Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Український Національно-Державний Союз – Український Національний Союз: інфернальний вибір націонал-соціалізму

Після підписання ганебного, зрадницького Берестейського миру, після безславної смерті УЦР, після окупації більшої частини її німецькими та австрійськими військами, після проголошення нової, Української Держави перед провідниками збанкрутілого націонал-соціалістичного руху постала дилема політичного вибору. Головне питання: як ставитися до нового національного, але зовсім не соціалістичного режиму, опертого на німецькі та австрійські багнети? Теоретично варіантів було декілька.

Варіант перший. Підтримати новопроголошену державу та її провід. На користь цього вибору говорили формально проголошений і фактично реалізований національний характер цієї Української держави та її провідника. Адже саме завдяки зусиллям націонал-соціалістичного проводу УНР колишні супротивники по війні, тобто австрійці та німці, окупували всю територію УНР.

Варіант другий. Стати в «м'яку» опозицію до гетьманського режиму, критикуючи його, скажімо, за недостатньо радикальну політику в соціальному, наприклад, питанні. Власне, напрям критики в цьому випадку особливого значення не мав – головне в таких випадках, а особливо в умовах війни, робити акцент на слові «м'яка», а не на слові «опозиція».

Варіант третій. Обрати курс на «жорстку» опозицію режимові, критикуючи його несамостійність, залежність від окупаційних військ тощо. Цей варіант не міг бути практично реалізований тому, що саме націонал-соціалісти УНР і запросили німецькі та австрійські війська.

Варіант четвертий. Проголосити радикальний, опозиційний курс із метою скинути новий політичний режим. Такий курс мав базуватися не інакше як на ультрасоціалістичних, радикально «антибуржуазних», антиросійських (але не антибільшовицьких) гаслах. У цьому і тільки в цьому випадку відкривалась можливість бодай тимчасового політичного та військового союзу з ленінським режимом, без допомоги якого розгорнути скільки-небудь активну антигетьманську діяльність було неможливо.

Перший місяць після розгону УЦР провідні її політичні сили – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і їхні лідери ознак життя не подавали – спостерігали за тим, куди подує новий вітер. Як свідчать усі відомі дослідження, лише 21 травня другорядні за політичною вагою представники Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), соціалістів-федералістів (УПСФ), трудової партії (УТП) та хліборобів-демократів (УХДП), а також об'єднаної Ради залізниць України та Головної ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки несміливо проголосили утворення так званого Українського Національно-Державного Союзу (УНДС).

Говорячи про українські політичні партії тієї доби, треба взяти до уваги наступні міркування. За найоптимістичнішими підрахунками, усі вони станом на листопад 1918 р. формально могли нараховувати в своїх лавах не більше 10 тис. зареєстрованих членів, у т. ч. УПСР – до 5 тис, УСДРП – до 3,5 тис. Характерними рисами цих «гуртків за інтересами» були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, незначний вплив на політичних симпатиків та інших людей. Усі інші «фактично мало були поширені дисциплінованим членством поза інтелігентські гурти»[22]. Як справедливо зауважив один із дослідників, з усіх національних організацій соціал-демократичної партії в дореволюційній Росії Українська соціал-демократична робітнича партія мала чи не найменше значення. Сказати прямо – мала настільки мізерне політичне значення, що серйозні політики, як, наприклад, Ленін, ніколи не цікавилися УСДРП як політичною потугою. Передовсім тому, що вона нею не була.[23]

21 травня ці «партії» оприлюднили так званий «Меморіял», у якому заявили: «сучасний Кабінет Міністрів врятувати державу від анархії й безладдя, установити тверду владу, оперту на довір'я народу, та зміцнити самостійну Українську Державу не зможе». Автори документа, які гостро ревнували свою відсутність у складі гетьманського уряду, висловили йому «недовір'я»… «Добрий державний лад, – ішлося далі, – може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір'я широких українських мас». 30 травня УНДС ухвалив ще один документ, цього разу – звернення під назвою «Український Національно-Державний Союз до німецького народу» радикально антиросійського, антипольського та антиєврейського спрямування, в якому вся провина за негаразди в Україні покладалася саме на ці національні групи[24]. Щиро кажучи, риторика УНДС – це риторика діячів, які відкрито запропонували свої послуги Скоропадському та фактично прямим текстом визначили об'єм першого внеску за такі послуги.

