Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Петля Нестерова, або як я став бунтівником

ване Карповичу, це що таке? — злякалися мужики, покидали плуги і дивилися в небо. — Господи, хоч не кінець світу? — питали в мене перелякано.

— Та ні, це аероплан. Така штука, на якій людина літає, наче птаха, — заспокоїв мужиків, яких винайняв, щоб зорали вони мені землю. Земля вже трохи підсохла, але й вологи мала ще достатньо, саме час сіяти.

— Іване Карповичу, а хіба можна людині літати? Янголи літають, а куди нам, грішним? — хвилювалися мужики.

— Ну, якби гріх, то Священний Синод би заборонив, але коли сам государ дозволяє і сприяє, то можна людині літати, немає в цьому крамоли, — кажу, а сам аж задивився на той аероплан. Он як він легко летить у небі, наче величезна дзиґа. Щось таке є в тому польоті захопливе. Аби міг, то обов’язково б полетів. Та тільки куди мені. До польотів абикого не допускають, там самі лише офіцери, дворяни. — Ну, хлопці, з Богом, продовжуйте.

Мужики знову взялися за плуги, а я все дивлюся на аероплан. Так от наче летів він точно в бік мого хутора. І наче знижуватися почав. Що за дива? Потім зник за невеличким пагорбом. А невдовзі почув я постріл із рушниці. То мені знак давали, що хтось чекав мене на хуторі. Залишив мужиків і поїхав на Чалому верхи додому. Зазвичай я Чалого впрягав у бричку, але зараз весна, на полі з бричкою зав’язнеш, а верхи хоч де проїду.

Мчав, коли ще один постріл. І ще. Міг би й занервувати, що там відбувається, але ж жив у мене тепер граф Маєвський, людина непогана, але дуже вже схильна до всіляких афектацій, як по-простому сказати, то малахольний трохи. Оце й зараз стріляти в небо почав, наче не знав, що кожен набій грошей коштує. Я йому вистрелив з револьвера, мовляв, почув, їду. А граф знову стріляє. Мабуть, гості якісь важливі, то перед ними вислужувався. Хоч би не поранив їх чи себе.

Я ото їду, дивлюся навколо. Весна вирує, завжди весну я любив, але тепер був сумний. Бо війна насувається, всі про неї тільки й балакають, а я відчуваю, що будуть від неї неприємності. Бо інакше не буває. І для чого та війна? Нехай би з дикунами якимись чи з магометанами, а то ж християнські народи, а будуть один одного вбивати. Це ж проти всіх законів Божих! Тьху!

Це я плюнув, а потім почав очі собі терти, аж кинув повіддя Чалого. Бо побачив, що біля хутора аероплан стояв! Мабуть, той самий, який я в небі бачив! Точно той самий, бо де тут іншому взятися? Оце так дива! Кіньми до мене приїздили, пішки приходили, на велосипеді навіть товклися, машин не один десяток тут уже перебув, а ось аероплан уперше прилетів. Чи, може, просто він упав поруч із хутором? Чув я, що аероплани ті не дуже надійні, частенько розбиваються.

Нагнав я Чалого, сам у бінокль дивлюся. Та ні, бачу, що цілий аероплан, і он авіатор поруч із графом стоїть. А Маєвський аж підстрибує, рушницею махає. От же неспокійна людина Дивлюся, що авіатор рушницю в графа забрав. І правильно. Я бінокль сховав і за кілька хвилин уже був біля хутора.

— Іване Карповичу, Іване Карповичу! Тільки здогадайтеся, хто у нас в гостях! — закричав граф і підбіг до мене, збуджений, із полум’яними очима і слиною на губах. Я нічого не відповів, зліз із Чалого, який трохи перелякано дивився на аероплан, що величезною птахою стояв поруч. Обтрусився і підійшов до гостя — стрункого чоловіка у військовій формі з погонами поручика Той простягнув руку.

— Доброю дня, Іване Карповичу.

— Доброю дня.

— Мене звати Петро Нестеров, чули про такого? — спитав він із делікатною усмішкою. Спитав так, що я зрозумів: чути про нього я мусив. І справді, знайоме прізвище, але що до чого — не дуже пам’ятав.

— Ви вже вибачте, у нас тут сівба.. — почав я, але тут заґелґотів граф, що стояв поруч.

— Та ви що, Іване Карповичу, та це ж знаменитий Петро Миколайович Нестеров, київський авіатор, що восени першим у світі зробив на аероплані мертву петлю! Та про це всі газети писали! Найкращий пілот імперії в гості до нас приїхав! — Маєвський не говорив, а кричав, так розхвилювався. Та і я теж, бо ж справді читав про цього Нестерова, тільки трохи забув.

— Найкращий пілот імперії прибув до її найкращого сищика. У вас знайдеться кілька хвилин для мене, Іване Карповичу? — спитав Нестеров.

— О, та ви у справі прибули! Звісно, знайдеться час, хоч кілька годин! — розійшовся граф, але гість дивився на мене. Чекав на мою відповідь.

— Так, звісно, прошу за мною, — я повів Нестерова до саду. Дорогою думав, що за справа привела його сюди. Якась, мабуть, термінова, бо на аероплані прилетів.

— А що за справа, поручику? — цікавиться граф.

— Климентію Євграфовичу, залиште, будь ласка, нас, — кажу Маєвському, бо йому не можна нічого довірити. Про кожну історію він дізнається лише з моїх слів, а я зайвого не скажу.

— Але Іване Карповичу... — починає трохи ображений граф, та я строго на нього дивлюся. І він залишається у дворі, а ми з Нестеровим ідемо до саду. — Будь ласка, сідайте, чаю?

— Ні, дякую, але ні. Немає часу, — каже поручик і стає серйозним. — Іване Карповичу, я прибув сюди, щоб просити Вас допомогти в одній справі, яка може здатися трохи дивною. Але я читав про ваші пригоди, тож ця справа не буде набагато дивнішою за них. І я знаю про ваші правила, що ви ніколи не беретеся за справу, якщо не знаєте подробиць. То дозвольте докладно розповісти.

Він робить паузу, дивиться на мене. Я киваю, мовляв, згоден слухати. Киваю не так через цікавість, бо останнім часом цікаво мені лише з Монікою, а про справи й думати не хочу, як через повагу до Нестерова, подвигами якого захоплювалася вся імперія. Він же обігнав і німців, і французів, зробив ту мертву петлю, ставши справжнім героєм Як я можу героєві відмовити?

— Так ось, три тижні тому я робив переліт Чернігівською губернію з посадками на польових аеродромах. Після вильоту з-під Новгорода-Сіверського я потрапив у велику хмару, в якій перебував близько двадцяти хвилин. А коли вийшов із хмари, то не зміг з’ясувати свого місцезнаходження, бо місцевість піді мною не відповідала мапі. Таке трапляється час від часу, на жаль, мапи наші не завжди роблять якісно. Та я не хвилювався, почав видивлятися село чи річку, а може, залізницю, які б дали змогу мені зорієнтуватися. Запас палива в мене був, та й приземлитися десь на полі можна було спробувати. Спокійно летів, коли побачив попереду дорогу, вщерть заповнену людьми. Це була велика процесія, я спочатку подумав, що хресна хода. Здивувався, бо ж день був буденний, жодного церковного свята. Я повернув свій «Моран», це літак французького виробництва, до процесії. Збирався вимкнути двигун і почати ширяти на малій висоті, щоби спитати у місцевих, де я. Але коли наблизився до процесії, то побачив щось небувале, навіть дивовижне, — Нестеров знову робить паузу. Серйозним людям завжди важко розповідати про дивні речі.

— І що ви побачили? — допомагаю йому.

— Процесія, що сунула дорогою, не була хресною ходою. Бо жодних хрестів чи ікон, так само, як і жодних священиків. Натомість попереду колони був величезний віз, прикрашений квітами.

— Звідки квіти три тижні тому? Весна ж тільки почалася?

— Можливо, це були паперові квіти, але виглядало досить гарно. Так от, на цьому уквітчаному возі був закріплений стовп, а до стовпа прив’язана дівчина.

— Що? — я дивлюся на авіатора. Якби це розповідав мені граф, я б і уваги не звернув, бо що тільки Маєвський не вигадає. Аби хтось інший, то спитав би, чи не забагато горілки п’є, але розповідав це поручик Нестеров, найкращий авіатор імперії. Він брехати чи вигадувати не стане.

— Так, я сам дуже здивувався, спочатку не повірив власним очам Знаєте, у авіаторів іноді бувають галюцинації, це пов’язано з навантаженнями. Але я бачив те, що бачив. Натовп у кілька тисяч людей, віз у квітах, дівчину в білому одязі, прив’язану до стовпа Побачивши мене, вона почала кричати, рвалася з кайданів. А натовп сприйняв мене чомусь агресивно. Люди лаялися на мене, деякі кидалися камінням Добре, що в них не було зброї. Тим часом дівчина благала врятувати її від наглої смерті. Я крикнув натовпу, щоб відпустили дівчину, погрожував звернутися до поліції. Мені відповідали брудною лайкою, а дівчині затулили рот кляпом Я зробив кілька пострілів з револьвера, звісно, не в натовп, а в повітря, щоб спробувати налякати їх, бо ж бачив, що відбувається щось погане.

— Чому ви так вирішили? Може, це просто якийсь старовинний обряд? — сумніваюсь я. — У Капітанівці, сусідньому селі, там перед початком оранки на поле вивозять вагітну жінку, яка качається по землі голою.

— Для чого це? — дивується Нестеров.

— Вважається, що це збільшує врожай.

— І ви в це вірите?

— Ні, не вірю. Врожай буде більшим, якщо вивезти на поле гній та посадите хороше насіння, урожай залежить від погоди, від того, чи вчасно поле було зоране і засіяне. Багато умов. Але людям простіше вважати, що досить вагітної жінки, чия плодючість перейде в землю. То, можливо, та дівчина на стовпі — це теж було щось подібне?

— Тоді чому вона кричала і благала врятувати її?

— Ну, так, це дивно.

— Але справа не в дівчині, справа у тому, що було далі. — Нестеров хвилюється ще більше. Якось дивно, від захоплення, чи що. Так хвилюється граф, коли вигадує свою чергову побрехеньку. — Я літав над натовпом, я ж думав, що дівчину збираються принести в жертву, якийсь дикий ритуал, якому я мав завадити. То ще раз вистрелив, коли весь натовп почав падати на коліна. От як стояли, так і падали, прямо в багнюку, це ж була весняна дорога з великими калюжами. То люди прямо в калюжі й ставали на коліна. Не береглися. Я не розумів, що діється. Коли краєм ока помітив якусь тінь позаду. Я інстинктивно озирнувся і знаєте, що побачив?

— Лелеку? — намагаюся вгадати я.

— Та ні, які там лелеки! Я побачив... — Нестеров нітиться, кривиться, вагається. — Побачив... Побачив...

— Пане, поручику, та кажіть уже.

— Побачив летючого змія!

Він дивиться на мене і з подивом помічає, що я анітрохи не здивувався.

— І що? — не розумію, в чому тут дивина.

— Як що? Летючий змій! — Нестеров аж на крик перейшов. — Летючий змій!

— Та я зрозумів, — киваю спокійно. — У графа є такий, купив за великі гроші, а жодного разу запустити не зміг, бо всі мотузки сплутав.

— Ні, Іване Карповичу, не той змій! Не паперовий, а живий, справжній! — кричить Нестеров.

— Як живий? — тут уже я дивуюся.

— Лубки про Змія Горинича бачили?

— Отого, що о трьох головах?

— Так! Тут, щоправда, одна голова була, довга така, як у жирафа. Знаєте, що за звір?

— Знаю, граф у журналі «Навколо світу» мені показував картинку. Дебела істота.

— І цей змій дебелий був! Шия наче стовбур дерева, тулуб величезний, завбільшки з бика, крила у розмаху як два моїх «Морани». Уявляєте?

Я мовчу.

— Іване Карповичу? — обережно питає авіатор.

— Летючий змій? — я не приховую сумнівів.

— Так, летючий змій. Я розумію, Іване Карповичу, що це виглядає дивно. Але слово офіцера, я бачив його!

— І він справді літав?

— Ще й як! Він виявляв дива маневреності! Крутився навколо мене, а я ж летів досить швидко! А потім плюнув вогнем.

— Плюнув вогнем? Як на картинках?

— Так, як на картинках. Мені дуже пощастило, що він не влучив. Бо був дуже п’яний.

— Що? П’яний? — я аж принюхався, чи бодай сам гість не перехилив десь зайвого, що ось таке розповідає.

— Так-так, п’яний. Від нього тхнуло бражкою. Навіть не самогоном, а саме бражкою. Я цей запах добре знаю, бо боровся з пияцтвом серед аеродромної команди. Авіація ж справа серйозна, пияцтво тут неприпустиме.

— Тобто цей змій був зеленим? — жартую я.

— Так! Або навіть синім! Він був дуже п’яний, то й не поцілив у мене вогнем. А потім так розкрутився навколо мене, що йому зробилося погано і він почав... — Нестеров ніяково посміхається. — Як би це сказати...

— До Риги поїхав, чи що? —? підказую пану офіцеру, як оминути грубий вислів.

— Саме так, до Риги! Дуже сильно до Риги. Я ледь відвернув аероплан від того лайна! Спробував утекти. Узяв курс на південь, дивився за компасом. Але змій почав мене переслідувати. Десь за хвилину наздогнав і спробував атакувати. Я до того часу перезарядив револьвер і почав розстрілювати змія. Влучив мінімум шість разів, але це його не зупинило, він наче й не помітив моїх куль. Стрімко наближався, атакував згори. Я врятувався лише маневруванням. Себто петляв, наче заєць від хорта. Чудовисько кинулося на мене, пролетіло зовсім близько. Повітряний потік був таким потужним, що мене почало закручувати, я ледь зміг вирівняти літак і на максимальній швидкості намагався відірватися. Але змій знову мене наздогнав. Він літав надзвичайно швидко. Так, наче я стояв на місці. Я зрозумів, що мені не втекти і рано чи пізно змій знищить аероплан. Треба було якось відірватися від чудовиська! То я різко знизився, летів над якимось лісом. Змій знову був поруч. Я узяв ліворуч, потім праворуч, зменшив швидкість, підпустив змія, дочекався, поки він атакуватиме, а сам різко пішов убік, нахиливши «Моран». Цього ніхто зараз не вміє робити, всі користуються лише кермом напрямку, але можна значно ефективніше керувати аеропланом шляхом використання нахилу літака. Так само, як на велосипеді, коли можна повертати лише нахилом, не торкаючись керма Розумієте?

Киваю, бо велосипед у мене був. На ньому прикотив граф, коли його остаточно вигнали з маєтку кредитори. Сам я на велосипеді не їздив, бо вважав це заняттям несерйозним.

— Так ось, я вислизнув з-під самого чудовиська, вислизнув на мінімальній висоті, верхівки дерев були за кілька метрів піді мною. Я розрахував, що важкий змій не встигне зманеврувати і зачепиться за них. Так і вийшло. Він ударився об гілки, його розвернуло і кинуло на стовбури. Я не став дивитися, що там із ним сталося, бо змій міг не дуже пошкодитися і продовжувати переслідування, що було б для мене смертельно небезпечно. Бо і в швидкості, і в маневреності змій був значно кращим за мій «Моран». Думаю, що в мене б не було шансів, якби чудовисько було тверезим! Він би або спалив мене, або просто розтрощив.

Нестеров крутить головою від захвату, я дивлюся на нього і не розумію, навіщо він прилетів сюди.

— Дивовижна історія, але я не розумію, для чого вам знадобився я.

— Мені потрібно, щоби ви знайшли змія і провели підготовку для його захоплення, — каже Нестеров, так спокійно, наче я мушу келих пива в трактирі замовити.

— Захоплення?

— Так, захоплення. Цей змій потрібен нам.

— Кому нам? — дивуюся я, можливо, занадто сильно.

— Імператорському аероклубу, який і фінансує цю експедицію.

— Що? Імператорський аероклуб дав грошей для полювання на летючого змія? — я аж очима блимаю, бо важко мені в таке повірити.

— Так. Звісно, для цього мені довелося переконати керівництво клубу. Але моя доповідь і репутація зіграли свою роль. Мені повірили.

— Але навіщо той змій імператорському аероклубу? — не розумію я.

— Іване Карповичу! Як це навіщо? Та цей змій за своїми показниками перевершує всі літаки світу! Він швидший, маневреніший, піднімає в повітря значно більшу вагу!

— І що з того? — мені аж трохи соромно, що я не розумію, до чого веде авіатор.

— Іване Карповичу, насувається війна. Велика війна Хоча роль авіації зараз недооцінюється, але я можу вас запевнити, що від того, хто буде контролювати повітря, залежатиме, хто переможе. Визнаю, що таку думку не підтримує більшість офіцерів, які віддають перевагу артилерії, кінноті або новій панцерній техніці. Але час покаже, що від авіації буде залежати дуже багато. Той, хто контролюватиме повітря, зможе контролювати і хід війни! Зараз наш авіаційний флот приблизно рівний з кайзерівським. Але якщо ми зможемо використовувати цього змія, то перевага буде на нашому боці!

— Використовувати змія? Як це можливо?

— А як ми використовуємо коней? Їздимо верхи чи запрягаємо у вози.

— Ви хочете запрягати летючого змія?

— Ні, що ви! Але якби засідлати його, примусити підкорятися наказам людини! Змій міг би підняти не одного і не двох бійців!

— Навіщо?

— Вони б могли вести розвідку, а головне — розширити застосування авіації!

— Це як?

— А так, що зі змія можна було б скидати бомби, вести прицільний вогонь по ворожих позиціях, висаджуватися у тилу ворога! За моїми оцінками, змій може підняти біля десяти солдат з амуніцією. Кілька десятків польотів за ніч — і в тилу ворога опиниться дві роти, які зможуть несподівано атакувати. Я намагаюся переконати командування, що не треба використовувати авіацію лише для розвідки, авіація в змозі дати значно більше! Але авіатори зараз обмежені технічними можливостями. Наявні літаки не можуть піднімати достатню кількість зброї, а цей змій може піднімати цілий вантаж бомб! Звісно, у нас є славетний «Ілля Муромець», але змій значно переважає його у маневреності, а ще може летіти дуже тихо, і для посадки йому не потрібна злітна смуга! За його допомогою ми зможемо несподівано атакувати противника! Бомбардувати мости, знищувати штаби! Розумієте, які перспективи?

Перспективи мене лякають. Жодного захоплення, як пан поручик, я не відчуваю, бо ж війна — це смерть. Трупи, кров, бруд. Дякувати Богові, сам на справжній війні не був, але чув розповіді тих, кому довелося воювати у Японську.

— Ви справді хочете використовувати змія у війні?

— Так!

— А чи не буде від цього ганьби правлячому дому? — обережно цікавлюся. — Атож іще почнуть балакати, що азіяти, дикуни, на ведмедях орють, на зміях воюють.

— Яка ганьба? Колись використовували у битвах слонів, досі використовують коней!

— Але змій — це ж чудовисько, — сумніваюся я.

— Переможців не судять. А змій допоможе нам перемогти німців! Один цей змій зможе в короткий термін знищити німецький повітряний флот і забезпечити нам повну перемогу в повітрі! Його пошук — справа державного значення! Хоча, звісно, ми маємо зберігати таємницю. Як для того, щоб про змія не дізналася німецька розвідка, так і для того, щоб бунтівники не почали підбурювати народ Отже, Іване Карповичу, ви допоможете мені знайти і захопити чудовисько в полон?

— Не знаю, я більше звик до злочинів, аніж до чудовиськ.

— Іване Карповичу, я читав, як ви перемогли німецького вервольфа, що пив кров наших немовлят! То досвід поводження з чудовиськами у вас є!

— Ну, одна справа вовкулак, а інша — змій летючий. Я все ж піхота, а не літун.

— Іване Карповичу, я ж читав ваші пригоди з Тунгуським метеоритом, оті залізні колісниці, що відвезли вас далеко-далеко в космос.

— Куди?

— У космос. Далеко за межі нашої планетної системи.

— Це там, де ото слони та черепахи тримають на спинах світ? — згадую я якусь картинку. — Тільки я ніяких слонів та черепах не бачив у тому польоті. Лише темінь і якісь кульки у ній.

— Ось чому, Іване Карповичу, я і повірив, що ви справді літали, а не вигадали. Бо якби вигадували, то щось би дивне, красиве, небувале, а тут темінь та кульки у ній світяться. Вчені вважають, що саме так планети і виглядають з космосу. Отже, у вас, Іване Карповичу, досвід польотів більший, аніж у будь-кого в світі.

— Та ну що ви, де я і де ви, — аж трохи нічуся.

— Так, так, я знаю, що говорю! — наполягає Нестеров. — Ви маєте цінний досвід, ви найкращий сищик імперії, а ще, я впевнений у цьому, її палкий патріот. То зголоситеся послужити нашому Отечеству у важкий передвоєнний час.

Нестеров з очікуванням дивиться на мене. Я його поважаю, справа таки цікава і, здається, багато часу не забере. А ще б непогано мені підправити власну репутацію, бо розповідають про мене багато поганого, що ледь не бунтівник, та інші дурниці. Не може пробачити повітове панство, що от я, мужик, відомий на всю імперію, в газетах про мене пишуть, у журналах друкують, сама Ксенія Пяльцева мені особисто співала, та інше. Найстрашніше чудовисько у наших краях — то жаба, яка душить заздрістю і примушує наклеп робити. От як дізнаються, що не схотів я допомогти Отечеству та імператорському аероклубу, почнуть шипіти, що ворог я чи мазепинець, чи штунда, а може, і шпигун австрійського генштабу.

— Пане поручику, для мене велика честь працювати з вами. Тим більше, на користь любого Отечества, — кажу я, а Нестеров задоволено посміхається.

— Що ж, іншої відповіді від вас і не чекав, Іване Карповичу. То збирайтеся — і вирушаємо.

— Як? Зараз?

— Зараз!

— А аероплан тут залишите?

— Ні, ми на аероплані і полетимо. До польового аеродрому у Кролевці, а там уже поїдемо. Збирайтеся, Іване Карповичу.

Пішов я збиратися, схвильований. Бо ж ніколи не літав на аероплані. Як воно? Наче птахою побути. Аж зрадів, що погодився допомогти.

А граф, як дізнався, що мене до польоту запрошують, і сам став проситися. Але Нестеров пояснив, що аероплан двомісний. Я побіг поцілувати Моніку. Мала пообідала і міцно спала Наказав Уляні Гаврилівні хазяйнувати, а графу охороняти хутір. Уляна Гаврилівна дала торбу з їжею, таке в неї було залізне правило, що без сидора у дорогу не вирушати. Хоч пішки, а хоч аеропланом.

Ось вийшли ми з двору, розвернули залізну птаху.

— Іване Карповичу, як же я вам заздрю! — шепотів Маєвський. — Полетите! Та ще з самим Нестеровим! Та це ж справжня мрія!

— Ви тут, графе, той, наливками не захоплюйтеся занадто, — попереджаю я.

— Ну що, з Богом, — каже Нестеров. — Графе, крутніть пропелер, будь ласка.

— Зараз! — Маєвський стає перед аеропланом, крутить пропелер, Нестеров заводить двигун.

Пропелер починає розкручуватися все швидше. Нестеров щось вичікує, а потім ми рушаємо по дорозі від хутора. Набираємо швидкість, я трохи хвилююся, а потім поштовх і дивне відчуття, що земля зникла з-під ніг. Летимо! Я у небувалому захваті, чую, як калатає серце, дихати важко! Виглядаю з літака і бачу свій хутір десь унизу. Він уже виглядає якимось іграшковим, маленьким.

— Зараз зробимо коло, — кричить мені Нестеров і нахиляє аероплан. Ми починаємо потроху наближатися до хутора. Онде стоїть граф, махає нам руками, такий смішний та маленький, а поруч із ним Уляна Гаврилівна, зовсім крихітна. Он граф біжить у двір, ми ще ближче підлітаємо, аероплан починає хитатися, я нервую, але потім бачу, що Нестеров навмисно так робить, немов махає крилами. І я махаю руками, коли вибігає Маєвський із рушницею і починає стріляти. Це він від надміру почуттів і не в нас, але кричу Нестерову, що треба летіти геть. Оминаємо хутір і беремо на північ. Я дивлюся вниз, бачу знайомі краї, які з такої висоти виглядають геть інакше. Потім починаються краї менш знайомі, а потім тільки здогадуюся, де ми.

І яка, скажу я вам, гарна річ цей політ. На найкращій бричці з найм’якшими німецькими ресорами так не проїдеш, як ото в аероплані! Бо ж дороги в нашому Отєчєстві відомо які, а повітря — то Божа дорога, досконала, як усі творіння Його, що гріхом не зіпсовані. Летиш, наче в люльці колисають тебе, так добре і чудово. А краєвиди які! Знав я, що красиві наші краї. От бував я і в Туркестані, й у Фінляндському князівстві, й у Криму, і в Одесі, навіть десь далеко бував, коли викрала мене зі штабс-капітаном Мельниковим небесна колісниця, але от нічого гарнішого за краї наші не бачив. Коли і поля і ліси і луги, ярки, річки, ставки, гайки, дивишся — і серце радіє від цього Божого дива. Як не жити тут, про що ще мріяти?

Ото за такими думками долетіли швидко, побачив я попереду поле, на якому невеличкий військовий табір був розбитий. Нестеров знижуватися почав. Сіли легенько, наче бджілка на квітку, докотилися майже до армійських наметів, де зустріли нас солдати, що охороняли аеродром. Перед Нестеровим стали струнко, видно, що знали його і поважали. Він же наказав аероплан прикрити брезентом, а сам відвів мене до намету.

— Могли б і далі летіти, але я побоююсь зустрічі зі змієм, яка може закінчитися фатально. То звідси поїдемо, — пояснив мені поручик.

— А на чому? — здивувався я, бо біля намету бачив лише звичайний селянський віз, на якому їздити герою імперії не личить.

— На возі.

— Ви — і на возі? — я уявив поручика, що сидить у соломі звісивши ноги, і закрутив головою, бо повірите в таке не міг.

— Я і на возі. Іване Карповичу, я ріс у бідній родині. Після смерті батька матір вимушена була переїхати до Будинку для вдів. І в кадети я пішов, щоби не сидіти у матері на шиї. То не таке вже я велике цабе, щоб возом не поїхати. Так, і я ж зовсім забув про гонорар.

— Та можна потім.. — почав було я, бо якось соромно мені було з героєм-авіатором за гроші балакати.

— Ні, я ж читав усі ваші оповідки і знаю, що до питання грошей ви ставитеся серйозно. Отже, ось сто рублів авансу від Імператорського аероклубу. Гроші на поточні витрати в мене, бо ми будемо працювати разом Опісля закінчення справи ви отримаєте двісті рублів, якщо змія так і не буде знайдено, і п’ятсот, якщо наша експедиція буде успішною. Ось договір, складений правником аероклубу. Там є пункт про нерозголошення. Я розумію, що вам треба писати про свої пригоди, але до закінчення війни про змія згадувати заборонено. Домовилися?

— Так, звісно. Тільки ж війна ще й не почалася.

— Почнеться. Не цього року, так наступною, — впевнено сказав Нестеров.

Я узяв гроші й усе підписав, потім ми засіли за малу.

— Ось дивіться, Іване Карповичу, я летів з Новгорода-Сіверського. Приблизно ось тут потрапив у хмару, — авіатор тицьнув пальцем. — Коли вилетів, то місцевість навколо відрізнялася від того, що є на мапі. Ось бачите, тут позначені болота й острівці лісу, але там були поля. Була дорога, велика кількість людей, за моїми підрахунками, десь біля тисячі, як не більше.

— Згідно з мапою, тут до найближчого села біля тридцяти верст. Навряд чи люди на таку відстань підуть пішки. То, мабуть, десь поблизу було село чи кілька сіл, не позначених на мапі, — здогадався я.

— Повністю згоден з вами, Іване Карповичу. А ще вдалині я бачив пагорби, а на мапі їх теж немає. То пропоную поїхати на північ і провести розвідку цих країв.

— Що ж, уперед, — кивнув я.

— Підготуйте віз, я зараз, — наказав Нестеров.

Я пішов запрягати двох миршавеньких коней, які удвох не варті були одного мого Чалого. Тільки запряг, коли на віз поліз якийсь мужик у потертому сюртуку та запилюжених штанях.

— Куди це ти зібрався? — строго спитав я, бо нахаб не любив. А потім звернув увагу на обличчя мужика, яке видалося мені знайомим. — Ти хто такий? — уївся я поглядом у незваного гостя. А той засміявся і стягнув з голови картуза з поламаним козирком.

— Не пізнав? — спитав він теж знайомим голосом.

— Пане поручику? — я вже заморився сьогодні дивуватися.

— Він самий. Я ж кажу, Іване Карповичу, що уважно читав усі ваші пригоди. І запам’ятав, як ви там добре маскувалися. Оце й вирішив, що краще поїду мужиком, аніж поручиком. Як, схожий на хлібороба?

— Схожі. Ану дайте руки ваші подивлюся, — роздивлявся і тільки головою крутив. Знов-таки дивувався. Бо ж пана від мужика легше за все по руках відрізнити. У панів пальці тонкі, шкіра біла та ніжна, нігті акуратні. Але ось у поручика руки були мужицькі: долоні великі, у шкіру в’їлося щось чорне, два нігті збиті.

— Петре Миколайовичу, а як ви такі руки зробили?

— О, Іване Карповичу, такі руки у всіх авіаторів, якщо це, звісно, справжні авіатори, а не абищо. Бо ж тільки тоді станеш ти авіатором, коли перебереш двигун свого аероплана та інші механізми, коли знатимеш їх як свої п’ять пальців! От тоді ти авіатор. То руки в нас наче у шоферів чи машиністів. Щоб публіку не фраппірувати, я завжди у лайкових рукавичках ходжу. Ну то що, поїхали?

— Поїхали.

Всілися ми на віз, попрощалися з солдатами, які дивилися тепер на Нестерова й очам своїм не вірили. Покотили на північ. Дорогою Нестеров розповідав усе про аероплани, якими дуже захоплювався. І так же було приємно його слухати, хоч багато чого я не розумів. Але завжди поважав, коли мала людина справу, до якої прикипіла серцем. Дуже важливо таку справу знайти, щоб і ти її любив, і вона тебе любила. Точно як із жінкою. І без справи, і без жінки — погане життя. Ото я подумав про це і спохмурнів, бо ж останнім часом навіть справи мої мене не тішили. Наче і розплутаю все, знайду злочинця, а серце не співає, байдуже йому. Сумував за Ізабеллою. А ще сни погані снилися. Все я хотів утекти кудись, сховатися, гналися за мною якісь вороги. Вранці прокинуся, а на душі погано, і не знаю чому. Тоді біг до Моніки, яка була єдиною мені радістю.

— Про що думаєте, Іване Карповичу? — обережно спитав Нестеров, який, мабуть, помітив мій сум.

— Та про справу, — збрехав я, бо людям чужий сум не потрібен. — А от ви казали, що змій п’яний був. А де питво узяв? Це ж для такого одоробла ціле цеберко потрібне і не одне.

— Та яке там цеберко! Ціла діжка! Їх же і везли!

— Кого?

— Діжки! Три величезні діжки на возах і казани ще. Попереду ото віз, на якому дівчина зв’язана, а потім вози з діжками і казанами, у яких, схоже, куліш якийсь, чи що.

— До пиятики якоїсь готувалися?

— Не знаю. Взагалі-то схоже було на весілля велике, як ото по селах буває.

— Тільки навіть на найбільше весілля по тисячі людей не збирається. Та й наречених до стовпа не прив’язують.

— Тут ви праві, Іване Карповичу. О, дивіться, роздоріжжя, а на мапі його немає.

І справді, онде праворуч дорога відходила, на мапі не позначена. І дорога широка, бруківкою викладена, тільки от травою вже поросла, так наче давно нею не їздили.

— Що ж, поїдемо, подивимося, що за дива, — повернув я коней праворуч і покотив. Десь версти за чотири попереду побачили село. Велике, дворів, може, на тисячу, а може, і більше. Онде церква, а онде панський будинок на горі, дивний такий, на фортецю схожий.

— Скоро сутенітиме, то тут поки заночуємо.

— Добре. Тільки треба дізнатися, що за село і чому його на мапах немає, — нагадав Нестеров.

Біля першої ж хати у селі побачили чоловіка, що сидів просто на землі, витягнувши ноги. Сидів та підвивав, насунувши кашкет на обличчя. Я подумав, що п’яний, такий нічого не розповість, то поїхав далі. Але більше людей не видно було. Спробував стукати у ворота, але жоден не відчинив. Наче поглухли всі.

— Чого це вони так? — здивувався Нестеров.

— Та й сам не знаю, дивне якесь село.

Повернув коней і поїхав до першої хати. Господар її так і сидів під воротами та скиглив.

— Що це за село? — спитав у нього. А він наче й не почув. Довелося зістрибнути з воза, підійти, струснути за плечі, щоб повернути до тями. Так струснув, що аж кашкет із голови впав, і побачив я, що все обличчя в почорнілій крові й синцях.

— О Господи! Хто це тебе так?

— Вони! — чоловік зморено махнув рукою і так гірко заплакав, що мені аж тоскно на душі зробилося. Багато я сліз бачив і розумів, що плаче людина з якогось великого горя, а не просто так. Почекав, поки виплачеться.

— То що це за село?

— Палена Буда, — відповів чоловік. Прошепотів, бо був геть знесилений сльозами. А ще ті синці.

— О, Палена Буда! — кивнув я, наче цю назву знав. — Багатенько ми сьогодні проїхали. А не підкажете, де тут у вас можна заночувати?

— Та ніде.

— Як ніде?

— Ніхто вас не пустить.

— Це чому?

— Тому що чужих наказано не пускати.

— Ким наказано?

— Паном, — чоловік сказав і чомусь знову заплакав.

Я ж здивувався, бо це раніше, ще за кріпацтва, було — що пан скаже, те мужики і роблять. А зараз же кожен сам собі господар. Хто це може наказати не пускати чужих?

— А хто у вас пан?

— Барон Балтика.

— Щось не чув про такого.

— То пощастило тобі, — зітхає мужик.

— Чим пощастило? — не розумію я.

— Тим, що краще його не відати і не знати, пана нашого.

— Злий?

— Гірше.

— Що гірше?

— Не питай! — і знову плаче.

— Слухай, а можна ми в тебе заночуємо? — питаю, бо бачу, що іншої ночівлі ми тут і не знайдемо.

— Робіть, що хочете, — махає рукою господар.

— Ну, ти хоч відійди від воріт. Щоб ми у двір заїхали.

Він підводитися почав, двічі падав. Хитається весь, наче п’яний. Тільки не п’яний, бо ж запаху немає. Дива.

Я ворота відчинив, заїхали ми.

— Що це з ним? — питає Нестеров та киває на господаря.

— Горе якесь, — пояснюю я і сам до господаря звертаюся:

— У хату зайти можна?

— А заходьте, — махає він. У дворі на землю сів і сидить.

Я до дверей, а вони вибиті, з завіс зірвані, до стіни приставлені. І другі двері вибиті. У хаті сірник запалив, а там наче війна була Все перекидане, поламане, плями на підлозі. Кров, чи що.

— О Господи, та що ж тут відбувалося? — шепоче Нестеров, який ліхтариком світить та бачить цей гармидер.

— Ходім за господарем.

Хотіли його до хати завести, а він давай пручатися.

— Ні, не хочу, погано мені там! — каже.

— Та ходімо, хоч поїси з нами, рани ми твої подивимося, а то сконаєш, як собака.

— І добре, хочу я сконати!

Так і не затягли його, залишили надворі. Ледь переконав я його на віз лягти, у солому, бо ж весна, холодно на землі валятися. Ще хотів розпитати, але чоловік лише плакав. То пішли ми з поручиком до хати. Я скіпки запалив для світла, потім пічку. Поставив чавунок на чай, бо самовара в хаті не було. Дістав сидор, який Уляна Гаврилівна у дорогу дала А там і шинка, і огірки солоні, хліб, коржі гречані, сало копчене, яйця варені. Воно-то, звісно, Великий піст, гріх, але ж для подорожніх послаблення. Поїли і вляглися спати. Нестеров на полу біля печі, а я просто на лавці. Він швиденько захропів, а я ото все думав. Не подобалося мені це село. Дивне якесь. І от господар наш. Хто його побив та за що?

Відповідей не було, почав про Моніку думати і сам заснув. Але вночі прокинувся. Це в мене звичка така, що як у незнайомому місці сплю, то кілька разів прокидаюся. Тихенько вийшов з хати, прислухаюся, чи на місці коні. На місці, та чую, наче рух якийсь у сараї. Я туди. Босоніж, земелька холодна, а ще й роса, але ж не мав часу чоботи взувати. Дивлюся, двері відчинені. Я за револьвер схопився, завжди його при собі мав. Наче захрипіло щось, аж коні злякалися, я до сараю заскочив, а там щось як стрибне на мене. Я ледь не вистрелив, кулаком угилив, воно знову хрипить, хитається якось дивно. Тут тільки я дотумкав, що не стрибнуло на мене щось, а я сам наштовхнувся на тіло. Яке висіло зі стелі. Хтось у зашморг поліз!

Я схопив тіло за ноги, підняв, щоб на мотузці не висіло. І стою. Рукою одною поліз, не дістаю до зашморгу. Його б розв’язати треба, бо ж затягнувся. Ніж би сюди. Був у мене один, швейцарський, подарунок графа, ще як у нього гроші водилися, тільки у кошику з харчами залишився. Ще одне лезо в підошві чобота, але чобіт у хаті! От що було робити? Довелося стріляти, щоб врятувати душу християнську. Перебив пострілом мотузку, тіло поклав на підлогу, зашморг із шиї зняв. Прислухався, наче не дихає. Ще в конторі навчився, як надавати першу допомогу. То почав штучне дихання робити.

— Що сталося? — це Нестеров прибіг, прокинувся від пострілу.

— Та ось, поліз у зашморг господар.

— Живий?

— Тихо! — прислухався я. Наче задихав бідолашний.

— Живий. Понесли його до хати.

Тільки занесли, а тут у ворота стукають. Крики, коні тупотять та іржуть. Я вискочив у двір, бачу, що там вершники якісь зі смолоскипами. От у двір заскочили.

— Хто стріляв? Хто стріляв? — кричать російською, тільки вимовляють дивно якось, наче не руські. Та й самі у баранячих шапках, у вбраннях дивних. Увірвалися у двір, наставили на мене рушниці, очима зиркають.

— Ти хто такий?

— А ви хто? — питаю. А один з них як зацідить мене прикладом. Зацідив би, та я присів завчасно, то просвистів приклад у повітрі.

— Ви що робите? — кричу їм, а вони оточують, зараз уже кинуться бити. Револьвер-то в мене є, але в них у кожного по рушниці. Треба краще щось вигадати, аніж стрілянину вчиняти.

— Яз казенного заводу, в Шостці прикажчик! У державній справі тут! За наказом військового командування!

Кричу, наче різаний, брешу аби що, тільки б зупинити їх. Подіяло. Стали вони, щось між собою балакають. Не по-нашому, але десь я таку мову чув. На Кавказі. Вони й самі на тих абреків кавказьких схожі.

— Що тут робиш? — питає той, який бити мені хотів прикладом.

— З товаришем шукаємо поклади глини для військового замовлення. Оце зупинилися переночувати.

— Хто стріляв?

— Я стріляв. Господар наш у зашморг поліз. Я випадково побачив. Треба було рятувати, то кулею мотузку перебив.

— Звідки у мужика револьвер? — питає і дивиться з презирством.

— На фабриці видали. Ми ж у ліси їдемо, щоб було чим вовків відлякувати.

— Куди тобі, свиня, вовка здолати? — питає він презирливо. Я б йому щось відповів, та бачу, що не на часі. Він посміхається, подумав, що злякався я.

— Ану зібралися і геть звідси!

— Так ніч же.

— Геть! Щоб більше і ноги тут не було! Чи канчука хочеш?

Ото не люблю я, коли зі мною так. Але чого в житті навчився, так це того, що завжди думати треба не на один хід уперед. Ось міг я йому зараз відповісти, у бійку влізти, навіть вистрелити, до хати забігти. А далі що? І не сам же я, зі мною найкращий авіатор імперії з важливим завданням То покрутив я головою.

— Канчука я не хочу. Зараз поїдемо.

Пішов до хати. Там чекав Нестеров із сокирою, яку десь знайшов. Хоробра людина, готовий був битися, але нам подвиги зараз ні до чого. Зібралися ми, вийшли у двір. Бачимо, що вершники поруч, чекають. Запряг я коней і поїхали. Вони нас десь із версту проводжали, потім пострілами полякали, наказали більше сюди ніколи не повертатися і поїхали назад до села. Нахабні, озброєні, зі смолоскипами та на добрих конях.

— Хто це такі? І що діється? — спитав Нестеров, який так зблід, що аж уночі видно було. Я теж зблід, так зуби стиснув, що аж відповісти спочатку не зміг.

— Іване Карповичу?

— Не знаю. Нічого не знаю і не розумію. Але щось мені здається, що це якось зі змієм вашим пов’язано.

— Як?

— Не знаю, але змій — диво, і село це — диво. Навряд чи два дива в одних краях ніяк не пов’язані. Ви тут поки почекайте.

Якраз трапився ярок, я звернув із дороги й зупинив віз за кущами.

— А ви куди, Іване Карповичу? — схвилювався Нестеров.

— У розвідку, в село.

— Це небезпечно! Ви ж бачили тих бандитів!

— Бачив, і страшніших бачив. Чекайте тут. Якщо почуєте постріли, то наганяйте коней звідси. Сповістіть поліцію. А як пострілів не буде, то почекайте мене, я швидко.

Зістрибнув я з воза і побіг. Дорогою, бо полем було ще грязько. Сподівався, що вершники ті в засідці не залишилися, вважали, що налякали нас добряче і ми п’ятами накиваємо аж до самого Кролевця, як не далі. Я й накивав, тільки в зовсім іншому напрямку. Добіг до села швиденько, побачив, що у всіх хатах темно, тільки вікна панського будинку на пагорбі горять. Зупинився, щоб дихання заспокоїти. Подумав, що заслаб трохи. Коли в конторі служив, то міг і годину, і дві без зупинки бігти. А тут менше пробіг і захекався.

Ото стояв, дихання заспокоював, коли почув стогони. З того двору, де ми ночувати хотіли. Прокрався поближче, почекав. Господар стогне, а більше наче нікого. Я у двір. Чоловіка під руки і потягнув до хати. Він непритомний був. Знову його побили, весь у свіжій крові. Довелося водою поливати, поки отямився він.

— Це я, не хвилюйся, — прошепотів я, коли побачив, що він очі розплющив.

— Ти? — він вдивлявся, але що там побачиш, коли темно.

— Я. Ночувати в тебе намагався.

— Що ти тут робиш? Вони тебе вб’ють.

— Хто вони такі?

— Нашого пана люди.

— А чого такі нахабні?

— Бо все, що хочуть, можуть творити. З будь-ким. Якщо пан накаже.

— А поліція?

— Поліції ми не бачимо. Не їздить сюди поліція, знає, який тут порядок.

— За що вони тебе побили?

— За те, що чужих пустив. Заборонено це в нас.

— Чому?

— Заборонено, і все. А навіщо ти мене з зашморгу витяг?

— Бо гріх на себе руки накладати.

— А жити, коли доньку єдину на смерть забрали, то не гріх? — аж закричав він, хотів підхопитися, але не зміг, лише застогнав, бо ж добряче його відгамселили.

— Тихіше ти, — я аж на вулицю вийшов, прислухався — Тихо. Повернувся. А чоловік плакав. Не переривав його, чекав, поки виплачеться. Тоді тільки спитав:

— Оці панські, вони не наші наче?

— Не наші. З Кавказу він їх бере, навіть не християни. Щоб віддані йому були і нас ненавиділи, за людей не вважали.

— То це вони тебе першого разу побили? І двері до хати виламали?

— Вони.

— А за що?

— Доньку забирали, — і знову плакав.

— В гарем для пана? — здогадався я. Чув, що за часів кріпацтва було таке, що пани ото псували дівок, скільки хотіли, гареми цілі тримали, наче магометани окаянні. У цьому кутку глухому і зараз, мабуть, так.

— Для змія, — зітхнув чоловік, а я аж підхопився, знову на вулицю вибіг. Тихо.

— Для змія? Для якого змія? — спитав, коли повернувся.

— Для панського.

— Що за змій?

— На пагорбах живе, за селом. Чудовисько прокляте.

— А навіщо йому твоя донька?

— Щоб з’їсти! З’їсти мою Нюсю! — і знову плаче.

— Як з’їсти? — ошелешено кажу.

— А як завжди. Щомісяця йому возять.

— Для чого?

— Щоб не бісився. Бо як не буде дівчини, то нападати починає, хати палить, худобу вбиває, поля толочить. Ото його і заспокоюють.

— Дівчатами?

— Тільки дівчатами, — чоловік далі плаче.

— І що, доньку твою вже віддали?

— Ні, за два дні повезуть.

— На возі до стовпа прикуту?

— Так. Нюсю мою! — і далі плаче.

— А чого саме її?

— Бо нічим відкупитися було. Їм же, абрекам тим, усе одно, кого хапати. То йдуть по дворах. Де знайдуть люди, чим заплатити, там не беруть дівок. А в мене замало грошей було, то забрали. Навіщо ти мене з зашморгу вийняв? Навіщо? Не хочу я жити! — знову заплакав чоловік.

Я ще почекав, потім розпитав про те, де пагорби змієві. Господар розповів. Навіть не спитав, навіщо мені це. Погано йому було. Хотів я спитати, чому не втік він із донькою, але не спитав.

— Ти той, припиняй скиглити. Ще ж два дні є до того, як змій її з’їсть, може, трапиться щось, і донька твоя жива буде.

— Нічого не трапиться. Ніколи не траплялося. Вже мертва вона. Нюсенька моя!

Далі слухати його плач не було в мене сил, то побіг я геть. Повернувся до Нестерова Той зарився в соломі на возі, накрився піджаком з головою.

— Спите, чи що? — тихо шепочу.

— Іване Карповичу, ви! — зістрибнув з воза і ну обійматися! Так зрадів мені, наче давньому другу.

— Чого це ви аж тремтите? — здивувався я. — Спітніли весь! Сталося щось?

— Та ні, нічого, — каже Нестеров якось ніяково.

— А чому тоді такі наче перелякані? — не відступаю я, бо дивно якось. — Бачили щось?

— Та ні, ні, нічого не бачив. Просто той... — Нестеров відвертається. — Я темряви боюся. Панічно. Оце залишився сам, ледь витримав.

Здивувався я, що ось герой імперії, найкращий авіатор Росії, а така дурниця, що темряви боїться. З іншого боку, в кожної людини слабке місце є. Знав я одного бунтівника у Києві, який під кулі ходити не боявся, бомби робив, відчайдух був ще той, а попалився на тому, що боявся жаб. Якось ішов вулицею, а дітлахи жабу надули і через паркан кинули, у бунтівника потрапили. Так він знепритомнів і впав. Підбігли люди, лікаря покликали, той стетоскопом почав тицяти, а в бунтівника револьвер і бомба під сюртуком. Поліцію викликали і схопили. Потім його до Сибіру відправили, на каторгу. Він звідти втік із двома товаришами. У тайзі на них ведмідь напав, так бунтівник зміг у вухо ствол засунути і застрелити. Отак от, жаб боявся, а ведмедя — ні.

— Ви вже вибачте, але нічого з собою вдіяти не можу. Боюся темряви і все, — каже Нестеров.

— Та ну що ви, у кожного свій страх є. А я вашого змія знайшов.

— Як? Де?

— Тихіше, не кричіть. На пагорбах, за селом.

— То поїхали!

— Може, одразу по допомогу поїдемо?

— Ні, я мушу сам змія побачити! Переконатися. А то прийдемо з командою уловлювальною, а там немає ніякого змія. Таку ганьбу не переживу. То спочатку сам побачу. Поїхали!

— Дорогою туди не проїдемо, бо через село, а там абреки ті. Доведеться пішки.

— Пішки так пішки!

Сховали ми воза з кіньми далі у ярку і пішли. Я — попереду, Нестеров поспішав за мною. Борсалися у весняній багнюці, іноді присідали, якщо чули щось підозріле. Вже світати почало, коли вийшли ми до пагорбів, порослих лісом. Сховалися за деревами і сіли перепочити. Я дістав харчі, які завбачливо прихопив із собою.

— Мені якось і їсти не хочеться, — скривився Нестеров. — Дуже хвилююся.

— Я теж, але поїсти треба, воно і заспокоює, і сили надає. А сили нам сьогодні знадобляться. Ось спробуйте, які Уляна Гаврилівна сосиски готує. За німецьким рецептом!

Він сосиску куснув і вже з рук не випускав, поки всю не з’їв.

— І справді смачна! Я такі тільки на Волзі, у тамтешніх німців куштував! — сказав Нестеров, посміхнувся і дістав портсигар.

— Краще не куріть, бо хтозна, що там за нюх у змія.

— І то таке, не подумав, — погодився Нестеров.

А я от подумав, що дивно як. Інший би, якийсь панок без копійки в кишені, образився б, що я його вчу, а тут найкращий авіатор імперії, герой, про якого всі газети пишуть, а сприйняв спокійно. Бо розумна людина залюбки вчиться.

Поїли ми, залишки я прикопав у торішнє листя, почали дертися на пагорби. Не поспішали, тихенько йшли. Знову я перший, а Нестеров за мною, нога в ногу ступав. Придивлялися, прислухалися, обходили острівці снігу, що ще залишалися в лісі, щоб не видав нас слідами.

Потроху видерлися на пагорби, там теж ліс Я на дерево заліз, подивився. Онде село Палена Буда, онде будинок панський, палац цілий, точніше фортеця. Бо ж ровом оточений та мурами високими. Я таких панських будинків і не бачив.

Коли наче кахикнуло щось. Та так потужно, як жодна людина не кахикне, навіть бас із кафедрального хору. Я швидко з дерева зліз, присів.

— Чули? — питає Нестеров пошепки.

— Чув. Сидіть тут.

Мусив я найкращого авіатора держави берегти, то побіг уперед сам. Бачу, що он ліс потроху розступається, кущі густі, цілі чагарники, а за ними наче галявина. Я до землі припав і поплазував. Аби ото літом, так і горя не знав би, а зараз іще голий ліс, приховує погано. То ліз потроху, хвилин п’ять, аж поки досяг кінця кущів. За один приліг і визирнув. Дивлюся — велика галявина А посередині кам’яна буда, складена з величезних брил. Така буда, що ото три вози один на одного постав — і то вмістяться, заїдуть. Будинок чи що? Та тільки вікон немає... Потім дивлюся, наче щось із тої буди висунулося. Палка якась, чи що? Дерево повалене? І тут воно ворухнулося. Я до землі припав, наче маля до цицьки. Вичекав, потім голову підняв і зрозумів, що то хвіст стирчить із буди. Величезний хвіст, метри чотири завдовжки і як нога дебелого дядька завтовшки — на початку. А закінчується вже як рука завтовшки. А на самому кінці китиця, наче ото на булаві.

Я кілька разів очима блимнув, хвіст нікуди не дівся. Здивувався я. Тобто не те щоб я Нестерову не вірив, але все ж не чекав, що справді змій. Який же він розміром, якщо тільки хвіст он такий? Важко й уявити...

Тут мене аж заціпило. Бо якось я спочатку уваги не звернув, а зараз придивився і побачив, що біля входу до буди, збоку трохи, валялася ціла купа різного сміття. І з того сміття стирчали кістки. Та не просто кістки, а людські кістки! Я б іще, може, сумнівався, чи точно людські, але там же й черепи були. Людські. Частково потрощені, але впізнавані. Я рахувати їх почав, десь на третьому десятку зупинився, бо почало мене нудити. Я-то багато чого бачив і коли в конторі служив, і потім, але щоб ось так кістки та черепи людські в купі валялися!

Хотів назад лізти, подалі від цього жаху, але зупинився, бо не про все ж дізнався. Виліз із кущів і тихенько побіг по галявині, чорній, бо вся трава на ній була випалена Побачив кілька возів із діжками, вже порожніми. Мабуть, вихиляв змій, ще не забрали їх. За будою була така собі дорога, кілька десятків метрів пласкими кам’яними брилами вимощено. Мабуть, тут змій розгін брав, як ото гусак, коли злітає. А он віз зі стовпом стоїть. Квіти зів’ялі і кров почорніла на них. Жах. Я знову втекти хотів, але ж і зараз не про все ще довідався. Підійшов до буди, почав тихенько дертися нагору по кам’яних брилах. Складена була щільно, ані шпарини, створювала таку собі печеру, де чудовисько ховалося. Виліз на буду змієву, роздивився навколо, вже злізати хотів, коли рух усередині почувся. Я прислухаюся, намагаюся зрозуміти, що воно там відбувається, а тут голова. Завбільшки з коров’ячу, тільки ото посередині наріст якийсь, наче в півня гребінь. І не червоний, а сірий. Голова з печери визирнула на довгій шиї та як чхне. Я сіпнувся від чхання того, а нога стояла на ребрі брили, мохом порослої, поточилася. Як гепнуся я з розгону. Вдарився, вилаявся і завмер. Голова так неквапливо розвертається і дивиться здивовано на мене. Потім питає російською:

— Ти хто такий?

Тут би мені і здивуватися, що чудовисько, а балакати вміє, але зрозумів я, що треба щось робити, інакше пропадати мені. Бо тут же одна паща така, що навпіл мене перекусить, як я оту сосиску, що вранці ми з Нестеровим їли. А ще ж вогнем плюється. І от побачив я, як очі змієві звужувати почалися, як ото у хижака перед атакою. То атакував першим. З усієї сили по носі як вдарю носаком. Що я ще міг зробити? Тільки по носі. Сподівався, що спантеличу звіра, а сам утечу. Вдарив і пострибав, як гірський козел, по брилах. А змій як засичить! Мабуть, таки боляче я приклався!

Тут він плюнув. А я впав, бо чув про слину змієву. Пролетів наді мною шматок вогню, розміром з величенький гарбуз. Аж спину пропік, зовсім поруч пройшов, внизу ударився об кущі, й запалали вони, наче суха солома! Я підхопився і далі побіг, ось уже на землю зістрибнув, а тут земля як затремтить піді мною! Озирнувся я й побачив змія. Такого величезного, що й уявити важко. Я ото в цирку слона бачив, так змій більший був, бо ж у нього крила величезні та хвіст. Підняв їх і біг, наче гусак на бійку. І шию витягнув так само.

Кинувся я щосили до лісу. Тільки у деревах був мій порятунок. І так я побіг, як ніколи не бігав. Нісся кулею і відчував, що трясіння землі наближається. Але я мусив встигнути, мені залишалося кілька саженів, коли чудовисько знову плюнуло вогнем. Я встиг відстрибнути вбік, зробив ще кілька кроків, коли щось вдарило мене, збило з ніг, і я покотився землею, знепритомнівши. Це змій дістав мене своїм крилом.

Отямився від реготу. Чудовисько, величезне та страшне, стояло наді мною і реготало, роззявивши пащу, таку величезну, що я міг би влізти туди до пояса.

— Ну що, піймався? — спитало чудовисько. В нього була погана, нечітка вимова, але зрозуміти можна.

Я думав про револьвер. Він у внутрішній кишені піджака Якось відволікти змія, а потім... А потім я б нічого не вдіяв, навіть діставши револьвер. Хоч усі сім куль випущу, а це одоробло і не помітить! Он яке воно величезне, та мої постріли йому — наче комарині укуси!

— Ти чого бився? Га? — змій уже не реготав, а зробився злий, від чого я аж похолов, бо відчув, що чекають мене страшні тортури.

— Ой, хто це? — подивився я йому за спину, наче там хтось був. Сподівався, що відвернеться він, розгубиться, а я підхоплюся і до лісу чкурну. Смішно було на таке розраховувати, але мені не смішно було. Дурниці, звісно, але що мені залишалося, як не за дурниці хапатися? Іноді буває так, що найбільша дурниця допомогти може. Та тільки не цього разу, бо змій мене лапищею своєю притиснув перед тим як озирнутися. Якби всією лапищею, то розчавив би, наче жука, а то лише кігтем одним із лапи, але так притиснув, що й не сіпнуся.

Побачив змій, що нікого позаду немає, і зовсім розлютився.

— Обдурити мене хотів? Ну, я тобі влаштую! Підсмажу дурника! — голову назад закинув і крекче, слину свою вогняну збирає. Ну, все, думаю, добігався Іван Карпович. І від куль втікав, і від ножів, а ось тут загинути доведеться від цієї зміюки ганебної. Тьху! Щоб про це не думати, почав молитися Господу нашому. Просив вибачити за гріхи тяжкі та допомогти Моніці. Але помолитися не встиг, бо сталося тут диво.

— Стій! Упізнаєш мене? — почув я голос Нестерова.

— Тікайте, Петре Миколайовичу! Тікайте! — закричав я з землі. Мені вже все одно помирати, а він ще врятуватися може.

— Ти хто такий? — питає змій, дещо здивований.

— Не впізнаєш? — зухвало так каже Нестеров. — А я тебе добре запам’ятав, коли об дерева тебе вдарив. Що ж ти, такий великий, а літати не вмієш?

— То це ти був! Ото літав! — здогадується змій.

— Я. Вчив тебе, вчив, та не навчив, дурня!

— Ну, я тобі!

Як побіг змій на Нестерова! А той у куші. І я у кущі. А потім у ліс Біжу серед дерев, а сам відчуваю важкість кігтя зміїною. Ледь не розчавив він мене. Чую, завив. То дерева тріскалися, а то завив змій, лаятися почав. Мабуть, не наздогнав авіатора. От і добре. Бо він мені життя врятував, і я тепер його боржник. Біг далі лісом у бік, де мав знаходитися Нестеров. Там довго шукав його. Знайшов у обпаленому одязі. Виявляється, змій встиг плюнути.

— Дерево взяло на себе головний удар, до мене лише залишки долетіли, але і їх вистачило, щоб ось так обсмалило мене, наче курча, — бідкався Нестеров.

Я йому подякував за порятунок свій, заради якого ризикував він життям.

— Та що ви, Іване Карповичу, ми ж у команді одній, то мусимо один за одного бути! А що тепер?

— Давайте обійдемо пагорби. Нам треба лісу триматися, бо в полі змій нас знищить.

Ми пішли вздовж пагорбів, сподіваючись знайти ліс і ним вийти. Але виявилося, що навколо пагорбів поля, видно все як на долоні. Змій же ширяв над деревами, брудно лаявся і обіцяв нам усілякі тортури. Ми йому не відповідали, щоб не викликати чергові вогняні плювки. Сховалися у ямі, що з’явилася на місці вивернутого з корінням дерева.

— Ви бачили цю міць, Іване Карповичу? — обпалений Нестеров виглядав жалюгідно, але очі його палали захопленням. — Він знищить будь-який літак! Будь-який! Незважаючи на озброєння та вміння авіатора! А тепер уявіть, як цей змій піде в атаку! Впаде з небес на супротивника, когось спалить, когось розчавить, когось розірве навпіл, інші просто втечуть у паніці! А ще ж він може заносити в тил ворога цілі військові підрозділи! Іване Карповичу, з таким озброєнням ми за рік уже в Берліні будемо шампанське пити!

— Він людей їсть! — похмуро кажу я.

— Що? Яких людей? — дивується Нестеров.

— Дівчат, яких йому привозять як данину. Біля печери, в якій він спить, ціла гора з кісток та черепів.

— Не може бути!

— Я на власні очі бачив. Їсть.

Нестеров кривиться, замислюється, потім аж підхоплюється.

— А ми його відучимо. Будемо коровами годувати, яка йому різниця?

— Та, знаєте, як воно людей скуштувало, то корів, може, й не схоче.

— Ну, і нехай. На війні у нас будуть полонені!

— Людей будете чудовиську згодовувати? — жахнувся я.

— Німців! Тевтонів проклятих та їхніх поплічників австріяків!

Я дивився на нього і тільки головою крутив. От що з людьми робиться? Герой імперії, авіатор, тобто передова людина, з освітою, дворянин, чесний та сміливий, бо он поліз мене рятувати, якогось мужика! А тепер спокійно каже, що буде людьми чудовисько годувати. Як таке може бути?

— Іване Карповичу, чого ви зажурилися? Тут радіти треба! Що буде така у нашого Отечества зброя! Зараз схопимо змія, видресируємо, щоб накази виконував, а коли війна почнеться, то в бій! Знищимо за місяць-другий весь німецький повітряний флот, станемо господарями неба і посприяємо розгрому тевтонських варварів!

— Тихіше! — шепочу. Ото більше за все я не люблю, коли людина мріяти починає. Навіть найрозумніша людина як мріяти почне, то вмить берега пускається і такі дурниці ліпить, що борони Боже. Ось Петро Миколайович уже в Берліні зі змієм своїм капітуляцію від кайзера приймає. Тьху!

Тут змій над нами промайнув. Літає над лісом, шукає нас Лаятися припинив, тепер не чутно, де він. Видивляється, прислухається.

— Тихо сидимо, як стемніє, то підемо, — сказав я Нестерову. Домовилися, що будемо чергувати. Хтось спить, а хтось чатує. Я першим на вахту став, дивлюся навколо, інколи змія в небі бачу, ніяк він не вгамується. Згадую гору кісток та черепів. Дівчат. Як оце в нашому Отєчєстві могло статися таке? Чому люди віддавали своїх дітей? Чому не чинили опору? Хоча б до губернії поскаржилися, щоб прислали війська та вполювали чудовисько. А то ні, сидять тихо, платять своїми дітьми! Що з людьми?

Я ото дивувався, а потім згадав, як багато разів бачив, що люди в нас не люди, а худоба. Куди поведеш, туди і підуть. Один чи два з сотні свою думку мають, але й їх залякають, щоб не висовувалися. Свої ж залякають. І терпітимуть до останнього. От можуть терпіти і як дітей у них забирають. І чого так, що ми за народ такий дивний?

Од цих думок зробилося мені гірко і тоскно, щоб далі не мучитися, став я думати про Моніку й уважно дивитися навколо. У лісі було тихо, іноді вгорі пролітав змій, який, коли бачив щось підозріле, плював вогнем. Але ми були сховані добре, проходитимеш поруч — не помітиш, що там вже казати про те, аби на льоту побачити.

— А як же ми його ловити будемо? — спитав Нестеров, коли я його розбудив, бо пора була на чати ставати.

— Думаю, що треба бражки зі снодійним підвезти, — запропонував я.

— То приспати?

— Приспати і зв’язати, потім досвідчену людину покликати, щоб допомогла чудовисько вимуштровувати. Десь так.

— На чому ж таке одоробло везти? — турбується поручик.

— Ну, треба возів склепати побільше, може, почекати, поки дороги підсохнуть. Але треба бути готовими, що змій не підкориться.

— Та ну, левів та тигрів дресирують! Слонів навіть! І змія примусимо служити! Я оце спав і бачив, як я у нього на шиї сиджу і керую, як ото погонич слоном! Ох я літав, такі піруети видавав!

Далі Нестеров ще довго розповідав, як він зі змієм буде німців воювати. Договорився до того, що придумав собі титул Нестеров-Змієборський, яким його государ нагородить, коли побачить військові успіхи. Кажу ж, навіть найрозумніша людина дурнішає у мріях.

Поспав я, поки сутеніти почало. Далі вийшли ми до краю лісу і почекали ще, поки зовсім темно не стало. Я пропонував повертатися до Кролевця пішки, але Нестеров сказав повертатися до воза з кіньми, щоб на ньому швиденько потім поїхати. Ну, то пішли полем. Тихенько, обережно, прислухалися. Кілька разів чутно було, що змій пролітав, а потім припинилося це. Мабуть, заморилося чудовисько. Далі вже спокійніше йшли.

Вже десь неподалік були від воза, коли почув я, наче Нестерова, який за мною йшов, не видно. Озирнувся — і справді немає. Хотів покликати, а потім почув фуркіт. Кінь! Наш? Я тихенько присів і побачив неподалік вершника у місячному світлі По папасі впізнав одного з абреків, які нас із села виганяли. Я сидів тихо, радів, що їхали абреки не в наш бік, не мусили зачепити Нестерова, коли в нічній тиші почулося дзюрчання і характерне кректання. Абреки зупинилися і прислухалися. А що там було прислухатися, коли й коню зрозуміло — авіатор дуже невчасно пішов до вітру. Вони розвернули коней і поїхали прямо на дзюрчання. А Нестеров їх як і не чув. Тільки вже коли були біля нього, спробував утекти, але схопили його. Почали нишпорити навколо, шукати мене. Запалили смолоскипи. Але я вже встиг відбігти, спостерігав на відстані. Думав, що треба пересидіти, а потім утекти і привести сюди поліцію.

— Слюхай! Ти тут, ти бачить! Ми зараз стріляти його, якщо не вийдеш! — абреки поставили Нестерова на коліна, а головний приставив йому до голови револьвер. У землю вштрикнули смолоскипи, щоб добре видно було. — Рахую до три! — крикнув отаман абреків. — Один!

Я дивився на Нестерова. Він нещодавно життя мені врятував, не покинув на поталу чудовиську. До того ж, мій клієнт, за якого я відповідав. Треба було його рятувати, але тут така справа, що зараз вийди я — і руки в абреків розв’язані. Пристрелять нас, кинуть у якесь болото, ніхто і не дізнається, що сталося.

— Два!

А поки я на волі, ці абреки вимушені будуть стримуватися. Бо ж я свідок і можу принести їм багато неприємностей. Навіть не став чекати, коли до трьох дорахує отаман, побіг.

— Три! — почулося за спиною. І постріл Я озирнувся. Я знав, що не вб’ють, і справді побачив, як живого Нестерова вантажать на коня. Біг далі. Розумів, що поручик міг на мене образитися, подумати, що зрадив я його. Але коли повернуся з поліцією, коли врятую, тоді він усе зрозуміє.

Біг цілу ніч, орієнтувався по зірках і десь уже під ранок вибіг на шлях, який мав привести до Кролевця. Там мене підвезли мужики, що їхали на базар, тож невдовзі вже був я у поліцейському відділку. Вимагав зустрічі з приставом. Мене спочатку не хотіли пускати, бо з мужика і городового вистачить, але коли сказав, що я — Іван Карпович Підіпригора, то вмить пропустили. Пристав місцевий руку мені потиснув, попросив автограф.

— Потім! Треба рятувати найкращого авіатора імперії, поручика Петра Нестерова!

— Рятувати? А що з ним? — захвилювався пристав.

Я розповів про абреків пана з Паленої Буди, про змія поки мовчав. Хай краще про такі дива сам Нестеров розповідає.

— То схопили його панські охоронці? — пристав головою закивав.

— Так, охоронці. Поводилися зухвало, дуже я турбуюся за життя та здоров’я славетного авіатора, посланця Імператорського аероклубу!

— Зараз же їдемо! — закричав пристав, він був біля мене, а потім несподівано вдарив. Кастетом, звичайним металевим кастетом, які ото бувають у кримінальників, по голові. Я завалився на підлогу в якомусь кривавому тумані, але не знепритомнів. Відчував, як пристав мене обшукує, знаходить револьвер, читає дарчий напис.

— Точно Підіпригора! Чого ти сюди приліз? Хто тебе сюди запрошував?

Пристав зв’язав мені руки, потім покликав городових. Які злякалися, побачивши мене. На підлозі та заюшеного. Рясно кров текла з голови, аж очі заливала.

— Це, хлопці, відомий шахрай, що називався славетним сищиком Підіпригорою, на якого лише трохи схожий. Ото їздив по повітах і збивав грошву з довірливих людей. До того знахабнів, що оце прийшов у поліцію, хотів з мене видурити сотеньку. Та тільки я не дурень якийсь! Мене не обдуриш! У бричку його, відвезу до Новгорода-Сіверського, там його розшукують.

Підхопили мене і потягли до брички. Там кинули на дно, наче крам якийсь малоцінний, а не людину. І покотив пристав. Коли їхав, зробилося мені погано, бо дуже вже матляло, поспішав гирод. Почав я блювати, то він дверцята відчинив і витяг мене, щоб я на дорогу те робив. Потім назад запхнув і далі поїхав. Наганяв коней щосили. Він наганяв, а я себе лаяв. Бо дурень же! Ну кому, як не мені, провінційну поліцію знати! Що вона геть уся продажна! І на жалуванні у місцевих панів чи фабрикантів. У того ж пана з Паленої Буди! Оце так пошився у дурні Іван Карпович! Недарма кажуть, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить! Тьху!

Поки я ото хвилювався, приїхали ми кудись. Пристав зупинив бричку, дістав револьвер і двічі вистрелив. Після чого став чекати. Цигарку запалив.

— Якого біса вас сюди принесло, Іване Карповичу? — спитав, коли побачив, що опритомнів я.

— Справу розслідував, — хриплю, голова болить, якось каламутно у ній.

— Що за справа?

— Супроводжував героя імперії поручика Нестерова, офіційного представника Імператорського аероклубу. Буде через нас скандал!

— Не сумніваюся, такі люди! — легко погоджується пристав. — Але мені той скандал до сраки. Зникли і зникли, а де зникли — бо-зна. Не в моєму повіті точно. Слухайте, Іване Карповичу, а ото правда, що сама Ксенія Пяльцева для вас співала, коли ви «Зірку Сходу» знайшли?

— Співала. А щодо скандалу, то керівництво Нестерова знає, що ми поїхали до Паленої Буди. То тут нас шукатимуть!

— Та будь ласка! Я всіх своїх людей споряджу, сам з коня добу чи дві не сходитиму, шукатиму дорогих гостей, але не знайду. І от мені дивно, як сама Ксенія Дмитрівна, улюблена співачка государя, якомусь мужику співала? Куди світ котиться?

Пристав закрутив головою, а потім почувся кінський тупіт. Я здогадувався, хто то мчить сюди і не здивувався, коли побачив абреків у папахах.

— Забирайте, — кивнув пристав. Абреки підхопили мене і кинули на коня. — Передайте барону, що я працював і чекаю на нагороду.

Абреки не відповіли і нагнали коней. Поспішали. Промчали швидко селом, здерлися на пагорб, на якому стояв панський будинок, фортеця справжня, оточена ровом та високими мурами. До будинку вів міст на величезних ланцюгах, оббиті залізом ворота були відчинені. Біля них я побачив ще кількох абреків у папахах та зі зброєю. Ми заскочили всередину, і мене скинули на бруківку великого двору, майже площі, на краю якого знаходився панський будинок На мене вже чекали. Якийсь чоловік у розкішному старовинному вбранні й кілька абреків за ним Він уважно дивився, як мене тягли до нього. Хотіли вести, але ноги мене не тримали, то тягли. Потім кинули перед чоловіком, як я зрозумів, тим самим бароном Балтикою.

— Це він? — спитав той пан.

— Він. Товариш того, якого ми спіймали вночі, — відповідали абреки. — Пристав просив передати за нагороду.

— Жадібний, собака. Все йому мало. На ось, відвези йому, — пан відрахував з гаманця кілька купюр, і абрек помчав верхи з грошима.

Пан же придивлявся до мене.

— Ти хто такий? — спитав він. А мене знову знудило. — Приберіть це стерво! У підвал! — образився пан, і мене потягнули. Таки в підвал, довгі кам’яні сходи, потім коридор і темінь, у яку мене кинули. Впав на холодну підлогу. Лежав. Мені було погано, клятий пристав ударив дуже сильно. Якби не була в мене міцна черепушка, то і вбив би.

— Ви хто? — несподівано почувся чийсь голос Я перевернувся горілиць, спробував підвестися, потім намацав стіну, сів до неї спиною.

— Хто ви? — наполягав невидимий незнайомець.

— Іван Карпович, міщанин з Ромен.

— Як ви тут опинилися?

— Де я?

— А ви не знаєте?

— Ні. Якісь абреки схопили мене, побили, притягли сюди. Що їм треба? Хто вони?

— Це люди барона Балтики.

— Хто це?

— Найбільший місцевий землевласник. Йому належить уся земля в Паленій Буді та кількох навколишніх селах. Тисячі десятин.

— Навіщо його люди схопили мене?

— Бо барон не хоче, щоб у села приходили чужі.

— Чому?

— Боїться, що чужі зіпсують його селян.

— Його селян?

— Так, у цих краях кріпацтво досі не закінчилося.

— Як так? Кріпацтво ж сам государ відмінив ще он коли!

— Тут барон єдиний государ. Верст на сорок, як не більше.

— А ви хто?

— Я — вчитель. Із Сум У мене зник брат. Він поїхав сюди, щоб провадити агітацію.

— Бунтівник, чи що? — підозріло питаю я.

— Не бунтівник! Він справедливості хотів! А хоча б і бунтівник, хіба можна за це вбивати?

— А його вбили?

— Вбили. Селяни видали брата, а баронові наймити вбили.

— Оті абреки?

— Вони. Їх тут кілька десятків і вони тримають всіх у покорі і страху.

— А поліція?

— Поліція сюди не лізе, бо пристав отримує від барона щедру нагороду.

— Але я не агітувати приїхав, я поклади глини шукав! Мене за що схопили?

— Барон наказав хапати всіх чужих.

Мені трохи паморочиться. Голова починає боліти. Намагаюся триматися.

— Слухайте, а ви бачили змія? — несподівано питає мій сусід.

— Змія? — вдавано дивуюся я.

— Летючого, розміром з селянську хату.

— Це ви про що?

— Про змія. Я бачив. Він летів якраз наді мною. Величезний та потужний!

— Теж баронів?

— Я не знаю. Не встиг з’ясувати. Мене схопили.

— Давно ви вже тут?

— Четвертий день.

— І що кажуть?

— Нічого. Кинули сюди і наче забули. Тихо, ідуть!

Чую кроки, потім скрегіт засувів, двері відчиняються. Абреки зі смолоскипами. Хапають мене, тягнуть за собою. Намагаюся іти, поступово це вдається. Піднімаємося довго, мабуть, на другий чи третій поверх. Мене заводять у велику залу, освітлену кількома десятками смолоскипів. У залі стоїть стіл, за яким сидить сам барон, його абреки. Онде помічаю і Нестерова, якого одягнули в якусь старовинну форму, гусарську, чи що, в якій він виглядає блазнем. Побачивши мене, поручик злякався. Я ж був увесь заюшений.

