Маркіза де Сад

Дія перша

Г р а ф и н я д е С е н — Ф о н (убрана в амазонку, зі стеком у руці, роздратовано походжає салоном). Оце так запросини! Пані Монтрей сама запропонувала завітати якось дорогою з проїздки, і в перший же візит змушує на себе чекати!

Б а р о н е с а д е С і м і а н. Не будьте надто суворою до пані Монтрей! Вона ніяк не отямиться від жахливої історії з зятем.

Г р а ф и н я. Невже? Але ж то було цілих три місяці тому!

Б а р о н е с а. Схоже, час не поменшує її гризоти. Вона майже ні з ким не бачиться, відколи сталося… ну, це… ну, ви розумієте…

Г р а ф и н я. «Ну, це, ну, ви розумієте»! Завжди й усюди кажемо «ну, це, ну, ви розумієте», значливо підморгуємо одне одному, красномовно посміхаємося. А як розібратися (зі свистом розтинає стеком повітря. Сіміан затуляє руками обличчя), усе просто.

Б а р о н е с а. Пані де Сен-Фон! Хіба так можна! (Хреститься.)

Г р а ф и н я. Так-так, усі від цього відхрещуються. Але кожен знає, усім своїм єством відчуває,

про що йдеться. Чи не так, баронесо де Сіміан?

Б а р о н е с а. Ні, я й гадки не маю, про що мова.

Г р а ф и н я. Не вірю!

Б а р о н е с а. Повірте! Адже Альфонса я знаю з дитинства. Ніби зараз бачу, який він був гарний золотоволосий хлопчик. А на різні неподобства я затуляю очі й вуха.

Г р а ф и н я. Воля ваша. А от я на свій спосіб не пошкодувала зусиль, аби за три місяці дізнатися якнайбільше та якнайдокладніше про ваше «ну, це, ну, ви розумієте». Зараз я вам розповім усе, як є! Затуляйте вуха! (Сіміан вагається.) Ну що ж ви? (Розтинає стеком повітря.) Затуляйте, затуляйте! (Лоскоче вухо Сіміан кінчиком стеку. Сіміан пересмикується й закриває вуха долонями.) Отак краще. Отже, три місяці тому, двадцять сьомого червня, маркіз Донасьєн-Альфонс-Франсуа де Сад і його слуга Латур вирушили до Марселя. Рано-вранці вони з’являються на четвертому поверсі будинку такої собі Марієти Бореллі, де на них чекають сама Марієта, двадцяти трьох років, і ще три дівчини — Маріанна, вісімнадцяти років, та двадцятирічні Маріанета й Роза. Зрозуміло, всі чотири — повії.

(Сіміан, і далі затуляючи вуха, здригається.) Овва, та ви чуєте? Мабуть, очима…

Маркіз де Сад убраний у кавалерійський мундир — сірий кітель із блакитною підбивкою, шовкова камізелька кольору дикої помаранчі, сірі панталони. Його золотаве волосся прикрашає капелюх із пером. Він має при собі шпагу й ціпок із круглим золотим держаком.

Отже, маркіз у кімнаті, де чекають чотири дівиці. Він дістає з кишені кілька золотих і каже, що першою залишиться з ним та, хто відгадає, скільки монет у нього в руці. Вгадує Маріанна. Маркіз залишає її й Латура, інших поки що випроваджує з кімнати. Ті двійко вмощуються на ліжку, маркіз однією рукою шмагає дівицю (розтинає стеком повітря), а другою… ну, другою пестить лакея самі знаєте, де. Однією рукою — повію (раз по раз змахує стеком у повітрі), другою — лакея…

Б а р о н е с а. О господи! (Хреститься й шепоче молитву.)

Г р а ф и н я. Хрестіться, хрестіться. Краще розчуєте. (Сіміан, похопившися, знову прикриває вуха.) А так на святі знаки не стане. (На цей раз Сіміан хреститься.) Певно, воля божа, щоб ви це чули.

(Сіміан приречено слухає далі.)… Так от. Альфонс наказав називати лакея «ваша милість маркіз», а себе, наче пахолка, «любчиком».

Далі, відіславши лакея, Альфонс дістав кришталеву бонбоньєрку з золотою крайкою й став годувати дівчину анісовими цукерками, примовляючи: «Бери-бери, корисно, це вітрогонне!».

Б а р о н е с а. Ой-ой!

Г р а ф и н я. Але насправді це було любовне зілля! З сушених жуків та шпанської мушки. Ну, ви самі знаєте…

Б а р о н е с а. Та звідки ж!

Г р а ф и н я. А даремно! Не завадило б навіть і спробувати колись. Маріанна з’їла сім чи вісім цукерок. Далі маркіз…

Б а р о н е с а. Альфонс іще щось удіяв?

Г р а ф и н я. Пообіцяв дівчині луїдор, якщо вона зробить «ну, це… ну, ви розумієте».

Б а р о н е с а. Це?

Г р а ф и н я. Так, ваше улюблене «ну, це… ну, ви розумієте»… Бачите скульптуру Венери на галявині в садку? Уранці сонце падає спереду, мармурові стегна Венери аж сяють. Через півдня сонце обійде садок і сідатиме за ліс. На що, по-вашому, впаде його проміння?

Б а р о н е с а (по хвилі роздуму). А-а! Розумію! То диявольське місце! Страшний гріх. За таке спалюють живцем…

Г р а ф и н я. Повернімося до нашого. Альфонс дістав шпичастий нагай, вочевидь уживаний без ліку, бо на ньому запеклася кров. «Тепер ти мене відшмагай», — звелів він дівиці.

