Вільгельм ГАУФ МАЛИЙ МУК Казки

З Альманаху казок 1826 року


Малий Мук

Жив собі колись у Нікеї чоловік, якого прозивали Малим Муком. Я його добре пам'ятаю, бо якось, коли я ще під стіл пішки ходив, батько добряче нам'яв мені потилицю через нього. На той час Малий Мук уже був у літах, але на зріст — жабі по коліна. Вигляд він мав доволі кумедний: на маленькому, худому тільці стирчала величезна голова, значно більша, ніж у решти людей. Жив той Маленький Мук у великій старій кам'яниці. Він навіть сам собі куховарив, і не було про нього ні слуху, ні духу, — виходив-бо бідолаха з дому тільки раз на чотири тижні! — хіба що густий дим по обіді раз по раз шугав з його димаря, і люди знадвору бачили, як у вечірній час Мук гуляє собі дахом. Тільки велика голова сновигала туди-сюди на тлі неба. Вдачу я і мої товариші мали лиху і любили пограти на нервах перехожим, тому день, коли Малий Мук виходив надвір, був для нас справжнім святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він вийде. Обережно прочинялися двері, і спершу звідти вистромлялася велика голова у просто-таки велетенському тюрбані, а відтак з'являлося дрібне тіло у старому халаті і просторих шароварах, перехоплених широким поясом. На ньому теліпався довгий кинджал, такий довжелезний, що годі було сказати, чи то кинджал причеплений до Мука, чи то Мук править за доважок до кинджала. Коли він виходив-таки на вулицю, ми нетямилися від радощів, підкидали у небо свої шапки і танцювали навколо нього мов навіжені. Мук поважно кивав нам головою й розгонистою ходою чимчикував вулицею. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: «Малий Мук! Малий Мук!» Навіть пісеньку склали про нього:

Карлик Мук, карлик Мук,

Мешкаєш у кам'яниці,

Хай у ній і не сидиться…

Маєш вдачу ти несмілу,

Не голівку носиш — брилу.

Нум-же, хлопче, не дрімай,

Нас швиденько упіймай!

Так ми частенько глузували з бідолахи, і, на мій сором, тепер мені здається, що я ображав його найбільше; я-бо раз по раз смикав його за халат, а якось навіть наступив ззаду на його великі капці, так що він розтягнувся на землі. Я мало не зайшовся сміхом, одначе стримався, зауважуючи, як Малий Мук, насилу-силу звівшись на ноги, човгає до будинку мого батька.

Він довго не виходив звідти. Я сховався за дверима і з нетерпінням очікував, що буде далі. Нарешті двері відчинились, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і низько вклонився йому на прощання. Я почувався ні в сих ні в тих і довго не наважувався повернутися додому. Нарешті голод узяв гору над моїм страхом, і я боязко прослизнув у двері, не сміючи підняти голову.

— Ти, я чув, кривдиш Малого Мука, — суворо зауважив батько. — Що ж, розкажу я тобі про його пригоди, і тоді ти більше не сміятимешся над бідним карликом. Але спершу ти отримаєш те, що тобі належиться.

А належалася мені за таку поведенцію добряча прочуханка. Нагодувавши мене як слід потиличниками, батько мовив:

— Тепер слухай уважно.

Батько Мука (насправді хлопця звали не Мук, а Мукра) жив у Нікеї й був людиною шанованою, хоча й небагатою. Так само як Мук, він завжди сидів у будинку й рідко потикався на люди. Він соромився свого сина-карлика, і нічого його не вчив. У свої шістнадцять років Мук тільки те й робив, що собак ганяв, і батько, чоловік суворий, усе шпетив хлопця, закидаючи стоптані капці і вітер у голові.

Якось батько Мука впав на вулиці й дуже забився. Після цього він занедужав і незабаром помер. Бідолашний невіглас Мук залишився один, як билина в полі. Батькові родичі, яким той заборгував, вигнали хлопця з дому. «Іди, — кажуть, — може, і знайдеш десь своє щастя». Мук надто не відмагався, хіба що випросив собі старі штани й куртку — все, що залишилося після батька. Батько в нього був високий і гладкий, але карлик недовго думаючи підрізав куртку і штани й одягнув їх. Щоправда, вони були занадто широкі, але на це не було ради. Обмотав хлопчина голову замість чалми рушником, причепив до пояса дамаський кинджал, узяв у руку палицю і пішов світ за очі.

Цілий день Мук чимчикував бадьоро; як-не-як він подався шукати свого щастя; втім, варто було хлопцеві зауважити, що під сонцем виблискує якийсь черепок, як він спинявся, гадаючи, що той ось-ось перетвориться на діамант; помітивши, як світиться купол мечеті чи виблискує озеро в далині, відразу налягав на ноги, бо йому здавалося, що він має потрапити у якийсь казковий край. Овва! Тільки-но він підходив ближче, як ті химери миттю розвіювалися, враз брала втома й озивався бурчанням живіт, нагадуючи, що він досі у країні смертних. Так він брів два дні, голодний і холодний, утративши надію на те, що десь воно є, те щастя; їв самі плоди з поля, спав на твердій землі. На ранок третього дня ген-ген він розгледів велике місто.

Півмісяці блищали на дзвіницях і мінилися під сонцем дахи, здавалося, манячи малого Мука звіддаля. Приголомшений, він стояв мовчки, втупивши очі у незнайоме місто і місцевість. «Авжеж, тут я і знайду своє щастя, — мовив він собі і, зібравши останні сили, рушив уперед, — тут або ніде». Але попри те, що вогні світилися зовсім близько, міста Мук добувся лише по обіді; все тому, що він ледве тягнув ноги, і йому доводилося раз по раз зупинятися, щоб сховатися під пальмою. Врешті-решт хлопець підійшов до міської брами. Поклав він свій халат просто під ноги, зав'язав на голові гарний тюрбан, затягнув пояс і застромив за нього свій кинджал; тоді здмухнув куряву з черевиків, взяв свою палицю і мужньо ступив за браму.

Він перейшовся кількома вулицями, але ніхто не відчиняв йому двері, ніде ніхто не сказав йому: «Малий Муку, заходь-но, їж і пий, хай твої ноги відпочинуть!».

За хвилю він спинився перед великим ошатним будинком. Раптом відчинилося вікно, звідти визирнула старенька і заливистим голосом мовила:

Хто мене чує?!

Каша парує…

Стіл накриваю,

Гостей чекаю;

На столі — наїдки.

До їжі, дітки!

Двері будинку відчинилися, і туди плавом попливли собаки й кішки. Якусь мить Мук мізкував: чи не зайти, бува, і собі всередину; тоді не встояв і згнітивши серце зайшов. Саме перед ним сюди ввійшли двійко кошенят, і він вирішив іти слідом, адже вони, певно, знають, де кухня.

Піднявшись сходами, Мук натрапив на ту бабусю, яка визирала з вікна. Вона ковзнула по ньому непривітним поглядом і запитала, чого хлопцю треба.

— Ти ж кликала всіх на вечерю, — відказав Малий Мук, — а мені й ріски в роті з ранку не було, отож і я вирішив завітати на гостину.

Стара засміялась і мовила:

— Звідки ти, дивний хлопчисько? Ціле місто знає, що куховарю я тільки для своїх любих котиків, а щоб вони не нудьгували, кличу до них хвостатих сусідів.

Малий Мук розповів старій, що змушений був піти, куди ноги несуть.

— Нагодуй і мене разом зі своїми котами, — попросив бідолаха.

Жінка, серце якій торкнула хлопцева розповідь, дала йому притулок, а також досхочу нагодувала й напоїла. Коли Мук упорався з вечерею, стара мовила йому:

— Муку, лишайся у мене, служитимеш мені, важкої роботи я не загадуватиму, і купатимешся в мене, як сир у маслі.

Котячий обід Мукові сподобався, тож він погодився. Роботу пані Ахавзі (так звали бабцю) і справді давала нескладну. У старенької було два коти й чотири кішки. Щоранку Мук розчісував їм шерсть і натирав її вишуканими мазями. За обідом він подавав їм їжу, а ввечері вкладав їх спати на м'якій перині й укривав оксамитовою ковдрою. Крім кішок у будинку жило ще кілька песиків. За ними карликові теж доводилося наглядати, проте із собаками клопоту було менше, ніж із кішками. Кішок пані Ахавзі любила, ніби рідних дітей. Малий Мук і далі жив самотою, як у батьківській кам'яниці: крім кішок і песиків він днями нікого не бачив.

Спершу карликові й справді жилося непогано. Роботи майже не було, а годували його від пуза, та й стара була дуже задоволена слугою. Та потім кішки не на жарт розійшлися. Тільки-но господиня за двері — вони зараз же давай гасати по кімнатах як скажені. Таку бучу зчиняють: геть усе порозкидають ще й посуд дорогий переб'ють. І щойно стара зачовгає на сходах — кішки миттю пострибають на перину, згорнуться калачиком, хвоста підібгають і любісінько лежать собі. А баба бачить, що в кімнаті безлад, і ну шпетити Малого Мука. Хлопець і так і сяк виправдовується, проте господиня більше вірить своїм кішкам, аніж слузі. А кішки вдають із себе святих та божих.

Бідолашний Мук дуже переживав, що й тут не знайшов щастя, і нарешті вирішив піти від старої. Та яке життя без грошей?! Пані Ахавзі ніби й обіцяла йому платити, та хлопець досі не отримав від неї ламаної копійки. Чекав він, чекав, а тоді вирішив сам знайти гроші. Була в тому будинку маленька комірчина, на дверях якої висів замок. Мукові кортіло довідатися, що ж стара в ній ховає. І раптом йому спало на думку, що в цій кімнаті, напевно, гроші. І захотілося йому понад усе ввійти туди, хоча замок міг відбити будь-яку охоту.

Якось уранці, коли Ахавзі пішла з будинку, до Мука підбіг один із песиків і давай смикати його за вилогу халата (стара недолюблювала цього песика, хоча той і пнувся з усіх сил, намагаючись заслужити її ласку, а от Мук, навпаки, часто гладив і пестив цуцика). Песик тихо скавчав і тягнув коротуна за собою. Привів він його у спальню баби й зупинився перед маленькими дверима, що їх Мук досі не помічав. Двері були прочинені. Песик штовхнув двері й увійшов у якусь комірчину; Мук пішов за ним й закляк на місці від подиву: він опинився в тій-таки кімнаті, куди йому так давно кортіло потрапити. Хлопець повів очима по комірчині, силкуючись угледіти бодай якусь монету, проте довкола були самі сукні і дивовижний старовинний посуд. Мукові особливо сподобався один глечик — кришталевий, із золотим малюнком. Узяв він його в руки й заходився крутити на всі боки, аж раптом кришка глечика — Мук і не помітив, що глечик був із кришкою, — впала на підлогу й розбилася на друзки.

Бідолашний Мук не на жарт злякався. Годі думати — треба було тікати: коли стара повернеться і побачить, що він розбив кришку, вона точно намне йому боки. Мук востаннє окинув оком кімнату і раптом побачив у кутку якісь пантофлі. Були вони дуже великі і непоказні, проте його власні черевики геть розлізлися. Муку навіть сподобалося, що пантофлі такі великі, — коли він їх одягне, всі побачать, що він уже не дитина. Вскочив він у обновку, прихопив тоненького ціпка з лев'ячою головою, який стояв у кутку, взяв кинджал і ходу з дому. Щойно місто зникло за спиною, як Мук наліг на ноги. Куди й поділася втома! Так він ще зроду-віку не бігав!.. Здавалося, його штовхала якась невидима сила. Врешті-решт він помітив, що не інакше як пантофлі несуть його і не дають зупинитися. Тоді він крикнув сам собі, як, бува, кричать коням: «Тпру!». Цієї ж миті пантофлі стали як укопані, а сам Мук гепнувся на землю, мертвий від утоми, і миттю заснув. І наснився йому дивовижний сон. Побачив він уві сні, ніби підходить до нього маленький песик, який привів його в таємну кімнату, і мовив: «Милий Муку, ти ще не знаєш, як можуть прислужитися тобі чарівні пантофлі. Варто тобі тричі повернутися на каблуку, і вони перенесуть тебе куди завгодно. А ціпок допоможе тобі шукати скарби. Коли під землею сховане золото, він стукне об землю тричі, а коли срібло, — двічі». Прокинувся хлопець і вирішив перевірити, чи правда те, що сказав уві сні песик. Узув він пантофлі і крутнувся на каблуках. Та куди йому було братися до таких викрутасів! Отож за мить бідолаха вже розпластався на землі. Так він падав і падав, доки після хтозна-якої спроби не встояв-таки на ногах. «А ну ж, дорогенькі пантофлі, несіть мене у найближче місто!» — гордо наказав Малий Мук. За хвилю він уже летів по небу і вітер віяв йому в обличчя. В одну мить хлопець стояв посеред просторого базарного майдану, обставленого ятками. Сила-силенна людей заклопотано сновигали туди-сюди. Малий Мук і собі пішов поміж люди, та ба — то на ногу йому хтось наступить, то когось він кинджалом шпигне. Тоді звернув бідолаха на якусь безлюдну вуличку та й зажурився. Справді, в кишені ні копійки, знайомих — ані душі. Є в нього, правда, чарівний ціпок, який може шукати золото й срібло, проте хто скаже, де лежать ті скарби? Звісно, можна пошитись у прохачі, але це не для нього. «Може, хоч мої пантофлі мене прогодують, — думає, — подамся-но краще у гінці». Певно, що найкраще за службу платив король, отож Мук попрямував просто до королівського палацу.

