Нямлик і Балакуча Квіточка

Розділ перший, у якому до Олянки приходить дуже дивний гість, і вона дізнається, що й у наші дні існують пірати

Олянка почула дзвінок і побігла до вхідних дверей — вона подумала, що це бабуся повернулася з пошти. Дівчинка сподівалася, що сьогодні прийде лист від мами й тата, які вже півроку працювали на науковій станції в Антарктиді.

Спершу листи від батьків приходили дуже часто, але ось уже кілька тижнів Олянка не мала від них жодної звісточки.

— Щось сталося? Чому ти так швидко повернулася?! — вигукнула Олянка і, навіть не зазирнувши у вічко, відчинила двері.

Та на порозі їхньої квартири стояла зовсім не бабуся.

— Ви хто? — розгублено запитала Олянка, хоча добре роздивилася гостя. Перед дівчинкою стояв огрядний пінґвін. Птах відкрив дзьоба і раптом заговорив тихим захриплим голосом:

— Прошу не хвилюватися. У мене для вас звістка.

Промовивши це, пінґвін ґречно вклонився, спритно вихопив дзьобом з-під крила великого білого конверта і простяг його Олянці.

На конверті була написана Олянчина адреса, і вона одразу ж упізнала чіткий татів почерк.

— Даруйте, — ввічливо нагадав про себе пінґвін, — а чи не могли б ми зайти до помешкання? Розумієте, мені б дуже не хотілося, аби мене тут хтось побачив…

— Ой, пробачте! Просто я розгубилася, — сказала Олянка й відступила в коридор. За нею, смішно перевалюючись на коротеньких ніжках, подріботів пінґвін.

— Ви дозволите? — запитав птах і, не чекаючи відповіді, кинувся до ванни.

«Нічого собі пінґвіни розвелися! — подумала Олянка, — почуваються у міській квартирі, як на власному айсберґу!»

За мить у ванні зашуміла вода і почулося задоволене повискування пінґвіна.

«Треба кудись його сховати, поки не повернулася бабуся», — подумала Олянка. Але її роздуми перервав голос птаха:

— Чи не могли б ви принести мені щось попоїсти — я страшенно зголоднів, поки летів у вантажному відділенні піратського літака. Розумієте, у мене від хвилювання прокидається страшенний апетит… І, якщо можна, трохи льоду з холодильника, — попросив птах, — вода у вас надто тепла.

Олянка слухняно пішла на кухню, дістала з холодильника заморожену рибинку, формочку з льодом і віднесла все це пінґвінові.

— Більше нічого не треба? — досить уїдливо запитала дівчинка, та птах не звернув на неї уваги, він продовжував хлюпатися у ванні, й видно було, що вилазити звідти не збирається.

Дівчинка вирішила не заважати дивному гостеві й пішла до своєї кімнати. Саме час було прочитати листа, якого приніс їй пінґвін. Олянка чекала чого завгодно, але те, про що писав тато, вразило й налякало дівчинку:

Розділ другий, де пірати переходять у наступ, пінгвін висловлює сумніви, а нямлик роздає щиглі

Олянка кинулася до телефону, але тут знову пролунав дзвінок, і дівчинка побігла до дверей.

Цього разу вона вирішила не відчиняти двері одразу, а припала до очка. У коридорі стояло троє незнайомих чоловіків, убраних в однакові спортивні костюми.

Найбільшу підозру в Олянки викликав один із незнайомців — гладкий дядько з чорною пов’язкою на правому оці. В руках він тримав коробку з тортом.

Олянка зачаїлася і навіть дихати намагалася тихо-тихо. Але одноокий продовжував дзвонити, а потім заговорив лагідно й улесливо:

— Я знаю, що ти вдома. Не бійся, ми — друзі твого тата. Привезли тобі гостинці. Відчини, люба дівчинко, не барися.

— Треба негайно тікати — це пірати, — почула Олянка шепіт.

Дівчинка рвучко озирнулася. Петро стояв біля неї, й видно було, що він дуже наляканий.

