XIV

Професор писав рипучим пером на зшиткові англійського паперу 17-го сторіччя. Папір був жовтий, як віск. Ніби на ньому осів пил довгих літ лежання. На першій сторінці Професор намалював контури двомачтового брига, вималювавши детально такелаж. Біля прови було поставлено ім'я. Під бригом чітко червоніла назва зшитку: «Корабельний журнал «Онтон». Трохи нижче стояло: «У плавання ще не виходив».

Професор іноді посміхався, а рука його без упину писала.

«Сосну треба рубати пізно восени, — писав Професор, — коли вистояне тіло її готується до зимових холодних вітрів. Або — рубати взимку, коли сосна дзвенить від удару, як орган. Ні в якому разі не брати дерева весняної рубки. Весною соки йдуть із землі вгору по клітинах стовбура і доходять до хвої. Дерево повне соку. Весною сосна найбуйніше росте — відкладаються нові клітини, вона росте в товщину й угору. Завше треба віддавати перевагу дереву, що зрубано його ясної, сухої осені, коли листя падає огненними метеликами і чути звук кожної шпильки з сосни, шпильки, що падає на землю. Коли сік шумує в дереві, будь то сосна, бук, горіх чи важкий дуб, тоді в дереві родяться тисячі химерних планів, мрій, тоді дерево стає людиною, а що ж із людини збудуєш, із цієї чудернацької істоти, що боїться кожного дотику гострої сокири і бризкає зараз же соком, що з людини збудуєш, крім житла для хробаків? Дерево лише на зиму стає матеріалом, розкішним, багатим, пахучим брусом, з якого ріжуться гнучкі, як дівчата, дошки, міцні, як хлопці, бруски, мудрі, як старість, колодки, в яких гострим блискучим різцем розкриває людина прекрасні форми життя.

Давайте сюди сосну зимової рубки, давайте сюди дуба, давайте бука й горіха. Хай принесуть тиса, що негній-деревом називається в народі, червоного дерева, і хай ще покажуться сюди три сосни американських лісів: смоляна сосна, жовта сосна та біла сосна. Ми не будемо одноманітні. Дешеві кораблі робляться з американської сосни — від кіля до вершка брам-стеньги. Торговельні кораблі, які хочуть жити довгий вік, роблять кіль з бука. В південних морях — роблять кіль, форштевень, ахтерштевень, шпанти — ребра корабля, палубні планки — з тисового дерева, що не гниє у воді; палубні сволоки — з червоного дерева, твердого, гідного, розпираючи, тримати борти; палубні дошки й мачти — з американської сосни. Наші моря визнають дуб і сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева.

Бук піде в нас на кіль. На шпанти — корабельні ребра — їх треба тесати й з'єднувати з кількох шматків — дамо ми міцного дуба. Ми спокійно пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захищає нас від важких хвиль. Там, де шпанти з'єднуються з кілем, ми покладемо ще поверх врубок, покладемо вздовж кіля важку дубову «кіль-свинку». Вона в'яже так шпанти, як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубні сволоки ми візьмемо червонавого, густого тису. Це дерево дає легкий лісовий запах, з яким легше обживати каюти. Обпланкуємо зовні й усередині — також тисом, бо він не боїться води й негній-деревом називається. Палуб зробимо дві — нижчу й вищу. Під першою буде їжа й товари, солодка вода й затишна темрява. Над першою будуть каюти. Над вищою — щогли з парусами і небо.

Вищу палубу ми вкриємо сосновими дошками. Вони легкі й смолисті, по них хвиля сковзнеться і назад у море летітиме. З горіхового дерева вирізати треба майстра корабля — сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя. Вирізавши, під бугшпритом місце йому дати, щоб бачив він, куди кораблю плисти, щоб поминав рифи, коси піщані та гострі береги.

Ми дійшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побільше смоли — ми потім смолитимемо нашу будівлю. Глибоких дві дірки чорніють на палубі. Загляньмо в них: та такі дірки і в другій палубі, ми бачимо «кіль-свинку» навіть. У цю дірку стане спідня мачта. Половина її під палубами й упирається в кіль, а половина підноситься над вищою палубою. На цю спідню мачту ставиться друга мачта — марс-стеньга, а на другу — брам-стеньга. Ви бачите, яка важка річ припасувати шматки. Спідня мачта... — та ми краще виберемо раніш сосни для мачт, а потім уже подивимося, як їх припасовувати.

Сосна росте на пісках, на гірських схилах. Коли місце обмивають льодові дощі, обдувають снігові вітри, жодне дерево не знаходить у собі мужності рости там, тоді звичайно кажуть: «Посадимо сюди сосну». І сосна довго і самотньо росте, дзвонячи хвоєю. Вона завше дзвонить, її коріння заривається в піщаний грунт і росте вглиб і вглиб. Ось уже перейдено пісок і глину, обплазовано камінь, і корінь занурюється, як жадібний хробак, у жовту землю. Дивись, через кілька років і не впізнати дерева: воно перечіпає вже своїм вершком заблукані хмари і змушує їх від ляку мочитися. Треба постукати по ній і дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозі, і в ній не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбуємо собі. Йдемо далі. Ось вітер поламав одну — поминемо її. Нещастя можна жаліти, але довіряти йому свої паруси — смішно.

Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки. Взяти б хіба? Але, ближче підійшовши, поминули й її. Хто довго і вперто бореться з вітром, не сходячи з місця, — того не можна брати на мачту: в ньому вузли і викривлений стан, товсте суччя і зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або на луки брати — летітиме стріла як треба.

Нашукавши сосен на мачти, повалимо їх без жалю сокирами. Сентиментальні люди хай відійдуть: буде текти смола, і сосна стогнатиме. Та саме стоїть зимова пора, дерево кожне робиться матеріалом: розкішними, багатими, пахучими мачтами, гнучкими дошками і податливими, як мармур, колодками.

Спідня мачта — найтовща. Але її ще потовщують, набиваючи навкруги шальовок для зміцнення й захисту. Поставимо її... та ми вже її поставили на призначене місце. Біля вершка поміст на салінгах — це марс. На марсі, притиснувшись до спідньої мачти і надягши штуку, яка зветься «головою віслюка», стоятиме марс-стеньга. До вершка останньої знову причеплено «голову віслюка», яка тримає брам-стеньгу. Отакий мають вигляд і фок-мачта, і грот-мачта на шхуні-бригові. Мачти стоять трохи похило до корми: перша — менше, а друга — більш похило. Рей — поперечних перекладин для парусів — на щоглі чотири: спідня рея, марс-рея, брам-рея і бом-брам-рея. Зміцняють мачти тросами: вантами, пардунами. Парусне господарство — як скрізь по гарних кораблях — фрегатах, бригах: спідній парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус, гафель-парус, клівер, топселя, стакселя і ще кілька додаткових біля вищих парусів.

Полотно — не такий цікавий матеріал, як дерево. Поле льону вражає тільки в час цвітіння! Тоді страшно дивитися — ніби на землі запалася синя небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Ніби не міг вирости на землі цей м'який, білий, міцний матеріал. Паруси хай собі шиються, а ми подивимось, що поробляє в казанах смола.

Вона вже кипить. Треба кинути пучку солі і шматок вощини з медом у кожний казан. Колись ще кидали живого півня, щоб люди на кораблі спали чуло і не проспали парусів. Ще раніш — для великих кораблів — варили з смолою й дитину, яку треба було обов'язково вкрасти на базарі. Тоді корабель ставав живою істотою і набував на небі свого янгола, відібравши його в дитини. «Так пророблювали морські розбійники», — розповідають старі моряки, і обов'язково після стількох пляшок, щоб оповідач міг поплутати прову з кормою.

Смола кипить. З дна стремлять чорні бунтівливі потоки. Старі корабельні майстри, що вже доживають свого віку, могли іноді побачити майбутнє корабля в тих смоляних бульках і хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола кипить, і її перемішують, щоб не підгоріла. Даремно комусь здається, що майстри ворожать, плямкаючи губами, їм жарко від вогню.

Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки. Смолисті дрова попались! Майстер пробує смолу. Ей, не лови гав, роззява! Бережись, бо звариш ногу. Хіба не бачиш, що йдуть уже смолити новий посуд?»

Загрузка...