Незвичайні пригоди Марко Поло

ДЖОВАННІ СПІВАЄ

Літо 1268 року було гаряче, і вітер, що лагідно повівав над лагуною, не приносив прохолоди. Вода навколо острова Мурано вбирала в себе барви неба і віддзеркалювала їх. Джованні, тринадцятирічний син каменяра Ернесто, сидів на східцях старовинної римської вілли і проводжав очима корабель, що, ледь зримий, плив з обвислими вітрилами до гавані Сан-Ніколо.

Віллу з кам'яними східцями і мармуровими колонами сотні років тому збудував якийсь багатий римлянин. Вона була останнім свідком холодної розкоші римської імперії, яка володарювала колись над світом, що простягнувся від північного узбережжя Африки аж до Малої Азії. Скоро сюди прийдуть носії й каменярі і заберуть дорогоцінний мармур та цеглу для нових будов понад каналами й протоками Венеції.

Джованні встав із східців, ліг у затінку під смоковницею, що росла неподалік, і почав наслухатись до пташиного співу. В такі хвилини він мріяв, забуваючи про таємний біль, якого завдавав йому горб на спині, йому здавалося, що він чує, як хлюпотять біля узбережжя острова Лідо морські хвилі; якийсь ніжний передзвін виповняв небо й широку непорушну лагуну, і ті звуки вловлював тільки Джованні. Крики погоничів мулів не заважали йому.

Природа звершила в особі Джованні чудо. Він мав чорне волосся і ясні блакитні очі, в яких відбилися біль і туга. Але найпрекраснішим був його голос. Коли Джованні співав, змовкали гучні розмови шкіперів і склодувів, носіїв і робітників арсеналу, матросів і корабельників, стихало навіть покірно-настирливе скигління жебраків. Тоді селяни й погоничі мулів, що були неподалік, спинялися і слухали; тоді здавалося, наче й вітер лагідніше повіває над лагуною.

Але Джованні, який тягнувся серцем до всього красивого, часто був зажурений. Особливо в ті хвилини, коли йому доводилось бачити сусідську дівчину Джіаніну.

І ось тепер Джованні лежав на траві і не знав, радіти йому чи сумувати. Він тихенько наспівував пісню, яку часто чув у таверні «Ля Мальгавія»:

Широкі, плоскодонні рибацькі барки непорушно завмерли в лагуні. Від Сан-Міхеле наближався човен; хлопець, що сидів на носі, вказував весляреві на мармурові колони вілли. Щосили гребучи веслами, той правив до берега. Це плив друг Джованні Марко Поло.

— Гей, Джованні! — гукнув він ще здаля. — Це ти?

Джованні посміхнувся і притиснувсь усім тілом до землі. Марко вистрибнув з човна на кам'яні приступки і, озираючись навколо, мовив до слуги:

— Приїдеш по мене після обіду, Паоло; але нікому не кажи жодного слова про мене! Чуєш? Щоб мама нічого не знала!

— Гаразд, пане.

Весляр відчалив.

— Джованні! Де ж ти?

І його товариш не витримав.

— Я тут, Марко!

Вони привіталися так, начебто не бачилися кілька років. Насправді ж Марко відвідував Джованні щотижня. Власне, сьогодні він мав іти до ченця Лоренцо, який навчав його релігії, читанню, письму і лічбі. Але ж мусив він хоч раз завітати в Мурано, до Джованні і Джіаніни!

Вони познайомилися два роки тому на святі рибалок. Джованні співав там старовинну італійську народну пісню, і Марко Поло, син можновладного патриція і купця, з дозволу своєї матері запросив юного співака з чудовим голосом до себе в дім.

Так почалася дружба між Марко і сином каменяра Ернесто — Джованні. Матері Марко не дуже до серця були часті зустрічі друзів. Але турбота про чоловіка, який тринадцять років тому вирушив з своїм братом Мафіо в далеку, небезпечну мандрівку і відтоді не подав про себе жодної звістки, пройняла її втомою і байдужістю. Вона не надто суворо наглядала за сином, і йому часто випадала можливість відвідувати Джованні й Джіаніну. В цьому хлопцеві допомагав слуга їхнього дому Паоло.

Марко був вищий за Джованні ростом і красивіший від нього поставою, його високе чоло свідчило про жадобу пригод; коли він був схвильований, очі в нього спалахували і підборіддя войовниче виступало вперед. Інколи його сповнювала погорда, і тоді він твердо стояв на своєму, навіть якщо в його намірах не було нічого розумного. Марко не любив кидати справу, якою запалювалося його серце. Але в присутності Джованні він приборкував свою вперту натуру і наслухався до слів товариша.

Кілька хвилин Марко й Джованні стояли пліч-о-пліч, дивлячись на воду, яка під легким подихом вітерця була ніби жива.

— Я оце ходив на П'яцету[1], — сказав Марко, — і слухав там одного красномовця. Він був босий і обірваний, як жебрак, але як говорив! Ну справжнісінький тобі король, та й годі!

Джованні глянув на свої ноги. Красномовець з П'яцети був босий? Хлопець подивився на товариша, одягненого у вбрання з найтоншого флорентійського сукна і дорогі черевики з застібками. Потім знову перевів погляд на свої ноги. Він мав тільки сорочку і грубі штани. До того ж був босий, як і отой красномовець на П'яцеті.

— Що з тобою, Джованні? — спитав Марко, впіймавши на собі погляд ясних очей товариша.

— Нічого, — відповів Джованні. — Розквітають квіти. Дивись! Жовті, білі, червоні. А онде на обрії — корабель, тільки щогли видно!

— Він іде у Візантію. Напевно, у Візантію! — задумливо мовив Марко.

Назва цього міста, столиці Східно-Римської імперії, якось особливо хвилювала його. Візантія була ворітьми до казкового Східного Світу, де володарювали могутні монгольські імператори. До Візантії 1250 року вирушив його батько Ніколо Поло і дядько Мафіо Поло; пізніше, через п'ять років, вони, як розповів їм один друг їхнього дому, подалися звідти в небезпечну мандрівку до Монгольського ханства. Коли хтось називав це місто, мати схиляла голову і ховала сльози.

Почуття любові до матері чергувалось у Марко з несміливою повагою. Для нього вона була найпрекраснішою жінкою Венеції. Якось він заговорив з нею про те, що хотів би виїхати на кораблі в море, дістатися до Візантії, а потім вирушити ще далі на схід, на пошуки тата і дядька. Там він побачив би країни, звідки привозять у Венецію шовк, коштовні камені, барвисті килими, дорогі приправи і багато інших товарів. Але мати розгнівалася і наказала йому три дні не виходити з дому. Служниця Марія розповіла йому, що мати проплакала цілісінький день. Відтоді Марко ніколи більше не говорив з нею про свої наміри.

Зате, прийшовши до Джованні, він розповідав йому про своє палке бажання поїхати в далекі країни. Та й як можна було жити в Венеції, в цьому приморському місті, куди з'їжджалися купці й мореплавці з усіх кінців світу, і не відчувати потягу до далеких мандрівок?

— Про що ти знову думаєш? — спитав Джованні свого товариша.

— Про те, що я почув на П'яцеті. Я розповім тобі пізніше: Це історія про діамант завбільшки з голубине яйце. А зараз ходімо до рибного ставка пана Кельзі.

На полях працювали селяни. Повз хлопців проїхав на вороному коні якийсь сенатор, і друзі поштиво привітали його. Погоничі поганяли своїх мулів, котрі неквапом ішли дорогою з громіздким вантажем сіна.

Хлопці проминули склодувну майстерню, з димаря якої здіймались в ясне літнє небо темні клубки диму. Дерев'яні двері її були розчинені навстіж. Всередині працювали виснажені нестерпною спекою, оголені до пояса склодуви.

Неподалік від жіночого монастиря, розташованого на другому боці острова, біля самісінької води, вони зустріли Джіаніну. Дівчинка знала, що сьогодні в Мурано приїде Марко, і вони разом з Джованні підуть до рибного ставка, тому й чекала їх у цьому місці. Однак вона удала, начебто потрапила сюди зовсім випадково.

— А! Це ви! — сказала вона. — Мало не розминулась з вами. Добрий день, месер Марко, добрий день, месер Джованні.

Джіаніна вклонилася і розвела руками, немов справжнісінька дама при дворі французького короля.

— Маю за високу честь вітати вас, мої благородні панове. — Цьому звертанню вона навчилася у своєї матері, яка працювала на кухні жіночого монастиря і частенько потай відносила в місто усні і письмові послання черниць.

— А у вас непоганий вигляд, месер Марко, — сказала вона і обіперлася спиною об стовбур стрункого, темнокорого кипариса.

— Завжди ти жартуєш, — зніяковіло мовив Джованні.

— Облиш її, Джованні. Вона скоро знову прийде до розуму, — сердито наморщивши лоба, сказав Марко.

Тоді дівчинка весело посміхнулася і закружляла в пустотливому танці навколо хлопців.

— Візьміть мене з собою! — вигукувала вона. — Якщо ви допоможете мені ввечері наносити з цистерни води, я можу піти з вами.

— Гаразд, гаразд, — вдоволено пробурмотів Марко. — Ходімо, я розповім вам цікаву історію.

— А Джованні заспіває, — сказала Джіаніна і поклала товаришеві на плече руку. — Добре, Джованні? Ти будеш співати?

Джованні ствердно кивнув головою. На його обличчі й сліду не лишилося від зажури. Він ішов босоніж поряд з Марко. Курна дорога злегка піднімалася вгору до побудованого з неотесаних колод моста, що перекинувся через вузенький канал. Береги каналу були укріплені балками й фашинами.

— Ви йдіть собі, — сказав Марко. — Я вас наздожену.

Він сів на землю, стягнув з себе черевики й панчохи і заховав їх у кущах. Потім босоніж весело побіг через міст, доганяючи Джованні й дівчинку.

Раніше було небезпечно з'являтися поблизу рибного ставка, який належав багатому селянинові Кельзі. Двоє охоронців з дрючками в руках стежили, щоб ніхто не ловив у ставку риби і не вештався понад берегом. Але Велика рада Венеції видала наказ засипати всі рибні ставки на острові. Спочатку месер Кельзі спробував було не підкоритися цьому наказові. В довгому посланні до Великої ради він доводив, що ставок здавна по праву належить його родині, і уряд міста не сміє забирати його власність. Тоді представники уряду почали загрожувати, що в разі невиконання наказу, на нього буде накладено високий штраф. Кінець кінцем месеру Кельзі не лишилося нічого іншого, як поступитися.

З того часу ставок ніхто не охороняв. Частину водоймища вже було засипано, і тільки серед очеретяних заростів ще виблискувала деінде смужка води, приваблюючи до себе дітей. Вони бавились там і ловили рибу. Правда, ставок тепер опустів, бо месер Кельзі наказав протягти по ньому великі сіті. Від грабіжницького наскоку майже не збереглося великої риби, і лишилась тільки безліч дрібноти.

Ставок дрімав під полудневим сонцем. Здавалося, поблизу не було жодної живої душі. Та й кому б спало на думку прийти зараз у це безлюдне місце? Склодуви до пізнього вечора стояли перед палаючими печами, кораблебудівельники вправно збивали дошки, селяни й поденники працювали на полях, муляри й каменярі споруджували палаци для графів, герцогів і багатих купців, жебраки, фокусники і торговці товклися перед церквами і на площах або ходили від будинку до будинку, кожен по-своєму справляючи своє ремесло.

В очереті стояв човен. Ще кілька тижнів тому, він, наполовину залитий водою, киснув біля трухлявої дерев'яної кладки. Батько Джованні, прозваний робітниками добрим Ернесто, налагодив його. Він ні в чому не міг відмовити своєму Джованні.

Хлопці з Джіаніною збігли по піщаному схилу до води, пройшли крізь очерет, який сягав їм до грудей, і влізли до човна.

Джованні сів на місце керманича. Джіаніна й Марко вмостилися на середньому сидінні. Було так навдивовижу тихо, що, здавалося, ось-ось має трапитись щось незвичайне. На двох березах над ставком тремтіли листочки, шурхотів десь в очеретах качиний виводок, і раз по раз щось булькало, немов у воду падав камінь.

— Жаби, — сказав Марко.

Джованні сів так, щоб Джіаніна не бачила його спини. В присутності дівчинки він завжди страждав через своє каліцтво. Інколи йому думалося, що то сам злий дух наврочив йому горб. Одного разу, — охоплений відчаєм, він побіг до старого Франческо, про якого ходили чутки, начебто він уміє виготовляти з цілющих рослин чародійні напої, і попросив у нього яких-небудь ліків, аби позбутися горба. «Не журися, сину мій, — сказав йому Франческо. — Адже руки в тебе дужі, а груди — як у грецького атлета. Що з того, що ти трохи горбатий? Бог дав тобі гарні очі і чудовий голос. Іди, сину мій, і не сумуй!» Тисячу разів повторював собі ці слова Джованні, але від того йому не ставало легше.

Джіаніна вгадувала думки свого друга по його обличчю, їй хотілося розвеселити його. Та нелегко було знайти потрібні слова. І вона говорила все підряд, що тільки спадало їй на думку.

— Послухайте, як співають пташки! Онде на небі біла хмаринка! Наче корабель! Рак! Дивись, Джованні! Рак! — Кожної хвилини дівчинка відкривала щось нове.

Обличчя Джованні проясніло.

«Вона говорить все це лише для того, щоб підбадьорити Джованні», думав Марко.

— Хочете, я розповім вам про коштовний камінь? — голосно спитав він. — Чи, може, спочатку давайте виїдемо звідси?

— В очереті прохолодніше. Та й нас тут ніхто не побачить, — озвався Джованні. — Розповідай, Марко! — Він обхопив руками коліна і, готовий слухати, схилив набік голову.

Марко почав:

— Жив у Тулузі якийсь граф, і мав він красиву доньку. Багато років він ворогував з своїм сусідом Дон Фернандо, графом Барселонським. Але одного дня, втомившись від постійних чвар, які поперемінно спустошували то одну, то другу країну, графи помирилися і з'їхались на обід, де з надзвичайною поштивістю привітали один одного. Щоб закріпити мирний союз, вони вирішили обвінчати сина Дон Фернандо з прекрасною донькою графа Тулузького Юлією. Свого часу граф Тулузький пообіцяв доньці видати її заміж лише за її згодою. Але він не турбувався, бо юнак мав благородні погляди і хороші манери, як того й вимагала французька ввічливість. Батьки влаштували справу так, що наречені зустрілися в Тулузі, в домі Юлії. Юнак і дівчина закохалися одне в одного з першого ж погляду. Невдовзі батьки дійшли згоди і щодо посагу. Батько Юлії дав своїй доньці чимало золота, яке дістав у багатого графа Провансальського під задаток Арлеського і Тарасконського помість.

Був ще в Юлії надзвичайно коштовний діамант завбільшки з голубине яйце. Він виблискував на сонці такими барвами, що від нього важко було відвести очі. Цей діамант Юлія хотіла одягнути під час весілля в Барселоні, а до того часу віддала його на сховок своєму нареченому.

Тепло попрощавшись, юнак весело вирушив з своїм почтом до моря, де їх чекав корабель. Але зла доля вирішила інакше. В морі на них напали норманські пірати, які зважились проникнути аж у каталонські води, і після запеклого бою захопили корабель. Майже ввесь почет графа загинув у бою, і тільки сам він, наче чудом, залишився неушкоджений. Пірати пограбували корабель і забрали з собою полонених на острів Мадеру, сподіваючись одержати за них добрий викуп. Так коштовний діамант, яким Юлія мала прикрасити себе в день весілля, потрапив у руки морських розбійників і до сьогоднішнього дня ще не знайдений.

Марко, який дивився на воду, поки розповідав, очікувально глянув на Джованні й Джіаніну.

— А що сталося з юнаком? — спитала Джіаніна. — Розказуй далі!

— А з Юлією, нареченою? — докинув Джованні.

— Морські розбійники, одержавши викуп золотом, одпустили юного графа. Але втрата коштовного діаманта так розсердила Юлію, що вона почала гнівно докоряти нареченому і сказала, що лише тоді згодиться на шлюб з ним, коли він дістане втрачений діамант.

— Погана наречена! — обурено вигукнула Джіаніна. — Я б одружилася з ним навіть тоді, коли б він збіднів, як жебрак. Хай радіє, що морські розбійники забрали в нього діамант. Принаймні, він дізнався, яка погана вдача у нареченої.

Джованні ствердно кивнув головою, а Марко продовжував далі:

— Красномовник розповів, що слова Юлії дуже засмутили юнака, і він ось уже кілька років на трьох кораблях розшукує піратів, які забрали в нього діамант.

— Дурень він! — мовила Джіаніна, презирливо звівши брови. — Він ніколи не знайде діамант.

— Море велике, — сказав Джованні. — Коли стоїш на березі біля Лідо і дивишся в далечінь, то бачиш лише воду і небо. Навіть найбільші кораблі здаються на горизонті крихітними цятками.

— А я вірю, що юнак знайде діамант, — схвильовано вигукнув Марко. — Якщо людина твердо поставить перед собою мету, вона обов'язково здійснить її.

Кілька хвилин друзі мовчали, заглиблені у свої думки. Потім Джіаніна сказала, що дуже добре уявляє собі життя на піратському кораблі. Вона не від того, щоб і самій узяти участь у якомусь сміливому поході морських розбійників.

— Дівчата там зовсім ні до чого, — озвався Марко.

— Он як? Ти гадаєш, що в піратського ватажка немає нареченої? — гнівно спитала Джіаніна. — Якби ми втрьох опинились на кораблі морських розбійників, я б стала нареченою Джованні.

З вуст Марко мало не зірвався глузливий сміх, але, побачивши радісне обличчя Джованні, він стримався.

Налігши на весла, друзі вивели човна на чисту воду і спинилися посеред ставка. Марко впивався тишею. На вулицях Венеції, на каналах і площах, біля причалів, де швартувались кораблі, завжди стояв гамір, — і тому в місті Марко здавалося, що дні пролітають, як зграя птахів. У Венеції його серце не знало спокою. Але тут, серед друзів, він відчував, як напруження покидає його. Марко міг розповісти їм усе, що його турбувало. Затамувавши подих, Джованні і Джіаніна слухали, як Марко говорив їм про те, що одного дня він вирушить на кораблі в далекі країни розшукувати свого тата і дядька. І друзі вірили, що він здійснить свій намір. Ця віра не раз допомагала йому перемагати сумніви, котрі так мучили його. І справді, тут, у Мурано, ніхто не збирався забороняти йому виходити з дому за те, що він розкривав свої найзаповітніші думки, йому вже було, чотирнадцять років, він умів читати й писати і дізнався від брата Лоренцо багато цікавого про далекі країни й міста. Та й з розмов з купцями, що побували в мандрах, з матросами й хрестоносцями він умів вибирати те. що збагачувало його уяву про чужі народи.

— Марко, про що ти думаєш? — вигукнула Джіаніна і дружньо ляснула його по плечу. — Все ще розшукуєш діамант? Ви сьогодні німі, як риби! Їдьмо до берега, будемо ловити раків!

Але й тут їм не пощастило. Марно бродили вони по воді — жоден рак не потрапив їм до рук.

Тоді друзі сіли в човен і поплили крізь очерет до розпаленої вілли. Вони вирішили зачекати на кам'яних східцях, доки приїде Паоло. Із сховку біля дерев'яного моста Марко дістав свої черевики й панчохи, але не взув їх, а поніс під пахвою. Приємно було йти босоніж но нагрітій сонцем землі. Праворуч від дороги паслася на лузі череда корів.

Худоба належала месеру Кельзі, котрому і без рибного ставка вистачало багатства на те, щоб зодягати своїх двох дочок так, як зодягають патриції і дворяни — в парчу і шовк.

Лагуна все ще була непорушна, і лише в окремих місцях на поверхні води схоплювалися під легким подихом вітру дрібні брижі. Сонце поволі схилялося до заходу. Пташиний спів затихав і навіть шипшина за парканом схилила свої голівки.

Джованні сів на східці і почав стиха наспівувати якусь мелодію.

— Співай, Джованні, — попрохала його Джіаніна.

І Джованні заспівав стару пісню про двох рибалок, які виїжджають у море, борються там з хвилями за своє життя, а ввечері повертаються з багатим уловом.

Голос його лунав над лагуною так дзвінко, що, здавалось, усе навколо потопало в ньому. Рибалки, почувши спів, забули про свої сіті і, обернувшись, дивилися на співака, що стояв на білих східцях, широко розкинувши руки. Паоло, який дужими ударами весел гнав човна до вілли, опустив весла на воду і непорушно спинився посеред лагуни.

Джіаніна сиділа біля ніг друга і не зводила з нього погляду. Обличчя її змінилося, очі сяяли ще ясніше, ніж завжди, на вустах з'явилась горда, вперта посмішка. Це була посмішка рибалок, які на своїх човнах долали хвилі, випробовуючи в лютуванні шторму свою мужність і свою силу.

— Джованні співає! — ледве чутно зірвалося з вуст Джіаніни. Спів хлопця був для неї справжнім чудом.

Марко стояв біля сторожі. Він уже не чув різкого запаху троянд. Тільки бачив, як лягла на камінь тінь смоковниці, бачив Джованні і Джіаніну. мармурові колони і срібну гладінь води, що виблискувала на сонці. Все це ніби доповнювало мелодію й слова, які м'яко, по-венеціанськи зривалися з вуст його друга. Марко відчував, як у нього збільшується сил. Він був готовий на героїчний вчинок. Спів навівав йому великі і сміливі думки.

Коли Джованні скінчив, всі якусь мить мовчали, прислухаючись до води, яка ніби відлунювала ще звуки пісні.

— Чудово ти співав, Джованні! — промовила нарешті Джіаніна.

Паоло, слуга Марко, взявся за весла і погнав човна до вілли. Рибалки знову заходилися біля своїх сітей, хвилі заплюскотіли об дубові стояки, забиті в дно для того, щоб указувати шлях торговим кораблям.

Марко натягнув панчохи й черевики, подав руку Джіаніні, потім обняв товариша.

— Ти чудово співаєш, Джованні! Я скоро знову приїду до тебе!

Він швиденько скочив у човен. Паоло привітно посміхнувся до дітей і відштовхнувся од берега.

— Бувай здорова, Джіаніна! Бувай здоров, Джованні! — гукав Марко, ще довго махаючи друзям рукою.

Над палацами, церквами й хатинами Венеції палав сонячний диск, прозора блакить неба набирала блідорожевих барв. Човен Марко розтанув в імлі літнього дня.

— Ходімо, Джіаніна, — сказав Джованні. — Я допоможу тобі носити воду.

ХЛОПЕЦЬ ПОВИНЕН ЩЕЗНУТИ

Нічний морок огорнув Венецію. Тільки де-не-де вулиці й канали скупо освітлювали олійні ліхтарі. Частина їх горіла лише протягом першої половини ночі, бо ненажерливі відкупники, які орендували нічне освітлення, заощаджували на олії. Впроваджені сенатом в окремих сестіріях[2] «Сеньйорі ді нотте»[3], котрі мали наглядати за поліцейською службою і виносити судові вироки в справах крадіжок, грабунків і вбивств, уже не на одного відкупника наклали великий штраф, оскільки скупість цих людей завдавала великої шкоди громадській безпеці.

Одного разу вночі банда грабіжників напала навіть на високого чиновника із «Сеньйорі ді нотте», якогось причіпливого суддю. Бандити забрали в нього яскраво-червоний плащ, гаманець з грішми і вже ладналися відрізати йому пальця, щоб заволодіти коштовним перснем, але в цю мить на допомогу сановникові приспіли робітники арсеналу. Злодії зникли, немов їх поглинула ніч, і суддя відбувся лише переляком.

Небезпечно було ходити пізньої пори вузькими незабрукованими вулицями. Особливо темно було в сестірії ді Кастелло, неподалік від арсеналу, який був оточений з усіх боків водою і своїми мурами нагадував фортецю. В його масивних будівлях містилися найважливіші майстерні Венеції, де вправні руки ремісників будували й оснащували кораблі — від руля до вітрил. Тут ремонтували судна, які побували в битвах з норманами й генуезцями. Тут був величезний військовий склад міста, тут стояли торговельні кораблі, військові кораблі і галери.

Десь о другій годині ночі до входу в арсенал наблизилася велика барка. Двоє факельників, на носі й на кормі, освітлювали темну поверхню каналу. Четверо солдатів рівномірно, не кваплячись, занурювали у воду весла. За спиною в них стояв молодий офіцер і уважно дивився на сторожові башти, що височіли обабіч проходу. У відповідь на оклик вартового офіцер назвав визначений для цієї ночі пароль. Одразу ж було піднято важкі дубові грати, і барка безшумно в'їхала до арсеналу.

П'єтро Бокко, один з шести патронів арсеналу[4], які наглядали за роботою майстерень і складів, цієї ночі ще не спав. Його опали важкі думки, як завжди, коли йому випадало чергувати і доводилось спати в спеціальній вартівні.

Почувши за дверима кроки, він підвівся, поправив на собі червоний жилет і накинув на плечі фіолетовий сюртук. До кімнати зайшов молодий офіцер і доповів П'єтро Бокко, що на території арсеналу все в цілковитому порядку. Обличчя П'єтро різко змінилося. Тепер на ньому не було й сліду невдоволення. Він розмовляв з офіцером так, начебто ця людина щойно принесла йому якусь добру новину. П'єтро Бокко умів приховувати свої справжні думки. Тільки його сірі очі протягом усієї розмови холодно поблискували.

Через кілька хвилин офіцер, задоволений тим, що нічого не трапилось, залишив кімнату і пішов до барки.

Вартовий на передній башті, якому було добре відомо, що в арсеналі перебуває офіцер, почав вигукувати імена охоронців інших башт. «Дімітро!» «Ернесто!» «Бенедетто!» — лунало серед ночі. І кожного разу чулась голосна відповідь: «Єсть!» на знак того, що охоронець не спить.

Знову підняли дубові грати, і барка з озброєним» факельниками зникла в темряві.

П'єтро Бокко сів на різьблений стілець, сперся ліктем на стіл і втупився поглядом у тьмяне світло лампи. Все було так само, як і кожної ночі. До його слуху долинали вигуки вартових, і він навіть уявляв собі, як довкола арсеналу попід мурами ходить патруль. Та це його мало хвилювало, його думки кружляли навколо одної, головної, і, немов пальці грабіжника, навпомацки все ближче й ближче підсувалися до неї.

Все було так само, як і кожної ночі, тільки по його обличчю було видно, що сьогодні він зробить вирішальний крок. Але чому раптом така втома проступила на його лиці, шо завдяки сивій бороді здавалось ще довшим? Може, його виснажила безсонна ніч, проведена в роздумах і внутрішній боротьбі? Чи, може, він шукав у собі сил для рішучих дій, які чекали на нього? П'єтро Бокко, патрон арсеналу, заплющив очі і схилив на стіл голову.

Тьмяне світло лампи відбивалося в шибці вікна. Тепер вигуки вартових лунали десь далеко: «Дімітро!» «Ернесто!» «Даніело!» «Бенедетто!» Час спливав нестерпно поволі.

Остання торговельна операція П'єтро Бокко була невдалою. Два кораблі з скляним посудом, сукнами і золотими виробами потрапили до рук кроатських піратів. Може, цей самотній чоловік зараз думав у вартівні про цю втрату? Його багатства зменшились. Та нелегко вибити з сідла таких купців, як П'єтро Бокко; вони вперті й хитрі, і коли йдеться про золото, дукати і політичну владу, ладні спілкуватися бодай з самим дияволом.

П'єтро спав, поклавши голову на руки. Світло осявало його сиве волосся. Та сон не заспокоював його. Невдовзі він підняв голову і злякано глянув на вікно, йому здалося, начебто він побачив там обличчя хлопця, котрий щойно приснився йому. За темною шибкою йому привиділось лице його племінника Марко Поло. Бокко сердито протер очі, одвернувся од вікна і почав ходити по кімнаті. Потім відчинив двері і покликав вартового. Той квапливо схопив піку і зайшов до кімнати.

— Приведи мені писаря Луїджі!

— Слухаю, пане!

Вартовий хутко побіг по коридору, потім звичайним кроком спустився по сходах і повільно пройшов через двір до кімнати Луїджі. По дорозі він буркотів собі щось під ніс, сердитий на патрона, який звелів посеред ночі будити бідного писаря.

Все було вирішено. Якщо задумане пощастить здійснити, то він, П'єтро Бокко, швиденько оволодіє спадщиною Ніколо Поло. Тоді йому вистачить грошей на те, щоб спонукати старшину виборців у своїй сестірії, благородного месера Моросіні, обрати його, П'єтро Бокко, до сенату.

Сенатор П'єтро Бокко! На шляху до нього стояв тільки його племінник Марко Поло. Адже про повернення Ніколо Поло нічого було й думати. Що ж стосується сестри, то вона не переживе смерті свого сина.

П'єтро висунув у вікно голову і подивився на безконечний розсип зірок. Ніч була тепла, і лише легенький вітерець навівав прохолоду. У воді відбивалися зорі і відблиски смолоскипів. З будівельного складу долинав приємний запах букових і соснових дощок, з яких теслярі мали виготовляти щогли й весла.

Сенатор П'єтро Бокко! Якби його обрали сенатором і знову призначили патроном арсеналу, він би не знав більше цього принизливого нічного чергування. Це робили б три інші патрони, які не засідають у сенаті. Крім того, він міг би не жити постійно в арсеналі і мав би вдосталь часу для вигідної торгівлі.

Робітники арсеналу називали палац, у якому він мешкав, «пеклом». І вони мали цілковиту рацію. Не дуже приємно було жити в оцій похмурій, незатишній будівлі. Другий палац, в якому мешкав Паоло Фрагіпані, одержав назву «чистилища» і був не набагато кращий від будинку П'єтро Бокко. Зате палац третього патрона арсеналу славився, як «рай».

П'єтро Бокко пригадав, як у таємній боротьбі за краще приміщення в арсеналі він зазнав поразки, бо не спромігся підсунути відповідальному сенаторові стільки дукатів, скільки дали двоє його конкурентів. Все залежало від грошей. А гроші міг придбати лише той, хто споряджав і відправляв кораблі до портів Візантії і Александрії, до берегів Франції, Іспанії, Англії, Португалії, Північної Африки і Малої Азії. Особливо прибутковою була торгівля з країнами Близького й Далекого Сходу.

Очі П'єтро Бокко палали. Він думав про те, як розбагатіли купецькі сім'ї, які ще кілька років тому не мали аніякісінької ваги. Багатство дало їм і політичний вплив, їх було обрано в сенат або призначено на прибуткові місця — послами при чужоземних дворах. Він теж стояв на надійному шляху, та всі його честолюбні наміри зірвала ота невдала торговельна операція.

Раптом він почув за дверима кроки. Хтось постукав. До кімнати несміливо ввійшов писар Луїджі Фаріно.

— Я до ваших послуг, пане, — вклонившись, мовив він. — Що ви хотіли?

П'єтро Бокко випростався в своєму кріслі і пильно глянув на писаря. Та Луїджі був не з тих, на кого можна нагнати страху. Всі добре знали, що він за всяких обставин умів зберігати самовладання. По його обличчю важко було збагнути, які почуття сповнюють його: біль чи радість, страх чи гнів. Йому не раз доводилось виконувати таємні доручення П'єтро Бокко та інших панів, котрі цінували його мовчазність і холодний спокій.

— Сідай, Луїджі. — Патрон показав йому на стілець, що стояв перед столом. Він спробував надати своїм холодним очам привітності і навіть на мить подумав, чи не відмовитись від свого наміру. Байдужість Луїджі сьогодні не подобалась йому.

Але він швидко відігнав від себе цей хвилинний сумнів і раптом сказав:

— Луїджі, один хлопець повинен щезнути!

Луїджі не зводив погляду з патрона. Обличчя в нього було таке спокійне, наче йому побажали доброго дня.

«Неприємний тип, — подумав П'єтро Бокко. — Але він мені потрібний». І тому голосно промовив:

— Ну, то як, Луїджі?

— Все залежить від того, пане, скільки…

П'єтро Бокко роздратовано махнув рукою.

— Ти ж знаєш, що за добру службу я плачу добрі гроші.

— Кажете, хлопець повинен щезнути? — перепитав Луїджі. — Як це зрозуміти?

— Зовсім просто, — різко відповів патрон. — Він не повинен ніколи з'являтися більше ні в Венеції, ні в будь-якому іншому місті, де мають вплив венеціанці!

— Гаразд, пане!

Довгасте обличчя П'єтро Бокко із зціпленими губами і красивим чолом було похмурим і рішучим. Тепер уже не лишалось шляхів до відступу. Він вийняв гаманець і відлічив двадцять п'ять дукатів.

— Решту двадцять п'ять одержиш після виконання мого доручення.

Він схилився над столом і тихо назвав ім'я хлопця. Луїджі байдуже згріб гроші в кишеню і хутко покинув кімнату.

ДЖІАНІНА

Тендітна дівчинка з чорним волоссям мешкала з своїми батьками в невеличкому дерев'яному будиночку, оточеному садочком. Не часто випадало їй бути вільною протягом другої половини дня. Роботи вдома було багато. Батько її, майстер склодувної майстерні, працював з ранку до ночі. Коли він повертався додому, то сідав за стіл і задумливо розкладав перед собою проби дзеркального скла, звіряв їх при світлі свічки, вивчав, як вони віддзеркалюють навколишні речі. Він розмірковував, як зробити ще кращими й досконалішими муранські дзеркала, котрі користувалися скрізь великим попитом і високо цінувалися навіть візантійським імператором.

Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге — чесним і правдивим, трете — пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.

Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.

Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.

Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.

І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.

Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.

Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.

— Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.

Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.

— Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.

Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.

— Добрий, великодушний чоловік, — тихо повторила вона ще раз. — Ти підеш до нього наймичкою! — промовила вона раптом уже іншим голосом. — Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж — зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?

Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.

Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями — скоро все це буде лише чудовим спогадом.

— Ой мамо! — заплакала дівчинка. — Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі — лиха людина. Всім це відомо!

— Не кажи дурниць, дівчино! — сердито гримнула мати. — З завтрашнього дня месер Кельзі — твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!

Коли додому прийшов батько, між ним і матір'ю зчинилася гостра суперечка. Але вона тривала недовго, — мати таки наполягла на своєму.