— Господи, що це з вами? — хотів кинутися до мене, але абреки не пустили. Вони його щільно так обсіли.

— Таким нам його привезли, — криво посміхнувся барон. — То це ваш товариш?

— Так, це славетний сищик Іван Карпович Підіпригора! — видав мене з головою Нестеров.

— О, той самий мужик, по якому божеволіє вся імперія? — спитав барон, і в його голосі зовсім не було захвату.

— Так, він! — у Нестерова захват був, але слухати його не схотіли.

— Куди котиться світ! — барон закрутив головою. — Дворяни вклоняються якомусь смерду! Золотий голос імперії виспівує для якогось мужика! Тьху! Мужик мусить працювати на пана і дякувати Богові, що не отримав канчуків!

Останні слова барон аж кричить і з люттю дивиться на мене.

— Бароне... — намагається втрутитися Нестеров.

— Ви навіть самі не розумієте, що творите! — кричить Балтика. — Ані государ, ані інші! Дали бидлу волю! Збудували по селах школи та лікарні! Для чого? Мужик мусить боятися, служити і вклонятися, інакше буде бунт! Це доведено багато разів! Я особисто писав кілька листів імператору з вимогою припинити ці ігри з вогнем, закрити лікарні і школи, повернути тілесні покарання, дозволити землевласникам судити і карати мужиків! А імператор відповів мені, що народ його любить і ніколи не зрадить! Маячня! Цей народ — як собаки! Вони підкоряються тобі лише якщо бояться! Згадайте заворушення кілька років тому, коли цей народ палив панські маєтки, вбивав та грабував! Уся губернія палала, усі сусідні повіти! Лише тут був спокій. Жодного заворушення у всіх чотирьох селах і двадцяти семи хуторах, що мені належать! Всі сиділи тихо, а коли приходили чужі й починали воду каламутити, то мужики їх ловили самі або сповіщали мене. І тоді мої хлопці бралися за бунтівників. Ось так! Бо я людішек у кулаці тримаю! Так тримаю, що й не сіпнуться!

Барон підхопився, вирячив очі і кричить на повний голос Він високий, з великою головою і довгими, сильними руками. В нього аж ніздрі роздуваються, так він розхвилювався.

— І як же ви тримаєте мужиків у покорі? — питаю я. Абреки починають мене бити. Я падаю.

— Припинити! — наказує барон. — Підняти його.

Мене піднімають. Барон довго дивиться на мене.

— Як тримаю? Тільки одним можливим способом — жахом. Я жахаю, а їм страшно! — барон гучно сміється та випиває щось із великого срібного келиха.

— І як же ви жахаєте? — питаю я і викликаю гнів барона.

— Затуліть йому пельку! — верещить він, і мені зав’язують на роті якусь смердючу ганчірку.

— Бароне, відпустіть Івана Карповича! — Нестерову і підвестися не дають.

— Поручику, а вам-то що? — дивується барон.

— Іван Карпович — поважний громадянин. Не можна з ним так поводитися!

Барон явно розчарований.

— Господи, я ж кажу, що ми живемо у страшні часи! Дворянин, поручик, захищає якогось холопа!

— Цей холоп служив вірою і правдою Отечеству!

— Холоп мусить робити те, що йому наказує його пан!

— Бароне, ми все-таки у двадцятому столітті і...

— Ви так само хворі, поручику, як і інші, — сумно киває барон. — Не холопи винуваті в тому, що дозволяють себе обдурити всіляким бунтівникам! Такі пани, як ви, винні! Що дозволили холопам підняти голову, забути страх, мати власну думку! Зараз ви не хочете слухати мене, кажете, що я залишився у минулому, що я ворог прогресу, що я не розумію потреб сучасності. Але коли вас почнуть вішати на стовпах, коли вам різатимуть горлянки, коли ваших дочок та жінок будуть ґвалтувати, тоді ви зрозумієте, що помилилися, тоді прибіжите до мене по допомогу, як прибігали сусідні поміщики вісім років тому! Але буде пізно! Бо бидло підніметься! Цей ваш народ — він ні на що більше не здатний, окрім як бути рабами! Якщо дати йому волю, він зчинить різанину, як то було при Пугачові чи раніше. І різанина триватиме доти, поки хтось не візьме владу, не придушить коліном бидло, не залякає, не примусить підкоритися! Так було, так є і так буде завжди!

Барон нависає над столом, вщерть уставленим різними стравами. Поки він говорить, жоден абрек не їсть. Слухають. Після промови барона запановує тиша. Нестеров, мабуть, думає, що б відповісти.

— Заберіть цього смерда. Відвезіть змієві, думаю, він зрадіє.

— Змієві? Для чого? — хвилюється Нестеров.

— На поталу! — регоче барон.

— Ні! Бароне, не треба, я буду скаржитися самому государю, якщо ви це зробите! — кричить поручик. Знову встановлюється тиша. Барон досить довго й важко дивиться на Нестерова, а потім починає реготати. Всі його абреки теж регочуть.

— То ви ще не зрозуміли, поручику? — питає барон, коли досхочу насміявся.

— Що? — нервує Нестеров.

— Ви зможете поскаржитися лише Господу, — барон знову регоче. — Бо я і вас уб’ю. Теж віддам змієві, ви ж за ним полювали?

— Ні, ви не зможете, нас шукатимуть! — кричить поручик.

— І не знайдуть! Хоч я встановлю нагороду тому, хто розповість де ви, виділю всіх своїх людей на пошуки. Як конче потрібно, зможу дати й одного-двох своїх рабів, які зізнаються, що вбили вас, а тіла спалили. Раби радо підуть на шибеницю, бо знатимуть, що їх родини залишилися в мене, і краще виконати мій наказ. Отже, вбивці будуть покарані, а вас пам’ятатимуть як безневинних жертв. Ось і все. Можливо, я навіть сльозу вичавлю з себе на похоронах ваших решток, звісно, якщо змій щось залишить від вас, — барон знову регоче, а потім помічає мене. — Заберіть його!

Схопили абреки, потягнули, я згадав про змія. Найменших сумнівів у мене не було, що вб’є мене чудовисько. То якось треба рятуватися, щось вдіяти, щоб у лапи до вогнепального негідника не потрапити. Тільки що там вдієш, коли тягнуть мене аж чотири озброєних абреки, а в мене руки зв’язані і паморочиться, голова болить?

Витягли у двір, повантажили на віз, куди сіло двоє абреків. Воно два краще, аніж чотири, але в моїх умовах хоч так, хоч сяк. Не вмер Данило, так болячка задавила. Поїхали до зачинених воріт. Їх довго відчиняли. Нарешті виїхали вже на міст, коли хтось закричав: «Стійте! Стійте!» А потім ще щось незнайомою мовою. Хлоп’ячий голос, але впевнений, звиклий керувати. Почувся стукіт копит, і нас наздогнав підліток років п’ятнадцяти, верхи на красивому білому коні. Абреки хлопцю вклонилися.

Хлопець щось сказав і вказав на мене, далі поїхав з нами. Надворі вже було темно, вечір. Я подумав, що цей хлопець може бути моїм порятунком Не знав, як саме, просто інших порятунків не бачив. Він усе роздивлявся мене.

— То ви Іван Карпович Підіпригора? — спитав нарешті.

— Я.

— А чим доведете?

— Спитайте у пристава вашого, який мій револьвер із дарчим написом забрав.

— Усе одно не вірю. Зараз вам іспит зроблю, — і почав хлопак питати мене про мої ж справи. Подробиці, деталі, незрозумілості. Десь питанні на сьомому я й погорів.

— Брехня, не Підіпригора ви, коли цього не знаєте!

Він навіть коня повернув, щоб додому їхати.

— Я знаю, як насправді було! — образився я. — Те, що в журналах друкується, — це мої історії в літературній обробці графа Климентія Осики-Маєвського! Про це чесно сповіщається. І всього, що там граф навигадував, я пам’ятати не можу!

— То в журналі не все друкувалося?

— Зовсім не все. А лише те, що я дозволяв надрукувати, щоб не зашкодити моїм клієнтам А також те, що цензура дозволяла, — я говорив урочисто, щоб вразити малого. І той зацікавився.

— І багато граф вигадував?

— Багато. Уява в нього щедра, частенько доводилося його зупиняти.

— Через цього графа тато і заборонив мені про ваші пригоди читати, — зітхнув хлопець.

— Чому?

— Обурився, що граф на якогось мужика працює. Хотів навіть послати хлопців із дружини, щоб провчили того Маєвського.

— Оцих кавказців?

— Їх. Потім вирішив не ризикувати. Щоб скандалу не було. Тоді якраз ми лікарів прибрали.

— Яких лікарів?

— Та приїхали троє, лікарню в Паленій Буді організовувати. Їм сказано було їхати геть, а вони не послухалися, вперті були. То довелося схопити і змієві віддати. А один із тих лікарів виявився племінником відомого професора у Москві, скандал почався. Ледь владнали справу.

— А змій, звідки він?

Хлопець сміється.

— Добряче ви його роздратували. Навіть боюся уявити, що він з вами зробить.

— Що це за змій?

— Це наш, баронів Балтик, змій! — хвалиться хлопець.

— Купили його, чи що?

— Купили. Це давно було, коли ще господарем тут був татів дядько, Інокентій Генріхович. Розумна була людина, страшенно. Мені про нього папінька багато розповідали. Коли ото пішли чутки про волю для холопів, дядько зрозумів, що це буде кінець. Смерди розбіжаться хто куди, спробуй їх примусити землю для пана обробляти! Піти проти государя, щоб волю не давати, він не міг. То вирішив, що треба якось інакше селян при собі залишити. Найкраще для цього підходив спосіб налякати їх. Самих канчуків тут мало було. То дядько вирішив якесь чудовисько завести. Спочатку їздив до Відня, щоб найняти там рабина, який би голема зробив.

— Кого?

— Голема, велетня, який би став вірним рабом. Але рабин хотів забагато грошей, а дядько жидів не любив, то полаялися вони і не домовилися. Дядько далі шукав, що і як, коли почув про зміїв, що десь на В’ятці живуть. Поїхав туди, якось зміг украсти яйце змієве. Наказав двом дівкам кріпосним його вигрівати, сидіти при ньому вдень і вночі. Ото вони й сиділи, наче ті квочки, аж поки не вилупився змій. Потім ходили за ним, годували молоком та яйцями. Змій ріс Швидко дуже. Уже в два місяці був як гусак, а в півроку як теля. Як рік виповнився, то взяв і з’їв годувальниць своїх.

— Як з’їв?

— Та просто. Перекусив горлянку, а потім з’їв. Апетит мав небувалий. На другий рік став на крило. Тут якраз волю проголосили. Зібралися селяни від пана йти, землю вимагали, а тут змій. Звісно, він тоді не таким здоровезним був, як зараз, але все одно — літає бик цілий. І вогнем уже плювався. Кількох мужиків спалив, кількох навпіл перекусив, і вмить передумали смерди кудись йти. Всі при панові залишилися. Потім дехто намагався втекти, але таких ловили. Дядько дружину завів. Він на Кавказі воював, звідти й набрав бійців. Вони чужі тут були, то служили віддано. Скажеш вбити — вб’ють, скажеш викрасти — викрадуть. Надійні люди! Бо знають, що без пана їх місцеві одразу на вила піднімуть. Дуже вже ненавидять.

Він ото розповідав про абреків прямо при них, наче їх і не було.

— Не боїшся при них балакати?

— А ці нашої мови не знають. У абреків тільки командири по-нашому розуміють, а рядові бійці — ні.

— Чому їх місцеві ненавидять?

— Бо ж абреки їх у кулаці тримають. Б’ють, грабують, жертв забирають.

— Яких жертв?

— Дівок. Раз на місяць змієві дівка потрібна.

— Навіщо?

— Щоб з’їсти. Він сумувати починає, характер у нього псується, починає вибрикувати. Щоб у руках його тримати, приносять йому жертву. Молоду дівчину. Він ото її з’їсть і заспокоїться. Десь на місяць. А потім знову.

— І що, тільки дівчата його заспокоюють?

— Тільки дівчата. Та це ж і добре! Дівок тут вистачає, баби скільки треба народять. А холопи знають, що будь-коли їхню доньку забрати можуть. То сидять тихо, бояться всупереч піти.

— Гріх це, православних людей чудовиську згодовувати.

— У чому ж гріх, Іване Карповичу? Холопи для того й потрібні, щоб панам своїм прислужувати! До того ж, порядок у нас, жодних бунтівників. Іноді зайде якийсь агітатор, так його одразу мужики здають. Бо страх мають! Слухайте, Іване Карповичу, а правда, що вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала?

— Правда.

— Тато її дуже любив слухати. А коли ото дізнався, що вона мужику якомусь співала, то всі платівки спалив! Не любить він вашого брата! — сміється хлопець.

— Та і вас він не дуже-то любить, — зітхаю я. І бачу, що ковтнув гачок мій співрозмовник.

— Чого це? — питає трохи згодом.

— Майбутнього позбавляє, — киваю я.

— Якого майбутнього?

— Славного. При дворі государевому, з нагородами, багатствами та чинами.

— Це як? — губиться хлопець.

— А так. Ви знаєте, чому ми з поручиком у ці краї приїхали?

— Та про змія щось дізнавалися.

— Про змія. За дорученням Імператорського аероклубу мали знайти чудовисько та захопити його.

— Захопити? — регоче хлопець. — Та як же б ви його захопили? Ніколи не захопите, бо змій дуже сильний. І слухає накази тільки мої або батькові!

— І я ж про що! Уявіть, який фурор буде у столиці, коли ви прилетите туди на змієві!

— Навіщо? — хлопець не розуміє, але прислухається уважно.

— Скажете, що це ваш дар государю-імператору! Не простий дар, а коштовний! Бо ж наближається війна, і змія можна буде використати проти німецьких аеропланів! Змій їх легко знищить і перейде на піхоту з кавалерією! Так завдяки змію буде отримана перемога! Уявляєте, як вас государ нагородить? Маєтки, титули, ордени! Все золото світу біля ваших ніг, жінки тільки й мріятимуть, щоб подарувати свою любов князю Славнозміївському!

— А це хто?

— Ви! Князь Славнозміївський, цей титул вам подарує государ разом із десятками сіл і навіть міст!

— Десятками?

— Десятками! Сотнями! Ото закличе вас государ до себе, покаже на мапу і запропонує прикласти вашу долоню. Потім обведе її і всю землю, що під рукою у вас була, подарує у вічне володіння! Сотні тисяч десятин! Та те, що у вас зараз є, то так, дріб’язок, крихти, порівняно з тим, що може бути!

Брехав я натхненно, аж інколи сам вірив, що так і є. Як треба врятуватися, то у що завгодно повіриш.

— Тато не віддасть змія, — кривиться хлопець.

— І я ж про що. Тому й кажу, що він залишає вас без майбутнього.

— Змій потрібен, щоб тримати мужиків у кулаці!

— Ну, по-перше, ви зможете прилітати зі змієм на відпочинок. І наводити тут страх. По-друге, ви ж будете вельможний пан. То за вашим наказом сюди пришлють війська та козаків, відшмагають бунтівників, кого треба — на шибеницю відправлять. Порядок буде, за це не хвилюйтеся. Головне вам вирішити, чи хочете ви блискучого майбутнього, щоб їздити на дорогих машинах із розкішними жінками, щоб бути героєм імперії та стовпом самодержавства, одним із найбагатших людей світу, чи залишитися назавжди тут, у цій провінційній глушині, щоб прожити і померти дрібним повітовим панком.

— Ми не дрібні, ми найбагатші у повіті!

— Але порівняно з тим, скільки може принести змій, всі ваші маєтки — дріб’язок! Ви уявляєте, що таке бути улюбленцем імператора, героєм армії! Та перед князем Славнозміївським генерал-губернатори схилятися будуть!

— Але тато... — зітхає панич.

— Ну, тут уже вам вирішувати... — капаю я отрутою спокуси.

Ми торохтимо полем, зовсім небагато часу — і почнуться пагорби, де змій, смерть моя.

— Допоможіть мені звільнитися, — шепочу я. — Потім витягнемо поручика, сядемо на змія і полетимо до столиці. Там будемо прийняті самим імператором. І коли ви у розпалі своєї слави приїдете додому, батько вам і слова не зможе сказати. Бо будете ви чин! Ген-ген який чин!

— Батько не вибачить мені неслухняності.

— Що ж, тоді тримайтеся його. Барон міцний, проживе ще років двадцять-тридцять. Вам доведеться почекати, щоб стати повновладним господарем. І це якщо батько не почне вас підозрювати і не вб’є, щоб не мати конкурента!

— Я його спадкоємець!

— Ну, він може зробити ще одного спадкоємця, який стане дорослим пізніше. Думаю, що ваш батько і раніше не зупинявся перед убивствами. Як він успадкував маєток свого хитромудрого дядька? Невже у того не було дітей?

Хлопець посміхається.

— А ви розумна людина, хоч і мужик. Про це ж ніхто не знає.

— Він убив дядька? — здогадуюся я.

— Ні, посадив у підвал. Підкупив лікарів, які визнали дядька божевільним. У нього було двоє синів, моїх двоюрідних братів. Один із них був убитий на дуелі, а іншого зарізали розбійники, коли він повертався з Харкова, щоб вступити у права володіння маєтком. Залишалася ще сестра, але для таких випадків є змій.

— Звідки ви це все знаєте?

— Знайшов щоденник дядька, він вів його до останнього дня життя. Там було багато цікавого.

— То, може, треба і вам замислитися про зміну влади у королівстві?

— Ти так хочеш врятуватися, Іване Карповичу? — несподівано питає хлопець, що виявився не таким дурником, як я сподівався.

— Я хочу дворянство, — брешу далі я, бо нічого іншого не залишається. — Щоб ніхто не смів називати мене мужиком, тикати та зневажати!

— Дворянство? — він регоче. — Та ти ж холоп!

— Государ може дарувати дворянство. І подарує, якщо ми привеземо змія. Ти станеш князем, улюбленцем двору, поручик Нестеров очолить весь повітряний флот імперії, а я отримаю дворянство. Здається, непоганий куш, за який варто поборотися!

— Можливо, і так. Але навіщо мені ти? Ти та твій поручик. Я сам візьму змія і полечу до Петербурга!

— Там тебе знищить охорона государя! Тебе сприймуть як нападника, якогось бунтівника!

— Нічого, якось поясню, що й до чого.

— А як ти поясниш, що Імператорський аероклуб посилав за змієм особисто Петра Нестерова та Івана Підіпригору, а потім вони безслідно зникли, а ти явився зі змієм?

— Переможців не судять, — нахабно посміхається він. — В мене буде змій, і це головне, а не те, де поділися якийсь худородний поручик і мужик, що став героєм дешевих журнальчиків!

Він задоволений собою. Дуже. Один з абреків стрибає з воза, я напружуюся, але він просто ховається у темряві, мабуть, пішов до вітру і потім наздожене.

— Ну що, з’їв? — несподівано питає баронятко. І неприємно хіхікає. — Фуфло ти, Іване Карповичу! Я так і думав. Підібрав тебе той граф, зліпив з гівна кулю, зробив знаменитим. Але як був ти ніхто, так і залишився. Дурник, кропив’яне сім’я. Думав обдурити мене, проти батька підняти? Думав, що ото схоплюся я за твої обіцянки і дозволю себе пошити у дурні? Ні! Дулі! Батьком я займуся обов’язково, не вік же йому царювати, але лише тоді, коли вважатиму за потрібне. Не тобі мені вказувати, мужик!

Він сміється, він задоволений собою, він думає, що обдурив мене, луснув, наче горіх. Це дуже непогано, коли ти заколисуєш супротивника, дозволяєш повірити у його перемогу, розслабитися. Тут якраз час діяти, і я був готовий. Бо за час розмови розвернувся у возі так, щоб ноги були по ходу руху. Тепер біля ніг сидить абрек-візник. Його товариш трохи відстав у темряві, а панич упивається перемогою над відомим сищиком Підіпригорою. Саме час діяти.

Я підбираю ноги і з усієї сили б’ю ними у спину візника. Той кулею летить кудись між двох коней. А я підхоплююся і стрибаю на молодого барона, збиваю його з коня, падаю згори і гепаю лобом у ніс Він непритомніє, я вихоплюю револьвер у нього з кобури, на мене стрибає абрек, якому вдалося вбиратися з-під коней. Стріляю першим Абрек падає, я теж, бо його товариш десь поблизу з рушницею. Підповзаю до вбитого абрека, знімаю папаху, чекаю. Наче якийсь рух у темряві, кидаю в той бік папаху. Постріл, абрек видає себе, я стріляю і влучаю, бо він кричить та падає. Знімаю з трупа кинджал. У всіх абреків є кинджали. Ріжу мотузку, якою мене зв’язав ще клятий пристав. О, вже краще. Неподалік стогне молодий барон, намагається підвестися. Постріл. Куля пролітає поруч зі мною. Це поранений абрек. Не влучив. Я вже з рушницею, припав до землі. Витягую ліву руку з револьвером убік і стріляю. Тут же кочуся праворуч, постріл абрека, помічаю, де він, і відповідаю з рушниці. Цього разу, здається, я вбив його. Але не ризикую. Чекаю. Забираю коробку з набоями у абрека В молодого барона набоїв немає, але є маленький браунінг у спеціальній кобурі під лівою рукою.

В мене починає боліти голова І серце калатає. Треба швидко вирішувати, що робити. Рятувати Нестерова Він врятував мене, повівся шляхетно, коли намагався захистити від барона, він мій клієнт, вже майже товариш. Але він у палаці барона, а це справжня фортеця з гарнізоном у кілька десятків абреків. І ще може ж прилетіти змій!

Я згадую про змія і розумію, що з поля треба тікати. Бо якщо чудовисько з’явиться тут, мені не допоможуть ані рушниця, ані пістолети. Підхоплююся, шукаю у темряві коня молодого барона, але знаходжу тільки віз із кіньми. Ну, хоч так. Вантажу на віз тіла вбитих. Не знаю для чого, але не хочу залишати їх у полі. Поспішаю до села. Бачу попереду вогні. У палаці почули стрілянину, мусили послати довідатися, що трапилося. Я звертаю з дороги, їду прямо полем Чекаю, поки промчиться біля десятка вершників. Абреки барона.

Повертаюся на дорогу і скоро опиняюся в селі. Можна поїхати далі, по допомогу. Але у Кролевці нічого не доб’юся. Треба доїхати хоча б до Чернігова А це забере багато часу.

Між тим життя поручика під загрозою. Барон почне нервувати, коли дізнається, що його син загинув. Може наказати вбити Нестерова з помсти. Треба захопити палац. Але сам я цього не зроблю. Вихід тільки один — підняти мужиків. Я починаю бігати по хатах і стукати у двері. Але ніхто не виходить.

— Вони вбили молодого барона! Абреки захопили барона-батька і хочуть його вбити! — тиша. Люди прокинулися, я бачу вогники за вікнами, але бояться виходити. Треба примусити їх вийти. Я біжу на пагорб до церкви. Перелізаю через паркан, бачу, що у дворі все заросло чагарником. Таке враження, що до церкви тут не ходять. Лізу через кущі. Двері до церкви припнуті якоюсь палюгою. Заходжу всередину, знаходжу сходи на дзвіницю, піднімаюся туди і починаю бити у дзвін. Після цього люди виходять. Я біжу до них.

— Абреки вбили молодого барона! А старого захопили в полон! Тепер вони хочуть бути тут господарями! І зараз вони їхатимуть сюди! Вони пообіцяли спалити церкву і зґвалтувати ваших дочок! Всіх! А вам перерізати горлянки! Порятунку не буде, якщо ми не зупинимо їх!

Люди збилися у натовп і дивляться на мене.

— Чого стали? Ви так і будете чекати, поки вас переріжуть, як баранів!

— А що робити? — питає один. Той самий, у якого ми намагалися переночувати. Він питає, а люди перелякано відходять від нього, наче від хворого.

— Беріть зброю!

— У нас немає, — каже він, і люди ще дужче відсахуються від нього.

— А сокири, вила, ножі, коси! Беріть все це!

— Але в них рушниці!

— У нас теж! Я посланець самого государя імператора! Він наказав звільнити всіх селян барона Балтики, дати вам волю! Барон погодився з цим, але абреки не схотіли відпускати вас Вони сказали, що хочуть і далі грабувати вас і ґвалтувати ваших дочок!

— Государ наказав звільнити нас? — питає з натовпу вже хтось інший.

— Так, я привіз указ імператора про ваше звільнення! Государ наказав підпустити вас і дати кожному по десять десятин землі! — я брешу натхненно.

— Государ? Десять десятин? Воля? — лунають голоси з натовпу.

— Так! Хтось хоче піти проти государя? — грізно питаю я.

— Ні! Ні! Ми за государя! — відповідає натовп.

— Тоді до зброї! До зброї! — верещу я, бо бачу, як вогники кінноти піднімаються на сусідній пагорб до палацу барона. — І запаліть смолоскипи, нам нічого боятися, ми государеві люди!

— Государеві люди! Государеві люди! Воля! — натовп розбігається і ось вже чоловіки повертаються, хто з сокирою, хто з вилами, а хтось просто з кийком чи серпом. Запалюються смолоскипи. Нас мусять помітити.

— Вперед, на палац! Бий нечестивих! Бий чужих! — кричу я, і натовп радо це підхоплює. Я кілька разів бачив у Києві погроми. Здебільшого жидівські, але на початку Японської війни був і такий, що били всіх, хто був більш-менш схожий на японців. Я ще тоді зрозумів: ніщо так добре не підхопить натовп, як заклик бити чужих. І ось зараз ці биті та переламані мужики, що боялися і носа показати зі своєї хати, взялися за зброю і пішли на палац, кричали, що вб’ють чужинців, постинають голови і поріжуть на шматки!

Якби барон умів діяти холоднокровно, він би наказав підняти міст і відбивати напад за стінами. Тоді б він переміг, бо натовп важко довгий час тримати в потрібному напруженні. Під ранок мужики б розійшлися по хатах, і їх можна було б брати по одному та виховувати канчуками. Але я сподівався, що барон гарячкуватиме. Він так зневажав своїх рабів, був такий впевнений у їхньому боягузництві, нездатності до опору, що не міг дозволити собі сидіти у палаці і чекати ранку. Та він розжене цих смердів прямо зараз! Нагодує канчуками до крові! Постинає голови тим, хто спробує опиратися!

То барон не став чекати. Онде з воріт огорожі палацу виїхали вершники. Два десятки на чолі з головним абреком. Нагнали коней і заволали свій бойовий клич «Аллах акбар!». Це у магометан значить «Господь — великий», і з цим важко не погодитися, хоч істинного Господа вони і не знають.

— Государ з нами, попереду воля та земля! Переможемо! Знищимо чужинців! Захистимо своїх дітей! Більше жодну доньку не заберуть змієві! Наказ імператора! — закричав я, бо побачив, що натовп злякався і ось-ось побіжить. Вчасно згадав про жертв змія. Мужики стиснули зброю. — Перегородіть вулицю! Ховайтеся за тинами, збивайте вершників з коней і вбивайте! Я застрелю їхнього ватажка!

Мужики викотили поперек вулиці віз, потім ще один, кидали між ними дрова, виламані ворота та тини, щоб перегородити вулицю. У бунтівників це зветься барикада, в 1905 році вони городили такі у Москві. Використаємо досвід ворогів Отечества. Я видихнув і прицілився. Онде з’явилися вершники, вони стрімко наближалися до нас.

— Застрелю будь-кого, хто побіжить! — попереджаю мужиків, вичікую мить і стріляю. Кінь ватажка абреків падає, той котиться по землі, його збивають коні товаришів, я встигаю вистрелити ще раз, а потім падаю, бо абреки дають залп. Стріляю з землі і бачу, як хтось кинув з-за паркану вила і вони встромилися в одного з абреків. Потім хтось кинув дровітню і збив вершника, а он якийсь молодик сам стрибнув із ножем. Його застрелили, але абрека дістав. І ось уже з-за тинів вистрибують мужики і кидаються на ворогів. Абреки стріляють, потім хапаються за шаблі. Я прицільно вибиваю ворогів, у них немає можливості відповісти мені. Он бачу, як наш господар схопив рушницю вбитого абрека і встрелив сам. Невміло, у небо, але другий постріл був вже кращим.

— Не випускати, вбивати всіх! — кричу я і останніх абреків валять з коней.

Вся вулиця завалена трупами. Мені стає страшно, але бачу, що мужики тільки розійшлися і їх уже не зупиниш.

— На палац! Там твоя донька! Ми врятуємо її! — кричу я мужику з рушницею. — Вперед!

І ми сунемо до палацу. Дорогою до нас приєднуються нові люди. У барона ще був шанс. Зачинити ворота, поставити залишок охоронців на стіни і відбиватися. В нас не було драбин, ми б програли. Але барон був занадто переконаний у тому, що його раби ні на що не здатні. То не підняв міст. І ворота не зачинив. Я б зрадів, але я звик не вірити у щасливі подарунки долі. Я згадав великий двір перед палацом. У тому дворі ми будемо як на долоні. Нас можна буде постріляти наче зайців! Барон вигадав непоганий план.

— Стійте! Іменем государя імператора! Стійте! — я ледь зупинив натовп вже у воротах.

— Що? — невдоволено питали мужики, яким не терпілося добратися до пана.

— Стійте! Поверніться до села і привезіть на возах кілька воріт з дворів поближче. Вибирайте міцніші!

— Для чого це! Ми вже у палаці! — кричали найбільш гарячкуваті.

— У палаці? То підіть і візьміть його! — крикнув я їм.

Кілька десятків побігло вперед, і ледь вони вибігли з воріт, як почалася страшенна стрілянина. Я пізнав стрекіт кулемета. О, барон добре озброївся! З тих, хто вибіг, повернулося лише двоє. Поранених та переляканих.

— Везіть ворота! І цвяхів довгих побільше! — наказав я, й цього разу мене послухалися. Частина мужиків побігла вниз, а тим, у кого вже були рушниці, я наказав сховатися у воротах і чекати на випадок атаки. Абреки справді спробували вийти, але їх зустріли таким вогнем, що вони одразу відступили і більше не сіпалися. Побачивши, що зброєю перемогти було важко, барон спробував налякати.

— Смерди прокляті, проти кого повстали! — заверещав Балтика — Зранку тут будуть солдати, і вони розстріляють кожного, хто зараз не здасться своєму пану!

— Солдати справді будуть завтра, але вони прийдуть, щоб арештувати злочинців, які годували православними людьми чудовисько, — прошепотів я, бо не хотів поки відкривати свою присутність. Мої слова прокричав чоловік, у якого ми ночували. Він тепер був весь час поруч зі мною.

— Грицько, це ти голос подав? — здивувався барон. — Ах ти ж сучий сину! Так ти в бунтівники подався! Мало тебе били?

— А тепер не будете! Тепер за нас сам государ! По десять десятин землі дасть! І волю!

— За вас? За смердів? Га-га-га! Ніколи государ за вас не був і не буде, бо холопи ви, і що хочу, те з вами і зроблю!

— А спробуй!

Барон далі лаявся з Грицьком, а мужики важко дихали перелякані. Бо ж барон виявився не у полоні і погрожував страшними карами. Я переконував, що барон збожеволів і пішов проти государя. Грицько це все кричав.

— Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! — як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.

— Не бійтеся, он уже вози їдуть! — підбадьорив я їх.

— А що ті вози? Чули, як стріляють! — шепоче зблідлий Грицько.

— Подивитесь, що таке вози! — сміюся я, але бачу, що товаришам моїм зовсім не смішно. А потім крик дівочий почувся, і Грицько з воріт побіг, я ледь його зупинив. — Куди, вб’ють же!

— То донечка моя, Нюся! — кричить Грицько.

— Твоя, твоя! Вся в матір, красуня, змій таких любить! Але до змія не дійде, я її зараз уб’ю! — барон зареготав, а дівчина скрикнула Грицько борсатися почав, виривався від мене. — І всіх ваших дочок ось так вбивати буду. Вам горлянки різати, а їх воям своїм віддавати на поталу! Усіх!

— Ірод! Негідник! Уб’ю! — закричав Грицько, й інші мужики захвилювалися. А барон давай розповідати, що він із доньками мужицькими робитиме. Хотів барон мужиків розпалити, щоб гнів їм розум запаморочив і побігли вони на смерть вірну. Тільки ні, дурних немає.

— Бароне, нам теж є кого вбивати, бо син ваш у нас! — крикнув я, бо іншого виходу не мав. Дівчина припинила кричати, а Балтика — реготати.

— Це ти, той смерд з журналу? — спитав барон.

— Це смерть твоя, бароне. Якщо хоч волосинка впаде з голови дівчинки, то смерть. І синова, і твоя. Облиш її.

— Ти мене сином не лякай!

— А я не лякаю!

— Я собі стільки синів зроблю, скільки захочу!

— Боюся, що ні.

— Чому це?

— Бо відріжемо ми тобі одне місце, — пожартував я і побачив, що мужики посміхнулися.

— Ах ти ж срака! Ах ти ж лайно мужицьке! — барон аж чергу з кулемета дав, так розізлився. — Це я вам усім повідрізаю! Всім! Раби невдячні! Я вас від змія рятував! А ви так! От зараз прилетить він, зараз він вам влаштує! Дозволю йому всіх дочок ваших забрати та з’їсти! Про це подумали?

Бачу, знову злякалися мужики.

— Ох, бароне, і шахрай ти. Знаєш же, що за наказом імператора змія ми забираємо звідси назавжди! Але ти віддавати не хотів, а тепер лякаєш, брехло собаче.

— Ах ти ж смерд, та я тебе!... — і знову чергу дав.

— Стріляй, стріляй, бароне, чим швидше набої в тебе закінчаться, тим швидше ми тебе візьмемо. Віддам я тебе мужикам, нехай що схочуть, те і роблять із тобою. Знайдете, що зробити, га, хлопці?

— Знайдемо! Віддай його нам! За все відплатить! — загомоніли мужики, та так кровожерливо, що аж мені страшно зробилося.

— Паскуда! Обдурив дурників, наплів про указ государя! А вже ж уранці прийдуть солдати і будуть вішати бунтівників! Ніздрі рвати, тавра на чолі ставити! — верещить барон.

— Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? — кричу йому я. — Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.

— Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?

— Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров — єдина твоя надія на порятунок.

— Ах ти ж смерд! Мені рятуватися не треба, ти сам спробуй врятуватися!

— Спробую, спробую!

Дивлюся, що їдуть уже з села вози з воротами. Наказав набивати ті ворота на вози, спереду, щитом наче. Застукали мужики молотками.

— Ти що там твориш, негіднику! — захвилювався барон. — Тільки спробуй щось зробити! Застрелю поручика!

— Це я ворота збиваю, щоб ти не втік, бароне. А то що ж нам, до ранку чекати? Підемо ми, відпочинемо, поки приїде армія тебе брати. Забивайте ворота! — кричу мужикам.

Вони прибивають ворота до возів, не розуміють, для чого це, але виконують. Зробили три вози, я наказав у них сісти всім, у кого рушниці були.

— А інші вози позаду штовхають! І не боятися куль, ворота все на себе приймуть. А коли довезете до палацу, за моїм наказом вози перекинете вперед Зрозуміло?

Кивають мужики, хто внизу залишився. Тоді я тим, хто у возах, кажу:

— Як виїдемо, то не висовуватися. Лише коли команду дам, тоді стріляти. Тільки за моїм наказом!

— Слухаємо! — кажуть.

— Ну, тоді з Богом! Уперед!

Покотили мужики перший віз із набитими воротами. Викотили його у двір, і зчинилася стрілянина. Барон з абреками набоїв не берегли. Але мужики у возі цілі, бо ворота дубові у два шари я набити наказав. Ось іще один віз викотили, і ще, вишикували і покотили одним фронтом.

— Тварюки! Селюки! Земледери хрінові! — верещить барон і знай собі строчить з кулемета. Де куля знайде щілину, там пролетить. Он один мужик скрикнув та впав, а он інший.

— Вперед, вперед! — кричу, підбадьорюю. — Вперед!

Гримотять вози колесами по бруківці, сунуться вперед, стрілянина не вщухає, як і вереск барона, що січе з кулемета.

— Вогонь! — кричу я, і мужики з возів вилазять з-за воріт та дають залп. Кількох із них зустрічають кулі абреків, але й вони влучають, бо чутно крики посіпак баронових. — Уперед! — даю перезарядити рушниці, й знову залп. Потім ще один, а потім колеса возів упираються в купу меблів, з яких абреки зробили собі барикаду.

— Перекидай! Перекидай! — кричу я. — Ріж кровопивць! Рубай!

Мужики, які штовхали вози, перекидають їх уперед, із них вистрибуємо ми, даємо залп і кидаємося на абреків. У мене в лівій руці револьвер, у правій шабля, в мужиків теж шаблі трофейні або сокири власні.

І почалася тут кривава січа Абреків було менше, але жоден з них не побіг. Всі билися до останнього і билися вміло. Видно, що з шаблями зростали, то сікли мужиків на капусту. Якби я п’ятьох не пристрелив, то бозна, що б було, а тут ще мужики набігли, які вози штовхали, і вже обсіли абреків, по троє, по четверо, жодного не відпустили.

— Де барон? Де барон? — кричу я, бо барона серед загиблих не бачу, і це мені дуже не подобається.

— Він до палацу побіг! — крикнула якась скривавлена дівчина.

— Нюсю! Донечко! — заволав Грицько і побіг до неї, теж скривавлений.

— За мною! — наказав я і побіг до палацу. — Знайти барона! Все обшукати!

Слідом побігло кілька десятків мужиків. Хто з рушницею, хто з шаблею чи кинджалом. Озброїлися хлопці з мертвих абреків.

— Ох ми йому зробимо! Ох він у нас заспіває! Бароне, де ти? — верещали у такій люті, що аж мені страшно, що там про барона казати. Коли як засурмить щось угорі.

І одразу затремтіли мужики, перелякалися.

— Барон змія викликає! Пропали ми! Змій!

Стоять, тремтять, наче осикове листя на вітрі. От же військо! Я переконувати їх не став, побіг до башти. Там гвинтові сходи, забіг ними аж нагору, а двері зачинені. Міцні, дубові. Такі ані плечем не виб’єш, ані ногою. Але ж я філером охоронного відділення багато років пропрацював, і там доводилося не одні двері відчиняти, щоб клієнта не втратити. То поліз у чобіт, дістав із підошви інструмент, подарований колись графом, потицяв трохи в замок. Ото займаюся, чую, як барон сурмить. Хитрий цей барон, здогадався, що його врятувати може. Згадую про змія, і аж зле мені стає. Коли чую я крик якийсь. Відповів змій. Але так, що розсміявся я.

— Тварина п’яна! Мерзотнику! Коли ти вже нап’єшся! — заверещав барон, підтвердивши мою щасливу здогадку.

— Що, бароне, напився ваш хвостатий захисник? — це я вже відчинив двері і вийшов на саму верхівку башти. — І краще не рипайтеся, — я навів на нього свій револьвер і тут тільки згадав, що набої в ньому закінчилися. Але ж барон не міг цього знати.

— Ах ти ж смерд! — Балтика дивився так, наче хотів спалити мене своєю ненавистю. — Думаєш, що переміг! Та змій вас всіх знищить! Вже зранку! А потім війська прийдуть! Тебе першого на шибеницю відправлять!

— Бароне... — я не збирався його вбивати, але барон кинувся на мене. Він був вищий і важчий, а головне, він був роздратований. Я бачив багато бійок і знав, що там вирішує твій настрій. Саме настрій дозволяв слабшим і меншим перемагати. Відчайдушна лють, яка могла перебити і вміння, і силу. Цієї люті в мене не було, але були спокійні навички людини, що звикла рятуватися. Я нічого не думав, тіло саме діяло і діяло миттєво. На цій маленькій місцині ніде було ховатися від барона, а зійтися з ним у бійці я не хотів. Зробив два кроки назад, до кам’яних зубців башти, мить почекав, а потім різко відступив праворуч, щоб опинитися з боку лівої руки барона Він не чекав такого маневру, не встиг зупинитися, з розгону вдарився об зубці, аж перехилився через них. Барон зойкнув, а я підскочив, схопив його за ноги, підняв і штовхнув геть із башти. Барон намагався схопити мене, але я відбив його руки від себе. Він схопився за один із зубців і повис на зовнішньому боці башти.

— Тварюко! Уб’ю! — хрипів він і намагався вилізти, підтягувався на руках, спробував закинути ногу на парапет башти. Але я не давав, пхав його вниз, скидав його ногу, бив по руках. — Смерде! Кропив’яне сім’я! Знищу! Знищу!

Він був сильний, цей барон, він дерся і дерся, він не хотів умирати, а коли зрозумів, що втрачає сили і більше не може висіти, то поліз угору востаннє. Я вперся долонею йому в лоба і почав відштовхувати, а барон тоді несподівано кинув зубець стіни і схопився за мою руку, повис на ній.

— Витягуй! Витягуй! Інакше зі мною полетиш! Холоп! Земледер! Смерд! — барон хрипко реготав і в його напівбожевільних очах засвітилася надія. Але барон не врахував, що в мене дещо є. Наприклад, вільна ліва рука Якою я зміг залізти під сюртук і витягти браунінг, ту іграшкову зброю, що я забрав у вбитого баронятка.

— Витягуй! Витягуй, суко! — хрипів барон, що сунувся вниз по моїй руці. Він спробував схопити мене за голову, за волосся, щоб уже точно видертися, але я сховався за зубцем, правиці моїй було дуже боляче, барон важив багатенько. Але я знав, що ось-ось позбавлюся цього ярма Він знову поліз, у нього закінчувалися сили, він схопився зубами за мою руку, а я нарешті дістав браунінг і вистрелив йому в тім’я. Барон відірвав зуби від моєї руки, перелякано подивився на мене і на браунінг, прошепотів «блядська іграшка» та полетів униз. Там залунали радісні крики мужиків. А я впав на підлогу башти. Рука страшенно боліла, мені аж паморочилося. І я знепритомнів.

Отямився, коли мене вже несли сходами вниз.

— Де поручик? — спитав я.

— Хто? — мужики не розуміли, про що я питаю.

Знесли у двір. Там було багато поранених, вони стогнали, а здорові ходили навколо них і не знали, що робити. Я побачив яскравий, наче в блазня, мундир Нестерова. Підійшов до нього. Поручик був закиданий тілами вбитих абреків та мужиків.

— Дістаньте його! — наказав я і відійшов у розпачі. Я не вберіг найкращого авіатора імперії. Ганьба мені. Я схопився за руку, вона страшенно боліла. Може, і переламана. Але це був дріб’язок порівняно з тим, що загинув Нестеров.

— Пане, а можна нам у підвал? — спитали мужики.

— А що там, у підвалі?

— Там можуть полонені бути. Жінки для баронового гарему. Їх абреки забирали.

— Звільніть їх, — кивнув я.

Мужики побігли, я залишився і подумав, що треба зав’язувати з приватною практикою. Ось мені спочатку розбили голову, а потім пошкодили руку, і це не рахуючи того, що я кілька разів був близький до смерті. Я не маю права так ризикувати, мені треба виростити Моніку. Все, досить, буду сидіти на хуторі та згадувати давні історії. Їх у мене багато, вистачить не на один рік.

— Пане, — переді мною стояв Грицько. Спочатку стояв, а потім упав на коліна і почав ноги цілувати.

— Ти чого? Припини! Припини, я сказав!

— Пане, ти Нюсю мою врятував! Барона вбив! Пане, дякую тобі!

— Який я тобі пан? — обурююся. — Я такий же мужик, як і ти. Піднімися!

— А він живий, — чую я дівочий голос. Повертаюся. То та Нюся, у синцях і засохлій крові, барон устиг її помордувати. — Дихає, — вона вказує на Нестерова.

Я кидаюся до нього, прислухаюся.

— Живий. Живий! — кричу я. Бачу пляму крові на його мундирі. Знімаю. Кілька разів доводилося мати справи з пораненими. Знаю, що треба зупинити кров.

— Дайте я цим займуся! — бачу якогось блідого чоловіка, зовсім не схожого на мужика.

— А ви хто?

— Я полонений барона Сидів у підвалі, здається, ми з вами встигли трохи поспілкуватися. Я лікар, знаю, що робити.

Цей чоловік, скоріше хлопець, років двадцяти п’яти, наказує занести Нестерова у будинок і покласти на стіл.

— Пошукайте, тут десь мусить бути моя валізка з інструментами. Куля залишилася всередині, треба буде робити операцію. — впевнено каже він.

— А де хоч шукати?

— Біля баронового кабінету є таємна кімната. Я там завжди оглядав барона.

Скоро мужики приносять валізу. Лікар наказує нагріти води.

— Поручик буде жити? — хвилююся я.

— Я зроблю для цього все, але гарантувати нічого не можу, поранення важке.

Я кривлюся, потім мене кличуть мужики. Їх зібралося надворі кілька сотень. Навантажили на вози трупи абреків та барона Вже голих, зняли з них усе.

— А це ви куди?

— Свиням згодуємо негідників!

— Ні, не можна. Поховайте їх десь.

— Та вони знаєте, як з нас кров пили! — гомонять мужики.

— Поки живі були, хоч на шматки їх ріжте, але зараз мертві. А ви ж не дикуни якісь, не людожери, а християни. То поховайте їх по-людськи. Це наказ.

Кивають, супроти не йдуть, хоч видно, що не подобається їм моя вказівка.

— А що зі змієм робити? — це Грицько, який усе біля Нюсі своєї стоїть. — Зранку прилетить він, щойно протверезіє.

Бачу, що мужики голови посхиляли, жах аж хвилями іде по натовпу.

— Тікати треба. Забирати родини й тікати! Вб’є нас змій, спалить за барона! — кажуть одні.

— Куди втечеш? До ранку вже недовго. На дорозі змій нас потовче, наче картоплю варену! — жахаються інші.

— Тихо! — кажу я, бо не люблю боятися. Гріх боятися чогось, окрім Господа нашого. Змій? Та чхати на те чудовисько. — Вб’ємо ми змія.

— Як? Та ну ви що? Та його ніхто не подужає...

— Мовчати! Всім залишатися тут, десять людей зі мною. І ти, Грицьку!

Пішли ми до палацу, в підвали. Мусив десь бути арсенал барона. Ідемо коридором, коли бачу я у виблисках смолоскипів плями якісь темні з-під дверей одних. Я туди, щоб подивитися, а Грицько мене за руку хапає.

— Не треба, пане, не треба.

Я подивився на нього, і він руки прибрав. Відчинив я двері, зайшов усередину, а там таке... Вбиті жінки та діти. Півсотні, як не більше! У всіх горлянки перерізані.

— Що це таке? — питаю у Грицька, який один насмілився за мною зайти.

— Гарем Барона та абреків його, — шепоче він.

— Хто їх убив?

— Та самі абреки, щоб нам не дісталися, — каже Грицько. І я б радий повірити, але ж по голосу чую, що бреше він. І кров свіжа, аж парує.

— Не бреши мені, — кажу тихо і дивлюся на Грицька. Той на коліна падає.

— Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

— Господи, що ж ви за звірі?

— Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

— Пане, вибач нас, — це знову Грицько. — Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

— За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! — наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне — ціла діжка пороху. Величенька така.

— Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

— Що це ви робите? — питає лікар, який саме підійшов.

— Як поручик?

— Жити, здається, буде. Кулю я вийняв, кров зупинив. Поки він непритомний, але то не страшно. То що це ви будуєте?

Я йому розповів, а потім сів, бо рука ще більше заболіла. Схопився за неї і стогну.

— Що у вас з рукою? Дозвольте подивитися, — каже лікар.

— Не до руки зараз! Змія вгамуємо, тоді!

— Змія ви можете і не дочекатися. А раптом знепритомнієте? Давайте руку.

Почав її дивитися, піджак зняв і сорочку.

— Що там?

— Важкий вивих плечового суглоба. Зірвали його з місця.

— І що робити?

— Зараз я його на місце вправлю, потім треба буде перев’язати і деякий час берегтися, щоб знову не зірвати. Хто це вас так?

— Барон на моїй руці висів.

— О, барон — дядько дебелий був, — лікар посміхається.

— Як ви до нього потрапили?

— За об’явою. Пропонував роботу, хороша платня. Я приїхав, а він мене у підвал. Його колишній лікар повісився після того, як прожив вісім років у підземеллі, то барон нового собі знайшов. Забрав пояс, усі мотузки, щоб я повіситися не зміг, а лікував барона та його банду.

— Ви ж казали, що вчитель, брата шукали.

— Брехав. Я тут навчився правди не говорити. Слухайте, а як ви будете ото все висаджувати?

— Ґніт є, підпалю.

— Але це ж із ґнотом важко час точно розрахувати.

— Я короткий зроблю.

— Але поруч небезпечно може бути.

— Доведеться комусь ризикувати.

— Це роль смертника.

— У вас є інші варіанти?

— Є, зараз руку вам зроблю і покажу.

Руку він вправив, боляче було, аж кричав я. На плече дошки з обох сторін поклав і перемотав міцно. Правою рукою тепер я і ворухнути не міг.

— А тепер ходімо, покажіть мені арсенал, — сказав лікар.

Я його провів. Він почав нишпорити по полицях, знайшов якийсь механізм Показав його мені.

— Знаєте, що це?

— Я такі бачив у бунтівників, що бомбу робили, — кажу.

— О, та ви і з бунтівниками знайомі?

— Випадково, — брешу. Як він бреше, то чому мені не можна?

— Ну що ж, ви праві, це вибуховий механізм. Його можна поставити на час, але точного часу ми не знаємо, то поставимо на поштовх. Коли змій нападе, поштовх же буде?

— Слухайте, це ж не руку вправляти, це — вибухівка, — нагадую я.

— Розумію, не хвилюйтеся, зараз усе зробимо, — він починає порпатися у механізмі. Вміло і впевнено.

— Звідти такі знання у лікаря? — дивуюся я.

— Погані книжки читав, — сміється він.

— Мені здається, що і про лікаря ви брехали.

Він сміється.

— Брехав. Насправді я приїхав сюди, щоб убити барона Хороший план, залишити бомбу в патефоні, який барон купив. Він збирається послухати платівку, Шаляпіна чи Пяльцеву, а тут вибух.

— Навіщо вам убивати барона?

— Помста Точніше, покарання. Барон убив чотирьох наших товаришів. Двоє з них тікали від поліції й потрапили сюди випадково, ще двоє шукали перших двох. Барон узагалі не чикався. Я думаю, що тут загинуло багато народу. І не тільки наших, але й анархістів, есерів, можливо, ще когось. Але ми карали барона лише за наших товаришів. Та замах не вдався. Більше того, мені навіть не вдалося поїхати з замку. Барон наказав мене вбити. Треба було якось рятуватися, і я згадав про свою медичну освіту, щоправда, незакінчену. Але ж барону потрібен був не мій диплом, а знання, які були. Мені пощастило, бо незадовго перед тим повісився попередній лікар барона То він узяв мене своїм ескулапом. Так я вижив і почав чекати нагоди втекти. Я просидів у підземеллі шість років. Уявляєте?

— Шість років?

— Шість, почався сьомий. Чесно кажучи, я вже думав, що нагоди втекти не буде, що мені доведеться до кінця життя сидіти у підвалі. Ще рік-два, і я б спробував зарізати барона ланцетом та героїчно померти від рук його бандитів. А тут ви, мій щасливий визволитель. Слухайте, а як ви змогли підняти цих селюків? Оцю покірну череду? Я думав, що це категорично неможливо. Бо коли людина терпить, що забирають її дітей, то вона витерпить геть усе! Як ви змогли перетворити худобу на військо?

— Мені треба було рятуватися.

— Так, розумію, але ви могли просто втекти.

— У палаці залишався поручик, він врятував мені життя, і я не міг просто його покинути.

— О, та ви людина слова?

— Я вмію бути вдячним.

— І що ви сказали мужикам?

— Вже не пам’ятаю. Якісь дурниці. У таких випадках головне не що говориться, а як Треба розбурхати людей, розкачати натовп, а потім він уже посунеться сам, наче весняна вода.

— Слухайте, та ви справжній вождь!

— Що з бомбою?

— Готова Але чи впевнені ви, що ми мусимо вбивати змія? Коли я займався поручиком, він щось шепотів про те, що змія треба захопити і відвезти до столиці.

— Не треба, — кажу я.

— Але поручик...

— Змій їсть людей. Дівчат. Він привчений до цього і не змінить своїх уподобань. Змій мусить померти. Тут немає чого обговорювати, — тихо кажу я.

— Що ж, нехай так, ви тут головний. Ходімо, подивимося, як там ваші підопічні.

Ми піднялися нагору, почули стукіт сокир та молотків.

— Господи, це опудало якесь? — дивується лікар.

— Про Троянського коня чули?

— Слухайте, ви демонструєте просто якусь феноменальну обізнаність, як для звичайного міщанина! Здається, ви щось недоговорюєте. Хто ви?

— Ваш рятівник Сподіваюся, що ваша бомба мені достойно віддячить. Давай, мужики, швидше, до ранку дуже небагато часу! Працюємо!

Закінчили вже коли почало світати. Нестеров спав на ліжку барона, я залишив при ньому Нюсю і двох мужиків з рушницями для охорони. А сам із лікарем та мужиками пішов До пагорбів, де жив дракон. Одразу на двох возах попереду нас котилася величезна, збита з дерева подоба людини, метрів у п’ять заввишки і три завширшки. Вже коли виїхали з воріт баронської фортеці, дерев’яну людину зіп’яли на ноги, приробили величезні руки, зроблені з вітряка, на них закріпили кілька рушниць, від яких протягнули мотузки. Мужики дивилися на це диво і крутили головами.

— Не злякається змій, зовсім не злякається! — хвилювалися вони.

— Подивимося, — казав я впевнено, бо що мені залишалося, окрім впевненості?

їхав я на бричці разом із лікарем За нами кілька десятків мужиків верхи, інші пішки. Попереду хиталася на дорожніх ямах дерев’яна людина з великим барильцем Ще на окремому возі була сурма, знята з башти баронівського палацу, і невеличка сигнальна гармата, знайдена в арсеналі барона.

Коли ми були неподалік пагорбів, я наказав зупинитися, залишити дерев’яну людину на відстані й копати окопи. Довелося пояснювати, що це таке, бо мужики не знають. Коли все було готове, наказав сурмити. Змій озвався майже одразу, а невдовзі вже летів із пагорбів.

Дивується, коли бачить нас.

— Що таке? — питає згори.

— Ми зробили богатиря, який уб’є тебе, червак! — кричу я змію.

— Що! Оце опудало? — він регоче, я даю знак, лікар смикає за мотузку, і дві рушниці стріляють у бік змія з рук дерев’яного велетня. — Ах, ти ж так! — обурюється чудовисько. Я розраховував на його гнівливість та поганий характер. Онде він підлітає трохи вгору, а потім починає летіти вниз, набираючи швидкість, наче кібець, що полює на курчат. Лікар знову смикає за мотузку, рушниці в руках велетня ще стріляють, але змій їх не помічає, на швидкості підлітає до дерев’яної людини і збиває її. Нічого не відбувається. Змій насів на збитого велетня і трощить його, зараз кинеться на нас, бачу, як мужики починають вилазити з окопів, щоб тікати, і так само бачу, як лікар падає в окоп. Падаю і сам Лунає вибух. Дуже і дуже потужний вибух кількох пудів пороху, навантаженого в черевце велетня. Не просто пороху, а ще й порубаних цвяхів, що зі свистом розлітаються на всі боки. Чутно рев чудовиська. Я трохи чекаю, а потім обережно виглядаю з окопу. Спочатку нічого не видно, бо дим А потім бачу, що змій лежить на землі Він виглядає жалюгідно. Вибухом йому відірвало одне крило і зламало інше. Він весь посічений осколками, миттю вкрився кров’ю. Але ще живий. Стогне, совається, в нього агонія.

— Гармату сюди! — наказую я.

Гармату на возі підвозять до змія, я цілюся приблизно в серце. Змій не бачить мене, бо його очі висічені рубленими цвяхами. Я запалю гніт. Постріл. Ядро пробиває бік змія, той востаннє смикається і завмирає. Тиша А потім несподіваний крик:

— Наш пан убив змія! Наш пан убив змія! — це почав Грицько, а ось уже волає весь натовп. Мужики валяться переді мною на коліна. — Рятівник наш, пан наш, володар наш!

Я піднімаю руку, і вони замовкають.

— Зараз частина підніметься до змієвого лігва Там залишки ваших дочок, яких він з’їв. Поховайте їх, так само, як і тих жінок і дітей, яких ви вбили у підвалі палацу. А барона та абреків розкопайте, принесіть до палацу і там спаліть. Туди ж відвезіть і тушу змія. Коли приїде поліція, то кажіть, що змій напав на барона та вбив його і його охоронців, але вже перед смертю барон підстрелив з гармати змія і вбив його. А ви сиділи по хатах і тільки дивилися! Мене та поручика не згадувати, зараз ми поїдемо, наче нас тут і не було. Поліція не схоче дізнаватися правди, бо вона їй не потрібна. Все зрозуміло?

Я дивлюся на них, вони стоять на колінах, якісь перелякані.

— Пане, залишайся з нами! — несподівано каже Грицько. — Залишайся! Просимо! Будь нашим паном! Як ми самі? Ми самі не можемо! Нам пан потрібен! Будь ласка! Просимо! — повторює натовп. Я знову піднімаю руку, і всі замовкають.

— Вчіться жити самі. Неволя зробила з вас звірів, то постарайтеся, щоби на волі ви стали людьми. А тепер виконувати все, що я наказав!

За кілька годин я вже сидів на возі, на якому ми приїхали в Палену Буду з поручиком Нестеров досі був непритомний, але лікар казав, що все буде добре. Лікар поїхав із нами. Ми від’їхали кілька верст, коли побачили, як позаду запалав палац барона.

— Я б на вашому місці залишився, — зітхнув лікар. — Ви б могли бути там справжнім царем! Розумієте?

— Тому і не залишився, бо влада — найпотужніша іржа у світі.

— Ну, не знаю, — крутить головою лікар і оглядається. — Господи, досі не можу звикнути до світу білого. У підвалі я майже забув і про сонце, і про небо. Як же тут добре!

— Весна, — погодився я.

Ми їхали далі, Кролевець я вирішив оминути, щоб не зіткнутися з тамтешнім приставом Дорогою опритомнів Нестеров. Спочатку спитав, чи він живий, а потім за змія.

— Немає змія, пане поручику.

— Як немає! — він аж підхопився і застогнав.

— Вбили його, — далі я хотів наплести оту побрехеньку про те, що змій напав на палац, убив барона і сам був вбитий, але не став. Я поважав Нестерова, а людям, яких поважав, намагався не брехати.

— Як убили? Хто вбив? Що сталося? — хвилювався поручик, блідий та слабкий.

— Я вбив. Я. Змій їв людей. Він звик до цього і ніколи б не відмовився. Якби ми привезли його до столиці, довелося б шукати йому такий харч. Це гріх. І я вбив його, щоби той гріх припинити.

Ох і розлютився тоді Нестеров. Лаяв, погрожував військовим судом, проклинав, намагався застрелити. Що тільки не витворяв, лікар його ледь стримував.

— Поручику, ви вже сказали достатньо. Якщо вважаєте, що я винен, звертайтеся до керівництва. Я робив так, як робив, бо вважав, що інакше не можна І готовий за всі свої дії відповідати.

На тому ми з поручиком і розійшлися. Лікар повіз його до лікарні в Конотоп, а я пішов пішки додому. Лише наступного дня під вечір постукав у ворота і злякав Уляну Гаврилівну перев’язаною рукою. Наказав нічого не питати, вмився і зайшов до Моніки. Мала вже спала Я присів поруч, щоб подивитися на неї, та так і заснув.

Потім довго лікував руку, бо ж на землі калікою жити важко. Десь за два місяці мені надійшов лист від Нестерова, у якому той просив вибачення. Писав, що обміркував усе і вирішив, що я вчинив правильно, бо використання змія, що їв людей, стало б ганьбою для армії та імперії, а про це він зопалу не подумав. Наприкінці поручик запрошував до Києва в гості і просив не баритися, щоб встигнути до війни.

Жінки, жінки

ого дня я прокинувся рано й одразу поставив на піч великий чавун, гріти воду. Набрав повну балію, посидів, старанно вимився і ще старанніше поголився.

— Чи збираєтесь куди, Іване Карповичу? — в’їдливо спитала Уляна Гаврилівна, яка раніше такої цікавості не виявляла. — Мабуть, знову до Бахмача, у справах?

— Уляно Гаврилівно, ви штабс-капітан Мельников, щоб ото допити мені вчиняти? — здивувався я.

— Та просто різне люди балакають... — невдоволено сказала кухарка, аж губу закусила.

— А ви менше тих людей слухайте, Уляно Гаврилівно, — сказав їй лагідно, щоб заспокоїти. — А що там у нас зі сніданком?

Сніданок був як завжди смачний. Та ще й кава, до якої Уляна Гаврилівна мене привчила, бо вміла варити її чудово, в німкені-господарки навчилася. Насипала мені, налила, відійшла і сіла така сумна, щось аж шматок у горлянку не ліз.

— Чи помер хто, Уляно Гаврилівно, що ви ото сидите така зажурена?

— А чого мені радіти? Це ж тепер місце нове шукати? А кому каліка потрібна? Під парканом помирати, — каже вона і зітхає, схожа на маленьке покинуте пташеня. Онде і сльози покотилися.

— Уляно Гаврилівно, про мене можна різне сказати, але ще жоден не казав, що я дурень. Так чи ні?

— Ну, так, — киває вона і далі собі плаче.

— А раз я не дурень, то чого б це я від такої чудової кухарки, як ви, позбавлявся? Знаєте, що мені за вас хороші гроші пропонували, хотіли забрати і до Ромен, і до Харкова, але я не погодився, бо ціную руки ваші золоті.

— Та ви-то так, а от при вас хто буде... — зітхає вона.

— Хто б не був, але можу сказати вам точно, що місце тут вам, Уляно Гаврилівно, буде завжди. А ви моє слово знаєте.

Трохи заспокоїлася моя кухарка, навіть сидір на дорогу зібрала і перехрестила, коли у бричку сідав. Поїхав до Ромен. Там спочатку поставив Чалого в конюшню при трактирі, заплативши за два дні, а потім зайшов до найкращого тамтешнього кравця, де чекав мене новий костюм, уже двічі приміряний і підігнаний так, що сидів на мені, наче влитий. У тому костюмі виглядав я не якимось мужиком, а справжнім тузом, директором банку чи ремісничого училища. Ото тільки що засмаглий, морда наче чавунок мідний, а начальство ж завжди білошкіре, бо не на сонці печеться, а в тіні кабінетів вирішує справи.

— Ну, як вам костюм? — питає кравець, а в самого аж очі горять, настільки задоволений витвором рук своїх. Ото приємно з такими людьми справу мати, що роблять і аж душа в них співає. Я й сам так намагався.

— Знаменитий костюм, — киваю я.

— Спеціально для вас, Іване Карповичу, зробив потайну кишеню для револьвера. Пам’ятаєте, просив вас показати зброю? Під лівою рукою. Можете приміряти, з журналів знаю, що револьвер завжди з вами.

Диви, навіть така серйозна і зайнята людина, як цей кравець, оповідки мої читає! Це ж усі злочинці тепер знають, що в мене револьвер. Добре хоч про лезо прибрехав, написав, що ношу його під підкладкою у піджаку, а воно ж у підошві чобота. Хоч якийсь козир приховав.

Дістав я револьвер, поклав у потайну кишеню, дивлюся у дзеркало і тільки головою кручу. Бо зовсім револьвер зник, наче його і не було. То ж зазвичай стирчить револьвер у кишені, доводиться за поясом носити, а тут рівний піджак, ані зморшки.

— Як це ви так зробили? — дивуюся я.

— А це наші таємниці, — посміхається кравець. — Не тільки ж у сищиків фокуси є.

Думаю, що треба замовити йому звичайний костюм із потайною кишенею. Бо ж у такому розкішному вбранні не попрацюєш. У цьому костюмі мене за версту видно!

Розплатився я, сів у візок і поїхав до перукаря. Той мені зачіску зробив і вуса підрівняв, потім підставив дзеркало.

— Іване Карповичу, років на десять помолодшали ви, чесно кажу! — ще й бризнув на мене парфумом пахучим — Тепер вам хоч на весілля, а хоч до государя орден отримувати! Ніде не загубитесь!

Я аж знітився трохи, бо ж скільки років звик непомітним бути, не кидатися в очі, а тут он навпаки все. Але що поробиш, треба.

Далі поїхав на вокзал. Там зайшов у ресторан, де вручили мені кошик із шампанським та наїдками й розкішний букет квітів, підібраний особисто жінкою повітового землеміра, що жила довго у столиці і, як казали, мала тонкий смак.

З повними руками вийшов я на перон, де вже стояв потяг. Зайшов у вагон першого класу, сів у купе. Піджак обережно зняв і повісив, щоб не пом’яти, за штанами теж слідкував. І не приліг усю дорогу, сидів ото думав, аж хвилюватися почав. І чого ото хвилюватися, як усе зрозуміло? Вилаяв себе, наказав заспокоїтися.

Приїхав до Бахмача вже по обіді, узяв візника і поїхав до знайомого будинку. Там постукав у двері. Відчув, що як не вгамовував себе, а трохи хвилююся від урочистості моменту. Ну, тепер можна, бо ж уперше в житті в такій справі прибув. Ось почулися кроки і двері відчинила Єлизавета Павлівна, гарна, як завжди. Вже відійшла після смерті дядька. Побачила мене і дивиться з неабияким здивуванням.

— Іване Карповичу, це ви чи великий князь Олександр Михайлович? — та як пирсне.

От же бісова жінка. Мені й так ніяково, а тут ще цей сміх, якимось блазнем себе відчуваю. Сьогодні на арені Іван Карпович Підіпригора! Аж трохи образився, та вчасно згадав, що на ображених воду возять.

— Доброго дня, Єлизавето Павлівно, — вклоняюся поштиво та врочисто, наче й не помічаю її сміху.

— Доброго, Івану Карповичу. Та ви заходьте до будинку, а то зараз усі сусіди на вас дивитися збіжаться! Ви ж так ясновельможно виглядаєте, що подумають, наче якогось київського туза я окрутила, а то, може, і столичного!

Я зайшов, Єлизавета Павлівна мене ще раз обдивилася і знову засміялася, ще й головою крутила від здивування.

— Єлизавето Павлівно, та що ж ви мене конфузите? Їй-бо. Мені подобається і костюм, і зачіска, а ви смієтеся, наче ото в цирку, — кажу я, а потім згадую, що досі тримаю в руках і букет, і корзинку з ресторану. Знов конфуз.

— Що ви, що ви, Іване Карповичу! Костюм і справді чудовий, зачіска теж, і парфум ароматний, а букет он який! Це я просто від несподіванки. Бо ж ви завжди приїздили одягненим сірувато, так що двері відчиню, а вас і не видно, як справжнього сищика. А тут ви у всьому блиску, то аж трохи зомліла я, наче Наташа Ростова на першому балу. Знаєте, хто така Наташа Ростова?

— Авжеж, газети ж читаю, — киваю я, бо не можу ж сказати, що найкращий сищик імперії не чув про цю Наташу.

— Дуже добре, що читаєте. Ви проходьте, сідайте.

— Дякую, ось, прийміть вищевказаний букет від щирого серця, — кажу, і аж плюнути хочеться, бо звідки оте «вищевказаний» на язик потрапило? Я ж не рапорт у конторі пишу!

— Дякую, Іване Карповичу! Букет підкреслює ваш тонкий смак!

Побігла по вазу, набрала води, поставила букет, після чого всілися ми за стіл. Вона з цікавістю дивилася на мене, а я відчував якусь дивну млосність у голові: думки мерехтіли, намагався схопити хоч одну, але їхні сріблясті хвости вислизали з рук. Диви, що значить довго спілкувався з графом Маєвським, он як думати розлого почав.

Я кахикнув, зробив паузу, щоб підкреслити урочистість миті. А вона, бісова дівка, засміялася.

— Вибачте, вибачте, Іване Карповичу, просто ви серйозний такий, наче на прийомі у государя! Ще раз вибачте мене дурну.

— Єлизавето Павлівно, я прибув до вас з одного важливого приводу, який... бо... отже... так би мовити... ібо... веління серця... — я затнувся, а потім сказав собі, що не треба ото графа давати, бо все одно так, як він, не наплету. То буду говорити як є. — Єлизавето Павлівно, маю честь і щастя щиросердно просити в вас руку та серце.

Ото сказав, і наче аж полегшало мені, хоча граф і вчив, що недобре, коли в одному реченні два однакових слова. Маєвський їх називав спільнокореневими, я ще дивувався, бо хіба слово — це дерево, щоб корінь мати? Ну, графу видніше. Ото думаю бозна про що, а Єлизавета Павлівна знову посміхаються. Мовчать. Дивно. Ото я завжди думав, що після такого жінка мусить хапатися за серце і радіти щосили, а Єлизавета Павлівна сидять якісь приголомшені, наче я вексель пред’явив на велику суму, а не до шлюбу запросив.

— То яка буде ваша відповідь? — питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. — Єлизавето Павлівно!

— Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? — питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. — Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром Мабуть, з несподіванки.

— То яка ваша відповідь? — питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.

— Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?

— Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!

— Звісно, ні Але чому наважилися?

— Ну як чому? — я ще більше дивуюся. — Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли... Ну, не спокійніше, але ж шлюб — то від Бога і... Я подумав... воно б краще... і люди... заведено так — ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.

— Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? — здогадується вона.

— Ні... але... хоча... куди... Так, — нарешті зупиняюся я. — Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке...

Вона посміхається і головою крутить.

— Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.

— Не хвилює?

— А ви подивіться на тих сусідою Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене — заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, — вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.

— Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? — питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.

— Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.

— Що? — тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.

— Як?

— Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь...

— То в чому справа? Не розумію!

— Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.

— Вибачте, — я червонію.

— За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?

— Я не хотів вас образити.

— Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання — це не образа, а диво.

— Ізабелла померла, — я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.

— Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.

— Так. Але, але я ж від щирого серця... чому ні?

— Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання — то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.

Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.

— Я перепрошую...

— Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому, що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки — це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.

Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.

— Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.

— Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.

— Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, — це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.

— Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, — я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. — Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.

Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.

— Букет та корзинку?

— Так точно, — я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.

— Звісно, зараз, — вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.

— Ну от бачите, Єлизавето Павлівно, хоч один раз і я зміг вас сьогодні здивувати. А то що ж, мені тільки сюрпризи?

Вона дивиться на мене, намагається зрозуміти, чи жартую, чи ні.

— Єлизавето Павлівно, беріть корзину, там шампанське та наїдки. Давайте добряче відсвяткуємо першого гарбуза в моєму житті!

— Ох, Іване Карповичу, ви мене справді спіймали! Я вже встигла здивуватися, що могла мати стосунки з отаким феєричним мерзотником!

— Давайте вип’ємо, бо мені досі соромно за свій візит.

— Іване Карповичу, геть сором! Між друзями його не мусить бути. Я ж сподіваюся, ми залишимося друзями?

— Я в цьому впевнений, мила Єлизавето Павлівно, і давайте той, змиємо бризками шампанською неприємний осад цього непорозуміння!

— Це вас граф навчив? — цікавиться вона.

— Ні, сам опановую високий штиль. Що ж, у такому костюмі та по-мужицьки балакати?

Ми випили, поїли, посміялися, і зробилося мені легко і затишно, як завжди бувало в Бахмачі. Воно-то, звісно, пошився трохи в дурні, але не страшно пошитися, страшно не виправитися.

У приємному товаристві час летить непомітно, то прокинувся я вже по обіді наступного дня від того, що у двері Єлизавети Павлівни стукав хтось, і стукав наполегливо. Єлизавета Павлівна накинула халат і пішла подивитися, а я швидко одягнувся. Ще за часів служби в конторі звик тримати одяг напоготові і поруч, то коли моя приємна товаришка повернулася, я вже був у тому розкішному піджаку з потайною кишенею.

— Хто там?

— Та якісь дядьки. Страшнуваті, я і відчинити не наважилася.

— Зараз подивлюся.

Поки йшов до дверей, перевірив револьвер у потайній кишені, бо всяке могло бути. Потім визирнув у віконце і побачив трьох чоловіків: високих, худих, з довгими бородами і в чорному одязі. Мабуть, заморилися стукати, то всілися перед дверима чекати. З їхнього вигляду зрозуміло було, що нікуди звідси не підуть, чекатимуть хоч день. Небезпечними вони не виглядали, то я відчинив їм двері.

— Доброго дня.

Чоловіки похапцем підхопилися і почали уважно мене роздивлятися. В них були худі та бліді обличчя і строгий погляд, наче в якихось анахоретів.

— Ви — Іван Карпович Підіпригора? — спитали вони по-московськи.

— Я.

— Ви нам потрібні. Чи можемо ми поговорити?

— Так, зараз, — я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.

— Хто вони? Схожі на якихось сектантів.

— І сам не знаю. Сказали, що до мене.

Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.

— Слухаю вас, — сказав я, щоб почати розмову.

— Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? — несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.

— Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?

Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.

— Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди — не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.

— Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?

— У дуже важливій справі, — сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.

— Якій саме?

— Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.

— То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.

— Ні, вбивці теж загинули.

— Тоді що мені робити?

— Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом Розпоряджався грошима всього корабля.

— Корабля? Річкового чи морського?

— Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича Але заповіт зник.

— Зник? А другого примірника не залишилося?

— Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.

— Ну, що тут уже поробиш?

— Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.

— Причетна?

— Вона та її сестра Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!

— Ви говорили про свої підозри поліції?

— Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.

— А звідки ви хоч про мене знаєте? — питаю я, бо всілякі сектанти — то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.

— Нам вас порадили.

— Хто?

— Консул Уругваю.

— Хто? — я аж скривився від здивування.

— Консул Уругваю.

— А до чого тут консул? — спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. — Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?

— Це країна така, за морем-океаном І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.

— А що вам там робити, у тому, як його?

— Уругваї.

— Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? — не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отечества тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає — то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?

— Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.

— Це обіцяють так, — кажу я обережно. — А там бозна, як воно насправді.

