Опис України

ОПОВІДЬ ПЕРША

Кілька місяців тому я запропонував читачам «Journal des Savants» біографію козака Степана Разіна. Добродій М. Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов’янських країнах, хоча, на мою думку, більше вартує такої слави. Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами, той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах.

Щоб здобути європейське визнання, Хмельницькому забракло хіба що більш цивілізованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови прізвища.

Зіновій-Богдан Хмельницький, який народився в останні роки XVI століття[122], був 1646 року генеральним аудитором, або ж, як казали його мовою, писарем[123] Запорізького війська — так називали мешканців України, підданих Речі Посполитої, котрі були об’єднані в реєстрові полки і користали деякими привілеями, в тому числі правом володіти землею, не маючи шляхетського походження. Посада генерального писаря була дуже важлива. Він неодмінно виступав посередником при усіх угодах між королем або сеймом і козаками, вів облік привілейованих, чи, як говорилося у Польщі, реєстрових козаків, кількість яких незадовго перед тим була визначена у 6 тисяч. Одне слово, він був канцлером, речником і захисником своєї нації. Це була найзначніша особа після гетьмана і, якщо гетьман переважно був неписьменним воїном, що доволі часто траплялося, генеральний писар фактично ставав керівником усього війська.

Богдан Хмельницький.

Естамп XVII ст. невідомого автора

Одні кажуть, що Богдан Хмельницький походив із шляхетської литовської сім’ї, котра осіла на Україні, інші ж твердять, що його прадідом був якийсь Вячеслав Хмельницький, запорізький гетьман XVI століття. Правда це чи ні, але сам він не заперечував проти такого походження. Безсумнівним є те, що його батько, який у званні сотника брав участь у воєнних сутичках, загинув у бою під Цецорою 1619 р. На відміну від тих юнаків, які готували себе для козакування, Богдан вивчився чогось більшого, ніж їздити верхи, фехтувати і стріляти з мушкета. Його послали в київську школу, а потім до єзуїтів у Галичину. Їм так і не вдалося навернути його у свою віру, бо впродовж усього життя він був палко відданий грецькому обрядові. Та якщо вірити українським літописцям, то саме в єзуїтській школі він навчився володіти обличчям, яке ніколи не зраджувало його думок, вгадувати чужі помисли і привертати на свій бік інших людей; у цьому не раз брав гору. «Його незворушне обличчя, — розповідав один польський письменник, — наче гладкий лід, що ледь приховує бездонну драговину». Крім слов’янської мови свого краю, якою звичайно висловлювався, вільно розмовляв польською, російською, турецькою і латинською. Закінчивши навчання, деякий час перебував стайничим у якогось пана Потоцького. Цей шляхтич якось надумав серед вечері похвалитися перед своїми гістьми, як він спритно рубає голову, і спинив свій вибір на Богданові. Та, на щастя, вчасно попереджений одним із своїх однодумців, той не чекав випробування і втік на Запорізьку Січ. Там здобув навички морських виправ і воєнний досвід. Завоювавши повагу громади, покинув її, вернувся на Україну й одружився. Невдовзі одержав звання сотника, потім козацького старшини і, врешті, писаря. Декілька разів виявляє зразки мужності та кмітливості. В бою під Цецорою, де загинув його батько, дістав поранення. Турки взяли його у полон та незабаром обміняли. 1625 року водив козацьку флотилію на Чорне море, захопив чи пустив на дно дюжину турецьких суден, посіяв паніку аж до передмістя Константинополя. 1629 року подарував королеві Сигізмундові III двох волоських князів, яких узяв у полон. Під час елекції Владислава IV 1632 року був делегований до сейму як обранець Запорізького війська та руського народу. Опісля, 1635 року, в одній із битв з московитами одержав з рук короля почесну шаблю. Мав неабиякий хист поводитися велично і шляхетно, не втрачаючи, однак, прихильності своїх співвітчизників. Не раз йому доручали вибачатися за якесь козацьке повстання, і він це справно робив. А втім, кажуть, не було такої змови, щоб у ній не взяв участі, однак діяв настільки обережно, що неможливо було його запідозрити.

Владислав мав це у пошанівку і хотів скористатися ним як довіреною людиною серед козаків. Уже віддавна король, підбурюваний канцлером Оссолінським, обмірковував скасування давньої польської конституції, ненависної для короля і згубної для усього народу. Це був нелегкий задум з огляду на могутню аристократію і шляхту, котра звикла нічого не поважати, навіть державних мужів, яких сама обрала. Щоб досягти своєї мети, король з міністром хотіли втягнути Польщу у війну проти кримського хана і турків, що було дуже легко зробити: вистачало лишень підбурити козаків на воєнні дії, які викликали б репресії з боку турків. А смілива і шляхетна нація неодмінно підтримає короля у тій священній війні; з’явиться добра нагода ввести в королівство значну кількість чужинецького війська. Тридцятилітня війна, що саме закінчувалася, позбавляла заняття багатьох обстріляних, войовничо настроєних жовнірів, котрі ладні були у всьому слухатися будь-якого короля, аби той лише їм платив. Подолавши турків (а Владислав навіть не сумнівався у перемозі своєї зброї), він очолить військо, прихилене щедротами, сподівався переконати магнатів і підлеглий їм люд. Тішив себе тим, що пригнічені польською шляхтою козаки стануть йому надійною підмогою, і розраховував легко привернути їх на свій бік, обнадіявши щасливим майбутнім при реформованому уряді, який мав намір встановити.

У той час, 1646 року, Україна вирувала глухим невдоволенням, яке віщувало близький сильний вибух. Права і воля краю, його релігія зазнавали безперервних утисків з боку польських управителів. Народ був пригнічений податками і різноманітними поборами шляхти, що осіла на Україні, одержавши там землю. Руський народ, особливо козаки, гадали, що для звільнення досить прогнати невірних; однак їхніми зусиллями один пан змінив іншого. Польську шляхту, яка володіла майже цілим краєм, селяни сприймали як чужоземців та загарбників. Вона розмовляла іншою мовою і сповідувала іншу релігію. Сповнена презирства до руського люду та його вірувань, шляхта справді надзвичайно жорстоко з ним поводилася. Декотрі з шляхтичів у релігійному фанатизмі руйнували православні церкви, силою навертали в католицизм. Повсюдно зводилися католицькі монастирі, по селах нишпорили ксьондзи разом із жовнірами, навертаючи русинів у лоно своєї церкви; дуже часто вони доповнювали проповіді погрозами та насильством.

Давніше козацьке військо набиралося з незакріпачених людей, що сходилися на Україну. Воно вільно обирало своїх гетьманів. А тепер шляхта вимагала, щоб те військо мало не більше шести тисяч реєстрових козаків, прагнула нав’язати йому своїх воєначальників, ввести прусську муштру, перетворити його на своєрідне сторожове ополчення — у будь-яку хвилину можна його використати, лише зрідка віддячивши за службу. З великим зусиллям Запорізьке військо зберігало тінь давньої волі завдяки тим лабіринтам островів, де воно переховувалося; вільні колись українські селяни та козаки, так само, як і їхні брати-реєстровці, стали жалюгідними рабами.

Ось якими словами французький інженер Боплан, який перебував на службі у Владислава аж до смерті монарха, що сталася 1648 року, описує умови життя українців. Це свідчення, позбавлене національної запальності поляків та козаків, є цінним своєю безсторонністю.