Батько приніс додому дзеркало надзвичайної краси, і йому думалось, що тепер він уже недалеко від мети. З допомогою особливого точила він сподівався надати йому чудового блиску, щоб можна було віддзеркалювати найніжніші кольори і відтінки.

— Зрештою, повинна ж дівчина коли-небудь братися за роботу. Чим раніше, тим краще. Месер Кельзі й справді дуже цікавиться нею. Добрий, великодушний чоловік! Ох, П'єтро, ось же стоять абрикоси! Їж, їж!

— Де вона? — обірвав батько жінчину балаканину.

— Де ж вона може бути? Там, у Джованні, ледащо!

— Поклич її!

Мати насторожилась. Це вже звучало, як наказ.

Давно вона не чула від свого П'єтро такого тону. Жінка побігла в сад і почала гукати доньку.

— Джіаніна, Джіаніна! Де ти? Ходи-но сюди! Батько хоче поговорити з тобою!

— Вона йде вже, сусідко! — Над живоплотом з'явилось добродушне обличчя каменяра Ернесто. — Не будь до неї дуже суворою, Єлена! — сказав він.

— Не суньтеся в чужі справи! — відрубала мати Джіаніни.

Дівчинка пролізла крізь живопліт і, витираючи сльози, підійшла до матері. Все сталося так раптово, що вона навіть не встигла отямитись.

Батько чекав на неї з непорушним обличчям і, коли вона зайшла до кімнати, глянув на неї спокійним, допитливим поглядом.

— Ти плакала, донечко? Але ж це не так страшно. Мусить же колись скінчитись дитинство.

Джіаніна обняла батька і гірко заплакала. Він міцно пригорнув її до себе.

— Не плач, донечко! Не плач!

Коли вона трохи заспокоїлась, батько розповів їй про своє власне дитинство.

— Мені було десять років, коли я пішов до склодувної майстерні. Важка робота випала мені, донечко. Але ж ти знаєш, що твої бабуся й дідусь були бідними рибалками, і кожне сольдо було їм дороге. Біднякові гірко дається хліб. Ось так і тепер. Ти вже велика дівчина, тобі дванадцять років, та й гарна ти, як троянда. Поглянь на себе в оце дзеркальце. Ну, що скажеш?

Побачивши в дзеркальці своє заплакане обличчя, Джіаніна мимохіть засміялась.

— От вона й знову сміється, — сказав П'єтро дружині.

У матері потеплішало на серці.

— Ти тільки й знаєш, що свої холодні дзеркала, — мовила вона, витираючи рукою очі. — Всю душу їм віддав. — І одразу ж звернулась до Джіаніни: — Коли будеш вільна, можеш завжди відвідувати Джованні! Ох, боже, зовсім забула!.. Треба ж овочів нарвати… — І вона квапливо подалася на город.

— Доню, мама не хоче тобі зла. Все буде гаразд.

Джіаніна ще тримала в руці дзеркало.

— Яке гарне, тату! Як джерело, коли в нього заглядає сонце.

Батько підвівся і запалив свічку.

— А тепер піднеси його ближче і глянь на свої очі!

Джіаніна глянула в люстерко і здивовано сказала:

— Тату, у мене великі очі, немов не мої. Вони темні, а в глибині їх видно малесеньку свічку і ваше обличчя. Але кольорів я не можу розрізнити. Все таке тьмяне, тату. Якби подивитись при сонячному світлі!

— Треба, щоб кольори вловлювались і при свічці, — мовив батько.

Він уже знову заглибився в свою роботу.

Месер Кельзі був високий на зріст і дуже худий. На лоб йому спадало пасмо чорного, як смола, волосся. Він за звичкою щохвилини відкидав його назад, і навіть дивно було, як у нього вистачало часу ще й для численних торгових справ.

Месер Кельзі володів луками, на яких паслися його вівці, корови й бики. На його землях визрівала золота пшениця, його сади давали безліч фруктів, які він щоранку відправляв човнами для продажу на площу святого Марка або на монетний двір.

Месер Кельзі тримав багато батраків і служниць. Він був суворим хазяїном, любив сунути носа скрізь, де тільки можна, бив служниць без будь-якої на те причини. Окрім землі й цегляного будинку, збудованого на кам'яному підмурку, він володів ще майстернею, де виготовлялось віконне й дзеркальне скло.

Його доньки, Джульєта й Ангела, товсті й випещені, були оточені постійним піклуванням, і в майбутньому обіцяли стати ще огряднішими.

Кожного ранку месер Кельзі ходив до церкви і вже пожертвував святим не одну сотню свічок.

Він любив їсти жирні каплуни і запивати їх французьким, грецьким або іспанським вином. Каплунів для нього готували особливим способом. Їх начиняли цибулею і прянощами, потім смажили, доки вони не вкривалися хрумкою скоринкою. Пір'я на голові месер Кельзі забороняв вискубувати чи обсмалювати.

Джіаніна цього не знала. Служниця нічого не сказала їй про це. Можливо, її розсердило те, що новенька з першого ж дня почала працювати на кухні. З надзвичайною старанністю, боячись зробити щось не так, як слід, Джіаніна роздмухувала вогонь, носила воду, обертала рожен і поливала птицю жиром. В кухні пахло, як біля жаровень на площі, де смажать м'ясо. Дим виїдав очі. Джіаніна не слідкувала за тим, щоб пір'я на голові каплуна не обсмалилось, і навіть спробувала обскубти його геть.

Друга служниця, яка працювала на кухні, раз по раз зиркала на Джіаніну і, мабуть, помітила, що та накоїла лиха. Через деякий час вона з удаваним переляком сплеснула руками і лицемірно сказала:

— Джіаніна, що ж ти накоїла! Обсмалила пір'я на голові! Хазяїн буде сердитись! Я зараз швиденько принесу води!

Вона вибігла з кухні і цілих півгодини не поверталася назад.

До кухні зайшов месер Кельзі і весело промовив:

— Ну, як тут мій каплунчик?

Він відкинув з лоба пасмо волосся і, заплющивши очі, втягнув у себе запах смаженого м'яса. Потім він підійшов до рожна, і вмить його хороший настрій — результат щойно завершеної вигідної операції з торговцем худобою — обернувся в нестримну лють.

Злякана Джіаніна помітила, як на шиї в нього набрякли жили і краска залила його обличчя.

— Що ти накоїла? — накинувся він на дівчину. — Ох ти ж ледащо, чорноока злодійка! Що ти зробила з моїм каплуном? Я тебе вб'ю, я… — Він аж задихався, немов йому здавили горлянку. Це ж просто жах! Це бридке дівчисько мало нахабство підсунути йому каплуна без пір'я на голові!

Месер Кельзі підняв руку і щосили вдарив перелякану дівчину в обличчя.

— Геть з моїх очей!

Він був хоч і сухорлявий, але дужий. Каплунці, очевидно, йшли йому на користь.

Джіаніна, похитуючись, підійшла до столу і схопилася за нього. Після другого удару вона ніби втратила слух, а третього удару і стусанів ногою вже майже не відчувала. А тимчасом каплун і далі весело смажився на вогні, брався коричневою хрумкою шкіркою і пахнув приправами й хорошим маслом. Хіба не добрим, не великодушним був месер Кельзі?

Товста, випещена Джульєта заглянула до кухні і, побачивши розгніваного батька й дівчину, що лежала на підлозі, сказала:

— Чого ви, татку, так завжди хвилюєтесь? Ох, скільки мороки з цими служницями!

Ніколи ще Джіаніна не почувала такої ненависті, як у цю мить. Вона покинула каплуна на рожні. Хай згорить, хай заповнить чадом усі кімнати. Дівчина вискочила з будинку, немов за нею гналися, і, не відповідаючи на запитання, побігла геть. Він побив її, як худобу! Обличчя в неї палало, губи набрякли, вуха боліли. На березі біля ставка дівчина впала на траву. Серце її калатало в грудях.

Очима, затуманеними від сліз, Джіаніна дивилася крізь густе мереживо листя на небо та білі хмари.

«Мусить же колись скінчитись дитинство», сказав батько. «Глянь у дзеркало, — нашіптував якийсь голос. — Які в тебе красиві очі. Ти розрізняєш кольори? Твої очі — темні острівці серед голубого озера. Не плач, донечко. Мусить же колись скінчитись дитинство».

Це був голос Джованні. Але ж Джованні тут не було.

Джіаніна, ніби заціпенівши, підвелася, глянула на ставок, на траву, на дерева, відчула подих теплого вітерця.

Тільки тепер дівчина збагнула, що сталося. Цей нелюд побив її, і вона навіть не знала, за що. Що ж вона таке накоїла? їй згадувалось обличчя Джульєти. Охоплена раптовим гнівом, дівчина рвонула пучок трави.

— Ненажери! Ненажери! — лунав її голос над мовчазним ставком. — Ненажери!

Десь плигнула у воду злякана жаба. Пахло болотом, очеретами і рибою.

— Хай вам чорт, месер Кельзі! — процідила вона крізь зуби і вмить перелякано зіщулилась. Чи не потемніло небо, чи не розверзлася земля? Дівчина несміливо озирнулася навкруги. Нічого не трапилося.

Дерева погойдувались під подихом вітру.

Джіаніна була на самоті з своїм гнівом.

ЖЕБРАК ПРИНОСИТЬ ЛИСТА

Чистим передзвоном сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка, скликаючи сенаторів і радників на засідання Великої ради. Коли завмер останній звук, двері до зали засідань в Палаці дожів зачинились. Того, хто запізнився, не впускали. В цьому році Велика рада складалась лише з 318 членів. Власне, за конституцією міста їх мало бути 480, обраних дванадцятьма старшинами-виборцями з найродовитіших і найбагатших родин шести сестірій міста. Але старшини обрали лише 318 чоловік, воліючи усунути бідніші сім'ї.

Народ під час обрання уряду був позбавлений слова. Можновладного володаря міста — дожа — і сенат, який здійснював управління, обирали члени Великої ради. Двадцять сім родин посилали до Великої ради своїх представників, двадцять сім родин вирішували долю міста, двадцять сім родин боролися одна проти одної, зчиняли заколоти, вбивали небезпечних претендентів, двадцять сім родин прагнули просунути своїх представників у сеньйорію, до складу якої входили дож, шість його вищих радників і троє старших судових урядовців.

Чистими звуками сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка. Вельможні городяни сідали на мулів та коней або вирушали до Палацу дожів у розкішних барках.

Ворота Палацу були розчинені навстіж. Біля них зібрався цілий натовп жебраків. Зодягнені в лахміття, вони виставляли напоказ свої бридкі виразки. Коли через П'яцету проїжджав якийсь радник, вони оточували його, немов зграя голодних звірів, і не випускали з полону, поки той не кидав їм кілька золотих монет. Потім зчинялася запекла колотнеча, і часто траплялося так, що найслабші залишалися після цієї бійки на землі, сповнюючи повітря жалісним стогоном і плачем. Та нікому не було до них діла. Прочумавшись трохи, вони відповзали до набережної і там канючили милостиню у вантажників і моряків. Тисячі жебраків жили в могутній, квітучій Венеції, королеві північно-італійських міст.

Біля Понте дела паглія[5] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.

Марко Поло вийшов з дому, привітався до якогось вельможного городянина, що саме проїжджав верхи повз нього, зиркнув мимохідь на балкон і швидко подався вулицею. Вчора ввечері, повертаючись в супроводі свого вірного Паоло від ченця Лоренцо, він одержав незвичайним способом листа. До нього підкрався якийсь жебрак, зодягнений в строкате ганчір'я з оксамиту, полотна та гаптованого золотом сукна, і потай від Паоло всунув йому в руки листа. В цьому листі хтось запрошував Марко з'явитися завтра вранці до невеличкої таверни, що містилася за площею святого Марка. Там він одержить важливе повідомлення. Він не повинен нікому показувати цього листа і має прийти на визначене місце сам.

Неприємне почуття закралося в душу Марко, коли він згадав обличчя жебрака. Він хотів уже повернутися назад і попросити Паоло, щоб той на деякій відстані Ішов за ним. Але незвичайність події захопила хлопця, і він, поклавши собі бути обережним, рушив далі. В глибині душі він сподівався дізнатися що-небудь про свого батька й дядька.

Таверна містилась в одному з глухих завулків за площею святого Марка. Про неї ходили недобрі чутки. Тут ночували клоуни й віщуни, лоточники й розорені комедіанти, жебраки і спудеї, які в мандрах від міста до міста заробляли кілька сольді на прожиття виступами перед публікою або якимось іншим способом. Траплялось, що ховалися тут на кілька ночей і матроси, які втекли з чужих кораблів. Але це ще були найпристойніші гості — жили вони здебільшого з чесної праці, хоч, звичайно, й серед них траплялися люди, котрих не лякала чужа кишеня і котрі були ладні за кілька срібних монет виконати найбрудніше завдання.

В таверні охоче призначали побачення й особливі нероби, так звані булі. Вони перебували на службі у високопоставлених осіб, котрі утримували їх і користувалися їхніми послугами. В таємній боротьбі за владу, яку провадили вельможні родини міста, застосовувались всі засоби. Досить було главі такої родини кивнути булі, як той починав діяти.

Поліція рідко втручалася в справи таверни, знаючи, що високе начальство не схвалює надто суворих заходів.

Одначе інколи до таверни з'являлись і поважні гості, котрими неабияк пишався хазяїн. Так час від часу сюди заходив вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно. В задній кімнатці він попивав вино і про щось таємниче розмовляв з господарем. Якраз учора він відвідав таверну. Правда, він забіг не надовго і навіть не скуштував вина, а лише перекинувся кількома словами з хазяїном і, намагаючись не впадати нікому в вічі, одразу пішов геть.

В багатоголосому гаморі Марко й не почув, коли затих дзвін на дзвіниці. Він пробивався крізь захаращений людьми рибний базар. Натужуючи до краю голос, торговці пропонували каракатиць, осьминогів, лангустів, каламаретті, цілі гори крабів, великих і маленьких риб найдивовижнішої форми. Повітря було напоєне запахами моря, болота й морських водоростей. Служниці, закуповуючи продукти для своїх панів, галасливо торгувалися з продавцями. Двоє монахів-францісканців в грубих коричневих рясах, ні на кого не дивлячись, посувалися крізь людський натовп; їхні ноги в сандалях були сірі від куряви.

Марко весело простував через Понте дела паглія повз мулів і коней радників міста до П'яцети. Враз йому захотілося їсти, і він купив собі кілька смачних смажених каштанів.

Неподалік, в каналі Сан-Марко, стояли кораблі, вичікуючи припливу, який дав би їм змогу вийти в море. На їхні» щоглах гордо маяли прапори з золотим зображенням лева, що мав набожне обличчя святого Марка. Немов червона труна, завмерла між ними каторжна галера — в'язниця для тих, хто вчинив злочин, відбуваючи морську службу в Венеціанській республіці.

Вітер ніс прохолоду і надував коричневі, сірі й жовті вітрила рибацьких, митних та поліцейських барок.

Життя на воді геть заполонило Марко, йому здавалося, що вітрила погойдуються над хвилястою блискучою гладінню каналу, немов крила птахів. До його слуху долинув тремтячий голос: «Я старий бідний чоловік. О пане, будьте ласкаві, дайте мені що-небудь! Я ще й досі не мав крихти в роті, благородний пане. Дайте що-небудь, бо я помру з голоду!» Жебрак, зодягнений у лахміття, благально простягав до хлопчика руку. Марко віддав йому каштани, які ще лишилися в нього,

1 в нагороду за це отримав тисячі подяк та побажань довгого життя і безумовного раю на небі.

На світі не було іншого міста, такого як Венеція. Марко ніколи не виїжджав далі Фусіно, Местре й Падуї, але серцем він відчував, що Венеція — це щось неповторне, дивовижне, діамант серед інших міст, осяяний яскравим золотим світлом і вкритий похмурими, грізними тінями, могутнє, здорове, безмежно багате і безмежно бідне місто, котре любили і боялись, місто, в яке вгризалося море, як бобер у дерево, місто, котрому море служило, як диявол, що засипає його золотом і мармуром, міддю і блиском і при цьому зловтішно потирає руки, бо знає, що всі ті багатства одного дня знову будуть принесені йому в жертву. Але зараз Венеція жила, зараз вона розквітала, як юнак, що вступив у вік змужніння і, обдарований усіма дарами природи, являє собою неперевершений взірець краси і могутнього життя.

Три маври, слуги молодого месера Моросіно, пройшли повз Марко. На них були багаті й строкаті лівреї, неначе мозаїка в соборі святого Марка і в Палаці дожів.

Жебрак, який передав напередодні Марко лисі а, був зодягнений у лахміття, прошите золотими й срібними нитками, бідне і водночас барвисте, як саме життя на каналах, провулках і площах.

Паоло, вірний слуга Марко, непомітно йшов слідом за ним. Раптом він звернув увагу на хлопця, що хутко пробіг повз нього. Чи це не Джованні? Чи це не той друг Марко з Мурано?

— Джованні! — здивовано вигукнув Паоло. — Джованні, куди ти поспішаєш?

Хлопець спинився. Побачивши Паоло, він підбіг до нього і схвильовано промовив:

— Паоло! Добре, що я тебе зустрів! Ти не знаєш, де Марко? Мені треба негайно поговорити з ним! Невже ти не знаєш, що трапилось?

Паоло обняв Джованні.

— А що трапилось? Чому ти такий схвильований? Поглянь, онде твій друг Марко. Але він не повинен знати, що я йду слідом за ним…

Та коли Паоло показав на площу, де щойно стояв Марко, там уже нікого не було.

— Де ж він подівся, Джованні? — безпорадно спитав слуга.

— Онде завернув на базар. Ходімо, Паоло!

Вони почали швидко пробиватися крізь море жебраків, торговців і злодіїв, які заповнили П'яцету. Джованні хутко проскочив уперед, і йому вдалося помітити, що Марко завернув у якийсь вузенький провулок. Джованні і Паоло вражено перезирнулись. Але раптом їх охопив страх: чи не загрожує Марко якась небезпека? Джованні навіть забув, чому він, немов ошпарений, біг з Мурано аж на острів Ріальто.

Коли друзі, нарешті, досягли провулка, вони з великим полегшенням побачили, що Марко неквапом походжає взад і вперед, немов когось вичікує.

В кінці провулка стояв укритий соломою кам'яний дім. По чавунній змії над дверима можна було здогадатися, що це таверна.

— Я залишусь тут, — тихо сказав Паоло. — Марко не повинен знати, що я йшов назирці за ним.

В цю мить пробило дев'яту годину ранку.

З таверни вийшов середнього росту жилавий чоловік, спокійно озирнувся навкруги і котячим кроком попрямував до Марко.

— Марко! Марко! — вигукнув Джованні і щосили помчав до свого друга.

Чоловік уповільнив крок. «Прокляття! — буркнув він крізь зуби. — Що треба цьому горбуну?» його рука в кишені стиснула кинджал.

— Джіаніна зникла! — сказав Джованні. — З учорашнього дня ніхто її не бачив. Жодна душа не знає, що з нею трапилось.

— Джіаніна зникла? — здивовано перепитав Марко.

— Ану забирайся звідси геть, горбата жабо! — закричав чоловік, який саме підійшов до хлопців, і так пхнув Джованні в груди, що той аж поточився до стіни.

Марко стояв, ніби паралізований, і непорушним поглядом дивився на Джованні, який скривившись од болю, опускався під стіною на землю. Зникла Джіаніна? Ця фраза заполонила всі думки Марко.

В руці чоловіка блиснув кинджал.

— Марко! — закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

— Ох ти ж, собака! — вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

— Ходімо, — сказав Джованні. — Тобі треба негайно зникнути звідси! — Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

— Ми вже тут не потрібні, — переконував Джованні. — Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

— Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! — сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

— Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

— Але що ж сталося з Джіаніною? — спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. — Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

— Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

— Втік, негідник! — вигукнув він. — Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.

— Добре, Паоло, що ти знову з нами, — сказав Марко, обнімаючи його.

— Ох і перелякався ж я, коли той негідник кинувся на вас, — мовив Паоло, витираючи з лоба піт.

Джованні обережно обмацував свою праву руку, якою вдарився об стіну.

— Ти забився? — стурбовано спитав його Марко.

Джованні заперечливо похитав головою. Вони сіли на якусь кам'яну лавку.

— То оце той лист, що завів вас у кляту дірку? — спитав Паоло. — Цікаво! — Тримаючи своїми грубими пальцями папірець, він задумливо роздивлявся ретельно виписані літери. Марко прочитав листа і розповів, як він потрапив йому до рук.

Але тепер уже їх турбувало інше. І Марко і Паоло приголомшила звістка про зникнення Джіаніни.

— Ми повинні розшукати її, — сказав Марко. — Негайно!

— Де ж вона може бути? — спитав Паоло і безпорадно глянув на хлопців.

ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ

Вже кілька днів не випадало жодної краплини дощу. Осяяна яскравим літнім сонцем дорога в Падую була ніби мертва. Проїхала карета, запряжена двома баскими кіньми з стайні дожа і зняла хмару куряви, яка поволі осідала на траву обабіч дороги.

На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.

Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.

Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу не промовилась жодним словом.

Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.

Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.

Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе циганське обличчя та орлиний ніс свідчили про те, що родом він не з Італії. На плечі в нього сиділа маленька мавпа, вбрана в червоні оксамитові штанці і жовтий піджачок.

— Ну, Геркулес, ти ще можеш іти? — обернувшись назад, спитав чоловік. — Жарко сьогодні, старий мій друже, га? Зачекай, онде біля тієї каплиці ми спочинемо.

Геркулес, рудий, заввишки з людину ведмідь з сумними очима, похитав головою так, наче зрозумів слова свого хазяїна.

Старий знову взявся за дишло візка, котрий скоріше можна було б назвати просто кліткою на колесах, і сіпнув за вірьовку, спонукаючи ведмедя рушати далі. Геркулес втомлено потюпав поряд з ним. На товстих залізних штабах клітки бряжчав замок, мавпа вправними рухами виловлювала бліх.

Біля каплиці маленький караван спинився.

— Ну, Геркулес, я тебе трішечки відпущу на волю. Будь розумним, не відходь далеко. Зараз я приготую їсти. А з тебе, Піпіно, ми скинемо штанці, — звернувся він до мавпи. — Ти будеш прив'язаний, а то ще забіжиш кудись.

Піпіно аж заплигав од радості, що позбувся обтяжливих штанів.

Поки старий діставав з клітки харчі, Геркулес, оббігши каплицю, вражено спинився перед дівчинкою, яка лежала на траві. Радісно забуркотівши, він нахилився до її обличчя і обнюхав його своїм мокрим носом.

— Що там таке, Геркулес? — спитав його старий.

Пробуджена так несподівано від сну, Джіаніна розплющила очі і здивовано глянула на руду, волохату морду. В першу мить їй здалося, що це ще сон. Та коли Геркулес випростався на ввесь свій велетенський зріст і, скоряючись якомусь внутрішньому потягу, почав незграбно витанцьовувати перед нею, коли Джіаніна побачила траву, квіти, небо і почула голоси людей, які йшли дорогою, вона зрозуміла, що вже не спить. Дивно, але вона зовсім не злякалася цього велетенського звіра. Навпаки, її навіть розсмішили його рухи.

— Геркулес, що сталося? Я тебе не просив, а ти танцюєш! — Старий стояв біля каплиці і похитував головою. Але в цю мить він помітив Джіаніну, яка, звівшись з землі, сперлась на мур і відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Он воно що! — вигукнув старий. — Та ти в мене справжнісінький кавалер! Ану, ходи сюди, їжа вже готова! А ти, моя маленька квіточко, — звернувся він до Джіаніни, — спиш отак одна-однісінька, коли вже давно день, і зовсім не боїшся мого Геркулеса? І не треба боятися його, він любить дітей.

Старий опустився біля Джіаніни на траву. Геркулес, понюхавши повітря, почвалав за каплицю, де на нього чекала їжа.

— Так, так, — вів далі старий циган, — Геркулес — розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. — Старий задумливо дивився поперед себе.

— У вас була донька? — зацікавлено спитала Джіаніна. — Де ж вона?

— Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. — Старий циган швидко зиркнув на дівчину.

— Дідусю! Розкажіть мені про неї! — попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.

— Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…

Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.

— Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…

— Звичайно, ви не погодились? — спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.

— Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, — відповів старий. — Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?

Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.

— А що це ти, квіточко моя, робиш одна-однісінька посеред шляху? — Він хитро подивився на неї. — У тебе такий вигляд, начебто тебе спіткало лихо.

Джіаніна, все ще під враженням розповіді про дівчинку циганку, не зразу зрозуміла його слова. Якесь неясне почуття підказувало їй, що не треба розказувати старому про своє горе. В цю мить до них знову підійшов ведмідь і привітно обнюхав руку дівчини, немов заохочуючи її, щоб вона погладила його. Джіаніна провела рукою по рудій шерсті звіра, і аж зраділа, почувши його вдоволене бурчання.

— Ти хороша дівчинка, — сказав старий. — Ти йдеш до своїх батьків?

Джіаніна сховала обличчя в шерсті Геркулеса.

— Ні, я не можу з'явитись додому, — схлипнула вона, забувши про обережність. — Ні, я ніколи не повернуся більше додому!

— Я так і думав, що в тебе якесь горе. Ти така ж гарна, як і моя Зусінка. Облиш плакати. Я ось тобі покажу ще нашого Піпіно.

Він узяв дівчинку за руку і підвів до візка.

— Це вся наша сім'я. Але з Піпіно будь обережною. Не встигнеш і оком моргнути, як він сяде тобі на голову і почне скубти за волосся. Та й бліх у нього, як піску на березі моря. Але коли ти погодуєш його кілька днів, він звикне до тебе… Геркулес буде ходити за тобою, мов слухняний песик… Ну, донечко, сядь і розкажи мені, чом ти не хочеш повертатися додому… Може, старий Ферко порадить тобі що-небудь путнє.

В Паоло було неспокійно на душі. Адже він пішов з хлопцями, не попередивши матері Марко. Але тепер уже було пізно. Вони прямували дорогою на Аквілею. Один рибалка з Местре сказав їм учора, що цим шляхом пішла якась дівчина, і, судячи з його слів, це була Джіаніна.

Всі троє були пригнічені. Перед ними лежала безконечна дорога з численними роздоріжжями й мостами, які перекинулись через струмки й річки.

Біля таверни, що стояла у затінку двох великих дерев, наші мандрівники спинилися. Марко зайшов досередини спитати про Джіаніну. Хазяїн привітно розповів йому все, що знав. Але й цього разу нічого нового вони не почули. Останніми днями сюди не заходила жодна дівчинка.

— Скільки шляхів перед нами! Де нам шукати Джіаніну? — сказав Паоло, запитливо дивлячись на друзів.

— Ми повинні її розшукати, навіть коли б довелося зайти на край світу, — відповів Марко. На серці в нього було неспокійно. Він турбувався за матір: адже вона не знала, куди він так раптово зник.

Обабіч шляху плелися по дерев'яних жердинах виноградні лози. Над полями лунав церковний передзвін. В небесній блакиті, що велетенським склепінням розкинулась над землею, біліли поодинокі хмарки, запалені по краях рожевим вогнем. На заході лежала Венеція, на сході розкривав свої обійми ліс, і в ньому зникала дорога.

Ліс дихнув на мандрівників свіжістю й п'янкими пахощами. Якась стара жінка, що збирала дрова, почувши їхні кроки, кинулась у затінок дерев. Ліс, лани і виноградники належали отцям церкви, які суворо карали за найменшу крадіжку дров.

— Ми вже другий день у дорозі, — сказав Паоло. — Скоро ніч, а нам ще не вдалося знайти жодних слідів. Повернемось назад, мій пане. Сеньйора не знає, де ми поділися. Вона хвора і буде турбуватися.

Марко промовчав.

— Паоло правду каже, — озвався Джованні. — Іти далі марна річ. Може, вона пішла в протилежному напрямку і зараз усе більше й більше віддаляється від нас. Ходімо, Марко. Повернемося до Венеції і поговоримо з батьками Джіаніни. А тоді знову вирушимо в дорогу.

Обличчя Марко залишалось замкнутим і непроникним. Ніхто не повинен бачити, які почуття хвилюють його. Розум підказував хлопцеві, що друзі мають рацію, але думка про те, що беззахисна Джіаніна десь блукає сільськими шляхами, можливо, навіть не маючи чого їсти і де спати, витісняла з його голови всі тверезі міркування.

«Може, Джованні правий? — думав Марко. — Що, коли вона подалася в Падую? Тоді кожен крок віддаляє нас від неї. Ми ніде не знайшли жодного сліду. Навпаки, все говорить за те, що вона йшла не цим шляхом. То чи ж варто йти до Аквілеї або ще далі? А мама? Що вона скаже, коли взнає про моє зникнення».

Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?

О мамо, люба мамо!

Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.

— А що, коли вона подалася в Падую? — спитав він.

— Та я теж думав уже про це, — нерішуче мовив Марко.

— Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…

— Скоро вже вечір, — докинув Паоло.

Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.

Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.

Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.

Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:

— Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! — Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. — І якась дівчинка з ними…

— Може, це Джіаніна? — сказав Марко.

— Джіаніна! — вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.

За ним кинулись Марко й Паоло, і всі майже разом підбігли до дівчинки. Старий Ферко опустив дишло візка і, знявши свого жовтого капелюха, привітався з незнайомцями. По його обличчю ніхто і не помітив, якою небажаною була для нього ця зустріч. Напередодні ввечері він доклав немало зусиль, щоб умовити Джіаніну піти разом з ним, а тепер виявилось, що все було марним.

— Ось де ти, Джіаніна! — сказав Джованні. — А ми тебе шукаємо!

Він сердився на себе, що говорить так по-буденному. Але ж де він міг знайти слова, щоб передати свої почуття?

— Джованні? Марко? — здивовано вигукувала дівчина, немов перед нею були привиди, а не живі люди, котрих вона знала вже багато років і котрі стали ніби частиною її життя, так само, як і вода навколо Мурано і абрикосове дерево в батьковому саду.

— Ми тебе шукали, Джіаніна, — сказав Марко. — Ми скрізь розпитували про тебе, але ніхто тебе не бачив. Чому ти втекла, не сказавши нам жодного слова? І ось раптом ти тут. Як добре, Джіаніна, що ми тебе зустріли! Тепер ходімо швидко додому!

Але в серці Джіаніни поволі, немов свічки, що їх одну за одною гасить людська рука, згасала радість. Вертатися додому, каже Марко. До месера Кельзі?

— Ходімо, Геркулес! — промовив циган і відчинив дверці клітки. — Розімни собі трохи ноги. Потанцюй, мій старенький, потанцюй для моєї маленької Джіаніни!

Глухо вистукував бубон, заклично видзвонювали дзвіночки.

Геркулес танцював.

Піпіно, якому довелося залишитися в клітці, щосили торсав грати.

Сонце згасало. На заході від землі до червоних, жовтих, оранжових і фіолетових хмаринок перекинулись золоті доріжки світла.

Геркулес танцював, не зводячи журливих очей з Джіаніни. Марко, Джованні й Паоло теж були немов зачаровані старим ворожбитом. Червоне сонце ніби запалило все небо. Шерсть Геркулеса вилискувала. Очі старого цигана горіли, з його вуст злітало бурмотіння, яке раз по раз переростало в гучні вигуки, і ті вигуки були наче якийсь дивний, хвилюючий акомпанемент до ударів бубна.

— Танцюй, Геркулес! Зусінка знову з нами. Волосся в неї стало чорне, як ніч. Вона сумує. Щоки в неї білі, як молоко. Вона плаче. Танцюй, Геркулес! Скоро ти будеш танцювати перед графами і панськими синками.

— Досить, старий! — грубо обірвав його Паоло. — Не зводь з розуму дівчину. Вона повернеться з нами. — Він став навколішки перед Джіаніною і притягнув її до себе. — Поглянь на мене, Джіаніна. Помацай мої руки. Ці руки зуміють захистити тебе. Ніхто не скривдить тебе.

Бубон раптово замовк. Геркулес знову став на всі чотири лапи. Піпіно розлючено стрибав у клітці.

Якийсь пан і пані проїхали через підйомний міст і наблизились до гурту.

— Геть з дороги, цигане! — вигукнув пан Ферко, який стояв посеред шляху, квапливо вклонився і відступив назад.

— В клітку, Геркулес! Чуєш? Підемо в замок!

— Месер Кельзі бив мене кулаком в обличчя, топтав ногами, — сказала Джіаніна. — А що ж я такого накоїла?

Її очі потемніли від болю й ненависті.

— Ти більше ніколи не підеш до нього. — На обличчі Марко з'явилась раптом радісна посмішка. — Я поговорю з мамою. Вона нездужає, і їй потрібна покоївка. Ти перейдеш до нас, Джіаніна. І все буде гаразд.

— Ти ніколи більше не підеш до месера Кельзі, — І казав і собі Джованні. — В мене тепер є кинджал, таким гострий, що може і пташине перо розрубати на льоту. Ось глянь, Джіаніна. Тобі тепер справді нічого боятися… Твій тато аж зблід, коли дізнався, що тебе побито, — вів далі хлопець після короткої мовчанки.

— Йому розповіла про це одна служниця, котра бачила, як ти бігла з кухні. Він жбурнув на підлогу дзеркало, яке саме тримав у руці, і розтоптав його ногами. Коли б мати не стримала його, він одразу ж побіг би до месера Кельзі… Ти знаєш, що якісь люди хотіли вбити Марко?

Джіаніна злякано глянула на Марко. На неї звалилося зразу стільки вражень, що вона збагнула лише останнє речення.

— Тебе хотіли вбити, Марко? Це правда?

— Мене врятували Джованні й Паоло, — відповів Марко.

— Ось цим кинджалом його хотіли вбити. — Джованні простягнув дівчині зброю. Вона взяла її і поклала собі на долоню.

— Тато розтоптав дзеркало? — без будь-якого зв'язку з попереднім спитала дівчинка.

До неї востаннє підійшов Геркулес і потерся об її плече головою. Потім слухняно дозволив заперти себе в клітку.

— Будьте щасливі, дідусю! Будьте щасливі, Геркулес і Піпіно! Я не можу йти далі з вами.

