Міцний кулак туарегів

4 ЛІКАР ЛІКУЄ — І ВИГОЮЄ

уди поклали тіло мого синочка? — спитав Абу-ль-Гасан.

Воротар упізнав купця й низько йому вклонився, потім мовчки й з гідністю дав знак оздобленою палицею, щоб пан ішов за ним. Вони проминули подвір'я, вибрукуване червоно-чорною мозаїкою, й увійшли до внутрішнього двору, де звичайно в певні дні відбувалися судові процеси великого значення й де віддавали найвищу земну справедливість тим, хто зазнав кривди.

Але сьогодні всі справи з наказу Великого каді відкладено, аж поки відбудеться процес проти Махмуда Алі та його «спільників». Ахмед-ефенді вирішив використати цей випадок і навчити увесь тутешній люд, «бо навчити справедливості важливіше, ніж покарати! Люди, побачивши, до чого призводить їхній гріх, відмовляться од гріха й таким чином уникнуть великого нещастя». Так вирішив каді.

Це мав бути застрашливий процес, який прилюдно затаврував би нетерпиме ставлення до учнів.

Серед тих, що юрмилися на палацовому подвір'ї, чимало було таких, які прийшли сюди рано-вранці у власних справах. А тому що розгляд інших справ було відкладено, то всі схвильовано гомоніли про випадок з Махмудом Алі. Кожен знав сина заможного й вельмишановного купця Абу-ль-Гасана. І коли нещасний батько нарешті з'явився на подвір'ї, присутні співчутливо привіталися з ним, розуміючи батьківське горе.

— Хай аллах додасть тобі сили! — мовив якийсь старійшина від імені всіх;

Абу-ль-Гасана схвилювало співчуття, й сльози застелили йому очі, а воротар вів його далі, кудись аж у глиб палацу. Коли вони зупинилися перед дверима на галереї з колонадою, воротар мовив:

— Твого сина поклали тут. Це офіційне помешкання Ісмаїла-Бу-Дерба-ефенді! — й пішов до славнозвісного лікаря доповісти про гостя. Невдовзі він повернувся схвильований та збентежений і, затинаючись, попросив шановного купця ввійти.

І Абу-ль-Гасан побачив те, що так схвилювало воротаря.

— Гасанку, ріднесенький! — вигукнув він і завмер на порозі.

Старий воротар за дверима всміхнувся: адже він сам мав чотири сини і тому знав, що таке батьківська ласка. Тільки батько розуміє, що значить сина, котрого щойно оплакали, побачити серед живих, наче воскреслого з мертвих.

Маленький Гасан напівсидів на просторому хакімовому[18] дивані й з болісною усмішкою дивився на двері, звідки мав увійти татусь.

Побачивши батька, Гасан заплакав, а старий, гадаючи, що то між чудовими атласними подушками на дивані дух загиблого сина, не міг вимовити й слова.

— Склади подяку аллахові, пане, — почувся голос із глибини просторої кімнати, більша частина якої була добре обладнаною лікарнею, а решта правила старенькому за приймальню. — Склади подяку аллахові, бо він звелів ангелові стримати руку лихого чоловіка, якого люди звали Махмудом Алі і якого від сьогодні зватимуть — убивця дітей. Адже лишалося зовсім мало, пане, щоб твоя дитина назавжди пішла од нас. Поглянь, Абу-ль-Гасане, рана хіба що на палець од скроні. Ще трошечки — і навряд чи пощастило б урятувати хлопця…

Старенький лікар міг би й не пояснювати, що саме урятувало Гасанові життя. Адже про його мистецтво забобонні люди складали легенди.

Та учений понад усе на світі ненавидів брехливу поголоску про надприродність деяких людських знань. Він не став би розмовляти з людиною, котра з якоїсь причини вихваляла б його працю хоча б на волосинку більше, ніж того вона варта. Він би такого чосу дав підлесникам, що ті і в двері не втрапили б.

Старому лікареві уже минуло сімдесят. І важко сказати, хто він був насамперед — лікар чи мудрець.

Абу-ль-Гасан забув геть про все на світі. Схилившись до сина, він лагідно вичитував йому:

— Хлопчику мій дорогий, скажи, чому Ти ніколи ані словом не прохопився про те, який звір був той мерзенний Махмуд Алі?!

Хлопець закусив губу й мляво знизав плечима:

— Гадаю, татусю, ти й так мав зі мною багато клопоту. Зрештою, якби я пішов од цього, то, певно, мені перепадало б од іншого майстра…

— Але ж яка то потвора в людській подобі!..

