На Зміїному острові

Розділ п'ятий ВЕСЕЛИЙ ШАХРАЙ

Через вісім місяців пана Дхармасінге перевели на посаду директора державної школи в Діквеллі. Спочатку я був думав, що розкрилася хитрість з диктантом і його перевели саме через це, але незабаром переконався, що причина зовсім інша. Директора перевели за його власним проханням і в порядку службового підвищення, визнавши його заслуги як педагога.

Пан Дхармасінге давно чекав нагоди позбутися моєї персони. Після того, як я з'їздив по рибу, він мене майже не помічав, розмовляв зі мною дуже рідко і ніколи ні за що не сварив. Невдовзі перед від'їздом пана Дхармасінге приїхав мій батько і нарешті забрав мене додому.

Батько влаштував мене в школу, що була неподалік від нашого дому. Він хотів, щоб я закінчив вісім класів, а потім почав допомагати йому в торгівлі. Але незабаром він схилився до іншого плану — забрати мене з школи й послати в учні до одного знайомого бакалійника, що жив у провінції Канді і мав там свою крамницю.

Джінна був щасливий від того, що я повернувся. Ранадева, Дангадаса та Ширипала зустріли мене радісним криком. Само собою зрозуміло, що моя мачуха від такого вияву дружніх почуттів була не в дуже великому захваті.

Мені багато разів траплялося слухати розповіді про сміливі мандри одного нашого односельця на ймення Суранчія. Ще до того дня, як я народився на світ, він подався, у місто і став злодієм та грабіжником. Він переодягався і непомітно прослизав у будинки європейців, крадучи там ножі, виделки, ложки, годинники та інші коштовні речі. Люди в селі запевняли, що варто було Суранчії тричі проказати таємне заклинання, подмухати собі на долоню і прикласти потім її до замка, як будь-які двері нечутно поверталися на своїх завісах, гостинно розчиняючись перед ним. Час від часу Суранчія з'являвся в селі з повним лантухом крадених речей і зупинявся в своєї тітки. Одного разу, з'явившись у селі, він, казали люди, дав декому з своїх знайомих по ножу й виделці, синові старости подарував срібного годинника, а самому старості — аж дванадцять срібних ложок та ножів. Потім решту краденого продав заможним селянам і повернувся в Коломбо. Проте інші селяни, що ставились до нього вороже, розповідали про ці відвідини зовсім не так. Вони твердили, що Суранчія, перш ніж повернутись у місто, позичив у старости двадцять п'ять рупій і не віддав їх, а годинника видурив назад. Суранчія буцімто вдався до такої хитрості. Через кілька днів по тому, як Суранчія позичив у старости двадцять п'ять рупій, він зайшов до його сина і з таємничим виглядом сказав:

— Я тільки що одержав з Коломбо листа від одного мого приятеля, дуже обізнаної людини. Він пише, що в поліцію хтось надіслав на твого батька донос. Той донос написав, мабуть, хтось дуже лютий на старосту, звинувачуючи твого батька в тому, ніби він змовився зі мною, увійшов у спілку і продає крадені речі, які я привожу з Коломбо. Бачиш, до чого воно йдеться? Тепер годинника, якого я подарував тобі, тримати вдома не можна, бо на ньому викарбувано ім'я його колишнього хазяїна європейця. Кожної хвилини сюди може наскочити поліція, і якщо вона знайде годинника, тобі буде непереливки. Давай годинника мені, я його так сховаю, що ніхто не знайде. А коли небезпека минеться, я його тобі поверну.

Старостин син дуже злякався і відразу ж віддав Суранчії годинника.

Минуло два дні і Суранчія зник. А через кілька годин після цього до старости заявився поліцейський і почав питати про Суранчію. Однак згодом дехто став запевняти, що то був не поліцейський, а переодягнений помічник Суранчії.

Проте ті селяни, які ставилися до Суранчії добре, захищали його, запевняючи, що це наклепи тих, кому Суранчія нічого не подарував. Прихильники Суранчії при цьому додавали, що він віддає біднякам більшу частину тих грошей, які вторговує, продаючи крадене.

Я охоче вірив усьому доброму про Суранчію, і мені навіть почало здаватись, що не всі його славні діла відомі. В моїй уяві постать Суранчії набула романтичних рис.

Важко уявити, як я розгубився й зрадів, коли одного дня дізнався, що Суранчія при був у наше село! На зріст він був досить високий, з розумними очима й високим чолом, а чуприна в нього була густа й кучерява, як вовна. Суранчія був худорлявий, різкі риси його смаглявого обличчя свідчили швидше про хитрість, ніж про відвагу. І хоч цей чоловік, про якого я так багато чув,і не був велетнем із закрученими вгору довгими вусами й лютим поглядом, — а досі Суранчія вимальовувався в моїй уяві саме таким, — моє романтичне ставлення до нього анітрохи не змінилось. Суранчія був одягнений у новий саронг з цупкого шовку й у шовкову сорочку. Коли Суранчія йшов, поділ саронга, торкаючись його ніг, приємно шурхотів.

Незабаром ми з Суранчією дуже близько потоваришували. Він подарував мені тенісного м'яча й гарного складаного ножа з чотирма лезами. Я загорнув ці подарунки в ганчірку і сховав у шафу. Суранчії подобалося дивитись на наші ігри, і він багато часу проводив з нами, знайомлячи нас із своїми пригодами. Суранчія розповів нам, що перед тим, як залізти в будинок, він тричі повертається на всі чотири боки й проказує таємні заклинання й тричі видихає повітря. Всі, хто в будинку, відразу ж засинають, і за якихось півгодини Суранчія спокійнісінько виходить з будинку, невпізнанно змінивши свій зовнішній вигляд і прихопивши з собою всі знайдені цінні речі.