— І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.

Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.

— Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цією справою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.

Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.

— То поїхали? — питають у мене.

— Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.

Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.

— Їду я.

— Та чула, чула. Нова справа?

— Так точно. Сектанти якісь.

— Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.

— Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.

— Може, чаю вип’єте на дорогу?

— Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.

З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.

— Батьки її — наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.

— Чому?

— Бо кормчий — він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.

— Чим?

— Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки, не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.

— Навіщо стріляти у неозброєну людину? — дивуюся я.

— Може, боялися, що кричати буде.

— Постріл не тихіший за крик.

— І не один постріл. Кілька пострілів, бо бандити один одного повбивали.

— Як так?

— Мабуть, через гроші.

— Щось я не чув, щоб грабіжники прямо на місці злочину почали гроші ділити.

— Так поліція каже. А гроші, до речі, зникли.

— Як зникли?

— Не знайшли їх. У сейфі вісімнадцять тисяч було. Мусили піти на квитки до Уругваю. А гроші за мануфактуру й торговий дім витратили б на облаштування у новому місці. Але пропали і гроші, й майно. Та негідниця, жінка Інокентія Степановича, як тільки з тюрми вийшла, одразу замки поміняла в хаті й нас не пускає. Хоча ця ж будівля кораблю належить, і там у нас завжди богослужіння проходили!

— З тюрми? Чому вона в тюрмі була?

— Бо поліція спочатку на неї подумала. Що вона зі злочинцями діяла. Але потім випустили її, сказали, що немає жодних доказів.

— І справді немає?

— Дала вона хабара, і добрячого, відкупилася від поліції! Тому й немає. Так її сестра навчила, хитра, наче змія. І безбожниця! У Бога не вірує і в очі про це каже! Диявольська служниця! Це вона все, вона!

Ото спочатку розповідали про справу, а потім почали про Бога, про віру, православ’я лаяти. Я це одразу припинив, сказав, що вже як найняли мене, то віру мою поважайте, я ж бо поважаю ваші переконання, коли вже погодився на вас працювати.

Далі полягали спати і до самого Херсона майже не балакали. Там розкольники показали мені будинок свого кормчого, а далі я попросив їх мене залишити.

— Звик працювати сам. Якщо щось дізнаюся, то одразу повідомлю.

Вони сказали адресу, де тепер жили, і пішли. Я кілька разів пройшовся біля будинку. У центрі, двоповерховий, за високим парканом. Розкішний будинок, мабуть, були у цих сектантів гроші. Далі пішов у поліцейський відділок. Там спитав слідчого, який убивством займається. Виявилося, що слідчий був на обіді. Дав рубль поліцейському, і той провів до сусіднього ресторану.

— Тут вони. Вже тиждень не вилазять, — поліцейський був явно невдоволений.

— А що святкують?

— Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.

— Багатий, мабуть?

— Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.

— І від кого?

— А тобі для чого? — питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. — Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?

Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.

— Документи давай! — насідає.

— Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! — як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. — У каталажку схотів, дурню?

Та як тицьну йому в обличчя посвідченням І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.

— Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! — ледь не руки цілує.

— Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене — голову відірву!

Він і позадкував, усе кланявся.

— І гроші поверни!

Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.

Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.

— Ану пішли звідси! — гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.

— Ти... ти... ти що? — питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.

Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.

— Ти хто такий? Та я, та я! — шипить на мене.

— Сядь і слухай сюди, — кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. — Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?

— Іван Карпович? Звісно чув! Як же не чути! Я всі оповідки ваші читаю! Іване Карповичу! Це ви?

— Це я. Слухай далі. Я займаюся справою вбитого сектанта. Семенова.

— Семенова? — лякається пристав, і одразу по ньому видно, що пальці знати.

— Семенова. І від тебе, приставе, залежить, як я напишу про цю справу. Чи так, що тебе військова контррозвідка одразу за шкірку візьме, чи так, що керівництво в Петербурзі вирішить тебе наґородити. Зрозумів?

— А-а-а, а до чого тут військова контррозвідка?

— А до того, що Семенов мав справи з консулом Уругваю.

— Так це тому, що сектанти виїздити збиралися! І нехай їдуть собі!

— А ти знаєш, що Уругвай — союзник Німеччини! Не явний, а таємний! — гримаю я.

— Союзник? — пристав лякається, хапається руками за голову.

— Союзник. То що, хочеш до контррозвідки потрапити?

— Ні! Ні! Не хочу!

— Тоді розповідай про вбивство Семенова. Що там сталося?

— Та що, пограбування. Троє кримінальників. Двоє місцеві — Петро Шкура та Васька Пшонка, а ще один з Одеси, жидок, Сіма Ширман.

— Як-як? — перепитую я і згадую свого одеського знайомця, з яким двічі вже стикався.

— Сіма Ширман.

— Може, Фіма? — перепитую.

— Та хрін їх, тих жидів, розбереш. Може, і Фіма.

— Дебелий такий, круглопикий, з кучерявим волоссям?

— Так точно! А ви звідки знаєте? — святобливо дивується пристав.

— Знаю. І що далі?

— Ось ці троє прийшли вночі до будинку Семенова, перелізли через огорожу, потім відчинили двері.

— Самі відчинили?

— Та бозна. Може, ключ підібрали, а може, господар забув зачинити. Двері та замок цілі залишилися. Отож зайшли до будинку, піднялися на другий поверх, до кабінету Семенова.

— Тобто знали, куди йшли.

— Знали, будинком не петляли. У кабінеті сейф прихований був за шафою, так просто не знайдеш, але вони знайшли. Відчинили, узяли гроші, там мусило бути вісімнадцять тисяч. Семенов якраз продав велику партію збіжжя. Коли взяли гроші, то між бандитами виникнув конфлікт. Почали сперечатися. Семенов, мабуть, почув голоси, вийшов подивитися. Його поява налякала бандитів, і вони почали стріляти. І так вийшло, що вбили і себе, й Семенова.

— Прямо на смерть усіх? Жодного пораненого? — не вірю я.

— Не всіх. Там ще четвертий був нападник, він гроші забрав і втік.

— Гроші забрав? — питаю я строго і бачу, як забігали оченята у пристава.

— Забрав! Забрав! Ми його зараз розшукуємо! Ось-ось спіймаємо! Нікуди не дінеться! — головою трусить, відвертається, ледь не під стіл лізе, щоб сховатися.

Я нахиляюся до нього. Кладу руку на плече, натискаю. Він тремтить, наче цуценя змерзле.

— В очі дивися. В очі! — він тремтить і дивиться. — Що ти там у справі пишеш, те мене не обходить. А мені кажи, як усе насправді було. Без побрехеньок. Зрозумів?

— Так!

— То як було?

— Та бандити ж п’яні були, ото зчинили стрілянину, один утік, із грішми, шукати будемо... — він мугикає і замовкає під моїм важким поглядом.

— Дурити надумав? Мене, Івана Карповича Підіпригору! — як дам кулаком по столу, пристав аж підскочив. — Під суд підеш, якщо мене не поважаєш!

— Поважаю! Поважаю! Все розповім. Чесно кажу, що вони перестріляли один одного і Семенова, Інокентія Степановича, теж. Чотири трупи у кімнаті, крові багато.

— А гроші?

— Гроші були у валізі.

— І що далі?

— Ну... — він морщить чоло, мабуть, вигадує, що б збрехати.

— Не бреши мені!

— Ні! Ні! Я ж той, я ж не брешу. Просто...

— Ти забрав гроші?

— А так би вони сектантам залишилися! Які Отечество зраджують, їдуть кудись, наче їм тут погано!

— Сам узяв чи запропонував хто?

Він крутиться, наче на розпеченій сковороді сидить.

— Кажи!

— То та, Марія, сестра жінки вбитого. Вона запропонувала, щоб я гроші забрав і відпустив сестру.

— А навіщо ти дружину покійного арештовував?

— Бо ж хтось двері відчинив, а в неї був конфлікт із чоловіком, вона заяви на нього до поліції писала!

— Заяви? Про що?

— Про те, що він її б’є.

— Б’є?

— Так. Він пояснював, що дружина його не слухається, книжки читає шкідливі, а тут ще та сестра з’явилася. Семенов мені триста рублів давав, щоб я ту сестру спровадив подалі.

— І що?

— Та вона скажена баба. Я її хотів налякати, а вона мені все обличчя подряпала. Не хочу з нею жодних справ мати!

— То вона запропонувала гроші взяти і вивести її сестру з-під підозри?

— Так. Тільки Іване Карповичу, це ж мусить залишитися між нами! Ну як я міг гроші тим сектантам залишити, які государя зневажають? Ну як?

— Зброя у Семенова була?

— Ні, йому віра забороняла зброю мати. Вони ж сектанти, в армії не служать.

— А що з заповітом?

— Та зник заповіт. Так сектанти кажуть. Семенов же в них головний був і розпоряджався всіма грішми, На випадок смерті заповіт зроблений був так, що всі гроші секті відходили. У сейфі заповіт був, але зник.

— Може, так само, як і гроші?

— Ні, ні! Не було заповіту! Я ж швидко приїхав. Спочатку городовий Журбенко постріли почув, прибіг на місце, далі викликали поліцію від сусідів, у яких телефон був. Я десь за півгодини примчав. Не було заповіту! Точно вам кажу, Іване Карповичу! Ось вам хрест святий!

Дивлюся, що наче не бреше. Ну, не було, то й не було. Спитав я ще, де городового Журбенка знайти, і пішов, залишивши пана пристава похмелятися. Збили його з ніг грошенята. Як прийшли задурно, так задурно і підуть.

Городового Журбенка знайшов на посту, лякати не став, підбадьорив рублем, і все він мені розповів. Що робив нічний обхід, який ввели з метою боротьби з пограбуваннями, бо їх стало останнім часом забагато. Потім почув постріли. Побіг. За кілька хвилин був на місці, переліз через огорожу, зайшов у будівлю. Двері були відчинені. Почув жіночий крик. Кричала жінка загиблого, Семенова. Городовий піднявся до неї на другий поверх, побачив там трупи і багато крові. У кутку дружина покійного плаче.

— Нічого підозрілого не помітив?

— Я нагорі був, коли двері вхідні грюкнули. Я тоді не зрозумів, а то, виявилося, четвертий нападник утік, який з грошима Так пан пристав пояснив, — каже він і дивиться убік.

— Щось не вірю я приставу. Як насправді було?

— Гроші бандити у валізу зібрали. Я її бачив.

— Точно?

— Точно!

— А куди ж вона ділася?

— Не можу знати, — розводить руками.

— І треба тобі пристава покривати? Він же тобі й сотні з тих грошей не дав? — питаю. — Так же?

— Яку там сотню, ані копійки не дав! А там же вісімнадцять тисяч було! Вісімнадцять! У мене четверо дітей! Власної хати немає, по чужих кутках бідкаюся! Невже не міг хоч пару сотень дати? Тьху!

Я його як міг утішив, потім розпитав, де в Херсоні кримінальники зазвичай збираються. Підказав городовий кілька генделиків біля порту. Туди краще було піти увечері, а зараз вирішив я нанести візит безутішній вдові. Прийшов до будинку Семенова, бачу, що через дорогу стоять мої роботодавці з секти. Слідкують, чи що? Так ні, не ховаються, тупцюють на місці. Потім кілька з них: пішли через дорогу, до хвіртки в маєток Семенова. Постукали. Вийшла якась жінка, руда, красива, у чорній сукні. Сектанти щось їй казати почали, а вона рукою на них замахала, немов відганяла. Вони, здається, просили грошей. А руда і слухати їх не стала, розвернулася й до будинку зайшла. Сектанти ще почекали трохи й пішли похнюплені. Коли за ріг повернули, тут і я підійшов.

— Що це ви тут робите?

— Ми грошей просили! Нам ніде жити! — почав скаржитися мені той головний, що приїздив до мене.

— Ніде жити?

— Так, ми ж жили на Кубані, потім усе продали і приїхали сюди. Щоб відплисти до Уругваю. Живемо в кількох хатах, які винаймаємо. Платилося за них зі скарбниці корабля, яка була в Інокентія Степановича А тепер у тих хвойд. Вони ж відмовилися платити! Не дали ані копійки! То та руда сучка, Марія! Дияволова служниця! Горіти їй у пеклі!

Як міг їх заспокоїв, а потім сам пішов до будинку Семенова. На хвіртці був електричний дзвоник. Натиснув на кнопку. Невдовзі вийшла та руда жінка Гарненька і з обличчям, по якому одразу зрозуміло, що з перцем дівка.

— Що треба? — спитала зухвало. — Грошей не дам!

А потім почала придивлятися.

— Звідки я вас знаю?

— Мабуть, із журналів. Я Іван Карпович Підіпригора, можна поговорити?

— Іване Карповичу? Зачекайте, ви що — отой відомий сищик? — вона кривиться, наче дичку з’їла Щось не до вподоби їй мій візит.

— Так точно.

— Нема про що нам розмовляти! — і побігла геть. Так швидко, наче від нечистої сили тікала Щось було в цій справі не так, як усі розповідали.

То пішов я погуляти навколишнім дворами. Постріли ж чутно було, воно хоч кажуть, що Херсон — неспокійне місто, але обивателі мусили прокинутися, у вікно визирнути. Може, хто бачив що? Всю вулицю обійшов. Більшість казали, що нічого не бачили, бо темно було. Двоє сказало, що якась тінь вулицею бігла, але що за тінь, не могли сказати, не знали навіть, чи то чоловік був, чи жінка Найкраще чути мусив сусід Семенова, судновласник Санченко, але як доповів слуга, він уже кілька тижнів був на портсмутських верф’ях, де пускали на воду новий його пароплав. Сам же слуга був тугуватий на вухо, то проспав ніч убивства і про те, що сталося, дізнався лише вранці, коли пішов на пошту.

Нічого я не виходив, аж тут бачу Марію, руду красуню, що балакати зі мною відмовилася. Виходить із двору. Я одразу принишк у провулку поруч, дивлюся. Он вона озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто за нею не стежить, і пішла. Пройшла три будинки, а далі пустир, парканом відгороджений. З-за паркану видно стіни обгорілі, розумію, що пожежа колись тут була, згорів будинок, так його і не відбудували. Ото жіночка іде вздовж паркану і все щось видивляється між дошками. Потім спробувала одну відірвати, але хтось ішов вулицею, то завадив. Пройшла далі. Я швиденько вулицю перебіг, паркан переліз і опинився у чагарниках. Височенних таких, вищих за людину. Поліз під парканом. Там лежало якесь сміття, потім ковдра подрана, на якій, мабуть, час від часу безхатьки спали. А потім бачу аркуш паперу. Не простого, а гербового, який для важливих документів використовується. У самих заростях той аркуш лежав, я поки до нього проліз, так реп’яхів набрався у три пальці. Тільки хотів розгорнути аркуш, коли чую, лізе хтось сюди, ламає будяки. Я обережно відійшов, сховався у кущах, до землі припав. Дивлюся, а то красуня Марія, сестра вдови. Дійшла до паркану, почала там нишпорити.

— Чорт забирай! Та де ж він? — шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. — Та де ж він? — бідкається руда, а потім як залається — та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.

Хвилин десять вона під парканом нишпорила, аж вибила стежку в чагарнику, але не знайшла нічого. Пішла геть. Я ще з годину від реп’яхів оббирався, потім вийшов, обдивився паркан із вулиці. І побачив на ньому кілька плямок, дуже схожих на засохлу кров. Приблизно якраз над тим місцем, де аркуш у бур’яні лежав. Паркан же високий, доводилося видиратися, щоб аркуш перекинути. Хтось скривавлений це робив.

Уже вечоріло, коли я пішов до портових трактирів, поспілкуватися з місцевими кримінальниками. Зайшов, замовив кухоль пива, роздивляюся, до кого б підсісти та побалакати. Коли з вулиці хтось двері ногою відчиняє і заходить. Я коли побачив гостя, то ледь кухоль із рук не випустив. Бо ж на порозі стояв не хто-небудь, а Фіма Ширман, знайомий мій одеський бандит, який за даними поліції був мертвий. Але ж ось живий і ще з трьома хлопами, дебелими такими, теж жидами. Зайшли і оглядаються. У трактирі всі притихли. Я теж, бо мені зустрічатися з Фімою нема жодної потреби. Зробив вигляд, наче дуже п’яний, і приліг на стіл, потилицею до гостей повернувся.

Чую, пройшов Фіма до шинквасу, за яким трактирник стояв. Щось тихенько спитав, а потім підійшов до сусіднього столу. Там сиділа компанія суворих чоловіків, в яких я одразу впізнав зарізяк місцевих. Фіма їм сказав, що побалакати треба.

— А ти хто такий? — спитали його зухвало. Місцеві почувалися вдома, то не дуже ввічливі були.

— Фіма Ширман я, з Одеси.

— Тут одного Ширмана вже пристрелили, — сказав бандит за столом, і його товариші напружено зареготали. — Як лошка, — для чогось додав бандит, і вмить зчинилася бійка. Я не повертався, то тільки чув: удари, скрикування, хрускіт меблів, дзеленчання битого посуду, знов удари. Тиша.

— Чуєш ти, мурло. Це мій брат був! Рідний брат! Зрозумів! — кричав Фіма.

— Зрозумів! Вибач! Не вбивай! — заблагав бандит, і з тону я здогадався, що до голови бандитської приставлений револьвер. — Наші теж полягли, двоє чесних бродяг!

— Якого хера вони стріляти почали?

— Не знаю! Там нечисто щось! Бреше поліція. Якогось четвертого приплели, хоч вони утрьох на справу пішли!

— Точно утрьох?

— Точно! З ними баба ще була, але на справу її не брали, бо баба до нещастя.

— Що за баба?

— Білявка якась. Вона з братом твоїм приїхала!

— Де вона зараз?

— Не знаю. Жили вони в мебльованих кімнатах біля Солдатської синагоги. А потім та дівка зникла. Мабуть, злякалася і втекла.

— Чому ваші почали стріляти?

— Не знаю, але вони були надійні хлопці, ходили не на одну справу і ніколи не підводили! Там щось нечисте! Щось поліція каламутить! Вчора забрали Ваньку Савінова, дрібного босяка з порту. А тепер шукають його, наче він четвертим у справі був. Та тільки ж Ванька — морфініст, його б ніхто на справу не взяв, бо в нього руки тремтять він і револьвер не втримає. Та й тієї ночі він у притоні валявся. Вкрав десь котли золоті і поміняв на морфій. Щось мутить поліція! — бандит розповідав поспіхом, аж захлинався, чутно було, що перелякався. — Не вбивай, будь ласка, не вбивай!

— Подивлюся. А зараз бери свою кодлу і пішов у місто. Щоб знайшли мені ту сучку, яка з братом моїм приїхала. Дізналися, де вона. Піднімай усіх босяків. Зробите — нагороджу щедро, а ні — так рознесу весь ваш Херсон задрипаний дощенту!

— Зробимо! Знайдемо!

Побігли бандити. Фіма піти мусив, але не йде.

— Що у тебе поїсти є? — питає в трактирника.

— Все, що бажаєте! — перелякано, каже той.

— Давай повечеряти нам. Ану приберіть це лайно п’яне! — кричить Фіма своїм хлопцям. Вони мене підхопили і тягнуть. Так виходить, що обличчям до Фіми. В мене перевага у раптовості і револьвер поруч, але ж якщо впізнають мене, важко тут працювати буде. То я почав удавати, наче блювати збираюся. Фіма відвернувся, а його хлопці скоріше викинули мене геть з трактиру.

Я трохи полежав, обтрусився і пішов з порту. Коли чую, співають наче. По російськи, красиво так. І Господа славлять. Що за дива? Порт у кожному місті — то скупчення гріха, а тут про Бога співають. Підійшов я, бачу, а це мої сектанти. Зібралися у складі великому, стали посередині, за руки взялися і співають. Славлять милість Господа та просять допомоги собі, мріють про нову Батьківщину, яка буде їм матір’ю рідною, а не мачухою. Чисто так співають, щиросердно. Я підійшов ближче, до щілини в стіні складу припав оком і дивлюся. Сектантів десь біля сотні, якщо з дітьми рахувати. Так видається, що вони тут і живуть. На сіні та ящиках сплять, але і в біле одягнені, й про Бога на забувають. Воно-то, звісно, сектанти, дрова для пекла, як панотці кажуть. Але тут я сумніваюся. Бо ж часто є таке, що от людина не православна, а живе праведно, Бога почитає, людей не ображає. Невже і їй до пекла, разом із грішниками, зі всякими душогубами?

Ото стояв я, розумував про милість Божу, коли чую стукіт копит. Густий такий, не інакше, як ціла сотня козацька мчить. Я відійшов від барака. І справді козаки, наскочили, наче татарва якась. Канчуками луплять, кіньми давлять, кричать. Побили сектантів і зі складу вигнали. Мовляв, не платять ще й співають молитви свої сектантські. І жінок, і дітей вигнали, в ніч прямо. Зібралися вони на вулиці, не знають, що робити. Пожалів я їх, дав двадцять рублів, щоб якось влаштувалися. Вони давай мені дякувати, ледь не руки цілувати. Я цього не люблю, нагадав, що Господа треба славити, а не мене, пішов до себе в кімнату. Там дверцята стільцем підпер, ліжко тихенько перетягнув, револьвер під подушку поклав, одяг склав, щоб за необхідності швидко вдягтися, влігся спати. Набігався за день, то наче в темну воду пірнув.

Уранці пішов чаю попити, коли всі тільки й балакають, що поліція четвертого злочинця знайшла, Ваньку Савінова Хвилями до берега тіло прибило. Поліція вважала, що Савінов викрав човен і хотів з міста втекти, але в морі човен перевернуло, і втопився бандит. Гроші, звісно, теж. Люди про це балакали, і ніхто не вірив. Казали, що, по-перше, жоден човен з порту не зникав. По-друге, Ванька весь у синцях та забоях був, наче побили його добряче. По-третє, бачили, як Ваньку з притону поліція вже після пограбування забирала Темна справа, одним словом. Ще балакали про одеських бандитів, які шукали якусь білявку і підняли на це місцевих босяків.

— Кажуть, що та білявка все і влаштувала! А потім зникла! Може, і з грошима! — казав один.

— Та з якими грошима, їх пристав узяв! Он уже котрий день не просихає!

— Та то сектанти все влаштували! Вони боялися, що Семенов їх відправить за море, а сам тут залишиться з молодухою своєю!

— Вчора сектантів з порту погнали, щоб там ото не зваблювали людей піснями своїм брехливими!

Ну, і далі пішли язиками чесати. Я чай допив, поїхав у пансіон біля Солдатської синагоги. Там уже побували до мене, бо он господар тримав лід біля підбитого ока Коли я спитав про білявку, то аж руками замахав з переляку. Але я його не кулаком пригостив, а рублем, то він розповів, що та жінка приїхала кілька тижнів тому, заплатила наперед, поводилася тихо.

— Окрім останніх днів, коли отой бандит приїхав.

— Який бандит?

— Якого у Семенова застрелили. Жид з Одеси.

— Він приходив сюди?

— Що там приходив! Жив тут! Увесь час опери дурним голосом виспівував, ще з білявкою тою забавлявся. Так гучно, що троє моїх пожильців з’їхали від цього шуму! Я скільки грошей втратив, а тепер он ще й око мені підбили, наче босяку якомусь! — скаржиться господар.

Я його підбадьорюю ще рублем і прошу подивитися кімнату, де жила білявка.

— Та дивилися її, — кривиться господар пансіону. І я помічаю, що якось він хвилюється. Чому?

Він веде коридором до самого кінця, потім відчиняє невеличку кімнату. Вузеньку, з маленьким віконцем, що виходить у двір, якраз на буду вигрібної ями.

— Кого дуримо? — несподівано питаю я і притискаю господаря до стінки. — Ти мені фуфло не штовхай! Показуй кімнату, де вона жила! Швидко!

— Та там живуть! — кривиться господар. То він бандитів водив у зовсім іншу кімнату. Ну ділок!

— Веди давай!

Він зітхає і веде на другий поверх. Відчиняє двері номера, розкішного, на дві кімнати. Оце воно! Зараз тут живе хтось, мабуть, комівояжер. Бо он пакунки якісь. Придивляюся, а то листівки антидержавного змісту. Бунтівник!

— Ви швидше, а то прийде пожилець, скандал влаштує! Прошу! — каже власник кімнат.

— Стій на дверях і не хвилюйся! — наказую я. Сам дивлюся біля дзеркала Кожна жінка біля дзеркала багато часу проводить. Потім обдивляюся умивальник. Простий: бак із водою, раковина бляшана, під нею цеберко для використаної води. Помічаю в раковині волосся. Витягаю. Довге, скоріше за все, жіноче. Руде.

— До теперішнього пожильця жінки якісь приходили?

— Ні, жодної. Сам живе, як сич. Ви вже подивилися?

— Подивився, — я дивлюся на господаря важким поглядом Він притискається до стіни, блимає очима, нервує. Щось, мабуть, приховує.

— Що? Що таке? — до стіни притиснувся.

— Де те, що вона забула? — питаю навмання, але впевнено. Раптом та жінка справді щось забула? Могло так бути, що збиралася швидко, навряд чи передбачала вона, що так усе з її дружком обійдеться.

— Нічого не забула, зовсім! — він аж на коліна падає, мабуть, боїться, що й друге око підіб’ю.

— Нічого! Я все продивився, але нічого! Чесне слово!

— Добре. Вірю. Про мій прихід мовчи, а то зовсім без очей залишишся.

З тим пішов. Щоб містом ходити спокійно, причепив собі бороду, ходив невпізнаний. Бачив раз Фіму, який носився Херсоном на екіпажах, усе розшукував винну в загибелі брата.

Я пішов до будинку Семенова, а там стояв натовп сектантів, які вимагали грошей. Потім їх прогнала поліція, замість них прийшло декілька чоловіків з нотатниками, які палили дешеві цигарки і розмовляли про загадкове пограбування. Газетярі.

— Кажуть, що сам Іван Карпович Підіпригора прибув до Херсона. Його пристав бачив.

— Та пристав уже тиждень як не просихає! Йому і германський імператор явитись може.

— А чули про Савінова? Наче ж уже й валізу знайшли. Тільки порожню. Усі грошики висипалися і потонули, а валізу та тіло море до берега прибило! От як таке може бути?

— Та як, зрозуміло як, — сміються писаки. Потім пішли пива випити. А тут екіпаж до хвіртки підкотив. І з екіпажу вистрибнув сам Фіма зі своїми товаришами. Натиснули на дзвінок. Що це вони задумали? Чекав, коли вийде та руда красуня, коли вийшла білявка. Мабуть, жінка Семенова. З заплаканими очима і в чорній жалобній сукні. Щось спитала, Фіма показав якусь посвідку. Мабуть, фальшиву. Дівчина кивнула і відчинила хвіртку. Запросила бандитів до будинку. Якось мені тривожно стало. Побіг я до поліції. Вже біля дільниці був, коли бачу, що дві брички виїздять. Набиті поліцейськими. А за ними сам пристав на машині.

— Швидше, хлопці! Швидше! — кричить. Я за ними побіг. Поліція прискочила, побігли до будинку Семенова. Пристав завбачливо залишився в авто. За хвилину вивели Фіму та його поплічників. Повезли до відділку. Фіма вимагав адвоката і поводився нахабно, але поліція не звертала на те уваги.

Газетярі, що прибігли запізно, пішли до відділку дізнаватися, що і як, а я купив пиріжків з лівером і сів неподалік під’їсти. Вже звиклий до делікатесів від Уляни Гаврилівни, жер ті пиріжки, аби вгамувати голод, на смак уваги не звертав. Поруч зі мною сіли якісь робітники, що вирішили пообідати. Тими ж пиріжками, ще й пива взяли. Я про справу думав, то Спочатку і не прислухався, що балакали. А вони були телефоністами, це така нова справа, коли ото дроти тягнуть і так можна хоч за версту, хоч за декілька з людиною розмовляти. У Ромнах тільки з’явилося це диво, коштувало багацько, то лише люди з грішми собі таке дозволяли.

— Вибачте, — звертаюся я до робітників. — Чи правильно я зрозумів, що ви телехвін до будинку Семенових поставили?

— Не телехвін, а телефон, — відповів старший серед робітників. — Так, поставили сьогодні зранку. А вже по обіді і знадобився, коли бандити наскочили! От яка корисна річ!

— А як ото цей телефон ставити? — цікавлюся я.

— Та як, плати гроші і поставимо. Тільки ж коштує багато, ти навіть і не думай!

— А хто ж гроші у Семенових платив, коли господаря вбито?

— А руда така жіночка, сестра вдови. Ще вчора заплатила, просила, щоб терміново зробили. Каже, що вдова тепер боїться повторного пограбування, то телефон її заспокоїть. Звісно, що заспокоїть! Це ж надсучасна техніка. Зараз он по всій Європі телефони ставлять і...

Що там далі з тими телефонами було, я не почув, бо побачив, як до садиби Семенових під’їхав візник. Без пасажирів. Зупинився і чекав. Онде вибігла руда красуня, озирнулася уважно, відчинила хвіртку, потім зачинила на замок і сіла до брички. Візник так нагнав коней, що й годі думати було, аби слідом бігти. Я плюнув смачно і пішов собі. Думки в голові крутилися, наче оси біля м’ятих груш, я бачив, що все відбувалося не так, як мені розповідали, але як саме, второпати не міг. Треба було подумати, а думалося мені краще за все або уві сні, або коли ходив я. Думав-думав, а потім зачепився оком за вивіску перукарні «У месьє Жоржа». Там пропонувалися не тільки наймодніші зачіски, але й перуки, що дозволять поважним чоловікам забути про лисину. На великій картинці був зображений веселий дядько у смокінгу і з пишною зачіскою, в оточенні молодих дам, які дивилися на нього з неприхованим захватом.

Я тільки головою покрутив, бо ото не любив такого, що людина себе розумнішою за Господа вважала. Дав тобі Бог лисину, то й носи собі. Я ось, може, теж хотів дворянином народитися, вже б у генерали вислужився, якби так. Але народився мужиком, І нічого, живу. І перук якихось не купую, щоб ото мужицтво своє прикрити. Радіти треба тому, що є, а не так, як ото граф, який щось побачить і тішить себе мріями. От буде у нього ніж швейцарський, чи велосипед, чи рушниця, і від цього стане він щасливим. Гроші вгатить, купить, походить трохи і знову як є. Щось нове треба. Бо людині всього замало, і через це не може вона бути щасливою. На цьому її торгаші різні й ловлять. «Ось це купи і будеш щасливий!» Причому ж не тільки якихось дурисвітів ловлять! От їх благородь штабс-капітан Мельников колись на це попався.

Я тоді ще служив у Києві, якось прийшов по обіді до контори, а мені кажуть, що Мельников нещодавно приїхав із пошти, радісний, аж пританцьовував. Потім зачинився у себе в кабінеті, наказав не турбувати. Далі як закричить, наче окропом ошпарений. Потім вибіг, забрав бричку конторську і помчав кудись. Дива, думаю, та й годі. Ну, то справа начальственна, а мені клієнтів нашої контори пасти треба. Пішов, увечері повертаюся, викликає мене їх благородь. Роздратований, аж тремтить від люті. І в поті весь, хоч не так щоб і спека була. Каже, що треба мені декого знайти. У приватній справі. І червінець дає. А також об’яву в газеті «Кієвлянінь» про «чудодійний крем, завдяки якому батіг Амура значно збільшується в розмірах». Я тоді об’яву не зрозумів, але того, хто її давав, за два дні знайшов. Доповів їх благороді.

— Ваню (тоді мене ще Ванею, а не Іваном Карповичем здебільшого звали), а чи немає в тебе кийка замашного? — питає їх благородь.

— Та як треба, то знайду.

— І скипидару склянку.

— Куплю.

— Давай, тільки швидко.

Знайшов я і кийок, і скипидар, узяв бричку конторську, і поїхали ми до того чоловіка, що об’яву давав. Не розумію я, що діється, але спитати не наважуюся, бо ж начальство відповіді та доповіді любить, а не запитання. Приїхали за адресою, у прибутковий будинок, піднялися аж на четвертий поверх, постукали в кімнату. Мельников наказав мені збрехати, що я з пошти, телеграму приніс Я так і сказав, коли поцікавилися з-за дверей, хто прийшов. Мені відчинили, а їх благородь, наче лев, як кинувся за двері, схопив якогось чоловіка і давай бити кийком Той верещить, а їх благородь наказує мені рота господарю зав’язати. Бандитизм якийсь, але ж начальство наказало, то зв’язав. Їх благородь далі кийком молотить, а я пішов на сходи сусідів заспокоювати, щоб поліцію не викликали. Хвилин за п’ять Мельников вийшов, спитав про скипидар. Узяв склянку і повернувся до квартири. Коли страшенний крик. Мельников вибіг і наказав їхати до контори. А крик продовжується, такий, наче людину на шматки ріжуть. Ми і від їхати не встигли, коли з будинку вибіг той чоловік, якого Мельников бив. Весь у крові й чомусь голий. Без штанів. Ото вискочив і кинувся у калюжу прямо біля будинку, та не просто кинувся, а пузом у воду, і плазувати почав!

Багато чого я бачив, але такого!

— Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? — поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.

— Не шукатиме, цей негідник — шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!

Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.

Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові — і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.

Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.

— Хто ви? — питає вдова.

— Ваша сестра в біді! Відчиніть!

— У біді? Що сталося? — злякалася вона.

— Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?

— Так, чула, але...

— Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

— Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

— Де її кімната? — питаю.

— На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?

— Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

— У вас є чорний хід?

— Так! А що з Марією?

— Я врятую її, не хвилюйтеся! — запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

— Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

— Саме так.

— І чи близькі до розв’язання?

— Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

— Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

— Подивимося, — я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

— Не пустять вас, нікого не пускають, — зітхають писаки.

— Пустять, ще й як пустять, — впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

— Що вам?

— Є розмова.

— Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

— Що вам потрібно? — руда не приховує свого роздратування.

— Поговорити з вами і вашою сестрою.

— Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! — пирхає на мене Марія.

— О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, — посміхаюся.

— Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

— Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

— Вона не хоче розмовляти з вами!

— Неправда, — чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

— Олено, будь ласка, вийди!

— Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, — вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. — Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

— Хочете чаю? — питає Олена.

— Якщо можна.

— Маріє, будь ласка, — звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

— Про що ви хотіли поговорити?

— По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, — дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. — По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

— Що ж, запитуйте.

— Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

— Я спала Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

— Він щось почув?

— Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

— Що далі?

— Крики і стрілянина Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

— Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

— Мабуть, це був той четвертий злочинець.

— А гроші?

— Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

— А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

— Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович. І двері, і вікна він перевіряв щовечора перед тим, як лягав спати. Зараз у Херсоні неспокійно, то він берігся.

— А того дня замикав двері?

— Я за ним не слідкувала, молилася на ніч.

— То як же злодії зайшли до будинку? До речі, слуг у вас не було?

— Ні, це забороняла віра Інокентія Степановича. Жодних слуг, усі рівні перед Богом.

— Ваша сестра тоді з вами не ночувала?

— Ні, мій чоловік заборонив нам бачитися і не пускав Марію на поріг.

Ось і сама Марія заходить до кімнати з великою тацею, на якій чашки з чаєм, порцелянова розетка з варенням, цукерниця й тарілка з печивом.

— Допит триває? — питає вона і невдоволено струшує рудою гривою. Виставляє чашки з чаєм на стіл. Я дивлюся на неї з янгольською посмішкою.

— Про всяк випадок, шановна Маріє, нагадую вам, що на вулиці стоїть ціла юрба газетярів, які бачили, як я заходив сюди, цілий і неушкоджений. Вони чекатимуть, коли я вийду. Якщо цього не станеться, то вони дуже здивуються. Ну, коли виявиться, що мене узяв якийсь грець, то не минути вам пояснень поліції.

Я посміхаюся і беру чашку. Дмухаю на гарячий чай, бачу подив в очах Олени, та де ж я її міг бачити? Я такий заклопотаний цим питанням, що навіть не радію, коли Марія червоніє і хапає мене за руку.

— Зупиніться! Не пийте! — сичить вона.

— Маріє! — підхоплюється Олена.

— Снодійне чи отрута? — спокійно цікавлюся я.

— Не важливо, не пийте, — червоніє Марія.

— Маріє! Ти зовсім збожеволіла! — Олена промовляє це тихо, і на очах її сльози. Вона повертається до мене.

— Іване Карповичу, давайте припинимо цю гру. Я винна у смерті свого чоловіка і готова нести відповідальність.

— Олено, замовкни! — Марія кидається до сестри.

— Припинити! — гаркаю я і дістаю для серйозності револьвер. Не погрожую ним, просто показую. — Маріє, сідайте. І жодних різких рухів.

— Олено, в нього нічого немає! Його слава розрахована на провінційних дурників! Він блефує! — кричить руда сестра.

— Чому ж нічого? — дивуюся я. — Ось дещо є. Не впізнаєте? — я дістаю білу перуку, яку знайшов у шафі Марії. Її обличчя красномовно свідчить, що вона не чекала. Почервоніла, блимає очима.

— Що це? До чого це?

— До однієї історії про підступну красуню, яка закрутила голову одному бандиту і поманила за собою з Одеси до Херсона.

— Я не розумію!

— А в Херсоні привела його на вірну загибель, хоча бандит просто хотів заробити побільше грошей. Як ви їх посварили, Маріє? Як примусили почати стрілянину?

— Я не розумію, що ви верзете, ви мене не обдурите, зараз я викличу поліцію і...

— Я впустила їх, — перебиває сестру Олена.

— Ви? — я насправді дивуюся, бо мені здавалося, що Олена не знала про хитрий план сестри. В неї ж такий сум в очах.

— Я. Пустила до хати Марію...

— Олено, замовкни! Ти мостиш нам шлях до шибениці! — кричить Марія.

— Тільки мені. Я все візьму на себе, — каже Олена тихо і рішуче.

— Не вір йому, він просто хоче заробити на нас грошей та слави!

Олена плаче. Тихо і якось так світло, як плачуть діти чи святі люди. Мені аж тужно стає від того плачу.

— Я розповім вам усе, Іване Карповичу. Я скоїла гріх і мушу відповісти. Питайте, — каже вона згодом.

— Ви причетні до смерті свого чоловіка?

— Так Я впустила у будинок злодіїв, я знала, що вони вб’ють його.

— Чому ви це зробили?

— Бо ненавиділа.

— За що?

— Я — грішна.

— Яка грішна! — устряє у розмову Марія. — Якщо ти вирішила сповідатися, то розповідай про все! Розповідай про цю розпусну жабу! Давай!

— Я не буду, — крутить головою Олена.

— Тоді я розповім! Ви знаєте, що цей негідник зруйнував нашу родину?

— Маріє!...

— Ні, Олено, якщо правда, то правда! Так ось, він навмисно зробив так, щоб я з батьком поїхала за океан, а Олена з матір’ю залишилася тут! Мама якось несподівано захворіла і згасла за кілька тижнів, коли ми ще пливли океаном! Він отруїв її!

— Лікарі казали, що просто слабке серце!

— Олено, не захищай того покидька! Він же все спланував, все зробив для того, щоб оволодіти Оленою. Розрахував і методично діяв, як той павук, що схопив муху! Він зробив так, щоб розділити нашу родину. Ми ж мусили виїздити до Уругваю разом, коли мама захворіла. Він отруїв її! Переконав батька плисти зі мною, обіцяв, що відправить Олену і матір одразу, як тільки вона одужає. Але він дотруїв її, а коли мама померла і Олена залишилася сама, то взяв її до себе. Він давно накинув на неї оком! Розумів, що їй лише чотирнадцять, що вона донька одного з найревніших членів корабля, що люди не вибачать блуду. Але він не звик зупинятися ні перед чим На зібраннях так любив говорити про смирення і покору, про любов і милосердя, але сам був зовсім іншим! Він любив лише владу, владу і гроші. Загарбав усі фінанси корабля, а це ж були десятки, сотні тисяч, бо люди продавали свої хати і землю, худобу та реманент, їхали до Херсона Він годував усіх обіцянками раю в тому Уругваї, а сам пускав гроші в операції, багатів ще більше! Люди були обурені тим, що він узяв собі Олену. Це був блуд! Увесь корабель виступив проти, але він залякав усіх. Сказав, що без нього Уругваю не буде, що всіх тут переловить поліція. Він примусив скоритися, примусив заплющити очі на те, що він зруйнував родину, вбив матір, щоб зґвалтувати сирітку!

Олена плаче. Марія підходе до неї, цілує її у чоло.

— Сестричко, це важко чути, але якщо ми вирішили говорити правду, то нехай буде вся правда! Так ось, він отримав цю дитину і почав робити з нею страшні речі. Він бив її і принижував, бо інакше не міг отримати задоволення. Він поводився з нею наче з портовою повією. Олена не витримала і полізла у зашморг. Вона — віруюча людина, для неї самогубство страшний гріх. Один з найстрашніших! Тож якщо вона наважилася на нього, то не мала іншого виходу. Але той пузатий павук витягнув її із зашморга й почав лякати, що зробить погано мені. Він знав, що батько помер на чужині, помер від туги за жінкою і від сорому, бо хтось написав, що зробили з його донькою. Батько помер, а цей мерзотник використовував його смерть, щоб залякати Олену. Він стверджував, що тепер моє життя в Уругваї залежить від нього, і якщо Олена не буде слухняною, якщо не задовольнятиме всі його забаганки, то він накаже вбити мене. Олена була ще дитиною, вона вірила цій брехні і більше не намагалася опиратися. Вона готова була вмерти, але боялася нашкодити мені. Хоча я давно вже втекла від своїх одновірців.

— Чому? Обіцяний рай виявився пеклом? — здогадуюся я.

— Пекло виявилося у них самих. Вони принесли його аж до Уругваю.

— Пекло? Я бачив цих сектантів, такі смиренні та богобоязні люди.

— Це тут. Де їх переслідують і зневажають, примушують відмовитися від віри. Але в Уругваї вони були самі собі господарі. Отримали багато землі в диких місцях, від яких день їхати верхи до найближчого міста Ніякої влади, жодних утисків. Живи та слав Господа! Але ви б бачили, у яких чудовиськ перетворилися ці агнці та мученики за віру! Верхівка корабля одразу взяла владу над усіма Важка робота по чотирнадцять годин на день і погане харчування. Гроші витрачалися не на їжу чи ліки, а на зал зібрань і будинки кормчих. Якщо хтось намагався протестувати — його били. А тих, хто не хотів ставати рабом, убивали.

— Вбивали? Не вірю, що ці люди здатні на таке.

— Здатні. Вони спалили кілька селищ індіанців, тамтешніх дикунів, які не хотіли вірити у Господа так, як вчили кормчі корабля. Спалили вщент, дорослих убили, а дітей зробили прислугою!

— Але ж ваша віра забороняє користуватися зброєю!

— Заборона залишилася тільки для простих членів корабля. Кормчі ж дозволили собі взяти зброю, щоб нести слово Боже серед єретиків та язичників. Також вони дозволили собі їсти відбивні, а іншим наказали давитися цвілим кукурудзяним хлібом Вони відпочивали та вивчали Біблію, а інші надривалися на ланах. Коли я сказала, що Господь створив людей рівними і гріх допускати таку несправедливість, то мене побили. Коли я спробувала втекти, мене спіймали і відвезли до Аргентини, де продали до будинку розпусти в глушині. Сподівалися, що там я зникну назавжди і не буду заважати. Але я змогла втекти, заробила гроші на квиток і повернулася за сестрою. Коли я побачила її, побиту, залякану та спустошену, то присяглася, що помщуся. Сказала про це негіднику, а той викликав поліцію.

— Сектант викликав поліцію? — сумніваюся я.

— Він був мільйонером, а не сектантом Він щедро платив і тримав усіх на короткому ланцюгу. До того ж, він готувався привселюдно повернутися у православ’я!

— Що? — дивуюся я.

— Їздив до Петербурга, де домовився, що його мануфактурі отримає велике армійське замовлення після того, як він повернеться до офіційної церкви.

— А корабель?

— Корабель мусив відплисти до Уругваю. За планом негідник мав купити квитки всьому кораблеві, потім продати все майно і поплисти разом з усіма із великою сумою грошей, десь біля півмільйона На ці гроші в Уругваї корабель купив би землю, реманент та худобу, мав би на що жити перший час Але цей мерзотник збирався витратитися лише на квитки. Далі за планом мусив прийти на пароплав, а перед самим відправленням його начебто арештувала б поліція. Пароплав би відплив, а він залишився. І за тиждень би проголосив про повернення до православ’я. Це б дозволило отримати не тільки військове замовлення, але й захист від грошових претензій колишніх одновірців. До того ж, мусило вирішити проблему з Оленою, яка насмілилися поскаржитися на побиття. Насмілилася після того, як отримала мій лист. Поліція почала перевірку, але справу швидко зам’яли. Операцію вів сам Священний Синод, якому був потрібен тріумф православ’я на півдні. Заради цього легко знехтували життям молодої дівчини.

— Звідки ви знаєте всі подробиці? — не довіряю я.

— Я звабила поліцейського пристава. Той мусив убити мене і викинути в море, але побачив мене і наказав залишити. Два тижні бавився зі мною і розповідав про хитрий план того негідника. А потім відвіз мене до Одеси і продав. Не міг втратити можливість заробити зайву сотеньку. Так я знову опинилася серед повій. Було важко, але я знала, заради чого жити. Окрутила того жидівського бандита. У нього був впливовий брат, яким він завжди хвалився. Я розповіла про можливість добряче заробити у Херсоні. Він погодився, бо хотів довести братові, що став уже дорослим і здатним самотужки робити серйозні справи. Тут узяв собі помічників з місцевих босяків. Ну, а далі ви все знаєте.

Марія подивилася на мене, Олена вже не плакала, а просто сиділа, схопившись руками за голову.

— Ще декілька деталей про ту ніч, — не міг заспокоїтися я. — Чому бандити почали стрілянину? Утрьох вони могли б здолати покійного і без пострілів.

— У негідника був револьвер. Віра забороняла йому мати зброю, але він уже збирався виходити з віри, боявся, що корабель вийде з-під контролю, то купив собі револьвер. Ми про це не знали. За планом Олена мусила розбудити його. Він спав дуже міцно, не почув би грабіжників. Олена розштовхала, сказала про шум у кабінеті. Він побіг туди. А там злодії. Вони б просто скрутили його, побили, забрали б гроші й пішли. Далі я б застрелила його. Все б виглядало звичайним пограбуванням Та тут він дістав револьвер і почав стріляти. Вбив усіх трьох бандитів, вони навіть зброю не встигли вихопити, бо не чекали, були впевнені, що господар беззбройний. Коли вони попадали мертві, він зареготав, бо подумав, що переміг. Та я стояла позаду...

— Ні, я! — каже Олена — Я стояла позаду, і я вистрелила у свого чоловіка В потилицю, впритул. Він упав. Я вклала револьвер у руку одного зі злодіїв, Почула, що прибіг городовий. Зробила вигляд, що знепритомніла Це я вбила.

Вона дивиться у стіл, і я бачу на її обличчі відчайдушну рішучість. Чому цей вираз знайомий мені? І я розумію, що вона не злякається, візьме провину на себе, піде під суд.

— Іване Карповичу, вам доводилось колись бити жінку? — питає Марія.

— Так, — кажу я і дуже її дивую. Ось вона вже дивиться з презирством.

— Дружину?

— На жаль, я не одружений.

— Коханку?

— Ні, свого часу я служив в охоронному відділенні й кілька разів брав участь у арешті бунтівників. Коли вони чинили опір, доводилося бити. Мабуть, було таке, що діставалося й жінкам.

— Вам подобалося бити?

— Ні.

— Чому?

— Бо побиття дурних робить ще дурнішими, а розумних переповнює ненавистю.

— А як же тілесні покарання?

— Вони шкідливі.

— А коли чоловік б’є дружину, це правильно?

— Ні, навіть худобу не треба бити, не кажучи вже про людину. До чого ви ведете, Маріє?

— Як ви вважаєте, Олена — винна?

— Я не суд і не Господь.

— Але ж ви розумієте, що якщо віддасте Олену під суд, то її стратять. Наше суспільство не вибачає мужовбивць, які б причини не штовхали їх на цей вчинок. Жінка завжди винна, так?

— Ні.

— Але жінка — істота другого сорту, недолюдина, так?

— Я мав щастя знати жінок, розумніших за всіх відомих мені чоловіків.

— Може, ви ще й за рівні права чоловіків та жінок? — дивується Марія.

— Звісно, бо всі ми творіння Божі, не кращі і не гірші один від одного.

— Ви якийсь занадто прогресивний для провінційного фокусника, — каже вона трохи роздратовано, бо, мабуть, чекала інших відповідей.

— Я не фокусник, я — приватний детектив.

— Що ж, ви розплутали цю історію, тепер ідіть, викликайте поліцію. Нехай двох нечистих жінок буде покарано за те, що вони спробували опиратися дияволу в чоловічому образі! Але перед тим дозвольте запитання, — вона з посмішкою дивиться на мене.

— Будь ласка.

— Відверте запитання.

— Сподіваюся, що в межах пристойності.

— Вам подобається зв’язувати жінок?

— Маріє! — кричить Олена.

— Бити їх шкіряним ременем або кулаком? Примушувати плазувати, просити про пощаду, цілувати ноги, благати та плакати? Вам це подобається? Вас це збуджує? — Марія теж сходить на крик.

— Не знаю, ніколи цього не робив.

— А хотіли б? — атакує Марія. — Хотіли б! Усе це робив з Оленою він! Це і ще дещо! Ви, чоловіки всі однакові! Ви...

— Маріє, якщо вам потрібна моя відповідь, то послухайте її, — перериваю жінку. — Якщо ж ні, то не треба влаштовувати тут виставу.

— То яка ваша відповідь, Іване Карповичу, найкращий сищику імперії?

— Моя відповідь така, що у всьому треба знати міру. Бо міра від Господа, а надлишок від диявола.

— Не треба проповідей, я вже наслухалася їх достатньо! — кричить Марія.

— Я не проповідую, а відповідаю. Я не хотів би робити все перелічене вами. Не хотів би тому, що робити те — значить, пускатися берега, забувати про міру. Я бачив багатьох людей, які думали, що досягнуть щастя, якщо виконають всі свої примхи. Їм хотілося все більшого, але замість щастя вони отримували горе. Їх вели їхні бажання, наче бика на бійню,. Вони руйнувалися і гинули. Бо забували про міру, про те, що нічим не потрібно занадто захоплюватися.

— Ви колись закохувалися? — несподівано питає Олена.

— Які всі люди.

— І тоді ви теж трималися міри, міркували про те, що не треба сильно захоплюватися?

— Ні, тоді я просто злякався. Припустився помилки, не прислухався до власного серця, злякався зробити несподіваний крок, покинути усталене життя. Я просто втік, проґавив своє кохання, за що дорікаю собі досі.

А я теж кохала його, — шепоче Олена.

— Що? — питає Марія, та й я здивований.

— Кохала Будь-яка людина ненавиділа б його за все те, що він зробив. Зруйнував мою родину, вбив батьків, знищив рідну сестру, принижував і ґвалтував мене. Але я кохала йога.

— Олено, що ти кажеш? — кричить Марія.

— Кохала Я мусила ненавидіти, мусила опиратися, мусила мститися! Але я кохала його і солодко чекала ночі, коли він починав мордувати мене, катував, бив. Я — грішна, я зіпсована.

Тиша Я дивлюся вбік. Нарешті Олена продовжує.

— Потім я змогла узяти себе в руки. Господь мені допоміг зрозуміти, що я мушу вбити свого чоловіка, щоб зупинити той гріх, який він творив і який так подобався мені. Господь так і сказав мені уві сні, що я мушу вбити. Я думала, як це зробити, коли знову приїхала Марія і запропонувала свій план. Я побачила в цьому провидіння Господнє. Я пішла на гріх убивства, щоб уникнути іншого гріха І готова відповідати. І перед судом людським, і перед судом Божим. Тепер ви все знаєте, Іване Карповичу. Я читала про ваші пригоди, Інокентій Степанович мав повну підшивку журналів, які читав потайки від усього корабля. Я знаю, що ви людина чесна та віруюча, вчините, як потрібно. І зараз, і потім, коли будете розповідати про цю історію. То дійте.

Вона піднімає на мене погляд.

— Іване Карповичу, що з вами? — аж скрикує Олена.

— Іване Карповичу? О Господи! — лякається Марія, бо я завалююся зі стільця на підлогу.

— Маріє, ти отруїла його? Навіщо? — кричить Олена.

— Ні, я ж забрала чай! Іване Карповичу, що з вами? Викликати лікаря? Іване Карповичу, не мовчіть! — вона плескає мене по щоках, удвох із сестрою допомагають підвестися, всаджують на стілець, плескають по щоках. — Іване Карповичу!

— Тихо, — нарешті шепочу я. Мене трясе, я зблід і задихаюся. Голову наче скрутили залізні обручі, серце наче штрикають гостряком, у вухах дзвони, в очах темінь. — Тихо. Зачекайте.

Я схопився пальцями за стіл. Так, наче вишу над проваллям і той стіл — моя єдина надія на порятунок. Я згадав. Дещо згадав, і ця згадка збила мене з ніг.

— Може, води? Чи таки лікаря? — пропонує Марія.

— Ні. Почекайте.

За кілька хвилин я відчуваю, що більш-менш ожив. Якась виснаженість. Мені хочеться швидше закінчити з цією справою, впасти десь і спати, спати, спати.

— А тепер послухайте мене, — кажу я хрипко, голос не слухається, тремтить і скрипить. — Ніколи в житті я не порушував правил. Ніколи. Я завжди чесно розслідував справи, на які мене наймали, знаходив винних і доповідав замовникам. Траплялося різне, інколи це було небезпечно, інколи невигідно, але я завжди дотримувався своїх правил. Я був чесний перед Богом і людьми. Був до цього дня. Бо сьогодні уперше в житті я піду проти правил. Я набрешу своїм замовникам, залишу винних непокараними, я забуду про цю справу. Поліції не буде. Всіх влаштовує та ситуація, що склалася, нехай так усе і залишиться. Але ви мусите мені пообіцяти, що купите вашим одновірцям квитки на пароплав до Уругваю і дасте їм гроші на перший час Половину від статків Інокентія Степановича, Це буде справедливо. Ось його заповіт, у якому всі статки передаються кораблю. Цей заповіт буде запорукою того, що ви віддасте половину. Інакше втратите все. Моя вимога зрозуміла?

— Так, — вони здивовано кивають.

— Тоді до побачення, — я підводжуся і йду. Мене хитає, ноги не слухаються, хапаюся рукою за стіну. Мене наздоганяє Марія, підтримує.

— Дозвольте мені довести вас до екіпажу?

— Буду вдячний. Тільки робіть вигляд, що просто йдемо під руку. Іван Карпович Підіпригора не мусить виказувати прилюдну слабкість.

— Так, звісно. Зараз викликаю візника, З телефоном це швидко.

Візник справді приїздить, тільки-но ми підходимо до хвіртки.

Пробиваємося крізь натовп газетярів, що кричать нескінченні запитання. Я вже більш-менш тримаюся на ногах, заходжу у візок. Марія услід.

— Я відвезу вас до готелю, — каже вона. — Поїхали!

Везе до якогось готелю на березі чи то ріки, чи то моря, вони у Херсоні зливаються, і не розбереш, що де. Дорогий готель, великий номер, Марія просить покоївку принести коньяку. Коли та йде, Марія дивиться на мене.

— Але чому?

— Що?

— Чому ви так вчинили, Іване Карповичу?

— Бо вважаю, що так правильно.

— Ви здивували мене. Ми ж були у вас в руках. Ви могли вимагати з нас гроші, могли залякувати та шантажувати! А ви пішли. Чому?

— Бо влада над людьми — то спокуса, якої треба уникати, якщо не хочеш програти.

— Ви б могли просто викликати поліцію, віддати їй усі докази і поїхати геть.

— Я вже припустився однієї помилки і не хотів робити другу.

— Що сталося, Іване Карповичу? Той напад із вами. Ви ж вели справу до іншого закінчення, я бачила це. Ви бавилися з нами, наче кіт із мишенятами. А потім сталося диво. Ви теж почули голоси, як Олена? Бог говорив із вами?

— Ні.

— Тоді що? Вибачте мою нахабність, але я не розумію і мені цікаво! Що сталося?

Я сідаю на стілець. Мені важко, знову залізні обручі на голові. Але я мушу сказати. Можливо, тоді мені полегшає.

— Олена схожа на мою матір, — хриплю я.

— Що?

Марія здивовано дивиться на мене.

— Вона померла, коли мені були три роки. Я майже не пам’ятаю її, тільки голос і доторки. А як вона виглядала, я не знав. Та коли побачив Олену, вона здалася мені знайомою. Довго намагався згадати, де міг її бачити. А потім стався напад. Бо я зрозумів, що вона дуже схожа на мою покійну матір.

— І це причина, щоб піти проти власних правил?

— Моя мати мала дуже складну долю. Долю покритки, яку вигнали батьки. Вона вимушена була з дитиною жити по чужих хатах, бути усюди зайвою і клятою. За все життя їй не трапилася людина, яка б допомогла їй, яка б підтримала чи захистила. Всі дорікали їй, бідній сільській дівчинці, звабленій якимось заїжджим паничем. І вона не витримала. Наклала на себе руки. Я залишився сиротою. Виріс, майже не пам’ятав її, думав, що забув. Але останнім часом почав згадувати дедалі більше. І зараз розумію, що якби не забув, то не припустився б головної помилки свого життя. Мені більше не можна помилятися. Тому я вчинив так, як учинив. Інколи єдиний правильний шлях — порушити власні правила. Нехай моїй мамі не трапилося хорошої людині, але я допоможу Олені, такій самій юній та нещасній. Захищу хоча б її, коли не міг захистити власної матері. Бути чесним перед Богом мені здалося важливішим, аніж дотримуватися правил Можливо, я не правий. То хай буде, як буде. Ось і все.

Ми сидимо в тиші, приходить покоївка з тацею. Відкорковує пляшку, наливає коньяк у чарки і йде.

— Я захоплююся вами, Іване Карповичу. То піднімаю келих за вас Не за найкращого сищика імперії, а за людину, — вона піднімає келих, я почуваюся ніяково.

— Маріє, вибачте, мені треба відпочити.

Ледь іду до ліжка і падаю одягнений. Слабкість і млявість, я геть виснажений і засинаю.

Я проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то побачив обох сестер.

— Слава Богу! Ми вже думали викликати лікаря!

— Все добре.

— Ми зробили те, що ви просили. Квитки на корабель куплені, гроші переведені на їхній рахунок в Уругваї, — доповідає Олена.

— Ось документи, — Марія кладе біля мене цілу теку.

— Добре, — киваю я.

— І ми б хотіли розплатитися з вами, — каже Олена.

— Ви не наймали мене, то й платити не треба.

— Ця справа була дуже важкою для вас, і ми мусимо компенсувати збиток для вашого здоров’я. Ми їдемо на води, в Баден-Баден. Будемо раді, якщо складете нам компанію.

— Дякую за запрошення, але краще за все мені на рідному хуторі.

— То візьміть хоча б гроші, — пропонує Олена і дає мені тлустий конверт.

— Там десять тисяч. Якщо вважаєте, що цього недостатньо, ми можемо дати більше, — пояснює Марія.

— Ні, й цього забагато. З вашого дозволу я витрачу ці гроші на притулок для дівчат у Полтаві. Вже кілька років я підтримую його.

— Це ваші гроші, витрачайте їх як забажаєте. Як ви себе почуваєте? Можливо, вас треба супроводити додому?

— Дякую, але я добре відпочив і набрався сил.

Вони проводять мене на вокзал, і невдовзі я вже їду степами Тавриди на північ. У Бахмачі провідую Єлизавету Павлівну і затримуюся там іще на день.

— Іване Карповичу, важка була справа? — питає вона.

— Чого ви так вважаєте? — дивуюся я.

— У вас побільшало сивини у волоссі.

— То я так засмутився через вашу відмову стати мадам Підіпригорою, — сміюся я.

— Ну так, у всьому в цьому світі винні жінки, — сміється Єлизавета Павлівна.

— Жінки, жінки, — зітхаю я.

Кавказьзе сидіння під землею

оніка бавилася з цуценям у садочку, а я сидів поруч і попивав чай. Тут же спав граф, що впав на аркуші з текстом чергової історії моїх пригод і тепер тихо посопував, бо перебрав наливки. Уляна Гаврилівна принесла тістечок із хмільними вишнями й сама присіла подивитися на малу. Споглядати за Монікою — справжнє щастя, хоч день можна просидіти, дивлячись, як вона то з лялькою грається, то собача вовтузить, то в піску риється. Тішився серцем, коли ідилію порушило торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, я пішов зустрічати гостей. Вона була чорна та довга, котилася поважно, наче міністр ішов палацом Он приторохтіла, зупинилася біля мене, і з машини вистрибнув її пасажир. Я аж посміхнувся, бо дуже вже невідповідним своєму авто він виявився. Товстенький, маленький, круглопикий, йому б і їздити на машині, схожій на гарбуз, а не на цьому крейсері.

— Іван Карпович Підіпригора? — спитав чоловік швидко та дзвінко. — Він самий, як же вас не впізнати! Найкращий сищик імперії! Мене звати Тимофій Ангелопулос, я представник Імператорського географічного товариства. Доброго дня!

Він подав мені свою невеличку пухкеньку руку і радісно всміхнувся. Я її потиснув і привітався.

— Іване Карповичу, в мене до вас термінова справа Сідайте до машини, я дорогою все поясню. Прошу! — чоловік підбіг до машини, відчинив двері, наче особистий мій водій.

— Зачекайте. Яка ще справа? Поясніть, — їхати мені нікуди не хотілося, справи були мені не дуже цікаві.

— Імператорське географічне товариство готує експедицію до Азії. Вам випала честь брати в ній участь, але спочатку мусите пройти медичне обстеження!

— До Азії? — я аж руками замахав. — Ні, ні, яка Азія? Це бозна-куди пертися! Наївся я вже Азії! І в мене вдома багато справ! Не можу, вже вибачте.

— Іване Карповичу, експедиція готується за підтримки самого государя!

А хоч би й так, куди там я поїду від Моніки? Ні, то кручу головою. Але гість і не думає відступати.

— Іване Карповичу, на експедицію покладаються великі надії в сенсі підняття патріотичних настроїв! Ви ж розумієте, що війна наближається, а тут звістки про успіхи імператорської експедиції. Не просто експедиції, а складеної з найкращих людей імперії!

— Ні! І не вмовляйте!

— Іване Карповичу...

— Ні! Нікуди я не поїду!

— Іване Карповичу, що ви таке кажете? Ви ж самі собі шкодите! Зараз же ви герой імперії, улюбленець народу, взірець для молоді, гордість країни! А як відмовитеся, то вмить станете ледь не зрадником! Навряд чи журнали продовжать друкувати ваші оповідки, і ставлення публіки зміниться на, в кращому разі, байдуже! Для чого вам це?

— Ні для чого, але поїхати нікуди не можу, бо маю виховувати доньку.

— Ну який ж ви впертий, Іване Карповичу! — зітхає гість і підходить до мене впритул. Шепоче:

— З’їздіть хоча б на медичний огляд. Там домовитеся, впишемо вам якусь хворобу, за якою взяти участь в експедиції ви не зможете. Напишемо, що всіма силами Іван Карпович хотів поїхати до Азії, згадати молоді роки служби в Туркестані, але не зміг через знайдену хворобу — наслідок багатьох років на службі Отечеству.

Дивиться на мене, а я кривлюся, бо брехати не люблю. Та тільки так виходить, що тут або брехати, або ганьбитися.

— Ну, добре, лікарів відвідаю. Є в мене знайомі у Ромнах.

— Ні-ні, ніяких знайомих! Лише лікарі нашого товариства, найкращі фахівці, вони вже чекають на вас Поїхали!

— Та зачекайте, дайте хоч перевдягнуся, а то я ж у домашньому.

— За це не хвилюйтеся, у Ромнах на вас уже чекає новий одяг. Поїхали!

Ото тільки Уляні Гаврилівні сказав я, щоб залишалася хазяйнувати, сів у авто та поїхав. Авто, скажу я вам, розкішне було. Я таких і не бачив. Від шофера були ми на задньому сидінні відгороджені стінкою, тут у нас був невеличкий стіл і буфет, у якому чого тільки немає з випивки.

— Чого бажаєте, Іване Карповичу?

— Та, може, не треба перед оглядом?

— Ну що ви? Треба! Ми ж трохи! До того ж, я ваш давній уболівальник, завжди мріяв випити зі своїм кумиром Давайте почнемо з коньяку. Хороший, французький. Ось сир для закуски й оливки.

Ті оливки — наче сливи-дички, маленькі й на смак не дуже. Але сказала мені Уляна Гаврилівна, що ті оливки в Італії їдять, як у нас картоплю, то вони мені одразу і сподобалися. Бо це ж їх Ізабелла їла. Закусив я, а гість питає про те, чи є у Ромнах заклади, де б самотньому чоловікові час можна з користю провести.

— Закладів немає. Тобто був один, «У мадам Жожо» звався, але зачинила його поліція, бо там заразився гонореєю племінник губернатора, який очолював оргкомітет з проведення автомобільного пробігу. То закладу тепер немає, але є добрі самаритянки, повсякчас готові допомогти знесиленому подорожньому, — кажу я, наче граф, що вміє пишноти нагнати.

— О, що за самаритянки? — цікавиться представник Імператорського географічного товариства, і з його точних запитань я розумію, що маю справу зі знавцем добрих самаритянок по всій імперії та за її межами. Розпитує про всі можливі деталі, а наприкінці цікавиться, що б я порадив.

— З вашої обізнаності бачу, що ви теж не проти стрибнути у пшеницю!

— У нас тут більше в гречку стрибають. Можу порадити модисток із прибуткового будинку Степченко, це неподалік від вокзалу, там ще квіти на вікнах, і патефон увечері грає, то знайдете.

— Дякую, Іване Карповичу, що ж, за жінок! — він ще раз наливає, такі щедрі чарки.

— Може, досить, а то лікарі в каталажку відправлять, відсипатися.

— Та ну що ви! Скільки там ми випили!

Поки до Ромен доїхали, то спорожнили багацько чарок із різних пляшок. Я спробував було половинити, але гість одразу помітив і образився, то довелося пити. Коли піднімалися сходами готелю «Імперіал», я відчув, що вже тепленький, але ситуацію поки контролював. Мене провели до найбільшого номера на другому поверсі, де мене зустрів чоловік у білому халаті, мабуть, лікар. Завів усередину, і почали мене оглядати так, як ніколи не оглядали. І кров брали, й тиск міряли, і серце слухали, і легені. Все різні лікарі, їх тут було біля десятка Потім узагалі попросили роздягтися і ще дивилися, чомусь особливо ретельно оглядали ті місця, які не для показу призначені. Та коньяк свою справу зробив, заспокоїв, то я не хвилювався. Дивляться — і нехай.

Десь години дві мене валандали. Я намагався розмову почати про те, як би мені якусь хворобу знайти, але лікарі казали, що я здоровий як бик Тут би воно якось натякнути про «позолочу ручку», але це я не дуже вмів і ще більше не любив. То більше й не потикався, дочекався, поки дозволили мені одягнутися і виставили в коридор. А там уже чекав на мене Тимофій, який не став слухати жодних заперечень, а ледь не силоміць потягнув мене в окремий кабінет готельного ресторану, де накритий був розкішний стіл, якого б вистачило й на десяток, а ми ж були удвох. Випили холодної горілки й закусили малосольними огірками. Ото я поважав у людях — коли не за всякими там устрицями та шампанем бігли, а вміли поціновувати плоди свого краю. Потім млинці з ікрою, ну а далі вже весь стіл наш, із двома поросятами включно.

Десь чарки після п’ятої Тимофій викликав музик, які вжарили на скрипках та гармонії, а ще за кілька чарок опинилися біля нас чарівні модистки зі вказаної мною адреси. Я спробував пояснити, що хоч і не одружений, але у блуд вдарятися не хочу, та на той час вже мене погано язик слухав, що помугикав трохи і махнув рукою, згадавши слова Єлизавети Павлівни про «приємні зустрічі».

То свято тривало ледь не до ранку, а потім я видудлив жбан холодної води і попросив ще березового квасу в номер, який, як виявляється, Тимофій замовив заздалегідь. Прекрасні модистки відвели мене до ліжка і впокоїли, то спав, наче дитя мале, прокинувся аж пізно по обіді. Випив кваску, посидів, прислухався до себе і зрозумів, що похмілля майже немає. Це було дивно з огляду на те, скільки ми з Тимофієм учора чаркувалися. Але згадав, як їх благородь штабс-капітан Мельников повчали, що коли перебрав, то обов’язково треба до хористок, інакше похмілля буде важке. Щоправда, їх благородь частенько в такому стані до хористок приїздив, що й стояти на ногах не міг. То його вантажили на ліжко, а зранку виставляли рахунок по повній. Мельников дивувався, що стільки шампаню випив і одразу трьох дівок замовив, кректав, бо голова боліла, казав, що без візиту взагалі б пекло було.

Ото я тільки кваску попив, коли постукали у двері. Тимофій прийшов, і не просто так, а з тацею.

— Ні! Ні! Не хочу більше пити! — аж злякався я, бо тіло моє потребувало відпочинку після свята, запої я не любив і не приймав.

— А кефірчику? З булочками! Чай, свіже масло, мед! — заторохкотів Тимофій, і я побачив, що справді нічого спиртного на таці не було.

То ми добре поснідали — скоріше, повечеряли. Я почав збиратися їхати додому, але якось розпозіхався, приліг трохи відпочити і знову заснув. Прокинувся від того, що хтось ніжно поплескав мене по щоці. Я відкрив очі й побачив перед собою якусь даму в нарядному вбранні, мабуть, столичну чи з Києва.

— Доброго дня, — вона мені ласкаво посміхнулася.

— Доброго, — я не розумів, що це за дама і де я. Ага, готельний номер, ранок — онде сонце тільки сходить. Ранок? Чому я досі не вдома і... І тут я зрозумів, що розкинувся перед цією дамою голяка. У чому мати народила, так би мовити. Жарко, мабуть, мені стало вночі, то ковдру скинув. Але чого голий, лягав же відпочити одягнений? Голий! Я спробував підхопитися, затуляв руками сором. А дама анітрохи не зніяковіла, з цікавістю мене розглядала і лагідно всміхалася.

— Я перепрошую, я...

— Іване Карповичу, вам нема за що вибачатися. Давайте краще я вибачуся, що відірвала вас від справ та ще й шляхом обману.

— Що?

— Тимофій — моя людина Він дещо набрехав вам, але це я наказала Може, водички?

Я сів на ліжку і закрутив головою, бо геть нічого не розумів. Окрім того, що пошили мене в дурні, обдурили, як дитину. Дама таки піднесла мені склянку води. Я випив. Потім подумав, що треба заспокоїтися. Я був у Ромнах, у готелі. Якби мені хотіли зробити щось погане, то не годували б і не напували, і лікарів би не привозили, щоб мене оглядати.

— Що тут коїться? — спитав я, коли допив воду.

— Нічого страшного чи протизаконного, Іване Карповичу. В цьому вас запевняю. Просто мені знадобилася ваша допомога.

— Ще ніколи в мене так допомоги не просили.

— Це тому, що допомога ваша потрібна мені в одній, так би мовити, особистій, дуже делікатній справі.

— Може, я одягнуся?

— Ні, я швидко. Справа в тому, що я дружина одної впливової людини в Петербурзі, — сказала вона, а я таки накинув на себе простирадло. Та вона його зірвала. — Не хвилюйтеся ви так, все добре. Так ось, мій чоловік, що займає досить високу посаду в державі і віддає себе повністю служінню Отечеству, трохи закинув свої подружні обов’язки. Я на нього анітрохи не ображаюся, бо маю гарних друзів. Та справа в тому, що мій чоловік — нащадок давнього роду. Його предки вже були відомі, коли про Романових ще ніхто й не чув.

— Ризиковані речі кажете, — попереджаю я.

— Але це правда. Так ось, для мою чоловіка важливо було б продовжити свій рід. Але, як я вже казала, служіння імперії забирає в нього всі сили. До того ж, нікуди правди діти, жінки не викликають у нього особливого ентузіазму. Краще він почувається у товаристві кавалергардів. То з продовженням роду виникла деяка проблема. Але річ у тому, що в мого чоловіка є молодший брат. А їхній батько перед смертю склав заповіт таким чином, що більшу частину статків отримає той із синів, хто першим народить нащадка роду. Молодший брат за місяць має одружитися. Його майбутня дружина мріє про дітей, і може статися так, що невдовзі вони в них будуть.

— Ви хочете, щоб я цьому завадив? — лякаюся я.

— Ні, що ви! Я хочу, щоб ви допомогли мені в цих перегонах.

— Яким чином? — я почуваюся дурнем Чи то просто нервую від очевидності.

— Якнайприроднішим. Я прошу вас допомогти мені завагітніти.

— Що?

— Ось така моя справа. Я розумію, що час найкращого сищика імперії коштує грошей, то готова заплатити. Тимофій дізнався, що ваш стандартний гонорар становить приблизно п’ятсот рублів. Оскільки справа делікатна, я збільшую його вдвічі. Половина суми зараз, половина після підтвердження вагітності та ще премія після пологів. То ми домовилися?

Вона подає мені руку. А я обома своїми прикриваю сором, який, ні щоб принишкнути, так росте, наче тісто на дріжджах.

— Пані, я ж мужик! Хлібороб! Смерд! Мій дід кріпаком був!

— Іване Карповичу, я ж не Гедиміновича шукаю чи Рюриковича. Мені потрібен дорослий і здоровий чоловік. Лікарі вас перевірили й засвідчили, що здоров’я у вас відмінне, жодних хвороб чи вад. Статеві ваші здібності модистки оцінили дуже високо. Тимофій сповістив, що давно не бачив чоловіка з таким довершеним тілом. Що ж до ваших розумових якостей, то я про них надвисокої думки, бо прочитала всі оповідки й чула про вас тільки найкраще. Софія Пяльцева, коли я спитала про вас, то нахвалитися не могла, а вона жінка досить перебірлива. Отже, Іване Карповичу, про кращого батька для свого сина мені годі й мріяти. Я передбачала, що якщо просто поставлю питання руба, ви можете сприйняти це погано. То довелося вигадати цілу операцію, щоб забрати вас із хутора, перевірити та переконати. Тимофій зробив усе як треба.

