Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, - придивіться. Що сад — то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши… на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що «під тином у старій ряднині», блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. «Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!» — «Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає». Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї — Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
— Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив — проходу не дає, все…
Аж ось щось зашелестіло на городі… Проти місяця тінь… таємничий схвильований голос:
— Насте, на хвилинку!
Настя придивилась:
— Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
Голосніше, спокійно:
— Це ти, Вітю?
Вітя виразним шепотінням:
— Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! — голос різкий, нетерплячий.
Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі — в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:
— Вітя, та що ти мелеш!
І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.
Вітя їй услід гаряче:
— Насте, це не жарти! Насте!..
Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
— Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? — жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
— Та нічого, дурниці.
— Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, — допитувалась Соня, — бач, яка ти… Соня надулась… Настя затулила лице руками:
— Хай, колись розкажу.
— А чому ж не зараз? Чому не зараз?
Настя почала прохати:
— Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай…
— Ну добре, ну добре, — згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, — а коли ж ти скажеш — завтра?
— Завтра або позавтрьому.
— Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки… Про кохання? Правда?
Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.
— Я так і знала!
Зітхнула.
Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
— Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.
— Що? — Очі в Соні стали великі, як сливи.
Далі:
— А скільки ж йому років?
— Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять… — засміялася Настя.
— Усього? — І далі подумавши: — Хоч, правда, бувають випадки…
— Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..
Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
— Та який же дурень запише нас?
— Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок…
І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.
— Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! — реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:
— Щаслива ти, Насте, що в тебе… — І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
— Соню, ти вже додому?
— Бувай здорова! Мені треба йти! — і зникла в межі поміж пшеничинням.
Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:
Зеленая рута, жовтий цвіт — не піду я заміж — піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу…
Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.
…Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому — книжки, зшитки, а над ними гасло: «Ми світ новий збудуємо». Нижче — невеличкий портрет Леніна, школярські роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослінчик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.
…Видно од місяця, аж моріжок, як удень, зеленіє. Клуня відчинена, постіль постелена, хлопці всі в зборі, не сплять. Після такого дня не заснеш одразу.
Василь сидить на порозі в клуні, пригадує моменти з недавньої вистави, переживає все наново і сміється, і жестикулює, вигукує, а того й не помічає, що його не слухає аж ні одна душа: так, ніби гомонить він із місяцем. У хлопців досить було в кожного свого. Валині думки вернулись до денного диспуту; вимощуючи собі постіль, він ламав голову: «І що ж воно за „клєточка“, — чорти його голову знають», Кость лежить нероздягнений, коліно — вгору, крадькома позирає на перстень, виспівує кілька слів з однієї пісні, впивається ними, як п'яниця чаркою:
…бідняка поцілувала.
Вітя широченними ступнями ганяє по двору. Вигляд у нього рішучий, ніздрі роздуті, брови насуплені, гуде крізь зуби:
— Ні, треба питання ставити руба! Р-руба!..