«Їхня небагаточисельна шляхта походить із польської і, здається, почуває сором за те, що вона не католицької віри; повсякчас горнеться до католиків, хоча всі їхні магнати і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри.

Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а щотри роки — й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері».

Посланий королем на Україну, Оссолінський насамперед переговорив з Хмельницьким та якимсь Барабашем[124], полковником Черкаського полку. В той час Запорізьке військо не мало гетьмана, визнаного урядом, який, відповідно до нового порядку, нав’язаного козакам, хотів особисто призначити йому воєначальників. Хмельницький та Барабаш були найповажнішими постатями козацького військового керівництва. Барабаш, вірменин за національністю, маленьким хлопцем був викрадений козаками, зріс серед них і завоював авторитет своєю сміливістю; його вважали відданим королю і учинним польським управителям. Канцлер прохав їх використати всю свою владу, щоб посприяти здійсненню королівського задуму, і, завойовуючи їхню прихильність, був щедрим на обіцянки: Владислав поверне козакам їхні колишні привілеї; кількість реєстрового війська збільшить з 6 до 12 тисяч, а поки що дозволяє здійснити похід на турків і навіть виділяє кошти для спорудження та озброєння шестисот човнів, які спустяться до гирла Дніпра. Усі ці обіцянки разом з багатьма іншими містилися у листі, який підписав король. Оссолінський радо інформував двох козаків про цей лист, який в офіційній мові польської канцелярії називався королівським привілеєм.

Хмельницький доволі холодно прийняв його відвертість; подякував королю за висловлене довір’я і почав говорити, як важко все це здійснити, скаржився на становище на Україні, зруйнованій недбалим правлінням, і заявив, що потрібно буде багато часу, щоб знову завоювати прихильність козаків, яких відвернули від себе такою великою несправедливістю і образами. Щодо нього самого, то додав, що на все готовий, якщо йдеться про службу його величності. Кажуть, що канцлер від імені короля надав йому звання гетьмана, однак Хмельницький від нього відмовився. Якщо справді так було, то треба гадати, що він зробив це не через брак владолюбства чи якусь скромність: він остерігався енергійності Владислава. Перш ніж узяти якесь зобов’язання, він, безперечно, хотів з’ясувати, на чиєму боці була реальна сила; як би там не було, він заявив, що, мовляв, Барабаш старший од нього і з усіх поглядів більше заслуговує гетьманської булави. Отож Оссолінський вручив булаву разом з королівським привілеєм Барабашеві, порадивши не оповіщати його, поки не одержить на це окремого дозволу. З боку Барабаша не було ніяких порушень умови.

Однак Хмельницький діяв інакше. Звістка про можливу війну незабаром долетіла до Варшави і підтвердилася хизуванням куртизанів. Вистачало поїздки канцлера на Україну, щоб виникла підозра. Відразу ж обурена польська шляхта зчинила галас: хочуть ліквідувати її колишні свободи, встановити тиранію, принизити дворянство і надати необмежених прав селянству; король хоче позбавити шляхту привілеїв і статків, він плете змову з непоправними бунтівниками — козаками. На відкритті сейму 6 листопада 1646 року майже одноголосно було проголошено, що король не має права розпочинати війну без згоди сейму. Зі свого боку депутати виявили не менше завзяття. Обидва стани змусили короля розпустити зібране ним військо, вирішивши, що розійдуться лише тоді, коли він вдовольнить їхні вимоги. Дійшли навіть до того, що залякали короля декретом про посполите рушення — закликом цілої нації до зброї, аби примусити чужинців залишити територію Речі Посполитої. Всіма знехтуваний, Владислав не чинив безглуздого опору. Найпалкішим його бажанням було бачити спадкоємцем трону власного сина. Слухняним виконанням бажань шляхти він хотів здобути її прихильність на майбутніх виборах. Чужинницькі війська одійшли, а щоб їм заплатити, мусив скористатися з посагу, призначеного для своєї дочки.

Незабаром Владислав втратив свого улюбленого сина. Кажуть, що дізнавшись про його смерть, король вигукнув: «О Боже, чому ж ти не взяв мені сина перед скликанням сейму? Я не відступив би од своїх величних задумів!» Даремним було це каяття. Король пристав до політичної фракції, яка зухвало скористалася з його перемоги. Принизивши свого короля, польська шляхта тепер повернула гнів проти його спільників — козаків. Зросла жорстокість, посилилися релігійні переслідування. Незабаром вони спричинили бунти, часом доволі поважні. Барабаш докладав усіх зусиль, щоб їх вгамувати або приборкати. А Хмельницький навпаки — потайки підбурював козаків до виступів і давав їм зрозуміти, що ім’я короля використовується для пригноблення вірного люду.

Якогось дня, влаштувавши у своєму маєтку обід для кількох козацьких полковників і самого гетьмана, він вичекав ту хвилину, коли вино вдарило вже в голови, і несподівано спитав Барабаша, чи правда, що король прислав йому привілей, яким повертав козакам колишні права і вольності? Барабаш не був настільки п’яний, щоб не запідозрити якусь пастку. «Що тобі до того, куме? — мовив він до Хмельницького. — Чи ж ми не щасливі? Дістаємо платню, ні в чому нас не обмежують. Хіба краще пуститися лісами та битими шляхами на поталу мошві лише для того, щоб сподобатися тому наброду?»

Хмельницький нічого не відповів, лише запрошував гостей пити. Обід тривав так довго, був такий щедрий, що Барабаш, п’яний, як ніч, врешті звалився на стіл. Більшість гостей була в такому ж стані, лише завбачливий господар узяв гетьманську шапку, дав її одному з козаків, наказавши чимдуж гнати в дім п’яного Барабаша, показати шапку його жінці і від імені гетьмана попросити сувій, який той одержав од короля. Козак мав сказати, що без цього привілею між гетьманом і полковниками може дійти до збройної сутички. Жінка Барабаша витягла сувій із сховку і передала його посланцеві Хмельницького. А він і не гадав більше його повертати.

Ця витівка, поважності якої Барабаш ще й не підозрював, викликала в нього неприхильність до господаря, і він змалював його польському старості Чигирина як небезпечну людину, за поведінкою якої треба пильно стежити. Володіючи особистими маєтками, Хмельницький викликав заздрість місцевих магнатів; та ще й раніше вони підозріливо ставилися до нього через довір’я з боку селян. Колись його батько одержав від чигиринського старости наділ перелогових земель, які обробляв, поселяючи там селян. Це називалося обживати оселю. Для знедолених українських селян козацький воїн, друг бідноти, котрий сповідував грецьку віру, був ідеалом хазяїна. Отож у Суботові (саме так називався маєток Хмельницьких) не бракувало робочої сили. Хоча за своїм фахом Хмельницький був довіреною особою козацького війська, правдоподібно, що він не дуже дотримувався необхідних формальностей, аби забезпечити своє право власності чи передачі батьківщини. Маєток, який давав значний прибуток, викликав заздрість у якогось Чаплинського, польського шляхтича, чигиринського підстарости і клятої душі старости Конецпольського, сина тієї людини, яка зробила дар батькові Хмельницького. До того ж, Чаплинський затаїв ще й особисту злість на Хмельницького, свого щасливого супротивника в суперечці за руку місцевої молодиці, з якою той поєднався другим шлюбом.

