Львів. Пані. Панянки (збірка)

Зірка та лев, або Лицедійка

Виявилося, що під стукіт коліс дуже легко думати, згадувати. І хоча вона знов опинилася в полоні радісних надій, спомини були сумними, найгірше, найважче спливало, додавало в діжку меду ложку дьогтю, хвилювало, напружувало хворі нерви.

На горизонті зранку піднімався туман, курилися гори, сонячна погода раптово оберталася на дощ, листопад був напрочуд холодним, вночі мороз прикрашав шибки вагона. Дивували галицькі пейзажі за вікном, незвична архітектура будинків, що пливли повз неї і зникали, бентежачи новизною іншої культури.

Втім, хай там як, але він написав листа і запросив її до себе, на Галичину.

Кожне його слово випромінювало радість: «Руська бесіда» зустріла як рідного, цілковита свобода для творчості, трупа рветься до роботи, чекають на неї. Приїжджай, кицюню, не барися! Проблем багато, але разом подолаємо все.

Зірвалася, поїхала. За рік спокійного життя – без нього, без ревнощів – майже одужала, почувалася набагато краще. Через серце пройшли жахливі погроми, коли сама-одна виходила з дому до озвірілого натовпу, наче на сцену в трагічній виставі, та починала вмовляти, спокійно, розсудливо. Майже кожному намагалася заглянути у вічі, знайти хоч подобу людяності у погляді, а сама говорила, говорила, як молитву, як роль, як благання. Не вбили, не пограбували, розійшлися.

Скільки разів, почувши ґвалт і лайку, бігла рятувати інших, іноді вдавалося зупинити, іноді було марно…

Зараз, у потягу, перетнувши кордон, уперше за останні місяці відчула себе в безпеці, але як там старенька мати, рідні, друзі?

Під стукіт коліс прокинулася вночі, думки, спогади, як марення, з’являлися перед очима живими кольоровими картинами.

Маленька дівчинка, ледь прокинувшись, у самісінькій сорочці летить крізь лісок по знайомій, захованій темрявою, стежці зустрічати сонце, бо кращого видовища, як схід сонця, у своєму дитячому житті ще не знає. Встигла – з пагорба, як на долоні, видно перші промені, вони вмить заливають небо малиновою фарбою, а потім швидко, радісно випливає сонце. Ніч відступає, птиці щебечуть тисячами голосів, тепер можна повертатися додому щасливою без будь-якої причини.

Як вільно й природно співали птахи, так само співалося разом із батьком у церкві. У рідній церкві, у Заньках. Ще малою співалося, як дихалося, звуки сонячними променями обгортали тіло, ставало легко і радісно, маленькі дитячі негаразди забувалися, не залишаючи й сліду. Парафіяни, прості селяни, утирали сльози, засмаглі обличчя світлішали, нічого не скажеш, гарно пан Адасовський зі своєю меншенькою співають, заслухаєшся.

У неї закохувалися, так, закохувалися. Перше зізнання почула в п’ятнадцять років, від товариша брата, навіть імені його не згадає. Приносив оберемки квітів, дивився, як зачарований. Під час прогулянок по-дорослому підтримував руку і, вітаючись, так само чемно та з гідністю цілував їй зап’ясток. Було приємно знати, що комусь ти припала до душі, але не більше. Цей літній роман обірвався раптово. Через її жарт.

Маня вмовила подругу, щоб та допомогла перевірити справжність почуттів цього смішного юнака – що може бути смішнішим за закоханого хлопця. Приготувалися заздалегідь, а коли побачили здаля дрожки з братом і його товаришем, то Маня миттєво лягла на уквітчаний стіл. Запалили свічки, вікна позакривали шторами, а подруга невтішно «заридала над покійницею», схилившись над нею, щоб не було видно, що «мертва» дихає.

Хлопці йшли по будинку й гукали дівчат, голоси наблизились, рипнули двері. Німа сцена: брат Євтихій завмер на місці, остовпів, запала тиша. Дівчата ледь стримували сміх, але пролунав м’який удар об підлогу – закоханий дурник знепритомнів. Замість сміху – конфуз, лікар, страшний батьків гнів. Євтихій був у захваті:

– Як тобі вдалося так збліднути? Без пудри? Навіть риси обличчя загострилися! Ти така талановита, що аж лячно. Містика якась і магія!

О, ці умлівання, непритомності, млості! Скільки вона їх ще побачить, коли раптово опускають лаштунки, роблять незапланований антракт і приводять зомлілих дам до тями. Та хіба лише жінки! Чоловіки ридали, не соромлячись почуттів, що охоплювали під час її монологів таким співчуттям до вигаданої героїні, що деякі не витримували додивитись виставу до кінця. А дехто, навпаки, йшов на її гру подивитись та поплакати. Наслання, мана!!! А потому – овації, нескінченні овації…

Тоді ж, наостанок, неприємна розмова в саду. Знайомі лагідні очі перетворились на злі, холодні, чужі:

– Маріє, ви можете мені пояснити, що то було?

Він ображений, обличчя то блідне, то червоніє, щоки палають. Й очі спалахують ненавистю.

– То був лише жарт. Крижаний тон:

– То був невдалий жарт.

– Може, і невдалий, але ж ви з братом потрапили на мій гачок, повірили, що я померла? Вибачте, я не хотіла поставити вас у смішне становище…

– Ви не мене, ви себе зганьбили. Ви доросла дівчина, вам наступного року виповниться шістнадцять, а поводитеся, як… як… Але я так мріяв… А втім, тепер неважливо, про що я мріяв, – додав гордовито, наче звисока подивився на Маню. – Ви розчарували мене, ваша легковажність недопустима, я пережив розчарування, ви вчинили жорстоко, – в голосі забриніли сльози. – Прощавайте! – хутко відвернувся й стрімко пішов геть.

Увечері його у Заньках уже не було, батько мовчав під час вечері, тільки Євтихій робив їй гримаси підтримки та ласкаво дивилася мати. А Маня тоді вперше по-дорослому зрозуміла, як це жорстоко: кохати, але не бути коханим. Так і той нещасний написав у записці, яку занесла маленька дівчинка і тихенько передала, щоб ніхто не побачив. Листок був трохи зім’ятий і переповнений докорами, доріканнями, жалкуваннями. Імені того юнака не пам’ятає, а останні слова у записці сплили у пам’яті: «Страшна річ – кохання, найпаче, коли ти кохаєш, а тебе – ні!»

Марія Костянтинівна проти волі всміхнулася, очі вдивлялися в темряву за вікном, у далекі вогники в горах. За всю дорогу жодного разу не проглянуло сонечко, нема чого дивуватися: пізня осінь.

Страшна річ – кохання… Вона, наче проклята ображеним юнаком, не знала кохання тривалий час. Навіть стояла на весільному рушнику, вінчалася, бо надіялася, що наречений виконає обіцянку, дозволить те, про що тато й слухати не хотів, не звертаючи уваги на умовляння вчителів, викладачів співу. Навіть Ніжинському предводителю дворянства, самому Радченку відмовив, майже нагрубив, коли той після вдалого її виступу підійшов до них і в надпориві звернувся до таточка:

– Моя порада тобі, Костянтине Костянтиновичу: трохи Маня підросте, віддайте дівчинку до театральної школи або до консерваторії. Вона винятково обдарована!

– От свою доньку й відправляйте до консерваторії, замість того, щоб давати мені такі поради! За своїх дітей сам потурбуюсь. Мене навіть дивує, навіщо ви заговорили на цю тему, хіба я питав вашої поради?

А Олексій Хлистов припав батькам до душі: дворянин, артилерист, красень, поведінка шляхетна, а доньці-то вже за двадцять. Наречений брав участь в аматорських виставах, вихваляв Маню, захоплювався її грою, підтримував у її прагненні вчитися співати – який голос! Так тільки ангели співають на небесах!

Давав розсудливо пораду:

– У таких випадках єдиний вихід, щоб позбутися тиранії батьків – фіктивний шлюб з людиною прогресивних поглядів. Ви не маєте права заривати свій талант у землю! Слухати вас, дивитися на вас – справжня насолода! Штукарство – то не кожен вміє, навчити неможливо, то від Бога, – подивився очима, повними кохання та захвату. – А може, краще вам вийти заміж за чоловіка безмежно відданого вам, який би підтримував ваші прагнення до сцени, вашу любов до театру?

І вона так довірилася йому! Так надіялася! Не знала, що то була змова і договір з батьком. Якби ж то знаття!

Під час вінчання під купол церкви злетіла біла голубка, старенький священик навіть заплакав, промовив зворушено:

– Прикмета добра і світла для молодих! Щасливим буде ваше подружнє життя.

Та Марія знала, що підстроїли це «щастя» друзі-аматори з театрального гуртка, хотіли, як краще, та жарт набув блюзнірських рис. Не пускали б ту голубку в церкві… Штучне це щастя, несправжнє, оманливе. Так і сталося…

Через декілька місяців спокійного сімейного життя, коли Маня нагадала Олексію Антоновичу про його дошлюбні обіцянки відпустити дружину до Петербурзької консерваторії, почула суху й злу відповідь: не годиться дружині офіцера лицедіяти, по сценах кривлятися, публіку розважати, призначення жінки – бути біля чоловіка і виховувати дітей, а не думати про консерваторії та театри.