— Що тобі тут треба? — суворо спитав вартовий на дверях.

— Шукаю, чим би його королю послужити, — відказав Мук.

— Онде наглядач, спитай у нього, — порадив воячисько.

Пішов Мук до наглядача і попросився на роботу до короля. Проте той лише зміряв його очима і кинув: «Ти що, блекоти об'ївся, хлопче?! Хіба бувають скороходи з такими куцими ніжками!? Іди геть, нема мені коли теревені правити». Проте Мук і далі наполягав на тому, що має стати скороходом і робитиме все краще за будь-кого. Наглядач тільки посміявся з коротуна, проте повів його ввечері на королівську кухню і наказав добряче нагодувати малого гостя. Сам він пішов до короля і розказав про Малого Мука та його химери. Король мав жартівливу вдачу. Вирішивши, що наглядач надумав посміятися з коротуна, наказав улаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Король розказав своїм принцам і принцесам, що за вистава буде ввечері, ті поділилися новиною зі своїми слугами, тож подивитися на перегони з карликом зібралося море глядачів.

Коли королівське сімейство повсідалося на своїх місцях, Малий Мук вийшов насеред лугу і вдарив чолом. З усіх боків почулися регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довжелезних туфлях. Але Малого Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом оперся на ціпок і спокійно чекав супротивника. Як Мук і попросив, наглядач гукнув, що шукає найкращого бігуна. Охочий знайшовся швидко, він став поряд із Муком. За мить двоє суперників уже чекали знаку. Принцеса Амарца махнула своєю вуаллю, і бігуни полетіли лугом, мов ті стріли.

Спочатку скороход випереджав карлика, та за якусь мить Мук наздогнав його, а тоді лишив за спиною. Він устиг першим і ще довго чекав свого суперника, королівського скорохода. Король і королева заплескали в долоні, і всі придворні в один голос закричали: «Слава Мукові, переможцю перегонів!»

Повели Малого Мука до короля. Він упав до ніг правителя і мовив: «Могутній королю, я показав тобі лише невеличку частину своєї майстерності; дозволь мені стати гінцем!»

«Е, ні, — відказав король, — призначаю тебе моїм особистим скороходом. Відтепер і назавжди твоє місце — біля мене, любий Муку, щороку тобі видаватимуть сто золотих, і обідатимеш ти з моїми найкращими слугами».

Зрадів Мук, що нарешті знайшов омріяне щастя, і в мріях про свою долю вже піднісся у високості. Як-не-як він запопав королівської ласки, і тепер виконуватиме найнагальніші і найсекретніші доручення. Він і справді показував у своїй роботі неймовірну швидкість і точність.

Але іншим королівським слугам було не до душі те, що вони втратили ласку пана через якогось карлика, який умів хіба що швидко бігати. Тож вони нишком змовилися, щоб виперти його з палацу. Слуги раз по раз скаржилися на нього королю, але той не хотів їх слухати. Він, здавалося, дедалі більше довіряв Мукові, аж урешті призначив головним скороходом.

Мук знав про підступи, проте й не думав мститися. Він мав дитяче серце і лише намагався догодити і сподобатися своїм недругам. Нарешті згадав про свій ціпок, про який був геть забув. «Якщо вже я знайду скарби, — думав він, — то всі прихиляться до мене». Він частенько чув, що батько теперішнього короля закопав десь багато скарбів, коли вороги наскочили на його країну; подейкували, що він помер і не відкрив синові цю таємницю. Отож Мук тепер завжди носив свого ціпка з собою, сподіваючись, що одного разу знайде місце, де старий король закопав свої грошенята. Якось увечері забився він у найдальший куток саду; раптом ціпок у його руці затремтів і тричі стукнув об землю. Він точно знав, що це значить. Витягнув Мук свій кинджал, зробив зарубку на найближчому дереві й тихенько посунув у палац. Він дістав рискаля і вирішив чекати ночі, щоб узятися за роботу.

Проте й довелося зі скарбами попоратися! Руки в нього були великі, а лопата важка, тож за годину він вирив яму завглибшки хіба якихось півметра. Врешті-решт рискаль[1] дзенькнув об щось тверде. Він став копати ще швидше і спершу дістав велику залізну кришку. Малий Мук поліз у яму і побачив углибині великий горщик, набитий золотом. Та де йому було витягнути таке одоробло нагору? Він заходився набивати грошима штани і пояс, намагаючись узяти якнайбільше, сипнув грошви і в халат, а тоді зв'язав його у вузол і закинув на спину. Та якби не чарівні пантофлі, він би кроку не ступив, так пригинала його до землі золота ноша. Непомітно прокрався він у свою кімнату і висипав золото під канапу.

«Тепер нарешті мене любитимуть і поважатимуть», — думав Малий Мук. Він вирішив, що можна дарувати золото геть усім. Якби хлопця добре виховували, тоді б він точно знав, що друзів за золото не купиш! Шкода лишень, що бідолаха забруднив свої пантофлі, коли тягав золото з горщика! Інших придворних узяли завидки. Головний кухар Ахулі жовчно шепотів:

— Мук карбує фальшиві гроші! Ахмед, начальник рабів, мовив:

— Не інакше, як хлопець випрохав їх у короля.

Королівський скарбник Архаз, ворог Малого Мука, який час від часу запускав лапу в королівську скарбницю, мовив:

— Він їх украв.

Щоб довідатися напевно, звідки в Мука взялися гроші, його вороги придумали такий план. Щоб про все дізнатися, заздрісники домовилися послати до короля головного чашника Корхуза. Прийшов той у королівські покої, як у воду опущений. Король і питає слугу:

— Що сталося, Корхузе?

— Сумую, — каже слуга, — втратив ласку свого короля.

— Що ти плетеш, друже Корхуз? — здивувався король. — Відколи це ти маєш запобігати моєї ласки?

Головний чашник і відказує:

— Як мені не журитися, коли ти, король, даруєш головному скороходові золото, а нам, вірним слугам, дістаються масляні вишкварки!

Здивувався король, почувши таке, наказав перерахувати, скільки ж отримує його скороход, а коли покликали інших слуг, ті в один голос заприсяглися, що Малий Мук тринькає королівське золото. Скарбника все це неабияк потішило, бо всі нестачі можна було списати на бідолашного коротуна. Тоді король наказав крадькома стежити за Муком, аби піймати злодія на гарячому.

Одного вечора хлопчина зібрався у сад, бо, сіючи грошима, не зогледівся, як усе роздав.

Узяв він рискаль і тихо пішов своїм звичним шляхом. Однак цього разу за ним подалися вартові, а з ними — Корхуз і Архаз. Тієї самої хвилини, коли Малий Мук наклав повний халат золота й хотів іти назад, вони кинулися на нього, зв'язали йому руки й повели до короля.

Але той був незадоволений, що його розбудили, тож накрив мокрим рядном[2] свого скорохода і взяв його на допит. Довелося карликові витягати горщик і сипати золотом з халата під ноги королеві.

— Ми впіймали Мука, коли він закопував золото в землю, — кинув скарбник.

— Усе було навпаки, я не закопував, а діставав горщик, — заходивсь виправдовуватися Малий Мук.

Цієї миті всі довкола засміялися, а король спаленів од гніву, вражений нечуваною зухвалістю карлика:

— Нещасний! Ти що ж, гадаєш, що твій король дурний, як турецький кінь і його можна обібрати?

І король наказав скарбникові перелічити, чи цих грошей справді бракує у його казні.

— Я певен, що у вашій скарбниці бракує більше, ніж є грошей у цій купі, — відказав скарбник. — Але можу присягнутися, що це золото саме з королівської казни!..

Король наказав закувати Малого Мука у залізні ланцюги і кинути бідолаху в башту.

— А ти, скарбнику, сходи-но і поклади все золото у мою скарбницю! — докинув правитель.

Задоволений таким перебігом подій, скарбник потягнув золото додому і там заходився лічити монети. Зрештою він помітив цидулку на дні горщика. Дістав він папірець і прочитав таке: «Ворог заполонив мій край, тому мені доводиться ховати частину свого скарбу; хто його знайде, на того паде королівське прокляття, якщо не віддасть моєму синові! Король Саді».

Тим часом Малий Мук сидів собі у в'язниці і його брав смуток: він знав, що за крадіжку з королівської скарбниці його ось-ось стратять. А проте, бідолашному хлопцеві не хотілося розповідати королеві про чарівний ціпок. Король, напевно, відразу його забере, а разом з ним і пантофлі. А пантофлі, хоч і досі були на ногах карлика, проте нічим не могли прислужитися, бо ж нещасний хлопчина був прикутий кайданами до стіни, отож ніяк не міг повернутися на каблуці. Коли наступного дня ухвалили присуд, хлопець подумав було, що краще жити без чарівного дару, ніж помирати у розквіті сил. Він попросив короля, щоб той його вислухав, і виклав йому таємницю. Спершу король не повірив жодному слову скорохода; проте Малий Мук пообіцяв усе йому показати, коли той накаже його не вбивати. Король дав йому слово і потай від хлопця звелів закопати у своєму саду кілька золотих монет, а потім наказав Мукові знайти їх. Звісно, відшукати їх для Мука було за завиграшки. Тільки-но він дійшов до того місця, де було закопане золото, ціпок тричі вдарив об землю. Король зрозумів, що скарбник збрехав йому, і наказав його відправити на шибеницю замість Мука. А карлика він покликав до себе й мовив:

— Мені здається, що в тебе є ще якісь таємниці від мене; тож сидітимеш у в'язниці довіку, якщо не зізнаєшся, як навчився швидко бігати!

Перебувши ніч під замком, коротун не надто горів бажанням вертатися в темну, холодну вежу. Він розповів королеві про свої чарівні пантофлі, проте змовчав про найголовніше — як їх зупинити. Король вирішив сам випробувати ці туфлі. Взув він їх, вийшов у сад і як скажений помчав доріжкою. За хвилю він захотів спинитися — та ба. Марно він хапався за кущі й дерева — пантофлі тягли й тягли його вперед. А карлик стояв і сміявся собі під ніс. Його тішило те, що вдалося бодай чимось помститися цьому жорстокому королеві. Нарешті король вибився з сил і впав на землю.

Отямившись, він страшенно розгнівався на Малого Мука, який так покепкував із нього.

— Я пообіцяв тобі свободу і життя! — закричав він, — але якщо через дванадцять годин ти не поїдеш геть з мого краю, я накажу кинути тебе за ґрати! — з цими словами він наказав відібрати в бідака пантофлі й ціпок.

Пішов бідний коротун геть, похнюпившись і проклинаючи своє безталання. Адже він міг жити на королівському дворі, як у батька за пазухою. На щастя, країна цього короля була невелика, тож уже годин за вісім карлик дійшов до кордонів. Він вибивався з сил, бо завдяки чарівним пантофлям геть розучився ходити. Щойно ступивши в іншу країну, Мук вирішив поселитися в лісі; тут ніхто його не знав, та й, хтозна, чи припаде він до душі тутешнім людям. Він звернув зі шляху і заглибився в ліс. Там відшукав затишний куточок біля озера, під густими деревами, і ліг на траву. Прозорий струмок у тіні смоковниць, м'який моріжок ніби припрошували його; він вирішив, що радше помре від голоду, ніж жебратиме, і став чекати на смерть. З тими невеселими думками він і заснув. Коли прокинувся, від голоду і сліду не лишилося, тож Малий Мук подумав, що померти від голоду таки було б не надто приємно, і вирішив пошукати чогось їстівного.