— Будь здорова, квітко моя! — відповів старий циган. — Нехай бог дарує тобі здоров'я і багатство. А я піду далі шукати свою Зусінку.

Він підняв з землі дишло і впрігся у візок. Колеса з скрипом покотилися по дорозі.

Сонце палало уже над самим лісом.

— Думав, що знайшов нарешті свою Зусінку, — бурмотів про себе старий, — але не щастить більше старому Феркові…

Клітка незграбно погойдувалась на візку. Колеса котились по вибитих коліях. Вдалині гавкали собаки.

СМЕРТЬ МАТЕРІ

Ніч заглянула в вікна.

Сеньйора Поло неспокійно лежала в ліжку і не зводила погляду з свічки. З самого ранку йшов дощ. Наближалася осінь. О цій порі Венеція нагадувала великий покинутий корабель, на якому то в одному, то в іншому місці погойдуються тьмяні ліхтарі.

Повітря було вологе і нездорове, але хвора наказала, щоб вікна й віконниці ввесь час були відчинені. Біля її постелі звисав шовковий шнурок дзвінка. Однак вона рідко користувалася ним. Сеньйора Поло любила самотність і водночас боялася її. В самотні нічні години в ній з особливою силою прокидалася надія, що чоловік і його брат повернуться. Але з такою ж силою пробуджувався й сумнів. Тисячі разів гнала вона від себе думку, яка настирливо лізла їй у голову: що її чоловіка вже немає в живих.

Ці диявольські думки міцніли під впливом тверезих міркувань: справді, де вже йому бути живим! Як поїхав чотирнадцять років тому, то відтоді жодної звістки від нього немає. Він був сміливою людиною і не боявся небезпек. А хіба ж мало кораблів спочивають на морському дні?..

Щоки сеньйори Поло стали блідими, аж прозорими. Не один уже рік минув, відколи вона позбавилась здорового рум'янцю. Її лице оживало тільки в ті хвилини, коли з нею був Марко. Він сідав біля ліжка, і вона розповідала йому про дідуся Андреа Поло да-Сан-Феліце та про батька, Ніколо Поло, і, ще раз переживаючи минуле, уявляла на якусь хвильку, що все це — радісна сучасність. «Ваше тіло здорове, — казав їй лікар. — Але нездужає ваша душа, сеньйора. Вона й позбавляє вас волі до життя».

Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.

— Що трапилось, сеньйоро? — спитала вона. — Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.

— Ні, ні, не треба лікаря! — вигукнула хвора. — Де Марко? Скажи мені, де Марко? — Вона схопила Джіаніну за руку. — Скажи мені швидко, Марко дома?

Сумним серпанком стояла за вікнами непрониклива, сповнена мжичкою темрява.

Раптове напруження так ослабило сеньйору, що вона ледь спромоглася ворухнути поверх ковдри рукою. Схилившись над нею, засмагла, здорова Джіаніна, лагідно, наче маленька мати, заспокоювала її:

— Так, Марко вдома, сеньйоро. Він міцно спить і не почув вашого дзвінка.

— Паоло з ним?

— Так, сеньйоро, Паоло спить у його кімнаті, як ви наказали.

— Слідкуй за ним, Джіаніна, — прошепотіла хвора, — Марко не повинен нікуди виходити. Чуєш? Він батькової вдачі, і я боюся, що колись він вирушить у море. Я ненавиджу море.

І в думках вела далі: «Якщо повернеться Ніколо, я попрошу його виїхати з Венеції далі від моря. Я не можу дивитися на воду. Вона приваблює до себе людей, але ніколи не віддає їх назад. Скрізь по берегах моря, причаровані його таємничою силою, виникли селища й міста. Венеція ж виросла просто серед підступної води. Сім'ї більше не належать самим собі: море розділило їх. По один бік стоять жінки й діти, по другий — їхні чоловіки, які торгують золотом, діамантами, пушниною, козячими шкурами, хлібом і килимами. Кожного року дож віддає в жертву морю золоту обручку, вінчає Венецію з морем. Поганський, диявольський звичай!»

— Мені страшно, Джіаніна! — сказала сеньйора Поло. — Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? — Вона підвелася на постелі. — Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.

До кімнати тихо зайшов Марко.

— Мамо, це я. Вам погано?

Джіаніна залишила спальню.

— Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов. Зачини вікна. Я хочу побути з тобою наодинці.

Марко здивовано глянув на матір. Він зачинив вікно і сів на стілець поруч з ліжком. Обличчя матері було бліде, як вишневий цвіт у сяйві місяця.

Жовтаве світло падало на червоні килими й різнобарвні шибки. На столі стояла фігурка з слонової кістки — слон з лев'ячими лапами. Меблі були з чорного дерева.

— Паоло спить з тобою? — спитала мати.

Марко боявся цього запитання. Після того як він, розшукуючи Джіаніну, три дні не був дома, вірний Паоло став залишатися на ніч у його кімнаті. Хоч мати й нічого не знала про замах, вчинений на хлопця, однак їй скрізь ввижалась небезпека для сина. Це почуття ще більше посилилось після подій останніх тижнів.

Сьогодні Паоло попросив Марко відпустити його. Він сподівався знайти якісь сліди. Але хіба скажеш про це матері? Найменше хвилювання було небезпечним для неї. Лікар велів приховувати від неї й погані, й радісні новини. Однак Марко не міг брехати, коли його запитувала мати. Ні, він не міг казати неправду під спрямованим на нього поглядом матері.

— Мамо, вам треба прийняти ліки, у вас гарячі руки.

— Паоло спить з тобою?

— Ні, мамо, — тихо промовив він, — сьогодні я відпустив його.

— Я вже не можу поворухнути лівою рукою. Мені здається, наче в моє серце вп'ялася голка… Ти щось приховуєш від мене, Марко… Скажи, ти радий, що Джіаніна живе в нас?

— Так, мамо. Але вона належить Джованні. Його тато покалічився на роботі і тепер Джованні ніколи співати…

— Приведи його до мене, Марко. Я хочу ще раз послухати його…

— Мамо, я трохи посиджу тут, — сказав Марко. — Паоло скоро повернеться. А поки що я залишуся з вами. Якщо хочете, я ляжу біля вас спати, ось тут, на килимі — мені все одно де. Я тільки хочу бути тут, коли буду вам потрібний.

— Сядь, сину мій. Ти весь пройнятий неспокоєм, як і твій батько. Але про мене можеш не турбуватися, уже все проходить… Ой, як світло в кімнаті. Свічки всюди горять, мов зірки. Сядь, сину мій, я вже не бачу тебе…

— Що з вами, мамо? — Марко схилився над обличчям матері. Воно було жовте, як віск, а ліва рука заклякла поверх блакитної шовкової ковдри. Очі неприродно округлились і відбивали світло, немов мертві дзеркала.

Марко кинувся до дверей.

— Джіаніна! — закричав він. — Що сталося з мамою? Як їй допомогти?

Джіаніна зайшла до кімнати з мискою води і рушником.

— Чи не покликати священика? — спитав Марко, холонучи від страху.

— Їй скоро полегшає… Відчини вікна! — Дівчина поклала хворій на лоба прохолодного вологого рушника. Її дихання стало рівнішим, очі заплющились. Здавалося, на її обличчі навіть ось-ось з'явиться посмішка. В кімнату ввірвався вітерець.

Ніч за вікнами була наче сповнена тихою, примарною музикою.

Сеньйора Поло розплющила очі.

— Це ви? — спитала вона. — Де я була? І вікна розчинені навстіж. Я дихаю, моє серце зовсім заспокоїлось. Дякую тобі, Джіаніна.

— Тепер я піду, — обернулась дівчина до хлопця. — Якщо я тобі буду потрібна, покличеш. Я одразу ж повернуся.

Марко знову сів біля ліжка.

— Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.

— Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція — королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…

— Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?

— Не знаю… — мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. — На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!

Лагуна й небо набули однакового кольору. Дощ стер усі відтінки. Шпилі собору святого Марка з позолоченими хрестами бовваніли над будинками, немов п'ять поганських храмів. Вулиці й площі були майже безлюдні. Жебраки й усі, хто не мав притулку, шукали собі сховку в галереях біля площі святого Марка, але поліцейські виганяли їх звідти, і тоді вони заповзали хто куди: в дров'яні склади, під арки мостів, в підворіття будинків, під перекинуті рибальські човни.

Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.

На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.

О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.

Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.

Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював він Паоло. — Хоч убий його, слова не скаже».

По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.

Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.

Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.

Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.

Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.

Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.

По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.

Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.

— Може, милостивий пане, принести винця? — спитав хазяїн. Луїджі ствердно кивнув головою.

— Ну, як справи, Джорджіо? — звернувся Луїджі до свого співрозмовника, намагаючись говорити якомога загрозливіше.

— Краще дайте мені спокій! — роздратовано одказав Джорджіо.

— Тоді поверни мені гроші! Ти ж одержав п'ять дукатів, телепень!

— Прикуси язик, ти, свиняче вухо! — розлючено прохрипів Джорджіо. — Ходімо зі мною, я дам тобі на вулиці стільки дукатів, скільки хочеш. — Кинувши хазяїнові кілька сольді, він підвівся з-за столу, потім нахилився до писаря й промовив: — Якщо ти й далі будеш чіплятись до мене, писарю, то тебе скоро витягнуть з каналу.

Чорний Джорджіо вийшов з таверни, навіть не глянувши на Луїджі.

— Може, милостивий пан хоче ще винця? — спитав хазяїн.

— Хай йому чорт! — вилаявся Луїджі. — Принеси вина!

— Необтесаний мужлан, — прошепотів хазяїн. — Ви краще відчепіться від нього.

Паоло з непослабною увагою спостерігав за цією сценою. Писаря з арсеналу він бачив уперше і тільки здогадувався, що той причетний до замаху. В усякому разі, треба взнати, що це за птиця. Ледь похитуючись, Паоло підійшов до нього і важко опустився на стілець.

— Ви такий самотній, пане, — сказав він, хитрувато примружившись. — Дозвольте мені трохи посидіти біля вас.

— Хто ви такий? — холодно спитав Луїджі.

— Вантажник, пане мій. Добре заробив на цьому тижні. А тепер не вадить і винця випити. Хазяїне, принеси нам два кухлі.

Писар не відмовився. Добродушний, мускулистий вантажник викликав у нього довір'я.

Паоло, якому Марко дав вдосталь грошей, щоб вести пошуки, труснув кишенею, і в ній забряжчали монети. Одразу ж після першого кухля Паоло замовив другий. При цьому він уважно прислухався до кожного слова писаря. Спочатку йому вдалося дізнатись небагато — Луїджі умів приховувати свої думки. Паоло розвідав лише, що цеховий писар Луїджі служить в арсеналі у месера П'єтро Бокко. Це ще більше насторожило Паоло, зміцнивши в ньому переконання, що писар таки замішаний у справі.

— Пийте, писарю! — вигукнув він гучним голосом. — Пийте, щоб не загусла кров! Сьогодні я можу платити за все, принесіть вина, хазяїне!

Луїджі посміхнувся куточками рота. Щоки, ніс і очі в нього залишились непорушними, ніби закам'яніли. Вино було безсиле оживити маску, що стала другим обличчям Луїджі. Але поволі п'янкий напій затуманив йому свідомість, і з його язика почали зриватися скупі фрази.

— Ти дужий хлопець, вантажнику, і можеш легко заробити грошенят, якщо захочеш, — ледве повертаючи язика, промовив Луїджі.

— А чому б і ні, писарю! Та я вам за гроші місяць з неба дістану!..

— Місяць, місяць! — перекривив його Луїджі. — За це тобі ніхто не дасть і ламаного гроша.

— Не дуже кривись, братіку, бо як придавлю, то й не писнеш, — сказав Паоло і обхопив йому шию, немов кліщами, великим і вказівним пальцями. — Розчавлю тебе, мов пташку.

— Може бути! — незворушно байдуже одказав Луїджі. — Це мені вже більше подобається, вантажнику. Але для таких справ у тебе надто чесні очі… А міг би легко заробити кілька дукатів… Про мою шию можеш забути, ніхто тобі за неї нічого не заплатить. Найбільше, це потрапиш до в'язниці або на галери. Гребтимеш там усеньке життя. Ну, мені час іти. А з мене ти нічогісінько не витягнеш… Твої очі мені не подобаються…

— Несіть вина, хазяїне! — крикнув Паоло.

Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.

— Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? — спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.

Ці слова сполохали врівноваженого писаря.

— Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? — пробелькотів він. І враз закричав: — Ідіть, геть! — В його очах спалахнув страх. — Геть від мене! — Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.

Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.

— Де ви? — гукнув він у пітьму. — Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!

Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.

— Нарешті я тебе знайшов!

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — промовив той п'яним голосом.

Паоло міцно схопив його за руки.

— Що ви хочете зробити з Марко Поло? Хто доручив вам убити його?

Дощ обгортав їх пеленою. Вулиця перетворилася в болото. На каналі не було жодної душі. Десь миготів вогник. Писар заверещав від болю.

— Від мене ти нічого не дізнаєшся! — вперто повторив він.

Тоді Паоло схопив обома руками жилаве тіло писаря, який даремно намагався випручатися з його дужих обіймів, відірвав його від землі і, піднісши до каналу, розмахнувся й кинув у воду. Почувся хлюпіт, немов у канал упав великий камінь. На хвилях, ледь видимий серед темряви, поплив капелюх.

— Рятуйте! — закричав писар. Волосся пасмами звисало йому на лоба — Не чіпайте мене, вантажнику!.. Рятуйте!

Дощ і темна тіснота поглинали його крик.

Писар щосили гріб до берега. Нарешті він відчув під ногами дно, схопився за паколи і, наче велетенський пацюк, виліз на крутий берег.

Паоло стояв над ним, широко розставивши ноги.

— Посмійте мені лиш вчинити що-небудь проти хлопця! — сказав він з холодною люттю в голосі. — Наступного разу я вб'ю вас.

Він повернувся і пішов геть. Свіже повітря і все, що тільки-но скоїлося, протверезило його. «Мій юний пане, остерігайтесь месера П'єтро Бокко, — прошепотів він сам до себе. — А ви, сеньйора Поло, не бійтесь. Я вже як-небудь догляну за ним».

Цієї темної, дощової ночі, коли осінні квіти в садах Венеції несміливо розкривали свої пуп'янки і починало жовтіти на деревах листя, коли предковічні хвилі билися об дамбу, цієї темної ночі сеньйора Поло попрощалася з життям.

Нічого не встиг розповісти їй вірний Паоло. Спокійна й безмовна лежала вона під шовковою ковдрою з заплющеними очима. Біля її похололої руки білів маленький, вирізаний з слонової кістки слоник, останній подарунок її чоловіка Ніколо.

Горіли свічки, священик, стоячи на колінах перед ліжком, бубонів слова останньої молитви. Потім він тихо вийшов.

Марко спадали на думку чомусь лише звичайні, буденні слова: «Мати мертва. Треба трохи відчинити вікно, щоб свіжий вітер обвіяв її обличчя. Але ж вона не відчує цього. Вона не озветься до мене жодним словом!»

Марко був сам у кімнаті. «А може, ти тільки спиш, мамо? Може й справді вона тільки спить?»

Він схилився над нею, побачив, що подих смерті вже торкнувся її обличчя. І тоді Марко подумав про те, що в нього на світі не лишилось нікого рідного, ніби все навколо нього вимерло.

І він заплакав.

Цієї темної, дощової ночі в житті Марко почався новий період.

Першим до кімнати зайшов Паоло, його вбрання пахло вином і вологою.

— Можна, пане, побути трохи з вами? — Він ледве наважився глянути на мертву.

Марко мовчки хитнув головою.

— Ваш батько взяв мене з сирітського будинку. Тоді вас ще не було на світі. — Губи Паоло з натугою вимовляли слова. — Я не знав ні свого батька, ні своєї матері. От і все. Якщо ви не проженете мене, я залишусь з вами… Тепер сеньйорі вже ніщо не болить… — Він став перед ліжком навколішки і схилив голову.

— Дякую, Паоло, — озвався Марко.

Джіаніна, подолавши страх, теж зайшла до кімнати. «В ці хвилини, — подумала вона, — Марко не повинен лишатись на самоті». Стримуючи сльози, дівчина провела рукою по столу і кинула на Марко, який сидів біля ліжка, несміливий погляд.

— Джіаніна!

— Що?

— Вона хотіла ще раз послухати спів Джованні. Але тепер вона вже нічого не почує. Чи знає батько, що вона померла?

Думки Марко полинули далеко від цієї кімнати. Він думав про батька. Думав так, наче знав напевне, що він живий. Мама багато розповідала йому про нього, і тепер хлопцеві здавалося, наче він дуже добре знає батька: його суворі очі, високу, струнку постать і зрідка — радісну посмішку й швидку відповідь на несподіване запитання.

— Завтра я йду до Джованні, — сказала Джіаніна.

— Тепер усе буде зовсім по-іншому, — задумливо мовив Марко.

ЧЕРНЕЦЬ ЛОРЕНЦО

Смерть матері залишила в душі Марко глибокий слід. Інколи йому здавалося, ніби він чує в мовчазному домі її тихі кроки. Тоді біль засліплював його. Та невдовзі хлопець зрозумів, що життя загоює навіть найтяжчі рани.

Осінній вітер дув над морем і лагуною. Соняшники на городах Венеції зів'яли. Жовте й коричневе листя осипалось у канали і, погойдуючись, пливло по хвилях.

Але Марко було байдуже до завивання вітру. Він сидів у своїй кімнатці, схилившись над рукописом, який дав йому вчитель-чернець Лоренцо. В рукописі розповідалося про те, як сліпий дож Енріко Дондоло, високий, сильний, дев'яностотрьохрічний старик, завоював оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії — Візантію.

У Венеції ще жили люди, які брали участь у тому поході. Одним із них був і чернець Лоренцо. Тоді, 1204 року, він бився в перших лавах вояків, котрі з високих венеціанських суден з допомогою дерев'яних містків видерлися на вали, що оточували місто, і в жорстокому кривавому бою перемогли грецьких солдатів. Попереду всіх, запалюючи мужністю своє військо, ввірвався в місто Енріко Дондоло з білим хрестом на пишному пурпурному плащі.

Цей рукопис, написаний в самотній келії якимось ченцем, Марко читав, затамувавши подих. Він відчував дивне задоволення, коли знайомився з розповідями про завоювання Візантії. Описи боїв так запалювали його фантазію, що інколи під час читання він зненацька зривався з місця, хапав уявного меча і, заплющивши очі, кидався на ворожих солдатів, як це робив колись відчайдушний дож. Врешті він натикався на важкий дубовий стілець, перекидав його і, опам'ятавшись скоріше від шуму, аніж від болю, опускав невидимий меч і розплющував очі. Він несміливо оглядався на всі боки: чи, бува, не спостерігав хто-небудь його запальних військових дій. Він був сам у кімнаті. Перед ним лежав перекинутий стілець. На килим широкою смугою падало сонячне проміння. Вітер шарудів прив'ялим листям каштана, що самотньо ріс за вікном у квадратовому дворику.

Візантія була далеко. Далеко були палаци і церкви з білого мармуру, позолочені бані грецьких храмів, що відбивались в блакитних водах заллятого сонцем Мармурового моря.

Марко ставив на місце стілець і підходив до вікна. Звична картина забрукованого двору, з каштаном і стіною сусіднього дому навпроти, викликала почуття спокою і затишку, хоч за вікнами скаженів осінній вітер і кидало на берег хвилі Адріатичне море.

По-справжньому за навчання Марко взявся лише після смерті матері. Раніше він ставився до своїх занять абияк. Йому було цікавіше блукати з Джованні й Джіаніною по острову Мурано, сидіти серед очеретів у старому рибацькому човні і разом з друзями плекати романтичні мрії.

Але тепер неначебто чиясь дужа рука штовхнула його в самий вир життя: ось, дивись! Все, що бачиш, — живе.

Церкви, палаци й пам'ятники — не мертві предмети, нони мають свою історію і самі є часткою історії Венеції. І ще належать до історії твого міста рибацькі села, майстерні ремісників, скляні фабрики на Ріальто й Мурано, військові й торговельні кораблі, склади й порти на далеких узбережжях.

Море й канали і незчисленні робочі руки, які будують дамби, прокладають нові річища, забивають в грузький грунт дубові палі, щоб здіймалися нові будинки, палаци й церкви.

Чернець Лоренцо високо цінував спостережливість свого вихованця і радів, що в' нього зростає інтерес до навчання. Та й П'єтро Бокко, котрого було призначено після смерті матері опікуном, був задоволений, що Марко нікуди не виходить з своєї кімнати і віддається наукам. «Станеш ученою людиною, — говорив він з доброзичливою посмішкою племінникові. — Венеції потрібні розумні голови». А Марко дивився у вікно і згадував слова Паоло: «Бережіться, пане, месера П'єтро Бокко. Я не можу сказати вам нічого певного, але серце моє відчуває, що вам треба бути насторожі».

В голові Марко роїлись думки, непокоячи його. Але цей неспокій не мучив хлопця. Він навіть допомагав йому забути минуле і краще бачити сучасне й майбутнє.

Відчинились двері і зайшов Паоло.

— Мій пане, час іти до Лоренцо. Ви просили, щоб я нагадав вам узяти з собою рукопис.

Марко відійшов од вікна.

— Скоро ми знову поїдемо в Мурано, — сказав він.

— Месеру П’єтро Бокко це не подобається, — відповів Паоло, зиркнувши на хлопця.

Обличчя Марко почервоніло од гніву, на скронях в і акт ударам серця засіпалась жилка.

— Я буду робити те, що хочу!

На обличчі Паоло промайнула вдоволена посмішка.

— Може, він ще заборонить мені відвідувати могилу моєї матері в Сан-Міхеле, — мовив Марко, все ще охоплений гнівом.

— Пане, я хочу вам щось сказати. — Паоло озирнувся, наче остерігаючись, що його хтось підслухує… Марко запитливо глянув на нього.

— Сьогодні вранці з каналу витягли труп писаря Луїджі Фаріно. З кинджалом у спині.

Марко підступив до Паоло і схопив його за плечі.

— Це той самий писар, про якого ти мені розповідав? — Він струснув Паоло. — Це ти зробив, Паоло? Скажи, ти це зробив заради мене? — Марко не зводив стурбованого погляду з великого, добродушного обличчя слуги.

— Ні, хтось інший прибрав його з дороги. Можливо, він знав надто багато. Вельможі не вагаються, коли йдеться про людину, яка багато знає і стає їм небезпечною.

— Слава богу, Паоло… А я боявся за тебе.

— Я придивляюся до всього, — пробурмотів слуга. — День і ніч придивляюся. — І голосно промовив: — Я проведу вас, пане, до Лоренцо!

Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета[6], збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.

Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.

— Замовкни, Тіберіус! — гукнув старий, весело примруживши очі.

Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.

— Ти забув привітатись, як я тебе вчив, — сказав Лоренцо. — Напевно, через Тіберіуса?

Марко почервонів.

— Мир дому цьому! — сказав він.

— Амінь! — відповів чернець. — Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!

Тіберіус захрускотів кістками.

— Брат Лоренцо, собака кивнув головою, — насмілився пожартувати Марко.

Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.

Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.

Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.

Звичайно, чернець здогадувався, що сміливий у своїх розрахунках купець прагнув заволодіти майном родини Поло. Досі Лоренцо ще не вирішив, на чий бік він стане. Адже до хлопця він відчував справді батьківську прихильність.

Нічого не підозрюючи, Марко очікувально дивився у досвідчені очі свого вчителя, оточені густою сіткою зморщок.

— Ти приніс з собою рукопис? Гаразд. Сподобався він тобі, сину мій?

— Брате Лоренцо, розкажіть мені про Енріко Дондоло. Адже ви бачили його на власні очі.

На обличчі Марко відбивалось радісне чекання.

Брат Лоренцо замислено звів білі брови. За спинкою його крісла стояли вази, прикрашені різнокольоровими малюнками, і маленькі бронзові фігурки. Під іконою горіла лампадка.

— Мені холодно, принеси жаровню! — наказав старий.

Марко приніс жаровню, зроблену у вигляді чаші з поставлених вертикально металевих дубових листків, і подув у неї. Лоренцо, тримаючи руки над жаровнею, дивився в розжарене вугілля. Тепло оживляло його спогади.

— Сину мій, ти прийшов до мене в добрий час. В житті старих людей трапляються хвилини, коли їм здається, що сучасне померло для них і живим залишилося лише минуле.

В очах старого з'явився юнацький блиск.

— Ти хочеш почути про великі військові подвиги, про завоювання Візантії або про битви з генуезцями… Але я розповім тобі не це. В моєму серці живуть інші спогади, ще цікавіші. Ти переконаєшся в цьому, коли почуєш їх. — Старий одним поглядом стер вираз невдоволення, що проступив на обличчі Марко.

— Поглянь назад, — продовжував він. — Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її — теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.

Старий урвав свою розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

— І після цього ви вирушили в Німеччину? — спитав він.

— Слухай мене, сину мій, — озвався по хвилі брат Лоренцо. — Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…

Останніх слів Лоренцо Марко майже не чув. Розповідь ченця нездатна була привернути його увагу. Він думав про старого цигана, йому навіть здавалося, що він бачить перед собою його обличчя і чує дивні хвилюючі слова в такт бубна: «Танцюй, Геркулес, скоро ти будеш танцювати у дворах королів і панів!» Потім він уявив собі море; воно горіло різними барвами і кидало на берег величезні хвилі. Чиясь велетенська рука розгладжувала його. І воно ставало гладеньким, як дзеркало. І в ньому виблискувало обличчя Джіаніни. Сонячний промінь падав на воду і якимось дивовижним чином немов надавав обличчю дівчини рис старого цигана, хоч і не робив його ні відворотним, ні бридким. Марко думав про Зусінку. З цим ім'ям пов'язувалась у його душі туга за морем, за життям на суднах, за мандрівками у незнайомі країни.

Брат Лоренцо кинув на Марко допитливий погляд.

— Здається, моя розповідь не зацікавила тебе? — сказав він з легким роздратуванням у голосі.

Це пробудило Марко від мрій.

— Ні, брате Лоренцо, — ввічливо мовив він. — Ви розповідали дуже добре. Тільки мої думки раптом розбіглися хтозна-куди.

— Ти, мабуть, хотів би стати завойовником, як сліпий Енріко Дондоло?

— Брате Лоренцо, я люблю море й кораблі.

— Так, так, — кивнув старий.

«Я зробив усе, що міг, месер П'єтро Бокко», подумав він і в глибині душі відчув задоволення, що Марко Поло не відгукнувся на бажання свого дядька. В старому серці Лоренцо ще жила часточка відчайдушної молодості, яка ганяла його, сповнюючи неспокоєм, від міста до міста, з країни в країну. Як мандрівний чернець, він зміряв своїми ногами дороги Німеччини, Франції і Угорщини.

На мить в ньому навіть виникло бажання застерегти хлопця від підступності дядька. Але потім він переконав себе, що для нього краще не втручатися в цю світську суперечку. Жваві, хитруваті очі Лоренцо поблискували від передчуття насолоди. Він збирався після відвідин Марко Поло випити вина на великодушно подаровані йому месером П'єтро Бокко двадцять п'ять цехінів.

— На сьогодні досить, можеш іти, сину мій! Я хочу трохи відпочити. — Старий підвівся і закрив книгу, яка лежала перед ним на підставці. Хмарка куряви знялася в повітря. Тіберіус схопився з місця і, помахуючи хвостом, побіг слідом за Марко до дверей.

— Мир дому цьому! — попрощався хлопець.

— Амінь! — відповів брат Лоренцо.

Тіберіус голосно гавкав.

ДЕРЕВ'ЯНІ ПЕРЛИНИ

Минуло багато часу. Одного вечора, коли лагуна палахкотіла на заході, немов вогнисте море, Джованні стояв на кам'яних слідцях старовинної вілли і прислухався до живого подиху води. На хвилях спокійно погойдувався рибальський човен, яскраві небесні барви поволі згасали, аж доки не згубили свої відтінки, злившись з одноманітною імлою присмерку. Серп місяця цідив тьмяне світло. Мерехтіли поодинокі зорі.

Білі мармурові колони здіймалися догори, немов стрункі закам'янілі стовбури дерев. Повітря було сповнене відгомоном далекої бурі — мабуть, десь над Адріатичним морем скаженів ураган, піднімав, немов іграшки, кораблі на велетенські запінені гребені хвиль і кидав їх у ревучі прірви.

Відтоді, як батько Джованні покалічився на будівництві палацу біля Великого каналу, хлопець більше не співав. Він навіть відмовився співати в хорі хлопчиків при соборі святого Марка в день святого Теодора. Музика, яка жила десь глибоко в його душі і в щасливі дні пробуджувалася під враженням красивого забарвлення води, темних, запитливих очей Джіаніни або розквітлих дерев, тепер неначе вмерла назавжди.

Джованні згадав, як одного разу після обідньої пори до них зайшли два каменярі і принесли звістку про нещастя, яке трапилося з батьком. Чоловіки немов знітилися перед хлопцем. Джованні знав їх. Це були друзі Ернесто, які інколи запрошували його з собою в таверну на склянку вина, а з Джованні по-приятельськи жартували. Тепер їхні обличчя були чужими, і навіть говорили вони якимись несвоїми голосами.

— З батьком нещастя? — спитав Джованні, все ще не вірячи, сподіваючись, що ось зараз вони схоплять його за комір своїми порепаними, білими од вапна руками, по-дружньому струснуть і скажуть: «Та ось твій батько. Заходь, Ернесто, поглянь, якого ми страху нагнали на твого хлопця».

Але робітники стояли мовчки, опустивши очі, бо на обличчі Джованні в цю мить відбивався справжній біль і жах.

Джованні не плакав. Адже батько залишився живим. Може, все ще не так погано? Не гаючись, він кинувся в госпіталь. Опісля Джованні не міг сказати, яким шляхом він біг. Йому запам'яталось лише, як біля собору святого Доната він спіткнувся і полетів у багнюку, але одразу ж схопився на ноги і побіг далі, аж поки геть заляпаний брудом не опинився біля великих воріт госпіталю. Одягнений у чорну рясу чернець з круглим, білим обличчям під капюшоном впустив його і провів у приймальню, яка скидалася на похмурий склеп і мала лише одне віконце, що виходило на канал. Товщина госпітальних мурів сягала майже шести футів.

Джованні здавалося, що він чекає вже не одну годину. Але ось, нарешті, з'явився чернець, спокійно сів на стілець і сказав Джованні, що він не зможе побачити батька. Біля нього зараз лікар, і нещасному, напевне, відріжуть ногу. Джованні повинен набратися терпіння і молити бога, щоб все скінчилося добре.

Заскрипіли ворота, потому знову зачинилися. Джованні опинився на вулиці.

За великою чорною брамою лишився його батько. Там у нього саме лікар.

Джованні, наче уві сні, повернувся назад і ще раз сіпнув за дзвоник. Знову заскрипіли ворота. Той звук біллю віддався в серці хлопця.

— Що ти хочеш? — невдоволено спитав його чернець. — Адже до нього не можна пройти.

Джованні глянув на ченця своїми ясними очима, і в того на лобі розійшлися зморшки.

— Скажете батькові, що я був тут? — спитав Джованні. Коли чернець ствердно кивнув головою, хлопець додав: — Скажіть ще йому, що все буде в порядку — і дім і сад. Хай не турбується.

— Я йому все скажу. А ти йди додому!

Вперше Джованні пустили до батька через п'ять днів. Батькові відрізали ногу, і він лежав з сірим, виснаженим обличчям. Після того як син розповів йому про своє життя і про те, що до них додому приходять батькові друзі, а сам він, Джованні, навчається у корабельного майстра Бенедетто, батько, посміхнувшись, спитав:

— Ти ще співаєш, Джованні?

— Ні, тату, я більше не співаю. — Але помітивши, що така відповідь прикро вразила хворого, хлопець гордо додав: — Тепер я будую кораблі і човни. Це велике мистецтво.

— Ні, сину, ти будеш ще й співати.

І ось тепер Джованні згадував ці слова. Ставало все темніше. Здалеку долинало завивання вітру, схоже на приглушений свист. Лагуна лежала перед ним у мовчазній непорушності. Все більше зірок з'являлось на небі, а серп місяця немов прикрасився блискучою оправою з діамантів.

«Чим була б Венеція, коли б не вміли будувати човни й кораблі? — вчувався Джованні низький насмішкуватий голос майстра Бенедетто. — Жалюгідним лабіринтом дерев'яних і кам'яних будівель, які смердять рибою й віслючими кізяками. Завдяки нашим кораблям і баркам Венеція стала королевою, для якої в наших головах народжуються найпрекрасніші оздоби… Запам'ятай, мій хлопче, кораблі — це дерев'яні перлини, бо інакше ти ніколи не станеш розумним корабельником. Дерев'яні перлини».

Джованні здалося, що він чує, як майстер Бенедетто сміється, зробивши таке дивовижне порівняння.

Багато чого змінилося за минулі тижні. Одне тільки залишилось, ба навіть зміцніло в ці важкі дні: дружба Джованні з Марко й Джіаніною. Вони зустрічалися тепер рідше, ніж раніше, але, зустрівшись, без слів відчували, як зростає їхня дружба.

Однак хлопці відчували й те, що долі їхні пішли різними шляхами.

Марко любив кораблі й море; його тягнуло в далекі краї. Дитяче бажання відшукати сховані в чужих землях скарби насправді було не чим іншим, як відгомоном прагнення венеціанських купців до вигідної торгівлі і пов'язаних з цим пригод.

Джованні ж усе пристрасніше віддавався мистецтву майстра Бенедетто. Він не шукав свого щастя у далеких землях, а з властивою йому впертістю домагався здійснення своєї мети: він хотів стати в Мурано знаменитим корабельником, щоб тут, на цьому острові, в лагуні жити щасливим і спокійним життям разом з батьком і Джіаніною.

Сьогодні ввечері Марко й Джіаніна обіцяли приїхати в Мурано. Ось чому Джованні вже стільки часу стояв в умовному місці і чекав.

Над землею розкинулась зоряна осіння ніч — відгомін літа, що пролетіло в спеці і яскравому світлі.

Але що це? Чи не тихий дівочий сміх долинає з Сан-Міхеле, змішуючись з звуками фагота й далекою мелодією морських вітрів?