Тими самими днями група інших колишніх членів УЦР та діячів УНР здійснила спробу скликати у Києві Українські Установчі Збори. Дізнатися подробиці можна з виявлених автором цього дослідження споминів Микити Шаповала, який зіграв ключову роль у націонал-соціалістичному таборі влітку – восени 1918 p., та класичної розвідки Матвія Стахіва, яка спирається на спомини того-таки Шаповала.

Хто такий Микита Шаповал?

Народився 1882 р. у бідній селянській родині. Освіта – двокласна школа. З 1901 р. – член Революційної Української партії (РУП). У 1909—1914 pp. – видавець та співредактор часопису «Українська хата». У 1917 р. – член ЦК УПСР, член Центральної Ради, член Малої Ради, член Генерального секретаріату, голова Всеукраїнської лісової спілки. Співавтор IV Універсалу УЦР. Помер 1939 р. в Чехословаччині.

Микита Шаповал. Оцінні судження

Життєвий шлях людини, яка відіграла ключову роль в організації антигетьманського повстання та в створенні Директорії УНР, докладно проаналізовано. Дехто з дослідників переконаний у тому, що цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», «один із співавторів IV Універсалу», «автор законів про землю і ліси в Українській Народній Республіці»:

– «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення Української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу..»,

– «один з найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави»,

– «спочатку підтримував автономістські домагання Центральної Ради, та після участі в роботі Демократичної наради почав виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України»,

– «залишаючись противником будь-якого співробітництва з більшовиками, М. Шаповал не підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт з Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії».[25]

Микита Шаповал. Основні події життя

Життєвий шлях цього діяча найбільш ґрунтовно описано в такому собі «історико-краєзнавчому дослідженні». Відомості подаються такі:

Червень 1882 p. – «народився в с. Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера, сільського наймита Юхима Олексійовича та Наталії Яківни Шаповалів.

Червень 1882 – осінь 1887 р. – жив у селі з батьками. Осінь 1887 – зима 1888 pp. – с. Званівка. «Спроба навчатись в місцевій школі. Самостійно навчився грамоті у званівського шевця».

Весна – осінь 1888 р. – с Сріблянка. «Бігав до місцевої школи».

Осінь 1888 р. – с Кремінна. Навчання в церковнопарафіяльній школі.

Весна 1889 р. – с Сріблянка. Жив у баби Горпини. Навчався з перервами в церковнопарафіяльній школі.

Весна 1891р. – с Долинівка. «Перше трудове гартування».

Весна 1894 р. – «наймитування поденщиком на сільгоспроботах у місцевих заможників, на шахті та в паровозному депо».

Осінь 1891 – весна 1892 р. – «навчання у Варваропільській народній школі».

Літо 1892—1893 р. – «поденна робота на шахті виборщиком породи».

Осінь 1892 – весна 1894 р. – «навчання в Петро-Мар'ївській народній школі».

Літо – осінь 1894 р. – с Сріблянка. «Поденна робота на сільгоспроботах у місцевих заможників. Знайомство з «Кобзарем» Т. Шевченка».

Осінь 1894—1895 р. – с Голубівка. «Поденна робота сортувальником вугілля на Голубівській шахті».

Осінь 1896 р. – «Конторський хлопець» на Голубівській шахті. Знайомство з сім'єю Г. Кривка.

Осінь 1896 —весна 1898 р. – навчання в Комишуваській двокласній школі Міністерства народної освіти.

Літо 1897 р. – під час канікул працює за «конторського хлопця» на Голубівській шахті.

Літо 1898 р. —«помічник конторщика на Голубівській шахті».

Осінь 1898 – літо 1900 р. – учень Новоглухівської державної лісової школи.

Літо – осінь 1900 р. – землемір і доглядач за будівельними роботами, помічник інженера-архітектора Жиловської шахти, м. Алчевськ.

