Малий Мук (Збірник)

Александрійський шейх та його раби

Шейх Александрії Алі-Бану мав дивакувату вдачу. Коли вранці він ступав вулицями міста у дорогому кашеміровому тюрбані, ошатному вбранні й гарному підперізку (він обійшовся містові у п'ятдесят верблюдів), простуючи спроквола і ніби виважуючи кожен крок, його чоло бралося суворими зморшками, брови супились, а очі поймав смуток. Зробивши п'ять кроків, цей достойник зупинявся, щоб замислено погладити свою довгу чорну бороду. Коли ото так він прямував до мечеті, аби, як того вимагав його сан, навчати правовірних на добрий розум із Кораном у руці, — то перехожі на вулицях спинялися, дивилися йому вслід і казали один одному: «Ти ба, який гарний, показний чоловік»; «А ще багач, — додавав інший, — яких мало; хіба не йому належить замок біля Стамбульської пристані? Хіба не йому належать маєтки, поля, незліченна худоба і сила-силенна рабів?».

«Атож, — зауважував третій, — а той татарин, якого нещодавно послав до нього зі Стамбула сам повелитель правовірних, — хай благословить його пророк! — говорив, що наш шейх у великій пошані в рейс-ефенді[5], у капудан-паші[6] — у всіх, навіть у самого султана». «Годі й казати, — вигукував четвертий, — небо благословляє кожен його крок! Він особа багата й значна, але — знаєте, що я маю на увазі?!» «Ще б пак, ще б пак, — шепотіли в юрбі, — що правда, то правда, — він відбуває своє лихо; кому б схотілося помінятися з ним долею; він багатий і значний, але, але…»

Пишний будинок Алі-Бану стояв посеред найкрасивішого майдану Александрії. Перед будинком розкинулася широка тераса, викладена мармуром і затінена пальмами. Увечері Алі-Бану полюбляв посидіти там і попахкати кальяном. На достатній віддалі дванадцять виряджених невільників ловили його погляд — в одного був для нього напоготові листок бетелю, другий тримав парасолю, третій — золоті таці зі смачним шербетом, четвертий опахалом з павиного пір'я відганяв мух од свого пана; співаки з лютнями і флейтами чекали, коли він захоче потішити собі вуха музикою; а наймудріший із невільників м'явся із сувоями: раптом панові закортить послухати, що в них написано. Та марно дожидали вони від нього знаку: його не тягнуло на музику й спів, не хотілося слухати вислови й вірші мудрих піїтів минулого, не кортіло покуштувати шербету чи пожувати бетелю, — ба раб з опахалом з павиного пір'я і той даремно прів — пан не помічав, що біля нього дзижчить муха. А перехожі раз по раз зупинялись і дивувалися з пишності будинку, з гарно вбраних рабів, з тієї зручності, якою він себе оточив; але потім, перевівши погляд на шейха, що сидів під пальмами серйозний і похмурий і не зводив очей з голубуватого димку, який звивався над кальяном, вони хитали головою і говорили: «Справді, цей багач — бідняк. Він, заможний, бідніший за останнього жебрака, пророк недоділив йому розуму, щоб він міг утішатися зі свого багатства».

Так казали перехожі, сміялись і йшли своєю дорогою.

Якось увечері, коли шейх, оточений усією земною розкішшю, сидів, як завжди, в тіні пальм на порозі свого будинку і наодинці сумно курив кальян, неподалік зібралося кілька хлопців; вони дивилися на нього і сміялися.

— Шейх Алі-Бану і справді дурень, — урешті кинув один із них, — Мені б його скарби, я дав би їм лад. День у день купався б я в достатках. У просторих моїх світлицях бенкетували б друзі, радість і сміх лунали б у цих сумних склепіннях.

— Атож, воно було б незле, — заперечив другий, — хіба що з численними друзями, мабуть, швидко пустиш усе майно на вітер, а хоч би його було без ліку, як у султана — хай благословить його пророк! Умощувався б я надвечір тут, під пальмами, на цій чудовій терасі, наказував би рабиням співати і грати, покликав би танцівниць, і вони б танцювали, і стрибали, і хтозна-як вигопцьовували. А я повагом пихкав би кальяном, ласував смачним шербетом і насолоджувався всім, наче правитель Багдада.

— Шейх, — мовив третій хлопець, який був писарем, — шейх, певно, людина вчена і мудра, воно-то так. Те, як він тлумачить Коран, свідчить про його начитаність і глибоке знання всіх поетів і мудрих писань. Але хіба життя, яке він провадить, до шмиги розумному чоловікові? Он стоїть невільник із цілим оберемком сувоїв; я віддав би свій святковий одяг за можливість прочитати бодай один із них, адже всі вони, звичайно, річ страх яка рідкісна. А він що?! Сидить собі й курить, а про книги йому байдуже. Був би я шейхом Алі-Бану, то раб читав би мені, доки не захрип, або ж не запала ніч. Але тоді і він мав би мені читати, поки я не засну.

— Ти ба! Ви і справді тямите в тому, як улаштувати приємне життя, — засміявся четвертий. — їсти й пити, співати й танцювати, читати вислови і слухати вірші жалюгідних поетів! Ні, я провадив би життя на інший лад. У шейха прекрасні коні, верблюди і купа грошей. На його місці я пустився б у далеку дорогу і їхав би, їхав на край світу, до самої Московії. Щоб глянути на земні дивовижі, я не побоявся б найдальшої дороги. Ось як би я вчинив, бувши ним.

— Юність — чудова пора, у цьому віці все тішить, — мовив непоказний старигань, який стояв неподалік і слухав хлопців. — Однак дозвольте мені сказати, що юність нерозважлива, дурно плескає і сама не здогадується.

— Що ви хочете сказати, дідусю? — з подивом запитали хлопці. — Чи не нас часом ви маєте на увазі? Що вам до того, осуджуємо ми те, як живе шейх, чи ні?

— Якщо хто знає що-небудь краще за іншого, хай направить його помилку, так звелів пророк, — заперечив старий. — Щоправда, небо благословило шейха багатством, у нього є все, чого душа забажає; а в того, що нині він похмурий і невеселий, є своя причина. Гадаєте, він завжди був таким? Е, ні, я бачив його п'ятнадцять років тому; тоді він вирізнявся веселою і невгамовною вдачею, як газель, жив радісно і насолоджувався життям. У ту пору він мав сина, утіху своїх очей, красивого й освіченого; і кожен, хто його бачив і чув, заздрив шейхові, що в нього є такий скарб, — синові йшов лише десятий рік, а вчений він був, як дехто навряд чи буде і у вісімнадцять.

— І він помер? Бідолашний шейх! — вигукнув юний переписувач.

— Для шейха було б утіхою дізнатися, що син його повернувся в рідну домівку, в оселю пророка, де йому жилося б краще, ніж тут, в Александрії. Однак те, що пережив він, куди гірше. У ті дні франки наскочили на нашу землю, мов голодні вовки, й пішли на нас війною. Вони захопили Александрію й звідси робили набіги чимраз далі вглиб країни, воювали з мамелюками. Шейх був розумною людиною і вмів з ними ладнати. Але чи то вони поласилися на його багатство, чи то він допоміг своїм одновірцям, точно не скажу, — словом, прийшли вони якось до нього і звинуватили в тому, що він нібито потайки постачає мамелюкам зброю, коней і харчі. Хоч як шейх доводив, що він не винен, ніщо не допомогло; франки — народ грубий і бездушний, вони готові на все, коли йдеться про гроші. Тим-то вони забрали в заручники його сина, на ім'я Кайрам. Шейх запропонував за нього купу грошей, але франки хотіли збільшити викуп і не відпускали його сина. Ні з того ні з сього їхній паша, чи як там його називають, віддав наказ готуватися до відплиття. В Александрії про це ніхто не знав, і вони попливли у відкрите море, а маленького Кайрама, сина Алі-Бану, певно, забрали з собою, бо відтоді про нього ні слуху, ні духу.

— Ех, нещасний батько, як скарав його Аллах! — в один голос вигукнули юнаки і з жалем глянули на шейха, що оточений багатством, сумний і самотній, сидів під пальмами.

— Дружина, яку він дуже кохав, так побивалася за сином, що померла. А він купив корабель, спорядив його й умовив франкського лікаря, що живе там унизу, поблизу колодязя, вирушити вдвох із ним до Франкістану[7] на пошуки зниклого сина. Сіли вони на корабель і довго пливли морем, аж нарешті прибули в землю тих гяурів, тих невірних, які були в Александрії. Але там, кажуть, саме діялося щось страшне. Франки спровадили на той світ свого султана, багаті і бідні рубали один одному голови, і в країні не було ладу. Марно розпитували вони у всіх містах про хлопчика Кайрама, ніхто не чув про нього, і франкський лікар порадив шейхові пливти назад, коли ж ні, то їм самим можуть укоротити віку.

Тим-то вони повернулися додому, і від часу приїзду шейх не змінював триб життя — робить те саме, що й зараз; він-бо сумує за сином, і має слушність. Звісно, коли шейх їсть-п'є, він вряди-годи зловить себе на думці: «А мій синок Кайрам, напевно, терпить голод і знемагає від спраги». А коли він одягається в дорогі шати і парадне вбрання, як того вимагають його сан і гідність, хіба він не думає: «А йому, десь-певно, нічим прикрити голе тіло». А коли його оточують співаки, танцюристи і читці, — його невільники, — хіба він не думає: «А мій бідолашний син, далебі, зараз танцює або грає на догоду своєму франкському повелителеві». Але найдужче шейха засмучує думка, що далеко від батьківщини, серед невірних, зносячи їхні насмішки, його милий Кайрам забуде віру батьків і їм не доведеться впасти одне одному в обійми посеред райського саду! Тому він має таке милосердя над своїми рабами і сипле грошима жебракам; він думає, що Аллах віддячить йому за це і пом'якшить серця франків, повелителів його сина, і ті будуть ласкавіші до нього. І щоразу, як надходить день, коли в нього викрали сина, він відпускає на волю дванадцять рабів.

— Про це я теж чув, — відповів писарчук. — Але чого тільки не наплетуть язиком? Про його сина при цьому не згадували, зате, правда, розповідають, ніби шейх — великий дивак і надто любить казки, тож щороку він влаштовує змагання між своїми рабами і того, чия розповідь сподобається йому найбільше, відпускає на волю.

— Не вірте людській поголосці, — сказав старий, — усе так, як я кажу, я знаю напевно. Можливо, цього сумного дня йому кортить звеселитись і він наказує розповідати собі казки; але шейх відпускає рабів на спомин про свого сина. Проте вечоріє, мені час. Салем-алейкюм, нехай буде з вами супокій, хлопці, і в майбутньому не перемивайте кісточки нашому доброму шейхові.

Юнаки подякували старому за його слово, ще раз глянули на скорбного батька й пішли своїм шляхом, повторюючи: «Ет, не так уже й добре бути шейхом Алі-Бану».

Сплив час після того, як юнаки розмовляли зі старим про шейха Алі-Бану, і випало їм проходити тією-таки вулицею в годину ранкової молитви. Згадали вони про старого та його розповідь, пожаліли шейха і глянули на його будинок. Але як же вони зачудувалися, побачивши, що весь палац причепурено, мов на свято! На даху, по якому походжали вбрані, як пави, невільниці, майоріли прапорці і знамена, у передпокої лежав дорогий килим, із широких сходів спускалися шовкові тканини, навіть вулицю встеляло прекрасне тонке сукно, з якого багато хто залюбки зшив би якусь святкову сукню чи покривало.

— Ти ба, як змінився шейх за кілька днів! — зауважив писарчук. — Чи не хоче він, бува, влаштувати учту? Чи не хоче дати роботу ногам танцівників і танцівниць, чи не попросить, аби потрудилися для нього співаки? Гляньте-но на килими! Мабуть, ніде по всій Александрії не знайти таких! А сукно яке на голій землі, просто навіть шкода!

— Знаєш, що я думаю? — мовив інший. — Певно, він чекає високого гостя. Зазвичай так готуються до візиту якогось державця з могутньої країни або ефенді султана, коли ті ущасливлюють будинок своєю гостиною. Цікаво, кого тут чекають сьогодні?

— Глянь-но, хто це там іде, — чи не наш старий часом? Ну, він усе знає і, певно, нам усе розтлумачить. Агов, дідусю! Чи не підійдете ви на хвилинку сюди! — гукнули до нього хлопці. Старий помітив, що його кличуть, і підійшов, упізнавши хлопців, з якими він розмовляв кілька днів тому. Вони звернули розмову на те, що в будинку до чогось готуються, і запитали, чи не знає він, якого знатного гостя там чекають.

— Ви гадаєте, ніби Алі-Бану влаштовує сьогодні веселу учту або знатний гість зробив честь його будинку? Помиляєтеся, — мовив старий. — Сьогодні, як ви знаєте, дванадцятий день місяця рамадану, а цього дня взяли в заручники його сина.

— Е, ні, клянусь бородою пророка! — вигукнув один із юнаків. — Усе вказує на те, що готують весілля й учту, а для нього це пам'ятний день болю. Як це зрозуміти? Погодьтесь, у шейха таки розум трохи помутнів.

— Ви знову квапитеся з висновком, мій юний друже, — посміхаючись, мовив старий. — І хоча цього разу стріла у вас так само гостра, а тятива на луці натягнута туго, ви знову схибили. Знайте ж — сьогодні шейх чекає свого сина.

— То його знайшли? — вигукнули хлопці і потішилися.

— Ні, і, певно, ще довго не знайдуть, але знайте: років вісім-десять тому, коли шейх у скорботі й печалі справляв цей день, тобто за своєю звичкою, відпускав рабів, а також годував і напував жебраків, — випало йому послати харчі і пиття одному дервішеві, що, смертельно стомившись, приліг у тіні його будинку. А дервіш той був святою людиною, віщуном і звіздарем. Почастувавшись від щедрот милостивого шейха, він підійшов до нього і сказав: «Мені відома причина твого горя; адже сьогодні дванадцяте число місяця рамадану, а цього дня ти позбувся сина. Але тішся, день скорботи перетвориться для тебе на день тріумфу, знай: цього дня повернеться до тебе син». Так сказав дервіш. Засумніватися в словах такої людини було б гріхом для мусульманина. Щоправда, скорбота Алі не вщухла, проте щоразу цього дня він чекає-таки, що його син ось-ось повернеться, і прикрашає будинок, сіни і сходи так, немов той може повернутися щохвилини.

— Дива та й годі! — вигукнув переписувач. — А проте, хотілося б мені подивитися на те вишукане оздоблення і на шейха, як той сумує серед усієї цієї пишноти, головне, хотілося б мені послухати розповіді його невільників.

— Це легко, як з гори скотитися, — відказав старий. — Доглядач над його рабами — мій давній приятель і завжди цього дня дає мені якесь місце в залі, де у юрбі слуг і друзів шейха і миша не проскочить. Я поговорю з ним, можливо, він впустить і вас. Адже вас тільки четверо; гадаю, ми якось усе залагодимо. Приходьте о дев'ятій годині сюди на майдан, і я передам вам його відповідь.

Так мовив старий; хлопці подякували йому і пішли геть, аж палаючи бажанням побачити, як шейх відзначатиме цей день.

У призначену годину прийшли вони на майдан перед будинком шейха і зустріли старого.

Той сказав, що наглядач дозволив їх провести. Він пішов уперед, але рушив не оздобленими сходами і не через головні ворота, а через бічну хвіртку, яку завбачливо замкнув за собою. Потім він повів їх різними галереями, і, нарешті, вони опинились у великій залі. Народу сюди набилося, мов оселедців у діжку: були тут і вичепурені вельможі, багаті друзі шейха, що прийшли розвіяти його сум, були й невільники різного віку і різних народностей. І у всіх на обличчі читалася печаль, адже вони любили свого пана і сумували разом з ним. У кінці зали на розкішному дивані сиділи найшляхетніші друзі Алі, і невільники прислуговували їм. Біля них на долівці сидів шейх: він сумував за сином, отож не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, не чув утішливих слів, яких нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька старих і молодих чоловіків у невільничому вбранні. Старий розповів своїм юним друзям, що це раби, яких сьогодні Алі-Бану відпускає на волю. Серед них було й кілька франків, і старий звернув увагу хлопців на одного з них, юного красеня. Лише кілька днів тому шейх купив його у туніського работоргівця за великі гроші і вже сьогодні відпускає його на волю: він вірив, що чим більше франків відправить він назад на батьківщину, то швидше визволить пророк із неволі його сина.

Щойно всім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві. Той підвівся, і в залі запанувала глибока тиша. Став він перед невільниками, яких мали відпустити на свободу, і голосно вимовив: «Слухайте, раби, які нині отримають свободу з ласки мого пана Алі-Бану, александрійського шейха. Хай кожен, як заведено цього дня у нього вдома, дотримає звичаю і що-небудь розповість».

Вони пошепталися між собою. Потім звів голос старий невільник і зачав розповідь про носатого карлика.

Карлик Ніс

Пане! Як помиляються ті, хто гадає, ніби А Стільки за часів Гаруна аль-Рашида, правителя Багдада, водилися феї і чарівники, і навіть торочать, ніби в тих розповідях про витівки духів і їхніх повелителів, що їх можна почути на базарі, ні краплі правди. Ще і в наші дні зустрічаються феї, і недавно я сам став свідком однієї події, до якої були причетні духи, про що я оповім і вам.

У одному великому місті моєї любої батьківщини, Німеччини, жив колись швець Фрідріх зі своєю дружиною Ганною. Цілісінький день він сидів біля вікна і латав черевики й туфлі. Неборака і нові черевики брався шити, якщо хто замовляв, але тоді йому доводилося спочатку купувати шкіру. Запасти товар наперед він не міг — у кишенях аж свистіло. А Ганна продавала на ринку городину й садовину, які росли під їхнім будиночком. Жінка вона була чепурна, вміла красиво розкласти товар, отож покупців у неї ніколи не бракувало.

У Ганни й Фрідріха був син Якоб — стрункий, красивий хлопчина, доволі високий, як на свої дванадцять років. Зазвичай він сидів собі поряд матері на базарі. Коли який-небудь кухар або кухарка брали у Ганни відразу купу овочів, Якоб допомагав їм донести все додому і рідко повертався назад з порожніми руками. Покупці Ганни любили хорошого хлопчика і майже завжди дарували йому що-небудь: квітку, тістечко або якогось дрібняка.

