II ПОХМІЛЛЯ ПІСЛЯ ОЧМАНІННЯ
Сталін увів поняття "ворог народу". Цей термін одразу звільняв від необхідності всяких доказів ідейної неправоти людини чи людей, з котрими ти ведеш полеміку: він давав можливість всякого, хто в чомусь-то не згоден зі Сталіним, хто був тільки запідозрюваний у ворожих намірах, всякого, на кого просто був зведений наклеп, піддати найжорстокішим репресіям, з порушенням всяких норм революційної законності. Це поняття "ворог народу" по суті уже знімало, виключало можливість якої-небудь ідейної боротьби чи висловлення своєї думки з тих чи інших питань навіть практичного значення. Основним і, по суті справи, єдиним доказом вини робилось, всупереч всім нормам сучасної юридичної науки, "зізнання" самого звинувачуваного, причім це "зізнання", як показала потім перевірка, одержувалось шляхом фізичних заходів впливу на звинувачуваного.
...Сталін був людиною дуже забобонною, з хворобливою підозрілістю, в чому ми переконалися, працюючи разом з ним. Він міг подивитись на людину і сказати: "щось-то у вас сьогодні очі бігають", або: "чому ви сьогодні часто відвертаєтесь, не дивитесь прямо в очі". Хвороблива підозрілість привела його до огульної недовіри, в тому числі і в ставлені до видатних діячів партії, котрих він знав багато літ. Скрізь і всюди він бачив "ворогів", "дворушників", "шпигунів".
...Коли Сталін говорив, ідо такого-то треба арештувати, то належало приймати на віру, що це "ворог народу". А банда Берія, яка хазяїнувала в органах держбезпеки, геть з шкури вилазила, щоб довести винність арештованих осіб, правильність сфабрикованих ними матеріалів. А які докази пускались у хід? Зізнання арештованих. І слідчі добували ці "зізнання". А як можна одержати від людини зізнання в злочинах, яких вона ніколи не здійснювала? Тільки одним способом — приміненням фізичних методів впливу, шляхом катувань, позбавлення свідомості, позбавлення розуму, позбавлення людської гідності. Так добувались мнимі "зізнання".
...Товариші! Нам треба рішуче, раз і назавжди розвінчати культ особи, зробити належні висновки, як в ідейно-теоретичній, так і в практичній роботі М. С. Хрущов "Про культ особи і його наслідки" (З доповіді XX з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу 25 лютого 1956 року).
Розвиткові культу особи сприяли у величезній мірі деякі індивідуальні якості Й. В. Сталіна, на негативний характер яких вказував ще В. І. Ленін. Наприкінці 1922 року Ленін звернувся з листом до чергового з’їзду партії, в якому говорилось:
"Тов. Сталин, ставши генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну, владу, і я не певен, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою". В додатку до цього листа, написоному на початку січня 1923 року, В. І. Ленін знову повертається до питання про деякі нетерпимі для керівника особисти якості Сталіна. "Сталін надто грубий, — писав Ленін, — і ця вада, цілком терпима в в середовищі і у відносинах між нами, комуністами, стає нетерпимою на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб переміщення Сталіна з цього місця і призначення на це місце іншу людину, яка в усіх інших відношеннях відрізняється від тов.Сталіна тільки однією перевагою, саме, більш терпима, більш лояльна, більш ввічлива і більш уважна до товаришів, менше капризності і т. д."
В останні роки написані політичні біографи багатьох історичних діячів: Цезаря, Наполеона, Черчіля, де Голя, інших осіб, які назавжд и залишилися на поверхні килима історії. У нас не вважають негожим, незручним, зокрема, видавати книги навіть про таку зловіщу антилюдину, як Гітлер. Але біографії Й. В. Сталіна нема. А за кордоном написані про нього десятки книг. Цю прогалину в нашій країні сьогодні заповнюють численні художні й історичні публікації про окремі грані, сторони діяльності цієї людини, їх поява демонструє ефект дощу після довгої посухи. Безумовно, будуть ще серйозні дослідження істориків про Сталіна, як і про Бухаріна, Хрущова, Брежнєва, інших діячів партії і держави.
Одна з причин такої цікавості полягає в тому, що життя Сталіна, за історичними мірками, обірвалось нещодавно, менше чотирьох десятиріч тому, а значить, його доля близько причетна до доль нині сущих, їх близьких попередників.
...Праця для Володимира Ілліча була життям, неробство означало смерть.
21 грудня Ленін з дозволу професора Форстера диктує Крупській листа Троцькому, висловлює своє задоволення рішенням Пленуму ЦК РКП(б) щодо питання про монополію зовнішньої торгівлі, пропонує провести постанову про порушення на партійному з’їзді питання про зміцнення зовнішньої торгівлі і про заходи щодо поліпшення її проведення, оголосити цю його пропозицію на комфракції з’їзду Рад.
Після цього Сталін, довідавшись про цього листа, грубо облаяв Крупську по телефону і погрожував їй Контрольною комісією за те, що вона записала під диктовку названого листа. У зв’язку з цим Н. К. Крупська 23 грудня 1922 року направила Л. Б. Каменеву наступного листа:
"Лев Борисович, з приводу коротенького листа, написаного мною під диктовку Волод. Ілліча з дозволу лікарів, Сталін дозволив собі вчора щодо мене найгрубішу вихватку. Я в партії не один день. За всі 30 років я не чула ні від одного товариша жодного грубого слова, інтереси партії та Ілліча мені не менш дорогі, ніж Сталіну... Про що можна і про що не можна говорити з Іллічем, я знаю краще будь-якого лікаря, оскільки знаю, що його хвилює, що ні, і в усякому разі краще Сталіна... Я теж жива, і нерви перенапружені у мене до краю. Н. Крупська".
Надія Костянтинівна відразу нічого не розповіла Леніну про цей факт. Так що він ніяким чином не міг вплинути на ту характеристику Сталіна, яка дана в запису від 4 січня 1923 року. Лише на початку березня 1923 року Ленін довідався про те, ідо сталося, і продиктував листа Сталіну:
"Шановний т. Сталін!
Ви мали грубість покликати мою дружину до телефону та облаяти її. Хоча вона Вам і висловила згоду забути сказане, тим не менше цей факт став відомий через йеї ж Зінов’єву і Каменеву. Я не збираюсь забувати так легко те, що проти мене зроблено, а нічого й говорити, що зроблене проти дружини я вважаю зробленим і проти мене. Тому прошу Вас зважити, чи згодні Ви взяти сказане назад та вибачитись, чи надаєте перевагу порвати між нами взаємини.
З повагою Ленін.
5-го березня 1923 року".
Сталін, як писала пізніше М. І. Ульянова в своєму листі президії липневого (1926 року) Об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б), на якому було порушено це питання, вибачився.
Заслона найкоротшої ночі накрила столицю. Трудова Москва тривожно спала. Лиш деінде, в будинках наркоматів, Генштабі, велетенській коробці на Луб’янці, крізь зашторені вікна пробивались слабі проблиски світла. Політбюро, наркоми, воєнне керівництво, як завжди, чатували. Й. В. Сталін після кількох нарад з військовими поїхав на дачу раніше звичайного, десь близько другої години ночі. Перед цим він ще раз обговорював з Молотовим ситуацію на кордоні. Вона була грозовою, але тим не менше обидва сподівались, що найгіршого не станеться.
В останні два місяці напередодні війни Сталіну надійшло багато повідомлень, сигналів, інформації про відверту підготовку Німеччини до нападу на СРСР. Попередження надходили по лінії розвідки, дипломатів, друзів Радянського Союзу... Сталін, порадившись з Молотовим, вирішив перевірити реакцію Берліна на ці факти. Було вирішено підготувати Заяву ТАРС з прозорими докорами щодо дотримання Німеччиною умов пакту (про ненапад — М. М.). Чотирнадцятого червня заява, яка фактично закликала Німеччину приступити до нових переговорів щодо двосторонніх відносин, була опублікована.
Цього ж дня Гітлер, уже знаючи про Заяву, провів з командуючими групами армій, арміями останню нараду щодо практичної реалізації плану "Барбароса".
...Після перевірки готовності до нападу та уточнення деталей була внесена до плану лише одна заміна: початок нападу перенести з 3.30 на 3.00 22 червня.
...У Москві чекали реакції Берліна. Але шифротелеграми, що надходили з Берліна, говорили: офіційні кола повністю ухиляються від відповіді на Заяву.
...Сталіну не вистачало справжньої державної мудрості правильно оцінити ці та інші подібні факти. Він уже став полоненим власних помилкових розрахунків щодо терміну нападу.
...До всього цього зауважимо, що Сталін не володів даром передбачення, здатним підняти заслону над грядущим і "заглянути" за обрій.
...Сталін продовжував перебувати під гіпнозом власного уявлення бажаного.
...Але Берлін мовчав. Там вирішили, що час дипломатичних промов закінчився.
...26 квітня 1926 року Й. Сталін надіслав лист ‘Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У". Шумський вважає, писав Сталін, що українізація йде туго, що її треба провести насамперед у рядах партії і серед пролетаріату, що на неї дивляться як на повинність, що один з основних гріхів партійно-профспілкової верхівки на Україні полягає в тому, що вона не залучає до керівництва партійною і профспілковою роботою комуністів, безпосередньо зв’язаних з українською культурою. Для виправлення цих недоліків Шумський вважав за необхідне передусім змінити склад партійного і радянського керівництва. Він пропонував, як пише Сталін, висунути на пост голови Раднаркому УСРР Г. Ф. Гринька, а на пост генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Я. Чубаря, поліпшити склад Секретаріату і Політбюро ЦК КП(б)У. Без таких змін у Керівництві Шумський вважав неможливим для себе залишатися на Україні.
Сталін погодився з Шумським, що широкий рух за українізацію культури та українську суспільність почався і зріс на Україні, що віддавати цей рух у руки чужих елементів не можна, що чимало комуністів на Україні не розуміли смислу і значення цього руху, що треба домогтися зламу в свідомості партійних і радянських працівників, усе ще пройнятих духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру і українську громадськість, що треба старанно добирати і висувати людей, здатних оволодіти новим рухом на Україні. Має рацію Шумський, писав у своєму листі Сталін, що керівна верхівка на Україні (партійна та інша) повинна стати українською.
На думку Сталіна, правильно порушуючи ці питання, Шумський припускався серйозних помилок. По-перше, Сталін вважав, що Шумський плутає українізацію партійного апарату з українізацією пролетаріату. Процес українізації, писав Сталін, тривалий, стихійний, природний. Намагатися замінити його насильною українізацією пролетаріату означає викликати в не українських верствах пролетаріату на Україні антиукраїнський шовінізм. У русі на Україні за національну культуру і суспільність Шумський не бачить тіньових сторін цього процесу. Одним із прикладів таких тіньових сторін Сталін вважав виступи М. Хвильового. Сталін висловився за те, щоб склад Секретаріату і Політбюро ЦК КП(б)У, а також радянську верхівку посилити українськими елементами. Але водночас він вважав недоцільним висувати Г. Ф. Гринька на пост голови Раднаркому УСРР, вважаючи, що це могло б бути витлумачене як знищення питомої ваги Раднаркому, оскільки партійний і революційний стаж Гринька набагато нижчий від такого ж стажу Чубаря. У листі Сталіна зазначалося, що не можна подавати справу так, ідо в партійних і радянських керівних органах України нібито немає українців. При цьому він назвав Скрипника, Затонського, Чубаря, Петровського, Гринька, Шумського. Помилка Шумського полягає в тому, говорилося на закінчення, що, маючи правильну перспективу, він не враховує темпу.
Лист Сталіна у зібранні його творів опублікований не повністю. У ньому, очевидно навмисне, опущено місця, де зазначалось, що "...можливо, Каганович має деякі вади щодо передадміністрування. Можливо, організаційний натиск справді спостерігається у практиці тов. Кагановича". У післямові до листа, якої також немає у 8-му томі творів Сталіна, де опубліковано цей лист, сказано: "Один з висновків. Не можна цькувати колишніх боротьбистів їх минулим. Треба забути про те, що вони мали певний час за собою гріхи, — у нас немає людей безгрішних. Треба їх залучати до партійної роботи як внизу, так і вгорі, безумовно і обов’язково. Треба залучити тов. Шумського до участі в керівній партроботі. Треба посилено кувати нові кадри з українців. Треба звернути спеціальну увагу на навчальні заклади, на українську молодь у навчальних закладах, залучаючи і ставлячи на роботу всіх здібних людей. Треба серйозно взятися за справу оволодіння новим рухом на Україні, борячись з крайнощами таких товаришів, як тов. Хвильовий. Без цих і таких, як ці заходи, справа страждатиме".
Незабаром після того, як було одержано лист Сталіна (12 травня 1926), Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання: "Попередні підсумки українізації" і "Обмін думками у зв’язку із заявою т. Шумського". На цьому засіданні Шумський знову висловив своє негативне ставлення до перебування Кагановича на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У, а також повторив свою пропозицію про кандидатуру на цей пост. Крім того, він назвав ряд кандидатур на пост голови Раднаркому УСРР, яких, як він заявив, було названо і під час бесіди із Сталіним.
Шановні тов. Сталін і Молотов.
Як і треба було сподіватися, самовбивство В. Маяковського сильно загострило ряд хворобливих явищ в середовищі радянського письменства і частини молоді.
...Ми вважаємо необхідним втручання Центрального Комітету в діяльність тих комуністів, які не тільки не виправляють своєї помилкової лінії у зв’язку з самовбивством Маяковського, але намагаються проводити її далі.
З ком. привітом — Л. Авербах, В. Єрмило, В. Кіршон, Ю. Либединський, О. Селивановський, В. Сутирін, О. Фадєєв.
...Що ж, з благословіння Сталіна і Молотова їм удалося "закрити" Маяковського як великого поета революції, витіснити його ім’я з газетних та журнальних полос, удалось, хоча на певний час, адміністративним шляхом задовольнити свої амбіції.
Проте минуло п’ять років, і все дивним чином змінилось. А чи дивним? 1935 року Сталін підтвердив підказане йому, що Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Що ж трапилося? А трапилося ось що: література вже понесла втрати, цілий ряд талановитіших письменників своїми творами не влаштовували Сталіна і слухняне йому керівництво; уже відлучений від культури А. В. Луначарський; лякливо великий розгін в суспільній та літературній діяльності набрав хоча й чутливий на ласку, але все іноді норовистий і надзвичайно популярний у світі Горький; можливо, визрівають в умі "вождя народів" замисли нових розправ з письменниками...
У цій ситуації потрібен якийсь-то жест уваги до літератури, і тут лист Л. Ю. Брик зі скаргою на те, що Маяковський, поет революції, поет радянської епохи, забутий, що його не видають і про нього не пишуть. Прекрасна ідея — возвеличити Маяковського, мертвий — він уже не небезпечний!
Так з’являється на світ сталінська оцінка Маяковського, котра поклала початок канонізації поета і його творчості, наведення на нього "хрестоматійного глянцю’’, оцінка, яка завдала шкоди уже з іншого боку. Але це — окрема тема.
Хоча треба все-таки сказати, що Фадеев невдовзі переглянув своє ставлення до Маяковського...
Лист "рапповцев" і його наслідки треба знати, щоб, маючи на увазі й багато інших фактів, скласти повне уявлення про складні й драматичні сторінки історії радянської літератури, у тому числі, і, можливо, особливо, коли вони торкаються видатних художників слова, її зачинателів.