— А як же тато? Я мала викликати міліцію, щоб його визволили з полону…

— Яка міліція? — безнадійно махнув крилом Петро. — Поки вони приїдуть, ці лиходії до нас уже доберуться. Та й що ти скажеш міліціонерам? Приїжджайте скоріше — у мене вдома пінґвін, що вміє розмовляти, а в квартиру лізуть пірати, які захопили моїх батьків у полон?

— Так, у міліції подумають, що це якийсь дурний жарт, — згодилася Олянка.

І раптом вона зрозуміла, що треба робити. Дівчинка поманила за собою птаха і навшпиньки пішла до своєї кімнати. Вона вже давно домовилася з Буциком про сигнал тривоги, яким вона могла терміново викликати його з Країни нямликів.

Дівчинка нахилилася над замаскованим отвором, прикритим клаптиком барвистих шпалер. Потім тричі постукала в стіну і дуже тихо проказала чарівне замовляння.

— Не хочу тобі заважати, — тихо промовив пінґвін, зазираючи Олянці через плече, — але невже ти вважаєш, що ми можемо врятуватися від піратів, якщо стукатимемо в стіну й бурмотітимемо якісь незрозумілі слова?

— Ти що, підслуховував?! — обурено скрикнула Олянка, але Петро не встиг їй відповісти, бо в цю мить клаптик шпалер відхилився, і крізь отвір у стіні на підлогу вистрибнув Буцик.

— Привіт! — весело вигукнув нямлик. — Та, побачивши пінґвіна Петра, спохмурнів і осудливо похитав головою: — Нічого собі несподіванка! Ти давно мені казала, що хочеш завести домашню тварину, але я думав, що це буде цуцик або кошенятко. А що робить у тебе в кімнаті ось це чудернацьке створіння? Воно часом на мене не нападе?

— Ні, що ти, — заспокоїла Буцика Олянка, — це пінґвін Петро. Він приніс мені звістку від тата. Я тобі пізніше все розповім. А зараз ти маєш нас заховати! До нас у квартиру хочуть увірватися пірати. Вони ось-ось відчинять двері. Я вже чую, як вони добирають ключа, щоб їх відімкнути.

— То чого ти чекаєш? Давай скоріше Чарівну Страву! Без неї я безсилий!

Олянка похапцем дістала коробочку з-під льодяників, у якій вона приносила з садочка манну кашу для нямлика. Адже саме ця каша, яку нямлики називали чарівною, надавала малим чоловічкам, що жили у стінах, дивовижних властивостей. Буцик вихопив з кишені своєї курточки маленьку срібну ложечку й заходився швидко-швидко їсти.

— Я не хочу здатися неввічливим, але хіба цей хвалькуватий кур- дупель зможе подолати трьох здоровенних піратів? — раптом озвався пінґвін Петро.

Від несподіванки Буцик підстрибнув на місці й мало не подавився кашею.

— Тю, треба було попередити мене! Досі я чув лише про папуг, що вміють розмовляти. Але щоб пінґвіни отак базікали?! Та й ще ні сіло, ні впало ображали шляхетних нямликів і сумнівалися в їхній чарівній силі!

— Буцику, зараз не час сваритися! Чуєш, ключ уже скрегоче в замку. Скоріше починай чарувати, — попросила Олянка.

— Гаразд, розберемося з твоїм дзьобатим нахабою пізніше, — нямлик хитро підморгнув дівчинці, а потім високо підстрибнув угору і дав щигля Петрові.

Від несподіванки птах голосно скрикнув і тієї ж миті став невидимим. Те ж саме Буцик зробив і з Олянкою. Нямлик вдоволено потер ручки, а тоді клацнув пальцями і сам щез.

Розділ третій, у якому пірати регочуть і граються в піжмурки, та врешті змушені тікати світ за очі

Нямликові чари подіяли саме тоді, коли піратам урешті пощастило відімкнути двері.

