Межовий лицар

17

Бейлор з Дому Таргеріенів, принц з Драконового Каменю, Рука Короля, Захисник Королівства, спадкоємець Залізного Трону Семи Королівств Вестероса знайшов свій спокій в погребальному вогні на подвір’ї Ешфордського замку, що на північному березі річки Коклсвент. Інші великі Доми можуть хоронити своїх мертвих в темній землі чи топити їх в холодному зеленому морі, але Таргеріени були крові дракона, їхній кінець повинен бути в полум’ї.

Він був найкращим лицарем своєї епохи, і дехто вважав, що він повинен був бути одягнутий в броню з мечем в руках. Та зрештою, переважило бажання його батька, а Дейрон ІІ був миролюбною людиною. Коли Данк проходив повз похоронні ноші Бейлора, принца було одягнуто в чорну оксамитову туніку з вишитим червоними нитками трьохголовим драконом. На шиї в нього був золотий ланцюг. Меч в піхвах лежав поруч, але голова була в шоломі. Тонкому золотому шоломі з відкритим забралом, щоб люди могли бачити його обличчя.

Валарр, Молодий Принц, чергував біля похоронних нош свого батька. Він був нижчою, тонкішою та красивішою копією свого батька, без двічі зламаного носа, який робив Бейлора більше схожим на звичайну людину, аніж на монарха. Волосся у Валарра було каштанове зі срібним пасмом. Його вид нагадав Данку про Ейріона, але він знав, що так думати не справедливо. Волосся Егга знову відростало таким як і у його брата, а Егг був хорошим хлопчиною як для принца.

Коли він зупинився, висловлюючи незграбні співчуття, перемішанні з подякою, принц Валарр подивився на нього своїми холодними голубими очима і промовив, «Моєму батьку було всього тридцять дев’ять років. Він мав стати визначним королем, найвизначнішим з часів Ейгона Дракона. Чому боги забрали його, а залишили вас?» Він похитав головою. «Йдіть звідси сір Данкен, йдіть.»

Позбавлений слів, Данк закульгав із замку, до свого табору біля зеленого ставка. У нього не було, що відповісти Валарру. Не було в нього відповідей і для своїх запитань. Мейстри та кипляче вино поставили його на ноги, рана заживала чистою, хоча йому залишиться глибокий зморщений шрам між лівою рукою та соском. Він не міг думати про рану, не згадуючи про Бейлора. Він врятував мене раз своїм словом, а раз своїм мечем. І ось він мертвий, а я стою тут. Що це за світ, в якому видатний принц помирає, щоб межовий лицар міг жити? Данк сидів під в’язом і похмуро дивився на свої ноги.

Коли четверо солдат в королівських лівреях з’явились цього ж дня в його таборі, він був впевнений, що вони прийшли сюди по його голову. Занадто кволий та змучений щоб тягнутись до меча, він прихилився до в’яза і чекав.

«Наш принц хотів би з вами поговорити.»

«Який саме принц?» обережно спитав Данк.

«Ось цей принц,» почувся різкий голос, до того як командир встиг відповісти. Мейкар Таргеріен вийшов з-за в’яза.

Данк повільно піднявся на ноги. Чого він хоче від мене тепер?

Мейкар кивнув і охоронці зникли так само раптово, як і з’явились. Принц довго вивчав його, потім розвернувся і підійшов до ставка, дивлячись на своє відображення в воді. «Я відіслав Ейріона в Ліз,» раптом сказав він. «Можливо, кілька років у Вільних Містах змінять його на краще.»

Данк ніколи не був у Вільних Містах, тож він не знав, як відповісти на це. Він був радий, що Ейріона не буде в Семи Королівствах, і він сподівався, що той ніколи не повернеться, проте це були не ті слова, які можна сказати батьку про його сина. Він мовчав.

Принц Мейкар повернувся до нього. «Деякі люди казатимуть, що я хотів вбити свого брата. Боги знають, що це неправда, але я буду чути цей шепіт до кінця своїх днів. Це була моя булава, що нанесла смертельний удар, тут сумнівів немає. Єдині противники, які були у нього в тому бою крім мене — це три Королівських гвардійця, чиї клятви забороняли їм робити щось більше, аніж просто захищатись. Отже це був я. Дивно, але я не пам’ятаю удару, який проламав йому череп. Це милосердя чи прокляття? Напевно, й те, й інше.»

З того як він подивився на Данка, здавалось що принц чекав відповіді. «Не можу сказати, Ваша Високість.» Можливо, йому слід було ненавидіти Мейкара, але натомість, він співчував цій людині. «Ви завдали удару, мілорд, але це був я, через кого помер принц Бейлор. Я вбив його теж, так само як і ви.»

«Так,» визнав принц. «Ви також будете чути цей шепіт. Король вже старий. Коли він помре, Валарр зійде на Залізний Трон замість свого батька. І кожного разу, коли буде програно якусь битву, чи не зібрано якийсь врожай, дурні повторюватимуть, Бейлор би не допустив цього, але межовий лицар вбив його.»