Б а р о н е с а. Значить, у ньому ще лишилася бодай крихта добросердя. І він запрагнув прийняти кару, вигнати біса.

Г р а ф и н я. Ні, просто власний біль видавався йому правдивішим, ніж чужий. Справді, йому притаманний винятковий потяг до правдивості… Далі — черга на Марієту. Маркіз примусив її роздягтися й уклякнути біля ліжка, досхочу відлупцював, на цей раз мітлою, а тоді наказав бити себе. Поки жінка його опроваджувала, Альфонс рахував удари й робив на грубці зарубки ножем.

Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять, двісті двадцять п’ять, двісті сорок, разом…

Б а р о н е с а (порахувавши на пальцях.) Вісімсот п’ятдесят дев’ять!

Г р а ф и н я. Він завжди любив числа. Мовляв, як у чомусь і є правдивість, то в числах. І злодіяння перетворюються на благодать, коли число їм — леґіон.

Б а р о н е с а. Як можна тут навіть згадувати благодать!

Г р а ф и н я. Благодать, за маркізом де Садом, осягне лише той, хто навчиться в поті чола свого докладати правдиве до правдивого, поки усвідомить ту благодать усіма п’ятьма почуттями. Це не та чудесна благодать, яка зійде на першого-ліпшого неробу, варто лише чекати досить довго.

Отож і тоді в Марселі Альфонс не шкодував сил. Марієта, він сам і лакей — немовби троє галерників при одному веслі у відкритому морі. Світанкова зоря — наче кров. Так, тоді щойно розвиднілося.

Б а р о н е с а. Мабуть, тому й важко було, що ранок — то не час розваг!

Г р а ф и н я. Так, ранок — це час вибиратися до церкви. Альфонсові розваги — то й була його молитва.

Б а р о н е с а. Горіти вам у пеклі!

Г р а ф и н я. Красно дякую. За Марієтою надійшла черга на Розу. Знову нагай, знову слуга, щоразу, наче в картах, нова розкладка. Останньою запросили Маріанету. Ще нагай, ще любовні цукерки зі шпанкою. Так, серед плачу й волань, і скінчилася вранішня служба. Маркіз де Сад дав кожній з дівиць по шість ліврів і вирядив по домівках.

Б а р о н е с а. Ну, нарешті все скінчилося.

Г р а ф и н я. Аж ніяк не скінчилося. Маркіз де Сад волів лише трохи перепочити. Щоб бути готовим до надвечірнього продовження.

Б а р о н е с а. Продовження!

Г р а ф и н я. Зачинивши віконниці на вікні, яке дивилося на море, він поринув у безневинний, мов у дитини, міцний сон. Чистий, нічим не заплямований, без жодних сновидінь був той сон. Тіло маркіза неначе заглибилось у прибережний пісок, де поруч спочивають перемелені морем рештки кораблів, розтрощені мушлі, сухі водорості, мертві риби… Розкриті білі груди золотило проміння червневого марсельського сонця, що промкнулося крізь щілину поміж віконниць.

Б а р о н е с а. Так що ж то було за продовження?

Г р а ф и н я. Та не кваптеся ви аж так! Над вечір маркіз знову вирядив Латура шукати дівчат. Знайшлася повія на ймення Марґарита, двадцяти п’яти років. Поночі маркіз завітав до її дому, відіслав слугу й залишився з жінкою сам на сам. І знову в хід пішла кришталева бонбоньєрка.

Б а р о н е с а. З тією отрутою?

Г р а ф и н я. Любовне зілля — ніяка не отрута. Жінка вже з’їла п’ять-шість цукерок, а маркіз частував, та все перепитував ласкаво: «Як животик?»

Б а р о н е с а. То він, певно, хотів просто погратися в лікаря?

Г р а ф и н я. І на цей раз «ну, це… ну, ви розумієте». І на цей раз нагай. А наступного ранку Альфонс каретою трійком коней від’їхав з Марселя до свого замку Лакост. І ні сном, ні духом не відав, що й двох днів не мине, як дівиці донесуть на нього прокуророві, й почнуться неприємності.

(Входить покоївка Шарлота.)

Ш а р л о т а. Пані просить вибачити, що змусила чекати. Зараз вона буде.

Г р а ф и н я. Перекажи господині, що її план — запросити сьогодні і баронесу де Сіміан, і мене — був вельми вдалий.

Ш а р л о т а. Так…

Г р а ф и н я. Звести порок і святість — задум, гідний її зятя. Просто чудово!

Ш а р л о т а. Так…(Збирається йти, не дуже розуміючи, що до чого.)

Г р а ф и н я. Стривай-стривай, Шарлото! Чи ж не ти працювала в мене, а потім утекла й підшукала службу в цьому домі? Чи ж не ти знаєш весь підспідок мого життя? Так, це про мене пліткують пошепки в усіх усюдах, звуть позавічно втіленням диявола. Я не користуюся нагаєм і бонбоньєркою, як маркіз, але на острові кохання моїми слідами змережана кожна галявинка.

Пані Монтрей знала, до кого звернутися. Коли вона шукала когось, для кого «ну, це… ну, ви розумієте» — щось рідне, а маркіз — зрозумілий, немов близька людина, годі було оминути мене. Досі вона мене цуралась, аби не заплямуватись, а от як стало скрутно, то запрошує…

Б а р о н е с а. Прошу, не кажіть так про пані Монтрей. У розпачі вона закликала на допомогу і вас, і мене — як ви кажете, порок і святість, тож зробімо все, що в наших силах.

(Входить пані Монтрей.)

П а н і М о н т р е й. Прошу вибачити, я змусила вас чекати так довго! Графине де Сен-Фон, баронесо де Сіміан, як я рада, що ви відгукнулися! (Знаком відсилає Шарлоту.) Я бачу, графине, ви з проїздки.