Виявилося, що дерево, під яким він спав, рясно обчіпляне гарними стиглими фігами; заліз він на нього, зірвав кілька, і подався до струмка, щоб угамувати спрагу. Ой, лишенько! Він побачив у воді, що в нього на голові стирчить пара величезних вух, а замість носа звисає якась довга сосиска. Переляканий, він помацав вуха: вони були завдовжки з віслючі!

— Овва! — вигукнув бідолашний Мук. — У мене в руках було моє щастя, а я, як віслюк, проспав його.

Він довго тинявся під деревами, весь час обмацуючи свої вуха, і нарешті знову зголоднів. Довелося знову вертатися до смоковниць. Адже більше не було чого їсти.

Цього разу, наївшись, Малий Мук за звичкою підніс руки до голови, щоб упевнитися, чи, бува, не стирчать з-під чалми велетенські вуха, і раптом скрикнув: віслючі вуха кудись поділись, а замість них знову були його власні вуха. Він прожогом побіг до ставка і глянув у воду. До нього повернулися не тільки його вуха — ніс теж став таким само, як і раніше. Він миттю збагнув причину цих чудесних перетворень: варто було спробувати фіг з однієї смоковниці, як у нього з'явилися довгий ніс і вуха, натомість інша повернула йому природні риси. Малий Мук миттю зміркував, як йому поталанило. Він нарвав з обох дерев стільки фіг, скільки міг донести, і подався назад у країну жорстокого короля. У першому ж місті хлопець перевдягнувся

і пішов туди, де жив король. Довго чи коротко йшов, а добувся столиці. У ту пору була весна, і до фруктів ще було далеко. Сів Малий Мук перед брамою палацу поряд із всілякими крамарями і став дожидати, доки вийде королівський кухар купувати своєму панові харчі до столу. Хлопець сидів якусь хвилю, аж уздрів, як із палацу виходить головний кухар. Він кидав оком на той чи той товар, урешті дійшов до Мука. Побачив кухар винні ягоди і дуже зрадів.

— Яка смакота! — мовив він. — Ото король здивується! А що, коли я куплю в тебе цілий кошик?

Малий Мук не надто торгувався, і невдовзі вдарили по руках. Віддав кухар кошик слузі, а сам пішов далі; тим часом Малий Мук накивав п'ятами, боячись, що за ним кинуться наздогін, а тоді піймають і відшмагають.

Король був у гуморі. Він хвалив кухаря за гарний смак і за ту запопадливість, яку виказував його вірний слуга. Кухар лише сміявся, пам'ятаючи, яку смакоту він приготував наостанок, а тоді мовив:

— Ще не вечір! Найкраще попереду, ваша Величносте!

Усі, хто був за столом — придворні, принци і принцеси, — намагалися здогадатися, які ласощі приготував їм сьогодні головний кухар. І коли нарешті на стіл подали кришталеве блюдо, повне стиглих ягід, усі аж відкрили рота і страх як здивувалися.

— Які стиглі, які апетитні! — облизнувся король. — Кухарю, ти справжній чарівник, і заслужив нашу найбільшу ласку!

З цими словами король узявся ділити плоди. Принци і принцеси отримали по дві, придворним дісталося по одній, а інші король приберіг для себе — він був дуже жадібний і любив солоденьке. Король поклав фіги на тарілку і з апетитом заходився їх їсти.

— О, Господи, — раптом закричала принцеса Амарца, — тату, що це з твоїми вухами?

Усі здивовано глянули на короля — у нього з'явилися величезні вуха і довжелезний ніс. Подив помалу змішувався з жахом; придворні затремтіли од страху, коли в них повиростало таке саме.

Можна лише уявити, який жах охопив двір! Всі миттю заходилися шукати по місту лікарів; ті приходили і приносили з собою всілякі пігулки й мікстури, проте ніхто не міг зарадити бідолахам з вухами і носами. Одному з принців навіть відрізали вуха, але ті росли й далі.

Малий Мук про все чув, але й на очі не навертався. Та за кілька днів хлопець вирішив, що час діяти. На гроші, отримані за винні ягоди, він купив собі ошатне вбрання. Щоб його не впізнали, Мук зробив собі довгу білу бороду з козиної шерсті. Коротун насипав ягід з другого дерева, прийшов під палац і сказав, що він — заморський лікар, який може вилікувати короля. Спершу йому ніхто не повірив. Тоді Мук запропонував одному принцові перевірити на собі його рецепт. Той з'їв декілька плодів, і довгий ніс та віслючі вуха у нього зникли. За хвилю вже всі захотіли лікуватися в лікаря-чудотворця. Проте король був першим. Він мовчки взяв карлика за руку, привів його у свої покої і, відчинивши двері до скарбниці, мовив:

— Ось мої скарби! Бери все, що тобі до вподоби, та пообіцяй, що вилікуєш мене від цієї стидкої болячки!

Малий Мук, щойно зайшовши, устиг помітити, що в кутку стоять на підлозі його чарівні пантофлі, а поряд — ціпок. Він почав походжати туди-сюди, ніби роздивляючись королівські багатства, і непомітно підійшов до пантофлів. Миттю взув їх, схопив тростину і зірвав несправжню бороду. Тут-таки король упізнав знайоме обличчя свого головного скорохода.

— Підступний королю! — закричав Малий Мук. — Пам'ятаєш, як ти заплатив мені за мою вірну службу? А на згадку тобі залишаю довжелезні вуха, будеш пам'ятати бідолаху Мука!

Він швидко тричі обернувся на каблуці і, перш ніж король устиг сказати слово, тільки його й бачили…

Відтоді Малий Мук самотою живе в нашому місті, бо гордує людьми. Ти бачиш, як багато він пережив. Нині він держить розум у голові, хоча варто на нього глянути, як мимоволі посміхнешся, а посмішку він сприймає як глузування.

Ось яку історію розповів мені батько. Я передав усе це іншим хлопчакам, і жоден із нас ніколи більше не сміявся над карликом. Навпаки, ми його дуже поважали і так низько кланялися йому на вулиці, наче він був правитель міста або головний суддя.

Каліф Лелека

Не знаю, давно це було чи, може, трапилося вчора, тільки часом глянеш на якого птаха або звіра, і здається, дивиться він на тебе геть по-людському. Отож і багдадський правитель не думав не гадав, а прийняв лелечу подобу. Було ж усе так.

Якось по обіді каліф Хасид сидів собі на канапі, поволі пахкав люлькою і потягував смачну каву. Хвильку тому він був трохи задрімав — правителям так само часом бракує сили! — і нині втішався літньою знемогою, раз по раз смикаючи свою бороду. Такої години зазвичай йому відлягало від серця, тож щоразу до свого зверхника навідувався великий візир Мансор. Нині він теж ніби з-під землі уродився, проте чомусь стояв мовчки, заглиблений у свої думки. Каліф вийняв люльку з рота і мовив:

— Чому ти так сумуєш, великий візире? Візир лише шанобливо склав руки на грудях, ударив чолом панові і відказав:

— Мій володарю, я й сам не знаю, що мене гнітить, але щойно до нашого палацу приблудився якийсь купець, і має він такий вишуканий крам, аж мені дошкуляє, що не маю я й ламаного шеляга за душею.

Каліф хотів потішити свого вірного слугу, тому послав униз чорношкірого раба, щоб той покликав купця. Невдовзі раб повернувся з купцем. Гладкий смаглявий коротун у старенькому вбранні, він витягнув на світ Божий якусь скриню. Варто було незнайомцеві підняти кришку, як посипалася звідти всяка всячина: разки намиста й персні, оздоблені блискучими самоцвітами пістолі, келихи й гребінці. Каліф і його візир уважно розглядали все. Тоді каліф купив собі і Мансорові вишукані пістолі, а візировій дружині — гребінець. Купець хотів був уже закрити свою скриню, аж каліф уздрів поміж краму маленьку скриньку. Правитель Багдада попросив у гостя показати, що всередині. Узяв купець скриньку і дістав звідти маленьку табакерку з чорним порошком і цидулку, на якій, сплітаючись у слово, вимережувалися химерні літери. Проте, ні каліф, ані візир не зрозуміли напису.

— Порошок і цидулку дав мені колись купець із Мекки, — мовив незнайомець, — не знаю, що то таке. Якщо заплатите кілька динарів, то віддам вам їх, а ні, то беріть їх задарма.

Так порошок і цидулка потрапили в руки багдадського володаря.

Каліф полюбляв часом погортати старі рукописи з власного зібрання, тож йому кортіло дізнатися, що ж написано у тій пожовклій записці. А проте, ні він, ні візир не знали, хто б міг розтлумачити, про що говорить таємничий напис.

— Мій пане і володарю, — мовив якось візир, — живе у великій мечеті один мудрець на ім'я Селім. Ходять чутки, що тямить він у всіх мовах. Накажи, хай прийде до палацу, може, хоч він знає, що кажуть ці химерні літери.

Сказано — зроблено. Мудрець Селім не змусив себе чекати.

— Селіме, — мовив каліф, — подейкують, що в тебе світла голова; глянь-но на ці закрутні. Прочитаєш — накажу подарувати тобі найкращого халата з тих, які є лише у моїх шафах, а коли ні — мої слуги щедро тебе відлупцюють, так що забудеш і те, що досі знав. Вклонився Селім і мовив:

— Як волієте, володарю!

Поглянув він на літери і за мить вигукнув:

— Це латина, пане, коли ж ні, висіти мені на шибениці.

— Кажи, що тут написано, — звелів Халіф, — якщо вже це латина.

І заходився Селім тлумачити: «Людина, яка знайшла це, хай подякує Аллахові за його ласку! Якщо хто понюхає порошок із цієї табакерки і при цьому вимовить „мутабор“, той може перетворитися на будь-якого звіра і розумітиме мову звірів. Коли ж він захоче знову прийняти людську подобу, хай тричі вклониться обличчям на схід і вимовить те ж слово; проте, якщо вже ти перетворився на звіра, то в жодному разі не смійся, бо чарівне слово вилетить у тебе з голови, і ти залишишся звіром».

Коли мудрець Селім замовк, каліф тішився, мов дитина. Він узяв із Селіма обіцянку, що той нікому не видасть таємниці, подарував йому гарний одяг і відпустив.

За хвилю каліф звернувся до свого візира:

— Оце і справді вдала покупка, Мансоре! До чого ж весело буде стати звіром! Завтра вранці приходь до мене; ми разом подамося в поле, нюхнемо якусь дещицю з моєї табакерки і послухаємо, що мовиться в повітрі, в лісі і в полі!

Уранці наступного дня, не встиг каліф Хасид поснідати й одягтись, як до покою зайшов великий візир: хіба він не домовлявся вчора пройтися вдвох із каліфом?!

Каліф заткнув за пояс табакерку із чарівним порошком, наказав слугам лишатися вдома і вдвох із великим візиром вирушив у путь. Спершу вони брели великими садами каліфа, проте даремно шукали бодай якусь живу істоту, щоб перевірити свій фокус. Тоді великий візир запропонував піти до ставка, де частенько бачив цілі зграї лелек, що походжали з поважним виглядом і невпинним клекотанням.

Недовго думаючи, правитель пристав на думку візира і вони рушили до ставка. Щойно підійшли до берега, як побачили, що озерцем крокує якийсь лелека, видивляючись жаб і раз по раз клацаючи дзьобом. Водночас вони зауважили, як ген-ген у небі летить другий лелека і, вочевидь, збирається сісти в той самий ставок.

— Закладаюся на свою бороду, ясновельможний пане, — сказав великий візир, — що оті два цибані зараз почнуть між собою цікаву розмову. А що як нам перетворитися на лелек?

— Розумно придумано, — відповідав каліф. — Але спершу треба ще раз згадати, як знову стати людьми. Авжеж, — тричі поклонитися на схід і вимовити «мутабор», тоді я знову стану каліфом, а ти — візиром. Але борони Боже розсміятись, інакше ми пропали!

Поки каліф говорив, другий лелека шугнув у них над головами й поволі спустився на землю. Каліф швидко витяг із-за пояса табакерку, взяв із неї жменьку тютюну і простягнув долоню великому візиру; той понюхав, і обидва крикнули в один голос: «Мутабор!».