– Маріє, у тебе перед очима приклад вашої шановної матері, вона – бездоганна господиня. Звідки ж ці незрозумілі прагнення? Тим паче, що я не проти твоєї участі в аматорських виставах, співай, якщо кортить, я й сам люблю послухати твій спів, але всьому є розумна межа, яку ніхто не має переходити без покарання.

Вона тоді три дні не виходила з кімнати, відмовлялася від найсмачніших страв, будь-якої їжі… Зненавиділа і скорилася. Грішна, зраділа, коли чоловік поїхав на війну, бо повернулася майже на рік до батьків, доки він воював проти турків, допомагав звільнити багатостраждальний болгарський народ. Там десь поруч воював і рідний братик Євтихій. Щодня молилася за обох, за одного – з любов’ю, за другого – з обов’язку дружини. Вимолила, залишилися живими.

Знову почалося мандрівне військове життя, опинилася з чоловіком у Бендерах, у Бессарабії.

Приїхала до нього в лютому, засмутилася: бачила закутини, глушину, нетрі – але таких! Може, найбільше засмутило, що лютий, а тут – дощі холодні, багнюка на дорогах непролазна, хатинки непоказні, після чернігівських лісів – пустка, гола пустельна рівнина, куди оком не кинь. І фортеця на фортецю не схожа… Три місяці звикнути не могла, як птаха у клітці бідкалася. Єдина надія, що у військовому житті все тимчасове, треба перебути, перетерпіти, не на віки вони тут поселились. У чоловіка кар’єра складається успішно, Євтихій вже служить у Петербурзі, може, зарадить.

З початком весни трохи розвиднилося, стало веселіше. Потоваришувала з жінкою коменданта фортеці Єсиповою, Ідою Гаврилівною, наче рідну душу в цьому мороці знайшла. Гарнізонні пліткарки виставляли її як зарозумілу й гонорову жінку, але Іда Гаврилівна колись навчалася співу в знаменитого італійського співака Евераді, і на першому вечорі, почувши голос дружини Хлистова, була у захваті від її музикальності, одразу запропонувала давати уроки вокалу. У них склався гурток любителів співу: війська поверталися з війни, у Бендерах було багато молоді з сильними та красивими голосами, прихильників хорового співу. І Марія, як і у Ніжині, стала солісткою в імпровізованих концертах. У квітні було по-літньому тепло. Наказала покоївці розчинити вікно, свіжий теплий вітерець грав легкою фіранкою, сіла до піаніно, підібрала на слух мелодію народної пісні, почала наспівувати:

І тут неочікувано до її мецо-сопрано приєднався незнайомий підбасок:

Кохання не з першого погляду, а з першого звуку! Ще й не побачила його, а вже охопив страх, в очах – наче яскраві промені сонця, у голові – запаморочення. Слухала б цей голос і слухала!

Пробудив від цього наслання, мороку незрозумілого голос чоловіка:

– Дозволь, люба, представити тобі мого друга й товариша по службі Миколу Карповича.

– Прапорщик Тобілевич до ваших послуг.

Красень, молодий, високий, широкоплечий, на грудях – георгіївський хрест, очі сміються, взяв за руку, цілує… Хіба так буває? Як сонце яскраве, одразу затьмарив чоловіка навіки.

– У вашої жінки чудовий голос, Олексію Антоновичу, дозвольте заспівати дуетом?

Виявилося, він, як і вона, з України, з Херсонщини, майже земляк, ті ж пісні співає, що і в неї, на Чернігівщині. Плакати від щастя хотілося – тут, у Бессарабії, зустріла людину, свого, українця, зазвучала рідна мова. І Микола Карпович зрадів:

– Так то чоловік у вас росіянин, а ви – українка, з роду Адасовських? Бувають же такі приємні несподіванки!

Проспівали кілька пісень. Чоловік слухав із глузливою посмішкою, мовляв, пустують, як малі діти, та – хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала.

Кохання осяяло все її нудне й сумне життя в Бендерах. Усе, що раніше викликало огиду та розчарування, набуло нового сенсу: вона опинилася тут, щоб зустріти це неймовірне щастя, це сонце єдине, цю радість, що перехлюпувалась через вінця. І треба продовжувати грати роль дбайливої господині, що вміє варити смачні борщі, турботливої, уважної дружини і ховати щасливі очі за віями, бо, променисті, зраджують, видають таємницю, яку й сама ще не збагнула остаточно. Сьогодні, за сніданком, Олексій Антонович підняв очі від газети – і довго мовчав, наче вперше побачив свою дружину, сумно розглядав її, і вона не відводила погляду від його очей, витримала… Невже чоловік відчув небезпеку, але не знає, з якого боку чекати?

– Останнім часом ти дуже змінилася. Бендери тебе вже не дратують?

– Зараз часу не маю на дратування. Якщо тобі це цікаво, то Іда Гаврилівна вирішила поставити «Наталку Полтавку», а мені запропонувала головну роль. Пам’ятаєш, як я грала в Ніжині, коли ми вперше зустрілися? Ти так схвально ставився і до вистави, і до моєї гри. Згадай!

Погляд чоловіка потеплішав.

– Може, і мені до вас приєднатися? Ти – Наталка, я – Петро?

Ледь стримала глузливу посмішку:

– Любий, у ролі Петра забагато вокальних номерів.

– Це делікатний натяк на ведмедя? На мій недосконалий слух?

– Ні, просто я не хочу, щоб ти комічно виглядав на сцені. З голосом і слухом у тебе все гаразд, але бракує досвіду. А ще – пані Іда вже запропонувала цю роль твоєму другові, пану Тобілевичу, і той дав згоду. Ми можемо опинитися в незручному становищі. Чому б тобі не спробувати себе в ролі пана Возного? У Ніжині ти показав себе неабияким актором. А в цій ролі замість співу – речитатив.

Олексій Антонович задумався. Репетирувати, хвилюватися, поспішати, замість відпочинку бігти до репетиційної зали – усе це не приваблювало його взагалі, але й залишати Маню разом із цим «героєм-коханцем» Тобілевичем теж не хотілося. Краще, якщо буде поруч, бо є такі чоловіки – краще пальця до рота не класти, відкусять усю руку, кілька разів спостерігав його залицяння до дружин молодшого офіцерського складу, чув їхній зазивний сміх, бачив їхнє кокетування, палаючі очі…

– Гаразд. Чом би й ні?

І почув у відповідь радісний сміх дружини. Маруся вискочила зі столу, обняла, поцілувала:

– Я така тепер щаслива, що ми гратимемо разом! Олексію Антоновичу, ти навіть не уявляєш, як це буде прекрасно, я тобі така вдячна!

Не доїла сніданку, чаю ще не попила, підскочила до піаніно, залунало на всі Бендери:

– Ой, я дівчина полтавка…

З ніжністю подумав: «Ти дівчина з Ніжина, з Заньків, з Чернігівщини, усе в тобі мені миле: і молодість твоя, і врода, і голос твій оксамитовий. Якби ж не оце твоє прагнення сцени, лицедійства, було б справжнє сімейне щастя».

Перервала спів на півслові:

– То я одразу після сніданку збігаю до пані Іди, скажу, що ми гратимемо в «Наталці», гаразд?

– А ти хіба вже не погодилася грати?

– Як це я могла зробити без твого дозволу? Щоб знову між нами незлагода була? Я думала, що ти сердитимешся. Але я надіялася, що ти погодишся, ти ж теж любив театр, мистецтво. Пам’ятаєш ніжинські вистави? Колись ти підтримував мої мрії…

Іда Гаврилівна писала листа, коли до кімнати зайшла покоївка і сказала, що прийшла пані Хлистова. Не встигла підвестися, як до кімнати влетіла Марія Костянтинівна – гарнізонний етикет не був суворим – ця захоплена дівчинка кинулася до неї:

– Він погодився!

Закружляла кімнатою. Від серця відлягло, по-змовницьки всміхнулися одна одній. Досвідчена й розумна Єсипова знала, які непрості стосунки в родині Хлистових, хоча Олексій Антонович, зразковий, майже ідеальний на службі, бездоганно шляхетний у спілкуванні, щастя в родині немає. Разом із Марією розробили стратегію й тактику щодо непередбачуваного чоловіка. З дружиною вчинив непорядно, будучи нареченим, обіцяв одне, а ставши чоловіком, почав говорити зневажливо про актрис, називав їх лицедійками.

Марія Костянтинівна так вдало копіювала його міміку відрази та зверхності:

– Дружина офіцера буде лицедіяти? Тобі аматорства замало, професійну сцену подавай, хіба ти мусиш сама заробляти на життя? Хіба я тебе в чомусь обмежую? Яка невдячність, чорна невдячність! Як розгульне акторське життя можливо поєднувати з сімейними обов’язками? Я собі цього не уявляю! А діти?

– Поки що у нас немає дітей…

– Маю надію, що незабаром з’являться. Вони соромитимуться матері-лицедійки. Співай собі скільки завгодно вдома, ніхто цього не забороняє, розважайся, а родину ганьбити я не дозволю!

Закінчила уявний монолог і розридалась, несподівано для себе. Пані Іда кинулася втішати:

– Не засмучуйтесь, усі чоловіки однаковісінькі, тут уже нічого не поробиш, ви жінка заміжня. А Олексій Антонович вас дійсно любить, так на ваш приїзд чекав! Я вірю, що у вашому житті все владнається, ви обов’язково будете щасливі.