Г р а ф и н я. Мій кінь сьогодні просто несамовитий. Це з ним трапляється, хоча, на щастя, рідко. Мені не вдавалося його вгамувати ні острогами, ні стеком — у тварині наче палало невгасиме полум’я. Кінь грає, золота насічка на сідлі зблискує — навіть стайничий завважив, що я схожа на прадавню амазонку.

М о н т р е й. Я в захопленні від вашої мужності. У нашій стайні є такий баский кінь, що ніхто не може дати йому раду.

Г р а ф и н я. Ви маєте на увазі рисака чи білого? Мені довелося самій у цьому розібратися. Адже конюхи ладні лише з дівчатами любитися та куняти. Щоправда, вони так упадають коло цього солодкого мистецтва, бо мають за приклад панів. Дехто з останніх, до речі, навіть надуживає привілеїв старовинного роду, чи не так? Начищає до блиску, сказати б, руді від крові меч, обладунок і шолом предків, але лише для того, щоб крізь іржаві розводи розгледіти віддзеркалення оголених жінок…

М о н т р е й. Цебто доброчесність більше притаманна конюхам, аніж аристократам? У наші часи негідність серед знаті як ніколи наражається на нападки простолюддя, але, гадаю, саме через те, що дворян мають у народі за взірець доброчесності.

Г р а ф и н я. Ні, плебеям набридли чесноти, от вони й намагаються засвоїти порок, що досі був привілеєм панів.

Б а р о н е с а. Не треба сперечатися — ми тут не для цього. Пані Монтрей, усі знають, наскільки ви добропорядна й розважлива, ніхто б не насмілився згадати вас недобрим словом. Вочевидь, воля божа була наділити таку людину розпусним зятем і приректи на муки. Дайте собі розраду, розкажіть усе, як є. А ми обіцяємо зберегти почуте в таємниці.

М о н т р е й. Дякую на доброму слові, пані де Сіміан.

Тепер це майже не до віри, але коли дочка одружувалася з Альфонсом, він мені дуже сподобався. Хіба що трохи легковажний, але такий освічений та обхідливий! А Рене як кохав…

Г р а ф и н я. До того ж через цей шлюб ви поріднилися з королівським домом Бурбонів, чи не так?

М о н т р е й. Так, але я не про це. На початку, в замку Ешофур, мій зять мене попросту причарував. Як було втішно! Альфонс улаштовує вистави. Ми — мої дочки і я — в них граємо…

Б а р о н е с а. О-о, як я вас розумію! Альфонс був лагідний та милий, скільки я його пам’ятаю. Якось у садку я поранилася трояндою. Він не тільки витяг мені з пальця колючку, але й висмоктав кров із ранки.

Г р а ф и н я. Уже тоді йому подобався смак крові.

Б а р о н е с а (обурено). Та ви з Альфонса просто вампіра робите!

Г р а ф и н я. А що, кожен знає, які вампіри лагідні та чарівні.

М о н т р е й. Годі, не треба сперечатися. Хоч як гудити зараз Альфонса, його душа не зміниться.

Навіть у той час, коли ми грали в його виставі, він учащав до Парижу, нібито в справах, а сам, як я пізніше дізналася, відвідував жінок… ну, певної професії…

Г р а ф и н я. Ви хотіли сказати, повій.

М о н т р е й. Ви сміливиця, а в мене язик не повертається на такі слова. Отож Альфонс віддавався розпусті з жінками цього ґатунку. Але то півбіди. Якби я навіть дізналася, що зять у мене блудник, то переймалася б судженням світу, та й годі. Вся правда — що тепер таїтися — відкрилася мені, коли всього через п’ять місяців по весіллі Альфонса раптом ув’язнили у Венсенському замку. Який жах! Я готова була на що завгодно, аби тільки не дізналася моя Рене. Правдами й неправдами я визволила його за два тижні — частково заради доньки, частково через сподівання, що це просто гріх молодості, що зять розкається. Адже Рене всім серцем любила й поважала чоловіка.

Та ба! Що далі, то ясніше я розуміла: то аж ніяк, ні-ні, ніяк не гріхи молодості.

Б а р о н е с а. Я так вас розумію.

М о н т р е й. Відтоді ось уже дев’ять років я веду безнадійну боротьбу за добре ім’я Альфонса, добре ім’я доньки. Я відмовляю собі в усьому, наробила боргів, аби нові й нові вихватки Альфонса сходили йому з рук. А що ж родина де Садів? Старий граф давно перестав дивуватися вчинкам сина — тільки гнівався та картав його. Врешті, п’ять років тому він помер. Мені серце краяло дивитись, як побивався Альфонс. Інколи потаєні в глибині його душі доброта й чистота пробивалися назовні, мов джерело, й годі було сумніватися, що вони йому властиві. Такі хвилі вселяли надію. Але наступне безпутство каламутило джерело, й невідомо було, чи колись воно почистішає знов. А Альфонсова мати? Ця холодна істота без крихти материнських почуттів від дванадцяти років у монастирі. Навіть коли Альфонс одружувався, вона й не подумала продати бодай один з

діамантів, яких мала вдосталь. Так я і стала за доглядальницю молодикові, що обтяжував власних батьків. Коли він захопився до безтями актрисою Колет, мені вдалося якось утамувати його пристрасть. Коли чотири роки тому скоїв безчинство в селищі Аркей, я виблагала в короля указ про помилування, так що Альфонс відбувся сімома місяцями ув’язнення. А вже чого коштувало, щоб не пішли плітки!

Б а р о н е с а. А що сталося в Аркеї?

