Розділ XXVI

З цього часу стосунки капітана Тілні й міс Торп стали частою темою розмов між Генрі, Елінор і їх гостею. І Кетрін, трохи здивувавшись, дізналася, що її молоді друзі обоє вважають, що низький суспільний стан Ізабелли й відсутність у неї посагу можуть стати серйозною перешкодою її одруженню з їхнім братом. Їхнє переконання в тому, що вже тому генерал буде проти цього шлюбу, незалежно від характеру обраниці його сина, — примушувало Кетрін трохи тривожитися за своє майбутнє. Її суспільний стан був майже такий само низький, що й в Ізабелли, і вона була майже такою безпосажною, як і Ізабелла. І якщо навіть спадкоємцю всіх володінь Тілні бракувало власного багатства й величі, то що ж тоді було потрібно для одруження його молодшого брата? Знехтувати сумними наслідками цих роздумів можна було, тільки поклавшись на особливу прихильність генерала, що її пощастило завоювати від самого початку і яку вона помічала в усіх його словах і вчинках, — а також пам’ятаючи про його безкорисливість, яку він часто проголошував і яка схиляла її до думки, що його діти неправильно розуміють погляди батька.

Генрі та Елінор, однак, були настільки впевнені, що в їхнього брата забракне сміливості просити особисто в їхнього батька згоди, і так наполегливо запевняли її, що приїзд Фредеріка до Нортенґера зараз менш імовірний, ніж будь-коли раніше, що Кетрін дозволила собі заспокоїтися стосовно необхідності свого завчасного від’їзду. Але оскільки неможливо було припустити, що, звертаючись до батька, капітан Тілні дасть справедливу характеристику Ізабелли, їй здалося цілком доречним, щоб Генрі сам розповів батькові всю історію їхніх стосунків, давши генералові можливість спокійно й безсторонньо обдумати й підготувати заперечення, засновані на більш справедливих підставах, ніж суспільна нерівність. Вона запропонувала це зробити містерові Тілні, але він чомусь не підхопив цю думку з тією готовністю, якої вона очікувала.

— Ні, — сказав він, — у батька рука й так досить важка. Фредеріку краще самому зізнатись у своїй нерозсудливості, і батькові не слід знати про неї заздалегідь.

— Але він розповість вашому батькові лише про половину всіх обставин.

— Досить і чверті.

Минуло два дні, а від капітана Тілні не було ніяких звісток. Його брат і сестра не знали, що й думати. Іноді їм здавалося, що його мовчанка є природним наслідком гаданих заручин, іноді — що вона з ними несумісна. Тим часом генерал, хоча і висловлював щоранку невдоволення з приводу відсутності листів від Фредеріка, насправді за нього не тривожився. Його увага була більше зосереджена на тому, щоб міс Морланд перебування в Нортенґері здалося якнайприємнішим. Він часто висловлював своє занепокоєння з цього приводу, побоювався, що їй набридне одноманітність товариства й проводження часу, шкодував про від’їзд леді Фрезерс, говорив іноді про великий званий обід, а раз чи двічі навіть починав лічити молодих людей, які мешкали неподалік і брали участь у танцях. Але стояв мертвий сезон — ні дичини, ні полювання, — і до того ж леді Фрезерс була відсутня. І зрештою вийшло так, що одного ранку він повідомив Генрі про свій намір приїхати всім гуртом до нього в гості до Вудстона, коли він поїде туди наступного разу, щоб посмакувати там у нього відбивними з баранини. Генрі сподобалася ця пропозиція, а Кетрін була в захваті від неї.

— Коли ж, сер, можна сподіватись, що ви зробите мені цю приємність? Мені треба бути у Вудстоні в понеділок, щоб відвідати збори парафіян, і, напевне, там доведеться затриматися на два чи три дні.

— Що ж, гаразд, тоді ми скористаємось нагодою в якийсь із цих днів. Немає потреби домовлятися заздалегідь. Тобі нема чого змінювати свої плани. Нам цілком вистачить того, що буде в тебе в домі. Наважуся сказати від імені молодих леді, що за твій холостяцький стіл на тебе не образяться. Давай подумаємо. У понеділок у тебе справи, отже, ми не приїдемо. У вівторок є справи у мене: приїде мій землемір з Брокхема, а потім мені обов’язково треба бути в клубі. Я не зможу дивитися в очі знайомим, якщо цього не зроблю, — те, що я перебуваю тут, відомо, — і моя відсутність буде надто помітна. А я взяв собі за правило, міс Морланд, ніколи не кривдити сусідів, якщо цьому можна запобігти, трохи пожертвувавши свого часу й уваги. Вони люди дуже гідні. Двічі на рік їм у Нортенґері підсмажують половину оленя, і, коли в мене є час, я з ними обідаю. Отже, вівторок відпадає. Але в середу, Генрі, гадаю, ти можеш нас очікувати. Ми приїдемо раніше, щоб устигнути роззирнутися. Щоб дістатися до Вудстона, на мою думку, нам буде потрібно дві й три чверті години. І якщо ми сядемо в екіпаж о десятій годині, за чверть на першу можеш нас чекати.

