Королева Марго

Епілог

Минув рік від смерті короля Карла IX і вступу на престол його наступника.

Король Генріх III, що царював щасливо з ласки бога і матері своєї Катерини, вирядився на процесію в честь матері божої Клерійської.

Вирядився він пішки з королевою-дружиною і двором.

Ніщо не перешкоджало королю Генріху III в цій його невеликій розвазі. Ніякий серйозний клопіт не турбував його. Король Наварський був у Наваррі, де так давно хотів бути, і, казали, дуже захоплювався вродливою дівчиною, Монморансі з походження, яку називав la Fosseuse[132]. Маргарита жила з ним, сумна й похмура, і тільки в прекрасних своїх горах знаходила якщо не забуття, то хоч полегшення в двох великих скорботах життя: розлученні й смерті.

Париж був спокійний, і королева-мати, що була справжньою регенткою з того часу, як син її Генріх став королем, перебувала то в Луврі, то в Суассоні, в палаці, який був розташований на тому місці, де тепер хлібний ринок, і від якого залишилася досі тільки одна чудова колона.

Раз увечері вона була зайнята вивчанням небесних світил разом з Рене, про маленькі зради якого нічого не знала і який вернув собі її ласку брехливим свідченням в справі Коконна і Ла Моля, — аж раптом їй доповіли, що в молільні дожидає якийсь чоловік, що має повідомити її про дуже важливі речі.

Вона хапливо зійшла вниз і побачили сіра де Морвеля.

— Віч тут, — скрикнув колишній капітан петардників, не давши Катерині часу звернутись до нього з запитанням, як це годилося б відповідно до етикету.

— Хто він? — спитала Катерина.

— Хто ж, пані, як не король Наварський?

— Тут! — сказала Катерина. — Тут... він... Генріх... що ж хоче робити цей безумець?

— Коли вірити видимості, — побачитись з пані де Сов, та й годі. Коли ж зважити ймовірність, — улаштовувати змови проти короля.

— Як же ви довідались, що він тут?

— Учора я побачив, що він зайшов до одного дому, і за хвилину до нього з’явилась пані де Сов.

— Ви певні, що це він?

— Я дожидався, поки він вийде, тобто добру частину ночі. О третій годині коханці вирядились знов у дорогу. Король провів пані де Сов аж до Луврських воріт; там, завдяки, певне, тому, що воротар держить їх руку, вона зайшла в Лувр без жодних перешкод, а король вернувся назад, наспівуючи пісеньку, і таким безтурботним кроком, ніби був у своїх горах.

— Куди ж він пішов?

— На вулицю Арбр-Сек, в готель „À la Belle-Étoile“, до того самого господаря, у якого жили ті двоє чаклунів, що їх ваша величність звеліли торік стратити.

— Чому ви не з’явились доповісти про це зараз?

— Бо я не був зовсім певен у тому.

— А тепер?

— Тепер я певен.

— Ти бачив його?

— Цілком ясно. Я засів напроти, у винній крамниці, і бачив, як він зайшов у той самий будинок, що й напередодні. А що пані де Сов спізнилась, він мав необережність визирнути у вікно першого поверху, і на цей раз у мене не залишилось жодного сумніву. До того ж, через хвилину пані де Сов знову з’явилась до нього.

— І ти гадаєш, що вони зостануться там, як і минулої ночі, до трьох годин?

— Певніш усього.

— Де той будинок?

— Коло Круа-де-Пті-Шан, в напрямі до Сент-Оноре.

— Добре, — сказала Катерина. — Пан де Сов не знає вашого писання?

— Ні.

— Сядьте й пишіть.

Морвель сів і взяв перо.

— Я готовий, пані, — сказав він.

Катерина продиктувала:

— Що далі? — спитав Морвель.

— Зробіть копію з цього листа, — сказала Катерина.

Морвель без вагання виконав наказ.

— Тепер, — сказала королева, — відішліть яким-небудь метким чоловічком один з цих листів барону де Сов, а другий лист хай він кине десь у луврському коридорі.

— Не розумію, — сказав Морвель.

Катерина знизала плечима.

— Ви не розумієте, що чоловік, одержавши такого листа, розсердиться?

— Але, пані, здається, за часів, коли король Наварський жив у Луврі, він не сердився.

— Той, хто попускає королю, може не попустити простому франтові. До того ж, якщо він не розсердиться, за нього розсердитесь ви.

— Я?

— Атож. Ви берете четверо або, коли треба, шестеро чоловік, вбираєтесь у маски, вдираєтесь у двері, ніби послані бароном, застаєте коханців під час побачення і вбиваєте в ім’я короля. Другого дня загублений у луврському коридорі лист, знайдений якоюсь доброю душею, що пускає його по руках, доводить, що це була помста чоловіка. Тільки випадково той франт виявився королем Наварським, аде хто б міг здогадатись про це, коли всі думають, що він в По?

Морвель здивовано глянув на Катерину, уклонився й вийшов.

В той час, як Морвель виходив з Суассонського палацу, пані де Сов увіходила до маленького будиночка коло Круа-де-Пті-Шан.

Генріх дожидався її коло напіввідчинених дверей.

Загледівши її на сходах, він спитав у неї:

— За вами ніхто не слідкував?

— Ні, — сказала Шарлотта, — принаймні, наскільки я знаю.

— А мені здається, що за мною слідкували, — сказав Генріх, — не тільки минулої ночі, а й сьогодні ввечері.

— Ой, боже мій, — сказала Шарлотта, — ви лякаєте мене, сірі Коли б пам’ять про добру приятельку вашу завдала вам нещастя, я була б невтішна.

— Будьте спокійні, моя люба, — сказав беарнець, — за нас не сплять три шпаги.

— Трьох, сір, дуже мало.

— Досить, коли шпаги ці звуться де Муї, Сокур і Бартелемі.

— Отже де Муї з вами в Парижі?

— Атож.

— Він зважився вернутись до столиці? У нього, як у вас, є тут яка-небудь жінка, що втратила розум по ньому?

— Ні, але в нього тут є ворог, якого він заприсягся вбити. Ненависть, люба моя, може призводити до таких самих дурощів, як і кохання.

— Дякую, сір.

— О, — сказав Генріх, — я кажу це не про теперішні дурощі, а про минулі й майбутні. Але покиньмо сперечання, не треба гаяти часу.

— Отже, ви все таки їдете?

— Цієї ночі.

— Ви покінчили справи, заради яких прибули в Париж?

— Я прибув тільки заради вас.

— Гасконець!

— Чорти б його взяли! Я кажу правду, люба моя! Але облишмо ці спомини: мені залишається бути щасливим ще дві чи три години, а потім — розлука навіки.

— Ах, сір, — сказала пані де Сов, — тільки кохання моє вічне!

Генріх сказав щойно, що немає часу сперечатись, і не сперечався, він повірив або, як скептик, удав, ніби вірить.

Тим часом де Муї з двома товаришами, як сказав король Наварський, ховались поблизу дому.

Між ними була умова, що Генріх вийде з маленького домка не о третій годині, а опівночі, вони проведуть, як учора, пані де Сов до Лувра і звідти підуть на вулицю Серізе, де жив Морвель.

Тільки минулого дня де Муї, нарешті, довідався напевне, де живе його ворог.

Вони пробули там близько години, аж раптом побачили, що якийсь чоловік, у супроводі ще якихось п’ятьох, підійшов до дверей маленького будинка, і перепробував, один по одному, кілька ключів.

Побачивши це, де Муї, що ховався за виступом сусідніх дверей, за одним скоком опинився біля того чоловіка і вхопив його за руку.

— Пождіть, — сказав він, — сюди не можна.

Невідомий відскочив назад, і при цьому впав його капелюх.

— Де Муї де Сен-Фаль! — скрикнув він.

— Морвель! — ревнув гугенот, витягаючи шпагу. — Я шукав тебе, а ти сам прийшов до мене! Дякую!

Проте, він і в гніві не забув про Генріха і, повернувшись до вікна, свиснув, як свистять беарнські пастухи.