(Сен-Фон перебільшено розмашисто розтинає стеком повітря.)

А-а, розумію…

М о н т р е й (з гіркотою). Від вас ніщо не сховається, графине.

Чотири роки тому він знайшов у Аркеї якусь жебрачку й повівся з нею брутально. Той випадок не йде в жодне порівняння з останнім, але про нього, не знати як, довідалася донька. Для неї відкрилося жахливе справжнє обличчя Альфонса. Рене, незрівнянну в своїй доброчесності й закохану в чоловіка, це не зламало, у ній нічого не змінилося й досі. Але останній випадок… О, я розуміла, наскільки марні мої сподівання, але мусила рятувати Альфонса — заради доньки, тільки заради неї… Та на цей раз, на цей раз (плаче) я нічого не можу вдіяти.

Г р а ф и н я. Здається, герб роду де Садів — двоголовий орел. Орел маркіза де Сада завжди високо підносить обидві голови. Одна — це гордість роду, що йде корінням у дванадцяте сторіччя, друга — порок, древніший за саму людину. Пані Монтрей, дев’ять років ви б’єтеся, щоб знищити одну голову та врятувати другу. Але тільки марнуєте сили на цьому бойовищі. Живі можуть бути лише обидві голови. Адже вони належать одному тілу.

М о н т р е й. Альфонс хворий. Якщо відвернути від нього осуд світу й водночас терпливо лікувати недугу, колись, із ласки божої, неодмінно надійдуть мирні й щасливі часи. Рене такої ж думки.

Г р а ф и н я. Не клич лікаря до того, кому мила хворість йóго. Насолода — питома властивість болещів маркіза. Якою б осоружною не видавалася хвороба стороннім, за шпичаками криються троянди.

М о н т р е й. А я ж-бо давно здогадалася, який він! Рясні плоди, налиті нині отруйним соком, тоді були недозрілими зав’язями. Чому ж я не зірвала їх!

Г р а ф и н я. Якби ви їх зірвали, маркізу було б не жити. То помаранчі, всередині яких без упину струмує його червона кров. Розумієте, пані Монтрей? Наслухайтеся до моїх слів, бо я таки щось важу в царині пороку. Порок — це край, де споконвіку є все й не бракує нічого. Там є хижі пастухів і вітряки, струмки й озера. Але не така то вже й мирна країна: там провалля, де земля вивергає сірку й вогонь, і дикі пустелі, й нетрі, населені звірами, й занедбані колодязі… Розумієте? Цей край дарований людині небом від народження, а якщо там зустрічається щось неждане, не думайте, що воно прийшло ззовні. Я знаю точно, бо з власного досвіду: в дитинстві, ба навіть у юності, на світ дивишся наче через підзорну трубу, але в такий спосіб (показує стеком) — крізь ширше скельце, бо так учать батьки й усі довкола. Крізь ту трубу, в яку доброчесність та звичаї наказують дивитися саме так, бачаться гарненький моріжок на галявці біля дому, любі квіточки. Дитина вмиротворена: вона живе в чудовому крихітному світі. Вона росте — галявка розширюється, квіточки підростають, але єдине, чого вона бажає,— жити тихо, як усі навкруги.

… Проте певного дня, люба пані, зненацька стається щóсь. Без остороги, без знаку — настає, та й годі. Людина відкриває, що справжній світ бачиш, як дивишся в підзорну трубу навпаки — крізь менше скельце, й усе перевертається в її житті.

Запевне, і для маркіза де Сада якось, не знати коли, надійшов отой день відкриття.

З’явилося в усій красі не помічене доти — сірка й вогонь у відлеглих ущелинах, закривавлені ікласті пащі звірів у нетрях, і він зрозумів: світ — то безмір, де є все, що завгодно. По тому маркіз, певно, не спіткав більше нічого, що могло б його здивувати. А той прикрий випадок у Марселі — далебі, це щось природне, цілком безневинне — наче хлопчина обірвав крильця в метелика.

М о н т р е й. Навіть ваше докладне пояснення мені не допомогло це зрозуміти. Без розуміння я й сновигала досі з клопотаннями туди й сюди. Бо єдине, що я справді розумію, — то честь.

Але вам відомо, що клопотання були марні: верховний суд Екса прирік скарати Альфонса на горло, а що засуджений зник, то було вирішено дванадцятого серпня спалити на головній площі його подобизну. Ох, навіть тут, у Парижі, мені ввижалося, як полум’я огортає лагідну посмішку й золотаве волосся на портреті й чувся радісний рев юрби…

Б а р о н е с а. Наче пекельне полум’я виплеснулося в наш світ!

Г р а ф и н я. «Пали!», «Пали!» — ярилося збіговище. Не пекельне полум’я то було, а вогонь заздрощів черні.

М о н т р е й. «Пали!» — ах, що з нами буде, як їхня лють сягне мого дому! Не бракувало охочих вигукувати доньчине та моє ім’я.

Б а р о н е с а. «Пали!» — ні, то був вогонь очищення. Полум’я, що охопило образ маркіза, знищило всі його гріхи.

Г р а ф и н я. «Пали!» — нагаї полум’я жорстоко шмагали його бліде чоло й золотаве волосся. Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять… Не дивно, що обличчя на портреті посміхалося. Його крижана насолода знудьгувалася по вогню.

М о н т р е й. Увійдіть в моє становище. До мене тут, у Парижі, доходять лише погані вісті. Зять невідомо де. Старша дочка побивається в замку Лакост, а молодша… Анна-Проспер де Лоне, ще зовсім чиста душа… їй би й розрадити матір у лиху годину… А вона переймається лише тим, щоб не заплямувати добре ім’я, особливо злою славою маркіза де Сада, тож і переховується, де спокійніше. Мені так самотньо! Сподіватися немає на кого, всі плани нанівець, а від благань до господа про допомогу вже горло пересохло (плаче).