У листі, опублікованому 21 травня 1988 року газетою "Советская культура", професор В. Фролов пише: "...Є одне запитання, пов’язане як з періодом Сталіна, так і з роками застою: як ці потворні явища змогли одержати серед населення багатомільйонної країни живильний грунт? Адже одного Сталіна та групи його підручних було явно не досить, щоб ввергнути країну у морок середньовіччя? Були, очевидно, й інші фактори, без чіткого аналізу яких ми ніколи не матимемо гарантій того, що ці періоди не повторяться". Справді, не міг же, приміром, Сталін сам, в одиночку, добитися такої абсолютної влади, якою він неухильно оволодівав, хай навіть поступово, поволі. Факторів тут багато. Торкнусь лише одного — суб’єктивного, пов’язаного з роллю тих, хто входив у керівний ешелон нашої партії.
Хто ж мимоволі сприяв реалізації планів Сталіна, про котрі багато років знав він один? Як показала історія, насамперед те саме Політбюро початку 1924 року. Адже саме воно рекомендувало делегатам XIII партз’їзду не виконати заповіту Леніна щодо Сталіна (посилаючись на його обіцянку “виправитись"). А входили до нього Троцький, Зінов’єв, Каменев, Бухарін, Риков... Роль Каменева у звеличенні Сталіна, починаючи принаймні з перших місяців 1917 року, до речі, взагалі ще не досліджена: якось-то забувають, що саме він, а зовсім не Ленін (як стверджувалось в "Короткому курсі історії ВКП(б)" — і, певно, не випадково) запропонував зробити Сталіна Генеральним секретарем у 1922 році. Потім Сталін, хитро маневруючи, веде боротьбу проти Троцького, що зарвався, проявляв "вождизм" (використовуючи Зінов’єва, Каменева, Бухаріна, Рикова, Томського, Дзержинського, Калініна, Рудзутака, Куйбишева, Ейхе, Угланова та багатьох, багатьох інших). Після цього настає черга самих Зінов’єва і Каменева, причім знову-таки на боці Сталіна фактично вся верхівка партії, яка виходила з того, що вона (як і було насправді) відстоює ленінський шлях розвитку. Далеко не відразу помічає ця верхівка, як Сталін по ходу їхньої ідейної боротьби, паралельно, "заодно", захоплює в свої руки партійний апарат. У цій справі йому активно допомагають за кулісами особливо довірені люди на зразок секретарів ЦК Молотова і Кагановича, а також більш "дрібних сошок" типу Мехліса, Стецького та інших.
1929 рік... Настає пора звинувачення в помилках Бухаріна, Рикова, Томського. На цей час уже не тільки партійний апарат, але й каральний також надійно перебувають в руках Сталіна. Проте зверніть увагу: розкритиковані і виведені з Політбюро керівники не репресуються (окрім висланого з країни Троцького). їм дають можливість доволі активно працювати, виступати в пресі і т. д. — правда, за умови, якщо вони визнають свої помилки і "правоту партії" (тобто того ж Сталіна). Що вони і вимушені робити. І даремно сьогодні дехто докоряє їм за це. Адже існує для них таке святе поняття, як "партійна дисципліна. Піти "проти партії" їм заважає вся їхня доля, все їхнє життя, віддане зміцненню партії і справи, за яке вона бореться. Асоціюючи свій образ з партією, Сталін знаходить незвичайно могутній засіб впливу на всіх її членів. Як би там не було, тактика його присипляє пильність решти керівників, його терпимість до переможених полегшує опору на інших.
Але вже в ці роки, після смерті Дзержинського, "любитель гострих страв" (за влучним виразом Леніна) заохочує надумані процеси проти "Промпартії, арешти вчених-аграрників типу Чаянова і т. д. Гинуть від беззаконної розправи і голоду сотні і сотні тисяч селян. Багато в партії незгодних і незадоволених, але "в цілому" вона уже "за", що й фіксується в 1934 році "з’їздом переможців". Робить свою справу диктат одної людини замість диктатури класу.
Треба визнати, що Сталін опирається тепер, окрім, звичайно, Молотова, Кагановича і нового (після загадкової смерті Фрунзе) наркома оборони Ворошилова, також на Кірова, Орджонікідзе, Рудзутака, Косіора, Чубаря, Постишева, Андреева, Жданова, Шверника, Мікояна, Затонського та багатьох і багатьох інших. Останній з перерахованих, проте, разом з Кагановичем знав правду про результати виборів ЦК на XIII з’їзді, але не повідомив її делегатам, а взяв участь в фальсифікації підсумків голосування проти Сталіна (289 з 292 бюлетенів "проти" було вилучено!).
...Сьогоднішня гласність щодо історії, переоцінка ряду її етапів і ролі особистостей в ній — результат прагнення нашого суспільства до пізнання правди... Правда потрібна не для того, щоб тільки когось опорочити, тим паче з кимсь звести рахунки, а когось вознести в ангели.
Ангели населяють небеса, та й то лише на іконах, а не живу історію людей. Ми пильно вдивляємося у власну історію, щоб знати точно, чого нам треба позбутися. Позбутися остаточно й безповоротно.
Е. І. У вашій статті "На першому етапі війни", опублікованій в журналі "Коммунист" (19, 1988), мене зацікавила думка про те, що ні в одній галузі людської діяльності не стоїть так гостро питання про якісь керування людьми, як у збройній боротьбі. Історичний досвід показує, якою велетенською трагедією для країни під час війни оберталась некомпетентність стратегічного керівництва.
Згадаємо думку Енгельса з приводу італійської війни 1859 року. У битві під Сольферино молодий, але хвалькуватий австрійський імператор Франц-Йосиф раптом загордився, що він може не гірше військових-професіоналів приймати рішення і керувати арміями в ході битви. "Австрійські війська, — наголошував Енгельс, — переможені не союзниками, а глупотою і бундючністю їх власного імператора".
М. П. Я відчуваю, куди ви хилите... На жаль, Й. Сталін склав про себе високу думку, що є великим полководцем. Але він не мав професіональних воєнних знань, не володів відчуттям передбачення. А без цих якостей полководець немислимий.
Е. І. У біографії Сталіна його діяльність в роки громадянської війни в Царицині висвітлювалася таким чином: "Залізна воля і геніальна прозорливість Сталіна відстояли Царицин, не дали білим прорватися до Москви".
М. П. Почнемо з того, що в суворі роки громадянської війни В. І. Ленін не побоявся покликати на службу в Червону Армію близько 60 тисяч офіцерів і чиновників колишньої царської армії. Це було сміливе і мудре рішення. Командуючим Південним фронтом було призначено колишнього царського генерала П. П. Ситина...
29 вересня 1918 року він прибув до Царицина разом з членом Реввоєнради республіки Мехоношиним і командуючим 9-ю армією Єгоровим. На ранок відбулося засідання реввоєнради Південного фронту, до якого, крім Ситина, входили його помічник Ворошилов, Сталін і голова Царицинської ради Мінін. На першому ж засіданні реввоєнради Ситин пред’явив свої повноваження, де прямо вказувалось, що йому надається повна влада щодо ведення операцій і що в оперативні розпорядження командуючого ніхто не повинен втручатися.
Але Сталін, Мінін та Ворошилов вважали, що операціями фронту треба керувати колегіальне (всім разом). Мехоношин поїхав у Балашов для переговорів з Москвою, а Сталін 1 жовтня скликав нове засідання ревоєнради. На цьому засіданні — на третій день перебування Ситина в Царицині! — порушується рішення про відлучення Ситина від посади командуючого і призначення на цю посаду Ворошилова.
Репресії щодо військових спеціалістів за ініціативою Сталіна, який перебував там у ролі керівника продовольчої справи на Півдні Росії, набули широкого розмаху. Почалася терористична "баржова політика" — розстріли військспеціалістів на плавучих баржах-тюрмах. До числа ворогів був зарахований навіть видатний воєнний вчений, колишній російський генерал Снесарєв, військовий керівник Північно-Кавказького військового округу.
Е. І. Тоді, 1918 року, Снесарєв врятувався дивом, але всі вони — і Ситин, і Снесарєв, і Мехоношин, котрий немало доклав зусиль, щоб виправити становище під Царициним, були репресовані в 1930 році, після процесу над міфічною "монархічною організацією" воєнспеців...
— Іноді пишуть, що Сталін в кінці 20-х років перейняв троцькістські концепції будівництва соціалізму і навіть, як висловлюються деякі публіцисти, "перетроцкісти в троцькістів".
— Широке розповсюдження подібних думок характерне. Це один із розхожих постсталінських стереотипів: прагнення перенести відповідальність за насильство над селянами, за створення репресивного механізму влади та багато чого іншого зі сталінського керівництва (Сталін, Молотов, Каганович, Орджонікідзе, Куйбишев, Мікоян, Андреев та інші) на Троцького і загалом "лівих". Проте між самими лівими концепціями переходу до соціалізму, при всій їх неприйнятності, і сталінською практикою була принципова різниця. В основі підходу "лівих" до пошуку вирішень соціально-економічних проблем перехідного періоду лежали все-таки намагання збагнути, привести в дію якісь-то об’єктивні умови і засоби максимального прискорення індустріального розвитку країни. Що ж стосується сталінського керівництва, то воно просто ігнорувало ці умови, не рахувалось з об’єктивними законами, без хитань ішло на будь-які засоби. При цьому ідеї позичались і "справа", і "зліва"... Отож не будемо забирати у Сталіна та його групи право на авторство насильницької експропріації щодо селянських мас.
...Є підстава вважати, що Троцький в роки його активної діяльності в партії (1917-1924 рр.) не був ворогом революції і соціалізму. Але він уже тоді був ворогом Сталіна. Не можна не віддати належне Троцькому: він не зламався, як багато хто, перед диктатурою Сталіна. До кінця своїх днів він з повагою ставився до Леніна. Але... Троцький любив себе більше в революції, ніж саму революцію. Витоки його трагедії не стільки в боротьбі зі сталінізмом, скільки в боротьбі зі Сталіним, у боротьбі за владу.
...Поки Сталін зміцнював своє єдиновладдя, Троцький поневірявся по світу. Принцеві острови в Мармуровому морі, Франція, Норвегія і, нарешті, Мексика... Спочатку Троцький сподівався на скоре повернення до Союзу, вірив, що Сталін протримається недовго. Йому здавалось, що інтелектуальні вади, безкультур’я, промахи, грубість і хитрість Сталіна настільки очевидні, що вони самі собою повинні генерувати чергову опозицію, породжувати все нових і нових супротивників генсека. Знову, в котрий раз; Троцький помилився.
...За Троцьким, слідом за котрим ідуть і численні хронікери історичних подій, Сталін народився злодієм, з дитинства був моральним чудовиськом. Не треба доводити, що такий підхід, на який ми часто натрапляємо і сьогодні, ненауковий. Апріорі ніхто не може вважатися злочинцем. І ніхто не народжується злодієм. Наявність негативних рис: підозрілість, скритність, жадоба влади, мстивість — не завжди і не відразу реалізується у злочинах. Не можна на Сталіна дивитися однаково в 1918-му, 24-му, 37-му роках. Це той і... не той чоловік. Звичайно, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин та обставин Сталін дуже змінився. Ним скоєно багато такого, чому нема прощення. Але в тому-то й складність аналізу політичного портрету цієї особистості, що вона, борячись за ідеали соціалізму (які він розумів викривлено, вульгарно, догматично), одночасно скоювала помилки й злочини. Троцький мав час, щоб оцінити Сталіна. Він болісно борсався у зашморгу протиріч.
...На Троцького було здійснено два замахи, останній з котрих скінчився його смертю. Перший — у травні. Рано вранці група невідомих у формі поліцейських обеззброїла охорону й атакувала приміщення, де жив Троцький з дружиною — Наталією Сєдовою та внуком. Але подружжя встигло притаїтися в кутку, за ліжком. Кілька десятків пробоїн від куль виявилось на місці, де вони щойно перебували. Багато пострілів у напрямку зачинених і замкнутих кімнат виявилися безрезультатними. Ні Троцький з дружиною, ні їхній онук не постраждали. Але кожний наступний прожитий день вони розцінювали як дарунок долі. Вони знали: на них іде серйозне полювання. Троцький жив, як смертник у камері, не знаючи, коли настане момент скарання. Поліцейський, котрий приїхав для розслідування, спитав:
— Чи підозрює пан Троцький конкретно кого-небудь у замасі.
— Звичайно, — відповів той. Нахилившись до вуха поліцейського, не без гумору сказав: — Автор нападу — Йосиф Сталін...
— Вас підвезти?
— Дякую, товаришу Сталін. Я пройдуся. Я — схвильований.
Потиснув простягнуту Сталіним білу, по-жіночому маленьку руку.
Метушня варти, удар металевих дверцят, і вже художник лишився на розі один.
Усім цим, що сталось, Довженко був справді глибоко схвильований. Нічна прогулянка по Арбату. Один на один з вождем. Сталась подія, про яку завтра знатимуть володарі кабінетів. Йому заздритимуть. Розпитуватимуть про найменші відтінки. Він не приховував перед собою, що ця, виявлена йому найвища увага, лестить йому, і не почував докорів сумління за таке марнолюбство. Тиран і митець? Сила влади і сила мистецтва в їх зіткненні — це справді могло б стати темою окремого твору...
Вітер остуджує розпашіле збудження обличчя, постійної втоми, яка настане колись, ще нема, в поставі — оте, помічене друзями, пружне, орлине.
Сам, як орел, і по-орлиному якось іде!
...А чия ж таки влада сильніша? Ви кажете, ваша, товаришу Сталін, але чому ж, як я спостеріг, і вас не минає та мить, коли людину пригнічує сумнів, і тривога, і смуток?
З високо піднятою головою крокує митець упродовж вулиці, крізь посвисти вітру несе в душі розлив співчуття до всіх без винятку, будьте замучені люди вокзалів чи всесильна людина в шинелі. Бачить у скверику пам’ятник тому, з ким щойно ходив, десь аж угорі на фронтоні будинку вітер шарпає величезне полотнище знайомого всьому світові портрета, і в уяві художника знов постає загадковий прижмур холодних очей, налитих смутком самотності. Під час прощання Сталін наче поник, і густі вуса його злегка торкнуло усміхом йому невловимим, якимось прохацьким, майже запобігливим. Так! Владі його немає меж, але й він, той, чия влада безмежна, на якусь мить ставав перед художником схожим на прохача, запобігаючи співчуття й підтримки, шукаючи в нього захисту перед вічністю.
Спрощено і вкрай несправедливо було б зображених у цьому творі ("Людина і зброя" — М. М.) людей уявити фанатиками Сталіна, бездумними виконавцями його деспотичної волі. Звичайно, ніхто не міг знати того, що в усьому обсязі відкриється народам країни через кілька десятиліть. В числі студ-батівців були сини репресованих, сини червоних командирів, мужніх ленінців, бездоганно чесних людей, що їх вхоплювало з життя терором єжовщини, були ті, чиєму дитинству випало на власні очі рачити масове, жорстоке й безтямне руйнування села, методичне нищення інтелігенції, звідати всіх жахів штучного голоду 1933-го, що тільки на Україні забрав мільйони людських життів. Про таке, про нещодавно пережиту драму народу, коли ночами гасали "чорні ворони", коли винищувався самий квіт народу, не могло, звісно, не думатися в окопах. Думалося, хоч як ще далеко було до нинішніх днів очищення, коли всі ми дізнаємось про справжні масштаби злодіянь, про сфабриковані процеси, про розгул сваволі й беззаконня, якими нічим не обмежена сталінщина, диктатор і його опричники навіки заплямували себе. Завдані кривди боліли, душі в багатьох кровоточили, та й цим не заглушити було в людях голос совісті, почуття найвищого обов’язку, готовність захищати рідну землю, відборонити своє найдорожче.
