ЄВРЕЇ

ЗОЛОТА РОЗА

Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.

– Ціхо будь, Роза говорить!

А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.

Коли то було? О-о, то вже добрих чотири сотні літ! Але не забудуть Розу і за тисячу.

А наша історія починається з того часу, як жиди почали збирати гроші на нову синагогу на місці тої, котра згоріла. Нова синагога мала бути мурована, щоб її вогонь не пошкодив та висока і розкішна, а дах мав бути такий, щоб здалеку його видно і всі довкола могли переконатися, яким великим є Бог Ізраїлю. А на таку синагогу купу грошей треба. І пливли щедрі пожертви з усіх сторін, і тішилися всі, що мрія їхня незабаром здійсниться. Синагога росла, мов на дріжджах. І така вона була чудесна, що люди спинялися і милувалися нею

Але поруч водночас будувався костел і католицький клір не міг змиритися з тим, що по сусідству буде стояла синагога. І ото знайшли вони якийсь папір, що до них має належати ця земля, і замкнули святиню, щойно її тільки викінчено було і впорядковано.

Плач повстав серед народу Ізраїлю. Святиню забрали! Судовий процес тягнувся довго-предовго, плакали жиди гіркими сльозами, але ніхто на ті сльози уваги не звертав.

Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. Бо як рожа, що розсилає пахощі свої довкола, роздавала вона милостиню поміж убогими, а дім її був для нещасних і хворих як рідний. Ще коли жила вона у домі батьків своїх, називали її всі "Ґолден Ройзе".

І ось Роза, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.

– Хай сама прийде з грошима в руках! – таке було останнє слово єпископа. Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив. Лише через хвилю видушив, пожираючи очима:

– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.

– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.

Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа

Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.

Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. Знесилений єпископ урешті захропів, а коли вранці прокинувся, то не побачив Рози живою. Отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем.

ЩАСТЯ І НЕЩАСТЯ

Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.

– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.

– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.

– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.

І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.

Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.

– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…

Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…

– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:

– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?

– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!

Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.

Давно вже вони так ситно не їли.

– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.

– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.

Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.

– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?

– А може то був лише сон!

– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!

І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.

– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.

– Можу собі уявити! Де ти годне когось ущасливити?

Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:

– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.

І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.

Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.

– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.

– А скільки ж ви хочете за цю забавку?

– А скільки вам не шкода?

Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.

– Ну, дам вам триста гульденів.

– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.

– То беріть шістсот!

– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?

– Добре, дам вам тисячу!

– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.

Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.

Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.

Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.

– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?

Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.

СЛАВНИЙ РАББІ ЕЛЬХАНАН

Про раббі Ельханана з Бібрки розповідали подиву гідні історії. Коли він приїжджав на своїй бричці до Львова, люди збігалися звідусіль послухати, що скаже мудрий чоловік. А чимало було таких, котрі чекали чуда. І великий рабі ніколи не скупився на чудо для всіх, хто його боготворив. Він воскрешав мертвих, зцілював хворих, а з Господом розмовляв так. як ото я з вами.

НІМА ДІВЧИНА

Одного разу звернувся до нашого раббі хасид.

– Ай раббі, яке в мене горе! Маю глухоніму доньку, водив її до всіх лікарів Галичини – ніхто не поміг. Вся надія на вас, раббі!

І раббі обіцяв, що вилікує її. Він зодяг свого ковпака, розгорнув Тору, вдарив тричі костуром по землі і гукнув таким голосом, що, здавалося, не тільки німа дівчина промовить, а й каміння почне співати:

– Саро, донько Леї, наказую тобі – говори!

А та мовчить.

– Саро, донько Леї, говори!

Мовчить хороба.

Коли ж він і втретє прокричав з таким самим успіхом, а та впертюха ані пари з уст, наш раббі – аби жив довго! – не на жарт розгнівався.

– Ага! То ти так! Ну, коли ти така вперта віслючка, то аби до самої смерти ані звуку не злетіло з твоїх вуст!

І що ви собі гадаєте? Сталося чудо: та дівчина по сьогоднішній день німа і глуха!