— Вчора підсипав мені снодійне? — здогадуюся я.

— Так, він мусив не відпустити вас з готелю і зробити так, щоб ви могли відпочити і набратися сил.

— А що ваш чоловік? Якщо він дізнається?

— Мій чоловік знає про все і схвалив мій вибір. Йому теж не хочеться втрачати спадок, тож він сподівається на успіх мого вояжу. То ми домовилися? — вона вже руку не подає, а просто усміхається.

— Мені треба подумати. Якийсь час...

— Іване Карповичу, на жаль, часу немає. Сьогодні в мене найбільш сприятливий день для зачаття.

— Але...

— Ось гроші, — вона подає мені конверт. — Ви сумніваєтеся, бо я вам не подобаюся?

— Ну що ви! — я аж руками махаю і тут же згадую, що руки мені потрібні в іншому місці. Червонію.

— Іване Карповичу, приберіть руки. Мені подобається дивитися на чоловіче тіло. І в чому проблема? Чому ви вагаєтеся?

Я дивлюся на неї. Високу, красиву жінку з пишним волоссям і звабливим поглядом Якого біса?

— Я завжди радий допомогти такій чарівній дамі, як ви. До речі, як вас звати?

— Елеонора. Якщо не проти, давайте підпишемо папери. Ось моє зобов’язання щодо виплати залишку грошей. А ось ваша відмова від претензій на дитину і зобов’язання зберігати все у таємниці. Це не через недовіру, просто формальності.

— Я поважаю письмові домовленості, — швиденько все прочитую і підписую. Чую позаду шурхіт сукні. Залишаю папери і перо, повертаюся до ліжка, на якому розкинулася пані. Трохи хвилююся, бо бозна там до чого вони у своїх столицях звикли, а я людина проста..

Та нічого, впорався. Та так, що наступні два дні теж у номері провели, як казала столична пані, для закріплення. Ну, то вже закріпили так закріпили. Наостанок вона ще взяла автограф у мене і поїхала А я попросив візника викликати і думав, що ще ніколи так приємно і легко грошей не заробляв. Коли постукали у двері. Портьє сказав, що мені лист прийшов. Здивувався я, бо ж ніхто не знав, що я в готелі. Окрім Елеонори, але вона зараз на потяг сідала Розпечатав конверт, розгорнув аркуш паперу, на якому побачив знайомий почерк мого благодійника Павла Івановича Харитоненка, який просив у дуже важливій справі терміново прибути до Москви, де він жив останнім часом «Прошу Вас тримати свій візит у таємниці, в Москві зберігати інкогніто та бути готовим до далекої подорожі й відсутності приблизно протягом місяця. З повагою, Ваш ПІХ».

Ото про подорож мені не дуже сподобалося. Вже запрошували мене в одну, в азійську експедицію. А тут що, яка халепа? Але ж Павла Івановича я поважав, то швиденько поїхав на хутір, щоб тільки заспокоїти Уляну Гаврилівну та погуляти з Монікою. Ще довелося заспокоювати графа, який дуже образився, що я його з собою не взяв до Ромен, пішов із дому, потрапив під дощ, застудився і лежав тепер у лихоманці. Пообіцяв йому, що наступного разу обов’язково візьму з собою і тікати не буду. Хворому збрехати не гріх.

Побув трохи вдома, вранці поцілував Моніку в щічку і відбув до Москви. Ніч проваландався у потязі, не міг заснути, все думав, що за справа така і як же я місяць без Моніки витримаю. Крутився, кректав. Та й про гостю столичну згадував. Воно-то наче і дурнякові гроші, але ж краще від впливового панства триматися подалі. Я он розпушив пір’я, подумав, що схопив Бога за бороду зі своїми оповідками, славу на всю імперію заробив. Але тим тільки роздражнив поважних людей, яким не сподобалося, що якийсь мужик відоміший за них, усі про нього балакають та вихваляють. Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, посмішити шановне панство, а ось героєм, рятівником Отечества — ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть. На жаль, пізненько я це зрозумів. Останнім часом почав побільше графа в оповідках описувати, бо ж у нього хоч і ні копійки за душею, але ж дворянин, давнього роду. Я ото так писав, що граф більше розумує, а я — прийми-подай, як мужику і належить. Графу це подобалося, він героєм залюбки став, але ж розумів, що то так, на папері, хотів по-справжньому геройствувати.

У Москві вийшов на вокзалі, а там пекло якесь: метушня, крики, штовханина. Я швиденько візника взяв і наказав їхати до Софійської набережної, де у Павла Івановича був справжній палац. Але адресу назвав не палацу, а на чотири номери далі. Коли їхав, дивився уважно, потім підійшов, перевірив, чи не спостерігають за палацом. Та наче ні. Зайшов з чорного ходу. Мене швейцар якийсь перестрів. Сказав йому, щоб провів до пана, з яким у мене зустріч, а він лаяти мене почав.

— Куди тобі, босоті, з моїм паном зустрічатися! Ану геть звідси!— та як замахнеться кулаком, здоровеньким таким Як поцілить, то добряче вмаже. То я револьвер свій наставив.

— Ану тихенько! Розійшовся тут. Піди скажи, що Іван Карпович прибув, твій пан на мене вже чекає.

Револьвер подіяв заспокійливо, тож невдовзі вже піднімався я сходами на другий поверх до кабінету Павла Івановича. Той виглядав не дуже добре, якось рознесло його, наче водою налився. Але мене вийшов з-за столу стрічати, руку потиснув, здивувавши швейцара. Той пішов, зачинивши двері, а Павло Іванович запросив сісти.

— Радий вас бачити, Іване Карповичу. Як ваші справи?

— Та гріх скаржитися.

— Приходили до мене за вас.

— За мене?

— За вас, Іване Карповичу. Дворянство Полтавської губернії вбачає у вас ворога держави, збираються підписи, щоб заборонити друкувати ваші оповідки.

— Чому?

— Бо вважають, що ви бунтівник та ненадійна людина.

— І звідки ото такі дурниці випливають? — зітхаю я.

— Що дурниці, то дурниці. Я ті підписи забрав і спалив, наполегливо висловив панству думку, що Іван Карпович Підіпригора не ворог, а гордість губернії.

— Дякую.

— Немає за що. Але ви, Іване Карповичу, обережніше, бо занадто вже багато впливових людей вас не люблять.

— Навмисно на рожен не лізу, а проти заздрощів безсилий.

— Так, заздрість людська — бур’ян, який не виполеш, — усміхаються Павло Іванович. — Але перейду до справи, в якій викликав вас сюди. Прошу вас, Іване Карповичу, супроводжувати мого сина у поїздці на Кавказ.

— На Кавказ?

— Так. Нам запропонували купити нафтові свердловини. Начебто непогана пропозиція, але треба подивитися на місці. Про нафту чули, Іване Карповичу?

— Це оте чорне мастило, що з-під землі лізе?

— Саме воно.

— А навіщо воно вам?

— Бо за ним майбутнє, Іване Карповичу, а підприємцю дуже важливо схопити це саме майбутнє. Колись мій батько, дрібний торговець, зробив ставку на цукор. Багато чим торгував, а потім зосередився на цукрі, в якому побачив величезні можливості. І виграв, збудував цукрові заводи, захопив ринок, розбагатів. Бо був одним із перших, хто почав працювати з цукром. А перші, Іване Карповичу, хоч і ризикують, але в разі успіху отримують усе.

— Але цукор при вас, навіщо ще та нафта?

— Бо вона — цукор майбутнього.

— Та не може бути, цукор — смачний, а то багнюка якась лізе!

— Може, Іване Карповичу, може. З нафти роблять гас, що добре продається. А попереду ж війна. Армії знадобиться паливо для літаків і автомобілів. Багато палива!

— То, думаєте, буде війна? — кривлюся я.

— Буде, Іване Карповичу, буде. І це погано, я не люблю війну. Але як підприємець завжди сприймаю будь-які труднощі не як привід для суму, а як виклик Війна відкриває нові можливості перед діловими людьми. На жаль, стан мого здоров’я не дозволяє скористатися ситуацією і особисто вивчити питання. Доводиться залучати до справи сина. Ваня — розумний хлопчик, хоч і зовсім без досвіду. Йому потрібен надійний та відданий радник. І я одразу згадав про вас.

— Я ані на нафті, ані на цукрі не розуміюся.

— І не треба. Ви на людях знаєтеся, ось що головне. То дивіться, спостерігайте, попереджайте, якщо побачите, що хтось Івана обдурити може. Я розумію, що це справа не дуже цікава для найкращого сищика імперії, то готовий платити більше, ніж за звичайним прейскурантом.

— А навіщо взагалі сина посилати на Кавказ? Нехай прикажчик поїде, подивиться.

— Прикажчика можна посилати у звичних справах. Щодо того-таки цукру. А нового прикажчик не побачить. До того ж, час уже Вані вчитися справи вести. На жаль, здоров’я моє погане, треба, щоб було кому мене замінити. То нехай поїде, подивиться, поспілкується з людьми. А щоб не було неприємностей, то ви поруч будете і двоє лакеїв моїх, хлопці міцні та досвідчені. То як, згодні ви поїхати?

— Для мене, Павле Івановичу, велика честь вам прислужитися. То згоден. Але пропоную трохи інший план. Нехай Іван із лакеями їдуть, а я буду не з ними, а окремо.

— Чому?

— Тому, що козир треба в останній момент викладати, а не з початку гри ним світити. Якщо я буду на виду, то вважайте, що й не буде мене. До того ж, газетярі можуть пронюхати, запитання почнуться зайві. А як окремо я буду, то і зручніше буде мені дивитися, чи немає хвоста за сином вашим, і легше допомагати, як потреба виникне.

— Що ж, Іване Карповичу, повністю довіряю вам, то нехай буде так. Ось вам аванс, п’ятсот рублів. З цих грошей беріть на витрати, я все відшкодую. Ну, і як ви не проти, то вже завтра можна їхати.

— Завтра так завтра А гроші дозвольте у вас залишити, бо ж Кавказ — край небезпечний, краще з грошима там не світитися. То візьму півсотні на витрати, думаю, цього вистачить.

— Тоді я відкрию рахунок на ваше ім’я. Гроші не повинні залежуватися.

— Дякую. Павле Івановичу, а чи немає якихось іще причин, що от ви просите мене супроводжувати вашого сина? Може, погрози якісь були чи ще щось?

— Ні, Іване Карповичу. Жодних погроз, просто Кавказ зараз неспокійний, газети тільки почитайте. І озброєні напади, й пограбування, а то й людей викрадають, щоб викуп отримати. Іван — мій єдиний син, то я хочу бути впевненим, що все з ним буде добре, для чого вас, Іване Карповичу, і наймаю.

— Намагатимуся виправдати ваш довіру.

— Що ж, а тепер підіть відпочиньте з дороги.

Виявилося, що мені в палаці Харитоненка виділили окрему кімнату. Не щілину якусь, а справжню кімнату на два вікна, які виходили не абикуди, а на Кремль, де колись царі сиділи. Потім ще увечері покликали мене за стіл, де зібралася вся родина Харитоненків: Павло Іванович, дружина його Віра Андріївна, син Іван, доньки Олена та Наталка. Останні дві виявилися читачками моїх оповідок, ледь не в рот заглядали, все просили розповісти то те, то се, хоч знали всі історії краще за мене. Іван навпаки дивився на мене з погордою і дратувався на сестер, а коли Павло Іванович запросив мене тост сказати, то взагалі скривився, наче щавлю пучок з’їв. Мабуть, образився, що якийсь мужик не тільки за одним столом сидить, а ще й тости виголошує. Навіть десерту не дочекався, підхопився і побіг з-за столу. Павло Іванович тільки головою похитав, уже після вечері перепросив за сина.

— Гарячкуватий він. І ото все про дворянство любить балакати. Я йому вже скільки разів казав, що дід його з мужиків і я мужиком був, поки государ не дарував дворянство, а він тільки пирскає. То, мабуть, зі школи. Вчився він тут, у Москві, з князями та графами, от трохи від землі й відірвався. Нічого, підросте, зрозуміє, що людина у справах пізнається, а не в титулах.

Я тільки кивав, а сам думав, як ото з цим Іваном на Кавказі буде. Він же мене і не слухатиме. Ну, то вже якось владнаю, не вперше мені прислужувати.

Після вечері пішов спати і заснув, бо ж із Павлом Івановичем випили мадери, яку він дуже полюбляв. Прокинувся пізненько, швидко одягнувся, коли господар будинку до себе викликав. З обличчя його я зрозумів, що сталося щось недобре.

— Така справа, Іване Карповичу, що Іван не хоче з вами їхати. Як почув, то цілий скандал зчинив.

— Та воно ж і зрозуміло. Молодий панич, а під орудою якогось мужика.

— Не якогось, а найкращого сищика імперії! Але Іван і слухати не хоче.

— Ну, що ж, буває таке. Дозвольте повернути гроші та додому їхати, — я аж зрадів, бо дуже вже додому, до Моніки хотілося.

— Ні, ні, Іване Карповичу! Прошу вас на Кавказ поїхати. За Ванею. Але таємно. Щоб він не знав. Подивіться збоку, що і як. Як ви з ним будете, то мені спокійніше. І дружині моїй теж. Дуже прошу.

— Що ж, можна і так, — вимушений був погодитися я, бо ж не хотів втрачати такого покровителя, як Павло Іванович. — Може, так навіть ще й краще.

— Добре. Ось вам квиток на потяг, у сусідньому з Ванею вагоні. По приїзді до Грозного він оселиться в готелі «Орлине гніздо». Потім поїде дивитися нафтові родовища Зустрічати його у Грозному буде пан Стерлінґ, англієць, якому зараз належать свердловини. Він не хотів продавати, а оце чомусь наважився, навіть поспішає. Добре було б дізнатися, чому саме. Ну, і взагалі, тримайте мене в курсі. На телеграми грошей не шкодуйте.

— Добре, Павле Івановичу, сповіщатиму.

Так ото і поїхали. Я собі бороду причепив, щоб молодий Харитоненко мене не впізнав. Дивився, як він по перону йшов. Великим цабе, наче цар який чимчикує, за ним два лакеї дебелих, а потім ще три носильники валізи тягнуть. Майже почет. Зайшли до вагона, я збоку стою. Наче ніхто не слідкує. Ну, і добре. Сів у свій вагон, і поїхали ми. Їхати довго було, до вечора, потім ніч і ще день. Кілька разів ходив я до сусіднього вагона Але там усе спокійно було, Іван їхав в окремому купе, з якого майже не виходив. З вагона-ресторану приносили їжу та каву, які молодий панич вимагав постійно.

Десь під вечір приїхали ми до Грозного. Івана зустрічав якийсь рудий та червонопикий чоловік, мабуть, той самий Стерлінґ. Приїхав він на авто, забрав гостей і повіз. Я найняв візника і теж поїхав до «Орлиного гнізда».

— А навіщо вам туди, дорогий же готель? — здивувався візник. — Поруч дешевші й не гірші є. А в тому «Орлиному гнізді» іноземці здебільшого живуть.

— А чого там?

— Бо охорона є, зажди кілька поліцейських на варті.

— Охорона? Для чого? — дивуюся я.

— Та як для чого? Абреки вкрасти можуть. Минулого місяця інженера Міллера викрали, потім купця Талгатова.

— Неспокійно у вас тут?

— А як тут спокійно буде, коли горяни навколо? Мало того що нехристі, так ще бандити страшні. До праці не звикли, все аби умикнути. Їх би винищити всіх або до Туреччини відправити, поселити тут вірмен чи мужиків з руських губерній, тоді б спокійно тут було.

— Зачекай, а ти хто? — дивуюся я, бо на вигляд мужик мужиком, а про руських як про чужих каже.

— Я — козак Терського козачого війська! — каже гордо він.

— Козак! А в мене кілька приятелів було з Чорноморського війська.

— То добрі козаки, хоч і хохли, — киває візник.

— Хохли?

— Ага, по-хохляцьки балакають і пісні хохляцькі співають. Але бійці знатні, — киває візник, який з вимови моєї не почув, звідки я.

— І що, козаче, як тут справи в Грозному, окрім того, що людей крадуть? Кажуть, нафта у вас, гроші прямо з-під землі лізуть?

— Та, може, кому і лізуть, але не нам. Бо ж як тільки про нафту почули, набігли одразу різні. І англійці, і німці, і французи, навіть жиди, поскупляли землю і тепер качають. Великі гроші гребуть, а нам із того ані копійки не перепаде. Авто собі покупляли і їздять, не потрібні їм візники.

— А на роботу беруть?

— Беруть, тільки платять копійки, то козак туди працювати не піде. Горці теж не хочуть, бо горді дуже, не звикли підкорятися. Так вони мужиків завозять, з Росії. А ці мужики як получку отримають, одразу напиваються, і починається тут. А ще крадуть з городів, бо годують їх погано. Сама біда від тої нафти, без неї тут краще було.

— А про такого Стерлінга чув? Англійця, у нього теж тут нафтопромисли. Рудий такий, червонопикий?

— А для чого вам? — озирається візник підозріло.

— Та я меблями торгую. Оце хочу йому запропонувати.

— Навіщо йому меблі, як він у готелі живе?

— У готелі?

— А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.

— А гроші хоч у нього є?

— Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.

— Як?

— А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?

— Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?

— Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!

— То поїхали.

Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.

— Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.

— Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? — замахав я руками.

— Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.

— Ох же який край неспокійний!

— Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.

На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для постояльців. Дав рубль і пом’якшив серця охорони. Зайшов у зал великий, купа столів та диванів. Різні люди сидять. Хтось випиває, хтось балакає, хтось пише. Онде й Іван Харитоненко з містером Стерлінгом сидять. А лакеї неподалік стовбичать.

— Що бажаєте? — офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.

Придивляюся і бачу, що Стерлінг так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.

Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінг, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінг живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.

Дав рубль, і все вона розповіла. Що Стерлінг жив спочатку сам, а потім приїхала до нього донька. При доньці він став менше пити й курити, вечорами частенько вона грала для нього на піаніно, інколи і співала. Донька з готелю не виходила, а Стерлінг щодня їздив на нафтопромисли за місто.

— Аж поки ото не пограбували його. І донька одразу поїхала.

— Куди?

— Не знаю, може, додому. Того ж дня я увечері прибирати прийшла, а Стерлінг сам сидить і дудлить питво своє. Віскі зветься. Дудлить і плаче.

— Чого плаче?

— Мабуть, за донькою сумує. Звик же до неї. Така гарненька дівчина була!

— Кажуть, продавати він свої свердловини надумав?

— Та кажуть. Погано це. Він чайові хороші завжди залишає.

— А не знаєте, де його свердловини?

— Та за містом десь.

Про те, де свердловини розташовані, я дізнався в поліції й наступного ранку вже чекав на бричці біля «Орлиного гнізда». Став перед готелем заздалегідь і на відстані, щоб не мозолити очі охороні, якої тут було добряче. Дивлюся, двоє чоловіків присіли за деревом і теж вхід до готелю пасуть, так, наче чекають когось. У папахах, гостролиці, горці, мабуть. Такі невеличкі мужички, але видно, що жилаві. Присіли мовчки і сидять. Коли з воріт виїхав Стерлінґ на машині, під’їхав до центрального входу. Знову сам за кермом був, що для Полтавської губернії нечувано. Бо ж шофер мусив бути. Без шофера — це як самотужки на бричці їздити, хіба що граф Маєвський міг собі дозволити, так він і на велосипеді прилюдно розтинав, що для дворянина — ганьба. А цей Стерлінґ анітрохи і не соромився, що за кермом, наче мужик якийсь. Щось інше його турбувало, бо он сидів набурбурений. Спочатку думав, що гроші, а потім згадав, що в таких ділків від передчуття грошей обличчя аж розправляється, розквітає, як ото у людини перед святими образами. Ні, щось інше. Треба цього Стерлінга вивчити.

Ось вийшов з готелю Іван у супроводі лакеїв, та як вийшов! Наче генерал-губернатор на параді! Постава царська, погляд гордий, лакеї йому двері машини відчинили, аж устеляються. Ну, з такими прислужниками неважко зірку спіймати. Усівся Іван, Стерлінґ газу дав, і поїхали. Добре хоч дороги у цьому Грозному, як і всюди в нашій імперії, погані. Бо ж бричка на хорошій дорозі за авто довго не вженеться, а тут встигав, грібся потроху, тримаючись на відстані. Що цікаво, не сам я їхав, а попереду оті двоє горців верхи скакали. Тут узагалі дикі краї. У нас у Роменському повіті хіба що Сумський гусарський полк на маневрах, так ото вершника побачиш, а так усі на возах, бричках чи пішки. Як хтось не військовий верхи поїде, так уся вулиця на те диво визиратиме. А тут усі більше верхи. Мабуть, тому, що гори поблизу, а там возом не проїдеш.

Ого так і чимчикували. Іван зі Стерлінгом у машині перші, за ними два вершники, а потім уже я на бричці торохчу. Побоювався, щоб не помітили мене вершники, але вони такі захоплені були переслідуванням, що назад і не дивилися. Я й сам як у конторі працював, то на цьому ледь не згорів кілька разів. Бо ж коли ти мисливець, полюєш, то забуваєш, що й за тобою іти можуть, на дичину перетворити.

Я он хоч і третім їхав, але назад дивився. Тільки нікого за мною. Торохчу, навколо пагорби, лісами заросли, зручне місце для абреків. Ото, може, звик я до рідних країв, але нічого мені миліше рідної Посульщини немає. Де лани на всі боки, ярки, ставки, хутори. От там душа відпочиває, а тут наче й не погано, але не те. Чужі краї.

Дивлюся, що вершники відстали від авто Стерлінга, а потім узагалі повернули і зникли в лісі поруч. Я зупинився, коли бачу — вершники з’явилися на пагорбі. То не засідку на мене робили, а поїхали кудись. Я нагнав коня і покотив по дорозі. Невдовзі вже був біля нафтопромислів. Ще й не бачив їх, а почув крики. Дорога звивалася на невеличкий пагорб, вискочив на нього і побачив унизу цілий натовп, що зібрався біля будівель. Мабуть, то і була свердловина. Натовп був поганий, я ж на натовпах знався. Це тобі не урочиста зустріч государя імператора в Києві. Схоже на страйк. Збіглися мужики, їх близько сотні, кричать, руками махають. Вимагають, мабуть, збільшення платні. Стерлінг щось намагається їм сказати, але й слухати його не хочуть. Вирує натовп, а я вираховую провокаторів. Майже ніколи натовп сам не вибухає, завжди є ті, хто його підбурює, бунтівники різні. Онде один, усередині стоїть, інколи щось наказує, і наказ його вмить поширюється натовпом. А он іще один, на жида схожий, той більше за всіх горлопанить.

Бачу, що Стерлінг щось каже Іванові, мабуть, пропонує поїхати геть. Правильно пропонує, бо ж розпалений натовп не переконаєш. Треба почекати, поки охолонуть люди, злякаються бунту, а тоді вже брати провокаторів, а інших учити, що не треба бунтувати. Та тільки Іван крутить головою, не зголошується їхати. От же дурень молодий! Підвівся у машині, руку підняв. Мабуть, думав, що тут весь натовп і вщухне. А натовп давай реготати та кпити. А потім хтось багном кинув. От просто шматок землі схопив і кинув. Чорна пляма на все обличчя Іванове. Натовп аж вибухнув реготом — і полетіло багно в машину. Іван по револьвер кинувся, Стерлінг щось крикнув і дав газу. Лакеї кинулися тримати панича, а машина зірвалася з місця, почала розвертатися. Під справжнім дощем багнюки! У всіх поцілили, і не один раз, поки виїхало авто. Аж летіло по дорозі, скоріше, стрибало. Я швиденько сховав бричку в кущі, щоб дарма не світитися. Коли авто проїздило поруч, Іван верещав:

— Постріляти, всіх постріляти! Козаків сюди! Козаків! Сотню! Дві! Канчуками!

— Все зробимо, не хвилюйтеся, без козаків! — кричав Стерлінг, він непогано розмовляв російською, хоч і з помітним акцентом.

Авто промчало у бік міста, все у шматках бруду, наче ото навесні бджоли випране простирадло обсядуть. Я трохи почекав і сам поїхав до Грозного. Чекав, що по дорозі зустріну козачу сотню, яка їхатиме карати страйкарів. Але замість сотні вискочив переді мною хлопець, дитина ще, років п’ятнадцять, не більше, тільки пушок на щоках з’явився, вискочив і наставив на мене рушницю.

— Злізай! — наказує поганою російською. Дивиться грізно і рушницю тримає вміло. Я злажу. Револьвер-то в мене під рукою, можна відволікти та пристрелити, але вбивати дитину гріх.

— Гроші давай! Гаманець!

— Добре, зараз, — дістаю гаманець. Там грошей зовсім небагато, інші під підкладкою зашиті.

— Кидай мені, — наказує.

Кидаю.

— Тепер звільни коня!

— Що зробити? — наче не розумію я, але ж розумію, що вирішив хлопець коня забрати. З бричкою у лісі не сховаєшся, а з конем — легко.

— Тупий гяур! Я заберу твого коня! Розв’язуй! — дивиться погано так. І хоч дитина ще, але рушниця у нього, і вистрелить він, думати довго не буде.

— Добре, добре! — кажу, починаю розпрягати коня. Бачу, як хлопець переможно посміхається. Ну, це ж давній прийом, щоб супротивник відчув свою перемогу. Тоді розслабляється і не чекає удару. Ось і хлопець цей, мабуть, уже уявляв, як верхи прискочить до рідного села, показуватиме гаманець та хизуватиметься.

Поки він мріяв, я вузол на упряжі затягнув.

— Пане, не розв’язується, — кажу.

— Тупий гяур! — дратується хлопець, підходить до мене, погрожує рушницею, а потім під руку її, і дістав ніж. Довгий такий, гострий. Презирливо так глянув на мене, мовляв, я з тобою і самим ножем упораюся. А я револьвер дістав. Він аж сіпнувся. Молодий, не знає, що обшукати треба супротивника, потім ще й руки зв’язати, тоді тільки розслабитися. Тепер он очима кліпає, хотів схопитися за рушницю, але я головою закрутив.

— Пристрелю як собаку. Поклади зброю.

Але хлопець цей затятим виявився, несподівано як стрибне на мене з ножем! Розумів же, що пристрелю, що перевага в мене, але кинувся, бо програвати не хотів. У відчаї та зопалу. Воно в бійці іноді таке діє, але не зараз. Бо я вбік відстрибнув та рукояттю револьвера по голові йому. Впав хлопець на землю, аж покотився. Я зброю у нього забрав, руки зв’язав, щоб не було сюрпризів, кинув у бричку. Сів і поїхав, сам на ліс дивлюся. Бо ж, може, там товариші хлопця, зараз виручати кинуться. Але не кинулися. То доїхав я до в’їзду у місто, де пост козачий стояв. Вахмістру здав хлопця, розповів, що напав на мене, коня хотів відібрати.

— О, так це, мабуть, той негідник, що минулого місяця німця-прикажчика застрелив! Свідки бачили, що молодий хлопець! Ну, попався, негіднику! — та як вжарить ногою по бідоласі, той аж завив. Потім по-своєму щось зашипів.

— Петров, що він каже?

Козак підбіг, послухав.

— Лається.

— І все? — питає вахмістр, а я бачу, що не все, але при мені говорити не хоче. Цікаво.

— Лається, — повторює козак.

— Ну, що ж, братику, дякую тобі, що допоміг, їдь собі, — звертається до мене вахмістр. — І сам ото з міста не висовуйся. Бо бачиш, які тут місця!

— Та бачу. На нафтопромислах страйк. Машину власника багнюкою закидали.

— Ага, нісся Стерлінг весь у лайні, наче погане порося. І ще з ним хахли якісь. Дурні, хочуть тут свердловини купувати.

— Чого ж дурні? Нафта зараз у ціні.

— Того дурні, що погані тут краї. Хочеш нафти, то до Баку їдь. Ото місто! І спокійніше там. Буває, що татари з вірменами одне одного ріжуть, але інших не чіпають. А тут ці чечени розбійникують. Ну, добре, їдь.

— А чого це ще сотню не відправили до страйкарів? — дивуюся я.

— Тому що не допомагає сотня. Приїдуть на свердловини порядок наводити, а страйкарі підпалять і розбіжаться. Навіть якщо спіймають десяток-другий, то збитки це не покриє. По-іншому тут бунтівників стишують.

— Як?

— Скоро почуєш. Давай, їдь, — вахмістр уже наказував, то я поїхав, а він присів біля підлітка з, перекладачем балакати. Я трохи від’їхав, озирнувся, бачу, що той козак, який тлумачем був, на коня скочив і понісся кудись у гори. Зовсім дивно.

Далі чекати я не став, поїхав до готелю. У його дворі машину Стерлінга вже відмивали. Всі тільки й балакали, що англійця з покупцями багнюкою закидали. Хтось казав, що це конкуренти перешкоджають, а хтось — що бунтівники воду каламутити почали. Я ото біля готелю крутився, прислухався, коли побачив, як Стерлінг вийшов. Одягнений був наче якийсь дрібний прикажчик, натягнув кашкет на лоба, але ж руді кучері його видавали. Вийшов не через головний вхід, а з двору, і швиденько пішов кудись. Я за ним. Він поплутав трохи містом, а потім зайшов у невеличку хатинку в непримітному провулку. Побув там трохи і пішов, а я залишився поруч. Побачив, як із хати вийшов горець та швидко побіг кудись. Усе це мені не подобалося. Я пішов на пошту і дав телеграму Павлові Івановичу з проханням відкликати сина, бо у Грозному коїлося щось підозріле.

Далі зайшов пообідати у харчевню, яку тримали якісь східні люди, але не горці. Поїв там смаженого м’яса, завернутого у млинець, попив чаю і пішов чатувати біля «Орлиного гнізда». Потім заплатив трохи охороні і пройшов усередину. Онде Іван вийшов. Уже помитий і перевдягнений, але обличчя аж біле від люті, поруч його лакеї перелякані, певно, ще не бачили пана таким розлюченим. Підбіг портьє, віддав телеграму. Мабуть, від Павла Івановича, бо Іван прочитав, скривився, наче оцет пригубив, порвав на шматки. Лакеї щось казати почали, переконували, що треба виконати наказ батька, але Іван тільки головою закрутив.

— Не в моїх правилах відступати! — гаркнув на всю залу, аж люди оглянулися, і пішов. Лакеї за ним.

Я злякався, що панич до міста зібрався, але він пішов у коридор і там в окремий кабінет. Невдовзі туди і Стерлінг протупотів, який перевдягнувся у клітчастий піджак і закурив сигару. Сигара — це як цигарка, тільки величезна, і не січений там тютюн, а цілі листи згорнуті. Дорого коштують ті сигари, але багаті люди їх полюбляють. Небагаті теж люблять ними напускати туману. Пам’ятаю, у штабс-капітана Мельникова була колись така сигара, яку він у шафі тримав, а діставав, коли хтось зі знайомих приходив. Дістане з попільничкою, де і попіл є. Таке враження, що ось тільки припинили їх благородь курити. Сигара якась дорога, всі гості тільки головою крутять, мовляв, ач як штабс-капітан поживає добре. Підуть, а їх благородь сигару в шафу — і до іншого разу. Сподівався, що ніхто її не візьме, бо почата. А потім прийшов його товариш із жандармерії, узяв і скурив, поки Мельников до керівництва бігав. Охоронне відділення і жандармерія завжди між собою ворогували, сперечалися, хто більше Отечеству служить.

Я почухав бороду причеплену і пішов до коридора. Воно б треба було лакеїв перед дверима поставити, але лакеї були всередині, де сперечалися Стерлінг та Іван Харитоненко. Говорили гучно, то було чутно аж у коридорі.

— Я цього не залишу! Вони мусять відповісти! Кров’ю заплатять!

— Та звісно ж, звісно, заплатять! — переконував Стерлінг.

— Тоді чому козаків не посилаєте?

— Та й без козаків усе зробимо! Ось завтра побачите! Завтра тихо все буде, і свердловина працюватиме! Качатиме нафту! І готовий же проект залізничної колії! Є домовленість із губернатором Терської області про те, що фінансування буде навпіл з державою. Війна попереду, і нафта стане золотою! Купуйте, Іване Павловичу, купуйте!

— Я купую, але ж ви не хочете продавати, — несподівано спокійно каже Іван.

— Так Іване Павловичу, ви ж мене без кинджала ріжете! Як же можна продавати за третину ціни! І це зараз третину, а як підуть військові замовлення, то це і зовсім десята частина ціни буде!

— Але ж ви чомусь це золоте теля задумали продавати?

— Бо скучив з Батьківщиною, рідною Англією. Я ж тут у Грозному вже восьмий рік, і взяла мене ностальгія!

— Дивно, до цього ви десять років у Мексиці були і за Англією, здається, не сумували.

— Звідки ви знаєте, що я в Мексиці був? — щиро дивується англієць.

— Я завжди вивчаю людей, з якими збираюся мати справу, — дивує мене Іван, бо думав же, що самозакохане цабе, а тут показує, що розум є. Хоча козирі виклав ранувато. Ну, може, ще якісь у нього є.

— Так я ж і кажу, вісім років тут, десять у Мексиці! Я втомився. Хочу купити ферму в Йоркширі і відпочити, бо ж і не жив по-людськи, — не дуже переконливо пояснює Стерлінг.

— Грошей, які я пропоную, вистачить для купівлі кількох ферм, — спокійно зауважує Іван.

— Але замало, як за продаж чотирьох робочих свердловин і дванадцяти, що в розробці! До того ж, пай у новому керосиновому заводі!

— Який тільки будується!

— Який уже на дві третини збудований.

— А тут іще хвилювання бидла.

— Це ми вирішимо, Іване Павловичу, завтра свердловина працюватиме!

— Стерлінгу, тут є й інші нафтовики, які бажають вийти з гри.

— Е ні, немає! — він гучно регоче. — Немає, я один, Іване Павловичу, тільки я, більше ніхто не хоче продавати те, що невдовзі почне коштувати значно дорожче.

— Ви почули мою ціну. З поваги до ваших зусиль з розбудови Грозненських нафтопромислів я додам ще п’ять тисяч.

— Іване Павловичу, це несерйозно!

— А серйозно не тримати робоче бидло при нозі? Якби це трапилося на одному з заводів мого батька, то вже зараз би негідники були арештовані і строго покарані!

— Іване Павловичу, завтра ми з’їздимо на свердловину і подивимося, який там порядок. Тоді ж продовжимо наші перемовини. Бо сьогодні не наш день. А тепер я запрошую вас до бару, трохи випити.

— Дякую, я краще відпочину.

Я почув кроки і кинувся від дверей. Ледь устиг вибігти з коридора. Присів на диван і замовив пива, бо офіціанти дивилися на мене підозріло, ще попросять охорону вивести. Бо ж нишпорю, нічого не замовляю. Сиджу, бачу, що вийшли Стерлінг з Іваном. Той з лакеями нагору пішов, а англієць замовив собі келих. Навіть відходити не став, випив, як за себе кинув, потім ще один замовив і тоді вже усівся на дивані.

Підійшов я до нього. Бачу, що чимось картається людина, неспокійна, наче на сковороді сидить.

— Можна присісти? — питаю. А він і відповідати не став, махнув рукою і допив келих. — Ще один! — наказав я офіціанту, і той не забарився. Стерлінг на мене подивився здивовано. — Мене звати Іван Карпович, комівояжер. Тільки сьогодні приїхав. А ви давно вже тут?

Він дивиться на мене, з ним щось відбувається, але я не знаю, що саме.

— Я тут уже вісім років, вісім чортових років! — каже він і випиває келих, знову до дна, не залишає на сльози.

— О, добре, то ви тут усе знаєте! Я хочу меблями торгувати. Меблі для будинку, меблі для контори, меблі для готелів. Будь-які меблі!

— Їдьте звідси, — каже він заморено.

— Чому це?

— Бо тут не потрібні меблі. Нікому не потрібні меблі.

— Як так? У такому квітучому місті не потрібні меблі?

— Не потрібні, бо їх купують, коли збираються жити, а тут неможливо жити!

— Та чого ж? Нафта ж тут, гроші крутяться.

— Їдьте краще до Баку, а в цій дірці ловити немає чого.

— А що тут поганого?

— Що? Бандити. Усюди бандити, які паралізують бізнес, а влада нічого не робить!

— Не робить? Чому?

— Бо їй вигідно мати бандитів.

— Яка ж тут вигода? — дивуюся я.

— А така. Коли три місяці тому в мене викрали двох інженерів, куди я пішов?

— Куди?

— До начальника поліції. Без тих інженерів запуск нових свердловин був під загрозою. І знаєш, що він мені відповів?

— А це треба мені знати? — я наче лякаюся, як лякається поліції будь-який дрібний торговець.

— Треба Так ось, він відповів, що поверне інженерів за п’ять тисяч. Потім скинув тисячу. — Це як?

— А так. Я заплатив, і наступного дня інженерів повернули. Не знаю, як розподілилися гроші, але частина пішла начальнику поліції, а частина бандитам, ось це я знаю точно.

— Та не може такого бути!

— Може. Ще віскі! — кричить він офіціанту. — Або ось заворушення на свердловині. Чергові провокатори підбурюють людей. Щоб викликати сотню козаків, треба платити по червінцю за кожну шаблю начальнику Грозненської команди. Великі гроші, то краще я заплачу бандитам.

— За що?

— А щоб убили агітаторів. Вихопили з натовпу кількох головних і вбили. Інші притихнуть і завтра вже працюватимуть. Бандити всім потрібні. І спочатку здається, що з ними краще, аніж без них. Але це маячня, бо настає час, і бандити виходять з-під контролю, починають тягнути гроші з тебе ні за що! І ніхто не допоможе!

— Може, до армії треба звернутися?

— Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.

— Та ви що! Не може бути!

— Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? — питає Стерлінг і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.

— Що?

— Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, — я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.

— Два віскі! — кричить Стерлінг. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. — У тебе вбили дружину?

Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення тралилося, що плакав би і плакав.

— А діти у вас були?

— Донька, Моніка, — кажу я.

— В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?

— Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.

— А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!

— І що сталося? — питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.

— Нічого. Нічого, — він наче схаменувся і зупинився. — Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! — він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінга і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.

— Пане Стерлінгу, мені треба поговорити.

— Це ти? — англієць аж підхоплюється, хапає козака за руку й відводить у куток. Козак щось говорить, Стерлінг крутить головою, розводить руками. Козак проводить великим пальцем по шиї, Стерлінг хапає його за шию і ледь не придушує. Козак вихоплює якийсь папірець і пхає англійцю. Той умить забуває про співрозмовника, хапає папірець так ніжно, наче катеринку, розгортає і читає. Потім притискає до серця, наче щось найдорожче на світі. Хапає козака за барки. Щось каже і киває головою. Відпускає. Козак біжить геть. А Стерлінг поспішає до сходів. Я за ним. Як я й думав, він стукає у двері Івановою номера.

— Це Стерлінг, відчиніть!

— Що сталося?

— Поїхали, я покажу вам завод!

— Для чого?

— Щоб ви погодилися на мою ціну!

— Ні за що!

— Ну, добре, просто подивіться і скажете тоді своє останнє слово! — кричить Стерлінг.

— Я вже сказав його.

А цей Іван уміє торгуватися, мабуть, у батька пішов.

— Поїхали на завод і там закінчимо з цим!

— Може, тоді краще до нотаріуса?.

— Ні, спочатку на завод, я хочу, щоб ви оцінили масштаб будівництва!

— Що ж, на завод, так на завод. Зараз ми спустимося.

— Чекаю на вході! — Стерлінг побіг так швидко, що я ледве встиг сховатися. Пропустив його, а потім побіг до Івановою номера. Постукав.

— Що ще? — спитав молодший Харитоненко.

— Треба поговорити, — сказав я.

— Що? — заверещав він, упізнавши мій голос, відчинив двері. — Ви тут? Я ж сказав батькові, щоб він відіслав вас!

— Іване Павловичу, будь ласка, не їдьте зараз зі Стерлінгом.

— Ти мені вказувати будеш, смерде!

— Це небезпечно, в нього якісь темні справи з бандитами.

— Не вчи мене!

— Я відповідаю перед вашим батьком за вашу безпеку.

— Холоп! — він дає мені замашного ляпаса! — Не лізь не в свою справу! Я сам собі дам раду! Зрозумів? Клоун дешевий! Ти думаєш, що як побрехеньки про тебе друкують у копійчаних журналах, то ти і справді герой? Тільки ти ніхто! Дурнувата вигадка голозадого графа, який створив тебе! То знай своє місце, клоуне! Пішов звідси!

Він кричить, а я стою скам’янілий. Бо ось так ляпаса давно вже мені не давали. Відчуваю холод у серці. Холод гніву, лід помсти. Скрутити, голову цьому дурнику, наче курчаті. Я стискую кулаки. Не треба підкорятися гніву. І я обіцяв Павлу Івановичу.

— Я прошу, не їдьте, це небезпечно... — бубоню я.

— Не тобі мені вказувати, смерде!

— Бандити...

— Я не боюся бандитів! І я не дозволю якомусь лайдаку зірвати цю вигідну оборудку! Геть звідси! Приберіть це лайно! — кричить Іван. Лакеї виштовхують мене в коридор, панич виходить, вони поспішають за ним Я залишаюся стояти,, мене трясе. Можу плюнути на все й піти. Але я обіцяв. Дурень, що взявся за цю справу, але як узявся, то треба виконувати до кінця. Смачно плюю на підлогу, лаюся вголос і біжу до сходів. Коли вибігаю з готелю, машина Стерлінга вже рушає. Я знаю, що не зможу довго бігти за нею, але біжу. Бо що залишається?

У місті ще не відстаю, бо авто не може набрати швидкості, але їдуть за місто, і там уже в мене нічого не вийде. Біжу з останніх сил, але авто зникає за пагорбом. Ледь добігаю до половини і зупиняюся, бо нічим дихати, хапаю ротом повітря, коли чую постріли. І знову біжу. З пагорба бачу, що автомобіль на мосту внизу оточили вершники. Поруч валяються два вбитих лакеї, а онде Стерлінг звалив Івана на землю і міцно тримає. Віддає його вершникам, живого, щось каже отаману абреків. Той киває, а потім несподівано стріляє. Стерлінг хапається за груди і падає на коліна Вершники скачуть геть. Іван трясеться, перекинутий через сідло коня, наче штука тканини. Я боку вниз. Коли підбігаю, Стерлінг іще живий. Під ним ціла калюжа крові. Він бачить мене і кривиться у безсилому гніві.

— Вони обдурили! Обдурили мене!

— Хто це був?

— Банда Зелімхана!

— Навіщо ти віддав їм Івана?

— У них моя донька, моя Джесі! Вони викрали її і вимагали грошей! Я хотів продати свердловини, але цей Іван хотів забрати їх задарма! А бандитам були потрібні гроші! Я був згодний віддати їм усе, але вони дізналися, хто такий Іван, і вирішили отримати за нього викуп. Вони обіцяли віддати Джесі, якщо я привезу їм Івана! Вони обіцяли! І обдурили! Прокляті бандити! Як я їм міг повірити!

Його голос слабшає, він хрипить усе сильніше, потім хапає мене за руку.

— Пообіцяй мені, що допоможеш їй! Пообіцяй, благаю! Я вмираю, пообіцяй! — він стискає мою руку й дивиться з таким відчаєм, що я не можу відмовити.

— Обіцяю, — кажу тихо.

— Дякую. Благослови тебе Господь, — він дивиться на мене, а потім його голова падає на землю. Він мертвий. Чую позаду постріли, десь за пагорбом. Тікаю в кущі. За декілька хвилин з’являються козаки. Навіщо вони стріляли? Наче попереджали про своє наближення! Крутяться біля машини.

— Це той англієць.

— Ага, а це хто? — роздивляються лакеїв.

Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.

— Залиш, а то ротмістр лаяти буде.

— Скажемо, що абреки черевики забрали.

— Тоді й піджаки можна!

Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінга. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.

— Ну, і що думаєте, хто це нападав? — питає ротмістр.

— Це банда Зелімхана, — кажуть козаки.

— Тою самою? — питає ротмістр.

— Того.

— За нього шістдесят тисяч рублів дають, — мрійливо каже ротмістр.

— Скоріше кулю отримаєш, аніж гроші, — каже козак із готелю. Інші кивають головами. Щось не дуже хочуть переслідувати абреків.

— А вони ж десь тут, поруч, — каже ротмістр і оглядається. — Ночі чекатимуть, а потім уже на південь у юри подадуться.

— Поруч, та спробуй їх візьми. Вони ж ці ліси добре знають.

— Ну, добре, всіх грошей не заробиш. Забирайте машину та тіла, поїхали звідси.

І поїхали. Я ото сиджу у кущах і аж крекчу від роздратування. Що ж таке в нашому любому Отєчєстві коїться, що от армія не краща за поліцію? Прогнило все. І до чого воно так дійде? А тут іще війна, як кажуть, насувається. Підвівся я і пішов у той бік, куди абреки поїхали. Досі в мене горів на щоці ляпас Івана, але ще більше горіло на руці останнє стискання того англійця і моя обіцянка йому. Перед смертю ж присягнувся доньці його допомогти й тут уже обдурити не міг.

Ішов спочатку дорогою, а потім у ліс звернув. Сутеніти починало, йшов я неквапливо, прислухався. Коли чую, цокотять копита. Один вершник. Я до дороги. Вже темно було роздивитися, хто їде, але так подумав, що з абреків хтось. То каменюкою кинув, збив з коня, затягнув у кущі. Там зв’язав, потім поплескав по щоках, щоб до тями привести. Він очухався і залаявся, російською. Голос я впізнав, то був козак із готелю. Щось занадто частенько він мені траплявся.

— А ну тихіше, лебедику, — приставив йому револьвер до голови.

— Мовчу! Мовчу! Не вбивайте! — шепоче він.

— Куди їхав?

— Та до жіночки одної.

Я револьвером натиснув.

— Ще раз збрешеш, застрелю, наче собаку скажену.

Ні! Ні!

— Куди їхав?

— До абреків.

— Навіщо?

— Сказати, що шлях на Шалі вільний.

— Вони туди поїдуть?

— Туди, там у Зелімхана табір.

— А хто їм дорогу звільнив?

— Та ніхто, вільна вона була.

— Бачу, не хочеш ти жити.

— Хочу, хочу!

— То відповідай.

— Сам начальник команди. Він наказав передати, що шлях вільний і що чекає третину викупу собі.

— Третину?

— Третину. Наш начальник менше третини не бере. З інших може і половину узяти, і більше, але Зелімхан дуже небезпечний, то з нього третину начальник бере.

— І не боїться він з абреками справи мати?

— А що боятися, коли він у гарнізоні сидить, при гарматах та кулеметах. Ще рік-другий посидить, а потім поїде до Росії багачем. І я б не побоявся!

— А ти як з абреками злигався?

— Та як, у полоні в них був. Напали вони на нас, двох моїх товаришів убили, а мене у полон узяли. Вбили б і мене, але переплутали, подумали, що я син багатого козака з Владикавказа, думали викуп отримати. То посадили в яму і там тримали три місяці. Охороняли добре, завжди поруч хтось з абреків був. Ото я й навчився по-їхньому балакати. І не тільки по-чеченськи, можу і по-татарськи.

— Як же ти з полону вибрався?

— Та як, заплатили за мене викуп. Потім козак той побачив, що не сина йому привезли, а чужого, почав вимагати віддати гроші. Абреки відмовилися. Стрілянина почалася, ледь звідти втік живий.

— Ото тепер Іудою працюєш?

— А що мені робити? Я — сирота, ніхто про мене піклуватися не буде, все сам. То ото й кручуся, заробляю копійку. Нелегко це, ризикую дуже, бо ці ж абреки зовсім дикі. І ото я перед смертю навшпиньки ходжу, а отримую копійки, тоді як начальство моє розкошує в гарнізоні, а отримує тисячі. Начальник команди вже і в Одесі будинок купили, і в Петербурзі.

— Чого далеко так?

— А щоб подалі звідси.

— Що з донькою англійця?

— Та що, потішилися абреки і продали кудись.

— Куди?

— Може, в гарем кудись. Дівка гарна, білявка, таких тут люблять.

— Де дорога на Шалі?

— А ви мене не вб’єте?

— Дорога де?

— Я покажу, тільки не вбивайте.

Виявилося, що до дороги на Шалі, великого аулу десь на півдні за Грозним, вела лісова стежина.

— Значить так, зараз я тебе відпущу, поїдеш, скажеш абрекам, що тобі наказали. Про мене анічичирк. Зрозумів?

— Так, так! А про кров на голові скажу, що у темряві об гілку вдарився.

— Дивися мені. Якщо зрадиш, я з тебе шкіру здеру.

— Ні, ні, я жити хочу!

Відпустив я його, а сам сховався неподалік від стежини. Вже темно було. Сидів тихенько, чекав. Навіть якщо здасть мене козачок, то хай спробують знайти у темряві. Чекав довго, коли почув якісь звуки. Прислухався, наче коні тупотять, ледь чутно. Ага, он перший вершник, он ще один і ще. Сімнадцятеро я нарахував. Загін цілий. Кінь із зв’язаним Іваном посередині. Просто так не висмикнеш. Проїхали вони, а я за ними пішов. Добре хоч не поспішали, бо ж темно. Довго йшов, коли бачу, що один із абреків відстав. До вітру схотів відійти. З коня не злазив, просто обидві ноги з одного боку звісив і пустив струмінь. Руки в нього зайняті, якраз те що треба Підскочив і по голові рукояттю револьвера Кінь форкнув, занервував, але я повіддя схопив, примусив стояти. Потім з абрека папаху його взяв і кинджал із гвинтівкою, патронташ. Тіло в кущі скинув. Може б, треба було і вбити, але я останнім часом кров зайву на себе брати боявся. Ну його. Все одно не швидко отямиться.

Нагнав коня, наздогнав абреків. Дивлюся, останній мені наче дорогу дає. Я вперед. Потім ще один і ще. Так ледь не в середину загону потрапив, коли зупинився, бо передній дороги мені не дав, то там було моє місце. Їду, а сам у холодному поту. Бо ж серед озброєних бандитів, сам, уночі. Добре хоч мовчки їдуть і темно, а то б одразу мене пристрелили. Їду, що далі робити — не знаю. Іван від мене за два вершники. Трясеться на коняці, руки в нього зв’язані, у роті кляп. Ледь чутно стогне. Казав же дурню, щоб не їхав, та тільки не послухав мене! Тільки що зараз про те згадувати?

Їду, мацаю руками в’юк якийсь, що до сідла приторочений. Металеве щось, не можу зрозуміти, що, коли здогадуюся: гранати! Коли я в армії служив, їх іще не було, після Японської війни вони поширилися. Полюбляли їх бунтівники, але дістати військові гранати було важко, то самотужки бомби робили. Гранати — це добре. Витягнув обидві і запхав у кишені. Далі їду. Ось стежина на дорогу вивела, там уже швидше поїхали, але все одно мовчки. А потім загальмували, по ланцюгу щось передали. Я їхньої мови не знаю, то мугикнув щось схоже далі, дивлюся, що абреки зброю перевіряють. А, щоб не дзенькнуло нічого! Онде попереду над дорогою пагорб, а на ньому пост. Є і на дорозі пост, але звідти пішли солдати. А на горі вогонь горить і видно багнет вартового, що ходить за стіною. Зовсім тихенько поїхали, а я думаю, що саме час, бо що там далі буде, невідомо. Гранати дістав, висмикнув чеки, витримав мить, одну вперед щосили, іншу назад. Вибухи, крики, солдат із посту стріляти почав, метушня. Мого коня осколком поранило, я з нього скочив, підбіг до коня з Іваном Кінь теж поранений був, я Івана схопив на плече, у темряві побачив, що поруч кінь без вершника, Івана туди перекинув, сам у сідло стрибнув і погнав геть. До посту лізти і не намагався, бо свої ж застрелять, якщо абреки не поцілять. Подалі звідси втекти, відсидітись десь у безпечному місці, а потім уже вдень на пост вийти і з охороною відбути до Грозного.

Так планував, та тільки абреки виявилися не дурні. Побачили, що я помчав кудись, щось крикнули. Я мовчу, лише коня наганяю. Тут з посту кулемет вдарив. Думав, що це допоможе. Та тільки де там. Чую, скачуть за мною. Не один і не два абреки. Наближаються, бо ж двоє нас на коні. Стріляти почали. Пост позаду залишився, то не бояться. Я двічі відповів з револьвера, сподівався, що злякаються. Та де там, вп’ялися і переслідують. Доженуть, скоро доженуть. Я смикаю Івана.

— Як скажу, зістрибнеш і в кущі. Там сховайся і сиди до ранку. Потім вийдеш на дорогу і біжи до посту армійського. Зрозумів? — чує, щось мугикає. Зірвав йому кляп.

— Я не заєць якийсь, щоб бігати! Дай мені зброю! — кричить. І тут я йому ляпас повернув. Добряче повернув. Він аж отетерів.

— Слухай сюди, паничу. Якщо зробиш так, як я сказав, то, може, і врятуєшся, а як ні, то нехай тебе батько викупляє!

Якраз побачив місцину, де кущі до дороги наближалися, коня дибки поставив, кинджалом руки Івану звільнив від мотузки, скинув його у бік кущів, а сам двічі з гвинтівки вистрелив. Наче поцілив, бо скрикнув хтось із абреків. Я коня нагнав, але не дуже, щоб погоню відвести подалі. Ще кілька разів стріляв, абреки відповідали. Гонитва тривала, я зовсім не знав цих країв, не знав, куди бігти, просто мчав уперед по дорозі. Мені теж треба було тікати в ліс, там сховатися і перечекати до ранку, але хотів відволікти від Івана, то мчав. Коли попереду почулися крики. Чужі, горці. Я здибив коня, зістрибнув із нього і кинувся до лісу. Вже коли сховався за першим деревом, вистрелив спочатку в тих, хто попереду, потім у тих, хто наздоганяв. Сподівався, що в темряві не розберуться і почнуть стрілянину, забудуть про мене. Вони-то почали, але швиденько припинили, поговоривши один з одним. Я з коня зліз, бо ліс занадто густий був, побіг далі. Часто падав, бо ж темно. Намагався орієнтуватися за місяцем, але його було погано видно з-за дерев. Чув позаду голоси, погоня тривала. Я вирішив їх обдурити, заліз на дерево, великий дуб, сховався у гілках. Хай спробують знайти. Сидів тихесенько, потім побачив вогні. Мої переслідувачі запалили смолоскипи, вишикувалися у ланцюг і щільно прочісували ліс їх стало багато, мабуть, підійшла допомога з села, більше півсотні чоловіків, всі озброєні. Я принишк на дереві, думав, що навіть вранці ще спробуй звідси вибратися, згадав Стерлінга, який перед смертю просив допомогти його доньці. Вхопився хоч за якусь надію, бідолаха. Як страшно вмирати, коли не можеш урятувати свою дитину.

Я тільки головою покрутив, згадав Моніку, втішився, а потім почув собачий гавкіт. Ще далеко, але він наближався. Пустять собак по сліду, вони знайдуть цей дуб, і мене підстрелять, наче куріпку. Треба було злазити і тікати, шукати якийсь струмок, бо тільки вода може збити собак, це мені граф розповів, який прочитав силу-силенну пригодницьких книжок. Він знав, що робити при степовій пожежі, як поводитися при зустрічі з величезними мавпами або як добувати вогонь без сірників та інше, при цьому не вмів вести справи, збанкрутував і став у мене нахлібником От як у житті дивно буває.

Я зліз з дерева і побіг геть. Треба було придивлятися, бо попереду були абреки зі смолоскипами, — щоб не зіткнутися з ними. А позаду собаки, вони наближалися, взяли слід. І жодної річки поруч, ліс і все. Я спробував зробити петлю, як ото робить заєць у зимовому лісі, щоб приховати місце свого лежання. Можливо, заплутаю собак, і вони теж підуть по колу. Я крутився у лісі, поспішав, перечепився за корінь і впав. Мене покликали. Горці. Я принишк. Постріл, куля пролетіла поруч. Я теж вистрелив, побіг. У лісі важко влучити, дерева захищали мене. Але попереду вогні й голоси. З боків те саме, позаду собаки, що стрімко наближалися. Я спробував вислизнути з оточення, та де там Вперся у стіну скель. Спробував на неї видертися, але абреки почали стріляти. Вони були вже поруч, вони вміли полювати, а тут ще собаки. Я почав відстрілюватися. Абреки залягли. Все, вони оточили мене, не втекти. Порахував набої. Три десятки для гвинтівки і лише чотири для револьвера. До ранку не вистачить. А допомоги годі й чекати, ніхто у ліс вночі не поткнеться. Та і вдень теж.

— Здавайся! — крикнули мені.

Здаватися не хотілося, я вбив чи поранив кількох абреків і розумів, що мені буде у полоні. Поки є набої, відстрілююся, а останній собі. Помирати мені не хотілося, я права не мав знову залишати Моніку сиротою, але іншого виходу не було. Хоч здамся — вб’ють, хоч ні. А якщо сам себе, то хоч без тортур. Вже прости Господи слабкість мою.

— Здавайся! — знову крикнули. Я вистрелив на голос, абрек заверещав. Інший щось крикнув, владно так, мабуть, головний тут. Стрілянина припинилася. Абреки наче чогось чекали. Я дивився у ніч, потім побачив якусь тінь, що вилізла з-за дерева неподалік. Я вистрелив, тінь скрикнула, а потім вибух. Десь угорі. На мене посипалося каміння, і настала темрява. Абреки використали гранати, які в них ще були.

Я опритомнів від того, що на мене вилили холодної води. Ось так, шукав я воду, а вона мене сама знайшла. Відкрив очі, побачив купу абреків зі смолоскипами, що вороже дивилися на мене. Один із них кинувся до мене і підняв кинджал. Вбив би, його погляд палав люттю — та пролунав голос. Я озирнувся, прямо наді мною стояв якийсь горець. Невисокий, худий, з вусами та короткою бородою. Він не кричав, просто щось тихо сказав по-своєму, і абрек із кинджалом відступив.

— Де твій товариш? — спитав мене цей чоловік непоганою російською.

— Не знаю. Ми загубилися у втечі.

— Брешеш, знаєш, — він сказав щось по-своєму, і мені приставили до голови рушницю.

— Кажи.

— Ні.

— Не боїшся вмерти?

— Боюся.

— Тоді розкажи, де він сховався, і житимеш.

— Ні, стріляйте, — я зашепотів молитву, бо хоч перед смертю треба про Бога подумати, коли у житті про це забував.

— Хто він тобі, що ти ладен за нього померти?

— Син людини, якій я дав слово берегти його.

— Що важить слово руського? — каже він з презирством.

— Моє важить.

Я далі шепочу молитви. Бо настав час помирати.

— Ми все одно знайдемо його, — каже головний абрек.

— Тут уже я нічого не вдію.

Отаман абреків щось наказує по-своєму. Мене тягнуть кудись, кидають у глибоку яму. Я непритомнію, бо мене просто кидають у провалля, наче мішок із картоплею в погріб. Коли отямлююся, бачу, що лежу на дні. Дивом не зламав шию. Взагалі дивом лишився живий. Спочатку не потрапив під кулі, потім не загинув від гранати, тепер ось знову. До чого ці дива? Інший би подумав, що справа йде до порятунку, але у нас у Туркестані служив солдат, який вижив після кульового поранення в голову, потім після укусу кобри, далі єдиний виплив з гірської річки, що змила похідний табір після несподіваної зливи. Вже здавалося, що немає йому смерті, а потім він послизнувся на гірській стежині і впав у провалля. Тож дивовижні порятунки в минулому зовсім не обов’язково повторюються у майбутньому..

Я спробував підвестися, але паморочилося в голові, то просто сів. Дуже пекли руки, міцно зв’язані за спиною. Я спробував рухати пальцями, але не зміг. Намагався терпіти, але чим далі, тим руки пекли більше. Я підвівся.

— Є хто тут? — гукнув. Побачив тінь.

— Що тобі потрібно, гяур! — у мене плюнули згори. — Ми будемо тебе мучити! Різати на шматки! Ти за все заплатиш, шакале!

Голос був мені знайомий, я згадав того підлітка, якого схопив удень на дорозі. Здається, це був він. Просити його розв’язати руки не було сенсу. Чоботи, в яких було сховане лезо, абреки з мене завбачливо зняли. То я почав нишпорити уздовж стін ями. Знайшов місце, де з землі виступала кам’яна брила з гострим кінцем. Став на коліна, повернувся спиною і почав терти мотузку на руках об ту брилу. Тер довго, кілька годин, аж поки перетер. Руки набралися водою, страшенно боліли. Я аж сичав від болю, намагався потроху розминати їх. Вже почало світати. Скоро почулися голоси. Абреки поверталися з пошуків. Судячи з того, що балакали мало, Івана вони не знайшли.

Мене витягнули з ями. Побили за те, що звільнив руки. Відтягли до ватажка Там був і той хлопчина Хоч я був і без бороди, але він упізнав мене. Щось заверещав і кинувся до мене з ножем. Отаман гаркнув і зупинив. Тут усі хотіли вбити мене, окрім ватажка А може, і він хотів, але мав щодо мене якийсь план. Ось дивився на мене уважно.

— Звідки я тебе знаю? — спитав нарешті.

— Не знаю.

— Я десь тебе бачив. Ти раніше бував тут?

— Ніколи.

— Але я бачив тебе, я добре запам’ятовую обличчя.

Тут знову закричав хлопець. Він тицяв у мене пальцем, щось кричав, а потім побіг кудись. Повернувся з кількома журналами, в яких друкувалися мої оповідки. Онде мій портрет на першій шпальті. Анонс про історію «Дивовижне повернення «Зірки Сходу»! Отаман подивився на портрет, потім на мене і посміхнувся. Наказав усім відпочивати, а мене відвести до печери, де була його схованка. Там мене кинули на землю, а він присів на шкуру ведмедя. Ми залишилися удвох, хлопець не хотів іти, то отаману довелося на нього крикнути.

— Мій небіж, гарячий хлопець, не може заспокоїтися, що ти спіймав його, наче теля.

— Він хотів відібрати мого коня.

— Він хоче стати справжнім абреком, а для цього треба грабувати, — отаман посміхається. — То ти той самий Іван Карпович Підіпригора?

— Так, — кивнув я.

— А я про тебе чув.

— Звідки? От уже не думав, що в абреків є час на читання журналів.

— Коли сидиш у схованці тижнями, то час є. І що, у тих історіях все правда?

— Ні.

— Ні?

— Там багато брехні, бо ж людям потрібні геройства, а я — звичайна людина.

— Ти вбив моїх людей, а це найкращі бійці на всьому Кавказі, ти звільнив нашу здобич, ти ледь не втік. Щось забагато для звичайної людини.

— Чому я досі живий?

— Тому, що ми сподіваємося отримати за тебе викуп.

— Від кого?

— Від щасливою батька, сина якого ти врятував. Та і від твоєї родини, ти ж добряче заробляєш у журналах.

— У мене немає родини. Лише маленька донька.

— Ну, хтось же може заплатити? В тебе багато прихильників, які купують журнали. Запропонувати їм здати по рублю кожному — і це вже буде серйозна сума.

— Хіба твої люди не хочуть помститися мені?

— Хочуть. Вони збираються вбити тебе, коли отримають викуп. Вбили б зараз, але я переконав їх не відмовлятися від грошей. Вони згодні почекати тиждень-другий, цього ж вистачить, щоб зібрати гроші?

— Не знаю.

— Ти кажеш так спокійно, наче тобі однаково, чи зберуть гроші, чи ні.

— Хвилюватися треба за те, що від тебе залежить.

— Тут ти правий, — отаман посміхається.

— А де донька англійця?

— Навіщо це тобі?

— Коли він вмирав, то просив допомогти їй.

— Вона в гаремі у багатого купця з Ленкорані. Він дав великі гроші за білявку.

— Як звати купця?

— Навіщо це тобі?

— Щоб молити у Господа про його покарання.

— Абдул Малік.

— Дякую. А ти — Зелімхан?

— Так. Ти мене теж знаєш?

— Чув. Ти ж перший абрек на Кавказі. Я читав про твої напади. Особливо про пограбування банку у Кізлярі. Це було сміливо.

— А ти колись спіймав банду грабіжників банків?

— Так, було.

— Хочеш залишитися живим?

— Хіба це можливо?

— Так. Приєднуйся до нас.

— До вас? Я завжди ловив ворогів держави.

— І що тобі це дало? Ти як був ніким, так і залишився. Держава навіть викупу за тебе не заплатить. Якогось поганого офіцерика — а добрих тут немає, бо на Кавказ зараз потрапляють лише покидьки — держава викупить. Знайде гроші. А на тебе, мужика, — ні. То чого тобі триматися держави?

— А навіщо тобі я? У тебе і так великий загін.

— Мені потрібне твоє ім’я. Влада хоче виставити нас просто розбійниками, а ми ж ведемо боротьбу проти держави невірних. Ми захищаємо наш народ від продажних чиновників, від ділків, яким мало нашої землі, вони хочуть вирубати наші ліси і висмоктати нафту з наших надр. Якщо така відома людина, як ти, перейдеш на наш бік, то нас уже не назвеш просто бандитами.

— Якщо я перейду, то за тиждень тут будуть війська, які не підуть, поки не зловлять чи не вб’ють і тебе, і мене.

— Нехай війська приходять. Занадто багатьом з мого народу подобається мир. Занадто багатьох спокусили гроші. Занадто багато кажуть, що хочуть не воювати, а заробляти. Мені важко переконати їх, але коли тут будуть війська, то вони будуть палити аули, вирубувати сади, вішати заручників. І тоді мій народ знову стане готовим до боротьби, — він посміхається, робить паузу і гладить рукою свою борідку. — До того ж, ти — досвідчений воїн, у чому я переконався особисто. Досвідчений і сміливий, бо поліз один на багатьох, щоб тільки дотримати слова Я поважаю людей, що не бояться вмерти і мають честь. Не поспішай відповідати, подумай. Я не обіцяю тобі легкого життя, але це буде цікаве життя. Інакше — смерть. Подумай. Відведіть його!

Мене відвели до ями, де я просидів ще кілька днів. Івана до мене так і не кинули, здається, йому таки вдалося врятуватися. Не знаю, який викуп вимагали абреки, але грошей би у Павла Івановича все одно вистачило. Я не сумнівався, що він заплатить викуп, навіть не подумає, що його спробують обдурити і віддадуть труп. Викуп мене не врятує. І сам я врятуватися я не міг. Бо яма була глибока, у три сажені, а ще накривалася зверху дубовою решіткою. Багато разів я намагався долізти до решітки, але не вдавалося, бо стіни були слизькі. Раз на день мені кидали шматок місцевого хліба, прісного та білого, опускали на мотузці глечик із водою. Я чіпляв до мотузки цеберко, яке було мені за туалет. Ось так і жив.

Тільки здогадувався, що відбувається нагорі. Якось увечері абреки почали збиратися в похід. В’ючили коней, перебирали зброю, а потім поїхали. Я сидів у ямі і молився. Останнім часом я багато молився. Цілими днями, щоб не здуріти в полоні. Не наважувався просити Господа про свій порятунок, просив лише за Моніку.

Молився, коли згори кинули каменем.

— Гяур, ти думаєш тобі допоможе твій Бог? — спитали згори і засміялися. Я продовжив молитися. Вони знову кидалися камінням, почали плюватися та лаятися. Сховатися у ямі було ніде.

— Тварюки, спустіться сюди, я вас передушу голими руками! — крикнув їм.

— Давай ти до нас, — кинули згори мотузку. Вони могли вбити мене, коли я ліз, а потім розповісти отаману, якого зараз не було, що вбили мене при спробі втекти. Але ні, вони не відпустять мене так легко. Що ж пограємося. Я поліз.

Нагорі мене чекало четверо абреків, що наставили на мене гвинтівки. Побоювалися мене і розпалювали себе ненавистю. Потім один ударив прикладом, наскочили інші, почали бити, я знепритомнів. Коли опам’ятався, то був вже зв’язаний. Мене посадили біля багаття, поховали гвинтівки, бо зі зв’язаними руками вже не так мене побоювалися.

— Зараз ми будемо тебе вбивати, — сказав один із абреків і засміявся. Інші його підтримали.

— А ваш отаман знає?

— Не лякай нас Зелімханом!

— Чого лякати, коли ти і так боїшся! — посміхнувся я, а він ударив мене, завалив на спину. Потім знову посадили.

— Зелімхан тут головний, але він чомусь цяцькається з тобою. Тебе треба було давно вбити, а потім просто забрати викуп. А він чогось чекає. Та ми не хочемо чекати. Ти вбив мого брата, його дядька, а в нього — брата жінки! Ми будемо різати тебе на смуги, шакале!

— Я не вбивав дітей чи жінок, я не вбивав сплячих чи неозброєних. Я бився з воїнами. Вони могли вбити мене, але вбив їх я. Вбив у чесному бою. То в чому моя провина? Хочете вбити — вбивайте, але я не хочу слухати порожніх звинувачень.

Вони дивляться на мене, потім щось балакають по-своєму. Лунає ім’я Зелімхана, Кілька разів. Мене повертають до ями. Минає кілька днів, абреки повертаються з походу. По голосах чую, що вони задоволені. Потім затихають, мабуть, влягаються відпочити після безсонних ночей. Увечері мене витягають з ями. Бачу, що всі абреки зібралися біля великого багаття, сидять колом Онде Зелімхан, а поруч із ним якийсь старий у папасі. Видно, що поважна людина, бо всі дивляться на нього, наче солдати на генерала.

Мене підвели до багаття, звільнили місце. Зелімхан роздивився синці та чорну кров у мене на обличчі, спитав охоронців моїх. Вони аж затряслись. А як гримнув на них, то голови похилили, щось мекають у відповідь. Наказав їм, і пішли геть від багаття.

— Вибач, що так сталося, — каже Зелімхан. Я киваю. — Чи готовий ти відповісти мені?

— Готовий. Я не можу до вас пристати.

Дивиться на мене невдоволено.

— Чому?

— Бо ж це мені віру кидати треба Християнином я ж вам не потрібен.

— Не потрібен. Переходь до ісламу, ми тобі дамо дружину, коня, зброю. Будеш при мені славу здобувати, — каже Зелімхан. — Ось шейх Нажмуддін. Він лише заради тебе здолав довгий шлях.

— Ставай до нас, — каже шейх. Він невеличкий, худенький, зі строгим поглядом — Кяфіри захопили наші землі, вони хочуть здолати наш дух, але з нами Аллах, і ми переможемо! Якщо перейдеш ти, то це по всій імперії пролунає і підбадьорить мусульман, які вже зневірилися, що зможуть перемогти невірних.

— Ні. Державу я не можу зрадити, а Господа нашого тим більше.

Невдоволено загуділи абреки, схопили за зброю.

— Бачу, що смерті ти не боїшся. А чи не боїшся ти тортур? — питає Зелімхан і дивиться гострими, як ніж, очима.

— Тортур? — я беру з багаття палаючу дровиняку і стискаю лівою рукою яскраво-червоне вугілля. Абреки скрикують, аж підхоплюються, наставляють на мене гвинтівки і заносять шаблі. Тиша, шипить та репається шкіра, тхне смаленим, моя долоня перетворюється на печеню. Я стиснув зуби, я стиснувся весь сам, тримаю палаючу гілку, потім кидаю її у вогонь. — Не боюся, — ледь хриплю, бо в горлі пересохло.

Тиша, чутно лише, як потріскують дрова у багатті й хроплять коні на галявинці десь неподалік. Зелімхан тихо наказує відвести мене до ями. Наступні дні я лікую руку. З ліків у мене тільки сеча. Я думаю, що треба було несподівано кинутися в атаку тоді, біля багаття, хтось би з абреків обов’язково вистрелив, і це б усе припинилося. Чим гірший варіант, аніж сидіти днями у темній ямі?

Багато днів, кожен я позначав на стіні ями. Перестав рахувати, скільки їх, але позначав. Якось почулася стрілянина Потім і гармата десь далеченько вдарила Абреки заметушилися і кудись помчали. Стрілянина чулася цілий день. Потім мене витягли з ями. Зелімхан і кілька абреків.

— Тебе посилено шукають, Іване Карповичу, — посміхнувся він. — Але не знайдуть. Вони пішли на Шалі, думають, що тим там. А викуп за тебе платити відмовилися. Ось, надійшов лист.

Він сунув мені аркуш. Я пізнав герб Харитоненків, красивим почерком сповіщалося, що Торговий дім «Харитоненко та син» ніколи не мав і не матиме справ із бандитами, тож вимогу про викуп рішуче відкидає. Почерк був не Павла Івановича, а Івана.

— Бачиш, за кого ти ризикував життям? — поцікавився Зелімхан.

— Я тримав своє слово.

— Ти не передумав? Бо тепер я ж мушу віддати тебе родичам убитих тобою.

— Віддавай.

— Твоя донька залишиться сиротою.

— Краще бути сиротою, аніж донькою зрадника.

Зелімхан дивиться на мене.

— А якщо я відпущу тебе? — питає несподівано.

— Тоді отримаєш кулю від тих, хто хоче помститися мені.

— Я розберуся з ними. То ти хочеш врятуватися?

— І що ти хочеш за це?

— Мені треба вбити одну людину.

Я зітхаю. На мені вже й так багато крові.

— Кого? — питаю, похнюпивши голову.

— Одного контрабандиста з Астрахані. Зараз він живе в Москві, вибився у великі багатії.

— А чому я? Пошли своїх людей.

— У мого ворога багато родичів тут. Якщо вони дізнаються, що вбили мої люди, то почнуть метатися. Так заведено на Кавказі. А я не хочу, щоби горці вбивали горців. Його мусить убита хтось інший, хтось такий, щоб ніхто й не подумав, що я до цього причетний. Якийсь руський, звичайний кримінальник, що хотів пограбувати, — він говорить тихо, його абреки стоять на відстані, вочевидь, вони не розуміють російської. — То що, Іване Карповичу?

— Ні.

— Чому?

— На мені вже занадто багато крові.

— Але та вбивав моїх людей.