Комкор Віталій Примаков обіймав пост заступника командуючого Ленінградським військовим округом у тривожні часи. Було це після трагічної події— підлого вбивства Сергія Мироновича Кірова.
...Доведений до істерики вбивця виказав свого спільника — Запорожця, заступника начальника НКВС м. Ленінграда. Через кілька днів його заарештували, як і багатьох інших. Один по одному зникали свідки. А в цей час урна з прахом Кірова прибула до Москви, і ховали Сергія Мироновича з почестями в Кремлівській стіні. Сам Сталін, кажуть, пролив сльозу над прахом свого соратника. Але то були іудині сльози. В країні розпочався справжній терор проти видатних партійних діячів, воєначальників, учених. За рік-півтора було заарештовано тисячі людей, в тому числі і найближчих соратників Кірова... Згодом серед них опинився і комкор Примаков, прославлений герой громадянської війни... Перебуваючи в тюрмі, він не знав, що багатьох воєначальників вищого рангу спіткала така ж гірка доля. Мов грім серед ясного неба, прозвучало повідомлення Прокуратури СРСР, надруковане в газетах 11 липня 1937 року про арешт маршала М. М. Тухачевского, командармів Й. Є. Якіра, І. П. Уборевича та інших...
Чорне тавро лягло на Примакова роком раніше. Сталінські опричники звинувачували комкора у зраді Вітчизни, у шпигунстві на користь іноземних розвідок. Адже він був нашим воєнним аташе в Кабулі, радянським радником у Китаї, служив у Японії, навчався в Німеччині в академії Генерального штабу, навіть читав там лекції німецьким генералам. Слідчі з відомства Єжова тішилися: є, мовляв, за що зачепитися, роздути судову справу...
...Доведені до відчаю, приречені в’язні шукали захисту у впливових діячів, керівників уряду, членів Політбюро ЦК. Нещасні жертви не знали, що звертаються до боягузів. Адже той самий Молотов не захистив від арешту власну дружину Катерину Жемчужну, Каганович не став на захист братів Михайла і Юлія — секретаря обкому партії і наркома авіаційної промисловості, Ворошилов не заступився за своїх рідних. Та що говорити, коли навіть дружина Калініна поневірялася в концтаборі. А він же був Головою ЦВК СРСР, всесоюзним старостою. Ось так Сталін тримав їх усіх у рабській покорі, в постійному страхові.
22 грудня 1927 року Володимир Михайлович Бехтєрєв промовив слово "паранойя".
Невдовзі він помер.
Загалом-то факт смерті не дивний для семидесятирічної людини. Проте смерть Бехтєрєва схвилювала всіх. Був він нівроку, бадьорий, енергійний. Сповнений життєвих сил. Помирають, звісно, і такі в сімдесят-то літ. Несподівану смерть Бехтєрєва, проте, відразу стали пов’язувати з консультацією, яку він перед тим дав Сталіну.
...Психіатр Михайло Іванович Буянов давно займається бехтєрєвською історією.
...Восени 1971 року М. І. Буянов вів бесіду з Володимиром Миколайовичем Мясищевим, який 1939 року став директором заснованого Бехтєрєвим Психоневрологічного інституту і очолював його близько тридцяти років.
"У грудні 1927 року, — оповідав Мясищев, — Бехтєрєв відправився в Москву для участі у з’їзді психіатрів та невропатологів... Перед від’їздом з Ленінграда він одержав телеграму з Ліксанупру Кремля з проханням з прибуттям до Москви терміново подзвонити туди. Бехтєрєв подзвонив, а потім відправився в Кремль.
На засідання Бехтєрєв приїхав з великим запізненням, хтось із делегатів спитав його, чому він затримався. На це Бехтєрєв — у присутності кількох людей — роздратовано відповів:
— Оглядав одного сухорукого параноїка.
...Бехтєрєва викликали на консультацію у зв’язку з сухорукістю, що розвивалася у Сталіна, а паранойю він установив попутно.
...Є, проте, й інші версії. Лідія Шатуновська ("Життя в Кремлі", Нью-Йорк, 1982) пише:
"Багато хто задумується, чи звершував Сталін страхітливі злочини при здоровому розумі, чи країною протягом багатьох років управляла психічно ненормальна людина.
У кінці двадцятих років Сталіна охопила важка депресія. Запросили Бехтєрєва, котрий провів з ним кілька годин, а потім на запитання оточуючих сказав: "Діагноз ясний. Типовий випадок тяжкої паранойї".
...Чи був Сталін душевнохворим?
За свідченням Ромма, Хрущов так говорив про нього:
— Ви гадаєте, легко було нам? Адже між нами кажучи... між нами кажучи, це ж був божевільний останні роки життя, божевільний. На троні — зауважте...
...Коли у Сталіна і його кліки (що розрослася під кінець 30-х років) не залишалось ніяких аргументів "зброї критики" (за Марксом), вони вдавалися до "критики зброєю", створюючи через органи НКВС (цю опричину XX віку) нібито "опозиції" та "терористичні центри", яким співчувають численні "вороги народу". Єдине, що подібним дикунським міфам могло надати характеру дійсності, — це був страх, тотальний соціальний страх ("Держстрах", за народним визначенням) перед "посадкою" чи тим більше знищенням.
Бухарін вперше здогадався про це ще в 28-му році і зробив висновок про те, що Сталін думає не про збереження соціалізму, а своєї власної влади, і тому йому наплювати, яким шляхом розвиватися соціалістичній економіці. Навпаки, його кліці треба прибирати тих, хто думає про цю саму економіку і справжню диктатуру пролетаріату (а не бюрократа).
Колишні вожді з ленінської гвардії збагнули це зі всією яснотою, на нещастя, надто пізно, тобто коли залишилися поза справами, коли їх відтіснили від керма правління і по черзі арештували як "ворогів народу"...
Провокування нещасного випадку (як це було з Камо в 22-му році чи, як вважають, з Фрунзе в 25-му році), самовбивства (Серго Орджонікідзе) чи відвертого убивства (з Кіровим) виявилось способом, що минав у "доіндустріальний" вік. Індустріалізація вимагала все ставити на потік, навіть убивства. І ось після 34-го року, коли, як сказано в Заповіті Бухаріна, органи НКВС будь-якого члена ЦК, члена партії могли зітерти в порошок, для рядових членів було придумано конвейєр судилища "за списками" (щоденно до 400-500 чоловік), а для вищого ешелону — конвейєр розвінчувальних процесів, театр смерті.
Це був воістину сталінський "театр тіней" — людських тіней, в які були перетворені звірськими знущаннями та катуваннями кращі люди партії, армії, держави, наукової і творчої інтелігенції— весь цвіт нації, який розквітнув на ленінських соціалістичних ідеалах.
Я намагався досконало вивчати Сталіна, але було дуже важко зрозуміти його. Він дуже мало говорив і коротко формулював свої думки.
Мені здавалося, що Сталін, будучи органічно не зв’язаний з народом і з його трудовою діяльністю, з його життєвими умовами, з думами і переживаннями, пізнавав життя народу з доповідей членів Політбюро і Секретаріату. Ну а оскільки Сталіну звичайно доповідались питання в прикрашеному вигляді, природно, він не знав істинного стану в країні, в глибинах життя народу.
...Майже всю війну я користувався його прихильністю і довір’ям, і це допомагало мені успішно здійснювати заходи щодо організації та проведення операцій.
Під кінець війни, точніше після битви на Курській дузі, Сталін в цілому непогано розбирався у військових питаннях.
Проте тут я повинен наголосити на тому, що Сталін при проведенні найбільших операцій, коли вони нам удавались, якось намагався відтінити їх організаторів, особисто ж себе виставити на перше місце, вдаючись для цього до таких прийомів: коли ставало відомо про сприятливий хід операції, він починав обдзвонювати телефоном командування і штаби фронтів, командування армій, добирався іноді до командування корпусів і, користуючись останніми даними обстановки, складеної Генштабом, розпитував їх про розвиток операції, давав поради, цікавився потребами, давав обіцянки і цим самим створював видимість, що їхній Верховний Головнокомандуючий зірко стоїть на своєму посту, міцно тримає в своїх руках управління операцією, яка проводиться.
Про такі дзвінки Верховного ми з О. М. Василевським дізнавалися тільки від командування фронтів, оскільки він діяв через нашу голову. А коли ворога було вигнано із меж нашої Вітчизни і операції перенесено на території Польщі, Східної Прусії, Чехословаччини, Сталін взагалі ліквідував інститут представників Ставки Верховного Головнокомандування, котрі в цей час координували дії групи фронтів, і наказав перенести управління всіма фронтами безпосередньо в Ставку.
Мені і Василевському було наказано командувати фронтами...
Розрахунок був тут ясний. Сталін хотів завершити блискучу перемогу над ворогом під своїм особистим командуванням, тобто повторити те, що зробив 1813 року Олександр І, відлучивши Кутузова від головного командування і прийнявши на себе верховне командування з тим, щоб прогарцювати на білому коні при в’їзді в Париж на чолі російських доблесних військ, що розгромили армію Наполеона.
...І чим далі йшов час, тим більше накопичувалося горючого матеріалу...
...Закінчилось тим, що мене зняли з посади Головкома сухопутних військ і відправили командувати військами Одеського воєнного округу, а на Пленумі ЦК ВКП(б), який відбувся, вивели зі складу ЦК... А. О. Жданов при цьому сказав: "Жуков ще молодий і не визрів для ЦК".
1947 року була арештована велика група генералів та офіцерів і переважно тих, хто коли-небудь працював зі мною... Усіх їх фізично примушували зізнатися у підготовці "військової змови" проти сталінського керівництва, організованої маршалом Жуковим.
Цією "справою" керували Абакумов і Берія.
Їхні зусилля зводились до того, щоб арештувати мене...
А коли арештували самого Абакумова, то виявилось, що він навмисне затіяв усю цю історію так само, як він творив їх у похмурі 1937-1939 роки.
Абакумова розстріляли, а мене знову на XIX з’їзді партії Сталін особисто рекомендував ввести до складу ЦК КПРС.
Оцінка сучасника. Начальник кафедри партійно-політичної роботи Воєнно-політичної академії ім. В. І. Леніна, генерал-майор В. Дудник:
"Історичні легенди, одного разу пущені в науковий обіг, на диво живучі. Адже досі кого не спитай, чия заслуга в тому, що Царицин не було здано в 1918 році, ледь не кожен упевнено скаже: Сталіна. А тим часом, і це документально встановлено, не завдяки, а всупереч надто неумісному з військової точки зору втручанню Сталіна в планування операції.
Досі не виправлені підтасовки в документах того часу. Наприклад, накази Снесарєва, які мали позитивні наслідки, приписуються Сталіну, і, навпаки, результати поразки вважаються снесарєвськими, хоча істинний їх автор — Сталін.
Дивна річ, але всього за два місяці (червень — липень 1918 року) майже з нічого Снесарєву вдалося створити досить стійку оборону Царицина, і обидві спроби білих прорвати її і захопити місто успіхом не увінчались, із середини липня царицинський фронт стабілізувався, оборону можна було тримати".
Але ці, одні з найяскравіших, сторінок біографії Снесарєва будуть потім надовго вирвані з історії тими, кому конче знадобиться всю героїчну царицинську епопею приписати Сталіну.
Привабливість особистості Снесарєва була настільки великою, що, за споминами С. М. Будьонного, він був, мабуть, єдиним генералом Червоної Армії, який дозволяв собі ходити серед фронтових частин у царській формі, не викликаючи у солдатів звичного для того часу озлоблення до "золотопагонників". На зауваження про небезпеку носіння генеральського мундира Снесарєв відповість спокійно і коротко: "Погони — знак військових заслуг. До того ж мене ніхто не розжалував".
Так, ні республіка, ні народ його не розжалували. Його намагався розжалувати Сталін. Він, що мав повноваження для організації продовольчої справи, починає бомбувати Москву телеграмами з вимогою змістити Снесарєва за оборонську тактику та зрадницькі настрої.
Але не Сталіну було вчити учасника брусилівського прориву генерала Снесарєва наступати. Він налагоджує дисципліну, відлучає самочинних полководців, навчає дотримуватись субординації та виконання наказів.
Цього ж потім буде вимагати генсек Сталін та висунутий ним на пост наркома оборони Ворошилов. Але потім... А поки в штабі округу постійні конфлікти.
Міністр розповів, що в ніч на 2 березня у Сталіна відбувся крововилив у мозок зі втратою свідомості, мови, паралічем правої руки і ноги. Ще вчора допізна Сталін, як завжди, працював у своєму кабінеті. Черговий офіцер із охорони ще о 3 годині ночі бачив його за столом (він дивився у замочну щілину). Весь час і далі горіло світло, але так було заведено. Сталін спав у другій кімнаті, в кабінеті був диван, на якому він часто відпочивав. Вранці о сьомій годині охоронець знову подивився у щілину і побачив Сталіна розпростертим на підлозі між столом і диваном. Був він непритомним. Хворого поклали на диван, на якому він і пролежав потім весь час...
...Сталін лежав дебелий, він виявився коротким і товстуватим, обличчя було перекошене, праві кінцівкі лежали, як батоги.
...Треба відзначити, що до своєї хвороби — останні, очевидно, три роки— Сталін не звертався до лікарів за медичною допомогою, в усякому разі, так сказав начальник Ліксанупру Кремля... Оповідали, що він був суворий і недовірливий. У Москві він, очевидно, уникав медицини. На його великій дачі в Кунцево не було навіть аптечки з першими необхідними засобами: не було, між іншим, навіть нітрогліцерину, і якби у нього трапився припадок грудної жаби, він міг би померти від спазму, котрий усувається 2 краплями ліків. Хоча б сестру завели під виглядом покоївки або лікаря під виглядом одного з полковників— все-таки людині 72 роки! З якого часу у нього гіпертонія— теж ніхто не знав (він її ніколи не лікував). Світлана, його дочка, інтелігентна і симпатична молода дружина Ю. А. Жданова, сина Жданова (доцента-хіміка, який завідував Відділом науки ЦК), розповідала, що на її прохання показатися лікарям "батько відповідав категоричною відмовою". Тут же я згадав слова, мовлені Сталіним Г. Ф. Лангу, коли той жив у хворого Горького: "Лікарі не вміють лікувати. Ось у нас в Грузії багато міцних сторічних стариків, вони лікуються сухим вином і зодягають теплу бурку".
...Хворий ще дихав, але смерть очікувалася з години на годину.
Нарешті вона настала — о 21 годині 50 хвилин 5 березня.
Це був момент, звичайно, вищого ступеня знаменний. Як тільки ми встановили, що пульс щез, дихання припинилось і серце зупинилось— до просторої кімнати тихо зайшли керівні діячі партії та уряду, дочка Світлана, син Василь та охорона. Всі стояли непорушно в урочистій мовчанці довго, я навіть не знаю скільки— близько 30 хвилин або довше. Звершилась, безумовно, велика історична подія. Пішов з життя вождь, перед котрим тремтіла вся країна, в тій чи іншій мірі і весь світ. Великий диктатор, іде нещодавно всесильний і недосяжний, перетворився в жалюгідний, убогий труп, якого завтра ж будуть шматувать на шматки паталогоанатоми... Потім він перетвориться в прах, як і трупи всіх інших звичайних людей.