Б а р о н е с а. Пані Монтрей, утіштеся. Спробую допомогти, бо здогадуюся, чого ви сподіваєтеся від мене, щирої християнки. Я маю знайомців серед причту кардинала Філіпа, що часто буває в Парижі, й можу хоч завтра передати Папі римському прохання про помилування маркіза.

М о н т р е й. Не знаю, як вам і дякувати. Я й справді думала саме про це, але не наважувалася сказати… Як ви мене втішили, пані де Сіміан!

Г р а ф и н я. З баронесою годі й змагатись у втішності, та й я не з тих, хто стає стіною за справедливість, честь та доброчесність. Проте, скорше заради маркіза де Сада, ніж заради вас, пані Монтрей, спробую й я допомогти. Я звернуся до тих, з ким ділила ложе; у свій спосіб, спосіб порочної жінки, ввітруся в довіру до нашого добропорядного верховного судді, канцлера Мопу, щоб вирок було скасовано… Ви ж це мали на увазі, запрошуючи мене? Тобто… щоб я використала власне тіло, чи не так?

М о н т р е й. Графине, прошу, не треба так…

Г р а ф и н я (перебільшено сміється). Нічого, нічого. Адже це чудовий помисел — ужити зло, щоб запанувала доброчесність. Погодьтесь: у світі немає нічого, чому не була б визначена ціна. Хіба що маркіз де Сад…

М о н т р е й. То ви мені допоможете?

Г р а ф и н я. Атож.

М о н т р е й. Спасибі. Уклінно благаю про допомогу. Не знаю, чим зможу віддячити.

Г р а ф и н я. Від вас мені не потрібна жодна віддяка.

(Входить Шарлота.)

Ш а р л о т а. Вибачте, пані…

М о н т р е й. Що таке?

Ш а р л о т а. Той… (вагається.)

М о н т р е й. Говори! Від графині й баронеси в моєму домі нема таємниць… Та й несила мені йти слухати твої секрети.

Ш а р л о т а. Так, пані…

М о н т р е й. Ну ж-бо, кажи!

Ш а р л о т а. Маркіза де Сад прибули.

М о н т р е й. Що? (вона здивована. Графиня й баронеса перезираються)… Чому вона не в Лакості?.. Без попередження… Але проси, проси.

Ш а р л о т а. Слухаю (виходить).

(Входить маркіза де Сад)

М о н т р е й. Рене!

Р е н е, м а р к і з а д е С а д. Матінко!

(Обіймаються.)

М о н т р е й. Нарешті, Рене! Я так хотіла тебе бачити.

Р е н е. І я так скучила за вами, що не витримала й вирушила в дорогу. В Лакості мені несила — кожен день схожий на решту, осіння прованська сльота, за порогом замку — погляди й перешіптування селян; повертаєшся додому — знову сама-самісінька зранку до вечора. Мерехтіння смолоскипу в нічних покоях, за вікном сови перегукуються… Мамо, щоб побачити вас бодай на хвильку, знайти хоч трішечки розради, я веліла наганяти коней усю дорогу до Парижу.

М о н т р е й. Як я тебе розумію, Рене, як розумію! І тішуся, що ти приїхала. Не тільки ти почувалася самотньо. Я теж була сама й місця собі не знаходила від турботи за свою нещасну доньку… Але стривай — я ж не представила тебе графині де Сен-Фон. Графине — моя дочка, маркіза де Сад.

Р е н е. Рада познайомитися, пані графине. Тітонько де Сіміан, як давно я вас не бачила!

Б а р о н е с а. Рада тобі, любонько.

М о н т р е й. Графиня й баронеса люб’язно згодилися нам допомогти. З такою підтримкою я почуваюся в тисячу разів сильнішою. Подякуй їм і ти.

Р е н е. Дуже вам дякую. На вас одна надія.

Б а р о н е с а. Нема за що дякувати. Допомогти ближньому — що може бути краще! Починаю діяти завтра ж.

Г р а ф и н я. То ходімо, баронесо.

Б а р о н е с а. Мабуть, так…

М о н т р е й. Мені не вистачає слів, щоб висловити свою вдячність. Сподіваюся на вас.

Р е н е. Я теж дуже на вас сподіваюся.

Г р а ф и н я. Перш ніж піти, можна поцікавитися, маркізо? Мабуть, це не зовсім доречно при першому знайомстві, але така вже моя вдача.

Р е н е. Так, що ви бажаєте дізнатися?

Г р а ф и н я. Ваша матінка розповіла дещо про пана маркіза, ще більше я чула про нього пліток. Уся ваша родина ходить зараз у, так би мовити, прозорому платті. Це, певно, вас уже не дивує.

Р е н е. Ні.

Г р а ф и н я. У салонах питання такого трибу вважають вульгарними. Справді, приємніше розмовляти про те, як вирощувати та доглядати троянди.

Р е н е. Так.

Г р а ф и н я. На мою думку, жорстокість маркіза — не що інше, як ласкавість. Просто він не вміє висловлювати питому лагідність душі, інакше, як за допомогою нагая й цукерок. (Дивлячись на Рене в упор.) А який він із вами?

Р е н е. Що?

Б а р о н е с а. Прошу вас, пані де Сен-Фон!

Г р а ф и н я. То який він із вами?

