячі пальчики в коробці? Ні. Чи ми... О господи...

МІХАЛ: Що?

КАТУРЯН: Ми навіть не знаємо, чи ті діти взагалі вбиті.

МІХАЛ: Це було в газетах.

КАТУРЯН: А хто керує газетами?

МІХАЛ: Поліція. О. Ти такий розумний.

КАТУРЯН: О господи. «Письменника в тоталітарній країні допитують про жорстокий зміст його творів і про їхню подібність до вбивств дітей, які сталися в його місті. Убивства дітей... яких насправді не було взагалі». (Пауза.) От би мені зараз ручку. Я з цього зробив би гарне оповідання. Якщо вони не збираються мене через годину стратити. (Пауза.) Міхале, хоч би що вони казали, хоч би що робили — нічого не підписуй. Хоч би що вони з тобою робили, нічого не підписуй. Ти зрозумів?

МІХАЛ: Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. (Пауза.) А можна підписати твоїм ім’ям?

КАТУРЯН (усміхаючись): Особливо моїм ім’ям не підписуй. Особливо моїм ім’ям не підписуй.

МІХАЛ: «Я вбив багацько дітей», підпис — Катурян Катурян. Ха!

КАТУРЯН: Я тобі зараз покажу!

МІХАЛ: Не бий!

Катурян обнімає Міхала. Міхал теж його обнімає, надто сильно як на Катурянові рани.

КАТУРЯН: Аййй! Господи! Міхале!

МІХАЛ: Пробач, Катуряне.

КАТУРЯН: Та нічого. (Пауза.) Усе буде добре, Міхале. Усе буде добре. Ми звідси вирвемось. Якщо будемо триматися разом.

МІХАЛ: Так. У мене сьогодні так свербить у дупі. Не знаю, чого. У нас іще лишився той порошок?

КАТУРЯН: Присипка? Ні, ти всю використав. Хоч це було й неелегантно.

МІХАЛ: Мм. Ми ж усе одно будемо вдома нескоро?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: Доведеться сидіти тут і чухати дупу.

КАТУРЯН: Можеш мені розказувати, як тобі сильно свербить. Це мене дуже бадьорить.

МІХАЛ: Чесно? Та ну, ти дурний. Як це може бадьорити, коли в когось свербить у дупі?

КАТУРЯН: Це залежить од дупи.

МІХАЛ: Що? Тю, дурний. (Пауза.) Усе одно свербить. Я тобі так скажу. Я намагаюся не чухати, бо ти тут, але, скажу тобі, що ох же ж і свербить. (Пауза.) У мене свербляча дупа. (Пауза.) Розкажи казку, Катуряне. Щоб не думати про...

КАТУРЯН: Щоб ти не думав про сверблячу дупу...

МІХАЛ: Про свою сверблячу дупу.

КАТУРЯН: Яку ти хочеш казку?

МІХАЛ: Е, «Зелене поросятко».

КАТУРЯН: Ні. (Старечим голосом.) То дурна казка.

МІХАЛ (повторює за ним інтонацію): То не дурна казка, то хороша казка. «Зелене поросятко». Я її спробую запам’ятати.

КАТУРЯН: Ні, я розкажу якусь іншу. Яку розказати?

МІХАЛ: Розкажи про людину-подушку.

КАТУРЯН (усміхається): Чого про людину-подушку?

Міхал знизує плечима.

КАТУРЯН: Я ж недавно розказував.

МІХАЛ: Так, недавно.

КАТУРЯН: Як же вона починається?

МІХАЛ: «Жив собі...»

КАТУРЯН: Я знаю, але хочу згадати, як вона починається насправді...

МІХАЛ (роздратовано): «Жив собі...»

КАТУРЯН: О господи. (Пауза.) Жив собі... Жив собі чоловік, геть чисто схожий на звичайних чоловіків. Він був приблизно три метри заввишки...

Міхал дивиться вгору, нечутно присвистує.

КАТУРЯН: І він був зроблений з подушок. Пальці були з маленьких подушечок, навіть за голову в нього була подушка — велика й кругла.

МІХАЛ: Куляста подушка.

КАТУРЯН: Це те саме.

МІХАЛ: Я хочу, щоб було «куляста подушка».

КАТУРЯН: За голову в нього була куляста подушка. А на голові були два ґудзики очей і великий усміхнений рот — він завжди всміхався, тому завжди було видно його зуби — теж подушечки. Маленькі білі подушечки.

МІХАЛ: «Подушечки». У тебе теж, як усміхаєшся, рот наче в людини-подушки.

Катурян широко, але кволо всміхається. Міхал обережно торкається його губ і щік.

КАТУРЯН: Оце такий був людина-подушка. Подушило. Він мав бути м’який і безпечний — через свою роботу, бо робота в нього була дуже сумна й дуже важка...

МІХАЛ: Ой-ой, починається...

КАТУРЯН: Коли якийсь чоловік чи якась жінка дуже-дуже горювали через своє нестерпно тяжке життя й хотіли закінчити його одразу, хотіли позбутися свого життя й усього болю, з ним пов’язаного, коли готові були це зробити — бритвою чи кулею, чи газом, чи...

МІХАЛ: Чи зістрибнути з чогось високого.

КАТУРЯН: Так. Хоч би який спосіб самогубства вони захотіли — «захотіли», мабуть, неправильне слово, краще сказати, коли вони вирішували накласти на себе руки, Подушило йшов до них, сідав з ними, делікатно обіймав і казав: «Зачекайте хвилинку», — і час дивним чином сповільнювався, Подушило повертався в часі туди, де цей чоловік чи ця жінка були ще маленьким хлопчиком чи маленькою дівчинкою, коли їхнє нестерпне життя ще не стало нестерпним, і робота в Подушила була дуже-дуже сумна, бо він мав зробити так, що той хлопчик чи дівчинка самі себе вбили, щоб уникнути років болю, які все одно врешті-решт закінчились би тим самим: газовою плитою, дулом рушниці, глибоким озером. «Але я ніколи не чув, щоб малі діти самі себе вбивали», — можете ви сказати. Просто Подушило завжди пропонував їм зробити це так, щоб було схоже на трагічний випадок: показував пляшечку таблеток, схожих на цукерки; підводив до місця на річці, де крига особливо тонка; підводив до припаркованих машин, які несподівано зривалися з місця; підказував, як натягувати на голову пластикову торбинку без дірочок для дихання і як її затягувати. Мамам і татам легше було прийняти думку, що п’ятирічна дитина загинула через трагічний випадок, ніж те, що п’ятирічна дитина побачила, яке паскудне життя її чекає і зробила так, щоб його уникнути. Не всі діти слухалися людини-подушки. Була одна дівчинка, весела й щаслива, яка не повірила Подушилові, коли той сказав, що життя буває жахливе і її життя саме таке й буде, і прогнала його, і він пішов геть, ридаючи великими липкими слізьми, які збиралися в отакенні калюжі, а на другу ніч знову пролунав стук у двері її кімнати і вона сказала: «Іди геть, людино-подушко. Я ж тобі сказала — я щаслива. Я завжди була щаслива і завжди буду щаслива». Одначе стукав не Подушило. Стукав інший чоловік. А мами не було вдома, і той чоловік приходив щоразу, як мами не було вдома, і дівчинка скоро стала дуже-дуже сумна, і коли вже сиділа перед газовою плитою в двадцять один рік, то сказала Подушилові: «Чого ж ти мене не переконав?». А Подушило сказав: «Я намагався переконати, але ж ти була така щаслива». І вона відкрутила газ на повну та й сказала: «Я ніколи не була щаслива. Я ніколи не була щаслива».

МІХАЛ: Е, можеш перескочити зразу до кінця? Бо цей шматок нуднуватий.

КАТУРЯН: Міхале, твоє прохання доволі нечемне.

МІХАЛ: О, вибач, Катуряне. (Пауза.) Але можеш перескочити до кінця?

Пауза.

КАТУРЯН: Ну... кінець людини-подушки... Коли Подушило працював успішно, дитя вмирало жахливою смертю. А коли він працював невдало, дитя проживало жахливе життя, ставало дорослим, той дорослий також жив жахливим життям, а вже тоді вмирав жахливою смертю. Тому Подушило, хоч і був великий та пухкий, цілий день ридав, і в його хаті скрізь стояли калюжі, тому він вирішив зробити останню роботу й покинути цю працю. Отож він пішов в одне гарне місце коло струмка, яке пам’ятав з попередніх випадків...

МІХАЛ: Оце гарний шматочок.

КАТУРЯН: І приніс з собою каністрочку бензину, а там росла стара плакуча верба, і він заліз під її віття, сів і якийсь час сидів. А під вербою лежали іграшки і...

МІХАЛ: Розкажи, які іграшки.

КАТУРЯН: Там була маленька машинка і собачка, і калейдоскоп.

МІХАЛ: Там була собачка?! Вона дзявкала?

КАТУРЯН: Вона що робила?

МІХАЛ: Вона дзявкала?

КАТУРЯН: Е... так. А неподалік стояв невеличкий житловий трейлер, і Подушило почув, як одчиняються двері й тупотять маленькі ніжки, і хлопчик сказав: «Мамо, я піду пограюся». А мама йому відповіла: «Але не спізнися до чаю, синку». І Подушило почув, що маленькі кроки наближаються, і вербове віття розгортається, і це був узагалі не хлопчик, а маленький хлопчик-подушка. І хлопчик-подушка сказав людині-подушці: «Добрий день», а людина-подушка відповів хлопчикові-подушці: «Добрий день», і обидва трохи погралися іграшками...

МІХАЛ: Машинкою, калейдоскопом і собачкою, яка дзявкала. Але, мабуть, найбільше саме собачкою, правда?

КАТУРЯН: І Подушило розповів йому про свою сумну роботу і про мертвих дітей, і про все інше, і хлопчик-подушка одразу все зрозумів, бо був дуже щасливий і найбільше, чого хотів, то це допомагати людям, тож він сам облився бензином, і його усміхнений рот так само всміхався, а Подушило крізь липкі сльози сказав: «Дякую тобі», а хлопчик-подушка відповів: «Та нічого. Скажіть мамі, що я не прийду пити чай», а Подушило збрехав: «Добре, скажу», і хлопчик-подушка черкнув сірником, а людина-подушка сидів і дивився, як він горить, і почав помалу розчинятися, і останнє, що він бачив, був усміхнений рот хлопчика-подушки, що поволі танув, занурюючись у небуття. Це було останнє побачене. Останнє почуте він не встиг усвідомити. Бо останнім почутим були крики сотень тисяч дітей, яким він допоміг вчинити самогубство і які поверталися до життя — холодного, нещасного життя, яке судилося їм долею, бо людини-подушки вже не було, щоб цьому запобігти. А навздогін цим крикам лунали крики їхніх самоспричинених смертей, тільки тепер діти, які виросли, помирали без нього, одні-однісінькі.

МІХАЛ: Гм. (Пауза.) Я не дуже зрозумів закінчення. Виходить що — людина-подушка просто розчинився?

КАТУРЯН: Так, просто розчинився, наче його ніколи й не існувало.

МІХАЛ: У повітрі.

КАТУРЯН: У повітрі. Перетворився на ніщо.

МІХАЛ: Пішов на небо.

КАТУРЯН: Ні. Пішов у ніщо.

МІХАЛ: Мені подобається «Людина-подушка». Це моя улюблена казка.

КАТУРЯН: Мушу визнати, вона доволі похмура. Як твоя дупа? Уже не свербить?

МІХАЛ: Ой, нащо ти нагадав! Грр! (Виправляє себе.) Гм. Але я все одно не розумію.

КАТУРЯН: Чого ти не розумієш? Не розумієш «Людини-подушки»?

МІХАЛ: Ні. Я думав, що заховав дуже добре.

КАТУРЯН: Що ти заховав дуже добре?