— Бо вимушений був рятувати того, за кого дав слово. І це було в бою.

— А за ту молоду англійку та ж теж давав слово, що допоможеш? — Зелімхан радісно дивиться, наче спіймав мене у пастку.

— До чого тут вона?

— Вона в гаремі у людини, яку я прошу вбита.

— В Москві і в гаремі? Як таке може бути?

— Дуже просто. Він не випускає її зі свого палацу. Як і ще кількох дівчат. Тримає деякий час при собі, а коли набридають, то продає за кордон до будинків розпуста. Він із тих людей, що завжди нахиляються піднята копійку, навіть маючи тисячу рублів у кишені.

— Ти ж казав, що дівчина у Ленкорань.

— Брехав. Вона в Москві, у нього.

— Чим він тобі завинив?

— Зрадив. Весь мій загін здав, і мене також Мене вішати збиралися, але я втік.

— Хіба за зраду та не можеш убита відкрито?

— Не можу, бо доказів не маю. До того ж, родичі його будуть метатися, хоч винний він, хоч ні. Мені не потрібна війна зі своїми, мені вистачає козаків та поліції.

— Слухай, якщо та відпустиш мене, в тебе з’явиться купа ворогів серед своїх.

— Ніхто на мене і не подумає. Всі тут начувані про твої подвиги, що та вивертався з таких бувальців, що і вигадати важко. Мої джигіти не здивуються, що ти знову пошиєш сторожів у дурні. То що ти мені скажеш, Іване Карповичу?

Я думаю. Недовго. Бо згадую Моніку. Якщо Господь хоче перевірити людину, то дає їй щось дороге.

— Я зроблю те, що ти просиш.

— Дивно, ти гяур, ти вбив моїх людей, але я тобі вірю.

— Кажи, як його звати.

— Тобі скажуть. І сьогодні вночі не спи.

— Навіщо все це? — питаю я.

— Що?

— Я не вірю, що так уже потрібен тобі для цієї справи. Чому ти вирішив мене відпустити?

Він дивиться на мене.

— Ти хороший джигіт, Іване Карповичу. Ти мусиш загинути в чесному бою, а не зі зв’язаними руками. Але й той кровник мені важливий. То я вб’ю одразу двох зайців, чи як там у вас кажуть? Врятую тебе і приберу свого ворога. Приберу ж?

— Я зроблю все як треба.

— Я знаю. А тепер вибач, мені треба захистити себе, — він різко б’є мене кулаком в обличчя і щось кричить, мабуть, лає. Додає ногами і наказує кинути до ями.

Я лежу на дні і посміхаюся. Бо з’явився шанс, якого я вже й не чекав. І я не боюся, що мене обдурять. Бо якби Зелімхан хотів мене вбити, то вбив би. Чую, що він кудись їде. Мене охороняють лише два абреки. Інколи приходять подражнити мене. Кажуть, що завтра мене заріжуть як свиню. Я мовчу, байдужий до них. Вночі не сплю. На дно ями падає мотузка Видряпуюся нагору. Пекельно боляче, бо шкіра на лівій долоні ледь наросла і зараз легко репається під моєю вагою. Але видираюся. Бачу невеличку тінь поруч. Здається, це той хлопець, племінник Зелімхана, який хотів пограбувати мене на дорозі. Веде мене лісом, веде довго, виводить на шлях.

— Пост там, — махає рукою. — Людину звати Ваха Кейзієв. А ти справді застрелив вовкулака?

— Справді, — шепочу я.

— А ті чудовиська на небесній колісниці? Вони справді могли бути невидимими?

— Так, вони могли стояти перед тобою, а ти б і не здогадався.

— Оце б нам такі обладунки! — зітхає захоплено хлопець і суне мені щось. — Підпиши.

Я роздивляюся у світлі місяця журнал зі своїми оповідками і виводжу олівцем автограф.

— Тепер біжи і біжи швидко, — каже він.

— Дякую.

Я біжу. Це важко, бо днями у ямі я або сидів, або лежав. Ноги відзвичаїлися, але я не зупиняюся, біжу. Прислухаюся, щоб не наскочити на випадкового абрека. Але дороги пусті. Армійські загони ще тут, то ніхто не наважується вночі кудись їхати дорогою. Я біжу.

Не зупинився жодного разу, здолав багатенько верст, добіг до посту, крикнув «Допоможіть!» і впав непритомний. Мене підібрали козаки, коли опритомнів, то набрехав, що звичайний торгівець меблями, пограбували і викрали, а оце втік. Де лігво бандитів, не пам’ятаю, бо біг лісом Добре, що виглядав жахливо, то не впізнали мене. Хоча спитали, чи не зустрічав я у полоні Івана Карповича Підіпригору, якого викрали і вимагають викуп, через що справжній скандал спалахнув в імперії, бо государиня вимагає врятувати знаменитого сищика, а поліція й армія не можуть його знайти. Між тим грізний абрек Зелімхан, який викрав Івана Карповича, обіцяє відправити його голову посилкою до Петербурга, то тепер усі посилки, в яких може вміститися голова, уважно перевіряють. Я слухав, а потім знову знепритомнів, бо був дуже слабкий.

Вранці мене відправили до Грозного. Там хотіли відвезти до поліції, але я сказав, що так мені тут погано, додому хочу і більше нічого. Козакам теж клопоту зі мною не хотілося, то відпустили. Я побіг до пансіону, де кімнату винаймав. Там господар сказав, що оскільки вчасно я не з’явився, то речі мої продані в рахунок боргу за оплату кімнати, жодних грошей у моїх речах він не бачив, то краще мені забиратися, інакше покличе зараз городового. Невже він мого обличчя на бачив, що обдурити вирішив? Дарма. Узяв я його, кілька разів головою об стіну приклав, а потім долоню свою ліву показав. Щоб він добряче роздивився.

— Або буде пика твоя нахабна точно така, або поверни, що взяв.

Повернув і речі, і гроші, все. З тим я покинув Грозний, обіцяючи собі, що ніколи більше на цей Кавказ не повернуся. Коли приїхав до Москви, то спочатку сходив до лазні, відпарився. Потім купив револьвер. Далі почав шукати колишнього контрабандиста. Який справді у велику силу увійшов. Їздив усюди на машині з трьома слугами, а жив у палаці на Софійській набережній, неподалік від будинку Павла Івановича. До палацу того проліз я через дах, коли там був лише один охоронець, якого зв’язав. Він вказав мені, де потаємний хід до підвалу. Там чотири дівчини жило, серед них і донька Стерлінга. Мене побачили, дуже злякалися. Я всіх дівчат вивів нагору, дав грошей, з тих, що знайшов у палаці, наказав тікати. Говорив з ними по-російськи, Джесіка теж уже потроху розуміла. На обличчя собі я пов’язав хустку, щоб не впізнали ані дівчата, ані хто інший. Відправив їх через чорний хід і став господаря чекати. Думав запустити всередину, пристрелити і піти. Але, мабуть, відчув щось клятий горець. Наказав слугам заходити з парадного, а сам зайшов з чорного входу. Я слуг поклав на підлогу, зв’язав, питаю, де їхній господар, а він мені револьвер до потилиці приставив.

— Хто тебе послав? — питає, вже по-руськи балакав добре.

— Той, хто у тебе за спиною, — кажу йому і присідаю та б’ю. Вистрелити він устиг, а поцілити — ні, лише волосся мені обпалив. І покотився по підлозі. Але бувалий бандит був, револьвер утримав в руці — й ну далі стріляти. Я в нього раз поцілив, другий, а він досі живий, кричить. І дивлюся, що не в мене намагається влучити, а по вікнах лупить. Щоб на вулиці почули, прибула поліція і врятувала його. Сховався за шафою з книжками і пострілює. Набоїв у нього багато, а часу в мене — обмаль. Але дивлюся, що біля мене на столі велика шахівниця. І кожна фігура така замашна, з лікоть розміром А на шафі канделябр великий стоїть. Згадав я, як в армії з хлопцями в городки грали. Схопив туру та й запустив. Якраз у нижню частину канделябра. Той з шафи і гепнувся. Скрикнув господар і впав на підлогу. Я підскочив, дивлюся, а канделябр голову йому проламав. І поліція вже у двері грюкає. Я до чорного ходу. Вибіг, хотів утекти, а там вулиця перекрита. Я через паркани побіг, один, другий, третій, а тут дивлюся, двір знайомий. Так це ж Павла Івановича Харитоненка! Ну, він мене у це вплутав, він нехай і виплутує. Побіг я у палац, назвався. Мене одразу до Павла Івановича, той мене як побачив, так аж зблід. Дивиться, наче на живого мерця, а потім на коліна як бухнеться.

— Простіть мене, Іване Карповичу, простіть! — кричить. Я до нього підскочив, підняв.

— Що ви таке кажете, за що прощати?

— За те, що викупу не дали! Але Іван казав, що бандити викуп візьмуть, а вас живим не віддадуть, бо ви кількох з них убили!

— Правильно казав, тільки б гроші дарма витратили.

— Іване Карповичу, ми так за вас хвилювалися!

— А тепер усе добре, виплутався я. Може, вип’ємо з цього приводу?

— Зараз же!

За кілька хвилин уже сиділи ми в чудових фотелях вітальні, а прислуга підносила нам чарки та закуски. Павло Іванович дуже радів, що живий я, обіцяв мені нагороду за ризик, але зі слів його я зрозумів, що Іван не розповів, за яких обставин потрапив я в полон до абреків. Просто казав, що він зміг втекти, а от я — ні.

— Павле Івановичу, там поліція прийшла, — повідомив дворецький.

— Поліція? Це ще що за дива? Я зараз, Іване Карповичу! — Павло Іванович поспішив до дверей. Звідти чутно було, як поліцейський чин дуже перепрошував за те, що турбує таку поважну людину, але ось тут трапилося вбивство, розшукують злочинця, якийсь не міг далеко втекти і...

— Пане приставе, у мене в гостях сам Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії, і він би неодмінно того злочинця знайшов, але зараз він щойно повернувся з Кавказу, де був у полоні в абреків, то турбувати його не дам, спробуйте вже якось самі злочинця знайти!

— О, так Іван Карпович врятувався з полону! Яка радість! У мене діти місця не знаходили, так хвилювалися за нього! Передавайте йому мої вітання! — пристав там іще натякає, що і особисто передав би, але Харитоненко його ввічливо виставляє за двері. Як людина поважна, може поліції не боятися. Повертається за стіл.

— Іване Карповичу, ви прямо Кавказ із собою привезли! Тільки-но було вбито одного торгівця зі Сходу, що жив неподалік. Вбито і пограбовано. Злочинець забрав кілька тисяч рублів і вбив господаря. Серед білого дня!

— Мабуть, якісь справи з одноплемінниками?

— Ні, кажуть, що вбивця був росіянин, мабуть, якийсь кримінальник. І це ж треба таку зухвалість мати, щоб серед білого дня грабувати!

— Як же мені оце все набридло, Павле Івановичу, — зітхаю я. — Хочу на свій хутір, здається, що тільки там тепер спокійно!

— За спокій, Іване Карповичу! — піднімає чарку Харитоненко-старший. Ми далі випиваємо та закусюємо, і тут додому приїздить Іван. Коли бачить мене, то робиться блідий, наче крейдою посиланий. Мабуть, боїться, що я розповів батькові свою версію подій.

— Іване, приєднуйся до нас! Іван Карпович дивом врятувався з полону!

Харитоненко-старший виглядає щасливим, тож Іван розуміє, що хвилюватися немає чого. Розпитує про мою втечу. Я розповідаю, що охоронці забули мотузку на краю ями, а я почав збивати її камінням і збив до себе, потім по мотузці виліз і втік.

— А що це у вас із рукою? — питає Іван.

— Господи, а я й уваги не звернув! — жахається Харитоненко-старший.

Я трохи кривлюся, бо ж руку намагався ховати.

— Та трохи пошкодили ці дикуни.

— Вони вас катували! — здогадується Павло Іванович.

— Давайте поговоримо про щось інше, — пропоную я.

— Може, про те, що тут трапилося неподалік? — в’їдливо питає Іван.

— Ага, вбили того торгаша з Кавказу. Кажуть, що він контрабандою промишляв, інакше так швидко не розбагатієш! Гнила людина! — гучно розповідає Павло Іванович, який уже добряче схмелів.

— Які жахи кояться, — зітхаю я. — Ніде людині спокою немає.

Ми ще посиділи, потім Іван зголосився відвезти мене на вокзал.

— Перед парадним входом цілий натовп на вас чекає, то давайте вийдемо через чорний.

Перед парадним уже зібралося кілька сотень людей, які кричали моє ім’я і просили вийти до них та розповісти, що ж трапилося на Кавказі.

— Іване Карповичу, дозвольте мені перепросити вас, — сказав Іван, коли ми вже сиділи в його машині. — Я поводився неправильно і припустився щодо вас слів і виразів, на які не мав права. Я переконався, що ви насправді найкращий сищик імперії, а не якась літературна вигадка. Прошу прийняти мої вибачення і ще дещо, — він дістав чекову книжку, написав суму, підписав і віддав мені. — Дуже сподіваюся, що конфлікт між нами буде вичерпано, і ми зможемо розраховувати на допомогу один одного, коли це знадобиться.

Він не полюбив мене, скоріше за все, навіть не став поважати. Але він розумів, що мати такого ворога, як я,, небезпечно. То вирішив просто владнати конфлікт.

Я приймаю ваші вибачення, Іване Павловичу, і прошу вибачити мене, якщо десь я поводився неправильно. Також я прошу вас допомогти доньці покійного Стерлінга продати нафтові родовища батька.

— Його донька зникла, я не міг її знайти, щоб продовжити процес купівлі свердловин Стерлінґа.

— Вона зараз в англійському посольстві, і я прошу вас допомогти нещасній сироті.

— Обов’язково.

Ми ще мило побалакали, Іван кілька разів згадував про вбитого сусіда, я тільки стенав плечима. На вокзалі Харитоненко-молодший провів мене до потяга і на прощання міцно потиснув руку, попросивши дати почитати розповідь про пригоди на Кавказі до їх відсилання у журнал.

— Звісно, ця послуга буде обов’язково оплачена, — пообіцяв він.

— У мене немає практики попереднього вичитування, але можете не хвилюватися. Жоден із моїх клієнтів ще не скаржився, що я написав щось зайве, — заспокоїв його.

Іван кивнув і побажав щасливої дороги. Я залишився сам у купе, викупленому для мене. Ще потяг не рушив з місця, а до мене вже прибіг його начальник із пляшкою коньяку і проханням підписати журнальчик. На наступній станції до потяга вийшов оркестр і натовп витріщак із транспарантом «Вітаємо Івана Карповича зі втечею з полону». Далі натовпи чекали на кожній станції, у двері почали стукати різні шанувальники моїх історій, а також газетярі, які хотіли дізнатися, що ж сталося на Кавказі. Я зачинився у купе й нікому не відчиняв. А коли вранці ми прибули до Ромен, то там уже зібралося кілька тисяч людей, що чекали на мене. Прибіг поліцейський пристав і почав волати, що ось-ось почнеться тиснява і загинуть люди. Вимагав, щоб я наказав їм розійтися. Я нагадав йому, що зі мною так розмовляти не можна. Пристав розлютився і втік, але потім повернувся і вже вмовляв мене заспокоїти натовп. Довелося виступити, розповісти дещицю цікавого про Кавказ, закликати всіх на боротьбу з ворогами держави і запропонувати прочитати подробиці в журналі.

Далі я хотів узяти візника та поїхати додому. Страшенно скучив за Монікою, але мене схопили, підняли на руки і понесли. Натовп кричав «Слава Івану Карповичу!» та ніс мене вулицями. Я намагався зупинити це, мені не потрібні неприємності з владою, але мій голос тонув у реві велелюдної ходи. Чесно кажучи, тоді я злякався, бо наче потрапив у бурхливу течію ріки, якою неможливо було керувати. Натовп ніс мене, у повітрі відчувалася напруга, і варто було комусь почати бити вікна чи кричати щось антидержавне, як гуляння з приводу мого повернення перетворилися б на бунт. Треба було щось робити, брати ситуацію в руки, щоб не довести до біди. Я вихопив револьвер, вистрелив у повітря і цим привернув увагу натовпу. Збрехав, що маю справу державного значення, тож мушу відбути для її термінового вирішення. Закликав усіх не піддаватися паніці і зберігати спокій, а зараз розходитися, щоб вороги держави не змогли використати на зло народну радість. Ледь-ледь вгамував людей, і натовп почав зменшуватися. Добре, що не було провокаторів, а так би два-три негідники в натовпі — й почалося б страшне.

Вже хотів брати візника, та пан Олексій Посульський дав своє авто. Швиденько доїхав на хутір, де був неабияк здивований, зустрівши свою бахмацьку товаришку Єлизавету Павлівну, якій мужики доповідали про зроблене в полі. Доповідали не гірше, аніж мені. Тобто взяла вона їх у руки міцно.

— Іване Карповичу, рада вас бачити, — вона підвелася і відпустила мужиків. — Сподіваюся, що ви не образитеся за мою дружню допомогу по господарству.

— Звісно ні, Єлизавето Павлівно, дуже вам вдячний. Хоча, чесно кажучи, не чекав вас тут побачити.

— Коли я дізналася про те, що вас викрали абреки, то вирішила, що треба приїхати на хутір і допомогти з оброблянням землі.

— І Уляна Гаврилівна на це погодилася?

— Спочатку в нас були деякі труднощі, але тепер це в минулому. Пізніше я доповім вам про всі результати свого господарювання, а поки вам, мабуть, хочеться побачити Моніку?

Увечері ми сиділи за столом усі вп’ятьох Моніка в мене на руках, поруч Єлизавета Павлівна, граф, що дивився на мою товаришку невдоволено, та Уляна Гаврилівна, яку ми ледь умовили сісти за стіл Я розповідав про кавказькі пригоди, всі тільки головами крутили, навіть Маєвський, який дуже захопився історією і навіть записувати одразу почав.

— Цей Зелімхан, він же найвідоміший абрек імперії! Кого він тільки не викрадав! Колись самого Шаляпіна викрав! Примусив співати для себе, а потім відпустив! А ви від нього втекли! Ну, Іване Карповичу! За вас! — кричав граф і випивав повну чарку наливки.

Я пообіцяв, що зроблю перерву і більше за справи братися не буду, бо дуже вже заморився і хочу побути вдома.

— А що у вас із рукою? — спитала вже потім Єлизавета Павлівна.

— За гаряче схопився, обпік, — пояснив я. — А що це на вас граф вовком дивиться?

— З кількох причин. По-перше, я виявилася байдужою до його романтичних нахилів, по-друге, не дала грошей на купівлю повітряної кулі.

— О Господи, а це ще йому для чого?

— Він збирався летіти на Кавказ, щоб рятувати вас.

— На повітряній кулі? Ну і граф!

— Він вимагав віддати йому частину викупу.

— Викупу?

— Так, ваші читачі, дізнавшись про полон, почали збирати гроші для вашого викупу. Надсилали листи з грошима, хто по рублю, хто по десять копійок. Вдалося назбирати біля двадцяти тисяч рублів. А потім ще десять тисяч додала якась пані з Петербурга.

— Що за пані? — дивуюся я.

— Вам краще знати, Іване Карповичу, у своєму листі ця пані написала, що гроші перераховує згідно з якимось договором, умови якою ви успішно виконали, — Єлизавета Павлівна з цікавістю дивиться на мене.

— Одна зі справ, вдячні клієнти, — киваю я, правди не кажу, бо вона мені видається ганебною. Найкращий сищик імперії, а використали, наче бика-заплідника. — Давайте спати, Єлизавето Павлівно, щось я зморився.

Як сказав, так більше з хутора і не вилазив, відмовився спілкуватися з читачами та газетярами. Наказав графу відписувати, що кавказький полон виявився занадто важким, і потрібен час, щоб від нього відійти. З газет дізнався, що донька Стерлінга знайшлася, отримала хороші гроші за свердловини батька, після чого відбула до Англії. Потім прийшла звістка, що Зелімхана вбив загін добровольців, який полював на абрека ради нагороди. Казали, що хтось ватажка абреків зрадив, можливо, не всі повірили в те, що я втік сам Та невдовзі банда Зелімхана відновилася, цього разу на чолі з його племінником, який виявився абреком не гіршим за дядька. Делегація бакинських нафтопромисловців пропонувала мені великі гроші за те, щоб я спіймав розбійника, але я відмовлявся від усіх пропозицій, сидів удома, насолоджувався вишуканим жіночим товариством та диктував графу свої пригоди.

Кіно і німці, або Тато знайшлися!

ісля кавказьких пригод відпочивав я довгенько, відмовлявся від усіх справ, з хутора не висовувався, але й тут мене знаходили. Кожного дня приходили різні люди зі своїми бідами і просили допомоги або просто мої читачі, які хотіли побачити мене, щоб потім розповідати всім знайомим. Я спочатку наказав говорити, що кудись поїхав, але люди сідали перед двором і чекали днями, тільки б мене побачити. Хоч, було, з хутора виїзди, щоб відбитися від тої ріки відвідувачів. Я вже подумував, чи не купити інший хутір і таємно там оселитися, але ж розумів, що швидко дізнаються всі, де я, і почнуть туди ходити. Тоді я наказав усім розповідати про мою хворобу, мовляв, кавказький полон не минувся даремно, не виходив з будинку, а Єлизавета Павлівна у вбранні медсестри виходила до відвідувачів і казала, що я у важкому стані, зможу прийняти лише за кілька місяців, а взагалі краще за журналом слідкувати, там ми обов’язково дамо повідомлення про моє одужання.

Ось так брехнею вдалося трохи відбитися від публіки, зараз хоч і приходили, але значно менше. Я ж сидів удома, грався з Монікою, Єлизавета Павлівна взяла на себе всі господарські справи, а граф строчив нові оповідки про мої пригоди. Мені й те, і інше стало нецікавим, до всього я зробився байдужим, млявим, сидів би та лежав або слухав, як Моніка розмовляє з ляльками. Ані до справ, ані просто в поле виїхати, з мужиками побалакати мене не тягнуло.

Одного дня сидів я в кабінеті і слухав Єлизавету Павлівну, чи варто нам брати в оренду ставок неподалік та влізати у рибну торгівлю. Я б ото погодився на все, що б там вона не пропонувала, але Єлизавета Павлівна сказала, що я обов’язково мушу вислухати її. Вона хотіла налагодити виробництво вудженої риби і продавати її під торговою маркою «Коропи від Івана Карповича».

— Ім’я ваше добре відоме і викликає лише позитивні відчуття, то думаю, що продажі будуть добрі. Я ось порахувала: щоб окупити оренду ставка та будівництво коптильні, нам треба вийти десь на дві тисячі пудів готової продукції на рік.

— Слухайте, та весь повіт стільки вудженої риби не з’їсть! — кажу обережно і вкотре дивуюся жилці Єлизавети Павлівни у ділових справах.

— А повіт їсти і не буде, бо «Коропи від Івана Карповича» — то буде елітна продукція, дворяни серед риб, що поставлятиметься лише в столицю і кілька великих губернських міст. Коштуватиме дорожче, продаватиметься у красивій упаковці, яка підкреслюватиме високий статус покупця. «Коропи від Івана Карповича» — життя вдалося! Або «Найкраща риба від найкращого сищика імперії»! Іване Карповичу, це золоте дно!

— Ну, не знаю. — нічуся я.

— Господи, Іване Карповичу, я вас не впізнаю! Що ви оце мимрите та плечима стенаєте? — Єлизавета Павлівна дивиться на мене, а я намагаюся вдавати, наче все добре.

— Просто капітал треба великий... — кажу я першу-ліпшу думку.

— Я розумію, що ви не любите ризикувати капіталом, то пропоную почати справу на паях. Від вас ім’я та оренда ставка, від мене будівництво коптильні, керівництво виробництвом та продажами і витрати першого року. По грошах ви вкладатимете десь третину, а отримуватимете половину! Наважуйтеся!

— Але оце війна наближається...

— Іване Карповичу, людям їсти хочеться, хоч війна, хоч мир. Мабуть, і на Страшний суд дехто б рибки узяв. Тож війна для цієї справи неважлива До того ж, можемо пожертвувати якусь кількість риби для нагороджених солдатів та офіцерів. Мовляв, купуючи «Коропи від Івана Карповича», ви підтримуєте нашу армію! І риба — це ж тільки початок, бо до риби пиво потрібне! Як справи підуть, обов’язково відкриємо пивоварню. «Пиво „Веселий сищик” — знайде кожного»!

— Щось ви той, захопилися дуже, Єлизавето Павлівно. Як у нас на селі казали: «Дурень думкою багатіє».

— Іване Карповичу, якщо хочете досягти успіху, то треба захоплюватися, палати, не боятися, ризикувати. А інакше яка цікавість у житті?

— Та мені вдома добре, без ризиків.

— Ох, Іване Карповичу, зіпсував вас той клятий полон! Якийсь ви з нього приїхали зламаний, чи що. Тільки б удома сидіти і все, наче старий на припічку!

— Ага, набігався я, хочу відпочити. О, наче їде хтось! — я з радістю почув торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, і це було добре, бо мені дуже хотілося припинити цю бесіду. І сам я відчував, що полон кавказький якось мене змінив. Знесилився я, чи що.

— Сходжу, подивлюся, хто там, — Єлизавета Павлівна була тепер у мене за секретаря і спілкувалася зі всіма відвідувачами. Схоже, їй це подобалося, казала, що засиділася вдома у Бахмачі, а тут наче у великому місті, хоч і хутір, але справ повно.

Чутно було, як авто під’їхало, грюкнули дверцята, потім голоси. Зараз Єлизавета Павлівна відправить відвідувача, і підемо пообідаємо, он уже з кухні пахне черговими дивами Уляни Гаврилівни. Коли почулися кроки на сходах. Схоже, що Єлизавета Павлівна поспішали до мене. Але ж авто не поїхало, відвідувач залишився. Щось сталося? Я ото про всяк випадок перевірив револьвер у потайній кишені свого костюма. Тепер така кишеня у всіх моїх піджаках була Револьвер був на місці, а ось зайшла Єлизавета Павлівна якась схвильована, що на неї було не схоже.

— Там вас питають. Якийсь дуже нахабний відвідувач. Я йому пояснювала, що ви хворий, але він наполягає, що його обов’язково приймете. Ось, передав візитку. Дивну якусь.

Я взяв ту візитку: на дорогому папері золотом було написано: «Фіма Ширман, вирішую питання». Я одразу згадав одеського бандита, якого двічі обдурив і сподівався, що більше не побачу. Аж ось він приїхав. От уже не чекав я цього візиту так не чекав.

— Де він? — спитав швидко.

— Та біля воріт стоїть.

— З ним ще хтось є?

— Ні, сам приїхав.

— Може, у машині ховаються?

— Машина відчинена. А що, він небезпечний?

— Можливо. Зараз з’ясуємо. Зачиніть двері за мною і не виходьте, що б не відбувалося.

— Та хто він такий?

— Байдуже. Робіть, що я кажу.

Ось що добре з Єлизаветою Павлівною, так це те, що швидко вона все розуміє. І спокійна. Інша б розкудкудакалася, наче курка під кібцем, а ця спокійна, хіба що побіліла. Так і я побілів. Швиденько спустився, вийшов у двір, почув посвистування. Фіма стояв за воротами. Що йому потрібно? Я не знав, але був певен, що якби він вирішив мститися, то діяв би інакше. Бив би зненацька, а не ось так би підставлявся. Я вийшов із двору. Ось і Ширман, в ошатному білому костюмі і франтівському капелюсі.

— Доброго дня, Іване Карповичу, радий вас бачити! — він розпливається у посмішці.

— Про себе не можу цього сказати, але день добрий, — намагаюся говорити спокійно і слідкую за його рухами.

— Я хотів би поговорити з вами, Іване Карповичу, але спочатку дозвольте мені вас трохи заспокоїти, щоб не було зайвої напруги. Я прийшов до вас із миром, Іване Карповичу. Тому приїхав сам і без зброї. У чому можете переконатися, — він розкриває піджак, піднімає його поли, показує, що зброї у нього справді немає. — Навіть улюблену тростину не брав, щоб вона нам не муляла І хлопців своїх залишив у Ромнах. Якщо хочете, можете мене обшукати, щоб не було підозр.

— У цьому немає необхідності. Заходьте, — запрошую його до двору. Пропускаю, іду за ним Фіма дивиться собі під ноги і навіть не намагається запам’ятати, що і як у дворі. Це мені подобається. Проводжу його до садка, пропоную сісти. Тільки тоді він озирається.

— У вас тут як у раю, Іване Карповичу!

— Та вже непогано. Слухаю вас, — розумію, що не вихваляти мій сад він приперся аж із самої Одеси.

— Іване Карповичу, в нас були деякі непорозуміння, сліди яких назавжди залишилися зі мною, — він знімає капелюх, і я бачу довгий шрам від удару кийком: це я його пригостив під час кінематографічної подорожі до Одеси. — Чесно скажу, Іване Карповичу, я маю хорошу пам’ять і ніколи не забуваю віддавати борги. Якщо хтось б’є мене по голові, то може бути впевнений, що я відплачу сторицею. Тоді я вас довго і затято шукав, але ви так добре удали якогось сільського дурника, що не знайшов. Коли ж дізнався, що бив мене по голові не абихто, а особисто найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора, то одразу зібрався у дорогу. До того ж, пам’ять мені нагадала і про одного зухвалого хлопця з охранки, який теж мене пошив у дурні. Люди не живуть уже після одного разу, як пошиють Фіму Ширмана в дурні, а тут двічі! Та ще й голову пробив. Скажу чесно, Іване Карповичу, я збирався вас убити. Ціную ваше вміння та звитягу, але повірте, що-що, а вбивати людей я вмію і вмію добре. Я можу застрелити, можу зарізати, можу придушити голими руками чи скрутити голову, наче курчаті, можу...

— Я знаю, що ви багато можете, Фімо, але якщо ви приїхали мене лякати, то я не злякаюся. Якщо ж у вас є до мене справа, то давайте поговоримо про неї, — перериваю його і витримую погляд. За своє життя я витримав цілу купу поглядів, але ось тепер мені важко. Я аж спітнів, мені хочеться прилягти. Клятий полон! Що зі мною сталося? Але зараз не час згадувати про Кавказ, треба не програти тут. Он як Фіма дивиться на мене, аж ніздрі роздуваються, наче у розлюченого бичка Хижий погляд убивці.

— Так ось, я дуже-дуже хотів віддати вам боржок. І будьте певні, зробив би це, навчив би, чи варто чіпати Фіму Ширмана, але дехто мене зупинив.

— Здогадуюся, хто саме.

— Так, Бенціон Менделевич сказав, що вчити треба дурнів, а в розумних треба вчитися самому. І ви, Іване Карповичу, та людина, в якої є чого навчитися. Так сказав Бенціон Менделевич, а моя хороша пам’ять підказує, що він дурниць не говорить. Так ось, Бенціон Менделевич наказав мені стати не вогняним янголом помсти, а посланцем миру.

Фіма широко посміхається і допитливо дивиться мені в очі. Хоче побачити як не переляк, то хоч нервування. Але я зібрався з силами й розслабився. Я спокійний та ввічливий. То Фіма, трохи невдоволений моїм спокоєм, продовжує:

— Отже, Бенціон Менделевич наказали подякувати вам за ту повагу й уважність, з якою ви описали свої пригоди в Одесі. Бенціон Менделевич оцінив вашу скромність і те, що його ім’я не було згадане в поганому світлі. Точніше, взагалі не було згадане, хоча інший, не такий розумний автор, почав би вихвалятися тим, що зміг обдурити самого Бенціона Кріка. Але ви утрималися від спроби заробити дешеву популярність. Такий ваш підхід був сприйнятий як пропозиція миру, яку Бенціон Менделевич радо акцептував. Але тепер він пропонує відмовитися від зайвої скромності.

— Що це значить? — я не розумію, до чого він веде. Чекаю якогось підступу, але не бачу.

— Бенціон Менделевич був би вдячний, якби його ім’я з’явилося у ваших оповіданнях. Як благородної людини, захисника своєї спільноти, відомого благодійника та поборника справедливості. Якщо ваші враження від Одеси зблідли, то Бенціон Менделевич запрошує вас у гості, готовий оплатити подорож і проживання та надати будь-який потрібний матеріал для ваших нових пригод у південній Пальмірі. Повірте, цікавих історій у нас багато.

— Тобто пан Бенціон бажає, щоб я написав про нього? Але я пишу лише про власні пригоди!

— І пишіть. Але ж у ваших оповіданнях є герої й окрім вас То чому б не з’явитися там і Бенціону Менделевичу, який би допомагав у розкритті злочинів?

— Пограбувань чи контрабанди? — посміхаюся я.

— Ну, хіба це такі вже серйозні злочини? Може б, краще він допоміг розкрити осередок бунтівників чи знайти вбивцю дітей, щось таке, що викликало б симпатію читачів.

— Але для чого панові Бенціону симпатія читачів копійчаних журналів?

— Ці журнали читають геть усі. Биндюжники на возах, вантажники в порту, торговці в крамницях. Всі поважають Івана Карповича і захоплюються ним. Де це чувано, щоб євреї захоплювалися гоєм? Але захоплюються, бо в Одесі всі впевнені, що ви — єврей. Хоча це і не так, з огляду на те, що я бачив під час нашої другої зустрічі, — він сміється, а я трохи нічуся, бо тоді вимушений був бігати голяка.

— Перепрошую, що був тоді неодягнений і вдарив дещо за-сильно, аніж було потрібно. Але поясніть, навіщо пана Бенціона потягнуло в літературу? Раніше, як я розумію, він уникав надмірної відомості.

— Розумієте, Іване Карповичу, часи змінюються. Те, що пасувало і працювало раніше, тепер уже не діє так само добре або зовсім не діє. Бенціон Менделевич був королем Одеси, він брав свою частку всюди, тримав на відстані поліцію, захищав наших людей під час погромів. І всі були вдоволені, всі дякували Бенціонові Менделевичу. Дякували і платили. Але тепер розум наших людей отруїли різні бунтівники, що пошепки лають Бенціона Менделевича, називають його сатрапом режиму. Отрута з їхніх вуст потрапляє до вух наших людей і підбурює на різні погані вчинки. Нам припиняють платити, бо платять у партійні каси, наших людей зустрічають люди з партквитками, дійшло до того, що биндюжники оголосили страйк і замість того, щоб платити нам, почали платити офспілці. Якби по-моєму, то я б озброїв усіх наших людей і вивів би їх проти тих страйкарів. Провчив би їх і примусив підкорятися. Але Бенціон Менделевич каже, що вирішувати проблеми силою зараз не варто. Смію запевнити, Бенціон Менделевич зовсім не заслаб, як подейкують наші вороги. Коли четверо босяків з Ростова пограбували церкву біля порту і не віддали нашої третини, він знайшов їх і застрелив особисто. Але тут Бенціон Менделевич вирішив діяти інакше. Не питайте мене чому, бо це не мого мізерного розуму справа. Головне, що я тут, я оголосив вам пропозицію, а ось іще конверт, який наказано вам передати. Тут п’ятсот рублів для того, щоб добре писалося. Бенціон Менделевич сподівається, що зможе прочитати про себе уже в найближчому числі. Потім ми будемо платити за кожне згадування окремо.

— Ви думаєте, що згадування буде достатньо, щоб збільшити повагу людей?

— Я нічого не думаю, Іване Карповичу, для цього є Бенціон Менделевич. Якщо він так каже, то так воно і є. Отже, ми домовилися?

— Ні.

— Що? — напружується Фіма.

— Передайте Бенціону Менделевичу мою подяку за високу оцінку моїх здібностей. Я б залюбки виконав його прохання, але не зроблю цього, бо вважаю, що пан Бенціон заслуговує на більше, аніж стати другорядним героєм оповідок про чужі пригоди. Чому б йому не стати головним героєм?

— Це як? — Фіма намагається зрозуміти, де я його обдурюю, але цього і близько немає.

— У пана Бенціона, без сумніву, є багато цікавих історій, а також гроші, які приваблять талановитих письменників. Чому б не започаткувати збірку історій саме про пригоди пана Бенціона?

— Хто буде купувати історії про пригоди єврея?

— У Москві чи Петербурзі, мабуть, і не будуть. А ось в Одесі — чому ні? А вас же цікавить популярність саме в Одесі?

— Так.

— Ну, то й тепер треба тільки знайти гостре перо, яке прославить пана Бенціона Зі свого боку, можу порадити одного студента з Києва, Ісаака Так розумію, він теж із вашого племені. Дуже соковитий стиль, він написав мені листа з пропозицією про співпрацю і з прикладами того, як би він писав про мої пригоди. Мені дуже сподобалося, я б охоче з ним працював, але в мене є граф. До того ж, поява єврея-співавтора не дуже б сподобалася значній частині читачів. А ось для пана Бенціона цей хлопець, буде як знахідка. Тим більше, що він вчиться у Київському комерційному інституті і потребує грошей. Я дам вам його адресу, думаю, що він з радістю зголоситься на цю роботу.

— Ну, не знаю, — розводить руками Фіма. — Бенціон Менделевич казав за вас.

— А ви передайте йому мою пораду, думаю, він нею зацікавиться.

— Що ж, добре, передам, — він підвівся. Дебелий такий жид, чим їх у тій Одесі годують?

— Чи не бажаєте пообідати? — запропонував я в порядку гостинності.

— Ні, я поспішаю.

— Тоді дозвольте вас провести.

Дорогою я забіг до хати, записав там адресу київського студента, чиї писання мені сподобалися. Вручив гостю. Вже коли вийшли за ворота, до машини, Фіма повернувся до мене.

— Іване Карповичу, а що ото відбувалося під час вашого другого візиту до Одеси? Мене поліція тоді трусила так, як ніколи. І не тільки поліція, ще й охоронне відділення припхалося, хоч політику завжди обходив десятою дорогою. Все допитувалися, чи знаю я щось про події на тій дачі. То що ж там було?

— Бозна. Я не знав, а ще й забув, що і вам раджу. Фімо, повірте, краще викреслити ту історію з пам’яті.

— Ну, може й так, — він уже сів у авто, завів двигун, а потім знову подивився на мене. — Звісно, не моя справа, і я б не втручався, але Бенціон Менделевич попросив мене, щоб із вами все було добре. А коли з вами трапиться лихо, то може виникнути прикре непорозуміння. Мені це не потрібно.

— Це ви про що? — я напружуюся і відчуваю серцем револьвер у потайній кишені.

— Про те, що у Ромнах я випадково зустрів одного бессарабського бандита з поганими манерами. У Бенціона Менделевича було з ним непорозуміння, то цей шлепар до Одеси носа більше не потикав, збивав собі копійки, грабуючи маєтки десь у Бессарабії. Потім його спіймали, відправили на каторгу до Нерчинська, де йому сидіти ще довгенько було. Коли ось бачу, що він у трактирі в Ромнах пиво попиває, і не сам, а ще з якимись трьома шістками. Воно б то, може, і нічого, але на столі в них лежав журнал із вами на обкладинці. Вони й читати не вміють, а тут прямо журнал. І той босяк, Гришка, пальцем у вас тицяв. Може, розповідав про пригоди ваші, а може, щось інше, це мені вже невідомо. То майте на увазі. Бо люди це грубі, дикі, чекати від них можна будь-чого.

— Дякую, Фімо, буду знати. І передавайте мої найкращі побажання Бенціону Менделевичу.

— Обов’язково. Успіхів, — він натиснув на газ, і авто аж зірвалося з місця.

Я повернувся у двір і витер із чола піт. Зітхнув. Почув, як калатає серце. Перехвилювався. Щось я зовсім слабкий став, розслабило мене приємне жіноче товариство на хуторі.

— Хто це приїздив? — спитав граф, що вибіг із хати. Заспаний, трохи опухлий. Він зранку випив кілька чарок самогону, настояного на горіховому шамушинні, й оце спав. Останнім часом чи не щодня граф закладав, усе нудив, що от обходить його слава і не йому пишуть палкі листи прихильниці, не про нього згадують у газетах, і взагалі — на кого він витратив життя своє. Воно б треба було узяти Маєвського за петельки, струснути добряче, наказати не дуріти, а починати писати, бо з журналів нові історії вимагали, а їх катма. Але якось не хотілося мені нікуди втручатися, то навіть самогон від графа не ховав.

— Іване Карповичу, та що з вами? З ким ви розмовляли? — перепитав Маєвський.

— Та у справах людина.

— Не сподобався він мені, — це вже вийшла з хати Єлизавета Павлівна, та не просто так вийшла, а з рушницею.

— Це ще що? — здивувався я.

— Я його на прицілі тримала з вікна другого поверху, весь час, поки ви розмовляли. Погані в нього очі. А у вас порожні. Боялася за вас, — Єлизавета Павлівна була стривожена.

— Все добре. Накривайте стіл, будемо обідати, а я зараз.

Піднявся до свого кабінету, потім у башточку, з якої видно було всю околицю. Приклав до очей бінокль і почав роздивлятися навкруги, бо сприйняв слова гостя серйозно. Продивився все, нічого підозрілого, мене вже їсти покликали, коли наче побачив відблиск якийсь у кущах по обніжку поля. Я давай придивлятися. Наче кущі, і все. Мене знову за стіл просять, а я сиджу, дивлюся. І нарешті видивився якогось чоловіка. Що сидів і щось желіпав. Курячу ніжку. Ну, це не страшно, погано було, що біля чоловіка була підзорна труба, у яку він роздивлявся мій хутір. З того місця чудово було видно не тільки хто поїхав чи приїхав, а ще й будинок за парканом. І це мені страшенно не сподобалося. Я пішов до столу, їв, жартував, радив графу менше пити, але Маєвський казав, що у тверезому стані натхнення його оминає, і знову хильнув кілька чарок самогону на шамушинні, до якого останнім часом дуже розохотився.

Після обіду попили ще чаю, я піднявся до кабінету, знову подивився з башти. Чоловік продовжував спостерігати за хутором Я ж дивився за ним.

— Щось сталося? — спитала Єлизавета Павлівна, піднявшись у кабінет.

— Ні, але може статися. У мене прохання. Зараз же покличте Уляну Гаврилівну з Монікою в дім, зачиніть двері й не виходьте. А я скоро повернуся.

— Що відбувається?

— Я й сам не знаю. Хтось слідкує з хутором Можливо, якийсь газетяр, що полює за сенсаціями, а можливо, щось інше.

— Це якось пов’язане з тим чоловіком, що приїздив до вас?

— Сподіваюся, що ні, але треба перевірити. Залишайтеся вдома. Коли граф проспиться, передайте йому, щоб теж був напоготові. Тримайте зброю під рукою. Краще дарма готуватися, аніж бути неготовими.

Я узяв з собою револьвер та рушницю, переліз через паркан, який огороджував сад, зістрибнув у кущі й обережно пішов до невідомого спостерігача. Чесно кажучи, іти мені не хотілося, казав собі, що краще б залишився на хуторі й там чекав гостей. Але знав я, що завжди бити треба першим, а не чекати. Вести треба гру, а не дозволяти вести себе, наче кабанчика до різника. То пішов. Довелося зробити гак, щоб зайти зі спини. Невідомий спостерігач не чекав моєї появи, сидів собі на невеличкій колоді й палив цигарку. Середнього росту, худенький, одягнений погано, босяк. Але не дурень. То коли відчув дуло рушниці на своїй потилиці, смикатися не став, лише обережно підняв руки.

— Ти хто такий? — спитав я, коли обшукав його, забрав ніж, кастет і майже порожню фляжку з якої тхнуло горілкою.

— Я, та так, мандрую просто, оце сів відпочити, — залопотів він. Я збив його з колоди, додав кілька разів ногами, щоб переконати у серйозності намірів. Він крутився на землі й стогнав.

— Пристрелю ж. Кажи! — налаштований я був рішуче, і він це відчував. Принишк, припав до землі.

— Не треба, не треба стріляти!

— Тоді говори.

— Мене попросили подивитися за хутором.

— Хто попросив?

— Не знаю, якийсь чоловік!

— Бачу, ти не хочеш жити. Ну, воля твоя, — я натиснув дулом рушниці на його спину.

— Ні! Ні! Я все розповім! Все!

— Слухаю. Тільки дивися, якщо мені ще раз доведеться просити тебе не брехати, то я краще вистрелю. Зрозумів?

— Так! Так! Я слідкував за хутором, бо Гриша наказав.

— Хто такий Гриша?

— Бандит з Бессарабії. Ми з ним познайомилися на каторзі в Нерчинську, він там десятником був. Потім разом утекли звідти.

— Навіщо він наказав слідкувати за хутором?

— Він хоче пограбувати вас Ви ж Іван Карпович Підіпригора?

Так?

— Пограбувати? Мене? Він що, з дуба впав? — обурююся такому нахабству. Бо ж завжди злочинці тікали від мене, наче чорт від ладану, а тут диви як.

— Я йому казав, що не треба, що ви — найкращий сищик імперії, але він уперся, сказав, що ця справа дасть і грошей, і слави. Гриша впертий, як у щось вшнипиться, то нічого вже не зробиш! А тут впевнений, що славу отримає!

— Що за часи такі, коли бандитам знадобилася слава? — дивуюсь я.

— Гриша славу любить. Сам казав, що коли грабував провінційних панів у Бессарабії, про нього писали газета. І він ті газета збирав, цілий стос мав. Він досі любить про це розповідати і каже, що якщо пограбує вас, то стане відомим на всю імперію.

— Хіба йому не треба ховатися?

— Він не хоче ховатися! Він хоче говорити «Я — Котовський!», і щоб усі одразу піднімали руки й тремтіли від жаху. Він думає, що, пограбувавши найкращого сищика імперії, стане найбільшим її злочинцем. Так він казав!

— Коли він піде на справу?

— Можливо, й сьогодні.

— Який у вас план?

— Підійти вночі, отруїти собак, зламати замок на дверях, захопити дитину.

— Що?

— Дівчинку, Моніку, вашу доньку. Гриша каже, що якщо вона буде у нас в руках, то ви виконаєте всі наші вимоги. Це Гриша так каже, він ще той вилупок! Це він усе вигадав! — поспішно каже бандит, почувши, як важко я дихаю.

— Він приїде сюди?

— Так, коли почне сутеніти, я мушу вийти до дороги. Доповім, чи немає у вас гостей. Якщо ні, то пішки підемо до хутора.

— Скільки вас буде?

— З Гришею ще троє хлопців. Один ведмежатник з Ростова, який мусить відчинити замок на дверях і сейф.

— Всі озброєні?

— Ножі у всіх є, а в Гриші ще й револьверів двійко. Іване Карповичу, не вбивайте мене, будь ласка. Я ж і пожити не встиг. То тюрма, то каторга! І я ж усе розповів! Мене Гриша примусив, він страшний! Його всі бояться! Пощадіть!

— Домовимося так. Підемо до дороги, почекаємо, поки Гриша приїде. Потім та підеш, а я вже з ним сам побалакаю, що і до чого.

— Тільки вбийте його, Іване Карповичу, вбийте! Бо це гадюка, він не вибачить, що я зрадив його! Вбийте!

— Зроблю так, як вважатиму за потрібне. А тепер ходімо до дороги. І навіть не сіпайся.

— Та ну що ви! Я не дурний, щоб проти самого Івана Карповича Підіпригори піти! Та ніколи! Я ж про вас начуваний! Всі знають, що як візьметься Іван Карпович за справу, то вже нічого не врятує, бо...

— Замовкни!

Біля дороги ми всілися чекати сутінків. Я попередив, що жартувати не буду, якщо щось піде не так, то стрілятиму.

— Все так піде, все так! Гриша приїде на машині, ми її в Чернігові вкрали, в місцевого купця. Нас двічі поліція вже зупиняла, але Гриша дасть їм зелененьку, і аж честь віддають нам! Коли приторохтить Гриша, я мушу запалити ліхтарик, щоб він мене побачив! Гриша зупиниться, машину поставить при дорозі, далі пішки піде. А тут ви. Тільки Іване Карповичу, вбийте його! Благаю. Або як не хочете, то давайте я його вб’ю, коли ви його схопите. Бо ж він мстивий гад, — нудив босяк.

— Зроблю, що треба. І ти роби. Що за люди з цим Гришкою?

— Мотлох. Він не любить, коли біля нього вмілі люди, любить, щоб шістки, щоб він на їх тлі — наче цар.

— Дій як домовилися, залишися живий.

— Я діятиму, діятиму, Іване Карповичу! Я ж про вас багато читав! Я ж читати вмію! Хоч і виглядаю, як босяк, але вмію! Я знаю, що з вами жарти погані! Я це і Гриші говорив. Але він гордий, сказав, що через коліно вас переламає! Він страшний, Іване Карповичу! Коли у тюрмі в Бессарабії сидів, то зачепився там з одним старим бандитом. Той вимагав пошани, а Гриша його послав подалі. Бандит узявся за ніж:, і знаєте, що Гриша йому зробив?

— Що?

— Ніж вибив, повалив злодія на землю і видавив очі пальцями! Уявляєте? Він страшна людина і сильний, наче ведмідь! Коли тікав з каторги, то в тайзі зіткнувся з ведмедем, так той побачив Гришу і втік! Ось так! Сам на власні очі бачив!

— Не заливай ти тут. Страшна, не страшна, а перед кулею всі рівні. А тепер замовчи і чекай.

Він ще кілька разів починав балакати, але я наказував мовчати. Видно, що нервував босяк, у балаканині хотів сховатися від страхів своїх. Тільки нехай терпить. Бо ж Гриша цей хитрий міг бути, підійти непомітно, щоб перевірити. А тут цей розпатякує. Ні, краще тихіше.

Чекали, коли почувся гуркіт двигуна. Онде і світло фар побачили, їхала якась машина. Я перевірив рушницю й револьвер, видихнув. Якось хвилювався. Не те щоб я злякався всіх цих побрехеньок про Гришу, просто відвик від ризику. Розм’як удома, серед жінок. Та нічого вже не вдієш. Треба зібратися і діяти. Узяв я босяка на приціл, щоб не думав дурити мене. Але він і не збирався, почекав, поки машина наблизиться, а потім вийшов назустріч, дав знак ліхтарем. Та замість того, щоб загальмувати, авто тільки додало газу і промчалося повз отетерілого босяка у бік хутора І тут зрозумів я, що обдурили мене, як православного. Що це ж такий план і був у Гриші, щоб мене виманити з хутора, а потім зненацька наскочити, Моніку схопити і тоді вже з мене мички микати. Обдурили Івана Карповича, зробили з мене блазня циркового!

— Ну гад, уб’ю! — кинувся я до босяка, аж він заволав з переляку.

— Це не він! Не він! Машина інша! Не він!

Я йому так зацідив, що аж покотився, змій, потім приставив рушницю.

— Кажи, що замислили!

— Я правду казав, але це не він, не Гриша! В нього машина інша, чорна і менша, а це бачите он яка розкішна, біла поїхала!

— Хто ж то тоді був?

— До вас, мабуть, хтось! Іване Карповичу, то не він! Богом клянуся! Хіба б я життям своїм ризикував, щоб вас дурити? Та ніколи! Іване Карповичу, повірте мені! — аж заверещав він, бо відчув, що збираюся я його вбити і бігти до хутора. — Не треба! Іване Карповичу! Не треба! Він ще приїде, то не він! Тому й не зупинився! Не Гриша!

Вбив би негідника, але знову почув гуркіт двигуна.

— Оце він! Він! — шепотів босяк, аж тремтіти почав, бо відчув смерть зовсім поруч.

— Іди і виконуй, що я сказав.

Не знав я, що й думати. Хто це міг на ніч поїхати до мене? Що за люди? Всі ж знають, що я хворий, нікого не приймаю, а тут то з Одеси гості, то босяки ці, то ось ще невідомо хто.

— Він! Він! Ледь їде колимага, дивом з Чернігова на ній доїхали! — шепоче босяк. Знову на дорогу вийшов, подав знак уже заздалегідь. Машина гальмувати почала, зупинилася. Вискочив з неї хтось, дебелий такий дядько і ще якийсь дріб’язок.

— А тепер стали на місці і руки догори! кажу їм з кущів. Зупинилися, дивляться на тінь велику, мабуть, то і є Гриша. — Руки!

— Ти хто такий? — питає цей Гриша. Голос в нього спокійний, наче і не злякався. Але руки підняв.

— Хто треба. Тепер обличчям до машини стали. Руки на дах поклали. Хто сіпнеться, отримає кулю.

Стали до машини, руки поклали. Я з кущів вийшов.

— Невже Іван Карпович, особисто? — питає Гриша, що стоїть до мене спиною і світить поголеною потилицею на місяці.

— Він, — та як гепну прикладом по тій потилиці. Добре знаю, що коли з тічкою маєш справу, то треба ватажка валити, а з іншими вже легше. Приклався добряче, який бугай не був, а впав. В інших я ножі зібрав і наказав Гришу завантажити у машину.

— А тепер тікайте. Даю вам хвилину. Потім собак спущу. Чули про моїх песиків?

— Чули, чули! Хоч дві хвилини дайте, Іване Карповичу!

— Півтори. Пішли!

Ох вони як чкурнули по дорозі! Наче їм вогонь п’яти лизав. Той босяк, що я його першим спіймав, теж побіг. Я сів в авто і від’їхав у ярок неподалік. Там Гришу витяг, зв’язав міцно, набрав у калюжі води, вилив на голову, привів до тями. Він очі розплющив, а йому в очі дуло рушниці дивиться.

— Ти хто такий? — питаю.

— Та як спіймали мене, то, мабуть, знаєте, хто я, — хрипить бандит. — Навіщо так бити було? Голова аж тріщить!

— А навіщо було до мене лізти? Зовсім берега пустився, Гришо?

— Та я ж думав, що ви так, вигадка. Для лотків читанка, що ось і такий ви, і сякий, справжній герой, а насправді сидить дурник на хуторі, меди п’є та вигадує пригоди. Подумати не міг, що от ви такий боєць, навіть мене, Гришу Котовського, спіймати змогли.

— То думав пограбувати мене, Гришо? Невже багатшого не знайшов?

— Не так мені гроші були потрібні, як слава Бо ж про Івана Карповича Підіпригору всі знають. А як пограбую я його, тобто вас, то й мене по всій імперії знатимуть! Вмить прославлюся.

— Навіщо розбійнику слава?

— Бо дуже допомагає. Я от коли у Бессарабії маєтки панські грабував, так завжди слідкував, щоб пізнали мене. На тисячу візьму, сотню в найближчому селі роздам, і люблять мене люди. Про поліцію попереджають, коли треба, сховають, на панів своїх вказують, кого узяти і як. Знаєте, як мене там звали?

— Як?

— Робінгудом!

— Це ще хто?

— О, відомий літературний персонаж. Не такий, як ви, звісно, але підлітки зачитуються. Так от як став я Робінгудом, то працювати значно легше мені стало. Довго мене поліція схопити не могла, бо мені кожен двір рідний. Тільки з власної дурості погорів, стрибнув у гречку куди не треба. То схопили мене, судили, на каторгу відправили. Кілька років минуло, вже забули мене всі, кажу «Я — Котовський!», а не мене дивляться як барани на нові ворота. Важко працювати, помастити треба славою, щоб знали люди мене і грошики віддавали легко. І ось якби пограбував вас я, то дуже б добре про себе нагадав. Вже не питали б мене, хто такий Гриша Котовський, а руки б цілували. Селяни б цілували, а пани б гроші віддавали, бо якщо вже я самого Івана Карповича Підіпригору пограбував, то немає від мене порятунку! Хороший хід, правда ж? — посміхається він.

— Тварюко, чому ти радієш, я ж тебе зараз уб’ю!

— За що? Іване Карповичу, за що?

— За те, що поліз до мене, за те, що...

— Іване Карповичу, дозвольте прояснити ситуацію!

— Нічого тут проясняти!

— Дайте хвилину! Одну хвилину! На суді ж дають останнє слово! Благаю!

— Не хочу тебе слухати!

— Я просто хочу, щоб ви правильно зрозуміли мої мотиви. Ось дивіться, ви ж обшукали мою банду?

— Обшукав.

— Револьверів у них не було, як думаєте, чому?

— Ти мені тут загадки загадувати будеш?

— Тому, що не довіряв я їм, а справа важлива. Дивіться, мені ж треба було пограбувати вас, тільки пограбувати і все. Борони Боже не чіпати. Не те щоб не вбити, а навіть не поранити, ані вас, ані ваших домашніх!

— І чому це ти такий добрий?

— Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!

— Сфотографувати? — дивуюся я.

— Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.

— Не сіпайся, — покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.

— А все одно я тебе пристрелю.

— Для чого?

— А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?

— Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.

— Чому б це я бандитові вірив?

— А ще ж босяки мої втекли. І якщо не повернуся я, то патякати почнуть, що вбили ви мене.

— Ну, і хто мене засудить за це?

— Поліція. Так чув, що у вас з поліцією стосунки не дуже добрі. Одного пристава до тюрми довели, іншому по руках неодноразово давали. Їм тільки дай до чого присікатися. А тут ось на тобі, вбили ви. Розпитувати почнуть, а то й допитувати. Ви ж нашу поліцію знаєте не гірше мене.

— Хай розпитують. Я так тебе прикопаю, що ніхто не знайде. А всім розповім, що не бачив про тебе і не чув.

— Все одно неприємності будуть. До того ж, босяки мої мститися будуть.

Регочу я.

— Скільки знаю вас, розбійників, а ще ніколи не чув, щоб мстилися. І твої тебе забудуть уже сьогодні. То не свисти.

— Ну, тут ви правий, Іване Карповичу, але ж Бог є. І вбивати людину гріх. Одна справа, коли в бою, коли один на один, обличчям до обличчя, то вже таке. А ось так, у потилицю, зв’язаного, це ж бійня якась.

— Ну, якщо тебе заспокоїть, я тобі у лоб кулю пущу.

— Не треба куль, Іване Карповичу, не треба. Немає ніякого сенсу мене вбивати! Тільки гріх та проблеми. Ви і серце своє послухайте, і розум, Іване Карповичу!

— А вмієш же ти ляси точити!

— Вмію. Я на відмінно вчився, інженером би став, якби не помер один пан, який мені пансіон давав на навчання. Довелося самому заробляти. Спочатку мішки з цукром на станції тягав, а потім кинув пару мішків повз вагон. Ну, і пішло. Як раз вкрадеш, то вже важко зупинитися.

— Ага, ти ще мені почни співати про важку долю босяцьку. Не хотів працювати, пішов красти. Ось і все. Ну, добре, Гришо, не буду я тебе вбивати, виключно через власну законослухняність. Віддам поліції, нехай тебе судять.

— Не треба мене до поліції! Іване Карповичу, не треба! Знову до Сибіру відправлять! Відпустіть, благаю!

— Дивися, Гришо, такий у тебе вибір, або пристрелю тебе тут і зараз, або в поліцію. Все.

— Ну, тоді везіть, — киває він.

Допоміг йому підвестися, револьвер напоготові тримав, але розбійник поводився як шовковий. Примусив його залізти до багажника, ще раз перевірив мотузки на руках і повіз його до Ромен. Там викинув перед поліцейським відділком, у повітря вистрелив і поїхав додому. Нехай поліція сама розбирається. А в мене часу не було, бо ж хтось мене на хуторі чекав! Що за люди? Трохи хвилювався, хоч знав, що там і песики у дворі, і Єлизавета Павлівна попереджена, та й граф хоч трохи стріляти навчився. Стіни міцні, двері залізом оббиті, на вікнах ґрати, вже якось відіб’ються. Та все одно поспішав.

Коли приїхав, то побачив, що авто гостей стоїть під двором Онде і сам гість, мабуть, спав на задньому сидінні, а зараз вискочив. Невисокий, чорнявий, з вусиками, одягнений вишукано, спав так обережно, що навіть не пом’ятий. Виліз із авто і дивиться на мене, а його ж світло фар сліпить.

— Доброго дня, — кажу і тримаю руку на револьвері, бо такий день сьогодні, що вже чого хочеш можна чекати.

— Доброго дня! Ви — Іван Карпович Підіпригора?

— Так.

— Я — Анатоль Куйбіда, представник кінофабрики Ханжонкова.

— Кого?

— Кінофабрики Ханжонкова, Київське представництво. Ви в кіно ходите, Іване Карповичу? Мусили б нас знати! «Ніч перед Різдвом» дивилися? То наша стрічка! — він розповідає з таким захопленням, наче зібрався квиток мені продавати.

— Кіно я те бачив і про кінофабрику чув, але що вас до мене привело?

— Я маю честь запросити вас стати консультантом нашого нового фільму.

— Ким?

— Консультантом.

— Я ж нічого в кіно не розумію.

— А вам і не треба, вас просто режисер буде питати, як воно в житті буває, а ви будете казати, що і як.

— Зачекайте, а що знімати ви збираєтесь? — спитав насторожено, бо вже був у мене досвід зйомок. Таких зйомок, що повторення їх не хотів.

— Патріотичне кіно з Іваном Мозжухіним та Анастасією Кольцовою!

— Самою Анастасією? — здивувався я, бо ж дуже цю артистку поважав і дивився з нею всі фільми до останнього.

— Самою! У головній ролі! Фільм про злочинців і перемогу закону, то потрібні ваші консультації, Іване Карповичу!

— З поліції когось би покликали. Є в мене знайомий, пристав Воронько, дуже досвідчена людина!

— Іване Карповичу! Хто такий Воронько, хто того Воронька знає? Та ніхто! А ось Івана Карповича Підіпригору вся імперія знає, і коли буде ваше ім’я у титрах, то це ж зовсім інша річ! Ваш читач стане нашим глядачем! То потрібні нам саме ви, Іване Карповичу.

— Я — людина зайнята...

— Але ж ви ще не чули нашої пропозиції! Ми хочемо вас найняти! Оплачуємо проживання та харчування і двісті рублів за те, що тиждень побудете в Києві, на знімальному майданчику.

— І що, за тиждень кіно зняти встигнете?

— Ні, але вас розпитати режисер встигне. То поїхали?

— Зачекайте, я так не можу, я хворий.

— Та ви дуже добре виглядаєте, я чекав гіршого, бо ж читав у газетах про вашу руку, спалену тортурами на Кавказі! До речі, як рука?

— Добре, загоїлася майже.

— Дуже радий. То поїхали, Іване Карповичу, невже ви не мрієте потрапити на знімальний майданчик, де буде зніматися сама Кольцова!

— Іване Карповичу, пропозиція прекрасна, але, може, обговорите її в хаті? — це Єлизавета Павлівна з хвіртки вийшла.

— Так, справді, заходьте, — киваю я.

Запрошую гостя, зачиняю за ним хвіртку, дивлюся на песиків. Вони спокійні, когось іще чужого не чують, значить, приїхав гість сам. Завожу його до зали, там уже кілька гасових ламп горить. Воно б добре було й електрику вже мати, та тільки тягнути дріт на хутір занадто дорого. Вже якось так обійдуся.

— Уляно Гаврилівно, ставте самовар, — наказую я, всідаюся за стіл. Навпроти сідає гість. Видно, що трохи хвилюється.

— Іване Карповичу, я знаю вашу повагу до документів, тож ось два примірники договору. Всі гроші виплачуються наперед, щоб у вас не було сумнівів. То як, поїхали?

— А чого ви так поспішаєте?

— Ну, вже завтра ж зйомки починаються.

— Ну то й що, без мене не почнуть?

— Але важливі ваші поради! Потрібна ваша присутність на майданчику! — він каже і нервово посміхається. Бреше. Щось тут не так. Не розумію, що саме, але щось не так.

— Слухайте, як вас там?

— Анатоль Куйбіда!

— Анатолю, ви оце приїхали пізно, хочете, щоб я зірвався з вами до Києва, а всієї правди не кажете. Невже думаєте, що мене легко обдурити?

— Ні, до чого тут, я...

— Навіщо я вам потрібен? — питаю різко і дивлюся в очі. Анатоль нітиться, червоніє, опускає голову, втирає чоло. — Я слухаю.

— Ну, розумієте, справа в тому, що... — він замовкає.

— Не треба нічого вигадувати, кажіть, як є. Інакше я попрошу вас звідси й нікуди не поїду.

Він мовчить, думає, потім дивиться на мене.

— Ну, вас же все одно не обдуриш, так, Іване Карповичу?

— Так.

— Ви нам потрібні, бо в нас режисер — німець.

— І що?

— Ну, а у Києві всі чекають на війну. Розповідають, як будуть бити тевтонів, і все таке. І хтось почав запускати плітки, що от ми не патріоти, виписали з Німеччини режисера, а він насправді шпигун і вибухи готує, ще там питання щодо фінансування.

— А навіщо вам режисер з Німеччини?

— Бо дуже талановитий! Сам Фрідріх Плумпе!

— Ніколи не чув.

— Ну, він маловідомий глядачам. Але справжній талант! Ми ледь його витягли, сам Ханжонков їздив його умовляти! І, звісно ж, він ніякий не шпигун, він — людина мистецтва!

— Ну, нехай, але я вам до чого?

— А щоб відволікти увагу. Бо от зараз усі тільки й балакають про того Плумпе, що от німця привезли. А коли ви з’явитесь на майданчику, то всі вмить про нього забудуть. І хай хоч хтось потім скаже, що ми не патріоти, чи щось таке! Всі знають, що Іван Карпович Підіпригора — стовп самодержавства! Всі чули, як ви припинили заворушення в Ромнах одною палкою промовою! Ваша участь у фільмі зніме будь-які питання! Тому й важлива ваша присутність.

— Тобто тільки щоб мною прикритися?

— Ні! Ні! Нам і ваші знання потрібні, думки. Але потрібне і ваше ім’я. Я сказав усю правду. Дуже прошу вас, Іване Карповичу, поїхати. Ми хочемо зняти велике кіно, яке увійде до історії! В нас є для цього все, і нам конче потрібні для цього ви.

— Я не хочу знову мати справу з газетярами.

— А їх і не буде! Вхід до знімального майданчика закритий. Вони лише знатимуть, що ви там, і все! Ніхто не буде вам заважати!

— Ні, я не поїду, — кажу рішуче, бо в мене й так репутація ледь не бунтівника, не вистачало ще, щоб зрадником називали. Хай їм грець!

— Іване Карповичу, можна вас на хвилину? — питає Єлизавета Павлівна. Вона хоч і була у сусідній кімнаті, але все чула.

Виходжу, вона причиняє двері. Підходить до мене.

— Іване Карповичу, зголошуйтесь, — каже рішуче..

— Що? — дивуюся я.

— Вам треба поїхати з хутора, побути між людей, розвіятися.

— Я не хочу нікуди їхати!

— Я знаю. Тому прошу поїхати. Це нескладна справа, однак вона відволіче вас.

— Від чого? — дивуюсь я. Єлизавета Павлівна дивиться мені в очі.

— Іване Карповичу, ви дуже змінилися після того клятого Кавказу. Я сподівалася, що вам просто потрібен час, але бачу, що вам потрібна кардинальна зміна оточення.

— Зі мною все добре, я...

— Ні, Іване Карповичу. Не добре. Ви наче зламалися під час полону. Уляна Гаврилівна вважає, що вас зачаклували, але я не вірю в магію. Просто заважкі випробування. Але вони позаду, тепер треба забути про них і жити тим життям, яке було в вас раніше. Займатися справами, писати з графом оповідки, бути таким же сильним і веселим, як раніше. То їдьте, Іване Карповичу, прошу вас Якщо не переконала, то просто виконайте моє прохання. І Уляни Гаврилівни. Будь ласка. Поїдьте заради нас усіх.

— А в чому справа? — це прибіг граф. Прокинувся нарешті. — Що відбувається? Чому мене раніше не розбудили? Ну, чого ви мовчите? Що за змова? Це неввічливо!

— Графе, помовчіть, будь ласка, — каже Єлизавета Павлівна, як завжди переконливо.

Я не знаю, що робити. Мені не хочеться їхати з хутора, тут мені добре і затишно. Але я справді закляк. От із цим Гришею, ледь схопив його, аж тремтів увесь від нервів, а це ж простий босяк. Дрібна справа, раніше це мені було раз плюнути. Тепер же ледь спромігся. І нічого мені не хочеться, тільки б удома сидіти, спати, їсти та за Монікою споглядати.

— Добре, Єлизавето Павлівно. Зроблю, як ви просите. Може, і справді треба мені прогулятися, а то таки засидівся, — кажу їй, і вона аж розквітає, така задоволена.

— Та в чому ж справа? — хвилюється граф.

— Їду я до Києва На зйомки кіно. На тиждень.

— Мене візьміть! — аж закричав.

І так до мене причепився, що довелося з представником кінофабрики домовлятися, щоб і Маєвського з собою взяти. Анатоль швидко погодився і невдовзі вже ми поїхали з хутора Граф як дізнався, що сама Анастасія Кольцова буде на зйомках, так аж слиною почав пирскати, казав, що це улюблена акторка і велика честь.

— Треба буде обов’язково про цю справу написати! — шепотів граф, коли ми відійшли від машини на перепочинок.

— Яку справу?

— З Кольцовою!

— Так немає ж ніякої справи. Посидимо на майданчику, і все.

— Вигадаємо справу! Що ж дурнем сидіти? Вигадаємо! Таке вигадаємо, що читач пальці облизуватиме! І тут я вас прошу, Іване Карповичу, дати мені більше місця.

— Що дати? — дивуюся я.

— Місця. А то що це граф Маєвський в оповідках на рівні Уляни Гаврилівни, а то й собачок ваших. Другорядний персонаж! Це неправильно, я — вартий більшого!

— Чого ж неправильно, якщо я сам завжди розслідую?

— Неправильно, бо засовуєте ви мене завжди. А у всіх великих творах літератури героїв завжди двоє. Дон Кіхот і Санчо Панса, або ті ж самі Шерлок Гольмц та доктор Уотсон! Або... Ну, коли два герої, то тут і діалоги можна добрі вписувати, і так далі. То прошу вас саме тут посунутися, щоб ми змогли удвох і з надзвичайним блиском розіграти цю справу! Сама Анастасія Кольцова буде з нами!

Граф умів захопитися і злетіти високо-високо у своїх мріях, щоб потім боляче звідти гепнутися. Але треба віддати належне, що як боляче не падав, а жодного разу не вбивався. Тобто покрекче граф, а потім заллє горе наливкою — і за кілька днів уже такий, як і був.

— Я дуже вдячний, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на наше прохання, — каже Анатоль Куйбіда, коли ми вже у машині. — Розумієте, це буде справді пречудовий проект. Найкращі актори, режисер-геній, великий бюджет, у нас є все!

— А звідки гроші?

— Фінансує кінофабрика Ханжонкова, яка отримала гроші від невідомих шанувальників пані Кольцової.

— А оцей німець, він що, насправді такий талановитий?

— Надзвичайно! Він зараз найкращий у Європі. Ми б його ніколи не перехопили, але компанія, на яку він працював, збанкрутувала, а тут ми запропонували йому зняти фільм із бюджетом, який дасть можливість йому виконати всі задуми. Дивовижний збіг обставин — і ось пан Плумпе вже у Києві! З нашої кінофабрики до нього приставлений молодий режисер Володимир Бутурлін, що намагатиметься навчитися всього в німця. Для Бутурліна довелося особливий дозвіл, брати, бо він колись мав зв’язки з революціонерами, навіть у тюрмі сидів.

— Підозріла особа!

— Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

— Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, — уїдливо вставляє граф. — Мистецтво — то література або музика, балет, а кіно є кіно — розваги для натовпу!

— Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! — урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.

Відійшов і сів під стіночкою, щоб зручно було спостерігати за машинерією знімального майданчика, схожого на мурашник: усі кудись бігали, щось тягли, робили, говорили, шуміли. На перший погляд повний безлад, але потім придивляєшся і бачиш, що кожен робить свою справу, а всім керує той німець, Плумпе. Вміло керує.

— Іване Карповичу? — підійшов до мене якийсь хлопець з нервовим обличчям. — Підіпригора?

— Так, я, — дивлюся на нього.

— Можете їхати, — каже він не так, щоб дуже ввічливо, наче візника відпускає.

— Куди? — дивуюся я.

— Для вас знято номер у готелі «Сарданапал», відпочинете з дороги.

— Та ні, я краще тут посиджу, мені ж цікаво подивитися, як кіно роблять. До того ж, режисеру потрібні мої поради.

— Не потрібні! Сценарію цілком достатньо!

— А ви хто?

— Я — Мефодій Жабченко, автор сценарію!

— Приємно познайомитися.

— Вам немає чого тут робити! — нервує хлопець.

— Як це? А насолоджуватися чарівною Анастасією? До речі, ось і вона!

На майданчику з’являється сама Анастасія Кольцова, жінка настільки гарна, що після фільму, де вона грала індійську принцесу, граф запив, зник кудись на тиждень, а потім мені його довелося визволяти з закладу мадам Стороженко у Сумах, де він заборгував добрячу суму за шампань і дівчат. Отака от руйнівна сила краси.

— Вам немає чого тут робити! — знову шипить цей Мефодій, а пані Анастасія оглядається.

— А де Іван Карпович Підіпригора? Я чула, що він тут.

— Я — граф Маєвський, літературний радник Івана Карповича! — кричать граф, кидається до акторки, перечіпається через якийсь дріт, гепається і котиться підлогою. Всі регочуть, граф підхоплюється, нервово обтрушує пил з одягу, всі аплодують, бо думають, що Маєвський грав, а не такий незграбний насправді.

— А де сам він? — цікавиться акторка.

— Я тут, пані Анастасіє.

Підходжу, шанобливо вклоняюся, цілую руку. Пані Анастасія розповідає, що любить читати мої оповідки.

— Коли ви ото зникли на Кавказі, я дуже хвилювалася! Надіслала сто рублів для вашого викупу!

— Всі зібрані гроші я передав для притулку дівчат-сиріт.

— Так, я читала. Дуже добре, що гроші пішли на хорошу справу, а ви змогли втекти від розбійників! А ще краще, що ви приїхали. Бо розумієте, кіно про життя простого народу, а я те життя не дуже добре знаю. Та й наш режисер теж. Але він хоче знімати все як насправді. То тут від вас багато буде залежати! Ну що ж, зараз я перевдягнуся — і починаємо!