— Мабуть, він не владен у своїх вчинках, татусю. Коли настає літо й на вулиці гаптарів усі задихаються від спеки, жирний піт заливає Махмудові Алі руки й псує гаптування. Тоді він ненавидить увесь світ. Проте люди вважають, що він весела мавпа, й Махмуд Алі не може навіть вилаятись, як це зробив би хтось інший. Отже він скаженів, а я діставав стусанів…

Абу-ль-Гасан уперше почув, що його наймолодший говорить так до ладу; й далебі йому раптом здалося, що з ним розмовляє не дитина, а мудрий старець. Він взагалі не пам'ятав, щоб досі розмовляв з Гасаном про щось серйозне. Адже Абу-ль-Гасанові вистачало часу хіба що запитати малого про те чи інше. Та й від старших синів він вимагав короткої і конкретної відповіді. Купець вважав, що Гасан нерозумне дитинча, з яким можна хіба що пожартувати.

Тому Абу-ль-Гасан тепер вирячив очі, дивуючись з розважності синочка. А ще більше тому, що в хлопцевім голосі не відчув ненависті до ката.

Це вже занадто. Зачудованими очима дивився він на лікаря, наче благав пояснити, що сталося з його дитиною. Заклопотані справами батьки завжди мало знають своїх дітей.

Але старий лікар тільки мружив очі й далі варив ліки. Потому налив ті ліки до склянки з водою, дав хлопцеві випити і сказав:

— А тепер ляжемо, герою, й усе проспимо!

Хлопець скривився, але послухав. Лікар кивнув батькові, й вони удвох вийшли на легеньку, підперту колонадою у маврітанському стилі, галерею, що утворювала ніби коридор над подвір'ям, — з одного боку відкритий, а з другого сполучений багатьма дверима з велетенським приміщенням. Мовчанку порушив хакім:

— Коли б я був каді Ахмед-ефенді, то засудив би тебе, пане Абу-ль-Гасане, за катування власного сина!

— Мене?! — здивувався старий Гасан.

— Насамперед тебе! Спочатку тебе! Хіба не дав тобі аллах п'ятьох синів, щоб ти нарешті навчився бути батьком? Чи, може, тебе так обсіли злидні, що ти з дітьми вмер би з голоду, якби щотижня тільки на годину забув про своє збіжжя та про горщики, повні срібла? І оту годину приділив своєму майбутньому? Авжеж. Хіба майбутнє людини ховається в коморі, яка може згоріти, або в його скрині, по яку бодай завтра чи післязавтра може прийти вояк, щоб покласти її до ніг князя, бо падишахові аж кортить розпочати війну, а грошей зась? Колись араби вірили, що чоловік безсмертний лише доти, поки на землі живуть його нащадки: сини та онуки… Не мати синів було для араба найвищою карою. Без них не було йому спасіння. Ти тверезий торговець, і тому я кажу тобі про це. Правда, араби були тоді поганці, вони поклонялися ідолам, і в центральній молитовні в Мецці було триста ідолів, бо кожне арабське плем'я мало свого бога, якому приносило жертви. Але нерозумно гордувати людьми, які були неосвічені. Поглянь! Величезна територія, що має назву Аравійський півострів, як ти знаєш, з давніх-давен вкрита пустелями. І саме несприятливі умови спонукали арабів до тривалої боротьби за шматок хліба. Тут суворіше виховували синів, ніж у будь-якій іншій країні. Тут не лінувалися, бо на цій землі мало-хто був справді багатий. Племена воювали між собою, і часто переможені залишали бідну батьківщину, щоб шукати прожитку деінде.

Сірійці, фінікійці та інші славетні народи й держави нашого семітського роду виникли в Західній Азії з отих передарабських давніх племен. І довго ще потому нащадки синів аравійської пустелі дивували світ всіляким мистецтвом, як, наприклад, давні фінікійці — судноплавством.

Ти зрозумів тепер, чому я сказав, що ти занедбав власне майбутнє, яке для кожного з нас — це наші сини? Зрозумів, чому тебе мали б покарати, як суддя карає непутящого банкіра, що, пустившись берега, розтринькав золоті, дані йому на схов?

Абу-ль-Гасана ще ніколи так не лаяли. Він ішов наче мокрий півень. Мовчав, тільки в канцелярії каді Ахмеда-ефенді проказав:

— Хай буде щасливий ваш день!