— Джованні! Джованні! — вигукнув дівочий голос.

І знову невидимий фагот послав свої соковиті й чисті звуки. Джованні приклав до рота долоні й крикнув:

— Джіаніна! — І потім ще раз, наголошуючи на кожному складі: — Джі-а-ні-на! — І знову, гучно, немов то заспівали фанфари: — Марко! Марко!

«Ти ще й співати будеш!» казав йому батько. Човен з'явився з темноти, немов велика незграбна риба, і прямував до Джованні.

— Джованні, ти бачив вогонь на Сан-Міхеле? — запитав з човна Марко. — Це Джіаніна запалила. Вона хотіла, щоб ти здалеку бачив, що ми скоро будемо тут. Твоїй піратці інколи спадають на думку просто божевільні ідеї.

Він голосно й щиро засміявся.

— Ось ми й знову разом, — сказала Джіаніна, трохи зніяковівши. — Як почуває себе батько?

— Ох, все будує плани. Сидить дома і гадає, що він уже гори може перевертати.

Паоло прив'язав човна до кілка, який стирчав з води. Було домовлено, що Марко й Джіаніна пробудуть на острові Мурано всю ніч і повернуться в Венецію лише ранком.

— Месер П'єтро Бокко буде гніватись, коли дізнається про це, — застеріг Паоло. — Тепер йому неважко буде знайти привід, щоб прогнати мене із служби.

Але Марко заспокоїв його:

— Я цього ніколи не допущу, Паоло. Не турбуйся. Ти будеш зі мною, доки сам забажаєш. Якщо ж я коли-небудь вирушу в подорож, то візьму й тебе.

Друзі прийняли Паоло до свого гурту і, не криючись, одверто говорили в його присутності про все. Він став для них немов старшим братом, завжди готовим прийти їм на допомогу.

Вони сіли на камені й задивилися на воду.

— Значить, це ти запалила вогонь? — спитав Джованні. — Я так і думав, що це ваш сигнал.

— От бачиш, Марко, — вигукнула Джіаніна і від радості заплескала в долоні. — А ти казав: «Безглуздо запалювати вогонь! Хіба Джованні здогадається, що це знак для нього?» Ти не смійся! — з удаваним обуренням промовила дівчина. — Ти сердишся, що я сказала правду!

Насправді Марко було не до сміху. Нестримна радість Джіаніни, що проривалась у її рухах, у виразі її обличчя і в квапливих словах, викликала в серці Марко сум, якого він раніше не знав. Той сум серпанком обволік його почуття і, заглушивши їх, лишив тільки приємний жаль до самого себе.

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.

Власне, для Джованні й Джіаніни це була скоріше гра багатої фантазії, тоді як Марко вкладав у свої слова справжню віру в те, що одного чудового дня він дізнається про Зусінку, а може, навіть і побачить її на власні очі. Він уявляв її схожою на Джіаніну: з повними червоними губами і очима, подібними до розпечених вуглин.

Вода дихала прохолодою. Джованні, який був одягнений у короткі штани і взутий на босу ногу, мерзлякувато звів плечі.

Легенький вітерець ніс із селища дим склодувних майстерень.

Склодувні печі в Мурано не згасали й уночі.

Ернесто в цей час сидів на маленькій саморобній лавці перед своїм будиночком. Тільки що його відвідала сусідка Єлена і принесла йому шматок копченої ковбаси. Вона одразу ж пішла додому, бо мала готувати їсти чоловікові, який ішов на всю ніч на роботу. Та Ернесто уже звик цілими днями бути на самоті з своїми милицями і своїми турботами, котрі тепер дошкуляли йому більше, ніж будь-коли.

Він згадував про незвичайного гостя, що приходив сьогодні вранці. Джованні ще нічого не знав про це. До них завітав месер Кельзі і поцікавився, як Ернесто почуває себе. Він був надзвичайно привітним і розмовляв з Ернесто, як з рівним собі. «Ти зараз у нужді, Ернесто. І я хочу допомогти тобі — адже я зовсім не такий поганий, як про мене кажуть. Оте дівчисько, — він показав на сусідський будинок, — надміру вразливе. Але я не беру цього близько до серця, у мене добра душа. Вона втекла? Нехай. На світі досить дівчат, які захочуть працювати в мене. Хіба не так?»

Ернесто, стримуючи відразу, що здіймалася в грудях, не відповів нічого.

«Так от, Ернесто, — вів далі месер Кельзі, — я хочу тобі допомогти. Не можу ж я справді кинути земляка в біді. Якщо тобі потрібні гроші, Кельзі дасть тобі їх. Ми складемо зараз документик, і ти зобов'яжешся в ньому сплатити борг за три роки».

Так приблизно говорив месер Кельзі. Ернесто може одразу ж одержати двісті цехінів або й більше. Щождо процентів, то про них не варто й говорити, вони легко дійдуть згоди…

Заглибившись у думки, Ернесто бавився милицею, котру сам собі змайстрував. Звичайно, він розумів, що месер Кельзі зробив таку пропозицію зовсім не з добрих почуттів, а просто, щоб запопасти до своїх рук його будиночок.

«Якщо ж ти не зможеш заплатити, ми заберемо твій будинок. Тут на папері позначено, що ти винен мені двісті цехінів». Ось який був месер Кельзі. Де б тільки не запахло якоюсь поживою, одразу з'являвся ненажерливий Кельзі й розсипав привітні, співчутливі слова.

Та що було робити Ернесто? Його друзі по роботі досі допомагали йому, і сусіди робили все можливе, щоб полегшити його долю. Але ж вони самі були безпросвітними бідаками, які перебивались з хліба на воду. Боліло в нього також серце, коли він згадував, у чому ходить його син. Двісті цехінів! За ці гроші він міг би купити собі рибальський човен, та ще й для Джованні дещо залишилося б. Гаразд, а чи зможе він повернути в строк позичені гроші? Рибальство давало невеликий зиск. Ернесто знав, що рибалки раділи, коли їм щастило роздобути грошей бодай на їжу та дешевенький одяг для своїх сімей. До того ж він не зможе виїжджати в море сам. Йому треба буде знайти якогось досвідченого помічника. Правда, гребти він як-небудь зуміє, для цього бог дав йому міцні руки. Гребти можна, навіть не маючи ноги. І помічника він, звичайно, знайде, коли в нього буде човен…

Ернесто обдумував свої плани. Йому було тридцять вісім років, волосся на скронях у нього вже взялося сивиною. Тринадцять років жив він у своєму будинку, який побудував власними руками, йому пригадалося, скільки сил віддали він і його жінка, тягаючи ночами камені з руїн старовинної вілли. На тій роботі й підірвалась його бідна Маріета. Коли зводився дім, вона носила під серцем дитину. Зростав дім. Худів Ернесто. Маріета, зціпивши зуби, подавала йому камені. Прогнати її з робочого місця було неможливо.

Коли народився Джованні, бракувало лише даху. Але Маріета вже не підвелася з свого ліжка. Вона померла, коли на вікнах розцвіли квіти.

Кожен камінчик цього будинку був дорогий для Ернесто.

Двісті цехінів!

Все дужче захмарювалось небо.

Ернесто хотів було вже взяти милицю й підвестися з лавки, як відчинилась хвіртка і зайшла якась дівчина з кошиком у руці.

— Це ви, Ернесто? От добре, що я вас ще застала надворі!

— Що тобі треба? — здивувався Ернесто.

— Мене послав месер Кельзі. Я принесла вам смаженого каплуна.

Месер Кельзі посилав йому каплуна!

Ернесто важко підвівся. Через отакого каплуна було по-звірячому побито Джіаніну. На лобі в Ернесто набрякли жили від гніву.

— А пір'я на голові не обсмалене? — спитав він, гамуючи гнів. — Я споживаю лише каплунів з прикрасою на голові, так і передай своєму благородному месеру Кельзі!

Дівчина злякано дивилась на нього. Та Ернесто вже заспокоївся.

— Забирай його геть! Скажи, що він мені не потрібний!

Ернесто покульгав у дім.

Дівчина похитала головою і пішла. Її пройняв страх від думки, що вона має принести назад месеру Кельзі його каплуна.

— Ти замерз, Джованні, — сказала Джіаніна. — Ходімо швидше додому. Певно, нас уже чекають.

Паоло дістав кошик з їжею і міцніше закріпив човна. Відчувалось, що ніч має бути бурхливою.

Вітер висвистував над водою, сіпав за одяг, проносився над луками й скошеними полями, підхоплював з землі сухе листя.

Щоб почути одне одного, доводилось кричати. Хмари затягнули місяць, і лише де-не-де на небі пробивалися зірки. Коли друзі проходили повз склодувну майстерню, відчинилися двері. Широке пасмо світла впало на дорогу, і в тому світлі друзі побачили неприродно велетенський силует склодува, який стояв на порозі, глибоко вдихаючи повітря.

Джіаніна й Джованні, поминувши освітлену місцину, одразу ж знову пірнули в морок. Вони йшли, міцно стуливши губи, підставивши груди вітрові. Вони мовчки крокували пліч-о-пліч по знайомому з дитинства острову, сповнені якимось невимовно прекрасним почуттям.

Марко, що простував за кілька кроків позаду, бачив осяяну світлом із майстерні благеньку одежу товариша. Він прискорив ходу і порівнявся з Джіаніною. Попереду йшов Паоло, вказуючи дорогу.

— Скоро ми будемо дома! — вигукнув Джованні.

«Наступного разу я принесу йому одежу», подумав Марко. Він вирішив разом з Джіаніною розробити план наступу, бо добре знав, яким вразливим був його друг. «У мене є кілька костюмів, які вже стали для мене замалими. Вони марно лежать у скрині. Може, вони тобі пригодяться, Джованні? Нащо їм лежати без діла!»… Так Марко підшукував у думках слова, якими б можна було найлегше умовити Джованні взяти подарунок.

Вони спинились перед каналом, який розділяв Мурано на дві частини.

— Дядечку Андреа! — гукнув Джованні на протилежний берег. Вітер підхопив його слова.

Довелося добре покричати, поки їх не почули. Минув ще деякий час, і нарешті до їхнього берега причалив на своєму поромі Андреа. Він був сердитий, що його так пізно примусили вилізти з дерев'яної будки. Але, побачивши Джованні, він одразу ж подобрів.

— А! Це ти! — пробуркотів поромник. — Ну, залазьте швидше. — Він упізнав і Джіаніну. — Ти знову прийшла сюди?

Андреа відштовхнувся від берега і почав гребти проти хвиль. Вітер куйовдив йому волосся. «Проклята буря!» бубонів поромник, міцно прив'язуючи пором біля протилежного берега.

В садках майже не лишилося листя. Крізь гілля проблискували вогники у вікнах будинків.

— Підемо до нас! — сказала Джіаніна.

Але Джованні вже прямував до свого будинку.

— Я зараз повернусь! — гукнув він.

Коли Джованні зайшов до кімнати, батько сидів перед каміном і дивився у вогонь. На столі стояла тарілка з шматочком ковбаси, яку йому принесла ще за дня сусідка.

— А! Це ти! — мовив Ернесто, піднімаючи голову. — Сідай і їж. Мабуть, добре зголоднів… Здається, надворі погода зовсім розгулялася?

На обличчя Ернесто падали відблиски вогню. Джованні сів поруч нього і простягнув до каміна руки.

— Спочатку трішки нагріюся, — сказав він. — А ви, тату, вже їли?

Батько ствердно кивнув головою. «У хлопця ноги аж посиніли від холоду», подумав він.

— Погрійся, сину!

— Не знаю, чого в мене сьогодні так радісно на серці, — озвався Джованні, не в силі одвести погляду від яскравого вогню.

Батько посміхнувся.

— Буває інколи так.

— Мені треба зараз же йти до Джіаніни, — похопився раптом хлопець. — Вони чекають там на мене. Адже сьогодні Марко спатиме в нас.

А батько в цей час думав про те, що скаже месер Кельзі, одержавши свого каплуна, яким так знехтували. В душі він уже вирішив піти вранці до месера Кельзі і взяти двісті цехінів. А може, краще зачекати, доки багатій вдруге зробить йому пропозицію?

— Тату, а що ви їли?

— Мало не скуштував каплуна, — сказав Ернесто, гірко посміхаючись. Джованні здивовано глянув на нього.

— Їж, їж, та будь дужим, щоб будував добрі кораблі. — Батько витягнув з-під лави поліняку і кинув її у вогонь. Полум'я жадібно лизнуло деревину.

Осіння буря лютувала всю ніч. Але вранці крізь сіре хмаровиння пробилося сонце і розлило по небу найчудесніші барви.

Марко залишився на ніч у Джованні. Друзі довго розмовляли. Було приємно, лежачи в ліжку, наслухатися до завивання вітру, який десь там за стінами дому шарпав віконниці.

А вранці все вгамувалося. Острів тихо дрімав під першим промінням сонця, ведучи нечутну розмову з хвилями.

Ернесто, який мало спав після свого каліцтва, вже порався на кухні. Розпаливши вогонь, він повісив над ним мідяний казанок з водою. Невдовзі з сусіднього дому прийшов Паоло будити Марко. Вони домовились виїхати якомога раніше, щоб П'єтро Бокко не завважив їхньої відсутності..

— Я скоро знову приїду до вас, — сказав на прощання Марко.

Джованні проводжав друзів сумним поглядом.

СІЛЬ

Майже в ту саму годину, коли після шістнадцятилітнього урядування помер своєю смертю дож Венеції Реньєро Зено, скінчився й строк служби патрона арсеналу П'єтро Бокко. Згідно закону він пробув на цій посаді тридцять два місяці і збувся свого звання сімнадцятого липня 1268 року.

Тепер уже месер П'єтро Бокко жив не в «пеклі» — похмурому палаці за масивними мурами арсеналу — а переселився у свій дім, розташований над одним з рукавів Великого каналу. Нарешті він знову почував себе вільно і міг повністю проявити свої сили. Смерть сеньйори Поло і призначення його опікуном та управителем майна племінника були для нього саме вчас.

Він знищив писаря Луїджі Фаріно, котрий надто дошкуляв йому своїми не в міру настирливими натяками, і надалі був готовий з допомогою хитрощів і сили змітати з свого шляху всі перешкоди. Щождо племінника, то П'єтро Бокко здавалося, що в руках брата Лоренцо він не стане для нього обтяжливим.

П'єтро Бокко мав намір згодом ближче придивитися до Паоло, який, на його думку, був у надто тісних стосунках з хлопцем. Слуга не подобався йому. Правда, у П'єтро Бокко не було жодних доказів, які б підтверджували його підозру, але підсвідомо він відчував, що слуга знає більше, ніж йому належить знати. Одначе тепер його увагу заполонило інше, і все, що не було з ним безпосередньо пов'язане, відступило на задній план.

П'єтро Бокко, відіславши секретаря, який знайомив його із списком закуплених товарів, замислено ходив по кімнаті, його голова була сповнена думками. На високому чолі то сходилися, то розгладжувалися зморшки, а зведені докупи брови чорніли над орлиним носом, немов грозові хмари. Він думав про п'ятнадцять мішків солі, що лежали. в нього на складі, і про барку, яка з відчайдушними людьми на борту мала непомітно пройти вночі — крізь кільце поліцейської охорони. За цю ризиковану операцію можна було заплатити в'язницею і засланням, але, водночас, вона обіцяла і тисячу дукатів.

М'який персидський килим поглинав кроки П'єтро Бокко, який невпинно ходив по кімнаті.

«Це що — страх, П'єтро Бокко?» спитав він самого себе, його рот скривився в глузливо-презирливу посмішку. Для далекосяжних планів страх був поганим порадником. Але ж він таки відчував страх, хоч і намагався приховати це від себе. Немов маленький хижак, сидів він у якомусь куточку мозку месера Бокко, прагнучи паралізувати його сили. Чи, може, сумління нагадувало про себе?

На обличчі П'єтро Бокко знову проступила беззвучна посмішка, спотворивши його правильні риси.

Сумління? Що важило сумління в ці часи, коли під натиском дукатів ставали глухими серця?

Адже заслання і в'язниця загрожували лише в тому разі, коли б задум не вдався.

Тисяча дукатів! Як приваблювали вони П'єтро Бокко!

Тепер П'єтро давно вже вирішив, що був би дурнем, коли б відмовився від цієї справи.

Він через силу відігнав від себе важкі думки. Крім невгамовного честолюбства, месер Бокко володів ще й багатою уявою, яка не раз допомагала йому знаходити вихід у хвилини вагань.

Сонце кинуло на стіл і на килим тінь од віконної рами.

П'єтро Бокко не помічав цього.

Вітер завивав за стінами. В кімнату долинав плюскіт хвиль і людські голоси. П'єтро Бокко не чув нічого.

Він мріяв про найвищу посаду, яку республіка могла дати людині купецького походження.

П'єтро Бокко уявляв себе одягненим у пурпурне вбрання, яке носили дож та його радники, йому надано всі привілеї дворянства. Тисячний натовп вигукує: «Хай живе П'єтро Бокко!» «Хай живе великий канцлер П'єтро Бокко!»

Його обрано пожиттєво на високу посаду, нагороджено орденом святого Марка, його називають «ваше превосходительство», а під час аудієнцій йому поступаються місцем усі сенатори і судові чиновники міста, за винятком радників дожа та прокураторів[7]. Йому довірено велику печатку республіки, відкрито всі державні таємниці.

І все це він! Великий канцлер П'єтро Бокко!

П'єтро Бокко провів рукою по лобі і раптом пробудився від своїх мрій. Хтось постукав. В його очах з'явився холодний блиск. Відчинились двері, і слуга доповів, що прийшов хазяїн барки Матео, який сам себе гордо величав капітаном.

— Скажи йому, хай зачекає! — суворо наказав П'єтро Бокко і знову замислився.

Тепер він уже твердо обмірковував свої плани. Мрії про майбутнє немовби омолодили його. Взагалі, відколи П'єтро Бокко звільнився від суворої, одноманітної служби в арсеналі, він почував себе бадьорішим, жадібним до торгових справ. Ще й сьогодні його проймав холодний дрож, коли він згадував, якими сірими й утомлюючими були оті тридцять два місяці.

А він же думав залишитись ще на тридцять два місяці.

Ні, час в арсеналі минув для нього недаремно, йому вдалося зав'язати чимало корисних знайомств. Ось хоч би з власником барки Матео, який уже не раз ставав йому в пригоді. Матео, котрий любив, щоб його називали капітаном, був одчайдушною людиною. Лагуну й фортечні укріплення він знав, як свої п'ять пальців, а під час змагань на човнах, що провадились кожного року, здобував перші премії. Дехто жартома говорив, ніби він спілкується з самими духами вітрів. Траплялося, що навіть за найбільшого штилю він умів спіймати трішечки вітру, і того було досить, щоб дістатися до призначеного місця. Але тихцем про капітана Матео говорили й інше.

П'єтро Бокко відчинив двері і гукнув слузі:

— Хай зайде капітан Матео!

Матео, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, увійшов до кімнати широким, пружним кроком моряка. Він тримав у руках картуз і мружився проти сонця, яке било йому просто в обличчя.

— Ви хотіли бачити мене, месер Бокко?

— Радий бачити тебе в своєму домі, капітане Матео! — тепло привітався Бокко й ляснув у долоні. З'явився слуга. — Принеси вина, тільки хутко!

Месер Бокко обернувся і зустрівся поглядом з Матео. Той неквапливо опустив повіки.

— Сідай, капітане!

«Дужий, як бик», подумав П'єтро Бокко, дивлячись на його широкі мускулисті плечі.

Матео сів і поклав на коліна руки. Долоні в нього були надзвичайно широкі. П'єтро Бокко з подивом відчув, що йому зробилося не по собі, коли він побачив перед собою присадкувату, міцну постать гостя.

Коли слуга приніс вино, йому ніби полегшало.

— Вип'ємо, капітане! — П'єтро Бокко підняв склянку і подивився на неї проти світла. З дна піднімалися ніжні, прозорі перлини.

Обоє випили.

Матео обережно поставив склянку на гаптовану золотом скатертину, витер рот рукою і очікувально подивився на П'єтро Бокко.

— Як справи, капітане? Готовий твій корабель? — П'єтро Бокко виставив уперед гостру борідку і важким, владним поглядом втупився в Матео.

— Я наказав пофарбувати свій корабель у чорний колір. — Матео неквапливо підбирав слова. — Корабель чорний, а вітрила — темночервоні.

— Добре!

П'єтро Бокко опустив голову і раптом знову підвів її, немов бажаючи цим швидким рухом поставити свого співрозмовника в скрутне становище.

— Матео, йдеться про сіль, — заговорив він без будь-якого вступу, уважно дивлячись на руку моряка, яка лежала на скатертині. Рука поступово стискувалась у кулак. П'єтро Бокко з задоволенням відзначив дію своїх слів.

— Сто дукатів твоїх, капітане! Чи, може… ти боїшся? — Останні слова вихопилися в нього, немов отруйна стріла. Матео поворухнув своїми могутніми плечима. Його великий, мов картоплина, ніс, як і завжди, коли Матео був схвильований, виблискував усіма барвами райдуги.

П'єтро Бокко уважно стежив за кожним порухом на обличчі співбесідника.

— Сто дукатів за одну ніч! Подумай, Матео!

— Скільки там мішків, месер Бокко?

— П'ятнадцять!

Матео невдоволено звів брови. Він збагнув маневр П'єтро Бокко, який своїм запитанням хотів спонукати його до непродуманої згоди. «Чи ти боїшся?» Губи моряка скривила ледь помітна глузлива посмішка, йому не подобалося, як вівся з ним вельможний пан: то він називав його капітаном, то знову просто Матео! А хто він сам, оцей П'єтро Бокко? Навіть не сенатор…

Капітан Матео встав і стримано промовив:

— Сіль дорого коштує в Болоньї або в Падуї, месер Бокко. Ви кажете — сто дукатів за одну ніч. Але вибачте, це може коштувати також пожиттєвої галери або навіть голови. Ви добре знаєте, як суворо карає закон за контрабандну торгівлю сіллю.

П'єтро Бокко почервонів од злості. Але він стримався і мовив з вимушеною доброзичливістю:

— Сядь, капітане! Невже ми не дійдемо згоди про оплату твоїх послуг!

Матео з видимим невдоволенням опустився в крісло.

— Один чоловік з мого екіпажу занедужав, — пробурчав він. — Доки я не знайду для нього заміни, нічого не можна розпочинати.

«Невже він справді злякався? — подумав П'єтро Бокко. — Чи, може, він каже це для того, щоб набити собі ціну?»

Матео мовчав.

«Мене кругом пальця не обкрутиш», думав він, дивлячись з непроникливим обличчям кудись поперед себе.

Тоді П'єтро Бокко змінив тактику. Зрозумів, що з Матео не поведешся, як з отим Луїджі Фаріно, земля йому пером!

— Ти — пофарбував свій корабель у чорний колір? Це чудова ідея, — похвалив він Матео. — A lavostre salute[8], капітане!

Вони випили.

Золоте вино знову полилося в різьблені келехи. Матео терпляче вичікував. Його невдоволення швидко минуло. Справи треба влаштовувати з розумом, а на почуття не зважати.

Вино було добре.

П'єтро Бокко розмірковував уже над другою пропозицією, котру збирався зробити Матео. Раптом месер Бокко згадав широкоплечу, дужу постать слуги Паоло, і йому спало на думку щось таке, від чого він зразу повеселів.

— А в мене, капітане, є один надійний хлопець для нічної поїздки, — сказав він.

— Двісті дукатів, месер Бокко, ні на один дукат менше! — мовив Матео, не звернувши уваги на слова П'єтро Бокко.

— Гаразд, капітане! Двісті дукатів!

— І надійний, дужий помічник! — вів далі Матео.

— І надійний помічник! Пий, капітане! — А про себе сказав: «Хай тобі чорт!», хоч і не ясно було, кого він має на увазі: Матео чи Паоло.

Капітан, задоволений пропозицією, щось пробуркотів собі під ніс. Обоє, такі несхожі один на одного, — довгобразий П'єтро Бокко і Матео з широким м'ясистим тім'ям — схилилися над столом і почали обговорювати подробиці майбутньої операції.

Беззоряний вечір поступово переходив у ніч. Злегка повівав вітерець.

Паоло вийшов з дому і попростував вздовж каналу.

По воді тінями пропливали човни й барки, до слуху Паоло долітав приглушений гомін.

Якесь недобре передчуття злегка пройняло його. Сьогодні після обіду до Марко з'явився посланець від П'єтро Бокко і передав прохання дядька, щоб хлопець відпустив до нього на ніч Паоло. В месера Бокко захворів слуга, сказав посланець. Марко не запідозрив у цьому нічого поганого, тим більше, що останні тижні дядько мало цікавився ним. Тому він не відмовив опікунові.

«Але чому саме на ніч?» Паоло ніяк не міг заспокоїтись, йому дуже хотілося повернутися назад. Він боявся, що проти молодого хазяїна готується замах.

Хвилі монотонно билися об кам'яні сходи, які вели від води до дверей будинків, що стояли обабіч каналу. Зовсім близько виднілися дубові стояки, до яких прив'язували човни. Паоло обережно перейшов вузеньким містком і опинився біля ширшого каналу. Перший же дім тут належав П'єтро Бокко. Цим водним шляхом можна було виїхати просто до Великого каналу.

Паоло постукав у двері, йому відчинив слуга, який начебто вже чекав на відвідувача. Він підняв до обличчя Паоло двосвічковий канделябр. «Це ти, Паоло? — спитав він з легким розчаруванням у голосі. — А я думав…»

Він не встиг скінчити фрази, його обірвав голос П'єтро Бокко.

— Хто там?

— Паоло прийшов!

Почулася приглушена лайка.

Паоло, вибравши хвилину, пошепки запитав:

— У вас захворів слуга?

— Про що ви там перешіптуєтесь? — роздратовано крикнув П'єтро Бокко. — Ведіть його до мене!

Слуга, освітлюючи шлях, пішов попереду через вестибюль, геть заставлений мішками. Паоло удав, ніби спіткнувся, і, падаючи, ухопивсь за один з мішків. Невже це сіль?

На лобі в нього проступив піт.

— Ану, обережніше! — почув він зовсім близько той самий грубий голос.

Не встиг Паоло отямитись, як опинився перед П'єтро Бокко. Світло свічки осявало його довгасте обличчя, на якому гарячково блищали випуклі очі. Месер Бокко стояв на порозі складу, що чорною пащею зяяв у нього за спиною.

— Мій пан послав мене до вас, — сказав Паоло.

— З власної волі ти, мабуть, не прийшов би? — спитав П'єтро Бокко. І, звернувшись до слуги, наказав: — Постав свічник на підлогу і йди геть!

Він глянув на пісковий годинник і швидким рухом пригладив на голові волосся. В цю мить знадвору долинув знайомий скрегіт — то причалила барка.

— Нарешті, — пробурмотів месер Бокко і вже привітніше звернувся до Паоло: — Ти поїдеш з капітаном Матео в Сан-Ніколо. Завтра вранці повернешся назад.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до дверей і відчинив їх. Потягнуло вологим повітрям, разом з ним досередини ввірвались запахи мулу, води й найрізноманітніших покидьків. Перед домом стояла висока барка, обриси якої зримо проступали у вечірніх сутінках. Чулися приглушені вигуки команди.

З трюму перекинули трап, що з'єднав барку з кам'яною набережною.

На порозі з'явився капітан Матео і своїм широким, важким тілом заповнив весь отвір дверей.

Паоло все ще непорушно стояв на місці. Їхати в Сан-Ніколо? Ця пристань знаходилась у межах венеціанської митної зони, і ніхто не міг заборонити П'єтро Бокко перевезти до Сан-Ніколо наготовлені мішки, в яких, на думку Паоло, була сіль.

«Але чому саме вночі? І чому все робиться так таємниче?» вже котрий раз запитував себе Паоло. Він добре знав, як небезпечно брати участь у таких операціях. Ніхто потім не спитає, чи ти поїхав з власної волі чи тебе присилували.

Першою урядовою ухвалою сеньйорії під головуванням нового дожа Лоренцо Тьєполо була заборона вивозу солі в сусідні північно-італійські міста. Ця ухвала була відповіддю на відмову сусідів продавати венеціанським торговцям хліб для республіки. На півдні Італії, в Сіцілії, звідки, в основному, завозилось зерно, цього року випав неврожай, на півночі ж, навпаки, жнива були багатими, а в Ломбардії навіть найкращими за останні роки. Щоб запобігти голоду, республіка була змушена ввозити зерно з Далмації. Але далмацькі купці, користуючись скрутним становищем Венеції, правили за хліб дуже дорого.

Заборона вивозу солі так боляче вдарила по північно-італійських містах, що вони, об'єднавшись на чолі з Болоньєю, вирішили силою зброї домогтися її скасування. Тимчасом нестача солі призвела до нечуваної дорожнечі й контрабандних махінацій, які затівали нечесні люди.

Даремно намагався Паоло позбутися важких думок. Неприховане збудження П'єтро Бокко, тривожне хлюпотіння хвиль і перешіптування хазяїна й капітана аж ніяк не могли розвіяти підозри й страху в цього завжди сміливого хлопця. Він знав: беручи участь у контрабандній операції, він цілком і повністю віддається в руки свавільному П'єтро Бокко.

Щождо самого П'єтро Бокко, то для нього найризикованіше було вивантажити мішки з дому. Тому він так потерпав у ці хвилини.

— В лагуні добрий вітер, — сказав Матео.

— Такий вітер швидко домчить вас до Сан-Ніколо, — іронічно посміхнувшись, додав П'єтро Бокко.

За кілька хвилин матроси навантажили мішки з сіллю на барку. П'єтро Бокко, підкликав до себе Паоло.

— Це капітан Матео. Ти повинен слухатися його.

— Так, пане. — Паоло пильно глянув у вічі Матео, який лише на два пальці був нижчий від нього.

— Іди на борт! — наказав Матео. На його широкому, м'ясистому обличчі з'явився доброзичливий вираз. Він не приховував, що Паоло йому подобається.

Капітан Матео не боявся ні чорта, ні смерті, і, звичайно, — менш за все пихатого П'єтро Бокко.

— Давайте гроші, месер Бокко. Ви ж бачите, що все готово. Тепер успіх залежатиме від волі божої.

— Ось гроші. Лічіть. — П'єтро Бокко рушив до світильника, який стояв на кам'яних сходах.

Однак капітан Матео, не полічивши, засунув гроші в кишеню. А ще через кілька хвилин чотири веслярі погнали барку в темну ніч.

Вони завернули у Великий канал. Назустріч їм пливли човни. При світлі їхніх смолоскипів Паоло, сидячи біля керма, помітив, що суденце Матео пофарбовано в чорний колір. Він плив на чорній барці з темночервоними вітрилами. Це ще більше посилило його неспокій. Він перехопив кермове весло в ліву руку, а правою намацав кинджала, захованого під курткою, того самого кинджала, який загубив Джорджіо під час нападу на Марко.

Капітан Матео стояв над закритим трюмом і дивився кудись уперед понад зігнутими спинами веслярів. Раз по раз його погляд падав на Паоло, який без особливих зусиль орудував кермом.

— Забрати весла! — наказав капітан Матео. Повз них, мало не зачепивши їх бортом, проплив корабель.

На Великому каналі життя вирувало й увечері і лише опівночі, коли на воду падало бліде місячне світло, засинали будинки й мости, кораблі й канали, засинали й люди — багаті і бідні, одні — блаженно простягнувшись під шовковими ковдрами, другі — скоцюрбившись під лахміттям і мішками.

Матео недарма обрав для своєї поїздки саме вечірній час. Пожвавлений рух на каналі дозволяв легше проскочити повз контрольні пости. Месер П'єтро Бокко добре продумав усю операцію. Якщо барка потрапить до рук поліції, він виправдається тим, що дав наказ одвезти вантаж до Сан-Ніколо. Адже капітан Матео користується поганою репутацією, і месер Бокко скаже, що він діяв з власної ініціативи.

Береги розступилися, і барка ввійшла в канал Джудекка. Вона тримала курс на тісний прохід між островами Джудекка та Сан-Джорджіо. «Чому ж капітан не поїхав через канал Сан-Марко?» думав Паоло.

Матео обрав цей шлях недарма. На каналі Сан-Марко, напроти П'яцети, патрулювало багато поліцейських човнів. Та й не дуже хотілось йому проїжджати повз червону каторжну галеру.

Чорна барка поминула прохід між островами. Ліворуч, навколо церкви, поприпадали до землі рибацькі хижі Сан-Джорджіо, праворуч на острові Джудекка якісь три постаті подавали знак смолоскипами.

— Швидше! Вперед! — наказав капітан Матео і хутко побіг на корму. — Дай кермо, Ернесто! Піднімай вітрила!

Барка летіла над водою, немов тінь. Капітан Матео спрямовував її до берега. Скоро вони вже пропливали повз пагорб Сан-Спіріто і острів-фортецю Повельгію, де шастали поліцейські човни. Матео наладнався до зустрічі з ними. Швидким маневром він хотів провести свій корабель під самим їхнім носом.

Паоло вже не мав часу для розмірковування. В нього не лишалось сумніву, що вони пливуть не в Сан-Ніколо. П'єтро Бокко заманив його в пастку.

Глухий гнів сповнив його груди. На борту — чотири чоловіки, крім того, дужий, як ведмідь, капітан. Паоло спробував згадати обличчя й постаті екіпажу, але пам'ять відродила лише кривоногого Ернесто. Заглиблений у свої роздуми, Паоло навіть не встиг добре роздивитися на своїх супутників. Залишалось тільки одне: змінити курс барки, убити капітана Матео, а інших принести до покори кинджалом. І водночас Паоло усвідомлював, що ця спроба приречена на цілковиту невдачу.

Вітер свистів у вухах, барка скрипіла й стогнала, збурені хвилі перехоплювалися через поручні. Барка йшла, круто нахилившись на один борт. Зосереджений і напружений до краю, капітан Матео вправно вів човен крізь морок ночі.

Над головою Паоло туго напиналося вітрило, наче ось-ось мало тріснути. Гнів у серці Паоло перейшов у сліпу лють. Таку лють він відчував лише раз у своєму житті, ще в будинку для сиріт, коли його ледь не до смерті побив наглядач. Хлопець забув усю свою розсудливість.