Вона пішла до окремої кімнати, що зветься гримеркою. Анастасія швиденько змінила одяг і вийшла якоюсь міщанкою. Я аж сіпнувся, бо не чекав, думав, що знову вона буде княжною чи принцесою. Та навіть у бідному одязі вона виглядала наче принцеса. Яка постава, яка хода, який погляд! Аж серцю приємно.

Ось почали знімати. Епізод, де Анастасія заходить до хати, найзвичайнісінької, селянської, починає піч розпалювати, щоб їсти варити. Красиво так розпалює та з таким обличчям, що відразу видно, як важко живеться їй, доньці бідного селянина.

— Правильно робить усе? — пошепки перекладає мені Бутурлін запитання німця-режисера.

— Ні, — шепочу і я. — Але красиво.

— Як ні? Стоп! — кричить Бутурлін за наказом Плумпе. — Що не так, Іване Карповичу? — дивляться на мене. І режисери, і весь майданчик. Анастасія так зовсім поглядом палить. Ох і очі!

— Все не так. У піч не так заглядає, — показую, як треба. — Рогача не так бере. І видно ж, що чавун пустий. Якщо вам правда потрібна, то ось як треба Натужно його брати, бо це ж не іграшка, а серйозна вага До того ж, у жінок простих постава не така, і голову тримають інакше.

— Та хто ти такий, щоб саму Анастасію Кольцову вчити! — зненацька кричить той самий Мефодій, що дуже вже мене не любить. — Селюк! Та що ти розумієш у кіно!

— У кіно нічого не розумію, дивитися тільки люблю. А ось на тому, як рогач тримати, знаюся, — кажу спокійно і ввічливо.

— Ото і йди звідси, тримайся за свій рогач у себе на хуторі! — цей Мефодій чомусь злий на мене, хоч я його ж уперше в житті бачу!

— Мефодію, не втручайтеся, — захищає мене Бутурлін.

— Припиніть, — каже Анастасія. — Іване Карповичу, покажіть ще, як треба по-справжньому біля пічки.

Я й показав. Вона повторила, та так точно, наче все життя ті чавуни рогачем і тягала! Ну, талант же, я аж не чекав! Потім ми ще довго сиділи, розмовляли, розповідав я, що і як у житті селянської жінки. Рухи показував, вираз обличчя. Кольцова уважно дивилася і повторювала, та так, що я аж у долоні плескав від захоплення. Бо так уже вміло!

— Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, — кажу їй.

— Чим погані мої руки? — дивується.

— Руки у вас чудові просто, — кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. — Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

— І то правда. Дякую, Іване Карповичу, — торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

— Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? — питаю я.

— А чого ж не привезти, коли гроші є, — усміхається Анастасія.

— Хто такий щедрий?

— Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? — питає в мене Кольцова.

— І дався вам той народ? — дивуюся. — Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

— Про народ Мефодій написав сценарій. Він — талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

— Щось він дивиться на мене вовком.

— Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

— Так, популярність ваша просто шалена, — приєднується до розмови Бутурлін. — Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

— Супроти мене? — дивуюся.

— Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

— Той Горький — заздрісник і бере гроші у бунтівників! — каже з-за сусіднього столика граф.

— Та як ви смієте! — встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

— І як вам це кіно? — питає вона мене.

— Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя...

— Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

— А про низи? Це що, виключно про робітників?

— Про робітників, про селян, про народ, — пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

— Що? — цікавиться Бутурлін.

— І хто буде ваше кіно дивитися? — питаю прямо.

— Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

— Ні! — кажу. — Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

— Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, — впевнено каже Бутурлін. — Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

— Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ — то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? — і так далі.

— А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? — питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.

— Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, — відповідаю обережно. — І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?

— Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.

— Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, — киваю я.

— Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, — втручається у розмову Анастасія.

— Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.

— Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, — сміється акторка.

— Це факт, — усміхаюся я, і якось стало мені легко та весело, як від самого полону кавказького не було. Відчув я силу в собі і впевненість, і жагу до діяльності. Правильно зробив, що поїхав!

— Іване Карповичу, а давайте так зробимо, що наче німці хочуть викрасти пані Анастасію, — це вже граф до мене підійшов після обіду.

— Що за дурниці? — дивуюся я.

— Нам же історія потрібна з цих зйомок! За пригоди з Кольцовою добре заплатять, це я вам точно кажу! До того ж, драма: підступні тевтони хочуть викрасти акторку!

— Для чого? — кривлюся я.

— Щоб залякати імперію!

— Та дурниці. Де тевтони, а де Київ!

— Так усюди їхні агенти є! Шпигуни! Чи ви газет не читаєте? — дивується граф.

— Перед Японською війною також про шпигунів у Києві тільки й балакали, багатьох людей арештували, але виявилося, що серед них жодного шпигуна, — нагадую я.

— Ну, добре, то, може, у вас якась краща історія є? — дратується Маєвський, якому не сподобалося, що його за стіл з Кольцовою не запросили.

— Поки немає.

— Але ж вона потрібна нам!

— Ну, графе, вигадувати я нічого не буду. Як щось трапиться, то трапиться.

— Іване Карповичу, але ж журнали вимагають! У нас запасів уже не залишилося!

— Чого ж ні? Сім оповідок моїх уже котрий місяць пилюжаться. Я коли ще написав, а ви досі їх не обробили.

— Та якось натхнення не було, — зітхає граф.

— Пили б ви менше, бо он зараз знов тепленькі.

— А як мені не пити, якщо сумую я? — Маєвський робить трагічний вираз обличчя, за яким обов’язково піде багато разів уже повторений плач про те, на кого він життя і талант свій загубив, підняв із бруду в люди, зробив зіркою імперії, а сам залишився в тіні.

Махнув рукою я і пішов, щоб цього не слухати. Бо завжди вважав, що як погано тобі так, живи інакше, а як тільки скиглити й нічого не робити, то це дивно якось. Прийшов на майданчик, сів у кутку, відчував на собі невдоволені погляди Мефодія, який до мене більше не підходив, тільки дивився час від часу гнівно. Натомість поруч присів Анатоль Куйбіда, який захоплювався всіма діями режисера Плумпе.

— Ох, Іване Карповичу, талант є талант! Яка впевненість у людини!

— Впевненість нічого не значить. Коли я в армії служив, у Туркестані, так у нас був командир полку, такий впевнений, що хоч ту впевненість у клунок згрібай. Якось на маневрах завів полк у гори, заблукав, йому б відступити, а він такий упевнений, що далі пішов. Багато народу поморозив, багато на льодяних стежках гірських розбилося, скандал виник, потрапив він під суд. Ледь відкупився, але залишився таким самим упевненим.

— Ні, тут інший випадок, цей Плумпе справді талановитий! І кіно це буде незвичайне!

— Чим?

— Ну, такі актори та режисер! А ще бюджет!

— До речі, а звідки гроші? Всі кажуть, що таких розкішних зйомок ще не було.

— Якийсь фабрикант із Ревеля труснув гаманцем.

— І що ж його на щедрість підшвтохнуло?

— Та начебто пані Анастасія. Ви ж бачите, яка вона? Аж дихати важко, коли дивишся на неї.

Зітхає Анатоль і дивиться, як пані Кольцова зображує сум, читаючи лист коханого. Справді, така красива, що серце крається. Заради такої грошей жалкувати не будуть.

— Анатолю, а про що хоч кіно? Що там далі буде?

— Кіно про невеличке селище, десь біля кордону. Там живе дівчина, яку грає пані Анастасія, та її коханий, якого гратиме Іван Мозжухін. Прості люди, з народу, не якісь там дворяни чи щось таке. Іван служить в армії, вони сумують одне за одним, пишуть листи, бачать одне одного у снах, аж тут починається війна.

— З німцями?

— Ну, ми тут не акцентуємо, з ким саме, просто з ворогами, дикими варварами, що захоплюють село і викрадають дівчину, намагаються примусити її служити в будинку розпусти. А коли вона відмовляється, то кидають до тюрми, де піддають тортурам. Тим часом її коханий за наказом командування пробирається у тил до ворогів, щоб викрасти ворожого генерала Випадково дізнається про долю коханої і рятує її, після чого мститься ворогам Вітчизни. У фіналі їх оточують варвари, пропонують здатися, але герой помирає в бою з криком «За віру, царя і Отечество», вороги збігаються до його тіла, щоб познущатися, але його кохана висаджує в повітря погріб з вибухівкою, чим нищить командування ворогів, що збіглося подивитися на тіло зухвалого русича.

— Що це за маячня? — дивуюся я.

— Ну, сценарій був трохи інший, але довелося переробити.

— Чому?

— Розумієте, Іване Карповичу, скоро почнеться війна. Уряд вимагає від виробників кіно патріотичних стрічок, щоб піднімати дух населення. Меценат, що дав гроші на кіно, пов’язаний із постачанням армії, тож готовий виконувати вимоги командування. До того ж, це зараз зйомки відбуваються у павільйоні, а потім треба буде знімати в полі, з використанням тисяч статистів і військової техніки, щоб показати всю дикість ворогів імперії. Армія обіцяє допомогти зі зйомками, і нам довелося піти назустріч владі.

— І цей німець згоден знімати фільм, що розпалить ненависть до його народу?

— Пан Плумпе — людина мистецтва Тут він отримав надзвичайні можливості для зйомок, то радо працює. Головне для нього — зняти велике кіно.

Ми й далі розмовляємо з цим Анатолем, зйомки тривають, Анастасія просто чудово зображує жінку з народу, вже без моїх порад. Тільки іноді німець їй щось пояснює, а вона уважно слухає переклад. По закінченні зйомок нас чекають машини, що відвозять до готелю. Під дверима вже чекає цілий натовп, одні хочуть подивитися на Анастасію Кольцову, інші на мене, газетярі кричать запитання. Щось там про німця-режисера Відповідаю, що різні народи квітнуть під орудою дому Романових і ніщо цьому не завадить. Забігаю в готель, бо не люблю оцих спалахів фотографічних апаратів та натовпу витріщаю.

— Слухайте, Іване Карповичу, та ваших прихильників тут більше, аніж моїх! — дивується Анастасія.

— Всі мої прихильники — ваші, бо і я ваш. Ви грали сьогодні просто чудово, — кажу я комплімент і помічаю, що їй приємно.

Домовляємося зустрітися в ресторані за вечерею. Анатоль проводить мене до номера, каже, що кінофабрика знімає цілий поверх. Бачу, що вхід стороннім туди заборонено, тож мені не будуть заважати. Я тільки дивуюся такій щедрості. Мій номер виявляється величезним, складається з двох кімнат і ванної. Купа дорогих меблів, простір, хоч у футбол ганяй.

Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.

— Ось, вам передали, — дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.

— Заходьте, Іване Карповичу, — чую впевнений чоловічий голос О, там уже чекають! Заходжу готовий до всього, бо ж події останніх днів до цього привчили.

У кімнаті на мене чекають двоє чоловіків у цивільному. Молоді, стрункі, коротко підстрижені, чисто поголені, зі строгим поглядом Військові.

— Доброго дня, Іване Карповичу, проходьте, сідайте, — один із чоловіків вказує на стілець, що стоїть перед ними.

— Доброго, — проходжу, сідаю, дивлюся на них.

— Мене звуть ротмістр Ступін, це — поручик Назаров, — він вказує на свого товариша. — Військова контррозвідка.

Дивляться удвох на мене, строго, наче чекають, що ось я зараз кинусь на коліна і зізнаюся у шпигунстві.

— Слухаю вас, — кажу їм.

— Іване Карповичу, навіщо ви влізли у цю справу? — питає Ступін, він тут за головного.

— Яку справу? Я трохи не розумію.

— Та все ви розумієте! — скрикує Назаров і гнівно на мене дивиться.

— Поручику, заспокойтеся, — строго каже Ступін і звертається до мене.

— Іване Карповичу, не ліпіть дурня.

Я підводжуся, бачу їхні здивовані погляди.

— Панове офіцери, навчіться спочатку балакати, а потім ми продовжимо цю бесіду, — кажу їм.

— Ти що, мужик! — кричить Назаров і підхоплюється.

— Ви тільки підтверджуєте мої слова, — киваю я.

— Поручику, сядьте! — наказує Ступін строго. — І ви, Іване Карповичу, будь ласка, сядьте. У нас є до вас важлива справа.

Сідаю. Міг би піти, але не хочу нажити додаткових ворогів.

— Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати... — починає Ступін після деякої перерви.

— Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.

— А знаєте, на кого?

— На Ханжонкова.

— Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.

— Не знайомий з таким.

— З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.

— Кажуть, там непогано.

— Погано те, що цей Хуммельс — німець.

— Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.

— Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!

— Що в цьому злочинного?

— Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.

— І що?

— Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!

— Хіба цього не можна робити?

— Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

— Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

— У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

— Мені точно потрібно все це знати? — питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.

— А ви обережні, Іване Карповичу, — посміхається Ступін.

— Життя навчило. До чого ви ведете?

— До того, щоб ви допомогли нам.

— У чому?

— Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.

— Кіно знімають, ви ж знаєте.

— Можливо, це просто прикриття.

— Прикриття для чого?

— Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!

— Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.

— Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також..

— Ні, — перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.

— Що?

— Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але...

— Та як смієш, мужик! — поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.

— Поручику, сядьте! — наказує Ступін.

Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.

— Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? — питає ротмістр.

— А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отечества Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.

— А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? — питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.

— Куди мені до Божої бороди? Що ви, — кручу я головою.

— Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? — кричить гарячкуватий поручик.

Я посміхаюся, й це його бісить.

— Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отечества здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.

— Та ти знаєш... — верещить поручик, а я кажу ротмістру:

— Якщо я помічу щось підозріле, я доповім. Але поки мені здається, що ви просто гаєте час Приємного вечора.

Я підвівся і пішов до дверей.

— Іване Карповичу, — покликав мене ротмістр, коли я вже взявся за ручку. — Буду вдячний за допомогу.

— Завжди радий прислужитися любому Отечеству!

Я вийшов і відчув, що не дуже й виснажився на цій неприємній бесіді. Сили поверталися до мене, і це було добре. Пішов до ресторану, розташованого на першому поверсі готелю. Там уже були Анастасія, Анатоль Куйбіда і Мефодій, який, побачивши мене, одразу спохмурнів.

— Зараз почекаємо нашого гостя і сідаємо снідати, — повідомив Анатоль. — Як вам номер?

— Та царський прямо, ніколи в такому не жив.

— Бюджет дозволяє нам бути щедрими, — посміхнувся Анатоль.

— Вип’єте вина, Іване Карповичу? — спитала Анастасія. Вона тримала келих і дуже приємно розчервонілася.

— З ваших рук — хоч отруту.

— Як вам, ніхто не заважає? — спитав чомусь Анатоль.

— Ні, навіть на інших поверхах нікого, я гуляв готелем О, а ось і наш гість.

Пан Плумпе прийшов у супроводі Бутурліна, потім і граф прибіг, ми всілися за стіл, і офіціанти почали подавати страви. Пішли тости, розмови, сміх, усе було приємно і ненапружено, ну, окрім мармиз Мефодія та графа. Перший ненавидів мене, другий же з гнівом дивився на те, що пані Анастасія з мене очей не зводить.

Після вечері ми перейшли до невеличкої зали біля ресторану, де майже всі, окрім мене, запалили цигарки чи люльки. А режисер Плумпе спитав мене про випадок із вовкулаками. Його цікавили деякі деталі. Судячи з запитань, він читав оповідку про підступного вбивцю малих дітей. Я розповідав те, що міг розповісти, Анастасія злякалася подробиць і схопила мене за руку, неподалік знову сперечалися граф із Мефодієм Коли тут Плумпе спитав, чи не траплялися мені в житті вампіри.

— Це ще хто? — не зрозумів я.

— Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, — переклав Бутурлін пояснення Плумпе.

— Траплялися, багато разів, — киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

— І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! — пояснює Бутурлін.

— Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? — лякається пані Анастасія.

— Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

— Що видав? — ошелешено питає Бутурлін.

— Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронною відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

— Який нашийник? — дивується Анастасія.

— Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

— Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, — каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив — і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

— Що це ви робите, Іване Карповичу? — зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

— Та нічого, нічого, — кажу йому і сідаю. — Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

— Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? — перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

— Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, — брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. — Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.

— І що — вони нападають на людей? — жахається Анастасія.

— Так, їм же кров потрібна Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, — кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

— О Господи! — Анастасія притискається до мене боком. — А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

— Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампі-ростріл, але допомагає.

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

— А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? — питаю Бутурліна.

— Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака Всі ці страхи — вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

— Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

— Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.

— Не смійте так зі мною розмовляти! — ображено казала Анастасія. — Я вам не якась хористка! Я — відома акторка!

— Настю, в моїх силах зробити так, що та більше не потрапиш у жодне кіно! І та це знаєш! — це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.

— Не треба мене шантажувати!

— А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.

— Я відчуваю себе проституткою!

— Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притаскалася за столом.

— Не твоя справа!

— Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!... — чується ляпас.

— Як та смієш! — ображається Анастасія.

— Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.

— Припини!

— Це та припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! — у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. — Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! — я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.

— Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.

Пауза, задовга пауза, Анатоль не виходить, мабуть, десь ховається.

— Так, Іване Карповичу, — каже Анастасія і дещо згодом відчиняє мені двері номера. Робить здивоване обличчя.

— Анастасіє, я там наплів трохи, про вампірів, так то брехня. Не зустрічав я їх, і думаю, що немає їх, принаймні в Києві. То не хвилюйтеся.

— О, це добре, а то я так нажахалася! Заходьте, Іване Карповичу! — запрошує вона, і я бачу в її очах якісь дивні веселощі.

Заходжу, Анатоля не видно, він десь сховався. В іншій кімнаті, в Анастасії теж великий номер на дві кімнати.

— Хочете випити?

— Та, мабуть, уже досить.

— Давайте вип’ємо! — каже вона і сміється. — Я так рада, що ви прийшли! Ходімо!

Вона йде у другу кімнату. То Анатоль, мабуть, залишився у першій і зараз спробує втекти непоміченим. Ну й добре, нехай думають, що я нічого не знаю. І тут бачу чоловічий черевик, що стирчить з-під широкого ліжка. Анатоль під ліжко заліз?

— Ось, хороший французький коньяк, — Анастасія підносить два келихи і безтурботно всідається. На ліжко. — Прошу, Іване Карповичу, не стійте опудалом, сідайте! — вона плескає долонею по ковдрі на ліжку. Вона не знає, що Анатоль на підлозі? Чи знає? Шалена дівка!

Я сідаю, вона цокається.

— Ну, за зустріч, — каже вона тихенько, підморгує і так поводить язиком по губах, що я аж сіпаюся. Вона випиває, і я випиваю. Дивиться на мене, хитрувато примружившись, і я дивлюся. В її очах якісь зовсім бісівські вогники.

— Іване Карповичу, я навіть мріяти не могла, що познайомлюся з вами.

— Та ну що ви таке кажете. Я — провінційний пень, а ви — відома на всю імперію акторка!

— Але більшість газетярів чергує біля готелю не через мене, а через вас І газети писатимуть завтра здебільшого про вас Що герой, найкращий сищик імперії, невтомний борець зі злочинами, нарешті оговтався після важкою кавказькою полону і узявся за нову справу. Всі будуть радіти й цікавитися, що за справа, і тільки десь в останньому абзаці побіжно згадають про Кольцову.

— Ви прибідняєтесь, пані Анастасіє.

— Анітрохи, Іване Карповичу, анітрохи. Ситуація така, як я вам сказала, — вона всміхається.

— Бачу, ви з цього приводу не дуже журитеся.

— Ну що ви, я рада, що маю можливість познайомитися з вами ближче.

Вона говорить це, ставить келих на маленький стілець поруч і наближає своє обличчя до мою. Вона гарна до нестями, але я не забуваю, що під ліжком дехто є. Не забуваю, а потім геть нічого не пам’ятаю, бо Анастасія цілує мене. Мені навіть не надано було останнього слова, вирок оголошено й одразу виконано.

— Слухайте, Іване Карповичу, та ви в ліжку не гірший, аніж на сторінках журналів, — шепоче вона згодом, а в мене у голові гуде, і весь засапався, чого раніше не бувало. Чи то вже вік, чи то після Кавказу не відновився повністю, але ось зараз відчуваю себе загнаним конем, хоча щось ранувато загнався. Ледь вгамовую подих, відчуваю, що весь вкрився потом Тут іще згадую про Анатоля під ліжком.

— А як найкращий сищик імперії ставиться до експериментів? — шепоче Анастасія.

— Це як? — лякаюся я, бо думаю про Анатоля і згадую, що у вищому світі частенько бувають всілякі збочення, як-от коли одна жінка і два чоловіки. Он дівчата з закладу Розочки Шпільман розповідали, що до них ходив один пан, який полюбляв, щоб із жінкою йому допомагав один зі швейцарів.

— Ну, от коли, наприклад, жінка згори. Чули про таке? — Анастасія сміється.

— Не тільки чув, але й бачив. То для нероб, але як бажаєте, то чому б і ні, — кажу їй, і вона користується моєю поблажливістю.

Далі вона питає про моє ставлення до інших статевих цікавинок. Дещо мені знайоме, про дещо тільки чув, тож пані Анастасія вчителює зі всім захопленням молодості. Потім я вже лежу, наче риба на березі, тільки кахкаю та ледь рухаю онімілим язиком, а вона повна сил і бадьора.

— Слухай, Ваню, а ти, бачу, прогресивна людина! Багато б хто на таке не погодився, — дивується вона про останні наші забави.

— Багато хто такої страви не куштував, тому й не погодиться. А це ж наче диню солодку їсти.

— Ох, Ваню, думала я, що ти тільки пером вправно володієш, — сміється вона.

— З вами, Анастасіє, прямо всім готовий володіти.

— Слухай, Ваню, а от тобі як більше подобається, коли поголене там, чи коли волосся є?

— Тут від чину залежить. Нижнім чинам подобається, що з волоссям, а чини вищі люблять, щоб поголене. Мій шеф у конторі, штабс-капітан Мельников, казав, що у жінки там, як на плацу перед парадом, чисто мусить бути.

— Ну, а ти сам як вважаєш?

— А я так, що коли тобі жінка приємна, то хоч так, хоч сяк, а добре. Коли ж неприємна, то недобре.

— В мене колись коханець був, так просив, щоб я не голила.

— З босяків?

— Ні, князь, давнього роду.

— Буває таке. Он їх благородь казали, що інколи хотілося йому жінки з натрудженими руками. То до праль їхав, у тих долоні наче дубові.

— А в тебе, Ваню, щось таке ж дивне бувало?

— Ні, бо я ж простий служака був, мені не до жиру. Раз на тиждень збереш грошенят, заскочиш до дівчат, а потім тиждень про це тільки й думаєш. То коли людина з жиру біситься, тоді вигадувати починає. То панчохи, то мереживо, то щоб поголене, або щоб потом тхнуло. Розпалює себе людина, коли вогню немає, а лише зола. Коли ж є вогонь, то все те зайве.

— Тут ти правий, Ваню. Слухай, а чого ти не жонатий досі? Такий чоловік видатний, зірка журналів, кращий сищик імперії, а сам?

— А ви б за мене пішли? — питаю прямо. Вона трохи нітиться. — Пішли б чи ні?

— Та ну до чого тут? — Анастасія аж розчервонілася.

— Ви спитали, і я спитав. То пішли б?

— Ні. Не пішла б, Ваню. І головне — щоб тобі гірше не зробити. Бо я ж зірка, у мене залицяльники, князі та барони, великі чини.

— А я ж мужик, — кривлюся гірко.

— Мужик, — киває вона. — Я, Ваню, прямо кажу, як є, не брешу. Чоловік ти хороший, таких іще пошукати, але якщо піду за тебе, то і собі життя зіпсую, і тобі. Бо дуже вже ми різні.

— А от кажуть, що в Америці — так там усі рівні.

— Не буває так, Ваню, щоб усі рівні. Хіба що на Страшному суді, так й там знайдуться якісь зі зв’язками, кого в рай візьмуть чи за статки, чи за давній рід. Тим більше, в житті всі нерівні. У нас, у Росії, особливо. Я-то розумію, що не в чині щастя. Що от який-небудь дворянин гірший за тебе у сто разів. Але суспільство так тисне, що краще таки дворянин. І якщо я, зірка кіно, піду за тебе, простою мужика, то це ж скандал буде. Спочатку скандал, а потім зі світу зживуть. І мене, і тебе. Мені ролей не даватимуть, із кіно витиснуть, а тебе в повіті твоєму зацькують.

— Ну, це ще подивимося, я все ж найкращий сищик імперії.

— Зацькують, Ваню, ще й як зацькують. Тебе шанують і на руках носять, поки ти місце своє знаєш. Веселиш публіку блазнем. Так само, як і я. Робимо те, чого від нас чекають. Ти злочини розкриваєш, я в кіно знімаюся. Ти государя вихваляєш, а я з найкращими представниками найвищою світу сплю. Ось і аплодують нам. Та варто тільки хоч на крок убік зійти, самостійність виявити, як одразу дадуть нам по руках. Щоб не забувалися, щоб знали своє місце, смерди. Що там одружитися! Та якщо газетники довідаються, що ти в мене у номері ніч провів, то скандал буде страшенний. І всі мої коханці, минулі і теперішні, дуже образяться, бо як же я могла з мужиком сплутатися. Хоч вони всі — лайно, а ти, Ваню, людина. Я ж бачу, що ти ото дурником прикидаєшся, але ти ж інший. Ти розумний, розумніший за них, але вдаєш, що місце своє знаєш і його тримаєшся. Але погано, що місця ті від народження видаються, а не по справах. Бо по справах ти, Ваню, уже давно генерал. Але в генералах дурнів усяких повно, а ти як був унизу, так і залишився. І я так. Поки молода та гарна, буду при найвищому світі ошиватися, а як тільки постарішаю, так одразу мене звідти геть, бо хто я така, донька дрібного торгівця рибою! Давай вип’ємо, Ваню!

Я налив у келихи, випили ми. Ще говорила, ще випили і вже далеко по півночі вона заснула. Я — ні. Лежав собі, думав про її слова. Все правда. Хоч наче бунтівниками запеклими писане, а правда. Якось гірко мені зробилося і неприємно. Кавказ почав ввижатися, сидіння те кляте у ямі. Коли почув, що лізе хтось з-під ліжка. Пан Анатоль вирішив, що поснули ми. Виповз і до дверей. Вже у другій кімнаті я його наздогнав, приставив палець до спини.

— Руки догори! — шепочу. Тільки дуже досвідчена людина спиною може відчути, що не дуло револьверне впирається, а палець. Підняв Анатоль руки і затремтів. Я його обшукав. Зброї при ньому не було. — Підемо до мене зараз. Рипнешся — пристрелю.

— Не треба! Не треба! — він шепотів, як і я.

Вийшли до коридору, я голий увесь, бо не було часу одягатися. Зайшли до мене в номер. Там я одягнув готельний халат, посадив Анатоля, який тремтів і помітно хвилювався.

— Ти що під ліжком у пані Анастасії робив, мерзотнику?

— Я... я... я дверима помилився. Набрався занадто, — збрехав він.

— В морду дати? — спитав я.

— Не треба.

— Тоді кажи.

— В мої обов’язки входить слідкувати за Анастасією.

— Для кого?

— Для мого шефа, пана Ханжонкова.

— І для чого?

— Щоб контролювати Анастасію. В неї є деякі проблеми зі спиртним та наркотиками. То мені доручено слідкувати, щоб усе це не впливало на зйомки.

— А для чого ти під ліжко заліз?

— Я був у номері, почув ваш голос, вирішив сховатися, щоб не було зайвих запитань. А вона вас до спальні привела Не встиг я піти!

— Якщо десь випливе про сьогоднішню ніч, то голову тобі скручу! — аж реву я. — Зрозумів?

— Ніхто не дізнається! Нам скандал не потрібен! Ніхто не дізнається, чесне слово!

— Дивися мені. А тепер розкажи про того, хто дає гроші на кіно.

— Це таємниця і...

Я підхоплююся. Дуже злісно дивлюся на Анатоля, він аж тремтіти починає.

— Ти мені голову не дури, хлопче, я ж Іван Карпович Підіпригора!

— Я не дурю, не дурю!

— Хто гроші дає?

— Якийсь фабрикант, із Ревеля.

— І для чого?

— Заробити вирішив.

— Яким же чином?

— У нього заводи та мануфактури, розраховує на армійське замовлення. Домовився з генералами, що профінансує патріотичне кіно, щоб більше добровольців було і підвищився дух у тилу. До того ж, той фабрикант великий поціновувач талантів пані Анастасії. Хотів цією роллю пом’якшити її серце. Вбити одним пострілом двох зайців. Представники великого капіталу це люблять.

— Це всі люблять. А ось скажи, чому тут крутиться військова контррозвідка?

— Що? — Анатоль лякається. Не дивується, а саме лякається. — Звідки ви це взяли?

— Бачив кількох співробітників, вони спостерігають за зйомками. У яку халепу ти мене вплів?

— Я нічого не знаю, я... — б’ю його, не сильно і не в обличчя, щоб не брехав.

— Кажи правду!

— Вони хочуть хабар.

— Що?

— Той ревельський фабрикант, він по матері німець, то з нього видушують хабар, погрожують, що проголосять німецьким шпигуном.

— Може, він і є шпигун?

— Щось я не чув про шпигунів, які займаються кіно! Та про це ж усі газети пишуть, навіщо це шпигунам? Насправді він це кіно і затіяв, щоб захиститися.

— Захиститися?

— Так. До кіно привернута велика увага, завдяки вам і пані Кольцовій. Скоро до нас приєднається Іван Мозжухін, такий зірковий склад гарантує зацікавлення публіки. А ці хлопці з контррозвідки, вони звикли робити свої справи тихенько, не привертаючи уваги. Тепер же це неможливо. Вони б давно арештували того фабриканта, але буде скандал, а цього вони бояться. То змушені були відступити, не наважувалися арештувати фабриканта Але намірів збити грошей не покинули, ошиваються поруч, вичікують зручного моменту, щоб ударити. Розумієте?

— А чи не дешевше було дати їм хабара, аніж затівати цю оборудку з кіно?

— Вони вимагали триста тисяч.

— Що?

— Триста тисяч рублів. Одною виплатою.

— Триста тисяч! — я дивуюся, бо про всякі хабарі чув, але не про такі.

— Триста тисяч. І жодних гарантій, що за місяць чи два вони знову не прийдуть. То фабрикант вирішив відбиватися. Поки це йому вдається, і ви, Іване Карповичу, ваш авторитет — одна з важливих ланок його оборони.

— Я вимагаю підвищення платні. Удвічі. Одна справа — працювати радником, а інша — прикривати вас від контррозвідки.

— Іване Карповичу, здається, Анастасія непогано вас преміювала...

— Підвищення утричі, за неповагу до пані Анастасії! — гримлю я.

— Я не можу сам вирішувати це.

— У тебе є час до ранку. Якщо я не отримаю грошей, я поїду додому, і розбирайтеся тут самі.

— Я спробую все владнати.

— Тепер іди геть і не вештайся біля пані Анастасії, принаймні поки я буду тут.

Він пішов, я трохи почекав і вийшов до коридору. Там нікого не було. Зайшов у номер до Анастасії. Вона тихенько спала. Ліг поруч. Як людина нежоната, я довгий час був позбавлений щастя споглядати за сплячими жінками. Завжди брав дівчат на годину чи дві, після чого йшов. Тільки останнім часом мені відкрилося, яке щастя лежати поруч із жінкою, слухати її дихання, милуватися її обличчям уві сні. В Анастасії було щось дитяче, вона потроху сопіла, її світле волоссячко збилося на подушці. Я пригорнув її до себе, вона охоче притулилася, аж усміхнулася, посопувала собі далі. Мені було добре, я лежав розімлілий і думав про те, що тут відбувається. Можливо, Анатоль і не говорив усієї правди, але його версія виглядала цілком вірогідно. Про продажність поліції я вже знав багато, не можна було виключати, що контррозвідка так само займалася збиванням грошей, використовуючи наближення війни. Цілком можливо, що й той фабрикант, який дав грошей, був зовсім не простий. Тут точилася якась велика гра, в якій оце чарівне дитя, пані Анастасія, була пішаком Я подивився на неї і поцілував у щоку, після чого заснув сам.

Вранці прокинувся першим і ще з півгодини дивився на Анастасію. Коли вона несподівано розплющила очі, наші погляди зустрілися.

— Ваню, ти що робиш?

— Милуюся вами.

— Не закохуйся в мене Ваню, прошу тебе, не закохуйся. І тобі буде погано, і мені, — вона гірко зітхнула і підхопилася. Підбігла до столика, почала копирсатися у ящику. Я милувався нею, такою гарною та легкою. Вона дістала якусь невеличку склянку, висипала звідти білого порошку. — Кокаїну не хочеш, Ваню? Підбадьоритися?

— Ні, дякую.

— Він добре піднімає настрій!

— У мене чудовий настрій, бо я дивлюся на вас у костюмі Єви.

— Цікаво, у Єви був кокаїн? Можливо, змій запропонував їй саме його, а не яблуко, як сказано у Біблії, — сміється пані Анастасія.

— Кокаїн винайшов один німець, досить нещодавно, тож у Єви його не було.

— А звідки ти це знаєш, Ваню?

— Я багато разів стикався з наркотиками, бунтівники їх часто вживають.

— Чому?

— У них неспокійне, нервове життя, повне небезпек, то вони шукають у наркотиках заспокоєння. Дехто вживає кокаїн, дехто — морфій. Роблять це потайки від товаришів.

— Бо вони такі ж пуристи, як і стовпи самодержавства?

— Бо наркотики роблять людину слабкою, і цим можна легко скористатися. Не дай морфіністу чергової дози — і він розповість усе. З кокаїністами трохи складніше, там треба давати дозу, під дією якої людина схильна більше розмовляти. То бунтівники намагаються, щоб серед них не було тих, хто вживає наркотики.

— Значить, мене б не взяли, — вона вдихає порошок носом, потім відкидається і крутить головою.

— Ні, не взяли б, — погоджуюся я.

— Що ж, доведеться служити музі, а не революції. Зараз замовлю сніданок, а то зранку в мене страшенний апетит.

— Дозвольте відкланятися, — я підводжуся.

— Ні-ні! Поснідаємо разом.

— Я не хочу вас компрометувати.

— Ти одягнешся, наче просто зайшов уранці. Ваню, не поспішай! Я теж хочу роздивитися тебе. Слухай, а ти добре збудований. Наче який-небудь Аполлон! Як ти підтримуєш таку чудову форму?

— Щоденні прогулянки, боксування, фізичні вправи. І не зловживати алкоголем.

— Ваню, так уже вийшло, що я бачила багатьох знатних людей імперії у костюмі Адама, але порівняно з тобою всі вони виглядають якимись косопузими плебеями.

— Думаю, що зараз просто діє кокаїн.

— Ні, кокаїн тут ні до чого. Слухай, ти виглядаєш, наче дворянський син. А хто були твої батьки?

— Мати — проста селянка.

— А батько?

— Батька я не знаю.

— Як це може бути?

— Він звабив матір і втік. Подробиці мені не відомі.

— Слухай, але ж це багато чого пояснює!

— Що саме?

— Мабуть, твій батько був дуже знатною людиною. Ось звідки в тебе благородна статура. У тобі є голуба кров!

— Кров у всіх однакова, червона. А потім чорніє, — кажу я і підходжу до свого одягу.

— Стій! — пані Анастасія скрикує в мене за спиною так різко, що я аж лякаюся.

— Що таке? — я вихоплюю револьвер і дивлюся на неї.

— Покажи мені свою спину!

— Що?

— Спину покажи! — вона кидається до мене, дивиться щось, торкається правої сідниці. — Що це в тебе?

— Родима пляма. А що таке? — не розумію я.

— Так, зараз перевіримо, — вона запускає пальці мені у волосся і щось мацає на потилиці. — А це що?

— Бородавка, — я аж трохи розгубився, а Анастасія сміється вголос Може, вона жартує, відповідає мені за вчорашніх вампірів?

— Ваню, я вже бачила таке поєднання! — схвильовано каже вона.

— Що?

— Бачила, бачила! Старий князь Ухтомський з Москви, мій перший коханець!

— Який ще князь? — кривлюся я.

— Справжнісінький! Нащадок стародавнього і багатого роду. Тоді йому було вже під сімдесят, а він так само любив молодих дівчат. Дуже молодих. Мене він купив у мого батька у віці дванадцяти років.

— Як це купив?

— За дві тисячі рублів. Батькові всунули партію тухлих оселедців, він був на межі банкрутства, нас збиралися викидати з хати, а тут прийшли від князя Ухтомського і запропонували гроші. Офіційно все було обставлено так, що батько віддавав мене на десять років навчатися плести килими.

— І твій батько погодився?

— Так, у нього було шість дочок і цілком реальна перспектива жебракування. То він узяв гроші, і я опинилася у князя. Першої ж ночі він спробував позбавити мене цноти, але не зміг, через чоловічу слабкість. І надалі в нього нечасто виходило, то мені довелося навчитися задовольняти його самотужки. Спочатку я його ненавиділа, а потім звикла. І він багато зробив для мене. Навчив грамоти, найняв для мене вчителів співів і танців. З першим вийшло не дуже, а танцюю я досі добре. Коли я подорослішала, князь утратив до мене цікавість, цілком міг би просто викинути на вулицю, але ні, він мене познайомив із впливовими людьми, домігся для мене першої ролі у вар’єте, а потім звів із Ханжонковим, давши старт кар’єрі у кіно.

— Навіщо ти розповідаєш мені про цього князя? — дратуюся я, бо не люблю розпусників.

— Бо за дивним збігом обставин у нього теж родима пляма на правій сідниці й така сама родимка, як у тебе, на потилиці, у волоссі. На тому ж самому місці. Хіба це не дивно? А ще ти схожий на князя в молодості!

— Звідки ти знаєш, який він був у молодості?

— У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?

— До чого це? — дратуюся я.

— До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.

— Для чого це?

— Ваню, будь ласка!

Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.

— Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.

Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.

— Маячня! — не хочу вірити її словам.

— Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?

— На твій розсуд, — я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.

— Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш — просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?

Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.

— Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!

— Тю, та який там я князь! — махаю рукою. — Досі не навчився їсти ножем та виделкою!

— О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! — вона сміється, я червонію.

— Анастасіє, прошу, щоб ці ваші здогадки не потрапили до газет.

— За це можеш не хвилюватися. Що ж я буду руйнувати свою красиву історію про те, як скромна провінційна дівчинка стала зіркою екранів? Розповім про старого розпусника, що видав мені квиток до кіно? Ніколи. Нехай це все залишиться нашою маленькою таємницею.

У двері постукали.

— Допивайте каву і ходімо, — вона ще підскочила до дзеркала і покрутилася біля нього.

Ми вийшли удвох, у холі Анатоль повідомив, що плату мені не буде підвищено. То по обіді я сказав, що отримав термінову телеграму і мушу відбути у справах. Мені не хотілося їхати від Анастасії, але я мав їхати.

Потяг до Петербурга їхав більше доби, ще кілька годин знадобилася, щоб дещо дізнатися. Я побував у музеї Олександра Третього і подивився на картини, які порадила Анастасія. Після них поїхав до будинку князя Ухтомського неподалік від Адміралтейства. Поговорив зі слугами з сусідніх домів, ті розповіли, що князь останнім часом хворіє, постійно до нього їздять лікарі, а тепер унадилися кілька племінників, що чекають на спадок. Але князь із ними в поганих відносинах, то не спілкується.

Разом із князем у будинку жив візник Харлам, який був одразу і за двірника, кухарка Алія, татарка з Казані, що працювала у князя вже багато років, та якась покоївка азіатського вигляду.

— Ще зовсім дівчинка, князь таких полюбляє, — це вже мені розповідав сам Харлам, якого я спочатку пригостив цигаркою, а потім запросив до трактиру неподалік. Там довелось замовити аж три графинчики, поки у цього дебелого чолов’яги розв’язався язик.

— Що значить полюбляє?

— А те і значить. Жінки його не цікавлять, а тільки молоді дівчата, чим молодші, тим кращі. Колись їздив за ними по всій країні, а зараз старий став, додому їх привозить.

— А де він їх брав? Це ж не худоба, батьки є, влада.

— Коли гроші є, то влада у тебе. А батьки — одним гроші давав, а частенько і просто викрадав. Награється і вижене. Дівчата, особливо як по селах, вони ж потім завжди мовчали про те, що сталося. Соромно їм було.

— А ти це звідки знаєш?

— А мені лакей княжий розповідав, Абраша.

— Жид, чи що?

— Жид. Його князь колись підібрав дитиною і тримав при собі вірним слугою. Так той Абраша, коли захворів, плакався мені. Воно хоч і жид, а перед Богом страшно з гріхами помирати. Розповідав, як дівчаток хапав і князю притягував. Сваволили по всій імперії. Бувало, що поліція ловила їх, але у князя завжди і гроші при собі, і зв’язки. Коли поліції заплатить, коли батькам, отак і виплутувався. І що він у тих дітях знайшов? Баба приємна, коли в тілі! Ну, давай!

Він пив, я під стіл виливав. Тверезим хотів бути. Розплатився, повів Харлама додому. Скоріше поніс, бо набрався двірник. Здоровий був, то ледь дотягнув його до будинку князя. Довго шукав ключі по кишенях. Зайшли до будинку, там темно було, тільки на другому поверсі горіло світло. Я вже від Харлама знав, що на другий поверх нікому зі слуг дороги немає. Двері туди завжди зачинені. Прибирає там молоденька покоївка-китаянка, вона ж князю і їсти носить. Раніше Ухтомський вниз спускався, але останнім часом зовсім зліг.

Уклав я Харитона на ліжко його в тісненькій двірницькій, вийшов. Тиша в будинку, цілому палаці, не гіршому, аніж у Павла Івановича Харитоненка. Пройшовся до широких сходів, піднявся. Двері були зачинені. Зняв чобіт, дістав із нього відмичку. Це з речей графа Маєвського, який страшенно полюбляв усілякі застосови. Подлубався у замку і відчинив. Зайшов усередину. Довгий коридор. З-під одних дверей видно було смужку світла. Пройшов туди. Прислухався. Хтось говорив, потім почав тихенько стогнати. Я обережно відчинив двері. Це була спальня. Велике ліжко, на якому майже губився невеличкий дід з розплутаним сивим волоссям. Той дід мацав якусь азіатську дівчинку, теж голу. Терся об неї, шепотів різний сором та кректав. А за мить уже летів з ліжка, від мого ляпаса.

Перелякана дівчинка скрикнула.

— Одягайся. — сказав їй. А сам підійшов до старого, що полетів аж на підлогу, стогнав там. Я хотів його вбити одразу. Придушити цього жалюгідного червака Так би і зробив, якби він почав молити про пощаду, просити не вбивати. Але він не став. Спокійно дивився на мене зовсім не переляканим поглядом.

— Ну, чого став? Прийшов, так убивай, — прохрипів невдоволено.

Це тільки здається, що вбивати легко. Навіть запеклі душогуби — і ті не можуть убити просто так, шукають якихось виправдань. Я ненавидів його, багато разів, особливо в дитинстві, мріяв, як убиватиму його. Але я мріяв убити сильного та нахабного кривдника мами, а не ось цього старого каліку, який ледь жеврів, схожий більше на купку сміття, аніж на людину. Він мовчав. Лежав собі на підлозі. Я дивився на його ребра, що стирчали з-під плямистої старої шкіри.

— Що думаєш? — спитав він.

— Вставай.

— Не хочу, — сказав він вередливо.

Я підхопив його і приніс до ліжка. Посадив. Він був жалюгідний.. Такий жалюгідний, що я не міг його вбити, хоч прийшов саме за цим. Треба було розпалити себе.

— Ти ґвалтував дівчинку в Кременчуцькому повіті?

— Я ґвалтував тисячі дівчат. Вкажи рік та її ім’я, і я подивлюся, — невдоволено бурмоче старий.

— Що? Де подивишся?

— У архіві. Он бачиш, шафа, там все, — він вказує на велику шафу, вщерть заповнену великими книгами в дорогих шкіряних обкладинках. — Який рік тебе цікавить?

— Сімдесятий.

— Це десь на першій полиці, подивися, там вказано, — каже він.

Я дивлюся на нього. Не схоже, що він бреше чи намагається виграти час Він повністю байдужий до того, що відбувається. Підходжу до шафи. На кожному з грубезних томів проставлені роки. Починаючи з 1854-го. Беру том із написом «1870». Том важкий, як каменюка. Про всяк випадок заглядаю всередину книги. Жодних тайників, просто книга. На розкішному товстому папері записані красивим почерком дані. Ім’я дівчини, її опис, обставини викрадення чи купівлі, враження від забав із нею, а потім ще й картинка. Досить непогано намальована. Приношу книгу князю. Він кладе на коліна, починає гортати.

— Коли це було?

— Наприкінці зими.

— Ага, є, Кременчуцький повіт, Марія, селянська донька В неї був шрам на підборідді, собака вкусила в дитинстві. Я її викрав і зґвалтував, а потім відпустив. Які ще запитання? — старий подивився на мене. І зовсім не злякався тієї люті, яку побачив у моїх очах. А я палав, я вже був готовий убивати. Я б відірвав його маленьку голову, голіруч відірвав. Так би й зробив.

— Стій! Не чіпай його! — це було те дівча Воно убралося в халатик і звідкілясь узяло маленький браунінг, такий самий, що вже траплявся мені у справі з Нестеровим. Дівча наставило браунінг на мене.

— Дитя моє, поклади зброю, — це сказав не я, це сказав старий князь. — Наказую!

— Він уб’є тебе! — дівча добре розмовляло російською, хоча й чути було ще деякий акцент.

— Нехай, це мені буде тільки на радість, — посміхнувся старий. — Мені набридло це життя у зруйнованому тілі! Купа хвороб, усе болить, я забув уже, коли в мене стояв. Давай, чоловіче, ти ж прийшов мене вбивати, то вбивай! Що ще розповісти тобі, щоб ти вбив мене з чистим сумлінням? А ти поклади браунінг. Це не іграшка.

— Не вбивай його, інакше я вистрелю, — каже дівчинка мені.

— Він викрав тебе з родини, він ґвалтував тебе, а ти його захищаєш? — дивуюся я.

— В мого батька було п’ятеро дітей, і вперше я досхочу поїла тут. І на справжньому ліжку, з перинами та подушкою, виспалась теж тут. Князь найняв мені вчителів, тепер я вмію читати й писати. Я вдячна йому.

— Господи, та він же бридкий!

— Він слабкий. Не чіпай його.

— Люсю, поклади револьвер, благаю! — каже Ухтомський і звертається до мене.

— Прошу, не кривди її, вона ще дитина. Люсю, ти не бійся, тебе згадано у заповіті. Після моєї смерті ти отримаєш пенсіон, якого вистачить і на освіту, і на посаг. Поклади клятий браунінг! Це небезпечна людина, я бачу. Якби я був молодий, я б залюбки з ним поборовся, а зараз нехай він зробить те, за чим прийшов, і піде.

— Не чіпай його, — вперто каже дівча.

— Я прийшов помститися за свою матір, — кажу дівчинці. — Вона була такою, як ти, коли цей покидьок викрав її і зґвалтував. Після чого викинув, як зламану іграшку.

— Що? То ти син тієї Марії? — старий кривиться.

— Син. Байстрюк.

— Ти впевнений, що народився саме від мене? Бо дівчата не вагітніли від мене, лікарі казали, що погане сім’я.

— Впевнений.

— Не розумію, жодного разу не чув, щоб від мене завагітніли!

— Як ти міг почути, коли ти кривдив їх і тікав!

— Поки я був молодий, дівчатам подобалося бути зі мною, — посміхається старим ротом із рядом рівненьких зубів, дивним серед його тілесної руїни.

— Ні! — кричить дівчина, бо помічає мій рух. Я зупиняюся. Не боюся її браунінга. В мене є револьвер, і я зможу дістати його та вистрелити першим. Навіть якщо дівчина таки натисне на курок, вона не поцілить, бо вперше тримає зброю. Але я не хочу множити смерть далі, не хочу вбивати нікого, крім цього старого покидька.

— Це дивно, що ти народився. Дуже дивно. Старий крутить головою. — А з чого ти взяв, що саме я твій батько?

— Узяв. Ти викрав і зґвалтував мою матір, а її батько, мій дід, вигнав її з хати, як покритку. Вигнав вагітною. Спочатку побив, сподівався вибити мене з неї, а потім вигнав. Вона поневірялася по чужих кутках, спочатку сама, а потім зі мною. Її життя було важке і злиденне, але вона змогла виростити мене. А потім наклала на себе руки, не витримавши всього цього.

— Батько вигнав її? Дивно. Він же взяв гроші, — каже князь.

— Що?

— Я передав йому через Абрашу сто рублів, щоб він не піднімав шуму. Ось, бачиш, у мене ж усе записано, — він тицяє пальцем у сторінку книги. Я читаю. Справді, так написано.

— Цей Абраша забрав гроші собі! — дратуюся я.

— Абраша ніколи не взяв собі й копійки! — ображається князь. — Він служив мені віддано, наче пес! Батько Марії взяв сто рублів. І потім вимагав ще сто, але Абраша нагнав його батогом. Згадай, того року твій дід нічого не купив? Селянин навряд чи просто взяв би гроші і зберігав їх удома, він би щось купив. Землю, коней щось таке.

Я згадую, що в діда був млин. Я ніколи того млина не бачив, як і діда, який знати мене не хотів і онуком не вважав. Але чув про млин, який, можливо, був куплений приблизно того року, коли мою матір було вигнано з рідної хати.

— Ти хочеш сказати, що мій дід продав тобі власну доньку за сто рублів? — хриплю я.

— Не продав. Він просто обрав кращий шлях із можливих. Там же був небагатий вибір: або взяти гроші, або піти до поліції. Тоді б Абраша розрахувався з приставом, і твого діда добряче пригостили б канчуками та відправили до холодної. Він це добре розумів, то вирішив узяти гроші. Розумний вибір у тій ситуації.

— А навіщо вигнав маму?

— Мабуть, для нього це був сором, і він не хотів, щоб вона про нього нагадувала. Патріархальне суспільство жорстоке, і в ньому жінка завжди винна. Не думаю, щоб дід справді так ненавидів доньку, просто так треба було вчинити, щоб заспокоїти село і врятуватися від осуду сусідів.

— Тобто, дід — непоганий, ти — непоганий, але спаскудили дівчині життя, і все добре? — реву я.

— Це закон життя, — старий розводить руками. — Люди поділяються на панів і смердів. Хтось у цьому житті має право на все, а хтось — ні на що. Я народився з золотою ложкою в роті, я мав статки, високе становище в суспільстві, усе в житті було для мене. А хтось народжується і живе голий та босий, лише для того, щоб прислужуватися господарям життя. Так влаштований цей світ, і з цим нічого не поробиш.

— То вона лише дрова для полум’я, навколо якого будуть грітися такі, як ти? — киваю на дівчину.

— Так. Якби я був простим мужиком, я б не дожив до свого віку, бо погано б харчувався і забагато працював. А якби й дожив, то не вилазив би з-за пічки, був би нахлібником, якому власні діти дорікали б за кожний з’їдений шматок. Але я сам собі господар, і останні дні мого життя оздоблює ця красуня. Бо я господар життя, і мені належить усе.

— То ти не каєшся?

— Ні. А в чому мені каятися? Я жив заради насолоди й отримав її достатньо. Я з дитинства любив дівчат, це в мене спадкове. У мого батька був цілий гарем із сотні дівок, які постійно змінювалися. Але потім кріпосне право скасували, і гарем довелося розпустити. Я спочатку ходив до будинків розпусти, але там було дуже мало моїх улюблених молоденьких дівчаток. То я почав розшукувати їх. Навчився полювати і задовольняти свою пристрасть. Через неї я не зробив кар’єри, але мої статки дозволяли мені не турбуватися за це. Вони й зараз досить великі, то мої племінники ніяк не дочекаються, коли я помру, щоб злетітися на розподіл здобичі. Зробіть їм ласку, вбийте мене.

— І тобі анітрохи не шкода тих дівчат?

— Ні. У цьому світі кожен сам за себе. Я отримував задоволення, і мені наплювати, що отримували вони. До того ж, я був упевнений, що безплідний, тож для більшості моїх дівчат зустріч зі мною була просто першим досвідом у житті. Цікавим досвідом Зараз у це важко повірити, але колись я був досить вправним коханцем Міцним та завзятим Не гіршим за тебе, я ж бачу он синці від поцілунків на твої шиї.

— Чого ж ти раніше виганяв, а тепер живеш із дівками? — питаю я і поправляю комірець сорочки, щоб прикрити шию.

— Бо постарів. І мені стала цікавою не кількість, щоб усе нові й нові дівчата, мене зацікавили стосунки. Я брав цих провінційних дуреп, у яких трохи м’яса на кістках і зовсім немає розуму, я брав їх як брили мармуру і починав карбувати з них фігуру, робити людей. Це виявилося дуже цікавим. Без мене вони б пропали, як пропадають усі ці смерди, стали б дровами для чужого багаття. А так я дав їм нове життя. Освіту, зв’язки, трохи грошей. Одна з них стала викладачкою, інша акторкою, ще одна зараз власниця модною салону. У Люсі теж є шанс піднятися. Я не виправдовуюся, мені це не потрібно, але на якомусь етапі я відчув, що отримую задоволення від того, що допомагаю іншим. Це слабкість, добро взагалі слабке. Поки я був молодим та сильним, я був злим, я йшов до своїх забаганок по живих людях, і мені було байдуже. Бо такий уже світовий порядок, що більшість живе задля примх меншості і...

— Досить. Я пішов.

Повертаюся і йду до дверей.

— Зачекай, а вбивати мене? — дивується старий.

— Живи.

— Ти не будеш убивати?

— На мені й так достатньо крові.

— Але ти ж хотів!

— Перехотів.

— Ти — слабкий! Ні, ти не мій син! Твоя матір сплуталася ще з кимось! Інакше ти б убив мене!

— Ти ніколи не примусиш мене зробити те, чого я не хочу, — я криво посміхаюся і звертаюся до дівчини. — Дам тобі пораду на майбутнє. Якщо хочеш вистрелити, треба крутнути важіль запобіжника.

Йду собі.

— Стій! Стій! — кричить старий. — Хто ти?

— Ніхто, — я вже на сходах.

— Де я тебе бачив?

— У страшних снах.

Я спускаюся, виходжу з будинку і йду геть. Іду довго, кілька разів переходжу мости, нарешті знаходжу невеличкий готель, знімаю там найдешевший номер і влягаюся спати, бо відчуваю слабкість. А вранці відбуваю додому.

На хуторі мене з радістю зустріли, Єлизавета Павлівна показувала газети з великими статтями про кіно.

— Всі просто у захваті від цієї стрічки, у якій ви берете участь. Особливо хвалять Анастасію Кольцову. Вона й справді така гарна? — Єлизавета Павлівна сміються, а я червонію.

— Занадто гарна.

Ми обідаємо в садочку, потім я беру Моніку на руки, гойдаю її, коли Єлизавета Павлівна сповіщають, що повертаються додому. Це для мене як грім серед ясного неба, залишаю Моніку.

— Чому ви повертаєтесь? Щось не так?

— Ні, все добре, просто ви одужали.

— Одужав?

— Я лишалася тут, поки бачила, що ви хворий. А зараз ви такий самий, як і були до Кавказу. Тож моя місія виконана.

— Ви приревнували до Анастасії? — здогадуюся я.

— А було за що? — вона посміхається.

— Було, але...

— Іване Карповичу, не треба жодних пояснень. Ми ж домовлялися з вами, що живемо вільними людьми. Я не ваша дружина, щоб питати з вас І я не приревнувала. Я так саме добре ставлюся до вас, як і раніше, просто я хочу повернутися додому. Тут дуже добре, я потоваришувала і з Уляною Гаврилівною, і з Монікою, але я звикла жити сама, і самій мені найкраще, тому я повертаюся до Бахмача. Сподіваюся, що при нагоді ви приїздитимете в гості. Буду вам рада.

— Мені якось неспокійно...

— Іване Карповичу, ні про що не турбуйтеся. Так справді буде краще. І той, візьміться за графа Прилаштуйте до якогось заняття, бо він так швидко зіп’ється. Він, може, й нісенітна людина, але не погана Врятуйте його.

— Добре, візьмуся. Дозвольте вас хоч на вокзал відвезти.

— Добре.

Після від’їзду Єлизавети Павлівни, щоб не сумувати і не нудьгувати, узявся я впорядковувати свої літературні справи, до чого залучив графа Той важко виходив із тижнів постійної пиятики, але я тримав його міцною рукою. Маєвський ображався, погрожував утекти, намагався пробратися в підвал, де стояли сулії з наливками та самогоном, але я не звертав уваги, потроху залучав його до роботи, призвичаював до життя в тверезості Наступні тижні минули в роботі, ми завершили вже написані історії і додали кілька нових. Граф загорівся писати роман, бо це, мовляв, вища літературна каста, не те що всілякі оповідки. Я романів побоювався, бо одна справа — мої побрехеньки, а інша — високе мистецтво, яке читають люди освічені, але Маєвського підтримував, бо головне було його тримати в роботі, щоб знову не почав пити.

Аби знайти якусь цікаву тему для роману, граф напередплачував на хутір купу газет, які уважно читав. З тих газет я дізнавався новини про кіно з пані Анастасією. Про те кіно багато балакали, казали, що командування Київського військового округу виділило одразу два полки для зйомок батальних сцен, стріляли справжні гармати, ходили в атаку справжні ескадрони, сам Петро Нестеров закладав віражі заради стрічки. Всі стверджували, що такого кіно не було не те що в Росії, а навіть у Європі та самій Америці. Хоч про фільм писали багато, але про Плумпе майже не згадували, а коли й писали, то він проходив як технічний консультант, а режисером вважався Бутурлін. Усі дуже вихваляли пані Анастасію, називали її справжнім талантом.

— Оце б подивитися! — захоплювався граф. — Іване Карповичу, може, попроситися туди знову консультантом? Хоча б безкоштовно!

— Та в кіно все побачимо, — заспокоював я Маєвського.

— І куди ви тоді урвали з Києва? Га, Іване Карповичу? Ще б можна було там побути, а ви рвонули, мене покинувши. Мабуть, якась чергова загадка? Чому ви все від мене приховуєте? Ми ж співавтори!

— Графе, я нічого не приховую, але ж співавтор не сповідник, щоб усе знати. Скажіть краще, як ідея для роману, знайшлася?

— Та треба щось про війну. Це просто-таки бринить у повітрі! Щось про війну, про героїзм, про любов до Отечества і відчайдушну хоробрість руських богатирів.

— Може б написати про те, як з Бородіна піднялися загиблі там вої й попросилися на фронт, щоби знову загинути за царя і Отечество? — жартую я.

— Ні, Бородіно не підходить, там же з французами билися, а вони тепер наші союзники. Щось інше потрібно вигадати, — цілком серйозно відповів граф.

Ото так і забавлялися. Одного дня серед купи листів вдячних читачів до мене прийшов лист-подяка від пана Ісаака з Києва, який сповіщав, що отримав дуже цікаву роботу в Одесі завдяки моїй протекції. Студент обіцяв, що буле намагатися відпрацювати мої аванси. У пресі ще майнула маленька новина про погіршення стану князя Ухтомського, чекали, що залишилося йому зовсім трохи, але потім з’явився якийсь китайський лікар, що дуже допоміг, і дід ожив. Я припинив читати газети, новини про кіно і про війну мені переказував граф, який твердо вирішив, що піде добровольцем на фронт здобувати славу і теми для роману. Запропонував йому набувати доброї фізичної форми, тож зранку ми почали бігати і робити вправи з гантелями. Вже на другий день графу це набридло, але я примушував його не розслаблятися.

— Як це ви на німця з багнетом підете, коли он тільки трохи пробігли, а вже задихаєтесь?

— Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! — дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.

Так минали тиждень за тижнем, коли несподівано, вже по весні, до мене надійшов дивний лист.

— Іване Карповичу, лист від жінки, а всередині чистий папір! Як так? — здивувався граф. Ідеї для роману він так і не знайшов, то я запряг його відповідати на численні листи, які десятками щодня приходили до мене від читачів, що дякували, просили поради, розповідали про свої біди чи цікаві історії, свідками яких їм довелося стати.

— Чистий папір. Дайте подивитися, — я взяв аркуш. На ньому нічого не було написано, але пропахчений парфумом він був добряче. І запах цей я впізнав. — Дивно, мабуть, якась помилка.

Я сховав аркуш у кишеню, згодом вийшов з кабінету. На кухні запалив свічку і поводив над нею аркушем. Побачив, як почали з’являтися літери красивого жіночого почерку. «Ваню, буду вдячна, якщо ти приїдеш, краще таємно. Щось відбувається. Твоя Стася». Я принюхався до аркуша, а потім спалив його. Їхати мені нікуди не хотілося, але просила не чужа мені жінка. Можливо, їй потрібна допомога. То по обіді я вже їхав на вокзал, сказавши графу, що на кілька днів відлучуся до Бахмача Маєвський нічого не запідозрив.

Поїхав до Ромен, коли вже вечоріло, розраховував устигнути на нічний потяг до Києва, щоби прибути вранці. Думав про те кіно і про те, що там могло бути нечисто, що схвилювало пані Анастасію. Судячи з усього, від самого початку вона знала більше від мене, але зараз, мабуть, дізналася ще щось. Можливо, і на неї вийшла контррозвідка, а може, хтось інший. Я намагався думати про справу, але думалося про запах аркуша і про ту ніч у готелі.

Їхав собі на бричці й так замріявся, що коли почув постріли, то аж підстрибнув. Краї в нас були спокійні, не якийсь там Кавказ, тож я здивувався. Навколо був невеличкий гай, далі поля до самого небокраю. Полювати тут ніколи не полювали, бо й зайців не було. А тут постріли. Господи, хоч не війна почалася? Та тільки яка війна, коли до кордону не одна сотня верст? Коли чую — біжить хтось дорогою і дзеленчить залізом. Що за дива? Воно вже сутеніти почало, не дуже й роздивишся, але так наче чоловік, дебелий. Чалий форкнув, чоловік почув і побіг з дороги в поле.

— Ану стій! — кричу йому.

— Іване Карповичу, ви! — до мене побіг. Знайомий голос.

— Гришо — ти? — впізнав я розбійника Котовського.

— Я, я! Рятуйте, Іване Карповичу, благаю! Вік пам’ятати буду!

Підбіг, дивлюся, що в кайданах, засапався весь.

— Втік, чи що?

— Втік! Женуться за мною! Пристрелять, як собаку, бо я приставу голову проламав! Рятуйте, Іване Карповичу. Боржником вашим буду!

— Ну, пристав наш іще та собака. Добре, лізь он у віз під сидіння.

Там зазвичай валізи лежать, але ж зараз без речей їхав. Гриша сховався, я поїхав, коли чую, попереду тупіт кінський і постріли. От же дурні, навіщо стріляти? Тільки обивателів лякати. Запалив ліхтар на бричці, щоб у темряві не поцілили випадково.

Онде прискакало четверо городових із Ромен.

— Іване Карповичу, ви?

— Я. Що тут відбувається? Чи знову потяг пограбували?

— Ні, небезпечний злочинець із тюрми втік! Проламав голову приставу і втік, пес такий! Не бачили тут нікого?

— Ні, не бачив. Та чого б він дорогою бігав? Мабуть, до Сули подався, у плавнях сховатися. А що, дуже небезпечний?

— Зарізяка! На каторзі був, потім утік!

— Як же ви його спіймали? — цікавлюся.

— Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, — розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед від ділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!

— Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене — пристрелю, — дістав револьвер, показав.

— А ви куди їдете?

— Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.

Дав їм по рублю, і поскакали вони.

Я з Гришею далі покотив.

— Можна вже вилізти? — питає він.

— Лежи до самих Ромен. То що, кажуть, зі стріляниною тебе брали?

— Та брешуть, вигадали все. Ви ж мене зв’язаним їм кинули, таким мене і взяли. А потім усе вигадали, двоє навіть підстрелили себе у сало на животі, щоб тільки нагороди отримати.

— А як тобі втекти вдалося?

— Та як, набрехав приставу, що знаю, де скарби сховані. Я почув, що тут навесні цукровий завод пограбували.

— Ага, було таке.

— То наплів приставу, що знаю, де гроші сховані. Мовляв, одного босяка з тих розбійників схопив і допитав, він мені все й видав. Пристав спочатку не повірив, але я йому капав потроху на мозок, і оце сьогодні взяв він мене і повіз. Дорогою я візника скинув, пристава головою об дверцята, сам на бричці б утік, та не пощастило, колесо відпало. Городові верхи, куди від них втечеш? А тут ви, Іване Карповичу, мій дивовижний рятівник. Тепер я ваш боржник, присягаюся! А в Гриші Котовського слово — залізне. Що скажете, те й зроблю для вас.

— Добре, Гришо. Поїдеш зі мною до Києва, треба там дещо з’ясувати.

— У Києві мене арештують одразу, з черепком моїм голомозим! Та й кайдани оце, навіть до потяга не пустять.

— Ну, це ми вирішимо.

У Ромнах у мене були знайомства, то й кайдани зняли, й одягли, перуку причепили, валізу дали, і зробився Гриша з босяка схожий на якогось торгівця бродячого. Я теж перевдягнувся, бороду причепив, сіли у потяг. У різних вагонах, Гриша міг вийти на будь-якій станції, але слову його я вірив. Не через чесність його, а тому, що куди йому було податися без грошей? А так при мені буде, обдивиться, що і як.

Зранку приїхали до Києва, взяли візника. По всьому місту були розклеєні афіші прем’єри кіно «Вбити варвара», на яких Іван Мозжухін багнетом проштрикує якусь чорну фігуру ледь не з рогами. А позаду в нього скривавлена Анастасія Кольцова. Страшна картинка, і так її багато по місту, що аж очам важко. А ще солдатів багато, офіцерів, постійно кудись марширують. Всі або про війну говорять, що ось дамо тевтонам, або про кіно, що добре б було подивитися. Прокат починався післязавтра, одразу в усіх кінотеатрах Києва і не тільки Києва, а всіх західних і південно-західних губерній, ближчих до майбутніх фронтів. Кінофабрика Ханжонкова вдвічі зменшила ціну квитків для солдатів і резервістів, розповсюдивши контрамарки по гарнізонах. То цивільним годі й мріяти було подивитися кіно у перші кілька днів.

— Хочете, я квитки знайду? — запропонував Гриша, коли побачив мою зацікавленість.

— Не треба Поки подивися за одним готелем, — приїхали ми до «Сарданапала», де знову, після польових зйомок, артисти жили. Як і раніше, знімальна група цілий поверх винаймала. — Мене цікавить, чи не крутяться тут особи якісь підозрілі. Може, чутки якісь. Ось на тобі рубль на витрати, увечері я підійду.

Залишив Гришу, а сам поїхав до інституту шляхетних панянок, де мав відбуватися прийом, присвячений майбутній прем’єрі. Анастасія була вже там. За рубль мене провели всередину, ще за рубль до її гримерної, а далі платити не довелося. Тобто спочатку вона не впізнала, здивовано дивилася на мою бороду, вже хотіла покликати когось із охорони.

— Тихо, це я, Ваня, — прошепотів їй.

Вона зраділа, впустила і розцілувала Виглядала схвильованою і аж наляканою.

— Що сталося?

— Та наче й нічого, але щось коїться, — вона нервово кусала губи.

— Розповідай.

— Якісь люди з’явилися, незнайомі мені люди, щось там балакають із Плумпе та Бутурліним, і Анатоль при них. Вони щось приховують. І щось готують, так мені здається.

— Є якісь підозри?

— Ні, Ваню, я ж звичайна акторка, а не сищик. Але я відчуваю, Ваню. Знаєш, у мене є така риса, що я відчуваю неприємності, які насуваються. Це мені дуже допомагало в житті. І зараз мені страшно. Дуже страшно, — вона кривиться, тремтить, кусає губи, в неї переляк в очах.

— У тебе є кокаїн? — питаю, бо думаю, чи не паніка це у зв’язку з відсутністю порошку.

— Звісно, є! Я без нього взагалі збожеволіла б! Ваню, я спати не можу! Мені страшно. Ми знімалися в полях, купи солдатів, гармати стріляють, аероплани, а мені анітрохи страшно не було. Зараз же страшно. Тому й тобі написала Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Як ти здогадалася надіслати таємний лист?

— Мені здається, що за мною слідкують. За кожним кроком.

У двері стукають.

— Три хвилини до прогону! — каже чоловічий голос.

— Добре! — відповідає Анастасія, намагається усміхатися, і вираз обличчя в неї стає такий, що не можу її не пожаліти. Підходжу, обіймаю.

— Стасю, не бійся, я буду поруч, і все буде добре. Що ти сьогодні будеш робити?

— Зараз прогін, на прийомі буде ціла програма з піснями і танцями, потім обід у готелі Відпочинок, і увечері вже тут зустрічатиму гостей, — вона обнімає мене. — Ваню, ти ж захистиш мене? Може, я дурна, може, це нерви, але мені страшно.

— Заспокойся, я буду поруч. І не плач, ти ж зірка, ти мусиш сяяти.

Виходжу трохи раніше за неї, іду до сцени, там починаю тягати якісь ящики. Тут багато робочого люду, то мене не помічають. А я роздивляюся. Наче нічого небезпечного немає. Коли бачу на балконі групу людей: Плумпе з Бутурліним, Анатоль, Мефодій і ще якийсь чоловік, обличчя якого мені звідкілясь знайоме. Вони про щось жваво розмовляють, Плумпе махає руками, наче дає вказівки.

— Чого став, працюй! — гримають на мене. Я працюю, а потім відходжу. Хочу піднятися на другий поверх, але там стоїть охорона. То хапаю перший-ліпший ящик і тягну його нагору.

— Це для німця! — брешу охороні, й мене пропускають. Піднімаюся, але на балконі вже нікого немає. Виходжу в фойє, там десяток дверей у кімнати. Компанія, яка мене цікавить, десь там. Іду вздовж дверей, прислухаюся. Ага, ось вони. Ледь чутно голоси, годі й розібрати, про що говорять. Смикаю сусідні двері. Вони зачинені, але це для мене не проблема. Відчиняю замок графськими інструментами з підошви чобота, заходжу до кімнати. Зараз би приставити чашку до стіни і послухати. Але в кімнаті лише шафи з книжками. Та й стіни тут товсті, нічого не почую. Здогадуюся відчинити вікно. В них воно теж трохи відчинене, але все одно ледь чутно. Якби говорили гучніше, а то щось там мугикають під ніс Наче щось про прем’єру, якийсь план, діяти чітко та швидко. Цікаво, що говорить більше Плумпе, німецькою, тому я зовсім його не розумію, — з тим невідомим, якого всі слухають, наче великого начальника. Ну хоч трошки гучніше!

У сусідній кімнаті мене наче чують.

— Це зайве! Не треба так робити! — гучно починає переконувати Бутурлін.

— І дуже небезпечно! Зовсім невиправданий ризик, — приєднується Анатоль, і німець щось лопоче, але його не перекладають.

— Діємо за планом! Без усіляких винятків! — карбує слова невідомий.

— Вона ж працювала на нас! — це Анатоль.

— І вона дуже талановита! — це Бутурлін.

— Революція важливіша! — палко каже Мефодій.

— Вона працювала на нас, бо в неї не було виходу, — повчає невідомий. — І після операції вона стає непотрібною.

— Вона буде служити мистецтву для народу! — запевняє Бутурлін.

— Вона — дорога вертихвістка, і їй чхати на народ. Діємо за планом, і це не обговорюється! — дратується невідомий.

— Але це зайва жертва! — не може заспокоїтися Анатоль.

— Ми і без цього досягнемо всіх цілей! — каже Бутурлін.

Встановляються тиша. Потім чутно голос їхнього товариша, який, судячи з усього, тут головний.

— Хлопці, революція не робиться в білих рукавичках! Боїтеся крові — йдіть до якихось балакунів і там лялякайте досхочу! Ми ж робимо справу! Куємо перемогу революції, то забудьте про все інше!

— Вона..

— Вона обкрутила вас, пошила в дурні! Думайте головою, а не тим, що в штанях! І пам’ятайте, що для вас важливіше: революція чи якась профурсетка, яка зробила собі кар’єру в ліжках вищого світу!

— Але...

— Ніяких але! Виконувати план! Те, що заплановано, мусить бути виконане! Нам потрібні гнів та ненависть! Щоб спрямувати їх куди треба! І ми досягнемо того, чого хочемо! А тепер уперед!

І жодних сумнівів!

Вони виходять, а я тримаю револьвер біля серця. Я не вірив, що є причини для хвилювання, аж ось бачу, що є. Ці хлопці щось планують проти пані Анастасії, я не дуже зрозумів, що саме, але... Я присів на ящик, який притягнув із собою, бо відчув слабкість. Я ж пообіцяв, що захищу, а чи зможу? Раніше в мене не було таких сумнівів. Клятий Кавказ...

Видихнув. Кавказ залишився в минулому. Ніякий Кавказ мене не виправдає, якщо я зараз схиблю. Треба діяти. Я підхопився і пішов. Знайшов закуток біля сцени, з якого видно було залу. На сцені Анастасія співала й танцювала з Мозжухіним Робили це дуже вправно, я аж задивився. А коли закінчили, то їм аплодували всі, хто був у залі: охорона, робітники. Анастасія пішла перевдягатися. Я був поруч і коли вона йшла, і коли була у гримерній. Потім вів до виходу. Вона сіла в розкішне авто, я поїхав на візнику. Київ пам’ятав добре, підказав коротший шлях, заплатив подвійну ціну і біля готелю був першим Там на мене чекав Гриша, від якого пахло сосисками та пивом.

— Готель охороняється, особливо третій поверх. Підозрілих у готелі немає, окрім одного. Якийсь німець, сидить, читає газети, видивляється.

— Звідки знаєш, що німець?

— Я спитав у нього, котра година, а він і відповісти не зміг.

— Добре, пізніше перевіримо.

Ось приїхала пані Анастасія, до неї кинулося кілька газетярів, але їх відтіснила охорона Кольцова пройшла всередину, німець уважно за нею спостерігав. Можливо, захопився її красою. А можливо, з іншої причини. Коли вона пройшла, німець підвівся і пішов до свого номера поверхом вище від того, де жила знімальна група.

— Дивися за ним Якщо він вийде, перевір номер. Зможеш? — спитав я у Гриші.