— І твій… — відповів Великий Каді.

Потім Абу-ль-Гасана запросили дати свідчення. Кінець кінцем з нього зняли обвинувачення в тому, що він нехтував батьківськими обов'язками.

Урядовий лікар, хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ель-Суса-ефенді — таке його повне ім'я — прокинувся о п'ятій годині пополудні й квапливо заходився вбиратись у великий білий бурнус — вовняний рясний плащ з марокканським каптуром біля коміра. З палацу він вийшов у супроводі особистого слуги і попростував широкою вулицею. З моря дув сильний північно-західний вітер, і старий хакім притьмом натяг каптур на свою чорну єгипетську офіційну феску.

Вони дійшли до мечеті Мекилового сина, а там їм показали марабутів будиночок.

Слуга хакіма пішов повідомити про прихід свого пана, але невдовзі повернувся. Святий кудись пішов годину тому, а в будинку була тільки чорна перелякана рабиня, в якої сьогодні пропав син: мовляв, утонув. Марабут саме пішов просити допомоги в кавассів…

— А чи не сказала тобі, Саїде, ця бідолашна жінка, як звуть її бешкетника? — всміхнувся лікар балакучому слузі.

— Гадаю, що…

— Карембу, так?

— О, мій ефенді — всевідаючий!

— За те, що ти, пройдисвіте, надто брехливий, я мав би тебе власноручно втопити в затоці, бо отакий слуга не робить хазяїнові честі. Але за мене це зробить, напевне, добрий аллах, якого ти щойно образив. Та з ним уже ти порозумійся сам.

Ефенді був сьогодні в чудовому настрої.

— Мій милосердний добродію! — злякано заволав Саїд. — Ти кажеш про умертвіння свого бідолашного слуги жартома — а що, коли який-небудь злий дух почує і сприйме твої слова як наказ для себе?

— А чи я не знаю свого Саїда? Хіба хто чув, щоб злий дух, надриваючись, тяг пройдисвіта через усе місто, аби намочити його в морі? Гадаю, що досі в Тріполі нічого такого не сталося з жодним негром…

Раптом хакім замовк. Якась думка сяйнула йому, й він забурмотів:

— О боже! Адже Карембу теж негр. І він справді був би перший (принаймні як я знаю за свої сімдесят років), хто загинув би у цих хвилях без явного насильства…

І хакім мовчки ввійшов у дім.

З другого подвір'я долинало ридання. Старий підійшов до жінки, яка голосила, б'ючись об бруківку головою.

— Мир тобі, — привітався лікар.

Злякавшись чоловічого голосу, рабиня урвала голосіння.

— Адже я йому казала, що пана немає вдома…

— І саме через це ти так лементуєш? Чи, може, тобі щось болить? Я — хакім Ісмаїл.

— Немає ліків од болю матері, в якої утонув син, вельмишановний ефенді. Тринадцять років життя я присвятила тільки своєму Карембу, бо лишилася з ним одненька на цілому світі. Мій найдобріший чоловік помер раніше, ніж у мене народилася дитина…

— А, то Карембу народився після смерті батька? І що ж твій розпещений одиначок тобі наговорив? Чому ти думаєш, що він пішов саме топитися?

— Ні, ефенді, Карембу не казав мені нічого, але Набула… той торговець баранячими головами…

— І найкращий друг малого Гасана та твого Карембу, еге ж?

— Та-ак, — здивувалася мати.

— Ну, то що ж тобі, жінко, сказав той шибайголова, що ти заливаєшся слізьми, наче твого гультіпаки вже й на світі нема?

— Вони домовилися, що Карембу одразу ж по ранковій молитві побіжить дивитися на корабель, аж на Банчину. Адже наш господар хотів узяти Карембу з собою до Туніса. Тож хлопці нетерпеливо чекали на корабель. О ефенді, вони такі нетерплячі! Карембу мав іти туди рано-вранці, а Набула повинен прибігти до нього близько полудня. Та коли Бабула прибіг на берег — Карембу й сліду не лишилося…

— Бабула заробив на горіхи за те, що так тебе налякав…

— Ах, Бабула не сказав ані слова, ефенді. Але якщо сьогодні на вулиці гаптарів убили Гасана… такого нещасного дня… знатний пане… обов'язково станеться ще ціла низка нещасть…

— Ага! Забобон! Авжеж, таке бісеня, як твоє, піде розпитувати віщунку, коли йому найкраще втопитися! Плач, плач, навіжена! А коли виплачеш очі, то приходь! Я скажу тобі, що Гасан лежить — але не мертвий — просто спить собі…

Мудрий хакім не домовив, бо у дверях з'явився Бабула, підтримуючи своїми довгими мавпячими руками Карембу. За ними ввійшли обидва чоловіки з Догани. Вони на віслюкові довезли пораненого до порога, а тут уже свого друга схопив Бабула.