Вистава мала шалений успіх, аматори перевершили самих себе, але це сталося завдяки неповторній зірці – Марії Хлистовій – це її гра опромінювала й надихала всю трупу, її талант примушував інших втілюватись у героїв, не фальшувати. А Марія – Марія жила своєю Наталкою, коханням до Петра, і грати не доводилося, бо була єдиним цілим із героїнею, як у маренні. Почула оплески – і наче прокинулася, здивовано оглянула залу, радісне обличчя чоловіка – навіть йому личить український стрій, щасливі очі Тобілевича. Як він їй до пари, як до пари… на сцені.

Вечеряли разом, великою компанією у Хлистових, раділи успіху, піднімали тости за господиню дому, за її неперевершений акторський талант, і Марія вже не пам’ятала, хто першим сказав чоловікові, голосно, так, що всі почули:

– Відпустіть, Олексію Антоновичу, дружину до акторської школи. Я в самому Петербурзі такої гри не бачив. Не можна, щоб такий талант загинув.

Вина було випито чимало, усі загули – відпустіть, відпустіть! А чоловік жартуючи, щоб не ображати гостей, відказував:

– Хіба не чуєте, у Марусеньки акцент малоросійський, який там Петербург. От якби був український театр, тоді – будь ласка.

Розумний, знав, що в Україні національний театр заборонено. Думав, завжди так буде.

Теж жартуючи, Микола Тобілевич подав йому чистий аркуш, ручку, чорнило:

– Пишіть, пане, розписку: якщо буде український театр, то дозволите Марії Костянтинівні в ньому грати. Так, а тепер ще ваша печатка й підпис, – зухвалий прапорщик акуратно склав папірець і заховав у кишеню під оплески і сміх довколишніх. Одне слово, жарт, та й годі.

Ще декілька вистав зіграли разом. Тільки зі сцени казала те, на що не мала права натякнути, і жодна людина не здогадається, не буде пліткувати, що дружина полковника Хлистова закохалася до нестями, до божевілля. А найголовніше, щоб цього не відчув, не дізнався він сам, Микола, біля якого спалахувала, знищувалася й відроджувалася знову!

Грала вдало і вірну люблячу дружину, та які то були тортури, муки пекельні!

А Микола? Бачила його захоплені очі під час вистав, бо грали разом, як і співали – в унісон, наче одне серце на двох, наче плоть єдина. А по виставі повага і шана: Маріє Костянтинівно – Миколо Карповичу. Він ще й друг-товариш чоловіка, підлеглий, ще й молодший од неї на два роки. І що має робити? Як жити далі?

Щастя тривало недовго. Спочатку командир фортеці заборонив вистави, мовляв, вистачить з вас і музичних вечорів, так безпечніше й спокійніше, а наприкінці літа покинув Бендери прапорщик Тобілевич, дочекався наказу. Попрощався з подружжям Хлистових сердечно, чемно, але ні слова, ні натяку на дружнє листування. Та й навіщо? У них мандрівне військове життя, і його майбутнє не визначено.

Наче сонце в душі закотилося, без його голосу в серці запанувала тиша, мертва… Вперше відчула справжній біль, змарніла, схудла…

Через три роки опинилася у Свеаборзі. Нове підвищення по службі дістав Олексій Антонович, призначили на посаду командира фортечної артилерії. Місцевість виявилася лікувальною, сувора північна природа заворожила. Ліс, скелі, сиві хвилі – на все це Марія могла дивитися, не відчуваючи часу, хоча було лячно перед стихією, наче сама – крихточка перед Всесвітом. Сподобалися і старовинні кам’яниці, гострі шпилі церков.

Після Бендер дихалося легше, доля зглянулася над нею, всміхнулася: Фінляндія здійснила заповітне бажання – вчитися в консерваторії. Поруч зі Свеаборгом, катером можна дістатися, у Гельсінгфорсі було місцеве відділення Петербурзької консерваторії. Професор Гржималі, рідний брат відомого віртуоза-скрипаля, не міг натішитися новою ученицею, її музикальністю, широким діапазоном і красою голосу, силою легень. Пророкував блискуче майбутнє оперної співачки. Погано володів російською мовою, та слова його були бальзамом:

– Как ви пайот! Голос іде не з кріком, а от серца, от серца! Вона теж раділа разом з ним, вірила, що не випадково Господь обдарував її цим дивовижним голосом, співучим талантом.

У Свеаборг приїхали і Єсипови, знову Іда Гаврилівна була поруч, вірна подруга, розрада й підтримка. З нею Олексій відпускав Маню до Петербурга на гучні вистави в театрі. Зрозуміло, не грати на сцені, дивитися, насолоджуватися мистецтвом, заздрити, сумувати. Поруч, у Петербурзі, служив і брат Євтихій, який їй співчував, близька, рідна людина. Його кар’єра впевнено йшла вгору, мав уже генеральський чин, ставав впливовою людиною.

Через півтора року навчання їй запропонували стати професіональною співачкою, настільки блискучими були успіхи. І знову чоловік заборонив, знову – чорна прірва між ними! А як усе помінялося, закрутилося, наче на каруселі, коли випадково побачила на столі у чоловіка лист від Миколи Тобілевича, адресований їм обом. Розлютилася від огиди – чому не показав, що приховав від неї, яку таємницю? Лист був написаний 9 серпня 1882 року в Єлисаветгра ді, тиждень, як отриманий. Микола Карпович писав: «Лист четвертий і останній… Якщо і цього листа спіткає така ж сама доля мовчання, то я переконаюсь, що ви припиняєте будь-які стосунки зі мною, та хоча при повному нерозумінні, але краючи серце, замовкну навіки. Ось чому я цього листа так затитулував… Ще раз прошу пояснити причину, якщо вона є. Вибачайте, бажаю благополуччя. Якщо набридаю листами, звиняйте. Зі щирою любов’ю до вас той, що колись був Тобілевич».

Марія летіла в думках до Києва, а за вікном вагона краєвид поступово змінювався, і прозоре чисте повітря ставало чим далі, тим теплішим. Згадала, як на петербурзькому вокзалі стояв Олексій Антонович із пригніченим виглядом, а поруч – радісний Євтихій з дружиною, яка ледь стримувала презирливу посмішку. Хіба ця розманіжена, благополучна генеральша могла зрозуміти, скільки сліз, роздумів, вагань, безсонних ночей минуло, коли нарешті зважилася на цей відчайдушний крок. Марія дивилася на її застигле обличчя і чомусь згадала жорстокі слова:

– Маю надію, що наше ім’я не буде заплямоване. Ви, любесенька, не маєте права ризикувати високим становищем вашого брата, великий князь дуже скрупульозно ставиться до своїх підлеглих. Якою ви станете акторкою, ще невідомо, а у нас дочка підростає, її майбутнє не можна ігнорувати через чиїсь примхи.

«Примхи» – ось як це називається, це сплетіння з оголених нервів, кохання, розпачу, надій!

Стояла біля вагона, дивилася чоловікові в очі з вдячністю, відпустив-таки після стількох вагань, образливих слів, принижень, але ж відпустив. Богу дякувати треба та любому братику, вплинув, довів, нагадав про обіцянку, розписку, що зберігав усі ці роки пан Тобілевич.

Тепер попереду три місяці волі – стільки їй чоловік дозволив побути самій, дав посвідку на перебування. А потім? А потім нехай буде, як складеться…

Розкланялася з невісткою, розцілувалася з Євтихієм, ледь стримуючи сльози. Брат із дружиною пішли вздовж перону, залишивши наодинці з чоловіком.

– Пробачте мені, Олексію Антоновичу. Я не можу не їхати…

Рвучко притис її до грудей:

– Присягнись, що через три місяці повернешся! Обіцяй!

– Альошо, любий, може, мене ще не приймуть у трупу, може, дебют буде невдалим, може, ще раніше повернуся, я ж не знаю, як складеться, – спробувала всміхнутись, а всередині все обірвалося – а раптом так і станеться?

Нахилився, ніжно поцілував руку:

– Ти знаєш, як я не хочу розлучатися з тобою, як не бажаю цієї артистичної… – зам’явся, підбираючи слово, не хотілося ображати перед розлукою, такою небажаною розлукою, – кар’єри. Ти сама знаєш, що табірне життя згубне для твого здоров’я.

– Північний клімат також! Але ж я живу тут із тобою, кинула Україну, поїхала за чоловіком. А зараз збувається моя мрія! Тобілевич пише, що Марко Лукич організував справжній український театр!

– Не продовжуй, не примушуй мене ще раз вислуховувати дифірамби цьому Кропивницькому. Ви скористалися жартом, моєю необачністю, це стало єдиною причиною того, що я дозволяю тобі їхати. Але, Марусю, не забувай: ти моя дружина перед Богом і людьми, не зганьби нашої родини, прізвища, не завдай страждань своїм батькам. Тричі вдарили у станційний дзвін, схожий на церковний, гулке відлуння окутало вокзал, перон, примусило поспішати.