Одного разу Ганна, як завжди, торгувала на базарі. Перед нею стояло кілька кошиків з капустою, картоплею, корінням і всілякою зеленню. Тут-таки в маленькому кошику лежали ранні груші, яблука, абрикоси.

Малий Якоб сидів біля матері і голосно закликав:

— Сюди, сюди, тільки подивіться, яка гарна капуста, а яка ж духмяна зелень, грушки і яблучка! Хто купить? Мати просить небагато!

Так хлопець заохочував покупців. Раптом до них підійшла якась бідно вдягнена стара з маленькими червоними очками, гострим, зморщеним од старості личком і довжелезним носом, який дістав аж до підборіддя. Бабця спиралася на ціпок, і дивно було, що вона взагалі може ходити: вона шкутильгала, ковзала і перевалювалася, немов у неї на ногах були колеса. Здавалося, вона ось-ось упаде, а її гострий ніс встромиться в землю.

Шевчиха оглянула стару з голови до ніг. Вона торгує на базарі мало не шістнадцять років, а досі такої химерної бабці ще жодного разу не бачила. Їй навіть трохи страшно стало, коли та зупинилася біля її кошиків.

— Це ви Ганна, зеленярка? — запитала стара скрипучим голосом, увесь час трясучи головою.

— Таки я, — відказала шевчиха, — а чого вам треба?

— Побачимо, побачимо, — бурмотіла собі під ніс стара. — Зелень подивимося, корінці подивимося. Чи є ще у тебе те, що мені треба…

Вона нагнулась і полізла своїми довгими темними пальцями в кошику з зеленню, яку Ганна виклала так красиво і акуратно. Візьме пучок, піднесе до носа і обнюхує з усіх боків, а за ним — другий, третій.

У Ганни аж серце краялося — так тяжко було дивитися на те, як стара перебирає зелень.

Але вона не могла сказати їй ані слова — адже покупець має право оглядати товар. Окрім того, вона дедалі більше боялася цієї старої.

Переглянувши всю зелень, стара випросталась і пробурчала:

— Негодящий товар!.. Погана зелень!.. Нічого немає з того, що мені треба. П'ятдесят років тому було значно краще!.. Поганий товар! Поганий товар!

Зачувши таке, малий Якоб аж скипів.

— Слухай, ти, стара нахабо! — крикнув він. — Перенюхала всю зелень своїм довгим носом, перемнула корінці кривими пальцями, так що тепер їх ніхто не купить, а ще лаєшся, що поганий товар! У нас кухар самого герцога купує!

Стара скоса зиркнула на хлопчика і мовила хрипким голосом:

— Синку, синку! Кажеш, тобі не до вподоби мій ніс, мій гарнесенький довгий ніс? І в тебе буде такий самий, аж до підборіддя.

Вона підкотилася до іншого кошика — з капустою, вийняла з нього декілька найкращих білих качанів і так стисла їх, що вони тужливо затріщали. Потім абияк покидала качани назад у кошик і знову кинула:

— Негодящий товар, погана капуста!

— Та не тряси ти так страшно головою! — закричав Якоб. — У тебе шия завтовшки з качанчик — так і дивись, зламається, і голова впаде в наш кошик. Хто у нас тоді що купить?

— То в мене, по-твоєму, дуже тонка шия? — сказала стара, далі посміхаючись. — Ну, а ти будеш зовсім без шиї. Голова у тебе стирчатиме просто з плечей — принаймні, не звалиться з тіла.

— Не кажіть хлопчикові таких дурниць! — сказала нарешті Ганна, не на жарт розсердившись. — Якщо ви хочете що-небудь купити, то купуйте швидше. Ви у мене всіх покупців розженете.

— Хай і так, — пробурчала стара. — Нехай буде по-твоєму. Я візьму у тебе ці шість качанів капусти. Але, бачиш, я спираюся на ціпок, і не можу сама нічого нести. Хай твій син донесе мені все додому. Я його добре винагороджу за це.

Якобові не надто хотілося йти, і він навіть схлипнув — боявся цієї страшної старої. Але мати суворо наказала йому слухатись — їй здавалося гріхом змушувати стареньку слабку жінку нести такий тягар. Витираючи сльози, Якоб поклав капусту в кошик і поплівся слідом за старою.

Вона ледь-ледь сунула, тож лише за годину вони дістались якоїсь дальньої вулиці на околиці міста і зупинилися перед маленьким напівзруйнованим будиночком.

Стара витягла з кишені якийсь поржавілий гачок, вправно засунула його в дірочку в дверях, і раптом двері з шумом відчинилися. Якоб увійшов і отетерів: стелі і стіни в будинку були мармурові, крісла, стільці і столи — з чорного дерева, прикрашеного золотом і самоцвітами, а під ногами стелилася гладесенька скляна підлога, так що Якоб кілька разів послизнувся і впав. Стара приклала до губ маленький срібний свисток і якось на особливий лад, розкотисто, свиснула — так, що свисток затріщав на весь будинок. І за мить сходами плавом попливли вниз морські свинки — якісь чудернацькі морські свинки, які ходили на двох лапках. Замість черевиків у них були горіхові шкаралупи, і одягнені ці свинки були геть як люди — навіть капелюхи натягнули на голову, як веліла тогочасна мода.

— Куди ви затаскали мої пантофлі, кодло пекельне! — закричала стара і так уперіщила свинок палицею, що ті з виском підскочили. — Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки чимдуж рвонули сходами, принесли дві шкаралупи кокосового горіха на шкіряній підкладці і вправно натягнули їх старій на ноги. Де й поділась її кульгавість! Стара відкинула свою палицю убік і швидко-швидко попливла скляною підлогою, тягнучи за собою маленького Якоба. Хлопець ледь-ледь устигав за нею: так моторно вона рухалася в своїх кокосових шкаралупах.

Нарешті стара зупинилася в якійсь кімнаті, де була купа всілякого начиння. Здавалося, що це кухня, хоча на підлозі лежали килими, а на диванах — гаптовані подушки, мов у якомусь палаці.

— Сідай, синку, — ласкаво мовила стара і посадовила Якоба на диван, підсунувши до нього стіл, щоб Якоб не міг нікуди піти зі свого місця. — Відпочинь як слід — ти, напевно, втомився. Адже людську голову носити важкувато, їй-бо.

— Що ви верзете? — закричав Якоб. — Утомитись я і справді втомився, проте ніс не голови, а качани капусти. Ви купили їх у моєї матері.

— Е-е, нічого ти не знаєш, — сказала стара і засміялася. І, розкривши кошик, вона витягла звідти за волосся людську голову.

Якоб мало не впав: так він злякався. Хлопець одразу подумав про свою матір. А що коли хтось пронюхає про ці голови, на неї миттю донесуть, і їй буде непереливки.

— Варто тебе ще винагородити за те, що ти такий чемний, — правила далі стара. — Зачекай хвильку: зварю я тобі таку юшку, що ти згадуватимеш її аж до смерті.

Вона знову свиснула в свій свисток, і на кухню прибігли морські свинки, одягнені як люди: у фартухах, з ополониками і кухонними ножами за поясом. За ними прибігли білки — ціла купа білок, теж на двох ногах; вони були в широких шароварах і зелених оксамитових шапочках. Пухнасті звірята скидалися на справжніх кухарчуків. Вони швидко-швидко дерлися по стінах, а відтак несли до плити миски й пательні, яйця, масло, зело й борошно. А біля плити метушилася, катаючись туди-сюди на своїх кокосових шкаралупах, сама стара — їй, видно, дуже хотілося зварити для Якоба що-небудь смачненьке. Вогонь під плитою розгорався чимраз сильніше, на пательнях щось шипіло і диміло, кімнатою ширився приємний, смачний запах. Стара всюди намагалася встигнути і раз у раз стромляла в горщик з юшкою свого довгого носа. Нарешті в горщику щось заклекотало і забулькало, з нього повалила пара, і на вогонь хлюпнула густа піна. За мить стара зняла горщик з плити, відлила з нього краплю юшки в срібну миску і поставила її перед Якобом.

— Їж, синку, — мовила вона. — Спробуєш цієї юшки і будеш такий же красивий, як я. Ще й кухарем вправним станеш — треба ж тобі знати яке-небудь ремесло. Хіба що травички не знайдеш…

Якоб не розбирав, що це стара бурмоче собі під ніс, та й не слухав її — він більше переймався юшкою. Мати частенько варила для нього всякі смачні страви, але нічого кращого за цей суп йому ще не доводилося куштувати.

Від нього так добре пахло зелом і корінням, він був одночасно і солодкий, і кислуватий, і до того ж дуже міцний. Коли Якоб майже досьорбав юшку, свинки запалили якесь куріння з приємним запахом, і по всій кімнаті попливли хмари голубуватого диму. Він чимраз густішав, дедалі щільніше огортаючи хлопчика, так що у Якоба нарешті запаморочилось у голові. Марно переконував він себе, що йому час повертатися до матері, марно намагався звестись на ноги. Варто було йому піднятися, як він знову падав на диван — йому раптом захотілося спати. Не минуло і п'яти хвилин, як він і справді заснув на дивані, у кухні старої почвари.

І побачив Якоб дивний сон. Наснилося йому, що баба зняла з нього одяг і загорнула його в білячу шкурку. Хлопець навчився стрибати й скакати, наче білка, і потоваришував з іншими білками й свинками. Усі вони вирізнялися неабиякою красою. Відтак почав Якоб, як вони, служити бабі. Спершу йому довелося бути чистильником взуття. Він мав змазувати маслом кокосові шкаралупки, які баба носила на ногах замість туфель, і так натирати їх ганчіркою, щоб вони блищали. Удома Якобові часто доводилося чистити туфлі й черевики, тож діло налагодилося швидко. Сплив рік, і йому дали іншу, важчу роботу. Разом з кількома білками він виловлював пилиночки із сонячного проміння й просівав їх крізь найдрібніше сито, а потім з них пекли для баби хліб. У неї в роті не залишилося жодного зуба, тож їй і доводилось їсти булки із сонячних пилиночок, м'якіше за які, як усі знають, немає нічого на світі. За рік Якобові доручили добувати бабі питну воду. Ви гадаєте, у неї був виритий надворі колодязь або стояло цебро, щоб збирати в нього дощову воду? Ні, простої води баба й у рот не брала. Тож Якоб з білками збирав у горіхові шкаралупки росу з квіток, і баба тільки її й пила. А пила вона дуже багато, так що роботи у водоносів було по горло.

Сплив іще рік, і Якоб перейшов служити в покої — чистити підлоги. Це теж виявилося не надто легко: підлоги-бо були скляні — на них дихнеш, та й те видно. Якоб чистив їх щітками й натирав сукниною, накрутивши її собі на ноги.

На п'ятий рік Якоб став до роботи на кухні. Це була праця почесна, до якої допускали лише після довгих іспитів. Якоб пройшов усі посади, від кухарчука до старшого тістечкового майстра, і став таким досвідченим і вправним кухарем, що навіть сам собі дивувався. Чого тільки він не навчився готувати! Найскладніші страви — тістечка двохсот сортів, супи з усіх трав і корінців, які є на світі, — все він умів приготувати швидко й смачно.

Так Якоб прожив у баби років сім. І от одного разу вона взула свої горіхові шкарлупки, взяла ціпок і кошик, щоб іти в місто, і наказала Якобові обпатрати курку, начинити її зеленню й гарненько підрум'янити. Якоб зараз же взявся до роботи. Він скрутив птиці голову, ошпарив її всю окропом, спритно общипав з неї пір'я, вискоблив шкіру, так що вона стала ніжною і блискучою, і вичистив нутрощі. Потім йому знадобилися трави, щоб начинити ними курку. Хлопець пішов у комору, де зберігалася в баби всіляка зелень, і взявся відбирати те, що йому було потрібно. І раптом уздрів у стіні комори маленьку шафку, яку досі ніколи не зауважував. Дверцята шафки були відкриті. Якоб із цікавістю зазирнув усередину, аж глядь — стоять на полицях якісь маленькі кошички. Відкрив він один із них і побачив дивовижні трави, які йому ще жодного разу не наверталися на очі. Стебла в них були зеленуваті, і на кожній стеблинці — яскраво-червона квіточка з жовтим обідком. Якусь хвилю він замислено роздивлявся квітку, тоді підніс одну з них до носа й раптом відчув знайомий запах — такими пахощами сходила юшка, якою баба нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий терпкий, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.

Хлопчина здивовано роззирнувся навкруги й побачив, що лежить на тому-таки дивані, у бабиній кухні. «Овва, і насниться ж таке! Наче насправді я став спритною білочкою і навчився куховарити…, — подумав Якоб. — Ото матінка посміється, коли я їй про все це розповім! І дістанеться мені від неї на кислички за те, що заснув у чужому будинку замість вертатися до неї на базар!»

Він швидко схопився з дивана й хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього наче дерев'яне, а шия геть заклякла — він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз чіплявся носом за стіну або за шафу, а одного разу, швидко повернувшись, навіть боляче вдарився об двері. Білки й свинки бігали навколо Якоба й пищали — видко, їм не хотілося відпускати хлопця. Виходячи з будинку баби, Якоб поманив їх за собою — йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко покотилися назад у кімнати на своїх шкарлупках, і хлопчик довго ще чув ген-ген їхній жалібний писк.

Мешкала стара на околиці, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки дістався базару. На вулицях юрбилося дуже багато народу. Десь поблизу, напевно, показували карлика, бо всі навколо Якоба кричали:

— Гляньте-но, он потворний карлик! І звідки він тільки взявся? Ну й довгий же в нього ніс! А голова — просто на плечах стирчить, без шиї! А руки темні, криві!..

Іншим разом Якоб залюбки збігав би й самому глянути на карлика, але сьогодні йому було не до того — треба було поспішати до матері.

Нарешті Якоб дістався до ринку. Він добряче переживав, що йому дістанеться від матері. Шевчиха досі сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів — отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.

Якоб довго не наважувався підійти до матері. Врешті хлопець набрався духу і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече й сказав:

— Матусю, що з тобою? Ти на мене сердишся?

Жінка обернулася й, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.

— Що тобі треба від мене, мала потворо? — закричала вона. — Забирайся геть! Це що за жарти?!

— Що з тобою, матусю? — перелякано вигукнув Якоб. — Тобі, напевно, нездужається. Чого ти женеш свого сина?

— Кажу тобі, йди своєю дорогою! — сердито крикнула шевчиха. — Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, бридкий виродку!

«У неї точно зайці в голові! — подумав бідолашний Якоб. — Як мені тепер відвести її додому?»

— Матусю, подивися ж на мене гарненько, — сказав він, мало не плачучи. — Я ж твій син Якоб!

— Ні, це вже занадто! — закричала жінка, звертаючись до своїх сусідок. — Гляньте на цього страшного карлика! Він відлякує всіх покупців та ще сміється над моїм горем! Каже, ніби він мій син, Якоб, негідник отакий!

Крамарки, сусідки шевчихи, разом підхопилися на ноги і заходилися шпетити Якоба:

— Як ти смієш жартувати над її горем! її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був — як мальований! Забирайся геть, бо ми тобі зараз очі видряпаємо!

Бідолашний Якоб не знав, що й думати. Хіба сьогодні вранці він не прийшов з матір'ю на базар і не допомагав їй розкласти овочі, а потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї юшки, трохи поспав і ось тепер повернувся. А крамарки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають бридким карликом. Що ж із ними таке трапилося?

Зі сльозами на очах побрів Якоб із ринку. Коли мати не хоче його визнавати, він піде до батька.

«Подивимося, — думав Якоб. — Невже і батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».

Він підійшов до лавки шевця, що, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув досередини. Фрідріх був такий зайнятий роботою, що спершу не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило й дратву і скрикнув:

— Що це таке? Що таке?

— Добривечір, хазяїне, — сказав Якоб і увійшов до лавки. — Як справи?

— Погано, мосьпане, погано! — відповів швець, який теж, видно, не впізнав Якоба. — Робота зовсім не прядеться. Мені вже багато років, а я досі один — щоб найняти підмайстрів, грошей бракує.

— А хіба у вас немає сина, який міг би вам допомогти? — запитав Якоб.

— Був у мене один син, звали його Яко-бом, — відказав швець. — Тепер мав би він років двадцять. Був би він стрункий і майстровитий і, певно, неабияк прислужився б мені. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумник! І в ремеслі вже дещо тямив, і вродою вирізнявся. Він би вже зумів принадити замовників, не довелося б мені тепер латати старі шкарбани — самі нові черевики шив би. Та вже, видно, така моя доля щербата!

— А де ж тепер ваш син? — боязко запитав Якоб.

— Про це один Господь знає, — важко зітхнувши, відповів швець. — Ось уже сім років спливло відтоді, як його вкрали в нас на базарі.

— Сім років! — розгубився Якоб.

— Авжеж, добродію, сім років. Як зараз пригадую, дружина прибігла з базару, голосить, кричить: уже вечір, а дитина не повернулася. Вона цілий день шукала хлопця, питала всіх, чи хто не бачив, — але так і не знайшла. Я завжди говорив, що цим закінчиться. Наш Якоб — що правда, то правда — був гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі або що. Гріх казати — йому завжди щось перепадало, але я повторював: стережися, синку. Місто велике, і там чи тут завжди знайдеться хтось, хто має замір на тебе. Стережися! Так воно і сталося. Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки врешті-решт накупила, що самій не підняти. Моя дружина, добра душа, і послала з нею хлопчика… З того часу ми його більше й не бачили.

— І, значить, відтоді спливло сім років?

— Навесні сім буде. Вже ми і оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопця — бо ж багато хто його знав, усі його, красеня, любили, — але скільки не шукали, так і не знайшли. І жінку ту, що у дружини овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Хіба одна старезна баба, якій пішов уже дев'ятий десяток, казала Ганні, що це, напевно, зла чаклунка Кройтервайс, яка приходить у місто раз на п'ятдесят років купувати всяку всячину.

Так розповідав батько Якоба, стукаючи молотком по чоботу і витягуючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що з ним трапилося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки. У нього просто серце краялося з досади. Сім років життя у нього вкрала стара, а що він за це отримав? Навчився чистити кокосові шкаралупи, натирати скляні підлоги і готувати всякі ласощі!

Довго стояв хлопець на порозі крамниці мовчки. Нарешті швець запитав його:

— Можливо, вам що-небудь у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель або хоч би, — тут він раптом порснув із сміху, — футляр для носа?

— А що таке з моїм носом? — мовив Якоб. — Навіщо мені для нього футляр?