За мить їхні ноги витончилися і почервоніли; ошатне взуття каліфа і його супутника перетворилося на незграбні лелечі лапи, руки стали крильми, шия витягнулась і тепер була з півметра завдовжки, борода зникла, а тіло вкрилося м'яким пір'ям.

— А дзьоб у вас, пане великий візире, нівроку, — вимовив, оговтавшись від подиву, каліф. — Бородою пророка присягаюся, нічого такого я в своєму житті не бачив.

— Уклінно дякую, — відказав великий візир, кланяючись, — проте насмілюся зауважити, що вашій величності лелеча подоба ще більше до лиця, ніж вигляд каліфа. Може, ми пішли б послухати наших братів і дізнаємося, чи насправді зрозуміємо лелечу мову?

Тим часом другий лелека встиг спуститися на землю; він почистив собі дзьобом ноги, пригладив пір'я і рушив до першого лелеки. Обидва лелеки-новачки і собі посунули ближче і, на превеликий свій подив, почули таку розмову:

— Доброго ранку, пані Довгоніжко! — Ледве розвиднілося, а ви вже на луках?

— Дякую, люба Тріскачко! Я вже надибала собі дещо на сніданок. Чи не хотіли б скуштувати четвертинку ящірки або жаб'яче філе?

— Уклінно дякую, але сьогодні в мене немає анінайменшого апетиту. Я прилетіла на луки зовсім в іншій справі. У батька сьогодні гості, мені доведеться танцювати перед ними, ось я і хочу нишком трохи повправлятися.

І юна лелека закружляла луками, вигинаючись у найдивовижніших рухах. Каліф і Мансор здивовано спостерігали, але варто було їй зупинитися в картинній позі і завмерти на одній нозі, граційно махаючи крилами, як вони не стримались, і з їхніх дзьобів вирвався нестримний регіт, від якого вони ще довго відсапувалися. Каліф перший опанував себе.

— Сміх та й годі! — кинув він. — Таке й за гроші не побачиш. Шкода, що дурні звірі полякалися нашого сміху, а то вони, дивись, ще й заспівали б!

Але цієї миті великий візир згадав, що рецепт перетворення забороняв їм сміятися. Він виклав свої страхи каліфу.

— Меккою і Мединою присягаю, погана була б утіха, якби мені довелося залишитися лелекою. Пригадай це безглузде слово: в мене щось голова дірява.

— Нам треба тричі поклонитися на схід і при цьому вимовити: «Му… му… мубарот».

Вони обернулися на схід і заходилися кланятися, мало не торкаючись дзьобами землі.

— Мубарот! — вигукнув каліф.

— Мубарот — вигукнув візир.

Та — лишенько! — хоч скільки вони повторювали це слово, а зняти з себе чари не змогли. Усе вивітрилося з голови, бідолашний Хасид і його візир тепер були лелеками.

Засмучені, вони побрели полями, не знаючи, що й робити. Бідолахи не могли повернути собі людську подобу, та й вертатись до міста не випадало: хто повірить лелеці, що той колись був каліфом, а коли хтось і повірить, то де це бачено, щоб лелека сидів на троні у самому Багдаді?

Так вони бродили багато днів, змушені вряди-годи кидати до рота жменю зерна, насилу пережовуючи його довгими дзьобами. Ящірки і жаби їм аж ніяк не смакували; вони боялися тими ласощами заробити собі розлад шлунку. Єдине, що тішило бідолах, це те, що тепер вони вміли літати, тож вони частенько літали над дахами Багдада, аби поглянути, що роблять мешканці.

У перші дні вони помічали на вулицях велику тривогу і печаль. Проте день на четвертий після свого перетворення, сидячи на даху каліфового палацу, раптом побачили внизу на вулиці врочисту процесію: сурмили труби і гриміли барабани; на гарно вбраному коні сидів якийсь достойник у гаптованому золотом пурпуровому каптані, а довкола нього метушилася блискуча свита; півміста бігло за ним услід, і всі кричали: «Хай живе Міцра, повелитель Багдада!».

Лелеки на даху палацу перезирнулися між собою, і каліф Хасид мовив:

— То що, здогадуєшся ти тепер, чому мене зачарували? Той самий Міцра — син мого заклятого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину присягся, що жорстоко помститься мені. Але я не полишаю надії. Ходи за мною, вірний товаришу моїх поневірянь, подамося до труни пророка. Можливо, чари розсіються у святих місцях.

І вони злетіли з палацового даху й подалися десь у Медину.

Проте летіти було важкувато, обом лелекам бракувало вправності.

— Мій пане, — простогнав години за дві великий візир, — з вашого дозволу, я вже не здужаю летіти, занадто ви квапитесь! До того ж вечоріє, і нам варто було б десь заночувати.

Хасид зглянувся на благання свого слуги; він саме помітив, що внизу в долині темніють руїни, які, вочевидь, могли дати їм притулок, і лелеки полетіли туди. На місці руїн, до яких привела

їх дорога, колись, певно, здіймався замок. Над купами каменю височіли вишукані колони; численні покої збереглися і свідчили про те, що будинок вирізнявся пишнотою. Хасид зі своїм супутником блукали галереями у пошуках сухого куточка. Раптом лелека Мансор зупинився.

— Пане мій і володарю, — пробурмотів він ледве чутно, — хоча великому візиру, а тим більше лелеці, смішно було б боятися примар, однак мене бере жах, адже тут поруч щось виразно зітхає й стогне.

Каліф і собі зупинився й почув, як хтось виразно хлипає: не звір, а радше якесь людське створіння.

Повен надій, він кинувся в той бік, звідки лунав стогін, але візир схопився дзьобом його за крило й слізно благав не накликати на себе нову біду. Та марно! У каліфа й під лелечим пір'ям билося відважне серце, він вирвався, пожертвувавши кількома перинками, і кинувся в один із темних переходів. Незабаром Хасид опинився перед дверима: здавалося, вони були лише причинені і за ними хтось стогнав, раз по раз тихо підвиваючи. Каліф штовхнув двері дзьобом і, розгублений, застиг на порозі. У напівзруйнованому покої, куди сіялося тьмяне світло із ґратчастого віконця, він побачив нічну сову, яка сиділа долі. Рясні сльози котилися з її великих круглих очей, а з кривого дзьоба виривався хрипкий стогін. Та, побачивши халіфа і його візира, який нахопився слідом за своїм паном, сова радісно скрикнула.

Птаха граційно змахнула з ока сльозу бурим крапчастим крилом, На подив каліфа та його візира, вона закричала людським голосом ще й чистою арабською мовою:

— Ласкаво прошу, панове лелеки! Ви для мене добрий знак, що мій порятунок близенько, бо лелеки мають принести мені велике щастя, як колись мені провістили!

Оговтавшись, каліф схилив свою довгу шию, поставив тонкі ноги, мовби який танцюрист, і кинув:

— Нічна сово! Якщо вірити тобі на слово, то ми знайшли в тобі товаришку в недолі! Та леле! Марно ти сподіваєшся, що ми несемо тобі порятунок, бо сама переконаєшся в нашій безпорадності, коли почуєш нашу історію.

Сова попросила розповісти їй усе, і каліф зачав оповідати те, про що ми вже знаємо.

Коли каліф розказав сові свою історію, птаха подякувала йому й мовила:

— Послухай мою історію і знатимеш, що я така ж нещасна, як і ти. Мій батько — індійський король; я його єдина, нещасна дочка, і звуть мене Луза. Той самий чарівник Кашнур, який зачаклував вас, завдав страждання і мені. Одного разу він прийшов до мого батька сватати мене для свого сина Міцру. Проте батько мій, людина запальна, наказав спустити його зі сходів. Лиходій вирішив прокрастися до мене в іншій подобі, і, коли якось у саду мені захотілося втамувати спрагу прохолодним напоєм, він, перевдягнувшись рабом, підніс мені питво, яке перетворило мене на це бридке чудовисько. Коли я від переляку знепритомніла, він переніс мене сюди і страшним голосом крикнув: «Тут і залишайся, потворою, якою гидують навіть звірі, до кінця своїх днів або доти, поки хто-небудь не захоче взяти тебе за дружину навіть у цій огидній подобі. Так я помстився тобі і твоєму гонористому батькові».

Відтоді спливли довгі місяці. Сама-одна сумно живу я в цих руїнах; од мене відцурався весь світ, я бридка навіть для звірів; краса природи недоступна мені, бо я сліпа вдень, і лише коли бліде світло місяця падає на ці руїни, полуда спадає мені з очей.

Сова скінчила свою гірку оповідь і знову обтерла крилом очі.

Тим часом, слухаючи принцесу, каліф перебирав у голові все, що сталося.

— Або я нічого не розумію, — мовив він, — або ж між нашими нещастями є якийсь невловимий зв'язок; але де мені знайти ключ до цієї загадки?

Сова відказала йому:

— О, пане, у мене теж таке передчуття, бо колись, за юних літ, одна мудра жінка провістила мені, що великим щастям я завдячуватиму лелеці, і мені здається, я знаю спосіб, як нам урятуватися.

Каліф дуже здивувався і запитав, що це за спосіб.

— Чарівник, який завдав горя нам обом, щомісяця навідується в ці руїни. Неподалік від цієї кімнати є зала. Там він зазвичай бенкетує з великою компанією. Я не раз уже підслуховувала їх. Вони розповідають один одному про свої паскудства; а що, коли цього разу він вимовить те слово, що його ви забули…

— О, безцінна принцесо, — вигукнув каліф, — розкажи ж, коли він буде тут і де та зала.

Сова помовчала хвилинку і потім мовила:

— Не прогнівайтеся на мене, та я можу виконати ваше бажання лише за однієї умови.

— Ну ж бо, кажи! Кажи! — закричав Хасид. — Наказуй, я готовий на все.

— Річ у тім, що мені й самій хотілося б звільнитися, але це можливо лише, коли один із вас візьме зі мною шлюб.

Здавалося, ці слова заскочили лелек зненацька, і каліф кивнув своєму слузі, щоб той вийшов із ним з кімнати.

— Великий візире, — мовив каліф за дверима, — справа поганенька, проте ви б усе-таки могли погодитися.

— Отакої? — заперечив той. — Щоб дружина, коли я повернуся додому, видряпала мені очі? До того ж я старий, а ви людина молода і неодружена, — радше вже вам варто одружитися з молодою і прекрасною принцесою.

— Тож бо й воно, — зітхнув каліф, сумно опустивши крила, — звідки ти знаєш, що вона молода і прекрасна? Так, ніби купуєш кота в мішку!

Вони довго ще умовляли один одного, але під кінець, коли каліф зрозумів, що його візир радше лишиться лелекою, ніж одружиться із совою, то вирішив, що має сам виконати умову. Сова неабияк зраділа. Вона відкрила їм, що вони прийшли саме вчасно, ймовірно, якраз цієї ночі чаклуни зберуться на своє збіговисько.

Сова разом із лелеками покинула кімнату, щоб провести їх до тієї зали; довго вони йшли темною галереєю, поки назустріч їм із напівзруйнованої стіни не блиснуло світло. Коли вони наблизилися, сова наказала їм не шуміти. Стоячи біля отвору в стіні, вони бачили всю широку залу. Вона була прикрашена колонами і прекрасно прибрана. Безліч кольорових ламп замінювали денне світло. Посеред зали стояв великий круглий стіл, заставлений вишуканими стравами. Стіл був оточений диваном, на якому сиділо восьмеро чоловіків. У одному з них лелеки впізнали того самого купця, що продав їм чарівний порошок. Сусід по столу попросив його розповісти про останні пригоди. І він разом з іншими розповів також історію каліфа та його візира.

— Що ж за слово ти їм задав? — запитав один із чарівників.

— Дуже складне латинське слово — мутабор.

Почувши це крізь щілину в стіні, лелеки просто збожеволіли від радості. Вони щодуху помчали до виходу з руїн на своїх цибатих ногах, і сова ледве встигала за ними. Вибравшись назовні, каліф зворушливо вимовив, звертаючись до сови:

— О ти, яка врятувала життя мені і моєму другові, на знак вічної вдячності за те, що ти зробила для нас, дозволь мені бути твоїм чоловіком!