— А після того, як прокажеш заклинання, ти прикладаєш до замка долоню? — спитав я.

Суранчія на мить замовк, глянув на мене і повів свою розповідь далі. Одного разу він заліз у будинок якогось поміщика, позабирав срібні й інші цінні речі і вже лаштувався був піти, як раптом на нього накинувся величезний собака. Проте Суранчія не розгубився. Він витяг з кишені шмат м'яса, яке для таких випадків він завжди бере з собою, і кинув його собаці. Той пожадливо накинувся на те м'ясо, але сторожі вже встигли прокинутись від його гавкоту й забігали подвір'ям з голосним криком: «Злодій! Злодій!» Тоді Суранчія миттю переодягся робітником, які в той час працювали в поміщика на чайній плантації, теж забігав по двору з криком «Злодій! Злодій!», а потім непомітно вислизнув за ворота.

В селі Суранчія пробув з тиждень і поїхав у Коломбо. Незабаром він повернувся, але не сам, а в товаристві дуже вродливої жінки. Мешканцям села він сказав, що це славетна артистка міс Енні Перера.

Минуло кілька днів, і Суранчія завітав до пана Дхармасінге для ділової розмови. Суранчія повідомив, що він і міс Перера мають на думці влаштувати виставу для мешканців села і що для цього їм потрібен шкільний зал. Пан Дхармасінге відразу ж погодився дати їм зал на який завгодно суботній вечір, великодушно додавши, що грошей за це з них не візьме.

Наступного ранку Суранчія і міс Перера поїхали до Коломбо. Звідти Суранчія повернувся сам, привізши з собою цілий стос віддрукованих афіш. Він попросив мене і моїх друзів розповсюдити їх де тільки можна, пообіцявши, що пустить нас на виставу безплатно та ще й подарує щось кожному. І ми гаряче взялися до діла.

В суботу, перед початком вистави, Суранчія попросив мене дати йому ножа, якого він мені подарував за розповсюдження афіш.

— На ножі викарбувано ім'я його колишнього власника, — заявив він, — і для тебе буде значно краще, якщо цей ніж сьогодні буде в мене. Поліції якимсь чином стало відомо, що я тут, і сьогодні ввечері в село мають заявитися її агенти. Вони, певна річ, перш за все почнуть шукати крадене і трусити підозрілих осіб. Я так сховаю цього ножа, що його ніхто не знайде, а коли все заспокоїться, знову дам його тобі.

Ввечері в шкільному залі було повно народу. Прийшло навіть кілька жінок. Сцену освітлювала гасова лампа. Час минав, але вистава чомусь не розпочиналась. Глядачі хвилювались.

— Чого не починають? — питали люди одне в одного.

Хтось засвистів.

Якийсь парубок вигукнув:

— Нас обдурили!

— Хай повертають гроші! — крикнув другий.

Мої друзі, яких Суранчія теж пустив на виставу за розповсюдження афіш, і собі почали кричати й тупотіти ногами. Знявся страшенний гармидер. Жінки, що сиділи в перших рядах, неймовірно перелякались. Раптом з кімнати, де переодягались артисти, долинула лайка, щось загуркотіло і почувся такий жахливий крик, що жінки посхоплювалися з своїх місць, а чоловіки приготувались їх захищати. В цю мить на сцену вибіг якийсь невідомий чоловік із закривавленим обличчям.

— Артисти б'ються! Ножами! Рятуйтесь! — закричав він і, розбивши гасову лампу, зник у темряві.

Жінки заверещали. Натовп кинувся до дверей. Я і мої друзі теж. Ми вискочили надвір і побігли. Побачивши, що дехто повертається назад до школи, ми зупинились, почекали і теж пішли назад. Двоє поліцейських вели Суранчію до закритого візка, що стояв біля дверей школи. Якийсь парубок підбіг до нього і крикнув:

— Ану, віддай мені гроші!

— Ще чого захотів! — засміявся один з поліцейських. — Знаєш, хто це? Грабіжник. Він пограбував будинок англійця, всі коштовні речі забрав. Зараз ми веземо його до в'язниці. Якщо в тебе є до нього претензії, напиши заяву в поліцію.

Другого дня ми дізнались, що нас підло обдурили. Ніяких «артистів» і близько не було, а «славетна артистка» Енні Перера навіть і не поверталася з Коломбо. Що ж до бійки, то її інсценували троє шахраїв з ватаги Суранчії. Чоловік, що розбив гасову лампу і крикнув «Рятуйтесь!», теж був шахрай, а кров на його обличчі — звичайна червона фарба… Поліцейські належали до ватаги Суранчії і грали заздалегідь підготовані ролі.

Стало також відомо, що поліція намагалась повідомити старосту про дві таких самих «вистави», що їх Суранчія влаштував у двох інших селах, але запізнилась. Начальник поліції порадив нашому старості бути менш довірливим і повідомляти про всіх підозрілих осіб.

— Ну й пройда, цей Суранчія! — сказав Дангадаса. — Видурив таки назад подарованого годинника.

— Не треба було віддавати, — засміявся Ранадева.

— Та я не хотів, але він сказав, що на кришці викарбувано ім'я власника, і я злякався.

— А в мене забрав ножа, — сказав я.

— От негідник!

— Всіх обдурив!

— Не зовсім. Тенісний м'яч залишився в мене, — закінчив я розмову.