Трьома стрибками він досяг Матео, штовхнув його, ошелешеного від несподіванки, в груди і ударом кулака вибив у нього з рук кермо. В ту ж мить барка випрямилась, злякано залопотіла вітрилами і, втративши швидкість, застрибала на хвилях.

— Ти здурів! — крикнув Матео і, розставивши свої величезні руки, кинувся на супротивника. Однак він не забув і про барку. — Бери кермо! — наказав він Ернесто, який уже стояв поряд, готовий встряти в бійку. — Всім залишатись на місцях!

Матео й Паоло схопили один одного в обійми. Жили набрякли у них на шиї і на лобі. Кривоногий знову поставив барку за вітром. Палуба нахилилася до води, і супротивники завмерли на кілька хвилин, спершись кожен на одну ногу і намагаючись зберегти рівновагу. Матео, немов кліщами, стиснув тіло Паоло, аж у того під курткою ручка кинджала боляче вперлася в ребро.

Нарешті обоє, не втримавшись, з гуркотом полетіли на палубу.

Паоло вмить зірвався на ноги. «Витягуй кинджал!» промайнуло в його голові. Але незрозуміла симпатія до супротивника паралізувала його рухи. Він не схопився, за кинджал, хоч і знав, що боротьба триватиме до кінця, доки хтось з них не загине на цій палубі.

Капітан Матео, нахиливши голову, кинувся на Паоло, який стояв, тримаючись за поручні. В останню мить йому вдалося відскочити вбік. Капітан так гепнув кулаком об поручні, що вони аж розкололися.

Вони билися, немов велетні прадавніх часів. Все, що потрапляло їм під ноги, відлітало геть: дошки, такелаж, парусина, людські тіла.

На розбитому обличчі Матео проступив вираз неймовірного подиву. Він примружив очі і труснув головою, щоб побороти в собі заціпеніння. Лице його видавало нелюдське напруження. Раптом він широко розставив ноги, нахилився усім тілом уперед і з блискавичною швидкістю обхопив Паоло руками.

Обидва знову полетіли додолу.

— Диявол! — прохрипів Матео. Зненацька він учепився в зап'ястя Паоло і заломив йому руки. Той почав одчайдушно оборонятися, стогнучи від болю, відчуваючи, що втрачає свідомість. Хтось із команди заніс над його головою сокиру.

Матео через силу став на ноги і витер з обличчя кров і піт і здивовано глянув на свій набряклий, закривавлений кулак. «Святий боже!» пробурмотів він.

Раптом Матео побачив занесену над головою Паоло сокиру.

— Геть від нього! — гримнув він. — Залиште його в спокої!

Боротьба не загасила в ньому того доброзичливого почуття, яким він пройнявся до Паоло в першу хвилину знайомства. Навпаки, це почуття навіть ще зміцніло. «Нічого, скоро очуняє», подумав Матео, дивлячись на непорушне тіло свого супротивника.

— Ну, друже, сподіваюся, що ти більше не накоїш дурниць! — пробурмотів Матео. Похитуючись, він підійшов до кривоногого і взяв з його рук кермо. Тепер уся його увага знову була спрямована на те, щоб провести корабель через штормову ніч.

НОВИЙ ДЕНЬ

Настав погідний ранок. Повівав легкий вітерець. Ніщо не нагадувало більше про бурю, яка лютувала вночі. Лагуна дрімала, осяяна лагідними сонячними променями.

Новий день!

П'єтро Бокко чекав його з нетерпінням. Адже цей день мав нарешті принести йому звістку, чи щасливо закінчилась нічна поїздка. Тисяча дукатів! Він уже прикидав, скільки товарів зможе закупити на цю суму. Настав час розширити торговельні справи.

Вночі йому дошкуляли погані сни. Він безпересталь схоплювався і вдивлявся в темряву. Чи вірно він зробив, що послав слугу Марко? Може, надмірна поквапливість штовхнула його на помилковий шлях?

Він сів обідати в поганому настрої і майже не доторкнувся до страв. Важкі думки, які не покидали П'єтро Бокко всю ніч, знову обсіли його. Відмовившись звичного післяобіднього сну, він одразу ж пішов себе в кабінет і невдоволеним порухом руки вислав звідти секретаря, нагнавши на того неабиякий страх. Дарма намагався він заспокоїтись. Тривога проймала його все дужче й дужче.

Раптом він почув у сусідній кімнаті чийсь незнайомий голос. В наступну мить хтось постукав у двері. На порозі з'явився слуга і доповів, що з месером Бокко хоче говорити якийсь чоловік.

— Приведи його до мене! — сказав П'єтро Бокко і з гідністю розправив плечі.

До кімнати з похмурим обличчям увійшов кривоногий Ернесто. Було видно, що він майже не спав цієї ночі. Мнучи в руках кашкета, Ернесто несміливо оглянув умеблювання кімнати і почав пригадувати слова, які за дорученням капітана Матео мав переказати месеру Бокко.

П'єтро Бокко привітно глянув на нього і підбадьорливо сказав:

— Ну, яку новину привіз? Кажи швидше! — Поклавши на долоню цехіна, він, ніби бавлячись, почав підкидати його в повітря.

— Товар доставлено в призначене місце, пане, — мовив кривоногий.

— Добре, друже мій. Така новина варта цехіна.

Він кинув кривоногому монету. Той спіймав її на льоту і нерішуче стиснув у долоні. Адже треба було переказати ще одну річ, яка навряд чи завдасть радості месеру Бокко.

— Тут ще одне… Капітан Матео велів передати… — забелькотів кривоногий.

П'єтро Бокко здивовано підвів голову.

— Яка там ще новина? — нетерпляче спитав він. — Швидше, в мене обмаль часу.

— Загинув один чоловік, його змило за борт, — видавив з себе Ернесто.

П'єтро Бокко невдоволено звів брови. Йому здавалося, що контрабандисти хочуть вирвати в нього додаткову оплату. Але водночас він відчув полегшення.

— Це ваша справа. Так і скажи капітанові! Я не можу піклуватися за вашу команду!

— Слуга, якого ви послали, пане… упав за борт…

Минуло кілька секунд, перш ніж П'єтро Бокко збагнув усю значимість цієї новини. Виходить, одним ударом він убив двох зайців. Тисяча дукатів і загибель небажаного слуги, якому він уже давно не йняв віри! Байдуже, чи зроблено це чесним чи нечесним шляхом.

— Он воно що! — мовив він, намагаючись надати своєму голосові гнівної інтонації. — Погану ви мені зробили послугу! Він загинув?

— Був сильний вітер, коли він упав за борт, — сказав кривоногий, знизуючи плечима. — Більше ми його не бачили…

— Гаразд, іди!

Тільки-но кривоногий зник за дверима, як до кабінету без стуку вбіг схвильований Марко.

— Вибачте, дядьку, — квапливо заговорив він, — що трапилось з Паоло? Він і досі не повернувся. Я чекаю його з самого ранку.

— Ти дуже схвильований, — мовив П'єтро Бокко вкрадливим голосом, — і тільки тому я пробачаю тобі, що ти вбіг без дозволу і заважаєш мені працювати. Ти бачиш, я дуже засмучений новиною, котру мені тільки-но повідомили…

Марко побачив майже перед своїм носом довгасте обличчя з красивим чолом і жагучими очима і одразу ж згадав застережливі слова Паоло: «Пане, бережіться месера П'єтро Бокко! Я не можу сказати нічого певного, але…»

— Твій вірний Паоло втонув цієї ночі під час виконання своїх службових обов'язків. Будь мужнім, сину мій!

— Ні! Ні! Це неправда! — крикнув Марко.

П'єтро Бокко, відхилившись назад, на мить втратив самовладання.

— Ти хочеш звинуватити мене в брехні? — загрозливо мовив він.

Обличчя Марко стало блідим, як холодний мармур. Рішуча, нестримна лють охопила його.

— Ви брешете! — вигукнув він, судорожно стискуючи кулаки. Здавалось, ще мить і він кинеться на дядька.

— Ти заслуговуєш ляпаса! — прошипів П'єтро Бокко.

Гнів Марко раптово згас, як вогонь, засипаний мокрою землею. «Що скаже Джіаніна? — подумав він. — А Джованні?» йому навіть важко було уявити своє життя без Паоло, який завжди так піклувався про нього. Ще вчора ввечері Марко вирішив відкрити йому свої таємні плани і прохати в нього допомоги.

— Нащо я відпустив його? — ледь чутно мовив він.

Наче здалеку, до нього донісся холодний дядьків голос:

— Можна з тобою, нарешті, говорити по-діловому? Прошу тебе, згадай, що йдеться всього-на-всього про слугу!.. Я забуду твою нечемну поведінку. Але зараз ти повинен іти додому. Я наказую тобі!

Марко не промовив жодного слова. Він мовчки повернувся і вийшов з дядькового кабінету.

У МАЙСТЕРНІ БЕНЕДЕТТО

Джованні з самого ранку працював у майстра Бенедетто.

йшлося до обіду, коли якась велика грузова барка з дивно пофарбованими вітрилами з'явилася перед маленьким володінням корабельника. На ясному тлі лагуни вона вирізнялася, немов велетенська тінь, і від того здавалась похмурою, загрозливою. Джованні випростався і, наставивши долоню над очима, глянув на блискучу гладінь. Чим ближче барка підходила до берега, тим виразніше бачив хлопець, що вона пофарбована в чорний колір. Він кинувся до майстра Бенедетто.

— До нас причалює барка з червоними вітрилами! — схвильовано сказав він.

На щоглі барки опустились вітрила. Залунали вигуки. Барка пришвартувалася до причалу, у воду впав якір. Якийсь кремезний чоловік хутко збіг по трапу на берег.

— Це ти, Матео! — вигукнув Бенедетто. — Чого в тебе такий вигляд?

Капітан Матео блимнув на нього одним оком — друге запливло кривавим синцем.

— Трапилась невеличка біда, Бенедетто, — зніяковіло озвався він. — Не варт про неї говорити. Барка теж трішки зазнала лиха. Ви мені підремонтуєте її.

— Ха-ха-ха! — на все горло зареготав Бенедетто. — Ну й коники ти викидаєш. Вибач, але коли я бачу тебе у такому вигляді та ще й твою барку… Ха-ха-ха! Ти схожий на циклопа! А барка — немов труна з вітрилами! її просто не впізнати. Що це ти знову накоїв? Капітан Матео підняв забинтовану руку.

— Вгамуйся, Бенедетто. Ти ж знаєш, що я не люблю багато шуму…

Але Бенедетто, все ще сміючись, тільки одмахнувся.

— Гаразд, Матео… Філіберто, Джуліо! — покликав він своїх підмайстрів. — Сходіть на борт і подивіться, що там треба полагодити. Швидше! Швидше, ледарі!

— Я привіз з собою діжечку доброго винця! — пошепки сказав Матео.

Обличчя Бенедетто осяяла радісна усмішка, але одразу ж він стурбовано хитнув головою.

— А як ми його перенесемо на берег, щоб не побачила моя стара?

Тепер уже зареготав Матео, — гучно, розкотисто.

— Як-небудь зробимо, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Можеш покластися на мене.

Джованні, стоячи на деякій відстані, стежив за їхньою розмовою і за їхніми жестами. Раптом, на свій подив, він побачив, що капітан і майстер зникли в складі. Власник чорної барки був, мабуть, у добрих стосунках з Бенедетто.

Друзі, які товаришували ще з молодих років, взялися до вина. За ним прийшли й спогади. Після останнього кухля добродушні очі майстра Бенедетто підозріло заблищали. Однак голови його вино не затуманило.

— Мабуть, той, хто тебе отак розмалював, був дужий хлопець! — мовив він.

Капітан Матео задумливо глянув на верстат.

— Жаль мені його. Не можу збагнути — чому, але він мені сподобався з першого ж погляду…

— Тобі сподобався? — недовірливо спитав Бенедетто.

Однак Матео не мав більше бажання говорити про нічну подію. Згадка про неї викликала в нього сум і незадоволення.

— Ти вже все випив? — похмуро спитав він. Бенедетто сумно перевернув свого кухля.

Крізь щілини в стінах пробивалися сонячні промені, і по тих золотих доріжках пливли порошинки.

— Кривоногий! Ходи-но сюди! — пролунав гучний голос Матео.

— Джованні! Джованні! — закричав і собі майстер Бенедетто.

Капітан пошепки дав якусь вказівку кривоногому. Бенедетто ж наказав Джованні повідомити господиню про прибуття капітана Матео й сказати їй, що гість залишиться на обід.

ПОШУКИ

В серці Марко ще не згасла надія, що Паоло живий. Можливо, з якоїсь причини він ховається або ж його схопили і тримають ув'язненим. Після розмови з Джіаніною Марко від обіду до півночі блукав по вулицях і завулках, заглядав у пивниці й таверни, стояв подовгу на Понта дела монета і на Понте дела пагліа, обходив великі й маленькі площі, перепитав жебраків і матросів, торговців кренделями й солдатів, аж поки змушений був змиритися з думкою, що марна річ розшукувати в місті з стоп'ятдесятитисячним населенням людину, про котру тільки й знаєш, що вона незрозумілим чином зникла під час поїздки на човні.

Площа святого Марка тонула у вогнях смолоскипів, які золотими цятками розсипались по безкрайньому людському морі. Марко, байдужий до всього, пробирався крізь строкату, гомінливу юрбу. Хлопець був стомлений і голодний. Він дивився, як тисячі людей у масках розгулювали по площі, і йому робилось ще сумніше.

Ні, дарма він прийшов сюди. Джіаніна сидить дома, потерпаючи від страху. Він пообіцяв одразу ж повідомити її про все. Але що він їй скаже?

Коли хлопець прийшов додому, Джіаніна зустріла його ще біля воріт. Вона глянула на нього і одразу зрозуміла, що пошуки були марними. Обличчя Марко так витягнулось і така втома проступала на ньому, що дівчині стало жаль його.

— Нічого не знайшов, — промовив Марко, намагаючись не дивитись на дівчину. — Де мені його шукати? Адже ми нічого не знаємо, Джіаніна. — Він спробував підбадьорити себе. — Завтра я ще раз піду до дядька.

Вночі Марко майже не спав. Тільки-но перший промінь сонця упав у кімнату, як він схопився з ліжка й почав одягатися. Служниця з заплаканими очима принесла йому сніданок, мовчки поставила його на стіл і вийшла.

Марко вже мав готовий план, який він намислив собі вночі, йти знову до дядька — марна річ, краще він спробує спочатку дізнатися що-небудь у слуги П'єтро Бокко.

Щастя посміхнулось йому. Коли він зайшов у дім дядька, слуга саме спускався по східцях. Марко заступив йому дорогу.

— Я хочу поговорити з тобою, — прошепотів він. — Але тихо, щоб нас не почув дядько.

Слуга, здавалось, не зразу впізнав його. Він широко розкрив очі і роззявив рота, немов зустрів самого нечистого.

— Стіни мають вуха, мій юний пане! — прошепотів слуга, все ще не в силі звільнитись від жаху. — Ідіть геть! Прошу вас!

Марко, неприємно вражений гнітючою атмосферою дому, пройшов за слугою в темний куток, йому хотілось схопити цього маленького, хирлявого чоловічка за плечі, і добре струснути. Та знаючи П'єтро Бокко, він розумів страх його підлеглих.

— Тобі відомо що-небудь про Паоло? — квапливо спитав він. — Ти бачив його?

Скрипнули двері. На другому поверсі почулися кроки.

Слуга підняв руки, немов захищаючись від удару, і притиснувся до холодної стіни. Марко став поряд. В його-голові проносились слова, які він збирався сказати дядькові.

Кроки наближалися.

— Тікайте, мій юний пане! — тремтячи прошепотів слуга.

Але Марко не поворухнувся, його охопив гнів від думки, що йому довелося грати таку принизливу роль. Однак він опанував себе.

Кроки вже чулися майже поряд.

Паоло зник. Як пішов увечері, так і не повернувся. Ця думка не залишала його ні на хвилину. Вона була сильніша за почуття до. Джіаніни, сильніша за його тугу по далеких країнах, вона краяла йому серце болючіше, ніж спогади про смерть матері. І все ж таки Марко не міг вийти з темного кутка і крикнути в обличчя П'єтро Бокко: «Я хочу знати, де Паоло! Скажіть мені це! Скажіть!»

Нарешті П'єтро Бокко пройшов повз них, відчинив важкі двері в кінці коридора і зник у своєму складі. Слуга весь тремтів:

— Я скажу вам, мій юний пане, все, що знаю. Але одразу ж ідіть геть! Прошу вас: ідіть геть!

— Значить, ти щось знаєш? — швидко спитав Марко.

— Увечері біля нашого дому спинилась якась велика чорна барка. Ось і все, що я знаю. Але я прошу вас: ідіть! Бо зараз повернеться месер П'єтро Бокко. Паоло поїхав на чорній барці. Більше я нічого не знаю, мій юний пане. Ідіть! Хазяїн уже повертається. Я чую його кроки!

Марко кинувся до дверей, відчинив їх і вислизнув на вулицю.

Паоло поїхав на чорній барці. Нарешті знайдено зачіпку. В серці Марко знову з'явились паростки надії. І водночас ще дужче зміцніло переконання в тому, що дядько обдурив його. Хлопець повеселів і одразу ж забув усе, що йому довелося тільки-но пережити в темному закапелку коридора.

«Я знайду тебе, Паоло! — сказав він сам собі. — Ти не втонув! Ні! Ви брешете, дядьку! Я скажу вам це ще раз: ви брешете!»

Спочатку Марко хотів без зайвих зволікань розпочати пошуки Паоло, але потім вирішив, що краще розповісти про все Джіаніні: хай вона знає, що йому вдалося дещо розвідати.

З радісним серцем хлопець побіг додому.

Джіаніна, яка вже наготувалась їхати на Мурано, з нетерпінням чекала Марко.

— Ти взнав що-небудь? — спитала вона, побачивши його збуджене обличчя.

— Паоло поїхав на великій чорній барці, скажи про це Джованні! Зараз я мушу йти, бо на мене чекає брат Лоренцо. А потім ми обов'язково знайдемо чорну барку!

Джіаніна захоплено слухала його. Напоєний сонцем ранок розвіяв важкі думки, що гнітили її протягом усієї ночі.

— Ми обов'язково знайдемо чорну барку! — впевнено сказала вона.

«Я ж приготував для Джованні одежу», раптом згадав Марко.

Він приніс з своєї кімнати клунок і попросив Джіаніну передати його другові.

Якусь мить дівчинка дивилась на хлопця, ніби не розуміючи його.

— Для Джованні? — спитала вона і незграбним рухом відкинула з чола пасмо волосся. — Тоді я повинна одразу ж іти…

— Не забувай про чорну барку! — ще раз нагадав їй Марко. — Мені зараз дуже ніколи. Будь здорова, Джіаніна! До вечора!

Марко підкликав човняра. Той саме співав пісню, але, почувши голос хлопця, замовк і під'їхав до берега. Марко сів у човен, і вони стрілою помчали по осяяній сонцем гладіні і по кількох тісних рукавах випливли до Великого каналу. За словами дядька барка їхала в гавань Сан-Ніколо.

— Пливіть до Сан-Ніколо! — наказав він човняреві.

— До Сан-Ніколо? — весело перепитав той. — Ми полетимо туди, мій пане. Ніколи ви ще не плавали до Сан-Ніколо так швидко, як попливете сьогодні. — Він ударив веслом, і стрункий човен, мов стріла, помчав по хвилях.

Марко уважно роздивлявся на всі боки. Блискучі хвилі хлюпотіли об борти найрізноманітніших суден. Тут були й купецькі каравели, і каторжні галери, і поліцейські шхуни, і барки, і рибацькі човни, і суденця з дахами, що нагадували маленькі будиночки.

І все було залите сонячним світлом.

Та скільки Марко не придивлявся, він ніде не міг побачити чорної барки.

Тимчасом човняр, безтурботно виспівуючи, зовсім легенько, здавалось, без будь-яких зусиль, орудував довгим веслом.

Нарешті вони приїхали. Марко зійшов на берег і наказав човняру чекати його. Хлопець вирішив знайти ганчірника Умберто, котрий завжди торгував у Сан-Ніколо всілякими старими речами. Він знав про всі події, що траплялися в гавані. Варто йому було пронюхати про якусь цікаву новину, як він, не задумуючись, міг залишитись тут на цілу ніч. Підтримуючи жваву торгівлю з матросами, що поверталися з далеких мандрівок, він дізнавався про речі, які навряд чи були відомі звичайним смертним.

Лоток Умберто, звичайнісінький дерев'яний столик, на якому лежали для продажу найрізноманітніші речі з усіх країн світу, містився в тісному завулку поруч з величезним казаном макаронника. Марко підійшов до нього. Чоловік сім або вісім затуляли спинами від хлопця маленьке, зморшкувате, засмагле лице жвавого ганчірника.

Коли люди розійшлись, Марко підступив до Умберто.

— Моє вам шанування, молодий пане! — привітав той хлопця. — Чим можу служити вам? Дивіться, скільки я всього маю! Ось корабель з слонової кістки, з вигравіруваним на носі поганським чаклунським написом, а ось мідна чаша султана.

— Ні, Умберто, — урвав потік його слів Марко. — Я нічого не купуватиму. Хочу дізнатися у вас про одну річ.

— Дізнатися? — На обличчі ганчірника, щойно ще аж червоному від захвату, враз проступив вираз розчарування.

Марко кинув йому кілька дрібних монет.

— Ви не бачили минулої ночі в гавані чорної барки? — весь напружившись, спитав Марко.

Умберто замислився.

— Це тоді, коли був шторм? — спитав він. — Джуліо, чуєш! Джуліо! — знову пожвавішавши, гукнув він раптом макаронника.

Джуліо вийняв із казана копистку і витер руки об фартуха, який не знати коли був білий.

— Тобі не доводилось бачити в Сан-Ніколо чорну барку? — спитав його Умберто.

Марко наперед знав, якою буде відповідь, то ж і не здивувався, коли скупий на слова черевань заперечливо хитнув головою і знову почав мішати тісто.

Марко уже втрачав надію. Якщо нічого не знає кмітливий, всюдисущий Умберто, то хто ж може йому дати пораду? В душі Марко вже визнав, що поїздка до Сан-Ніколо була даремною. Нелегко, виявилося, знайти серед численних човнів, що сновигали по каналах і затоках Венеції, саме той, на якому поїхав Паоло. В першу мить хлопець навіть завагався, чи правду сказав йому слуга П’єтро Бокко. Хіба не міг він, потерпаючи перед хазяїном, просто збрехати, аби швидше позбутися небажаного гостя? Та й чи існує взагалі ота таємнича чорна барка?

Однак Марко був не таким, щоб одразу ж припинити пошуки. Чим більше перешкод ставало на його шляху, тим рішучіше він діяв.

Портова вуличка сповнювалась криками торговців і пішоходів. Переважно дерев'яні, вкриті соломою будинки стояли так тісно ряд повз ряд, що два чоловіки, розставивши руки, могли б заступити всю вулицю. На вірьовках, прив'язаних до вікон, сохла білизна. Одним своїм кінцем вуличка впиралася в гавань, другий переходив у лабіринт заплутаних стежок. У повітрі стояв запах смаженого м'яса, риби і жарених каштанів. Тут траплялися люди з різних країн, переважно моряки: греки, турки, маври, німці, іспанці. Всі були одягнені в барвисте вбрання. Спокійно йшли курною дорогою віслюки, щедро навантажені найрізноманітнішими товарами; фокусники й співці намагалися привернути увагу перехожих; два літніх ченці з доброзичливою посмішкою спостерігали за галасливою грою хлопчаків — і над усім синів клаптик неба, на якому сяяло сонце, заливаючи ясним світлом один бік вулички і лишаючи в прохолодних сутінках другий.

Та Марко не цікавило це рухливе, нужденне життя.

— Я мушу продовжувати пошуки, — рішуче сказав собі хлопець. — Додому повернусь лише тоді, коли знайду барку. А в думках додав: «Що ж подумає Джіаніна, якщо я прийду так нічого й не узнавши?»

І Марко вирушив у путь, лишаючи на вологому піску свої сліди. Поруч хлюпотіли хвилі, вітер кидав йому в обличчя запах моря. Марко дістався аж до Маломоко, скрізь розпитуючи про те саме: в рибацьких будиночках, у тавернах, конторах, на складах. Розмовляв навіть з робітниками-солекопами, котрі втомлено поверталися кожного вечора додому, байдужі до кораблів і барок.

І вже зовсім смерком, коли сонце сховалось за морем, розкидавши по хвилях і по небу вогнистий жар, Марко повернувся в Сан-Ніколо. На пломеніючому тлі неба різко виділялося дерево з журливо опущеним гіллям. «Везіть мене у Венецію» наказав Марко човняреві, який, поринувши в мрії, лежав на дні човна.

Коли Джіаніна вступила на берег острова Мурано і вдихнула запахи лугів, полів і вистеленого, наче килим, листя, вона трохи повеселіла, і в серці її знову прокинулось почуття впевненості. Наче якийсь голос сказав їй: не бійся, Джіаніна, все буде добре. «А може, коли я повернуся до Венеції, — думала дівчина, — то застану Паоло вже дома — і він тільки сміятиметься з наших страхів».

Джіаніна квапливо проминула розкиданий на пагорбі хутірець месера Кельзі. Тепер вона вже не боялася довготелесого худого чорта, але й зустрічатися з ним не дуже хотіла. Діставшись до будинку своїх батьків, вона побачила в сусідньому садку Ернесто. Він виставив уперед ногу і грів її на сонці.

— Джіаніна, це ти? — гукнув він, почувши її кроки. — Оце зрадіє Джованні! Надовго прийшла?

Слова Ернесто нагадали дівчині про її невеселу справу. Вона сіла поруч нього на лавку і розповіла йому про все. Ернесто задумався. Він ніяк не міг збагнути, як це людина може безслідно пропасти. І щоб отака халепа скоїлася саме із здорованем Паоло!

— Чим я можу вам допомогти? — спитав він. — Адже я тепер каліка…

Болючий клубок знову підкотився йому до горла. Але, побачивши сумне обличчя Джіаніни, він пересилив себе.

— Ось Марко прислав для Джованні одежу й черевики. Він сказав, що вже виріс із цього вбрання, а для Джованні воно зараз підійде.

— Он воно що! — обличчя Ернесто сіпнулося. Джіаніна розіклала речі на лавці.

— Якби Паоло знайшовся… — мовила вона, — тоді все було б добре… Ви погляньте, які гарні черевики застібками!

— Заховай усе, Джіаніна! — грубо обірвав її Ернесто.

Дівчина вражено глянула на нього. Ернесто погладив її по голові.

— Ти гадаєш, що Джованні візьме ці речі? — тихо спитав він.

Дівчина почервоніла.

— Але ж Марко запропонував їх від щирого серця, — несміливо озвалася вона.

— Я знаю, Джіаніна. І все ж таки тобі доведеться віднести все це назад. Скажеш Марко, що я сам куплю Джованні нову одежу. Завтра ж куплю! Але зроби це так, щоб він не образився! Може, він і зрозуміє мене, — замислено додав Ернесто.

Джіаніна не знала, що й відповісти. Та турбота за Паоло швидко витіснила з її голови думки про одежу. Дівчина зайшла в будинок і приготувала для себе й для Ернесто легенький сніданок. Поївши, вони прикинули, що робити далі. Батько Джованні був тієї думки, що дівчині треба піти в обід до майстра Бенедетто і розпитати його про чорну барку. Більше він нічого не міг їй порадити.

З важким серцем подалася Джіаніна до свого друга. Вона знала, як Джованні любив Паоло. Звістка боляче вразить його. Але що ж їй робити? Вона повинна повідомити його про все, що трапилося, і чим швидше, тим краще.

Красота лагуни не хвилювала серця дівчини. Коли вона підійшла до залитої сонцем маленької верфі, Джованні саме стояв біля майстра Бенедетто і вислуховував одну з його мудрих і веселих порад. Раптом, все ще тримаючи в повітрі вказівного пальця, майстер урвав мову.

— А! Насувається буря, — сказав він до Джованні. — Ну що ж, хутко біжи їй назустріч! — і майстер зник у складі.

Джованні здивовано глядів услід старому. Як йому розуміти цей новий жарт майстра? Що він має на увазі? Нараз хлопець помітив Джіаніну. Вона йшла до нього повільно, зовсім не так, як завжди, коли, побачивши його, радісно кидалась назустріч. Джованні не знав, сміятися йому, чи бути серйозним. Однак радість була така велика, що гнів на майстра вмить забувся. «Хай знає, що Джіаніна — моя подруга, хай усі знають це!»

— Нарешті ти завітала до нас! — сказав він. Серйозність дівчини дивувала його. — Він одпустив тебе? — І одразу ж поправився: — Тобто… Марко… переказував що-небудь?

Але Джіаніна не звернула уваги на його розгубленість. Вона зупинилась перед ним, безсило опустивши плечі і почала розповідати, чого прийшла. Вітер тріпотів її сукнею, сонце осявало її темне блискуче волосся. Удари сокир і стукіт молотків ніби відлунювались у її голові.

Джованні витер рукою очі.

— Щось залетіло, — пробурмотів він і одвернувся.

— Ми не віримо, що Паоло втопився. Месер Бокко бреше! — сказала Джіаніна, щоб якось порушити гнітючу мовчанку.

— Звичайно, він бреше, — похопився й Джованні. — Зачекай, щось таки добре засіло мені в оці. Ну от, тепер ніби краще.

Він розповів їй, що вчора бачив чорну барку. Джіаніна радісно скрикнула, але одразу ж затулила рота рукою: адже це ще не значило, що Паоло живий.

Вони порадились, що робити далі. Джованні запропонував найперше розповісти про все майстру Бенедетто. Він, напевне, скаже їм, де мешкає капітан Матео. Джіаніна погодилася.

Майстер Бенедетто дуже серйозно вислухав їхню розповідь. Згадуючи відвідини Матео, пошкоджену барку, синці капітана і його, здавалось, трохи штучну веселість. Бенедетто уявляв справу в чорному світлі. Чи не було це якось пов'язане із зникненням Паоло? Можливо, Матео в бійці викинув свого супротивника за борт?

— Ходімо! — сказав він.

Джованні й Джіаніна вийшли з ним надвір. Мовчанка майстра непокоїла хлопця.

— Я розповім вам, де живе капітан Матео, — сказав Бенедетто і носком черевика намалював на піску, куди треба йти. — Підіть до нього. Найкраще завтра вранці. Сьогодні ви його все одно не застанете. І поясніть йому, що це я вас послав. Скажіть, що я хочу знати, як усе сталося. Але нікому не говоріть про це. — І він важким кроком подався в майстерню.

— Ну, тепер я піду, — сказала Джіаніна. — Найголовніше ми знаємо.

— Так, — відповів Джованні. — Іди… Сьогодні наче справжнє літо — цілий день можна пробути надворі.

Коли Джіаніна залишила його, він ще довго стояв, замислено втупившись поглядом поперед себе.

Марко повернувся додому пізно ввечері, йому відчинила двері служниця Марія.

— Приходив месер П'єтро Бокко, — сказала вона. — Він був у брата Лоренцо. Дуже гнівався, що вас немає дома.

Марко хотів сказати щось дошкульне, але, побачивши її заплакане обличчя, стримався. Він знав, як Марія побивалася за Паоло.

«Прийдіть-но ще раз, дядьку, і я вам скажу все, що думаю про вас!» сердито вирішив хлопець. Але бойового запалу йому вистачило ненадовго. Марні пошуки зовсім пригнітили його.

— Джіаніна вже спить? — спитав він.

— Вона чекає вас, пане.

Марко неквапом піднявся по сходах.

Коли він зайшов до кімнати, дівчина стояла біля вікна. Вона одразу побачила, що Марко повернувся ні з чим.

— Нарешті! — вигукнула вона, зрадівши, що принаймні скінчились важкі хвилини чекання. Їй хотілось швидше розповісти другові приємну новину. Одежу, яку Марко передав для Джованні, вона принесла назад і поклала в скриню. Зараз вона не хотіла говорити про це.

— Завтра вранці я знову почну пошуки, — сказав Марко.

Дівчина швидко підійшла до нього.

— Джованні знає, де є чорна барка, — мовила схвильовано вона. — Завтра ми підемо до капітана Матео, він хазяїн чорної барки.

КАПІТАН МАТЕО

Капітан Матео застогнав і перевернувся на другий бік. Крізь шпарки у віконницях до кімнати пробивалося сонце. Капітан хотів примусити себе ще трохи поспати. Робота його починалася лише ввечері. Вдень він майже ніколи нікуди не виїжджав. Зараз Матео міркував, чи варто заново перефарбувати барку, його прикро вразило порівняння, зроблене майстром Бенедетто: що барка схожа на труну з вітрилами.

В кухні брязкотіла посудом Люція — його дружина. Звуки, до яких Матео уже давно звик, сьогодні чомусь непокоїли його й дратували. Десь глибоко в душі він усвідомлював, що причиною роздратування була нічна подія, але ніяк не хотів признатися собі в цьому. Останнім часом він взагалі став часто замислюватись над своїм життям.

«Старієш, капітане Матео?» питав він себе.

Матео заплющив очі і задрімав. В напівсні перед ним спливали картини минулого.

Коли Матео було вісімнадцять років, він найнявся матросом на торговий корабель і залишив рідне місто. Поминувши Сіцілію, судно взяло курс на французький берег. Корабельні сухарі припали юнакові до смаку, він, бавлячись, виконував важку роботу. Уже тоді рідко хто зважувався затівати з ним сварку, та й сам Матео не чіпав нікого. Вони пробули вісім днів у порту Массалія, а звідти рушили в іспанські води. Жахливий шторм, що налетів з Африки, гарячий і нестримний, кинув корабель на скелі крутого берега. Врятувалось лише двоє: Матео і штурвальний. Молодий матрос подався пішки через Іспанію і, врешті, після найрізноманітніших пригод став солдатом гвардії іспанського короля.

Туга за рідним містом, за батьками і Люцією, яка тоді була ще дівчиськом, знову привела його в Венецію. Після смерті батька він продав його майстерню і. придбав собі вантажну барку. Люція стала його дружиною.