...Сильний склероз мозкових артерій, який ми бачили на розтині Й. В. Сталіна, може викликати питання, наскільки це захворювання — що, безумовно, розвинулося протягом ряду останніх років — могло виявитися на стані Сталіна, на його характері, на його вчинках в ці роки.
...Вважаю, що жорстокість і підозрілість Сталіна, боязнь ворогів, утрата адекватності в оцінці людей і подій, надзвичайна упертість — все це створив певною мірою атеросклероз мозкових артерій (точніше, ці риси він утрирував). Правила державою, по суті, хвора людина. Він приховував свою хворобу, уникав медицини, він боявся її викриття. Склероз судин мозку розвивається поступово, протягом багатьох років. У Сталіна було знайдено осередки розм’яклого мозку дуже давнього походження. Як відомо, при цьому захворюванні розумове сприйняття може зовсім не страждати або страждати мало. Тому такі старі можуть зберігати багато проявів розумової діяльності на належній висоті, інші ж сторони психічної сфери (особливо емоційні реакції) можуть дуже змінюватися...
Документи про семінарські роки Сталіна збереглися, а вони якраз свідчать, що юний Сосо Джугашвілі, котрий скінчив Горійське духовне училище першим учнем, підрісши, став неслухняним семінаристом: з величезним "скрипом" і молився, й сповідувався. Зате старанно долав теологічні премудрощі: апологетику, гомілетику, ортодоксальне богослов’я... Втім, цим його інтереси не вичерпувалися. "Джугашвілі, виявилось, має абонементний листок з "Дешевої бібліотеки", книгами якої користується. Сьогодні я конфіскував у нього тв. В. Гюго "Трудівники моря", де знайшов і названий лист. Пом. інсп. С. Мураховський. Інспектор семінарії Гермоген". Цей запис у кондуїтному журналі семінарії коштував семінаристові "тривалого карцера". Однак покарання не допомогло: Джугашвілі продовжував читати "несхвалену в семінарії літературу", за що не раз потрапляв до карцера. Така непокора, очевидячки, призвела до ускладнень взаємин з інспекторами та викладачами. "Учень Джугашвілі взагалі непоштивий і грубий у стосунках з керівними особами, систематично не кланяється одному з викладачів (С. А. Мураховському), як останній уже неодноразово заявляв інспекції. Пом. інспектора А. Ржавенський. 16.ХІІ.98 p." І таких записів у журналі за п’ять років опанування богословських наук чималенько, але далі справа не заходила. Ото й увесь марксизм...
До марксистського гуртка Coco (якщо він взагалі коли-небудь до нього входив) міг потрапити тільки після семінарії, коли благенькі надії на кар’єру священика не справдилися. З одного боку, в семінарії для гуртків просто не було часу... А по-друге, судячи з перших виступів, у Coco уявлення про марксистське вчення були, м’яко кажучи, поверхові. (До вивчення марксизму він береться тільки після повернення з Стокгольма, і плоди його зусиль виявляються в дивовижно примітивній праці-конспекті "Анархізм чи соціалізм?", виданій грузинською мовою в 1907 p.).
...Пізньої осені 1903 року Coco доставляють як засланця в село Нова Уда Іркутської губернії. Однак через місяць, у розпал сибірської зими він утікає й повертається в Батум. Незрозумілий був арешт, але ще більше запитань викликає втеча. "Повернувся з далекої Азії на свій власний кошт", — так коротко пояснив як правило багатослівний Ярославський цю безприкладну втечу. У подальших хроніках життя Сталіна "свій власний кошт" опущено.
...Кооптація Сталіна в ЦК після Празької конференції була помилкою — щонайменше, це не дало ніякої користі. У доповіді на XX з’їзді Хрущов охарактеризував Сталіна як видатного марксиста й революціонера, що мав значні заслуги в "докультівський" період, зокрема до революції. Покоління, виховане на "Короткому курсі...", по-іншому думати й оцінювати не могло. Насправді ж, Сталін до революції був малопомітним, далеко не всім у партійних колах відомим функціонером. Навіть прізвище його до пуття не знали: влітку 1915 року Ленін марно намагався з’ясувати прізвище Сталіна, ніхто його не знав. Врешті-решт, Ленін через чотири місяці звернувся до Карпінського, який відав зарубіжним партархівом, з проханням довідатися у кого-небудь з грузинів-більшовиків "прізвище Коби (Йосиф Дж....?? ми забули). Дуже важливо!" Ця обставина промовисто свідчить про рівень відомості, а отже, й про значимість Сталіна напередодні революції...
...Після виступу на фракції член Бюро ЦВК, який заперечував проти "негайного повстання", щез.
Не з’являвся він у Смольному й наступного дня, який увійшов до календаря як революційне 7 листопада. Де був, що робив — ніхто не знає... Тільки через день ім’я ще зовсім недавно маловідомого "Йосифа Дж...? ми забули" замелькало уже в новітній для нашої країни історії.
...В утвореному II з’їздом Рад новому уряді за наркоматом пошт і телеграфів, останнім у списку, значився "голова у справах національностей — Й. Джугашвілі (Сталін)". Політична юність колишнього семінариста, котрий волею випадку й обставин прилучився до робітничого руху, завершилась...
Коли на початку тридцятих років стало очевидним, що "права партії, гарантовані Статутом, узурповані нікчемною купкою безпринципних політикантів", що "вчення Маркса і Леніна Сталіним та його клікою безсоромно спотворюються й фальсифікуються", що "на всю країну натягнуто намордник", комуніст з дореволюційним стажем Мартем’ян Микитович Рютін, підтриманий рядом відомих членів парти (основну роль у репресіях проти "групи Рютіна" зіграв Ярославський), звернувся з листом "До всіх членів ВКП(б) (див. "Юність", № 11, 1988), у якому зроблено висновок: "За своїм об’єктивним змістом роль Сталіна — це роль Азефа ВКП(б), пролетарської диктатури і соціалістичного будівництва". Уперше Сталіна зіставили з есерівським провокатором Азефом...
Та не тільки результати діяльності Сталіна наводили на думку, що таке міг сотворити хіба що провокатор? Чи не був він ним фактично?
"Жоден найсміливіший і найгеніальніший провокатор для загибелі пролетарської диктатури, для дискредитації ленінізму, — писав Рютін, коли злочини Сталіна тільки-но починалися, не зміг би придумати нічого кращого, ніж керівництво Сталіна та його кліки".
Справді, провокатор би такого не придумав. Для цього провокаторові необхідно було б щонайменше захопити владу. І Сталін зумів це зробити за короткий час після смерті Леніна.
Нині робляться спроби перекласти на Леніна відповідальність за дії сталінського керівництва, показати, що Сталін був хоча й догматичним прямолінійником, але всього лишень учнем Володимира Ілліча. Тим паче, що він сам себе називав вірним учнем Леніна, продовжувачем його справи.
Говорити про "вину" Леніна можуть лише ті, хто або не знає історії, або навмисне її викривляє. Грубі помилки, серйозні прорахунки почались саме з відступів від ленінських принципів, в усякому разі — з їх вульгаризації. Звичайно, не можна ставити подібні дії у вину одному Сталіну. Так, скажімо, в Комінтерні, всупереч ленінським застереженням, виявились живучі тенденції "левізни", революційні ілюзії. Це виявилось уже в подіях осені 1923 року, коли під час тяжкої хвороби Леніна керівництво Комінтерну, в якому провідну роль грали Зінов’єв, Сталін, Троцький, Бухарін, допустило непростимий прорахунок в оцінці ситуації в Німеччині. Вони були впевнені, що "революційний переворот в Німеччині насунувся впритул". Хоча Е. Тельман і Г. Еберлейн, які приїхали в Москву на нараду в складі делегації КПН, застерігали від поспішних висновків, від форсування курсу на збройне повстання...
У ході наради Зінов’євим, котрого підтримав Сталін, робилась ставка на відрив німецьких робітників від соціал-демократії. Як це пропонувалось здійснити? Ось характерний факт. Сталін вніс пропозицію, щоб комуністи звернулись до лівих соціал-демократів із закликом створити сумісний уряд. Розрахунок був такий (цитуємо Сталіна): "якщо ліві згодяться, то виграють комуністи, бо соціал-демократи будуть розколоті, а ліві поплетуться за комуністами". Якщо не згодяться, знову нібито виграють комуністи, бо "ліві будуть викриті як прихвостні правих". У будь-якому разі, стверджував Сталін, це приведе до викриття і дескредитації соціал-демократів, до того, що "хиткі верстви робітників будуть завойовані на сторону комунізму".
Сталін закликав створити в Німеччині Ради як центри майбутнього повстання. Інакше кажучи, він орієнтував на встановлення тут диктатури пролетаріату, що ніяк не відповідало характеру ситуації в Німеччині, було явно помилковим. Проте цю пропозицію було прийнято.
Важка поразка, яку потерпів німецький пролетаріат восени 1923 року, принесені ним жертви стали багато в чому наслідком саме цього грубого прорахунку. Проте висновок з німецьких подій було зроблено Зінов’євим і Сталіним зовсім інший: у всьому, мовляв, винна соціал-демократія, яка, на їх переконання, перейшла на бік фашизму, а також опортуністи з керівництва КПН. Пізніше, в січні 1924-го, Сталін твердив, що в Німеччині "останнім часом відбулось пересування сил, пересування дрібнобуржуазних соціал-демократичних сил на бік контреволюції, в табір фашизму. Висновок: не коаліція з соціал-демократією, а смертельний бій з нею як з опорою нинішньої фашизованої влади".
...Сталіну були притаманні схильність до схематизму і догматизму в мисленні, політична хитрість і підступність, він не соромився присвоювати чужі ідеї та думки і водночас приписувати іншим найстрахітливіші вади. Його безпринципність часто була замаскована розрахованими на публіку словами про вірність ленінізму. Але у Сталіна було й інше— сильна воля, неабиякі організаційні здібності, уміння підкоряти собі людей.
..."Чистка" рядів Комінтерну і компартій, те, що Сталін називав "благодійним процесом очищення Комуністичного Інтернаціоналу від опортуністичних і хитких елементів", докорінно змінила атмосферу в Комінтерні, відбилась на формах і методах його роботи. З кінця 1929 року Сталін був оголошений вождем Комінтерну, єдиним тлумачем ленінізму. Всі його судження належало сприймати як істину в останній інстанції. Він фактично диктує Виконкому Комінтерну свої установки щодо ключових питань політики комуністичного руху.
...Треба відверто сказати: Комінтерн виявився беззахисним перед сталінським терором.
...Сталін не раз звинувачував видатних діячів комуністичного руху в контрреволюційній діяльності і шпигунстві. X. Раковського він називав "англійським шпигуном", В. Кноріна — польським і німецьким шпигуном, Б. Куна, багатьох інших — посібниками троцькістів та агентами іноземних розвідок. З воістину паталогічною злобою він приписував так званим "ворогам народу" прагнення зруйнувати Радянську державу: "...Ми будемо знищувати кожного такого ворога, (хоча б) був він і старим більшовиком, ми будемо знищувати весь його рід, сім’ю. Кожного, хто своїми діями і думками, так, і думками, замахується на єдність соціалістичної держави, нещадно будемо знищувати".
...Непересічний угорський комуніст, відомий радянський учений-економіст Е. Варга писав Сталіну 28 березня 1938 року: "Кадри, що перебувають на свободі в Радянському Союзі, внаслідок масових арештів глибоко деморалізовані та збентежені. Ця деморалізованість охоплює більшість працівників Комінтерну. Головною причиною цієї деморалізованості є відчуття повної безпомічності у справах, що стосуються арештів політемігрантів".
Сталінські репресії були особливо страшними перед загрозою війни, що насувалася, коли потрібне було напруження всіх прогресивних сил для протидії фашистським агресорам.
...Ленін у тісному колі, заперечуючи проти призначення Сталіна Генеральним секретарем, промовив свою знамениту фразу: "Не раджу, цей кухар буде готувати тільки гострі страви". Які пророчі слова!
...Калінін, котрий надто добре знав недавнє минуле, довго не хотів визнавати Сталіна вождем. Інакше кажучи, боявся зв’язувати з ним свою долю. "Цей кінь, — казав він..., — завезе коли-небудь нашого воза в канаву".
...Я (Троцький — М. М.) знав в останні роки мого московського життя, що у Сталіна є особливий архів, в якому зібрані обвинувачення, ославляючі чутки проти всіх без винятку відомих радянських діячів. 1929 року під час відвертого розриву з правими членами Політбюро, Бухаріним, Риковим і Томським, Сталіну вдалося утримати на своєму боці Калініна і Ворошилова тільки загрозою порочащих викриттів.
На авансцену виходять головні режисери цієї драми. Ті, кому відомий не тільки початок, що виріс з нічого, аЛе й кінець, що насувається. Адже незалежно від ходу пленуму вже визначено його підсумки. У президії засідання з’являються Сталін, Молотов, Маленков, Жданов. Під час дебатів Сталін кидає всього кілька коротких реплік. На трибуні Корольов, секретар Архангельського обкому комсомолу.
Корольов: Товариші... мені здається, що весь сенс помилок, допущених працівниками ЦК ВЛКСМ на чолі з Косарєвим, по-справжньому, як цього вимагає партія, не зрозумілий.
Сталін: Всі, виявляється, розуміють, крім ЦК комсомолу. Ви зрозуміли, попередній оратор зрозумів, а Косарев не зрозумів.
Корольов: Я так і думаю, що Косарев не зрозумів по-справжньому рішення IV пленуму ЦК ВЛКСМ.
Сталін: А можливо, що зрозумів, але не хоче їх виконувати.
Корольов: Можливо, що не хоче.
Сталін: Це буває.
Корольов: Буває, товаришу Сталін. Помилок, зазнайства останнім часом, треба відверто сказати, товаришу Сталін, у комсомолі проявляється дуже багато.
Сталін: А може, це система, а не помилки? Надто вже багато помилок після всього, що трапилося. Два роки злочинство ліквідується, а помилок все ще дуже багато. Чи нема тут системи?
Корольов: Я скажу. Мені одне не збагнути в поведінці Косарева на цьому пленумі. В перший раз я Косарєва бачу, як він так виступає. Раніше він так не пояснював, коли він повчав нас. Чому він раптом так змінився?
Сталін: Тактика у них міняється. Обстановка змінилась, і тактика змінилась. (Сміх).
Корольов: Знаєш їх тільки по директивах і по пленумах. Близько не стикаєшся.
Сталін: Це погано.
Все можна почути в цих репліках: і зловісну прямолінійність, і простувату демагогію. А головне, відчути невідворотність того вироку, який уже винесено за кулісами подій.
Версія про Сталіна як про секретного співробітника царської охранки поширюється вже не один десяток років...
Не так давно в газеті "Московская правда" (30 березня 1989 року) була опублікована стаття докторів історичних наук Г. А. Артюнова та Ф. Д, Волкова "Перед судом історії". У ній є такі рядки: "1961 року один з авторів цієї статті — професор Г. Артюнов, працюючи в Центральному державному архіві Жовтневої революції та соціалістичного будівництва, знайшов документ, який підтверджує, що Йосиф Джугашвілі (Сталін) був агентом царської охранки".