— Як хочете, — кинув швець, — та коли б такий жахливий ніс був у мене, то я, мушу сказати, ховав би його у футляр — гарний футляр з рожевої лайки. Гляньте, ось у мене саме є відповідний клаптик. Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але воля ваша, пане мій. Адже ви, певно, частенько чіпляєте носом двері.

Якоб ані слова не міг сказати від подиву. Хлопець помацав свій ніс — ніс був товстий й довгий, із лікоть завдовжки. Певно, зла ба-бера перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.

— Пане, — ковтаючи сльози, сказав він, — чи немає у вас тут люстра? Мені просто необхідно подивитися в люстро.

— Сказати по правді, пане, — відповів швець, — не такий у вас вигляд, щоб було на що задивлятися. Не варто вам щохвилини витріщатися в люстро. Киньте цю звичку, бо при вашій зовнішності вона вам геть ні до чого.

— Дайте, дайте мені скоріше люстро! — заблагав Якоб. — Запевняю вас, мені дуже потрібно. Я, правда, не з гордості…

— Не чіпайте мене! Немає в мене люстра! — розсердився швець. — У дружини було одне невеличке, та я не знаю, куди вона його поділа. Якщо вже вам так кортить глянути на себе — он навпроти крамниця цирульника Урбана. У нього є люстро, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки влізе. А відтак — побажаю вам доброго здоров'я.

І швець легенько виштовхав Якоба з крамниці й зачинив за ним двері. Якоб швидко перетнув вулицю й увійшов до цирульника, якого він раніше добре знав.

— Доброго ранку, Урбане, — сказав він. — У мене до вас велике прохання: будь ласка, дозвольте мені глянути у ваше люстро.

— Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінку! — крикнув Урбан і голосно розреготався. — Помилуйтеся, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень — тоненький, стрункий, шия лебедина, руки немов у королеви, а носик кирпатенький, — краще немає на світі! Ви, звичайно, трошки ним хизуєтеся, ну то все одно, подивитеся на себе. Хай не кажуть, що я із заздрості не дозволив вам глянути в моє люстро.

При цих словах усі аж лягли зі сміху. Якоб підійшов до люстра й мимоволі сахнувся. Сльози закипіли в нього на очах. «Ну, звісно, тому матуся мене й не впізнала, — подумав хлопець. — Не про таке вона мріяла, коли гуляла зі мною на заздрість сусідам!» Невже це він, отой бридкий карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла в плечі, і він майже зовсім не міг нею поворухнути. А заввишки він був такий же, як сім років тому, — геть коротун… Інші хлопчаки за ці роки виросли вгору, а Якоб ріс ушир. Спина й груди в нього були широченні, і сам він нині нагадував великий, щільно набитий мішок. Тоненькі коротенькі ніжки насилу несли його важке тіло. А руки з гачкуватими пальцями були довгі, як у дорослого, і звисали майже до землі. Таким зробився бідолаха Якоб.

Він пригадав, як стара підійшла того ранку до його матері. Усе, над чим Якоб тоді сміявся — і довгий ніс, і потворні пальці, — отримав він від старої за свої насмішки. А шию вона в нього відняла, як обіцяла…

— Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій принце? — з реготом запитав Урбан, підходячи до люстра й обдивляючись Якоба з голови до ніг. — І справді, такого смішного карлика й уві сні не побачиш. А проте, хочу вам запропонувати одну справу. Народ хоч і вчащає до моєї цирульні, проте людей не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, знайшов собі десь велетня, який переманює до нього відвідувачів. Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже й не так складно, а ось таким коротуном, як ви, — це інша річ. Іди до мене на службу, хлопче. І житло, і харч, і одяг — усе від мене отримаєте, а за це треба хіба що стояти біля дверей цирульні і закликати народ. І ще, мабуть, збиватимеш мильну піну і подаватимеш рушник. І напевно тобі скажу, і мені, і тобі буде корисно: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, іще й на чай перепадатиме.

У душі Якоб дуже образився — як це йому пропонують бути заманкою в цирульні! — але що вдієш, довелося проковтнути цю образу. Хлопець спокійно відповів, що справ у нього аж по саме нікуди, тож зараз він не може взятися за таку роботу, і пішов.

Хоча тіло у Якоба було знівечене, голова працювала добре, як раніше. Він відчув, що за ці сім років геть подорослішав. Хлопець шкодував не за тим, що втратив свою красу і натомість став потворою, а переживав через те, що рідний батько вигнав його за двері, мов якогось коростяного собаку. Тим-то він вирішив іще раз поговорити з матір'ю. «Можливо, вона мене все-таки впізнає», — подумав Якоб і подався на базар.

Дістався хлопець базару і, підійшовши до шевчихи, попросив її спокійно вислухати, що він хоче їй сказати. Якоб нагадав матусі, як його забрала стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він колись глузував із неї.

Шевчиха не знала, що й думати. Так, карлик ніби розповідав правду про своє дитинство, але щоб він сім років був білкою, в це вона повірити не могла.

— Це неможливо! — вигукнула вона. — І у фей я теж не вірю!

Нарешті шевчиха вирішила порадитися з чоловіком.

Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею в крамницю шевця. Коли вони прийшли, Ганна сказала чоловікові:

— Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він розповів, що сім років тому його у нас вкрала і зачарувала чаклунка…

— Он воно як! — сердито перебив її швець. — Він тобі, значить, усе це розповів? Почекай, дурепо! Я сам йому тільки що розповідав про нашого Якоба, а він, бач, одразу до тебе і давай пускати тобі туману… То, кажеш, тебе зачарували? А ну, я тебе зараз звільню від чар.

Схопив швець паска і, підскочивши до Якоба, так відшмагав його, що той голосно заридав і вискочив із крамниці.

Увесь день вештався бідолашний коротун по місту голодний і холодний. Ніхто не пожалів його, і всі над ним тільки сміялися. Ночувати йому довелося просто на твердих холодних церковних сходах.

Щойно розвиднилось, Якоб устав і знову пішов блукати вулицями. Він переживав, що батько й мати його прогнали, проте не надто хотів бути вивіскою в цирульника чи показуватися за гроші. «Що ж мені придумати, щоб не померти з голоду?» — метикував Якоб. І тут йому спало на думку, що коли він іще був білкою і жив у старої, то навчився добре куховарити. Тож надумав хлопець податися в кухарі до герцога. Проте спершу зайшов до церкви і попросив у неба, щоб воно зглянулося на нього.

Герцог, правитель того краю, був знаний ласун і ненажера. Над усе в світі він любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх країн.

Якоб почекав трохи, поки сонце викотиться на небо, і попрямував до герцогського палацу.

Голосно стукотіло в нього серце, коли підходив до палацової брами. Вартові запитали, що йому треба, і заходилися з нього глузувати, проте Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і реготали на все горло. Скоро вслід Якобу ступав величезний почет. Конюхи покидали свої скребла, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, натирачі кинули вибивати килими. Усі товклися коло Якоба, і на дворі стояв такий шум і гомін, мов до міста підступили вороги. Всюди лунали крики: «Карлик, карлик! Ви бачили карлика?!»

Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач — заспаний гладкий чоловік із величезним батогом у руці.

— Гей ви, собаки! Чого здійняли галас? — закричав він громовим голосом, немилосердно шмагаючи своїм батогом по плечах і спинах конюхів і слуг. — Хіба ви не знаєте, що герцог іще спить?

— Пане, — відповідали вартові, — погляньте, кого ми вам привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, напевно, ніколи не зустрічали.

Побачивши Якоба, доглядач скривив страшну мармизу і якнайміцніше стис губи, щоб не засміятися, — власна поважність не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розганяв присутніх своїм батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його в палац і запитав, що йому треба. Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:

— Неправда, синку! Це я тобі потрібен, палацовий доглядач. Ти-бо хочеш найнятися до герцога в карлики?

— Ні, пане, — відповів хлопець. — Я гарний кухар і вмію готувати всілякі рідкісні страви. Відведіть мене, будь ласка, до начальника кухні. Може, він погодиться випробувати мою майстерність.

— Твоя воля, малий, — відказав доглядач, — ти ще, видно, дурний хлопець. Якби ти був придворним карликом, то міг би нічого не робити, їсти, пити, веселитися й ходити в гарному вбранні, а ти хочеш на кухню! Але ми ще подивимося. Навряд чи ти такий вправний кухар, щоб готувати страви самому герцогові, а для кухарчука ти занадто гарний.

Сказавши це, доглядач відвів Якоба до начальника кухні. Карлик вдарив йому чолом найнижче і сказав:

— Шановний добродію, чи не потрібен вам гарний кухар?

Начальник кухні обдивився Якоба з голови до ніг і голосно розреготався.

— Ти хочеш бути кухарем? — вигукнув він. — Ти що, думаєш, у нас на кухні плити такі низенькі? Ти ж нічого на них не побачиш, навіть якщо станеш навшпиньки. Ні, мій маленький друже, той, хто тобі порадив піти до мене кухарем, поглумився з тебе.

І начальник кухні знову розреготався, а за ним — палацовий доглядач і всі ті, хто був у кімнаті. Якоб, однак, не зніяковів.

— Пане начальнику кухні! — сказав він. — Вам, напевно, не шкода дати мені одне-два яйця, трохи борошна, вина й приправ. Доручіть мені приготувати якусь страву й накажіть подати все, що для цього потрібно. Я зварю страву в усіх на очах, і ви скажете: «О це справжній кухар!»

Довго вмовляв хлопець начальника кухні, поблискуючи своїми маленькими оченятами і переконливо киваючи головою. Нарешті начальник погодився.

— Гаразд! — кинув він. — Давай спробуємо жартома! Ходімо всі на кухню, і ви теж, пане доглядачу палацу.

Він узяв палацового доглядача під руку і наказав Якобові йти за ним. Довго йшли вони якимись великими розкішними кімнатами і довгими хідниками й нарешті прийшли на кухню. Це було високе просторе приміщення з величезною плитою на двадцять конфорок, під якими день і ніч палав вогонь. Посередині кухні був басейн із водою, у якому тримали живу рибу, а по стінах стояли мармурові й дерев'яні шафки, вщерть набиті дорогим посудом. Поруч із кухнею, у десяти величезних коморах, зберігалися всілякі припаси й ласощі, що їх можна було знайти у Франції чи на Сході. Кухарі, кухарчуки, посудниці гасали по кухні туди-сюди і гриміли каструлями, пательнями, ложками та ножами. З появою начальника кухні всі завмерли на місці і запала мертва тиша; тільки вогонь і далі потріскував під плитою й вода, як і раніше, хлюпала в басейні.

— Що замовив сьогодні пан герцог на перший сніданок? — запитав начальник кухні завідувача сніданками — старого гладкого кухаря у високому ковпаку.

— Його світлість зволили замовити данський суп із червоними гамбурзькими галушками, — поштиво відказав кухар.

— Гаразд, — правив далі начальник кухні. — Ти чув, карлику, чого хоче з'їсти пан герцог? Чи можна тобі довірити такі складні страви? Гамбурзьких галушок тобі нізащо не приготувати. Це таємниця наших кухарів.

— Пусте, — відповів коротун (коли він був білкою, йому часто доводилося варити для баби ці страви). — Дайте мені для супу таких і таких-от трав і прянощів, сала дикого кабана, яєць і корінці. А для галушок, — докинув він тихіше, щоб його не чув ніхто, крім начальника кухні й завідувача сніданками, — а для галушок мені потрібні чотири сорти м'яса, крапля пива, гусячий жир, імбир і трава, що зветься «розрада шлунку».

— Честю клянуся, правильно! — скрикнув здивований кухар. — Який це чарівник учив тебе куховарити? Ти все точно перерахував. А про травичку «розрада шлунку» я й сам чую вперше. З нею галушки, напевно, ще краще вийдуть. Ти справжнє чудо, а не кухар!

— От ніколи б не подумав цього! — сказав начальник кухні. — Однак давайте влаштуємо випробування. Дайте йому продукти, посуд і все, що потрібно, і хай приготує герцогові сніданок.

Кухарчуки виконали його наказ, та коли на плиту поставили все, що потрібно, і карлик хотів узятися за приготування, виявилося, що він ледве дістає до верху плити кінчиком свого довгого носа. Довелося підсунути до плити стілець, Якоб став на нього й заходився готувати. Кухарі, кухарчуки, посудниці взяли його в щільне кільце й, широко розкривши очі від подиву, дивилися, як моторно й спритно він усім орудує.

Усе як слід підготувавши, карлик наказав поставити обидві каструлі на вогонь і не знімати їх, поки він не накаже. Потім хлопець заходився рахувати, а щойно дійшло до п'ятисот, крикнув: «Досить!»

Кухарчата забрали каструлі з вогню, і карлик запропонував начальникові кухні скуштувати його страву.

Головний кухар наказав подати золоту ложку сполоснув її в басейні і передав начальникові кухні. Той урочисто підійшов до плити, сьорбнув супу і закусив галушкою. Тоді примружив очі від насолоди, кілька разів цмокнув язиком і сказав:

— Таки смачно, присягаюся честю! Чи не хочете і ви переконатися, пане палацовий доглядачу?

Доглядач палацу уклінно взяв ложку, спробував і мало не підскочив від задоволення.

— Ваше мистецтво варте хвали, дорогий завідувачу сніданками, — сказав він, — ви прекрасний, досвідчений кухар, але такого супу і таких гамбурзьких галушок вам приготувати ще не вдавалося.

Кухар і собі спробував обидві страви, шанобливо потиснув карликові руку і сказав:

— Малий, ти — великий майстер! Твоя травичка «утіха шлунку» надає супу і галушкам особливого смаку.

Цієї миті у кухні з'явився слуга герцога і зажадав сніданок для свого пана. Страву негайно налили в срібні тарілки і послали вгору. Начальник кухні, дуже задоволений, відвів коротуна в свою кімнату і хотів було його розпитати, хто він і звідки з'явився. Але щойно вони всілися й почали розмову, як за начальником прийшов посланець од герцога і сказав, що його кличе герцог. Начальник кухні хутко вдягнув своє найкраще вбрання і вирушив услід за посланцем до їдальні.

Герцог сидів задоволений. Він з'їв геть усе, що було на тарілках, і витирав губи шовковою хусточкою. Його обличчя сяяло, і він солодко мружився від задоволення.

— Послухай, — сказав він, побачивши начальника кухні, — мені завжди подобалося, як ти готуєш, але сьогодні сніданок був аж надто смачний. Скажи мені, як звуть кухаря, який його приготував: я пошлю йому декілька дукатів у нагороду.

— Пане, це дивна історія, — відказав начальник кухні і розповів герцогові, як уранці до нього привели карлика, який конче хотів стати палацовим кухарем. Герцог, вислухавши його розповідь, дуже здивувався. Він наказав покликати карлика і заходився його розпитувати, хто він такий. Бідолашному Якобу не хотілося говорити, що він сім років був білкою і служив у старої, але й брехати хлопець не любив. Тому він тільки сказав герцогові, що у нього тепер немає ні батька, ні матері і що його навчила куховарити одна стара. Герцог нічого не розпитував і хіба що довго потішався над дивним виглядом карлика. Нарешті сказав йому:

— Хай і так, залишайся у мене. Я призначу тобі в рік платню в п'ятдесят дукатів, дам один вихідний костюм і, крім того, дві пари штанів. За це ти щодня сам готуватимеш мені сніданок, спостерігатимеш за тим, як варять обід, і взагалі наглядатимеш за моєю кухнею. До того ж усім, хто у мене служить, я даю прізвиська. Тебе я назву Карлик Ніс, і ти отримаєш звання помічника начальника кухні.

Карлик Ніс доземно вклонився герцогові, поцілував йому ноги і пообіцяв, що не зрадить своєму доброчинцеві ніколи. Коли герцог відпустив його, Якоб радісний повернувся на кухню. Тепер нарешті хлопець міг не турбуватися про свою долю і не думати про те, що станеться з ним завтра.

Він вирішив гарненько віддячити своєму господареві, і не тільки сам правитель країни, а й усі його придворні не могли нахвалитися маленьким кухарем. Відтоді як Карлик Ніс поселився в палаці, герцог став зовсім іншою людиною. Раніше він полюбляв жбурнути в кухарів тарілку чи склянку, коли йому не сподобалася їхня страва, а одного разу так розсердився, що пожбурив у самого начальника кухні погано просмажену телячу ногу. Нога втрапила бідоласі в лоб, і він після цього три дні пролежав в ліжку. Всі кухарі тремтіли від страху, коли готували страви.

Та з появою Карлика Носа все змінилося. Герцог тепер їв не три рази на день, як раніше, а п'ять разів і лише хвалив кухарський талант коротуна. Усе здавалося йому дуже смачним, отож він день у день гладшав. Вельможа частенько запрошував карлика до свого столу разом з начальником кухні і наказував їм покуштувати страви, які вони приготували.

Жителі міста дивом дивувалися з цього чудового карлика.

Щодня біля дверей палацової кухні юрмилася сила-силенна народу — всі просили і благали головного кухаря, щоб він дозволив бодай одним оком подивитися на те, як карлик готує страви. А міські багачі прагнули отримати в герцога дозвіл посилати на кухню своїх кухарів, щоб ті вчились у карлика куховарити. Це давало Якобові чималу копійку — за кожного учня йому платили в день по пів дуката, — проте він віддавав усі гроші іншим кухарям, щоб ті йому не заздрили.

Так Якоб прожив у палаці два роки. Він був би, мабуть, навіть задоволений своєю долею, якби не згадував так часто про батька і матір, які не впізнали його і прогнали. Тільки це його і засмучувало.

І ось одного разу з ним трапилося таке.

Карлик Ніс дуже прискіпливо і майстерно купував запаси. Він завжди сам ходив на базар і вибирав для герцогського столу гусаків, качок, зелень та овочі. Якось уранці він пішов на базар по гусей

і довго не міг знайти достатньо жирних птахів. Він кілька разів пройшовся по базару, вибираючи найкращого гусака. Тепер уже ніхто не сміявся над карликом. Усі низько йому кланялись і шанобливо поступалися дорогою. Кожна крамарка була б щаслива, якби коротун купив у неї гусака.

Ходячи між рядами, Якоб раптом помітив у кінці базару, осторонь від інших торговок, одну жінку, яку досі не бачив. Вона так само продавала гусаків, але не розхвалювала свій товар, як інші, а сиділа мовчки. Якоб підійшов до неї і оглянув її гусаків. Вони були якраз такі, як хотів хлопець. Якоб купив трьох птахів разом з кліткою — двох гусаків і одну гуску, — поставив клітку на плече і подався назад у палац. І раптом він помітив, що два птахи ґелґочуть і лопотять крилами, як належиться хорошим гусакам, а третя — гуска — сидить тихо і навіть, здається, ніби зітхає.