МІХАЛ: Скриньку з хлопчиковими пальцями. Я думав, що добре заховав. Спершу я запхнув її під труси й шкарпетки в шухляді, але вони почали смердіти, і я переховав її на горищі, закопав у землю в горщику для ялинки, бо знав, що ми не поліземо по горщок для ялинки ще віки-вічні. Аж до Різдва. А це багато часу, і вони встигли б розкластися. Вони були вже трохи розкладені. Вони були розкладені, коли ти їх бачив?

Катурян киває, видно, що він от-от знепритомніє.

МІХАЛ: Вони, мабуть, з собаками прийшли. Знаєш, які в них собаки? Нишпорки. Вони, мабуть, винюхали. Бо я їх надійно заховав. У горщок для ялинки. А його витягують тільки раз на рік.

КАТУРЯН: Ти ж казав... Ти сказав, що не займав дітей. Ти мені збрехав.

МІХАЛ: Ні, не збрехав. Просто той чоловік зайшов і сказав, що мене катуватиме, поки я не скажу, що вбив тих дітей, то я йому й сказав, що вбив тих дітей. Це не означає, що я не вбивав тих дітей. Я повбивав тих дітей.

КАТУРЯН: Ти клявся мені, своїм життям клявся, що не вбивав тих трьох дітей.

МІХАЛ: О. Ти бачиш як. Ти ж попросив: «Поклянись мені своїм життям, що не вбивав тих трьох дітей». І я тобі ласкаво підіграв. Пробач, Катуряне.

Катурян задки відповзає від нього до матраца.

МІХАЛ: Я знаю, що це неправильно. Чесно. Але це було так цікаво. З хлопчиком було так, як ти й казав. Я відрубав йому пальці на нозі, а він і не крикнув. Тільки сидів і дивися на ногу. Наче дуже сильно здивувався. Ясно, що в такому віці здивуєшся. Його звали Аарон. На голові в нього була така кумедна шапочка, і він весь час балакав про маму. Ой, скільки з нього текло крові. Хто міг би подумати, що в такому маленькому хлопчикові так багато крові. Потім кров перестала текти і він посинів. Бідолашка. Мені тепер аж недобре, бо він був такий чемний. «Можна, я піду додому, до мами, будь ласка?» А дівчинка була противна. Горлопанила, аж очі вилазили. І не хотіла їсти. Не хотіла їсти яблучних людців, а я ж так довго їх готував. Дуже важко було вставити в них бритвочки. Ти ж у казці не написав, як їх вставляти. Я передивлявся. Тому довелося людців їй запихати. Залізло тільки двоє. Я не жорстокий, але вона принаймні замовкла. (Пауза.) Важко тобі буде змити з одягу кров. Завтра попробуй випрати сорочку, побачиш, як це довго. (Пауза.) Катуряне. (Пауза.) Якщо хочеш, давай я тобі виперу.

Пауза.

КАТУРЯН (тихо): Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Га? Я не розчув.

КАТУРЯН (зі слізьми): Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Не плач, Катуряне. Не плач.

Міхал підходить його обняти. Катурян з огидою відхиляється.

КАТУРЯН: Навіщо ти це зробив?

МІХАЛ: Ти ж знаєш. Бо ти мені так сказав.

Пауза.

КАТУРЯН: Бо я що?

МІХАЛ: Бо ти мені так сказав.

Пауза.

КАТУРЯН: Я пам’ятаю, що казав тобі робити вчасно уроки. Пам’ятаю, що казав тобі щовечора чистити зуби...

МІХАЛ: Я чищу зуби щовечора...

КАТУРЯН: Я не пам’ятаю, щоб казав тобі брати малих дітей і їх мордувати.

МІХАЛ: Я їх не мордував. «Мордувати» — це було б так...

Міхал злісно імітує, як когось мордує.

МІХАЛ: А я їх — отак.

Міхал імітує, як лагідно, ніжно відрізає уявні пальці на нозі і обережно їх викидає...

МІХАЛ: І отак.

Міхал імітує, як запихає в ротик двох яблучних людців, а потім ковтає.

МІХАЛ: «Мордувати». Це дуже сильне слово. І я нічого такого не робив би, якби ти мені не сказав, тому не поводься, як безневинний. У всіх твоїх казках та оповідках, які ти мені розказував, відбувається щось жахливе. Я просто перевіряв, чи таке можливо. Бо я завжди думав, що деякі оповідки просто неможливі. (Пауза.) І знаєш, що? Не всі вони неможливі.

КАТУРЯН: А чого ти не повторив якусь хорошу оповідку?

МІХАЛ: Бо ти жодної хорошої не написав.

КАТУРЯН: Я написав багато хороших.

МІХАЛ: Ага, аж дві.

КАТУРЯН: Ні, я скажу, чого ти не відтворив жодної з хороших оповідок. Сказати?

МІХАЛ: Скажи.

КАТУРЯН: Бо ти садист, ти недорозвинений збоченець, якому подобається вбивати малих дітей, і навіть якби я писав тільки солоденькі казочки, результат був би такий самий.

МІХАЛ: Ну... це невідомо, бо ти такого не писав. (Пауза.) І мені не сподобалось убивати малих дітей. Це дратує. Це так довго. І я не збирався їх убивати. Я просто хотів одрубати одному з них пальці на нозі, а другій напхати в горло бритвочок.

КАТУРЯН: Хочеш сказати, ніби ти не знав, що як відрубати малому хлопчикові пальці на ногах чи напхати лез у горло дівчинці бритвочок, то вони повмирають?

МІХАЛ: Тепер я це знаю.

Катурян схиляє голову на руки, думає, як з цього всього виплутатись.

МІХАЛ: Кат явно мене підтримує. Він згоден, що це все ти винен. Ну, в основному ти винен.

Пауза.

КАТУРЯН: Що ти йому сказав?

МІХАЛ: Тільки правду.

КАТУРЯН: Яку саме правду?

МІХАЛ: Ну, знаєш, усе, що я зробив з дітьми, я взяв з тих казок, які ти написав і мені читав.

КАТУРЯН: Ти так сказав слідчому?

МІХАЛ: Угу. Знаєш, тільки правду.

КАТУРЯН: Міхале, це не правда.

МІХАЛ: Це правда.

КАТУРЯН: Ні, неправда.

МІХАЛ: Ти ж понаписував оповідок, у яких убивають дітей?

КАТУРЯН: Так, але...

МІХАЛ: Ти читав їх мені?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: А я пішов і повбивав дітей? (Пауза.) «Так, пішов», — відповідь на це питання. Тому я не розумію, як тут вилізло твоє «Це неправда». Не згадую вже про твої слова «садист і недорозвинений збоченець». Ти мій брат і я тебе люблю, але, знаєш, ти потратив двадцять хвилин, розказуючи мені казку про типа, у якого головне в житті було довести безліч малих дітей до того, щоб вони, щонайменше, самі себе спалили. І він у тебе герой! Я тебе не критикую. Це дуже хороший персонаж. Дуже хороший персонаж. Він мені дуже нагадує мене самого.

КАТУРЯН: Як же це він тебе нагадує?

МІХАЛ: Ну як — він примушує дітей умирати. У такому дусі.

КАТУРЯН: Міхале, людина-подушка нікого не вбивав. Усіх тих дітей, що повмирали, все одно чекало страшне життя.

МІХАЛ: Твоя правда, всіх дітей чекає страшне життя. Але тих ти міг урятувати од біди.

КАТУРЯН: Не всіх дітей чекає страшне життя.

МІХАЛ: Гм, гм. У тебе було страшне життя, після того, як ти перестав бути дитиною? Так. Е, у мене було страшне життя після того, як я перестав бути дитиною? Так. Це два з двох, для початку.

КАТУРЯН: Людина-подушка був глибокодумний і достойний. А ти навпаки.

МІХАЛ: Ну добре, я не такий, я навпаки, але я розумію, що ти говориш. Дякую. (Пауза.) «Людина-подушка» — це добрий твір, Катуряне. Один з твоїх найкращих. Думаю, з божою поміччю ти колись станеш славетним письменником. Я це бачу.

Пауза.

КАТУРЯН: Коли?

МІХАЛ: Га?

КАТУРЯН: Коли я стану славетним письменником?

МІХАЛ: Я ж сказав — колись.

КАТУРЯН: Через півтори години нас розстріляють.

МІХАЛ: А, так. Тоді ти, мабуть, не станеш славетним письменником.

КАТУРЯН: Вони тепер усе знищать. Знищать нас, знищать мої твори. Знищать усе.

МІХАЛ: Катуряне, думаю, треба боятися за нас, а не за твої твори.

КАТУРЯН: Он як?

МІХАЛ: Так. Бо то просто папір.

Пауза.

КАТУРЯН: Просто що?

МІХАЛ: Просто папір.

Катурян хапає Міхала за голову й стукає його лобом об кам’яну підлогу. Міхал, приголомшений скоріше вчинком брата, ніж болем, обмацує скривавлену голову.

КАТУРЯН: Якби вони зараз прийшли й сказали: «Ми спалимо двох з вас трьох — з тебе, твого брата і твоїх творів», то я сказав би хай палять тебе першого, а мене другого — аби врятувати твори.

МІХАЛ: Ти вдарив мене головою об підлогу.

КАТУРЯН: Я це помітив.

МІХАЛ (плаче): Ти мене вдарив головою об підлогу!

КАТУРЯН: Я сказав, що я це помітив.

МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато!

КАТУРЯН (сміючись): Ану повтори!

МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато! Б’єш мене і кричиш на мене!

КАТУРЯН: Я такий, як мама й тато?! Дай-но розібратися...

МІХАЛ: Ой, тільки не починай.

КАТУРЯН: Мама й тато тримали свого сина-первістка під замком і катували його сім років поспіль, а ти зробив, щоб хлопчик стік кров’ю і вмер, ти змусив дівчинку ковтати яблука з бритвочками, і вона вмерла, хтозна-що ти зробив з третьою дівчинкою — і ти не такий, як мама й тато, а я один раз стукнув довбаного недоумка головою об підлогу — і я вже такий самий, як мама й тато.

МІХАЛ: Точно такий. Точно.

КАТУРЯН: Я розумію твою логіку, Міхале. Розумію, звідки вона йде.

МІХАЛ: Добре. Так і треба.

КАТУРЯН: Я от що тобі скажу. Якщо мама й тато зараз дивляться з неба на нас, то, думаю, вони раді, що ти перетворився на такого хлопця, яким вони можуть пишатися.

МІХАЛ: Не кажи так...

КАТУРЯН: Щиро пишатися. Ти їхня копія, майже під копірку. Може, тобі треба відростити цапину борідку, купити окуляри — щоб було, як у нього...

МІХАЛ: Не кажи так!

КАТУРЯН: Чи носити багато діамантів, як вона. Гоофорити отхаак, мій синуу...

МІХАЛ: Замовкни, бо я тебе вб’ю!

КАТУРЯН: Ти мене, Міхале, не вб’єш. Мені не сім років!!

МІХАЛ: Я не такий, як вони. Я не хотів нікого кривдити. Я просто оживляв твої казки.

КАТУРЯН: Що ти зробив з третьою дівчинкою?

МІХАЛ: Ні, я зараз не скажу. Ти мене образив. І голову розбив.

КАТУРЯН: Ти скоренько все розкажеш, коли вони за тебе візьмуться.

МІХАЛ: Я витримаю.

КАТУРЯН: Ні, такого ти не витримаєш.

МІХАЛ (тихо): Ти й не здогадуєшся, що я можу витримати.

Пауза.

КАТУРЯН: Так, мабуть, не здогадуюся.

МІХАЛ: Коли я сидів тут і слухав, як ти кричиш десь там, то подумав, що ти щось подібне відчував усі ті роки. Скажу тобі, що по цей бік бути легше.

КАТУРЯН: Я знаю, що по цей бік легше.

МІХАЛ: Тебе мучили тільки годину, і ти верещав, наче тобі твою дурну голову відривають. А спробував би так усе життя.

КАТУРЯН: Це нічого не вибачає.