Під час однієї колотнечі з татарським загоном, який шастав у краї, в ту саму мить, коли Хмельницький вирвався наперед своєї кінноти, якийсь козак, підкуплений Чаплинським, рубонув Хмельницького шаблею ззаду по голові. Хмельницький похилився на луку сідла. «Ой лишенько! — вигукнув убивця. — Я думав, що це татарин». Товста хутряна шапка послабила удар, рана виявилася несерйозною. Хмельницький повірив або ж удав, що повірив у те непорозуміння, проте мусив якийсь час приходити до тями; його загін не зміг вчасно вступити у сутичку, і Чаплинський використав це, щоб звинуватити Хмельницького перед старостою Конецпольським у боягузтві та зраді. «Ви ніколи нічого мені не дарували, — мовив він, — а я вам завжди служив правдою; дайте мені маєток у Суботові, яким Хмельницький володіє незаконно, він тримає там селян, а це дозволяється лише польському шляхтичеві». Конецпольський довго вагався, не хотів розпоряджатися землею, яку батько колись віддав Хмельницькому. Нічого не вирішивши прилюдно, він закрив, однак, очі на план, який незадовго був втілений. Очоливши зграю розбишак, Чаплинський заволодів маєтком у Суботові, спалив млин, пограбував збіжжя. У той час Хмельницького там не було, а його молодшого сина, десятирічного хлопчика, котрий погрожував розбишакам помстою батька, так сильно побили, що на другий день він помер. Що ж до пані Хмельницької, то вона стала найчарівнішим трофеєм переможця, що силою та обіцянками зробив її своєю жінкою. Навернена в католицьку віру, вона пошлюбила Чаплинського; у той час польське католицьке духовенство вважало, що між православними нібито не існує тайни подружжя.

Пограбований бідолаха відразу ж поскаржився старості. Той відправив його до суду, а суд — до сейму. Перш ніж з’явитися перед сеймом, Хмельницький викликав свого супротивника на дивний поєдинок. Мабуть, в тогочасній Польщі ще не вміли так шляхетно, як у Франції, залагоджувати питання честі, бо Чаплинський прибув на домовлене місце в супроводі двох озброєних слуг, а Хмельницький з’явився сам, вбравши під одяг лише кольчугу. Він так відважно кинувся на своїх ворогів, що ті пустилися навтьоки. Хмельницький гукнув їм: «Пам’ятайте, що в мене є шабля, і ще не вмерла козацька мати!». Так козаки називали свою батьківщину — Україну, чи, радше, свою військово-політичну спільність.

Погроза козацькою матір’ю, якої так боялися поляки, зовсім погубила Хмельницького. Зусібіч на нього посипалися скарги. Його ув’язнили, і він вийшов на волю лише після того, як про це попросила і добилася звільнення його дружина, теперішня жінка його ворога. Хмельницький відразу ж помчав до Варшави, однак там застав лише сповіщених про все суддів. Його спадкові папери вважалися неповними. Послужливі свідки запевнили, що його син помер не від одержаних побоїв, а, мабуть, від якоїсь хлоп’ячої витівки. В Польщі чоловіки-невдахи викликали до себе таку ж байдужість, як у Франції. Судді силкувались набрати поважного вигляду під час розгляду тієї справи. «Пані Хмельницька змінила віру, потім чоловіка! То що ж! При чому тут закон? Пошукайте собі іншу жінку! — порадив йому суддя. — На Україні їх достатньо». Хмельницький, спустошений, засоромлений і висміяний, пішов у відчаї до короля і запально описав йому становище на Україні. Його особисті біди, казав він, то лише одне з тисячі тих зловживань, до яких вдаються насильники. Чи ж король не може нічого вдіяти для своїх вірних підданих, яких гноблять королівським іменем знавіснілі тирани? Владислав, який був пригноблений не менш від Хмельницького і позбавлений будь-яких прав, вигукнув: «Що я можу вдіяти? Хіба не маєте більше своїх шабель? Перестали бути колишніми козаками?»

Генеральний писар Запорізького війська не потребував такої поради, бо вже давно вирішив помститися за себе і за свій край. Кажуть, що він навіть скористався зі свого кількамісячного перебування у Варшаві, щоб вивчити ненависний йому уряд і виявити його слабкі сторони. Повз його увагу не могла пройти зухвалість магнатів, їх егоїзм, легковажність, глибока скрута народу, загальна байдужість до слави і добробуту спільної батьківщини. Куди б не поглянув, усюди бачив лише безлад і анархію. Військо, що утримувалося грабунками, нікчеми-воєначальники, отупілі від злиднів селяни, готові йти за тим, хто вогнем і мечем скарає їхнього хазяїна; незалежний парламент, що не визнавав жодної верховної влади, безладні дебати, вибори, проведені в атмосфері терору та підкупу — такою поставала тогочасна Варшава, і якщо наш козак подумки порівнював сейм, який тільки-но виніс рішення у його справі, із запорізьким колом[125], то міг сказати собі: «Ми вартуємо більше, ніж наші володарі, і ми будемо вільні, досить цього лише забажати».

Повернувшись на Україну, Хмельницький ретельно взявся гуртувати однодумців і готувати повстання. Духовенство грецького обряду було для нього міцною підтримкою. Київський митрополит Могила дав йому своє благословення і закликав відважно здійснювати свої наміри. Хмельницький показував привілей Владислава, повторював його слова і ширив чутки про те, що в самій Варшаві доволі боязкі покровителі лише чекають слушної нагоди для виступу. Обходячи міста, уникаючи зустрічей з магнатами, які тримали у своїх замках ціле військо челядників, він ішов від села до села, закликаючи до повстання. Всюди його щиро приймали, особливо серед козаків, які висловлювалися доволі-таки круто: «Ми не маємо більше гармат, — казали йому, — в нас дуже мало рушниць, а в поляків потужна артилерія. Як зможемо ми, бідолахи, з ними воювати?» Тоді Хмельницький запропонував взяти в союзники татарів і погодився піти до хана просити допомогу. Пропозицію зустріли схвально. Для цих людей, доведених до відчаю, будь-який спільник був добрий. У своїй ненависті до католиків вони без вагань просили захисту в недругів-мусульман.

Такі дії не могли довго залишатися таємними. Про них сповістили Барабашеві, а також чигиринському старості. Обидва доповіли коронному гетьманові Потоцькому. Якогось дня, коли Хмельницький, потребуючи грошей, прийшов на торговище, щоб там продати свого породистого коня, його заарештували і привели до старости. Швидко провели слідство, однак ті козаки і селяни, яких прикликали свідками обвинувачення, упевнено твердили, що генеральний писар ніколи не говорив того, що йому закидають, і що завжди поводився так, як належиться сумирному громадянину, відданому Речі Посполитій. Староста, який уже трохи дорікав собі за те, що причепився до цієї нещасної людини, не хотів квапити розслідування і послав донесення коронному гетьманові. А ув’язненого поки що довірили під охорону полковника Кричевського[126], який уже давно був зв’язаний з Хмельницьким вузами кумівства, котре вельми шанує грецька церква, а в козаків має таку саму силу, як і близькі родинні зв’язки. Нікого не здивувало, що Хмельницький втік у степ і незабаром прибув на Запорізьку Січ із своїм старшим сином та тридцятьма вершниками. Тільки-но Хмельницький вирвався на волю, як староста одержав наказ скарати його на смерть.