Відтак вони обернулися на схід, тричі схилили довгі шиї назустріч сонцю, яке саме підбивалося з-за гірського хребта, і крикнули: «Мутабор!». За мить лелеки перетворилися на людей, і, сповнені великої радості через те, що знову вернулися до життя, пан і слуга, ковтаючи сльози і водночас сміючись, кинулися в обійми один одному. Як же вони здивувалися, коли глянули позад себе. Незнайома красуня, гарно вдягнена, стояла перед ними. Посміхаючись, простягнула вона руку каліфові.

— Хіба ви не впізнаєте свою нічну сову? — запитала дівчина.

То насправді була вона! Каліф був захоплений її красою і грацією і нетямився від щастя.

Усі троє відразу вирушили до Багдада. Каліф знайшов у себе за поясом не тільки табакерку із чарівним порошком, а й гаманець із грошима. У найближчому селищі купив він усе, що було їм потрібно для подорожі, і невдовзі вони прибули до воріт Багдада. Там прибуття каліфа викликало великий подив. Його вже вважали небіжчиком, отож народ потішився, коли знову побачив свого улюбленого правителя.

Тим яскравіше спалахнуло полум'я народного гніву проти ошуканця Міцри. Юрби людей кинулися до палацу і захопили старого чарівника разом із сином. Старого каліф відправив у ту саму світлицю зруйнованого замка, де жила перетворена на сову принцеса, і наказав його там повісити. А синові, який не тямив ні вуха ні рила в чаклунському мистецтві батька, каліф запропонував на вибір: або смерть, або дрібка порошку. Коли той обрав останнє, великий візир підніс йому табакерку. Він нюхнув гарненько і, щойно каліф докинув заклинання, перетворився на лелеку. Каліф наказав замкнути його в залізну клітку й поставити в себе в саду.

Довго й радісно жив каліф Хасид зі своєю дружиною. Найвеселіший час наставав увечері, коли до нього приходив великий візир; вони частенько згадували свої лелечі пригоди, а коли каліф був аж надто веселий, то раз по раз виводив великого візира у вигляді лелеки. Статечно, не згинаючи ніг, крокував він кімнатою, тріскотів щось, розмахував, ніби крильми, руками, і показував, як той марне кланявся на схід і викрикував: «Муртурбур! Бурмуртур! Турбурмур!». Каліфових дружину та дітлахів ця вистава неабияк тішила; проте якщо каліф тріскотів надто довго, кланявся і кричав «мутароб», то візир, посміхаючись, лякав його тим, що розкаже його дружині, як вони сперечалися за дверима кімнати нічної сови.

Корабель привидів

Мій батько тримав у Бальсорі крамничку.

Не надто багатий і не надто бідний, він належав до тих людей, які не йдуть усіма крутими манівцями, бо бояться, що можуть втратити й останню дещицю. Він виховав мене у простоті й щирості, і з юних літ я став йому помічником. Якраз коли мені виповнилося вісімнадцять років, він зважився на першу велику торгову угоду, однак незабаром помер — імовірно, болів душею за те, що довірив морю тисячу золотих. За кілька тижнів прийшла звістка про загибель корабля, на який батько мій завантажив свої товари, і мені залишилося тільки потішитися, що батько вже відійшов із світу цього. Але мою юнацьку відвагу біда не зламала. Обернувши в гроші все майно, що залишилося після батька, я у супроводі вірного слуги, який, за давньою звичкою, хотів до кінця розділити мою долю, вирушив шукати щастя на чужині.

З гавані Бальсори ми вийшли з попутним вітром. Корабель, на якому я опинився за примхою долі, плив до Індії. Близько двох тижнів ми плили спокійним морем, аж раптом капітан сповістив нам, що наближається буря. Вигляд у нього був стурбований, у цих місцях він явно не надто добре знав фарватер, щоб спокійно йти назустріч бурі. Він наказав згорнути всі вітрила, і ми повільно дрейфували за течією. Споночіло, було ясно і холодно, і капітан подумав було, що помилився, пророкуючи бурю. Раптом геть близько від нас промайнув корабель, який ми раніше не бачили. На його палубі стояв дикий галас і лунали веселі крики, які мене в цю страшну годину перед бурею дуже здивували. Але капітан, який стояв поруч зі мною, смертельно сполотнів. «Мій корабель загинув! — вигукнув він. — Це пливе сама смерть!» Перш ніж я встиг запитати в нього, що ж означає той дивний вигук, до нас із завиванням і лементом кинулися матроси. «Ви його бачили? — кричали вони. — Тепер нам гаплик». Тієї миті капітан наказав читати вислови розради з Корану й сам узявся за стерно. Але даремно! Звідки не візьмись, налетіла буря, і не минуло навіть години, як корабель наш затріщав і застиг на місці. Негайно на воду було спущено човни, і тільки-но всі до єдиного матроса посідали в них, як на наших очах корабель пішов на дно, і я опинився у відкритому морі.

Проте нещастя на цьому не скінчилися. Буря бушувала дедалі сильніше, і правити човном було нам не під силу. Я міцно обійняв свого старого слугу, і ми заприсягли триматися один за одного до останньої хвилини. Нарешті благословилося на світ; тільки-но зазоріло, вітер підхопив наш човен і перекинув його. Більше нікого з екіпажа корабля я не бачив. Коли човен перекинуло, я знепритомнів. Отямивсь я в обіймах свого вірного старого слуги, який урятувався і витяг мене. Буря стихла. Від нашого корабля й сліду не лишилося, проте ми побачили неподалік інше судно, до якого нас несло хвилями. Коли ми підпливли ближче, я впізнав у ньому той самий корабель, який уночі промайнув повз нас і навів такого жаху на капітана. Побачивши цей корабель, я не знати чому затремтів од страху; капітанове пророцтво, яке знайшло таке жахливе потвердження, безлюдний вигляд корабля, звідки на наші оклики ніхто не озивався, наганяли на мене холоду. Але то була єдина можливість урятуватися, тож ми склали дяку пророкові за те, що він послав нам такий чудесний порятунок. З носа корабля звисала довга линва.

Працюючи щосили ногами й руками, підплили ми до нього, щоб за неї вхопитися. Нарешті нам це вдалося. Я продовжував голосно кликати, але на кораблі, як і досі, панувала тиша. Тоді ми вирішили вилізти на палубу по линві, — я як молодший рушив першим. Та леле, який жах! Що за видовище відкрилося моїм очам, коли я зійшов на палубу! Вона була залита кров'ю, тут-таки лежало двадцять або тридцять мертвяків у турецькому вбранні, біля грот-щогли стояв якийсь незнайомець у багатому одязі, тримаючи ятаган у руці, проте обличчя в нього було бліде й спотворене; посеред лоба стирчав великий цвях — він тримав мертвяка навстоячки біля щогли. Від страху я не міг ворухнутися, так і стояв, затамувавши подих. Нарешті вгору поліз і мій супутник. І його налякав вигляд палуби, де не було жодної живої душі, — самі лише трупи повсюди. Нарешті, звернувшись у своєму сум'ятті з молитвою до пророка, ми наважилися-таки рушити далі. Після кожного кроку ми озиралися, боячись побачити щось іще страшніше, але все залишалося, як і досі: хоч куди глянеш, навколо ні душі, тільки ми й океан. Навіть говорити голосно ми не наважувалися, боячись, що прицвяхований до щогли мертвий капітан зверне до нас погляд своїх нерухомих очей або один із убитих раптом поверне голову в наш бік. Згодом дісталися сходів, які вели в трюм. Мимоволі ми зупинились і глянули один на одного: жоден із нас не наважувався виповісти все, що крутилося йому в голові.

— О, пане! — заговорив нарешті мій вірний слуга. — Тут скоїлося щось жахливе. Але якщо навіть там унизу повно вбивць, я радше здамся на їхню милість, аніж залишуся тут з мерцями.

Так само думав і я. Ми зібралися з духом і, сповнені неясного чекання, рушили сходами. Проте і внизу була мертва тиша, тільки від наших кроків лунали виляски. Ми зупинилися перед дверима каюти. Я приклав вухо до дверей і прислухався, але всередині стояла тиша. Я відчинив двері. У каюті панував гармидер. Усюди впереміш лежали одяг, зброя та інші речі, розкидані абияк. Певно, екіпаж або щонайменше капітан допіру тут пиячили, бо навіть зі стола ніхто не прибрав. Ми йшли з каюти в каюту, з одного приміщення в інше, і всюди натрапляли на паки шовку, купи перлів, цукру і всякої всячини. Я нетямився від радості, скидаючи оком на такі скарби, бо, коли вже на кораблі нікого не було, то мені здавалося, що можу все вважати своїм. Та Ібрагім нагадав мені, що нас занесло хтозна-куди, землі поряд нема, і, найпевніше, самотужки до берега не дістатися.

Ми підживилися стравами й напоями, яких було тут удосталь, і повернулися на палубу. Але тут нас знову обсипало морозом, варто було вздріти моторошне видовище трупів. Ми вирішили позбутись їх, викинувши за облавок, однак який жах охопив нас, коли ми переконалися, що нікого з них зрушити з місця не можна! Вони були ніби прикуті до підлоги, і, щоб їх підняти, довелося б виламати дошки з палуби, але для цього в нас не було потрібних інструментів. І капітана теж не вдалося відірвати від щогли; навіть вирвати із його закоцюблої руки ятаган ми не змогли.

Цілий день ми думали про свою мінливу долю. Проти ночі я дозволив старому Ібрагіму лягти спати, а сам вирішив лишитися на палубі, виглядаючи, чи не з'явиться допомога. Та коли зійшов місяць і за розміщенням зірок я вирахував, що йдеться до одинадцятої, на мене раптом наліг сон, хай я і чув ясно, як б'ються хвилі в облавок корабля, а вітрила скриплять і свистять під вітром. Аж тут я почув якісь кроки і чоловічі голоси. Я хотів було піднятися й виглянути, але незрима сила скувала мені кінцівки, — я навіть очі не міг розплющити. А голоси ставали чимраз гучніші; мені ввижалася весела метушня матросів на палубі, крізь шум я розрізняв чийсь потужний владний голос, окрім того, я чітко чув, як підтягувалися канати й кріпилися вітрила. Але помалу свідомість моя скаламутилась, я знову заснув глибоким сном, крізь який долітав мені до вух брязкіт зброї; прокинувся я, тільки коли сонце підбилося вже високо в небі й палило мені обличчя. З подивом розглядався я круг себе; буря, мерці й усе, що я чув у цю ніч, здавалося мені якимось сном; але придивившись пильніше, я зрозумів, що нічого не змінилося. Нерухомо лежали мерці, нерухомо стояв прицвяхований до щогли капітан. Я посміявся над своїм сном і встав, щоб відшукати свого старого. Він сидів у каюті, замислений.

— О, пане, — вигукнув він, коли я увійшов туди, — краще я лежатиму на самому дні моря, аніж проведу ще одну ніч на цьому бісівському кораблі!

Я запитав його про причину такого відчаю, і він відповів мені:

— Проспавши декілька годин, я прокинувся і почув над головою якусь метушню. Спершу я подумав було, що це ви, — аж ні: там топталося щонайменше з два десятки чоловік, і крім того, до мене долинали оклики і крики. Нарешті важкі кроки пролунали і на сходах. Тут у голові в мене все змішалося; лише хвилинами свідомість поверталася до мене, і я бачив, як той, кого вгорі прибили до щогли, сидів тут за столом, співав і пив вино, а той, у яскраво-червоному каптані, що лежить на палубі недалеко від нього, сидів поряд і пив разом з ним.

Так розповідав мій старий слуга.

Ви легко зрозумієте, друзі, що коїлось у мене на душі, — помилитись я не міг, адже я так само виразно чув метушню мертвяків. Сама думка про те, що можна пливти на кораблі в такому товаристві, лякала мене. А Ібрагім мій знову заглибився в думки. «Пригадав!» — нарешті закричав він. Йому спало на думку заклинання, якого навчив його дід (людина бувала, він перейшов світ) і яке допомагало проти чаклунства і мани; крім того, мій старий слуга запевнив мене, що, старанно читаючи молитви з Корану, ми наступної ночі змусимо відступити той неприродний сон, який охоплював нас. Пропозиція старого припала мені до душі. Із тривогою чекали ми наближення ночі. Біля каюти капітана був прикомірочок; там ми вирішили сховатися. Ми просвердлили у дверях кілька дір, доволі великих, аби бачити крізь них усю каюту; потім надійно замкнули двері зсередини, а Ібрагім написав на всіх чотирьох кутах ім'я пророка. Так ми стали чекати жаху ночі. І знову близько одинадцятої я почав потроху клювати носом. Слуга порадив мені прочитати кілька молитов із Корану, що справді допомогло. Раптом нагорі прокинулося життя: канати заскрипіли, на палубі пролунали кроки, і до нас виразно долинули голоси. Якийсь час ми просиділи в напруженому очікуванні, аж раптом почули, що хтось спускається сходами в каюту. Отут старий заходився вимовляти закляття проти примар і чаклунства, якого навчив його дід:

Хоч ви спустилися б із неба,

Або з морського вийшли дна,

Чи засиділися в Ереба

І вдача ваша вогняна, —

Почвар і демонів Аллах

Завжди тримає у руках!