«Ця гуска хвора, — подумав Якоб. — Щойно прийду до палацу, зараз же накажу її зарізати, поки не здохла».

І раптом птах, ніби вгадуючи його думки, мовив:

Якоб сахнувся від клітки.

— Оце чудасія! — закричав він. — То ви, виявляється, розмовляєте, пані гуско! Ніколи б не подумав! Не бійтеся, такого дивовижного птаха я не уб'ю. Готовий сперечатися, що ви не завжди ходили в гусячому пір'ї. Бо ж і я сам колись був маленькою білочкою.

— Твоя правда, — відказала гуска. — Я і справді не народилася птахом. Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, зложить кості у кухні герцога.

— Не переймайтеся цим, дорога Мімі! — вигукнув Якоб. — Хіба я не чесна людина і не головний кухар його світлості? Обіцяю, що вас ніхто й пальцем не зачепить! Ви житимете в прекрасній клітці у мене в кімнаті, а я вас годуватиму і розмовлятиму з вами. А іншим кухарям скажу, що вигодовую гусака особливими травами для самого герцога. А щонайбільше за місяць я придумаю спосіб випустити вас на волю.

Мімі зі сльозами на очах подякувала карликові, і Якоб зробив усе, як і обіцяв. Він сказав на кухні, що вигодовуватиме гуску в особливий спосіб, якого ніхто не знає, і поставив її клітку в себе у кімнаті. Мімі отримувала не гусячу їжу, а печиво, цукерки й усілякі ласощі, і щойно в Якоба випадала вільна хвилинка, хлопець одразу ж заходив до неї погомоніти.

Мімі розповіла Якобу, що її перетворила на гуску і занесла в це місто одна стара чаклунка, з якою колись посварився її батько, знаменитий чаклун Веттербок, який живе на далекому острові на Балтиці. Карлик і собі розповів Мімі свою історію, і Мімі сказала:

— Я трохи тямлю в чарах — мій батько передав мені якісь зі своїх чаклунських талантів. Я гадаю, що стара зачарувала тебе чарівною травичкою, яку вона поклала в суп, коли ти приніс їй додому капусту. Якщо ти знайдеш цю травичку і понюхаєш її, ти, можливо, знову станеш таким самим, як усі люди.

Звісно, це не надто розрадило карлика: як же він міг знайти цю травичку? А проте, у нього зажевріла маленька надія.

За кілька днів після цього до герцога приїхав погостювати один князь — його сусід і друг. Герцог негайно ж покликав до себе карлика і сказав йому:

— Тепер настав час показати, чи вірно ти мені служиш і чи добре знаєш своє мистецтво. Цей князь, який завітав до мене на гостину, любить добре поїсти й розуміється на куховарстві. Дивися ж, готуй нам такі страви, щоб князь щодня дивувався. І не здумай, поки князь у мене в гостях, двічі подати до столу одну страву. Інакше не чекай від мене пощади. Бери в мого скарбника все, що тобі знадобиться, подавай нам хоч золото в салі, тільки б не зганьбитися перед князем.

— Не турбуйтеся, ваша милосте, — відповів Якоб, низько кланяючись. — Я вже зумію догодити вашому ласунові-князеві.

І Карлик Ніс натхненно взявся до роботи. Цілий день він стояв біля розпаленої плити й безупинно віддавав накази своїм писклявим голоском. Юрба кухарів і кухарчуків металася, ловлячи кожне його слово. Якоб не жалів ні себе, ні інших, щоб догодити хазяїнові.

Уже два тижні гостював князь у герцога. Вони їли щонайменше п'ять разів на день, і герцог був у захваті. Він бачив, що його гостеві подобаються страви карлика. На п'ятнадцятий день герцог покликав Якоба в їдальню, показав його князеві й запитав, чи задоволений князь мистецтвом його кухаря.

— Готуєш ти чудово, — сказав князь коротунові, — і розумієш, що значить добре їсти. За весь час, поки я тут, ти жодної страви не подав на стіл двічі, і все було дуже смачно. Але скажи мені, чому ти досі не почастував нас пирогом королеви? Це найсмачніший пиріг на світі.

У карлика аж у серці похололо: він ніколи не чув про такий пиріг. Але він не подав виду, що збентежений, і відповів:

— О пане, я сподівався, що ви ще довго пробудете в нас, і хотів почастувати вас пирогом королеви на прощання. Бо ж це — король усіх пирогів, як ви самі добре знаєте.

— Ах, он воно що! — сказав герцог і засміявся. — Ти ж і мене жодного разу не почастував пирогом королеви. Напевно, ти спечеш його в день моєї смерті, щоб востаннє побалувати мене. Але придумай на цей випадок іншу страву! І хай завтра на столі буде пиріг королеви! Чуєш?

— Слухаюся, пане герцог, — відповів Якоб і пішов, збентежений і засмучений.

Ось коли настав день його ганьби! Звідки йому знати, як печуть цей пиріг?

Він пішов до своєї кімнати, обливаючись гіркими слізьми. Гуска Мімі побачила це зі своєї клітки і пожаліла його.

— Чого ти плачеш, Якобе? — запитала вона і, коли Якоб розповів їй про пиріг королеви, сказала: — Витри сльози й не сумуй. Цей пиріг часто подавали в нас удома, і я, здається, пам'ятаю, як його треба пекти. Візьми стільки-то борошна й поклади ще ось таку приправу — от пиріг і готовий. А якщо в ньому чогось забракне — невелика біда. Герцог із князем однаково не помітять. Смак у них не надто вибагливий.

Карлик Ніс підстрибнув на радощах і відразу ж почав пекти пиріг. Спочатку він зробив маленький пиріжок і дав його спробувати начальникові кухні. Тому здалося, що вийшло дуже смачно. Тоді Якоб випік великий пиріг і просто з печі послав його до столу. А сам одягнув свій вихідний костюм і пішов до їдальні дивитися, чи сподобається цей новий пиріг герцогові з князем.

Коли він входив, маршалок[8] якраз відрізував великий шматок пирога, на срібній лопатці подав його князеві, а потім інший такий само — герцогові. Герцог відкусив відразу пів шматка, прожував пиріг, проковтнув його і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку стільця.

— Ах, як смачно! — вигукнув він. — Недаремно цей пиріг називають королем усіх пирогів. А вже ж і мій карлик — король усіх кухарів. Чи не так, князю?

Князь обережно відкусив крихітний шматочок, гарненько прожував його, розтер язиком, тоді, осміхнувсь поблажливо і відсунувши тарілку, загадково мовив:

— Страва нівроку! Але далеко їй до пирога королеви. Я так і думав!

Герцог почервонів з досади і спохмурнів:

— Поганий карлик! — закричав він. — Як ти смів так зганьбити свого пана? За таке куховаріння тобі слід було б відрубати велику голову!

— Пане! — закричав Якоб, падаючи на коліна. — Я випік цей пиріг, як вимагало того кухарське мистецтво. У ньому є все, що треба.

— Брешеш, негіднику! — крикнув герцог і копнув карлика ногою. — Мій гість не став би марно нарікати на те, що в пирозі чогось не вистачає. Я тебе самого накажу розмолоти і запекти в пиріг, виродку ти такий!

— Згляньтеся на мене! — заскиглив, мов кривий цуцик, коротун, хапаючи князя за вилоги його плаття. — Не дайте мені померти через жменьку борошна і м'яса! Скажіть, чого бракує цьому пирогу, чим він вам так не сподобався?

— Це мало що тобі дасть, мій милий Ніс, — відповів князь зі сміхом. — Я вже вчора подумав, що тобі не випекти цього пирога так, як його пече мій кухар. Йому бракує однієї травички, яку у вас ніхто не знає. Вона називається чхай-на-здоров'я. Без цієї травички у пирога королеви не той смак, і твоєму панові ніколи не доведеться скуштувати його таким, яким його роблять у мене.

— Ні, я його скуштую, і дуже скоро! — закричав герцог. — Присягаюся моєю герцогською честю, або ви завтра побачите на столі такий пиріг, або голова цього негідника стирчатиме на воротах мого палацу. Пішов геть, собако! Даю тобі добу, щоб урятувати своє життя.

Бідолашний карлик, обливаючись гіркими слізьми, пішов до себе в кімнату і поскаржився гусці на своє горе. Тепер йому вже не уникнути смерті! Адже він ніколи й не чув про траву, яка називається чхай-на-здоров'я.

— Якщо про це йдеться, — сказала Мімі, — то я можу тобі допомогти. Мій батько навчив мене, де яка трава. Якби це було тижнів два тому, тобі, можливо, й справді загрожувала б смерть, але, на щастя, тепер молодик, а в цей час якраз і квітне та трава. Є де-небудь біля палацу старі каштани?

— Так! Так! — радісно вигукнув карлик. — У саду, зовсім близько звідси, росте кілька каштанів. Але навіщо вони тобі?

— Ця трава, — відповіла Мімі, — росте тільки під старими каштанами. Тож не гаятимемо часу і підемо зараз же її шукати. Візьми мене на руки і винеси з палацу.

Карлик узяв Мімі на руки, підійшов до палацових воріт і хотів вийти. Проте сторож перегородив йому дорогу.

— Ні, мій милий Носе, — зауважив він, — мені суворо заборонено випускати тебе з палацу.

— Невже мені і в саду не можна погуляти? — запитав карлик. — Будь ласка, пошли кого-небудь до доглядача і запитай, чи можна мені ходити по саду і збирати траву.

Сторож послав запитати доглядача, і доглядач дозволив: сад-бо був обнесений високою стіною, і про втечу з нього годі було й думати.

Вийшовши в сад, карлик обережно поставив Мімі на землю, і вона, шкандибаючи, побігла до каштанів, які росли на березі озера. Якоб, зажурившись, ішов за нею.

«Якщо Мімі не знайде тієї травички, — думав він, — я втоплюся в озері. Це все-таки краще, ніж дати відрубати собі голову».

Тим часом Мімі побувала під кожним каштаном, перевернула дзьобом кожну билинку, але все даремно — травички чхай-на-здоров'я ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала. Вечоріло, спускалася темрява, і було чимраз важче розрізняти трави. Випадком карлик поглянув на інший берег озера і радісно закричав:

— Глянь-но, Мімі, бачиш — онде, на тому боці ще один великий старий каштан! Підімо туди і пошукаймо, можливо, під ним росте моє щастя.

Гуска важко залопотіла крилами й полетіла, а карлик чимдуж рвонув за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана. Каштан був густий і крислатий, під ним у сутінках майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко пірнула дзьобом у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно подаючи її Якобу:

— Ось вона, трава чхай-на-здоров'я. Тут її росте видимо-невидимо, так що тобі надовго вистачить.

Карлик узяв квітку в руку і замислено подивився на неї. Її аромат був сильний і приємний, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв у старої в коморі, добираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку саму квітку — із зеленуватою стеблинкою і яскраво-червоною голівкою, прикрашеною жовтою облямівкою.

І раптом Якоб аж затремтів од хвилювання.

— Знаєш, Мімі, — вигукнув він, — здається, це та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую-но її понюхати.

— Почекай хвильку, — сказала Мімі. — Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе в кімнату. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми перевіримо силу цієї чудової травички.

Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього лунко стукотіло від нетерпіння. Він хутко прибіг до себе в кімнату. Зав'язавши у вузлик сотню дукатів і кілька костюмів, він застромив свого довгого носа в квіти і понюхав їх. Аж раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова відразу піднялася з плечей, ніс поступово зменшився, а ноги видовжилися, спина і груди вирівнялись, і він став таким само, як усі люди. Мімі збентежено дивилася на Якоба.

— Який ти стрункий, який ти гарний! — вигукнула вона. — Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!

Якоб дуже зрадів. Він плескав у долоні і дякував небу. Йому схотілося зараз же бігти до батьків і впасти в їхні обійми, проте він пам'ятав про свою рятівницю.

— Якби не ти, дорога Мімі, я на все життя залишився б карликом і, можливо, помер би під сокирою ката, — сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині й крилах. — Я маю тобі віддячити. Я відвезу тебе до твого батька, і він звільнить тебе від чар. Бо він розумніший за всіх чаклунів.

Мімі залилася слізьми від радості, а Якоб узяв її на руки й пригорнув до грудей. Він непомітно вийшов з палацу — ніхто не впізнав його — і вирушив з Мімі до моря, на острів Ґотланд, де жив її батько, чарівник Веттербок.

Довго вони мандрували й нарешті дісталися цього острова. Веттербок одразу ж зняв чари з Мімі і дав Якобові багато грошей та подарунків. Якоб негайно повернувся у своє рідне місто. Батько й мати з радістю зустріли його — він-бо став такий гарний і привіз стільки грошей! На ті гроші купив хлопець собі крамницю і зажив, як сир у маслі.

Тим часом щойно Якоб зник з палацу, зчинився великий переполох.

Уранці наступного дня герцог вирішив виконати свою погрозу й відрубати карликові голову, коли той не знайшов трави, про яку говорив князь. Але за Якобом і слід захолов.

Тоді князь сказав, що герцог навмисно сховав карлика, щоб не втратити свого кращого кухаря, і назвав його ошуканцем. Герцог обурився й оголосив князеві війну. Після багатьох битв вони нарешті помирились, і князь, аби відсвяткувати мир, наказав своєму кухареві спекти справжній пиріг королеви. Цей мир між ними так і назвали — «Тістечковий мир».

Так розповідав невільник із Франкістану. Коли він закінчив, шейх Алі-Бану велів подати йому та іншим рабам фрукти, щоб вони підживили душу й тіло, і, поки гості їли, розмовляв зі своїми друзями. А юнаки, яких провів сюди старий, на всі лади співали хвалу шейхові, його будинкові й усьому умеблюванню.

— Справді, ніщо так не допомагає згаяти час, як гарна оповідка, — сказав молодий переписувач. — Я цілими днями сидів би, підібгавши ноги, спершись ліктем на подушки і підперши головою рукою, а в другій руці, як на те, тримав би великий кальян шейха, і слухав, і слухав, — таким уявляю я собі життя в садах Магомета.

— Поки ви молоді й сильні, — сказав старий, — не думаю, щоб вам хотілося байдикувати. Але я згоден: слухаючи казку, відчуваєш особливе зачарування. Попри те, що я старий, а мені стукнуло сімдесят шість років, попри те, що за своє життя я вже чимало наслухався, а таки ніколи не пройду мимо, якщо на розі вулиці сидить оповідач, а довкола юрба слухачів, — я теж підсяду до них і послухаю. Сам переживаєш усі пригоди, які виводить оповідка, на власні очі бачиш людей, дивних духів, фей і всіх людей довкола, що їх не зустрінеш у повсякденному житті. А потім, коли ти залишишся на самоті, тобі є про що згадати, як запобігливому мандрівникові у пустелі, є чим угамувати голод.

— Я ніколи не замислювався, — звів голос інший юнак, — над тим, у чому, власне, криється зачарування цих історій. Але я відчуваю те саме, що й ви. Ще дитиною, коли я вередував, мене втихомирювали казкою. Спочатку мені було байдуже, про що йдеться, тільки не переривали б розповіді, тільки були б усякі пригоди; мені не набридало слухати байки, які придумали мудрі люди, вклавши в них дещицю власної мудрості, — байки про лиса й дурну ворону, про лиса й вовка, не один десяток розповідей про лева та іншу звірину. Коли я підріс і чимраз частіше виходив на люди, коротеньких баєчок мені вже було замало: тепер хотілося історій достовірніших, що їх оповідають про людей з незвичайною долею.

— Атож, я так само пам'ятаю той час, — перервав юнака один із його друзів. — Хіба не ти прищепив нам любов до всіляких оповідок?! Один ваш невільник умів засипати, як горохом у бочку, що стільки набалакає хіба погонич верблюдів за шлях від Мекки до Медини; впоравшись із роботою, він всідався на галявині перед будинком, і ми доти чіплялися до нього, поки він не зачинав свої оповідки, які тяглися й тяглись, аж до темряви.

— І хіба тоді перед нами не відкривалася нова, невідома країна, — докинув переписувач, — царство геніїв і фей, де на кожному кроці ростуть рідкісні дерева, де здіймаються розкішні палаци зі смарагдів і рубінів, населені невільниками-велетнями, які на перше бажання, варто тільки покрутити кілька разів каблучку, або потерти чудесну лампу, або вимовити Соломонове слово, підносять вишукані страви в золотих чашах? Ми мимоволі переселялися в ту країну; разом із Сіндбадом ходили в далекі плавання; разом з Гаруном аль-Рашидом, мудрим володарем правовірних, блукали ввечері вулицями; ми знали його візира Джафара, як самих себе, — ми жили в казках на кшталт того, як уночі живуть у снах, і не було для нас за цілий день кращої пори, ніж оті вечори, коли ми збиралися на галявині і старий невільник заводив свою розповідь. Але скажи нам, старий, чого ми залюбки слухали казки і для нас досі нема кращої втіхи, ніж їх послухати?

У чому, властиво, криється велике зачарування казки?

Занепокоєння, яке опанувало присутніх, і слова наглядача, який закликав до спокою, завадило старому відповісти. Хлопці не знали, чи їм радіти з того, що вони почують нову оповідку, чи сердитися через те, що їхня цікава розмова зі старим урвалася; тим часом уже підвівся другий невільник і почав нову історію…

Абнер, або єврей, який нічого не бачив

Народився я в місті Могадор, що на березі великого моря. Коли наймогутніший султан Мулі Ізмаель правив Фесом і Марокко, трапилася в цих краях ось яка історія.

Це оповідь про Абнера, єврея, який нічого не бачив.

Євреїв у світі, як відомо, сила-силенна, і скрізь можна впізнати їхню єврейську вдачу: хитрі, наділені хижим орлиним поглядом; що більшого приниження зазнають, то в'юнкіші; вони певні власної хитрості й готові її плекати. А проте через своє шахрайство і вони часом потрапляють на слизьке. Це доводить історія Абнера.

Одного вечора він вирішив перейти за міську браму Марокко. Абнер ішов собі попід мурами з гострою шапчиною на голові, у залоєному халаті, і хоча очі його, вічно перелякані й насторожені, увесь час бігали, він випромінював утіху: ще б пак, сьогодні він прокрутив непогану оборудку і міряв гроші мірками. Він — лікар, а продав невільника з прихованою вадою, купив верблюда з пакою камеді, ще й підніс багатієві кухоль, а той нічим не зарадив бідоласі, і замість вилікувати, звів його у могилу.