— Ги-ги, — вдоволено зареготав одноокий і поманив своїх супутників за собою, — зараз ми допадемося до капосного дівчиська й до зрадника-пінґвіна, і тоді ніхто не дізнається про те, де ми заховали наукову експедицію! Нехай тепер попрацюють на нас.

Троє лиходіїв бігали по квартирі, але Олянки ніде не було.

— Де це дівчисько?! — засичав пузатий бандит у кумедній червоній шапочці на голові й з великим мішком у руках.

— А головне, де цей поганець пінґвін? Оно, бачите, сліди від його мокрих лап на підлозі! — зауважив одноокий.

Пірати почали нишпорити по квартирі, заглядати у шафи, під ліжко, одноокий навіть поліз до холодильника. Напевно, пірата зацікавили продукти, що там лежали, бо Олянка почула голосне плямкання.

— Гей ти, Лоскотунчику, не відволікайся! — покликав одноокого третій пірат — худющий дядько з лисою головою, що нагадувала велетенське яйце. — Зараз знайдемо нашого листоношу, обскубемо йому все пір’я, а тоді разом з дівчиськом кинемо в мішок і відвеземо на наш секретний айсберґ! Тоді її татусь і мамуся уже точно на нас працюватимуть, і ми заволодіємо всім світом!

Тим часом, поки пірати тинялися квартирою, Олянка, Буцик та пінґвін Петро спокійнісінько сиділи на письмовому столі й спостерігали за їхніми пошуками.

— Хлопці, мабуть, дівчисько й пінґвін втекли крізь вікно! — припустив бандюга у червоній шапочці.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — заперечив голомозий і постукав себе по маківці, де видніло татуювання — череп із двома перехрещеними кістками. — Тут дев’ятий поверх, а пінґвіни, хоч вони й птахи, літати не вміють, у них навіть крила перетворилися на ласти. І про летючих дівчаток я теж ніколи не чув.

— Ану, замовкніть! — раптом наказав одноокий. — Чуєте, хтось відчиняє двері.

Олянка вжахнулася — адже це бабуся повернулася з пошти, і зараз може потрапити в лапи до розлючених піратів. Треба було негайно щось придумати. Дівчинка глянула на нямлика, але він саме безшумно перестрибував зі столу на підвіконня, бо одноокий поставив коробку з тортом якраз на те місце, де ще кілька секунд тому сидів Буцик.

Отже, треба було діяти самій. Вона нахилилася до вуха пірата й зашепотіла:

— Лоскотунчику, даремно ти вліз до цієї квартири. Тут віддавна мешкаємо ми — привиди. Ми непомітні, але дуже небезпечні. І дуже не любимо, коли до нас вдираються без запрошення. Зараз сюди прийде господиня, і якщо ви заподієте їй щось лихе, не бачити вам свого айсберґа, як власної потилиці. Подивися уважно на лисину свого друга. Бачиш череп з кістками? Отаким буде твій портрет, коли ви негайно звідси не заберетеся!

Пірат підстрибнув від переляку, а тоді почав озиратися на всі боки й вимахувати руками, ніби намагався відігнати від себе якусь мару.

— Мамочко! — раптом зарепетував пірат, — рятуйся хто може! Це будинок з привидами. Хлопці, за мною!!! Тікаймо геть із цього жахливого дому!

Пірати кинулися навтьоки і прожогом вискочили з Олянчиної квартири, мало не збивши з ніг бабусю, що саме заходила в двері.

Розділ четвертий, де бабуся, нічого не підозрюючи, їсть торт, а Олянка вже вкотре змушена вдатися до хитрощів

— Буцику, мерщій роби мене видимою, — попросила нямлика Олянка і тієї ж миті отримала ще одного щигля по носі.

І саме вчасно, бо до її кімнати зайшла бабуся.

— Онученько, що це за чоловіки вискочили з нашої квартири? І чому у них був такий наляканий вигляд? — здивовано запитала вона. — Чому по всій підлозі розлита вода? І якісь дивні сліди, схожі на пташині лапи.