Маю зізнатися, що я не надто вірив у це заклинання, і коли двері відчинилися, волосся в мене на голові стало дибки. У каюту ввійшов той поважний крем'язень, якого я бачив прицвяхованим до щогли. Цвях і тепер стирчав у нього посередині чола, але ятаган він вклав у піхви; за ним увійшов ще один, одягнений трохи бідніше, — я бачив, як він лежав нагорі. Перший був, звісно, капітан, бліде обличчя його обрамляла довга чорна борода; своїми очима дико блукав він по каюті. Я зміряв його поглядом з голови до ніг; натомість він, вочевидь, не звертав жодної уваги на двері, за якими ми ховалися. Він і його супутник сіли за стіл посередині каюти й заговорили незнайомою нам мовою могутнім, громоподібним голосом. Голоси їх чимраз гучнішали й дикішали, аж нарешті капітан ударив кулаком по столу так, що стіни задвиготіли. З диким реготом підхопився його співрозмовник і кивнув капітанові, щоб той ішов за ним. Капітан піднявся теж, вихопив ятаган із піхов, і обоє покинули каюту. Ми зітхнули вільніше, щойно вони пішли; але на цьому наші страхи ще не закінчилися. На палубі панував дедалі більший шарварок. Там панувала метушня, чулися крики, сміх і виття. Зрештою шум перейшов у пекельний гуркіт, здавалося, палуба з усіма вітрилами падає на нас; пролунав дзенькіт зброї, лемент — і раптом знову запала гробова мовчанка. Коли за кілька годин ми вирішили піднятися нагору, то все було як досі: мерці лежали, як і раніше, нерухомі й задерев'янілі.

Так перебули ми на кораблі кілька днів; корабель ішов на схід, де, на мою думку, мала б бути земля, але якщо за день він і проходив чималу відстань, то вночі, певно, вертався назад, адже на світанні ми опинялися завжди на одному-таки місці. Пояснити собі це ми могли тільки одним: що мерці у нічний час плили на всіх вітрилах назад. Щоб цього уникнути, ми, перш ніж запала нічна темрява, підв'язали вітрила й застосували вже випробуваний одного разу засіб — написали на пергаментному сувої ім'я пророка, додали до цього дідівське заклинання й обернули сувоєм зв'язані вітрила. Із трепетом чекали ми в своїй комірчині, що буде далі. Примари в цю ніч шаленіли ще сильніше! Вранці наступного дня вітрила були підв'язані так само, як ми їх залишили. Тепер, впродовж дня, ми розпускали стільки вітрил, скільки було потрібно, щоб корабель неквапливо рухався вперед, і в такий спосіб за п'ять днів пропливли чималу відстань.

Нарешті шостого дня ми побачили неподалік землю й подякували Аллахові та його пророкові за наш чудесний порятунок. Увесь день і наступну ніч ми плили вздовж берега, а на сьомий ранок зауважили неподалік місто. На превелику силу нам вдалося кинути якір, який миттю зачепився за дно; потім ми спустили на воду човен, який стояв на палубі, налягли на весла й поплили до міста. За півгодини ми дісталися річки, яка впадала в море, і вийшли на берег. Біля міських воріт ми дізналися, як називається місто, що воно індійське; стояло воно поблизу тієї місцевості, куди я спочатку думав пливти. Ми вирушили в караван-сарай і підживилися після своєї надзвичайної подорожі. Там-таки я поспішив дізнатися, як мені знайти мудру й учену людину, і при цьому дав зрозуміти хазяїнові, що мені потрібна людина, яка тямила б у чаклунстві. Він привів мене на віддалену вулицю, до непоказного будиночка, постукав, а коли мене впустили, наказав запитати Мулея.

У будинку мене зустрів сивобородий дідок з довгим носом і запитав, чого мені треба. Я сказав, що шукаю мудрого Мулея, і той відказав, що він і є Мулей. Отут я запитав у нього ради, як мені вчинити з мерцями і яким чином забрати їх із палуби. Він відповів мені, що матроси, певно, засуджені митарствувати морем за якийсь злочин; припустив, що чари розсіються, щойно мерців переправити на землю; але зняти їх можна лише разом з дошками, на яких вони лежать. Корабель же з усіма його багатствами належить мені перед богом і законом, тому що я його ніби знайшов; але все це я маю зберігати в глибокій таємниці; і якщо я йому зроблю маленький подарунок зі своїх наддостатків, то він разом зі своїми рабами допоможе мені винести мерців. Я обіцяв щедро нагородити його, і ми рушили в дорогу, взявши із собою п'ятьох рабів, озброєних пилками й сокирами. Дорогою чаклун Мулей не міг надивуватися, як вдало ми придумали перев'язати вітрила висловами з Корана. Він сказав, що лише так можна було врятуватися.

Ще не заходив вечір, коли ми дісталися до корабля. Ми всі дружно взялися за роботу, не минуло й години, як четверо мертвяків лежали вже в човнику. Рабам було наказано перевезти їх на землю і там поховати. Повернувшись, вони розповіли, що мерці позбавили їх клопоту з похованням, адже, тільки-но їх поклали на землю, як вони миттю розсипалися на порох. Ми й далі випилювали дошки і до вечора перевезли на землю всіх мерців. Нарешті, на борту залишився лише той, кого прибили цвяхом до щогли. Марно силкувалися ми витягнути цвях із дерева, його годі було зрушити бодай на волосинку. Я не знав, що його робити: не рубати ж щоглу, щоб перенести капітана на суходіл. Та Мулей порятував мене і з цієї халепи. Він похапцем відправив одного з рабів на берег, наказавши йому привезти горщик із землею. Коли принесли горщик, чаклун пошептав над ним якісь таємничі слова і висипав землю на голову мерця. Той одразу ж розплющив очі, глибоко зітхнув, і на рані від цвяха в нього на лобі виступила крапелька крові. Тепер ми легко витягли цвях, і поранений упав на руки одного з рабів.

— Хто мене сюди привів? — запитав він, прокинувшись. Мулей указав на мене, і я підійшов до нього ближче.

— Дякую тобі, невідомий чужоземцю, ти врятував мене від довгих мук. П'ятдесят років мандрує моє тіло цими хвилями, а дух мій був приречений на те, щоб повертатися в нього щоночі. Але тепер голови моєї торкнулася земля, я отримав відпущення і спокійно йду до прадідів.

Я попросив його розповісти нам про свою біду, і він мовив:

— П'ятдесят років тому я був впливовою, шанованою людиною і жив у Алжирі; пристрасть до наживи спонукала мене спорядити корабель і податися в пірати. Я добуткував цим ремеслом уже певний час, коли на Занте[3] на корабель до мене сів один дервіш, якому хотілося проїхати безкоштовно. Ми з товаришами мали грубу вдачу і зневажали святість дервіша; я навіть дозволяв собі кпити з нього. Одного разу він у благочестивому запалі осудив мій гріховний спосіб життя; вночі, дудлячи вино зі своїм штурманом, я пригадав його слова і спаленів од гніву. Розлючений тим, що якийсь дервіш наважився сказати мені те, чого я не попустив би самому султанові, я кинувся на палубу і встромив йому в груди кинджал. Умираючи, він прокляв мене і мій екіпаж, сказавши, що нам не випаде ні жити, ні померти, поки ми не торкнемося головою землі. Дервіш помер, ми кинули його в море і посміялися з його погроз. Та слова його справдилися тієї самої ночі. Частина мого екіпажа повстала проти мене. Відбулася люта сутичка; мої прихильники були переможені, і бунтівники прибили мене цвяхом до щогли. Проте й вони померли від отриманих ран, і скоро вже мій корабель нагадував велику могилу. У мене теж потемніло в очах, дихання зупинилося, я думав, що вмираю. Та це було лише заціпеніння, яке скувало мене. Наступної ночі, тієї самої години, коли ми кинули дервіша в море, всі ми прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли лише те, що говорили і робили у фатальну ніч. Так ми плавали цілих п'ятдесят років — не могли ні жити, ні померти, бо як нам було досягти землі? З бурхливою радістю розпускали ми всі вітрила щоразу, як починалася буря, сподіваючись, що розіб'ємося об кручі, а втомлена голова врешті знайде спокій на дні моря. Та це нам не вдавалося. Тепер же нарешті я помру. Ще раз дякую тобі, мій невідомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель на знак удячності.

Сказавши це, капітан похилив голову і випустив дух. За мить і він перетворився на порох, як його супутники. Ми зібрали прах у скриньку і закопали його в землю; у місті я знайшов теслярів, які полагодили мій корабель. З великим зиском вимінявши товари, що були у мене на облавку, на інші, я найняв матросів, щедро обдарував мого друга Мулея і попрямував до себе на батьківщину. Проте плив я не прямим шляхом, а приставав до різних островів і країн, продаючи свої товари. Пророк благословив мій почин. За дев'ять місяців я прибув до Бальсори, подвоївши спадок, отриманий від померлого капітана.

Земляків здивували мої багатства і мій успіх; вони вважали, що я, напевно, знайшов алмазну печеру знаменитого мореплавця Сіндбада. Я вирішив не переконувати їх; але відтоді всі бальсорські хлопці, тільки-но їм виповнювалося вісімнадцять, пускалися в мандри, щоб, як і я, знайти своє щастя. А я жив спокійно й мирно і раз на п'ять років здійснював подорож до Мекки, щоб подякувати в святих місцях Аллаху за його милості і благати його, щоб прийняв до себе в рай капітана і його товаришів.

Відрубана рука

Народився я в Константинополі. Батько мій був перекладачем у Порті[4] й одночасно примудрявся вести доволі прибуткову торгівлю ароматичним надіб'ям і шовковими тканинами. Він дав мені добре виховання, почасти сам навчаючи мене, почасти доручивши мою освіту одному з наших священнослужителів. Перше він готував мене, ставлячи за свого наступника в торгівлі, та коли в мене мало-помалу виявлялися незвичайні здібності, він, за порадою друзів, вирішив зробити з мене лікаря, — лікар-бо, надто коли йому не бракує клепки в голові, на відміну від звичайнісіньких пройдисвітів, легко досягає успіху в Константинополі. До нас додому вчащали франки, і один із них умовив батька послати мене до нього на батьківщину, в місто Париж, де цьому ремеслу навчають найкраще і притому задарма; сам він, повертаючись додому, зголосився безкоштовно відвезти мене туди. Мій батько, який замолоду теж подорожував, погодився, і франк сказав мені, щоб за три місяці я був готовий їхати. Я не тямився від радості, що побачу чужі краї, і не міг дочекатися хвилини, коли ми сядемо на корабель. Нарешті франк залагодив усі свої справи і зібрався в дорогу. Увечері, напередодні від'їзду, батько повів мене до себе в спочивальню; там я побачив чудові одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше мій погляд прикувала велика купа червінців, — досі я ніколи не бачив їх у такій кількості. Батько обійняв мене і мовив:

— Глянь-но, сину мій, який одяг я приготував тобі в дорогу. І зброя теж призначається тобі. Цю саму зброю твій дід надягав на мене, коли я вирушав на чужину. Я знаю, ти вмієш володіти нею; але ніколи не користуйся нею без потреби, коли ж тобі треба захищатися, — тоді вже бий щосили. Статок мій невеликий; дивись — я поділив його на три частини; одна належить тобі, друга не дасть мені померти з голоду, третя ж буде для мене священна, — нехай вона зберігається для тебе про чорний день.

Так говорив мені старий батько, і сльози переповнювали його очі — певно, він передчував, що більше ми не побачимося.

Мандрівка минула як по маслу; незабаром ми прибули в країну франків, а за шість днів шляху дісталися великого міста Парижа. Тут мій друг-франк винайняв мені кімнату й порадив дорожити своїм капіталом, який становив загалом дві тисячі талерів. Я прожив у тому місті три роки й учився всього, що слід знати вправному лікареві, однак збрехав би, сказавши, що перебування там було мені приємне, бо тамтешні звичаї та уклад не припали мені до душі, а справжніх друзів я знайшов небагато, хоча це й були досить гідні молоді люди.

