«Барабашка» ховається під землею

Розділ XXI Питання… питання… А відповідей нема

— Ти все-таки гадаєш, що його вбили? — похитав головою капітан Попенко.

— Не виключаю можливості, — зітхнув Горбатюк. — Коли Ірина побачила квитки, так розхвилювалася, що не могла тримати себе в руках — заплакала, просто-таки забилася в істериці: «Це вони, це вони!.. Він мені їх показував… Третій ряд, дванадцяте й тринадцяте — улюблені мої місця… Боже мій! Його вже нема. Його вбили, його закопали там, у погребі!..». Я ледве переконав її, що це абсолютно неможливо, що льох належить старенькій бабусі, яка ніяких зв’язків із кримінальними елементами не має, що якби вона була причетна до злочину, то б ніколи не сказала про квитки, не віддала б їх стороннім людям. Іра вимагала, щоб я негайно відвіз її туди, в Завалійки, вона сама хоче на все подивитися, серце підкаже їй, де шукати. Я знову таки ледве відрадив її, кажучи, що це тільки зашкодить слідству.

— А як ти зв’язуєш випадок із професором, Глухонімого, Жору Лук’яненка, оті квитки?

— Поки що зв’язати важко. Але чогось певен, що у професора була сутичка саме з Глухонімим. Найцікавіше — це зустріч Глухонімого у придорожньому кафе «Барабашка» з літньою дамою в джинсах. Я майже певен, що то Мадам Дисконт.

— Шкода, що ніхто не звернув уваги на номер її машини. Хоча б марку знати.

— Буду звертатися до автоінспекції. Колір світлий, за описами хлопців і Василя Сергійовича Киселя, думаю, встановити все-таки можна буде.

— Зараз стільки тих іномарок! Якби це було років п’ятнадцять тому, було б легше, а тепер…

— Все одно можна. І не так багато літніх дам водить такі машини.

— А якщо власник її чоловік? А вона водить за дорученням.

— Все одно можна встановити. Морока, правда, але можна.

— А що ти думаєш про професора Барабаша? — запитав Анатолій Петрович. — Чому він відмовляється, як ти вважаєш, говорити правду?

— Оцього я не знаю, — знизав плечима Степан Іванович. — Це для мене загадка. Людина він вочевидь неординарна і досить дивакувата. Але не боягуз. Залякати його, гадаю, не могли.

— Та висновок про зв’язок його з Глухонімим напрошується сам собою. По-перше, професор перервав розмову з тобою, щойно ти згадав про Глухонімого, про його участь у крадіжці експонатів етнографічного музею. По-друге, Глухонімий з’являється наступного дня на кладовищі, на місці, де знайшли непритомного професора. Очевидно, він або щось там загубив, або хотів щось перевірити, та й узагалі злочинця, як відомо, тягне на місце злочину…

— А що ти скажеш про того амбала, що побив Васю Забарила?

— Чесно кажучи, так, як його описав Вася, він нагадує Глухонімого.

— Але ж він розмовляв з Васею…

— А чи не Гугнявий це?

— Чому ж Вася не звернув уваги на його гугнявість? Це перше, що впадає у вічі.

— А може, навмисне? Він же страшенно боїться, як ти кажеш…

— Тоді чого він узагалі прийшов до мене? Логічніше було б, якби не прийшов, коли боїться. Безпечніше.

— А не здається тобі, що він виконував чиюсь волю?

— Взагалі-то мені його позиція була підозріла з самого початку. Я ж тобі говорив.

— І що ж ти думаєш робити перш за все? — запитав Анатолій Петрович.

— Завтра зранку поїду знову в Завалійки. Треба детально оглянути той льох. Ніяк не можу збагнути — яким чином театральні квитки Жори Лук’яненка опинилися там. Причому не одразу, а через кілька днів після його зникнення.

— Ну, а я зв’яжуся з хлопцями з автоінспекції. Постараюся розшукати ту літню даму з «Барабашки», володарку світлої автомашини невідомої іномарки.

— Одне слово — питання, питання, а відповідей нема, — зітхнув Горбатюк.

— Нічого! Рано чи пізно — будуть, — намагався підбадьорити його капітан Попенко.

— Пізно — це не вихід… Я не можу забути очей її… коли вона плакала…