Як це було давно! І як він пам'ятав усе! Чи й справді він нічого не досяг у своєму житті? Під час морської війни з генуезцями, коли над республікою нависла грізна небезпека, він був одним з найхоробріших матросів і наганяв жах на ворожих солдатів. А ким він став тепер? Людиною, котра вимагає, щоб її називали капітаном? Марнолюбним диваком? Йому п'ятдесят років, його ще не покинула сила й кмітливість, його наказу підкоряється зграя контрабандистів. Вельможі, користуючись його послугами, беруть його під свій захист. Капітан Матео!

Надворі сяяло сонце. Чорна барка спокійно погойдувалась на хвилях у бухті.

Що йому завадило стати капітаном на гордому венеціанському фрегаті? Хіба він менше розумівся в морській справі, ніж декотрі з тих, що звалися капітанами?

Так, все було б інакше, якби він був сином багатого патриція! Та чи варто думати про це? Хай йому чорт!

Міцний ранковий сон погасив думки й спогади. Коли Люція відчинила двері і гукнула його, то у відповідь почула лише гучне хропіння. Вона повернулась назад у кухню і з жалем здвигнула плечима.

— Доведеться вам ще зачекати, — сказала вона Марко, Джованні й Джіаніні, які, з'явившись до неї, сказали, що вони будь-що мусять поговорити з капітаном Матео, бо йдеться про дуже важливу справу.

— Але що ж вам треба? — знову спитала Люція, натираючи піском і оцтом мідяний казан, який уже блищав, немов дзеркало. — Якщо ви розповісте мені, то, може, я й розбуджу його…

— Нас послав майстер Бенедетто з Мурано, — вихопилось у Джіаніни.

— Майстер Бенедетто? І одразу аж трьох посланців? — Люція, ледь стримуючи посмішку, поставила казан на стіл і витерла руки.

— Тоді я спробую його розбудити, — мовила вона, обеззброєна наполегливістю дітей. — А ви поки що посидьте!

Через кілька хвилин Люція повернулась до кухні.

— Його розбудити не так легко. Вже як спить, то спить. Але я передала ваше прохання. Потерпіть ще трішки, зараз він вас покличе.

Раптом почувся гучний оклик:

— Заходьте!

Всі троє поспішно зайшли до кімнати. Капітан Матео стояв посеред спальні, його могутня постать і набрякле обличчя злякали Джіаніну. Справді, вигляд у нього був грізний. Праве око геть запливло, і, здавалося, люто поблискувало крізь щілинку на юних друзів.

Перший острах минув, як тільки капітан почав говорити. В його словах відчувалась властива йому добродушність.

— Підійдіть ближче! — наказав він. — Яка ж красуня прийшла до нас у гості! Як тебе звати, донечко?

— Джіаніна! — сказала дівчина й зітхнула з полегшенням.

— А вас, герої? — обернувся капітан до хлопців.

Трохи спантеличені його раптовим запитанням, ті промовили один за одним: «Марко», «Джованні».

— Джіаніна, Марко, Джованні, — повторив капітан Матео. — Тепер я, принаймні, знайомий з вами. А зараз скажіть мені, в чому річ? Нащо ви стягнули мене з ліжка?

Він глянув на Джованні і раптом пригадав, що це обличчя з тонкими рисами він уже бачив у майстра Бенедетто.

— Ви капітан Матео? — відкашлявшись, спитав Марко.

В очах капітана спалахнули веселі іскорки.

— Ти допитуєш мене, сину, наче його світлість член Верховного суду, — мовив він і злегка вклонився… — Я капітан Матео. Чим можу бути корисним?

Джіаніна не витримала і посміхнулась, але одразу ж знову посерйознішала.

— І чорна барка належить вам? — вперто розпитував далі Марко.

Очі капітана посуворішали. Він підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.

— Ану, кажи, що тобі треба, хлопче. З капітаном Матео так не розмовляють навіть вельможі.

Марко ледь не вибухнув гнівом. Але широка рука капітана легенько стиснула йому плече; спокійні, розумні очі з батьківською доброзичливістю дивилися на нього. Вони, здавалось, промовляли: «Не хвилюйся, хлопче!» 1 Марко стримався.

«Все, він робить не так, як треба, — подумала Джіаніна — І Джованні мовчить».

— Капітане Матео, — сказала раптом вона. — Нас так турбує… і майстер Бенедетто теж казав… — Дівчина відчула, що її очі наповнюються слізьми. Схлипуючи, вона спитала: — Скажіть нам, де Паоло?

Більше Джіаніна не змогла промовити жодного слова. Їй навіть забракло сили витерти залите слізьми обличчя. В тих сльозах вилився весь біль минулих днів.

Капітан Матео підійшов до вікна, майже закривши його своєю могутньою постаттю. «Так, ось у чому справа! — думав він. — Вони хочуть знати, що сталося з Паоло. Ех, коли б я сам це знав! Чому він стрибнув у воду?» Капітан затарабанив пальцями по шибці.

— Не плач! — сказав Джованні.

— Я розповім вам, як усе трапилось. Але ви мені спершу пообіцяйте, що ні з ким не будете говорити про це. Звичайно, окрім майстра Бенедетто.

Він уважно, ніби вивчаючи, подивився на кожного з юних друзів. Ті мовчки кивнули головами. Глибока тиша запала в кімнаті.

— Власне, хто він такий, оцей Паоло? — спитав капітан, перш ніж почати свою розповідь. — Чому він прийшов до П'єтро Бокко? Він мені сподобався. Можете повірити.

— Я його послав до П'єтро Бокко, — тихо мовив Марко. — П'єтро Бокко мій дядько, а Паоло служить у нашому домі. — В свідомості хлопця почуття власної вини виросло до неймовірних розмірів.

Капітан Матео прочитав на обличчі Марко вираз муки. Роздратування, яким він пройнявся до нього в перші хвилини, тепер зникло.

— Звідки ж тобі було знати, що станеться? — сказав він. — Не докоряй собі!

— Паоло — наш друг, — сказав Джованні.

— Він міг би стати й моїм другом. — Капітан Матео дивився кудись понад головами дітей. — Чи ви, може, не вірите? Ось гляньте. — Він показав на своє обличчя. — Це сліди його кулаків. І все ж таки я кажу: Паоло міг би стати й моїм другом. — Він майже благально дивився в обличчя своїм гостям. Йому хотілось, щоб вони повірили в його слова.

— Та скажіть же нам, що трапилось! — з відчаєм вигукнула Джіаніна. — Ви говорите про Паоло так, начебто він ніколи вже не повернеться. Скажіть, капітане Матео: він ще живий? Ні, я не плачу!

Вона змовкла, хоч по її щоках котилися сльози.

Капітан важко опустився на лавку і почав розказувати про штормову ніч у лагуні — спочатку обережно підбираючи слова, але поволі все дужче й дужче запалюючись і підсилюючи свою розповідь рішучими жестами. Він не сказав лише про те, що віз тоді для П'єтро Бокко заборонений вантаж.

— Ви гадаєте, він вибрався на берег? — спитав Марко, коли капітан, нарешті, замовк. Матео хитнув головою.

— Я буду розшукувати його. Не сумуйте. Одного чудового дня ваш Паоло знайдеться. Можете відвідувати мене завжди, коли вам забажається.

САМОТНІСТЬ

Минула не одна ніч і не один день.

За вікнами народжувався ранок. Стояв листопад 1268 року. Тумани розкинулись над землею й водою, повзли-піднімалися по крутих берегах, по стовбурах дерев, по стінах будинків.

Марко був сам у кімнаті. Після зустрічі з капітаном Матео хлопець часто залишався сам. Він ще двічі, нічого не сказавши Джіаніні, ходив до Матео, розпитував, чи той, бува, не дізнався чогось нового. Але всі сподівання виявилися марними. Одне тільки повідомив хлопцеві капітан: йому вдалося встановити, що на берег острова Лідо не викинуло жодного трупа…

Марко сів до столу і без апетиту з'їв сніданок. Він мовчки дивився, як служниця Марія прибирала з столу. Потім вийняв письмове приладдя, взяв гусяче перо і спробував записати свої думки та спостереження. До ченця Лоренцо він ходив тепер нерегулярно, і старий гнівався на нього. Але свої заняття він занедбав не через те, що втратив цікавість до науки, а тому, що П'єтро Бокко якнайсуворіше наказав йому відвідувати Лоренцо. Хлопець інстинктивно відчував, що інтерес П'єтро Бокко до його навчання менш за все пов'язаний з турботою про його успіхи.

До того ж брат Лоренцо все більше й більше наполягав на вивченні монастирських правил і псалтирів, годинами розповідав про отців церкви й святих, найяскравішими фарбами змальовував монастирське життя. Якось Марко навіть заснув під час занять, і його розбудив гнівний голос старого й гавкіт Тіберіуса.

Марко любив, умостившись біля столу, виводити на жовтому папері літери з химерними викрутасами. Важко було передати словами свої думки, розповісти про псе, що відбувалося навколо. Але хлопець не відступався від своїх занять і невдовзі став помічати, що справи його йдуть усе краще й краще. Наприклад, він описав свою поїздку з човнярем-співаком на острів Лідо. Перечитуючи записи ще раз, Марко з гордістю відчув, що вийшло це в нього добре.

Проминула осінь, а там уже недалеко лишилося й до кінця короткої зими. За цей час Марко мав зробити немало всіляких справ, щоб як слід підготуватись до великої подорожі. Весною він вирішив обов'язково втекти з Венеції.

Не було тільки Паоло, з яким він збирався вирушити в дорогу. Принаймні, тільки йому він міг би щиро розкрити своє серце.

А зараз — цілковита самотність. Лише П'єтро Бокко настирливо опікується ним. Той, кого він ненавидить, опікується ним.

Марко вмочив у чорнило перо й почав виводити літеру за літерою. Дім поволі оживав. Марія прибирала в кімнатах. Сьогодні Марко хотів піти на площу Ріальто, туди, де містились великі склади і де стояли на якорі торгові кораблі, де купці й носії вантажили й розвантажували скло, золото, сукна, продукти та інші товари з усього світу, де були контори міняйл і портові таверни.

Марко не чув, як хтось тихо підійшов до дверей і несміливо зупинився. Коли почувся стук, він здивовано підняв голову. Хто міг прийти до нього? Чи, бува, не дядько? Але ж він би не стукав так обережно.

Коли хлопець відгукнувся, в дверях з'явилася Джіаніна.

— Це ти, Джіаніна! — радісно сказав Марко і квапливо згріб докупи папери. — Я саме кінчив свою роботу. Бачиш, уже складаю все. Я тут написав одну річ.

Джіаніна, помітивши його радість, спробувала посміхнутися.

— Сідай, Джіаніна. Добре, що ти прийшла. Я саме думав… ми живемо в одному домі і так рідко бачимось. Та й у Мурано були давно.

Джіаніна опустилася на лавку. Вона мала сказати йому неприємну річ. Довго відкладала, але ж зрештою колись треба сказати.

— Джованні нічого про це не знає, якщо йому не розповів батько, — почала, нарешті, вона. — Сама не розумію, чому я тобі раніше не сказала. Ернесто відіслав назад вбрання, яке ти передавав через мене для Джованні. Ернесто говорив, що Джованні все одно його не візьме і що він сам купить йому нову одежу. Ти ж знаєш, які вони обоє. Я поклала усе назад у скриню. На самий спід…

Вона ніяково посміхнулася.

Та Марко вже не чув її. У вухах йому гуділо, обличчя залилося краскою.

— Що з тобою, Марко? — злякано спитала дівчина, їй пригадались слова Ернесто: «Поговори з ним так, щоб він не образився». А вона отак просто бовкнула йому.

Дівчина бачила, як Марко напружено підшукував слова, стиснувши кулаки.

— Ти! Джіаніна! — вигукнув він, задихаючись. Він уже не бачив перед собою нічого, тіло його тремтіло. Все, що в мовчазному гніві накопичувалось у нього на серці, рвалося тепер назовні. «Дядько, Джованні, Джіаніна — всі проти мене», думав він. Безтямна лють охопила його душу.

— Іди геть! — закричав він на дівчину. — Всі ви одним миром мазані! Дядько, Джованні і ти! Всі ви брешете! Не хочу я вас більше бачити! Іди геть!

Джіаніна злякано й обурено дивилася йому в обличчя.

— Я піду, якщо ти такої думки про нас, — невпевнено мовила вона і ще затрималась на мить, сподіваючись, що він візьме назад свої слова. Але Марко вже не слухав її.

Джіаніна вийшла. Грюкнули двері. Марко вхопився руками за стіл. Голова його аж гуділа від безлічі думок. Тепер йому було ясно, чому Джіаніна ввесь час уникала його. Жодне сказане ним слово не викликало в серці Марко каяття. Всі вони змовились проти нього, і Джованні — винуватець. Такий святий та божий! Він ненавидить його! Якби він був тут, не знати, що трапилося б. Хай йому сто разів доводять, що Джованні нічого не знав, він не повірить у це! Ні!

Хлопця здолала втома, йому набридла й тиша, і удари дзвона. Добре було б трохи поспати. Тоді ти прокинешся, Марко, і з радістю дізнаєшся, що все це тобі тільки снилось. Ти підеш до Джіаніни і скажеш їй: «Мені таке примарилось! Я навіть не можу розповісти тобі, бо ти будеш сміятись…»

Он на столі стоїть маленький слон, вирізаний з слонової кістки, — це подарунок батька. Мама померла, зовсім недавно померла, а здається, що вже ціла вічність минула відтоді.

Настане час, і ти повернешся, тату. Мами ти не побачиш, вона спить на кладовищі в Сан-Міхеле. Але я залишився.

Месер П'єтро Бокко підійшов до дверей кімнати Марко і різко відчинив їх. Ледве переступивши поріг, він сказав:

— Ось де він сидить, наш юний хазяїн! — Голос його звучав різко й холодно. Він тільки-но відвідав Лоренцо й дізнався, що, незважаючи на всі попередження, небіж знову не з'явився на заняття. Месер Бокко нервово смикав себе за бороду.

— Встань, коли до тебе заходить твій опікун! Я бачу, що тебе не навчили ввічливості. Але я потурбуюсь про твоє виховання!

Марко взяв зі столу аркуш паперу і згорнув його.

— Встань! — повторив дядько тихіше і водночас ще загрозливіше.

Марко підвівся.

— Доброго ранку, дядю!

П'єтро Бокко здалося, що в голосі хлопця прозвучали глузливі нотки. Він розлючено підбіг до нього, схопив його за руку і витяг з-за столу.

— Я запроторю тебе в монастирську школу! — крикнув П'єтро Бокко, замахуючись на хлопця кулаком.

— Пустіть мене! — прошипів, випручуючись, Марко. Він побачив здійняту руку, спотворене від люті обличчя дядька, щосили шарпонувся і, нарешті, звільнивсь. Націлений у його голову кулак попав йому в плече. Бокко злісно вилаявся.

Марко вихопив кинджал і відступив у найдальший куток кімнати, готовий нанести удар, якщо дядько підійде до нього.

— Ти загрожуєш зброєю своєму дядькові, — сказав П'єтро Бокко, намагаючись угамувати свій гнів. — Я нічого іншого й не чекав від тебе. Ти дорого заплатиш за це.

— Якщо ви хоч раз вдарите мене, я заколю вас! — озвався Марко.

П'єтро Бокко відчув, що це не пусті слова.

— Сховай кинджал! — наказав він. — Ти будеш виходити з дому лише з мого дозволу. Я пришлю слугу, який слідкуватиме за тобою. Весною підеш в монастир. Сам вибереш, у який.

Кілька секунд Марко боровся з спокусою кинути в лице дядькові слово «контрабандист», але своєчасно згадав про попередження Матео, який просив його ні з ким не говорити про це. Та й доказів у нього не було. Не встиг він вимовити й слова, як П'єтро Бокко вибіг з кімнати.

Марко підскочив до столу, щосили замахнувся і всадив кинджал у дерево, потім висмикнув його і вдарив знову, ще і ще раз. Дядько хоче прислати до нього наглядача. Що ж, хай той приходить! Небагато він зазнає радості в цьому домі. Може, наглядачем буде призначено, отого заляканого на смерть слугу, з яким Марко розмовляв у темному коридорі?

П'єтро Бокко заборонив, йому виходити з дому. Але Марко й не думав скорятися цій забороні. Прихований страх перед холодним поглядом дядька після бурхливої сутички згас. Хлопець намагався переконати себе, що своїм сміливим виступом він нагнав переляку на самого опікуна, і це почуття піднімало його настрій, допомагало йому забути хвилини самотності і слабкодухості. Тепер, знаючи, що замислив П'єтро Бокко, не можна було втрачати жодної хвилини. Марко схопив плаща і, не сказавши нікому, куди йде і коли повернеться, вибіг з дому.

Він ішов до Кампо ді Ріальто[9], туди, де билось серце Венеції; де йшла жвава торгівля золотом, перлами, кораблями, борговими зобов'язаннями і товарами з найвіддаленіших країн; де в склепистих галереях і провулках сотні ювелірів обробляли благородний метал, де з дозволу республіки контори міняйл обмінювали баварські шилінги на венеціанські ліри й александрійські монети; де містились крамниці і склади.

Марко стояв, затиснутий натовпом, на мосту і чекав, доки каналом пройде корабель. Він завжди хвилювався, коли наближався до Кампо ді Ріальто, цієї тісної, оточеної галереями площі перед старовинним собором Сан-Джакомета. Раптом його увагу привернув до себе широкоплечий матрос, який спокійно пробирався через натовп. Він був на цілу голову вищий від усіх і чимось нагадував хлопцеві Паоло. Ось матрос підійшов до таверни «Під дзвоном» і зайшов туди.

Настав час діяти. Адже недарма Марко прийшов на Ріальто. Немало зусиль коштувало йому подолати якийсь внутрішній опір, коли він ступив на сходи, що вели до таверни. Йому вперше доводилось самому відвідувати таверну. Тому він вирішив удати, ніби зайшов з нудьги і одразу ж пробратися до того місця, де сидів матрос. А далі все складеться само собою.

Ніхто не звернув на нього уваги. Люди сміялися, розмовляли, били кулаками по столу, підносили келихи. І тільки хазяїн зміряв коротким поглядом хлопця з серйозним обличчям. Серце Марко закалатало від радості: біля одного стола він побачив матроса з шматком курятини в руці.

— Дозвольте? — спитав хлопець і, не чекаючи відповіді, опустився на лаву. Досі все йшло, як слід. Марко тарабанив по столу пальцями. Матрос мовчки гриз курячу ніжку. Але ось хлопцеві довелося зазнати першої прикрості: підійшов хазяїн і спитав, що хоче замовити молодий пан. Лимонаду? Ні, такого у його таверні не водиться. Хай молодий пан іде до лимонадника в сусідній провулок.

— Може, вам дати слабенького вина?

Матрос ледь посміхнувся і з насолодою облизав пальці.

— Тоді принесіть вина, хазяїне, — хвалькувато кинув Марко. — Доброго вина! — Хлопець сподівався, що в напівтемряві матрос не помітив, як він почервонів. Хазяїн приніс вина і велику карафку води. Марко сердито наморщив чоло. Хіба він замовляв воду? Але не сказав нічого, а підніс до рота келих і зробив великий ковток. Не вперше йому доводилось пити вино, але раніше він вживав його лише до їжі, та ще й добре розведене водою.

Матрос кинув на стіл кістку, витер об штани руки і, вдоволено відкинувшись назад, почав безцеремонно, мовчки роздивлятись свого сусіда. Через кілька хвилин він знову надпив вина. Щось примусило Марко зробити те саме.

— Непогане винце, матросе, еге ж? До речі, як ваше ім'я? Мене звати Марко Поло.

Матрос знову, не знати чому, весело посміхнувся, розкрив нарешті рота і неквапом сказав:

— Мене звати Маріно. А тебе — Марко? Скільки ж тобі років?

Марко здалося, що в такому випадку обов'язково треба додати кілька років.

— Сімнадцять! — збрехав він.

Матрос похитав головою і випив вино. Марко зробив те саме. В голові його гуділо, а по всьому тілу розливалось якесь дивне почуття. Він міцно зціпив зуби.

— Запий водою, — немов здалеку долинув до нього голос матроса. Марко схопив простягнутий йому кухоль і жадібно почав пити.

— Ще, — попрохав він.

Маріно налив знову. Марко випив. В нього було таке почуття, немов він пережив страшну небезпеку. Цей день справді видався багатеньким на події. А на додачу він ще й звідав, як буває після випитого вина.

Маріно підкликав хазяїна:

— Принеси йому курятини!

Коли Марко з'їв м'ясо, йому стало краще. Він відчув прихильність до матроса, котрий так турбувався про нього, і вирішив розповісти йому, чом прийшов сюди слідом за ним.

— Послухайте, — почав Марко, — я не хочу від вас нічого приховувати, ви повинні знати, що я все дуже добре продумав. Я збрехав вам, мені не сімнадцять років. Тільки п'ятнадцять. Але ж ви й самі бачите, що я не кволий. Правда ж?

Маріно серйозно кивнув головою.

— Ти справжній велетень. Я б ніколи не зважився битись з тобою.

Але цей жарт не спантеличив Марко. Він продовжував говорити, нанизуючи слово за словом, як красномовець на П'яцеті. Він розповів про смерть матері, про батька, який уже чотирнадцять років не подає звістки, про дядька, який хоче запроторити його в монастирську школу.

— Маріно, що б ви робили на моєму місці? — спитав хлопець.

Матрос задумливо похитав головою.

— Спочатку тобі треба випити вина, — сказав він.

Марко знову замовив вина.

— Мені не залишається нічого іншого, як утекти, втекти якнайдалі, — мовив він. — Я вже добре все продумав. Що ви скажете на це?

Маріно одним ковтком випив вино і облизався.

— Значить, ти хочеш накивати п'ятами з дому? — спитав матрос. — Але чим же я можу тобі допомогти?

— Ви повинні узяти мене потай на корабель. Мені треба дістатися до Дамаска. Там у мене є одна справа. — Радий, що йому нарешті вдалося викласти перед матросом своє прохання, Марко очікувально дивився на нього.

— Ти хочеш у Дамаск?

— Я ще маю час до весни, — мовив Марко.

— Тебе хто-небудь спіймає, а ти тоді скажеш: Маріно провів мене потай на корабель — і мене пошлють на галери…

— Я не скажу нікому жодного слова… Клянусь вам!

— Але може статися так, що капітан просто викине тебе за борт. Що тоді?

Марко, бажаючи розвіяти всі сумніви, подавив у собі почуття страху і хвалькувато промовив:

— Хай викидає! Я вмію добре плавати…

Маріно засміявся.

— Значить, у тебе є справа в Дамаску, — озвався він по хвилі. — Можливо, весною я поїду з ескадрою республіки в Бейрут, Дамаск і Палестіну…

Марко не міг стримати радості.

— Ви знаєте, — захоплено мовив він, — коли я вперше побачив вас на базарі, то одразу ж вирішив, що ви мені допоможете!

Маріно підняв руку.

— Спокійніше, хлопче! До весни ще маємо час…

КОРОЛЬ ПОЛІВ

1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.

В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.

Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.

Через хвилину Паоло знову вихопився нагору. Хвилі били йому в обличчя. Юнак знав: щоб лишитись живим, він повинен будь-що триматись на поверхні. Ні про що він більше не думав: ні про Марко, ні про Джованні, ні про Джіаніну. Думав тільки про самого себе. В правому плечі так заболіло, що Паоло зойкнув, але не перестав гребти. Випльовуючи воду, він почав скидати свою куртку. Незабаром йому вдалось звільнитись від верхньої одежі.

Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.

Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.

Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.

Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.

Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.

Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.

Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.

Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.

Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки попригасали. Раптом Дімітро помітив непорушне тіло Паоло. Той спокійно спав. Старий схилився, хотів поторсати його і побачив, що в незнайомця плече поранене і дуже розпухло. Дімітро обережно розбудив Паоло.

Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки:

— Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!

Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.

— Ходімо! — сказав він нарешті і махнув рукою.

Паоло з трудом підвівся й пішов слідом за старим.

По дорозі він спробував поворухнути плечем, але відчув гострий біль. Проте Паоло був певен, що рана не важка.

Хатина Дімітро мала всього-на-всього одну кімнату, в якій так пахло рибою, що Паоло аж дух перехопило. Дімітро запалив каганець і вказав своєму гостю на очеретяну постіль, яка лежала в кутку. Паоло був дуже стомлений, тому він мовчки ліг і дозволив старому вкрити себе благенькою ковдрою. В напівсні він уловлював невиразні звуки, що долинали з сусідніх хижок: тихі голоси, стукіт дверей, кроки по піску. Потім він заснув і прокинувся аж тоді, коли сонце вже заглядало в крихітне віконце.

Він лежав з розплющеними очима і обмірковував, що робити далі. Звичайно, йому не лишається нічого іншого, як покластися на старого. Головне, щоб загоїлось плече, і тоді він знову набереться сили. От тільки одежі, крім штанів, ніякої немає. Звичайно, становище незавидне. Але добре вже те, що вдалося втекти від поліції. Треба й надалі стерегтися її, бо кому ж охота потрапити до в'язниці або навічно сісти на галери.

Він вирішив одразу ж, як тільки йому дозволить здоров'я, залишити Венеціанську республіку і податися на південь. Де-небудь він знайде роботу й притулок.

І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.

— Мене послав дідусь, — несміливо озвалась вона. — Ви ще спите?

Паоло посміхнувся.

— Ні, не сплю, — сказав він. — Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Дідусь заборонив розмовляти з вами.

Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.

— Я тільки на хвилинку, — квапливо промовила вона. — Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?

— Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! — нагадав їй Паоло.

Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.

— Залиштесь! — мовив Паоло. — Я пожартував. Якщо ви нікому не розкажете, я охоче розповім вам про усе, що сталося зі мною.

Її обличчя вмить проясніло.

— Не бійтесь, я не скажу нікому жодного слова. Тільки швидше, поки не повернувся дідусь.

Дівчина присіла біля постелі Паоло. В очах її палахкотіла цікавість.

Паоло вирішив, що краще не розповідати їй усього. Надто балакучою здалася йому ця дівчина. І він розказав їй, що вночі, під час бурі, його змило з корабля і він ледве дістався до берега, йому завдавало втіхи стежити, як на її обличчі відбивалось то співчуття, то розчарування. Співчуття, тому що його було поранено і він лежав перед нею знесилений, і розчарування, тому що дівчина чекала якоїсь таємничої історії, а зовсім не такої буденної.

— Тепер я побіжу до дідуся і скажу йому, що ви вже прокинулись, — мовила вона. Але в цю мить відчинилися двері і до хатини зайшов сам Дімітро. Дівчина схопилася. — Я хотіла йти до вас, дідусю! — вигукнула вона і майнула повз нього на вулицю.

Старий мовчки підійшов до постелі Паоло.

— Розповідай! — наказав він, і здивований Паоло вловив у його голосі владні нотки.

Поки Паоло розказував, Дімітро взявся готувати сніданок. Однак з окремих його реплік Паоло зрозумів, що старий уважно наслухається до кожного слова.

— Спочатку їж, — наказав дід, коли Паоло замовк. — А то залишишся голодний. — Він вийняв з дерев'яної скрині в кутку хліб, в'ялену рибу і поклав перед гостем. Але дивна річ: Паоло, хоч давно нічого й не їв і добре таки знесилів, чомусь зовсім не відчував голоду. Вкусивши кільки разів хліб, він відсунув його від себе.

— Вибачте, дідусю, — промовив він, — але зараз я не можу їсти.

У нього палали щоки й чоло, боліла голова…

Дімітро, який спостерігав за Паоло, велів йому перевернутись на другий бік.

— Не турбуйся, — сказав він, — сьогодні увечері я поговорю з сусідами. Залишишся тут, доки не видужаєш. Ми нікого не видаємо поліції, якщо це не злодій і не вбивця… Ану, зціп зуби!

Дімітро оглянув поранене плече Паоло і, бурмочучи собі щось незрозуміле під ніс, ворухнув його праву руку. Нестерпний біль і раптовий жар пройняли хворого.

— Лежи і не вставай! — наказав дід.

Він вийшов з хатини і невдовзі повернувся з якоюсь маззю. Знову бурмочучи щось незрозуміле, старий намазав гостеві поранене плече і міцно перев'язав його хусткою.

— Тобі не можна рухатися, хлопче, — бурмотів Дімітро. — Мабуть, довгенько погостюєш у мене.

А ввечері навколо постелі хворого стояли п'ятеро рибалок і радились, що робити далі. Дімітро розповів їм, що знав про незнайомця. Було вирішено дати притулок Паоло, доки він не видужає, а потім допомогти йому непомітно піти звідси. Піклуватись про хворого було доручено стрункій дівчині, — правнучці старого Дімітро.

Паоло не чув розмови. В нього почалася лихоманка.

Поволі верталося здоров'я в змучене тіло. Нарешті настав час, коли Паоло зміг подумати про дорогу. Він вирішив сказати Дімітро, що найближчими днями покине його домівку.

— Побудь ще з тиждень, а тоді вже можеш іти, — сказав старий. Паоло припав йому до серця, і Дімітро охоче затримав би його надовше. Але досвідчений рибалка усвідомлював, що Паоло не знатиме спокою, доки не залишить венеціанської землі.

Джулія весь час самовіддано доглядала хворого. Одного вечора він щиро розповів їй, як потрапив на контрабандистську барку, як бився з капітаном Матео і потім упав у воду. Тепер вона знала, що він піде від них і, можливо, ніколи вже не повернеться.

Одне питання мучило її, вона не могла-довше стримуватись.

Йшов дощ. Рибалки виїхали в море. Дідусь Дімітро подався в сусіднє село продавати сушену рибу. Паоло сидів біля столу і дивився крізь маленьке віконце на безлюдний берег. Джулія місила в дерев'яних ночвах тісто.

— Дідусь казав, що ви скоро підете від нас, — озвалася вона..

Паоло ствердно кивнув головою.

— А що скаже ваша наречена Джіаніна? — Дівчина випросталася і відкинула рукою з чола біляве волосся. Обличчя її розчервонілось. — Завжди падає на обличчя, — мовила вона, посміхаючись.

— Що скаже Джіаніна? — здивовано перепитав Паоло. — Моя наречена?

Джулія розмішувала тісто і, здавалось, була цілком захоплена роботою.

— Авжеж, — озвалася вона. — Коли ви марили, то весь час згадували якусь Джіаніну… Власне, мені байдуже. Я просто собі спитала.

— Так, так, — промовив Паоло. — Справді, що ж вона скаже?

— Вона дуже сумуватиме, хіба ні?.. Ох, мало не забула!

Дівчина схопила ночви і вибігла під дощ, навіть не напнувшись хусткою. Через кілька хвилин вона повернулась. З волосся в неї стікала вода.

— Ну й погода! — сказала вона і знову схилилась над ночвами. — Я бачу, ви зажурились.

— Джіаніна — не моя наречена, — озвався Паоло. — Але ваша правда, Джулія, вона дуже сумуватиме, та й Джованні теж, і Марко…

На обличчі дівчини відбивалась то журба, то радість.

— І я сумуватиму, Паоло, коли ви підете від нас, — сказала нарешті вона.

Наступного дня надвечір Паоло прощався з Венецією, з мовчазними гостинними рибалками, з столітнім Дімітро, у якого на старечому зморшкуватому, засмаглому обличчі молодо виблискували очі, з стрункою Джулією.

— Може, ви ще коли-небудь повернетесь до нас? — спитала дівчина.

Паоло стояв, оточений рибалками. Вечоріло. Під ногами, взутими в грубі рибацькі черевики, рипів пісок. Поблискувала сиза вода.

— Дякую вам усім! — сказав Паоло. Потім обернувся до дівчини: — Обов'язково повернуся, Джулія.

Нелегко було прощатися. Рибалки дали Паоло сорочку, куртку й черевики.

І ось він ішов шляхом, несучи в руці полотняну торбину з сушеною рибою, самотній, але здоровий і дужий після перенесеної хвороби, охоплений радісним почуттям волі, яке було сильніше за біль розлуки. Тепер починалося його власне життя. Адже досі він жив лише для інших, жив лише там, де був потрібний іншим, вірний і надійний Паоло, який умів ховати так глибоко в серці свої бажання і пристрасті. Тепер він починав нове життя.

Тієї штормової ночі, коли він кинувся з кулаками на капітана Матео, його життя пішло по новому руслу.

Але що ж буде далі, Паоло? Перед ним пролягала дорога. Вона вела далеко на південь через міста, навіть назви яких викликали захват; через гори і скелі, вздовж морського берега, крізь густі ліси й оливкові гаї.

І Паоло помандрував цією курною дорогою. Він працював носієм у маленькому портовому містечку, носив кошиком землю на схили гір, звідки її змивали дощі, збирав врожаї апельсинів, просив хліб у святому місті Римі, спав у стайнях, повітках і нічліжках, блукав, мандрував і мріяв про Великий канал і про маленьку рибацьку хатинку на березі лагуни.

Тепер він вирішив податися в Неаполь, місто біля підніжжя Везувія, який похмуро здіймався над блакитним морем.

Його преосвященство епіскоп Неаполітанський їхав до Рима. Ще 29 листопада 1268 року помер папа Климент IV, а на його місце й досі не було нікого обрано. За таких обставин варто було частіше відвідувати священне місто. Єпіскоп віз з собою три тисячі унцій, заховавши їх під сидінням карети, його преосвященство мандрував під охороною озброєних найманців, бо ходили чутки, що на цих дорогах з'явився розбійник, який не дуже поштиво ставився до багатих панів.

Карета котилась по курній дорозі. Перші січневі дні принесли вітер і дощі, але сьогодні небо було знову блакитне, і яскраве сонце провіщало недалеку весну.

Наблизившись до лісу, охоронці міцніше стиснули алебарди. На безлюдній дорозі не видно було жодної купецької валки, жодного селянського воза, ба, навіть кішки чи собаки. Їх прийняв під свої тінисті шати ліс — густий листяний ліс із першими, ще склеєними листочками на гіллі, пронизаному сонцем, з гладенькими й шерехатими стовбурами, з непролазними заростями поміж деревами.

Назустріч кареті вийшов високий, широкоплечий чоловік. Видно було, що він голодний. Вони стрілися якраз у томі місці, де ліс обабіч дороги розступався, утворюючи немов якийсь майданчик.