Оригінал цього документу зберігається в ЦЖАЖР (Москва, Велика Пироговська, 17) у фонді Департаменту поліції Єнисейського губернського жандармського управління".
...Автори публікації в "Московской Правде" як доказ співробітництва Сталіна з охранкою наводять ще один цікавий документ. Вважаємо необхідним навести його повністю: "Бакинському охоронному відділенню.
Вчора засідав Бакинський комітет РСДРП. На ньому був присутній Джугашвілі-Сталін, який приїхав з Центру, член комітету "Кузьма" (Ст. Шаумян. — Авт.) та інші.
Члени пред’явили Джугашвілі-Сталіну обвинувачення, що він є провокатором, агентом охранки, що він украв партійні гроші. На це Джугашвілі-Сталін відповів взаємними звинуваченнями".
...Останнім часом він жив особливо усамітнено, поїздка на південь восени 1951 року була останньою. Більше він не виїздив з Москви, і майже весь час перебував у Кунцево, яке все перебудовували й перебудовували. В останні роки поруч з великим будинком вибудували маленький дерев’яний, там ліпше було повітря, в кімнаті з каміном батько часто й проводив дні. Ніякої розкоші там не було, тільки дерев’яні панелі на стінах та хороший килим на підлозі були дорогими.
...Коли я вже виходила, батько покликав мене в сторону і дав мені грошей. Він став робити так в останні роки, після реформи 1947 року, яка відмінила безплатне утримання сімей членів Політбюро. Досі я існувала взагалі без грошей, якщо не рахувати університетську стипендію, й вічно позичала у своїх "багатих" нянь, які одержували зарплату.
Після 1947 року батько іноді питав під час наших нечастих зустрічей: "Тобі потрібні гроші?" — на що я відповідала завжди "ні".
— "Брешеш ти, — казав він, — скільки тобі треба?" Я не знала, що сказати. А він не знав ні рахунку сучасним грошам, ні взагалі, скільки що коштує, — він жив своїм дореволюційним уявленням, що сто карбованців — це колосальна сума. І коли він давав мені дві — три тисячі карбованців — невідомо, на місяць, на півроку чи на два тижні, то вважав, що дає мені мільйон...
Уся його зарплата щомісячно складалась у пакетах у нього на столі. Я не знаю, чи була у нього ощадна книжка — мабуть, ні. Грошей він сам не витрачав, їх нікуди й ні на що було йому витрачати. Весь його побут, дачі, будинки, прислуга, харчування, одяг — все оплачувалось державою, для чого існувало спеціальне управління десь-то в системі МДБ, а там — своя бухгалтерія, і невідомо, скільки вони витрачали... Він і сам цього не знав. Іноді він накидався на своїх комендантів та генералів з охорони, на Власика (генерал Власик очолював охорону Сталіна. — М. М.) з лайкою: "Дармоїди! Наживаєтесь тут, знаю я, скільки грошей у вас крізь сито протікає!" Але він нічого не знав, він тільки інтуїтивно відчував, що вилітають величезні кошти... Він намагався якось-то провести ревізію своєму господарству, але із цього нічого не вийшло — йому підсунули якісь-то вигадані цифри. Він збісився, але так нічого й не міг довідатися. При всій своїй всевладності він був безсилий, немічний проти страхітливої системи, яка виросла довкола нього, як гігантські соти, — він не міг ні зламати її, ні хоча б проконтролювати... Генерал Власик розпоряджався мільйонами від його імені, на будівництво, на поїздки великих спеціальних поїздів, — але батько не міг навіть толком вияснити, де, скільки, кому...
Він розумів, що, мабуть, мені все-таки потрібні гроші. Останній час я навчалась в аспірантурі Академії суспільних наук, де була велика стипендія, так що я була порівняно забезпечена. Але батько зрідка все-таки давав мені гроші й казав: "А це даси Яшиній дочці (Галя, дочка Якова Джугашвілі, старшого брата С. Алілуєвої — М. М.)"...
Цієї зими він зробив багато для мене.
Це були тоді страшні дні. Відчуття, що щось звичне, усталене і міцне зрушилось, похитнулось, почалося для мене відтоді, коли 2 березня мене розшукали на уроці французької мови в Академії суспільних наук і передали, що "Маленков просить приїхати на Ближню". (Ближньою називалась дача батька в Кунцево, на відміну від інших, дальніх дач). Це уже було неймовірно — щоб хтось-то інший, а не батько, запрошував приїхати до нього на дачу... Я їхала туди з дивним відчуттям збентеження.
Коли ми в’їхали у ворота і на доріжці біля будинку машину зупинили М. С. Хрущов і М. О. Булганін, я вирішила, що все скінчено... Обличчя обох були заплакані. "Ходімо в дім, — сказали вони, там Берія і Маленков тобі все розкажуть".
...Тільки одна людина поводила себе майже непристойно — це був Берія. Він був збуджений до крайнощів, обличчя його, і без того огидне, раз у раз скривлялося від пристрастей, що розпирали його. А пристрасті його були — честолюбство, жорстокість, хитрість, влада, влада... Він так старався в цей відповідальний момент, як би не перехитрити і як би не недохитрити! І це було написано на його лобі. Він підходив до постелі і подовгу вдивлявся в обличчя хворого — батько іноді розплющував очі, але, очевидно, це було без свідомості або в затуманеній свідомості. Берія дибився тоді, впиваючись в ці затуманені очі; він хотів і тут бути "найвірнішим, найвідданішим" — яким він з усіх сил намагався здаватися батькові.і в чому, на жаль, досяг великих успіхів надто надовго.
...Батько помирав страшно й трудно. І це була перша — і єдина поки ідо — смерть, яку я бачила. Бог дає легку смерть праведникам...
...Крововилив у мозок поширюється поступово на всі центри, і при здоровому й сильному серці він поволі захоплює центри дихання, і людина помирає від ядухи. Дихання все частішало й частішало. Останні дванадцять годин уже було ясно, що кисневе голодування збільшувалося. Обличчя потемніло й змінилось, поступово його риси ставали невпізнаними, вуста почорніли. Останню годину чи дві людина просто поволі задихалась. Агонія була страшною. Вона душила його у всіх на виду. В якийсь-то момент — не знаю, чи так насправді, але так здавалось — очевидно, в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі і обвів ними всіх, хто стояв довкола. Це був страшний погляд, чи то безумний, чи то гнівний і сповнений жаху перед смертю й перед незнайомими обличчями лікарів, які схилилися над ним. Погляд цей обійшов усіх на якусь долю хвилини. І тут — це було незрозуміле й страшно, я досі не розумію, не можу забути — тут він підняв раптом доверху ліву руку (яка рухалась) і чи то вказав нею кудись-то нагору, чи то погрозив усім нам. Жест був незбагненний, але загрозливий, і невідомо, кого і чого він стосувався... В наступну мить душа, зробивши останні зусилля, вирвалась із тіла. Всі стояли довкола, закам’янівши, в мовчанні, кілька хвилин — не знаю скільки — здається, довго.
...Для того, щоб правильно зрозуміти смисл і мотиви укладення пакту 1939 року, необхідно насамперед збагнути загальну довоєнну зовнішньополітичну концепцію Сталіна.
Справа в тім, що Сталін задовго до 1939 року задумав зіштовхнути Англію, Францію та Німеччину — і він, очевидно, вважав, що це зіткнення стане генератором революційних подій у Західній Європі, а СРСР зможе стояти осторонь у позі "третього радіючого". Але це був колосальний прорахунок, допущений Сталіним через його невігластво. Не знаючи європейської політики, він не зрозумів, що безпека нашої країни була нерозривно пов’язана з безпекою Англії і Франції. Так було завжди: наші країни були історично об’єднані боротьбою проти німецької експансії, вони традиційно перебували в одному човні, з котрого не можна було вилізати. Підписавши з Гітлером пакт про ненапад, Сталін підписав тим самим вирок Радянському Союзу, тому що він дозволяв здійснити загальний стратегічний план війни, який розроблявся німецьким генералітетом ще з часів першої світової війни: нанесення першого стратегічного удару на Заході, розгром Франції, звільнення тилу, зміцнення тилу, а після цього — напад на Росію. Сталін ліквідував стримуючий фактор Росії для Гітлера і дозволив йому таким чином розбити Францію й зміцнити свій тил для головної мети — розгрому Радянського Союзу. З Німеччиною категорично не можна було укладати договір, бо він відкривав зелену вулицю другій світовій війні.
Якби війна почалася в вересні без наявності пакту 1939 року, вона б не розвивалась так несприятливо для нас, тому що Гітлер був б затиснутий в лабети з двох сторін — з заходу і зі сходу. Фактор Радянського Союзу діяв би на Гітлера і не дозволив би йому такої швидкої перемоги навіть над Польщею. Аналізуючи всі ці обставини, мимоволі доходиш висновку, що це було згубне рішення — і насамперед для інтересів Радянського Союзу. Тому що від пакту виграла тільки одна людина — Адольф Гітлер і фашистська Німеччина в цілому. Для нас це була суцільна втрата.
...До речі, про Сталіна. Нині кажуть, що він був параноїк, хворий і т. д. Звичайно, може бути, ця хвороба — паранойя — своєрідна, тому що він, окрім всього іншого, все-таки умів бути найпривабливішою людиною. Мені довелось чотири роки — щомісяця, а іноді й кожного тижня — сидіти поруч з ним. Він умів подати себе привабливою людиною. Подивіться, як він вплинув на Ромен Роллана, Анрі Барбюса, Ліона Фейхтвангера, Бернарда Шоу — всі вони йшли від нього зачарованими. Черчіль теж весь час просив Сталіна пробачити його за те, що він брав участь в інтервенції. Черчіль — така особистість і раптом просить Сталіна вибачити йому! Так що, який би він не був жорстокий, підступний, страшний, при зустрічах з іноземними представниками не могло бути мови про страх. Тут уже не можна сказати: він добився цього тому, що його боялись і його підтримувала структура страху.
Інша річ — внутрі країни, тут справді існувала система страху. Як тільки страх прибрали, так все одразу перестало працювати. Ось, бачите, у нас навіть сніг із вулиць не прибирають. Чому? Тому що ніхто не боїться. А Сталін би вже давно розстріляв кілька чоловік і вулиці були б чистими. Це, звісно, жорстоко, але працювали б... Так що не можна так однобічно. Він, звичайно, був злочинець, але, з іншого боку, в тій страшній ситуації, в якій ми перебували, його жорстокість, можливо, іноді допомагала.
Сталін найбільш поціновував готовність завжди виконати будь-який наказ. Головна, на думку генсека, риса керівного чиновника його оточення, яке так дбайливо формував, — це беззастережна відданість не справі, не ідеї, ні — тільки йому, вождеві.
Хитрий і далекоглядний політикан, як ніхто інший, умів вибирати, вишукувати серед багатьох працівників потрібних йому людей. Яких тільки слуг йому не вдалося виплекати! Він перетворив активного учасника Жовтня, члена ВЦВК, обраного на II з’їзді Рад, на ката і "залізного наркома" Кагановича; видресирував з робочого хлопця, члена партії, який мав дожовтневий стаж, недолюдка Єжова; виховав погромника культури Жданова, душителів армії Мехліса, Щаденка і Кулика, зробив своїми співучасниками Молотова, Ворошилова, Булганіна... Владою, співучастю, демагогією, узурпованим правом тлумачити ленінську спадщину підштовхував їх до спільних злочинних дій.
І теза Сталіна "ми повинні виростити свою робітничо-селянську інтелігенцію’’ мала цілком визначений смисл — створення послушного інтелекту. Відтоді утвердились непорушні принципи взаємостосунків влади та суспільства: народу належить знати тільки те, що йому належить, визначено владою. Майже так вважав Хрущов і все його оточення, не випадкові його слова: "У питаннях культури — я сталініст". А далі брежнєви, ільїчови, суслови і практично все керівництво партії зверху донизу.
Тої зими 1942/43 року я познайомилася з людиною, з-за котрої назавжди зіпсувалися мої стосунки з батьком, — з Олексієм Яковичем Каплером.
Всього лишень якісь-то лічені години провели ми разом зимою 1942/43 року, та потім, через одинадцять років, такі ж лічені години в 1955 році — оце і все... Короткочасні зустрічі сорокарічного чоловіка з "гімназисткою" та нетривале їх продовження потім — чи варто взагалі багато говорити і думати про це?
Нас потягло одне до одного нестримно.
Ми ходили разом вулицями темної засніженої воєнної Москви і все ніяк не могли наговоритися... А за нами навіддалі простував мій нещасний "дядько" Михайло Микитович Климов (був приставлений для охорони С. Алілуєвої — М. М.), зовсім спантеличений ситуацією, що склалася, і тим що Люся (так С. Алілуєва називає Каплера — М. М.) дуже люб’язно з ним вітався і давав прикурювати. Ми якось-то не реагували на "дядька" та й він незлобливо дивився на нас — до пори, до часу...
Невдовзі Люся поїхав у Сталінград. Це було напередодні Сталінградської битви. Люся знав, що мені буде цікаво все знати, що він побачить там, і він зробив вражаючий щодо лицарства і легковажності крок. У кінці листопада, розгорнувши "Правду", я прочитала в ній статтю спецкора О. Каплера — "Лист лейтенанта Л. із Сталінграда. Лист перший." — і далі, у формі листа якогось лейтенанта до своєї коханої, оповідалось про все, що відбувалося тоді в Сталінграді, за котрим стежив у ті дні весь світ.
Побачивши це, я похолола. Я уявила собі, як мій батько розгортає газету... Справа втім, що йому вже було "донесено" про мою дивну, дуже дивну поведінку.
І він уже якось натякнув незадоволеним тоном, що я поводжусь неприпустимо. Я залишила цей натяк без уваги і продовжувала поводити себе так само, а тепер він, безсумнівно, прочитає цю статтю, де все так зрозуміло — навіть наше ходіння в Третьяковку описано досить точно...
І треба ж було так закінчити статтю: "Зараз у Москві, мабуть, іде сніг. З твого вікна вйдно зубчасту стіну Кремля"... Боже мій, що тепер буде?
Люся повернувся із Сталінграда під Новий, 1943-й рік. І все знову завертілося.
Ми розмовляли щодня телефоном не менше години. Мої домашні були всі перелякані.
...Люся поїхав додому збирати речі, щоб через кілька днів виїхати з Москви.
А 2 березня 1943 року, коли він уже збирався їхати, прийшли до нього додому двоє і попросили слідувати за ними. І поїхали вони всі на Лубянку... Люсю обшукали, оголосили йому, що він арештований. Мотиви — зв’язок з іноземцями. Він справді бував не раз за кордоном і в Москві знав ледь чи не всіх іноземних кореспондентів. І цього було вже досить для звинувачення в чому завгодно...
З березня вранці, коли я збиралась до школи, несподівано приїхав додому батько, що було зовсім незвичайно. Він прийшов своїм швидким кроком прямо в мою кімнату, де від самого його погляду закам’яніла моя няня та так і приросла до підлоги в кутку кімнати... Я ніколи ще не бачила батька таким. Як завжди стриманий і на слова і на емоції, він задихався від гніву, він ледь міг говорити: "Де, де це все? — вимовив він — Де всі ці листи твого письменника?"
