Над прірвою у житі

25

Коли я вийшов надвір, уже світало. Було холоднувато, але мені це якраз не вадило, бо я добряче угрівся.

Та куди йти — хоч убийте, не знав. Знову брати номер у готелі й викидати Фібіні гроші не хотілося. Кінець кінцем я вирушив пішки до Лексінгтон-авеню й сів у метро в бік Центрального вокзалу — там були мої речі. Подрімаю, думаю, в отій величезній залі, де повно лавок. Так і зробив. І ви знаєте, спершу було навіть непогано — людей небагато, можна й лягти, випростати ноги. Але мені не дуже хочеться про це розводитись. Загалом комфорту ніякого. Особливо поспішати туди нема чого. Правду кажу. Тільки настрій собі зіпсуєте.

Спав я лише години до дев’ятої, потім до зали гунули мільйони людей, і довелося забрати з лавки ноги. А я не засну, коли ноги звисають. Сів я. Сиджу, а голова не перестає. Ще дужче розболілася. І за душу так шкребе, так шкребе, як ще ніколи в житті не шкребло.

І не хотілося думати про містера Антоліні, та все ж таки я задумався. Що ж він, міркую собі, скаже, каналія, дружині, коли та спитає, чого я втік? Мене це, правда, не дуже й турбувало, — я ж бо знав, що він чоловік розумний і знайде що відповісти. Скаже, нібито я поїхав додому абощо. Одне слово, це мене не дуже турбувало. Мучило мене інше — те, як я прокинувся, коли він погладив мене по голові. Розумієте, може, даремно я подумав, що він збирається загравати зі мною? Може, думаю, йому просто подобається гладити сонних хлопців по голові? Адже напевно я нічого не знаю. Звичайно, не знаю. Я вже навіть подумав, чи не взяте мені саквояжі й повернутися, як і обіцяв, до містера Антоліні. Я міркував так: якщо навіть у нього якісь збочення, то до мене він усе одно ставиться дуже добре. І не був невдоволений, кола я серед ночі подзвонив йому, — каже, приїзди хоч зараз, якщо хочеш. А як близько до серця взяв потім мої прикрощі, як давав поради щодо справжньої своєї мірки й т. ін., і як отоді сам підійшов до Джеймса Касла, — я про нього вже розповідав, — коли той лежав на сходах мертвий… Про все це я й міркував. І що довше міркував, то тяжче ставало на душі. Не давала спокою думка про те, чи не повернутися до містера Антоліні додому. Мабуть, він справді погладив мене по голові просто так. І чим довше я про це замислювався, тим тяжче ставало на душі й тим глибше я заплутувався. А тут, як на зло, ще й розболілися очі. Ріже, наче в них піску хтось насипав, — я ж бо не виспався. А тоді, бачу, вже й нежить почався, а носовичка, як на гріх, я з собою не мав. Усі мої носовички лежали в саквояжі, тільки ж неохота було тягти його з камери й на очах у людей розкривати.

Поруч зі мною на лавці хтось забув журнал, і я заходився його гортати, — може, думаю, хоч так трохи забуду про містера Антоліні й узагалі про всі оті дурниці. Але від першої ж ідіотської статті, яку я взявся читати, мені стало ще гірше. Від початку до кінця про всілякі там гормони й т. ін. Писалося, який у вас має бути вигляд — яке обличчя, очі й т. ін.,— коли з гормонами все гаразд. А в мене було якраз навпаки: я мав такий вигляд, мов у того субчика з статті, в якого з гормонами було не все гаразд. Що ж це воно, думаю, діється з моїми гормонами? Далі почав читати ще одну статтю — як виявити, чи в тебе рак, чи нема. Якщо в роті у тебе, писалося, є ранки, які довго не гояться, — це ознака того, що в тебе, очевидно, рак. А в мене вже тижнів два зсередини на губі така ранка! Мабуть, думаю, в мене рак. Веселенький журнальчик, нічого не скажеш! Кінець кінцем я кинув його й вийшов погуляти. Якщо в мене рак, міркував я, то через кілька місяців дам дуба. їй-богу, так і подумав. Я вже навіть не мав сумніву, що вмру. І настрій у мене від цього, звісно, не піднісся.

Схоже було на те, що збирається дощ, але я однаково пішов гуляти. По-перше, пора було десь поснідати. їсти мені, власне, й не хотілося, але підкріпитися, думаю, все ж таки не завадить. Принаймні, думаю, треба кинути в себе що-небудь вітамінне. Отож я рушив у східну частину міста, де ресторани дешевші,— не хотілося тринькати багато грошей.