Це був Паоло. Він простував до Неаполя, радіючи, що все навкруги залляте таким яскравим світлом. А єпіскоп їхав до Рима, закрившись фіранками од сонця. Паоло зняв капелюха і зійшов з дороги, щоб пропустити озброєну процесію. Шибки карети брязкотіли.

Його преосвященство саме відчув голод і протягнув руку до кошика, який стояв навпроти.

За деревами заіржали коні, але так далеко від карети, що охоронці нічого не почули.

Анджоліно, Король полів, стояв за стовбуром дерева і дивився, як процесія наближається до середини галявини. В лісі панувала тиша, тільки пташки цвіріньчали, пурхаючи поміж гіллям.

За кожним деревом ховалась озброєна людина. В глибині лісу десять чоловік тримали коней. Напад було продумано до найменших дрібниць. Троє розвідників весь час повідомляли Анджоліно, куди і з якою швидкістю прямує процесія, п'ятеро тимчасом підшукали найзручніше місце для нападу і звідти прорубали через гущавину прохід до невеличкої галявини, на якій розмістили коней. Другий прохід, котрий міг стати в пригоді на випадок втечі, вів від галявини назад до шляху.

Анджоліно підняв руку. Цей знак було передано від дерева до дерева. Виставивши вперед списи, озброєні люди без жодного вигуку кинулись на дорогу. Анджоліно хотів, щоб охоронці епіскопа почули про напад в останню мить. Він завжди прагнув, щоб під час сутичок проливалось якомога менше крові.

Король полів на чолі групи в десять чоловік першим вибіг на дорогу. Не встигли найманці епіскопа прийти до тями, як їх з трьох боків оточили розбійники і спрямували на них свої списи. З четвертого боку вони залишили прохід для тих, хто мав більше смаку до життя, аніж до грошенят епіскопа.

По всій країні від Рима до Неаполя здавна вже пронеслася чутка, що Король полів і його люди не чіпають найманців, навербованих для охорони вельмож, якщо ті не чинять опору. Але ж найманці не забували й про те, що гроші їм платили не за втечу. Дезертирство могло їм дорого коштувати.

Командир охоронців, побачивши перед собою відчайдушні обличчя розбійників і спрямовані на нього списи, на мить завагався. Однак він був командиром, до того ж стояв далеко позаду, і тому віддав наказ до наступу.

— Вперед! Вперед! — кричав він гучним голосом.

Та перш ніж найманці без будь-якого запалу взялися виконувати його наказ, у ході подій стався несподіваний поворот. Адже там був ще Паоло, який і на цей раз, сам того не бажаючи, потрапив у халепу, що навряд чи могла добре скінчитися для нього. Він не роздумував так довго, як найманці, а вихопив з рук одного з них алебарду і кинувся на розбійників, очолюваних Анджоліно.

В наступну мить трапилась ще одна несподіванка. Відчинилися дверцята карети, з м'якого килима в доме рожну куряву хутко ступили дві маленькі ноги в маленьких черевиках, і перед очима розбійників з'явився одягнений у парчу й оксамит чоловік. По виразу його обличчя видно було, що він не злякався, його преосвященство знав всемогутні слова, якими йому не раз вдавалося наганяти страх на бідних грішників, чи то в церкві, чи в скромній хижці.

— Забирайтесь геть, сини диявола! — закричав він і в священному гніві звів догори руки. — Не чіпайте служителя господнього! — Люди в подиві замовкли, а епіскоп, скориставшись з слушної нагоди, підійшов до одного з розбійників і, сповнений благородного наміру повернути його на путь істини, сказав: — Сину мій з ніжним і лагідним обличчям, що привело тебе до цих недобрих людей? Схаменись, поки не пізно…

— Повісити його! — розлючено закричав розбійник.

Його преосвященство зблід, гучні слова завмерли на його вустах. Маленькі черевички схвильовано затупотіли по куряві назад до карети і ступили на килим.

Паоло, якому допіру вдалося збити з ніг двох розбійників, все ж був подоланий іншими. Коли він побачив, як найманці, слухаючись наказу Анджоліно, покидали свої алебарди й подалися за своїм командиром по єдиній, завбачливо залишеній для них дорозі в ліс, то зрозумів, що повівся, як дурень. Але тепер уже нічим не зарадиш справі. Що наробив — те мав і спокутувати.

Розбійники в суворому порядку поставали біля карети. За сигналом Анджоліно спеціально обраний скарбничий загону вийшов вперед і заліз у карету. Діловий, зосереджений, він уже був готовий лічити гроші. Єпіскоп з жахом глянув на нього, але отримав наказ негайно вилізти з другого боку карети. Не утруднюючи себе запитаннями, скарбничий швидким поглядом окинув покривала із золотої парчі й оксамиту, вправно, як добрий фахівець, підняв сидіння і одразу ж виліз на дорогу з туго набитим мішечком. Лице його сяяло від задоволення, — роботу було зроблено швидко і бездоганно.

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

— Три тисячі унцій, — сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

— Ось ваші півтори тисячі унцій, — сказав він. — Їдьте з богом!

Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі — виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.

Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.

— Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, — сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.

— Що ви хочете зробити зі мною? — спитав Паоло.

— Дехто хотів би тебе повісити, — веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.

Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод — адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.

— Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, — мовив він.

Веснянкуватий засміявся.

— Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.

Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.

Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло — нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.

Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з легким серцем ждати вечора.

Його роздуми обірвав грюкіт засува. Відчинилися двері, і веснянкуватий уніс шматок яловичини, окраєць білого хліба і кухоль свіжої води.

— У нас не будеш голодувати, — сказав він. — Можеш не боятися. Ніхто тобі не вчинить нічого поганого, їж!

Увечері весь загін — чоловік сто двадцять — зібрався в затишній улоговині навколо багаття. Вмостившись на землі, розбійники чекали полоненого.

Анджоліно сидів, оточений десятком помічників, і похмуро дивився у вогонь. Паоло окинув поглядом мовчазний гурт людей. Він чув завивання вітру, рев водоспаду, і на якусь мить йому здалося, що десь зовсім близько шумить його рідне море.

— Ти знаєш мене? — спитав його Анджоліно. Паоло заперечливо хитнув головою. Яскраво палахкотіло багаття, відбиваючись вогниками в очах присутніх, що насторожено дивились на високого широкоплечого юнака.

— Мене називають Королем полів, — гордо промовив Анджоліно. — Ми забираємо у багатих і віддаємо бідним. Ти чув що-небудь про нас?

— Так, я чув про вас.

— І ти, дурню, все ж таки вирішив захищати товстопузого епіскопа? — гнівно мовив Анджоліно. — Ти знаєш, що оті три тисячі унцій, які він віз з собою, здерто з селян?

— Коли я захищав епіскопа, я й гадки не мав, хто ви такі. — В голосі Паоло не відчувалося страху.

— Він бреше! — крикнув хтось із присутніх. — Повісити його!

— Прикуси язика! — Голос Анджоліно звучав суворо й рішуче.

Всі стихли.

Анджоліно, нічим не видаючи свого хвилювання, знову звернувся до бранця.

— Розкажи нам, хто ти такий і куди йдеш? Говори голосно, щоб усі тебе чули.

Паоло, ніби прокинувшись від сну, почав розповідати про свої пригоди. Ніхто не перебивав його. Вуха слухали його розповідь, серця розуміли її. Ніколи ще не доводилося Паоло говорити про своє життя. Ніколи ніхто не питав у нього: хто ти такий? Але тепер, осяяний теплими відблисками багаття, він говорив, і слова ніби самі собою зривалися з його вуст.

Похмуре обличчя Анджоліно проясніло.

— Мене примусила тікати в гори сваволя поміщика, — сказав він, коли Паоло скінчив свою розповідь. — Тобі ж горя завдали п'ятнадцять мішків солі. Але, зрештою, це те ж саме. Куди не подивишся — скрізь те саме. — Розбійники мовчки кивали головами і задумливо дивилися у вогонь.

ВЕСНОЮ 1269 РОКУ

Швидко проминули зимові місяці з карнавальними святами. Настала весна і вкрила береги каналів і проток ніжною зеленою ковдрою, зігнала з високого небесного склепіння хмари. На деревах і кущах розпускалися листки й квітки.

На острові Ріальто, де й узимку ні на мить не втихомирювалося кипуче ділове життя, настав час готуватися до далеких мандрівок.

Кораблебудівники вбивали останні цвяхи в торговельні каравели, спорудження яких було розпочато в минулому році. Весною або влітку ці кораблі мали вперше вийти в море з ескадрами республіки. Щороку збільшувалася кількість суден, які під венеціанськими прапорами із золотим левом вирушали в усі кінці світу, і що далі, то дужче зменшувався вплив найнебезпечнішої суперниці — Генуї. Чотири ескадри привозили в Венецію товари з Індії, Греції, Палестіни, Сірії, Єгипту, Африки та країн, розташованих по узбережжю Чорного моря. З Венеції ці товари розвозили по всій Європі.

Месер П'єтро Бокко поїхав із своїм секретарем в Старе Ріальто. Він був у доброму гуморі — троє його партнерів доручили йому придбати на аукціоні за найвищу ціну — дві тисячі п'ятсот дукатів — корабель другої ескадри. П'єтро Бокко не мав сумніву, що такою сумою йому вдасться вибити з сідла усіх конкурентів. Ескадра мала вирушити в дорогу десь у середині квітня.

Взимку П'єтро Бокко не марнував часу. На складах у себе вдома, а також у найнятих на березі Великого каналу підвалах він зібрав чимало всіляких товарів: скла, дзеркал, ваг, сокир, зброї, гребінців з слонової кістки та інших речей. На сході ці товари легко було обміняти на приправи, золотий пісок, шовк, коштовні камені і килими.

Непогано йшли справи й з племінником, принаймні так гадав месер Бокко. Після останньої сварки хлопець більше не виявляв непокори і ретельно відвідував Лоренцо. Здавалось, він погодився вступити в квітні до школи при бенедиктинському монастирі в Сан-Ніколо.

Біля Понте дела монета месер П'єтро Бокко вийшов із своїм секретарем з барки і попрямував вуличкою золотарів, різьбярів по кістці та міняйл до Старого Ріальто, де вже зібралося чимало купців. Він вітався з знайомими, проходив попід арками, збудованими для захисту від дощу, то тут то там затівав розмови, корисні для майбутніх торговельних справ. Потім він наказав своєму секретарю, який невідступно ходив за ним, накупити на Ріва ді ферро[10] всілякого залізного краму, а сам подався в таверну біля церкви Сан-Джакомо випити кухоль вина.

Довго затриматися йому там не довелося. Слуги вже виносили з приміщення і розставляли під фіговим деревом біля церкви стільці й стіл для чиновників, які мали провадити аукціон. Потроху надходили й торговці. Розбившись на купки, вони жваво обговорювали перспективи аукціону. При цьому кожен обережно намагався вивідати у свого співбесідника його найвищі ставки. Аукціон за старовинною традицією розпочався з продажу кораблів першої ескадри.

Весь день панувало пожвавлення. Після обіду, коли було продано кораблі першої ескадри, надійшла черга до другої. П'єтро Бокко не мав сумніву, що йому вдасться придбати за дві тисячі найкращий корабель другої ескадри. Таким чином, він заощадив би для себе і для своїх партнерів п'ятсот дукатів. А може, йому поталанить, і він купить добру галеру навіть за півтори тисячі. Щасливий випадок на аукціоні неабищо важить.

Однак справи повернулись гірше, ніж він сподівався. Якийсь незнайомий купець перевищив усі можливі ставки і одержав кращий корабель за три тисячі дукатів. П'єтро Бокко довелося вдовольнитися меншою, хоч і непоганою галерою, яку він придбав за дві тисячі.

В наступні дні роботи було багато: вербувати матросів, вантажити товари і виконувати безліч всіляких формальностей у магістраті Ріальто.

Месер П'єтро Бокко не збирався сам вирушати в дорогу. Патроном корабля для подорожі до Бейрута, Дамаска й Кіпра став один з чотирьох його партнерів — діловий, заповзятливий чоловік років сорока.

Серед завербованих матросів був і Маріно. На корабель месера Бокко він з'явився заради Марко, котрому хотів зробити приємність. Взагалі йому було байдуже, куди плисти: у Візантію, Александрію, Марсель, Амстердам чи в будь-який інший порт.

Протягом останніх місяців Маріно не раз зустрічався з Марко. Він довідався від хлопця про його сварку з месером Бокко і тому сказав собі: «Що ж, нехай хлопчина подивиться на світ. Дурнішим від цього не стане. Чого йому скніти в монастирі, коли він цього не хоче?»

Якось перед обідом до Марко прийшов Джованні. Подолавши вагання, він переступив знайомий поріг, його зустріла служниця Марія.

— Джіаніна пішла на базар, — сказала вона, — але молодий пан вдома, і, звичайно, буде радий бачити свого друга. Заходь до кімнати.

Джованні навіть зрадів, що Джіаніни немає вдома. Краще він наодинці поговорить про все з Марко,

Постукавши в двері, хлопець рішуче зайшов до кімнати.

— Добрий день, Марко! — бадьоро мовив він. — Ось я й завітав до тебе.

Марко вражено підвів голову. Перед ним стояв Джованні. Це здалося йому таким звичайним і зрозумілим, що він, не роздумуючи, забувши ніяковість, сказав:

— Це ти, Джованні? Ну, сідай.

Він підсунув товаришеві стільця, і той сів. Хлопці намагалися не дивитися один на одного.

— Як справи, Джованні? — перший урвав мовчанку Марко. — Вигляд у тебе непоганий. Ого, які плечі стали!

— Це від роботи. Глянь на мої руки! — Гість простягнув Марко долоні. Той з діловим виглядом оглянув їх, провів двома пальцями по мозолях і багатозначно звів догори брови.

Друзі перезирнулись і з полегшенням засміялися. — Чого ж це ми стоїмо і дивимось на мої долоні! — радісно мовив Джованні.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався Марко.

За звичайними, буденними словами вони намагалися приховати своє хвилювання і глибоке внутрішнє вдоволення.

— Я весь час хотів прийти до тебе, — почав Джованні. — Адже я спочатку нічого не знав про ту одежу, яку ти мені послав. Ти, звичайно, нічого поганого не мав на думці. Тепер я розумію, чому ти розсердився, коли Джіаніна принесла її назад. Але ж ти знаєш мого батька… Сьогодні він сказав мені: йди до Марко і поговори з ним. Ось я й прийшов… Мені теж нелегко було. Батько без ноги… Тепер він збирається рибалити…

— Тобі Джіаніна не розповіла, що я тоді наговорив від злості? — спитав Марко. — Вона тобі обов'язково розповість. Вона дуже розгнівалась…

— Джіаніна нічого мені не казала, — відповів Джованні. — Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

— Добре, що ти прийшов, Джованні, — повторив Марко. — Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

— Клянусь! — урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

— Ходи-но сюди! — Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

— Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, — промовив таємничим голосом Марко. — Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

— Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

— Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон — теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… — Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. — А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

— Отже, ти хочеш покинути Венецію, — мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

— Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, — казав майстер Бенедетто. — Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.

Марко бачив перед собою ясні очі друга, які очікувально дивилися на нього. Він відчував, що це рішення нелегко далося Джованні.

— Тобі не можна плисти зі мною, Джованні, — сказав він. — Подумай про Джіаніну. Ти мусиш піклуватися про неї… Ні, не можна тобі плисти зі мною. Матросові Маріно нелегко буде й одного провести на корабель.

Джованні спробував умовити товариша перебратися до нього на Мурано і там таємно пожити деякий час, але Марко відповів йому, що П'єтро Бокко саме там його й шукатиме, йому не лишається нічого іншого, як покинути Венецію. Хіба Джованні не знає, що він, Марко, надумавши щось, завжди доводить справу до кінця. І Марко в яскравих барвах змалював перед товаришем свою майбутню морську мандрівку й ті пригоди, які чекають на нього в Дамаску. Джованні слухав його, і все було так, як і раніше, коли вони сиділи на кам'яних східцях вілли і зачаровано дивились на лагуну, віддаючись мріям. Тільки Джіаніни не було з ними.

На пропозицію товариша — довірити таємницю й дівчині — Марко заперечливо похитав головою.

— Ти повинен зрозуміти мене, — сказав він. — Тільки одній людині розповів я про це — тобі, Джованні.

Джованні розумів друга. Почуття щастя від того, що Марко виявив до нього таке довір'я та ще й подарував кинджал, пересилило біль розлуки.

Було домовлено, що Джованні розповість Джіаніні про втечу Марко лише тоді, коли той уже плистиме на кораблі у відкритому морі. Так хотів Марко.

Того дня, коли мала відпливати друга ескадра, йшов дощ. Проклинаючи негоду, вантажники вносили до трюму останні тюки з товарами. Месер П'єтро Бокко стояв з патроном корабля на набережній і давав йому поради. Той тільки байдуже відмахувався рукою. Скільки разів йому вже доводилося вислуховувати такі напучення!

Капітан корабля стояв на палубі, покрикуючи на матросів. Він волів, щоб вони робили якесь діло, бодай навіть зовсім непотрібне, аби тільки не байдикували., Звичайно, найкраще було б перечекати дощ, але кораблі другої ескадри повинні були залишити гавань і звільнити місце для інших суден, котрим теж належало готуватися в дорогу.

Після того, як корабель було навантажено, на борт гордовито, з шпагою при боці, вступив чиновник з міського управління. За ним із списком товарів у руці йшов писар. Востаннє треба було перевірити, чи правильно сплачено мито, чи немає на борту заборонених товарів і чи дотримано всіх інших правил.

Матрос Маріно із змішаним почуттям стежив за чиновниками, які спускалися в трюм. Попри всі труднощі, йому вдалося непомітно провести на корабель свого юного приятеля, і тому він з острахом і надією чекав закінчення огляду. Було б дуже прикро, якби хлопця схопили в останню мить.

Месер П'єтро Бокко, не маючи вільного часу та й до того ж не бажаючи більше мокнути на дощі, попрямував до Ріальто, де на нього чекав секретар. Він жодної хвилини не лишався без діла, влаштовуючи заразом по кілька справ. Цього року П'єтро Бокко сподівався досягти значних успіхів.

Марко сховався з своїми двома мішечками сухарів у темному кутку і з гарячковим нетерпінням ждав відплиття, йому довелося зазнати тисячу страхів, доки носії і матроси вантажили останні товари. Дерев'яні шпики були присунуті один до одного так щільно, що між ними ледь-ледь можна було протиснути руку. Марко сидів у кінці темного проходу, сподіваючись, що його врятує темрява. Чиновник, який провіряв корабель, робив своє діло з пихою і надзвичайно ретельно, бо патрон судна не всунув йому в кишеню жодного дуката. Серце у Марко мало не вискочило з грудей, коли він почув на сходах кроки. Матрос присвічував лампою. Відповідаючи на запитання чиновника, патрон пояснював, що міститься в ящиках.

Вони прямували вузеньким проходом якраз до того місця, де сидів Марко. Час від часу вони спинялися, перекидались короткими фразами і йшли далі. Марко, хвилюючись, прислухався до розмови, не розуміючи її змісту. Якщо вони зараз не повернуться назад, його побачать. Він притиснувся до дощок і затаїв подих. В цю мить він ладен був закричати: «Ну, йдіть, йдіть і витягайте мене!» Аби лиш швидше скінчилося це нестерпне чекання.

Чиновник наштовхнувся ногою на мішечки з сухарями, які Марко поклав поперед себе.

— Що це таке? — здивовано спитав він. — Матросе, а подай-но сюди лампу!

Тьмяне світло вихопило з пітьми постать хлопця, який похмуро дивився на чиновника.

— Патрон! — крикнув чиновник. — Погляньте, що я тут знайшов. А ви ще запевняли, ніби у вас усе в цілковитому порядку! — Він добродушно засміявся: — Що, хлопче, мав бажання вирушити в морські мандри? Виходь з свого закутка! Ще трішки замалий для такої справи. І не дивися на мене так похмуро. Колись будеш радіти, що я тебе знайшов.

Патрон сердито пропхався вперед. Глянувши на хлопця, він стримав лайку, яка вже ладна була зірватись з його вуст.

— Це ти? — здивовано спитав він. І, повернувшись до чиновника, пояснив: — Це небіж П'єтро Бокко. Я накажу відпровадити його до дядька.

Він узяв у матроса лампу, а йому звелів відвести хлопця до месера Бокко і пояснити, що трапилося.

— Ось бачите, який добрий нюх у наших властей, — долетів самовдоволений голос чиновника до вух Марко, коли він піднімався на палубу.

Марко безвільно плівся за матросом. Він був так глибоко розчарований, що не звертав уваги на гарячкову метушню на кораблі, нічого не бачив і нічого не чув. З неба сіявся дощик. Схиливши голову, Марко крокував по грязюці й калюжах до Ріальто.

Матрос спробував втішити його, але Марко мовчав.

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Коли Джованні повернувся після роботи додому, батька ще не було. Ернесто був-таки змушений позичити в месера Кельзі двісті цехінів. Він купив за них човна і відтоді щодня виїздив рибалити. Додому він повертався пізніше за всіх, щоб більше вловити риби. Борг не давав йому спокою. З рибальства ледве можна було прохарчуватися, а ще треба було платити проценти. А як піддати гроші? Щоб позбутися тяжких дум, Ернесто все частіше заходив у винарню, де залишав останнє сольдо.

Джованні думав про Марко. Йому хотілось допомогти товаришеві, однак хлопець не знав, як це зробити. Хвилинами йому навіть здавалося, що доля зовсім не лиха до Марко. Хтозна, як йому було б на чужині. Та коли Джованні згадував тугу Марко за далекими країнами, його сміливі мрії, він ще чіткіше усвідомлював, яким лихом було б для нього на багато років потрапити за монастирські стіни.

Зійшов місяць, засяяли зорі, заснули пташки. Джованні побачив крізь кущі, як мати Джіаніни запалила в своїй кімнатці свічку. Почувся скрип милиць — це додому повертався батько. Хлопець побіг йому назустріч.

— Ти, мабуть, давно вже мене чекаєш? — мовив Ернесто. — Довелося трішки затриматися, зате маємо непоганий улов.

По запаху вина, який тримався ще в складках батькової одежі, та й по блиску в очах Ернесто, Джованні збагнув, що той сьогодні добряче хильнув. Він був веселий, начебто позбувся всіх своїх турбот. В торбі він приніс кілька рибин. Джованні вийняв їх і приготував батькові вечерю. При цьому він розповідав, як його похвалив сьогодні майстер Бенедетто.

Слухаючи сина, Ернесто з насолодою уминав їжу. Від роботи і від випитого вина його пройняла непереборна втома. Зразу ж після вечері він ліг і заснув.

В маленькому будиночку стало тихо. Сон здолав і Джованні. Ні син, ні батько не чули, як за вікнами пролунали тихі кроки, не побачили темної постаті, яка обережно пройшла через палісадник.

Чиєсь обличчя схилилось до шибки — незнайомець намагався розглядіти ледь осяяну місячним світлом кімнату. Потім він постукав пальцем у шибку. Його не почули. Він повторив свій тихий, але настирливий стук. Першим прокинувся Джованні. Він підвівся на ліжку й прислухався. Батько ще спав.

Що його розбудило? Жодного звуку не чути. Певно, це йому приснилось. Він заспокоївся, ліг, але одразу ж знову схопився з постелі — хтось постукав ще раз.

За вікном пролунав знайомий низький голос:

— Джованні! Джованні!

Джованні скинув з себе ковдру, підбіг до вікна і притиснувся обличчям до шибки. Він ще не міг збагнути, чи це все дійсність, чи йому тільки привиділось.

Перед вікном, освітлений місяцем, стояв багато одягнений чоловік, дуже схожий на Паоло. Ось він посміхнувся і рукою показав хлопцеві, щоб той відчинив двері й впустив його. Коли Джованні побачив посмішку, він переконався, що це дійсно Паоло. Він кинувся до дверей, перевернувши по дорозі стілець, і, не відчуваючи болю, закричав:

— Тату! Прийшов Паоло! Прокиньтеся, тату! Ох, де ця защіпка!

Врешті йому вдалося вибратися з кімнати. Він відчинив сінешні двері і гукнув у пітьму:

— Паоло! Я знав, що ти повернешся.

Паоло обняв хлопця, підняв його вгору і так вніс до хати.

— Тихіше, Джованні! — прошепотів він.

— Що там скоїлось? — пролунав з кімнати голос Ернесто.

Джованні, ледве переводячи подих від міцних, дружніх обіймів, із слізьми радості в очах, вигукнув майже обурено:

— Тату, хіба ви не чуєте? Паоло повернувся!

Він кинувся в кімнату, обхопив батька, який підвівся на ліктях, за плечі і сказав:

— Погляньте, тату, Паоло знову в нас!

Тимчасом в кімнату зайшов і Паоло.

— Ернесто, це справді я. Прошу тебе: пусти мене на ніч.

— Паоло, живи в нас, скільки хочеш, — втрутився Джованні. Він не давав дорослим і слова сказати. — Тату, адже він може залишитись у нас назавжди. Правда? Скажіть йому!

Ернесто ствердно кивнув головою.

— Звичайно! Паоло може бути у нас, скільки схоче. А тепер сідай, Паоло, й відпочинь. Мабуть, добре набив собі ноги. А ти, Джованні, візьми й підсмаж йому риби.

Паоло затримав Джованні, який уже кинувся було до кухні. Він сказав, що не голодний, неабияк порадувавши цим хлопця, котрому зовсім не хотілось покидати кімнату. Кожне слово Паоло було йому цікаве, та й сам він збирався немало розповісти своєму старшому другові.

Тимчасом Ернесто встав і запалив лампу. Він з подивом оглянув пишне вбрання Паоло.

— Непоганий у тебе вигляд, Паоло. Ну, розказуй нам, що з тобою скоїлось. Ми вже насумувалися тут, коли ти зник… Аж ти ось знову прийшов.

— І капітан Матео буде радий, — докинув Джованні. Він був такий щасливий, що не міг мовчати.

— Капітан Матео? — перепитав Паоло, наморщивши лоба. — Хіба його не кинули до в'язниці?

Тільки тепер Ернесто й Джованні збагнули, чому Паоло безслідно зник після тої ночі.

— Ти даремно тоді втік, Паоло, — сказав Ернесто. — Контрабандистська поїздка скінчилась щасливо. Капітану Матео вдалося втекти від поліції.

На кілька хвилин у кімнаті запала тиша. Слова Ернесто викликали в голові Паоло багато думок. Отже, він може вільно ходити по Венеції, не ховаючись, як злодій?

— Де ж ти взяв таку одежу, — спитав нарешті Ернесто. — А втім, коли не хочеш, не розповідай…

Паоло присунувся до столу і сперся на нього руками.

— Я розповім тобі все, що зі мною сталося, Ернесто. Нехай і Джованні послухає. Тоді ви самі вирішите, як я діяв: вірно чи ні… Ох, Ернесто, мені аж не віриться, що я знову в Венеції!

Паоло дивився повз обличчя друзів на тьмяне світло лампи. Нічого не додаючи і нічого не пропускаючи, він почав розповідати про свої пригоди. Ернесто й Джованні напружено слухали. Крізь шпарки у вікні до кімнати проникали нічні звуки. Десь тріснула гілка, чи, може, птах забив уві сні крильми. Здалеку донеслося валування собак.

Джованні, як зачарований, слухав розповідь Паоло, його очі розширились від подиву і мовчазного захоплення.

— П'ятсот дукатів дав мені на прощання Анджоліно. «Хтозна, як складеться твоя доля в Венеції», сказав він. Я полюбив його, як друга, але щось тягнуло мене в Венецію. Мабуть, життя в горах не для мене…

Паоло замовк. В кімнаті пахло дешевою олією з лампи і горілим ґнотом. Стояла така тиша, що, здавалося, чути було, як калатало серце.

Джованні думав про Марко і Джіаніну. Як вони зрадіють, коли взнають завтра вранці про повернення Паоло. Може, Паоло навіть порадить Марко, як врятуватися від тієї осоружної монастирської школи? Джованні хотів одразу ж розповісти про долю товариша, але Паоло саме запитав:

— А як твої справи, Ернесто?

— А які в мене можуть бути справи? — гірко промовив Ернесто. — Моя справжня робота скінчилася для мене назавжди. Я купив собі човна і щодня їжджу ловити рибу.

І Джованні вже ні про що інше не міг думати, окрім батькових турбот.

— Месер Кельзі позичив двісті цехінів…

— Помовч, Джованні, — перебив його батько. Хлопець розгублено глянув на Ернесто. Чому б не розповісти Паоло про їхнє горе? Адже він був ніби старшим братом у їхній сім'ї. Та більше говорити й не треба було.

Паоло добре знав, що то значить, коли позичаються гроші в такої людини, як месер Кельзі.

— Я часто думав про вас, — почав він, підшукуючи слова, якими б можна було запропонувати Ернесто допомогу. — Я завжди питав себе: як там живуть Ернесто і Джованні…

— Тепер нам уже непогано, можеш не турбуватися, — сказав Ернесто.

Джованні зрозумів, що зараз йому найкраще не втручатися в розмову.

— Уявляю, як у тебе зараз на серці, — вів далі Паоло. — Месера Кельзі я знаю. Більше, Ернесто, ти не будеш його боржником. Завтра вранці віднесеш йому двісті цехінів.

Паоло вийняв з кишені гаманець і, незважаючи на протест Ернесто, виклав на стіл дукати.

— Я роблю так, як зробив би Анджоліно, — мовив він.

Цієї ночі в будиночок на острові Мурано знову повернулась радість. Двісті золотих дукатів лежали на столі.

— Ну, Паоло, я твій боржник, — сказав Ернесто. — У пана Кельзі очі полізуть на лоба, коли я поверну йому гроші.

Паоло, посміхаючись, дивився поперед себе. Він почував себе тут, як в рідному домі. Минулі події ніби зблякли в пам'яті. Завтра вранці він поїде до рибалок на острів Лідо і запитає, чи не приймуть вони його в свою громаду.

Цієї ночі він майже не спав, лежав з розплющеними очима і думав. Джованні розповів йому про Марко, який десь там сидить запертий, чекаючи тієї страшної хвилини, коли його на багато років буде позбавлено волі.

Однак Марко ще надто юний, де ж йому самому ви рушати в далекі мандри!

Чи варто допомагати йому тікати з дому? Відповіді на це питання Паоло не міг знайти.

ПОВЕРНЕННЯ

Легкий бриз надув вітрила, і корабель повільно вийшов з затишної бухти. Далека морська подорож почалася при сприятливому вітрі. Капітан уже встиг потоваришувати з своїми пасажирами і разом з ними часто грав у кості, пив вино та слухав дивні морські історії бувалого моряка-француза.

Брати Мафіо й Ніколо Поло, які поверталися після багаторічних мандрів у рідну Венецію, не дуже щедро розкривали свої таємниці і не квапились розповідати про блукання по світу.

Вони майже весь час сиділи на палубі.

Скоро судно проминуло острів Кіпр. Спливло ще кілька днів, і ось якось, післяобідньої пори, перед очима братів ніби виріс із синього моря гористий острів Крета[11]. В одному місці гори відступали широким півколом, утворюючи велику зелену долину, що сягала до самої води. Мафіо показав на містечко, яке розкинулось від узбережжя аж до гірських схилів. Там видно було людей, що махали руками, лани, луки, отари худоби, сріблясті оливкові дерева і стрункі кипариси.

Штурман змінив курс і повів корабель далі від берега, який таїв чималу небезпеку. Поволі люди, будинки й дерева зменшились до іграшкових розмірів, а там уже тільки й можна було розгледіти на горизонті обриси далеких гір, ледь-ледь темніші від сліпучої, без конечної блакиті моря.

Ніколо Поло перейшов на ніс корабля. Він намагався перебороти якесь моторошне передчуття, що з'явилось у нього, тільки-но корабель вийшов у відкрите море і вдалині зникло знайоме містечко біля підніжжя гір.

Чотирнадцять років тому залишив він з своїм братом Мафіо Візантію. Тоді в кишенях у них не було нічого, окрім кількох коштовних каменів, — всього, що залишилось після продажу привезених на кораблі товарів. Коштовними каменями охоче торгували у всіх частинах світу. Невдовзі виявилось, що мандрівники не помилились: за камені можна було виміняти все.

Імператор Балдуїн II, дізнавшись про їхній намір податися в далеку казкову країну монгольських володарів, 1255 року вирядив їх у дорогу. Перепливши на кораблі Чорне море, брати Поло дісталися до порту Сольдая. Звідти сухопутним шляхом вони досягли міста Сарай на Волзі і з'явилися до двору хана Баркая, володаря західних татар. Хан прийняв венеціанців з великими почестями, взяв від них подарунки і, в свою чергу, дав їм камені вдвоє коштовніші, ніж ті, що були привезені ними, та багато інших речей.

Кілька років венеціанці жили при дворі хана, їздили по величезних просторах західної частини татарської держави. Війна між ханом Баркаєм та його братом Гулагу примусила їх виїхати до Бухари. Переправившись через Сир-Дар'ю, вони за вісімнадцять днів подолали пустиню Кизил-Кум. В Бухарі брати Поло провели три роки, придбавши за цей час ще чимало коштовних каменів.

Ще при дворі хана Баркая венеціанці познайомились з посланцем великого хана, постійна резиденція якого була далеко на сході, в Китаї, в місті Камбалі[12]. Мандрівники дізналися, що могутній хан Кублай мешкає у величезному палаці, який вміщає понад шість тисяч чоловік. Переказували, що ця грандіозна споруда, оточена з усіх боків парком, займає територію у вісім китайських лі (22,5 кілометра).

Чого тільки не говорили про казкові багатства великого хана. Однак венеціанці вирішили пересвідчитися в усьому на власні очі і тому з радістю прийняли запрошення ханського посланця вирушити з ним до двору його володаря. Більше року тривала нелегка подорож. Те, що вони побачили в столиці хана, набагато перевершило всі їхні сподівання.

Великий хан зустрів перших італійських гостей дуже гостинно і велів їм розповісти про володарів і народи, які проживають на заході. Особливо цікавився він військовим мистецтвом, немало розпитував про папу і про християнське вчення.