— Ой, бабусю, це приходили татові друзі з Антарктичної наукової станції, — пояснила дівчинка і зашарілася від сорому. Адже вона дуже не любила брехати і робила це лише у крайніх випадках, коли треба було когось врятувати. — Он бачиш, вони й торта принесли. Хотіли разом з нами випити чаю. Але потім до них подзвонили і викликали на нараду. А сліди… вони просто забули витерти ноги. Знаєш, там на станції люди забувають про такі речі.

— І ті чоловіки ось так у спортивних костюмах і з мішком на ту нараду побігли? — здивувалася бабуся.

— Так, так, вони дуже поспішали і не встигли переодягтися, — пробурмотіла дівчинка. — А в мішку вони розносять подарунки, — додала Олянка й опустила очі.

Та бабуся не звернула уваги на дивну поведінку онучки. Вона помітила на столі торт і зраділа:

— Ось бачиш, які милі люди. Хоча, на перший погляд, доволі страшні, — сказала бабуся. — Олянко, іди мий руки, питимемо чай з тортом.

Дівчинка зрозуміла, що настав час діяти. Вона швидко забігла до ванни, замкнула двері и почала чарувати над шматком суничного мила, як робила вже не раз. Адже їй треба було залишити вдома замість себе дівчинку-двійника на ім’я Кулька.

Олянка дістала заховану під ванною пластикову трубочку, потерла нею мокре мило й видмухала велетенську мильну бульбашку. Коли райдужна прозора куля закружляла по ванні, Олянка проказала таємні чарівні слова й плеснула в долоні.

Тієї ж миті перед дівчинкою з’явилася її копія, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від Олянки, от тільки від неї дуже сильно пахло суницями.

— Кулько, яка я рада, що ми знову зустрілися, — сказала Олянка, — у мене до тебе прохання.

— Ну от, знову якісь небезпечні доручення, — почала комизитися мильна дівчинка. — Ти ж знаєш, я така тендітна, така ніжна, така вразлива…

— Ні, цього разу нічого небезпечного — тобі доведеться тільки їсти торт і запивати його чаєм.

— Ну, гаразд, — згодилася Кулька, — тільки чай має бути ледь теплий, а то я можу луснути.

— Ні в якому разі! — захвилювалася Олянка. — Уявляю, що станеться з бабусею, коли у неї на очах її улюблена онучка раптом лусне.

— Бабуся просто вирішить, що ти об’їлася солодощами, — почувся веселий голос Буцика.

Олянка озирнулася, але нямлика не побачила.

— Ставати видимим ще не час, — сказав нямлик, — і Петра я поки що не розчакловуватиму. Я й без того дивуюся, як це йому вдалося непомітно прийти до тебе додому.

— Гм, я не певен, що це мені вдалося. Знаєте, коли рано-вранці я підходив до вашого під’їзду, за мною погналася якась жінка з мітлою. Вона бігла й примовляла: «Геть, капосна почваро! Мало мені тут ворони смітять, то ще й пінґвіни внадилися на подвір’я! Ану, тікай до свого зоопарку!»

— І що ж ти зробив? — поцікавилася Олянка.

— Я ввічливо відповів цій знервованій жінці, що я не почвара і що я прибув зовсім не із зоопарку, а з Антарктиди. Щоправда, після цього жінка якось розгубилася, завмерла і так і залишилася стояти посеред двору із роззявленим ротом і з піднятою у руці мітлою.

— Годі базікати, — нагадав Буцик. — Як я зрозумів, твоїх батьків захопили пірати, і визволити їх можемо лише ми. Що ж, доведеться скористатися старовинним нямликівським засобом проти піратів — добродійним морозивом.

Розділ п’ятий, у якому друзі потрапляють до цукерні-холодильника й дізнаються, хто і як робить чарівне морозиво

Кулька пішла на кухню, де поралася бабуся, а Олянка, яку Буцик знову зробив невидимою, разом з пінґвіном Петром та нямликом вирушила на пошуки добродійного морозива.

Виявилося, що це зовсім непроста справа, адже це чарівне морозиво виготовляють лише в одному місці — в цукерні під назвою «ЗАМОРОЖЕНІ ВИТРЕБЕНЬКИ».