Не можна передати, з якою зневагою вимовив він слово "письменник"... "Мені все відомо! Всі твої телефонні розмови — ось вони, тут! — він поляпав себе рукою по кишені. — Ну! Давай сюди! Твій Каплер — англійський шпигун, він арештований!"
Я дістала зі свого столу всі Люсині записи та фотокартки з його написами, які він привіз із Сталінграда. Тут були і його записні книжки, і начерки оповідань, і один новий сценарій про Шестаковича. Тут був і довгий сумний прощальний лист, котрий він дав мені на день народження — на пам’ять про нього.
"А я люблю його!" — сказала нарешті я, знайшовши дар мови. "Любиш!" — вигукнув батько з невимовною злобою до самого цього слова — і я одержала два ляпаси — вперше в своєму житті. "Подумайте, няня, до чого дійшла! — він не міг більше стримуватися. — Іде така війна, а вона зайнята...!" — і він промовив грубі мужицькі слова — інших слів він не знаходив...
...Ніби уві сні я повернулася зі школи. "Зайди в їдальню до батька", — сказали мені. Я пішла мовчки. Батько рвав і кидав до корзини мої листи і фотографії. "Письменник! — буркотів він. — Не вміє толком писати по-російськи! Вже не могла собі росіянина знайти!" Те, що Каплер — єврей, роздратовувало його, здається, найбільше...
Мені все було байдуже. Я мовчала, потім пішла до себе. Від цього дня ми з батьком стали чужими надовго. Не розмовляли ми кілька місяців, — і тільки влітку зустрілися знову. Але ніколи потім не виникало між нами попередніх стосунків. Я була для нього вже не та любима доча, що раніше.
...Люсю невдовзі вислали на Північ на п’ять років. Він жив у Воркуті, працював у театрі. Із закінченням строку він вирішив поїхати до Києва, до своїх рідних (до Москви йому не дозволялось повернутись). Але все-таки ненадовго приїхав у Москву, незважаючи на всю небезпеку. Це було 1948 року...
Він приїхав. І коли він сів у поїзд, щоб їхати на Київ, то до вагону зайшли, і з наступної станції він був вивезений зовсім в іншому напрямку. Тепер уже його вислали не на поселення, а в табори, в страшні табори під Інтою, працювати в шахті. Ще п’ять років. За непослух..
Це тільки потім, трагічної неділі 22 червня 1941 року, Молотов громитиме "кліку кровожерних фашистських правителів Німеччини, які поработили французів, чехів, поляків, сербів, Норвегію, Бельгію, Данію, Голландію, Грецію та інші народи". А поки радянський прем’єр за вказівкою Сталіна не пропускає жодної можливості розшаркатися перед Гітлером з приводу чергових "блискучих перемог". Ось кілька прикладів. 9 вересня 1939 року він вітає Берлін з тим, що війська вермахту ввійшли до Варшави. 9 квітня 1940 року, коли гітлерівські війська увірвалися в Норвегію та Данію, Молотов заявляє Шуленбургу, що радянський уряд з розумінням ставиться до цих "заходів" і бажає Німеччині "повної перемоги в її оборонних заходах". А 17 червня 1940 року, в день, коли упала Франція, Молотов викликає до себе Шуленбурга і висловлює йому "найтепліші поздоровлення радянського уряду з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил". Того ж дня Гітлер одержує телеграму з аналогічним вітанням від... колишнього кайзера Німеччини Вільгельма II, який перебував у вигнанні в голландському місті Доорн.
Більше того, Сталін не обмежувався самими тільки реверансами на адресу фашистської агресії на західному фронті. Восени 1939 року радянський уряд дав згоду на створення на Кольському півострові воєнно-морської бази німецьких грігсмарине, яка називалась в секретних документах як "Базис Норд". Спершу вона використовувалась для ремонту і постачання німецьких підводних човнів, які топили англійські кораблі, а згодом відіграла важливу роль в окупації гітлерівцями Північної Норвегії.
...Одною з проблем, яка вельми турбувала Гітлера, була нехватка в Німеччині ресурсів. Так, 10 жовтня 1939 року на зустрічі з генералітетом вермахту він зачитав секретний меморандум, в якому жалівся на "обмежений харчовий і сировинний базис", який утруднить пошук "засобів для ведення війни". Проте і тут він знайшов розуміння з боку Сталіна. 11 лютого 1940 року між СРСР та Німеччиною було укладено Господарську Угоду, яка передбачала поставки в Німеччину радянської сировини в обмін на промислові і воєнні товари... "На протязі травня і червня 1941 року, — писав А. Верт, — важливі сировинні матеріали, такі, як мідь і каучук, зі Сходу і Далекого Сходу гнали поїздами-експресами до Німеччини... Через кілька тижнів цю мідь після переробки німці вже використовували, щоб убивати тисячі росіян".
...Інакше кажучи, Сталін надав Гітлеру унікальну можливість, про котру німецький генералітет безумовно мріяв з початку сторіччя: розгромити Францію, не боячись удару зі сходу, а потім, повернувшись назад, накинутися на Росію. Гітлер оцінив це. Недарма, ставлячи Сталіна на одну дошку зі своїм найщирішим другом Муссоліні, він з тривогою казав: "Як і смерть Сталіна, смерть дуче може загрожувати нам небезпекою".
....Багато що об’єднувало Гітлера і Сталіна, але в першу чергу те, уособленням чого вони обидва були, — диктатура.
Всі диктатори вельми люблять розглагольствувати про "благо народу", "світле майбутнє" і т. д. При цьому не має абсолютно ніякого значення те, як визначає сутність свого режиму сам тиран. Диктатура позакласова.
...При всій своїй протилежності політичні режими Гітлера і Сталіна були багато в чому схожі, їх об’єднували безпринципність, підступність і жорстокість (навіть у ставленні до друзів), невгамовна жадоба влади, повна нетерпимість і претензії на володіння абсолютною, ледь чи не божественною істиною.
...Існують свідчення, що Гітлер неодноразово захоплювався тим, як уміло й безпристрасно Сталін використовував насилля. А останній, у свою чергу, ще 1934 року, довідавшись про "ночі довгих ножів", — коли гітлерівські молодчики влаштували політичну різанину, захоплено заявив на засіданні Політбюро: "Ось, Гітлер, який молодець! Ось як треба розправлятися з політичними суперниками!"
...Ми знаємо, що в 30-і роки правосуддя в СРСР було фактично ліквідовано, а уособленням вищого закону став Сталін і його репресивний апарат. Ту ж саму картину ми спостерігаємо і в нацистській Німеччині. "З найперших тижнів 1933 року, коли почались масовані і свавільні арешти, побиття та убивства... Німеччина... перестала бути суспільством, заснованим на законі. "Гітлер є закон!" — гордовито оголошували нові правителі нацистської Німеччини, а Герінг... підкреслював, що "закон і воля фюрера суть одне й те саме". Після... "ночі довгих ножів", виступаючи в рейхстазі, Гітлер проголосив себе "верховним суддею німецького народу, що володіє владою засудити на смерть будь — кого, кого вважатиме за потрібне". Створені слідом за цим "спеціальні", а потім "народні суди" перетворилися в балагани, пародію на правосуддя, де штампувались звинувачувальні вироки "зрадникам і ворогам третього рейху". Гітлерівська Феміда поріднилась зі сталінською — "тройками", "п’ятірками", з її страхітливим цинізмом і сваволею.
...Ми мусимо задуматися про ціну всіх сталінських діянь — не тільки його невдач, але й успіхів, так званих досягнень. За все ми розплачувались мільйонними жертвами, кров’ю і сльозами — і за колективізацію, і за "мудре" керівництво фронтом. При цій нагоді доречно згадати 350-річний афоризм Франсуа де Ларошфуко: "Слава великих людей повинна вимірюватися засобами, якими вона була досягнута". Слава Сталіна сочиться кров’ю.
Відповідно до рішення XX з’їзду КПРС, комісією на чолі з членом Президії ЦК М. Шверником були розслідувані обставини убивства С. Кірова. Ми опитали тисячі людей, вивчили тисячі документів, і ось що вдалося вияснити.
Під час XVII партз’їзду, незважаючи на овації Сталіну, на квартирі Серго Орджонікідзе відбулася таємна нарада деяких делегатів — Косіора, Ейхе, Шеболдаєва, Шаранговича та інших. Вони вважали за необхідне усунути Сталіна з поста генсека і пропонували Кірову замінити його, але той відмовився.
Після того як Сталіну стало відомо про нараду, він викликав до себе Кірова. Кіров сказав Сталіну, що той сам, своїми діями призвів до цього.
При виборах в ЦК на з’їзді прізвище Сталіна було викреслено в 292 бюлетнях. Сталін наказав спалити з них 289, а в протоколі, оголошеному з’їзду, було показано всього 3 голоси проти Сталіна.
Комісія Президії, ознайомившись в Центральному партархіві з бюлетнями і протоколами голосування, встановила факт фальсифікації виборів. Колишній заступник голови лічильної комісії з’їзду В. Верхових повідомив ЦК деталі цієї історії.
Як відомо, більшість делегатів XVII з’їзду було знищено.
Із 63 членів лічильної комісії 60 розстріляно.
Кіров, розуміючи, що він неминуче буде знищений Сталіним, говорив своїм рідним і друзям, що голова його тепер на пласі.
Убивцю Ніколаєва тричі затримувала охорона Кірова, при ньому було виявлено портфель, в котрому були заряджений револьвер і план Смольного. Проте співробітники Ленінградського ДПУ його щоразу відпускали. Ніколаєв, який з’явився 1 грудня в Таврійський палац на партактив, де Кіров мав робити доповідь, був попереджений і прийшов до Смольного, куди Кіров поїхав за матеріалами для доповіді.
На другий день після убивства на допиті Ніколаєв заявив Сталіну, що його протягом 4 місяців схиляли до вбивства співробітники ДПУ, наполягаючи на тому, що це необхідно парти та державі.
Особистий охоронець Кірова Борисов, який попереджав його про небезпеки, був убитий по дорозі до Смольного ударом лома співробітниками ДПУ, які супроводжували його на грузовику на допит до Сталіна. Це підтверджує висновок хірурга Мамушина, який брав участь у розтині тіла Борисова, а також зізнання водія грузовика Кузіна.
В особистому архіві Сталіна під час нашого розслідування було виявлено складений Сталіним список двох "троцькістсько-зінов’євських центрів"— ленінградського і московського. Зінов’єва і Каменева він спершу включив до ленінградського, потім "перевів" до московського (як і інших деяких членів вигаданих "центрів").
Співробітник ДПУ Кацафа, який перебував в камері при Ніколаєву, написав до комісії, що вбивця згодився дати свідчення, які від нього вимагали, про "троцькістсько-зінов’євський центр" тільки після обіцянки зберегти йому за це життя.
На суді під головуванням Ульріха Ніколаєв спочатку заявив, що ніякого центра не було і що він обмовив невинних людей (це підтверджує конвоїр Гусєв у своєму листі до М. Хрущова). Потім Ульріх на допиті віч-на-віч зрештою зламав його. Після оголошення смертного вироку Ніколаєв кричав: "Обдурили!".
Ретельне розслідування багатьох інших найважливіших обставин, свідчення близьких Кірову людей та інших свідків — все це привело комісію до висновку: убивство Кірова було організовано Сталіним.
...Коли до рук наркомвнутрсправ потрапив той самий горківський щоденник, Ягода, ретельно ознайомившись з ним, вилаявся і буркнув: "Як вовка не годуй, він все в ліс дивиться!"
...По Москві поповзли чутки про те, що Горького убили. Сосо його отруїв. Ці чутки були дуже неприємні Сталіну. Треба було відвернути увагу народу, відвести її в інший бік, знайти інших винуватців. Найпростіше було, звичайно, звинуватити в цьому злочині лікарів. Лікарів кинули до в’язниці за звинуваченням в отруєнні Горького. З якою метою лікарі отруїли його? Дурне запитання. Ну, звісно, за дорученням фашистів і капіталістичних монополій.
...У момент, коли хвороба Горького почала відступати, Сталін, на думку Л. Троцького, "трішки допоміг руйнівній силі природи".
...Ясно одне: Горький зробив усе, що від нього міг чекати Сталін (а багато чого, як ми знаємо, і не зробив). Тепер письменник лише заважав великому вождю в здійсненні його грандіозних планів. Всього лише через два місяці після смерті Горького, 19 серпня, почнеться процес над Зінов’євим, Каменевим та їх "спільниками", одне з найганебніших судилищ, які тільки знало людство.
31930 року органи ОДПУ, які очолював Г. Ягода, почали виходити з-під контролю ЦК ВКП(б). Сам Ягода, умертвивши свого шефа В. Менжинського, оточив себе однодумцями, серед котрих були його заступники Я. Сорінсон, М. Фриновський, капітан Черток, начальник відділу урядової охорони комісар Паукер, його заступники Волович, комісар Курський, Даген та інші.
Ягода в цей час з ряду причин став уникати зустрічей зі Сталіним, в тому числі із-за своїх близьких стосунків з Н. Пєшковою (дружиною сина М. Горького). Мені не раз доводилось супроводжувати його на дачу до Горького, в Горки-10, на дні народження Н. Пешковой Вона часто і сама приїжджала на службу до Ягоди. Якби про ці стосунки довідався Сталін, він би, що називається, зітер Ягоду в порошок через те, що той розкладає сім’ю Горького.
Ягода боявся всяких несподіванок, поводив себе насторожено.
...На той час Ягода підтримував тісні зв’язки з Л. Троцьким, котрий перебував за кордоном. Так, на відкритому судовому засіданні у березні 1938 року Ягода заявив, що переслав Троцькому 20 тисяч доларів з фонду НКВС... Обидва вони були єдині у боротьбі зі сталінським урядом.
Як написав мені майор у відставці, колишній партійний працівник А. В. Нікуліна, вона має свідчення, що 3 грудня 1934 року на Сталіна в Ленінграді готувався замах. Йому перешкодила сильна сталінська особиста охорона.
Відтоді Ягода почав у Москві практичну підготовку змови проти Сталіна.
...Всі арешти учасників змови проходили на моїх очах. Були арештовані Ягода, Сорінсон, Паукер, Волобич, Гулько, Даген. Курський і Ткалун застрелились. Черток кинувся з 7-го поверху і розбився.
...Перед святкуванням двадцятиріччя ВЛКСМ, яке відбулося в ДАВТі, вночі були арештовані сподвижники Ягоди Тихонов, Панов, дещо раніше — Голубев, Козлов. Моїм начальником на урочистому засіданні був Б. Кабулов; весь вечір мені доводилось доповідати йому обстановку. Після того вечора по НКВС поповзли чутки про те, що опозиція нібито намагалась арештувати Сталіна в ДАВТі.
Під час другого захворювання Леніна, очевидно, у лютому 1923 року, Сталін на зборах членів Політбюро (Зінов’єва, Каменева і автора цих рядків) після відходу секретаря повідомив, що Ілліч викликав його несподівано до себе і зажадав доставити йому отрути. Він знову втрачав здатність мови, вважав своє становище безнадійним, передбачав близькість нового удару, не вірив лікарям, котрих спіймав на протиріччях, зберігав повністю ясність думки і неймовірно мучився...
Пам’ятаю, наскільки незвичним, загадковим, таким, що не відповідало обставинам, здалося мені обличчя Сталіна. Прохання, яке він передавав, мало трагічний характер; на обличчі його застигла напівусмішка, ніби на масці.