Дорогою я побачив, як двоє чоловіків вивантажують а машини величезну ялинку. І один весь час кричав до другого: «Підіймай вище, матері її!.. Вище, кажу, підіймай, розтуди її!..» Гарно ж вони про різдвяну ялиночку! Дивно, але мені чомусь стало смішно, і я аж зареготав. Гіршого я вже не міг придумати, бо ту ж мить ледве не виблював. Слово честі. Вже навіть до горлянки підкотилося, але потім минуло. Сам не знаю, що воно зі мною скоїлось. Я ж нічого такого не їв, та й узагалі шлунок у мене слава богу. Одне слово, все минуло, і я вирішив таки попоїсти. Зайшов до дешевенького на вигляд ресторанчика й замовив каву з пончиками. Тільки пончиків не їв, не міг проковтнути ні шматочка. Коли на серці так тяжко, в рот ніщо не лізе. А от офіціант мені попався добрий. Забрав пончики назад і не взяв за них гроші. Я тільки випив каву. Потім вийшов з ресторанчика й рушив у бік П’ятої авеню.

Був понеділок, до Різдва лишалося всього кілька днів, і всі магазини працювали. Отож П’ята авеню справляла приємне враження. Настрій панував різдвяний. На кожному розі стояли змучені Діди Морози й подзвонювали дзвіночками, і дівчата з Армії Спасіння — ті, що ніколи не фарбують губів тощо, — теж подзвонювали дзвіночками. Я все виглядав отих двох черниць, з якими снідав на вокзалі, але їх ніде не було. Я, правда, й так знав, що не знайду їх — адже вони самі сказали, що приїхали до Нью-Йорка вчителювати, і все ж я шукав їх очима. Одне слово, я теж раптом перейнявся різдвяним настроєм. На вулицях — мільйони малих дітей з матерями, вони входили й виходили з автобусів, юрмилися біля дверей магазинів. Як же мені хотілося, щоб поруч була Фібі! Вона, правда, вже не така маленька, щоб витріщатися в магазинах на іграшки, але подивитись на юрби людей і самій попустувати — це Фібі, каналія, любить. Торік на Різдво я взяв її з собою до центру робити покупки. Ми з нею чудово порозважалися. Здається, то було в універсальному магазині Блумінгдейла. Заходимо до взуттєвого відділу й кажемо, нібито їй, тобто Фібі, потрібні такі височенні альпіністські черевики на шнурках — оті, що мільйон дірочок. Ледве до сказу не довели бідолашного продавця. Каналія Фібі переміряла пар Двадцять, і щоразу нещасний чоловік мусив зашнуровувати їй один черевик до самого коліна. Витівка, звісно, підла, але Фібі просто вмирала. Кінець кінцем ми вибрали пару мокасинів і попросили прислати їх додому — заплатимо за них, мовляв, потім. Продавець був дуже задоволений. По-моєму, він здогадався, що ми клеїли дурня, бо каналія Фібі всю дорогу пирхала.

Одне слово, йду я по П’ятій авеню, йду собі і йду — без краватки, звісно, й т. ін. І раптом зі мною починає діятися щось неладне. Щоразу, як тільки доходжу до бісового перехрестя і ступаю з тротуару на асфальт, виникає таке відчуття, ніби я нізащо не перейду на той бік вулиці! Здається, ось провалюся зараз крізь землю й полечу, полечу… І ніхто вже мене ніколи не побачить. Слухайте, я так злякався! Ви собі навіть не уявляєте. Упрів, як чорт. Білизна, сорочка — все до тіла поприлипало. Тоді я придумав одну штуку. Як тільки доходжу до кінця кварталу, починаю розмовляти подумки з братом Аллі. Кажу йому: «Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!» А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, й кажу йому: «Дякую!». І так на кожному перехресті — щоразу те саме. Але я ні на мить не спинявся. Мабуть, просто боявся спинитись — сказати щиро, я той день уже погано пригадую. Пам’ятаю тільки, що не спинявся аж до Шістдесят якоїсь там вулиці, за зоопарк і ще далі. А вже там сів на лавку. Я насилу зводив дух, піт з мене градом котився. Просидів я, певно, з годину. Що ж його, думаю, далі робити? Зрештою таки вирішив: поїду, думаю, світ за очі. Додому, думаю, вже ніколи не повернусь і ні в які школи більш не піду. Побачусь, думаю, з каналією Фібі, попрощаюся, віддам гроші, а тоді вирушу автостопом на Захід. Зроблю, міркую собі, так: дістанусь до Голланд-тунелю, там проголосую і проїду на попутній машині далі, потім знов проголосую, і знов, і знов, і за кілька днів буду вже далеко на Заході, де тепло й гарно і де ніякий собака мене не знає. Там знайду собі роботу. Наймуся, думаю, десь на бензоколонці й заправлятиму людям машини пальним та маслом. Мені було байдуже, яку: знайду роботу, аби лиш мене ніякий дідько не знав і я нікого не знав. А що, думаю, коли прикинутися глухонімим?: Тоді не треба буде заводити ні з ким отих непотрібних, ідіотських балачок. А якщо кому-небудь закортить зі мною з поспілкуватись, нехай пише на клапті паперу й показує мені. Помалу людям це так остогидне, що вони вже не чіплятимуться до мене з своїми балачками до кінця мого життя. Всі гадатимуть, ніби я такий собі нещасний глухонімий і дурник, і дадуть мені спокій. А я заправлятиму бензином та маслом їхні прокляті машини, діставатиму за це свою платню тощо, а тоді побудую де-небудь на зароблені гроші хатину й житиму там до кінця своїх днів. Стоятиме хатина край лісу — тільки не в гущині, нехай на неї весь час світить сонце і т. ін. їсти варитиму собі сам, а згодом, якщо захочу одружитись абощо, зустріну яку-небудь вродливеньку дівчину — теж глухоніму, — і ми поберемося. Вона переїде жити до мене в хатину, а коли захоче мені що-не-будь сказати — хай теж пише на папері, як і решта людей. А коли в нас будуть діти, сховаємо їх де-небудь від усього світу. Накупимо багато книжок і самі навчимо їх читати й писати.