Хлистов не витримав, почав жадібно обціловувати обличчя – очі, чоло, щоки, знову чоло, наче покійниці. І наостанок – довгий пристрасний поцілунок, так цілують наречену, так цілують коханку, так цілують жінку, без якої життя втрачає будь-який сенс…

Уже пропливли за вікном вокзал, перон, Олексій Антонович, брат із дружиною, а сльози все текли і не хотіли зупинятися. Так у сльозах і заснула, забулася болісним стражденним сном.

А вранці її розбудило сонце. Уперше за кілька днів ранкове проміння пробилося скрізь хмари, всміхнулося – все буде добре.

Ганна Григорівна, бідна родичка Хлистова, яку відправили супроводити Марію Костянтинівну в далеку путь, уже накрила стіл білою накрохмаленою серветкою, розставила прибори, виклала на таріль шматки буженини, пиріжки – їжу, що припасла з дому.

– Прокидайся, голубко, помолимося та й за сніданок, бо кава прохолоне.

Кавували без поспіху, жінка була не набридлива, делікатна, розмовами, розпитуваннями не обтяжувала. Цілісінький день Марія дивилась у вікно, почуття переповнювали, іноді не чула, не розуміла, що каже супутниця. Ця добра жінка ще й погодилася допомагати по господарству, безкоштовно, наче приймачка, нахлібниця.

Усе буде добре. Микола Карпович зустріне у Києві, усе владнається. Вона буде грати на сцені. Хіба не про це мріялося стільки років? Так, їй уже двадцять вісім, чи не запізно? А якщо… Далі боялася продовжувати думку, відганяла від себе, як чорного хижого птаха. Ніякого «якщо» не станеться, дуже висока ціна вже оплачена за цю примарну можливість грати, бути поруч з ним. Знайшла листа від нього, знову пробігла очима знайомі, вже вивчені напам’ять рядки: «Умови Вам Кропивницький обіцяє дуже вигідні, бо я поручився за Вас як за хорошу акторку. Терміново дайте відповідь, інакше зіпсуєте всю справу, тому що на Ваше амплуа нікого не запрошуємо, маючи на увазі Вас. З власного боку мушу сказати, як людина прив’язана до Вас, за Вашими словами, “як собака”, що умови дуже вигідні для Вас, жоден антрепренер не дасть таких грошей, не знаючи, як Ви граєте. Раджу погодитися, тому що коли ми почнемо грати у Києві, Ви сподобаєтесь публіці, у цьому я певен, то він може дати і 250 карбованців на місяць! Не затримуйте відповідь і відповідайте одразу: “Я згодна” – і чекайте на телеграму, коли і куди їхати. Костюмів особливих не треба, тільки малоросійських! Маю надію побачити Вас у Києві на драматичному поприщі. Відповідайте як можна швидше, навіть телеграмою на моє ім’я. Ваш вірний Тобілевич».

Потяг сердито зашипів, повільно зупиняючи колеса. Заскреготало залізо. За вікном метушились зустрічальники, дехто з радісними обличчями, із квітами в руках. Вона з тривогою виглядала Миколу Карповича, Ганна Григорівна спокійно сиділа біля валіз, речі всі давно вклала, відпочивала. Марія пришпилила модного капелюшка, поправила волосся. Чи впізнає її? Стільки часу минуло.

Сиділи, чекали. Перон поступово порожнів. Вантажники везли візками чужі багажі, йшов народ із третього класу, хтось голосно говорив у вагоні. Їх ніхто не зустрів! Крижана змія залізла в думки – навіщо було їхати так далеко? Кидати чоловіка? Звичне забезпечене життя? Відмовлятися від співів, ще ж і курсу не закінчила в консерваторії. Вислуховувати завуальовані шпильки від братової, яка вміла, не порушуючи пристойності, принижувати зверхнім ставленням. Навіщо було їхати?

Двері розчахнулися, в купе залетів юнак у розхристаному пальті, захеканий – наче після тривалого бігу, – звернувся до Марії:

– Пані Хлистова? Даруйте великодушно моє запізнення. Проспав негідник! Але не хвилюйтесь, я вам білети до Єлисаветграда ще вчора придбав, усе зробив, як мені було наказано, – проторохкотів, підхопив валізи та вискочив із вагона.

Нічого не залишалося, як піти слідом із рештками багажу. Хлопець зупинився тільки в залі очікування. Ганна Григорівна дивилася переляканими очима, але мовчала, важко дихаючи після незвично швидкого темпу ходьби.

– Прошу дати пояснення, де пан Тобілевич? Він сам обіцяв зустріти мене.

– Вся трупа, і пан Кропивницький, і пан Тобілевич, всі актриси також зараз у Єлисаветграді. Тут з виставами щось не склалося. Вони вам самі все пояснять.

Марія опустилася на лаву поруч із Ганною Григорівною. Жінки обмінялися розгубленими поглядами: що маємо робити?

– Мене було запрошено для гри у Києві, ні в якому іншому місті я б не погодилася грати, принаймні зараз, доки ми не вкупі з Олексієм Антоновичем.

– Уже сьогодні ввечері пан Тобілевич зустріне вас у Єлисаветграді, присягаюсь! Він там на вас чекатиме, ваш потяг відходить через дві години. Запрошую поснідати, і поїдете далі.

– Ганно Григорівно, не знаю, що й робити… Я не маю зайвих грошей їхати до Свеаборгу, мені було обіцяно, що відшкодують дорожні витрати в Києві, а тепер маємо ганятися за Кропивницьким по всьому світові? Я не знаю, що робити.

Хлопець слухав монолог зі щирою усмішкою:

– Не хвилюйтеся, Маріє Костянтинівно, все буде гаразд, руку даю на відсіч! Обставини так склалися, а в Єлисаветграді вже почали репетирувати! Так на вас чекають! Микола Карпович так вас хвалить, так хвалить!

Залишалося всього дві години на роздуми, точніше, до потяга, і не було з ким розумним порадитися. І переповнювала жага грати, жити на сцені, і не було іншого сенсу існування, і збентежили непередбачені перешкоди – невже і Господь, і доля проти неї? Всі надії марні? І чоловік, якого притаєно кохає, тільки гра її уяви, віддзеркалення її думок, відблиск власної душі, а насправді чужа і незнайома людина. Не приїхав зустріти – не виконав обіцянки. Як поважати і як довіряти такому? Але у вухах зазвучав його голос, чудовий баритон, задушевний, переповнений такою ніжністю, що від самого спомину на очі навернулися сльози.

– Гаразд. Їдемо в Єлисаветград. Ходімо снідати.

Вечоріло, коли прибули на місце. Микола Карпович зустрів зі скромним букетиком непоказних квітів, який був недоречним через велику кількість багажу. Наче жартома, поцілував руки і Марії, і Ганні Григорівні. Покликав вантажника, і той спритно почав складати речі на візок.

– Миколо Карповичу, я б хотіла почути ваші пояснення щодо порушення наших домовленостей, ви з Кропивницьким…

Не дав договорити:

– Шановна моя Маріє Костянтинівно, зараз же їдемо до Марка Лукича, він сам дасть вам усі необхідні пояснення. А потім разом повечеряємо. Місто подивитеся.

– Не поїду я до ніякого Марка Лукича. По-перше, ми не представлені одне одному, по-друге, я з дороги, мені треба переодягнутися, відпочити, дати раду з речами. Надіюсь, Миколо Карповичу, ви знаєте, де в цьому місті розташовано готель.

– Добре, згоден, спочатку завеземо речі, а до Кропивницького потому.

На них чекала бричка з візником, кремезним чолов’ягою в темній свитці, теплій зимовій шапці.

Тимчасове помешкання справило гарне враження: чисто, затишно, постояльців небагато, тихо. У номері три кімнати – дві спальні та вітальня, на вікнах – оксамитові штори. Микола Карпович заніс валізи, картонки, саквояж і залишився у вітальні, доки в своїй кімнаті Марія почала відкривати валізи та шукати сукню для візитів.

– Люба Маріє Костянтинівно, навіщо ці китайські церемонії? Ніхто на вашу сукню й уваги не звертатиме, найголовніше – ви приїхали, наша зірка. Марко Лукич чекає на нас, то ви, будь ласка, покваптеся. Там і повечеряємо, – голосно говорив Тобілевич, щоб було чути крізь двері.

– Я не збираюсь, шановний Миколо Карповичу, нікуди їхати. Повечеряю з Ганною Григорівною.

– Ви – як мала дитина, слово честі! Я вам півгодини пояснюю, що на вас чекають, завтра вже репетируємо з вами. Марко Лукич чекає на вас, а ви знову – за рибу гроші!

Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, якби не втрутилася Ганна Григорівна:

– Маріє, любесенька, навіщо діло відкладати, сьогодні й вирішите, підходяща для тебе справа, чи назад поїдемо. Тут свої панські звички треба забувати, назвався грибом – лізь у кошик.

Кропивницький жив недалеко від готелю у своєї старої тітки, що здавала кімнати акторам і акторкам. На вигляд, звичайний ошатний будиночок, а насправді виявився справжнім осищем, зі своїм чудернацьким уставом, відсутністю і натяку на делікатність та підтримку. Саме в ньому Марія вперше побачила зворотний бік акторського життя з божевільною заздрістю, підступами, брехнею і бажанням за будь-яку ціну усунути конкурентку.