— Не може бути, зрозуміло, й мови про виконання цього прохання! — вигукнув я...
— Я казав йому все це, — не без досади заперечив Сталін, — але він тільки відмахується. Мучиться старик. Хоч, каже, мати отруту при собі... вживе її, якщо переконається в безнадійності свого становища.
— ...Мучиться старик, — повторив Сталін, дивлячись невизначено повз нас і не висловлюючись, як і раніше, ні в ту, ні в іншу сторону. У нього в мозку протікав, певно, свій ряд думок, паралельний розмові, який не зовсім співпадав з нею.
Тут природно виникає запитання: як і чому Ленін, котрий ставився в цей період до Сталіна з надзвичайною підозрілістю, звернувся до нього з таким проханням, яке, на перший погляд, передбачало найвищу особисту довіру? За кілька днів до звернення до Сталіна Ленін зробив свою безжальну приписку до Заповіту. Через кілька днів після звертання він порвав з ним всі стосунки. Сталін сам не міг не поставити запитання: чому Ленін звернувся саме до нього? Розгадка проста: Ленін бачив у Сталіні єдину людину, здатну виконати трагічне прохання, бо безпосередньо зацікавлену в його виконанні. Своїм безпомилковим чуттям хворий угадував, що твориться в Кремлі та за його стінами, і які справжні почуття до нього Сталіна.
Кор. Останнім часом у деяких засобах масової інформації з’явився ряд публікацій, в яких об’єктом критики стало все сталінське керівництво і ви особисто. Чи не вважаєте ви за потрібне відповісти на ці публікації?
Каганович. Ні, публікувати нічого я не збираюсь... Я не можу опускатися до рівня дрібних речей, не можу захищатися... Мені якщо писати, я повинен писати про епоху всю, а для цього у мене і сил зараз нема...
...Тепер питання постане корінне: Сталін... Генеральна лінія партії була лінією ленінською... Генеральна лінія партії після смерті Леніна була ленінською лінією. Колективізація є ленінська лінія. Були перегини? Були! Ну, а де перегинів не було? Перегини завжди були... Були у нас в колективізації і безвинно постраждалі. Були люди, які виступали проти колективізації, — не куркуль навіть, а багатий середняк. Він мав вплив, він був пов’язаний з церковною радою. І баламутив. Можна його арештувати в цей час чи ні? Це питання надто серйозне. Ми стримували. Але без цього не можна.
Інше питання — індустрія. Чи було шкідництво, чи не було шкідництва. Зараз оголошують, що набуло шкідництва. Це невірно. Не згоден я. Шкідництво було. Більше того, я переконаний, що і зараз є шкідництво. Може, у мене це старе мислення, але не може бути, щоб у нас було так: щоб ми купували за кордоном за золото, за валюту предмети вжитку і вони валялися десь-то в портах чи пакгаузах залізничних. І нарікаємо. На кого нарікаємо? Кажуть, "торгова мафія". Пішло тепер у хід слово "торгова мафія". А що таке торгова мафія? Це і є шкідництво...
Що, це проти перебудови? Та нічого подібного! Я за перебудову, за новаторство. Моя доповідь на XVII з’їзді партії щодо організаційних питань партійного і радянського будівництва починається зі слова "перебудова"...
Кор. А яким був Йосиф Віссаріонович Сталін?
Каганович. Йосиф Віссаріонович був дуже обережною людиною. Дуже обережною. Він бачив далеко. Бачив багато...
У невеликій трикімнатній квартирі в Москві живе військова людина, схожа на Й. В. Сталіна. Схожість не випадкова — це внук "батька народів" Євген Якович Джугашвілі.
Кореспондент М. Левашова звернулась до Є. Джугашвілі з низкою запитань, відповіді на які ми пропонуємо увазі читачів.
— Євгене Яковичу, ви — викладач Академії імені Фрунзе, кандидат історичних наук, доцент. Знаю, що захоплюєтесь збиранням документів, літератури з метою розібратися в особистості свого діда.
— Нині про нього багато пишуть, розповідають різні нісенітниці: що, мовляв, Сталін був параноїком, якось заховався від своєї охорони і т. п. А я думаю, що критика мого діда — це ширма, за котрою теперішнє керівництво намагається виправдати сьогоднішні недоліки. Сталін помер майже сорок років тому... Але все звалюють на нього...
Не можна його критикувати з позицій сьогоднішнього дня. Наприклад, за індустріалізацію. Якби він не провів її тоді в такі строки, бути нам нині "під Гітлером".
— ...Вашим вихованням займалась мама — Ольга Голишева, народились ви в Урюпинську. Мабуть, ніякої допомоги від держави не одержували, на відміну від інших внуків?
— Це не так. У Сталіна не було заощаджень. Одразу після його смерті вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про допомогу внукам Сталіна. Кожному з нас видали "Книжку персонального пенсіонера союзного значення" — 1000 карбованців (дореформових) щомісячно до закінчення навчання. Була "справа Сталіна", в котрій "значились" всі вісім внуків.
— ...Кажуть, що Сталін був байдужий до свого старшого сина, вашого батька?
— Це була не байдужість. Суворість, властива будь-якому батькові, коли син його не слухає. Не одержавши освіти, Яків захотів рано одружитися. Але він не міг утримувати сім’ю. А щодо того, що Сталін не обміняв Якова на фельдмаршала Паулюса, то це тоді навіть теоретично було неможливо. Що б сказали про нього інші батьки, на дітей котрих не міняють маршалів? Сталін це розумів. Він поклав на олтар Вітчизни власну жертву— старшого сина. До речі, у нас є народний герой Георгій Саакадзе, котрий точно так же у боротьбі з іранським шахом пожертвував головою сина Паата.
Уже чую: "Знову про Сталіна? Скільки можна?!’’ Але є й інше! "Саме Сталіна нині нам і не вистачає... Був би порядок!"
А коли так, то треба про нього писати, говорити, щоб нікому в голову не приходила грішна думка: "Сталіна не вистачає".
...Комітет по Сталінських преміях. Він головує на завершальному засіданні, доповідають, що в біографи одного з претендентів виявилися "знеславлюючі" (з позиції тих років!) факти. Сталін питає, мовби відмахуючись від цього повідомлення:
— А роман хороший?
— Роман, товаришу Сталін, дуже хороший. Але...
— А ми за що даємо премію — за біографію чи за роман?
Увечері вражені діячі культури та мистецтва передзвонюються: "Ви чули? Для нього біографія не має значення! У нього треба вчитися, його треба наслідувати!" Так народжувались легенди.
...А ось інша історія... Члени Політбюро розглядали апеляцію секретаря якогось там комсомольського обкому, котрий, як сформулював Йосиф Віссаріонович, "намагався нав’язати любов" секретарці в нічний "робочий" час і був виключений з партії. Виникли суперечки, які тривали не менше години. Молотов думав так, Каганович — отак, Берія, котрий сам був великим фахівцем по гвалтуванню, обурювався лютіше за всіх. Нарешті Сталін вимовив з натяком на гумор чи іронію:
— Що, власне кажучи, трапилось? Молода людина, мабуть, гарна, намагалась нав’язати свою любов дівчині, мабуть, теж вродливій, — але одержала відкоша. Вона вже наказана!
Всі розуміючи закивали, заусміхалися дотепності та доброзичливості вождя.
І назавтра рознеслись нові чутки: Йосиф Віссаріонович ліберальне прощає... вникає в психологію молодих!..
Взагалі вражати уяву оточуючих несподіваністю рішень чи висловлювань— давня пристрасть деспотів і диктаторів: ніхто не мусить передбачити хід їх нетлінних державних думок! Мислити так, як вони, можуть (мають право) тільки вони...
...Сумуючих за Сталіним у нас значно більше, ніж може здатися. Вони обдурюють молодь, намагаючись навіяти їй, що при Сталіні все було, як треба. Вони хочуть переконати в тому, що Сталін і сталінщина могли б нині стати рятівниками Вітчизни.
Ось чому тема ця, як і раніше, на часі.
...1939 року Федір Раскольников написав свого знаменитого відкритого листа Сталіну. Гнівно осуджуючи Сталіна за його масові репресії, за геноцид, який він фактично проводив проти власного народу, Ф. Раскольников кинув Сталіну звинувачення і в тому, що він розбестив і загадив душі радянських людей. Гадаю, що і Ф. Раскольников не припускав, наскільки точно, всебічно й глибоко він оцінив суть того, що відбувалося, і наскільки надовго пророчими залишаться ці слова. Хоча вже в Євангелії говориться, що більше треба боятися убиваючих душу, аніж тих, що убивають тіло. Не сумніваюся, що кожен з нас, навіть залишаючись наодинці, запитує себе, чи вміщається він в це прокрустове ложе. Хоча щодо "кожного" я, здається, надто перебільшила.
Телебаченню можна сказати велике спасибі за те, що воно показало, що "загажування і розбещення" душ поки що незбориме. Ми, як і раніше, живемо з розбещеними й запаскудженими душам. А це найстрашніше. Не подолаємо цього — суспільство помре. То що ж, будемо продовжувать допомагати "товаришу" Сталіну чи хоч чуть-чуть порозумнішаємо?
...’’Вони билися за Батьківщину’’ — ось коли Сталін ожив під шолоховським пером, приміром, у таких барвах: "У Сталіна жовті очі звузились, як у тигра перед стрибком, але сказав він досить стримано..."
Не багато хто знає, що ці рядки народжувались за особистими спогадами. 1931 рік — журнал відмовляється продовжувати "Тихий Дон". Час уже такий, що тільки Сталін може відмінити вирок. Відбулася зустріч. Вона нагадувала допит. Мені про неї розповідав сам письменник.
"Сталін задав запитання: "Чому ви так пом’якшено описуєте генерала Корнілова?"
Я відповів: "Вчинки Корнілова вивів без пом’якшення. Але справді деякі манери й розміркування створив відповідно до розуміння образу цього вихованого на офіцерському кодексі честі й хороброго на німецькій війні чоловіка, котрий суб’єктивно любив Росію. Він навіть з німецького полону втік".
Сталін вигукнув: "Як це — чесний?! Він же проти народу пішов! Ліс шибениць і моря крові!" Повинен сказати, що ця оголена правда переконала мене. Я потім відредагував рукопис.
Сталін нове запитання задав: "Де взяв факт про перегини Донбюро РКП(б) і Реввоєнради Південфронту щодо ставлення до козака-середняка?"
Що ж відповів Сталіну? "Я відповів, що роман описує свавілля строго документально — за матеріалами архівів. Але історики, — мовив, — ці матеріали обходять і громадянську війну показують не по правді життя. Вони приховують свавілля троцькістів, тих, хто спрямовував репресії на козаків. У цьому трагедія козацтва..."
Оцінимо політичну відвагу 27-річного письменника. Це тільки від недавна стали говорити про все це вголос.
Шолохов вів далі: "В кінці зустрічі Сталін промовив: "Декому здається, що третій том роману принесе багато задоволення тим нашим ворогам, білогвардійщині, котра емігрувала". І він спитав мене і Горького: "Що ви про це скажете?" Горький відповів: "Вони навіть найкраще, найпозитивніше можуть спотворити, щоб повернути проти Радянської влади". Я теж відповів: "Для білогвардійців доброго в романі мало. Адже я показую повний їх розгром на Дону й Кубані..." Сталін тоді промовив: "Так, згоден. Зображення ходу подій в третій книзі "Тихого Дону" працює на нас, на революцію".
Який же у вєшенця характер! Сталін зважив за потрібне відступитися.
Письменнику, проте, ще цілих 20 років не дано було знати про підступність правителя щодо оцінки роману — виявляється, уже лежить в архіві його лист з таким відгуком: "Тов. Шолохов допустив у своєму "Тихому Доні" низку найгрубіших помилок і просто невірних відомостей..."
Зрозуміло, рівень нашого гумору — теж показник. Ось, приміром; батько всіх народів Сталін любив жартувати, підкладаючи під сідниці сотоваришів по Політбюро переспілі помідори. І нічого — сміялися.
23.3.1942 р. "Засилля євреїв призвело до згубних наслідків. Сталіна належить поціновувати уже за те, що він не допустив євреїв до мистецтва".
11.4.1942 р. "Суспільство можна створити і зберегти тільки силою... І якщо Сталін в минулі роки застосовував щодо російського народу ті ж методи, котрі свого часу застосовував щодо німецького народу Карл Великий, то, враховуючи тодішній культурний рівень росіян, не варто його за це проклинати. Сталін теж зробив для себе висновок, що росіянам для їх згуртування потрібна сувора дисципліна і сильна держава..."
22.7.1942 р. "Було б нерозумно висміювати стахановський рух. Озброєння Червоної Армії — найкращий доказ того, що з допомогою цього руху вдалося добитися незвичайно великих успіхів у справі виховання російських робітників з їх особливим складом розуму й душі.
І до Сталіна, безумовно, теж треба ставитись з належною повагою. У своему роді він просто геніальний тип. Його ідеал — Чінгісхан та йому подібні, про них він знає буквально все, а його плани розвитку економіки настільки масштабні, що перевершити їх можуть тільки наші чотирирічні плани".
27.7.1942 р. "Якщо Черчіль шакал, то Сталін — тигр".
Книжечка "Сповідь коханки Сталіна" написана від першої особи. На обкладинці прізвище автора — Леонард Гендлін. Я здивувався — ну не міг же бути полюбовницею у Сталіна єврей. Не повірив. Виявляється, автор Леонард пише від імені й за дорученням відомої оперної співачки. Але прізвище чомусь-то поставив на обкладинці своє.
І це не найудатніше, що він собі дозволив.
Я завдяки товаришу Сталіну не сталініст. Але він теж певною мірою людина. І абсолютно не сумніваюсь, що у нього були потреби отак нічкою після його Десяти сталінських ударів нанести удар і якій-небудь жінці. З холостяками це трапляється. Та й загалом багато хто з чоловіків тягнеться до жінок.
Але я, будучи людиною вишукано вихованою, намагаюсь не бути присутнім при статевих актах інших людей. У мене склалось враження, що чоловікові і жінці в такі миттєвості хочеться побути самим.
А тут раптом все просто навпаки. Мовляв, швидше читайте книжечку, — я вам все оповім. Тим паче, що "другою людиною, котрій Сталін довіряв, був його секретар Поскрьобишев". А хто був першим, ви, мов, зараз і дізнаєтесь.
На відміну від Леонарда Гендліна, я дозволю собі називати її В. А. За ініціалами.
Коли В. А. вперше співала зі сцени Великого театру перед Й. В., вона дуже хвилювалась — "у мене трусились коліна". Як показали подальші поди, саме коліна трусились недаремно.
Правда, щоб ми, читачі, не подумали чого-небудь гривуазного, В. А. повідомляє про власного чоловіка, що "наше подружнє життя склалося дуже невдало... Ми вирішили жити окремо і незалежно, але без розлучення". Мовляв, не подумайте, що хтось там зраджував чоловіку, хоча б і з товаришем Сталіним. Тобто все не без цнотливості. Тим більше, що "красива жінка і повинна подобатись чоловікам, чи не про це писали філософи, поети і драматурги всіх часів і народів?" Якщо довіритися В. А., то, наскільки я збагнув, "драматург всіх часів і народів" був кривоногий, гнилозубий, рябий і навіть короткого зросту. Що всіляко компенсували його охорона та обслуга. "До мене підійшов мужчина середнього зросту, привітався..."; "Чоловік високого зросту проводив мене..."; "Мужчина гігантського зросту, мабуть, старший, голосно наказав..." Та і шофер був "великий, сильний чоловік..."