Одного дня він запропонував італійцям поїхати в Рим і від його імені попросити папу надіслати до нього сто вчених, які б познайомили мудреців його імперії з християнством і залучили б його народи до цієї віри. Брати Поло охоче погодились, тим паче, що в їхніх серцях давно вже горіло бажання повернутись на батьківщину.

За день до від'їзду хан Кублай передав їм золоту дощечку і листи для папи, писані татарською мовою. Щедро обдаровані італійці в супроводі офіцера виїхали з ханської резиденції. Одначе вже на другий день дороги їм довелося залишити свого провідника, оскільки він тяжко захворів. Далі вони мандрували самі, і золота дощечка скрізь розкривала перед ними кордони імперії й ворота міст.

Три роки пробули вони в дорозі, доки дісталися до берегів рідного моря.

Тепер Ніколо Поло намагався в думках уявити своє навернення на батьківщину — як він знову ступить на рідне подвір'я, як відчинить двері свого будинку. Але варто йому було сягнути думками далі, і в його пам'яті спливала єдина картина: вдалині зникають будиночки і люди прощально махають йому руками…

Хвилі билися в борт. Попутний вітер мчав корабель до червоного сонячного диска, який, щохвилини збільшуючись, поволі опускався в море.

— Сеньйор Поло, чи не бажаєте зіграти одну партію? — звернувся до нього капітан. — Нема рації цілими годинами дивитися на воду.

— Ваша правда, капітане, — відповів Поло. — Це аніскільки не прискорить і не уповільнить нашу мандрівку.

На початку квітня 1269 року Мафіо й Ніколо Поло, після чотирнадцятирічних блукань, вперше ступили на італійську землю в порту Тарент, почули італійську мову, пройшли, наче уві сні, через місто. Лише коли вони дістались до оповитих зеленню руїн старовинного грецького храму, до них повернулась, нарешті, здатність тверезо міркувати і властива їм рішучість. Мандрівники знали без слів, куди поїдуть далі. Продавши кілька діамантів, вони запаслися потрібною сумою грошей, придбали собі карету з двома швидкими кіньми і, найнявши п'ять охоронців, через два дні вирушили в дорогу. До них дійшла чутка, що в Неаполітанському королівстві і в папській державі діє розбійник, який завдає немало лиха багатим подорожнім. Ніколо сприйняв звістку з презирливою усмішкою, але обережний Мафіо сказав, що вони не для того чотирнадцять років проблукали по світу, щоб тепер потрапити до рук розбійників. Тому вони вирушили в дорогу під охороною озброєних найманців. Крім того, Мафіо й Ніколо придбали собі панцири та шпаги.

Старовинною римською військовою дорогою вони дісталися до папського посланця Теобальдо ді-Вісконті, який прийняв їх дуже привітно, вислухав їхню розповідь про далеку подорож і взяв лист від хана. Розпечатавши його, він наказав мандрівникам перекласти татарський текст на італійську мову, а сам уважно слухав кожне слово, спершись підборіддям на вузеньку долоню, що виглядала з горностайового закавраша. В нього було розумне, енергійне обличчя, а брови над переніссям зійшлися в грізну складку. Він прагнув зайняти папський престол, і тому послання легендарного володаря Сходу могло неабияк стати йому в пригоді.

Під час короткої бесіди він обережно натякнув братам Поло, що, коли його оберуть папою, він прийме пропозицію хана і пошле в його імперію вчених ченців.

Мафіо й Ніколо Поло пішли від нього задоволені — доручення великого хана було виконано, послання потрапило в надійні руки.

Наступного дня брати знову сіли в карету і рушили додому, все ще в тому самому дорожньому вбранні, яке не скидали навіть під час аудієнції у Теобальдо ді-Вісконті.

Вони проїхали повз старовинний монастир на Монте Кассіно, поминули, нічого не підозрюючи, пристановище Короля полів і, залишивши позаду кордони папської держави, в'їхали в Тоскану, немов оточену величезним, квітучим садом, що розкинувся по горбах, луках і полях.

Прекрасна була їхня батьківщина. Мовчки відкинувшись на подушках, брати заплющили очі. Хотілося назавжди зберегти в пам'яті картину життєдайної, багатющої землі.

В Падуї вони відіслали охоронців додому, продали карету і решту шляху проїхали верхи на конях.

В дорозі брати Поло майже не розмовляли. Кожного обсіли думки, кожний намагався приборкати свої почуття.

Тихого, сонячного вечора вони досягли Местре, залишили там коней і найняли барку для подальшого шляху.

Лагуна дихала їм в обличчя свіжим вітерцем.

БАТЬКО

Справи месера П'єтро Бокко складалися непогано. З другої ескадри венеціанських кораблів надходили добрі вісті. Попереду чекали нові торговельні успіхи. Тільки племінник завдавав мало радості — запроторити його в монастирську школу виявилося не так легко. Старий прокуратор, який по цей бік Великого каналу вів справи опікунства сиріт і захисту їхнього майна, одного дня відвідав Марко Поло і з подивом довідався, що хлопець не має аніякісінького бажання вступати до монастиря. П'єтро Бокко ж говорив йому зовсім інше. Правда, він переконався, що Марко дійсно намагався втекти з міста, однак за таку хлопчачу витівку ще не заганяють проти волі в монастир. Прокуратор відмовився поставити свій підпис під документом про зарахування хлопця в монастирську школу і навіть в одній з гострих суперечок з П'єтро Бокко заявив, що коли він дізнається про зловживання, яких припускається месер Бокко при здійсненні опікунства, то притягне його до відповідальності. Тепер він здогадувався, чому купець зажадав кинути спадкоємця за монастирські мури.

Під час цієї розмови месер П'єтро Бокко намагався зберегти привітний вираз на обличчі і виявити до старого прокуратора якнайбільше запопадливості. Але додому повернувся розлючений. Він і в думці не мав відмовлятися від свого наміру, але збагнув, що краще буде поки що не вживати ніяких заходів. Прокураторові було вже вісімдесят два роки, й ходили чутки, що цього року він складе свої повноваження. Таким чином, залишалося тільки одне — чекати.

Кінчався квітень. Після відвідин прокуратора ув'язнення Марко Поло стало не таким суворим. Правда, біля нього все ще чатував слуга, котрому було наказано не допускати до хлопця нікого чужого, і Марко не міг вільно блукати по місту, як робив це раніш. Одначе свідомість того, що він не такий уже й беззахисний перед своїм дядьком, сповнювала серце хлопця вдоволенням. Ще більше, ніж розмова з старим прокуратором, його схвилювала принесена Джованні звістка про те, що Паоло повернувся і живе тепер у рибацькому селищі на острові Лідо. Цілими днями Марко розмірковував, як би йому зустрітися з Паоло. Хотілося побачити свого старшого друга, почути його тихий, сердечний голос, поплавати з ним, як раніше, по лагуні. Але саме тепер не можна було давати месеру П'єтро Бокко жодних підстав для звинувачення в непослуху. Погрози дядька примусили хлопця бути обережним.

Каштан на подвір'ї перед кімнатою Марко стояв весь у цвіту. Хлопець сидів біля вікна, схилившись над книжкою. Джіаніна запалила свічки й пішла готувати вечерю. Було приємно відчувати, що вона тут, поблизу. Скільки разів в години його самотності Джіаніна допомагала йому добрим словом.

Хлопець сидів, тримаючи на колінах книжку, і чекав, поки повернеться Джіаніна, щоб при світлі свічок перекинутись з нею кількома словами. Раптом його вухо вловило надворі важкі кроки і чоловічі голоси. Незнайомці зупинились перед парадними дверима.

Марко насторожився. Він почув, як відчинилися двері. Один чоловік вступив досередини, другий пішов геть. Марко підвівся і намацав кинджал. Хто б це мав бути такої пізньої години? В душі його раптом ворухнулась надія. Може, прийшов Паоло? Судячи по важких кроках, це й справді міг бути він. Марко радісно кинувся до дверей, відчинив їх і вже хотів вигукнути: «Паоло!», але слово завмерло в нього на вустах.

До кімнати зайшов високий, засмаглий чоловік. Він оглянувся навколо, ніби чогось шукаючи, врешті спинив свій погляд на Марко і довго дивився на нього. На його обличчі проступив вираз подиву, як у людини, котра побачила щось незрозуміле і водночас всім серцем бажане, однак не може збагнути, чи те, що вона бачить, — дійсність чи сон.

До кімнати зайшла з вечерею Джіаніна, поставила її на стіл і знову вийшла. Марко не помітив її. Трапилось щось дивне. Посеред кімнати стояв чужий чоловік з чорною бородою, в запорошеному дорожньому вбранні. Але що нагадують йому ці великі очі, вуси, лоб, ці зморшки, що пролягли од вилиць до куточків рота?

Свічка почала чадіти. «Треба вкоротити гніт», подумав Марко і, так, наче перед ним нікого й не було, пішов через кімнату.

Чужинець стежив за кожним рухом юнака. Нарешті він спитав:

— Як тебе звати?

Ті слова розвіяли чари. Чужоземець говорив зовсім не так, як говорять венеціанці.

— Спершу ви скажіть, хто ви такий! — войовниче промовив Марко. — Що вам треба від мене?

— Я Ніколо Поло! — сказав незнайомець, і на його обличчі промайнула тінь нетерпіння. Марко помітив її, він взагалі помічав у цю мить усе, тільки його думки переплутались.

— А я саме читав! — невлад мовив він. — Мене звати Марко.

— Марко Поло! — ніби сам до себе промовив гість, і потім голосніше спитав: — Ти не радий, що повернувся твій батько?

В Ніколо защеміло серце. Він здогадувався, що відбулись якісь зміни, хотів і водночас боявся спитати про дружину. Перед ним стояв його син, юнак з рисами свого батька, стрункий, високий, трохи похмурий від постійних роздумів.

Ніколо обняв сина.

— Я твій батько, — сказав він. — Поглянь на мене!

Марко притулився обличчям до запорошеної одежі і почав говорити щось незрозуміле для батька — слова, в яких відчувались заразом подив, нетерпіння, радість, задоволення і гордість. Раптом він відхилився від батька і сказав:

— Тепер П'єтро Бокко не зможе робити зі мною все, що схоче. Я знав, що ви обов'язково повернетесь, тату.

І, вимовивши ці слова, Марко чомусь подумав про матір, поховану на кладовищі Сан-Міхеле. Почуття довіри до чужинця, який виявився його батьком, поступилося місцем внутрішній порожнечі, і та порожнеча вмить загасила усе інше.

— Мама померла, — сказав він. Хотів додати «тату», щоб приглушити цим біль, однак не зміг. Згадав, як мати з німим докором говорила про море, про кораблі й про далекі принадливі береги, і зрозумів, що її мовчазний докір стосувався і цього чужинця, котрий стояв перед ним — його батька.

— Ліонора померла, — беззвучно мовив Ніколо Поло.

— Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

— Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов з кімнати. Марко поклав на місце книгу. Пахло горілим гнотом. Марко зайшов на кухню і сказав Джіаніні:

— Повернувся мій батько… Він утомився… Ти повинна зрозуміти це: чотирнадцять років він їздив по світу. Завтра підеш до Джованні і скажеш, що повернувся мій батько. Тепер усе буде добре.

Цієї ночі Марко майже не спав. Зустрівши вранці на сходах свого наглядача, він сказав йому:

— Я більше не хочу вас тут бачити. Ідіть до мого дядька і передайте йому це!

Батько ще спав. Марко кілька разів тихенько прокрадався під двері, сподіваючись вловити бодай найменше шарудіння. Нарешті він почув якийсь шум, однак зайти не наважився. Може, він і відчинив би двері, коли б знав, що постіль у кімнаті була не зім'ята, а батько до ранку просидів біля столу, спершись головою на руки.

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

— Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

— Де він? — спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.

— Піди до них! — сердито сказала дівчина. — Він, певно, говорить про тебе тільки погане.

Однак Марко тільки знизав плечима.

— Ти гадаєш, що батько йому повірить? — мовив він і глузливо посміхнувся. — А якщо він і справді вірить йому більше, ніж мені, то нічого вже не вдієш… — Навіть розмовляючи, Марко напружено прислухався до кожного звуку в коридорі.

П'єтро Бокко пішов од них аж в обідню пору.

Марко чекав, що буде далі. Тиша, яка завжди панувала в будинку, сьогодні була нестерпною. Ніколо Поло звелів принести їжу до себе в кімнату. Він жодним словом не виявляв бажання побачити свого сина.

— Висипав на стіл цілу купу блискучих камінців, — розповідала Джіаніна хлопцеві, — і стоїть перед ними, немов заворожений.

— Не кажи ще Джованні, що повернувся мій батько, — попросив Марко.

Джіаніна похитала головою і сказала, що вона й на думці не мала їхати сьогодні в Мурано.

Служниця Марія навшпиньки пройшла по кімнатах. Марко важко було бачити її радісне обличчя.

Вітер періщив дрібним дощем по вікнах. Потім знову визирало з-за хмар сонце, спалахувало діамантами на краплинах і жадібно випивало їх.

Марко кілька разів без діла проходив коридором в інші кімнати, хоч йому туди й не треба було. Адже батько кожної хвилини міг вийти од себе і покликати його. Що ж, він не дуже поспішатиме на його поклик.

Та двері не відчинялись. Ніколо Поло сидів біля столу і, поклавши голову на руки, міцно, спав. Втома, нарешті, здолала його, витіснивши з голови всі важкі думки.

— Тебе гукає батько! — сказала раптом Джіаніна.

Марко почервонів. Він ще на кілька хвилин затримався біля столу, гортаючи книгу, але вже не бачачи її. Слова Джіаніни ніби луною відбились у нього в серці: «Тебе гукає батько». Марко зовсім втратив відчуття часу. Можливо, зараз ранок, а може, й обідня пора. Нарешті батько згадав про нього. Марко поставив на полицю книгу.

— Ну, тепер тут усе в порядку, — мовив він. Ніколо Поло сидів біля столу.

Вони глянули один на одного.

«Він дуже схожий на мене, — подумав батько, — напевно, в молоді роки я був точнісінько таким».

«Він схожий на розбійника, — в свою чергу подумав син. — Отаким і я буду колись».

На обличчі Ніколо Поло з'явилась посмішка.

— Я добряче заснув після відвідин П'єтро Бокко і нічого не чув. Ну, давай поговоримо. — Він не хотів зізнаватись собі, що ясні, запитливі очі сина викликають у нього неясне почуття остраху, — Дядько розповів мені, що ти був справжнісіньким бродягою, — сказав він різкіше, ніж сам того бажав.

Марко нічого не відповів йому.

— Ти пропускав заняття, цілими днями блукав десь з дітьми ремісників. Він сказав також, що ти завдавав дуже багато прикростей своїй матері… Це правда?

— Правда, — відповів Марко, йому здалось, що всі його надії були даремними. — Це так… Але він хотів заперти мене в монастир. — Хлопець похмуро дивився поперед себе.

— Месер Бокко сказав мені, що просто не знав, як з тобою бути…

— У нього недобрі очі, — заперечив Марко. — Він тримав мене, немов бранця… — Гнів розв'язав хлопцеві язика. — Можете спитати Паоло, або капітана Матео, або Джованні! — Його обличчя палало від хвилювання, і слова швидко злітали з вуст. Він щиро казав усе, що спадало йому на думку. Нарешті він міг говорити, не боячись, що його не зрозуміють. Батько сидів перед ним, і по його мовчазній зосередженості й по ледь вловимій посмішці Марко здогадувався, що він пройнятий до нього співчуттям і теплотою.

Ніколо Поло, чоловік розумний, збагачений життєвим досвідом, умів з першого погляду розрізняти правду від брехні. Він схвильовано встав з свого місця, обняв сина за плечі і підійшов з ним до вікна. Ось він, нарешті, знову дома. Поруч стоїть його син, котрий зріс без належного догляду. В ньому живе — батько відчув це по його схвильованій розповіді — багата фантазія, але він не позбавлений і здорового глузду, з допомогою якого уміє тримати свої мрії в руках.

Ніколо Поло глянув на подвір'я і на сусідні будинки. По небу пливла сіра хмарина. Пустотливий вітер підхопив її і почав шматувати, аж доки сірі барви не поблякли й не злилися з кольором неба.

— Ти хотів податися в Дамаск? — спитав батько. — Лише для того, щоб врятуватися від монастиря?

Марко замислився, шукаючи в думках найповнішої відповіді.

— Мені завжди хотілося вирушити в чужі краї, геть звідси. Це засмучувало маму. Вона сердилась, коли я казав про свої наміри… Я сподівався зустріти вас.

Того ж дня Ніколо Поло поїхав з сином на кладовище і відвідав могилу дружини. Повернулися вони додому тільки пізно ввечері. Батько був мовчазний, заглиблений у свої думки. Їх чекав Мафіо Поло. Кремезний, добродушний, гомінкий, він немов заповнив собою усю кімнату. Дізнавшись, якої тяжкої втрати зазнав брат, він вирішив нізащо не залишати його на самоті з гіркими думками.

Марко одразу ж відчув прихильність до дядька, тим паче, що той, бажаючи розважити брата, охоче відповідав на запитання племінника і весело описував пригоди, яких вони зазнали при дворі великого хана.

Марко був ладен слухати дядька до ранку. Спати він пішов аж ген за північ.

Мафіо й Ніколо Поло ще довго радились, що їм робити далі. По дорозі від папського нунція в Венецію вони твердо вирішили розповісти про свої дивовижні пригоди лише небагатьом найближчим друзям. Теобальдо ді-Вісконті пообіцяв їм повідомити, чи посилатиме він до великого хана вчених людей, чи ні. Напевне, братам Поло доручать очолити цю нелегку мандрівку.

Мафіо Поло вже минуло сорок п'ять років, але він мав чудове здоров'я і був готовий вдруге вирушити в дорогу.

Але що збирається робити його брат? Ніколо думав про розмову з сином. В жилах хлопця текла неспокійна кров батька і дядька. Для нього мандрівка була б здійсненням найзаповітніших бажань. Та чи не надто молодий він для такої небезпечної справи? Батько згадав татарського офіцера, який мав супроводити їх, але після дводенної мандрівки тяжко захворів, згадав про нестерпну спеку, про верблюдів, які байдуже брели пустелею повз білі скелети, що траплялись на жовтому піску, про напад у горах, який мало не коштував їм та їхнім охоронцям життя, про тисячі небезпек, які скрізь чатували на них.

— Він ще надто молодий, — сказав Ніколо братові. Раптом двері тихенько відчинилися, і до кімнати зайшов Марко в нічній сорочці.

— Пробачте, тату, — сказав він. — Я хочу щось запитати дядька.

Брати весело глянули на нього. Але Марко серйозно запитав:

— Дядьку, ви казали, що кожен, хто наближається до великого хана, мусить цілувати перед ним землю.

Мафіо ствердно кивнув головою.

— Ви теж це робили?

Мафіо засміявся.

— Звичайно! Не могли ж ми бути неввічливими.

Наморщивши чоло, Марко вийшов з кімнати.

— Він трохи замолодий, — сміючись, мовив Мафіо, — але душа в нього не з лопуцька.

Поки Марко жив під владою месера П'єтро Бокко, йому здавалося, що дні тягнуться старечою ходою. Тепер вони спливали, як вода в сріблястому струмку, що тече по розкішній красивій місцині. Знову, як і колись, Марко, Джіаніна та Джованні в недільні дні блукали по острову. Про минуле вони майже не згадували. В них тільки й розмови було, що про майбутню велику подорож Марко. Тепер це вже була не якась там нездійсненна мрія. Ніколо Поло сказав синові, що візьме його з собою, коли дядько погодиться на це. Зрозуміло, Марко в ту ж мить кинувся до Мафіо і без особливих зусиль переконав його, що ніяк не можна відмовлятися від такого цінного помічника.

Тепер у житті Марко з'явилася ясна мета. Проминуло літо, осінь, і настав новий рік. Марко завжди був з батьком і Мафіо, коли вони займалися своїми торговельними справами. Це дало йому змогу глибше познайомитися із мистецтвом торгівлі й одержання зиску. Два рази на тиждень він, за бажанням батька, відвідував школу, в якій учені й сенатори навчали учнів, переважно з багатих і родовитих сімей, світських наук — математики, астрономії, географії, вчення про державу та іноземних мов. Марко вчився добре. Знав, що ці знання стануть йому не раз у пригоді під час їхньої великої подорожі.

Якось увечері Ніколо Поло покликав до себе сина. Це анітрохи не здивувало Марко. Останнім часом вони частенько сиділи разом у батьковій кімнаті. Ніколо й Мафіо розповідали про дивовижні пригоди в країні великого хана, а Марко — про матір і про все, що його хвилювало. Брати вже знали, як ставився до хлопця месер Бокко, і тому рішуче відхиляли його намагання зблизитися з ними. Марко не розповів їм тільки одного: про замах, вчинений на нього влітку 1268 року. Він і сам не розумів, чому досі мовчав про це.

Не дуже радісно було на серці в Мафіо й Ніколо, коли вони звеліли служниці покликати Марко. Обоє прийшли до висновку, що Марко виховується не так, як слід. Вони виконували найменше його бажання і прямо-таки танцювали під його дудку. Особливо не подобалася їм дружба хлопця з дітьми ремісників.

Хлопець весело ввійшов до кімнати, його трохи здивувала серйозність батька і дядька, однак це не зіпсувало його настрою. Він чемно вклонився і сказав:

— Ось і я.

Мафіо й Ніколо вирішили про себе, що на такого ввічливого хлопця, як Марко, не можна сердитись. Їхні обличчя трохи проясніли. Мафіо глянув на Ніколо, той, у свою чергу, подивився на Мафіо. Адже вони так і не домовились, кому першому звертатись до хлопця.

Дядько відкашлявся і… промовчав. Хіба йому належить говорити першим? Зрештою, не він же батько, а Ніколо.

— Що ви хочете від мене, тату, і ви, дядьку? У вас такий дивний вигляд, — сказав Марко.

— Нам треба з тобою серйозно поговорити, — мовив Ніколо. — Сину мій, так далі тривати не може. — Батько нахмурився.

Марко здивовано дивився на старших. Що трапилось? Чи не одержали вони поганої звістки? На обличчі хлопця не лишилося й сліду од веселості. Може, йдеться про їхню подорож?

Хлопцеві не довелося довго чекати пояснення.

Ніколо заговорив з сином розважливо, як говорять з молодшим товаришем. Він заявив, наголошуючи на своїх словах, що ні брат, ні він не потерплять більше тісної дружби Марко з дітьми ремісників. Марко ще ніколи не замислювався над цим. Та й хто б міг наштовхнути його на таку думку?

Хлопець довго щось обмірковував. Останнім часом він щиро полюбив батька й дядька і завжди слухався їх. Однак цієї вимоги Марко не міг виконати. Треба переконати їх, що вони діють несправедливо. Доки Марко житиме у Венеції, він не перестане товаришувати з Джованні і Джіаніною — надто багато пережили вони разом, і ці події міцно зв'язали їх між собою.

Раптом йому пригадався напад, який колись учинили на нього в провулку за базаром. Хіба ж тоді не Джованні врятував йому життя, сміливо кинувшись на незнайомця? Тепер він знав, що відповісти батькові.

— Тату, ви не знаєте, що Джованні врятував мені життя? — спитав Марко і з задоволенням помітив збентеження на обличчях Ніколо й Мафіо Поло.

— Якийсь злочинець хотів убити мене кинджалом. Тоді Джованні, як кішка, кинувся йому на спину. Якби не він, то я б давно не був живим. А ви забороняєте мені зустрічатися з ним.

— Про що це ти говориш? — різко спитав Ніколо Поло. — Ану, розказуй усе!

Марко обережно, щоб, бува, хвилюючись, чого не наплутати, почав свою розповідь.

Ніколо Поло, схопившись з свого місця, швидко ходив по кімнаті. Мафіо сидів біля столу, стиснувши кулаки.

— Тобі треба було сказати нам про це раніше, — мовив Мафіо.

— Йди спати, сину, — звелів батько, намагаючись стримати хвилювання. — А з месером П'єтро Бокко ми ще поговоримо, так поговоримо, що він запам'ятає нашу розмову на все життя.

Про заборону їздити на острів Мурано не було більше й мови. Марко пішов спати. Він бачив, як розхвилювались батько й Мафіо, і це трохи непокоїло його, однак у глибині душі хлопець був задоволений, що зумів заступитися за своїх друзів.

Ніколо й Мафіо Поло ще довго сиділи й розмовляли.

Невдовзі вони запросили до себе Паоло, який раз уже приходив до них. Брати розпитали його про замах, але Паоло розповів їм те саме, що вони чули від Марко. На жаль, він не міг повідомити нічого такого, що дало б їм підставу звинуватити месера Бокко у замаху на життя Марко. Але й почутого було досить, щоб переконати братів у вині П'єтро Бокко. Вони вирішили при першій-ліпшій нагоді поговорити з ним начистоту.

Вже більше року брати Поло жили у Венеції, з нетерпінням чекаючи звістки від Теобальдо ді-Вісконті. Нестримне бажання вирушити в дорогу не давало їм спокою, але, мабуть, чи не найбільше за всіх хвилювався Марко. Хоч Мафіо й Ніколо розповіли лише небагатьом близьким друзям про все пережите ними, серед купців скоро стало відомо, що брати привезли з собою великі багатства. І ось одного дня до них з'явився шановний шурин П'єтро Бокко, справи якого йшли не так добре, як він того хотів. Він вирішив попросити у своїх родичів великої позички для вигідної торговельної угоди.

Мафіо, старший у сім'ї Поло, прийняв його з непроникливим обличчям і запропонував сісти. П'єтро Бокко хотів було одразу ж розпочати люб'язну розмову, однак Мафіо помахом руки спинив його. Він устав, підійшов до дверей і наказав служниці покликати Ніколо.

Потім знову сів і з байдужим виглядом попросив месера Бокко трохи потерпіти. Обмінюючись незначними словами, вони чекали Ніколо. Нарешті той прийшов і стримано привітався з гостем.

Месер Бокко почав розмову. Він розсипав компліменти братам Поло за вміння, з яким вони вели свої торговельні справи після такої тривалої відсутності. Брати лише вряди-годи озивалися якимось коротким реченням, а більше слухали.

«Марко казав правду, — думав Ніколо Поло, — в цієї людини холодні очі. Вони свідчать, що вся ця люб'язність — удавана». Спостережливість хлопця сповнювала батьківське серце гордістю.

Нарешті, після вмілого вступу, П'єтро Бокко перейшов до головного. Він просив братів Поло зробити йому маленьку послугу: позичити дві тисячі п'ятсот дукатів. Адже вони родичі. Ніколо Поло мовчав. Він думав про те, що почув від Марко й Паоло. Шкода, що немає достатніх доказів. Він грізно нахмурився.

Мафіо Поло встав і вийшов з-за столу.

— Ви просите в нас дві тисячі п'ятсот дукатів? — спитав він тоном, який примусив П'єтро Бокко насторожитися.

— А скільки ви заробили на своїй нічній контрабандистській операції? — спитав раптом Ніколо Поло. — Ви пам'ятаєте оті п'ятнадцять мішків солі?

Месер П'єтро Бокко зблід. Надто несподіваним був напад. Тимчасом Ніколо вже завдав йому другого удару.

— Ви розповідали мені, як ви турбувалися про мого неслухняного сина, — в'їдливо промовив він. — Я вдячний вам за це, П'єтро Бокко. — Очі його палали гнівом. Він нахилився до самого блідого обличчя гостя, аж той відсахнувся назад. — Удар кинджалом не влучив у ціль. Шкода, П'єтро Бокко, чи не так?

Мафіо Поло схопив брата за плечі і з ласкавою наполегливістю відтягнув його назад. Він не хотів, щоб Ніколо розчавив кулаком ненависне обличчя гостя.

П'єтро Бокко нарешті оволодів собою і схопився з місця.

— Що це за безглузді обвинувачення? Ви дуже дивно ведете себе, — невпевнено сказав він, намагаючись звести все на жарт.

— Ми потурбуємось про те, щоб вас притягли до відповідальності за контрабанду сіллю, — мовив Мафіо. — Ідіть геть з нашого дому. Щоб вашої ноги тут більше не булої Ми вас більше не знаємо, П'єтро Бокко! Ви — злочинець, а не чесний купець!

Не даючи переляканому й розлюченому П'єтро Бокко отямитися, він загрозливо наступав на нього, аж доки той не обернувся й не кинувся тікати.

— Убити його мало, — сказав Ніколо Поло, повертаючись до кімнати.

ДЖОВАННІ ЗНОВУ СПІВАЄ

Осінь 1271 року прийшла з величезними бурями, оскаженіле море з ревом кидалось на прибережні дамби й забирало з собою цілі шматки узбережжя. Але за ніч все раптом вгамовувалося, і ранком сяяло сонце.

Небо опускалося до моря, немов прагнучи взяти в нього таємничого блиску.

Потім настали погожі дні, і венеціанці заходилися біля руйнувань, заподіяних морем. Венеція знову жила. Знову повітря виповнилось барвами, голосами, хлюпотінням води, що невгамовно билась об берег.

В Римі після дворічної боротьби за папську тіару святий престол посів під ім'ям Григорія X колишній папський нунцій Теобальдо ді-Вісконті.

Марко сповнилось сімнадцять років. На зріст він майже доганяв батька. У нього було красиве, високе чоло, великі сірі очі, прямий ніс і міцне підборіддя, які свідчили про енергію і ясність думки.

Тільки вчора з Рима повернулися батько і Мафіо Поло. Марко ледве дочекався їх. Розмова з папою закінчилась успішно. Ласкаво прийнявши їх, Григорій X передав їм листи для великого хана і призначив двох ченців, які мали вирушити з ними до далекої імперії з папським дорученням: наставити там епіскопів, висвятити священиків і відпустити гріхи.

Не гайнуючи часу, брати заходилися лаштуватися в дорогу. Марко старанно допомагав їм. Біля причалу стояв уже корабель, яким мандрівники через кілька днів мали відплисти до берегів Вірменії. Ченці жили в монастирі Сан-Ніколо і мало клопоталися готуванням до подорожі.

За два дні до відплиття Марко попросив у батька дозволу відвідати Мурано й попрощатися з друзями.

Був сонячний, осінній день. Марко з Джіаніною пливли по лагуні. Легенький вітер бавився волоссям дівчини. Хлопець веслував. Човен розтинав носом хвилі. Будинки й церкви ніби вітали їх з берега. Назустріч рухались вантажні човни й барки. Це була знайома картина, але сьогодні вона якось особливо вражала Марко. Хлопець помічав дрібниці, на які раніше зовсім не звертав уваги. Марко хотів назавжди запам'ятати картини рідної землі.

Джіаніна, якій недавно минуло п'ятнадцять років, була така гарна, що човнярі та молоді рибалки махали їй руками або пропливали мовчки, ніби зачаровані. Чорне волосся ніжно спадало їй на скроні й шию темними хвилями і прикривало вузенькі плечі. Її губи червоніли на засмаглому обличчі, наче спілі ягоди.

Попереду розкинувся Мурано. Там, де колись була римська вілла, тепер стирчали з землі тільки квадратні кам'яні плити, а біля огорожі, як і раніше, стояло старе фігове дерево, вкрите жовтим, червоним і коричневим листям.

Джованні вже чекав на них. Підтягнувши човна, він допоміг Джіаніні й Марко вийти на берег.

Друзі пішли в глиб острова. По дорозі вони відвідували місця, з якими в них були пов'язані спогади, постояли біля ставка, тепер уже майже зовсім засипаного. Говорили вони про щось незначне, звичайне, стороннє, намагаючись не думати про розлуку, яка чекала на них. Вони спокійно ходили по місцях свого дитинства, весело згадуючи маленькі дитячі витівки, і уявляли себе зовсім дорослими.

Адже широкоплечий Джованні з мозолистими робочими руками не сьогодні-завтра мав стати славнозвісним кораблебудівником, а на Марко чекала слава великого мандрівника, котрому скоро випаде подорожувати на верблюдах через пустелі. Хіба ж не він поїде до одного з наймогутніших володарів з дорученням від глави християнської церкви? Марко й Джованні, кожен по-своєму, виношували в своїх юнацьких серцях далекосяжні плани. І ось настав час розлуки.

Вони йшли по острову. Між ними легко ступала Джіаніна, котра мріяла колись стати нареченою морського розбійника Джованні.

Перед ними виблискує лагуна. Вітер здіймає на ній легкі хвилі. Осінній день заллятий тьмяним золотом післяобіднього сонця. Над коминами скляних майстерень здіймається дим, вітер підхоплює його і несе геть.

Скільки років не бачитиме Марко своєї батьківщини? В серці Джованні народжується мелодія, йому не знайти слів, щоб передати те, що він почуває зараз, але він заспіває пісню і нею виллє все, що має на серці.

Вони стоять на кам'яних плитах, біля їхніх ніг мерехтить вода. Вітер дме з лагуни, але потім стихає, зачепившись за садки на косі.

Друзі прощаються.

Міцніє голос Джованні, наливається красою. Підхоплена вітром, лине над морем пісня про розлуку, про мандри по безконечних шляхах, про радість повернення.

Джіаніна здивовано приглядається до свого друга, до його обличчя, на якому відбивається все, про що розповідає його пісня.

Джованні співає.

А біля причалу стоїть корабель, на котрому вирушить у дорогу Марко. Два вчених ченці, змучені важкими думами, ходять попід склепінням монастиря і проклинають долю, яка судила їм небезпечну подорож.

В думках Марко вже покинув Мурано. Його мрії випередили дійсність. Далі й далі рвуться вони вперед, ведуть його по безлюдних гірських стежках, по небезпечних лісових дорогах, кидають його в боротьбу з дикими звірами, які вночі підкрадаються до їхнього табору.

Змовкає пісня.

Джованні прощається з своїм другом. Вони обнімаються, і їм так прикро, що Джіаніна бачить, як блищать у їхніх очах сльози.

— Ти ще прийдеш сюди, Марко, — говорить Джованні, спихаючи в воду човна.

Джіаніна й Марко повертаються в Венецію.

Джованні ще довго стоїть на білому камені старовинної римської вілли і махає рукою. Ледь-ледь вирізняється вдалині човен з друзями, за будинками Венеції сідає сонце, горить-палає вогнями лагуна. Поволі темні обриси човна зникають вдалині, немов розтають у тумані осіннього вечора.