Січ перестала вже бути колишнім недоторканим притулком. Права та вольності запорожців було скасовано водночас із правами інших козаків. На берегах Дніпра звели Кодацьку фортецю, щоб тримати козаків у покорі. Неподалік від Січі стояла більшість регулярного коронного війська. Однак, певно, під захистом давньої слави та й знаної бідності, запорізька ватага фактично була незалежна. Далі тривали морські походи, та це робилося тепер більше потайки, і польські урядовці заплющували на це очі, маючи з того певну користь. Хмельницький відважно з’явився перед своїми колишніми товаришами і оповів їм своє лихо. «Поляки віддали нас у рабство клятому племені орендарів, — сказав він. — Погляньте на старого козака, головного писаря Запорізького війська. Повоювавши за них, я мріяв лише про спокійне життя. Вони захопили мій маєток, заволоділи моїми статками, викрали мою жінку. Вони вбили мого сина, усе вкрали, навіть коня. Вони засудили мене на страту, я прийшов просити у вас притулку. Змилуйтесь над давнім товаришем, і хай моє життя навчить вас, яку долю вам готують наші спільні вороги».

У той час на Січі перебувала лише невелика кількість козаків, та це були старі вояки-рубаки, які, за висловом одного польського історика, були бунтівниками з природи так само, як соловей є співуном. «Ласкаво просимо, пане Хмельницький, — відповіли старі січовики, — прийми наш хліб і сіль, а також наші серця». У той час загін регулярного війська переслідував банітованого, прямуючи на Січ; та він був обережний і незадовго знайшов друзів, які ладні були подати йому допомогу. Загін потрапив у засідку і жоден жовнір не врятувався, щоб сповістити, якого саме противника вони зустріли.

Незадовго на багато верств довкола поскакали кіннотники, сповіщаючи по хуторах, що на Січі лаштують запорізьке коло, щоб обговорити нагальну справу. На Січ рушили всі реєстрові козаки, а з ними і велика кількість селян-утікачів та людей без певних занять з обох берегів Дніпра. Кожен чекав якоїсь особливої події, однак, за винятком козацьких старшин, ніхто серед запорожців не знав намірів Хмельницького. Його довірені люди говорили лишень, що йдеться про те, аби укласти шанобливе звернення, з яким козацька депутація вирушить до короля та сейму. Незважаючи на це, кожен озброювався, лив кулі, лаштував порох. З Дніпра потайки витягли кілька гармат, захованих у річковий пісок. Ніхто не сумнівався, що йдеться про військовий похід. Аби ввести в оману поляків, Хмельницький покинув Січ із загоном у півтисячі козаків і став табором на невеликому дніпровському острові; потім, залишивши своїх товаришів, дуже скрито подався до Бахчисарая. Там була резиденція кримського хана Іслам-Гірея.

Щоб повернути на свій бік татарського хана, Хмельницький мусив використати весь свій хист і спритність, якими славився. Спочатку його запідозрили в підступності, прийняли не як посланця, а як вивідника; він примусив себе вислухати, поцілувавши ханову шаблю і проговоривши слова клятви, яка полягала в тому, що він прирікає свою голову лезові цієї шаблі, якщо говорить неправду. Хмельницький добре знав звичаї татар і вільно говорив їхньою мовою; така церемонія зразу ж розсіяла недовір’я. Банітований описав ханові становище на Україні та в інших руських провінціях, підлеглих Польщі. Все готове для збройного повстання, сказав він. Татарська армія підніме всіх козаків, усіх селян. Багаті замки польських магнатів, здобуті скарби стократно покриють видатки на військовий похід, а Крим та Оттоманська Порта привернуть на свій бік відважних і вірних союзників. Хан відповів, що польський король справді запізнюється з виплатою данини, яку щорічно дарує орді, але поки нема офіційної відмови, не може оголошувати війну. «Зачекайте, — мовив він, — хай поляки надішлють відповідь на моє нагадування. Якщо ви розпочнете війну, я буду з вами в тому випадку, коли король не дотримає своєї обіцянки. Однак ви можете звернутися до Тугай-бея і попросити в нього кіннотників, які супроводжували б вас у поході».

Тугай-бей був ханським васалом, правителем Перекопу, але васалом не дуже покірним і майже незалежним. Та все ж вважалося, що татарський хан жив у злагоді зі своїм намісником і навіть волів мати на кордоні полководця, якого можна було послати в бій, а при необхідності й відмовитися від нього.

Повагавшись, Тугай-бей пообіцяв дати чотири тисячі вершників, але за умови, що татари складуть резервний корпус, який вступить у бій лише після того, як козаки підтвердять свій намір воювати з поляками. Звичайно татари не зволікали з військовими приготуваннями. Одержавши наказ, кожен вершник з’являвся зі своїм луком та стрілами. Вони не потребували ні возів, ні харчів; кожен воїн приводив із собою кількох коней. Татари споживали сире м’ясо вбитих коней, яке різали на тонкі скибки, а потім упродовж кількох годин розм’якшували під сідлами; як тільки з-під снігу пробивалася трава, степ повністю забезпечував їх кормом.

Воєнні приготування запорізьких козаків та союзників відбувалися на початку 1648 року. Поінформовані про те, що козаки та селяни заметушилися, коронний гетьман Потоцький та його заступник польний гетьман Калиновський, нічого не відаючи про спілку козаків із татарами, зібрали своє військо довкола Черкас. Вони скликали всі свої полки, а також реєстрових козаків під орудою гетьмана Барабаша. Крім того, зобов’язали озброюватися загони ополченців у провінціях, а задля обережності звернулися за підмогою з Польщі. Внаслідок військових приготувань почастішали репресії проти схизматів. Потоцький наказав порозвішувати прокламації, в яких під загрозою смерті мешканцям України заборонялося іти на Січ. Смертю погрожували не тільки самим втікачам, а й їхнім жінкам та дітям. Ці страшні погрози, підсилені кількома кривавими стратами, лише викликали відчай народу, вже дозрілого до повстання. На Січ прибували не поодинокі втікачі, а цілі загони. Відчай і пригнічення змінилися релігійним піднесенням і несамовитістю.

Упродовж березня 1648 року мороз, який змінювався відлигою, зробив степ неприступним, та лише не для козаків і татар. Отож коронне військо, розквартироване в Черкасах, не покидало своєї зимівки. Польні гетьмани та старшини гайнували свій час у бенкетах і гучних обідах; жовніри, які майже не діставали платні, харчувалися за рахунок місцевого населення; ніхто навіть і не подумав про те, щоб послати розвідку на південь од Черкас і виявити, де саме гуртуються загони втікачів. З Польщі не тільки не слали підмогу, а навпаки — канцлер Оссолінський писав польним гетьманам, що запорізькі січовики і не помишляють про якийсь бунт, а готуються до виправи проти турків. Дозволяючи це козакам, вони матимуть від цього вигоду. Канцлер запально ганив Потоцького за ті жорстокі заходи і радив для втихомирення краю скарати кількох польських старост і козацьких полковників, які явно завинили зловживаннями перед своїми селянами. Особливо закликав канцлер суворо поставитися до вчинку Конецпольського, старости Чигирина. Крім того, він сповіщав, що на Україну вибираються королівські комісари, аби на місці ознайомитися із скаргами. Цей лист відразу ж викликав запальні дискусії серед гетьманів. Калиновський був за те, щоб з козаками все залагодити мирним чином. Позбавлений вагомих аргументів, Потоцький впав у гнів, заявивши, що лише він має право тут наказувати. Як і вище військове командування, штаб розпався на два табори. Вважаючи, що король на їхньому боці, селяни стали більш войовничими. За той час Хмельницький простував з великим військом, за яким сунули орди Тугай-бея.