Данк знав, що це правда. «Якби я не бився, ви б відрубали мені руку. І ногу. Інколи, я сиджу під цим деревом і дивлюсь на свої ноги, і питаю — ну якби в мене залишилась лише одна, то що? Хіба варта моя нога життя принца? І двох інших життів обох Хамфрі? Вони теж були хорошими людьми.» Сір Хамфрі Хардінг помер від ран минулої ночі.

«І що відповідає вам дерево?»

«Нічого, з того що я міг би почути. Але старий, сір Арлан, вечорами любив казати, «Хто зна, що принесе нам грядущий день?» Він не знав цього, і ми не знаємо. Може… Може так виявиться, що прийде завтра, і мені ця нога знадобиться? Може королівству в той момент ця нога буде більш потрібна, ніж навіть життя принца?»

Мейкар обдумував це певний час, стиснувши губи під своєю срібною бородою, яка надавала обличчю квадратного вигляду. «Це не надто ймовірно,» різко сказав він. «В королівстві межових лицарів, більше ніж меж, і в кожного з них дві ноги.»

«Якщо Ваша Високість має кращу відповідь, я б радо її почув.»

Мейкар насупився. «Можливо, боги люблять жорстокі жарти. А може, не існує ніяких богів. Може взагалі нічого з цього немає сенсу. Я б спитав у Верховного Септона, але коли я востаннє говорив із ним, він відповів мені, що людям не дано зрозуміти діяння богів. Може, йому слід спитати у дерева?» Він скривився. «Мій наймолодший син, схоже серйозно прив’язався до вас, сір. Йому пора стати сквайром, але він відмовляється служити жодному лицарю, окрім вас. Він дещо некерований, як ви самі могли пересвідчитись. Візьмете його на службу?»

«Я?» В Данка пересохло в роті, він закрив його, потім знову відкрив. «Егг… Тобто, Ейгон… Він хороший хлопець, але… Ваша Високість, ви робите мені честь, але… Я всього лиш межовий лицар.»

«Це ми можемо змінити,» відповів Мейкар. «Ейгон повинен повернутись в мій замок в Літній Обителі. Там знайдеться місце і для вас, якщо захочете. Станете лицарем в моїй свиті. Присягнете своїм мечем мені, а Ейгон буде вашим сквайром. Поки ви тренуватимете його, мої люди тренуватимуть вас.» Принц уважно подивився на нього. «Ваш сір Арлан навчив вас всьому, чого знав, я не сумніваюсь, але вам все ще є чому вчитись.»

«Я знаю, мілорд.» Данк глянув на нього. На зелену траву, очерет, високий в’яз, невеликі брижі на поверхні залитого сонцем ставка. Інша бабка ширяла над водою, а може це була та сама. Як воно буде, Данк? спитав він себе. Бабки чи дракони? Ще кілька днів тому він відповів би без вагань. Це було все, про що він тільки міг мріяти, але зараз така перспектива лише лякала його. «Перед тим як принц Бейлор помер, я поклявся бути його людиною.»

«Самовпевнено з вашого боку,» подивися на нього Мейкар. «І що він відповів?»

«Що королівству потрібні хороші люди.»

«Справедливо. І що?»

«Я візьму вашого сина в сквайри, Ваша Високість, але не в Літній Обителі. Не в найближчі рік чи два. Він побачив вже достатньо замків, судячи з усього. Я візьму його, тільки якщо зможу взяти його в дорогу з собою.» Він показав на стару Каштанку. «Він їхатиме на моєму коні, носитиме мій старий плащ, і слідкуватиме за тим, щоб мій меч завжди був гострим, а кольчуга начищеною. Ми спатимемо в трактирах та конюшнях, час від часу в домах якихось земельних лицарів чи дрібних лордів, а коли потрібно — під деревами.»

Принц Мейкар недовірливо глянув на нього. «Чоловіче, невже поєдинок пошкодив вам мізки? Ейгон — принц королівства. Кров дракона. Принци не сплять по канавах і не їдять солену яловичину.» Він побачив як Данк вагається. «Що саме ви боїтесь сказати мені? Говоріть не бійтесь, сір.»

«Дейрон ніколи не спав в канаві, я впевнений,» дуже тихо сказав Данк, «не сумніваюсь також, що яловичина, яку їв в своєму житті Ейріон завжди була свіжа та вишукано приготована.»

Мейкар Таргеріен, принц Літньої Обителі, довго розглядав Данка з Блошиного кварталу, міцно стиснувши зуби під своєю бородою. Нарешті він розвернувся та пішов геть, не сказавши ні слова. Данк чув як він поїхав зі своїми людьми. Коли стукіт копит розтанув у повітрі, єдиним звуком, що залишився було гудіння крил бабки, яка все ще кружляла над водою.