Липень 1901 – березень 1902 р. – с Маяки. Помічник лісничого. «Перше залучення до соціалістичної ідеї. Знайомство з О. Макаренком. Перші спроби боротьби з гнобителем місцевих селян».

Квітень 1906 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Гостювання у батьків та родичів перед від'їздом до військової частини».

Квітень-липень 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Перебування у батьків та родичів після повернення з Польщі. Роздуми про пошуки майбутнього життєвого шляху».

Осінь 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Ознайомлення батьків та родичів з молодою дружиною Ольгою Філаретівною».

З 1908 по 1917 р. – Микита Шаповал з дружиною короткочасно приїжджали до батьків у Слов'яносербськ та до тітки в с Сріблянка «під час відпусток, коли вони йому випадали».

Якщо наведеної інформації не досить, можна навести ще два оцінні судження, які, на нашу думку, дозволяють сформувати цілісний образ національного державотворця, «велетня з Донбасу», «машиніста української революції». Судження такі:

– «Микита з братами теж мріяв стати монтером»,

– «Патріотичні почуття, навіть здобрені соціалістичними ідеями, все одно не можуть побороти юнацьких почуттів до протилежної статі. Любов до книжок, до церковного співу збагатила юнака, зробила його цікавим співрозмовником. Тарний спів і музичні від природи здібності, характерні майже для кожного українця, робили Микиту бажаним учасником молодецьких гулянь будь-якого зборища. Особливо любив народні пісні, які співав з дівчатами. В школі навчився грати на гітарі і багато міщанських українських мотивів».[26]

Нагадаємо: перед нами – вся біографія одного з лідерів «національно-визвольних змагань українського народу», члена УЦР та Малої Ради, міністра УНР, фундатора Директорії та міністра в її уряді, співавтора документа, який проголосив незалежність УНР, та автора законів, що перевернули її догори ногами – раз і до сьогодні.

Шаповал про скликання Українських Установчих Зборів

Опинившись на еміграції, Шаповал пригадував: «Ми заініціювали нараду членів Установчих Зборів, щоб на ній прийти до певних рішень. Ця нарада відбулась на Пушкінській вулиці в помешканні комітету по справах палива, в якому якусь ролю грав професор Ф. Швець і він же технічно влаштував помешкання для наради»[27]. «Злагодивши дома проект “П'ятого Універсалу”», прийшли на нараду. Засадничі тези документа, наведені Шаповалом в іншій праці, були такі:

– «українська влада повалена, але вона має бути»,

– утворення нелегального органу влади, який би і репрезентував «революційну народну Україну»,

– оповіщення влади Установчих Зборів,

– «вибори Викопного (так у тексті. —Д. Я.) Комітету Установчих Зборів, який єдино може репрезентувати народню волю, а головним завданням має сформувати уряд, і йому доручити ведення боротьби проти гетьманщини»,

– «ми з демократичних загальних виборів, а тому ми законна влада»,

– «європейська психіка вже звикла рахувати лише те, що виходить з виборів»,

– «це створило б нову ситуацію в Україні і навколо неї».

«Організацією уряду, – стверджував М. Шаповал, – універсалом, одним фактом, що другий уряд є законний, ми помішали б всі карти гетьманщини і німецької реакції».[28]

«Зійшлося членів Установчих Зборів менше, – писав автор цитованих мемурів, – ніж ми сподівалися – всього 50—60[29]. Я пригадую: Швеця, Шрага, Пшеничного, Ксендзюка (с-ра), Янка, Щадилова. Майже всі були с-ри, з с-д. – Б. Мартос. Здається, дехто був з комітетів і не членів Установчих Зборів». На зборах М. Шаповал, якщо вірити його споминам, виклав такий план:

«<…> Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало, хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях. На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне, підірвана буде шкідлива думка, ніби німців привела Україна».