Він саме вийшов з невеличкого фінікового гаю, як десь за спиною пролунали людські крики: це загін султанових конюхів на чолі з обер-шталмайстером роззирався навсібіч, ніби пильно шукаючи щось загублене.

— Гей, хлопче, — гукнув до нього обер-шталмайстер, — чи не мчав тут бува, султанів кінь під сідлом і попоною?

— Найкращий скакун на світі, — відказав Абнер, — його ноги тонкі, мов у сарни, його підкови зі щирого срібла, його грива міниться, мов світильник у школі на велику суботу, два метри заввишки, хвіст півметра завдовжки, а мундштук золотий?

— Так, це він! — крикнув обер-шталмайстер.

— Так, це він! — в один голос вигукнули конюхи.

— Це — Емір, — крикнув старий наїзник, — я десять разів казав принцу Абдаллі, щоб він їздив верхи з вуздечкою, я знаю Еміра, я передчував, що він його колись скине, і заплачу за його каліцтво своєю головою, я передчував це. Але хутчіш, куди він помчав?

— Але я не бачив жодного коня, — відповів Абнер сміючись, — як я можу сказати, куди він помчав, той султанів кінь?

Здивовані цим непорозумінням, пани зі стайні вирішили й далі напирати на Абнера, але цьому завадила інша подія.

Обставини збіглися так, що саме в цей час утік і песик султанші. Юрба чорних невільників кинулася на його пошуки; помітивши Абнера, вони здалеку закричали:

— Ви не бачили султанського песика?

— Вам годилося б шукати не пса, а цюцю, — мовив Абнер, — бо це вона!..

— Звісно, вона! — крикнув перший євнух. — Аліно, ти де?

— Маленький спанієль, — правив далі Абнер, — геть зелений, з довгою шерстю, хвостик китичкою, кульгає на праву передню лапу?

— Це таки вона, — крикнув натовп, — хай Аллах пошле їй многая літа! Це Аліна, у султанші стався напад, коли вона пропала. Аліно, ти де? Що буде з нами, коли ми вернемося без неї? Швидко кажи, куди вона поділася?

— Таж я не бачив жодного песика; я навіть не знав, що в моєї любої правительки — хай береже її Аллах! — є песик…

Цієї миті і невільники з гарему, і конюхи спаленіли від Абнерового нахабства, чуючи, як єврей глузує з султанської власності, і вже ні на мить не сумнівалися, що саме Абнер поцупив і песика, і коня. Тоді як решта подалася на пошуки, головний конюх і перший євнух схопили єврея і потягнули його, ледь живого від страху, до султана.

Мулі Ізмаель, змушений залишити палацову раду з огляду на важливість події, дихав вогнем. Звинувачуваному зробили спершу кілька десятків подряпин на ногах. Абнер кричав і скиглив, на всі лади відмагався, обіцяв викласти все, як було, бурмотів собі під ніс щось із Талмуда чи Святого Письма, волав: «Неласка султана — це наче рикання молодого лева, а його ласка — мов роса на траві!» або «Не забирай свою руку, коли очі твої і вуха закрилися!» Мулі Ізмаель лише кивав і клявся бородою Пророка, а заразом і своєю власною, обіцяючи, що Абнер заплатить за всі гризоти[9] принца Абдалли і головний біль султанші, якщо втікачів не повернуть. Ще перш ніж у палаці пролунав моторошний крик засудженого, пролетіла чутка, що спанієль і кінь знайшлись. Аліну виявили в компанії якогось мопса, який належав тутешньому багатієві, що аж ніяк не пасувало її високому санові придворної дами, а знесилений Емір, набігавшись, мирно пасся на зелених луках, і це йому подобалося більше, ніж жувати овес у султанській стайні. Відтак мисливець покликав його, засурмивши в сурму, і заманив у сільську хатину окрайцем чорного хліба з маслом.

Тепер Мулі Ізмаель вимагав од Абнера, щоб той пояснив, чому так поводився, а він уже, здається, опанував себе, тож тричі вдаривши чолом, почав:

— Наймогутніший султане, царю царів, повелителю довершеності, зірко справедливості, дзеркало істини, безодне мудрості, ти, хто випромінює блиск золота, променистий мов діамант, твердий наче криця, послухай мене, оскільки твоєму невільникові дозволяєш ти звести голос перед твоїм осяйним обличчям. Присягаюся богом мого батька, Мойсея і пророків, що я твого священного жеребця і милого песика моєї ласкавої султанші в очі не бачив. Але послухай, як було діло.

Щоб відпочити від важкого дня і праці, я вирішив пройтися; і гадки не маючи, забрів у маленький гайок, де мені й пощастило зустріти його світлість, обер-шталмайстера, і його пильність, чорношкірого наглядача твого благословенного гарему. На піску я помітив між пальмами сліди якоїсь тварини; я добре знаюся на звірячих слідах, отож миттю впізнав відбитки лап маленького песика; між цими слідами, ніби припасовуючись до маленьких горбиків піщаного ґрунту, тягнулися тонкі довгі борозни. «Це самиця», сказав я собі, і в неї звисають соски, а поруч іде якийсь цуцик; інші сліди поряд, де був легко зметений пісок, свідчили, що це звір із гарними обвислими вухами, і я помітив, що пісок між двома вервечками собачих слідів був виразно зметений, отож і подумав, що в одного з песиків є гарна китичка на хвості, яка чимось нагадує пташиний чубок, і йому надто подобається раз по раз бити ним по піску; і від мене не сховалося те, що лапа песика лишає на піску куди непомітніший слід; на жаль, я не втямив, що цуцик моєї найласкавішої правительки, коли дозволено мовити, трохи кульгає.

Щодо коня твоєї величності, то знайте, що я натрапив на кінські сліди на одній зі стежок у гайку. Щойно я помітив вишуканий слід кінського копита, — тонка, проте виразна стрілка, — то сказав подумки: тут був жеребець іспанської породи, найкращий у світі. Бо ще й чотири місяці не спливло, відколи мій найласкавіший султан продав герцогові Франкістану ціле стадо цих коней, і мій брат Рубен теж був, коли вони домовлялися, а мій найласкавіший правитель заробив купу грошей. Коли я побачив, як сліди йдуть так далеко і між слідами копит чимала відстань, то подумав: він гарцює гарним галопом, браво; і лише мій правитель гідний мати такого коня, і я мимоволі згадав бойового коня, про якого написано в Книзі: «Б'є ногою в долині і тішиться силою, іде він насупроти зброї, — сміється з страху й не жахається, і не вертається з-перед меча, хоч дзвонить над ним сагайдак, вістря списове та ратище!»[10]. І я нагнувся, бо мені здалося, що на землі щось блищить, як я роблю завжди, і бачите, це був шматок мармуру, а на ньому лишила свій слід кінська підкова, і я дізнався, що та підкова зроблена зі щирого срібла; а я мушу вам сказати, знаюся на тому, який слід лишає той чи інший метал. Просік, яким я йшов, мав метрів із півтора завширшки, і я побачив, як між пальмами кружляє курява, що її обтрусив своїм хвостом огир; під деревами на метр од поверхні було зірване листя: певно, кінь зачепив його своїм карком; а ще на дерева край гайку начіплялося волосся з гриви, ось дивіться, золота волосинка! Щойно я вийшов з-за дерев, як на очі мені навернулися сліди золота на стрімчаку… Таку подряпину міг зробити лише мундштук коня, де блищав золотий гульден семи голландських провінцій. Твоя любов до розкоші, о, царю царів, відома, всі знають, що і найгірший із твоїх коней згорів би від сорому, якби йому випало кусати сусіда, а не власні золоті ґрати. Так усе було, і коли…

— Заради Аллаха! — крикнув Мулі Ізмаель, — направду твої очі всевидющі, якби головний ловчий мав такі очі, то міг би цілком обійтися без хортів, а ти, головний міністре поліції, бачив далі за всіх своїх нишпорок і поліцаїв. Ми оцінили твій меткий розум, тож присуджуємо замість п'ятдесяти ударів батогом кару у п'ятдесят цехінів. Витягуй свій гаманець і лічи гроші, це відіб'є в тебе бажання ще коли-небудь кпити з султанської власності. Знай нашу ласку!

Цілий двір дивувався проникливості Абнера, бо його світлість присягався, що той єврей — птиця з закованим носом; однак йому довелося лізти по гроші. Тоді як він, стогнучи й зітхаючи, витягував один за одним свої цехіни і кожен зважував на пальці, мов прощаючись, до нього причепився султанський блазень, запитав його, чи він, бува, не перевіряв свої цехіни на пробу тією каменюкою, на якій лишив свій слід золотий мундштук султанського коня. «Твоя мудрість зажила неабиякої слави, — мовив він, — але закладаюся за п'ятдесят цехінів, було б краще, якби ти придержав язика за зубами. Але як каже пророк? „Слово вислизнуло — не доженеш і конем“. Еге ж, пане Абнер, навіть коли воно накульгує!..»

Невдовзі після цієї халепи Абнер знову якось забився у зелений видолок за містом коло підніжжя Атлаських гір. Раптом його, як і тоді, оточила юрба озброєних незнайомців, і їхній ватажок крикнув йому:

— Агов, друже, чи не бачив ти часом, як тут пробігав чорношкірий охоронець султана Ґоро. Він утік, і, певно, цією дорогою подався в гори!

— Не можу вам нічим зарадити, пане генерал, — мовив Абнер.

— А ти той єврей, який не побачив коня і собаку? Тут інша річ; тут утік невільник; може, ти нанюхаєш його піт у повітрі? Може, ти побачиш слід його стрімких ніг у високій траві? Кажи, певно, десь тут пробігав невільник; він єдиний, хто цілить у горобців з труби, а це улюблена втіха його величності. Кажи! Або я накажу тебе негайно закувати!

— Не можу нічого сказати, я бачив те, що не бачив.

— Єврею, останній раз питаю: куди побіг невільник? Згадай свої підошви, згадай свої цехіни!

— Нащо кричати?! Якщо ви вже гадаєте, ніби я бачив чорношкірого стрільця, то біжіть он туди; якщо його немає там, то він деінде.

— То ти його бачив? — пробурчав вояк.

— Авжеж, хай і так, пане офіцере, якщо вам так хочеться.

Солдати швидко рвонули в той бік, куди показував Абнер. Тим часом єврей, у глибині душі задоволений зі своєї витівки, рушив додому. Проте перш ніж сплив день, купа султанських вояків вдерлася в його будинок і, зганьбивши його, бо була субота, доправила до султана Марокко.

— Єврейський негіднику, — крикнув на нього султан, — як ти насмілився збити на манівці султанських слуг, що шукали втікача, а невільник устиг дістатися морського берега і мало не сховався від них на іспанському галеоні? Хапайте його, солдати! Всипати йому сто ударів по п'ятах! А ще хай заплатить сто цехінів! Сто ударів по п'ятах — сто монет з мішка.

Знаєте, у султанаті Фес і Марокко полюбляють вирішувати все зопалу, отож бідолашного Абнера добряче відшмагали та обібрали, як липку, і ніхто не питав його згоди. Проте він прокляв свою щербату долю, мінливість якої він відчував на своїх п'ятах і своєму мішку, бо його величність не любить нічого втрачати. Утім, коли він з бурчанням і зітханнями виходив із зали під смішки двораків, блазень мовив: «Я тебе потішу, Абнере, невдячний Абнере! Хіба коли тобі перепадає на горіхи, чи не честь для тебе те, що при цьому втрачає і султан, хай береже його Аллах? Але пообіцяй, що даватимеш мені якогось дрібняка щоразу, коли я приходитиму до тебе і попереджатиму, що у султана щось пропало. При цьому я казатиму так: „Не виходь із хати, Абнере, ти вже знаєш, чому; сиди у своїй комірчині, доки не зайде сонце, закрийся на замок і засувку“».

Це історія Абнера, який нічого не бачив.

Коли невільник скінчив оповідку, у залі знову запанувала тиша, і юний писарчук попросив старого, щоб той усе покинув і розказав, звідки бере втіху казка…

Молодий англієць

Пане мій! З походження я німець і прожив у ваших краях занадто мало, ось чому я не можу потішити вас перською казкою або цікавою історією про султанів і візирів. А тому я прошу, дозволь розповісти про те, що трапилося в мене на батьківщині, — можливо, це вас теж потішить. На жаль, наші історії не завжди настільки шляхетні, як ваші, у них розповідається не про султанів або наших королів, не про візирів і пашів, які в нас звуться міністрами юстиції й фінансів, а також таємними радниками або ще якось, ні. Зазвичай вони відбуваються зі скромними містянами, якщо тільки не оповідають про солдатів.

На півдні Німеччини є містечко Ґрюнвізель, де я народився і виріс. Усі такі містечка на один штиб. У центрі невеликий базарний майдан з колодязем, тут-таки старенька ратуша, навколо майдану — будинки мирового судді і шанованих купців, а на двох-трьох вузьких вулицях мешкає решта жителів. Усі один одного знають, кожному відомо, де що відбувається, і коли у пастора, бургомістра або лікаря до столу подадуть, бува, зайву страву, то обідньої пори про це вже знають геть усі. По обіді пані ходять одна до одної з візитами — як прийнято говорити у нас — і за горнятком чорної кави і шматком солодкого пирога перемивають язиками цю неймовірну подію, а відтак з'ясовують, що пастор, імовірно, купив квиток в лотерею і виграв безбожно велику купу грошей; що бургомістра «підмазали» або що доктор отримав від аптекаря кілька золотих за те, щоб надалі виписував дорожчі рецепти.

Ви можете собі уявити, о пане, як ошелешила місто з таким сталим устроєм життя, як Ґрюнвізель, поява незнайомця, про якого ніхто не знав, звідки він, на які кошти живе, що йому потрібно. Бургомістр, правда, бачив його паспорт — папірець, який у нас кожен зобов'язаний мати при собі.

— Хіба у вас на вулицях так неспокійно, — перервав невільника шейх, — що вам не обійтися без фірмана від свого султана, щоб надати собі великої поваги в очах розбійників?

— Е, ні, пане, — відказав той, — цими папірцями зловмисника не відстрашиш; а заведено це для порядку, щоб кожен знав, з ким має діло. Отож, бургомістр вивчив паспорт і за горнятком кави в доктора висловив свою думку: хоча на паспорті й стоїть цілком правильна віза з Берліна до Ґрюнвізеля, проте за цим щось таки криється, та й вигляд у приїжджого підозрілий. Бургомістр був дуже шанованою людиною, — тож годі дивуватися, що відтоді на гостя кидали раз по раз косі погляди, як на особу підозрілу. Та й, дивлячись на його побут, містяни дедалі більше утверджувались у цій думці.

Приїжджий винайняв за кілька золотих будинок, до того порожній, привіз туди цілу хуру з дивним начинням — печами, горнами, великими тиглями і зажив там одинаком. Він навіть куховарив для себе сам, ніхто до нього не навідувався, за винятком одного грюнвізельського дідуся, який мав купувати хліб, м'ясо й городину. Та й йому дозволялося входити тільки в сіни, і там приїжджий приймав від нього покупки.

Я був десятирічним хлопчаком, коли чоловік з'явився у нашому місті, але ще й нині, немов це сталося тільки вчора, пам'ятаю те збурення, що виникло в містечку з появою незнайомця. По обіді він не ходив, як інші чоловіки, до кегельбану, вечорами не засиджувався у заїзді, щоб викурити люльку і погомоніти про те, що пишуть в газетах. Марно бургомістр, мировий суддя, доктор і пастор по черзі запрошували його до себе пообідати або випити горнятко кави; він під якимось приводом щоразу відмовлявся. Тому одні гадали, що він несповна розуму, другі думали, що він єврей, треті раз по раз казали, що він не інакше як чаклун і чарівник. Мені виповнилося вісімнадцять, двадцять років — а цю людину мої земляки досі називали «чужинцем».

А одного дня в місто забилися люди з заморськими звірами. Така собі трупа мандрівних комедіантів, з верблюдом, який уміє кланятися, ведмедем-танцюристом, кумедними, вбраними на людський штиб собаками і мавпами, які вміють витівати всілякі штуки. Зазвичай вони проходять містом, зупиняються на перехрестях і майданах, награють на дудочці і барабані казна-що, артисти танцюють і стрибають під ці звуки, а потім збирають по будинках якісь копійки. Цього разу трупа, що з'явилася в Ґрюнвізелі, везла з собою величезного орангутанга, мало не заввишки з людину; він ходив на задніх ногах і робив усілякі трюки.

Собача і мавпяча трупа зупинилася і перед будинком чужинця. Спершу, коли пролунали звуки барабана і дудки, той сердито визирнув у вікно, потьмяніле від часу. Але потім відтанув душею, висунувся, на превеликий подив усім, з вікна і щиро сміявся над витівками орангутанга. Він навіть заплатив за розвагу такими великими срібняками, що ціле місто потім пліткувало про це.

Уранці наступного дня мандрівний цирк вирушив у дорогу. Верблюд ніс численні кошики, в яких зручно вмостилися собаки і мавпи, а поводирі й велика мавпа пішки прямували за верблюдом. Через кілька годин після того, як вони вийшли за міські ворота, чужинець послав на поштову станцію і, на превеликий подив станційного доглядача, похапцем попросив карету і коней, виїхав через ті-таки ворота і рушив тим-таки трактом, що й звірі. Усе містечко кипіло від обурення, бо ніхто не знав до ладу, куди він вирушив.

Надворі було вже темно, коли чужинець під'їхав до тих міських воріт. У кареті сидів іще якийсь пасажир, насунувши капелюха на лоба, а вуха і рот перев'язавши шовковою хусткою. Писар на заставі поставив за обов'язок заговорити з новим приїжджим і попросити в нього паспорт; але той відповів вельми нечемно, буркнувши щось нерозбірливе незнаною мовою.

— Це мій небіж, — ввічливо сказав чужинець писареві й тицьнув йому в руку кілька срібняків, — це мій небіж, і поки що він погано розуміє німецьку. Він щойно якраз вилаявся на своєму рідному діалекті з приводу затримки.

— Ну, коли вже це ваш небіж, — відповів писар, — то хай собі їде без паспорта. Певно, він проживатиме у вас?

— Звісно, — сказав приїжджий, — і, мабуть, пробуде тут досить довго.

У писаря не було більше заперечень, і гість зі своїм небожем перетнули межі містечка. Проте бургомістр, а з ним і все місто мали серце на писаря. Як-не-як той міг би принаймні запам'ятати кілька слів, сказаних мовою небожа. Тоді всі дізналися б, з якої країни були дядько з небожем. Писар запевняв, ніби він розмовляв ні французькою, ні італійською, а радше англійською; він ніби зимував на кожному слові, і, якщо він не помиляється, хлопець буркнув щось на кшталт: «Goddamn![11]». Так писар і сам виплутався з біди, і юнака наділив національністю. Тепер у містечку тільки й мови було про молодого англійця.

А проте, юнак і собі не з'являвся ні в кегельбані, ні в пивничці; натомість він, щоправда, в інший спосіб, рясно живив плітки. Так, нині раз по раз у зазвичай такій тихій квартирі чужинця зненацька зчинялися страшні крики і метушня, ось чому люди, задерши голови, юрмилися перед будинком. Молодий англієць, у червоному фраку і зелених штанях, розкошланий і страшний, гасав як оглашенний по всіх кімнатах од вікна до вікна, а його дядько у червоному шлафроці[12] ганявся за ним із канчуком; найчастіше влучити йому не вдавалося, але кілька разів роззявам, які стовбичили перед будинком, здалося, ніби він зачепив хлопця, і вони чули тужливий, переляканий стогін і клацання батога. Містечкові пані взяли близько до серця таку дядькову невихованість і врешті-решт попросили бургомістра втрутитися в цю справу. Він послав чужинцеві записку, в якій, вживаючи доволі різкі вислови, засуджував його за таку нечемність і погрожував, якщо такі сцени триватимуть і далі, взяти молоду людину під свій захист.

Проте як бургомістр здивувався, коли, вперше за десять років, у нього вдома з'явився чужинець! Той виправдовував свою поведінку особливими обов'язками, які поклали на нього батьки хлопця, доручивши йому виховання небожа. Загалом, це розумний, тямущий хлопець, запевняв він, але мови даються йому важко; він же від щирого серця хоче навчити небожа вільно розмовляти німецькою, щоб згодом зважитись і ввести його в грюнвізельське товариство; тим часом мову цю він опановує на превелику силу, тож частенько не залишається нічого іншого крім як добряче його відбатожити. Бургомістр був цілком задоволений його поясненнями і ввечері в пивниці розводився про те, що рідко зустрічав людину таку освічену й ґречну, як цей чужинець. «Шкода тільки, що він так мало буває в товаристві, — докинув він, — але щойно його небіж навчиться трішки розмовляти німецькою, він, я вважаю, часто відвідуватиме мої журфікси[13]».

Цього було досить, щоб товариство в корені змінило свою думку. Про чужинця тепер відгукувалися як про людину чемну, прагнули з ним заприязнитись і вважали звичайною річчю, коли в тихій домівці час від часу здіймався страшний крик. «Він викладає племінникові німецьку мову», — говорили грюнвізельці і йшли своєю дорогою. До кінця третього місяця навчання німецької мови начебто закінчилося: дядечко взявся тепер за наступний рівень. У місті жив кволий старий француз, який учив молодь танцювати. Чужинець покликав його і запропонував давати уроки його небожеві. Він натякнув на те, що хоча той і має шпичку в носі[14], але, що стосується танців, вирізняється примхливою вдачею. Він уже брав уроки в іншого танцмейстера, і той навчив його таким ризикованим антраша[15], що виступати з ними в компанії незручно; саме тому небіж вважає себе майстерним танцюристом, хоча в його танцях немає навіть найменшої схожості на вальс або галоп (це, о пане мій, танці, що їх танцюють у мене на батьківщині), немає навіть схожості на екосез[16] або франсез[17]. Утім, чужинець обіцяв по талеру за урок, і танцмейстер радо зголосився взятися за навчання норовливого хлопця.

Француз запевняв потім «по секрету», що досі не бачив такої чудасії, якою були ті уроки танців. Небіж, височенький стрункий хлопець, мабуть, хіба що трішки коротконогий, завжди приходив на урок ретельно закучерявлений, у червоному фраку, широких зелених штанях і білих лайкових рукавичках. Говорив він мало і з іноземним акцентом; спочатку був доволі доброзичливий і тямущий, а тоді зненацька починав викривлятися і стрибати, виробляв відважні піруети і викидав такі антраша, що танцмейстер втрачав голову. Коли ж учитель пробував його напоумити, той стягував з ніг витончені туфлі, запускав ними французові просто в голову і за мить уже стрибав по всій кімнаті на чотирьох. Зачувши шум, вибігав із спальні старий дядько в широкому червоному шлафроці, в золотому паперовому ковпаку на голові й не надто ніжно гладив племінника канчуком по спині. Тоді небіж вибухав гучним виттям, залазив на столи і шафи, навіть на віконні карнизи і говорив чужою, незрозумілою мовою. Втім, старий у червоному шлафроці не здавався, стягував його за ногу, щосили лупив і пряжкою тугіше стягував йому шийну хусточку, після чого племінник щоразу вертався до звичної порядності і ґречності, і урок танців тривав без проблем.

А проте, коли танцмейстер настільки вишколив свого вихованця, що можна було запросити на урок музиканта, племінник ніби переродився. Підрядили скрипаля з міського оркестру й посадили його на стіл. Танцмейстер удавав із себе даму, для чого дядечко нарядив його в шовкову спідницю та індійську шаль. Племінник запрошував його і брався з ним танцювати й вальсувати; а танцюристом він був невтомним, завзятим, не випускав учителя зі своїх довгих рук, хоч би скільки той охав і кричав, і танцювати доводилося до упаду або доти, поки рука музиканта не відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки ледве не звели в могилу, але талер, що його він акуратно одержував щоразу як плату, і гарне вино, яким пригощав його чужинець, робили свою справу, і він знову приходив на урок, хоча напередодні присягався, що ногою не переступить поріг жодного будинку.

Та грюнвізельці дивилися на цю справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що в парубка чимало задатків для світського способу життя, а дамам бракувало кавалерів, отож вони тішилися, що до зимового сезону матимуть такого бравого танцюриста.

Якось уранці служниці, повернувшись із базару, сповістили своїх панів про надзвичайну подію. Перед будинком чужинця стояла розкішна дзеркальна карета, запряжена рисаками, і лакей у пишній лівреї тримав дверцята. Тут двері будинку відчинились, і звідти вийшло двоє нарядних панів: один був старий незнайомець, а другий, імовірно, юнак, який наламав-таки язика у німецькій мові і так завзято танцює. Обидва сіли в карету, лакей скочив на зап'ятки, і карета — ви тільки уявіть-но собі! — покотила просто до бургомістрового будинку.

Господині, вислухавши розповідь своїх служниць, миттю зірвали з себе не надто чисті кухонні фартухи й очіпки і причепурилися. «Цілком ясно, — говорили вони своїм домівцям, що метушилися, наводячи лад у вітальні, яка водночас служила і для інших цілей, — абсолютно ясно, що приїжджий вирішив вивезти небожа в світ. Старий дурень десять років жодного разу не вважив за потрібне побувати у нас вдома; але заради небожа, як то кажуть, молодого чоловіка з великим шармом, йому можна це подарувати». Так вони казали і напучували своїх синів і дочок, аби ті при приїжджих поводилися чинно, трималися прямо і користувалися вишуканішою мовою, ніж зазвичай. І міські розумниці вгадали: всіх по черзі об'їздили дядечко зі своїм небожем, прагнучи здобути прихильність кожної родини.

Всюди тільки й мови було про них, і всі шкодували, що досі не зазнали втіхи від такого приємного знайомства. Старий тримав себе з гідністю і розумно, щоправда, розмовляючи, він посміхався, тож не можна було сказати з упевненістю, чи говорить він серйозно чи ні, а розводився він про погоду, про нашу місцевість, про втіху, що її дарує літньої пори пивниця на горі, — говорив так розумно і розсудливо, що грюнвізельці були в захваті. Про небожа годі й казати! Він зачарував усіх, завоював усі серця. Правда, що стосується зовнішності, з лиця його не можна було назвати вродливим: підборіддя, а надто нижня щелепа дуже випиналися вперед, і колір обличчя був занадто смаглявий, а ще часом хлопець кривив смішні міни, заплющував очі і шкірив зуби, але, на думку всіх, риси обличчя в нього таки своєрідні й цікаві. Важко було собі уявити рухомішу, спритнішу фігуру. І хоча костюм якось дивно сидів на ньому, вбрання йому пасувало; він напрочуд швидко рухався кімнатою, сідав то на софу, то на фотель, витягував ноги; але те, що в іншого молодого чоловіка визнали б порушенням хорошого тону і надзвичайно вульгарним, у цьому разі сприймалось як геніальність.

«Він англієць, — казали довкола, — а вони всі такі: англієць може влягтися на канапі і заснути на очах у десяти дам, яким нікуди сісти, так що вони вимушені стояти біля нього; на англійця нема чого нарікати за це». Натомість старого дядька він слухався беззаперечно: достатньо було суворого погляду, щоб напоумити хлопця, коли той носився підстрибом по кімнаті або клав ноги на стілець, що робив дуже охоче. Та і як можна було сердитися на нього, коли дядько в кожному будинку говорив господині: «Небіж мій ще трохи дикий і невихований, але я твердо розраховую на суспільство: воно його відшліфує і дасть йому належну освіту, і саме вашим турботам я повіряю його надто наполегливо».

Отже, небожа вивели в світ. І в цей і в наступні дні Ґрюнвізель перемив язиком цю подію. Проте дядечко на тому не зупинився; здавалося, він абсолютно змінив і напрям думок, і спосіб життя: пополудні удвох із небожем вирушав до пивниці на горі, де пило пиво і розважалося кеглями грюнвізельське панство.

Небіж грав неабияк — він збивав щонайменше п'ять або шість кеглів за один раз; щоправда, час від часу на нього ніби щось накочувало: раптом ні з того ні з сього зривався услід за кулею і зчиняв серед кеглів суцільний рейвах, або, збивши короля, ставав на голову, хай і зіпсувавши свою витончено закучерявлену зачіску, і дриґав у повітрі ногами; іншим разом не встигнеш і озирнутися, як він уже сидів на даху карети, що проїздила мимо, і кривив звідти міни; проїжджав трішки, зістрибував і знову повертався до компанії.

Щоразу, як учинялися такі сцени, дядечко старанно просив вибачення перед бургомістром і присутніми за пустощі племінника; вони ж сміялися, приписували всі витівки молодості хлопця, запевняли, ніби й самі в його віці були такими само спритними, і обожнювали «молодого гульвісу», як вони його називали.

Траплялось їм і як слід на нього сердитися, проте вони не наважувалися виражати своє невдоволення, адже молодий англієць справляв враження начитаного і розумного хлопця. Вечорами старий з небожем заходили і до місцевого готелю «Золотий олень». Хоча племінник був ще геть зеленим юнаком, тримався він як старий, вмощувався за столик, одягав незвичайні окуляри, витягував довгу люльку, закурював і димів більше за всіх.

А коли розмова заходила про те, що пишуть у газетах, про війну і мир, і доктор висловлював одну думку, бургомістр — іншу, а ще дехто дивувався таким глибоким політичним пізнанням, то небіж міг раптом заперечити всім; він ударяв по столу рукою, з якої ніколи не знімав рукавички, і недвозначно давав зрозуміти бургомістрові й докторові, що вони нічого не тямлять, що він чув цілком інше і розуміється у цих справах значно більше.

Потім він дивною ламаною німецькою мовою висловлював свою думку, яку, на превеликий жаль бургомістра, всі визнавали цілком слушною: він-бо англієць, як же йому не знати все куди краще за інших.

Коли ж потім бургомістр і доктор, розізлившись, але не наважуючись уголос висловити своє невдоволення, сідали за партію в шахи, то племінник присовувався до них ближче, зазирав крізь свої великі окуляри бургомістрові через плече і критикував той або інший хід, говорив докторові, що йому належало б піти так то і так то, і обидва гравці в глибині душі шаленіли. Коли ж потім бургомістр буркотливо пропонував йому зіграти з ним партію, щоб за всіма правилами оголосити йому мат, бо він вважав себе другим Філідором[18], то дядько тугіше стягував небожеві шийну хусточку, після чого той ставав слухняним, чемним і ставив бургомістрові мат.

Досі грюнвізельці мало не щовечора розважалися картами, по пів крейцера[19] за партію; племінник визнав цю ставку мізерною, заходився ставити кроненталери[20] і дукати[21], стверджував, ніби ніхто не грає так майстерно, як він, але потім зазвичай програвав неймовірні суми, що знову ладнало з ним щойно ображених партнерів. І вони анітрохи не соромились, забираючи у нього стільки грошей. «Адже він англієць, а значить, багатий від народження», — говорили вони і клали дукати собі в кишеню.

Тим-то небіж наїжджого пана невдовзі зажив неабиякої поваги в місті й у всій окрузі. Старожили не пригадували, щоб у Ґрюнвізелі досі бачили такого молодика; він був найоригінальнішим явищем на світі. Не можна сказати, щоб небіж чогось навчався, — хіба що танців. Латина і грецька були для нього, як кажуть, китайською грамотою. Одного разу під час якоїсь гри в будинку у бургомістра йому довелося нашкрябати кілька слів, і виявилось, що він навіть власне прізвище написати не вміє. У географії хлопець припускався найдивовижніших помилок: йому запросто було перенести німецьке місто до Франції або данське до Польщі. Він нічого не читав, нічого не вчився, і пастор часто замислено хитав головою, беручи до серця неуцтво хлопця; проте все, що той робив і говорив, людям здавалося прекрасним, а молодий чужинець був таким нахабою, що завжди вважав себе за правого і всіма своїми мовами підсумовував сказане: «Я краще це знаю!».

Потроху підійшла зима, ось тут слава племінника розцвіла ще більше. Будь-яку компанію без нього вважали нудною; коли розумна людина висловлювала свою думку, всі позіхали; коли ж небіж кидав поганенькою німецькою мовою найбезглуздішу дурницю, усі розвішували вуха. Тепер з'ясувалося, що цей з кожного погляду досконалий парубок на додачу ще й поет: мало якого вечора не витягував він з кишені аркуш паперу й не читав товариству сонети. Правда, знайшлося кілька людей, які заявляли, нібито одні його вірші погані й безглузді, а інші вони вже десь читали в надрукованому вигляді; але небіж, анітрошки не бентежачись, декламував і далі, а тоді звертав увагу всіх на красу своїх віршів і щоразу мав гучний успіх.

Однак справжнім тріумфом були для нього ґрюнвізельські бали. Хлопець не втомлювався танцювати, ніхто не рухався так швидко, як він, ніхто не виробляв таких ризикованих і напрочуд граційних антраша. При цьому дядько завжди одягав небожа напрочуд ошатно й за останньою модою, і хоча вбрання зазвичай личило йому, як корові сідло, всім здавалося, що одягнений він чудово й усе йому неймовірно пасує. Щоправда, інші кавалери були трохи ображені заведеним ним новим порядком. Колись бал відкривав бургомістр власною персоною, а потім вести перед у танцях випадало молодим людям із кращих родин; але з появою приїжджого парубка все змінилося. Без зайвих слів брав він будь-яку даму за руку, ставав із нею в першу пару, робив усе, як йому заманеться, і виявлявся хазяїном, розпорядником і королем балу. Дами були в захваті від такої манери, вважаючи її досить приємною, чоловіки не наважувалися заперечувати, і небіж залишався в тому сані, до якого підніс себе сам.

Здавалося, дядечкові бали робили особливу приємність: він ока не спускав із небожа й увесь час тихенько посміювався, а коли гості квапилися до нього, розсипаючись у похвалах чемному, вихованому юнакові, він не тямився від радості, вибухав веселим сміхом і поводився, як божевільний. Ґрюнвізельці приписували такі бурхливі прояви веселості його великій любові до небожа й вважали це цілком природним. Але час від часу дядькові доводилося вдаватися до батьківської науки: у розпал найвишуканішого танцю парубок міг ні з того ні із сього одним стрибком опинитися на помості, де сидів міський оркестр, вирвати контрабас із рук капельмейстера й відчайдушно зацигикати на ньому; або він раптом ставав з ніг на руки й так танцював, а ногами дриґав у повітрі.

Тоді дядько зазвичай відводив його вбік, лаяв на всі заставки, тугіше стягував йому шийну хусточку, і небіж знову ставав шовковим.

Так поводився племінник у товаристві і на балах. Але, як це зазвичай буває, погані звички приживаються куди легше за гарні, а в новій оригінальній моді, хоч би якою безглуздою вона була, завжди щось приваблює молодь, яка ще не замислюється над собою і життям. Так сталося і в Ґрюнвізелі. Побачивши, що небожа не лають, — ба ще і вихваляють його безглузді манери, нечемний сміх і просторікування, а грубі відповіді старшим навіть вважають геніальними, молодь вирішила: «Стати таким геніальним гультяєм неважко». Досі це були старанні, ділові хлопці; тепер вони думали: «Нащо та ученість, коли неуцтво дає куди більше?». Вони відклали вбік книги і заходилися вештатися вулицями й майданами. Досі вони трималися чемно і виказували ввічливість усім, чекали, поки їх не запитають, і відповідали пристойно і скромно, тепер вони ставали на одну дошку з дорослими, базікали разом з ними, висловлювали свої думки, сміялися в обличчя самому бургомістрові, коли той щось говорив, і переконували, що знають усе краще за інших.

До тієї пори грюнвізельська молодь зневажала грубість і безглузде байдикування. Тепер хлопці наспівували пустотливих пісень, курили величезні люльки і вчащали до шинку. Вони і собі купили великі окуляри, хоча бачили чудово, начепили їх на ніс і вважали себе дорослими, бо нині були схожі на горезвісного небожа. Вдома і в гостях вони вилягалися в чоботях і острогах на канапі, в чесній компанії розгойдувалися на стільці або, підперши кулаками щоки, спиралися ліктями на стіл. Марно переконували їх матері й друзі, що все це виглядає кепсько і непристойно, — вони ж посилалися на блискучий небожів приклад. Марно доводили їм, що небожеві як англійцеві доводиться дарувати певну грубість, властиву його нації, грюнвізельська молодь стверджувала, що не менше будь-якого англійця має право бути невихованою на геніальний зразок, — одне слово, прикро було дивитися, як під впливом поганого прикладу в Ґрюнвізелі геть зійшли на пси добрі звичаї і устої.

Та недовго тішилася молодь таким грубим, розгульним життям.

Наступна подія все змінила. Зимові розваги мали закінчитися великим концертом, що його почасти підрядилися виконувати музиканти міського оркестру, почасти — майстерні грюнвізельські самоуки. Бургомістр чудово грав на віолончелі, а доктор на фаготі, аптекар, хоч і не вирізнявся справжнім даром, грав на флейті, кілька грюнвізельських дівчат розучили арії, — словом, програма була складена чудово. Втім, чужинець гадав, що такому концерту, хоч і чудовому, явно бракувало б дуету, бо без нього не обійтися в будь-якому порядному концерті. Ці слова сколотили грюнвізельців: дочка бургомістра, правда, співала, як соловей, але де ж роздобути кавалера, який міг заспівати з нею дуетом? Врешті-решт згадали старого органіста, що свого часу співав розкішним басом, але наїжджий дядечко запевняв, ніби весь цей клопіт зайвий, — його небіж чудово співає. Всі були вражені новим чудовим талантом хлопця. Йому довелося заспівати дещо для проби, і, якщо не враховувати деяких дивних звичок, які сприйняли за англійські, співав він, як ангел. Отже, похапцем розучили дует, і ось нарешті настав вечір, коли грюнвізельцям випадало тішитися звуками концерту.

На жаль, дядечко захворів і не міг бути присутнім при тріумфі свого небожа, проте він передав бургомістрові, котрий відвідав його за годину до концерту, деякі розпорядження щодо свого вихованця.

— Небіж мій — добра душа, — сказав він, — але час від часу в голову йому приходять дивні думки, і тоді він поводиться безглуздо; саме тому я вельми жалкую, що не можу побувати на концерті, мене він боїться і сам знає чому! До честі його маю сказати, що витівки ці не духовної, а радше фізичної натури, вони властиві його вдачі. Чи не буде ваша ласка, пане бургомістре, якщо йому ні з того ні з сього спаде на думку всістися на нотний пюпітр, або неодмінно провести смичком по контрабасу, або ще щось таке, — розв'язати трохи йому шийну хусточку, а якщо і це не допоможе, зняти хустку геть?

Бургомістр подякував хворому за довіру і обіцяв, якщо знадобиться, вчинити за його порадою.

Зала була повна-повнісінька, на концерт прибули не тільки грюнвізельці, а й гості зі всіх околиць. Мисливці, пастори, чиновники, поміщики та всі, хто жив на відстані трьох годин їзди, прибули з нащадками і домівцями, щоб розділити з грюнвізельцями рідкісну насолоду. Музиканти з міського оркестру трималися гідно; слідом за ними виступив бургомістр, який виконав партію на віолончелі під акомпанемент аптекаря, що грав на флейті; після них органіст із успіхом проспівав басову арію; чимало глядачів також плескали в долоні й докторові, який грав на фаготі.

Перший відділ скінчився, і всі нетерпляче чекали на другий, у якому молодий гість і бургомістрова дочка мали виконати дует. Небіж з'явився в шикарному вбранні і вже давно привертав увагу всіх. Не довго думаючи, розвалився він на прекрасному кріслі, призначеному для якоїсь графині, яка мешкає у сусідстві, витягнув ноги і, не задовольняючись великими окулярами, розглядав усіх у страшенно великий бінокль, і ще грався з величезним собацюрою, якого прихопив із собою попри заборону вводити до зали собак. Графиня, для якої було приготовано крісло, увійшла до зали, проте небіж і не подумав підвестись і поступитись їй місцем, — навпаки, хлопець усівся ще зручніше, і ніхто не наважився йому зауважити; а шляхетній пані довелося сидіти на звичайнісінькому солом'яному стільці серед дівчат нашого міста, чим, як то кажуть, вона залишилася вельми незадоволеною.

Під час довершеної гри бургомістра, під час чудової басової арії органіста, навіть під час фантазії, виконаної доктором на фаготі, коли всі слухали, затамувавши дух, небіж наказував собаці принести йому носову хустинку або голосно базікав із сусідами, так що ті, хто його не знав, вражалися такій дивній поведінці.

Тож не було нічого дивного в тому, що всі з цікавістю чекали, як він виконає дует. Почався другий відділ; музиканти міського оркестру зіграли невеликий номер, бургомістр у супроводі дочки підійшов до хлопця, передав йому ноти і сказав:

— Мосьє! Чи не завгодно вам виступити в дуеті?

Молодик розреготався, вишкірив зуби, підхопився і разом з ними рушив до пюпітра, а все товариство застигло в очікуванні. Капельмейстер махнув паличкою і кивнув небожеві, щоб той починав. А хлопець глянув крізь свої великі окуляри на ноти і раптом як заскімлить, аж вуха засвербіли.

Капельмейстер крикнув йому:

— На два тони нижче, шановний! До, вам треба взяти до!

Але замість узяти до, небіж зняв з однієї ноги черевика і пожбурив ним капельмейстерові в голову, аж хмара пудри злетіла з перуки.

Побачивши таке, бургомістр подумав: «Тю, знову найшли на нього його химери фізичної натури». Він підскочив, схопив юнака за шию і трішки ослабив його шийну хустку, — тепер молодик розійшовся ще більше. Він застрибав і заговорив, але не німецькою, а якоюсь дивною, нікому не зрозумілою мовою. Бургомістр був у відчаї від такої халепи; він подумав, що з юнаком коїться щось геть незрозуміле, тож вирішив зняти з нього шийну хустинку. Але не встиг він це зробити, як скам'янів од жаху: замість людської шкіри нормального кольору шия молодої людини була вкрита темно-коричневою шерстю, а сам він тут-таки застрибав ще вище й химерніше, занурив свої лайкові рукавички у волосся, потягнув, і — диво та й годі! — його чудове волосся виявилося перукою, яку він шпурнув бургомістрові у фізіономію; тепер голова його з'явилася в новому вигляді — на ній настовбурчилася така сама коричнева шерсть, що й на шиї.

Він пустився плигом по столах і лавах, поперекидав пюпітри для нот, переламав скрипки і кларнети і поводився як божевільний.

— Хапай, хапай його! — у нестямі кричав бургомістр. — Він збожеволів, хапай його!

Однак зробити це було не так просто, — він стягнув рукавички й показав пазурі, якими страх як боляче дряпався. Нарешті одному відважному мисливцеві вдалося з ним упоратися. Він так стиснув йому довгі руки, що той тільки дриґав ногами, реготав і кричав хрипким голосом. Навколо юрмилася публіка і з подивом дивилася на незвичайного юнака, тепер уже геть несхожого на людину. Але один учений, який проживав по сусідству і мав справжній музей предметів натуральної історії й цілу колекцію опудал тварин, підійшовши ближче, уважно подивився на нього і з подивом вигукнув:

— Крий Боже, шановні пані й панове, як ви пустили цю тварину в порядне товариство? Це ж звичайна мавпа. Homo troglodytes Linnaei. Віддайте її мені, я відразу дам вам шість талерів, оббілую, а тоді зроблю опудало для своєї колекції.

Хто опише подив ґрюнвізельців, коли вони почули таке!

«Як? Мавпа, орангутанг у нашому товаристві? Молодий чужинець — звичайнісінька мавпа?» — вигукували вони й дивилися один на одного, отупівши від несподіванки. Вони не могли зрозуміти, не могли повірити власним очам. Юнака оглянули ретельніше — він як був, так і залишився справдешньою мавпою.

— Але як же це можливо, — вигукнула бургомістрові дружина, — адже він часто читав мені свої вірші! Адже він не раз обідав у мене, як інші люди!

— Що? Як же так, він-бо попивав у мене каву, частенько й побагато розмовляв з моїм чоловіком по-вченому і курив? — розхвилювалася лікарка.

— Як! Хіба це можливо, — підхопили чоловіки, — невже це не він катав з нами кулі в кегельбані і сперечався про політику, як ми всі?

— Ну як же так! Він у нас на балах вів танці! — скаржилися всі. — Мавпа! Мавпа! От дивина, чаклунство!

— Атож, чаклунство і диявольська мара, — сказав бургомістр, показуючи шийну хусточку небожа, або, якщо хочете, мавпи. — Дивіться! Це чарівна хустка, за її допомогою він нас і зачарував. У хустку вшита широка смуга еластичного пергаменту, на якій виведені якісь дивовижні письмена. Мені навіть здається, ніби це латина. Хтось може прочитати?

Пастор, учена людина, яка програла мавпі не одну партію в шахи, глянув на пергамен і сказав:

— Ні, тільки літери латинські, а написано тут:

«Аж смішно глянуть на ті муки! Хіба для мавп граніт науки?!»

— Так, це страшенний обман, — правив він далі, — своєрідне чаклунство, і воно заслуговує на зразкову кару.

Бургомістр додержувався тієї-таки думки й негайно ж подався до наїжджого, який, безсумнівно, був чарівником, а шість поліціянтів несли мавпу, збираючись відразу вчинити йому допит.

У супроводі величезного натовпу підійшли вони до безлюдного будинку, адже кожному хотілося подивитися, що буде далі. Заходилися стукати в двері, дзвонити в дзвінок, — усе даремно, ніхто не вийшов. Тоді бургомістр, розсердившись, наказав виважити двері і рушив угору, в дядечкову спальню. Але там знайшли тільки старе домашнє начиння. За чужинцем і слід захолов. На його письмовому столі лежав адресований бургомістрові великий лист із печаткою, який він тут-таки і розкрив. Він прочитав:

Ґрюнвізельцям було дуже соромно перед усією околицею. Тішилися вони тільки тим, що це трапилося не без втручання надприродних сил; але більше за інших соромилася ґрюнвізельська молодь: як-не-як вона перейняла погані манери і мавпячі звички. Відтепер вони вже не клали лікті на стіл, не гойдалися на стільці, мовчали, поки їх не запитають; вони зняли окуляри і знову повернулися до колишньої ввічливості й добропристойності, а якщо кому траплялося пригадати ті безглузді манери поганого тону, то ґрюнвізельці казали: «Оце так мавпа!» А мавпу, яка так довго вдавала з себе хлопця, здали на руки тому ученому, в якого був кабінет предметів натуральної історії.

Орангутанг досі гуляє у нього в дворі; учений годує його і як чудасію показує всім гостям.

Коли невільник закінчив, зала залунала сміхом, і хлопці теж засміялися разом з усіма. Довго присутні перебирали язиком усе щойно почуте. Врешті Алі Бану кинув:

— Послухаємо останнього раба з тих, що я відпускаю сьогодні на волю.

Хлопці миттю попрямували на свої місця.

Тепер підвівся той молодий невільник, який привертав увагу всіх своїм зростом, красою і мужнім поглядом. Юнак уклонився шейхові і звучним голосом почав так…

Історія Альманзора

О пане! Ті, що говорили переді мною, розповіли дивовижні історії, що їх вони почули в чужих краях. На свій сором, мушу зізнатися, що не можу розповісти нічого гідного вашої уваги. Але якщо вам не здасться нудним, я розкажу про неймовірну долю одного мого друга.

На тому кораблі алжирських піратів, звідки визволила мене ваша щедрість, був хлопець мого віку, як мені здавалося, народжений не для невільничого лахміття, що його він носив.

Решта нещасних на нашому кораблі були або людьми грубими, водити компанію з якими мені не хотілося, або чужоземцями, мови яких я не розумів; тому, коли випадала вільна хвилинка, я залюбки проводив її з тим хлопцем. Звали його Альманзор, і, судячи з вимови, походив він із Єгипту. Ми тішилися розмовами, і ось одного разу спало нам на думку виповісти один одному свою долю, і історія мого товариша, на жаль, виявилася набагато цікавішою за мою.

Батько Альманзора був значною особою і жив у Єгипті, в місті, яке він мені не назвав. Своє дитинство Альманзор провів у гаразді й радості, оточений увагою і всією земною розкішшю. Але розбещеним він не став і рано виховав свій розум. Батько його, людина мудра, наставляв його в чесноті, а вчителем його був знаменитий учений, який викладав йому все, що необхідно знати хлопцю. Альманзорові йшов десятий рік, коли з-за моря прийшли франки і напали на його народ.

Хлопчиків батько, певно, чимось не вгодив їм, адже одного разу, коли він збирався на вранішню молитву, прийшли франки і спочатку зажадали в нього як запоруку його відданості франкському народу дружину, а коли він не захотів відпустити її, силою відвели до себе в табір його сина.

Під час розповіді молодого невільника шейх прикрив обличчя, а залою пробіг гомін невдоволення. «Як сміє, — вигукували шейхові друзі, — як сміє цей молодик говорити так необдумано і своїми розповідями не лікувати, а роз'ятрювати рану Алі Бану, як сміє він не поменшувати, а побільшувати його скорботу?». Наглядач теж розгнівався на зухвалого хлопця і наказав йому замовкнути. Однак молодий невільник із подивом запитав шейха: невже він міг викликати його невдоволення своєю розповіддю?

При цих словах шейх випростався й мовив:

— Заспокойтеся, друзі, як може цей юнак знати про мою гірку долю, адже під цим дахом він провів тільки три дні! Хіба за умови тих злочинів, що їх вчинили франки, хіба та сама доля, як моя, не могла спіткати й іншого, хіба сам Альманзор не міг бути… але розповідай далі, милий хлопче!

Молодий невільник поклонився й правив далі:

— Отже, юного Альманзора відвели в табір до франків. Загалом, жилося йому там незле, один із воєначальників покликав хлопця до себе в намет і тішився його відповідями, які йому перекладав тлумач; він подбав, щоб Альманзорові не бракувало одягу й їжі, але туга за батьком з матір'ю сушила хлопця. Багато днів він лив сльози, проте це не розчулило франків. Потім франки зняли табір, і бідолаха гадав, що тепер йому дозволять повернутися додому, та де там: війська пересувалися, воювали з мамелюками, а Альманзора тягали всюди за собою. Коли ж він благав полководців і воєначальників, аби ті відпустили його додому, вони не погоджувалися й натякали, що його взято як заставу вірності його батька. І так він багато днів провів з ними у виправі.

Та раптом військами прокотилося хвилювання, що не вислизнуло від хлопчика; всі торочили про згортання, про повернення додому, про посадку на кораблі, і Альманзор не тямився від радості, адже тепер, коли франки верталися до себе на батьківщину, нарешті відпустять і його. Військо валкою потяглося до морського берега, за якийсь час забовваніли й човни, що стояли на якорі.

Вояки заходилися ладуватися на кораблі, але надворі поночіло, а сісти встигла тільки невелика частина війська. Як не боровся Альманзор із дрімотою, — він-бо щохвилини чекав, що його відпустять додому, — проте врешті-решт хлопця взяв глибокий сон (він гадав потім, що франки підсипали йому в воду якесь снодійне). Коли він прокинувся, незнайому комірчину виповнювало яскраве сонце. Альманзор підхопився зі свого ліжка, проте не встиг ступити на підлогу, як заточився і впав, підлога гойдалася в нього під ногами, навкруги все крутилося й ходило ходором.

Він підвівся і, тримаючись за стіни, вийшов назовні.

Навколо стояло дивне ревіння й свист; такого він ніколи не бачив і не чув, отож не знав, сон це чи дійсність. Нарешті дістався він до вузеньких сходів; насилу-силу піднявся нагору, і… — о, жах! — з усіх боків обступило його небо й море: він був на кораблі. За мить бідолаха дав волю сльозам, хотів додому, збирався кинутися в море й уплав дістатися до батьківщини. Франки, однак, стримали його, а один із полководців покликав хлопця до себе, обіцяв, якщо він слухатиметься, незабаром повернути його на батьківщину, і пояснив, що відправити його додому було неможливо, а якби його залишили одного на березі, він помер би з голоду.

Однак франки не дотримали свого слова; корабель плив багато днів і нарешті пристав до берега, — але не Єгипту, а Франкістану! Відколи хлопець перебував у таборі й долав довгий шлях, він навчився розуміти й трішки розмовляти мовою франків, і це стало йому в пригоді в країні, де ніхто не знав його мови.

Багато днів вели Альманзора в глиб країни, і дорогою всюди збігався народ, щоб подивитися на хлопця, бо супутники його говорили, начебто той бранець — син правителя Єгипту, який послав його до Франкістану здобувати освіту.

Вояки говорили це, щоб запевнити народ, ніби вони перемогли Єгипет і уклали із цією країною міцний мир. Після багатоденного шляху по країні франків дійшли вони до великого міста — мети їхньої мандрівки. Там його передали лікареві, який узяв його до себе в будинок і навчив усіх звичаїв Франкістану.

Насамперед одягнули Альманзора у франкське вбрання, вузьке, тісне й далебі не таке гарне, як єгипетське. Потім заборонили кланятися, схрестивши руки; тепер, щоб виявити комусь свою повагу, йому доводилось однією рукою знімати з голови широченного чорного фетрового капелюха, що його там носять усі чоловіки, тож і йому надягли на голову; другу руку потрібно було відводити вбік і шаркати правою ніжкою. Заборонили йому також сидіти, підібгавши ноги за добрим східним звичаєм, — тепер йому доводилося сидіти на високих стільцях, звісивши ноги на підлогу. Їжа так само завдавала йому неабиякого клопоту, тепер, перш ніж піднести шматок до рота, треба було проштрикнути його залізною виделкою.

Лікар мав лиху вдачу і мучив хлопчика. Так, якщо тому помилково траплялося сказати гостеві «Салем алейкюм!» — він частував його палицею, бо треба було казати: «Votre serviteur[22]».

Йому було заборонено думати, говорити, писати рідною мовою, — мабуть, він міг нею тільки мріяти; можливо, він геть забув би рідну мову, якби в тому місті не жив один чоловік, який підставив йму плече.

То був хитромудрий старий, який знав чимало східних мов — арабську, перську, коптську, навіть китайську, — всі потрошку; в тому краї його мали за диво вченості й за навчання цих мов платили йому великі гроші. Старий запрошував до себе Альманзора по кілька разів на тиждень, пригощав його рідкісними плодами й іншими ласощами, і юнакові здавалося, начебто він удома. Старий був дуже дивною людиною. Він замовив Альманзору одяг, який носять у Єгипті знатні особи. Це вбрання дідунь зберігав в особливому помешканні. Коли до нього навідувався Альманзор, господар посилав його зі слугою до того помешкання, і там юнак переодягався за звичаєм своєї батьківщини. Тоді вони вирушали в «Малу Аравію», — так називалась одна світлиця в будинку вченого.

Помешкання було заставлене майстерно вирощеними деревами — пальмами, бамбуками, молодими кедрами — і квітами, які ростуть тільки в країнах Сходу. Підлогу вистеляли перські килими, під стінами лежали подушки, а франкських стільців і столів не було геть. На одній із подушок сидів старий мудрець; вигляд у нього був зовсім не той, що зазвичай: замість тюрбана голова була обмотана тонкою турецькою шаллю; сива прив'язна борода спускалася до пояса й нічим не відрізнялася від справжньої поважної бороди будь-якої значної особи. Одягнений він був у мантію, перероблену з парчевого ранкового халата, у широченні шаровари й жовті туфлі, і хоча назагал він вирізнявся миролюбною вдачею, у ці дні чіпляв турецьку шаблю, а за пояс затикав ятаган, прикрашений штучними самоцвітами. Він курив люльку в два лікті завдовжки, а коло нього метушилися слуги, також одягнені в перські свити, і в багатьох із них обличчя й руки були вимазані чорною фарбою.

Спершу все це здавалося юному Альманзору дуже дивним, але потім хлопець зрозумів, що ті години, які він проводив у старого, пішли йому на користь. Якщо в лікаря він не смів і слова сказати по-єгипетськи, то тут розмовляти франкською мовою було невільно. Входячи, Альманзор вітався, а старий перс відповідав з великою врочистістю; потім він робив знак юнакові, щоб той сів поруч, і починав говорити перською, арабською, коптською та іншими мовами впереміш, — це він називав ученою східною бесідою. Поряд стояв слуга з великою книгою, або, якщо хочете, раб, як він звався в ці дні; книга ж ця була словником: щойно старому бракувало слів, як він робив знак рабові, гортав книгу, швидко знаходив потрібне слово і небавом правив балачку далі.

Тим часом раби приносили в турецьких посудинах шербет і ласощі; і щоб догодити старому, Альманзорові досить було сказати, ніби все в нього на східний лад. Альманзор чудово читав перською, а в очах старого це викликало велику повагу. У нього була сила-силенна перських рукописів; він наказував юнакові читати їх уголос, сам уважно повторював за ним кожне слово і в такий спосіб переймав правильну вимову.

Для бідолашного Альманзора ці дні були святами. Старий мудрець не відпускав його без подарунка, часто доволі цінного: він дарував юнакові гроші, тканини або інші потрібні речі, у яких відмовляв йому лікар.

Так прожив Альманзор кілька років у столиці Франкістану, але туга його за батьківщиною не зникла. Коли ж йому виповнилося п'ятнадцять років, трапилася подія, що змінила його долю.

Річ у тім, що франки обрали свого головного полководця — того, який у Єгипті полюбляв побазікати з Альманзором, — своїм королем і володарем. По торжествах і пишних святах у столиці Альманзор, щоправда, зрозумів, що відбувається, але він і думати не міг, що король і є той самий чоловік, якого він бачив у Єгипті, адже той полководець був іще дуже молодий. Одного разу Альманзор ішов мостом, перекинутим через широку ріку, яка протікає по тому місту; тут він і побачив чоловіка в простому солдатському одязі, який сперся ліктями на бильця мосту й дивився на воду. Риси обличчя здалися йому знайомими, і хлопець згадав, що раніше вже бачив його. Тож він швидко перебрав усе в пам'яті, і коли постукав у двері до єгипетської комори, його осяяло, і він згадав, що людина ця — той франкський полководець, який частенько розмовляв з ним у таборі й завжди піклувався про нього. Він не пам'ятав точно, як звати, отож тепер, зібравшись із духом, підійшов і окликнув його так, як прозвали його солдати; схрестивши на грудях руки за звичаєм своєї країни, Альманзор мовив:

— Салем алейкюм, Petit Caporal[23]!

Той з подивом озирнувся, скинув на юнака уважним оком, подумав хвилинку, а потім сказав:

— Господи, та невже! Це ти, Альманзоре? Як поживає твій батько? Що робиться в Єгипті? Що привело тебе до нас?

Тут Альманзор не витримав, гірко заридав і сказав:

— То ти, Petit Caporal, не знаєш, що вчинили зі мною ці шибеники, твої співвітчизники? Ти не знаєш, що я вже багато років не бачив землі моїх батьків?

— Не можу повірити, — сказав той, і чоло його насупилося, — не можу повірити, що вони потягли тебе за собою.

— Гай-гай, так воно й було, — кинув Альманзор, — того дня, коли ваші солдати посідали на кораблі, я востаннє бачив свою вітчизну.

Вони забрали мене із собою, і один воєначальник, якого зворушили мої злигодні, платить за моє утримання лютому лікареві, що б'є мене й морить голодом. Слухай-но, Petit Caporal, — правив він щиро, — як добре, що я зустрів тебе, ти мені допоможеш.

Той, до кого хлопець звернувся з такими словами, посміхнувся й запитав, чим він може йому допомогти.

— Бачиш-но, — відказав Альманзор, — мені соромно щось просити в тебе; щоправда, ти завжди був добрий до мене, але я знаю, ти теж бідний, і коли був полководцем, одягався завжди гірше за інших; судячи з твого сюртука й капелюха, справи твої і зараз не йдуть у лад. Але франки нещодавно вибрали собі султана, і ти, певно, знаєш когось із його наближених, можливо, агу його яничарів, або його рейс-ефенді[24], або його капудан-пашу?[25] Еге ж?

— Припустимо, — відказав чоловік, — то й що?

— Ти міг би закинути за мене добре слівце, Petit Caporal, хай вони попросять франкського султана, щоб той відпустив мене на волю, — тоді мені хіба що потрібно буде трохи грошей на дорогу назад. Та обіцяй мені ні словом не прохопитися про це ні лікареві, ні арабському вченому.

— А що це за арабський учений? — запитав той.

— Е-е, це химерний чоловік, але про нього я розповім тобі іншим разом. Якщо вони щось пронюхають, мені не вибратися з Франкістану. Отож, чи згоден ти закинути за мене слівце азі? Кажи відверто!

— Ходімо із мною, — сказав той, — можливо, я зможу вже зараз тобі прислужитися.

— Просто зараз? — злякано вигукнув юнак. — Зараз ніяк, коли ж ні, то лікар поб'є мене, я поспішаю додому.

— А що в тебе тут у кошику? — запитав той, не відпускаючи його.

Альманзор зашарівся і спершу відмовлявся показувати, нарешті, він сказав:

— Бачиш-но, Petit Caporal, мені доводиться виконувати ту саму роботу, що й останньому рабові мого батька. Лікар — страшенний жмикрут і щодня ганяє мене на овочевий і рибний ринок, до якого від нашого будинку добра година пішки, і, щоб вигадати кілька мідяків, мені доводиться все купувати в брудних крамарок, бо там усе трохи дешевше, ніж у нашому кварталі. От бачиш, через поганенького оселедця, через жменю салату, через шматочок масла мені доводиться щодня дві години збиватися з ніг. Ет, знав би про це мій батько!

Чоловік, з яким розмовляв Альманзор, узяв близько до серця його гірку долю й сказав:

— Ходімо зі мною, і будь певен, лікар не посміє тебе скривдити, навіть якщо залишиться сьогодні без оселедця й салату. Не бери в голову, ходімо!

З цими словами він узяв Альманзора за руку й повів за собою, і стільки впевненості було в його словах і рухах, що Альманзор, хоча в нього й щеміло серце при думці про лікаря, пішов-таки з тим чоловіком.

Так, із кошиком на руці крокував він пліч-о-пліч із вояком різними вулицями і чудувався тому, що стрічні знімали капелюха, зупинялися й дивилися їм услід. Він сказав своєму супутнику, що його бентежить, проте той усміхнувся і промовчав.

Врешті-решт добулися вони до чудового палацу, куди й прямував чоловік.

— І ти тут мешкаєш, Petit Caporal? — спитав Альманзор.

— Оце моє помешкання, — відказав той, — а тебе я відведу до своєї дружини.

— Ну, живеш ти заможно! — правив далі Альманзор. — Певно, султан надав тобі вільні палати?

— Твоя правда, це помешкання я одержав від імператора, — відказав його супутник і повів хлопця до палацу.

Там вони піднялися широкими сходами, і чоловік наказав Альманзору кинути кошика в ошатній залі, а потім увійшов з ним у чудові палати, де на дивані сиділа жінка. Чоловік заговорив до неї чужою мовою, і обоє сміялися від душі, а потім жінка мовою франків узялася розпитувати Альманзора про Єгипет. Зрештою Petit Caporal сказав юнакові:

— Знаєш, буде краще, коли я зараз-таки сам поведу тебе до імператора й закину йому за тебе слівце.

У Альманзора аж мороз пішов поза шкірою, проте він подумав про свою гірку долю і про батьківщину.

— Аллах, — звернувся він до обох, — Аллах дарує нещасному мужність у хвилину гострої потреби, він не залишить і мене, бідолашного. Так, я вчиню, як ти радиш: я піду до нього. Та скажи, Caporal, що мені робити — впасти ниць, вдарити чолом об землю?

Вони знову розреготалися й почали запевняти, що цього робити не варто.

— А вигляд у нього страшний і величний, — розпитував він, — борода довга? Очі метають блискавки? Скажи, який він?

Супутник його знову розреготався, а за хвилю сказав:

— Краще я нічого про нього не казатиму, Альманзоре, — сам здогадайся, який він. Скажу тобі тільки одну прикмету: коли імператор у залі, всі поштиво знімають капелюха; а коли хто не зніме капелюха, то це і є імператор.

З цими словами він узяв його за руку й повів до імператорської зали. Що ближче вони підходили, то сильніше тіпалося в Альманзора серце, а коли наблизилися до дверей, у нього затремтіли коліна. Слуга розчинив двері; там стояли півколом чоловік тридцять — усі при зірках, у чудовому вбранні, гаптованому золотом, як зазвичай ходять у країні франків найзначніші королівські аги й ори. І Альманзор подумав, що його супутник, одягнений так скромно, певно, найнижчий з усіх. Гості познімали капелюхи, і тоді Альманзор вирішив роззирнутися довкола, у кого ж на голові лишився капелюх. Шукав він, шукав, аж глядь — його супутник у капелюху!..

Юнак був уражений і спантеличений. Він довго дивився на нього, а потім сказав, теж знявши капелюх:

— Салем алейкюм, Petit Caporal! Наскільки мені відомо, султан франків не я, тож, мені не личить покривати голову; а от ти, Petit Caporal, у капелюсі, то чи ти часом не імператор?

— Ти вгадав, — відказав той, — але, крім того, я твій друг. Припиши свої злигодні не мені, а лихому збігу обставин, і будь певен, що першим же кораблем ти попливеш до себе на батьківщину. Тепер іди до моєї дружини, розкажи їй про арабського вченого й усе, що ти знаєш. Салат і оселедець я відішлю лікарю, ти ж надалі до від'їзду залишайся в мене в палаці.

Так говорив чоловік, який був імператором; цієї миті Альманзор упав ниць перед ним, поцілував руку правителя й попросив прощення за те, що не впізнав його відразу, адже в його очах він зовсім не нагадував імператора.

— Твоя правда, — відповів той, сміючись, — коли ти сидиш на імператорському престолі лише кілька днів, то на лобі в тебе цього не написано. — Так сказав він і зробив йому знак вийти.

З того дня Альманзор зажив у щасті й достатку.

В арабського наставника, про якого він розповів імператорові, він побував ще кілька разів, лікаря ж більше не бачив. За кілька тижнів імператор покликав його до себе й оголосив, що корабель, на якому він хоче відправити його до Єгипту, ось-ось зніметься з якоря. Альманзор не тямився від радості. Він збирався кілька днів, а тоді, з почуттям вдячності в душі, щедро обдарований імператором, вирушив до моря й поплив геть.

А проте, Аллах волів випробовувати Альманзора і далі, знегодами загартовуючи його мужність, і він не дав йому побачити берега його батьківщини. Англійці, інший франкський народ, вели в ту пору морську війну з імператором. Вони відбирали в нього всі захоплені кораблі; і трапилося, що на шостий день шляху корабель, на якому плив Альманзор, оточили й обстріляли англійські судна. Екіпажеві довелося скласти зброю, а тоді пересісти на суденце, яке поплило слідом за іншими. Але на морі так само неспокійно, як у пустелі, де на каравани зненацька нападають розбійники, убивають і грабують.

Туніські пірати напали на їхнє суденце, яке під час бурі відбилося від великих кораблів, захопили його, а весь екіпаж відвезли в Алжир і продали в рабство.

Щоправда, Альманзор, правовірний мусульманин, потрапив не в таку тяжку неволю, як християни, а проте, остання надія побачити батьківщину й батька розвіялася. Так прожив він п'ять років в одного багатія, де працював у саду й поливав квіти. Але той багатій помер, не залишивши прямих нащадків; добро його розікрали, невільників поділили, і Альманзор опинився в руках работоргівця. Той саме спорядив корабель, щоб перепродати своїх невільників в інших краях дорожче. Мені випало на долю теж стати невільником цього работоргівця й потрапити на той-таки корабель, на якому плив і Альманзор. Там ми запізнались, і там він розказав мені про свою незвичайну долю. Та щойно ми пристали до суші, я знову переконався, що шляхи Аллаха невідомі, — ми висадилися на його рідному березі, і нас виставили на продаж на невільницькому ринку в його рідному місті, і, — о, пане! — скажу тобі коротко: його купив рідний батько!

Шейх Алі Бану глибоко замислився над цією повістю. Вона мимоволі захопила його, груди його здіймались, очі блищали, і часто він був готовий перервати молодого невільника; але кінець розповіді, здавалося, не задовольнив його.

— Кажеш, зараз йому було б близько двадцяти одного року? — заходився розпитувати шейх.

— Ми з ним приблизно одного віку, о, пане, двадцять один-двадцять два роки.

— А яке місто називав він своєю батьківщиною, про це ти нічого не сказав.

— Якщо не помиляюся, — відповів той, — це Апександрія!

— Александрія! — вигукнув шейх. — Це мій син; де він? Ти не казав, що він звався Кайрамом? Які в нього очі — темні? А волосся — чорне?

— Авжеж, і в хвилини щирості він називав себе Кайрамом, а не Альманзором.

— Але, заклинаю тебе Аллахом, скажи мені, батько купив його в тебе на очах, ти кажеш, ніби він сказав, що це його батько? Виходить, це не мій син! Невільник на те:

— Він сказав мені: «Благословенний Аллах після таких довгих знегод; це — ринковий майдан мого рідного міста». А трохи згодом із-за рогу з'явився вельможа, — тоді він вигукнув: «О, наші очі воістину дорогоцінний дар небес! Мені довелося ще раз побачити свого шановного батька!» Чоловік той підійшов до нас, огледів усіх і купив урешті-решт того, з ким усе це трапилося; тоді він закликав Аллаха, палко подякував йому і шепнув мені: «От я знову вертаюся в оселю щастя: мене купив мій рідний батько».

— Значить, це не мій син, не мій Кайрам! — мовив шейх, впадаючи в тугу.

Тоді юнак не міг довше стримувати своє хвилювання, сльози радості бризнули в нього з очей, він упав ниць перед шейхом і вигукнув:

— Хай там як, а це ваш син — Кайрам Альманзор, адже це ви самі купили його.

«Аллах, Аллах! Чудо, велике чудо!» — вигукували навколо й усі намагалися протиснутися ближче. А шейх, онімівши, дивився на хлопця, що підняв до нього своє вродливе обличчя.

— Мустафа, друже мій, — нарешті звернувся шейх до старого дервіша, — очі мені затуляє завіса сліз, і я не можу роздивитися, чи позначилися на нього на обличчі риси його матері, у яку мій Кайрам удався лицем, підійди і вдивися в нього.

Старий підійшов, довго дивився на нього, нарешті поклав руку на чоло юнакові й мовив:

— Кайраме, як говорить вислів, що того сумного дня ти забрав із собою у табір франків?

— Дорогий учителю, — відповів юнак, торкаючись губами його руки, — він каже: «Хто любить Аллаха і чистий душею, той не сам і в пустелі знегод, адже з ним двоє супутників, вони підтримають і втішать його».

Тоді старий із вдячністю звів очі до неба, підвів юнака, пригорнув його до грудей і передав шейхові зі словами:

— Візьми його! Як вірно те, що ти тужив за ним десять років, так вірно й те, що це твій син Кайрам.

Шейх не тямився від радості й щастя. Він не міг надивитися на віднайденого сина, з рис якого виразно проступав образ колишнього Кайрама. І всі присутні тішилися разом з ним, адже вони любили шейха, і кожному здавалося, начебто в цей день йому самому доля подарувала сина.

Палати знову повнилися піснями й радістю, як у дні щастя.

Юнакові довелося повторити свою розповідь, тепер уже докладніше, і всі вихваляли арабського вченого, і імператора, і тих, хто виявляв співчуття до Кайрама. Гості розійшлися тільки пізно вночі, і шейх щедро обдарував усіх своїх друзів, щоб вони зберегли пам'ять про цей день радості.

Чотирьох же юнаків він представив своєму синові й запросив їх відвідати його, і було вирішено, що Кайрам читатиме з переписувачем, пускатиметься в недалекі мандрівки з художником, розважатиметься танцем і співом у компанії купця, а четвертий хлопець відповідатиме за учти при дворі шейха. Їх щедро обдарував шейх, і, радісні, залишили вони його будинок.

— Кому нам дякувати, — міркували вони, — кому, як не дідусеві? Хто міг би це подумати, коли ми стояли тут у будинку і пліткували про шейха?

— Але ж ми могли легко пропустити повз вуха слова старого, — мовив інший, — або, чого доброго, взяти його на глузи. Він був у жалюгідному лахмітті, і хто міг подумати, що це мудрець Мустафа?

— Як дивно! — сказав переписувач. — От на цьому самому місці ми голосно висловили свої бажання. Один мріяв про мандрівки, другий — про співи й танці, третій — про веселі учти в колі друзів, а я — про читання й казки, і от всі наші мрії здійснилися. Адже я можу читати всі книги шейха і брати будь-які на власний смак.

— А я можу прикрашати його стіл, розпоряджатися всіма розвагами й сам брати в них участь, — мовив другий.

— А я? Щойно закортить мені послухати співи і гру на лютні або подивитися на танець, я можу піти до нього й попросити відпустити зі мною його рабів.

— А я до цього дня був бідний, — вигукнув художник, — не міг і кроку ступити з міста, тепер же я можу вирушити в далеку путь!

— Тож бо і воно, — підхопили всі гуртом, — добре, що ми пішли за дідусем, — хто знає, що інакше сталося б з нами?

Так сказали вони і, втішені й веселі, розійшлися по домівках.