Р е н е. Якщо я відповім, що лагідний, ви матимете лагідність мого чоловіка за жорстокість, якщо ж я скажу, що жорстокий…

Г р а ф и н я. А ви розумниця…

Р е н е. Тоді скажу так. Він — мій чоловік. І любить мене так, як належить чоловікові любити дружину. Навіть у нашій спочивальні ви б не побачили нічого такого, що варто крити від стороннього ока.

Г р а ф и н я. Он як? (дивиться на Рене здивовано.) Чудово. У такому бездоганному подружжі лагідність зайва.

Р е н е. Жорстокість потрібна ще менше.

Б а р о н е с а. Що ж, до побачення.

Г р а ф и н я. На все добре.

М о н т р е й. Іще раз дякую, що завітали. Хай вас бог благословить…

(Сен-Фон і Сіміан виходять.)

Р е н е. Хух!

М о н т р е й. Оце так відсіч! Дала ти їй відкоша! У такі хвилі я найбільше пишаюся своєю донечкою. Але яка гадюка! А ми мусимо перед нею принижуватися.

Р е н е. Не треба, мамо. І як ви тільки наважилися… Але може вони й справді щось удіють, справді врятують Альфонса.

М о н т р е й. Принаймні, обіцяли.

Р е н е. Добре. Варто було вибратися до Парижу, щоб це почути. Бідолашний Альфонс!

М о н т р е й. То ти приїхала не через те, що скучила за мною? (Ніби ненавмисне.) А де зараз Альфонс?

Р е н е (з безневинним виглядом). Цебто як?

М о н т р е й. Ти що, дійсно не знаєш? Рідна жінка не знає, де він?

Р е н е. Якби знала, могла б і прохопитися на біду. То краще вже й не знати — для безпеки, бо його безпека для мене понад усе.

М о н т р е й. Яка ж ти доброчесна дружина! Як розквітли в тобі моє виховання й ідеали! Шкода тільки, що за чоловіка тобі дісталося таке створіння…

Р е н е. Доброчесність цінна незалежно від того, хто дістався за чоловіка. Хіба не так ви мене вчили, мамо?

М о н т р е й. Так то воно так, але все має межу.

Р е н е. Якщо злочини мого чоловіка переходять межу, то й моя доброчесність мусить перейти межу.

М о н т р е й. Ах, серце крає дивитись, як відважно ти зустрічаєш страждання. А згадаєш, яке щасливе ти мала дитинство, ще жахливішим бачиться нинішнє нещастя. Твій батько, президент податкової палати, був хоч і не значного роду, але статки мав — таким, як де Сад, годі й у слід ступити. Ми викохали тебе в заможності, твої шляхетність, краса й виховання не зганьбили б навіть королівський дім. Ти була гідна найкращої долі. Ну як я могла так помилятися в цьому чоловікові! Твій шлюб виявився страшним, наче мара. Мов у Прозерпіни, що незчулася, як дісталася за жінку володареві підземного царства. Ніхто ніколи не сказав лихого слова про нас із твоїм батьком, за що ж нашій бідолашній донечці така недоля?

Р е н е. Ну що ви все недоля, та недоля! Терпіти не можу цього слова. Недоля в прокаженої, що жебрає при дорозі.

М о н т р е й. Я завжди тобі поступаюся. Йду назустріч, бо бажаю тобі добра. От тільки ти хочеш урятувати чоловіка, а мені доводиться, ховаючи сором, просити за нього. І все ж, і все ж… Якщо вже ти тут, я скажу тобі, що думаю. Я готова навіть утратити зв’язок із королівським родом. Розлучися з Альфонсом!

Р е н е. Бог забороняє розлучення.

М о н т р е й. То бодай живи окремо. Покинь його в будь-який спосіб, але раз і назавжди. Бог забороняє розлучення, та в милості своїй дозволить тобі піти від чоловіка. Ти звільнишся від страждань, але збережеш зв’язок із домом Бурбонів.

(Пауза.)

Р е н е. Ні, мамо, я не розлучуся з Альфонсом у жоден спосіб.

М о н т р е й. Чому? Звідки така непохитність? А може, треба сказати, впертість? Чи ти хочеш справити враження на людей?.. Сумніваюся, що ти аж так його кохаєш.

Р е н е. Кохаю чи не кохаю, не про це мова. Але, мамо, це точно не впертість, і не бажання справити на когось враження… Не знаю, чи зрозумієте ви. Через недавній випадок я доконечно дізналася, чого прагне Альфонс, що він учинив, як про це відізвався світ. Безсонними ночами в замку Лакост я без упину думала про пережите по шлюбі. І тепер я розумію все. Усе, чуєте, мамо! Зернятка, розсипані в моїй пам’яті, раптом у дивовижний спосіб з’єдналися й перетворилися на коштовне намисто. Намисто з рубінів. Червоних, наче кров. Пригадую, в Нормандії, під час весільної подорожі Альфонс зупинив карету серед галявини лілей і сказав: «Ці квіти аж просяться, щоб їх упоїли!» Він лив червоне вино з барильця на білосніжні лілеї та зчудовано дивився, як шарлатові краплі скочуються з білих пелюстків…

Пам’ятаю, коли ми вперше вийшли вдвох на прогулянку замком Лакост, він помітив у сторожці дрова, перев’язані солом’яним перевеслом, і кинув: «Не огидні дровини, а березові полінця, пов’язати б золотим поворозом, — оце було б гарно!»… Під час полювання, теж у Лакості, він вирвав серце з закривавлених грудей упольованого зайця, й зі сміхом мовив: «Умістилище кохання в зайця таке саме, як у людей»… Щоразу тоді мені думалося: то просто його примхи, й тільки нещодавно всі ті випадки об’єднались, і я збагнула їх сенс. Збагнула серцем, не розумом. Якщо розсіяні в пам’яті рубіни раптово зібралися в намисто, — то треба берегти його, як зіницю ока, як найбільшу коштовність. Либонь у далекому минулому, такому далекому, що й пам’ять не сягає, розірвалася нитка мого намиста. І лише зараз я спромоглася зібрати разом розсипані колись рубіни.