Цукерня ця з давніх-давен належала родині Солоденько-Викрутасенків і містилася на горищі старого дерев’яного будиночка, що стояв на околиці міста.

У тому будиночку давно вже ніхто не жив, а до цукерні вчащали лише нямлики-ласуни.

Друзі обережно піднялися по дерев’яних сходах на горище, і Буцик тихенько постукав у двері.

— Пароль! — почувся суворий голос.

— Добродійне морозиво! — озвався нямлик.

Двері повільно відчинилися, і Олянка з подивом побачила велетенський холодильник, всередині якого поралися маленькі сніговички. Біля кожного стояла миска зі снігом, і вони ліпили з того снігу кумедні фігурки.

Тут були снігові зайці й ведмедики, білки й олені, лисиці та їжачки, була навіть родина веселих пінґвінів, побачивши яку, Петро страшенно засмутився.

Сердешний птах згадав про свою дружину та діточок, які сиділи у піратській в’язниці на айсбергу.

— Нам потрібне найчарівніше й найсмачніше добродійне морозиво, — звернувся Буцик до найближчого сніговичка, — бажано шоколадне з карамельною підливою. Мені здається, що пірати найдужче люблять саме таке…

— Замовлення прийнято! — вигукнув сніговий чоловічок, навіть не озирнувшись. Хоча він і так би нікого не побачив — Олянка, нямлик та пінґвін все ще залишалися невидимими.

Повороживши над гіркою зі снігу, сніговичок виліпив піратський корабель із чорним прапором на високій щоглі, з різнокольоровими вітрилами й гарматами.

— Готово! — промовив сніговичок, відсунув порцію чудодійного морозива вбік і почав ліпити наступну снігову фігурку.

Якби в цю мить хтось із людей опинився біля покинутого дерев’яного будиночка, то, напевно, дуже б здивувався. Бо двері цього будиночка відчинилися, і звідти виплив піратський корабель.

— Не можна втрачати ні хвилини! — скомандував Буцик. — Нам слід перенестися в Антарктиду. Тобі, Петре, не звикати до холоду, а ось Олянці доведеться трохи померзнути. А втім, сподіваюся, наша операція буде успішною й триватиме недовго.

— Головне, щоб мама, тато і їхні друзі не здогадалися, хто їх звільнив, — зауважила Олянка.

— І про мою родину прошу не забути, — нагадав пінґвін Петро.

— Полетіли! — вигукнув Буцик, і їх підхопив шалений вихор.

Олянка відчула під ногами твердий рипучий сніг і зрозуміла, що вони прибули на місце. Перед дівчинкою височіла величезна крижана гора, вкрита білим-білим снігом.

— Ось таємний хід всередину айсберґа, — почувся шепіт пінґвіна Петра, — але треба бути дуже обережними. Хоч нас і не видно, але пірати можуть нас почути. А ще у них є собаки-нишпорки, — якщо вони нас унюхають, нам кінець!

— Та годі вам базікати, — розсердився Буцик, — ходімо всередину айсберґа, бо пірати ось-ось можуть нас розсекретити.

— Зараз я зроблю один фокус, — тихенько захихотів Петро.

Олянка почула, як птах кілька разів ударив дзьобом по невеличкій круглій крижинці, схожій на кнопку, що виступала з-під снігу, і збагнула, що вони почали повільно спускатися під землю.

— Це сніговий ліфт, пірати замаскували його так, щоб ніхто з чужих не міг його знайти.

— Цікаво, куди він нас завезе? — спитав нямлик.

— Не хвилюйтеся, я знаю піратські лабіринти, як свої власні ласти.

— А чому ми так довго опускаємося? — запитала Олянка.

— Хіба ти не знаєш? Айсберґ — це льодяна гора, в якої тільки верхівка стирчить з води? Під водою — головна частина цієї велетенської крижини. І на своєму айсберґу пірати можуть мандрувати, куди захочуть. Ніхто не здогадується, що всередині.