МІХАЛ: Це вибачає за тих двох, кого вбив ти. Чого це не має вибачати за тих двох, кого вбив я?

КАТУРЯН: Я вбив двох людей, які сім років катували дитину. Ти вбив трьох дітей, які не катували нікого ані року. В цьому різниця.

МІХАЛ: Це ти думаєш, що вони нікого не катували. Дівчинка з бритвочками була мерзенна. Думаю, вона щонайменше чавила комашок.

КАТУРЯН: Міхале, як ти вбив третю дівчинку? Я мушу знати. Теж так, як в оповідці?

МІХАЛ: Мм.

КАТУРЯН: У якій?

МІХАЛ: Ти розсердишся.

КАТУРЯН: Я не розсерджуся.

МІХАЛ: Трохи розсердишся.

КАТУРЯН: З якої вона була оповідки?

МІХАЛ: З тієї... е... вона була з тієї... з «Маленького Ісусика». З «Маленького Ісусика».

Катурян кілька секунд дивиться на Міхала, обхоплює лице руками і, згадуючи жахливі деталі твору, починає плакати. Міхал хоче щось сказати, але не може, а Катурян продовжує тихо плакати.

КАТУРЯН: Чого саме це?

МІХАЛ (знизує плечима): Це гарна оповідка. Ти добрий письменник, Катуряне. Не дозволяй нікому казати, що це не так.

Пауза.

КАТУРЯН: Де ти її покинув?

МІХАЛ: Там, де ти поховав маму й тата. За криницею.

Пауза.

КАТУРЯН: Нещасна дитина.

МІХАЛ: Розумію. Це жахливо.

КАТУРЯН: Надіюсь, вона вмерла швидко.

МІХАЛ: Швидесенько.

Катурян знову плаче. Міхал кладе руку йому на плече.

МІХАЛ: Не плач, Катурянчику. Усе буде добре.

КАТУРЯН: Як це воно буде добре? Як це може бути добре?

МІХАЛ: Не знаю. Просто в таких обставинах говорять такі слова, правда? «Усе буде добре». Ясно, що добре не буде. Вони прийдуть будь-якої миті й нас розстріляють. Це ж не добре, правда? Це якраз навпаки, погано. Мм. (Пауза.) Нас стратять разом чи окремо? От би разом. Бо я не хочу вмирати один.

КАТУРЯН: Я нічого не зробив!

МІХАЛ: Слухай, не починай знову діяти мені на нерви. І навіть якщо вони не стратять нас разом, вони поховають нас разом, щоб не копати дві ями. Я не хочу, щоб мене поховали одного. Це було б жахливо. Один-однісінький у землі, бррр! А так хоч на небі будемо разом, попри все. Туснемо з богом і усіма там. Давай, хто швидше?

КАТУРЯН: Міхале, на яке небо ти думаєш вознестися? На небо для дітовбивць?

МІХАЛ: Ні, не на небо для дітовбивць, розумнику. На нормальне небо. Таке, як у фільмах.

КАТУРЯН: Хочеш знати, де ти опинишся після смерті?

МІХАЛ: Де? Тільки не скажи чогось страшного через те, що ти злий.

КАТУРЯН: Ти опинишся в маленькій кімнатці в маленькому будиночку серед маленького лісу, і тебе вічно глядітиму не я, тебе вічно глядітиме особа, яку називають Мама, і особа, яку називають Тато, і вони тебе глядітимуть так само, як гляділи завжди, от тільки тепер мене не буде поряд, щоб тебе рятувати, бо я не потраплю в те саме місце, що й ти, бо я не мордував довбаних маленьких діточок.

МІХАЛ: Ніколи в житті я не чув, щоб одна людина сказала іншій таке жорстоке, і тому я більше ніколи з тобою не розмовлятиму.

КАТУРЯН: Добре. Посидьмо в тиші, поки по нас не прийдуть вести на розстріл.

МІХАЛ: Я ніколи не чув такого жорстокого! А я тобі казав не говорити нічого жорстокого. Я казав: «Не кажи нічого жорстокого», а ти що робиш? Що ти робиш? Ти взяв і сказав жорстоке.

КАТУРЯН: Я досі так тебе любив...

Пауза.

МІХАЛ: Що значить «досі»? Це ще жорстокіше, ніж те жорстоке, що ти сказав перед цим, а те було таке жорстоке, що я ніколи такого й не чув!

КАТУРЯН: Просто посидьмо мовчки.

МІХАЛ: Я намагаюсь посидіти мовчки. А ти береш і говориш жорстоке. (Пауза.) Хіба ні? (Пауза.) Хіба ні, я сказав? О, то це і є сидіння мовчки, так? Добре.

Пауза. Міхал чухає дупу. Пауза.

МІХАЛ: А я маю до тебе ще одну претензію. Про ту дрантяну оповідочку, яку я недавно читав. Та дрантяна оповідочка називається «Письменник та письменників брат» — так вона називається, і я ще більшого дрантя не читав.

КАТУРЯН: Міхале, я тобі цієї оповідки не показував.

МІХАЛ: Знаю, що не показував. І правильно робив. Бо то дрантя.

КАТУРЯН: То ти нишпорив у моїй кімнаті, поки я був на роботі?

МІХАЛ: Ясно, що я нишпорив у твоїй кімнаті, поки ти був на роботі. А що я, по-твоєму, роблю, поки ти на роботі?

КАТУРЯН: По-моєму, мордуєш дітей.

МІХАЛ: Ге? Коли я не мордую дітей, то нишпорю у твоїй кімнаті. І знаходжу тупі казочки, наприкінці геть неправдиві. Просто тупі наприкінці. Що я вмер, а мама й тато живі. Це тупезне закінчення.

КАТУРЯН: Мені дає літературні консультації Джек Потрошило.

МІХАЛ: Чого ти не зробив щасливого закінчення, як у реальному житті?

КАТУРЯН: Бо в реальному житті не буває щасливих закінчень.

МІХАЛ: Що? Зі мною було щасливе закінчення. Ти прийшов і мене врятував, і вбив маму й тата. Це щасливе закінчення.

КАТУРЯН: А далі що було?

МІХАЛ: Ти поховав їх за криницею бажань і полив зверху вином.

КАТУРЯН: Не «полив вином», а «посипав вапном». Це ж не ресторан, щоб вино лити. А далі що було?

МІХАЛ: А далі що було? А далі ти віддав мене до школи, де я почав учитися всякого хорошого.

КАТУРЯН: А тоді що було?

МІХАЛ: А тоді що було? (Пауза.) Коли я переміг у диспуті?

КАТУРЯН: А тоді що було тижнів три тому?

МІХАЛ: А-а. А тоді я ухекав дітлахів.

КАТУРЯН: А тоді ти ухекав дітлахів. Яке ж це щасливе закінчення? А тоді тебе вловили й розстріляли, і твого брата розстріляли, який нічого лихого не зробив. Яке ж це щасливе закінчення? І, чекай, коли це ти переміг у диспуті? Ти був четвертий у довбаному диспуті!

МІХАЛ: Ми не говоримо про...

КАТУРЯН: Ти був четвертий у диспуті! «Коли я переміг у диспуті».

МІХАЛ: Ми говоримо не про те, переміг я в диспуті чи ні, ми говоримо, що мало бути щасливе закінчення! Коли я перемагаю в диспуті — це щасливе закінчення, ясно? Я мертвий і покинутий гнити, як у твоїй тупій оповідці — це ніяке не щасливе закінчення.

КАТУРЯН: Це було щасливе закінчення.

МІХАЛ (ледь не плаче): Що? Я мертвий і покинутий гнити — це щасливе закінчення?

КАТУРЯН: Що було у твоїй руці, коли ти вмер? Оповідка. Оповідка, краща за всі мої твори. Оповідку «Письменник та письменників брат» написав ти. Це я письменників брат. Тому для тебе це — щасливе закінчення.

МІХАЛ: Але ж я вмер.

КАТУРЯН: Це не про те, вмер ти чи ні. Це про те, що ти лишив по собі.

МІХАЛ: Не розумію.

КАТУРЯН: Зараз, у цю мить, мені байдуже, якщо мене вб’ють. Наплювати. Але вони не вб’ють моїх творів. Моїх творів не вб’ють. Твори — це все, що в мене є.

Пауза.

МІХАЛ: У тебе є я.

Катурян зиркає на нього, потім сумно опускає очі. Міхал зі слізьми відвертається.

МІХАЛ: Ну добре, погодимося, що ти переробиш закінчення «Письменника та письменникового брата», залишиш мене живим, а маму й тата мертвими, і щоб я переміг у диспуті. Тоді буде добре. А стару оповідку ти краще спали, щоб її ніхто не побачив і не подумав, що правильна оповідка — та, де я вмираю. Ото спали і все.

КАТУРЯН: Добре, Міхале, так і зроблю.

МІХАЛ: Чесно?

КАТУРЯН: Чесно.

МІХАЛ: Ого. Класно. Так легко тебе вмовив. У такому разі ще багато твоїх оповідок треба спалити, бо деякі з них, і я не жартую, просто гидотні.

КАТУРЯН: Чом би не спалити всі, Міхале? Бо це стільки часу треба, щоб вибрати гидотні з-поміж не гидотних.

МІХАЛ: Ні, ні, це нерозумно — спалювати всі. Ні. Тільки ті, які примушують людей іти і вбивати дітей. І це буде недовго — повибирати ті, що не примушують людей іти і вбивати дітей, бо в тебе тільки дві такі, що не примушують людей іти і вбивати дітей.

КАТУРЯН: Невже?

МІХАЛ: Так.

КАТУРЯН: І це ж які саме? Які саме з чотирьохсот написаних мною творів ти змилостивишся зберегти?

МІХАЛ: Оте про зелене поросятко, то гарне. Від нього ніхто не піде і нікого не вб’є, серйозно... і... (Пауза.) І... (Пауза.) Оце, мабуть, і все. Одне тільки «Зелене поросятко».

КАТУРЯН: І це все?

МІХАЛ: Так. Ну, якщо хотіти, щоб оповідки були безпечні. У тебе ж є такі, що хочеться тільки піти й когось покалічити, але не вбити, але, якщо хотіти, щоб було безпечно, то це тільки «Зелене поросятко». Від цієї казки хочеться піти й помалювати когось на зелене. Але вона одна.

КАТУРЯН: Усе це було б добре, якби не той факт, що три твори, які ти вибрав для дії, виявилися найжорстокішими з усіх, які ти міг вибрати. Вони були не перші-ліпші, на які ти наткнувся. Ці три найбільше підходили для твого скривленого дрібного розуму.

МІХАЛ: А що було б, якби я взяв не такі страшні? Які саме? «Основа лиця»? Зрізати комусь лице і в підвалі натягти на голову манекенові? Чи «Шекспірова кімната»? Старий Шекспір, що тримає в скрині чорну пігмейку і б’є її дрючком щоразу, як хоче написати нову п’єсу?

КАТУРЯН: Він не писав своїх п’єс.

МІХАЛ: Ти розумієш, Катурянчику, про що я. Усі твої твори мерзенні. Не можна вибрати жодного, який би не був мерзенний.

КАТУРЯН: Але чого ти вибрав саме «Маленького Ісусика»?

МІХАЛ: Ох, Катуряне, що зроблено, те зроблено, і вже його не відробиш назад. Та-да! Щось мені спати захотілося, то я трошки посплю, якщо зможу не думати про дупу, яка свербить, наче скажена, хоч якийсь час я цього не помічав.

Міхал умощується на матраці.

КАТУРЯН: Ти спатимеш?

МІХАЛ: Угу.

КАТУРЯН: По нас щомиті можуть прийти, щоб катувати й стратити.

МІХАЛ: Отож бо. І це може бути на якийсь час наш останній сон. (Пауза.) Це може бути навіки наш останній сон. Це буде жахливо. Я люблю спати. Як думаєш, на небі сон є? Хай краще буде, бо не захочу на небо. (Пауза.) Катуряне.

КАТУРЯН: Що?

МІХАЛ: Розкажи казку.

КАТУРЯН: Ти ж хотів усі мої казки попалити.

МІХАЛ: Розкажи мені ту, що про зелене поросятко. Цю я не хочу палити, розкажи мені її. І я тобі прощу.

КАТУРЯН: Що ти мені простиш?

МІХАЛ: Прощу оті твої жорстокі слова, ніби мама й тато весь час мною командуватимуть у лісочку й ніхто не прийде мене рятувати.

Пауза.

КАТУРЯН: Я не пам’ятаю, як вона починається — «Казка про зелене поросятко».

МІХАЛ: Та ну, Катуряне, ти пам’ятаєш. Перше слово «жило», друге слово «собі». Думаю, третє слово — «колись», а четверте слово... Хай йому мармелад, яке ж четверте слово?

КАТУРЯН: Ох ти хитродупець!

МІХАЛ: Е, «на світі» — четверте й п’яте слово. Я щойно пригадав. «Жило собі колись на світі...»

КАТУРЯН: Добре. Влаштовуйся.

Міхал лягає зручніше, подушка лежить коло його голови.

КАТУРЯН: Жило собі колись...

МІХАЛ: Геть як у давні часи. У добрі давні часи. Казки....

КАТУРЯН: Жило собі колись на світі, в госпóді серед дивного краю в далекій далечині...»

МІХАЛ: В далекій далечині...

КАТУРЯН: ...поросятко, не схоже на всіх інших свиней навкруги.

МІХАЛ: Воно було зелене.

КАТУРЯН: Казку ти розказуєш чи я?

МІХАЛ: Ти. Вибач. Рот на замку. Цс.

КАТУРЯН: Воно було не схоже на інших свиней, бо було яскраво-зелене. Майже флуоресцентно зелене.

МІХАЛ: Флуоресцентно зелене. Аж світилося в темряві. Як та фарба, що в залізничних тунелях. Воно світилося в темряві так, як у залізничних тунелях?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: Так.

КАТУРЯН: То ми перебиваємо, чи ми слухаємо і спимо?

МІХАЛ: Ми слухаємо і спимо.

КАТУРЯН: Добре. Отже: поросяткові подобалося бути зеленим. Не те, щоб воно не любило кольору звичайних свиней, ні, воно вважало, що рожеве — теж гарно, але йому хотілося бути трошки інакшим, трошки особливішим. Однак іншим свиням навколо нього не подобалося, що порося зелене. Вони заздрили, знущалися з поросяти й перетворили його життя на пекло....

МІХАЛ: На пекло...

КАТУРЯН: Поросяткові жалібні крики докучали свинарям, і вони...

МІХАЛ: Що таке «докучали»? Вибач, Катуряне.

КАТУРЯН: Та нічого. Це означає діяли на нерви.

МІХАЛ (позіхає): Діяли на нерви...

КАТУРЯН: ...Діяли на нерви свинарям, і ті подумали: «Гм, треба з цим щось робити». Отож якось увечері, коли свині повлягалися спати прямо серед луки, свинарі підкралися, схопили зелене поросятко й понесли його до стодоли, і поросятко вищало, а всі інші свині з нього сміялися...

МІХАЛ (тихо): Падлюки...

КАТУРЯН: А коли свинарі занесли порося в стодолу, то розкрили великий баняк особливої рожевої фарби й занурили бідолашку туди з головою і з хвостом так, що жоднісінької плямочки зеленого не лишилося, а потім тримали його, поки не висохло. А ця рожева фарба була особлива тому, що не змивалася, і її не можна було зафарбувати. Вона не змивалась і її не можна було зафарбувати. І поросятко сказало (говорить свинячим голосом): «О господи, молю, не дай мені бути таким, як інші. Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших».

МІХАЛ: «Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших», — сказало воно господу.

КАТУРЯН: Та було вже пізно, фарба засохла, свинарі вигнали порося на луки, і всі рожеві свині з нього сміялися, коли воно прийшло і всілося на улюблену латочку трави і спробувало зрозуміти, чому господь не дослухався його молитви, однак зрозуміти не могло, і плакало, поки не заснуло, і навіть тисячі сльозинок не змили жахливої рожевої фарби, бо...

МІХАЛ: Бо фарба не змивалася, і її не можна було зафарбувати.

КАТУРЯН: Саме так. І воно заснуло. Але тієї ночі, коли свині спали на луках, над їхніми головами почали збиратися дивні грозові хмари, і пішов дощ, спершу дрібний, а тоді дедалі дужчий, а потім злива. Та це була не звичайна злива, це була особлива зелена злива, майже так само густа, як і фарба. А ще в ній було щось особливе. Її не можна було ані змити, ані зафарбувати. Її не можна було ані змити...

Катурян дивиться на Міхала. Той заснув. Катурян продовжує розповідати казку пошепки.

КАТУРЯН: ...ані зафарбувати. Коли настав ранок, дощ ущух, свині попрокидалися і побачили, що всі вони, до одної, стали яскраво-зелені. Усі стали, окрім, звісно, колишнього зеленого поросятка, котре тепер було рожеве поросятко, бо свинарі перед цим пофарбували його незмивною фарбою. «Неперефарбовувальною». (Пауза.) І коли воно глянуло на ціле море зелених свиней, що лежали навколо нього, ридаючи, мов діти, то всміхнулося, подякувало провидінню та господу, бо побачило, що воно так само трошки відрізняється від інших.

Пауза. Катурян якусь мить слухає, як спить Міхал, і ніжно гладить його по голові.

КАТУРЯН: Сподобалась казка, Міхале? (Пауза.) Ти її колись любив. Нема в ній пальчиків... і бритвочок нема. Гарна казка. (Пауза.) Краще б ти діяв за її зразком. Але ти не винен, Міхале. Ти не винен. (Пауза. Плаче.) Солодких снів, дитино. Я скоро теж буду з тобою.

Катурян бере подушку і з силою кладе її на Міхалове лице. Коли Міхал починає смикатися, Катурян сідає на його руки й на тулуб, не віднімаючи подушки. Через хвилину Міхал уже не смикається. Ще через хвилину він мертвий. Коли Катурян переконується, що це так, то приймає подушку, цілує Міхала в губи, плаче й закриває йому очі. Іде до дверей, голосно в них стукає.

КАТУРЯН: Слідчі! (Пауза.) Слідчі! Я хочу зізнатись у вбивстві шести душ. (Пауза.) Я маю одну умову. (Пауза.) Вона стосується моїх творів.

Затемнення.

Антракт.

Катурян розповідає казку, яку одразу розігрують дівчина та її Батько й Мати. Незначна зміна костюмів перетворює батьків на названих батьків, хоч їх грає одна й та сама пара.

КАТУРЯН: Жила собі колись у далекому-предалекому краю одна дівчинка, і хоч батьки виховували її взагалі не в релігійному дусі, дівчинка все одно була впевнена, що вона — друге пришестя Господа Ісуса Христа.

Дівчинка начіплює страшенно фальшиву борідку та сандалі й починає благословляти меблі, речі — усе підряд.

КАТУРЯН: Важко було це зрозуміти, де це взялося в шестирічній дитині. Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях, усе благословляла. Її завжди можна було знайти серед убогих та бездомних, вона втішала п’яниць і наркоманів і взагалі водилася з такими людьми, яких її мама й тато вважали неналежним товариством для шестирічної дочки. Щоразу, як вони тягли її додому з сумнівних місць, вона тупала ногами й верещала, й кидалася ляльками, а коли батьки зауважували, що...

МАТИ: Ісус не тупав ногами й не кричав, і не кидався ляльками...

БАТЬКО: Ісус не тупав ногами й не кричав, і не кидався ляльками...

КАТУРЯН: Вона відповідала: «То колишній Ісус! Ясно?». Якось дівчинка знову вислизнула з дому і два жахливі дні батьки не могли знайти ні її схованки, ні навіть волосинки, доки не пролунав дзвінок од невідомого їм спантеличеного священика: «Прийдіть скоріше до церкви. Ваша дочка нас уже забембала. Спершу це було симпатично, а тепер дратує».

Світло на усміхнених обличчях хороших батьків поступово згасає.

КАТУРЯН: Батьки не подумали нічого поганого, вони просто зраділи, що дочка жива й здорова, і поспішили в центр міста її забирати, проте в поспіху влетіли в зустрічний м’ясний рефрижератор, їм повідривало голови, й вони загинули.

Світло помалу висвічує хороших батьків, з яких тече кров.

КАТУРЯН: Дівчинку повідомили про трагедію; вона зронила однісіньку сльозу і не більше, бо подумала — а що зробив би Ісус, якби його батькам повідривало голови в автокатастрофі? Держава відіслала дівчинку в густий ліс, жити у названих батьків...

Заходять злі Названий Батько й Названа Мати, беруть дівчинку за руки й тримають дуже міцно.

КАТУРЯН: ...про яких ніхто не повідомив державу, що вони жорстокі й недостойні, що вони ненавидять релігію, ненавидять Ісуса, ненавидять усіх, хто нікого не ненавидить. Звісно, вони зненавиділи й дівчинку.

Названі батьки здирають з неї борідку й викидають геть.

КАТУРЯН: Дівчинка їхню ненависть терпіла з веселим серцем і прощала їх, та це нічого не давало. Коли вона завимагала, щоб у неділю її відпускали до церкви, вони забрали в неї сандалі, змусили її йти саму босоніж по нерівній дорозі з битого скла, однак, прийшовши до церкви, вона кілька годин простояла навколішки, молячи Отця небесного, щоб простив їх, доки її не попросили вийти, бо задрипала кров’ю всю церкву. Удома її набили за спізнення, хоч їй не казали часу, коли треба було вернутися. Ще її набили за те, що в школі ділилася їжею з бідними дітьми, набили за те, що веселила некрасивих дітей, набили за те, що шукала хворих на проказу. Життя її перетворилося на нескінченні тортури, проте вона з усмішкою все терпіла й тільки ставала дужча, доки не зустріла якось одного сліпого, що старцював при дорозі...

Катурян грає сліпого. Дівчинка втирає йому в очниці пилюку зі слиною.

КАТУРЯН: Вона змішала жменю пилюки зі слиною і втерла йому в очі. Він заявив у поліцію, що вона втерла йому в очі жменю пилюки зі слиною, і коли названі батьки повернулися з поліції додому, вони сказали дівчинці...

БАТЬКО: То ти хочеш бути, як Ісус?

МАТИ: То ти хочеш бути, як Ісус?

КАТУРЯН: І вона їм відповіла: «Урешті-решт до вас це дійде!». (Пауза.) Якусь мить вони мовчки на неї дивились. А тоді почалося.

Актори відтворюють на сцені жахливі деталі дальшої оповіді.

КАТУРЯН: Названа мати наділа дочці на голову терновий вінок з колючого дроту, бо була ледача й не хотіла робити вінок зі справжнього терну. Тим часом названий батько шмагав її дев’ятихвостою нагайкою. Через годину чи дві, коли дівчинка опритомніла, вони її спитали...

БАТЬКО: Ти й досі хочеш бути, як Ісус?

МАТИ: Ти й досі хочеш бути, як Ісус?

КАТУРЯН: І вона крізь сльози відповіла: «Так, хочу».

Названі батьки висаджують дівчинці на спину важкого хреста. Вона ходить з ним по сцені, стогнучи з болю.

КАТУРЯН: Тож вони зробили їй дерев’яного хреста й примусили пройти по вітальні сто разів, доки в неї ноги не викривились та кісточки не поламались, і вона вже нічого не могла, крім як дивитися, що її ніжки крокують не туди, а названі батьки сказали їй...

БАТЬКО: Ти й досі хочеш бути як Ісус?

МАТИ: Ти й досі хочеш бути як Ісус?

КАТУРЯН: Дівчинку трохи не знудило, але вона переборола себе, бо не хотіла здатися слабкою, і подивилась їм у вічі й сказала: «Так, хочу».

Названі батьки прибили її цвяхами до хреста й поставили хреста сторч.

КАТУРЯН: І вони цвяхами прибили їй руки до хреста й загнули ноги так, як мало бути, і поставили хреста сторч біля стіни, й лишили там, а самі дивилися телевізор, і коли всі хороші програми закінчилися, вимкнули його й нагострили списа, і спитали її...

БАТЬКО: Ти й досі хочеш бути як Ісус?

МАТИ: Ти й досі хочеш бути як Ісус?

КАТУРЯН: І дівчинка ковтнула сльози, глибоко вдихнула й сказала: «Ні. Я не хочу бути як Ісус. Бо я, падли, і є Ісус!» (Пауза.) І батьки встромили списа їй у бік...

Батьки штрикають списом.

КАТУРЯН: ...і покинули її вмирати, а самі полягали спати.

Голова дівчинки поволі хилиться, очі заплющуються. Сцену заповнює ранкове світло, названі батьки повертаються.

КАТУРЯН: Уранці вони вельми здивувалися, що вона іще жива...

Дівчинка розплющує очі, кивком вітається. Батьки обережно знімають її з хреста. Вона торкається їхніх облич, ніби прощає. Вони кладуть її в скляну домовину і запечатують віко.

КАТУРЯН: ...тож вони зняли її з хреста й поклали ще живу в скляну домовину, повітря в якій мало вистачити тільки на три дні...

Батьки лопатою кидають землю на віко труни.

КАТУРЯН: ...і останнє, що вона почула, були голоси названих батьків, які гукали...

БАТЬКО: Якщо ти Ісус, то ти ж через три дні воскреснеш, правда?

МАТИ: Якщо ти Ісус, то ти ж через три дні воскреснеш, правда?

КАТУРЯН: Дівчинка секунду подумала, потім усміхнулася сама до себе й прошепотіла: «Саме так. Саме так». (Пауза.) І вона чекала. Чекала. Чекала.

Світло падає на скляну домовину, дівчинка повільно зсередини шкрябає нігтями віко. Катурян підходить і піднімає віко.

КАТУРЯН: Через три дні один чоловік, ідучи лісом, спіткнувся об маленьку свіжу могилку, та оскільки він був геть сліпий, то пішов собі далі, не почувши, на жаль, позад себе жахливого дряпання кістки об дошки, що помалу слабло й стихало, поки нарешті навіки стихло в чорному, чорному мороці порожнього, порожнього, порожнього лісу.

Затемнення.

Дія третя

Поліційна кімната для допитів. Катурян у поспіху пише довге зізнання. Віддає першу сторінку Тупольському, який сидить навпроти. Аріель стоїть, курить.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Написаним нижче я зізнаюсь у своїй участі у вбивстві шести людей; трьох я вбив сам, ще трьох разом з братом під час відтворення декількох жорстоких і збочених оповідок, написаних мною». У дужках: «Додаються». (Пауза.) «Останнє вчинене вбивство — вбивство мого брата Міхала...» Ага, дякуємо, Катурян, ми б самі не здогадалися, що це ти. «Я задушив його подушкою...» ...бла-бла-бла... «позбавив його жаху катувань і страти від рук його...» ...бла-бла-бла. Понаписував, як він сильно любить брата. Ага, ти це вже показав. «А перед цим було вбивство німої дівчинки, днів три тому. Я не знаю, як її звали. Ця дівчинка... була...»

АРІЕЛЬ: Ця дівчинка була що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Кінець сторінки.

АРІЕЛЬ: Пиши швидше.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Пиши швидше. (Пауза.) Чи правильно «Пиши більш швидко»? «Пиши швидше». «Пиши більш швидко».

АРІЕЛЬ: Правильно «Пиши швидше».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Правильно «Пиши швидше».

Аріель викручує шию, щоб прочитати догори дриґом, що пише Катурян. Катурян інстинктивно прикриває рукою написане.

АРІЕЛЬ: Ти не на екзамені!

КАТУРЯН: Пробачте...

Аріель читає через Катурянове плече.

АРІЕЛЬ: «...убита, коли ми відтворювали оповідку з назвою... “Маленький Ісусик”». Це яка «Маленький Ісусик»? Я такої не бачив.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що?

Аріель гортає теку, знаходить оповідку «Маленький Ісусик».

АРІЕЛЬ: Він пише, що її вбили як в оповідці «Маленький Ісусик». Ти її читав?

ТУПОЛЬСЬКИЙ (наче хворий, сумно): Так. Читав.

Аріель починає читати оповідку. Катурян зиркає на Тупольського, зустрічає його погляд і бентежиться. Віддає йому другу сторінку зізнання й продовжує писати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Де ти дів її тіло?

КАТУРЯН: Я намалював карту. Метрів за двісті позаду нашого будинку в Кам’янецькому лісі є криниця бажань. Одразу за криницею поховане її тіло. І ще два трупи. Двоє дорослих.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хто ці дорослі?

КАТУРЯН: Я до цього якраз підходжу.

Тупольський перевіряє свій пістолет. Катурян помічає, однак продовжує писати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (до Аріеля): До чого ти дочитав?

АРІЕЛЬ: «Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, якщо ти читаєш цю бридню, щоб з’ясувати, чи було вбито дитину, то перескакуй одразу до кінця.

АРІЕЛЬ: О. Добре.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чи перескакуй до тернового вінка. Чи до дев’ятихвостої нагайки. Чи до того місця, де вона тягала по кімнаті хреста, поки ноги не підігнулися. Чи зразу після цього. (Пауза.) Я віднесу карту криміналістам, щоб забрали тіло.

Тупольський виходить з Катуряновою картою. Аріель дочитує оповідку й починає тихо плакати. Катурян дивиться на нього, потім продовжує писати зізнання. Аріель сідає, спустошений.

АРІЕЛЬ: Чого на світі є такі, як ти?

Катурян дописує сторінку, переходить до другої. Аріель читає першу.

АРІЕЛЬ: «Я його тримав, поки брат відрізав йому пальці на нозі, діючи відповідно до твору, який називається “Історія міста біля річки”. Додається». (Пауза.) «І я її тримав, поки брат годував її вирізьбленими з яблук фігурками, всередині яких були леза для бриття, діючи так, як описано у творі з назвою “Яблучні людці”. Додається». (Пауза.) Ти серйозно вважаєш, що ми не спалимо твою базгранину в ту саму хвилину, як тебе вб’ємо?

КАТУРЯН: Я щиро у всьому зізнався, як і обіцяв. І я вірю, що ви збережете всі мої твори, долучені до справи, і не оприлюдните їх, доки не мине п’ятдесят років після моєї смерті — як ви і обіцяли.

АРІЕЛЬ: Чого ти думаєш, що ми дотримаємо слова?

КАТУРЯН: Бо я впевнений, що глибоко в душі ви порядні люди.

АРІЕЛЬ (устає, кипить): Глибоко в душі?! Глибоко в довбаній душі..?

КАТУРЯН: Можете мене побити після того, як я допишу? Я якраз підійшов до того, як убив батька й матір.

Катурян продовжує писати. Аріель прикурює сигарету.

КАТУРЯН: Дякую.

Пауза.

АРІЕЛЬ: Ти вбив маму й тата?

Катурян киває.

АРІЕЛЬ: Це, мабуть, смішне питання, але, е, чому?

КАТУРЯН: Е... Там є твір з назвою «Письменник та письменників брат». Не знаю, чи ви його бачили...

АРІЕЛЬ: Бачив.

КАТУРЯН: Ну... Я не люблю творів, навіть злегка автобіографічних. Я вважаю, що люди, які пишуть тільки про те, що знають, роблять це тому, що дуже дурні й не можуть нічого вигадати. Одначе «Письменник та письменників брат», припускаю, мій єдиний не вигаданий твір.

АРІЕЛЬ: О. (Пауза.) Скільки йому було років? Тоді, як вони почали.

КАТУРЯН: Вісім років. Мені було сім.

АРІЕЛЬ: І довго це тривало?

КАТУРЯН: Сім років.

АРІЕЛЬ: І ти всі ці роки все чув?

КАТУРЯН: Я аж до кінця не знав точно, що це було, але так, чув.

АРІЕЛЬ: А потім ти їх убив?

Катурян киває, віддаючи Аріелю дописане зізнання.

КАТУРЯН: Задушив обох, потім закопав їх за криницею позад нашого будинку. Вирішив, що те місце найкраще підходить. І там само похована німа дівчинка.

Аріель підходить до шафи зі справами, зазирає всередину.

АРІЕЛЬ: Знаєш, розповідь про твоє дитинство можна було б використати як непоганий захист у суді. Можна було б, але ми уникнемо судової тяганини й через годину тебе розстріляємо.

КАТУРЯН: Я не хочу нічого уникати. Я хочу, щоб ви дотримали слова. Убийте мене, але збережіть мої твори.

АРІЕЛЬ: Наполовину можеш нам довіряти.

КАТУРЯН: Я довіряю вам.

АРІЕЛЬ: Як ти знаєш, що мені можна довіряти?

КАТУРЯН: Я не знаю. Але щось таке у вас є. Я не знаю, що це.

АРІЕЛЬ: Та невже? Ну, знаєш, я скажу, що в мені є. Є величезна, незмірна ненависть... ненависть... до таких, як ти. До тих, хто хоч мізинчиком торкається дітей. Я прокинувся з нею. Вона мене розбудила. Вона їхала зі мною автобусом на роботу. Вона шепоче мені: «Їм це не минеться». Я прийшов раненько. Я перевірив, чи чисті контакти, і чи електроди в належному стані, щоб ми... не гаяли часу... Визнаю, ми іноді застосовуємо надмірну силу. А іноді я застосовую надмірну силу до абсолютно невинних людей. Але тобі я от що скажу. Якщо абсолютно невинна людина виходить з цього приміщення на волю, то вона вже не сміє навіть голос підвищити на малу дитину, бо я можу почути і тоді знов затягну її для нової порції надмірної сили. Що, така поведінка правоохоронця сумнівна з морального боку? Авжеж сумнівна! Але знаєш, що? Мені начхати! Бо, як я буду старий, навколо мене бігатимуть діти, і вони знатимуть моє ім’я, і за що я стояв, і вони, дякуючи, пригощатимуть мене своїми цукерками, і я братиму ті цукерки і дякуватиму їм, і казатиму, що вони сміливо можуть іти додому, і буду щасливий. Не через цукерки — я не дуже люблю цукерки — а через те, що в душі я знатиму: якби не я, нікого з них не було б. Бо я хороший поліцейський. Не в тому значенні хороший, що можу розв’язати багато заплутаних завдань — бо я не можу — а в тому значенні, що я за щось стою. Я за щось стою. Я стою на правильному боці. Я не завжди чиню правильно, але я стою на правильному боці. На боці дітей. На протилежному боці від тебе. Отож природно, коли я чую, що дитину вбили в стилі... у стилі твого «Маленького Ісусика»... Знаєш, що? Я катував би тебе до смерті тільки за те, що ти написав ту оповідку! Не кажучи про те, що ти її відтворив! Тому знаєш, що?

Аріель виймає з шафи великий моторошний акумулятор з електродами.

АРІЕЛЬ: До одного місця, що твої мамочка й татко робили з тобою й твоїм братом. До задниці. Я їх закатував би на фік, якби вони тут були — як зараз тебе закатую. Бо два «неправильно» не роблять одне «правильно». Два «неправильно» не роблять одне «правильно». Так що ставай навколішки, будь ласка, підключу тебе до акумулятора.

Катурян задкує від нього.

КАТУРЯН: Прошу, не треба більше...

АРІЕЛЬ: Іди сюди, я сказав. Будь ласка.

Заходить Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що тут у вас?

АРІЕЛЬ: Та хочу підключити його до акумулятора.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Господи, а чого аж тепер?

АРІЕЛЬ: Заговорилися.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про що?

АРІЕЛЬ: Ні про що.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ти видав свою промову «Діти даватимуть мені цукерки, як я буду старий»?

АРІЕЛЬ: Бляха. Ну ти..!