2 квітня 1648 року Потоцького оповістили про те, що повстанці зміцнюють свої позиції при злитті Тясмина з Дніпром, однак ще нічого не було відомо ні про їхню кількість, ні про їхню силу. На військовій раді Потоцький сказав, що негоже слати коронне військо проти якогось збіговиська селян, вистачає переднього загону, щоб їх розбити. Він доручив своєму синові Стефанові один військовий корпус і наказав заглибитися у степ, добре провчити запорожців. «Прямуй лісами та рівнинами, — мовив він. — Розбий Січ, скарай ту погань, а їхніх ватажків привези мені закутими в кайданах. Зроби так, мій сину, щоб ім’я твоє увійшло в історію». Одночасно гетьман Барабаш одержав наказ спускатися човнами вниз по Дніпру, підтримуючи просування війська Стефана Потоцького. Обидва корпуси, чисельність яких становила сім-вісім тисяч воїнів, мали допомагати один одному. Барабаш правив реєстровими козаками і драгунами, одягненими та вимуштрованими на прусський лад, однак майже всі вони були набрані з руських провінцій. Стефан Потоцький очолював кілька польських ескадронів, добровольців із шляхетського ополчення і нарешті декілька рот піхоти та драгунів; вони лишень називалися прусськими і носили таку форму, бо відколи солдати Тридцятирічної війни здобували звитягу, усю військову організацію запозичували в Німеччині.

Замість того щоб тримати тісний контакт з Барабашем, Стефан Потоцький заглибився у степ і, нічого не знаючи про просування ворога, після тижневого маршу та маневру несподівано опинився навпроти запорізького табору, розбитого неподалік річки, що звалася Жовті Води. За козацьким звичаєм табір був побудований великим прямокутником, оперезаним шанцями і кількома рядами возів. Місцина була вдала, і її вибір свідчив про досвід козацьких ватажків. Поляки з подивом зауважили, що повстанці зберігають глибоку мовчанку і, не встряваючи в сутички, тримають щільні ряди. Звичайно, кожна битва в степу розпочиналася низкою поєдинків. Найвідважніші воїни виходили один до одного на відстані голосу і поливали супротивника гучною лайкою; одно слово, розпочинали гомеричну війну. А тепер козаки мовчали, не ворушилися, поводили себе зовсім по-іншому. Вважаючи, що штурмувати ворожий табір буде нелегко, поляки вирішили дочекатися прибуття Барабаша й отаборилися, лишивши між собою та козаками річку Жовті Води.

Хмельницький не мав тоді великої кількості війська. Добре проінформований своїми вивідниками, чекав на березі Дніпра флотилію Барабаша. А вона пливла вниз по ріці, зупиняючись щоночі, аби висадити на сушу воїнів. Човен, по якому всі інші човни вивіряли свій курс, ішов під орудою полковника Кричевського, кума Хмельницького. Людина, котрої противникові треба було найбільше остерігатися, була проводирем його військового походу. Отже, Хмельницький мав щоденні повідомлення про його просування. У ніч з 3 на 4 травня 1648 року, залишивши пришвартовані човни, жовнірів, посну лих у човнах або ж в наметах на березі ріки, Кричевський поспішив попередити свого кума. Один з полковників Хмельницького, сміливий відчайдух на ймення Ганжа[127], кинувся у розташування так званих німецьких драгунів і крикнув: «Слава православній вірі, козакам і народу руському! Ви за польського короля, який вам платить, чи за нашу матінку Україну?».

«Слава Україні! — вигукнули драгуни. — Ми не воюємо з нашими братами!» За якусь мить бунт перекинувся на човни. Вояки жбурляли у воду свої чужинницькі відзнаки, убивали командирів і польських шляхтичів, що прибули разом з ними. Захоплений у своєму човні Барабаш спочатку пробував чинити опір, а потім пожбурив свою зброю і попрохав пощади. Його стали ображати, бити. Кожен дорікав йому за жорстокість, що чинилася за його наказом чи радше за наказами польських гетьманів. Нарешті один татарин-вихресток на ймення Джеджалик[128] проткнув його списом і скинув у воду. Разом з Барабашем були знищені всі козацькі старшини, знані своєю відданістю польським регіментарям.

З великим подивом молодий Потоцький та його воєначальники дивилися, як залога Барабаша під орудою Хмельницького прямує до табору запорожців і її зустрічають радісними вигуками. Поляки скликали військову раду. Відступати у присутності переважаючого ворога, розпаленого успіхом, здавалося надто ризикованим. Хутко зміцнили укріплення, викопавши захисні рови, поставили вози і вирішили дочекатися коронного гетьмана, до якого відправили гінця, прохаючи якнайскоріше слати підмогу.

Кілька днів козаки лише вряди-годи атакували польський табір. Вони остерігалися сильної артилерії Потоцького, однак не дозволяли війську поповнювати запас корму, відтяли доступ до води і виснажували його постійними вилазками, під час яких масово дезертирували драгуни. Єдиний посланець, якого відправив молодий Потоцький, був перехоплений козаками і сповістив їм, що поляки починають відчувати нестачу провізії.

Вирішивши, що ворог уже доволі виснажений та занепокоєний, Хмельницький наблизився верхи до їхніх укріплень і запропонував переговори. «Досить крові, — мовив він. — Присилайте нам людей, з якими ми могли б порозумітися і чесно вести переговори». З польського табору вийшов шляхтич Чарнецький і підступив до Хмельницького від імені свого гетьмана. Хмельницький похвалив шляхтича за мужність, та не хотів розпочинати серйозної розмови, поки вони не пообідають. За прикладом свого ватажка запорозькі старшини приймали Чарнецького радше як товариша, ніж парламентера. Цілий день минув за тим, що навіть не торкалося серйозної сутички, а Чарнецький, мабуть, забув за столом про своїх зморених друзів, що вмирали з голоду. Пригадав про них на другий день, та вночі татари Тугай-бея, які стояли табором трохи далі, немовби вагаючись, чию сторону прийняти, врешті поступилися наполяганням Хмельницького і, надзвичайно тихо перейшовши Жовті Води далеко від польського табору, вирушили на той шлях, яким мало йти коронне військо, відступаючи на Черкаси. Хмельницький заявив, що мирні переговори провадити не можна, бо коронний гетьман не дав своєму синові необмежених повноважень. Однак йому шкода відважних воїнів, оскільки знає, в якій безнадії вони перебувають, і він дозволяє їм повернутися до основного табору за єдиної умови: вони здадуть йому всю свою артилерію. Якою не була принизливою ця умова, на неї радо погодилися. Двадцять шість гармат Потоцького перейшли до козаків. Незадовго сам коронний гетьман покинув табір з військом, що складалося тепер лише з поляків, і почався відступ; за ним на певній відстані їхали козаки, не виявляючи, однак, ніяких ворожих намірів. Так вони правилися майже три милі аж до урочища, оточеного лісом. Тут шлях їм перегородили рови і завали дерев. Головна польська колона зупинилася. Несподівано в лісі пролунав крик «алла!», і татарва, висипавши зусібіч, почала обстрілювати нещасних поляків. Інстинктивно голова і хвіст колони згорнулися всередину. Зайнявши обидва схили виярку, татари вели прицільний вогонь по безладній масі людей. Важко поранений Потоцький не переставав закликати своїх жовнірів триматися стійко і дорого віддати своє життя. «Нас зрадили, — сказав він, — але нема чого собі докоряти. Краще смерть на бранному полі, ніж рабство у невірних. Що ж до мене, то не хочу терпіти ні знущання переможця, ні докорів свого батька!». Запалені його словами і прикладом, поляки відчайдушно захищалися. Їм забракло пороху, вони билися камінням і прикладами мушкетів. Виконуючи умову, козаки лише споглядали битву, не встрявали в неї. Однак віддали татарам щойно одержану артилерію. Розгромлені власними гарматами, поляки нарешті припинили опір. Потоцький звалився з коня, його соратники відразу ж склали зброю. Хмельницький подбав про те, щоб полонених не кривдили. Розпорядився, щоб їм перев’язали рани, однак рана молодого Потоцького виявилася смертельною. Він помер наступного дня після поразки, викликавши, здається, смуток і жаль у самих козаків.