Навіть бал не міг би потішити Кетрін більше, ніж ця маленька поїздка, — так їй хотілося побачити Вудстон. Її серце ще тріпотіло від щастя, коли через годину до кімнати, де вона сиділа з Елінор, увійшов Генрі, одягнутий по-дорожньому, і сказав:

— Я прийшов до вас, молоді леді, у дуже філософському настрої. Хочу зазначити, що в цьому світі за все доводиться платити. Наші угоди часто виявляються невигідними, бо ми віддаємо наявне щастя за вексель на майбутнє, який, може так статися, буде неоплаченим. Подивіться на мене. Сподіваючись на приємність побачити вас у Вудстоні в середу, — але якій можуть завадити погода або двадцять інших причин, — я мушу їхати просто зараз, на два дні раніше, ніж збирався.

— Їхати? — спитала Кетрін, і на її обличчі відбився подив. — Навіщо?

— Як — навіщо? Ви ще питаєтеся? Мені слід поспішати, щоб якнайшвидше злякати мою стару економку — адже я маю сказати їй заздалегідь, щоб вона приготувала для вас обід.

— О, ви жартуєте!

— На жаль, ні. На жаль — тому, що я б залюбки залишився.

— Але як ви можете думати про це після того, що сказав генерал? Адже він так не хотів вас обтяжувати і сказав, що вдовольниться тим, що буде у вашому домі! — Генрі посміхнувся. — Я впевнена, що для мене й вашої сестри це зовсім не обов’язково. Адже ви й самі це знаєте. А генерал так наполягав, щоб ви не влаштовували нічого особливого. Між іншим, коли б він навіть про це й не казав, — у нього завжди такий розкішний стіл, що упродовж одного дня він міг би цілком задовольнитися більш скромним.

— Мені б хотілося міркувати так, як ви, — для його та своєї втіхи. До побачення. Завтра неділя, Елінор, і тому я не повернуся.

Він поїхав. І, оскільки для Кетрін було набагато легше засумніватись у власних поглядах, ніж у судженнях Генрі, то вона, хоч яким неприємним був для неї його від’їзд, невдовзі переконалася в його необхідності. Але незрозуміла поведінка генерала ще довго не йшла їй з думки. Його вибагливість до їжі вона помічала й раніше, а ось те, що він так рішуче стверджував одне, маючи на увазі зовсім інше, було для неї вельми дивним! Як таку людину можна зрозуміти? І хто, як не Генрі, міг знати, чого хоче його батько?

Однак від суботи до середи їм доведеться прожити без Генрі. Таким був сумний підсумок її роздумів. А лист від капітана Тілні, безперечно, прийде за його відсутності, і в середу, вона не мала жодного сумніву, йтиме дощ. Минуле, теперішнє й майбутнє виглядали однаково сумними. Її брат був таким нещасним. Вона втратила близьку подругу Ізабеллу. А відсутність Генрі завжди відбивалася на настрої Елінор. Чим би їй зацікавитися чи розважитися? Їй набридли гаї й чагарники, усюди так акуратно підстрижені, і саме абатство для неї більше не відрізнялося від будь-якої іншої будівлі. Єдиним відчуттям, що його воно викликало, був болісний спогад про її безглузді вигадки. Які зміни в ній відбулися! У ній, яка так прагнула побачити абатство! Тепер для її уяви не було нічого милішого за скромний затишок парафіяльного будиночка, схожого на Фуллертон, але краще впорядкованого. У Фуллертоні, звичайно, є свої вади, але у Вудстоні, імовірно, їх нема. Якби то лиш швидше надійшла середа!

Вона надійшла, і саме тоді, коли її слід було чекати. І це був чудовий сонячний день. Кетрін почувалася на сьомому небі. О десятій годині запряжена четвернею карета з трьома їздцями відбула з Нортенґера і, проїхавши безперешкодно майже двадцять миль, в’їхала до Вудстона, великого густонаселеного села, розташованого в місцевості, яку неможливо було назвати похмурою. Кетрін посоромилася сказати, як їй тут сподобалось, оскільки генерал визнав за необхідне вибачитися за рівнинну місцевість, де було розташоване село, і його невеликі розміри. Але Кетрін це село здавалося найприємнішим з усіх місць, які вона будь-коли відвідувала, і вона з великим захопленням дивилася на кожний охайний будиночок, який міг би зійти хоча б за котедж, кожну крамницю з дрібним товаром, повз яку вони проїжджали. У кінці села, досить віддаленому від усіх інших його будинків, стояв дім священика — нещодавно побудований солідний кам’яний будинок з газоном, що був розбитий півколом, і зеленою хвірткою. І коли вони під’їхали до дверей, Генрі разом зі своїми друзями, що розважали його під час самотності, — великим щеням ньюфаундленда і двома чи трьома тер’єрами, — уже стояв перед ними, ладен допомогти їм вийти з екіпажа і приділити їм усіляку увагу.