М о н т р е й. Ти хочеш сказати, то було приречення?

Р е н е. Ні, не приречення.

М о н т р е й. Але це рубінове намисто розсипала не ти, а Альфонс.

Р е н е. Проте подарував він його мені.

М о н т р е й. В тобі промовляють гордощі й самозакоханість. Ти сама себе занапастиш.

Р е н е. Я ж казала, ви мене не зрозумієте. Так і сталося. Мамо, я спізнала істину. На ній і стоїть моя подружня доброчесність. Чи ви спроможетеся зрозуміти, що каже вам дружина маркіза де Сада?

М о н т р е й. Ця істина — лише нагай і цукерки. Лише безчестя й сором.

Р е н е. Це голос мудрощів, мамо. Так роблять усі. Трапляється щось незвичайне. Вони злітаються, мов мухи на падализну, висотувати свої мудрощі. А щойно труп поховано, занотовують, що дізналися, й вигадують для цього назви. Безчестя, сором абощо. Але мудрощі — це не моє. Я спіткалася з тим, для чого не винайти назви. Легше за все було б погодитися: так, Альфонс — потвора, а я — добропорядна, така, як усі, про яку не почуєш лихого слова.

М о н т р е й. Альфонс таки справді потвора. Порядній людині не варто й силуватися зрозуміти його. А хто спробує, сам лиха не мине.

Р е н е. От тільки так не буває, щоб чоловік був потворою, а жінка — пересічною, такою, як усі.

М о н т р е й. Рене! Невже ти теж…

Р е н е. Заспокойтеся, мамо. На вас, схоже, перекинулася доскіпливість пані де Сен — Фон. Я згодна: мій чоловік — страхіття пороку, але і я буду страхіттям, страхіттям доброчесності. Я стріла те, чому немає назви. Світ каже, ніби Альфонс учинив злочин. Але, як на мене, Альфонс і злочин завжди були єдині; неподільні його посмішка й гнів, його лагідність і лють; пальці, які ніжно вивільняли з шовкової нічної сорочки мої плечі, ті ж самі, які в Марселі упиналися в руків’я нагая, що гуляв по спинах повій. Навіть його збатожені повіями в кров

сідниці й благородні вуста та чисте золотаве волосся належать одному цілому.

М о н т р е й. Ти принижуєш себе, намагаючись поєднати чистоту й бруд. Ти, що носиш ім’я

Монтрей, не можеш мати нічого спільного з тими… з тими жінками певного ґатунку з Марселю. Як прикро мені, твоїй матері, що ти намагаєшся заспокоїти себе в такий спосіб!

Р е н е. Ви знову мене не зрозуміли. Ви, моя мати, не спроможні мене зрозуміти, хоч рятували мого чоловіка, не шкодуючи себе самої. Альфонс — неначе музика, мелодія. Це їй прирекла я вірність. Часом вона лагідно бринить, а часом ляскає закривавленим нагаєм. Але посвисту нагая мій чоловік ніколи не давав мені почути. Тож я й не знаю, чи його розваги заслуговують на пошану, чи на презирство. А знаю й відчуваю всім серцем таке: вірність жінки — не винагорода за те, що подеколи чоловік каже чи робить приємності; підґрунтя її вірності — сутність чоловіка. Поточене хробаками судно пізнає істоту моря саме через червоточини.

М о н т р е й. Тебе обдурено, та й мене теж.

Р е н е. Де ви бачили чоловіка, здатного обдурити жінку?!

М о н т р е й. Ну хоч спробуй замислитися. Це ж не звичайний чоловік…

Р е н е. Але чоловік! Кому, як не мені, це знати… Ваша правда в тому, що коли я одружувалася, мені й не снилося, що такий чоловік може існувати. Донедавна я й не здогадувалась, який він. І водночас не можу позбутися відчуття, ніби знала Альфонса з давніх-давен. Ну не виросли ж йому неждано-негадано роги чи хвіст! Може, я й покохала його саме за тінь, що криється за приязним обличчям та блискотливими очима. Хіба можна відокремити те, що любиш троянди, від того, що любиш їхні пахощі?

М о н т р е й. Дурниці! Троянди саме й люблять за їхні природні пахощі.

Р е н е. А чи можна з певністю сказати, що потяг Альфонса до крові не природний? Чи не його предки проливали кров у хрестових походах?

М о н т р е й. Але до чого тут кров тих… ницих жінок!

Р е н е. Мамо, у природі взагалі немає нічого неприродного.

М о н т р е й. Немов Альфонс промовляє твоїми вустами.

Р е н е. Будь ласка, мамо, прошу вас, врятуйте Альфонса. Благаю! Якщо цього разу Альфонса помилують, я не пошкодую сил. Я все зроблю, щоб розтопити його серце, потішити його душу, повну темного гніву, щоб світ більше ніколи не сказав про нього недоброго слова, а ті, на які він заслужив раніше, було стерто добрими вчинками. Тільки на цей раз… (заточується й майже непритомніє.)

М о н т р е й (підхоплює її). Ну ж-бо, ти надто втомилася. Дай собі годину, заспокойся. А тоді може й спаде щось на думку. Отак. Я тебе проведу.

(Пані Монтрей, підтримуючи Рене, виходить до спальні.)

(Водночас через інші двері заходять Анна-Проспер де Лоне, молодша сестра Рене, і Шарлота.)