ЛЬВІВ ЗА КРОК ДО ЗАГИБЕЛІ

Запросила якось наша громада раббі Ельханана до Львова. Пізнього осіннього вечора зупинилася бричка раббі біля корчми на личаківській рогачці. Раббі приїхав дещо зарано і ніхто його не зустрів. Вже одне це могло зіпсувати йому настрій, але насправді зіпсувало щось інше. Коли він попросив у корчмі нічлігу, господар розвів руками:

– Ой вей мір! Нема в нас місця.

– Як то нема? – обурився раббі. – Для раббі з Бібрки нема місця? Це він тобі наказує знайти мені місце!

– Ну і що з того, що він мені наказує, коли нині маємо ярмарок і в корчмі вже всі ліжка зайняті.

Ой як раббі розгнівався! Бодай мені не казати!

– Ну, коли так, то нехай згорить твоя вошива корчма разом з цілим містом. Якраз на ту пору, коли він промовив ті страшні слова, прибули достойні мужі зустрічати шановного гостя. Боже мій, який жах охопив їх, коли вони почули той прокльон! І переляканий корчмар наробив рейваху і незабаром всі, хто був у корчмі, висипали на вулицю з клунками, бо в кожну хвилю могло все спалахнути. Частина людей розбіглася темними вулицями, галасуючи і вайкаючи, щоби львів'яни покидали домівки і рятувалися в лісах і горах.

Всіх охопив страх. І тільки раббі стояв суворий і незворушний.

Тоді достойні мужі зробили останню спробу вмилосердити святого – впали йому до ніг:

– Ай, раббі, раббі, що винні діти, побожні жінки, цнотливі панни? Що винні каліки і хворі? Чим завинили старі люди?

Раббі якийсь час мовчав і ніхто не посмів навіть повітря видихнути. Чути було, як дзижчать комарі і на головний двірець прибуває потяг з Відня.

– А чим завинили гості нашого міста? – несміливо проказали достойники. І тоді раббі заговорив, а кожне слово його бриніло в повітрі, мов дзвін.

– Тільки заради тих невинних я прощаю вас усіх! І хоча Янгол Вогню, якого я викликав, уже в дорозі, я заверну його назад! І так ото Львів порятувався. Чи це не чудо?

ГРІШНИЦЯ

А які славні проповіді виголошував раббі Ельханан! Ось яку проповідь почули вірні в синагозі Золота Роза.

– Слухайте мене сюди! Мандрував я від села до села, і від міста до міста, аж поки не завела мене дорога у Жовкву. І застав я там дуже побожне жіноцтво, дуже скромне жіноцтво, дуже охайне жіноцтво, кошерне жіноцтво! То були жінки, що ходили до лазні, жінки, що обтинали собі нігті, жінки, що пекли хали, жінки, що благословляли суботні свічки. Одним словом – зразкове жіноцтво.

Але потім поїхав до Христинополя, а там мешкала страшна грішниця родом з пекла. Жінка, що не ходила до лазні, рятуй нас Боже! Жінка, яка не обтинала собі нігті, рятуй нас Боже! Жінка, яка не пекла хал, рятуй нас Боже! Жінка, яка не благословляла суботніх свічок, рятуй нас Боже! Грішниця, грішниця, одним словом – грішниця!

І от, коли вона вмерла, і хотіли її поховати на цвинтарі, то земля не прийняла її. Коли хотіли спалити її, то вогонь не брав її. Коли кинули її псам на жир, то пси не хотіли іі жерти…

Але ви скромні, побожні, охайні, кошерні львівські жінки. якщо будете ходити до лазні, обтинати нігті, пекти хали і благословляти свічки суботні, то і земля вас прийме, і вогонь вас спалить, і пси вас пожеруть!

СКАРБ ЗІ СНУ

Мешкав колись у нас рабин Айзик бен Єкель, чоловік добрий і богобійний, але неймовірно бідний.

Як? Аби рабин був бідний?

Е-е, рабин мусить бути бідним, якщо його парафія бідує. А тому наш Айзик жив у постійних клопотах: за що його жінка купить рибу на шабас? звідки взяти гроші на ремонт синагоги? як заплатити за новий сувій Тори? А тут жінка спокою не дає і свариться:

– Ай вей, Айзику! Всього в нас обмаль, тільки боргів багацько! Вже їсти нема чого, а ти ніц, іно чекаєш на чудо. Та сі збери докупи! Зроби шось ду хулєри! Якщо Еліяш Гасофер змінив русло ріки, то чого б Господь не мав і тобі помогти?