Протягом кількох днів у Черкасах нічого не знали про те, що трапилося у степу і на Дніпрі. Першу звістку приніс драгун, який довго блукав степами і врешті дістався до основного табору війська. Попервах його прийняли за ворожого лазутчика, ніхто не хотів вірити його розповіді, яка була, крім того, і неповною, бо він, певно, утік посеред бою. Та незабаром свідчення утікача підтвердилося просуванням зраділих селян на південь. Коронний гетьман пустився у похід з невеликою кількістю війська, намагаючись натрапити на слід свого сина. Два дні він марно шукав якоїсь звістки і вже готовий був вернутися на місце постою, аж тут дозорці привели до нього конаючого від голоду польського шляхтича, який був поранений і вертався з-під Жовтих Вод. Усі воєначальники заціпеніло слухали його розповідь і, дивлячись на нещасного батька, кожен на мить забув про критичний стан війська. «Всі наші жовніри зблідли, — розповідає польський хроніст, — наче перемерзла трава, яку обпалило сонячне проміння». Шляхтич закінчив свою скорботну розповідь тим, що Хмельницький, певно, неподалік, його союзниками є татари і в нього величезне військо.

Головні воєначальники зібралися довкола коронного гетьмана, який намагався вгамувати свій біль горілкою. Польний гетьман Калиновський висловив думку, що треба йти далі і якнайшвидше атакувати ворога. Більшість воєначальників зауважила, що військо погано забезпечене харчами, сила противника невідома і розважніше було б чекати на ворога, підтримуючи зв’язок із замками, де вони могли б поповнювати свої запаси. Розпочинаючи військову раду, Потоцький рвався до бою і божився, що спокійно спатиме лише тоді, як порубає на кусні тих негідників-бунтівників. Однак, вчувши думку Калиновського, відразу ж погодився на відступ, лише для того, щоб дати відчути польному гетьману свою зверхність.

Отже, відступ розпочався. Поляки спалювали хутори та оселі, винищували селян, яких зустрічали по дорозі. Калиновський був проти такого страшного насильства, яке, на його думку, кидало український люд у відчай і позбавляло коронне військо необхідних ресурсів. А коронний гетьман, готовий завжди йому заперечити, наказував усе нищити вогнем і мечем.

15 травня з південного боку степу знялася хмара куряви, сповіщаючи про наближення великого війська. Старшини, послані в розвідку, визначили, що там близько 100 тисяч воїнів. Правдоподібно, що Хмельницький мав лише половину своїх козаків. Поляки зайняли позицію між Корсунем і Стеблевом[129], на колишніх фортифікаційних спорудах. Якийсь час татари вдавали, що наступатимуть на їхній лівий фланг, однак відійшли, як тільки почало смеркати. Тоді у степу спалахнуло вогнями велике півколо, що окреслювало польський табір. З тяжким передчуттям поляки готувалися до важкої битви наступного дня.

Проте Хмельницький вживав силу лише тоді, коли безсилою виявлялася хитрість. Серед козаків він мав такий авторитет, що легко знаходив людей, які ладні були зазнати ганебної смерті, аби лишень втілити у життя замір їхнього полководця. Він зупинив вибір на Микиті Галагані, навчив його, як той має поводитися, і відправив до поляків. Немовби випадково потрапивши в засідку, Галаган спочатку відмовлявся відповідати на запитання, які йому ставили. Його попереджували, що катуватимуть, однак готовність прийняти муки цінувалася у козаків як доброчесність. Вони до цього готувалися, цим навіть похвалялися. Козак довго опирався, а потім, наче не витримавши катувань, казав так, як його навчили: «Я не знаю, скільки в нас війська, але воно щохвилини зростає. У Тугай-бея 15 тисяч воїнів, а ще ми чекаємо хана з ордою, який уже на підході до нас». При згадці про кримського хана всі заціпеніли, навіть сам Потоцький почав втрачати мужність. Лише Калиновський наполягав, щоб кинутися на ворога, перш ніж підійде підкріплення орди Іслам-Гірея. Спалахнула суперечка. Калиновський натякнув, що коронний гетьман, певно, має якісь потаємні мотиви, задля яких радить відступати. При цих словах Потоцький вибухнув гнівом. «Лише я маю право тут наказувати! — крикнув він. — А вам належить виконувати. Нині фатальний день — Вбивство Невинних. Ми залишаємося у таборі! Завтра, як тільки затрублять збір, кожен має бути на своєму місці і хай ніхто навіть не наважується мене переконувати». Тимчасом, зазнавши нового катування, Микита Галаган запевнив поляків, що краще від будь-кого знає цю місцевість, і взявся їх супроводити. Коронне військо виступило в похід. Ущерть наладовані вози, вишикувані у вісім паралельних рядів, утворювали великий прямокутник, захищаючи артилерію та піхоту. Ар’єргард мав стримувати супротивника. Кіннота трималася по обидва боки прямокутника. Лівий фланг був під орудою Калиновського, правий — Потоцького.

Так вони просувалися досить злагодженим строєм з десять верств, ніхто їх не турбував. Та, побачивши густий ліс, в який збиралося вступити польське військо, козаки почали обстрілювати ар’єргардний загін, шарпати кавалерію. Постріли запорожців і стріли татар покалічили коней. Більшість польських шляхтичів спішилася і відігнала коней під захист возів, однак багато їхньої челяді втекло разом з кіньми або ж перейшло у ворожий табір. Підпираючись довгими списами, польські гусари, вбрані у важкі лати, повільно просувалися вперед. Зі степу весь час спритно наскакував на них ворог, якого вони ніяк не могли досягнути, на кожному кроці залишаючи вбитих і поранених. Уже сягали лісу, в якому, за словами Галагана, вони будуть у безпеці. У лавах війська знову засвітилася надія, коли раптом оглушливий залп, спрямований у голову колони, сповістив, що ворог відтяв їм шлях до відступу. В лісі було 6 тисяч козаків, які влаштували завали у найвужчому переході через болотисту місцевість. У той час з квадрата війська вихопився корпус із 1800 драгунів, відкрив вогонь по військовому обозу. Серед жовнірів спалахнула неймовірна паніка. Замість того, щоб давати накази, Потоцький і Калиновський почали взаємно звинувачувати один одного в невдачах та бідах, ображали один одного, здавалося, дійдуть до бійки. Багато шляхтичів кинулося до своїх возів, щоб позабирати найкоштовніші речі. В цьому хаосі один із найбагатших волинських магнатів князь Корецький став на чолі двотисячного загону і вигукнув: «Кидайте майно! Рятуймося від ворога! Хто мене любить, за мною, у прорив!». Кілька офіцерів намагалися його стримати, нагадуючи, що коронний гетьман велів у будь-якому випадку всім залишатися на місцях.