Лікар вислухав розповідь про нещасливий стрибок, оглянув ногу й лишився задоволений. Він винагородив кожного рибалку великим срібняком, якого ані перший, ані другий ще зроду не держали в руках. Потім на подвір'я ввійшов марабут. Привітавшись із ним, учений, значливо всміхнувшись, ввернувся до Бабули:

— Я чув, про тебе кажуть…

— Я гадав, ефенді, що Бабула не вартий уваги; але як судити з того, що ти кажеш, то я помилявся.

— Погляньте-но! Ти вмієш розмовляти? А всі чомусь думають, що мати навчила тебе вимовляти тільки «Голова, ех, голова!» — засміявся лікар.

— Навіщо ж Бабулі нагадувати людям, що вони помиляються? Адже вони на нього розгніваються і не купуватимуть у нього…

— Чудово! Ти — торговець! А скільки тобі потрібно грошей, щоб не продавати баранячі голови для корчмаря?

— Цілий турецький фунт, ефенді.

— Ну, то я тобі допоможу. Тримай!

— Немає щедрішого від тебе лікаря, ефенді. Дякую!

— Навіщо ж дякувати, коли не береш гроші?

— А тому, ефенді, що я допіру дещо збагнув. Не гнівайся, будь ласка, але подумай ось про що: чи може віл ревти, як олень?

— Що це тобі спало на думку?

— А чи може віл ревти, як олень, тільки тому, що знайшов у лісі оленячі роги? І чи можу я бути пристойним корчмарем, якщо сам не зароблю одного фунта? Проте коли б я прагнув стати корчмарем, то може й узяв би твій фунт, навіть якби й не вірив, що з мене вийде добрий корчмар. Бо, коли людина чогось прагне, вона не здатна сама побачити все, як воно є насправді. А я нічого надто не прагну…

— … аби тільки бачити все краще? Тож я висловлю твою думку так: ти прагнеш не прагнути всього; ти прагнеш краще бачити все. Хто б ото сподівався такого від Бабули?!

Ісмаїл засміявся.

Бабула спаленів. Він ще ніколи не зустрічав такого дотепного вченого мужа, який розмовляв би з ним як з рівним. Сьогодні вперше Бабулі пощастило, але він одразу дістав, так, що аж у очах заяскріло. Хлопець поплентався до Карембу, ковтаючи сльози.

— Я, мабуть, дав би відтяти собі правицю, аби щодня розмовляти з такою людиною, як великий хакім! — сказав Бабула щиро.

— Скільки ти, мулло, хочеш за твого неповнолітнього раба? — спитав за хвилину лікар у святого марабута.

— Він не продається, хакім-ефенді.

— То я ж хочу не купити його, а викупити на волю.

— У цьому немає потреби. По моїй смерті — а вона вже недалека — не тільки син, а й мати дістануть волю. Не варто давати вогнепальну зброю дитині. Краще почекати, поки вона стане мужем…

— Маєш рацію, мулло! Та для мого плану потрібен не тільки Карембу, але й Бабула. І, їй-право, раніше, ніж ти підеш до раю. Малому Гасанові приречена дорога, мулло. І, коли я не помиляюся, ця дорога уже визначена, о марабуте! Але Гасанове тільце не витримає цієї дороги, якщо його не загартувати. Він повинен весь час рухатися — я пошлю його в пустелю… Та на самоті він загине! Йому потрібні вірні слуги — друзі. А ти його друзів знаєш…

— Добре, я схвалюю це. І, до речі, у пригоді можуть стати мої мандри на собор до Кайруана. Хлопці не знатимуть, про що йтиметься. Обіцяю тобі, що віддам їх у південноалжірських оазах у надійні руки…

Далі вони розмовляли про Махмуда Алі, якого сьогодні засуджено на смерть, але з огляду на прохання впливових осіб та колишню добру репутацію, вирішено виселити гаптаря з країни й конфіскувати тільки половину майна.