І як В. А. успіла їх всіх обміряти? Невже вона з рулеткою на підмосковні дачі приїздила?
Я зовсім не вважаю, що В. А. повинна була із закликом "За Вітчизну! За Сталіна!" пірнати в постіль. Але мені здається, що товариш Сталін хоч і не був" з густими віями", але теж був досить неабиякою людиною. Хоча, звісно, і не шофер, котрий виявився "зі шкірою мідного відтінку і незвичайним чоловіком". Мені якось образливо за товариша Сталіна. Ну що ж, що "кістлявий, торс миршавий і короткий, ступні ніг надто довгі"? Неприємно, звичайно, мабуть. Ну потуши світло і дивись у стелю. А якщо тобі тричі дали Сталінську премію, то й кістки можна погладити. Не розвалишся. Ніби то інші без кісток.
...Не знаю, як ви, але я Сталіна не любив і не люблю. І саме тому мені треба його зрозуміти. Він надто велику роль зіграв у моєму житті. Але з ким він спав ночами, щоб одному не так страшно було, мене це не колише.
Можливо, Й. В. Сталін був вульгарним і в постілі з жінкою. Але це його особиста справа. А ось те, що він зіпсував життя моєму народу, це особиста справа всього нашого народу. І думати про це, я гадаю, не з допомогою гладкостегної співачки, тричі лауреата Сталінської премії.
Книжечка, втім, худенька — всього 71 сторінка. Видана на офсетному папері... Природно, кооперативом.
А ви кажете — у країні паперу не вистачає.
Скільки існує політика, стільки існують політичні вбивства. Не претендуючи на всеосяжність і систематизацію, назвемо лише кілька найпримітивніших історичних постатей, які стали жертвами замахів: Юлій Цезар, Павло І, Аврам Лінкольн, Олександр II, ерцгерцог Фердінанд, Троцький, Кеннеді, Індіра Ганді... Стріляли в Леніна, Брежнєва, Горбачова, підкладали бомбу Гітлеру...
А не помітили ви, читачу, що між Леніним і Брежнєвим ніби обірвався пунктирімен? Невже ніхто ніколи не намагався усунути Сталіна? Хоч "батько народів" настільки боявся замахів, що забезпечив себе такою охороною, котра, здавалося б, повністю виключала будь-які несподіванки, — все ж таки в Сталіна стріляли...
Як відомо, на великого вождя всіх часів і народів було здійснено кілька замахів, та всі вони, як виявилось, були "липою": їх організовували і самі ж "викривали" люди із найближчого оточення, щоб і ще раз довести свою компетентність і відданість Сталіну,
Однак був ще один — справжній, Хоч і невдалий, дилетантський замах, який за своєю простотою (а може, саме завдяки цьому) ледь не призвів до того, що країна втратила б вождя на десять років раніше, ніж це відбулося насправді. Рівно п’ятдесят років документи цієї справи зберігалися у найсуворішій таємниці і лише недавно, пише ізраїльський журнал "Година пік", товста тека відкрила свої пожовклі сторінки...
Отже, 23-літній сибіряк, єфрейтор Дмитрієв, поранений наприкінці 1942 року і визнаний непридатним до подальшої стройової служби, але не списаний зовсім, опиняється у Москві як один із солдатів-інвалідів, які охороняли музей В. І. Леніна на Красній площі. Перебуваючи у такому місці, він, безумовно, мав можливість досить уважно спостерігати за порядком в’їзду і виїзду урядових автомашин із воріт Спаської вежі Кремля, і це, мабуть, єдине, що він міг зробити у плані підготовки до задуманого ним замаху. Через віконний проріз він мав можливість бачити всю Красну площу— вона була перед ним, як на долоні: Мавзолей, храм Василя Блаженного, Лобне місце, пам’ятник Мініну і Пожарському...
...І ось — було це в кінці грудня 1942 року — на площі біля Лобного місця (пам’ятаєте, кам’яне узвишшя біля Храму Василя Блаженного, навпроти Спаської вежі) з’явилася людина з гвинтівкою у формі єфрейтора.Червоної Армії. Впевненим кроком він наблизився до цього узвишшя, розмотав дріт, котрим була прикручена до огорожі невеличка хвіртка, відчинив її й опинився усередині огорожі. Кам’яними сходами він піднявся на Лобне місце і застиг там у позі вартового у всіх на очах.
...Так він простояв на своєму узвишші майже дві години. Кілька разів до нього підходили оперативники (у документах з тієї ж теки містяться протоколи допитів...) із запитанням, хто він такий. Дмитрієв чітко повертався обличчям до того, хто питав, називав своє ім’я, прізвище, номер частини. А на запитання, що він тут робить, знизував плечима і стереотипно відповідав: "Ось прийде зміна, спитаєте у начальника варти".
Час од часу відчинялася брама Спаської вежі, звідти виїжджали великі чорні лімузини — Дмитрієв не виявляв до них інтересу: він знав приблизно час, коли мала з’явитися машина, яка його цікавила. Цей час наближався, і коли, нарешті, відчинили браму і звідти виїхав автокортеж, Дмитрієв був напоготові.
Коли машина, в глибині салону якої він помітив людину з вусами, наблизилась приблизно на відстань двадцяти метрів, Дмитрієв скинув гвинтівку і відкрив вогонь. Він встиг вистрілити тричі. Машина різко загальмувала, потім рвонула вбік, збільшила швидкість, збила на бруківці сержанта міліції, який біг до місця події і витяг на бігу пістолет. Зупинилися й машини, які йшли позаду. Звідти вискочили кремезні молодики і миттєво закидали Лобне місце гранатами. Закривавленого, але живого Дмитрієва стягли з його "постамента" і доправили до внутрішнього госпіталю Луб’янки.
Про подію на Красній площі Сталіну доповіли негайно. На жаль, помилився Дмитрієв: Сталін у той день не виїздив з Кремля. Вуса, які він розгледів у глибині машини, належали не йому, а Анастасу Мікояну, котрий їхав в один з підмосковних колгоспів разом з французьким дипломатом... Поїздку довелось відкласти: у дипломата в результаті стрілянини, відкритої з Лобного місця, було прострелене вухо. Та цим і обмежелись всі завдані пошкодження. Якщо, звичайно, не враховувати того міліцейського сержанта, якого було збито машиною. І, звичайно, самого Дмитрієва.
З цього випадку зробили зразковий процес із серії боротьби з "ворогами народу". Процес був закритий: ніхто не повинен був знати про замах на улюбленого вождя. Але народу було задіяно немало. Понад тридцять слідчих НКВС працювали над розкриттям чергової "правотроцькістської" змови. Понад дві тисячі чоловік — практично всі, хто так або інакше був знайомий коли-небудь із Савелієм Дмитрієвим, були притягнуті свідками у цій справі. А вже такі явно підривні елементи, як безвинний солдатик Андрій Ященко (на своє нещастя, сусід Дмитрієва по ліжку в казармі), а тим паче брат Савелія — Христофор Дмитрієв, з яким вони, до речі, не бачилися більше десяти років) неважко підрахувати, що тоді Савелію було всього дванадцять, та яке це має значення, якщо йде мова про ворогів народу), — ці, звичайно ж, проходили у справі як звинувачені.
Їхня доля невідома: мабуть, матеріали на цих двох (і ще Бог знає скількох людей) були виділені в окреме провадження і підшивалися окремо. Що ж стосується Савелія
Дмитрієва, то його вилікували в госпіталі, після чого піддали таким звірячим і витонченим тортурам, що від їх опису утримаємося...
Може, настане час, і комусь пощастить детальніше розібратися з цією справою, отримавши додаткові матеріали з архівів. І напевно з’ясується, що пильні контррозвідники "викрили" завдяки Дмитрієву не одне вороже угрупування.
Що ж до Дмитрієва, то слідство у його справі велося майже сім років. Рішенням колегії Верховного суду СРСР від 25 серпня 1950 року колишнього єфрейтора Червоної Армії Дмитрієва Савелія Федоровича було засуджено до вищої міри покарання. Розстріляли його того ж дня у дворі внутрішньої в’язниці на Луб’янці.
Дочка Сталіна Світлана писала, що "він був поганим, неуважним сином, як і чоловіком та батьком..." Навесні 1904 року після втечі з першого заслання до Сибіру Сталін провів кілька тижнів у матері в Горі. Це була їхня остання тривала зустріч. Наближалась революція, і Сталін, що став уже помітною фігурою серед більшовиків Закавказзя, не міг відпочивати. Він працював у Тифлісі та Баку, в Батумі і Кутаїсі, виїздив до Петербурга, Фінляндії, турбувався про транспорти зі зброєю. 1905 року Сталін одружився.
1907 року Сталін з дружиною і маленьким Яковом перебрався на помешкання в Баку. Він сидів у в’язниці, коли Катерина Сванадзе померла від пневмонії. Тюремна влада дозволила Сталіну бути присутнім на похоронах. Після смерті дружини Сталін приїздив до Грузії у партійних справах, але зустрічатися з матір’ю у нього.не було ні можливості, ні потреби. Після ще двох арештів і заслань Сталін покинув Закавказзя і нічого не знав про життя і долю матері.
...У квітні 1922 року друга дружина Сталіна Надія Алілуєва разом з маленьким сином Василем провела кілька тижнів у Грузії. Вона зустрічалась з матір’ю Сталіна, котрий написав їй першого листа: "16 квітня 1922 р. Мама — моя! Здрастуй! Будь здорова, не допускай до серця печалі. Адже сказано: "Поки живий — радуватиму свою фіалку, помру — порадіють черв’яки могильні". Ця жінка — моя дружина. Постарайся не образити її. Твій Сосо". Наступного листа Сталін написав лише 1 січня 1928 року, і він був ще куцішим: "Мама моя! Здрастуй! Живи десять тисяч літ. Цілую. Твій Сосо". Детальніші листи Катерина Георгіївна одержувала з осені 1922 року від Надії Алілуєвої. Про життя і долю сина Катерина Джугашвілі довідувалась і від інших людей, котрі приділяли тепер немало уваги до матері Сталіна, яка не говорила російською і не могла читати по-грузинськи. Але Сталін мало цікавився життям матері і, відпочиваючи в Грузії, не запрошував її побути поруч з ним.
...Керівники республіки наполягли на тому, щоб Катерина Джугашвілі переїхала до Тифліса, де в її розпорядження надали флігель невеликого палацу в центрі міста; у минулому це була резиденція російського намісника на Кавказі. Мати Сталіна перебралась до столиці Грузії зі своїм скарбом і зайняла у відведеній для неї частині палацу тільки одну кімнату.
...Найбільшого листа матері Сталін написав у березні 1934 року, через півтора року після самовбивства Надії Алілуєвої. "Здрастуй мама моя! Листа твого одержав. Одержав також варення, чурчхелі, інжир. Діти дуже зраділи і посилають тобі подяку та привіт. Приємно, що почуваєш себе добре, бадьоро. Я дужий, не турбуйся про мене. Я свою долю витримаю. Не знаю, чи потрібні тобі гроші чи ні. На всяк випадок надсилаю тобі п’ятсот карбованців. Надсилаю також фотокартки — свою та дітей. Будь здорова мама — моя! Не втрачай бадьорості духу. Цілую. Твій Сосо. 24/ІІІ-34 року.
Діти кланяються тобі. Після кончини Наді, звичайно, важке моє особисте життя. Але, нічого, мужня людина повинна завжди залишатися мужньою".
...1990 року історики познайомилися з низкою документів з церковних та інших архівів Тифліської губернії. Вони з подивом виявили, що Сталін народився не 21 грудня 1879 року, як говорилося у всіх біографіях, а на рік раніше. У першій частині метричної книги Горійської Успенської церкви відзначено, що 6 грудня 1878 року у мешканців Горі — православних селян Віссаріона Івановича та його законної дружини Катерини Георгіївни Джугашвілі народився син Йосиф. 17 грудня того ж року він був охрещений.
...На початку 30-х років здоров’я матері Сталіна погіршилось, вона часто хворіла і майже не виходила зі своєї кімнати. У червні 1935 року Сталін вирішив послати своїх дітей до Тифліса навідати бабусю... Значно пізніше Світлана Алілуєва згадувала: "Я пам’ятаю, як Яшу, Василя і мене послали в Тбілісі навістити бабусю, вона хворувала тоді... Майже тиждень ми провели тоді в Тбілісі і півгодини були у бабусі. Вона жила в якомусь-то старому, гарному палаці з парком; вона займала темну, низьку кімнату з маленькими вікнами на подвір’я. У кутку стояло залізне ліжко, ширма, в кімнаті було повно старух — усі в чорному, як заведено в Грузії. На ліжку сиділа стара жінка. Нас підвели до неї, вона рвучко всіх нас обіймала худенькими, вузлуватими руками, цілувала й говорила щось по-грузинськи. Розумів один Яша, і він відповідав їй, — а ми стояли мовчки... Всі старухи — бабусині приятельки, що сиділи в кімнаті, цілували нас по черзі, і всі казали, що я дуже схожа на бабусю. Вона пригощала нас льодяниками, і по обличчю її текли сльози. Ми незабаром пішли і більше не ходили до "палацу", — і я все дивувалась, чому бабуся так погано живе? Таке страшне чорне залізне ліжко я бачила взагалі вперше в житті".
Здоров’я Катерини Георгіївни продовжувало погіршуватись, і восени 1935 року Сталін вирішив сам після багаторічної розлуки навідати матір.
...Катерину Джугашвілі попередили про приїзд сина всього за годину до появи Сталіна, котрий вирішив після проведеної в Гаграх відпустки повернутися в Москву через Тифліс. Сталін приїхав з охороною. Катерина Георгіївна знала, що її син великий "начальник у країні", але погано уявляла його реальне становище. Вона спитала: "Йосиф, хто ти тепер будеш?" "Секретар Центрального Комітету ВКП(б)", — відповів Сталін. Але мати погано розуміла, що таке "Секретар ЦК". Сталін, тому, пояснив: "Ви, мама, пам’ятаєте нашого царя?" — "Як же, пам’ятаю".
— "Ну ось, я, мовби, цар". За свідченням дочки Сталіна, він часто згадував деякі слова матері. "Чому ти мене часто била?" — спитав Сталін. "Ось ти і виріс хорошим", — відповіла мати. Прощаючись, вона мовила: "А жаль, що ти так і не став священиком".
У кінці 1937 року Катерина Джугашвілі захворіла на запалення легень. Незважаючи на всі заходи, доступні в ті роки лікарям, 4 червня, пізно ввечері, мати Сталіна скінчилась. Про це негайно повідомили в Москру Сталіну. Він нё поїхав у Тбілісі.
...О 6 годині 50 хвилин труну з тілом Катерини Джугашвілі опустили в могилу. Так... знайшла вічний супокій мати Сталіна, проста селянка, швачка і прачка, котра мріяла, щоб її син став священиком, і не бажала бачити в ньому нового бога або царя, дарованого нам долею чи революцією. Вона продовжувала вірити в Бога, на небесах, але її труну опустили в могилу під звуки "Інтернаціоналу".
Цікаво: а як будуть колись писати про наших сучасних вождів?
Ірпінь — Київ
червень — липень
1998
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги