Мальви

Розділ десятий

...До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле «укум-букум-джарим-барим», що він завжди бомборосив, коли вони грали «в ашики»105, то і є ті слова... Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Екзілі-буруну106, сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.

Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирда-гом, дівчата разом вгледілися в далечінь і побачили, як кам'яний ідол, що завжди непорушне бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.

Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам'яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?

Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:

— Ти Хизр107, який знайшов джерело живої води і став безсмертним?

— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше

бажання?

— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки місяць залишився до весілля.

— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другої: — А ти чого бажаєш?

— У мене лиха харт-ана108. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.

— Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.

Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилось підпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомонять під шум лісів у колибі підпасичів перед сном. Де так добре вміють лікувати від злих очей, як тут: ось притулить хтось тобі до чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тоді й відьма не владна над тобою. Де, в якому краю розкажуть про ангелів, що стоять на сторожі неба і кидають в Ібліса109 вогненними кулями — зорепадом, або про півня, який співає хвалу творцеві світу? Ні, не хоче вона йти звідси нікуди.

Але чого попросити в чарівника? Він не йде, чекає.

Чи то від нерішучості, сама не знає чому — відчула Мальва, як їй стає дивно гаряче в усьому тілі, наче воно пучнявіє і наливається теплими соками, їй нестерпно захотілося скинути з себе одяг і кинутися в річку — мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий від спеки.

— Ну, скажи своє бажання, дитино, — знову почула голос чарівника.

— Я хочу, — відповіла Мальва, — щоб у цій горі забурхало джерело, і в села побігла холодна вода, і щоб це джерело не висихало в найлютішу спеку.

— Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?

— А мені нічого не треба, — розвела Мальва руками, — в мене все є.

Тоді дід повернувся до скелі і вдарив по ній києм. Почувся тріск, голосніший від грому, темною хмарою окутався Еклізі-бурун, а коли хмара розійшлася, дівчата побачили, як із ущелини падав униз гірський потік. Мальва стояла по коліна в холодній воді, вода підступала все вище й вище, приємно обмивала незвично гаряче тіло, і дівчина вперше відчула, що в неї є стегна, груди...

Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим підпасичам, запіяли півні в уруш-коші110. Мальва схопилася — хлопці витягувались, не квапилися вставати — і чимдуж побігла до коша, щоб першою стати при вигоні овець. Не ласки запобігала — хотілося чимось добрим віддячити Ахметові: коли Мальва першою прибігала, він щасливо усміхався, пришпорював коня і весь день потім носився вітром навколо стада. То чому ж би їй не зробити Ахметові приємність? Хіба Мальва не бачить, як він пісні є перед п'ятницею, коли вона йде до матері в жіночий курінь на долину Шумаї, де жінки доять верблюдиць?

— Укум-букум-джарим-барим! — проскандувала Мальва, підскакуючи на одній нозі, і приємні їй були ці ворожбливі слова, і хотілося тепер більше, ніж будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в горах саме на Ахмета і його батька, Юсу-фа, — отамана чабанів!

Чудно було в Мальви на душі. З пам'яті ще не зіслиз дивний сон — і як то їй могло таке приснитися, що до весілля залишився тільки місяць, чей же ніколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки, стегна, вона вперше в житті відчула, що в неї є тіло, таке туге, що об нього розприскуються хвилі і холодять-холодять...

Мальва сповільнила крок, наче обважніла, знову розбіглися по тілу незнайомі струмені тепла, забивало віддих. Зупинилася, притулила руки до грудей, осміхнулася і сама не могла зрозуміти, чому враз стало радісно.

Займався світанок. Рання зірка Чалпан упала на голову кам'яного ідола, що уві сні сходив із гори Демер-джі, впала і розбилася на друзки: розсипалися міріади іскорок по чаїрах і яйлах, і до ніг Мальві упали — на оксамитовий дрок, у переповнені келихи крокусів.

— Танг атар! Танг атар111! — заспівала Мальва і почула, що співає на мотив Ахметових пісень, вона побігла пласким вигнутим кряжем, збиваючи росу з м'якого повзучого ялівцю, ковзаючись на слизькому дроку.

Чистим був нині вічно забандюрений Бабуган, трави переливались перламутрове, гори на мить замліли, чекаючи першого променя сонця, і отаман Юсуф не був сьогодні понурий, як завжди.

Він переганяв кобилиць із місячними жеребцями до окремої загорожі, прив'язував на мордочки лошаткам дерев'яні рогатки.

— Прискакала, кізко? Якши. Нині залишишся зі мною, доїтимемо кобил на кумис. — Юсуф випростався і пильно приглянувся до розпаленої дівчини. — Гм... А втім, не тільки нині... Ось що: чорбу варитимеш для пастухів, на мої руки легше буде. Ахмет якось обійдеться без тебе.

Звісила голову Мальва, жаль стало Ахмета і пастушої волі. І ще соромно було: їй здалося, що Юсуф знає її сон і тому не пускає більше з Ахметом на яйли.

Парубок саме виганяв овець із кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що трапилося, чому баба затримує підпасичку?

— Чого стоїш? — зиркнув на Мальву спідлоба отаман, зникла доброта з його лиця. — Виганяй жеребців на пашу, хай вчаться самі добувати їжу. Кожному на все своя пора. А потім я навчу тебе, як доїти кобил.

Мабуть, так має бути, що радість дозрівання йде в парі з тугою за волею. Тому потускнів день, що почався для Мальви так чарівно. До обіду стерпли пучки від втомливого циркання, і сліз накапало чимало у дійниці.

Перед вечором, після другого удою, Юсуф заправляв молоко дріжджами, ячменем, чаклував з корінцями якихось рослин над повним казаном. Коли стемніло, зайшов до шатра Ахмет. Він мовчки поклав футляр із кораном на килимок біля входу, скинув із шиї вервицю з шкаралуп лісових горіхів — амулет від уроків для худоби, але не присів, як завжди, біля батька. Стояв понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрімала на тапчані, буркнув батькові:

— Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.

— Не треба вина, — відповів Юсуф, не підводячи голови.- — Наплакала в молоко, хмільний будеш мати кумис.

Ахмет промовчав. У сутінках він не розгледів Мальвиного обличчя, може, вона вже спала.

— Кого даєш у підпасичі замість неї? — спитав по хвилині.

— Якось даси собі раду з тими підпасичами, що маєш, — отаман був незворушний. — Де багато пастухів, там вовк овець ріже... А ти мусиш знати, Ахмете, про три погибелі, які чигають на чоловіка, коли він стає дорослим. Треба вже тобі це знати. Які погибелі? Коли закипає кров у тілі — тоді вино і жінка. Як висохне душа, і кволим стане тіло — тоді золото. Шайтан знає, як кому угодити, щоб потім ліпше посміятися.

— Без золота я обійдуся, баба, — процідив крізь зуби Ахмет. — Ти незабаром розбагатієш, мої брати привезуть з-під Азова повні міхи. До вина мене не тягне. Ну, а про інше ти мені не розказ! Як же ти міг подумати про... Вона ж дитина.

— Коли людина молода, очі її краще дивляться, ніж думає голова, — Юсуф завзято вимішував молоко в казані. — Мальві вже пора бути між жінками, і ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собі, сам навчу жіночої роботи. Завтра вона зварить нам каурму. Ну, підливай вина, чого стоїш?

...А втім, Мальві не було так погано біля Юсуфа, як здавалося спочатку.

З Ахметом, правда, інша річ. Біжать вівці, а їм упину нема, і не знати, хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранців, ті хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронців, буяє Ахмет на своєму коні. Добре якось при ньому, при тому Ахметові: вишкірить він свої білі зуби — і туман розпогіднюється, і моросичка не така вже дошкульно холодна. Вівці бредуть і бредуть — ніхто, мабуть, не ходив би зі своєї охоти аж до Еклізі-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вівці доведуть.

За Еклізі-буруном, о, за ним зовсім новий світ. Там у скелях — три великі печери, в яких зі стелі звисають бурульками льоду діаманти. Одна називається Сніговою, бо іній морозиться на стінах навіть тоді, коли гори мліють від спеки; друга — Холодною, в ній завжди опівдні ховаються пастухи з вівцями; третя печера називається Бінь-башкоба — Тисячоголова. Печера якихось тисячі голів, які живуть там і дихають джаханнамом112 смерті. В неї ніхто не заходить.

Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, і за цим. Але найлюбіше було з Ахметом. Він зіскакував з коня, коли спинялися вівці на попас, і підходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирізьблені баранячі кості і називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.

— Я собі загадав. Вибирай.

— Букум...

— Тепер мені.

— Тобі барим...

— Ай, єлдиз113! — скрикував Ахмет. — Відгадала!

Він був тоді якийсь дивний і смішний, схоплювався з місця, притьмом злітав на коня, жорстоко бив його чариками під живіт, і кінь мчав у провалля.

Ніч пізно приходила на Чатирдаг. Із гір можна було бачити сонце й тоді, коли в степу вже западала темрява, та вічно похмурий Бабуган таки вкутував гори імлою і вкладав їх спати, як дітей. А коли гори міцно засинали, підпаски сідали довкола Ахмета, і він розповідав. Мальва добре запам'ятала його пісню про красуню, яка жде не діждеться .джигіта зі степу, — він співав їх рік тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовій кантарі, — і просила розповісти про неї. Ой, скільки він знав казок про ту дівчину, та все різні...

...Затужив молодий пастух, виганяючи корів на пасовисько, бо побачив синьооку дочку Мангу-хана...

— Чорнооку, — поправляють підпаски.

— Ні, синьооку, — чомусь впирається Ахмет і дивиться на Мальву. — І більше не втішали його квіти. Краса квітів дивує, але якби .то вони мали сині очі, усмішку, ласку — все те, що дає смертним на землі рай пророка...

— ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на бика з виверненим животом, але він усім говорив, що Гюляш-ханим схожа на нього. Найрозумніші люди часто помиляються. І зустріла Гюляш-ханим пастуха, стрункого, як тополя, сміливого, як барс. Перемінилась дівчина червінцем і впала до його ніг. Але пастух чесний був. Тому віддав червінець у ханську скарбницю. А вночі напав на хана балаклавський князь і забрав скарбницю...

— А далі, далі що?

— Ахме-е-ет!

Це отаман Юсуф. А далі ночі і дивні сни...

В Юсуфа Мальві жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато худоби і людей, він намагався триматися суворим, насправді ж Юсуф мав добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсім іншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Він усміхався, розповідав усілякі билиці і вперто називав її гяуркою. Спочатку протестувала, а потім звикла і навіть дивно було, коли Юсуф кликав її іноді по імені.

Зате Ахмет став понурий. Приходив увечері, скидав із себе малахай і доломан, робив це сердито і мовчки, і не раз хотілося Мальві попросити його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її від овець. Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для нього їжу, хоч би спасибі сказав... А що йому нудно, то і їй не так уже й весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. «Укум-букум-джарим-барим», — шепотіла часом уночі, та слова ці не мали тієї таємничості, що колись.

Вранці, уникаючи її погляду, Ахмет сідав на коня, пришпорював, чвалав поперед строю по вигнутій таці Чатирдагу, перескакував камінні вали і зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захваті, й тоді повертав її до тями суворий голос отамана:

— Чого стоїш, вогонь пора розкладати!

Але суворість Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище під казаном, а він весь час про щось розповідав. Чи їй, чи сам собі...

— У степу татаринові гірше живеться, ніж у горах. На рівнині оком не охопиш усієї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору і поглянеш навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На півдні небо з морем разом живе — обоє сині, одне синіше від другого, на півночі степ обнімається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому і вмирати не треба.

Пішов якось старий Газі Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився він біля храму Кааба, і сказав йому імам:

«Якщо хочеш, залишайся в нас».

Подумав Газі Мансур, згадав свій сад, горіх, під яким завжди відпочивав, і похитав головою:

«Не хочу вмирати в чужому краю».

Глянув на небо і почав просити в аллаха, щоб допоміг йому вернутися в Крим. «Якщо помру по дорозі, хай хоч мої кості відвезуть додому».

Відстав Газі Мансур від каравану і почув, що вмирає. Молився, аби хтось надійшов, він віддасть першому стрічному всі гроші і попросить, щоб похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усіх перерізали і поскакали на конях дорогою. «О слава аллаху, люди йдуть», — подумав старий. І коли до нього підбіг араб із ятаганом, він сказав, простягаючи мішечок з піастрами:

«Спасибі тобі, ти остання людина, яку аллах послав мені перед смертю. Як умру, відвези мої кості в Крим і закопай у саду... «Під горіхом», — думала голова, коли скотилася додолу».

Минув байрам, усі ходжі повернулися з Мекки, лише Газі Мансур не повернувся. «Певно, вмер по дорозі», — сказали сусіди. Прийшла осінь. Один хлопчик, зриваючи горіхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був чоловік, завжди давав йому горіхів. Коли бачить, хтось іде по саду без голови, а голову тримає під пахвою. Пізнав хлопчик Газі Мансура по одежі, скрикнув і впав без тями на землю. Збіглися сусіди, дивляться — мезарташ114 стоїть.

Таке розповідають старі люди, коли в п'ятницю йдуть на могилу Газі Мансура біля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо коли людина любить свій край, неодмінно вернеться додому. Тільки треба дуже любити, щоб аж принести свою голову під пахвою. А в нас був такий...

— І мама в мене така, — мовила тихо Мальва. — Вона так само несла б свою голову на Україну... Отаман із болем глянув на засмучену дівчину.

— А ти... ти не хочеш у свій край?

— Я... А де він? У мене нема рідного краю...

— Гм... Буває й таке — міцно приростеш до чужого. А буває й інакше. Несподівано, хто зна й звідки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, і рай тоді стає немилий, і рідна ворона краще співає, ніж чужий соловей... Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон. Пошанували руси його мужність і красу, дали землі й золота і найкращу дівчину за дружину. Зачарували юного богатиря руські ліси, і красуня, і багатство — забув він про рідний край. Десять років прожив Орак-батир, захмелений щастям, п'ятеро діток народилося в нього, і доживав би він, певно, віку на чужині, якби не... Ні з того ні з сього почав прислухатися до шуму вітру, і все йому в тому шумі вчувався знайомий шелест ковили... А потім чув його всюди: в диханні дітей, в шепоті коханої, в плюскоті річок.

Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружині, що йому долягає. Побачила жінка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а що розумною була, то провела його аж до степів. Обіцяв, що вернеться, але не вернувся. Та любов була сильнішою...

Щось дивне сталося з Мальвою після цієї казки. Ходила засмучена, не по-дитячому задумана, і не міг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як Орак-батир, чи карається від того, що та туга д' ній не приходить.

А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собі голову отаман, що могло трапитися, і вирішив почекати до вечора. Ввечері пошле Ахмета до Марії — куди ж іще могла дітися дівчина?

Мальва не йшла — бігла знайомими стежками до Еклізі-буруну. Всі ці дні наслуховувала, чи не шепче їй щось вітер, але що нашепче, коли вона не може нічого пригадати — що там було, на тій Україні. А хотілося затужити, заздрила матері, Орак-батиреві, Газі Мансурову і почувалася в чомусь гіршою від них, в чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з Еклізі-буруну, певно, видно весь світ, шпиль же такий високий! І тоді прийде бажана туга...

Задихаючись від утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала коліна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась до вершини.

Вглядалась у далечінь до болю в очах, та не було видно ніде ніякої України. Довкола — тільки гори, і в долині жовтий татарський степ. Нема її ніде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про Орак-батира.

Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша і тремтіла від страху перед гнівом отамана. Обережно підходила, серце калатало в грудях: сидить біля вогнища Юсуф і — слава аллаху — ще якийсь чоловік біля нього. Може, при чужому не сваритиме. Підступила і сторопіла: поруч із отаманом сидів той самий довгобородий чоловік, що зустрівся їм у Кафі, той самий-чарівник, який недавно приходив до неї уві сні. На Мальву ніхто не звертав увагу.

— Я покидаю Крим, Юсуфе, — вів меддах Омар. — За цей рік я сходив його вздовж і впоперек. Благодатний твій край, хоч і посуха нині його мучить. Не загине він, якщо матиме доброго керманича. Хай розквітає з калямом... Вертаюся в Туреччину. Вона сьогодні вмирає з канчуком в руках. Правителі роз'їдають її, мов плющ пишну, чинару. Та дізнався я, що знову заворушилися кизилбаші, тож затеплилась надія в моєму серці. А може, таки не пропаде мій народ, їх, червоноголових лицарів, називають злодіями, проклинають у мечетях, звинувачують у змові з персами, щоб знецінити в очах людей, їм нині дають притулок тільки вільні кочові юрюки, і туди тягнуться з книгами софти, вигнані з медресе. Дух Кара-Язиджі, Календер-оглу115 не вмер. Я повинен бути там.

Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на Мальву і не сказав нічого. Омар повернув голову і побачив дівчину. А Мальві здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але яке, яке?..

Просвітліли Омарові очі, він упізнав злиденну колись дівчинку, тепер розквітлу, розкішну, тільки стурбовану чимось.

— Кажу ще раз: воістину великий аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я вірив, що.ви знайдете добрих людей. А вам із мамою пощастило. Слухай мого друга Юсуфа, він тебе добра навчить. — Омар пригорнув до себе Мальву і вже по-дитячому заговорив до неї: — І не ходи понад урвища і не заглядай в Бінь-баш-кобу, бо там витають душі тих, хто прагне праведної помсти. А праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже світ, дитино.

— Чиї ж там душі, дідусю? — тривожно запитала Мальва.

— Хіба Юсуф не розповідав тобі? Це сталося не так давно, ніхто ще й добрехати не встиг. Років з п'ятнадцять тому козаки допомагали татарам воювати проти турків. Козацький гетьман Дорош вивів на Альму шість тисяч степових лицарів проти татарського зрадника Кантемира-мурзи. Та нерівні були сили. П'ять тисяч козаків полягли разом із гетьманом над рікою, а одна тисяча відступила в гори і заховалася в цій просторій печері. Догнав їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру і наказав виходити. Та не вийшли козаки. Тоді мурза сказав закласти вхід до печери хмизом і запалити, щоб викурити їх, як борсуків. Але і цього не злякалися. Всі до останнього загинули, а не здалися, в неволю.

Широко розплющені сині очі Мальви палали здивуванням і захопленням. Спитала:

— Вони такі відважні — оті козаки?

— Мужній той, хто знає, за що бореться. Тільки зрадники стають боягузами, дитино... Але ти не ходи до тієї печери. Там гори кісток, там страшно.

Меддах Омар попрощався і подався вниз. Юсуф і Мальва мовчки посиділи за вогнищем до вечора.

Минало літо. Марія з Мальвою заробили в Юсуфа стільки сиру і масла, що донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнім добром коня, і подались вони утрьох до Мангуша. Марія була щаслива — тепер якось перезимують. Трохи турбувала її Мальва. Підросла, зміцніла, та надто мовчазною стала.

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба, отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі-бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисячу козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити в неволю. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.

Над рікою Бодраком Ахмет розв'ючив коня, подав Марії її зароблене добро.

— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.

Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і закопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.