Мене ця ідея страшенно захопила, їй-богу. Я знав, що отой план прикинутися глухонімим і т. ін. — просто маячня, і все ж мені подобалося мріяти про це. Але поїхати на Захід я поклав собі твердо. Хотілось тільки спершу попрощатися з каналією Фібі. Тож я раптом скочив на ноги, кинувся, мов божевільний, через вулицю, — признатися щиро, ледве під машину не попав! — забіг до крамниці письмового приладдя і купив блокнота й олівця. Напишу, думаю, Фібі записку, поясню, де її ждатиму, щоб попрощатися й віддати оті гроші на різдвяні подарунки, а тоді піду до школи й попрошу кого-небудь з учителів передати записку. А поки що я сховав блокнота й олівця в кишеню й стрімголов помчав до школи — надто я був схвильований, щоб писати просто в крамниці. Я дуже поспішав — хотілося ж передати Фібі записку ще до того, як вона піде на обід, а часу залишалося обмаль.

Дорогу до школи я добре знав, бо сам ходив туди, як був малий. Коли я ввійшов, мене охопило якесь дивне почуття. Я, не думав, що пам’ятаю, як там усе всередині, а виявляється — пам’ятаю! Все було точнісінько таке саме, як при мені. Той самий широкий, завжди напівтемний двір, ті самі дротяні сітки на ліхтарях, щоб не побити м’ячем лампочки, на майданчику — ті самі білі кола для всіляких ігор і т. ін. І ті самі баскетбольні кільця без сіточок — тільки щити з голими кільцями.

У коридорах не видно було жодної живої душі — певно, велика перерва скінчилася, а обідня ще не настала. Мені трапилося лише невеличке негреня — воно бігло до вбиральні. З кишені штанів у нього виглядав дерев’яний номерок, нам теж такі давали — на знак того, що ти вийшов до вбиральні з дозволу вчителя.

З мене все ще лив піт, хоч уже й не так. Я сів у коридорі внизу на сходах і дістав блокнот та олівець. Пахло на сходах так само, як і колись. Ніби там хтось зробив калюжу. В усіх школах на сходах пахне однаково. Сів я, отже, і написав записку:

Люба Фібі!

Я не можу чекати до середи і сьогодні ввечері, мабуть, вирушу на Захід. Якщо зможеш, жди мене о чверть на першу перед Музеєм мистецтв, біля входу. Я віддам тобі твої різдвяні гроші. Я не багато витратив.

Цілую.

Голден.

Школа була, по суті, поруч з музеєм, і Фібі однаково мала йти повз нього на обід додому, отож я знав, що вона зможе зустрітися зі мною.

Потім я рушив сходами нагору до вчительської — попрошу, думаю, кого-небудь віднести записку Фібі в клас. Я склав аркуш щонайменше вдесятеро, щоб ніхто не прочитав. У цих клятих школах нікому не можна вірити. Та я знав, що записку від брата їй передадуть.