Ну видите, які то жінки бувают? Видите, які вони зварйовані? Кого згадала – самого реббі Еліяша Гасофера! Про цього великого чоловіка знали всі львівські жиди. Багато років тому, коли краківські студенти влаштували жидам судний день і кидали у Віслу їхніх дітей, вийшов Еліяш на берег ріки і наказав ріці повернути невинних дітей назад. І ріка послухала його, викинула дітей на берег живими, а злих студентів захлиснула хвилями і втягла у свій нурт.

Але краківському реббі того було замало. Він ще зажадав, аби навіть після його смерти жидівським дітям не загрожувала небезпека і наказав Віслі змінити русло, аби текла вона попри ті дільниці, котрі жиди не заселяли. І так воно сталося.

Але то був Еліяш – святий чоловік. А що міг вчинити простий рабин Айзик? Міг тільки відмовчуватися і надіятися на диво.

Одної осінньої ночі кілька разів підряд почав йому снитися дивний сон, і кожного разу з являвся у тому сні старий чоловік у великій хутряній шапці, яку носять галицькі жиди і проказував:

– Айзику, рушай до Перемишля і починай копати під мостом через Сян. Знайдеш там величезний скарб.

Айзик не мав поваги до снів, але сон повторювався вперто і врешті наш рабин почав лаштуватися в дорогу. Взяв тлумочок з сухарями, прихопив маленьку лопатку і поплуганився до Перемишля. А що не мав за душею ані крейцара, то пішов пішки. Довелося йому йти довго – і один день, і другий, і лише на третій опинився він біля мосту через Сян.

Як побачив Айзик того моста, то гірко засумував, бо міст був довгий, а до того ж його стеріг вартовий. Щоби навіть копав він тут зранку до вечора день у день, то мусив би робити це хіба місяцями. А ще цей вартовий! Як можна копати так, аби не звернути на себе його уваги?

Рабин Айзик крутився коло мосту цілий день і навіть заночував під мостом. А наступного дня остаточно упевнився в тому, що вірити в сни марна справа. Якщо тут і є десь скарб, то добратися до нього неможливо. Врешті вирішив повернутися додому. Але несподівано загукав його вартовий.

– Довго я до вас приглядався і цікаво мені стало, чого ви тут крутитеся?

Що мав казати Айзик? Брехати не було сенсу. Все одно з його затії нічого не вийшло. І рабин розповів усе про свої сни. Вартовий голосно розсміявся:

– Як же ви дозволили себе так збаламутити? Та якби я вірив у сни, то сам би вже давно був у Львові!

– Справді? А що ж вам снилося?

– Уявіть собі. Снилося мені, буцім мушу я знайти у Львові якогось Айзика бен Єкеля, прокрастись до його хати і копати під печею. Бо там захований скарб. Ну, чи чулисьте, більшу бздуру? Як може бути бідним той, у кого в хаті скарб захований, га? А де би я мав того Айзика шукати? Та ж то як голка в сіні!

Після тої розмови рабин вирушив у зворотню дорогу. Ішов так, мов би йому вітер крила за спиною напинав. А коли попав додому, то схопив лопату і, не кажучи жінці ані слова, почав копати під печею. І що – диво сталося! Лопата дзенькнула об віко скрині. А як витягли її з землі і відчинили, то хата враз спалахнула сяйвом тисяч дукатів.

З тієї пори вже ані рабин Айзик, ані його парафія не бідували. Рабин збудував нову синагогу, а кожного, кому в житті не повелося, щедро обдаровував. А на своїх проповідях любив часто повторювати:

– Бог нас має в своїй опіці, але тільки він знає, що є для людини найліпше. Одним каже, аби вони покинули вітчизну, аби на чужині знайти щастя, інших відправляє в світ, аби їм показати, що щастя повинні шукати над власним дахом.

І всі йому вірили, бо знали його історію.

Загрузка...