— Цього досить, — сказав він Сокурові. — А тепер — іди сюди, убивця!

І кинувся до Морвеля.

Той встиг витягти зза пояса пістолет.

— А, на цей раз, — сказав королівський убивця, націлюючись в молодого чоловіка, — ти, гадаю, будеш убитий.

І вистрелив. Але де Муї відскочив вправо, і куля пролетіла, не зачепивши його.

— Тепер моя черга, — скрикнув молодий чоловік.

І завдав Морвелю такого жорстокого удару шпагою, що хоч і влучив у його шкіряний пояс, але вістря пробило його і врізалось у тіло.

Убивця від страшного болю так дико закричав, що сбіри, які супроводили його, подумавши, що він вражений на смерть, злякано кинулись бігти до вулиці Сент-Оноре.

Морвель був не з відважних. Побачивши, що товариші покинули його, і маючи такого противника, як де Муї, він спробував був теж урятуватись втечею і побіг слідом за ними з криком: „рятуйте!“

Де Муї, Сокур і Бартелемі в запалі кинулись за ним. Коли вони вбігли у вулицю де Гренелль, щоб перейняти Морвеля, відчинилось вікно, і з першого поверху виплигнув на землю, ще мокру від недавнього дощу, чоловік.

Це був Генріх.

Свист де Муї попередив його про небезпеку, а пістолетний постріл показав, що небезпека серйозна, і він кинувся на поміч друзям.

Запальний, дужий, він помчав слідом за ними з шпагою в руці.

Від застави де Сержан чути було крик, і він побіг туди. Це кричав Морвель, який, почуваючи, що де Муї наздоганяє його, знову кликав на порятунок своїх людей, що від страху розбіглися.

Йому лишалось повернутись, щоб не дістати удару ззаду.

Морвель повернувся, зустрів шпагу свого противника і майже враз завдав йому такого удару, що пробив пояс. Але де Муї зараз же дав відсіч.

Шпага знову встромилася в тіло, куди встромилась і вперше, і подвійний струмінь крові ринув із подвійної рани.

— Ловко! — крикнув Генріх, підбігаючи. — Ану знов, де Муї!

Де Муї не треба було підбадьорювати.

Він знову напав на Морвеля, але той не чекав.

Притуливши ліву руку до рани, він пустився в одчайдушну втечу.

— Бий його! Бий! — кричав король. — Солдати його вже зупинились, а відчай страхополохів не вартий нічого для відважних.

Морвель, в якого легені мало не розривались, дихання свистіло і за кожним віддихом виступав холодний піт, раптом упав від знесилення, але зараз же підвівся і, повернувшись на одному коліні, направив вістря своєї шпаги на де Муї.

— Друзі! Друзі! — кричав Морвель. — Їх тільки двоє. Стріляйте, стріляйте!

Справді, Сокур і Бартелемі заблукались в погоні за двома сбірами, що повернули, у вулицю де Пулі, і король з де Муї зостались удвох перед чотирма ворогами.

— Стріляй! — кричав Морвель, і один солдат справді наготував рушницю.

— Так, але попереду, — сказав де Муї, — умри ти, зрадник, умри, негідник, умри, як убивця.

І, вхопивши однією рукою занесену шпагу де Морвеля, другою встромив свою шпагу згори вниз у груди своєму ворогові з такою силою, що прибив його до землі.

— Бережись! Бережись! — крикнув Генріх.

Де Муї скочив назад, залишивши свою шпагу в тілі Морвеля, бо один із солдатів націлився, щоб убити його.

В ту ж мить Генріх проткнув своєю шпагою солдата, і той з криком упав коло Морвеля.

Двоє інших пустились тікати.

— Сюди, де Муї, сюди! — крикнув Генріх. — Не гаймо й хвилини; якщо нас пізнали, нам кінець.

— Чекайте, сір, — а моя шпага? Думаєте, я залишу її в тілі цього негідника?

Він підійшов до Морвеля, що лежав нерухомо; але в ту мить, коли де Муї доторкнувся до ручки шпаги, що зосталась в тілі Морвеля, той ухопив набиту рушницю, яку впустив з рук убитий солдат, і вистрелив у груди де Муї.