Вони йшли довгим темним коридором, а з відчинених дверей виглядали цікаві очі, за спиною чулось хихикання і голосне шептання. У великій залі було два чоловіки. Один, років сорока, кремезний, із широким обличчям, щось писав за столом, другий, мугикаючи, награвав на фісгармонії якусь мелодію.

– Марія Костянтинівна Хлистова, прошу любити й шанувати.

Чоловік за столом підняв голову, присипав аркуш піском, щоб підсушити чорнило, і неквапом піднявся. Але співак його випередив, він уже галантно, але трохи розв’язно цілував жінці руку:

– Соліст опери Стоян-Свєтлов, – і додав зі смішною гордістю: – Тенор.

Кропивницький демократично потис руку, було б кумедно, якби й він, маючи вигляд сільського мужика, і собі заходився шаркати ніжкою з поцілунками. А от перше питання Марію приголомшило:

– Українською мовою пані володіють?

– Володію, але більше року жила в Фінляндії, ви це знаєте, там мені не було з ким українською спілкуватися, може, що і призабула. Не можу сказати, що досконало володію. Тепер вони сиділи на софі, майже поруч, і жінка розгледіла і палаючі розумні очі, і густе волосся, й офіцерську осанку цього «майже мужика».

– Може, ви і читати не вмієте? – вів далі своє Кропивницький.

– Ні, читати вмію.

Подав «Кобзаря» Шевченка:

– Будь ласка, читайте.

Розгорнула книгу навмання, почала читати. За дверима пролунав жіночий сміх. Чомусь відчула себе приниженою цим недоречним екзаменом. Замовкла ображено. Сміх повторився. Тенор підскочив, щось тихо сказав і щільніше зачинив двері.

– Микола каже, що у вас і голос є. Проспівайте.

– Я не розумію… Це екзамен? Але я не готувалася до нього, я щойно з дороги, втомилася, у такому стані й «задовільно» не матиму!

– Ну-ну, заспокойтесь, будь ласка, сідайте. На фісгармонії ви граєте?

– Хіба і це входить у мою програму?

– Нічого, нічого. Сідайте і заграєте. Ви вмієте прясти на прядці?

– На прядці вмію.

– От і добре! Ви ногами перебирайте, як на прядці. Марія не витримала й розсміялася, усміхнувся й Марко Лукич, скованість, роздратування, напруга зникли. Підійшла до інструмента, почала перебирати ноти, пощастило – побачила романс для тріо «На севере диком», знайомий, колись співала. Але одразу поставила умову:

– Сама співати не стану. Панове нехай приєднуються, тенор з баритоном.

Проспівали чудово, наче репетирували разом. І два прекрасних чоловічих голоси наче взяли в оправу її сильне багате мецо-сопрано, не затьмарили, красу підкреслили. Шум за дверима став таким гучним, що Марія перестала грати. У кімнаті запанувала тиша, а за дверима тривала «вакханалія». Але, мабуть, це було звичним явищем, ні Кропивницький, ні Тобілевич не звертали уваги. Проте екзамен ще не закінчився.

– А все ж таки хотілося вас саму послухати, на що ви здатні.

Марія розсердилась, підійшла до фісгармонії і проспівала декілька гам, закінчивши sol. Оперний співак прийшов у захват, заплескав, підскочив, почав цілувати руки:

– Вам треба в оперу! Такий голос з’являється один раз на сто років! Та це злочин: мати такий голос і не співати, це дар від Бога, не смійте його ганьбити.

– Пане Стоян, не переманюйте нашу актрису, порядні люди так не роблять, – Микола Карпович накинувся на тенора. – У Марії Костянтинівни яскравий драматичний талант. Його не можна заривати в землю.

Своє слово вставив і Марко Лукич:

– Добре, побачимо вас, пані Хлистова, на сцені, у невеликій ролі. Завтра зустрінемося на репетиції.

Йшли знову непривітним коридором, ззаду – хихикання, перешіптування, злий високий голос промовив у спину досить чутно:

– Королева з Сандвічевих островів.

Це поставило останню крапку в настрої Марії, повернувшись до готелю і побачивши розібрані речі, вона розплакалася, розсердилася, наказала негайно все складати та збиратися в дорогу, вона тут не залишиться, у цьому вертепі, у цього злого Кропивницького, серед вульгарних жінок, у чужих помешканнях.

Тобілевич кинувся їй у ноги, почав молити не приймати поспішних рішень, затриматися хоч на одну виставу, доводив, що Марко Лукич – душа-людина і на нього не треба ображатися. Ганна Григорівна знову його підтримала, літній жінці не дуже хотілося знову збиратися в далеку путь. Після вечері Марія трохи заспокоїлася, домовилися, що Микола Карпович заїде за нею о десятій ранку й відвезе до репетиційного залу.

Але й другого дня Кропивницький намагався її принизити. Вона не знала, що то була його звичайна метода: запропонувати для початку найпоганішу роль. Він звелів Марії зіграти майже безсловесну роль старої баби Зачепихи у своїй власній драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю».

Але тут уже обурився Тобілевич, схопив Марка Лукича під руку та силком запхнув до директорського кабінету, залишивши розгублену Марію віч-на-віч із акторами, які не ховаючись розглядали її петербурзьку сукню, модний, ще не виданий у цій провінції крій, незвичного вигляду капелюшок. Оглядали не соромлячись, як якусь тваринку в зоопарку. Одна з жінок розв’язно запитала:

– І що могло таку шляхетну пані привести до нашого театру? Невже теж лицедіяти кортить? От вам і блакитна кров!

Глузливий сміх перекрив суперечку, відгомін якої долітав до сцени.

Нарешті двері розчахнулися, з кабінету вийшов із розпашілим щасливим обличчям переможця Микола Карпович і звернувся до Марії:

– Все. Зараз угоду підпишемо. Гратимеш Наталку Полтавку, довів йому, що таланти треба берегти, плекати, догоджати їм. Ходімо до Кропивницького.

Кропивницький курив біля вікна.

– Микола за вас ручається, я не проти. Під яким прізвищем писатимемо вас в афіші? Хлистова – ви не ображайтеся – але не дуже звучить для сцени. Може, ваше дівоче прізвище?

Марії згадалися слова братової: «Ще не відомо, якою ти будеш актрисою, а у мене донька підростає, що має одне з тобою прізвище…» – і вона заперечно захитала головою.

Тобілевич знову прийшов на допомогу:

– Маріє Костянтинівно, нема чого думати. Зробіть, як я – Садовський! Це ж дівоче прізвище моєї рідної неньки, а брат Панас взяв назву містечка Саксагань, на Катеринославщині, де батько колись управляв панською економією. Порада дуже сподобалась, задумалася. Одразу згадали ся рідні Заньки, перед очима встали домівка, селянські хати, церква. Нерішуче запропонувала:

– Може, Заньковецька? Для афіші добре звучить?

– Зань-ко-вець-ка! – посмакував Микола Карпович. – Краще не вигадаєш, яка ви розумниця!

– Гаразд, так і напишемо, – погодився Кропивницький. – А зараз ходімо на репетицію.

Так народилася видатна українська актриса Марія Заньковецька, неповторна та неперевершена, раз на сто років з’являються такі таланти. Пані Хлистова зникла навіки, відбулося сакральне дійство, бо людина насмілилася змінити своє ім’я, свою долю, кинула їй виклик, і вороття до колишнього неможливе…

Уже на першій репетиції Марія побачила, як радісно на неї тепер дивиться Марко Лукич, із полегшенням переглядається з Миколою Садовським. Надворі осінь, хмарно, а на душі – сонячні промені, навіть хихикання за спиною так не дошкуляють, а говорити дурниці, ставити глузливі запитання при Кропивницькому не наважуються, бо той дуже суворий, вимогливий режисер, сам працює, як віл, і нікому спуску не дає. А поруч Микола-Петро, роль улюблена і грана багато разів, Наталчині пісні ще з дитинства напам’ять знала. Й український костюм їй до лиця, так природно почувається в ньому, наче все життя носила. Заньківський кравець, старий Петро, колись пошив ці плахту, керсетку, як буде дома, треба ще замовити одяг, адже у справжньому українському театрі гратиме!

Вдалий дебют заспокоїв Кропивницького – є актриса на драматичні ролі, не помилився Садовський, не перебільшив, рідкісний талант у пані Хлистової. Навіть на репетиціях після кожної арії Наталки оркестр зупинявся і музиканти плескали виконавиці. Їй було запропоновано підписати контракт. Але… Але Марія остаточно – для себе – не вирішила своєї майбутньої долі, вагалася… Незвичним виявився новий побут, іншими були стосунки між жінками, некультурна поведінка за лаштунками вражала, тому з контрактом не квапилася. Садовський почав нервувати, дивувався – чого тут думати, ви – незрівнянна акторка, а на дівчат не звертайте уваги, вони за іншими законами живуть, вас їхні правила не торкнуться. Вмовив… А ще, коли репетирували «Невільника», п’єсу, яку створив Кропивницький за поемою Шевченка, твір складний, особливо в художньому плані, після Маріїного монологу Марко Лукич розплакався від творчого задоволення, зняв із пальця персня з бірюзою і проговорив піднесено:

– Обручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер я маю для кого писати драми, – і надів персня їй на палець.