— А де вони замкнули наукову експедицію? — запитала Олянка, коли ліфт урешті зупинився, і вони опинилися в довгому крижаному коридорі, освітленому тьмяними лампочками. — Де мої мама і тато?

— Ідіть за мною, — наказав пінґвін і подріботів на своїх коротеньких ніжках до найближчих металевих дверей.

Посеред дверей світилося заґратоване віконце. Коли Олянка припала до віконця, то побачила, що в маленькій кімнатці просто на крижаній підлозі сиділо кілька десятків дуже змерзлих і сумних людей.

Раптом дівчинка не втрималася й зойкнула — вона побачила своїх батьків, що сиділи біля стіни й про щось стиха перемовлялися.

— Ну, нечувайтеся, садюги! — обурився нямлик і відсторонив Олянку від дверей.

Він стиха проказав замовляння — і тієї ж миті у металевих дверях щось голосно клацнуло й вони розчинилися навстіж. Всі, хто сидів у кімнаті, скочили на рівні ноги й кинулися до виходу.

Та варто було звільненим бранцям вискочити в коридор, як здалеку почувся гавкіт та голосні крики, і в кінці крижаного тунелю з’явилися собаки-нишпорки та ціла юрба піратів.

Здавалося, вони ось-ось допадуться до беззбройних людей. Та нямлик плеснув у долоні, і крижана підлога тріснула. Тріщина збільшувалася, збільшуватися, аж урешті крижана гора розкололася навпіл.

— Горе мені, горе! — заридав пінґвін Петро, — моя сердешна дружина й діточки залишилися на тому боці!

— Не хвилюйся, — заспокоїв пінґвіна нямлик, — хоча ти й образив мене, обізвавши хвалькуватим курдупелем, та я не залишу твою родину в біді.

Буцик знову плеснув у долоні — і поруч із невидимими' Олянкою, Буциком та пінґвіном Петром опинилися наполохані пінґвіниха Настя та троє малих пінгвіненят. Ураз почувся обурений крик пінґвіна — це нямлик знову дав йому щигля, і птах став видимим. Щасливий Петро пригорнув до грудей дружину й діток і вдячно помахав у бік Буцика й Олянки ластом. А тоді вся щаслива пінґвіняча родина шубовснула у воду й попливла до своєї снігової домівки.

Дві половини розколотого айсберґа відпливали одна від одної все далі й далі. Та половина, на якій опинилися члени наукової експедиції, пливла так швидко, що, здавалося, її штовхає якась невидима сила. Власне, так воно й було. Щоправда, учені були переконані, що їхня крижана гора потрапила в якусь невідому теплу течію. Бо їх почав обвівати теплий вітерець, і вони перестали клацати зубами й тремтіти.

— Скоро твоїх маму, тата і їхніх друзів підбере літак, і за добу вони вже будуть удома.

— То, може, й ми повернемося? — запитала Олянка, якій раптом дуже захотілося додому, в затишну квартиру.

— А як же пірати? Вони ж знову почнуть грабувати й захоплювати заручників! Хіба сніговички даремно робили добродійне морозиво у вигляді піратського вітрильника?

— Ой, я про нього зовсім забула. До речі, де він подівся?

— Чи ти гадала, що ми будемо невидимими, а вітрильник з морозива сам по собі літатиме в повітрі? Спершу треба було звільнити заручників. А ось тепер, коли вони у безпеці, час зайнятися піратами.

Нямлик вхопив Олянку за руку, і вони перенеслися на крижину, де лютували пірати. А ті скупчилися на краю розламаного айсберга, вимахували зброєю й вигукували страшні погрози.

Та враз перед очима розлючених лиходіїв з’явилося чудове видиво — у повітрі до них наближався вітрильник з різнобарвними вітрилами й піратським прапором на щоглі.

— Гей, хлопці, — це якась пастка! Не наближайтеся до цього корабля! — загукав здоровенний пірат із чорною бородою.