Поки йшов нагору, мене знов так занудило, що, думав, виблюю. Слава богу, все обійшлося. Я на хвилинку сів на сходах, і мені стало краще. Не встиг устати, як на очі трапило таке, що я мало не збожеволів. Якийсь кретин написав на стіні матюка! Я просто осатанів від люті. Уявляєте, якщо Фібі і вся ота дітлашня прочитає і почне розпитувати, що це в біса таке, а тоді кінець кінцем знайдеться якась мала паскуда й візьметься їм пояснювати — та ще все поперекручує, звісно, — що воно означає, і діти сушитимуть собі голови, а ложе, навіть кілька днів ходитимуть самі не свої… Слухайте, я ладен був убити того гада, що це написав. Мабуть, якийсь шизонутий псих заліз уночі до школи, щоб справити нужду абощо, а тоді взяв і написав на стіні оте паскудство. Я вже уявляв собі, як ловлю його на цьому ділі і б’ю головою об кам’яні сходи доти, доки він уже обливається кров’ю і здихає. Але я відразу й збагнув, що не стане в мене на це духу. Я знав напевно. І від цього на серці зробилося ще тяжче. У мене навіть забракло сміливості стерти рукою оту бридоту з стіни, коли вже казати правду. Я злякався: гляди, думаю, хтось з учителів побачить, як я стираю, і подумає, що то я сам і написав! Але потім усе ж таки стер. А тоді пішов далі до вчительської.

Самого директора ніде не було, однак за друкарською машинкою сиділа бабця — років сто. Я сказав, що я — брат Фібі Колфілд з класу 4Б-1 і дуже прошу її передати сестричці записку. Це, кажу, дуже важливо, бо наша мама, мовляв, занедужала й не зварила Фібі їсти, а я мушу зустріти її й повести на обід до кафе. Бабця поставилась до мене дуже чуйно. Взяла записку, покликала з сусідньої кімнати якусь жінку, і та понесла записку Фібі. Потім ми з тією сторічною бабцею ще трохи потеревенили. Вона була дуже мила, і я їй розповів, що до цієї школи ходив і я, і мої брати. Вона поцікавилась, де ж я вчуся тепер, а я відповів, що в Пенсі, а вона сказала, що Пенсі — дуже гарна школа. Я б не зміг пояснити їй, що й до чого, навіть якби хотів. А крім того, якщо їй так хочеться думати, що Пенсі — гарна школа, нехай думає. Я взагалі не люблю пояснювати отаким сторічним щось нове. Та й самі вони цього не люблять. Побалакали ми, і я пішов. От комедія! Бабця ще закричала мені навздогін: «Щасти тобі!» — точнісінько, як ото каналія Спенсер, коли я їхав з Пенсі. Господи, як же я ненавиджу, коли навздогін мені кричать: «Щасти тобі!» Це мене просто вбиває.

Спускався я вже іншими сходами, проте й там побачив на стіні ті самі слова. Я знову спробував стерти їх рукою, але тут вони були надряпані ножем або чимось гострим. Чорта з два зітреш. Шкода й пробувати. Хоч мільйон років стирай — однаково всіх матюків на всіх стінах у світі не зітреш. Марна праця.

Я глянув на годинник у дворі — було ще тільки двадцять хвилин до дванадцятої. До зустрічі з Фібі лишалося ще вагон часу. І все ж я вирушив до музею. Однаково йти мені більш не було куди. Може, думаю, дорогою ще дзенькну з автомата каналії Джейн Галлахер — перед тим, як виїхати на Захід. Але й дзвонити не хотілося. Крім того, я не був певен, чи вже приїхала Джейн на канікули. Отож я зайшов до музею і вирішив почекати там.

Поки ждав Фібі — біля самого входу всередині,— підійшли два малюки і спитали, чи я не знаю, де тут мумії. В одного з них — у того, що питав, — штани були розстебнуті. Я сказав йому про це. І він просто переді мною почав їх застібати — навіть не зайшов за колону абощо. Луснути можна! Я б, мабуть, зареготав, але побоявся, що мене знов занудить, і стримався.

— Чуєш, старий, то ти знаєш, де ті мумії? — ще раз запитав малий.

Зараз я з ними, думаю, трохи подрочуся.

— Мумії? А що це таке? — питаю одного.

— Ніби сам не знаєш! Мумії — це покійники. їх ще ховають у пірамідонах.

У пірамідонах! Я мало не впав. Це він про піраміди.

— А чого це ви, діди, не в школі? — питаю.

— Сьогодні немає уроків, — каже той, котрий весь час розмовляв. Бреше, малий паскуда, щоб я так жив: Але, поки не прийшла каналія Фібі, мені однаково нічого було робити, і я взявся допомогти їм знайти оті мумії. Колись я добре знав, де вони лежать, але ж я не був у музеї стільки років!

— А ви що — обидва так цікавитесь муміями? — питаю.

— Угу.

— А в твого товариша, видко, язика немає?

— Він мені не товариш. Він мій брат.

— То в нього є язик? — кажу я й дивлюсь на того, котрий усю дорогу мовчав. — Ти вмієш розмовляти? — питаю його.

— Умію, — каже. — Тільки не хочу. Нарешті ми знайшли залу з тими муміями.