Туга за батьківщиною під кінець геть сповнила мене; за увесь час я нічого не чув про свого батька і тому поспішив скористатися слушною нагодою, щоб вернутися додому.

Якраз із країни франків в Оттоманську Порту вирушало посольство. Я попросився у почет посла, назвавшись хірургом, і успішно дістався Стамбула. Але батьківська домівка була замкнена; сусіди дуже здивувалися, угледівши на порозі мене, і сказали, що батько мій помер два місяці тому. Той священик, який учив мене в дитинстві, приніс ключа; самотній і осиротілий, оселився я в порожньому будинку. Усе виявилося на тих-таки місцях, як було при батьку, — хіба що грошей, які він обіцяв залишити мені, я чомусь не знайшов. Запитав про них священика, і той уклінно відказав: «Батько ваш помер святою людиною, відписавши свій статок церкві». Це було й залишилося для мене незбагненним, але що міг я вдіяти? Свідків проти священика я виставити не міг, отож випадало тільки тішитися, що він не забрав заразом будинок і товари мого батька.

Це було перше нещастя, що вразило мене. Відтак посипався удар за ударом. Як лікар я не міг зажити слави, адже боявся, що люди виставлять мене за пройдисвіта, і не мав підтримки батька, який познайомив би мене з найбільшими шляхтичами і дукачами, нині чужими для бідолахи Цалевкоса, цебто мене. Та й на батькові товари попит був невеликий, адже покупці розсіялися після його смерті, а нові швидко не знаходяться. Одного разу я гірко задумався над своєю долею, і тут мені спало на думку, що в країні франків я нерідко бачив моїх співвітчизників, які бродили із краю в край, пропонуючи свої товари на міських базарах; я пригадав, що купували в них як в іноземців охоче і що при такій торгівлі неважко нажити величезні бариші.

Зваживши все блискавично, я продав батьківський будинок, частину вторгованих грошей віддав на зберігання надійному другові, а на інші закупив рідкісні в країні франків товари, всілякі шалі, шовкові тканини, мазі й олії; купив собі місце на кораблі й вирушив у друге плавання до країни франків. Тільки-но дарданельскі укріплення розтанули вдалині, як доля, вочевидь, знову посміхнулася мені. Шлях наш був короткий і щасливий. Я пішов бродити по великих і малих містах франків і всюди знаходив поступливих покупців. Друг мій увесь час слав мені із Стамбула нові товари, і я з кожною дниною багатів. Призбиравши досить грошей, щоб зважитися на більший ґешефт, я вирушив зі своїми товарами до Італії. Тут я маю зізнатися, що добував гроші ще в інший спосіб, а саме своїм лікарським мистецтвом. Щойно я приїздив у яке-небудь місто, як давав оголошення, що прибула грецька лікарка, яка зцілила безліч хворих; і, треба сказати, мій бальзам і моє зілля принесли мені чимало цехінів. Так я врешті-решт дістався італійського міста Флоренції. Я вирішив довше пожити в цьому місті, почасти тому, що воно припало мені до душі, почасти ж тому, що мені хотілося відпочити од виснажливих мандрів. Я винайняв собі крамницю в кварталі Санта-Кроче і в трактирі, неподалік звідти, дві хороші кімнати з балконом. Негайно ж я розіслав людей з оголошеннями, які сповіщали про мене як про купця і цілителя. Не встиг відкрити свою лавку, як покупці попливли плавом, і хоча ціни в мене були досить високі, торгував я краще за інших, бо тримався ґречно і привітно з покупцями.

Так я щасливо прожив вже чотири дні у Флоренції, аж одного разу ввечері, збираючись замикати крамницю і, за звичаєм, перевіряючи запаси мазей у банках, знайшов в одній з них записку, яку сам туди не клав. Я розгорнув записку і знайшов там запрошення з'явитися рівно опівночі на міст під назвою Понте-Веккіо. Довгенько я гадав, хто б це міг кликати мене туди, але ж я не знав ані душі у Флоренції і тому подумав, що мене, напевно, хочуть повести потайки до хворого, як це вже бувало не раз. Отже, я вирішив піти туди, розважливо прихопивши шаблю, яку колись подарував мені батько.

Бралося до півночі, коли я вирушив у путь і незабаром дістався Понте-Веккіо. На мості не було ні душі, проте я вирішив чекати того, хто мене покликав.

Ніч була холодна, місяць сяяв яскраво, і я дивився на води Арно, що відносили вдалину віддзеркалення місячного світла. На міських дзвіницях пробило дванадцяту; я озирнувся і побачив перед собою високу людину, наглухо закутану в червоний плащ, краєм якого вона прикривала собі обличчя.

Спершу я перелякався через те, що незнайомець так раптово постав біля мене, але враз опанував себе і заговорив:

— Якщо ви покликали мене сюди, то скажіть, що вам треба?

Людина в червоному обернулася і поволі мовила:

— Іди за мною!

Тут уже мені трохи страшнувато йти кудись удвох із незнайомцем; я зупинився і сказав:

— Почекайте, добродію, чи не хотіли б ви спершу мені сказати, куди треба йти і чи не могли б відкрити мені своє обличчя, аби я знав, чи ви, бува, не замислили проти мене лихе.

Але червона людина не послухала моїх слів.

— Як тобі завгодно, Цалевкосе, не хочеш іти, залишайся! — відповів він і пішов далі. Тут я розлютився:

— Я не з тих, що дозволяють будь-якому дурневі водити себе за носа! Виходить, що я марно стирчав тут уночі на холоді?

У три стрибки нагнав я його, схопив за плащ і, здіймаючи дедалі голосніший крик, узявся іншою рукою за шаблю; але плащ залишився у мене в руці, а незнайомець зник за найближчим рогом. Гнів мій мало-помалу вщух, адже плащ залишився у мене, і за його допомогою я, звичайно ж, знайду ключ до цієї неймовірної загадки. Я накинув плащ на себе і подався додому. Тільки-но відійшов кроків на сто, як хтось прослизнув упритул повз мене і прошепотів франкською мовою:

— Стережіться, графе, нині вночі нічого не можна зробити.

Та не встиг я озирнутись, як незнайомець був уже далеко, і я побачив лише тінь, яка миготіла вздовж будинків. Я відразу зрозумів, що звернення стосувалося не мене, а плаща, але роз'яснити воно мені нічого не могло. Вранці наступного дня я почав мізкувати над тим, що його робити далі. Спершу збирався оголосити, що знайшов плащ, але тоді незнайомець міг би прислати за ним когось іншого замість себе, і я не отримав би бажаної розгадки. Обдумуючи справу, я уважно роздивлявся плащ.

Він був із важкого генуезького оксамиту пурпурного кольору, облямований каракулем і вишукано гаптований золотом. Ошатність плаща навела мене на думку, яку я вирішив негайно втілити. Я відніс його до себе в крамницю і виставив на продаж, але призначив за нього таку високу ціну, яку ніхто, — я був певен, не погодиться заплатити. Я вирішив уважно придивлятися до кожного, хто побажає купити його, бо фігуру незнайомця, котрий, хоч і побіжно, але виразно з'явився переді мною без плаща, я упізнав би з тисячі. Охочих придбати такий напрочуд пишний плащ знайшлося чимало, але жоден із них анітрішки не нагадував незнайомця і ніхто не хотів платити за нього величезну ціну в двісті цехінів. Здивувало мене також, що всі, кого я питав, чи є ще такий плащ у Флоренції, давали негативну відповідь і запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної і витонченої роботи. Повечоріло, коли нарешті до крамниці увійшов молодик, який вчащав до мене і вже пропонував того дня велику ціну за плащ; він шпурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:

— Присягаюся богом! Цалевкосе, я готовий піти по світу з торбами, аби лише справити твій плащ. — І тут же заходився лічити монети. Я помітно зніяковів, адже виставив плащ лише для того, щоб привернути до нього увагу незнайомця, а тут раптом з'явився молодий дурень, ладний викласти за нього призначену мною безглузду ціну. Що мені було робити? Я погодився, бо, з іншого боку, мене тішила думка отримати таке чудове відшкодування за нічний неспокій. Хлопець накинув плаща і пішов; але з порогу повернувся знов і кинув мені папірець, приколотий до плаща, сказавши:

— Глянь-но, Цалевкосе, тут причеплено щось; мабуть, воно не має жодного стосунку до плаща.

Я байдуже взяв записку, але що я побачив! На ній стояло: «Сьогодні вночі тієї-таки години принеси плащ на Понте-Веккіо; чотириста цехінів чекають тебе». Я стояв як громом вражений. Отже, я сам проґавив своє щастя і абсолютно не досяг своєї мети; недовго думаючи, я згріб ті двісті цехінів, наздогнав хлопця, що купив плащ, і звернувся до нього:

— Заберіть свої цехіни, друже, а мені залиште плаща, я ніяк не можу віддати його.

Той спершу сприйняв усе за жарт, але, побачивши, що я не жартую, розсердився, обізвав мене дурнем, і врешті-решт дійшло до бійки. Проте мені пощастило вирвати у нього в колотнечі плащ, і я зібрався вже було показати спину, коли хлопець заходився кликати поліцію і потягнув мене до суду. Суддя був дуже здивований такою скаргою і присудив плащ моєму противникові. Тоді я вирішив пропонувати хлопцю двадцять, п'ятдесят, вісімдесят і, нарешті, сто цехінів, понад його двохсот, аби він віддав мені плащ. Чого я не міг добитися проханнями, того досяг грошима. Він забрав свої кровні цехіни, а я врочисто пішов геть із плащем, уславившись за божевільного на всю Флоренцію. Та людський поговір не чіпав мене, бо я краще знав, що вигода на моєму боці.

Нетерпляче чекав я ночі. У той-таки час, що і вчора, подався з плащем під пахвою на Понте-Веккіо. З останнім ударом годинника з мороку виринула фігура і попрямувала до мене.

Поза сумнівом, то був учорашній незнайомець.

— Плащ у тебе? — запитав він мене.

— Звісно, пане, — відповідав я, — проте він обійшовся мені в сто цехінів готівкою.

— Знаю, — кинув той. — Бери, тут чотириста. Ми підійшли разом до широкого парапету моста, і він відрахував мені монети; їх було чотири сотні; блиск їх грів мені серце, — як на те, воно й гадки не мало, що це буде його остання радість. Я заховав гроші в кишеню і хотів було уважно розгледіти щедрого незнайомця, але він був у масці, з-за якої на мене грізно виблискували темні очі.

— Даремно переймаєтеся, — заперечив він, накидаючи собі на плечі плаща. — Мені потрібна ваша допомога як лікаря, але тільки не для живого, а для мертвого.

— Хіба таке можливо? — вигукнув я здивовано.

— Я прибув із сестрою здалеку, — мовив він, кивком наказавши мені йти за ним, — тут ми мешкали в одного з друзів нашої сім'ї. Учора моя сестра знагла померла, і рідні хочуть завтра поховати її. Але, як у нашій родині давно узвичаїлося, всім нам належить опочити в родинному склепі; багато хто, кому випало померти в чужому краї, все ж таки були набальзамовані і перевезені туди. Рідні я згоден залишити її тіло, але батьку я хочу привезти бодай голову його дочки, щоб він востаннє поглянув на неї.

Від звичаю відрізувати голови близьким родичам, щоправда, мене аж кинуло в мороз, проте я не наважився заперечувати, боячись, що можу образити незнайомця. Тож я сказав тільки, що добре вмію бальзамувати мерців, і попросив його провести мене до небіжчиці. Проте я не стримався від питання — чого все це відбувається вночі й оповите такою таємницею? Він відказав мені, що рідних його намір неабияк лякає і вдень вони перешкодили б йому, проте, коли голова вже буде відрізана, їм доведеться змиритися; він би міг узяти й принести мені голову, але цілком зрозуміле почуття не дозволяє йому самому відрізати її.

Тим часом ми підійшли до великого розкішного будинку. Супутник мій указав мені на нього як на мету нашої нічної прогулянки. Ми поминули головний портал будинку, увійшли до маленьких дверцят, які незнайомець ретельно зачинив за собою, і піднялися в темряві вузькими гвинтовими сходами. Вони вели у тьмяно освітлену галерею, через яку ми досягли кімнати, де горіла одна лампа під стелею.