Молодий чоловік упав, навіть не крикнувши: він був убитий на смерть.

Генріх кинувся до Морвеля, але той уже впав, і шпага проткнула тільки його труп.

Треба було тікати. Шум побоїща зібрав цілу юрбу людей, могла з’явитись нічна сторожа.

Генріх шукав серед цікавих, що збіглися на шум, хоч якесь знайоме обличчя, і раптом скрикнув від радості.

Він упізнав метра Ла Гюр’єра.

Уся ця подія відбувалась коло Трагуарського хреста, тобто напроти вулиці Арбр-Сек, і наш давній знайомий, що мав з природи похмуру вдачу, а по смерті де Ла Моля й Коконна, улюблених своїх гостей, ще більше вдався в смуток, прибіг на шум, залишивши свої печі та каструлі саме в ту хвилину, коли готував вечерю королю Наварському.

— Любий Ла Гюр’єр, доручаю вам де Муї, хоча й боюсь, що з ним усе покінчено. Занесіть його до себе, і якщо він буде ще живий, не жалкуйте нічого, ось вам гаманець. А того залишіть у рівчаку, хай він згниє, як пес.

— А ви? — сказав Ла Гюр’єр.

— Я маю ще попрощатись. Біжу і за десять хвилин буду у вас. Держіть коней напоготові.

І Генріх справді побіг в напрямі до маленького будиночка коло Круа-де-Пті-Шан, але, вибігши на вулицю де Гренелль, зупинився від жаху.

Під дверима зібрався величезний натовп.

— Що в домі? — спитав Генріх. — Що сталось?

— О, — відповів той, до кого він звернувся, — велике нещастя, пане. Оце тільки чоловік заколов молоду вродливу жінку кинджалом, бо хтось прислав йому записку, що вона тут з коханцем.

— Що з чоловіком? — скрикнув Генріх.

— Утік.

— Аз жінкою?

— Вона там.

— Мертва?

— Ні ще, та, дяка богу, близька до смерті.

— О, — скрикнув Генріх, — я проклятий!

І кинувся в дім.

У кімнаті було повно народу, що товпився навколо ліжка, де лежала бідолашна Шарлотта, пронизана двома ударами кинджала.

Чоловік її, що два роки затаював свої ревнощі до Генріха, скористувався з нагоди помститись.

— Шарлотта! Шарлотта! — скрикнув Генріх, розштовхуючи натовп і падаючи навколішки перед ліжком.

Шарлотта розплющила свої прекрасні очі, повиті вже сутінком смерті. У неї вирвався крик, від якого з двох її ран полилася кров; вона зробила зусилля підвестись.

— О, я знала, — сказала вона, — що не вмру, не побачивши його.

І справді, ніби чекаючи тільки цієї хвилини, щоб віддати Генріху свою душу, що так його кохала, — вона притулила уста до чола короля Наварського, прошептала востаннє: „люблю тебе“ і бездиханна впала.

Генріх не міг залишатись далі, щоб не загинути. Він витяг кинджал, відрізав пасмо її прекрасного білявого волосся, що його так часто розпускав, дивуючись, яке воно довге, і вийшов, ридаючи, серед ридань присутніх, що й не догадувались, над яким глибоким нещастям ллються їх сльози.

— Друг, кохання, — скрикнув Генріх з розпачем, — все мене кидає, все я втрачаю відразу!

— Так, сір, — тихо мовив йому чоловік, віддаляючись від юрби цікавих, що стовпились коло будиночка, — але вам залишається трон.

— Рене! — крикнув Генріх.

— Так, сір, Рене, що не спить за вас: той негідник, умираючи, назвав вас. Відомо, що ви в Парижі. Стрільці вас шукають. Тікайте, тікайте!

— І ти кажеш, Рене, що я, утікач, буду королем.

— Подивіться, сір, — сказав флорентієць, показуючи королю на зорю, що виходила, сяючи, з темної хмари, — не я кажу — вона каже.

Генріх зітхнув і зник у темряві.