— А ти знаєш, як єгиптяни ховали своїх мерців? — питаю в того, котрий балакучіший.

— Ні-і.

— А дарма. Це дуже цікаво. Закутували їм голови в матерію, змочену таким секретним розчином. Після цього мерці могли лежати в своїх пірамідах хоч мільйон років, і голови в них однаково не псувалися. Ніхто не вмів цього робити, крім єгиптян. Навіть учені й досі не вміють цього робити.

Щоб побачити мумії, треба пройти дуже вузенького галереєю, викладеною плитами, взятими просто з могил фараонів. Місце досить моторошне, і в обох моїх героїв на лобі було написано, що вони вже не дуже й раді своїй затії. Одно туляться до мене, мов чортенята, а той, котрий небалакучий, навіть учепився за мій рукав.

— Чешімо звідси! — каже братові. — Я вже все побачив. Чуєш, гайда! — А тоді круть — і подався геть.

— Він у мене такий боягуз! — озвався другий. — Бувай! — І теж кинувся за братом.

Лишивсь я у тому склепі сам. І ви знаєте, мені там навіть подобалося. Так тихо, спокійно. І раптом я вздрів на, стіні… Ніколи не здогадаєтесь що! Той самий матюк! Червоним олівцем, просто під склом, на кам’яній плиті.

У цьому ж і все лихо. Не знайдете ви жодного тихого й спокійного місця, бо нема його в цілому світі. Часом може й здатися, що воно є, та коли, ні про що не здогадуючись, прийдеш туди, виявиться, що хтось уже там побував і перед самісіньким твоїм носом написав ті ж таки слова. Спробуйте переконатися самі. Мені здається, навіть коли я помру і мене відтарабанять на кладовище, поставлять наді мною камінь, напишуть «Голден Колфідд», і коли народився, й коли помер, то внизу, під усім цим, хтось надряпає оті самі слова. Я певен, так воно й буде.

Після того, як я вийшов від мумій, мені приспіло до вбиральні. Коли вже казати правду, напала бігунка. Та це що — це півбіди, біда в іншому. Не встиг я вийти з вбиральні, як майже на порозі зомлів. Мені ще пощастило. Добре, хоч не гримнув головою об підлогу, а впав на бік. Смішно, звичайно, та коли я оклигав, мені стало краще. Серйозно кажу. Правда, трохи боліла рука — я забив її, зате клята голова вже не паморочилась.

Було вже десять хвилин на першу, тож я вернувся до виходу й став чекати на Фібі. Може, думаю, я оце бачитиму свою сестричку востаннє. І з рідних нікого більш не побачу… Взагалі я уявляв собі, що все ж таки їх побачу, тільки через багато років. Приїду, думаю, додому, коли мені буде років тридцять п’ять, — хто-небудь саме занедужає і схоче перед смертю побачитися зі мною. Принаймні лиш це примусить мене покинути мою хатину й приїхати додому. Я вже навіть малював в уяві картину свого повернення. Мати, знаю, страшенно розхвилюється, відразу в сльози й почне благати мене залишитись удома й не повертатись до моєї хатини, але я все ж таки поїду. Я буду незворушний, як камінь. Заспокою її, потім відійду в другий куток вітальні, дістану портсигар і закурю. А сам такий байдужий, холодний. Запрошу всіх завітати до мене, коли матимуть охоту, але дуже впрохувати не стану. А от з каналією Фібі домовлюся, щоб приїздила до мене на канікули, і влітку, й на Різдво, й на Великдень. І Д. Б. теж скажу, щоб приїздив, — нехай поживе в мене, коли йому буде потрібен тихий, спокійний куточок для роботи. Але ніяких сценаріїв у моїй хатині я йому писати не дам, тільки оповідання й книжки. Заведу таке правило: щоб ніякого фальшу, ніякого дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай зразу забирається геть.

Раптом я глянув на годинник у роздягальні: було вже двадцять п’ять хвилин до першої. Я аж злякався — а що як ота бабця з учительської сказала отій другій жінці не передавати моєї записки каналії Фібі? А що як, думаю, бабця звеліла спалити записку абощо? Страшенно злякався. Я хотів неодмінно побачитися з каналією Фібі перед тим, як поїхати. Адже в мене були її гроші, і взагалі.

Нарешті я її побачив. Крізь скляні двері. А впізнав я Фібі по отій ідіотській червоній шапці — її за десять миль видно, ту шапку.

Я вийшов з дверей і рушив кам’яними сходами назустріч Фібі. Я тільки не розумів, на якого біса вона тяґйй 8 собою оту здоровенну валізу. Фібі саме переходила П’яту авеню й несла валізу — таку величезну, як тюрма. Цупить, аж надривається. Коли я підійшов ближче, то побачив, що то — моя стара валіза, яка була в мене ще в Гутонській школі. Ніяк не міг дібрати, на якого дідька вона її тягне.