— Ображаєте, Іване Карповичу! Звісно, зможу!

Сам я вийшов із готелю, бо бачив поруч хлопця з контори. Погано працював, помітив я його. Філеру треба бути непомітним, а не стовбичити серед вулиці. Нема кому молодь учити, зовсім нема кому. Я зайшов до нього ззаду, приставив палець до спини.

— Стояти спокійно, — кажу, а він і не сіпнувся.

— Стою, стою!

— Охоронне відділення?

— Так точно, — хоч би трохи повпирався, а то одразу зізнався.

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого? — я прибрав палець.

— Іване Карповичу, ви? Чув, звісно! Та ви ж у нас відома особа, портрет ваш у конторі висить!

— Як там штабс-капітан Мельников?

— Та в Сибіру аж десь.

— Як у Сибіру?

— А так. Його дружина сплуталася з якимось цабе зі штабу округу. Той цабе і посприяв переведенню їх благороді до Сибіру, аж в Омськ. А дружина їхня тут хвостом крутять, сказали, що не декабрист він, щоб за ним їхати бозна-куди.

— Прикро за штабс-капітана, непоганою людиною був, — зітхаю я. — Кого тут видивляєшся?

— Та есдеми щось забігали. Приїхало їхнє цабе, то оце дивимося за ним.

— Що за цабе?

— Луначарський на прізвище. Випадково його один з агентів упізнав. Так приїхав, що місцеві есдеми про нього і не знають нічого. Він із ними не зустрічається, а оце тут у готелі жив. Та вранці пішов, і немає досі.

— А ти чого ж за ним не пішов?

— А він, гад такий, через чорний хід вийшов. Я потім тільки дізнався. Але вернеться, бо за три дні наперед заплатив.

Тільки головою я похитав, бо ж хіба це робота? Сором якийсь! Охоронне відділення завжди найкраще було, якщо вже воно так погано працює, то куди там нам здолати тевтонів!

— Як заплатив наперед, то точно вже не вернеться, це відомий прийом. То йди до контори, — кажу дурневі.

— Е ні, я краще тут почекаю. Бо в конторі нове завдання дадуть, а воно мені треба — бігати? — каже і посміхається. Аж у зуби йому дати схотілося за те, що ганьбить контору. Але стримався, у мене зараз інші плани.

Обійшов іще раз навколо готелю, подивився всі входи і виходи. Бачу, що охороняють добре його. Навколо купа газетярів, всі про війну та кіно балакають. Розумують, як на прем’єру потрапити. Кажуть, що завтра зранку буде показ для командування київського військового округу, в обід почнуться сеанси одразу в 170 гарнізонах по всьому сходу імперії. Ніколи ще такого показу не було, а головне, що тільки військові дивитися будуть, а цивільні добре якщо за три дні втовпляться. А так же всім цікаво подивитися. Кажуть, що в кіно підлі варвари, тобто німці (бо хто ж іще), начебто ґвалтуватимуть Анастасію Кольцову, вірніше її героїню, а потім розстріляють за те, що вона вб’є купу ворожих офіцерів, наче Юдиф. Ото сцена ґвалтування самої Кольцової всіх дуже хвилювала, мабуть, більше, ніж подальша помста героя Мозжухіна.

Далі поїхав я до контори. Там ще залишалося кілька хлопців, які мене знали. Дуже зраділи, провели до архіву, де почитав я справу на того Луначарського. Справді, один з відомих есдемів, але не те щоб бойовик, більше по виступах та теорії. Щось там про мистецтво все любив заливати. В одній із останніх статей, надрукованій у підпільній газеті, стверджував, що найважливішим із мистецтв для революції є кіно. Невже ото тільки подивитися «Вбити варвара» приїхав?

Потім я повернувся до готелю, Гриша доповів, що більше нічого підозрілого, німець із номера не виходить. Я його відпустив до закладу Розочки Шпільман, бо дуже вже босяк скаржився на давню відсутність жіночої уваги.

— Я б іще потерпів, але ото на пані Анастасію надивився, так усякий спокій втратив! Пожалійте мене, Іване Карповичу!

Дав йому трохи грошей і наказав увечері повернутися. Сам чекав, поки повезуть пані Анастасію в інститут шляхетних панянок на урочистий прийом.

Зібралися там найкращі люди кількох губерній і навіть зі столиці багато приїхало, бо всі начувані були про «Вбити варвара» і хотіли подивитися. Через гостей зі столиці посилили охорону, то мені довелося на чорному вході гроші тицяти, а потім ховатися під сценою. Через це виступу пані Анастасії з Мозжухіним я не бачив, тільки чув спів, а потім шалені оплески публіки. Мабуть, добре все пройшло, та тільки мене почали нерви брати. Бо я геть нічого не розумів, що відбувається. Розігрувалася якась комбінація, а я нічого не знав.

Виліз з-під сцени, пішов у фойє, коли побачив, як виходить Анатоль. Поспішав кудись. Чому? Тут же ще виступи будуть, а потім фуршет, з другого поверху так смакотою і віє. Однак Анатоль тікав, був якийсь знервований. Тільки вийшов із палацу, стрибнув у перший-ліпший візок і крикнув, що удвічі платить. Та куди ж це поспішав? Я й сам удвічі пообіцяв, наказав візнику не відставати. То поїхали з вітерцем На Поділ. Там невеличкий пансіон, куди Анатоль забіг похапцем Я хотів за ним, але побачив, що наче з вікна за мною хтось спостерігає, то проїхав далі. Повернувся пішки, зайшов усередину, поговорив із покоївкою, яка повідомила, що номерів вільних немає, бо приїхала якась компанія панів. Щовечора збираються, але не пиячать і дівок не водять, сектанти чи що?

— От ви, я бачу, людина православна, не те що ці нехристі. Може, чаю вип’ємо? — вона подивилася на мене звабливо і торкнула стегном, в очах її виблискувало бажання гречаних пригод, яке, на жаль, я задовольнити не міг. Бо ж заприсягся охороняти пані Анастасію.

Швиденько повернувся на урочистий прийом, устиг якраз на оплески, після яких задоволена публіка почала виходити з залу. Я пішов до гримерки Кольцової, почекав її. Вона вийшла, хотіла забалакати до мене, але я покрутив головою, бо не хотів, щоби на мене звернули увагу. Моя поява помітно її заспокоїла, саме цього я й хотів досягти. У фойє Кольцову перестрів цілий натовп її шанувальників. Я був у натовпі, уважно слідкував, а це було непросто. Побачив якогось хлопця: він страшенно нервував і тримав щось у кишені піджака. Щось завелике для пістолета, але ж усяке могло бути. До того ж, він хвилювався, стояв трохи далі, а потім почав пробиватися крізь натовп до пані Анастасії, наче на щось зважився. Я перестрів його дорогою й щосили смикнув за руку, яку він тримав у кишені. Рука вилетіла разом із невеличким букетом, хлопець обурено озирнувся, але було так тісно, що він навіть не знав, до кого висловлювати претензії.

Я дивився з натовпу на пані Анастасію і бачив, як їй приємна ця увага десятків чоловіків, що просто божеволіли, дивлячись на неї. Вона усміхалася, підморгувала, жартувала — виглядала справжньою царицею, яка легко керує натовпом. Потім дала знак, і швейцари почали розчищати для неї дорогу до виходу. Я пішов за нею, намагаючись триматися поручі, на відміну від пані Анастасії, дуже хвилювався. Раніше мені часто доводилося ризикувати власним життям, я до цього звик. Але тепер на мені була відповідальність за життя іншої людини, людини мені небайдужої.

Провів її до вулиці, а потім ще й примудрився влізти до авто з криком: «Телеграма для пані Кольцової!» Водій хотів зачинити переді мною двері, але пані Анастасія наказала мене пропустити. Ми рушили з місця, спочатку ледь-ледь, бо навколо було багато народу, всі аплодували і кричали «Браво, Анастасіє!». Вона махала у вікно ручкою і посміхалася. Аж нарешті ми від’їхали.

— Ви щось дізналися? — тихенько спитала вона Я кивнув у бік водія. — Зараз, — вона взялася за якусь ручку і потягла Між нами та водієм виросла дерев’яна загородка — Тепер можете розмовляти, він нічого не чує.

— Нічого собі машина!

— Це авто самого Ханжонкова, яке він віддав мені на час зйомок. Ваню, ти щось дізнався? Я дуже хвилююся.

— Не хвилюйтесь, я ж поруч.

— У тебе є зброя?

— У мене є голова на плечах, це найкраща зброя. Так розумію, що прийом пройшов чудово?

— Так. Спочатку я не знаходила собі місця, бо мені здавалося, що з зали в мене вистрелять. Але потім я захопилася виступом і вже нічого не боялася. Тільки зараз мені знову страшно.

— Слухай, припини. Як-не-як, ти ж в одному авто з найкращим сищиком імперії! Думай про прем’єру, в місті всі тільки й балакають, що про твоє кіно.

— Не, знаю, деякі сцени там можуть шокувати.

— Війна?

— Війна. Зґвалтування моєї героїні.

— О, про це теж багато балакають. Заздрять герою, що грав ворожого офіцера.

— У мене ще не було таких сцен на знімальному майданчику, — трохи ніяковіє вона.

— А в мене були й не такі, — я згадую про Одесу.

— Що? Ти знімався в кіно? Розкажи!

Я розповідаю дещо. Не все, а так, щоб виглядало смішно. Анастасія сміється, а мені стає сумно, бо я згадую Ізабеллу, і давні рани, які я вважав загоєними, знову болять.

— Ваню, я навіть не здогадувалася, що в тебе було таке багате життя! Що з тобою? В тебе такий нещасний вираз обличчя.

— Нещасний? Ану що там? — я визираю з машини, щоб сховатися від її погляду.

— Що ти робиш?

— Дивлюся, чи не їде хтось за нами.

— І як?

— Наче ні. О, а ми вже приїхали.

Авто зупиняється біля готелю, я вискакую, відчиняю двері для пані Анастасії. Починаються спалахи фотографічних апаратів, газетярі ціляться на зірку кіно, мене й не помічають. Я передаю двері водієві і занурююсь у натовп. Швейцари пробивають прохід для Анастасії. Я йду до готелю трохи попереду, дивлюся на людей, шукаю підозрілих. Он бачу Гришу, який показує мені два великі пальці на руках, мовляв, усе добре. Біля нього кілька порожніх пивних бокалів, то й справді непогано. Весь хол готелю починає рухатися, бо ж відвідувачам цікаво подивитися на саму Кольцову. Багато людей одразу кидається до проходу, у всіх палають очі, «Вона! Вона! Кольцова!» чутно в натовпі. Ось і пані Анастасія, вона не поспішає, дає роздивитися себе, в неї хода вельможної пані. Я милуюся нею, а потім помічаю, що мені щось дошкуляє. Щось не те, щось підозріле чи принаймні дивне. Що? Я озираюся, не можу зрозуміти, але рука сама лізе до револьвера у внутрішній кишені, я напружуюся, і час сповільнюється. Анастасія неквапливо прямує до сходів, натовп сунеться на неї, швейцари ледь стримують людей, які в захваті від Кольцової. Очі шанувальників палають...

Очі — ось що мене здивувало. Я помічаю холодний відчайдушний погляд, скривлене обличчя, на якому немає і сліду від захоплення. Той німець, той клятий німець, якого Гриша помітив ще вдень. Він уже підвівся з-за столу в холі. На столі чарка чогось спиртного і чашка кави, недоїдене тістечко. Німець прямує до проходу. Я не бачу його рук, лише голову, лише обличчя та погляд, які не віщують нічого доброго. Вичікую, сподіваюся, що це просто помилка, збіг обставин, але німець наполегливо, подекуди навіть грубо, пробивається крізь натовп. Тоді я рушаю йому назустріч. Але переді мною стає швейцар, він відштовхує всіх витріщак, і я для нього один із них. У мене немає часу щось пояснювати, бо німець уже поруч, і нарешті я бачу такий знайомий рух, яким витягають пістолет з-під піджака. Я зробив би це швидше, але німець у натовпі, не можу стріляти, бо можу влучити в інших. Не дати вистрелити йому. Я кидаюсь під руку швейцару, він не очікує такого маневру, ловить повітря, я кидаюся до німця, коли хтось чіпляє мене парасолькою, і я гепаюся. Швейцар кидається за мною, з підлоги я бачу в руках у німця букет, звичайний букет, під яким чорніє дуло пістолета! Ще мить, і Анастасія вийде на лінію вогню. Я стрибаю з підлоги, вилітаю якраз перед пістолетом, постріл. Щось гаряче б’є мене в груди, ще постріл і ще, крики. Люди розбігаються від німця, той розлючено дивиться на мене, стріляє ще, стріляє впритул! Я дивуюся, що досі живий, вихоплюю свій револьвер і стріляю у німця. Точно в голову. Він падає. Я озираюся до Анастасії. Вона перелякана, але ціла, на білій сукні жодних слідів крові. Як не дивно, на моєму піджаку теж! Але ж німець стріляв з відстані у крок!

— Слава Івану Карповичу Підіпригорі! Він врятував пані Анастасію! — чую я Гришин крик. Він підбігає, хапає Кольцову, хапає мене і тягне до сходів. — Викличте поліцію! Слава Івану Карповичу Підіпригорі!

Я нічого не розумію, я мусив бути мертвим, німець стріляв упритул чотири рази і не міг промазати! Як не промазав я! Але німець залишився лежати в калюжці власної крові, а я біг сходами. На поверх до номера Анастасії. Гриша заштовхнув її всередину, ми з ним залишилися у коридорі.

— Я зараз тікаю, не хочу зустрічатися з поліцією! — Гриша збуджений і веселий. — Ну що, я віддав вам борг, Іване Карповичу?

— Чому я живий?

— Ви ж наказали подивитися номер, я й подивився. Там був заряджений браунінг. Ну, думаю, від німця всього можна чекати, то я набої забрав. Тут неподалік зброярня, купив холостих, ледь устиг зарядити. Як виявилося, недарма!

— Я зарядив його браунінг холостими набоями.

— Що?

— А як мені поліції пояснювати, що кулі мене не брали?

— Ну, тут уже, Іване Карповичу, не знаю. Вам із поліцією легше спілкуватися, вже щось вигадаєте. І ось браунінг німця, ось бойові набої. Зарядіть. А я побіг! Дуже радий був зустрічі з найкращим сищиком імперії!

Потиснув мені руку й потупотів до сходів чорного входу. Я забіг до номера, побачив там Анастасію в істериці. Налила собі великий келих коньяку і хотіла пити. Келих забрав, дав ляпаса.

— Заспокойся! Ти жива, я тебе врятував!

— Але вони не відступлять!

— Я теж! У тебе є ножиці?

— Для чого?

— Треба! І без істерики!

До приходу поліції я встиг зробити чотири дірки у піджаку, більш-менш схожі на кульові. Забрав із браунінга холості набої і зарядив бойовими. Анастасії наказав мовчати.

— Якщо поліція буде щось питати, кажи, що з переляку нічого не запам’ятала.

— Так я і не запам’ятала!

— Молодець.

Далі у двері постукали. Прибув сам поліцмейстер Києва, якому я доповів про те, що випадково став свідком спроби замаху і як міг намагався протидіяти.

— Просто пощастило, що вдяг під піджак панцир, який і вберіг від куль, хоч нападник і стріляв упритул. Тільки піджак пошкодив, — я просунув пальці в дірки. — Вимушений був сам застосувати зброю.

Що цікаво, цій зухвалій брехні повірили. Просили показати панцир, але я сказав, що віддав у ремонт. І все. Більше не питали. Взагалі поліцмейстер був якийсь приголомшений, наче аж переляканий.

— У чому справа? — поцікавився я.

— У нападника знайшли німецький паспорт і перепустку до двору його величності. Справжню, ми перевіряли, — ошелешено сказав поліцмейстер. Потім злякався, що сказав зайвого, і втік.

— Господи, а до чого тут двір? Мене хотів убити хтось із великих князів? — злякалася пані Анастасія.

— Ні, це просто провокація, не хвилюйся, — заспокоював я, коли мене покликали слідчі з поліції.

Коли я спустився до холу готелю, то мене зустріли оплесками і вигуками: «Іван Карпович — справжній руський богатир!» Мене аж хотіли на руках гойдати, ледь відбився, попросив поліцію взяти під охорону номер пані Анастасії. Далі відповідав на запитання слідчих. Між тим натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.

Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.

— Не можу, в мене є деякі справи.

— Ваню, ні, я не відпущу тебе!

— Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?

— Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.

— Боятися немає чого. Вбивця мертвий.

— Цей — так, але можуть бути й інші.

— Ні, бо...

— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.

— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.

— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

— Кого?

— Ну, щоб ерекція була.

— Це ще що таке?

— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.

— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.

— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.

— О, ти ще тут?

— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

— Що треба? — ані миті не вагався босяк.

— Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

— Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, — пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

— Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? — спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

— Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

— Ми будемо тихо-тихо! — пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.

— Розповідай, Анатолю, все як є розповідай.

— Іване Карповичу, я нічого не знаю, я...

Часу в мене було небагато, то довелося діяти швидко і грубо. Двічі вдарив, потім поклав у ножиці фалангу мізинця лівої руки. Пообіцяв відрізати по фаланзі, поки все не розповість. Я б відрізав, чесне слово, відрізав би. Анатоль це відчув і все розповів, після чого слізно попросив убити себе за зраду справи революції. Плакав. Я стояв ошелешений від почутого, бо ж не чекав такої халепи.

— Але це ж лише кіно, як воно може так подіяти? — спитав у нього.

— Кіно — велике мистецтво, за ним майбутнє. І це велике мистецтво в руках генія. Врятуйте його, я вас прошу, Іване Карповичу. Врятуйте. Цей Плумпе, він як Пушкін від кінематографа. Геній, не можна допустити, щоб його вбили чи посадили до тюрми.

— Але він таке замислив!

— Він просто захопився можливостями кіно. Можливостями більшими, аніж у всіх інших видів мистецтва. Кіно — дорога справа, то Плумпе погодився б працювати будь-де і на будь-кого, лишень би мати можливість втілити в життя свої задумки. Він нічого не має проти Росії...

— Але він погодився зруйнувати її на гроші кайзера!

— Не зруйнувати, а врятувати від ярма монархії! Революція очистить нашу Батьківщину від рудиментів минулого і принесе нам світле майбутнє всесвітнього братерства! І внесок Плумпе у це буде неоціненний!

— Він перш за все німець і хоче допомогти своїм виграти війну!

— Він геній, а генії не мають національності! Прошу, врятуйте його! Вбийте мене, бо я зрадив справі революції! Господи, люди йшли заради неї на ешафот, а я злякався ножиць! Вбийте мене, Іване Карповичу, вби...

Я запхав йому у рота кляп, перевірив мотузки на руках та ногах, наказав сидіти тихенько.

Потім піднявся нагору, де Гриша досі порався з покоївкою. Довелось трохи відволікти.

— Побудь тут деякий час. Подивишся за цим, що у підвалі, хай там посидить. Кажи всім, що ти двірник. Якщо будуть питати за цього типа, скажи, що вночі набрався і питав, де тут поблизу бордель.

— Все так і зроблю, Іване Карповичу. А грішми не допоможете?

— Ось, тримай двадцять. Увечері ще півсотні. Відпочивай. І той, тут є телефон?

— Ну звісно є, це ж пристойний пансіон! — втрутилася у розмову покоївка.

— І дуже гостинний. Скажіть номер, — я записав і з тим пішов.

Вже був ранок, але контора військової контррозвідки була ще зачинена. Довелося почекати, поки не побачив ротмістра Ступіна, що виходив з авто. Він здивувався, побачивши мене. Аж трохи злякався, як мені здалося.

— Іване Карповичу? Начуваний про ваші подвиги в порятунку зірки кінематографа!

— Ми можемо поговорити?

— Щось важливе?

— Надзвичайно.

Він придивляється до мене, я бачу його хвилювання, якесь дивне хвилювання. Потім киває.

— Добре, побалакаємо. Тут є поруч ресторан.

— Зараз рано для ресторанів.

— Для нас відчинять. Ми там завжди проводимо зустрічі.

Ресторан справді поруч, нам відчиняють, відводять до окремої кімнати, обіцяють швидко зробити чай та бутерброди.

— Слухаю вас, — каже ротмістр, і я починаю. Чим далі говорю, тим більше змінюється вираз його обличчя. Здивування, недовіра, розгубленість, майже переляк. Він нічого не запитує, просто слухає. Мовчить навіть коли замовк і я.

— Я закінчив, — кажу йому.

Він крутить головою. Мовчить далі. У нього розгубленість на обличчі.

— Треба діяти, терміново! — кажу я.

— А що ми можемо зробити? Машина вже запущена «Вбити варвара» вийде сьогодні по всьому заходу імперії! Під патронатом самого государя!

— Цього не можна допустити!

— Слухайте, Іване Карповичу, ви, звісно, найкращий сищик імперії, але ж за цим кіно стоять найвпливовіші люди країни! Уряд, генштаб, двір государя!

— Але ви ж підозрювали, що це справа німців!

— Підозрювали, але підозри на стіл керівництву не покладеш. А доказів нами знайдено не було. Потім виявилося, що там ще есдеми причетні, і справу передали до охоронного відділення. Воно тепер займається, це ж ваша колишня контора, туди і звертайтеся.

Я дивлюся на нього. Я всякого чекав, але не такого.

— Ви розумієте, що поставлено на карту? — підвищую я голос — Ідеться про захоплення імперії ворогом! Принаймні значної частини імперії! І це напередодні війни! Може, ви ще запропонуєте мені доповідну написати і чекати відповіді? Часу немає, вже сьогодні увечері буде пізно!

— А якщо ви помиляєтеся? Так, ви найкращий сищик імперії, але ж усе одно людина! Якщо ви помиляєтеся, що тоді? Га?

— Добре, давайте так, перший сеанс для керівництва Київського військового округу і губернії буде сьогодні о другій. Після цього військова цензура мусить дати дозвіл на показ фільму по всіх західних губерніях. Плівки вже розвезені по гарнізонах, усі з нетерпінням чекають. О шостій почнеться показ. Сьогодні два сеанси виключно для військових, завтра зранку два теж для них, потім почнуть запускати і цивільних. Так ось, треба зробити так, щоб ми могли зупинити показ. Усюди. Підготуйте це, але так, щоб ніхто нічого не знав. Бо вороги можуть змінити свій план і завдати удару першими!

— Слухайте, Іване Карповичу, я лише ротмістр. Я не можу вирішувати такі питання. Мені треба доповісти керівництву.

— Звісно. Тільки нагадую про час і про те, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати, що у військової контррозвідки з’явилися якісь підозри.

— Будь ласка, залишайтеся тут. Я побіг доповідати.

Ротмістр вискочив із кімнати. Я трохи вичекав, а потім вискочив і сам. Не те щоб я не довіряв йому, але небезпека операції, про яку я дізнався, вимагала від мене надзвичайної обережності. Я не мав права припуститися жодної помилки. Ротмістр швиденько почимчикував до своєї контори, тільки от чомусь кілька разів озирався. Наче боявся, що слідкувати за ним будуть. Це мені видалося дивним. Я вже був на іншому боці вулиці й обережно вів Ступіна. Ось він забіг у контору, я став так, щоб мене з вікон важко було помітити. Приготувався чекати, але ротмістр вибіг уже за кілька хвилин. Якось він занадто швидко доповів керівництву. І вибіг не сам, а з поручиком Назаровим. Щось говорив йому, поплескав долонею по кобурі його револьвера, потім зупинив візника, ще раз озирнувся навколо. Диви, який обережний. Потім сказав щось візнику, мабуть, пообіцяв добре заплатити, бо той нагнав коней, наче на пожежу. Я здогадувався, куди поїхав ротмістр, то забіг у дорогу крамницю поруч, де побачив телефон у вітрині. Хоч би працював, а то у Ромнах зараз частенько ставили просто сам апарат, для порядку, але не підключали дроти, щоб не платити.

— Телефон працює? — спитав у пихатого прикажчика, який так скривився, наче щавлю пучок зжував, уже відкрив рота, щоб нагнати мене подалі. Довелося зняти кашкет і дозволити себе впізнати.

— Господи, ви — Іван Карпович Підіпригора? Яка честь! Що бажаєте? Найкращі тканини! — прикажчик аж за серце схопився.

— Мені потрібен телефон. Справа державного значення!

— Ось телефон! Нещодавно встановили! — він провів мене до апарата і залишився поруч. Я подивився до нього.

— Справа секретна, якщо хочете послухати, то залишайтеся, але потім до вас можуть виникнути питання в охоронного відділення.

— Ні, ні, цього не треба!

Прикажчик утік в іншу частину магазину, а я зняв слухавку й попросив з’єднати з пансіоном. Довго не підходили, аж нарешті відповіла покоївка. Судячи з її медового голосу, з Гришею в них усе було добре. Попросив покликати його.

— У апарата! — сказав він так впевнено, наче все життя по телефону розмовляв.

— Гришо, зараз до тебе прискочить один офіцерик. З військової контррозвідки. Зустрінь його і доправ у підвал, тільки тихо, — він важко задихав у слухавку, мабуть, сумнівався. — Я розумію, що прохання моє дивне, але зроби так, як я кажу. Всю відповідальність беру на себе.

— Сотня зверху, — нарешті каже він.

— П’ятдесят, легка робота, — я торгуюся не тому, що бережу гроші, а щоб заспокоїти Гришу, що справа справді вже не така небезпечна.

— Сімдесят.

— Ти живодер, Гришо, але домовилися.

Я кладу слухавку, даю автограф прикажчику, який дістав журнал зі свіжою оповідкою про мій кавказький полон. Сам поспішаю до ресторану. Сподіваюся, що поручик Назаров саме там. Ага, він якраз вибігає розгублений з кімнати. Мабуть, здивувався, що мене там немає.

— А де тут був один? — питає він у заспаного офіціанта.

— Пішов, — перелякано доповідає той.

— Куди? — дратується поручик.

— Не знаю.

— Дурню, де телефон?

— На першому поверсі.

Поручик біжить до сходів, і тут йому знову доводиться дивуватися, бо наштовхується на мене. Як я й очікував, револьвер він сховав у кобуру. Ну й правильно, не можна бігати зі зброєю поки що мирним містом Б’ю його в груди, він скрикує, вирячує очі, хапає ротом повітря. Я приставляю йому револьвер до голови.

— Рипнешся, пристрелю.

Веду його до кабінету, в якому сидів із ротмістром Там в’яжу руки та ноги, запихаю в рота кляп, потім замотую у великий килим Поручик тепер сповитий, наче немовля, тільки крекче. Виходжу, кличу метрдотеля. Даю йому двадцять рублів і наказую не тривожити мого товариша, що залишився в кабінеті.

— Буде зроблено! — обіцяє метрдотель і ховає гроші.

Я виходжу і поспішаю до контори військової контррозвідки Київського військового округу. Мене не пускають, але коли впізнають, то черговий офіцер зголошується відвести мене до начальника відділення. А той одразу приймає мене.

— Іване Карповичу, радий, що герой Отечества знайшов час до нас заглянути. Прошу, сідайте! Чув про ваш учорашній подвиг! Як ви помітили того німця? — питає мене полковник Клобуков.

— Пане полковнику, головний подвиг у мене сьогодні. Прошу надати мені десять хвилин для доповіді з надзвичайно важливої справи.

— А чому ви до нас прийшли, а не у свою колишню контору? — дивується полковник.

— Тому що це ваша справа Дозвольте почати.

— Ну, добре, розповідайте.

Я швидко доповідаю все, про що дізнався. Полковник спочатку зневажливо посміхається, а потім сидить ошелешений.

— І ви хочете, щоб я в це повірив? — нарешті питає мене.

— Так. Я розумію, що повірити в це важко, але зважте на кілька моментів. По-перше, як ви знаєте, я досить відома людина і добре заробляю на своїх оповідках. У мене хутір, земля, донька, мені є що втрачати. І я ж усе це втрачу в разі брехні. По-друге, ви нічим не ризикуєте. Якщо виявиться, що я брешу, то ви просто накажете арештувати мене за напад на двох ваших співробітників.

— Що?

— За моїми припущеннями, ротмістр Ступін та поручик Назаров — зрадники.

— Маячня! — дратується Клобуков.

— Пане полковнику! Якщо я помиляюся, то готовий відповісти. Але справа дуже важлива. Йдеться про безпеку імперії!

— Слухайте, та це ж лише кіно!

— Це значно небезпечніше, аніж просто забавка з рухомими картинками.

— Слухайте, Іване Карповичу, якщо чесно, то я мусив би наказати арештувати вас прямо зараз!

— Що ж, воля ваша, але ця помилка дорого обійдеться Отечеству.

Він дивиться на мене.

— Будь ласка, заплющіть очі й торкніться кінчика свого носа вказівним пальцем лівої руки, — несподівано вимагає полковник.

— Що? — дивуюся я.

— Зробіть це!

— Добре.

Я роблю. Він підходить і нюхає мене.

— Здається, ви тверезий.

— Так, я тверезий, і я не збожеволів. А ще в нас дуже мало часу.

Полковник замислюється.

— Мені треба сповістити командувача округу.

— Ні, бо він не повірить, а про ваше звернення може стати відомо нашим ворогам, і вони спробують діяти інакше. Ми мусимо зберігати таємницю.

— Але...

— Пане полковнику, ви нічим не ризикуєте. Ми їдемо на прем’єрний показ і просто спостерігаємо. Якщо все відбудеться так, як я побоююсь, то ви можете взяти собі лаври рятівника Отечества. Якщо ні, то у вас є чудовий цап-відбувайло у моїй особі. Мої і тільки мої життя та репутація поставлені на карту. Чи не так?

— Так, Іване Карповичу, так. Знаєте, я б, чесно кажучи, вам не повірив, але мій добрий знайомий генерал Суботін згадував вас із неабиякою повагою. То я ризикну вам повірити. Але я візьму з собою кількох офіцерів.

— Як вважаєте за потрібне, але я прошу, щоб вони до останнього не знали про те, куди ми їдемо і для чого. Також прошу підготувати терміновий план дій на випадок, якщо мої припущення підтвердяться.

— Обов’язково.

Полковник наполіг, щоб я залишався поруч із ним. Дозволив тільки зробити кілька телефонних дзвінків. Гриша повідомив, що офіцерика зустрів і тихенько доправив до підвалу так, що ніхто не помітив.

— А про першого гостя вже кілька разів питали. Трохи нервують, дивуються, що раніше так не вчиняв.

— Що вони зараз роблять?

— Так наче готуються їхати кудись. Обід їм привезли, а також чистий та випрасуваний одяг.

— Дивися за ними.

— Добре, Іване Карповичу.

Далі зателефонував пані Анастасії. Вона зажадала мене побачити, але я пояснив, що не можу вирватися.

— І той, пані Анастасіє, пропустіть прем’єру.

— Що?

— Скажи, що захворіла. Збреши що завгодно, але не їдь!

— Ваню, але ж...

— Стасю, послухай мене.

Вона дихає у слухавку.

— Щось сталося?

— Поки ні. Просто не їдь на прем’єру.

— Що ж, добре. Я не поїду. Скажу, що голова дуже болить.

— Дякую.

Ближче до обіду я, полковник Клобуков і ще четверо найкращих його співробітників поїхали до інституту шляхетних панянок. Усі офіцери були в цивільному і при зброї. Клобуков тримав у шкіряній теці план дій, який мусив бути введений у разі підтвердження моїх слів. Полковник мав квитки на перший закритий сеанс «Вбити варвара», то нас пропустили до інституту, що охоронявся, наче царський палац. Навколо вже зібрався натовп, який стримували кілька сотень козаків.

Ми зайшли всередину, але пішли не в зал, а в невеличку кімнату на другому поверсі, з якої я підслуховував розмову кінематографістів. Там усілися чекати. Офіцери почали скаржитися, що дуже б хотіли подивитися прем’єру «Вбити варвара», але полковник наказав припинити скиглення, тож далі сиділи мовчки. Лише час від часу дивилися на годинник Показ мав початися о другій, на нього запросили командування Київського військового округу, а також усіх його дивізій. Кількасот офіцерів, які вщент заповнили залу. Ми чули гучні оплески, мабуть, офіцери вимагали показу. А потім оркестр, що супроводжував показ, заграв тривожну музику. Почалося.

Десь за півгодини ми з полковником обережно вийшли. У фойє другого поверху було порожньо, всі були у залі. Я провів полковника до невеличкої кімнати з прожекторами. З неї можна було непомітно спостерігати і за тим, що на екрані, і за тим, що в залі. Сотні глядачів наче прикипіли до своїх стільців, дивилися на екран, де варвари якраз палили села і вбивали наших людей. Полковник захопився і вирячився на екран.

— Пане полковнику, не можна дивитися, — прошепотів я і потягнув його геть.

— Зачекай, ще трошки!

— Пане полковнику!

Мені довелося ледь не силою випихати його з кімнати. У фойє він аж кинувся на мене з кулаками, а потім зупинився, вкрай здивований.

— Що сталося? — він дивився на свої підняті кулаки. — Що таке?

— Це вплив того кіно. Не можна дивитися зовсім. Тепер ви вірите?

Він стояв і крутив головою.

— Про що зараз думаєте? Пане полковнику, про що зараз думаєте?

— Га? — він дивився на мене розгубленим поглядом.

— Щось погане про імператора? Про повстання?

Він киває.

— Господи, звідки ці думки? — він кривиться.

— Ви дивилися це кіно менше хвилини, і це вже у вас у голові. Розумієте, що буде в голові у тих, хто подивиться стрічку повністю?

— Але як це їм вдалося? — питає хрипко полковник.

— Це той німець вигадав, Плумпе. Через розраховану послідовність кадрів вклеюється кадр із закликом проти государя, з підбуренням до повстання. Глядачі не помічають кадра, але він впливає на їхню свідомість. Знову і знову, і таких кадрів у фільмі будуть сотні, якщо не тисячі. І ці кадри спрямовують ненависть і гнів глядачів, обурених картинами нападу ворогів, на государя і дім Романових. Ці кадри, наче цвяхи, вбивають у голови ненависть до імператора, підбурюють до повстання. Німці сподіваються, що показ кіно у всіх гарнізонах спричинить численні постання. Це виведе Росію з війни, бо замість німців доведеться воювати з власною армією. Це дасть змогу кайзеру спрямувати всі сили на Захід, розгромити Францію і стати господарем усієї Європи.

— А до чого тут есдеми?

— Вони розраховують, що повстання військових набуде форми революції. Що повстанцям вдасться похід на Петербург. До того ж, вони розраховують на допомогу німців, яким обіцяють віддати Царство Польське і прибалтійські губернії. Громадянська війна, вторгнення німців, мільйони біженців з окупованих територій — усе це мусить призвести до падіння дому Романових.

— Але німці просто захоплять Росію!

— Бунтівники сподіваються, що, захопивши владу в Росії, зможуть перекинути вогонь революції і на Австро-Угорщину, і на Німеччину. Такий у них план.

— Руки догори! — лунає голос, і я кривлюся від власної дурості. Це ж треба, залишитися балакати у порожньому коридорі! Ми ж навіть у кімнату не зайшли. — Руки! — наполягає Мефодій, той есдем, автор сценарію, що так люто ненавидів мене, мабуть, через ревнощі до пані Анастасії. Зараз він цілиться, і мені нічого не залишається, крім як підняти руки. Полковнику теж. Мефодій задоволено посміхається.

— А я недооцінював тебе, Іване Карповичу! Думав, якийсь блазень, дурник, потрібний царату, щоб притлумити класові протиріччя і зробити вигляд, наче в мужика є перспективи в імперії Романових. А ти виявився хитрим. Ти дізнався все в Анатоля, так? Я здогадувався, що він би навряд чи загуляв у такий момент. Ви його арештували, і він усе розповів? Слабак, я казав, що йому не можна довіряти. Бо він ставить кіно вище за революцію.

— Що ви збираєтеся робити? — питаю я навмисно гучно.

— Нічого, просто чекати. Раз ви не здогадалися завадити прем’єрі, то ви програли. І не треба кричати, в залі вас не почують, там зараз, якщо я не помиляюся, ґвалтують ту сучку. Ти заради неї приїхав, га, Ваню?

— Не смійте так називати пані Анастасію! — верещу я. А він сміється. Дарма, бо крик мій чують офіцери з кімнати, виглядають. Мефодій наставляє револьвер на них, а я вихоплюю свій. Мефодій намагається навести на мене, а я стріляю. Він теж встигає вистрелити, але я стрибаю вбік, а він падає з акуратною діркою в лобі. Ми прислухаємося. Показ у залі триває, здається, на постріли не звернули уваги.

— Полковнику, треба діяти і діяти терміново! — кажу Клобукову.

— За мною! — кричить він офіцерам і біжить.

Треба віддати належне, діяв він дуже швидко. Один із його офіцерів наказав поліції та козакам оточити інститут шляхетних панянок подвійним кільцем, щоб і відгородити від натовпу, і не випустити нікого. Інші помічники почали розсилати секретні телеграми в усі гарнізони західних губерній. Також був сповіщений Генштаб. Там спочатку відмовлялися вірити в те, що відбувається. Але коли кілька сотень вищих офіцерів армії та поліції в Києві почали співати «Інтернаціонал» і викрикувати бунтівні лозунги, то довелося. Інститут був узятий штурмом після жорстокого бою, в якому майже не було полонених. Офіцери, які ще кілька годин тому були віддані імперії та государю, тепер відчайдушно відстрілювалися, наче запеклі бунтівники. Коли бачили, що оточені, то пускали собі останню кулю у скроню чи кидалися з шаблею на вірну смерть. Так само чинили й солдати з кількох невеличких гарнізонів, куди наказ про заборону прем’єри «Вбити варвара» не дійшов. Там піднімалися повстання, які жорстоко придушувалися сусідніми частинами. Про ці події не повідомляли, а чутки розповідали про загони німецьких шпигунів, як намагаються організовувати заколота в тилу, щоб послабити війська перед неминучою війною.

За подальшим розвитком подій я слідкував з хутора, куди відбув майже одразу після невдалої прем’єри «Вбита варвара». Як мені відомо, головні заколотники, Луначарський, Плумпе та Бутурлін, змогли втекти. Анатоля я наказав Гриші відпустити сам. Бо ж Анатоль розповів про диявольський план у всіх подробицях і допоміг йому протидіяти. Гриші я дав ще сотню за хорошу роботу. З пані Анастасією не бачився, бо в неї й так було достатньо клопоту через участь у тому кіно. Влада вирішила повністю знищити всі копії «Вбита варвара», що й було зроблено. Публіці повідомили, що фільм допрацьовується, але наближалася справжня війна, а не кіношна, тож про стрічку швидко забули.

Так само забута про все домовилися й ми з полковником Клобуковим. Про мою участь у справі не згадували, я дав підписку про нерозголошення. Вже сам собі я присягнувся більше ніколи не мата справ із кіно, сидів на хуторі, де ми з графом активно дописували старі оповідки. Маєвський дедалі більше думав про роман, який принесе йому славу і висуне в перший ряд серйозних письменників імперії. Я ж займався поточними справами, інколи їздив у гості до Бахмача, де мені були завжди раді.

Військово-польова історія з умовно щасливим завершенням

сі чекали війни, тож мої оповідки вже не викликали такої зацікавленості, як раніше. Воно й добре, бо потік відвідувачів на хутір значно всох, граф узявся за фізичні вправи і тактичну підготовку з тим, щоб піти добровольцем, як тільки почнеться війна. Маєвський вважав, що саме війна допоможе йому написати великий роман, який його прославить. Моїми спогадами він більше не займався, згадував про них неохоче і давав зрозуміти, що не вважає їх справжньою літературою. Я теж не вважав, куди там мені, мужику, до літератури. Так, побрехеньки, щоб людям цікаво було почитати.

Оповідок ми зробили незлий запас, то тепер можна було деякий час не писати, і я зайнявся справами, які останнім часом закинув. Якраз був на ставках, які купив за порадою Єлизавети Павлівни. Там зміцнювали дамбу, і я дивився, щоб робили на совість, а не абияк. В обід поїхав на хутір і там біля воріт побачив бричку. Роменського візника, їх у місті небагато було, то всіх знав. Приїхав хтось, хоч нікого я не чекав.

Коли підійшов ближче, то дуже здивувався, бо побачив не абикого, а лікаря, якого колись звільнив із полону в барона Балтики під час пригод із поручиком Нестеровим Лікар сидів у бричці й куняв. З мого наказу без мене гостей у двір не пускали. Дрімав і візник, що привіз лікаря, але прокинувся, торкнувся свого пасажира. Той мене побачив і чомусь дуже зрадів.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — підбіг до мене тиснути руку. З ним була якась невеличка валізка, повна, аж боки повипиналися.

— Доброго дня, — я був здивований, і він це помітив.

— Впізнаєте? Я лікар Шиманський, ми з вами познайомилися...

— Впізнаю, впізнаю! — перервав я його, щоб зайвого при візнику не патякав, бо ж більшість їх на поліцію працюють, а роменська поліція мене не любить. — Прошу за мною.

Провів його у садок, де ми сіли за стіл в альтанці. Я попросив Уляну Гаврилівну зробити нам чаю. Лікар мовчав, поки вона не пішла.

— Іване Карповичу, я прибув до вас за дорученням у дуже важливій справі, — він зробив паузу, а я зобразив байдужість. — Ви, мабуть, здогадуєтеся, що я є членом одної організації, яка має на меті встановлення у нашій державі справедливого ладу.

— Що ви з бунтівників, я здогадуюся. Але не розумію, які у вас можуть бути справи до мене.

— Ми пропонуємо вам очолити організацію, яка стане легальним крилом нашої партії.

— Що? — чесно кажучи, він мене здивував.

— Іване Карповичу, наближається війна А війна — це час, коли влада слабшає. Згадайте Японську, тоді ми ледь не скинули царя. Зараз війна обіцяє бути значно важчою і не десь далеко, аж за Сибіром, а тут, поруч.

— Я прихильник правлячого дому і...

— Іване Карповичу, послухайте мене. Кілька хвилин, ознайомтесь із пропозицією, а потім уже вирішуйте. Будь ласка.

Я мовчу, він задоволено посміхається.

— Так ось, цілком можливо, що складеться ситуація, коли нинішня влада захитається. Так, зараз ми спостерігаємо патріотичне піднесення, усі тільки й говорять, що про розгром тевтонців, згадують Олександра Невського. Але німці й австріяки досить сильні, то цілком можливо, що блискавичної перемоги не буде. Війна може затягнутися. Великі втрати, порожня казна, невдоволення на місцях, економічна криза — все це боляче вдарить по авторитету влади, яка може впасти, ніби стигле яблуко. І тут важливо, у чиї руки влада впаде. Ми хочемо, щоб у наші. Ми сподіваємося, що в імперії нарешті відбудуться вільні вибори, і ми мусимо їх виграти. Для цього хочемо мати легальну та численну організацію з розгалуженою мережею по всій країні. І саме цю організацію ми пропонуємо очолити вам.

— Ні, — без жодного сумніву кажу я.

— Нагадую, що організація буде діяти виключно в межах закону. А вам ми пропонуємо двадцять тисяч як разовий платіж за вашу згоду і надалі по п’ять тисяч рублів щомісяця. Це ваша нагорода, на розбудову партії гроші будуть виділятися окремо.

— Ви що, почали друкувати рублі самотужки? — сміюся я.

— Повірте, у нас є гроші, — він ставить валізку на стіл, відкриває її. Я бачу тлусті пачки купюр. — Тут разовий платіж і сума за перші три місяці.

— Але чому я? — дивлюся на гроші, наче не можу від них відірватися.

— Бо ви дуже і дуже популярні в народі.

— Але це популярність блазня! Якісь анекдоти з моєю участю люди залюбки читають, але то ж так, забавки.

— Іване Карповичу, не прибідняйтеся. У вас величезний авторитет у народі. Люди, які читають про ваші пригоди, вважають вас справжнім героєм До того ж, ви їм соціально близькі.

— Який-який?

— Ви з мужиків, то ви для мужиків свій. Не просто свій, а такий свій, що досяг успіху. То вас послухаються. До того ж, ви вмієте запалювати людей. Ви ж змогли підняти на повстання забитих рабів у Паленій Буді. А як керували натовпом у Ромнах? Іване Карповичу, якби вибори проводилися зараз, ви б їх легко виграли, повірте мені.

— Я не хочу гратися з вогнем.

— Іване Карповичу, моя пропозиція безпечніша від більшості справ, за які ви бралися. Ви просто очолите легальну партію, виступите з кількома програмними матеріалами, цілком лояльними до влади. Кажу ще раз, наша мета — не роздмухувати революцію, це зробить війна і без нас. Тих, хто підніметься раніше, ніж треба, влада розчавить. Наша ж мета — мати сили для того, щоб ударити в той момент, коли влада захитається. Щоб обов’язково виграти. То ви нічим не ризикуєте. Зовсім.

— Мені добре і на хуторі...

— І добре! Вам не потрібно буде кудись переїздити. Живіть тут, займайтеся своїми справами, час від часу до вас будуть приїздити наші люди, щоб ознайомити з тими чи іншими заявами організації. І все! Здається, неважка робота за ті гроші, які ми пропонуємо.

— Ось це й підозріло.

— А в чому суть підозр? Ось гроші, ось наші умови.

— Стільки грошей просто так не платять.

— А ми й не платимо просто так. Ми платимо за ваше ім’я, авторитет, напрацьований роками. Якби влада була розумнішою, вона б чимдуж мусила бігти до вас, щоб залучити до лав своїх прихильників.

— Для чого? І так відомо, що я — стовп самодержавства.

— Іване Карповичу, давайте начистоту. Якщо ми готові платити за вашу прихильність, то влада — ні. Вона вважає, що ви мусите бути монархістом задарма. До того ж, — тут, я думаю, не відкрию великої таємниці: влада вас не любить. Ви для неї чужий, мужик, який замість того, щоб прислужувати та виконувати, почав свою гру, вибився у люди, став однією з найвідоміших осіб в імперії. Дуже багато впливових людей у владі вас просто ненавидять. І ось тепер подивіться на те, який вибір у вас є. Або задарма бути при владі, яка вас ненавидить, зневажає і тільки й мріє про те, щоб вдарити в спину, або за дуже хороші гроші дати можливість скористатися вашим ім’ям без будь-якого ризику. Мені здається, що вибір тут очевидний. Але вам вирішувати.

— Ні, — кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.

— Іване Карповичу, вам же це сподобалося.

— Гроші? Мені вистачає того, що я маю.

— Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?

— Не розумію, про що ви.

— Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші — велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.

Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.

— Геть звідси, — кажу йому.

— Чому, Іване Карповичу, чому?

Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.

— Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.

— Іване Карповичу! — він розгублений.

— Раз.

— Це безглуздя! — він у паніці.

— Два.

— Іване Карповичу! — він у відчаї.

— Три.

Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.

— Хто це такий? — питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.

— Шахрай, — я тягну далі.

— Вони чи зовсім подуріли? — дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.

Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.

— До Ромен, швидко! — наказую я.

Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.

— Поспішай! До поліцейського відділку! — кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. — Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!

Візник усе чує і перелякано озирається.

— Давай, давай! — кричу йому.

Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.

— Стій! — кричу візникові. Той зупиняє коней.

З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.

— Іване Карповичу, впізнаєте мене? — кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.

— Так, полковнику! — наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. —. Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.

Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.

— Ось його брудні тридцять срібняків, — викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. — Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! — я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. — Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!

— Генерале, — шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.

— Що?

— Генерале! Я вже два роки як генерал!

— О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?

— Заберіть його! — командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.

— А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.

— Якщо треба, — я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.

— Треба.

Ми йдемо від шляху доріжкою до мого хутора. Лише я та Штейнер. Він мовчить і я мовчу.

Генерал кахикає.

— Я думаю, ви розумієте, Іване Карповичу, що це була перевірка, — нарешті каже він.

— Що? — я вдаю, наче здивований.

— Цього лікарчука послав я, щоб перевірити вашу відданість правлячому дому.

— Перевірити? Для чого? Хіба я давав хоч один привід у цьому сумніватися? Хіба я не ризикував життям, рятуючи честь і гідність государя та його родини під час відомих вам подій?

Штейнер кусає собі губи, він у люті, але тримається.

— Я б не став перебільшувати вашу роль у тій операції.

— Проте я виконав усе, що мені доручалося, і зберіг усе в таємниці. А тепер мене починають перевіряти! Чому?

— Тому що готується нова операція.

— Що? — тут уже я справді дивуюся.

— Дуже важлива операція.

— Яка ще операція?

— Наше відомство курує процес створення партії для робітників та селян.

— Партії?

— Так. Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. І внутрішні вороги нашого Отечества намагатимуться скористатися тимчасовими труднощами, що можуть виникнути. Наше завдання — виграти в них боротьбу за душі нижніх верств населення. Для цього буде створена партія, куди увійдуть досить відомі в колі робітників та селян люди. А очолите її ви, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії і улюбленець мільйонів. Ви будете триматися на відстані від влади, вам дозволено буде виступати з критикою окремих її представників, головне ж — ви мусите утримувати простих людей від впадання у революційну оману.

— Ви пропонуєте те саме, що й той лікар.

— Так, те саме, але це пропонує влада у моїй особі.

— Цікаво, сума залишається тією самою?

— Ні. Але партія матиме свій бюджет, до того ж, ми розраховуємо на велике поширення її в народі, тож членські внески забезпечать вас грошима у ще більшому обсязі.

— Але ж я хохол, як я можу очолити всеросійську партію?

— Ви добре розмовляєте російською і популярні у великоруських губерніях, так само, як і в інших. До того ж, вас краще сприйматимуть національні меншини, ті самі поляки, жителі Кавказу чи Туркестану.

— Я все одно не розумію, для чого...

— Іване Карповичу, це пуста розмова. Не важливо, розумієте ви чи ні. Важливо, що ви мусите очолити цю партію. Наступного тижня починається інформаційна робота, у газетах з’являться статті про нову силу, а за місяць у Москві відбудуться установчі збори. Перед ними ви проведете ціле турне для залучення прихильників і...

— Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

— Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!

— Накази діють у армії або військових підрозділах, а я — цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

— Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! — він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

— Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, — відповідаю спокійно.

— Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

— Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава — річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

— Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? — питає генерал.

— Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

— Ти ще пожалкуєш про це!

— Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

— Я ж тебе зараз накажу арештувати!

— Спробуйте, — я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

— Я тебе на порохню зітру, мужик! — верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

— Краще не треба, — тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер — це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.

— Графе, що ви творите? Добре, що я вас знаю, а якби чужий хто, так і напад серцевий отримати можна. І що ви кричали?

— Це я німецькою вимагав від вас здатися. Бачите, як непомітно підкрався! За методом індіанців! На фронті буду німців як курчат у полон таскати!

— Графе, на фронті що хочете робіть, а тут кукурудзу, будь ласка, не толочіть мені.

Тільки прийшов на хутір, як перестріла мене Уляна Гаврилівна.

— Іване Карповичу, дозвольте мені з вами поговорити, — каже. Я аж озирнувся з подиву, чи немає кого чужих. Немає.

— Уляно Гаврилівно, відколи вам дозвіл потрібний, щоб зі мною побалакати?

— Просто справа важлива, — каже вона і мнеться на місці. Тут тільки помічаю, що розчервонілася вона, руки не знає де подіти. Хвилюється.

— Ну, як важлива, то ходімо до садка.

— Там Моніка грається. Давайте краще до хати.

— Добре, — пішов за Уляною Гаврилівною, а сам уже й не знаю, що думати. Такий сьогодні день, що будь-чого можна чекати.

Зайшли ми, Уляна Гаврилівна попросили мене сісти. Я сів, вона мовчить.

— Та кажіть уже, не лякайте, — прошу її.

— Я, той, Іване Карповичу, вирішила звільнитися.

— Що? — я аж отетерів, бо всякого чекав, але не такого. — Як?

— Прошу відпустити мене. Працювала я на вас сумлінно, правда ж?

— Та правда Але чому ви вирішили звільнитися? Невже хтось кращу платню запропонував? Так давайте обговоримо. Скільки?

— Ні, Іване Карповичу, не в грошах справа Невже ви думаєте, що от я від вас за гроші пішла б?

— А в чому тоді справа?

— Та той... — вона нітиться, але нітиться дивно, так наче з задоволенням.

— Що? — я вже аж підозрюю Штейнера та його людей, що вирішили вдарити з такого несподіваного боку і позбавити мене прислуги.

— Познайомилася я з чоловіком, — несподівано каже Уляна Гаврилівна, ще більше червоніє і з гордістю дивиться на мене. А мене наче мішком по голові вдарили. Блимаю очима і сказати нічого не можу.

— Будемо ми жити разом, як усі люди. Тому і йду від вас Дуже вам за все вдячна Сподіваюся, що не образитесь ви на мене.

— А що хоч за чоловік? — питаю я, бо жодних здогадок не маю. Адже живемо ми на хуторі самі, як хтось і приходить, то зі мною спілкується чи з графом. Навіть як у Ромни на закупи їдуть Уляна Гаврилівна, так завжди зі мною. — Де ви з ним познайомилися?

— Чоловік хороший, дуже. А познайомилися ми у цирку.

— Де?

— У цирку. Пам’ятаєте, два дні тому були ми в Ромнах. У вас якась зустріч була, а мені ви дозволили до цирку піти. Там виступав маестро Леоні, фокуси показував. У тому числі дива пам’яті, коли йому глядачі різні числа казали, а він запам’ятовував. По двадцять і більше. Потім спитали, чи може так хтось із глядачів робити, кілька людей спробували, але одразу заплуталися. А в мене ж знаєте пам’ять яка, то перевершила самого пана Леоні. А після виступу до мене Федя підійшов, помічник Леоні. Сказав, що в захваті, запросив у цукерню. Тістечка там не дуже, але він найдорожчі купив, а ще квітів букет! Дуже пристойний чоловік. Ввічливий такий.

— І що, одразу одружитися запропонував?

— Ми вирішили не поспішати.

— Але ж звільнитися ви поспішаєте.

— Бо цирк Феді завтра їде з Ромен.

— Уляно Гаврилівно, так похапцем справи не робляться, бо... — кажу я, а вона починає плакати. Тихенько так, стоїть похнюпившись і трясе головою, схожа на маленьке ображене пташеня. — Уляно Гаврилівно, ну чого ви?

— Іване Карповичу, прошу, не псуйте мені життя.

— Та я не псую, я як краще вам хочу!

— Відпустіть мене, Іване Карповичу, благаю, відпустіть. Кохання людині, може, один раз у житті дається. І ви це знаєте, бо он досі за матір’ю Моніки сумуєте. Благаю вас, Іване Карповичу! Невже я не заслужила хоч дещиці щастя?

Стоїть і плаче. Що тут зробиш? Проти сліз жіночих я безсилий. І хоч підозрював, що нечисте щось тут, але кохання — така хвороба, що краще дати нею перехворіти, аніж потім буде мене Уляна Гаврилівна все життя лаяти, що щастя її позбавив.

— Що ж, Уляно Гаврилівно. Хоч прохання ваше для мене досить несподіване, а також дуже вже термінове і незручне, але відмовити вам я не можу.

Тут вона аж на місці підстрибнула і розквітла від радощів.

— Дякую, Іване Карповичу, дякую! — підбігла і давай руки цілувати.

— Припиніть! Припиніть! Заспокойтеся, Уляно Гаврилівно. Бачу, що зараз усе одно ви мене не почуєте, то не буду вас попереджати щодо того, що Федя ваш може виявитися шахраєм.

— Ні, ні, він не такий! Він хороший! Ми ще трохи з цирком поїздимо, а потім хату собі купимо і заживемо!

— У Феді гроші на хату є? — сумніваюся я.

— Ні, в мене! Ви ж казали, що всю платню мою на рахунок у банку кладете, так же, Іване Карповичу?

— І Федя про той рахунок уже знає?

— Звісно, я йому все-все розповіла, він такий хороший! — стоїть вона щаслива та закохана. Я було хотів їй очі відкрити, що Федя той виключно грошима її зацікавився, а сама вона йому не потрібна. Але не сказав, не зміг. Бо аж літала бідна Уляна Гаврилівна, на сьомому небі від щастя. Ну як їй можна було правду сказати? Скажу я і ворогом буду. Все одно не повірить вона зараз. Бо ж кохання — воно п’янить. А тут ще ж була Уляна Гаврилівна калікою, змирилася з тим, що по чужих хатах прислугою їй жити. Коли ось Федя цей щось наплів їй, а там і плести багато не треба було. Ну, нехай життя їй усе покаже, щоб ні на кого образ не було.

— То домовимося так, Уляно Гаврилівно. Грошей ваших я вам поки не віддам.

— Як? — аж лякається вона.

— Зачекайте, послухайте. Гроші ваші у банку, на депозитному рахунку, їх так просто не знімеш. То домовимося ми так: я вам буду щомісяця надсилати по двадцять рублів. А за рік отримаєте всю суму. Роблю так не з жадібності, а щоб Федя той усі гроші у вас не виманив.

— Він не такий! Ні! Він добрий!

— Якщо добрий, то за грошима не бігатиме. Якщо у вас ціле життя попереду, то можна і почекати рік. Так?

— А ви ж віддасте, потім?

— Уляно Гаврилівно, скільки ми у моїй хаті прожили? Не один рік. Бувало так, що хоч вам, хоч комусь іншому обіцяв я щось і не виконав? Хоч раз чули ви, що комусь я не заплатив?

— Ні, Іване Карповичу, не було такого.

— То й не ображайте мене підозрами. Отже, гроші вам надсилатиму, а за рік і всю суму віддам з відсотками. А натомість прошу вас виконати одне моє прохання.

— Яке?

— Сповіщайте мене про те, як ваші справи.

— Як же я сповіщу, коли неписьменна я? — бідкається Уляна Гаврилівна, — Скільки ви не билися, а так грамоті й не навчили.

— Ви неписьменна, а Федя ж, мабуть, писати вміє.

— Вміє, вміє! І писати, і читати!

— То ви йому кажіть, а він нехай записує, як ото граф за мною. І раз на тиждень лист мені надсилайте. Добре?

— Добре, Іване Карповичу, так і зроблю.

— І от він лист напише, а ви на листі квітку намалюйте. Ото як ви на тістечках виводите. Добре у вас вони вдаються.

— Квітку? Яку?

— Якщо добре у вас справи, то нехай конвалію, а якщо погано, то — айстри.

— Не буде погано, Іване Карповичу, не буде! Тільки конвалії малюватиму! Побігла речі збирати!

І побігла За кілька годин відвіз я її у Ромни, поспілкувався з тим Федею. Мені він не сподобався, підозріло якось виглядав. А ще більше підозріло, що молодий, здоровий, а калічку вподобав. Тільки Уляну Гаврилівну було не переконати, то перехрестив я її, пошепки нагадав про квіти і побажав щасливої дороги. З тим поїхав цирк і моя Уляна Гаврилівна. Залишилися на хуторі я та Моніка, бо граф теж відбув, записався у добровольці і поїхав на підготовку кудись під Київ. Довелося мені вчитися готувати, і прати, і шити. Абикого у прислугу брати не хотілося, а такої, як Уляна Гаврилівна, знайти не міг. Якось жили.

Листи від Уляни Гаврилівни надходили вчасно, бо я Федю попередив, що не буде листів — не буде грошей. Три листи з конвалією прийшло, спочатку з букетами цілими, а потім з одною. Четвертий і зовсім з айстрами. Зрозумів, що настав час допомагати моїй бідній кухарці. Але одразу поїхати не міг, треба було владнати всі мої справи на хуторі. Дав телеграму до Бахмача, почекав, коли приїде Єлизавета Павлівна, яка погодилася допомогти, подивитися за Монікою та хутором під час моєї відсутності. Трохи не по собі було мені жінок самих залишати, але треба було Уляну Гаврилівну рятувати. Тим більше, що останній лист прийшов від неї взагалі без квітів, а лише з проханням збільшити виплати. Згідно зі штемпелем, лист був відправлений з Рязані, туди я і поїхав. Але цирк уже звідти повіявся кудись.

Довелося трохи поїздити імперією, аж поки я не наздогнав цирк у Воронежі. Хотів просто забрати Уляну Гаврилівну і поїхати, але виявилося, що її з цирком немає. Федя був, онде виступав на сцені підручним фокусника Леоні, а Уляни Гаврилівни не було.

— А де вона ділася? Жіночка така маленька, що з Федею була? — спитав я у одного з циркових, велетня, що готувався до номеру з гирями.

— А Федька її продав, — велетень розминався, то не помітив, як змінилося моє обличчя.

— Що? Кому продав?

— А якомусь глядачу. Вона ж виступала. «Уля — диво пам’яті» номер називався. Дивно, мала така, каліка, а скільки могла запам’ятати, — велетень розігрівав м’язи, бавився з великою металевою кулею. — Після виступу прийшов один, відвалив одразу три сотні, сказав, що йому та баба потрібна. Федька і продав. Потім хвалився, що і тут гроші узяв, і за неї ще буде отримувати.

Я ледь дочекався, поки Федя зійде зі сцени. Тільки зайшов він за завісу, як одразу отримав в обличчя. Хотілося мені вдарити його сильніше, але стримався, бо мусив він ще дещо розповісти. Циркові спочатку хотіли Федю відбивати, але я їм показав револьвер.

— Хлопці, не лізьте. У мене до цього ракла своя справа. Вбивати не буду, поговорю і залишу, хіба що зубів трохи виб’ю, може, вухо відріжу.

Хлопці подивилися і відійшли. Я узяв Федю за волосся і поволік за собою. Зайшли за циркові вози, там я ще трохи приклався, а потім спитав про Улю. Федя тремтів весь, аж заїкатися почав, так злякався.

— Кажи, кому безневинну каліку продав!

— Не знаю я того чоловіка! Не знаю! Він після виступу прийшов і сказав, що вона йому потрібна. Одвалив три сотні мені і три сотні директору цирку.

— Навіщо вона йому?

— Не казав.

— А ти і не питав?

— Не питав. Не питав! Не вбивайте мене, будь ласка! Не вбивайте!

— Не буду, тільки оце пальці тобі по одному відстрелю, — приставив йому руки револьвер. Ще трохи полякав, але бачу, що таки не знає.

— Що вам потрібно? — це підійшов чолов’яга якийсь. Так розумію, що директор цирку. За ним троє борців і велетень з гирями. А ще дресирувальник тримає пардуса на ланцюгу.

— Кому ви продали карлицю?

— Не знаю я ніякої карлиці. Йдіть геть! — каже він дещо зверхньо. Я дістаю револьвер і цілюся йому в лоба.

— Слухай, я зараз у дуже поганому гуморі. То не дратуй мене. Кому ви її продали?

— Я не знаю, вперше бачив. Якийсь чоловік, — директор зблід і вже не такий впевнений, як був.

— Краще було б згадати, — кажу йому, а він починає придивлятися до мене.

— А звідки я вас знаю?

— З журналів. Я — Іван Карпович Підіпригора.

— Що, Іван Карпович! Та що ж ви раніше не сказали! Прошу в мій кабінет!

У директора виявися окремий будиночок на колесах. Там він пригостив мене коньяком і розповів, що знав.

— Той чоловік, я його не знаю. Але у цирк він прийшов разом зі Стьопою Карманом. Це такий дрібний картярський шулер із Москви. Він може знати його, принаймні з ним крутився. Ви вже вибачте, Іване Карповичу, що так вийшло. Якби я знав, що то ваша куховарка, я б Феді заборонив її брати, ще в Ромнах. Чесне слово, не знав!

Коли я йшов, директор ще спробував запхати мені в руки конверт із грошима. Хвилювався, що я погано згадаю його цирк у своїй оповідці, і глядачі припинять ходити. Конверт я взяв, не для себе, а для Уляни Гаврилівни, якій ці покидьки заборгували багацько. Поїхав до Москви, там з’ясувалося, що Стьопу Кармана нещодавно зарізали на Хитрівці, де він заробляв тим, що дурив у карти гостей Москви. Я вже почав нервувати, що втратив слід, але один із хитрівських босяків згадав знайомого Кармана, що купив собі карлицю.

— Отаке мале, а все пам’ятає!

Виявилося, що того знайомого звуть Поляк, він нещодавно повернувся з тюрми, де сидів за азартні ігри. Навіщо йому знадобилася Уляна Гаврилівна, ніхто не знав.

— Мабуть, для гри, бо більше Поляк нічого не вміє, — казали мені босяки, які його знали.

Я почав шукати того Поляка, та виявилося, що його останнім часом не бачили. Довелося витратити майже всі гроші, що видав мені директор цирку, поки я дізнався, що останнім часом Поляк крутився на Остоженці, де працювало одразу кілька підпільних казино. Раніше поліція строго за цим слідкувала, бо ж азартні ігри були заборонені. Але зараз усіх хвилювала війна, що ось-ось мусила початися, то казино не чіпали. Звісно, свою справу робили і хабарі.

— Тільки у те казино просто так не потрапиш. Туди тільки тузам вхід! Сто рублів лише за прохідний квиток! І платять, ціла черга там! — розповідали мені босяки, які любили побалакати, що от би до тої черги добратися і перевірити кишені, це б скільки грошви можна було б зняти.

Я казино знайшов, цілий день ходив навколо, сподівався, що Поляк вийде, але не виходив він. Та й взагалі мало хто виходив із великого п’ятиповерхового будинку з голими кам’яними чоловіками під дахом чи заходив у нього. І ще дивно, що вікна першого і другого поверху були закладені цеглою.

Довелося порозпитувати. Дізнався, що гравці приїздять до казино не на день і не на два, а мінімум на тиждень. Грають у казино, розташованому в підвальному поверсі, сплять у номерах на першому і другому. Просто так всередину не пускають, потрібна рекомендація членів клубу. Але невже казино не зацікавить сибірський фабрикант, що вибив у столиці велике замовлення, зараз повертається додому і вирішив трохи спустити жирку в Москві? Я приїхав на дорогому авто, був одягнений у розкішний костюм, оренда якого коштувала як костюм звичайний. Охорона спробувала мені пояснювати, що тільки для членів клубу, я сунув півсотні, потім заплатив сотню за прохід і опинився всередині. Там було людно, найкращі люди Москви, багато офіцерів, які хотіли награтися перед війною, а ще більше тилових щурів, яким військові замовлення робили кишені заважкими. Оркестр, дівки, пиятика, кілька столів із рулеткою, навколо яких юрбилися гравці. Я обдивився все уважно, Уляни Гаврилівни видно не було. Вирішив почекати.

Встиг спустити півсотні — й це ж грав потроху, коли побачив чоловіка у смокінгу і з моноклем Подумав, що якийсь аристократ, що добиває залишки дідівських статків. Коли побачив, що за ним ішла Уляна Гаврилівна На ланцюжку, наче собачка! Мене аж заціпило, відвернувся, пара пройшла поруч. Уляна Гаврилівна мене не впізнала, бо я був із бородою і в окулярах. Сама вона виглядала сумною, очі були червоні, мабуть, плакала.

— О, сам граф прибув, зі своєю мавпочкою, — зашепотіли в натовпі.

Це був Поляк, я його нарешті впізнав, бо ж дивився фотографії з поліцейського архіву. Але тепер він виглядав геть інакше і, здається, теж видавав себе не за того, ким був.

— Хто це такий? — спитав я у тих гравців, чиї фінансові справи примушували не так грати, як давитися навколо.

— Граф Маєвський, співавтор знаменитого Івана Карповича Підіпригори. Прогулює аванс за книгу. Вже програв тисяч сім і спокійний, хоч би що! Знову гратиме! — пояснив один з гравців. Я тільки головою закрутив, бо не міг не оцінити гумор Поляка, який вирішив використовувати не тільки мою кухарку, але й ім’я мого товариша.

— А хто це з ним? — удавав я здивування.

— Та калічка якась. Граф її з собою завжди тягає, каже, що вона успіх приносить. Та тільки де там Вже он скільки програв.

— А хороші зараз аванси за книжки. Оно скільки просадив і ще є!

— Цікаво, чи сам Іван Карпович знає про це?

Ну, і пішли язиками чесати, я ж дивився за Поляком, який підійшов до рулетки, і гравці перед ним розступилися. Підійшли служники казино, принесли йому стілець і ще один високий для Уляни Гаврилівни. А потім тацю з фішками.

— Диви, тисяч п’ять, не менше! — зашепотіли гравці, а Поляк зробив першу ставку. Програв, так само другу і третю, а четверта виграла. Потім ще дві програв і знову виграв. І так воно пішло, що невдовзі вже таця його була повна фішок.

— Пішла пруха графу, так пішла! — шепотіли гравці. — Зараз круп’є змінять, щоб фарт збити.

І справді, невдовзі круп’є замінили, і крутити рулетку почав інший. Але Поляк продовжував вигравати. Робив це красиво, сидів такий, наче байдужий. Йому приносили шампань за рахунок закладу, та він не пив. Ставив без жодної емоції на обличчі і вигравав. Йому принесли другу тацю для фішок, а потім і третю. Ще раз змінили круп’є, Поляк знову вигравав, гру на цьому столі припинили, викликавши легке невдоволення гравців, яким цікаво було дивитися, як хтось карає казино.

— Прошу, перейдіть на інший стіл, — запропонували Поляку, і він перейшов разом з Уляною Гаврилівною. Всадив її поруч, щоб вона могла спостерігати за грою, почав робити ставки. Якщо раніше ставив по триста, то тепер ставив коли червінець, а коли два, не більше. Програвав, але попередній виграш був такий великий, що малими порціями його можна було програвати кілька днів. У натовпі гравців казали, що граф не тільки відіграв програні раніше гроші, але й зайшов у плюс десь тисяч на десять, як не більше. Спустив ще трохи, а потім підвівся і наказав принести обід у свій номер.

Пішов із казино. Я за ним Хотів перестріти офіціанта, що ніс їжу, але тих офіціантів виявилося аж четверо, з величезними тацями, вщерть заставленими тарілками. Той Поляк, здається, любив поїсти. Коли офіціанти пішли, я постукав у двері.

— Хто там? — спитав поляк.

— Подарунок від закладу! — збрехав я.

Він відчинив двері і отримав кулака. На жаль, я мусив діяти грубо, бо перед входом до казино мене обшукали і забрали револьвер. Такі тут були правила. Я зачинив двері, підняв Поляка з підлоги і всадив на крісло. На шум вийшла Уляна Гаврилівна. Коли впізнала мене, то знепритомніла.

— Сиди тихо! — наказав я Поляку, підняв Уляну Гаврилівну з килима, уклав на диван і порснув водою.

— Іване Карповичу! — сказала вона, опритомнівши, і заплакала.

— О, Іване Карповичу! — закивав головою Поляк, який нарешті отямився. — Я вас чекав, але, чесно кажучи, не думав, що ви прискочите так швидко! Невже те, що про вас пишуть у журналах, правда, і ви таки найкращий сищик імперії? Ні, тільки не в обличчя! — зарепетував він, коли побачив, що я замахнувся. Хотів ударити його, бо розлютився, побачивши нашийник на Уляні Гаврилівні. — Спитайте у неї, чи погано їй у мене жилося! Спитайте!

— Іване Карповичу, не треба, — прошепотіла моя кухарка, — Він мене не ображав, годував, одягав, до кіно водив, тільки додому не відпускав.

— Тобі пощастило, що ти не ображав її, — кажу Поляку. — Інакше зараз уже б збирав зуби з підлоги.

— Іване Карповичу, я, може, і злочинець, але не покидьок. А що ви збираєтеся робити зараз?

— Заберу Улю і поїду геть.

— Навіть не поцікавитесь, для чого вона мені потрібна?

— Щоб відволікати увагу від вас.

— Помиляєтесь, Іване Карповичу, зовсім не для того!

— А для чого?

— Я використовував феноменальні здібності її пам’яті.

— Що? Яким чином?

— Ну, як ви бачили, я грав на рулетці. Більшість гравців роблять ставки, керуючись не раціональними, а глибоко суб’єктивними думками. І, звісно, програють. Я ж роблю ставки виключно керуючись математичними розрахунками і виграю, як ви бачили. — Поляк кивнув на три таці з фішками, що їх принесли за ним.

— Сьогодні виграєте, а перед цим програвали. Так буває.

— Бо перед цим я спостерігав. Точніше спостерігала Уля, а я вже потім аналізував зібрану інформацію.

— Що вона спостерігала?

— Виграшні числа на конкретній рулетці. Три дні вона запам’ятовувала всі виграшні цифри, увечері я занотовував їх і аналізував.

— Хіба вони не випадкові?

— Іване Карповичу, абсолютна випадковість досяжна тільки Богу, а ми з вами люди, то маємо випадковість умовну. Яка підкоряється закономірностям, а отже, перестає бути випадковістю. Розумієте?

— Не дуже.

— Як би ви не регулювали рулетку, вона все одно не може видавати всі числа з однаковою ймовірністю. Одні можуть випадати частіше, інші — рідше. Звісно, що якщо ви гратимете десять разів, то нічого не помітите, а ось за кілька днів можна знайти тенденцію і використати її. Завдяки пам’яті Улі та моєму аналізу я побачив, що на цьому столі, де я сьогодні вигравав, кілька чисел з’являються з більшою ймовірністю, аніж інші. Можливо, якийсь дефект осі рулетки, але кулька частіше випадала саме на ці три цифри, аніж на інші. То мені треба було тільки ставити на них. Що я і робив, за півдня не тільки повернувши все, що програв раніше, але й вигравши цілком пристойну суму, якої вистачить для закриття моїх боргів.

— І що далі? За той стіл вас уже не пустять.

— Я буду досліджувати інший, виграю на ньому, а потім ми поїдемо, бо в цій справі не можна вигравати забагато.

— Бо не відпустять?

— Так. Тут досить жорсткі правила.

— Для чого ви мені все це розповідаєте? — мені це дуже підозріло.

— Для того, щоб запропонувати вам роботу, — він посміхається.

— Що? — посміхаюся і я. — Дрібний шахрай хоче найняти найкращого сищика імперії?

— Ні, на диво успішний гравець пропонує найкращому сищику імперії створити непереможний альянс.

— Кого?

— Іване Карповичу, коли я виграю десь тисяч двадцять, я піду звідси. Знаєте, гра у цих підпільних казино досить ризикована. Тут доводиться сподіватися лише на добру волю господарів. А вона не здається мені таким уже надійним фактором. То я волів би грати легально, у тих місцях, де азартні ігри дозволені.