Розділ шостий, у якому морозиво приборкує піратів, і цій пригоді теж настає Кінець

Однак було вже запізно. Спершу один, потім другий, а тоді всі пірати почали принюхуватися до чудового вітрильника.

— Та це ж морозиво! — закричали вони радісно, подіставали великі ложки, які всі пірати про всяк випадок носять із собою, і почали наминати чарівне морозиво. Врешті бородатий і сам допався до смачного вітрильника.

Варто було йому з’їсти першу ложку, як на його обличчі засяяла щаслива усмішка.

— Таку смакоту я куштував лише в босоногому дитинстві! — вигукнув здоровило й радісно засміявся.

Пірати, які ще кілька хвилин тому сварилися й лютували, геть забули про своїх заручників та решту запланованих злочинів. Вони бігали по айсберґу, борюкалися, як малі діти, й кидали одне в одного сніжки, а бородатий почав ліпити велику снігову бабу.

Собаки-нишпорки й собі скуштували добродійною морозива і почали стрибати, качатися в снігу й намагалися лизнути бородатою пірата в носа.

— Буцику, невже всі ці бандити стали хорошими? — вражено запитала Олянка. — Виявляється, все так просто — треба, щоб вони скуштували морозива?!

— Нічого собі просто! — обурився нямлик. — Таке морозиво роблять в одній-єдиній цукерні — в «Солодких витребеньках», і дорогу туди знаємо лише ми — нямлики. Людям туди — зась!

— Послухай, нямлику, а чому б усіх людей, звірів і птахів не нагодувати цим морозивом? Якщо воно ось так добро-діє? Уявляєш, як чудово стало б жити на світі, коли б усі полюбили одне одного і ніхто нікому не робив би жодних капостей?

— Гм, треба буде над цим поміркувати, — пробурмотів нямлик. — Але уявляєш, скільки порцій добродійного морозива треба зробити, щоб нагодувати усіх-усіх? Та й секрет цього чудодійного наїдку знає лише родина Солоденько-Викрутасенків, і розголошувати його вони не збираються…

— А що тепер буде з піратами і з половинкою їхнього айсберґа? — запитала дівчинка.

— З ними все буде гаразд. За півгодини їх підбере судно, на якому знімають фільм про піратів, і всі колишні лиходії стануть акторами. Вони забудуть про свої злочини і вже ніколи нікого не захоплюватимуть у полон.

— Цікаво, а куди подінуться оті троє бандитів, що вдерлися в нашу квартиру?

— Добре, що ти нагадала. Час вертатися додому. По-перше, я зроблю так, що бандитів затримає міліція. А коли вони розкажуть про айсберґ, про пінґвіна, що вміє розмовляти, та привидів, які водяться у вашій квартирі, то їх покладуть до божевільні. Так їм і треба, бузувірам! Нехай знають, як вдиратися до будинку, у стінах якого мешкають нямлики! По-друге, треба замінити Кульку, бо твоя бабуся може щось запідозрити — надто сильно від твого двійника пахне суничним милом. По-третє, ваша бідолашна двірничка ще й досі стоїть посеред двору з піднятою догори мітлою. І хоча мешканці вашого будинку думають, що це скульптура, та вже час, щоб сердешна жінка прийшла до тями й поверталася до роботи. Я зроблю так, аби вона вважала, що пінґвін Петро їй просто наснився.

— Ну, то що, час додому? — запитала Олянка, якій було страшенно цікаво побувати на піратському айсберґу, але зараз хотілося якнайшвидше потрапити до рідної домівки й випити разом з бабусею теплого солодкого чаю.

— Як ти гадаєш, Буцику, Кулька з’їла весь торт чи залишила й мені шматочок? — запитала дівчинка, але нямлик лише хитро підморгнув Олянці й плеснув у долоні. Дівчинку підхопив теплий райдужний вихор, і вона зрозуміла, що й цій пригоді настав

КІНЕЦЬ.

За матеріалами: Леся Воронина. «Нямлик і Балакуча Квіточка». Ілюстраторка Катерина Білетіна. Київ, видавництво «Грані-Т», 2008 р., 136 с.