ТУПОЛЬСЬКИЙ (здивований): Що таке? Ти сьогодні вже вдруге її...

АРІЕЛЬ (до Катуряна): Ти! Стань навколішки, будь ласка. Я ж тебе чемно попросив.

Катурян повільно підходить до Аріеля. Тупольський сідає за стіл, переглядає решту Катурянового зізнання. Катурян стає навколішки.

КАТУРЯН: Аріель, а вам хто перший звелів колись стати навколішки? Мама чи тато?

Аріель завмирає. У Тупольського відвисає щелепа.

АРІЕЛЬ: Щоб я здох.

КАТУРЯН: Мабуть, тато. Правильно?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ой, тільки не розказуй йому свою мурню про тата! Ти чув, Аріель? Господи!

АРІЕЛЬ: Ні, Тупольський, свою «мурню» про тата я йому розкажу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що? Ох. Чорт. Це ж таке старе.

АРІЕЛЬ (до Тупольського): Ти весь час згадуєш про ту мурню. Що за натяки на моє проблемне дитинство?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ніякої мурні я не згадую. Це ти весь час розворушуєш згадки про своє проблемне дитинство.

АРІЕЛЬ: Я ніколи й слова не казав про своє проблемне дитинство. І я б не вживав слово «проблемне» при описі мого дитинства.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А яке б ти слово вживав? «Дитинство, в якому тебе трахав рідний батько»? Це вже не слово, це ціле речення.

Аріелем починає трясти.

АРІЕЛЬ: Тупольський, яку ще інформацію ти хочеш видати затриманому?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Мене вже нудить, що всі навколо своїм паскудним дитинством виправдовують свою паскудну поведінку. Мій батько був садист і алкоголік. І що — я теж садист і алкоголік? Справді, я такий, але це мій власний вибір. Я вільно це визнаю.

АРІЕЛЬ: Я хотів би повернутись до тортур затриманого. Ти примушуєш його чекати.

Говорячи це, Аріель прикріпляє до Катуряна електроди.

АРІЕЛЬ: Тупольський, ти сьогодні зайшов за межу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, я перечитую зізнання затриманого, щоб не виявилося, що ми пропустили якийсь аспект справи. Я роблю свою роботу. Я не катую заарештованого довбеника тільки для того, щоб угамувати свої мстиві садистські фантазії.

АРІЕЛЬ: Дуже далеко зайшов.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, будь ласка, швидше катуй затриманого. Нам через півгодини треба його розстріляти.

Аріель приєднує електроди до акумулятора.

КАТУРЯН: Аріель, де ваш батько тепер?

АРІЕЛЬ: Не кажи ні слова, Тупольський! Не кажи ні слова!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я й не кажу ні слова. Я читаю його зізнання. Роблю свою роботу. Як я й казав.

КАТУРЯН: Він у в’язниці?

АРІЕЛЬ: А ти теж закрий рота, підор.

КАТУРЯН: А то що ви зробите? Будете катувати й стратите? (Пауза.) Він у в’язниці?

АРІЕЛЬ: Цс, цс, цс. Мені треба зосередитись...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він не у в’язниці, ні.

АРІЕЛЬ: Що я щойно сказав?

КАТУРЯН: Його не заарештували?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Його не змогли заарештувати.

АРІЕЛЬ: Тупольський! Буде дуже погано для всіх причетних продовжувати цю... цю тему розмови.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У мене жахливе відчуття, що ти маєш рацію.

АРІЕЛЬ: Тому я приєднаю останній електрод осюди...

КАТУРЯН: Чому його не змогли заарештувати?

Аріель нарешті розібрався з електродами й уже готовий увімкнути струм, коли Тупольський в останню можливу мить починає говорити.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Бо Аріель його вбив, от чого.

Аріель злегка хихикає й знову трясеться.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але це було не справжнє вбивство, правда ж? Скоріше, самозахист, що зменшує відповідальність і так далі. Я кажу, що це вбивство, щоб його подражнити. Я теж убив би татуся, який щотижня залазить до мене в ліжко, починаючи з восьми років. (Пауза.) Він придушив його подушкою вві сні. Бачу, хлопці, у вас багато спільного.

Тупольський ляскає зізнанням об стіл.

Пауза.

АРІЕЛЬ: Я зараз піду до коменданта, доповім про твою поведінку під час слідства. Від початку в ньому нема чіткості і ясності. Якийсь суцільний «периферійний зір»! Суцільне «периферійне бачення знизу очей». Що це мало означати?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Потребу дезорієнтувати й дестабілізувати затриманого будь-яким безглуздям. Це все є в підручниках, Аріель. А зараз я хотів би продовжити допит затриманого без твоєї електричної тріщалки, тому, будь ласкавий, відключи пана Катуряна від проводів, мені треба, щоб він зосередився.

АРІЕЛЬ: А ще я попрошу коменданта, щоб поставив мене керівником слідства замість тебе, бо це вже не вперше таке відбувається, і комендант мене любить, він так і казав, і вже бувало, що керівника слідства міняли прямо в процесі, а тобі винесуть догану, і завершення слідства по справі буде пов’язане зі мною. Я зістикую всі нестиковки. Я розплутаю всі вузли.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І який буде твій перший крок у розплутуванні вузлів?

АРІЕЛЬ: Я вже намагався це зробити, поки ти не прийшов і не наговорив тут усякого. Мій перший крок — покатувати в’язня електрикою.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Навіщо?

АРІЕЛЬ: Навіщо? Бо він убивав дітей!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А мій перший крок був би — поставити йому деякі запитання щодо вбивства німої дівчинки.

АРІЕЛЬ: Так?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Моє перше питання було б: «Чи правда, пане Катурян, що...». Я це сказав би так собі, ніби формально. Я спитав би: «Чи правда, пане Катурян, що ви з братом, відтворюючи твір “Маленький Ісусик”, наділи дівчинці на голову терновий вінець?».

КАТУРЯН: Так, це правда.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це правда. Моє друге питання було б: «Ви це зробили до чи після того, як відшмагали її дев’ятихвостою нагайкою?».

КАТУРЯН: Після.

АРІЕЛЬ: Ми все це знаємо.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Моє третє питання: «Чи ви змусили її ходити з важким дерев’яним хрестом на спині, на якому потім її розіп’яли?».

КАТУРЯН: Так, змусили. Мені соромно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А потім ви дівчинку поховали?

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Я ж сказав, що ми все це знаємо.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У самому творі дівчина ще була жива, коли її закопували. Німа дівчинка була жива, коли ви її закопували, чи мертва?

КАТУРЯН: Що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Німа дівчинка була жива, коли ви її закопували, чи мертва?

Катурян шукає відповіді, але не знаходить.

КАТУРЯН (тихо): Я не знаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я не зрозумів.

КАТУРЯН: Я не знаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви не знаєте. Ви не знаєте, була вона жива чи мертва. Гм, Аріель? По дорозі до свого друга коменданта подзвони криміналістам, хай трохи прискоряться, на той випадок, якщо німа дівчинка, яку ми шукаємо, раптом іще жива. Дякую, малий.

Аріель секунду на нього дивиться, потім вискакує з кімнати. Тупольський підходить до Катуряна, який стоїть навколішки, і до акумулятора.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як це ви не знаєте?

КАТУРЯН: Важко сказати. Вона нібито не дихала. Думаю, вона була мертва. Думаю, що була мертва. А тепер уже точно має бути мертва, правда? Після всього.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Має бути? Точно має бути? Я не знаю. Я ніколи не розпинав дітей, і не закопував їх у домовині. Я не знаю.

Тупольський вовтузиться з проводами й акумулятором. Катурян згрупувався для удару струмом. Тупольський від’єднує електроди й сідає на своє місце.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я припускаю, що вона мертва. Припускаю. Але не знаю. Мені ця думка стрельнула, коли я говорив з криміналістами. Ви сказали, що відтворювали «Маленького Ісусика». Аріелю цього, можливо, вистачило. «Пробачте, я це зробив, я зізнаюся». А в мене це не проходить. Бачите, Аріель — поліцейський. Він підтримує порядок. Поліцейські пси підтримують порядок. А я слідчий. Я, іноді, люблю розслідувати.

КАТУРЯН: Я впевнений, вона мертва.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але не дуже впевнені, так? (Пауза.) Я теж свого часу написав був оповідку. У ній спробував узагальнити свої погляди на світ. Тобто не те щоб узагальнив погляди на світ, бо я не маю поглядів на світ. Я думаю, що світ — це велика купа лайна. Це ж не є погляд на світ? Чи є? Гмм. (Пауза.) Одно слово, я написав оповідку і... стривайте... якщо я не узагальнив у ній своїх поглядів на світ, то узагальнив мої погляди на роботу слідчого і на відношення роботи слідчого до світу як такого. Оце буде правильно. Чого ви й досі стоїте навколішки?

КАТУРЯН: Не знаю.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: У вас дурний вигляд.

КАТУРЯН: Так.

Тупольський жестом вказує на стілець. Катурян приймає зі стільця останній електрод і сідає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хочете почути мою оповідку?

КАТУРЯН: Так.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви б усе одно не сказали «ні»?

КАТУРЯН: Ні.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Моя оповідка називалась... Як же вона називалась? «Історія глухого хлопчика на великій і довгій залізничній колії в Китаї». (Пауза.) Що?

КАТУРЯН: Що?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Думаєте, це поганий заголовок?

КАТУРЯН: Я думаю, що це дуже хороший заголовок.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А як ви насправді думаєте? Дозволяю вам казати правду, навіть якщо мені буде боляче.

КАТУРЯН: Насправді я думаю, що гіршого заголовка я й не чув. У ньому... е, одинадцять слів. Не можна робити такі довжелезні заголовки. Це просто скажений заголовок.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А може, цей заголовок випереджає час.

КАТУРЯН: Може й так. Може, жахливі заголовки й справді випереджають час. Може, вони стануть новим віянням.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Може й стануть.

КАТУРЯН: Але це жахливий заголовок.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми це вже встановили! Забираю назад свій дозвіл говорити правду, і радій, що я тобі по зубах не дав! (Пауза.) Що ж. На чому я зупинився?

КАТУРЯН: Глухий хлопчик, велика довга залізнична колія. (Пауза.) Вибачте.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Отже. Жив собі колись глухий хлопчик, який нічого не чув, як це часто буває з глухими хлопчиками. О так, оскільки це відбувалося в Китаї, то це був китайський глухий хлопчик. Я не знаю, чого вирішив, що дія буде в Китаї. О, знаю. Просто я бачив книжку з китайчатами, вони кумедні. (Пауза.) Одно слово, якось ішов він звідкілясь додому по залізничній колії, що простяглася на багато-багато миль по рівнині. По китайській рівнині. Там нема дерев, нема нічого, тільки довбана рівнина, і він іде по рейках, і він трохи недорозвинений, цей малий, може, він недорозвинений китайський глухий хлопчик, одно слово, він глухий і йде вздовж цієї довбаної колії. Це офігенно небезпечно. Що, як з’явиться поїзд, налетить ззаду? Він же його розчавить. Так, мабуть, він відсталий. Отже, йде цей недорозвинений, відсталий, глухий китайчук по рейках, і знаєте, що? Цей великий довбаний поїзд таки з’являється ззаду. Але через те, що колія довга і поїзд іще так далеко, він його ще довго не зіб’є, але все-таки зіб’є. Поїзд їде так швидко, що навіть якби машиніст його побачив, він ніяк не встигне загальмувати вчасно. А цей малий його не бачить. Він такий... знаєте, такі бувають малі гарненькі китайчата... У них ще так чубчики стирчать, наче колючки. Ото такі. Але машиніст, мабуть, його взагалі не помітить. Але малого помітив хтось інший. Знаєте, хто його помітив? Приблизно за милю в тому напрямку, куди йде малий, стоїть дивна стара вежа, може, зі сто ліктів заввишки, а нагорі в цій вежі живе дивний старий дід, дивний старий китаєць, з такими довгими китайськими вусами, з розкосими очима, (перекривляє китайську мову) «Вань сунь чай», і в такій їхній шапочці. Одні люди вважали, що він мудрець, а інші люди вважали, що він гидкий і страшний, бо він же жив на вершку тієї великої довбаної вежі. Та хоч би як, а ніхто з ним не балакав багато-багато років. Люди навіть не знали, живий він чи вже вмер. Зрозуміло, що він був живий, бо інакше він не був би в цій оповідці. Ото він сидів на своїй вежі й робив математичні розрахунки, і придумував усякі конструкції, креслив креслення, винаходив винаходи і все таке. Ну, винаходив те, що не було ще винайдено, і в нього на стінах були поприколювані папірці — може, з мільйон — і по всій кімнаті вони валялись, і в цьому було все його життя, в усіх цих штуках. Він був вище всього мирського. Креслення, розрахунки — це єдине, що його цікавило. І він визирнув у вікно та й бачить, що за милю від нього, тепер уже за півмилі, йде глухий хлопчик, а ще за дві милі, ну, може, за три милі, гримить і наближається поїзд. І той дід оцінює ситуацію — і правильно оцінює. «По рейках іде глухий хлопчик. Глухий хлопчик не чує, що ззаду прямо на нього мчить поїзд. Глухого хлопчика поїзд розчавить». Отож...

КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Га?

КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?

ТУПОЛЬСЬКИЙ (подумавши): Він побачив слуховий апарат!

Катурян усміхається, киває. Тупольський полегшено зітхає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він вийняв його з сумки. Отже, дід бачить глухого хлопчика і бачить поїзд, але не біжить, щоб урятувати малого чи щось таке, як зробила б усяка нормальна людина, хоч він і доволі близько. А що ж він робить? Нічого не робить. Не робить нічого, але починає щось вичислювати, на аркуші паперу, робить якісь розрахунки на підставі, думаю, швидкості поїзда, довжини рейок та швидкості, з якою йдуть хлопчикові ніжки. Старий вираховує, в якій точці колії поїзд уріжеться бідолашному глухому хлопчикові в його нещасну спинку. Ну, хлопчик собі йде, нічого не помічає, поїзд собі гримить ближче й ближче, і хлопчик уже за тридцять кроків од підніжжя вежі, коли дід закінчує розрахунки і виявляє, що поїзд розчавить хлопчика рівно за десять кроків од вежі. За десять кроків од підніжжя вежі. Дідові все це вже стало нецікаво, він складає з розрахунків паперового літачка, запускає його з вікна й повертається до роботи, одразу забувши про бідолашного глухенького хлопчика. (Пауза.) За одинадцять кроків до підніжжя вежі глухий хлопчик стрибнув убік од рейок, щоб уловити паперового літачка. Поїзд прогримів повз нього.

Катурян усміхається.

КАТУРЯН: Доволі непогано.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Доволі непогано». Це краще, ніж усе твоє сміття разом узяте. «Сто один спосіб ухекати п’ятирічну дитину».

КАТУРЯН: Ні, оповідка не краща, ніж усі мої, але доволі непогана.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вибач, я що, поновив дозвіл говорити мені всяку бридню? Моя оповідка краща, ніж усі твої.

КАТУРЯН: Так, краща. І дякую вам іще раз, що врятуєте мої не такі цінні твори в моїй кримінальній справі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм.

Пауза.

КАТУРЯН: Але як ця оповідка узагальнює ваші погляди на світ? Чи ваші погляди на роботу слідчого?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: О, ви ще не зрозуміли? (Гордо.) Старий мудрець — це я. Він цілий день сидить у своїй вежі, робить розрахунки, його мало що пов’язує з ближніми. Глухий нерозвинений хлопчик — це ближні. Він собі йде, нічого не помічає, навіть не знає, що на нього мчить здоровенний поїзд. А я знаю, що йде поїзд, і точністю моїх розрахунків, і точністю запущеного літачка у відповідну мить я врятую малого ідіота від поїзда, тобто врятую ближнього від злочинців і не почую за це ні слова вдячності. Глухий хлопчик не подякував дідові. Він собі грався з дрипаним літачком. Та це не має значення, мені не потрібні подяки. Мені головне знати, що, оскільки я гарую на слідчій роботі, той хлопчик урятується від поїзда. (Пауза.) Хіба що, як у вашому випадку, я мушу знайти машиніста, який уже переїхав бідолашного малого задрипанця, а потім повернувся й перечавив усіх його дружків.

Пауза.

КАТУРЯН: То старий знав, що глухий хлопчик ловитиме літачка?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так.

КАТУРЯН: О.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви що, не зрозуміли?

КАТУРЯН: Ні, я подумав, що хлопчик зловив його випадково.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Старий мудрець хотів урятувати хлопчика. Тому й запустив літачка.

КАТУРЯН: О-о.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він дуже добре запускає літачки. Він усе робить дуже добре.

КАТУРЯН: Але ж він потім відвернувся, ніби йому все одно?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він відвернувся, бо він так добре запускає літачки, що йому не треба й дивитися, куди той полетить. На додачу він знає: «О, недорозвинений хлопчик. Він любить паперові літачки. Він обов’язково стрибне, щоб його вловити». (Пауза.) Хіба це було не ясно?

КАТУРЯН: Думаю, могло б бути ясніше.

Тупольський киває, думає про це, потім згадує, хто він такий і сідає «офіційно».

КАТУРЯН: Я знаю, як можна зробити ясніше.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сиди! Я від тебе літературних порад не приймаю!

КАТУРЯН: Та ні, я хотів...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ти міг би зробити ясніше, сказавши, чи дівчинка, яку ви замордували три дні тому, була жива чи мертва, коли ви заривали її в землю. Оце ти міг би зробити ясніше. А я можу зробити ясніше, що іще одна секунда і я розізлюся так, що спалю всю твою писанину, не дивлячись, що я там обіцяв.

Тупольський бере Катурянові твори й виймає з кишені сірники.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Робити ясніше?

КАТУРЯН: Благаю вас, Тупольський. Ваша оповідка дуже добра.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Моя оповідка краща за всі твої.

КАТУРЯН: Ваша оповідка краща за всі мої.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І в ній ясно, що старий хотів урятувати глухого хлопчика.

КАТУРЯН: Це цілком ясно.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вам не сподобалося тому, що глухий хлопчик наприкінці не гине!

КАТУРЯН: Мені сподобалося, Тупольський. І не треба нічого робити. Не треба палити моїх творів. Чесно, мені сподобалась ваша оповідка. Я був би щасливий, якби це я її написав. Чесно.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Був би щасливий?

КАТУРЯН: Так.

Пауза. Тупольський кладе Катурянові твори.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я все одно б їх не спалив. Я людина слова. Якщо людина дотримує свого слова, то і я дотримую свого.

КАТУРЯН: Я це знаю. Я вас за це поважаю. І знаю, що вам байдуже, поважаю я чи ні, та попри все я поважаю вашу принциповість.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А я поважаю, що ви поважаєте. Які ми взаємоповажальні. Так прикро, що через двадцять хвилин я мушу вистрелити вам у голову.

Тупольський усміхається. Катурян уперше задумується про свою скору смерть.

КАТУРЯН: Мм.

Тупольський перестає всміхатися. Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, я... Деякі ваші твори теж дуже добрі. Мені деякі сподобались.

КАТУРЯН: Які саме?

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Щось таке було в «Людині-подушці», що мені запало в душу. (Пауза.) Ідея про те, що як дитина померла, самотня, через нещасний випадок, то вона не була насправді самотня. З нею була ця приємна, м’яка особа, яка тримала дитину за руку і все таке. І що дитина сама це обрала. Це якимось чином заспокоює, дає певність. Що це не була даремна втрата.

КАТУРЯН (киває, пауза): Ви втратили дитину?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: На відміну від Аріеля, я не обговорюю таких речей з арештантами.

Катурян киває. Сумна пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Син утопився. (Пауза.) Пішов один ловити рибу. (Пауза.) Так по-дурному.

Катурян киває. Тупольський ставить акумулятор назад у шафу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Як одержимо звістку про німу дівчинку...

Тупольський виймає з шафи чорний каптур, елегантно спереду і ззаду демонструє його Катурянові.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: ...надінемо вам оцей каптур на голову, виведемо в сусіднє приміщення й вистрелимо вам у голову. (Пауза.) Усе правильно? Ні. Виведемо вас у сусіднє приміщення, а вже тоді надінемо каптур і тоді вистрелимо в голову. Якщо надіти каптур до того, як вивести в сусіднє приміщення, то ви можете на щось наткнутись і боляче вдаритись.

КАТУРЯН: А чого в сусіднє приміщення? Чого не тут?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сусіднє приміщення легше мити.

Пауза.

КАТУРЯН: Ви це зробите зненацька? Що, отак раптом, без попередження? Чи дасте мені хвилинку помолитися?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ну, спершу я заспіваю пісню про коника, а потім Аріель вийме свого «їжака». Свого розстрільного «їжака». А коли «їжака» вийнято, у вас буде від тринадцяти до двадцяти семи секунд, залежно він розміру «їжака». (Пауза.) Якби я збирався страчувати вас несподівано, то не казав би, що збираюся стратити вас несподівано. Господи, для нібито геніального письменника-риска-психопата-риска-кілера ви охеренно тупий! (Пауза.) Після надівання каптура у вас буде приблизно десять секунд. Тому виберіть найкоротший псалом.

КАТУРЯН: Дякую.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: На здоров’я.

Тупольський кидає каптур на стіл перед Катуряном. Пауза.

КАТУРЯН: Я просто хотів перед смертю подумати про брата.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Он як? Про брата? Не про трьох малих дітей, яких ви замордували, а про брата.

КАТУРЯН: Правильно. Не про трьох малих дітей, яких я замордував, а про брата.

Відчиняються двері, заходить Аріель, приголомшений, блідий. Повільно йде до Катуряна.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Знайшли її?

Аріель підходить до переляканого Катуряна. Кладе руку йому на голову, хапає за чуба, лагідно відхиляє Катурянову голову назад, дивиться на нього згори вниз.

АРІЕЛЬ (тихо): Що з тобою таке? Ну що з тобою?

Катурян не може відповісти. Аріель лагідно його відпускає і повільно йде назад до дверей.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель.

АРІЕЛЬ: Мм?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Її знайшли?

АРІЕЛЬ: Так, знайшли.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І вона була мертва, так?

Аріель біля дверей.

АРІЕЛЬ: Ні.

Катурян з жахом занурює голову в руки.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вона ще жива?

Аріель жестом манить когось із-за дверей. Заходить німа дівчинка років восьми. Її лице, волосся, одяг, взуття — усе пофарбоване на яскраво-зелений колір. Дівчинка щасливо всміхається і мовою жестів вітається з присутніми.

АРІЕЛЬ: Її знайшли біля криниці, там є іграшковий будиночок. З нею було троє поросят. Багато їжі та води. У поросят також. Здається, вона була цілком щаслива. Правда, Маріє?

Аріель знаками показує: «Ти щаслива?». Усміхаючись, вона відповідає такими самими знаками.

АРІЕЛЬ: Вона каже, що цілком щаслива, але питає, чи можна їй лишити собі поросят. (Пауза.) Я сказав, що спитаю в тебе.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що? О. Так, хай залишає поросят.

Аріель показує їй великого пальця. Дівчинка починає радісно стрибати й захоплено пищати. Катурян злегка всміхається.

АРІЕЛЬ: Так, так, але спершу ходімо тебе вмиємо і передамо мамі з татом. Вони дуже за тебе переживали.

Аріель бере дівчинку за руку, вона прощально всім махає і він виводить її з кімнати. Тупольський і Катурян поволі відвертають лиця від дверей і дивляться один на одного. Через секунду знову заходить Аріель, зачиняючи за собою двері.