Ш а р л о т а. Чому ви, панно, не захотіли побачитися з сестрою?

А н н а — П р о с п е р д е Л о н е. Якби ми зустрілися, то мали б сказати одна одній багато прикрого. Я й так рідко вибираюся до Парижу побачитися з матір’ю, а зустріч із сестрою була б, як би це сказати… словом, мені не подобається, коли вона дивиться, ніби все знає. Власне, вона таки все знає. Але виказувати це поглядом? Жахливе створіння!

Ш а р л о т а. Завжди ви так, панно, про сестру…

А н н а. Іди, Шарлото. Скажи матері, що я тут і чекаю на неї.

(Шарлота виходить. Натомість повертається пані Монтрей.)

М о н т р е й. Анно! З поверненням!

А н н а. Мамо! Як давно я вас не бачила!

(Обіймаються.)

М о н т р е й. Що за чудовий день! Зібралися обидві мої донечки.

А н н а. Я щойно дізналася від Шарлоти. Де Рене?

М о н т р е й. У спочивальні. Не турбуймо її деякий час. Вона так натерпілася… Як твоя

подорож? Де ти була?

А н н а. В Італії.

М о н т р е й. Де саме?

А н н а. Здебільшого у Венеції.

М о н т р е й. Далеченько ж ти вибралася.

А н н а. Бо треба було критися від людського ока.

М о н т р е й. Чому це ти мала критися? Адже ти — панна з бездоганної родини Монтрей.

А н н а. Властиво, критися треба було не мені.

М о н т р е й. То ти була не сама? Певно, з подругою?

А н н а. Ні, з Альфонсом.

М о н т р е й. Що?! (відсахнулася) То ти… ти… весь час їздила з Альфонсом?

А н н а. Саме весь час.

М о н т р е й. Та ти попросту…

А н н а. А до чого тут я? Альфонс завітав до мене в спальню першої ж моєї ночі в Лакості. Що я могла вдіяти? А коли після того злощасного випадку його почали переслідувати, він запропонував мені втекти разом. Відтоді ми й мандрували по Італії.

М о н т р е й. Господи, який жах! Безбожник! Виплодок диявола! Не досить йому однієї доньки, ще й друга знадобилася… (Помалу опановуючи себе.) Бідолашна Рене! Мало того, що мусить бути вірною цьому створінню, то ще й таке!.. Знаєш що, Анно? Дай мені слово нічого не казати Рене. Хай це залишиться між нами. Зрозуміла? Бо якщо Рене дізнається, це її вб’є.

А н н а. А їй нема про що дізнаватися.

М о н т р е й. Як це?

А н н а. Рене давно все знає.

М о н т р е й. Не розумію. Щó вона знає?

А н н а. Що було в мене з Альфонсом у Лакості…

М о н т р е й. Як, Рене?..

А н н а. І те, що ми вдвох були в Італії, й де зараз Альфонс.

М о н т р е й. Рене все знає? Знає, а мені нічого не каже? Та це попросту… (Раптом їй щось спадає

на думку.) Слухай, Анно. Де зараз Альфонс? Ти ж, певно, теж знаєш?

А н н а. Знаю.

М о н т р е й. То де?

А н н а. У королівстві Сардинія, в Шамбері. Ховається в одному заміському будиночку.

М о н т р е й. У Сардинії?

А н н а. Так, у Шамбері.

(Пані Монтрей замислюється.)

М о н т р е й (несподівано). Шарлото! Шарлото!

(Входить Шарлота)

М о н т р е й. Я зараз напишу три листи. А ти негайно їх віднесеш.

Ш а р л о т а. Слухаю, пані. (збирається йти.)

М о н т р е й. Зачекай! Це справді дуже спішно.

(Шарлота залишається на сцені. Пані Монтрей сідає до секретеру, висуває шухляду, пише й запечатує один по одному три листи. Тим часом Анна розмовляє з Шарлотою.)

Ш а р л о т а. Як там улітку в Венеції, панночко?

А н н а. Чудово. (Замріяно) Небезпека, пестощі, смерть, каламутні канали, хвилі припливу на церковнім майдані, що й не пройти…

Ш а р л о т а. От би побувати там хоч колись.

А н н а. Десь уночі відголос бійки, у вранішній імлі — плями крові на вузеньких містках. Безліч голубів, усе небо в голубах… Настає тиша, лише з площі Сан — Марко чути шерхіт та ніби сердите туркотіння голубів, аж раптом, настрахані, вони зриваються всі разом, несамовито тріпочучи крильми… В усіх усюдах палять його портрети.

Ш а р л о т а. Га? Чиї портрети?

А н н а. Передзвін бринить над каламутною водою, мости без ліку, мов голуби… А потім місяць. Багряний місяць зринає з каналу й осіняє наше ложе, таке червоне, ніби на ньому втратила цноту сотня дівчат. Сотня…

Ш а р л о т а. А як гондоли, пісні гондольєрів? Цікаво?

А н н а. Гондоли? Пісні?.. То з тієї Венеції, що для звичайних людей.

(Пані Монтрей підводиться з трьома листами.)

М о н т р е й. Шарлото!

Ш а р л о т а. Так.

М о н т р е й. Віднесеш цей лист графині де Сен-Фон, а цей — баронесі де Сіміан. Якщо їх не застанеш, перекажеш тим, кому віддаси листи, що я негайно скасовую своє прохання. Зрозуміла?

(Передає два листи)

Ш а р л о т а. Так, пані. (Бере листи)

М о н т р е й. Цей лист — до його величності (на мить замислюється з останнім листом у руці), але до короля я поїду сама.

(Завіса.)