У цьому помешканні стояло ліжко, на якому лежала небіжчиця. Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він указав мені на ліжко, звелів швидко і добре виконати доручену мені справу і вийшов з кімнати.

Я дістав свої інструменти, що їх як лікар завжди мав при собі, і підійшов до ліжка. Видно було тільки обличчя небіжчиці, проте воно здалося мені таким прекрасним, що мене мимоволі охопила глибока жалість. Волосся спадало довгими пасмами, щоки були бліді, очі заплющені. Спершу я зробив надріз на шкірі, як роблять, коли потрібно ампутувати кінцівку; потім узяв найгостріший свій ніж і одним махом перерізав горло. Аж — о, лишенько! — небіжчиця розплющила очі і знову, глибоко зітхнувши, заплющила їх, ніби лише зараз випустивши дух. І одночасно з рани на мене порснув струмінь гарячої крові. Мені стало ясно, що бідолашну дівчину вбив я, бо ж у тому, що вона мертва, сумніватися не випадало: від такої рани порятунку бути не може. Кілька хвилин простояв я нерухомо, скніючи душею від скоєного. Значить, той незнайомець у червоному пошив мене в дурні? Або ж сестра була в летаргічному сні? Як на мене, вона і справді спала. Проте я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, тож вирішив геть забрати голову від тіла; але дівчина застогнала ще раз, витягнулася, мов у корчах, і померла. Тут жах охопив мене, і в сум'ятті я кинувся геть із кімнати. Зовні в галереї було темно: лампа згасла, супутник мій зник, і мені довелося напомацки просуватися вздовж стіни, щоб дістатися до гвинтових сходів. Врешті-решт я набрів на них і, ковзаючи, спотикаючись, спустився. Внизу теж не було ані душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув з полегкістю, опинившись на вулиці, бо там, у будинку, мені було геть лячно. Відчуваючи, як страх наступає мені на п'яти, кинувся я до себе на квартиру й зарився в постіль, прагнучи забутися після скоєного власноруч злочину. Проте сон не приходив, і лише ранок примусив мене зібратися з думками. Я припускав, що людина, яка штовхнула мене на таке страшне душогубство, мене не видасть. Я вирішив негайно вирушити в свою крамницю й узятися за роботу, вдаючи, що все довкола мене не обходить. Але — на жаль! — нова обставина, що її я виявив лише зараз, посилила мою тривогу. Я десь посіяв свого капелюха, пояс і ніж, і ніяк не міг пригадати, чи залишив їх у кімнаті вбитої, чи загубив, тікаючи. Як на те, у першому здогаді було більше правди, а, отже, мене легко могли викрити в убивстві.

Я відчинив крамницю як звичайно. Сусід, як і щоранку, негайно прийшов до мене, бо вдачу він мав товариську.

— Ну, то що ви скажете, — почав він, — яке страхіття сталося сьогодні вночі!

Я вдав, ніби нічого не знаю.

— Невже ви не чули того, що понесло на язиках усе місто? Не чули, що цієї ночі вбили найчудовішу квітку Флоренції, Біанку, дочку губернатора? Ет! Учора ще я бачив, як вона, весела, проїздила вулицями вдвох із нареченим, адже на сьогодні призначене їхнє весілля.

Кожне слово сусіда, мов той гострий ніж, входило мені в серце, і муки поновлювалися раз по раз, адже кожний наступний покупець переповідав мені цю історію, докидаючи всілякі деталі, з яких одна була жахливіша за іншу; втім, їм усім годі було уявити, яке жахіття побачив я сам. Серед дня до мене в крамницю ввійшов судовий чиновник і попросив випровадити покупців.

— Синьйоре Цалевкосе, — мовив він, дістаючи загублені мною речі, — ці речі ваші?

Я хотів було відмовитися від них, але, побачивши крізь напіввідчинені двері свого хазяїна й кількох знайомих, які могли б свідчити проти мене, вирішив не обтяжувати своєї провини ще й брехнею і визнав, що вони належать мені. Судовий чиновник запропонував мені йти за ним і привів до великого будинку, в якому я впізнав в'язницю. Там він лишив мене в окремому приміщенні до слушного часу.

Моє становище було жахливе. Я збагнув це, коли лишився на самоті. Думка про те, що я вчинив убивство, — хоч і мимоволі, — не давала мені спокою; не міг я також приховати від себе, що блиск золота вдарив мені в голову, інакше я так сліпо не піддався б обману. За дві години після арешту за мною пришли. Мене повели кудись униз нескінченними сходами, поки ми не опинилися у великій залі. Там за довгим, покритим чорним обрусом столом сиділо дванадцять чоловіків, здебільшого стариганів. Уздовж стіни зали йшли лави, вщерть зайняті шляхетними флорентійцями; угорі, на галереях, тіснилися всілякі роззяви. Коли я підійшов до чорного столу, з-за нього піднялася людина з похмурим і скорботним обличчям — це був губернатор. Він звернувся до громади, зауважуючи, що йому як батьку не личить бути суддею в цій справі і тому цього разу він поступається своїм місцем найстаршому із сенаторів. То був дід, якому, певно, перевалило за дев'ятий десяток; він стояв геть зігнутий, залишки сивого волосся спадали йому на скроні, проте очі досі палали вогнем і голос був твердий і впевнений. Спершу він спитав, чи зізнаюсь я в убивстві. Я попросив його вислухати мене; відверто і виразно виповів усе, що зробив, і все, що знав. Я помітив, що під час моєї розповіді губернатор то полотнів, то червонів; а коли я закінчив, він аж спаленів од люті.

— Як, мерзотнику! — крикнув він мені. — Ти ще хочеш звалити на інших злочин, скоєний тобою через вигоду?

Сенатор поставив губернаторові на карб втручання: він-бо самохіть відмовився від своїх прав, крім того, нічим поки не доведено, що вбивство вчинив я з користі, адже, за його власними словами, у небіжчиці нічого вкрадено не було. Навіть більше, він заявив губернаторові, що йому слід скласти звіт про колишнє життя своєї дочки. Бо лише в такий спосіб можна з'ясувати, кажу я правду чи ні. Потім він припинив на сьогодні розгляд справи, щоб, як він зауважив, пошукати розгадку в паперах покійної, які вручить йому губернатор. Мене знову відвели до в'язниці, де я провів сумний день, мріючи лише про те, щоб якось знайшовся зв'язок між покійницею і людиною в червоному плащі. Сповнений надій, уранці переступив я поріг зали суду. На столі лежав стос листів; старий сенатор запитав мене, чи моя це рука. Я глянув на них і відповів, що всі вони написані тією рукою, що й отримані мною записки. Я заявив про це сенаторам, але слова мої здалися їм непевними; мені заперечили, що і там, і там, поза сумнівом, прозирає моя рука, бо підпис усюди починається із «Ц», першої літери мого імені. Натомість листи містили погрози й застереження проти шлюбу, у який покійниця збиралася вступити. Вочевидь, губернатор встиг узяти мене на зуби, бо цього дня до мене ставилися з більшою підозрою й суворістю. Щоб виправдатись, я послався на папери, які мали бути в мене в кімнаті. Мені відповіли, що там уже шукали, але нічого не знайшли. Так, до кінця цього судового засідання будь-яка надія покинула мене, а третього дня мене знову привели в залу і прочитали вирок, у якому мене, як викритого в навмисному вбивстві, засуджували до смертної кари. Така, виходить, моя доля; вдалині від батьківщини, розлучений з усім, чим я дорожив на землі, я був безвинно, у розповні літ, приречений скінчити життя від сокири!

Увечері цього жахливого дня, який вирішив мою долю, я сидів у своїй самотній темниці; надії мої згасли, — в голові цвяхом стирчала думка про смерть; аж раптом двері моєї в'язниці розчинилися й увійшов якийсь незнайомець. Довго й мовчки вдивлявся він у мене.

— Ось і випало нам знову побачитися, Цалевкосе! — звів урешті голос гість.

У тьмяному світлі лампи я не впізнав незнайомця, проте, щойно він заговорив, як у мені воскресли спогади; то був Валетті, один із небагатьох друзів, з якими я познайомився в часи мого навчання в Парижі. Він сказав, що випадково приїхав у Флоренцію, де мешкає його батько, людина шанована. Почувши мою історію, Валетті з'явився, щоб востаннє побачитися зі мною й від мене самого дізнатись, чим це я так тяжко завинив. Я розповів йому всю історію. Він був явно вражений і благав мене звірити йому, єдиному другові, душу, — щоб не піти із цього світу з гріхом на душі. У відповідь я заприсягся всіма святими, що кажу правду і що тільки я сам винен у всьому: засліплений блиском золота, я не вгледів ані краплі неправди в розповіді незнайомця.

— Отже, ти раніше не знав Біанки? — запитав він мене.

Я запевнив його, що жодного разу в житті не бачив її. Тоді Валетті розповів мені, що тут криється найглибша таємниця і що губернатор дуже квапився з моїм осудом; а по місту тепер ходить поголос, нібито я давно знав Біанку й убив її з помсти, розлютувавшись через те, що вона виходить заміж за іншого. Я зауважив у відповідь, що все це цілком пасує людині в червоному, проте я не можу довести, що він причетний до злочину. Плачучи, Валетті обійняв мене й пообіцяв зробити все, щоб принаймні врятувати мені життя. Я не надто сподівався, однак знав, що Валетті — людина розумна, тямить у законах і справді зробить усе заради мого порятунку. Два довгих дні я лише здогадувався, що ж відбувається довкола, нарешті з'явився Валетті.

— Я приніс тобі втіху, хоча й нерадісну. Тобі зоставлять життя і подарують свободу, проте за це доведеться заплатити однією рукою.

Зворушений, подякував я другові за те, що той урятував мені життя. Він повідомив, що губернатор усіляко опирався тому, щоб справу переглянули, але під кінець, боячись здатися несправедливим, пішов на поступку, приставши на те, що мене покарають так, як указано в літописах Флоренції, якщо там знайдеться подібна справа. Мій друг зі своїм батьком дні й ночі порпалися в старих книгах і нарешті знайшли справу, схожу на мою. Вирок там казав: злочинцеві слід відрубати ліву руку, відібрати в скарбницю майно, його ж самого засудити на вигнання навіки-віків. Така тепер і моя кара, і мені слід приготуватися до майбутніх труднощів. Я не малюватиму вам ті важкі хвилини, коли мені довелося посеред площі покласти руку на плаху і коли власна кров фонтаном хлюпнула на мене!

Валетті взяв мене до себе, поки я не оклигав, а тоді щедро дав мені грошей на дорогу, бо все, що я заробив, дісталося суду. Я перебрався з Флоренції на Сицилію і звідти першим кораблем поплив до Константинополя. Усі надії в мене були на той капітал, який я залишив на зберігання другові; крім того, я просив його прихистити мене; але як я здивувався, коли друг запитав, чого я не хочу замешкати у власній оселі. Він розповів мені, що якийсь незнайомець купив на моє ім'я будинок у грецькому кварталі, а сусідам оголосив, що його господар незабаром буде сам. Я відразу вирушив туди вдвох із другом, і мене радісно зустріли всі знайомі. Один літній купець вручив мені лист, який залишила людина, що купила для мене будинок.

Я прочитав: «Цалевкосе! Дві руки готові працювати невтомно, щоб ти не відчував втрати однієї. Будинок, який ти бачиш, і все всередині належить тобі, а щороку ти одержуватимеш стільки, скільки потрібно, щоб земляки вважали тебе за справжнього багатія. Вибач тому, кому судилося нещастя більше за твоє!» Я здогадувався, хто залишив цього листа, а купець на моє питання відказав, що незнайомець був, певно, з франків і одягнений у червоний плащ. Після цієї розповіді я змушений був визнати, що незнайомцеві не бракує шляхетності. Я виявився власником будинку, облаштованого якнайкраще, а крім того, ще й крамниці з такими вишуканими товарами, яких у мене ніколи не бувало. Відтоді спливло десять років. Радше за давньою звичкою, ніж з потреби, мандрую я у торгових справах, але в тій країні, де мене спіткало таке лихо, я більше не був жодного разу. З того часу я щороку одержував по тисячі золотих, але хоч мене й тішить шляхетність того безталанника, однак йому не окупити скорботу моєї душі, де вічно живе страшний образ убитої Біанки.

Загрузка...