На жаль, подарунок був завеликий, і Марія мусила залишити його до кінця репетиції в гримерній, звідки його поцупили, хтось зі своїх братів-акторів. Садовський лаявся і вимагав кликати поліцію, втомлена Маруся сиділа біля дзеркала, ще раз переглядала всі речі, бо жевріла надія, що в трупі крадіїв немає, що перстень десь закотився, заховався та от-от блисне. Блідий Кропивницький вмовляв Миколу Карповича до поліції не звертатися, бо це сильно вдарить по репутації театру, казатимуть: в українському театрі грають злодії.

А ввечері, почувши про інцидент, Ганна Григорівна теж доклала свою ложку дьогтю до зіпсованого настрою актриси:

– Ой, погана прикмета, Марусенько, ой, недобра!

– Ганно Григорівно, то хоч ви не накаркайте, ви ж бачите, я вся знервована, Олексій Антонович пише, що подовжувати дозвіл на моє перебування зайве, це руйнує нашу родину, а тут ще це… Я… я не знаю, що робити, все погано, куди не глянь… – розплакалася.

– Та не побивайся ти так через той перстень!

– Та хіба у персні справа? Мало, що під час дебюту намагалися мені настрій зіпсувати, я ж вам казала – мені на сцену виходити, а вони грюкають, сичать, хихикають! А це ж товаришки по сцені!

На гастролях у Харкові зазнала ще одного нищівного удару, знаку, натяку: під час епідемії підхопила дифтерит, через хворобу голос погіршився, втратилися сила, кришталевий тембр. І хоча й Микола Карпович, і Марко Лукич запевняли, що її голос звучить чудово, для драматичної актриси оперних арій співати немає потреби, вона перебільшує наслідки хвороби – Марія оплакували свій голос, як покійника, не могла втішитися. Плакала, як за передчасною загибеллю таланту, за який має дати відповідь перед Богом.

У цей важкий час поруч постійно був Садовський, втішав, непомітно зблизилися, сталося нарешті те, до чого все йшлося: стали коханцями не тільки на сцені, а й у житті. Прокинулася вранці, побачила Миколу і злякалася. Отже, остаточно перейшла ту межу, яка тепер назавжди відокремила її від чоловіка, ніколи вороття не буде, і тепер не важливо: дасть він дозвіл на проживання чи не дасть.

Несподівано для себе розплакалась, відчула непевність свого становища, підсвідому заплямованість. Микола розплющив очі:

– Кицюню, ти чого не спиш? Спи, ще рано, – пригорнув до себе, поцілував мокре обличчя. – Не турбуйся, все буде гаразд. Ви розлучитесь, усе владнається.

Влітку поїхала відпочити до батьків у Заньки, розказати про зміни в своєму житті. Але ж знала наперед… знала, що так станеться… батькове обличчя вкриється крапельками сердитого поту, очі гнівно звузяться, погляд проткне наскрізь її серце… Не зрозуміє! Не пробачить!

Його прокльони лунатимуть на весь будинок, на весь хутір, чутимуться в Ніжині та Києві. Ото буде радість пліткарям, недругам, заздрісникам! Ще довго лунатиме в її пам’яті хрипкий від люті старечий голос:

– Від живого чоловіка до коханця тікатимеш, Маню? Краще б я не дожив до такого дня, до такої ганьби! Скаржишся, штовхнув тебе? Лаявся?! Я б на місці Олексія вбив тебе! І будь-який суд виправдає! Чуєш, Маню, виправдає – бо переступати людські та Божі заповіді нікому не дозволено! А ти не по-людському чиниш. Може, ти вже й хреста зняла, може, і в Бога вже не віруєш? Це зараз модно: думати «вільно», робити «вільно», заборон ніяких! А мені з матір’ю як людям у вічі дивитися? Найменшу донечку свою, улюбленицю, проґавили, не зуміли до порядку привчити, любили понадміру!

Дякую, віддячила! Будь же ти проклята! І щоб духу твого тут не було! Пішла геть, щоб і очі мої тебе не бачили! Опинилася на ґанку. Не вірила, що батько може бути таким жорстоким. Може, схаменеться? Змінить батьківський гнів на милосердя? Але почула за дверима – батько гримав на матусю:

– Все це твої потурання! Розбестила! А тепер маємо…

Гіркий материнський плач у відповідь. Кинулася назад, до дверей, але ті самі розчинилися, і на ґанок плюхнулася та проїхала, наче на коліщатках, її валіза.

– Геть звідси! І щоб сьогодні тебе в Заньках не було!

Двері сердито гримнули, клацнув засув. Запанувала в будинку тиша, наче всередині – покійник-самогубця, ні відспівати, ні помолитися…

Ледь дісталася хати старенького Петра, кравця, що шив їй український костюм. Валізу покинула на ґанку, рук уже не відчувала, сама ж гулькнула в хатинку, двері зачинила. Почула знайомий старезний голос:

– Хто там?

Зраділа, що сам у домі, бурлака. Озвалася:

– Діду Петре, то я, Марія.

Старий кравець почав побиватися:

– А я ще тільки розкроїв тобі керсетку, ще ж не готова.

– Діду, я не за керсеткою. Це вже потім пошиєте, а сестра Ліда забере, мені перешле. Я до вас у іншій справі. Можна я у вас до вечора перебуду, а коли стемніє, візьмете підводу та відвезете мене до Ніжина. Тільки прошу, ні про що не питайте, несила зараз щось говорити…

– Дівчинко моя дорогенька, заспокойся, не нервуй, усе владнається. Зараз пообідаємо, у мене борщ є.

– Дідусю, не хочу їсти… Можна, приляжу, несила сидіти…

– Лягай, дитино, відпочинь. Від горя більше втомлюєшся, ніж від роботи, – турботливо накрив ковдрою, а сам почав кроїти на великому столі спідницю, бурмочучи тихенько:

– Одягне Маня пишний строй та ще коралі з дукачами повісить на шию, зірки з неба позаздрять, що така краса на землі є, сонячна краса. А Катерині ще один рукав вишити – і сорочка вже готова, полотно таке тоненьке, прозоре, гарне Маня полотно привезла. І відійде від неї біда, все владнається.

Лежала тихенько, вдавала сплячу, під любе буркотіння діда Петра покотилися рясні сльози провини, образи, болю, тільки не каяття… бо міняти в своєму житті нічого не могла, «річку перескочила», вороття не було.

Оплакувала батьків прокльон усю зворотну дорогу, світ навколо почорнів. До тями прийшла в Миколиних обіймах. Жалів. Утішав. Заспокоював:

– Та ви ж, Адасовські, люди гарячі, гонорові, залишки польської крові піняться. Все у вас на емоціях, на почуттях. Марусенько, ти ж така сама донька свого батька. Ти ж кажеш, батько від Олексія листа отримав, може, той щось написав образливе для батькового гонору. Не переймайся, кицюню, простить тебе батько, ще шкодуватиме, сумуватиме за тобою, ось побачиш, що так і буде. Може, не одразу, але владнається.

Микола наче колискову співав, уперше за останній час заснула спокійно. Зажевріла надія: батьки зрозуміють і простять свою блудну доньку, змінить батько гнів на милість, а матуся – рідна, люба матуся, не проклинала, не взяла такого гріха на душу, тільки плакала… І Євтихій все розуміє, підтримує, і брат Сашко притулок дав у перші дні, і сестра Лідія не одвернулася, і дружина дядька на її боці. Усе владнається.

Владнувалося протягом трьох років. Батько спочатку й чути не хотів про свою улюбленицю, навіть сердився, коли хтось згадував про неї, а коли питали знайомі, ввічливо заперечував: у нього немає дочки Марії, а є одна донька – Лідія. За кілька місяців до смерті все ж таки написав листа Марії, дозволив приїхати. Може, через мудрість батьківського серця змирився, відчуваючи насування вічної розлуки. А може, не змирився, але простив, навіть молебні замовляв, каявся за свій прокльон, відчув, яку руйнівну силу мають слова прокляття.

Олексій Антонович вимагав повернення, його листи знаходили її скрізь, де гастролював український театр: і в Києві, і в Харкові, і в Одесі, і в Чернігові. Скрізь вистави мали величезний успіх, трупа поповнювалася талановитими акторами, Кропивницький написав «Глитая», роль Олени у виконанні Заньковецької надала п’єсі такої глибини, що газетярі захлиналися від захвату: «Важку роль зіграла пані Заньковецька. Різноманітні відтінки страждання, якими живе ця роль, знайшли своє вираження у її нервовій пристрасній грі. Актриса мала колосальний успіх, хоча це стоїло їй справжнього зомління і справжньої істерики на сцені».

Чим більший успіх Марія мала на сцені, тим суворішими ставали листи законного чоловіка. Спочатку читала, плакала від безсилля та кидала шматки паперу у вогонь, потім починала одразу жмакати та рвати папір, не хотіла читати тих дорікань і образ. Ніяк не міг змиритися, що дружини у нього фактично нема, так, закон на його боці, якщо захоче її зганьбити, то з поліцією повернути зможе, але це зганьбить і його самого, його офіцерську честь. Несподівано дізналася від Євтихія, що Олексій Антонович подав у відставку і написав місцем своєї майбутньої локації Ніжин.