«Його накази доходять надто пізно, — кинув Корецький. — На коней, вперед!» Він прорвав атакуючу лінію козаків і зумів врятуватися, втративши половину своїх драгунів. Цей маневр вирішив долю битви. Порожнечу, залишену загоном Корецького, відразу ж заповнили козаки. Каре було прорване з усіх боків. Поранений в руку та шию Калиновський вигукував накази і не переставав керувати боєм. Та ось він звалився з коня і був узятий у полон. Побачивши, що все пропало, Потоцький умостився в своїй кареті і чекав смерті. Найзаможніші магнати за його прикладом знеможено кинулися до своїх возів. Так їх повезли до переможця.

Задля справедливості треба сказати, що як тільки поляки склали зброю, козаки припинили бій. Однак продовжували вигукувати грізні лайки, бо, не кажучи вже про недавню жорстокість Потоцького, запорожці пам’ятали, що двадцять років тому у Варшаві був страчений їхній отаман Тарас[130], який туди приїхав на слово гонору; що під час коронації Владислава IV було четвертовано в’язня поляків гетьмана Судиму[131]. Врешті, 1637 року його наступник гетьман Павлюк Бут[132], прибувши до Польщі з охоронною грамотою канцлера, був тяжко покараний разом з кількома козацькими старшинами. Та жоден з полонених шляхтичів не зазнав кари. У своїй помсті козаки обмежувалися лише глузуванням. «Пане Хмельницький, — вигукували вони, — дай тим добродіям хутра, вони такі бліді, тремтять від холоду». Товпилися довкола карети коронного гетьмана і казали йому: «Пане Потоцький, навіщо було задиратися з запорожцями? Не хотів бути гетьманом, то тепер поїдеш у Крим їсти сиру конину».

Отак, не покидаючи карети, блідий Потоцький гордовито і незворушно постав перед Хмельницьким. «Бачиш кару господню, — мовив до нього переможець. — Ті, що хотіли колись мене ув’язнити, тепер є моїми бранцями». — «Рабе! — сказав Потоцький. — Завдячуй своїм союзникам, славній татарській кінноті. Без неї ні ти, ні твоя зграя розбишак не перемогли б мене!» — «Називаєш мене рабом, — відповів Хмельницький. — Що ж! І ти, і тобі подібні будете рабами». — «Він такий гордий, бо одягнений в оксамит, — вигукували козаки. — Ми дамо йому відповідний одяг». За якусь мить з Потоцького зірвали коштовне вбрання і натягли полотняний селянський одяг. Що ж до інших знатних бранців, то Хмельницький повівся з ними чемніше. Воєначальники обідали за його столом, і він наказав почастувати поляків оковитою, яку роздав своєму війську; правда, дісталася вона козакам з польських припасів.

Скликавши наступного дня коло, запорожці радилися, що мають робити з полоненими. Було вирішено, що гетьманів відправлять кримському ханові, а жовніри та молодші офіцери матимуть змогу відкупитися. У той час серед цивілізованих народів ще існував такий воєнний звичай. Як свідчать українські літописці, Тугай-бей погнав у Перекоп 8060 осіб, яких він купив або дістав у дар. 520 жовнірів і 80 офіцерів відкупилося. Даремно коронний і польний гетьмани пропонували щедрий викуп. Хмельницький відправив їх подарунком до Іслам-Гірея. «Я відмовився од їхніх 24 тисяч дукатів, — писав він ханові. — Лишаю їх твоїй світлості. Прошу шляхетно з ними повестися. Це поважні вельможі, які зможуть колись оцінити твою ласку».

Сповіщаючи Запорізьку Січ про свою перемогу, Хмельницький посилав старшинам дарунки, повертав у двократному розмірі відзнаки, відібрані в них польськими управителями. Замість срібної бойової булави, символу гетьманської влади, надсилав дві; замість одного — два бунчуки. До цього додав ще й 300 дукатів для січової церкви, а також тисячу дукатів для частування пивом новоприйнятих до січового братства. Здобич, узята в поляків, була величезна. Хмельницький одержав тринадцять возів, наладованих різними коштовностями, і кажуть, що козаки, які на початку воєнних дій ходили в лахмітті, тепер одягалися так барвисто, що, за наївним свідченням одного літописця, здалеку їхній табір виглядав так, як поле розквітлого маку.

ОПОВІДЬ ДРУГА

Через кілька днів після корсунської перемоги Богдан Хмельницький розбив свій основний табір у Білій Церкві, щоб зайнятись організацією війська та уряду. Він не захотів прийняти гетьманське звання, яке пропонували козаки, бо казав, що лише король може наділяти таким титулом. З усіх ознак військового керівництва він прийняв лише печатку Запорізького війська. Фактично він був визнаним проводирем не лише козаків України, а й усього руського люду, натхненного його славою і звитягами. Саме як такий регіментар він очолив раду 70-тисячного війська і, незважаючи на войовничий запал новобранців, переконав її відправити послів до Варшави для ведення мирних переговорів.