Шаповал стверджував: цей його план захищало 12—15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко. Більшість присутніх, у тому числі Борис Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особливо – київські есери та помірковані діячі УЦР, речником яких був Ілля Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, – зауважив Микита Юхимович, – я в нестямі обурення укинув Шрагові: “Вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!”. Збори було зірвано: члени У[становчих] 3[борів] роз'їхалися по домівках, бо ними ніхто не цікавився»[30]. Вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»[31]. На евентуальній можливості скликання навіть квазілегітимних, навіть в урізаному складі Установчих Зборів було поставлено хрест.

«Революційний комітет повстання». Версія 1

Покинувши збори, Шаповал ішов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Упродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків:

– «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»,

– його опоненти – «не представники народу і не революціонери», а отже, нічого не варті,

– ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію»,

– «я – головою комітету»,

– «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв'язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей, і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керівництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика».

«Додому, – констатував Шаповал, – я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома». Впродовж наступних днів і тижнів пан голова зустрічався з тими, кого рекомендував Янко. «Разів, мабуть, ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с-ри, але політичні діти. Зв'язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». «Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» (який, як бачимо, так ніколи і не був створений. – Д. Я.) і обдумував далі плани боротьби»[32]. «Отже, – підсумовував М. Шаповал, – мене більше цікавив “Комітет повстання”. До його було делеговано представників від “Селянської Спілки” – Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось… Після деяких спроб наладити роботу цього “Комітету” я переконався, що праці з його не буде».[33]

Це – перша версія, представлена Шаповалом.

«Революційний комітет повстання». Версія 2

Версія друга, представлена тим-таки Микитою Юхимовичем, причому на тій самій сторінці, трактує історичну прогулянку дещо по-іншому: «Рішило зорганізувати бойовий комітет повстання[34]. Я – представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізовано шляхом представництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри».[35]

«Революційний комітет повстання». Версія З

Шаповал виписав для нащадків і третю версію. На відміну від попередніх, у ній фігурують лише два персонажі – він і Винниченко. «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. – Д. Я.) Установчим Зборам… Виписувалась і нова концепція – Трудового Конгресу. З Вінниці Директорія і представники с. – рів та с. – деків схилились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду», – писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще йз політичних мотивів, оскільки ЦРада закликала німців…, не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту…».[36]

Весною 1918 р., читаємо далі, «соціялісти-самостійники затіяли об'єднання – Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с. – рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, – згадував він, – давали головно» Олександр Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли Кушнір і Корчинський; трудовиків – О. Грушевський, Скрипник, Міхновський; хліборобів – брати Шемети[37]. «Одначе нам, соціялістам-революціонерам, – вказував автор споминів, – було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили, і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, «то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа».[38]

«Революційний комітет повстання». Версія 4

Четверта версія належить дослідникові Стахіву. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, – писав він, – висунено пляново організаторами повстання (майбутнього. – Д. Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради… Організаторам, – доводив дослідник, – зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від політичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Трушевський <…>, який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, – додає Стахів, – займали всі діячі Української партії соціялістів-федералістів…».[39]

Народження Українського Національного Союзу. Версія Шаповала

Натомість політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз. Установче зібрання відбулося в редакції «Самостійника» на вул. Мала Підвальна[40]. Почалося, як водиться, з непорозумінь. Присутні представники УСДРП Садовський і Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити «всеукраїнський центр». Мабуть, саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав:

«§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом;

в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член, формулі);

г) оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері».

Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і <…> вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза».[41]

Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного Союзу. Перша (УПСФ) обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Селоспілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь слушний час, то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках».[42]

За Шаповалом, Винниченко замінив провідного діяча УПСФ Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники запровадили деякі організаційні зміни в його структурі, зокрема утворили комісії: військову (голова – Винниченко), закордонних справ (Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів». Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину – вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»[43],– росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили. Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з'явилося для багатьох несподіванкою».[44]

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».[45]

Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».[46]

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».[47]

Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.

УНС шукає підтримки в Антанти. Версія перша

Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти гетьмана, «уповноважили» гетьманського консула у Галаці запропонувати Антанті конфіденційно від імені УНСоюзу умови співпраці з Україною. Умови такі: визнання Антантою повної незалежності України в етнографічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закарпатської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації повстання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання ними «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.