— Гей! — гукнула Фібі, підходячи ближче. Аж захекалася від отієї дурної валізи.

— Я думав, ти вже не прийдеш, — кажу. — На біса тобі здалася ця валіза? Мені не треба нічого. Я їду, як є. Навіть саквояжів не забиратиму з вокзалу. Що ти сюди напхала?

Фібі поставила валізу.

— Свої речі,— каже. — Я їду з тобою. Можна? Добре?

— Що-о? — кажу. Я ледве не скопитився, коли вона про це сказала. їй-богу, ледве не скопитився. Аж голова обертом пішла — ось-ось, думаю, знову знепритомнію.

— Я спускалася вантажним ліфтом на чорному ході, щоб Чарліна не бачила. А валіза не важка. Тут тільки дві мої сукні, капці, білизна, шкарпетки та ще деякі дрібниці. Спробуй сам. Вона не важка, спробуй… Можна мені з тобою, Голдене? Можна, га? Прошу тебе?

— Не можна. І стули писок!

Мені здавалося, що зараз тільки брик! — і впаду мертвий. Я зовсім не хотів кричати: «Стули писок!» — але мені раптом здалося, що зараз я впаду — і вже не встану.

— Ну чому не можна? Будь ласочка, Голдене, я тобі не заважатиму, я тільки поїду з тобою, і все! Якщо не хочеш, я навіть не братиму з собою одежі. Я візьму тільки свій…

— Нічого ти не візьмеш! Бо нікуди не поїдеш. Я поїду сам. І стули писок!

— Ну Голдене! Прошу тебе, візьми й мене! Я буду така… така… така… Ти й не…

— Ти нікуди не поїдеш! Стули, кажу, писок! Віддай валізу! — Я забрав у неї валізу. Ще хвилина, і я, мабуть, ляснув би її по обличчю. Ледве стримався. їй-богу.

Фібі заплакала.

— А я думав, ти збираєшся грати у виставі! — кажу. — Думав, гратимеш роль Бенедікта Арнольда. — Говорив я з нею люто, грубо. — Що це ти собі намислила? Не хочеш грати у шкільній виставі, чорт забирай?!

Після цього Фібі заплакала ще гіркіше. Я аж зрадів. Раптом мені захотілося, щоб вона всі очі собі виплакала. Я вже ненавидів її. По-моєму, я так лютував на неї через те, що вона ладна була відмовитись від ролі в п’єсі, аби лиш поїхати зі мною.

— Ходімо, — сказав я і рушив сходами знов до музею. Здам, думаю, оцю дурну валізу, яку Фібі притягла з собою, в гардероб, а о третій годині, коли закінчаться уроки, вона забере її по дорозі додому. Не цупитиме ж вона валізу з собою в школу! — Ходімо! — кажу. — Ходімо!

Та Фібі не зрушила з місця. Стоїть, каналія, і не хоче йти за мною. Тоді я пішов до гардеробу сам, здав валізу й вернувся. Фібі так само стояла внизу на тротуарі, але, коли я підійшов до неї, відвернулася. Це вона вміє, каналія. Тільки що-небудь не до її — відразу до тебе спиною.

— Я вже нікуди не їду, — кажу. — Передумав. Годі розпускати нюні, й стули писок. — Найсмішніше те, що вона вже й не плакала. Але я однаково сказав — про всяк випадок. — Ходімо вже. Я проведу тебе до школи. Ходімо ж! А то спізнишся.

Фібі навіть не озвалась. Я спробував був узяти її за руку, але вона не далась. І все відвертається, каналія.

— Ти обідала? — питаю. — Ти вже обідала?

Мовчить, не відповідає. Тільки раптом як зірве з голови червону мисливську шапку — ту, що я їй подарував, — та як жбурне мені просто межи очі! А тоді круть — і знов повернулась до мене спиною. Слухайте, я трохи не луснув, однак сказати нічого не сказав. Тільки підняв з землі шапку й запхав собі до кишені.

— Ходімо, чуєш! — кажу. — Я проведу тебе до школи.

— Я до школи не піду!

Я вже й не знав, що їй на це відповісти. Уявляєте, стою і не знаю, що їй, каналії, сказати!

— До школи тобі доведеться піти, — озиваюся нарешті. — Ти ж бо хочеш грати у вашій виставі, правда? Хочеш бути Бенедіктом Арнольдом, правда?

— Не хочу!

— А я кажу — хочеш! Ну, звісно, хочеш! Не стій, ходімо! По-перше, я нікуди взагалі не їду. Слово честі. Я йду додому. Як тільки ти вернешся до школи, я піду додому. Спершу катну на вокзал, заберу саквояжі, а тоді відразу просто…

— А я тобі кажу, що до школи більш не піду! — знову своєї Фібі. — Роби собі що завгодно, а я до школи більш не піду. І стули писок!