— Це де?

— У Монте-Карло, Іване Карповичу, на Лазуровому узбережжі благословенної Франції. Саме туди я і хочу вас запросити.

— Навіщо вам я?

— Мені потрібна досвідчена і вміла людина, яка б займалася моєю безпекою. Власники казино будь-де не люблять зайд, які їх обчищають. То вони часто вдаються до не зовсім законних дій щодо успішних гравців. І тут у пригоді може стати ваш досвід і ваше вміння. Я буду забезпечувати виграші, ви — безпеку, наш тандем буде на рідкість успішним, я плататиму вам третину від усього, що зароблю.

— Я нікуди не поїду, в мене хутір.

— Іване Карповичу, ви ж розумна людина, розплющіть очі. Війна наближається, про це тільки й балакають. У цьому казино зараз або інтенданти, або фабриканти, що набили калитку на військових замовленнях.

— Мій хутір далеко від кордону.

— Іване Карповичу, війна — це така хвиля, яка накриває геть усіх. Неможливо залишитися сухим Почнеться призов, і ви потрапите на фронт.

— Я за віком уже навіть не в запасі.

— А хто на це буде дивитися? Досвід Японської війни свідчить, що втрати будуть величезні, і їх треба буде компенсувати. То призивати будуть усіх. Звісно, ви досить відома людина і маєте гроші, але це і ваш плюс, і ваш мінус водночас.

— Не розумію.

— Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.

— Що за маячня? Я — чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?

— Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.

— Хіба у Франції не буде війни?

— Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.

— Хто там буде грати під час війни?

— Будуть, ще й як будуть, бо війна — це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!

— Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.

— Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.

— Записуйте виграшні цифри.

— Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.

— Мені байдуже, що з вами буде.

— А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! — кричить він.

— Це що, погроза? — дратуюся я.

— Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете — повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.

— Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, — я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.

— Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?

— Як хочете.

Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.

— Дарма ви так, Іване Карповичу, моя пропозиція була виграшна.

— Не хочу мати справ із шахраями.

— Іване Карповичу, шахраї — це не найстрашніше, з ким можна зітнутися у житті.

— Можливо, але ви почули моє рішення.

Ось вийшла Уляна Гаврилівна з маленькою валізкою.

— Візьміть хоч фішок, обміняєте на гроші, — запропонував Поляк.

— Не треба, — я не вірив у щедрість шахраїв.

— Уля заробила, це для неї. — він узяв жменю фішок і дав Улі. — Іване Карповичу, якщо передумаєте, то я ще буду з тиждень у Москві.

— Не передумаю.

Я не повертався до нього спиною, бо не довіряв. А нападу зі спини не чекав. Тільки відчинив двері з номера, як на мене кинулося кілька міцних чоловіків. Уля закричала, її крик я чув уже з підлоги, а потім знепритомнів. Коли отямився, то виявилося, що я в номері Поляка, лежу на дивані. Зв’язаний. У сусідній кімнаті плакала Уляна Гаврилівна, просила мене не чіпати.

— О, бачу ви отямилися, — в поле мого зору вийшов Поляк. — Вибачте, що довелося викликати охорону, але не міг допустити, щоб ваша впертість зруйнувала мій чудовий план підкорення Європи. То довелося набрехати, що ви хотіли поцупити мою асистентку і частину виграшу. Фішки в кишені У лі це підтверджували. Дешевий, але дієвий фокус, і тепер ви в моїй владі.

— Що це значить?

— Ну, це ж нелегальне казино, то тут діють досить жорстокі закони. Наприклад, тут дуже не люблять крадіїв і шахраїв. Вбивають, щоб кінці у воду. Але я попросив залишите вас мені. Жменя фішок — і охорона радо пішла мені назустріч.

— І що далі?

— А далі я зроблю вам як краще, — він зловісно сміється і придивляється до мене. Потім уже не сміється. — Чорт забирай, а ви ж навіть не злякалися! Ви що, справді такий сміливий, га, Іване Карповичу? І такий правильний? Я ж розпитував Улю про вас Я не вірю в людей, в людей без вад. У кращому разі, є більш-менш пристойний фасад, а за ним бозна-що. У деяких і фасаду немає. Я думав, де ваша таємниця, слабке місце Але Уля не знала. Вона довірлива, навряд чи брехала б або не сказала, хоч я підпоював її солодким вином Та не допомогло, я не витягнув із неї зовсім нічого поганого про вас А вона ж довго жила з вами в одній хаті. Невже ви такий правильний? Вибачте за тавтологію, але бути таким правильним неправильно. І я це виправлю. Знаєте як? Мовчите? Образилися? Нічого, скоро все буде інакше. Можете сказати до побачення колишньому Івану Карповичу, бо скоро вітатиметеся з собою новим.

Поляк підходить до дивана, ще трошки, й тоді б я спробував вигнутися і дістати його ногами. Один потужний удар, потім добите і звільнитеся від мотузок. Непоганий план, але Поляк різко змінив напрямок. Узяв убік, обійшов диван і став за спинкою. Там я його ніяк не вдарю.

— А чого тебе зовуть Поляком? — питаю я не тому, що мені цікаво, а для того, щоб виграти час, вигадати якийсь новий план.

— Мій тато був поляком Шляхтич, його батьки мали великий маєток під Любліном, багато землі і справжній палац, живи не хочу. Але тато був романтиком, це ще гірше, аніж правильна людина. Ви хоч міцно стоїте на землі, а романтик легко захоплюється різними дурницями. Коли почалося польське постання, він, ще підліток, утік із дому і приєднався до бунтівників. Не жалів себе, ліз на кулі та шаблі, то швидко був поранений і відправлений додому. Поки вилікувався, повстання вже придушили. Можна було б дати хабарі, змовчати, але тато знову почав говорити про Польщу од моря до моря, був арештований і засланий до Сибіру. А маєток конфіскували в казну, потім подарували тим шляхтичам, які мали розум і говорили що треба, навіть у православ’я перейшли. Так тато опинився в Сибіру. Невдовзі почав листуватися з одною дівчиною з Брацлавщини, теж хворою на польську боротьбу. Та дівчина покинула батьківський будинок, приїхала до Сибіру, де вони з батьком і одружилися. Згодом з’явилися два моїх старших брати, а потім я. Батьки намагалися виховувати нас справжніми поляками, до семи років я не розмовляв російською, бо нас не випускали з хати, де розмовляли лише польською. А потім батько захворів. Дуже засумував після чергової відмови в дозволі повернутися до Польщі. Заслаб і помер. Після чого ми з братами вийшли з будинку й опинилися у новому, невідомому нам світі. Треба сказати, що там було те ще оточення: бунтівники та злодії. То мої брати стали революціонерами, а я обрав кримінальний шлях. Бо ніколи не вірив порожнім словам та ідеям, не підкріпленим готівкою. Я не хотів бути схожим на батька, який заради незрозумілих химер утратив усе. Світ злодіїв видавався мені логічним і правильним, то я зійшовся з найкращими його представниками. Через те, що деякий час розмовляв російською з акцентом, до мене і причепилося прізвисько Поляк.

— Але патріотом Польщі вас не назвеш?

— Я ціную реальні речі. Польщі немає і, здається, більше ніколи не буде. А ось гроші є, і їх можна спрямувати у свою кишеню. Реальний план. На жаль, ви не схотіли брати у ньому участь. Та впевнений, що тепер ваша думка зміниться.

— Це ще чому?

— Бо я звільню вас від ярма правильності. — Поляк несподівано штовхає диван, перевертає його, і я гепаюся на підлогу. Поляк стрибає на мене, перевертає на живіт і всідається зверху. — Спокійно, спокійно, не рипайся! Спокійно!

Я намагаюся скинути його, але це важко, тим більше Поляк став коліном на спину і притиснув.

— Не рипайся, дурню! — хрипить він, і я чую дивний тріск Намагаюся вириватися, пручаюся, тоді Поляк лається і замотує мене у килим Там вже я, наче сповита лялька, лише голова стирчить. — Ось так краще.

Він чимось зайнятий, потім показує мені шприц.

— Знаєш, що це? — питає, а я мовчу. — Це морфій. Він дасть тобі незабутні враження. Ти поки відпочинеш, а ми з Улею ще раз сходимо до зали. Потім я знову вколю тобі. Після третьою разу ти точно підсядеш, хоча дехто підсідає і з першою. Ну що, готовий до подорожі, яка змінить тебе?

— На мене чекають на вулиці, якщо я не вийду, то викличуть поліцію, — брешу я у відчайдушній спробі якось врятуватися.

— Нехай викликають, поліція обходить казино десятою дорогою, бо тут іноді грає сам губернатор. Все, Іване Карповичу, відпочивайте.

Я кручу головою, але Поляк притискає мене до підлоги, міцно тримає і коле у шию.

— Понеслася душа в рай. Коли ми з Улею повернемося, то розмовлятимемо вже з іншим Іваном Карповичем.

Я стискаю зуби, збираю волю в кулак, примушую себе бути сильним, а потім починається. Не хочу оповідати, що я відчув, скажу лише, що коли отямився, то в роті було повно зламаних зубів і крові. Я плювався ними, коли до номера повернулися Поляк із Уляною Гаврилівною. Вона скрикнула, шахрай зачинив її у ванній і підійшов до мене.

— Тьху, Іване Карповичу, як немовля погане, з килима вилізли. Господи, а це ще що за дурниці? — він гидливо, аж трохи перелякано подивився на мене. — Що це ви тут витворяли? Обличчя розбите, весь у крові. Іване Карповичу, що ви з собою зробили? Ви мусили побувати в раю, а виглядаєте так, наче з пекла вилізли.

Я посміхнувся і прошепотів скривавленими губами.

— Я переміг.

— Що? — Поляк нахилився.

— Переміг.

— Що? — він ще нахилився.

— Ось що.

Я схопив його за голову і повалив на підлогу. Він намагався вирватися, але я кілька разів ударив його.

— Не треба! Не треба! Здаюся! — хрипів Поляк і з жахом дивився на мої скривавлені руки. — А мотузки?

— Порвав. — я показав шматки мотузки.

— Але це неможливо!

— Можливо, — я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. — Тихо, не плач, збирайся.

— Що з вами зробили?

— Нічого, це я сам.

— Для чого?

— Треба було.

— Ваню, — вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.

— Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.

— Нас не випустять. Тут охорона.

— Випустять.

Я набрав води, вилив на Поляка Він ледь побачив мене, затремтів.

— Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!

— Я й сам вийду.

— Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!

— Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?

— Не треба, Іване Карповичу, не треба!

— Ще раз тебе вдарити?

— Ні, ні!

Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.

— Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!

— Не твоя справа.

Тягну його до дверей.

— Рипнешся, придушу. Зрозумів?

— Так, так, Іване Карповичу! — він лежить і тремтить, дивиться на мене. — А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?

Я мовчу.

— Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?

— Помовчи.

Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.

— Уляно Гаврилівно, ходімо.

— А я, а я, Іване Карповичу? — хвилюється Поляк.

— А ти вже якось сам, — знову б’ю його, і він непритомніє.

Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.

— А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, — каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.

— Директора? Директор — це добре, — радію я. Стукаю.

— Так, — відповідають з-за дверей.

Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.

— Тільки рипнись, — кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.

— Ви хто такий? — питає він.

— Оце директор? — питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. — Добре.

Беру його, приставляю револьвер до шиї.

— Смикнешся — пристрелю.

— Не треба.

— Тоді ходімо.

Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.

— Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.

Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.

— Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, — шепоче він.

— Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.

— Ніхто не шукатиме, — запевняє директор.

— Дайте свій гаманець, — забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.

— Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!

— Припини. Ми виплуталися — і добре.

— Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! — бідкається бідолашна.

— Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.

— Ні, більше ніколи! Ні!

Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.

— Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення — і поїду до Ромен сам, — попереджаю її. Більше не перепрошує.

Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.

— Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.

— Як?

— Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді, — Уляна Гаврилівна починає плакати. — Ось чому так, Іване Карповичу?

— Ось чому — тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?

— Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя — свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм Так і зі щастям От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?

— Добре, дуже добре.

— То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.

— Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! — зітхає Уляна Гаврилівна.

Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.

— А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? — питає він у мене.

— Що за новини?

— Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!

— Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? — дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.

— Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.

— Хай Бог милує.

— Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.

— Ну, чув-чув, а такого ні Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! — тільки головою кручу.

— І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже, що це ви його до Сибіру відправили.

— Не я, а суд.

— Він проти вас лютує. То ви обережніше, Іване Карповичу, з ним.

— Хай тільки сунеться, знову до Сибіру піде.

Ото виїхали ми за Ромни, я сумний сиджу, бо всякого чекав, а не цього покидька в приставах. Коли помічаю, що їде хтось за нами. Верхи.

— Чи хвіст за нами? — питаю у візника Той озирнувся і аж перехрестився, наче нечисту силу побачив. — Чого це ти? — здивувався я.

— Та ще ж Малімон, помічник справника! Права його рука! Всі брудні справи робить, яких справник цурається!

— Слідкує за мною?

— Мабуть, хтось шепнув, що ви приїхали, то оце дивиться, куди поїдете далі.

— А куди мені їхати, окрім рідного хутора?

Ото так той Малімон за нами і їхав. Дуже це мені не подобалося, та вже що поробиш. Як доїхали, я розплатився з візником і постукав у ворота Відчинила нам Єлизавета Павлівна з рушницею у руках.

— Що, так усе погано? — спитав я її.

— Та пристав уже тричі приїздив, лаявся на вас То довелося оборону тримати. А у вас, Іване Карповичу, бачу, чергові пригоди, — вона торкнулася моїх синців та шрамів на обличчі.

— Головне, що Уляна Гаврилівна повернулася.

Вона одразу взялася готувати щось смачне, а ми пішли до садочка з Монікою. Мала як мене побачила, то обхопила руками і не відпускала. Навіть коли заснула. Я дещо розповів Єлизаветі Павлівні про свої пригоди і поскаржився, що якось став від них зморюватися.

— Старий, мабуть, став. А що граф?

— Надіслав листа, що прийнятий до війська з присвоєнням звання підпоручика Дуже чекає війни, дурник.

— А війна, здається, буде, тільки про неї і балакають, — зітхнув я.

Наступні дні відпочивав на хуторі, аж поки Єлизаветі Павлівні не знадобилося повернутися до Бахмача Повіз її на вокзал. Приїхали трохи раніше, то зайшли ще до станційного ресторану випити чаю. Ото сиділи, балакали, коли у зал забіг справник Базілєвсов. Озирнувся і підбіг до нашого столика Був він розлючений і нетверезий.

— Ось ти де, негіднику! — заверещав мені. — Зі шльондрою своєю чаюєш!

Так розумію, що справник чекав на довгу бесіду. Думав, що буду я терпіти до останнього, а руку на поліцейського чина не підніму. Тільки ж я ото знаю, що інколи немає сенсу терпіти, бо все одно дістануть. А тут іще жінку образили, яку я дуже поважав. То підхопився я і дав такого ляпаса пану справнику, що аж покотився він. Я схопив зі столика вазу з квітами та вилив з неї воду на Якова.

— Заспокойтеся, справнику! Ганьбите мундир поліції! П’яний, лаєтеся, як візник, ображаєте жінок! Ну, отямтеся! Та що ж ви робите! — навернув його вазою по голові, розбив, ще кілька ляпасів дав, нахилився і прошепотів: «Ще раз рота відкриєш, пащу твою погану розірву!»

Справник і закляк, наче кошеня, яке мати за шкірку несе. У ресторан забігли з десяток поліцейських, стоять, на мене вирячилися, не знають, що робити.

— Заберіть вашого начальника та доправте додому! Нехай проспиться! А зранку нагадайте йому про його недостойну поведінку!

І скажіть, що Іван Карпович чекає на вибачення!

Заплатив за чай і вазу, дав ще червінець чайових і пішов з ресторану.

— Ой, Іване Карповичу, відчуваю, що будуть у вас клопоти, — прошепотіла Єлизавета Павлівна.

— Ну, чому бути, того не минути. Ви за мене не хвилюйтеся.

Поцілувала вона мене і зайшла у вагон.

— Як треба буде поміч, то повідомляйте, — каже.

— Сподіваюся, що обійдеться. Але в гості чекатиму вас із радістю, Єлизавето Павлівно, — посміхнувся їй, помахав, коли потяг рушив, і поїхав додому. Бачив, що знову за мною той Малімон їхав.

Наступні два дні тихенько пройшли, а потім приїхала до мене ціла армія. Дві машини з поліцією, три десятки козаків і ще пожежна команда з Ромен. Оточили двір, стоять. Вийшов я до них. Думав сам справник приїхав, але ні, злякався, пристава надіслав. Той хвилювався, м’явся.

— Кажи вже.

— Та той, Іване Карповичу, наказ є арештувати вас.

— За що?

— За напад на офіцера поліції. З самої губернії наказ, то вже вибачте. Ось, можете самі прочитати, — дав мені аркуш із печаткою. Почитав я.

— Ну що ж, наказ є наказ. Зараз поїдемо, ось тільки прислузі накажу, як бути.

— Ви той, Іване Карповичу, тікати не намагайтеся, бо ж наказано стріляти.

— Ну чого б це я від поліції тікав? Чекайте.

Зайшов у двір, розповів Уляні Гаврилівні, як бути. До такої халепи був готовий, то не панікував. Поцілував Моніку і вийшов.

— Мені б, той, наручники на вас одягти, Іване Карповичу, — ніяковів пристав.

— Та хіба ж я злочинець який, щоб у наручниках бути? То зайве.

Сів до машини і паном поїхав. У Ромнах завели мене в окрему камеру в холодній. Думав, що кілька годин просиджу, і визволять мене. Був у Ромнах адвокат, який мусив зайнятися моїми справами. Але той адвокат не прийшов, прийшов інший, з блудливими оченятами, що бігали, наче таргани.

— Ваш адвокат вас відмовився захищати, то буду я, — повідомив мені непевно і запропонував у всьому зізнатися.

— У чому ж — у всьому?

— У нападі на чина поліції, дебоші, антидержавних закликах і погрозі зброєю, — промуркотів адвокат.

— Геть звідси, паскуднику, — сказав я йому, і він із полегшенням утік.

Хоч я і сидів у холодній, але все добре знав, бо охорона працювала на мене. Доповіли, що аж із Києва прибув слідчий, який буде розслідувати цю справу.

— Тільки той слідчий як приїхав, так засів у кабінеті справника, вже третю пляшку коньяку туди понесли! А щодо вашого адвоката, так справник його побив, і злякався він.

Усі ці новини мене не тішили, але більше за все хвилювався я за хутір, на якому залишилися лише Уляна Гаврилівна та Моніка. Мужики з Капітанівки мусили б допомагати, однак мужики цілий день сидіти там не будуть, допоможуть і підуть. А вночі від того клятого справника всякого можна чекати. Тільки й сподівався, що справник боягуз і дуже вже пускатися берега злякається.

Ще через день викликав мене до себе слідчий, молодий чоловік з опухлим від пиятики обличчям.

— Ну що, мерзотнику, будеш зізнаватися? — оце так і почав розмову.

— Бачу, хочете в історію потрапити, — посміхнувся я, а він здивовано на мене подивився.

— Що, яку історію?

— Та журнальну. Обов’язково напишу, як слідчі поліції поводяться з чесними підданими государя-імператора.

— Ти кайлом на каторзі махати будеш, а не писати!

— Попрошу не тикати! — кажу йому грізно. — Ще почую образу від вас, буду скаржитися, до самого Петербурга дійду, тут уже не сумнівайтеся.

Дивлюся, занервував він. Думав же, що залякає, зламає, а тут сам злякався.

— Ви, Іване Карповичу, мені не погрожуйте!

— А я не погрожую, а повідомляю про можливі наслідки. Службу знаю, то вимагаю дотримання законів і уставу.

— Не в тому ви стані, щоб вимагати щось.

— Стан у мене один — підданий государя імператора, ветеран служби, землевласник. Вимагав і вимагатиму дотримання своїх прав.

— Хуліган ви, Іване Карповичу, бунтівник! Напали в громадському місці на керівника повітової поліції, побили, зброєю погрожували, закликали до повстання і...

— Брехня од першого слова до останнього, суцільна брехня. Бо напав не я, а на мене. П’яний як чіп справник увірвався до вокзальної ресторації, почав поводитися неприпустимо для свого звання, дозволив собі зухвалі висловлювання у бік дами, яку я супроводжував. Бачачи, що пан справник не в собі і може бути небезпечним для суспільства, я спробував його вернути до тями, давши кілька ляпасів.

— Ударивши офіцера поліції!

— Пане слідчий, б’ють кулаком, я ж давав ляпаси, плескав пана справника по щоках, це вам кожен, хто там був, підтвердить.

— Розбили об його голову вазу!

— Випадковість, я виливав воду, щоб примусити справника протверезіти, а він сіпнувся і вдарив вазу головою.

— Ви погрожували йому завданням важких травм!

— Спитайте в офіціантів, поліцейських чи моєї супутниці, які все бачили, і вони підтвердять, що жодних погроз із мого боку не лунало.

— Ви шепотіли їх на вухо!

— Я розумію спробу пана справника вивернутися з ганебної ситуації, в яку він сам потрапив через горілку, але не можу її прийняти. Ніколи я не погрожував офіційним особам, бо сам довгий час був на службі. Тож рішуче відкидаю ці брехливі і зухвалі звинувачення.

— І ви думаєте, що повірять вам, а не офіцеру поліції?

— Звісно, мені! Я бездоганно прослужив в охоронному відділенні, маю державні нагороди, моїми оповідками зачитується вся імперія, а пан справник має в своїй біографії купу ганебних плям із Сибіром включно.

— Його виправдали!

— Все одно.

— Іване Карповичу, вам краще не пручатися! Рішення щодо вас прийняте не тут і навіть не в губернії!

— За свою честь я боровся і боротися буду.

— Як честь може бути у мужика?

— Мужицька.

На цьому розмова закінчилася, мене відвели до холодної. Далі мене не викликали нікуди. Охорона повідомляла, що кілька поважних людей із повіту — Посульский, Боротянський і Хомутинський — їздили до Полтави добиватися правди, але там пояснили, що справа під контролем столиці, й там усе вирішується. Якби був живий Павло Іванович Харитоненко, то з його зв’язками неважко було б мені допомогти, але Павло Іванович помер, а син його не поспішав мене виручати.

Я написав графу листа, в якому попросив узяти відпустку на службі і приїхати на хутір, побути там до мого звільнення. Листа віднесли на пошту, але відповіді поки не було. Я днями лежав на матраці в камері, аж поки мене не викликали.

— Адвокат до вас приїхав, Іване Карповичу! — сповістив охоронець, що відчинив двері моєї камери.

— Адвокат? Той, що був?

— Ні, інший! Зі столиці! Його пускати не хотіли, так він скандалити почав, налаяв справника, той злякався і наказав пропустити! Поважний пан, виглядає як цабе якесь!

Мене відвели до тієї самої кімнати, де зі мною балакав слідчий. У кімнаті мене чекав якийсь чоловік незнайомий, добре одягнений, років за п’ятдесят, із впевненим поглядом, красивою сивиною у волоссі й акуратними вусами.

— Доброю дня, Іване Карповичу, — він підвівся, підійшов до мене і простягнув руку. — Мене звати Микола Платонович Карабчевський, я адвокат із Петербурга.

— З Петербурга? — дивуюся я.

— Так. Я займаюся вашою справою.

— За чиїм дорученням? — питаю я, бо не довіряю йому.

— Ось, — він дає мене невеличкий аркуш паперу. Бачу знайомий почерк.

«Ваню, твоя знайома Єлизавета Павлівна повідомила мене про неприємності. Я попросила Миколу Платоновича допомогти тобі. Він один з найкращих адвокатів столиці. Прислухайся до нього. Ми зробимо все, щоб тебе витягти. Хвилююся за тебе, але сподіваюся на краще. Твоя Стася». Внизу аркуша був ще слід від губної помади, здається, вона поцілувала папір.

— Ви знайомі з пані Анастасією? — питаю у гостя.

— Я палкий прихильник її таланту і не зміг відмовити у проханні щодо вас. Чесно кажучи, спочатку справа здавалася мені легкою, — він робить паузу.

— А зараз?

— Зараз виявилося, що справа значно складніша.

— Якщо ви натякаєте на гроші, то...

— Іване Карповичу, коли я працюю, я ні на що не натякаю, а завжди кажу те, що хочу сказати. Щодо грошей — це питання не повинно вас турбувати.

— Ви ж не задарма працюєте.

— Звісно, ні, але всі витрати взяла на себе пані Анастасія.

— Тоді в чому складність справи?

— Несподівано виявилося, що у цих провінційних чвар, які привели вас за ґрати, довге коріння, і воно веде до Петербурга.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі те, що ваш арешт відбувся за наполяганням одразу кількох досить впливових осіб зі столиці.

— Кого саме?

— Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.

— Вперше чую про такого. Хто це?

— Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.

— Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?

— Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.

— Як?

— Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.

— Що? Та це ж маячня!

— Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?

— Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували помститися.

— Поки вони тримають справу в таємниці, бо й самі ще не вирішили, як із нею бути. До речі, той самий Штейнер спробував було звинуватити вас і в шпигунстві.

— Шпигунстві? Це якась комедія. І за ким я шпигую в себе на хуторі? За собаками чи за курми?

— Штейнер згадував про те, що дівчина, яку ви виховуєте, є донькою іноземною підданої.

— Так, її матір загинула, я узяв Моніку на виховання, бо є її батьком.

— Ви регулярно надсилаєте листи до Італії.

— Так, я пишу одному італійському офіцерові, який знав матір Моніки і привіз дитину до мене. Я обіцяв, що писатиму йому про дівча і надсилатиму фотографії. До речі, наскільки я розумію, Італія наш союзник, а не ворог.

— Військова контррозвідка категорично відкинула можливість вашої участі у шпигунстві. Керівник контррозвідки Київського військового округу подав рапорт, де дуже високо відзначав ваш патріотизм і дякував за якусь секретну допомогу.

— Так, були справи.

— Іване Карповичу, чесно кажучи, я дивуюся вам Як можна, сидячи на хуторі, встрявати у якісь інтриги між контррозвідкою і охоронним відділенням?

— Я не встрявав. Я б і далі жив на хуторі, але мені не дали. Вчинили провокацію, арештували, тепер звинувачують бозна в чому.

— Звинувачення досить серйозні.

— Маячня.

— Підкріплені свідченнями.

— Людей залякали, але на суді, перед присяжними, свідки скажуть, як усе відбувалося насправді.

— Справа в тому, Іване Карповичу, що присяжних може не бути.

— Що?

— Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. У воєнний час діє спрощений порядок розгляду справ. Мені здається, що ваші вороги хочуть дочекатися початку війни, а потім швидко і тихо засудити вас.

— Не вдасться тихо! Я — відома особа!

— Іване Карповичу, ви дуже відома особа, вас знають по всій імперії, але не забувайте, що зараз усі думки публіки зайняті війною. Якби не вона, то вже б почався скандал, ми б змогли роздмухати ситуацію і домогтися вашого звільнення. Але тепер усе відійшло на другий план, поступившись війні. До того ж, саме наближення війни зміцнює позиції ваших ворогів.

— Яким чином?

— Розумієте, під час війни змінюється ставлення до дисципліни. А тут напад на поліцейського офіцера, рукоприкладство, та ще з боку мужика. У мирний час це б могло зійти з рук, але не у воєнний.

— Я захищав честь дами!

— Ця ваша знайома тільки все погіршує, — зітхає адвокат.

— Чому?

— Вона ж дворянка, а ви — мужик. Я — прогресивна людина, і я проти створення якихось каст, але в столиці досі багато хто вважає особистою образою той факт, що дворянка відкрито живе з мужиком До того ж, вона заміжня, її чоловік — дворянин, якому мужик фактично наставляє роги.

— Вони вже багато років не живуть разом!

— Іване Карповичу, для людей, яким не подобаються відносини між особами з різних верств суспільства, це не аргумент.

— А як їм аргумент щодо того, що справник лаяв дворянку, не просто лаяв, а використовував слова, неприйнятні у пристойному товаристві?

— О, а ось це хороший аргумент. Спробую його використати.

— Мені треба вийти звідси, — кажу я, а адвокат знизує плечима.

— Не можу вам цього обіцяти.

— На хуторі дівчата залишилися самі. Я не знаю, на що здатний цей покидьок-справник.

— За це не хвилюйтеся, Іване Карповичу. Як я встиг зрозуміти, тутешній справник, звісно, негідник, але ще більше боягуз. Його повернули сюди з Сибіру, щоб дошкулити вам, він вислужується перед своїми покровителями, але сам не полізе на роги, бо ж розуміє, чим йому загрожує ваше бажання помститися.

— А якщо його покровителі накажуть зробити щось страшне?

— За це теж не бійтеся. Їхнє завдання — посадити вас і посадити тихо. А якщо щось станеться на хуторі, то справа набере розголосу. Вони воюватимуть тільки з вами, Іване Карповичу.

Адвокат підводиться.

— Зараз я повертаюся до столиці. Буду працювати над вашою справою далі. Вона важка, то не обіцяю якихось див. Але шанси є.

— Дякую, адвокате.

— Дякуйте пані Анастасії, — він дивиться мені в очі. — Ви близько знайомі?

— Рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, яка вона надзвичайна жінка.

— Ну так, це факт. Що ж, до зустрічі, сподіваюся, що в наступний приїзд я потішу вас приємнішими новинами.

Адвокат пішов, а мене відвели до холодної. Чомусь весь день не давали їжі, а увечері відкрилася щілина у дверях, куди подавали їжу. Я побачив там незнайомого хлопця у формі городового. Він тицьнув мені якийсь пакунок.

— Це ваші передали, — він нервував, мабуть, боявся, що хтось побачить і донесе справнику. Одразу зачинив щілину і пішов геть від дверей.

Я помацав пакунок, загорнутий у товстий папір. Розгорнув, побачив пиріг. Куснув його. Пиріг був ні те ні се. Дивно, Уляна Гаврилівна завжди робила чудові пироги. Я жував, а потім перестав. Виплюнув усе з рота на підлогу, Принюхався до пирога. Він і пах зовсім інакше. І форма не та Чий це пиріг? І чому мені приніс його якийсь незнайомий охоронець?

Я заліз на нари, сховався під ковдру і став чекати. Під стіною була маленька дірочка, в якій жили миші. Коли я ходив по камері, вони ховалися, а коли я тільки влягався, то вилазили, щоб пошукати їжі. От і зараз за кілька хвилин із нори висунулося невеличке мишеня. Почекало трохи, потім вилізло ще більше. Потім побігло. Майже одразу знайшло виплюнутий пиріг. Почало жадібно їсти. Мабуть, із їжею у тюремних мишей було не дуже добре. Я спостерігав. Десь за хвилину мишеня впало на бік і забилося в судомах. Потім ще кілька разів сіпнулося і завмерло. Мертве. Тут уже я затремтів від люті. Коли почув, що відкрилася щілина у дверях. Прийшли перевірити, чи живий я, чи ні. Добре. І я почав крутитися на нарах, удавати, що в мене судоми. Хрипів, лаявся, плювався, бився у корчах, а потім упав на підлогу і принишк Тиша. Кроки в коридорі. Я лежав. Знову кроки, вже не одного, а двох.

— Точно здох? — питав справник Базілевсов.

— Точно, точно! Сам бачив! — доповідав охоронець, який дав мені пиріг.

Гримнув замок на дверях, кроки вже у камері.

— Ось, мертвий, самі подивіться, — охоронець радісно штурхнув мене носаком у бік.

— Ну що, Ваню, довийожувався! — справник і сам ударив мене ногою. — Казав я тобі, що роздавлю, наче клопа, а ти не вірив! Роздавлю! Я — такий! Яків Базілевсов за слова відповідає!

Він зареготав, а потім заверещав, наче божевільний. Бо я підхопився з підлоги, вирячив очі і заричав диким звіром Справник притиснувся до стіни і верещав, наче різане порося, а охоронець і взагалі беркицьнувся непритомний на підлогу, так злякався.

— Р-р-р-ри! — ричав я і насувався на справника. Схопив пиріг. — Жер-р-р-р-ри, тварюко! Жер-р-р-ри!

Я примусив його з’їсти пиріг, не весь, частину залишив для охоронця, який невдовзі отямився. Потім випхав їх із камери, чув, як вони блювали в коридорі. Потім побігли геть, не зачинивши двері. Я міг піти, але я не хотів, щоб мене звинуватили у втечі.

Вранці прийшли звичайні охоронці, розповідали, що в коридорі набльовано, що справнику в лікарні робили величезну клізму на ціле відро, а потім він сильно побив нового охоронця, зламавши тому ніс і кілька ребер.

— А ще ж посивів він! І заїкається! Оце зараз поїхав переляк виливати. Що це з ним сталося, Іване Карповичу? — питали в мене і підозріло придивлялися.

— Та звідки ж я знаю? — розводив руками.

Того ж дня мені передали листа від Єлизавети Павлівни, яка сповіщала, що знову приїхала на хутір і там усе добре. Також відписався граф, який перепрошував, що не може приїхати, бо всі відпустки заборонили. Чекають на війну. Від Володимира Боротянського мені передали пляшку хорошого коньяку, корзину їжі й чисту постіль, то жити можна було. Я трохи хвилювався за те, що скоро хліб збирати, а я в тюрмі, та сподівався, що Єлизавета Павлівна все владнає.

А вранці до мене зайшов охоронець, блідий і розгублений.

— Той, Іване Карповичу, почалося.

— Що почалося?

— Війна, Іване Карповичу. Напав німець. А в мене ж син у Варшавському гарнізоні служить.

На вулиці заграв оркестр.

— Що це там? — здивувався я, бо мелодія була якась весела.

— Та святкують усі, кажуть, що за кілька тижнів у Берліні будемо, — з надією сказав охоронець.

— От дурні люди, знайшли що святкувати.

— Ви обережніше, Іване Карповичу. Зараз хто проти війни хоч слово скаже, одразу поліція хапає.

Охоронець пішов, а я засумував, бо ж від війни не чекав нічого доброго. Пам’ятав, як у Японську всі чекали, що дамо ми вузькооким варварам, а замість цього вони дали. Скільки народу православного покладено було. А німець — він же не гірше за японця воює.

Ото за тими сумними роздумами застав мене мій адвокат, що знову приїхав зі столиці. Блідий та стривожений.

— Іване Карповичу, вам треба зробити заяву щодо війни! — здивував мене.

— Яку ще заяву?

— Підтримати патріотичні сили і закликати всіх вступати добровольцями до армії.

— Ні.

— Як ні? — адвокат здивувався.

— А так Нікого на війну запрошувати не буду.

— Як пацифіст говорите, Іване Карповичу.

— Говорю як той, хто війну бачив, а не лише в газетах читав.

— А ви знаєте, що вас у пацифізмі звинувачують? Розкопали вашу оповідку стару, де ви про події в Києві часів Японської війни розповідаєте. І там у вас прямі заклики проти війни!

— Та оповідка цензуру пройшла, у чому проблема?

— У тому, що, навіть більшість революціонерів війну підтримують.

— Звісно, бо ж війна їм вигідна!

— Ні, вони з почуття патріотизму припиняють діяльність до перемоги руської зброї! Так це бунтівники! Вороги держави! Навіть вони не можуть собі пацифізму дозволити! А тут ви! Треба зробити заяву, відвести підозри!

— Ні.

— Іване Карповичу, ви не уявляєте всієї небезпечності вашої ситуації! — підвищує голос адвокат.

— Щось змінилося?

— Так! Ситуація стала критичною! Ви знали князя Ухтомського? — несподівано питає він і бачить мій подив. — Знали?

— Ні, не знав. До чого тут князь, як ви сказали...?

— Ухтомський. Старий бонвіван з Петербурга нещодавно помер, залишивши величезний спадок.

— І до чого тут я?

— А до того, що князь призначив вас головним спадкоємцем!

— Ви жартуєте? — у мене починає стукати кров у голові.

— Анітрохи! Три дні тому князь відправився до прабатьків. Дітей не мав, то на спадок розраховували його племінники. Один із них генерал артилерії, служить у Генштабі, інший — цабе в Міністерстві закордонних справ, у племінниці чоловік входить до правління кількох залізничних компаній та банків. Найкращі люди столиці, вони збираються до нотаріуса, щоби обговорити деталі отримання статків. А нотаріус каже, що за кілька місяців до смерті князь Ухтомський написав новий заповіт. Оформлений за всіма правилами і з печатками лікарів та особистого фінансиста князя, які підтверджували його дієздатність. Тобто заповіт, до якого не підкопаєшся. І в тому заповіді головним спадкоємцем записаний Іван Карпович Підіпригора!

— Цього не може бути!

— Може. Я бачив заповіт на власні очі.

— Але я не знав цього князя!

— Ну, це схоже на правду. Племінники князя одразу затіяли перевірку, сподівалися знайти якісь докази того, що ви ввели князя в оману чи залякали, але жодних свідчень якихось ваших контактів з ним не знайшли.

— Та я ж кажу, що ніколи не чув про цього князя! Хто він взагалі такий, де служив?

— Ніде. Князь, як кажуть, присвятив життя тілесним задоволенням, мав цілий гарем молоденьких дівчат. Це унеможливило його кар’єру, але, треба віддати належне, князь показав себе талановитим фінансистом Зміг не тільки зберегти статки, що дісталися від багатих батьків, але й збільшити їх. Наразі його активи оцінюються приблизно у два мільйони рублів.

— Два мільйони! — хапаюся я за голову.

— Два мільйони. І всі вони переписані на вас Щоправда, з цієї суми ви мусите платити пенсіон останній коханці князя, якійсь китайській дівчинці. Ви знаєте її?

— Звісно ні! Зачекайте, в мене голова розболілася, я не розумію, що відбувається.

— Ніхто не розуміє, Іване Карповичу. Племінники в розпачі, спробували було визнати заповіт недійсним, але покійний князь зробив усе для того, щоб відбити будь-які наскоки на документ. Він досконалий. То племінники пішли іншим шляхом, і ось це вже дуже небезпечно для вас.

— Яким іще шляхом?

— Вони намагаються посадити вас і ту дівчину. Визнати вас злочинцями через суд і добитися від государя втручання в ситуацію.

— Якого втручання?

— Щоб він скасував заповіт покійного і дозволив успадкувати статки Ухтомського племінникам князя.

— Хіба таке можливо?

— У виняткових випадках. І зараз племінники намагаються довести, що такий винятковий випадок настав.

— Яким чином?

— Китайську дівчину звинувачують у тому, що вона отруїла князя.

— Отруїла?

— Так, кілька місяців тому з князем трапився нервовий зрив, після якого він ледь не помер. Його стан був поганий, аж поки до нього не прийшов якийсь китайський лікар. Фактично врятував князя і дав можливість йому ще трохи пожити. Але здоров’я князя було слабке, то він таки помер. Тепер племінники доводять, що його отруїли.

— Ви думаєте, це правда?

— Я думаю, що ні. Я балакав з лікарем, який досліджував тіло князя. Лікар сказав, що у покійного був цілий букет важких хвороб, тож причини смерті були цілком природні. Але безпорадні спадкоємці купили результат розтину, потім китайський лікар загадково загинув, а в його кишенях знайшли отруту, якою начебто він отруїв князя. Жодних прямих доказів, але китайську дівчину арештували. Наскільки я знаю, ту бідолашну намагалися пов’язати з вами, щоб звинуватити вас у вбивстві. Це дало б можливість оскаржити ваші права на спадок. Але в них немає жодних доказів. Вони спробували вказати на журнал із вашою оповідкою, який знайшли в кімнаті дівчини, та швидко з’ясувалося, що читати ту оповідку їй наказав учитель, який давав їй уроки. Оскільки зробити з вас кримінального злочинця не вдалося, з вас намагаються ліпити злочинця політичного.

— Що за маячня?

— Активно вивчається ваша можлива співпраця з німцями. Це був би красивий хід — зробити з вас німецького шпигуна саме зараз, у розпал антинімецьких настроїв, але для цього потрібне хоч щось. У них немає нічого.

— У кого — у них?

— У поліції. Наскільки я знаю, племінники вже заплатили десять тисяч і ще обіцяють тридцять п’ять тисяч за ваше успішне звинувачення. То поліція намагається відпрацювати ці гроші. Мабуть, вони зацікавили і генерала Штейнера з охоронного відділення, бо він активно став до роботи і запропонував версію, що ви — революціонер.

— Я? Ветеран охоронного відділення, житель глухого хутора, що пише пригодницькі оповідки, я — революціонер?

— Штейнер стверджує, що ви старанно приховуєтесь, а насправді виношуєте плани захоплення влади.

— Захоплення влади? — я хапаюся за голову. — Влада що, корова на лузі, що ото я прийду, візьму за мотузку і захоплю? Маячня!

— Іване Карповичу, я читав доповідну Штейнера. Дванадцять аркушів. Знов-таки нічого конкретного, але в цілому вимальовується не дуже втішна картина. Ви надзвичайно популярний в імперії і можете використати цю свою популярність по-різному. В доповідній було кілька фотографій з подій у Ромнах, коли ви вправно керували велелюдним натовпом.

— Я славив государя!

— Тоді славили, а якщо б хулили?

— Я відданий імператору!

— Я в цьому не сумніваюся, а Штейнер — сумнівається. Він згадує про якісь заворушення у селі Палена Буда, під час яких було вбито тамтешнього пана.

— Я був у Паленій Буді в супроводі поручика Нестерова, найкращого авіатора імперії!

— Штейнер вважає, що Нестеров вас чомусь покриває.

— Мабуть, теж хоче захопити владу?

— Іване Карповичу, не іронізуйте, я говорю про надзвичайно серйозні речі! — трохи ображається адвокат.

— Вибачте, просто мені прикро чути ці голослівні звинувачення.

— Розумію. Також у доповіді Штайнера є інформація щодо ваших зв’язків із сектантами і якимись німецькими поселенцями. Прикладений навіть уривок із вашої оповідки, де ви вихваляєте німецькі поселення у Тавриді. З цього робиться висновок про ваші германофільські погляди.

— То я бунтівник чи шпигун? Хай уже пан Штейнер визначиться!

— Ви, Іване Карповичу, судячи з доповіді Штейнера, дуже ненадійна особа, що має небезпечно великий вплив на простих людей. І якщо вам ще потрапить до рук два мільйони спадку, то ви можете витратити їх на розбудову власної партії та підготовки заколоту.

— О, тобто я вже Пугачов?

— Скоріше Мазепа, бо Штейнер стверджує, що ви спробуєте відколоти малоросійські губернії та Царство Польське, проголосивши себе Великим Гетьманом Київським та Варшавським.

— А фінансувати мене буде кайзер?

— Звідки ви знаєте?

— Ну, якщо пан Штейнер вирішив зібрати у своїй доповіді всі дурниці, то як інакше? Там є щось про кров християнських немовлят, яку я п’ю кожного ранку?

— Є. Ви що, теж читали доповідь? — дивується адвокат. — Штейнер пише про якусь темну історію з вовкулаками, які вбивали християнських немовлят у малоросійських губерніях. Тепер це припинилося, генерал стверджує, що ви домовилися з вовкулаками, і вони переселилися до великоруських губерній. До речі, Штейнер зауважує, що ви вдома, а почасти і в громадських місцях розмовляєте малоросійською говіркою. Це правда?

— Так, але ж це не заборонено.

— Не заборонено, але підозріло.

— Слухайте, у Полтавській губернії майже всі розмовляють так, то що, всю губернію підозрювати?

— Просто балакайте російською, і все. Оповідки ви ж пишете російською — і балакайте так само. Це краще ж буде для вас Бо насправді все дуже серйозно. Так серйозно, що оце епізод із нападом на поліцейського справника вже навіть не згадують. Ідеться про куди більш серйозні звинувачення. Такі звинувачення, які можуть призвести до смертної кари! — кричить адвокат.

Він страшенно нервує, я придивляюся до нього.

— Ви це серйозно?

— Так, Іване Карповичу! Коли я брався за вашу справу, то думав більше про чарівну Анастасію. Але потім ця справа почала засмоктувати мене, як болото, і зараз я вже бачу, що вам загрожує смерть.

— А ви самі вірите у те, що мені приписують?

— Іване Карповичу, я адвокат, я не працюю в категоріях віри, я розглядаю лише факти.

— І про що кажуть факти?

— Факти кажуть про те, що звинувачення проти вас не підкріплені жодним прямим доказом Все, що є, це припущення, версії, вигадки. У звичайних умовах таке звинувачення було б ущент розтрощене під час судового процесу.

— І чому це не відбудеться зараз?

— Тому, що почалася війна І зараз діють військово-польові суди, які розглядають справи за прискореною процедурою, часто взагалі не дотримуючись принципу змагальності. В таких умовах протистояти звинуваченням уже важче. Тим більше, що за ними стоять дуже і дуже поважні люди: племінники князя Ухтомського, генерал Штейнер, барон Раузен...

— Господи, а цей хоч чого?

— Тому що дуже ображений на вас.

— Я його не чув і не бачив!

— Зате чули і бачили його жінку, яка завагітніла від вас.

— Що? — блимаю я очима, вкрай ошелешений.

— Каже, що навмисно їздила до вас у Ромни. Згадуєте?

— Чорт! Була якась жінка, вона приховувала своє прізвище Сказала, що її чоловік той, мужелюбець, і вона не може мати від нього дітей.

— Чесно кажучи, десь так і є, але все одно, це скандал, що жінка вельможі не просто зрадила з мужиком, а умисно завагітніла від нього.

— Але як той барон дізнався?

— Я так зрозумів, що помічник баронеси, якийсь грек, зрадив її. Не важливо, але тепер у вас, Іване Карповичу, ціла купа впливових ворогів, які хочуть вашої смерті.

— Просто-таки смерті?

— Так. Чому я і приїхав терміново. Був уже наказ віддати вас військово-польовому суду, а це значить певна смерть. З великими труднощами той наказ вдалося скасувати. Пані Анастасія задіяла всі знайомства, втрутився Харитоненко-молодший. Але річ у тому, що будь-якої миті наказ можуть повторити. І ми просто не встигнемо цьому завадити!

— І що ви пропонуєте?

Він мовчить, потім оглядається, нахиляється до мене і шепоче:

— Якщо у вас є можливість втекти, то тікайте звідси.

— Що? — вкотре вже за цю розмову дивуюся я.

— Я ніколи не радив такого своїм клієнтам, але ваш випадок — особливий. Сили ваших ворогів такі потужні, що стримати їх законними методами я не можу. То кажу вам усе чесно, як є. Я розумію, що цією порадою я порушую закон, але зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли є речі, впливовіші за закон. Як адвокат я мушу турбуватися за інтереси своїх клієнтів, тому я тут і кажу те, що кажу. Ось.

Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.

— Тікати?

— Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.

— А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? — я дивлюся йому в очі. Він киває.

— Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, — він кривиться.

— Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я — цивільна людина.

— Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.

— Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?

— Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.

— За скільки все може пройти?

— В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.

Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?

— Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися...

У коридорі з грюкотом відчиняються двері.

— Де Підіпригора? — чую я вереск справника. — Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!

— Чорт! — ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.

— Де Підіпригора? — кричить справник.

— З адвокатом балакає, — доповідає хтось з охорони.

— Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! — регоче справник і наближається до дверей.

Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.

— Що ви робите? — лякається адвокат, а я підпираю двері стільцем.

Справник намагається їх відкрити, але не може.

— Підіпригора, виходь!

— Слухай сюди, — шепочу адвокату. — Коли вийдеш звідси, одразу біжи на пошту. Дай телеграму в найбільші газети Петербурга та Москви, а також до Двору государя-імператора про те, що Іван Карпович Підіпригора вирішив піти на війну добровольцем.

— Що? — перелякано шепоче адвокат.

— Підіпригора, виходь! Виходь, мерзотнику! Від кулі не сховаєшся! — верещить у дикому збудженні справник. — Злякався, злякався! Ламайте двері!

— Окрім цього, вкажи в телеграмі, що я віддаю рівно половину від спадку князя Ухтомського на потреби армії. Зрозумів?

— Вас зараз розстріляють! — тремтить адвокат.

— Зроби те, що я кажу! Повтори!

Повторити він не встигає, бо двоє городових вибивають двері і ввалюються у кімнату. За ними забігають їхні товариші. Справник заходить останнім.

— Пане адвокате, цей шибеник напав на вас?

— Ні-ні, просто двері чогось заклинило. — адвокат аж тремтить від страху, але бреше добре.

— Узяти його! — справник вказує на мене. Поліцейські обережно беруть мене за руки, ведуть. — Я тобі зроблю! — справник кидається на мене, хоче вдарити кулаком, але зустрічає мою ногу. Верещить, хапається за матню і падає на підлогу.

Мене виводять, поліцейські перелякано сповіщають, що прибуло два десятки вершників і наказ із Санкт-Петербурга передати мене військово-польовому суду Охтирського 12-го гусарського полку.

— Що це воно робиться, Іване Карповичу? — питають вони перелякано.

— І сам не знаю, — я намагаюся зберігати спокій.

Мене вивели на вулицю. Там я побачив автомобіль і вершників. До мене підійшов офіцер, подав руку.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Ротмістр Шабаєв.

— Доброго дня.

— Прошу в машину.

— Може, наручники одягти? — хвилюються городові.

— Не треба, це зайве. Прошу, Іване Карповичу, — сказав ротмістр. Двері до машини нам відчинив водій, ми всілися на задньому сидінні.

Машина рушила з місця, а за нею вершники.

— Для мене велика честь, Іване Карповичу, конвоювати вас, — ротмістр наче не насміхався, коли казав це.

— Куди саме?

— Тут недалеко, десь за дві версти від Ромен, влаштований переносний табір нашого військово-польового суду.

— Так розумію, що все свято заради мене?

— Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.

— Все мусить трапитися сьогодні?

— Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.

— І чому так поспішають?

— Взагалі-то це таємна інформація.

— Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?

Ротмістр сміється.

— Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.

— Часто цим займалися?

— На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.

— Чому так?

— У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.

— Хто мене буде судити?

— Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.

— А чому не задіяли місцевих офіцерів?

— Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.

— Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.

— Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.

— Що ж, думаю, ви праві.

Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.

— Що там на фронті?

— Війна.

— Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.

— Ну, хоча б не втратити Варшаву, — зітхає ротмістр.

— Німці наступають?

— Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.

— Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.

— Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці — хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.

Ми виїздимо за місто.

— Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але.. — ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. — Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.

— Давайте, — підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім... Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?

— Не хочете покурити? — питає ротмістр.

— Якщо пригостите, то буду вдячний.

— В мене чудові сигари з Гавани. Сеню, зупини! Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

Ми виходимо. Машина і вершники залишаються на дорозі, а ми стоїмо неподалік, серед поля. Ротмістр прикурює мені цигарку, затягується, від задоволення крекче.

— Ну, як вам?

— Дуже хороший тютюн, — я дивлюся навколо і трохи з подивом думаю, що, можливо, це мій останній день. Вже за кілька годин я пірну в темряву. Прикро, що загину саме так. Нехай би при розслідуванні якоїсь справи, на тому-таки Кавказі від рук абреків. Але мене вб’ють чесні російські солдати, що виконуватимуть вирок суду. Такого розвитку подій я не чекав. Згадую про князя Ухтомського. Як він здогадався, хто я? А, ну так, у будинку були журнали з моїми оповідками і портретом Далі здогадатися було неважко. Але чому він заповів усі гроші мені? Думав спокутувати свій гріх переді мною? Але його гріх переді мною ніщо порівняно з гріхом перед мамою. І смішно виходить, що, намагаючись спокутувати гріхи, він, фактично, штовхнув мене в могилу.

— Що відбувається, Іване Карповичу? — несподівано тихо питає ротмістр.

— Мене збираються вбити, — так само тихо відповідаю я.

— Але як так? Що ви накоїли?

— Не я. Один багатий аристократ у Пітері, князь Ухтомський, чули про такого?

— Ухтомський? Я вчився з його племінником в кадетському корпусі. Рідкісний покидьок, тому, мабуть, і зробив блискучу кар’єру.

— Так ось старий Ухтомський з невідомих мені причин переписав усі свої статки на мене.

— Що?

— Кажуть, що це більше двох мільйонів. На які розраховували його племінники. Скасувати заповіт вони не змогли, то вирішили, що легше вбити мене.

— Як? — ротмістр аж біліє.

— Так. Якщо просто вбити мене, то спадок Ухтомського перейшов би моїм спадкоємцям. Мене треба вбити за вироком суду, як державного злочинця, щоб потім клопотати про відміну заповіту.

— Цього не може бути!

— Ротмістре, а чому тоді все відбувається саме так? Швидко і потайки! Для чого так поспішають і так приховуються? Як би ви це пояснили?

— Можливо, ви шпигун? Знайшлися якісь докази, і, щоб приховати цю ганьбу, задіяли військово-польовий суд?

— Ротмістре, я думаю, ви прекрасно знаєте, що більшу частину часу я проводив на своєму хуторі. За ким мені там шпигувати? За граками?

— Але ви ж їздили розслідувати справи?

— Так, їздив, але останнім часом дедалі менше. Ви чули, щоб шпигуни перед війною припиняли їздити й окопувалися на хуторі, далеко від доріг, військових частин, від усього, що може бути цікаво ворогу?

— Ну, так, це дивно.

— До того ж, якби я був шпигуном, то мною б займалася військова контррозвідка. Мене б допитували, виявляли всю мережу, бо ж шпигуни ніколи не працюють самі. Мене б спробували завербувати, щоб я дезінформував ворога Я ж працював в охоронному відділенні, то знаю, що треба робити з ворожими агентами. Але замість усього цього мене чомусь вирішують тихенько пристрелити.

— Іване Карповичу, аби ви були простим мужиком, я б іще міг повірити у вашу версію, але ви ж відома особа, хіба можуть вас просто так розстріляти?

— Ротмістре, ви дворянин?

— Так.

— А як ви ставилися до того, що ваші діти захоплюються оповідками якогось мужика?

— До чого це тут?

— Вас це не ображало?

— Іване Карповичу, я звик судити людей за їхніми вчинками, а не походженням. Моя жінка — донька ремісника, кінець кінцем.

— Але ж погодьтеся, ротмістре, що багатьом моя слава не подобалася.

— Ну, доводилося чути і таке.

— Якийсь мужик стає відомішим за найкращих людей імперії, що він там собі думає! Є невдоволення, ходять розмови, а потім з’являється можливість поставити зухвальця на місце. Штовхнути у могилу. Що й роблять.

— Іване Карповичу, ви говорите, як бунтівник!

— Ротмістре, я більше двадцяти років прослужив імперії. Спочатку в армії, а потім в охоронному відділенні. Маю численні нагороди та відзнаки. Після виходу у відставку я зайнявся хліборобством та літературою, справами поважними і корисними. Я платив податки, всі до одної мої оповідки були схвалені цензурою! Я був чесним громадянином і сподівався, що заслужив на чесність у щодо мене. Аж ось мене хапають, наче останнього босяка, і віддають на розстріл Причому чинять свавілля. Ви не замислювалися, як може військово-польовий суд судити цивільну людину?

— У прифронтовій зоні може.

— Під Ромнами вже тривають бої?

— Ні, я сам здивувався, але той хлюст із Генштабу запевнив, що всі документи в порядку.

— Сумніваюся.

— Але ж вони справді не можуть судити цивільну особу.

— Думаю, що вони потайки призвали мене до армії. Мені більше сорока років, і за законом я звільнений від призову. Але коли стоїть питання про два мільйони, то можна ж обійти закон. Ні?

Я говорю спокійно, не кричу. Ротмістр геть розгублений, аж он сигару викинув, іще не докуривши.

— Якщо ми поспішаємо, то я теж можу не докурювати, — кажу йому.

— Ні-ні, куріть, я почекаю, — ротмістр зовсім зблід, кусає губи. — Господи, виходить, що я тепер співучасник вбивства?

— Ви завжди можете сказати, що просто виконували наказ.

— Чорт! — він тупає ногою. Я думаю про адвоката Якщо його не купили, якщо його не затримали, якщо він правильно зрозумів мене, то є деякі шанси. Особливо, якщо ці хлопці не будуть дуже вже поспішати. Але щось забагато «якщо», чесно кажучи. В мене вже були дивовижні порятунки, але зараз я не дуже впевнений. — І що ж робити? — питає ротмістр.

— Вам чи мені?

— Мені. Я не хочу бути помічником ката, що приведе невинного на страту.

— Боюся, що у вас немає іншого вибору. Так само, як, на жаль, і в мене.

— Я можу дати вам утекти.

— Ні, дякую.

— Чому?

— Подивіться навколо. Поля і поля. Це буде не втеча, а легке полювання на дурника, якому ніде буде сховатися від кулі.

— Я накажу не стріляти.

— І підете під трибунал? Ні. Та й головне, я не хочу зганьбити своє ім’я. Якщо я спробую втекти, то всі скажуть, що, значить, недарма мене везли на розстріл, щось було, я винний. Потім мене десь оточать і застрелять, як останнього злодюжку. Ні. Якщо я не можу врятувати собі життя, мушу врятувати хоча б чесне ім’я. Це перше. А друге, я не хочу вплутувати у свої біди вас.

— Я не боюся!

— Я й не кажу, що ви боїтеся, але я не хочу, щоб ви пішли під суд. Хочуть убити мене, а ви тут ні до чого.

— Я не розумію. Вас же розстріляють!

— І що? Тепер я, що прожив життя і завжди чесно служив Вітчизні, мусив би стати злодієм, бунтівником? Ще й потягти за собою інших? Ні. Поїхали, ротмістре, — я кидаю недопалок сигари на землю і чавлю його чоботом.

— Чорт! Чорт! І що мені тепер робити? — кривиться ротмістр.

— Забезпечити проведення суду, як вказано у наказі, — посміхаюся я.

— Я ж навмисно вас спокушав! Думав, що якщо ви погодитесь тікати, а то й, може, спробуєте завербувати і мене, то значить таки ворог! Але ж ні! Ви поводитесь як чесна і невинна людина. Іване Карповичу, і що ж мені оце думати?

— Нічого не думайте, просто виконуйте наказ. Ходімо до машини, їдемо далі мовчки, ось повертаємо з дороги до невеличкого ярка, на краях якого охорона Солдати вирили собі невеличкі окопчики, наче збираються тримати оборону. На горбочках онде встановлені кулемети. Тут можна дати справжній бій. Їдемо далі. Бачу невеличкий табір. Напнутий військовий намет, навколо солдати на постах, офіцери чекають, сидячи за двома столами. Машина зупиняється, ми виходимо.

— Чому він без наручників? — кричить якийсь молодий капітан, мабуть той, що з Генштабу. — Одягти!

— Майте повагу, капітане, — не погоджується ротмістр. — Це ж Іван Карпович Підіпригора!

— Це злочинець! — кричить капітан.

— Та ще ж навіть суду не було, — втручаюся в розмову я.

— Мовчіть! Вам слова не давали! — він кидається до мене, можливо, хоче вдарити, але бачить погляди солдат і офіцерів, бачить рух ротмістра, що стає між нами. Капітан зупиняється, дратується. — Починаємо суд! Посадити його на лаву підсудних!

Мене відводять і садовлять на лаву, що стоїть перед столом, за яким сидять четверо офіцерів-гусарів із нервовими обличчями. Всі четверо зітхають, бояться дивитися мені в очі. Трохи поодаль біля мене стає капітан, дістає теку і починає зачитувати звинувачення. Дурість і маячня, жодного конкретного злочину. Я намагаюся запитувати, але капітан кричить, щоб я мовчав.

— Це суд чи просто оголошення вироку? — обурююся я. — Те, що ви читаєте, збірка якихсь дурниць, вигадок та чуток, і ви хочете, щоб я просто слухав, як мене ображають і звинувачують у тому, чого я ніколи не робив?

— Мовчіть, це військово-польовий суд!

— Я знаю, але це не значить, що можна зачитувати якісь дурниці. Де докази, де свідки? Якщо я і бунтівник, і шпигун, і мазепинець, і керую вовкулаками, то мусив же залишати якісь сліди цієї бурхливої діяльності. То де вони? Надайте їх!

— Ваша провина вважається доведеною!

— Тоді навіщо суд? Просто застрельте мене, якщо вам так хочеться!

— Це вимоги процедури!

— Процедура вимагає, щоб обвинувачення доводило провину!

Ми лаємося далі, я вказую на кричущу відсутність будь-яких доказів, капітан зачитує звинувачення. Завершує тим, що мене треба розстріляти.

— Хвилинку, капітане, але ми не можемо розстрілювати цивільних. Могли під час бунтів вісім років тому, але тепер не можемо, — каже один з офіцерів.

— Підіпригора не цивільний, ось наказ про його призов. Він тепер військовослужбовець, — потрясає якимось папірцем.

— Але ж все те, у чому його звинувачують, він зробив, коли був цивільним. То й судити його мусить звичайний суд, — це вже інший офіцер.

— Панове офіцери, завдання військово-польового суду — не досліджувати юридичні тонкощі, а карати ворогів Отечества! Пропоную розпочати виконання вироку!

— Хіба суд уже вирішив? — дивуюся я.

— Так, вирішив! Розстріляти! Такий наказ! Готуйте солдатів! — кричить капітан.

— Ви кудись поспішаєте? Якщо ви впевнені, що вчиняєте згідно з законом, то до чого ця гонитва? Чи вам потрібно просто якомога скоріше вбити мене і доповісти вашому замовнику? — питаю у нього.

— Я не розмовляю з ворогом Отечества!

— Ворогом є ті, хто протизаконно вбиває чесних підданих государя, не провівши ані слідства, ані суду!

— Суд проведений! Ротмістре, готуйте солдат! — капітан помітно нервує, підходить до офіцерів, що сидять розгублені. Показує їм якісь папери, щось тихо розповідає. Офіцери питають, крутять головами, на щось вказують. Розмова триває кілька хвилин, аж поки капітану вдається переконати суд. Он офіцери щось підписують. Мабуть, вирок — Все, засідання закінчено! Забирайте його! — кричить капітан.

— Іване Карповичу, ходімо, — тихо каже один із солдатів, що стоїть поруч зі мною. Я підводжуся. Здається, все.

Мене ведуть трохи далі по ярку. Бачу, що там уже стоять четверо солдатів з рушницями. Поруч із ними підкопаний схил ярка, прямовисна земляна стіна Ось де мене будуть розстрілювати.

— А що, могили не буде? — питаю у ротмістра, який іде за мною, блідий та сумний.

— Згідно з наказом, ваше тіло буде спалено, а попіл переданий до Петербурга, щоб могила не стала місцем паломництва для ворогів Отечества.

— Ну, дають. Мало того, що вб’ють, так ще й поховати по-християнськи не дадуть, — кручу я головою.

— Солдати, готуйся, — каже тихо ротмістр і намагається не дивитися на мене. Солдати похнюплено беруться за рушниці, мене відводять до підкопаного схилу.

— Якщо я попрошу цигарку, це вас не обтяжить? — питаю в ротмістра.

— Останнє бажання засудженого — його святе право. Може, ще сигару?

— Ні, не хочу затягувати.

— Ми не поспішаємо, — ротмістр дає мені сигару і прикурити. Стоїть поруч зі мною. — Я це так не залишу, обов’язково напишу рапорт, бо ж не пролунало жодних доказів вашої провини.

— Ротмістре, моя провина в тому, що князь Ухтомський чомусь вирішив заповісти мені свої статки, на які претендували поважні та впливові люди. Ось і все. А сигара добра, — я затягнувся і повільно випускаю дим.

— От же лайно. У 1906 році, коли наш полк придушував селянські заворушення і військово-польовий суд працював на повну, доля ката мене оминула. А тут ось дістала, і я змушений відправляти на той світ людину, яку дуже поважаю.

— Доля вміє сміятися.

— Чому не виконуєте вирок! Стріляйте вже! — до нас біжить капітан.

— Бачите, йому потрібно якомога скоріше відзвітувати до Петербурга, що спадок у безпеці, — посміхаюся я, а ротмістр іде назустріч капітану.

— Чого чекаєте? — верещить той.

— Остання воля засудженого.

— Обійдеться! Виконуйте вирок!

— За кілька хвилин.

— Я наказую! — кричить капітан, він чогось дуже нервує.

— Капітане, наказую тут я, — ротмістр починає дратуватися.

— Ви мусите виконати вирок!

— Обов’язково!

— Зараз же!

— У положенні про військово-польові суди вказано, що вирок має бути виконаний протягом доби, то час іще є.

— У наказі, який я привіз, вказано про термінове виконання вироку!

— Правильно, але терміновість виконання встановлюю я.

— Ротмістре, я доповім своєму керівництву про вашу поведінку!

— Капітане, я відправляюся на фронт, то знайшли б краще щось інше, чим мене лякати.

— Ротмістре, якщо треба, то можна вже розстрілювати. Докурю на тому світі, — втручаюся я.

— Куріть, Іване Карповичу, не поспішайте, — каже ротмістр.

— Та він знущається з мене! Покидьку! — дратується капітан.

— Майте повагу, людині ось-ось помирати, — заспокоює його ротмістр.

Я затягуюся і молюся. Воно-то наче і недобре псувати молитву тютюном, але, сподіваюся, Господь зрозуміє.

— Він буде так курити до ранку! — ніяк не заспокоїться капітан.

— Не перебільшуйте, — ротмістр стоїть до мене спиною і спокійно чекає.

Я думаю про Моніку. Про те, що не зміг виростити її. Мені гірко. Прошу у Господа, щоб допоміг їй і захистив. Роблю останню затяжку. Ніколи не любив тютюн, а зараз останні миті життя мають його смак. Можна було б спробувати ще потягнути час, але не хотів ганьбитися.

— Ротмістре, я готовий, — кажу я і стаю до земляної стіни, виритої у схилі ярка.

Ротмістр неквапливо іде до солдат. Шикує їх, перевіряє зброю.

— Швидше, швидше! — кричить капітан.

— Не заважайте, будь ласка, — ротмістр важко дивиться на капітана. — Прицілитися.

Солдати піднімають гвинтівки. Стоять від мене за десять кроків. Я відчуваю, як починає тремтіти ліва нога. Що за маячня? Ротмістр піднімає руку. Відкриває рота, щоб наказати «Плі!», коли чується постріл. Ще один. Десь далеко.

— Стріляйте! Стріляйте! — кричить капітан.

— Відставити, — наказує ротмістр. — Савченко, подивися, що там відбувається.

Один із солдатів біжить до табору.

— Вирок мусить бути виконаний! Чого ви чекаєте? — репетує капітан.

— Треба з’ясувати, що за постріли, — спокійно пояснює ротмістр.

— Для чого? Є вирок, цей негідник мусить бути розстріляний!

— Кілька хвилин нічого не вирішують.

Чутно ще постріли. Здається, з револьвера. Наче наближаються.

— А що, як це поплічники цього негідника? Спробують його відбити! Стріляйте, ротмістре! — капітан зблід і страшенно нервує. А ротмістр сміється.

— Відбити? Капітане, тут сорок озброєних солдатів, три кулемети! Та тут потрібна мінімум сотня озброєних і підготовлених людей!

— Можливо, вони зібрали й сотню!

— Що ж, ми їх зустрінемо. Наші люди он нагорі яру, але не подають жодних сигналів тривоги.

— Виконайте вирок!

— Обов’язково, але трохи пізніше. З’ясуємо спочатку, в чому справа.

— Не хочете, тоді я сам виконаю! — капітан вихоплює свій браунінг. А ротмістр свій.

— Попереджаю, що змушений буду стріляти, — спокійно каже ротмістр. Його солдати наставляють на капітана свої гвинтівки.

— Ви не насмілитеся! У мене наказ! — перелякано шепоче капітан.

— Так, наказ, яким мені доручено забезпечити порядок під час проведення військово-польового суду. І я його забезпечу. Мої люди вповноважені виконати вирок, і я не допущу, щоб це зробив хтось інший, перетворивши суд на вбивство. Сховайте браунінг, капітане. Сховайте.

Капітана аж судоми беруть від гніву, але страх потужніший за його роздратування, тож браунінг він прибирає. Ротмістр стає між капітаном і мною. Я тримаюся рукою за земляну стіну, бо в голові паморочиться, слабкість, тремтять уже обидві ноги.

— Савченко, що там? — питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.

— Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.

— Сюди їде?

— Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, — доповідає солдат.

— Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! — кричить капітан.

— Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.

Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричить він.

— Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! — наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.

— Наказ із Петербурга про відміну суду!

— Цього не може бути! — кричить капітан.

— Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!

— Ви бачили сам наказ? — капітан.

— Там телеграма!

— Мусить бути наказ! Виконати вирок!

— Тихо! — командує ротмістр. — Справа важлива, ми не можемо припуститися помилки. Капітане, зараз ми поїдемо до Ромен і все остаточно з’ясуємо.

— Ніяких з’ясувань, треба розстріляти злочинця!

— Наказую тут я. Поручик, залишаєтесь тут і чекаєте мого повернення. Капітане, за мною.

— У місті може бути повстання, це пастка! Вони вб’ють нас і звільнять цього негідника! — кричить капітан.

— Поручику, це малоймовірно, але якщо виникне загроза втечі засудженого, то ви мусите виконати вирок. Але тільки якщо реальна загроза. У всіх інших випадках чекати на мене. Капітане, ходімо.

Столичний гість підкоряється, і вони йдуть. Щось балакають у таборі з моїм адвокатом Потім виходять з ярка. Чутно, як заторохтів двигун авто. Адвокат прямує до мене. Солдати не пропускають його.

— Пане поручику, я сподіваюся, що ви ж не сприймаєте мого адвоката як загрозу? Пропустіть його, будь ласка.

— Добре, пропустіть.

Адвокат підходить до мене, в нього перелякане обличчя, він утирає піт з чола. Нервово оглядає місце, де я стою, потім дивиться на солдат із гвинтівками навпроти.

— Ви давно вже тут стоїте, Іване Карповичу?

— Та вже давненько. Що сталося?

— В Петербурзі з великою зацікавленістю відреагували на вашу пропозицію. Вважається, що ваше рішення піти у добровольці значно допоможе під час мобілізації, — адвокат говорить гучно, щоб його чули.

— Добре, тютюну у вас немає?

— Є цигарки. Я не курив раніше, але через цю справу почав курити, бо дуже вже все нервово.

— Я теж. Сідайте.

Ми сідаємо на місце, де мене мусили розстрілювати, прямо на землю.

— Я вже подумав, що врятований, але побачив ваше перелякане обличчя і не знаю, що й думати, — шепочу адвокатові.

— Ніяких телеграм із Петербурга немає, — також шепоче він.

— Що? — я аж холодію увесь.

— Я зробив усе так, як ви сказали. Іване Карповичу, я хочу висловити своє захоплення вами! Краще нічого не можна було вигадати! Так вийти з-під удару! Одним ходом зруйнувати всю їхню підступну гру! Хіба двір зможе відмовитися від такого добровольця і від мільйона рублів до казни? Та ніколи!

— Я так розумію, що привітання мені приймати зарано.

— Так. Бо відповідей на свої телеграми я не дочекався.

— Але ви ж щось показували офіцерам.

— За три рублі на пошті мені зробили фальшиву телеграму, — киває адвокат.

— Для чого ви це зробили?

— Щоб виграти час Я сидів там, чекав відповідей, а потім зрозумів, що можу досидітися, що відповіді будуть, а вас уже не буде. То вирішив схитрувати.

— Але що це дає?

— Час, Іване Карповичу, час! Поки вони доїдуть до Ромен, поки спитають на пошті щодо телеграм, мине час Півгодини, а може, навіть хвилин сорок. За цей час відповіді з Петербурга можуть надійти. Я там усіх поставив на вуха, пані Анастасія поїхала просити про особистий прийом великого князя Сергія Михайловича.

— Але якщо телеграм не буде то...

— Телеграми будуть, обов’язково будуть, бо ви, Іване Карповичу, вигадали просто чудовий хід. Це я вам кажу як адвокат! Я аж заздрю, що цей хід не я вигадав, а ви. Причому як вигадали! Буквально за мить до того, як уже могло бути запізно! Я просто в захваті!

— Але телеграми можуть і зараз прийти пізно.

— Можуть, — адвокат зітхає. — На жаль, можуть.

— То нас чекають попереду чудові хвилини невизначеності, — посміхаюся я.

— Вам не страшно? — питає адвокат. — А я дуже нервую.

— Та страшно.

— Тоді чому посміхаєтесь?

— Бо смішно теж. Якийсь цирк, про це б кіно добре зняти.

— Якщо вас таки не розстріляють, бо в кіно мусить бути щасливий кінець. До речі, якщо все закінчиться добре, то буду просити вас на знак вдячності ввести мене в одну з ваших оповідок на правах помічника. Можу розповісти кілька смішних випадків зі своєї практики.

Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.

— Їдуть! Їдуть! — нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.

— То напишете про мене? — питає адвокат хрипким голосом.

— Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, — я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.

— Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?

— Звісно.

Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.

— Скасовано! Наказ скасовано! — кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.

— Іване Карповичу, що з вами? — питає здивовано ротмістр.

— Зачекайте, дайте йому час! — це адвокат. — Прошу вас, відверніться!

— Всім відвернутися! — наказує ротмістр. Тиша.

— Все добре, Іване Карповичу, все добре! — шепоче мені на вухо. — Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!

Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.

— Іване Карповичу, вітаю! — підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. — Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!

— А суд?

— Якась прикра помилка, — ротмістр розводить руками. — Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.

— Дякую, я доберуся на хутір сам.

— Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?

— Так.

— Тоді ходімо.

Натовпи нас зустрічають ще на в’їзді до Ромен, тисячі людей, що кидають квіти і скандують: «Слава Івану Карповичу!» Ми їдемо неквапливо, водій прибрав верх у авто, мене всі бачать і аплодують. Позаду гарцює загін вершників. Всі збуджені та веселі. Мене довозять до самого хутора, де нас зустрічають схвильовані дівчата.

— Був дуже радий знайомству з вами, Іване Карповичу. І ще більше радий, що все закінчилося добре, — каже ротмістр.

— Побачимося на війні, — я тисну йому руку.

— Сподіваюся, що там ви не втратите свого фарту! — ротмістр сідає в машину і їде. За ним вершники. Ми з дівчатами стоїмо і дивимося, як потроху осідає курява.

— Ваню, що трапилося? — питає Єлизавета Павлівна.

— Я йду на війну, — кажу я і не знаю чи радіти, чи сумувати.

(30.08.11. — 14.11.2012. Суми)