Представник Антанти, у свою чергу, висунув такі вимоги до можливої угоди: повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації української армії», а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти).

УНС шукає підтримки в Антанти. Версія друга

Зовнішньополітична програма майбутнього режиму, за тим-таки Шаповалом, мала бути такою: «З Росією – мир. З Центральними державами – мир. Німцям ставимо лише одне домагання – вибратись з України геть. Взагалі – політика нейтралітету». Реалізовувалася така політика досить дивним способом: організатори повстання уповноважили українського дипломата Білецького вступити від імені УНС в конфіденційний контакт з дипломатами країн Антанти, які перебували тоді в Яссах, і представити їм зовнішньополітичну програму майбутнього українського національно-соціалістичного режиму. Програма така. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельні взаємини». Третє. «Деякі концесії (шлюзування Дніпра)». Четверте. «Повстання проти німців». П'яте. «Усунення германофільського уряду гетьмана і т. п.». «Ми ждали, – свідчив Шаповал, – признання будуччого «демократичного» уряду, потрібної допомоги»[48]. Відповідь Антанти була лапідарною: повстання повинно розпочатися зі вступу військово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники підтримують принцип самовизначення народів, «відбудування Росії», але при цьому «нічого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армії, офіцерський корпус якої, за браком національних кадрів, необхідно сформувати за рахунок російських добровольців. Крім того, союзники зажадали від української сторони «негайного подання» списку майбутнього уряду та звільнення французьких дипломатів і військових, заарештованих свого часу німцями[49]. «Їм, – написав у зв'язку з цим Солуха, – не вдалося продати (ленінське) повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися».[50]

Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка – Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого – її вимогою «фактичної окупації» України Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко. Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, – пригадував Шаповал, «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

УНС шукає підтримки у Центральних держав

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з німецькими представниками. У Києві їм рішуче відмовили, мовляв, вважають поїздку представників УНСоюзу до Німеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустять. Однак позиція німців зупинила українців ненадовго. У листопаді, у переддень повстання, вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала[51] та такого собі журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Німеччини Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету».[52]

УНС шукає підтримки у більшовиків

У повній відповідності з доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників УНС ініціативно вступив у прямі контакти і з більшовиками. Вони чудово розуміли, що «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»[53]. УНС вів ці переговори паралельно з переговорами про вступ їхніх представників до уряду Ф. Лизогуба[54]. Можна сказати більше: вступивши в переговори з більшовиками, українські національно-соціалістичні кола не лише вчинили акт державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки своїх «національно-визвольних змагань».

Переговори з представником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським вів особисто Винниченко[55]. Зрозуміти це було складно навіть утаємниченим особам, адже зовнішніми справами в УНС опікувався Шаповал. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів… Все робилося якось навпаки»[56]. Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти… Через загальний принцип нашої політики… – нейтралітет за всяку ціну – такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», – стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликають[57]. Винниченко, в свою чергу, на пленарному засіданні Трудового Конгресу повідомив, що в ході цих переговорів було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою».[58]

Про що Винниченко домовився з більшовиками?

Зміст угод детально проаналізував дослідник Солуха. Висновки такі. Перший: переговори вів одноособово Винниченко, нікого при цьому фактично не інформуючи. Другий. Існують принаймні дві версії щодо угод, підписаних сторонами[59]. За версією Винниченка, це – посилення розвідувальної діяльності на фронті, визнання нового націонал-соціалістичного режиму єдиною українською владою, невтручання у внутрішні справи України, легалізація національної компартії. За Шаповалом, умови були такі: визнання України самостійною державою, устрій якої буде встановлено конституантою, невтручання в її внутрішні справи, «строгий нейтралітет до всіх держав». При цьому більшовики обіцяли 3 млн рублів на організацію антигетьманського повстання і «допомогу людьми», «вимагаючи, щоб Винниченко підписав “оборонно-зачіпний” союз України з большевицькою Росією проти Антанти», на що Винниченко не погоджувався[60]. Третій. Це була угода між представниками Російської радянської держави та приватною особою. Винниченко вів їх не як державний діяч, а як український соціал-демократ, не маючи при цьому навіть офіційного уповноваження партії. Четвертий. Встановлення конкретної форми політичного режиму в тій чи іншій країні є виключною і абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осіб. П'ятий. Громадяни УНР ніде і ніколи не вимагали легалізації створеної невідомо ким у Москві української комуністичної партії, про існування якої вони навряд чи тоді здогадувалися. Шостий. Усе це свідчило «про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників».