Зроду ще Фібі не казала мені: «Стули писок!» Який жах! Боже, який жах! Це було гірше, ніж лайка. А вона, каналія, стоїть і так само не дивиться на мене. І щоразу, як тільки я пробую покласти їй на плече руку, скидає її.

— Слухай, хочеш погуляти? — раптом кажу я. — Хочеш, підемо до зоопарку? Якщо я дозволю тобі не йти вже сьогодні до школи, а до вечора погуляти, ти викинеш з голови оці примхи?

Мовчить, не відповідає. Тоді я знов за своє:

— Якщо я дозволю тобі пропустити після обіду уроки й піду з тобою гуляти, ти викинеш з голови свої примхи? Візьмешся за розум і підеш завтра до школи?

— Може, й піду, а може, й ні! — відказала вона й раптом кинулася, мов навіжена, через вулицю, навіть не подивившись, чи йдуть машини. Часом вона просто з розуму сходить.

Одначе я за нею не побіг. Я знав, що вона сама піде за мною, і неквапом рушив у бік зоопарку одним боком вулиці, де Центральний парк, а вона, каналія, пішла туди ж таки другим боком вулиці. Йде й голови до мене не повертає. Але я здогадувався, що вона косить на мене очима, — мовляв, чи ж і він іде? Одне слово, отак ми й простували всю дорогу до зоопарку. Тільки коли вулицею проїздив двоповерховий автобус, заступаючи від мене Фібі, якусь мить я не бачив, куди в біса її понесло, і трохи хвилювався. Та коли ми вже дійшли до зоопарку, я крикнув їй через вулицю:

— Фібі! Я йду в зоопарк! Ходімо зі мною!

Фібі й не глянула на мене. Але я здогадався, що вона мене почула, боколи я рушив сходами вниз до зоопарку, то озирнувся й побачив, що вона переходить вулицю і простує за мною.

День видався нікудишній, і людей у зоопарку було небагато. Тільки круг басейну, де плавали морські леви, стояло кілька душ. Я вже хотів був піти далі, але каналія Фібі затрималася, вдаючи, ніби задивилась, як годують левів, — якийсь хлопець кидав їм рибу, — і я вернувся. Непогана, думаю, нагода зрештою порозумітись. Підходжу, стаю позад неї і кладу їй на плечі обидві руки. Але Фібі, каналія, присіла й вислизнула з-під моїх рук! Коли вона впреться, ти її нічим не візьмеш. Стоїть, дивиться, як годують морських левів, а я стовбичу позад неї. Але руки їй на плечі абощо більше не кладу — ще, думаю, дьору дасть! Дивна ця дітлашня. Так і жди, що викине якогось коника.

Коли ми відійшли від басейну з морськими левами, поруч зі мною Фібі йти не захотіла, але й не відставала дуже. Я йду одним боком алеї, вона — другим. Теж не велика радість, та все ж таки краще, ніж іти за милю одне від одного, як доти. Потім ми вийшли на невисоку гірку й трохи подивилися на ведмедів, хоч там, власне, не було на що особливо й дивитися. Тільки один ведмідь і показався — білий, полярний. Другий, бурий, сидів у своїм чортовім барлозі й не вилазив. Виставив свій зад і сидить. Поруч нас стояв невеличкий хлопчик у ковбойському капелюсі на самі вуха й усе канючив у батька:

— Тату, вижени його звідти! Ну вижени!

Я глянув на Фібі, але вона, каналія, навіть не всміхнулася. Самі знаєте, як ця малеча вміє ображатися. Так просто не засміється, ні.

Після ведмедів ми вийшли з зоопарку, перетнули таку нешироку алею в парку, а тоді спустилися в один з отих підземних переходів, де завжди смердить сечею. Він виводив до каруселей. Фібі зі мною все ще не розмовляла, але йшла вже поруч. Я взявся ззаду за пояс на її пальті — просто так, аби подуріти, — але їй це не сподобалось, і вона сказала:

— Забери, будь ласка, руки, якщо не важко!

Фібі ще сердилася на мене. Правда, вже не так, як раніше. Одне слово, ми все ближче й ближче підходили до каруселей, і вже чути було оту дурну музику, яка там грає щодня, — «О Мері, Мері!» Вони крутять цю платівку уже років п’ятдесят— ще відколи я був малий. І це найкраще в каруселях — те, цю музика там завжди та сама.

— А я думала, карусель узимку не працює] — раптом каже Фібі. Це вона, по суті, вперше за весь час забалакала до мене. Видно, забула, що сердиться.