Коли Кетрін заходила до будинку, вона була надто заклопотана своїми думками, щоб одразу ж огледітися навкруги й розговоритися. І доки генерал не спитав її, чи подобається їй кімната, до якої вони зайшли, Кетрін навряд чи навіть помітила, де вони посідали. Роздивившись, вона одразу ж дійшла висновку, що ця кімната є найзручнішою у світі. Однак вона чомусь зашарілася і не висловила свого відвертого захоплення, тому спокійна її похвала розчарувала батька Генріха.

— Ми не вважаємо цей Вудстон пристойним житлом, — сказав він. — Його не можна порівняти з Фуллертоном чи Нортенґером. Ми дивимося на нього лише як на парафіяльний будиночок, — звичайно, маленький і тісний, але цілком придатний для мешкання в ньому. Він аж ніяк не гірший за більшість подібних будівель. Гадаю, в Англії знайдеться небагато сільських пасторських будиночків, які хоча б трохи наближалися до нього. Проте і його можна вдосконалити — не стану заперечувати. Можливо, звісно, що це лиш тимчасове житло, але, між нами кажучи, я терпіти не можу, тимчасового житла.

Кетрін неуважно дослухалася до його промови, аби вникнути в неї чи відчути себе ображеною. І завдяки тому, що Генрі розпочав розмову на іншу тему, а слуга приніс тацю з закускою, до генерала знову повернулася його люб’язність, а до Кетрін — її звичайна невимушеність.

Кімната, де вони знаходилися, була просторою, добре спланованою й гарно вмебльованою їдальнею. Покинувши її, щоб погуляти по саду, вони увійшли спочатку до меншого приміщення, яке належало господареві будинку, в якому з такої нагоди був наведений неабиякий лад, а далі — до приміщення, що було призначене для вітальні, — стосовно нього, попри те, що воно не було обставлене, Кетрін висловила щире захоплення, чого виявилося достатньо навіть для того, щоб вдовольнити генерала. Це була кімната приємної форми, з вікнами, які спускалися майже до підлоги і з яких відкривався чудовий краєвид, щоправда, лише на зелені луки. І вияву її захоплення була властива та природна простота, що йшла від щирого серця.

— О! Чому ж ви не вмеблювали цю кімнату, містере Тілні? Як шкода, що вона ще порожня! Це найгарніша кімната з усіх, які я коли-небудь бачила, найгарніша кімната у світі!

— Сподіваюся, — сказав генерал з вельми задоволеною усмішкою, — невдовзі її буде обставлено. Для цього тільки треба узнати смак її майбутньої хазяйки.

— Якби це був мій дім, я б увесь свій час проводила тут. О, який славний маленький котедж видно серед дерев! Це ж яблуні! Це найгарніший котедж…

— Він вам подобається? Ви схвалюєте його вигляд? Цього достатньо. Генрі, не забудь, — треба сказати про це Робінсонові. Котедж залишається.

Така люб’язність знову примусила Кетрін відчути цілковите збентеження, і вона відразу замовкла. І хоча генерал підкреслено поцікавився кольором шпалер і фіранок, якому вона б віддала перевагу, нічого схожого на впевнене твердження з цього приводу йому не пощастило домогтися. Свіжі враження й свіже повітря, однак, невдовзі ж допомогли їй відвернути увагу від цих натяків, які її так бентежили. І, діставшися тієї частини угідь, які прилягали до будинку, угідь, де збиралися розбити парк (це була стежка, що облямовувала луки та над впорядкуванням якої Генрі почав працювати півроку тому), Кетрін уже цілком прийшла до тями, аби визнати її найприємнішим місцем для прогулянок з усіх, що вона будь-коли відвідувала, — дарма що там іще не було жодного кущика, який піднявся б вище за зелену лаву, що стояла на повороті.

Доки вони прогулялись ще однією лукою й частиною села, що прилягала до неї, відвідали стайні з їхніми удосконаленнями і погралися з чарівними цуценятами, які тільки-но навчилися бігати, час надбіг до чвертої години, хоч Кетрін здавалося, що іще немає й третьої. О четвертій вони мали сісти обідати, а о шостій — вирушити додому. Жоден день ще не минав так швидко!

Вона не могла не помітити, що щедрий обід не викликав у генерала ані найменшого здивування; більше того, він марно шукав очима на буфетній стійці ростбіф, якого там не виявилося. Його син і дочка помітили щось інше. Вони рідко бачили, щоб він їв з таким апетитом за якимсь столом, окрім свого власного, і щоб він колись гнівався так мало через те, що підігріте масло розплавилося.

О шостій годині, після того як генералові була подана кава, гості знову сіли в екіпаж. Протягом усього візиту поводження генерала з Кетрін було таким люб’язним і так переконливо свідчило про очікувану ним подію, що, коли б Кетрін була так само впевнена в намірах його сина, вона б залишала Вудстон, не дуже тривожачись про те, ким і коли вона сюди повернеться.

Загрузка...