До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти – на півдні та на заході. Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[61], з другого, – створення вже 20 листопада тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур'єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в'язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема тому, що підтримував тісні зв'язки зі збройними більшовицькими загонами.[62]

Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, з антибільшовицьким забарвленням. За його дозволом у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю.[63]

УНС шукає підтримки у Скоропадського

УНСоюз активно шукав контактів і зі Скоропадським особисто, і з керівниками його уряду. Винниченко сам передав до рук гетьмана власноручно написану заяву Союзу. У ній стверджувалося: уряд Скоропадського не є повноправним і законним; він чужий українському народові національно і ворожий йому політично; вся урядова діяльність веде край до руїни; законним може бути тільки уряд, який спиратиметься на «широкі демократичні маси українського народу». Заява, схоже, ігнорувала ту очевидну обставину, що в Україні жили і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі величних принципів УНСоюзу

Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[64]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС.

Отже, Винниченко фактично запропонував Скоропадському політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).

Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та Скоропадським. Посилаючись на Шаповала, дослідник зауважив, що Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом…». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «висловлював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, який зобов'яжеться, що після проведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»[65]. «Одним словом, – підсумував Шаповал, – Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машиністів узяли на себе Винниченко і я».[66]

Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його «машиністів» в історії

Оцінки змінювалися – в залежності від персони, яка їх давала, обставин часу та місця, в яких такі оцінки формулювалися. Критерій простий: чим більш «національно свідомим» був оцінювач, тим більш пихато він висловлювався. Наведімо характерні приклади.

Перший. «Український Національний Союз як авторитетне представництво організованої української демократії і як єдиний речник політичної волі України мав повне конституційне право й обов'язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Конституанти України».[67]

Приклад другий. «Український Національний Союз шукав компромісу й угоди з режимом, сальвуючи тільки суверенність Української Держави та суверенність народу в ній». Такий підхід фактично визнавав і вузьконаціональний характер УНС, і те, що Союз не був представником волі всього «українства», а лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»[68], та й то не всього, а лише його націонал-соціалістичного крила. «Серед Національного Союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців».[69]

На відверто сегрегаційний характер діяльності Союзу звертали увагу й інші дослідники. В конкретних обставинах місця і часу, вказував один із них, гасло чергової «соціяльної революції», яке висувалося лідерами УНС, практично «означало повну українізацію», як охарактеризував це Шаповал у такій дефініції: «Українізація це значить: українська держава, українська в ній влада, українська земля належить українцям, український хліб, сало, залізо, нафта, вугілля, цукор, ріки й моря – все, що є на українській землі, належить українцям і їх владі».[70]

Принагідно нагадаймо: за декілька місяців після оголошення Винниченкових вимог, а саме 5 січня 1919 р. було засновано Німецьку робітничу партію. 24 лютого 1920 р. Її перейменували у Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Того ж дня її лідер оголосив програму партії, перші два пункти якої були сформульовані так:

– «ми вимагаємо об'єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,

– «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями…».

Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори ногами весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Винниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу – за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед – інших національностей.

Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками:

– «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»,[71]

– УНС не був ані «загальнонаціональним об'єднанням», ані цілком «українським»,

– роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною».[72]

Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.

Висновок автора

За дев'ять десятиріч українські історики різних шкіл та генерацій так і не дійшли згоди щодо часу, місця, обставин утворення так званого Українського Національного Союзу, який начебто створив так звану Директорію, яка, в свою чергу, нібито зорганізувала антигетьманське повстання, очолила його, а згодом – проголосила й очолила Українську Народну Республіку, яка буцімто проіснувала на території сучасної України до кінця 1920 р.