Вовка Онищенко




– По-опруо-о-симо ти-ишу-у!.. Урок почався. Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину хлопали кришки парт, чулося човгання ніг, переговори.

Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.

Нарешті гомін ущух.

– Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руки не підняв ніхто.

– Гаразд. Починаю опитувати.

Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас.

Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спішу Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?!. Невже не пронесе?!. Не...»

– Онищенко! «Все!..»

Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?.. Вчителька й без слів усе зрозуміла.

– Сідай! Одиниця «з обманом»!

Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.

Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.

Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..

Все пропало!.. Все!

Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.

Нізащо в світі!..

Його тренер Сергій Петрович — залізна людина.

Та що й казати — у ДЮСШ (дитячо-юнацькій спортивній школі), куди ходить Вовка,— це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають.

А як Вовка чекав цих змагань!..

Міські змагання із стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання поріднених міст (Київ—Лейпціг—Краків).

Краків... Міжнародні змагання... Уявляєте?..

І у Вовки були реальні шанси на призове місце. Сам Сергій Петрович сказав:

– Якщо добре відпрацюєш вхід у воду, твій стрибок «сальто з піруетом» може потягти на дев'ять балів...

Сам Сергій Петрович...

І от...

Ну, звичайно, він, Вовка, винен... Звичайно... Ну, не вивчив...

Але ж учора по телевізору був хокей. Великий хокей! СРСР — Канада. Матч з канадськими професіоналами!.. Хіба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрі!.. А перед цим — тренування. А позавчора — дві серії «Фантомаса». Що? Не можна вже й подивитися? Того «Фантомаса» показують якийсь один нещасний раз на два роки. Всі бачили, а йому — не можна? Не можна?.. Ігор Дмитруха сказав, що «Фантомаса» треба неодмінно подивитися, бо знімуть. А йому Гришка Гонобобель казав. І так в одному лише клубі йде, на околиці. Поки туди доїхав, поки назад. Коли ж ті уроки робити? Уночі, чи що?.. Сергій Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму.

До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка... Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні— викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?..

І що це взагалі за вчителька?!.

Якась старорежимська смішнячка. Не в сучасній школі їй місце, а в бурсі, в пансіоні для... для дореволюційних дівиць. Факт!

А оцінки які вона ставить! Це ж комедія, а не оцінки! Це ж для фейлетона у «Вечірній Київ»!.. У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І вигадала ж! Одиниця «з обманом» (Одиниця, обведена буквою О — це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку) . «Двійка — майже трійка» (2-·-3) — це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси та мінуси!.. Трійка з двома мінусами. Четвірка з трьома мінусами. П'ятірка з плюсом. Просто плюс без усякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).

Якісь царські дореволюційні оцінки. І куди тільки директор дивиться!..

А це незмінне на початку кожного уроку:

– По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!

Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи дудочкою.

Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка!

Карикатура! Сміхота!..

...На столі в Марії Василівни лежить портфель. Старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє схожа на паралелограм металева пластинка — монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. А вона все ще його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися.

Вовці чомусь згадалося, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду. Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою років п'яти.

Дівчинка вередувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб з маслом.

– Настусю, ну з'їж хоч трошечки. Я тебе прошу,— лагідно вмовляла її Марія Василівна.

Настуся одверталася й махала своєю пухленькою ручкою:

– Ай! Відчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, і все. Відчепись! Не приставай.

Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілісінькими днями гуляють із своїми онуками в Ботанічному саду,— хто з шитвом, хто з старою зачитаною книжкою, і кожна з неодмінним кошичком, з якого виглядає пляшка молока та загорнуті в газету бутерброди.

І, як усяка капризна внучка, білява Настуся мала над Марією Василівною необмежену владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводила в класному журналі одиниці «з обманом» та інші страхолюдні оцінки.

При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою й принизливою.

Як не любив Вовка Марію Василівну!.. Понад усіх на світі!

...У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь-яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: «Я більше не буду»,— нічого не допомогло.

Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.

– Ти що — здурів?! — кричала Макароніна. — Схопити одиницю перед самісінькими змаганнями!.. Це ж треба вміти!..

– Не міг розв'язати якоїсь нещасної задачі! — вторила їй Надя Трав'янко.

– Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! — захлинався Валера Галушкинський.

– Ми на тебе так надіялись! — мало не плакала Таня Верба.— Думали, у нас у класі буде чемпіон. А ти...

– Пігмей! — різав йому в очі Ігор Дмитруха.— Ти ж Сергія Петровича, знаєш, як підвів!.. У кишеню до нього, можна сказати, заліз. Він же на тобі, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж і гроші, і персональна пенсія на старість. Пігмей! — Ігор Дмитруха був визнаний авторитет у спортивних справах.

Як гірко Вовці було слухати усі ці докори!

І через оті докори, і через те, що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки — він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. І Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї!» — з безсилим відчаєм думав він.

І Вовка вирішив помститися.

Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що



Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п'ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все на відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповідати. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю «з обманом». І я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви... Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..» — гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна, нарешті, зрозуміє, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.

Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.

Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі — нікому не чутні й даремні.

Настав березень. Усюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна химерними візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо — прілий запах торішнього листя і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках з-під снігу проступали чорні лисини вологої землі. Лисини парували — немов дихали березневим повітрям.

І от надійшло Восьме березня — Міжнародний жіночий день.

Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні — сьомого.

Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок — чемоданчик-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем у швидкій допомозі). Але вручити його сьогодні вранці не зміг — мама спала після нічного чергування.

Тому Вовці просто не сиділося на уроках. Йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся — а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?

Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.

Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його. Йому було не до цього сьогодні.

Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б врешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.

Проте Марія Василівна, мабуть, не розуміла цього. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І, коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, захлопали кришками парт, дістаючи портфелі. Але з місць уставати не наважувались — Марія Василівна все ще стояла біля столу.

Було незрозуміло, чого вона бариться — раніше вона ніколи не затримувалася в класі після дзвоника.

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:

– От і закінчився мій останній урок... На все добре, діти...

Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу. І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався,— якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали із святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад»,— і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з'явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власними руками змайстрував його. І хоча татків подарунок — імпортний костюм — був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд із Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почував себе героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться продовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.

– Куди це ти так чепуришся, красуне? — глузливим тоном спитав він.

– Як це куди? — підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка.— До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.

Вовка пхикнув — подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.

– Слухай, Вовко,— вона обернулася,— чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.

– Що-о? — від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:

– Ти що — не знав?

– Та ні... Чого це... А що тут такого... Подумаєш...

Тепер уже Нюрка пхикнула:

– Теж іще — кадр! Ставлення називається. Все-таки — на пенсію...

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив з кімнати...

...Ігоря Дмитрухи не було вдома. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка приїхала й забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло — нікого. Навіть Таня Верба — Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому,— і та була десь у бібліотеці.

У Вовки голова пішла обертом. Як же це так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок...» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звичайно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути присутнім при цьому. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма,— крім нього...

Ну й нехай!.. До речі, злополучну одиницю «з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.

Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну що було почекати ще якусь хвилинку... І тоді — разом з усіма. А так: усі гуртом, а він — один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок, або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато оглядаючись, рушив по сходах на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори молодших класів не запрошують — лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому — дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, кажуть, злодія на місце злочину.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески — мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й сцену, на якій містилася президія. В центрі президії сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене — таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть Дихати перестав, щоб його не почули.

– Дорога Маріє Василівно...

Вовка не впізнав голосу Павла Павловича,— мужпій і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.

– Дорога Маріє Василівно... Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі... Ех, не вмію я говорити... Але, знаєте, адже я через вас став учителем... Хотів бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... І не знаю... може... А втім, що я кажу... Не те я кажу... Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя... Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкидані по всій землі... Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім'ї, а просто, просто...

Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові і щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.

В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось — усі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марії Василівни, і знають навіть, яку «благородну» помсту придумав для неї. І такою жалюгідною і нікчемною здалася Вовці ота його «благородна» помста, побудована на нечесності і брехні!..

Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.

Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась не знайома Вовці учениця дев'ятого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким звичайно декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі і про Марію Василівну зокрема... Але одна фраза вкарбувалася йому в пам'ять: «Ваші одиниці «з обманом» учили нас чесності і правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця «з обманом»!

Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Більше того — це взагалі була остання одиниця «з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.

Будуть у Вовки і п'ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки — майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п'ятірки з плюсом — ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.

«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця «з обманом»?

Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями,— а саме в цей час знову залунали оплески — він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.

– Чого стоїш на порозі? — просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

– Та це Вовка Онищенко. З четвертого «Б». Стрибун



у воду, — скоромовкою прошепотів Костя.— Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться, дурний, заходити... Ну, ходімо, старик!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.

І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.

Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть крокував перед семикласниками, почуваючи себе наче в якомусь фантастичному сні.

І от Вовка — на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Йосип Гаврилович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

– Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..

Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби...

Усі чекають.

Вовка мовчить.

– Говори, Онищенко, не соромся,— лагідно запрошує директор.

– Ну — «Дорога Маріє Василівно...» — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

– Дорога Маріє Василівно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою — гарячкові, безладні, нестримні...

– Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто... У мене... одиниця «з обманом»... остання... більше ні в кого... І я не виправив... Не встиг просто... Я хотів... учив... Слово честі... Тепер усе-все знаю... Чесне...

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившися у куток, гірко заплакав.

Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, усе ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним — Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає.

Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

– Дурненький, дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

...Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів...

* * *

Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вітасик Дяченко. Вітасик — кращий учень у класі, круглий відмінник. Але він зовсім не схожий на тих горе-відмінників в окулярах, які нічого, крім уроків, не знають і не вміють, і в той час, як вертляві трієчники та двієчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку.



Вітасик, звичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбола, у сищиків-розбійників, у квача... І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп'ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом...

Загрузка...