АРІЕЛЬ: Біля неї там знайшли велику банку зеленої фарби — такої ото, що світиться в темряві, як у залізничних тунелях. Відбитків пальців повно — якщо будуть нам потрібні. А ще знайшли скелети батьків там, де ти й сказав, за криницею. Отже. Він зізнався у вбивстві двох людей, про яке ми не знали, і зізнався у вбивстві дівчинки, яку насправді не вбито.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чому?

АРІЕЛЬ: Чому? Ти питаєш мене, чому?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так, питаю.

АРІЕЛЬ: Ти ба. Знаєш, Тупольський, ти очолюєш слідство, ти і з’ясовуй чому.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, я більше не терпітиму порушень субординації з твого боку.

АРІЕЛЬ: Ясно. Не терпітимеш.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відтепер про кожне твоє порушення доповідатиму комендантові.

АРІЕЛЬ: Бачу, ти не дуже радий, що дівчинка жива. Навіть цей тип радіє, що вона жива. А ти, бачу, сердишся, що доведеться переписувати протоколи!

Тупольський риється у творах Катуряна, шукає якийсь конкретний.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Звісно, дівчинку пофарбували на зелене й посадили з поросятами в ході відтворення...

АРІЕЛЬ: У ході відтворення казки «Зелене поросятко». Блискуче, Тупольський. Ти, мабуть, дійшов такого висновку, судячи з кольору фарби та наявності поросят. Питання тільки: чому? Чому її не вбили теж? І чому він сказав, що вбив?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Цс, я читаю казку й побачу, якщо буде ключик до розгадки.

АРІЕЛЬ (сміх): Простіше спитати її саму!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я сказав: я читаю!

АРІЕЛЬ (до Катуряна): Можеш нам пояснити, чому глуха дівчинка ще жива?

Пауза.

КАТУРЯН: Ні. Не можу. Але я радий, що вона жива. Дуже радий.

АРІЕЛЬ: Я вірю, що ти радий. Я вірю, що ти радий... Я впевнений, що ти радий більше за нього. Я спитаю тебе ще щось — це мені чуття підказує спитати, бо в мене тепер теж є чуття. Мабуть, офігенна слідча майстерність пана Тупольського переходить і на мене. Єврейський хлопчик, якому ти відрізав пальці на нозі й покинув стікати кров’ю. Якого кольору в нього було волосся?

КАТУРЯН: Що?

АРІЕЛЬ: Якого кольору в нього було волосся?

КАТУРЯН: Чорне. Якийсь такий шоколадно-чорний колір.

АРІЕЛЬ: «Якийсь такий шоколадно-чорний колір». Дуже добре. Зважаючи на те, що це був єврейський хлопчик, у нього, звісно, було волосся «якогось такого шоколадно-чорного кольору». Просто чудово. Та, на жаль, його мати була ірландка, і її син дуже нагадував рудого ірландського сетера. Спитати тебе про дівчинку на болоті?

КАТУРЯН: Ні.

АРІЕЛЬ: Ні. Бо ти цих двох дітей не вбивав. Так?

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Ти цих дітей ніколи не бачив. Так?

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Убити їх ти звелів братові?

КАТУРЯН: Я нічого про це не знав до сьогоднішнього дня.

АРІЕЛЬ: Батьків убив також твій брат?

КАТУРЯН: Їх убив я.

АРІЕЛЬ: Єдине вбивство, яке ми можемо безсумнівно на тебе повісити — це вбивство твого брата. У світлі виправдальних обставин я дуже сумніваюся, що тебе за це стратять. І тому я добре подумав би, перш ніж зізнаватись у вбивстві...

КАТУРЯН: Батьків убив я. (Пауза.) Батьків убив я.

АРІЕЛЬ: Я вірю, що вбив. (Пауза.) Але дітей ти не вбивав, так?

Катурян трясе похиленою головою.

АРІЕЛЬ: Тупольський, ти свідок.

Аріель прикурює сигарету. Тупольський, якимось чином повернувши собі витримку, знову сідає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Дуже добра робота, Аріель.

АРІЕЛЬ: Дякую, Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І, до речі, я зрадів, що дівчинка жива. Просто я намагаюсь на роботі не виявляти своїх справжніх емоцій.

АРІЕЛЬ: А, ясно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Розумієш? (Пауза.) Гмм. Е, тільки щоб задовольнити мою цікавість, перш, ніж ми вас розстріляємо за три доведені вбивства... Пане Катурян, чого ви зізнались у вбивстві дітей?

КАТУРЯН: Ви знаєте, що я вбив Міхала. Одразу, як ви знайшли третю дитину, ви дізналися, що я вбив своїх батьків. Я подумав, що як візьму на себе все, що ви від мене хочете, то принаймні врятую свої твори. Хоч би це. (Пауза.) Хоч твори вціліють.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм. Тоді нам дуже жаль.

КАТУРЯН: Чому це вам жаль?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми обіцяли зберегти твори в разі щиросердого зізнання, як того вимагає вся ця паскудна справа. Зі сказаного вами тепер безсумнівно випливає, що ви не вбивали двох перших дітей, а із гидотної зеленої фарби, якою затоптана вся моя довбана підлога, випливає, що ваше зізнання було не зовсім правдиве. І цілком очевидно — якщо ваше зізнання було не щиросерде й не правдиве, то ваші твори на хер згорять.

Тупольський бере відро для сміття, ллє туди бензин з пляшечки для заправки запальничок, дістає сірники.

КАТУРЯН: Ви це сказали несерйозно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ось ваш каптур. Надіньте, будь ласка. Я тим часом розпалю вогонь.

КАТУРЯН: Аріель, благаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель. Це ж правда, що ми, як люди честі, обіцяли не палити його твори, якщо він щиросердо й правдиво зізнається?

АРІЕЛЬ: Так. Правда.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І він зізнався у вбивстві єврейського хлопчика, якого не вбивав?

АРІЕЛЬ: Зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І зізнався у вбивстві бритвочками дівчинки, хоч він її не вбивав?

АРІЕЛЬ: Зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І зізнався у вбивстві тієї противної зеленої дівчинки, яка навіть і не мертва?

АРІЕЛЬ: Так, він у цьому зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І ми, як люди честі, хіба не зобов’язані спалити твори пана Катуряна?

КАТУРЯН: Аріель...

АРІЕЛЬ (сумно): Ми зобов’язані.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми зобов’язані. У нас тут приблизно чотириста сторінок, і якщо долучити чотири примірники журналу «Лібертад», у якому було надруковано одну оповідку, то це буде доробок усього його життя, правильно? Це буде доробок усього його життя. (Тупольський зважує твори в руці.) Небагато додалося. Твори теж облити бензином, чи це трохи небезпечно? Я ще сам можу зайнятися.

КАТУРЯН: Аріель, благаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Надіньте каптура, я сказав.

Тупольський запалює вогонь у відрі для сміття, все ще тримаючи твори.

КАТУРЯН: Аріель!!!

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель?

Пауза.

АРІЕЛЬ: Я знаю, що ти винен не у всьому. Знаю, що ти не вбивав дітей. Знаю, що не хотів убивати брата, і знаю, що для вбивства батьків ти мав дуже серйозні причини — і через те мені тебе жаль. Чесно, мені тебе дуже жаль. Я ще не казав такого жодному заарештованому. Але сьогодні я зрозумів, що твої твори не подобалися мені від початку. Ясно?

Аріель бере в Тупольського Катурянові твори.

АРІЕЛЬ: Краще надінь каптура.

Катурян бере каптура, однак зупиняється.

КАТУРЯН: Ви ж мене мали вивести в сусіднє приміщення, і вже там я б його надів.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні, ні, ми тебе розстріляємо тут. Я жартував. Стань навколішки, а то ще мене заляпаєш.

КАТУРЯН: Але ж ви дасте мені десять секунд після того, як я надіну каптур, чи то ви теж пожартували?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Емм...

АРІЕЛЬ: Дамо тобі десять секунд.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Дамо тобі десять секунд, жартую, жартую.

Катурян стає навколішки. Тупольський дістає пістолета, знімає із запобіжника і зводить курок. Катурян сумно дивиться на Аріеля.

КАТУРЯН: Я був хорошим письменником. (Пауза.) Це єдине, чим я хотів бути. (Пауза.) І я ним був. І я ним був.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Тут ключове слово — «був».

Пауза.

КАТУРЯН: Так. «Був» — ключове слово.

Катурян натягує каптура. Тупольський цілиться.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Десять. Дев’ять. Вісім. Сім. Шість. П’ять. Чотири...

Тупольський стріляє Катурянові в голову. Той падає на підлогу мертвий, кров повільно тече з-під каптура.

АРІЕЛЬ: Навіщо ти це зробив?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що навіщо я зробив?

АРІЕЛЬ: Ти сказав, що даси йому десять секунд. Це було нечемно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, а що чемного в тому, щоб стріляти в людину, яка стоїть на колінах з мішком на голові?

АРІЕЛЬ: Усе одно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Слухай, мені сьогодні твоє скиглення набридло. Що з тобою? Ми розкрили складну справу — правда ж? Хоч як на це дивись, а таки розкрили. Розкрили ж?

АРІЕЛЬ: Начебто.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: За це тобі в сімдесят років діти дадуть більше цукерок.

Аріель зітхає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Закінчуй оформляти документи, прибери в кімнаті і спали цю його писанину. Добре? А я поговорю з батьками німої дівчинки, попереджу про поросят.

Тупольський виходить. Аріель доливає до вогню бензину, бере в руки паку Катурянових творів. Мертвий Катурян повільно зводиться на ноги, знімає каптур з пробитої кулею закривавленої голови і починає говорити.

КАТУРЯН: За сім і три чверті секунди, дані йому перед смертю, Катурян Катурян, замість молитися про брата, намагався придумати останню оповідку. Однак устиг придумати скоріше примітку до оповідки, а не оповідку. І примітка була така...

У тьмяному світлі у дверях виникає Міхал і схиляється на одвірок.

КАТУРЯН: Щасливого, здорового хлопчика на ім’я Міхал Катурян увечері тієї ночі, коли батьки мали почати його катувати сім довгих років, провідав чоловік, зроблений з пухких подушок, з великим усміхненим ротом. Той чоловік сів коло Міхала, поговорив з ним і розповів про жахливе життя, яке його чекає і закінчиться тим, що Міхалів єдиний, любий братик задушить його на холодній тюремній підлозі. І чоловік припустив, що, може, Міхалові краще буде самому накласти на себе руки й уникнути всього того жаху? І Міхал сказав...

МІХАЛ: Але якщо я так зроблю, то брат не почує, що мене катували?

КАТУРЯН: «Не почує», — сказав Подушило.

МІХАЛ: Але якщо брат не почує, як мене катували, то, можливо, не напише творів, які має написати?

КАТУРЯН: «Це правда», — сказав Подушило. А Міхал ще трохи подумав і сказав...

МІХАЛ: Хай краще буде так, як є. Мене катуватимуть, а він усе чутиме, й писатиме, і так далі, бо, думаю, мені дуже сподобаються братові твори. Думаю, вони мені дуже сподобаються.

Світло на Міхалові поволі гасне.

КАТУРЯН: Ця оповідка мала закінчитися в модних похмурих тонах, з Міхалом, який пройшов крізь усі оті муки, з Катуряном, який написав усі оті твори тільки для того, щоб їх забрав у людей, спаливши, поліцейський пес. Ця оповідка мала закінчитися так, проте її на дві секунди скоротила куля, що вибила мозок з голови письменника. І може, краще, що історія не закінчилася саме так, бо це було б не зовсім правильно. Через причини, відомі тільки йому, поліцейський пес вирішив не кидати твори в палаюче відро, а склав їх акуратно в теку Катурянової справи, теку потім запечатав і здав у архів без права відкривати наступні п’ятдесят років.

Аріель кладе твори в теку.

КАТУРЯН: Цей факт міг би зіпсувати модне похмуре закінчення, однак чомусь... чомусь... більше відповідає духові п’єси.

Аріель заливає вогонь у відрі водою. Світло дуже поволі гасне до затемнення.

Кінець