А в цей час український театр жив насиченим творчим життям. Приєднався й очолив театр Михайло Старицький, який не тільки поповнив репертуар новими якісними п’єсами, як це робили Кропивницький і Карпенко-Карий, але й підтримав матеріально: актори почали отримувати гідну платню, не шкодував грошей на костюми, бутафорію, декорації. Другий сезон пройшов так само вдало, як і перший: Одеса, Миколаїв, Єлисаветград, Київ, Житомир і знову Одеса. Глядачі влаштовували овації, кидалися до рампи, раз у раз викликали акторів, молодь закидала сцену шапками, стрибала на сцену, обнімалася з акторами. У Києві генерал-губернатор Дрентельн так налякався братання української публіки з українськими акторами, що, побоюючись демонстрацій та крамоли, заборонив допускати українську трупу до Києва на гарматний постріл. Заборонив грати українцям у всьому Київському краї, а в нього ж входили губернії Київська, Полтавська, Чернігівська, Подільська і Волинь. І ця заборона протрималася десять років!

Незважаючи на всі родинні негаразди, Марія була щаслива. Поруч – кохана людина, що фанатично вірить у її талант, вони одне ціле, такого неперевершеного дуету не знала жодна сцена світу. Микола так само талановитий, жодного фальшивого звуку, довершено веде свою роль, а пристрасть і грати не доводиться, вона спалахнула між ними так яскраво, що самим лячно, і немає вже сенсу приховувати від друзів-акторів, шила в мішку не скрити, щасливих очей не сховаєш.

Як довго тривало це безхмарне рожеве існування? З’явилася подруга і на сцені, і в житті – Ганна Затиркевич, дуже талановита, а тому й не заздрісна, одразу стало легше дихати. Ця жінка мала природний дар миротворця, плітки знищувала в зародку, бо вела дізнання, як справжній слідчий:

– Ви це самі бачили? Чули, як хтось казав? Хто саме? Не пам’ятаєте? То навіщо язиком плескати, якщо не пам’ятаєте? Вас це не обходить. Тож краще сидіть та слова своєї ролі повторюйте, а не язиком плещіть. Чуєте дзвін, а звідкіля дзвонять, не знаєте.

Наче молоточки вдарили у скроню, коли вони сиділи після вистави і неквапно знімали грим – гример відпросився, сказав, що дружина хвора, і Ганна, дивлячись у дзеркало, тихенько почала:

– Ти, Марусю, не ображайся на мене, але хочу дати тобі пораду.

– Ганнусю, чого б я на тебе ображалася? Я сама сьогодні не дуже задоволена своєю грою, – лагідно відгукнулася Марія, знімаючи обережно коралі та пакуючи їх у футляр. – Марко Лукич нічого не сказав, та я сама відчуваю, втома дається взнаки, мені ж не сімнадцять років.

– Отож то й біда, що не сімнадцять… Не подобається мені, як твій Микола Карпович на новеньку травесті дивиться. Те дурне дівча попервах червоніло, як маків цвіт. А вчора чую, він їй щось говорить, а вона хихикає зазивно, мене побачила й відвернулась.

Марія Костянтинівна мало не зомліла, у голові закрутилось. Подивилася Ганні у вічі, там – біль і тривога. Не сімнадцять років… Коли дізналася, що коханий на два роки молодший від неї, навіки забула дату свого народження, зменшила на шість років, бо відчувала себе поруч із ним молодою, привабливою, енергійною! Не залишають на ній роки відмітин, за цим мандрівним життям нема часу старіти. Разом вийшли на вулицю, на Ганну чекав чоловік, поруч стояв Микола Карпович, веселий, красивий, у новому модному пальті, притрушеному снігом. Візника брати не стали, вітру немає, готель недалеко, ще треба зайти повечеряти. За вечерею Садовський почав вихваляти нову травесті, підкреслював кілька раз, що з дівчини може вийти толк, якщо повчити, підказати. Але не це стало причиною їхньої першої сварки, і не її ревнощі.

Він з’їздив у справах до Києва, побачився там із Куперником. Почувши прізвище адвоката, Марія зраділа:

– Ти переговорив із ним щодо мого розлучення?

– Не було часу ще розлучення приплітати, наша аудієнція була короткою.

– Невже ти не розумієш, що я залишаюсь без дозволу на проживання? Знову житиму ховаючись, у страху, що мене будь-якої миті можуть заарештувати й відправити до законного чоловіка?

– Не треба передавати куті меду. Не такий уже негідник Олексій, щоб таке вчинити. Он листи до тебе пише – не думай, що я ревную, у даному випадку я не маю права тебе ревнувати – чекає, що ти повернешся.

– Ні, любий, я не перебільшую! Мене вбиває моє непевне становище, я щодня нервую, а потім ти дивуєшся, звідки жар і непритомність! Я вважаю, що спочатку треба влаштовувати справи сімейні, а потім уже перейматися іншими людьми.

Садовський, наче на сцені, узяв паузу, просвердлив жінку поглядом. Йому зараз не було шкода ні її блідого обличчя, ні очей, переповнених сльозами. Холодно, по-військовому відчеканив:

– Запам’ятайте, Маріє Костянтинівно, щоб надалі між нами не було непорозумінь: справа у мене перш за все, а родина на другому плані!

Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Виплакалася, пробачила, бо вже була прив’язана до нього міцніше, ніж вінчаним шлюбом, уже знала, що жити без нього несила, що злилася з цим чоловіком навіки, з незнаним чоловіком, який поступово виявляє свій норов, свій характер, може бути солодким, як цукор, може бути брутальним та огидним. Але однаковісінько, для неї він той велетень, що затулив од неї сонце, сам став для неї сонцем!

Так, справа для Миколи Карповича понад усе. Тріумфально пройшли гастролі в Петербурзі, українці полонили всі верстви населення, у касі бійки за квитками – вулиця Мойка, що вела до театральної каси, так бувала запруджена людьми всіх рангів, що проїзд на ній зупинявся. Під час вистави глядачі стояли в проходах, але всі сиділи тихо, як мерці, кожен шепіт, кожне дихання акторів було чути в найдальшому кутку зали. Дехто – від нижніх чинів і до сенаторів – терміново згадали, що вони вихідці з України, теж «малороси», приходили до акторів брататися. Модники та модниці вдяглися у вишиванки! Нечувано, вперше в історії театрального життя в Російській імперії українське слово зазвучало в столиці, збурило загал. І нарешті – величезна честь! – трупу Кропивницького запрошують грати для царя. Цар аплодує, цар задоволений, особливо українським водевілем, після закінчення вистави запрошує до себе в ложу, його імператорська величність бажають поспілкуватися з цими талановитими малоросами.

І відбувається для Марії найприкріше.

Градоначальник, генерал Грессер прибіг за лаштунки та наказав:

– Господа актори й актриси, до государя!

– Але ми маємо спочатку переодягнутися, зняти грим, – заперечила Заньковецька, решта її підтримала.

– Всі, як є, так і йдіть! Прошу! – скомандував генерал. – Государ чекає на вас.

Упрілі, по обличчях стікав піт після запального танцю, яким закінчився водевіль, актори пішли представлятися його величності… Вони йшли через залу, глядачі усміхнено вітали своїх кумирів, а позаду йшов, наче конвоїр, грізний генерал Грессер і давав настанову:

– Прошу господ артистів тільки давати відповіді на питання государя… Ствердно відповідайте!

Таке ставлення прикро вразило Марію Костянтинівну, вона вирішила взагалі не розмовляти з царем.

Олександр ІІІ приязно усміхнувся акторам, подякував за гру, за велику насолоду від малоросійського мистецтва, а потім звернувся до Заньковецької:

– Де ви грали раніше?

Марія мовчала, дивлячись у вічі царю. За неї відгукнувся Садовський:

– На півдні, ваша величносте, – він став її голосом!

– Чи не важко вам, шановна, одночасно і співати, і грати? Знову пауза, і знову пролунав енергійний чоловічій голос:

– Звичка, ваша імператорська величносте.

Марію вразило, як Микола, людина, яка не любила «Кацапію», а по-іншому він не називав Росію, могла тепер так принижуватися! Ще їй потому дорікав:

– Маню, ти язика проковтнула? Велику цяцю побачила? Ти чого мовчала, кицюню? Мене цей успіх надихає, тепер Дрентельн скасує свою дурну заборону, знову гастролюватимемо і в Києві, і в Полтаві!

У Миколи знову була справа на першому місці, і через це можна було принизитися, забувши людську гідність…

Надія не справдилася, не допоміг навіть великий князь Михайло Миколайович, під началом якого служив брат Євтихій і який дуже прихильно ставився до української трупи.

– Як, у присутності його імператорської величності грати можна, а у Києві – ні? Зістарився Дрентельн, – дивувався великий князь.

Невдовзі до Петербурга приїхав і сам Дрентельн, і до нього пішов на перемови Кропивницький, бо гарячий і нестриманий Садовський міг тільки зіпсувати справу.

Чекали на Кропивницького в ресторації, хвилювалися більше, ніж перед прем’єрою. Нарешті повернувся Марко Лукич, розгублений, зі сльозами на очах, почав розповідати:

– Прийняв одразу, і хвилини не чекав. Сказав старий лис, що дуже радий мене бачити. Я йому: «Ваша ясновельможносте, Петербург – не Київ, проте…» Не дав слова сказати, перебив: «Дуже радію вашим успіхам, тут і залишайтеся, а до Києва вам їздити не слід. І слухати нічого не хочу! Ви ще на півдорозі від Києва, а студенти вже виряджаються в смушкові шапки, напинають вишиванки, вбираються в широченні шаровари і галасують: “Ми!..їде наш батько!” – це неприпустимо, я цього не можу дозволити!» Я знов до нього: «Але, ваша ясновельможносте…» А він швиденько розвернувся й пішов. Ось такого дозволу я добився, – сумно закінчив Кропивницький.