— Це, мабуть, через те, що скоро Різдво, — кажу. Вона нічого не відповіла. Згадала, видно, що сердиться на мене!

— Хочеш покататися? — питаю. Я ж бачив, що вона хоче. Коли Фібі ще була зовсім маленька і ми з Аллі та Д. Б. брали її до парку, вона просто не тямила себе від каруселі. Просто за вуха, бувало, не відтягнеш її від тієї чортової каруселі.

— Я вже завелика, — каже.

Я думав, вона не відповість. Таж ні, відповіла.

— Чого там завелика! — кажу. — Йди. Я тебе почекаю. Йди!

Ми вже були біля самої каруселі. Там каталося кілька дітей, здебільшого малеча, а осторонь сиділи на лавках і ждали батьки й матері. Я підійшов до віконця, де продавали квитки, й купив один каналії Фібі. Купив і даю їй. Вона стояла поруч.

— На ось, — кажу.— О, стривай хвилинку, візьми заразом і свої гроші.— І я простяг їй усі гроші, які в мене залишились.

— Нехай будуть у тебе, — каже вона. — Поки що нехай побудуть у тебе. — Й відразу додала: — Будь ласка!

Знаєте, незручно якось, коли тебе просять: «Будь ласка!» Особливо коли це Фібі чи хтось такий. Страшенно важко на серці стає. Але гроші я все ж таки сховав знову до кишені.

— А ти хіба не хочеш покататися? — питає Фібі і якось дивно так поглядає на мене. Видно було, що вона вже майже не сердиться.

— Може, іншим разом, — кажу. — Я подивлюсь на тебе. Квиток при тобі?

— Ага.

— Тоді йди, а я посиджу отут на лавці. Подивлюся на тебе.

Я сів на лавку, а Фібі рушила до каруселі. Спершу обійшла довкола. Обійшла всю карусель. Потім вилізла на такого великого і облупленого гнідого коня. Нарешті карусель закрутилася, і я побачив, як Фібі поїхала, поїхала… З нею каталося всього п’ятеро чи шестеро дітей, а музика грала «Дим застилав тобі очі». Темп був дуже джазовий, і слухати було смішно. Кожне з дітей намагалося схопити «золоте кільце», каналія Фібі також, і я часом навіть боявся, що вона впаде зі свого чортового коня, але жодного разу до неї не гукнув, навіть не поворухнувся. З дітьми завжди так: коли вже вони заповзялися зловити золоте кільце, то нехай ловлять, краще не заважати. Впадуть, то й упадуть, але краще їм не заважати.

Нарешті карусель зупинилася, Фібі злізла з коня й підійшла до мене.

— А тепер ти прокатайся! — каже.

— Та ні, я просто подивлюся на тебе, — відповідаю. — Краще я посиджу й подивлюся на тебе.— І дав їй ще трохи з її грошей. — На ось. Купи ще кілька квиточків.

Вона взяла гроші.

— Я на тебе вже не лиха, — каже.

— Я знаю. Ну, біжи — зараз рушатиме!

І раптом вона поцілувала мене! А тоді простягла долоню й вигукнула:

— Дощ! Накрапає дощ!

— Я бачу.

А тоді — слухайте, я мало не вмер! — Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол!

— А тобі хіба шапка не подобається? — питаю.

— Поноси трохи.

— Гаразд. А тепер біжи, а то не встигнеш на цей круг. Ще й коня твого займуть!

А вона стоїть, не поспішає.

— Ти мені не збрехав? Ти справді нікуди не поїдеш? Справді потім прийдеш додому? — допитувалась вона.

— Прийду, — кажу. І це була правда. Я їй не збрехав. Я таки вернувся потім додому. — Та біжи ж — кажу. — Рушає вже!

Вона підбігла до каси, купила квиток і в останню мить устигла на карусель. А вгорі знов оббігла весь круг, поки знайшла свого коня. Сіла на нього, помахала мені, і я теж їй помахав.

Слухайте, і раптом линув, мов скажений, дощ! Точнісінько як із відра, їй-богу. Батьки, матері й усі, хто там був, кинулись до каруселі й сховалися під дашком, щоб не змокнути до рубчика. Тільки я залишився сидіти на лавці. Промок до нитки, особливо плечі й коліна. Мисливська шапка мене, звичайно, трохи захищала, і все ж я сидів як хлющ. Та мені було байдуже. Раптом я відчув себе таким щасливим від того, що каналія Фібі все каталась і каталась на каруселі! Сказати по щирості, я мало не заплакав, такий був збіса щасливий. Сам не знаю чому. Мабуть, просто тому, що на Фібі було так приємно дивитись, коли вона все пропливала й пропливала в мене перед очима у своєму синьому пальтечку… Господи, якби ви тільки побачили її в ту хвилину!