Марію оточували захоплені її талантом люди, казали, що Заньковецька може залити сльозами глядацький зал, ходили на вистави «поплакати» тими святими сльозами, що не знищують, а звільняють і очищають душі. На сцені їй не треба було грати, бо лицедійство – справжнє лицедійство – це втілення на сцені чужої душі, що проростає в тобі, починаючи з репетицій. І тобі вже нема чого перейматися своїми жестами, мімікою, голосом – на цей час, поки йде вистава, ти інша людина, до кінця, до останньої репліки. Власне нещасливе життя додає правдивих фарб вигаданим героїням, опромінює таким шквалом почуттів, що іноді мусять перервати виставу і надавати ніжним глядачкам медичну допомогу. І їй, знесиленій, треба безліч разів виходити кланятись, високоповажна публіка шанує некороновану королеву театру! А Марія ніяк не могла налагодити особисте життя. Олексій Антонович спочатку й слухати не бажав про розлучення, потім запросив надто дорогу ціну. І не допомогло ні клопотання брата, ні інших поважних друзів-прихильників її таланту. Хлистов прислав лист Миколі Карповичу, яким розбив усі прагнення з’єднатися з коханою людиною вщент. Олексій писав: «Зв’язок ваш із моєю дружиною є факт, але цього недостатньо для офіційного розлучення. Чи визнаєте ви звинувачення мною дружини у незаконному зв’язку з вами? Прошу дати ствердну відповідь. Надіюсь, ви вчините як чесна людина і як колишній друг…»

Марія не дочитала листа, знепритомніла. Коли прийшла до тями, побачила коло ліжка Миколу:

– Кицюню, що сталося? Що могло тебе так знервувати в цьому злощасному листі? Треба радіти, нарешті пан Хлистов дав згоду на розлучення?

– Дав згоду, але якою ціною! Невже ти не розумієш, що через його егоїзм ми не зможемо з тобою обвінчатися? Якби ж він мене навіть не кохав, як постійно стверджує всім, а хоча б поважав, то взяв би провину за розлучення на себе!

– Яка нам з тобою різниця? Ти – моя дружина, ми живемо разом, працюємо разом. Ти станеш вільною, і ми обвінчаємось.

– Ми не зможемо обвінчатися… ніколи, адвокат мені пояснив: якщо розлучення з провини жінки, то вона має право вінчатися тільки після семи років монастирського спокутування гріхів! Провести сім років без тебе, без театру? Ти розумієш, що для мене це означає передчасну смерть, – Марія розплакалася, вткнувшись у подушку.

Розгніваний Садовський, наче лев у клітці, заметушився по кімнаті:

– Який підступний мерзотник, ще має зухвальство нагадувати про колишню дружбу! Але виходу іншого немає, треба погодитися на його умови.

– І що тоді буде?

– Буде так само, як і зараз. Ти була, є і будеш моєю коханою дружиною. Хіба вінчання зберегло твій шлюб? Хіба кого утримував запис у паспорті?

Миколин експромт-монолог ще довго заспокоював Марію, сум зменшився і заховався десь на самому денці серця. Сьомого жовтня 1887 року у Києві Святійший Синод затвердив розлучення Хлистова Олексія Антоновича з Марією Костянтинівною, у дівоцтві Адасовською. Власноруч написала про себе – «прелюбодіяла», бо жила і живе з чоловіком, якого кохає.

Вийшла із сірої державної установи й прижмурила очі, осіннє сонце засліпило. Йшла парком, підкидала ногою різнобарвне кленове листя – і вперше відчула, що знову вільна. Присіла на лаву, дістала новенький паспорт, де рукою чиновника-писарчука дуже красивим каліграфічним почерком після прізвища «Адасовська» було дописано в дужках «по сцені Заньковецька», наче остаточне визнання її життєвого шляху в театрі.

Доки тривав процес розлучення, здавалося: розлучиться – і буде щастя. Але нічого не помінялося, хіба що на гірше. Микола став грубішим на репетиціях, особливо після того, як розсварився й пішов від Кропивницького, організував власну трупу.

Марко Лукич був вимогливим, суворим, але ніколи нікого не принижував. Садовський переступав через людську гідність із легкістю полкового коня, кричав, лаявся і за діло, і без діла, і на молоденьких, і на заслужених акторів. Це на репетиціях, а поза роботою…

Нахабна поведінка молоденької акторки щодо неї примусила запідозрити найстрашніше, що могло статися – Миколину зраду.

Герой-коханець на сцені, що причарував її саму з першого звуку голосу, з першого погляду, так само чарував жіноцтво. П’ятирічний виснажливий трикутник, як у театральній драмі з обманутим чоловіком і коханцем, непомітно змінився на багатокутник, що заплівся зі зрад, нещирого каяття, брехливих клятв. Терпіла, страждала…

Слава про неї гриміла по всій імперії, її запрошували на найкращі сцени з фантастичними, нечуваними гонорарами, газети, часописи захлиналися від компліментів, видатні люди схиляли коліна перед її талантом: Антон Чехов, Лев Толстой, навіть українофоб Суворін здався, визнав, пролив «крокодилячі сльози», художники, фотографи просили позувати, втілювали її образ на папері, на полотні… Не цінувала, не поважала одна-єдина людина, чоловік-коханець – Садовський. Навіть колишній чоловік Хлистов визнав свою провину перед нею, побачив брата Євтихія на виставі, підійшов, передав вибачення – хотів знищити такий талант, нехай Маруся пробачить його, якщо зможе. Запізно визнав… А Садовський… Вона волала до нього зі сцени словами своїх героїнь – «катують і недокатують», «я занадто кохала, стала рабою, собакою вірною», «яке плохе в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим», «виженіть кохання з мого серця, а без цього дива я пропаду навіки», «ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки» – не почув, не пожалів, перейшов межу…

Відмовив у ролі, навіть вірна Ганна здивувалася: невже Садовський вважає, що ця молоденька вертихвістка впорається? А коли закричав на неї перед всією трупою під час репетиції: «Ти – нікчема, це я – герой, я – лев, це я створив тобі храм і звів на п’єдестал! Ти без мене – ніщо!» – то її терпець урвався, кинула театр Садовського, спакувала нашвидкуруч речі, поїхала додому лікувати душевні рани, шукати собі іншого пристановища, добре, що українських труп було вже чимало: і Кропивницький гастролює, і у Старицького справа непогано просувається. Й за кордон запрошували, ще влітку, у липні, прийшов лист від Євгена Олесницького, запрошував її на гастролі до Львова, у Галичину, підтримати тамтешній театр «Руська бесіда», слава про неї і там залунала!

Вибір був, та повернулась швидко до коханого Миколи, сказав кілька слів ніжних, листа повинного написав – пробачила, через свою образу переступила, так і пішло життя коливатися: то розрив навіки, то примирення, та з роками все частіші сварки, все довшими та болючішими стають розставання. Більшість примирень починалися з її боку, то листа напише, то когось із друзів попросить допомогти, то білу троянду кине на сцену після вистави, а він усе одразу зрозуміє, підніме квітку, усміхнеться.

Як гарно думається під стукіт коліс! В останньому листі після всіх порожніх слів про її розхристані нерви, її хворе серце, про її дорогоцінне здоров’ячко дописав про свого другого сина – розстався з Євгенією Базилевською, таких, як Микола, і законний шлюб не утримає! – «Прийми цю дитину». Цікаво синів поділили, переполовинили: старшого колишня дружина забрала, а меншого – він.

І почав складатися в голові Марії монолог, звертання до нього, якого ніколи йому не вимовить, але зараз слова з’являлися невимушено, текли, як струмок:

– Ти же знаєш, любий, моє серце наповнене лише тобою, роки линуть, мені вже п’ятдесят, а без тебе я не можу, не вмію, не хочу жити. Але – добре, я знайду в серці місце і для твого сина, безневинного хлопчика, заручника твоєї зради, однієї з багатьох.

Миколо, ти знаєш давно, ти певен, що я вмію прощати… Я пробачила і цей твій законний шлюб, і це було найбільше й найболючіше приниження, якого я від тебе зазнала! Чверть віку я була поруч із тобою! О! Як змінювався мій статус: улюблениця родини – учениця пансіону – щаслива наречена – дружина з розтоптаними мріями – кохана жінка, яку люблять понад усе – коханка, яку зраджують і принижують. Коханий, скільки разів я тікала від тебе у сльозах, у відчаї, щоб згодом повернутися назад, бо заміни тобі в моєму світі не існує. Ти, такий розумний, добрий, мудрий, невже ти за час нашого спільного життя так і не зрозумів, що існують такі однолюби, як я, які душу покладуть за кохану людину, усе пробачать, хоча й серце порветься на шматки, усвідомлять усі недоліки коханого, а не будуть у змозі розлюбити. І ніхто не має права вирішувати, чи це від сили почуттів, чи від слабкості духу.