Владислав помер 2 травня 1648 року, за два тижні перед Корсунською битвою. Вдаючи, що нічого про це не знає, Хмельницький написав йому дуже покірного листа, запевняючи у своїй відданості і прохаючи полегшити страждання співвітчизників. «Зуживши всі способи відстояти свої права, — писав він, — козаки у відчаї взялися за зброю. Вони готові скласти її, якщо Ваша ясновельможність накаже, щоб з ними поводилися так, як цього заслуговують вірнопіддані Речі Посполитої». Закінчуючи листа, він благав короля якнайскоріше прислати на Україну королівських комісарів, які дізналися б правду і зарадили лихові, заподіяному свавіллям польських управителів. Одночасно Хмельницький одержав листа від брацлавського воєводи Кисіля, який, будучи православної віри, часто з прихильністю ставився до прохань своїх одновірців і був у сеймі немовби довіреною особою козаків. Кисіль дякував Хмельницькому за його миролюбні наміри, закликав прогнати геть татарів і обіцяв, що тепер уже скарги України будуть вислухані. Проводячи переговори, Хмельницький прискорював військові приготування. З усіх сусідніх провінцій від Дніпра на Україну правували селяни, щоб вступити до війська Хмельницького. Стати козаками, тобто вільними людьми, — таким було бажання усього руського люду. Однак виглядало, що Хмельницький та старшина Запорізького війська більше клопоталися давніми козацькими привілеями, ніж звільненням селян, хоча перемога під Жовтими Водами та Корсунем пробудила у всіх південних провінціях прагнення до повної незалежності. «Геть панів! Геть чужинців! Дідівську віру!» — таким був загальний клич там, де селянство належало до православної віри. Духівники разом з єпископами першими роздували вогонь повстання, закликаючи з амвонів до помсти гнобителям православної віри, тобто католикам і жидам. Професійні вояки-козаки, здобувши перемогу, не виявляли жорстокості до жовнірів, шануючи їхню відважність; зате українські селяни, збунтовані раби та релігійні фанатики ставали безжалісними, коли битва складалася на їхню користь. У той час, коли Хмельницький старався поповнювати свої загони досвідченими воїнами, на чолі повсталих кріпаків ставали відчайдушні та жорстокі авантюристи. Озброївшись косами, піками та ціпами, вони грабували поодинокі маєтки, безжалісно винищували католиків, жидів, які потрапляли їм під руку. Особливо ненависними для них були жиди. Звичайно, жид був інтендантом чи розпорядником польського пана. Він давав позичку своєму хазяїнові і за те мав дозвіл виснажувати селян податками. Руський люд приписував жидам усі зловживання, всі здирства, яких зазнавав. Його помста була жахливою. За кілька тижнів був зруйнований не один замок, спалений не один маєток, зненацька захоплено і жорстоко пограбовано кілька міст. Найбільш жорстокі розбійники, мастаки на вигадування страшних мук, називалися гайдамаками — від татарського слова, що, мабуть, означає партизан. Звісно, козаки не допустили б до того, щоб ця невгамовна маса влилася в їхні ряди і прибрала їхнє ім’я. Якийсь Морозенко, про якого ще дотепер згадують волинські селяни, вирізував довгі смуги шкіри на шиях польських та жидівських жінок, яких вони зустрічали; це називалося «дарувати червону стрічку». Один з полковників Хмельницького Ганжа покинув його військо й очолив повстанців Поділля. Підступно захопивши місто Немирів, він знищив усіх шляхтичів та шість тисяч жидів. Нестерівський замок, у якому знайшла захисток більша частина шляхетних родин Поділля, спробував чинити опір. На озброєнні в Ганжі було кілька гармат надто малого калібру, щоб пробити отвір у мурах замку. Однак гарматними пострілами вони нищили покрівлю будівель і безперервно виснажували захисників. Ті пішли на переговори і запропонували викуп. Гайдамаки відповіли, що погодяться на викуп лише зі сторони поляків, але не від жидів. «Вони є нашими кровними ворогами, — пояснювали гайдамаки, — і ми відступимо лише тоді, як ви дасте їх нам у руки». Повагавшись трохи, поляки вигнали жидів за мури замку. Нещасні ізраїльтяни, змирившись з такою долею, повиходили за захисні вали разом з жінками та дітьми, волаючи про кару господню на голови тих боягузів, які прирекли їх на смерть. Кажуть, що побоїще тривало три дні і супроводжувалося страшною жорстокістю. Втомившись од тієї різанини, бунтівники взяли в поляків викуп і забралися геть. Та назавтра з’явився якийсь інший ватага, довершив розорення замку і винищив решту його мешканців.

Повстання в його огидливих оргіях швидко охопило все Подніпров’я, Волинь і Сиверію, що тоді належала до Польщі. Воно перекинулося і на Литву, незважаючи на енергійну протидію князя Яна Радзивілла. Повсюдно посполитий люд з однаковою жорстокістю карав шляхтичів, ксьондзів, та особливо жидів і єзуїтів. Один рабин, який описав страждання своїх одновірців у ті сумні часи, вважав, що число знищених жидів становило понад сто тисяч, не рахуючи тих, що змушені були втікати куди очі дивляться, конаючи по лісах чи на шляхах від голоду і холоду. Ще дотепер у краях, що були свідками того великого лиха, про це живуть згадки, вбрані слов’янською уявою у фантастичні барви, проти яких, здається, не завжди могли встояти сучасні історики. До імен славних гайдамацьких ватажків Ганжі, Небаби, Кривоноса та багатьох інших селяни додавали уявних монстрів — витворів того страшного вікопомного часу. Так, скажімо, в народних переказах розповідається про подвиги і злочини якогось татарського хана, Шолудивого Буняка — такого собі вампіра з іншого століття, який помер дуже давно, а тепер завдяки своїй незвичайній силі ожив. Казали, що під кожухом він ховав гниючий труп. Раз на місяць той вампір ішов до купелі, і тоді козак, який йому прислуговував, із жахом бачив, з якою почварою він має справу. Буняк неодмінно вбивав свідка, котрий міг би зрадити таємницю. Так тривало деякий час, поки його купальником не став син відомої ворожки, яка вміла розпізнавати вампірів. Вона вручила своєму синові хліб, замісений на власному молоці, і наказала почастувати ним отамана, коли той розпочне свою купіль. Тільки-но вампір з’їв той хліб, як одразу ж вигукнув: «Ти уникнув смерті! Тепер ми брати, бо спожили молоко однієї матері. А я — пропав!». І справді, в першій же битві він загинув і більше не оживав. Ця фантастична розповідь свідчить про існування названого побратимства, яке в ті часи було у великому пошанівку в південних слов’ян. Воно освячувалося і ще дотепер освячується релігійним ритуалом грецької церкви. Здається, воно могло існувати також і між людьми різного віросповідування, бо кажуть, що Хмельницький та один із братів кримського хана називали себе побратимами, себто названими братами.

Безжальна жорстокість гайдамаків позбавила польську шляхту ореолу гідності. Шляхта втікала перед спустошливим потоком, навіть не намагаючись чинити йому опір. В українських воєводствах більше не було регулярного війська, а поодинокі магнати, опинившись в ізоляції та ворожому оточенні, не вміли або ж не могли зібратися з силами. Кожен шукав захисту в якомусь великому місті. Князь Ярема Вишневецький, що був одним із найзаможніших магнатів того часу, перший показав зразок опору і відважно став перед повстанцями. Власник величезних наділів на Україні, Волині і в Червоній Русі, він вже віддавна викликав до себе ненависть з боку грецького духовенства та селян надмірною ревністю новонаверненого католика. Його батько помер у грецькому обряді. Ярема будував костьоли, допомагав кляшторам, фінансував релігійні місії. То була цілеспрямована людина, герой Середньовіччя, сповнений непохитних переконань. Ніщо не могло звернути його з обраної дороги і від того, що він вважав своїм обов’язком. Був немилосердний до своїх нещасних підданих. Руські селяни завжди бачили його суворим, часто жорстоким. Він хотів бути справедливим (вважав, що є таким) до підлого роду, який ненавидів, зневажав як рід огидний і єретичний. Поступитися вважав полохливістю та безумством, так, немовби мав поступитися примхам норовистого коня. Ніколи б на це не погодився, навіть якби мав пролити море крові. Більше того, кров простого люду для нього була ніби водою, а свою власну завжди радо проливав за свій гонор, свій край і свої шляхетські права.

Як тільки Вишневецький дізнався, що Хмельницький підняв меча, він згуртував своїх шляхтичів та челядь, зібрав невелике військо. Очолив його і вже був готовий приєднатися до коронного гетьмана, коли козаки вручили йому листа, відправленого переможцем Корсунської битви, в якому той закликав князя не встрявати в суперечку, доля якої вже вирішена зброєю. Замість відповіді Вишневецький велів скарати козацьких послів на палі. Та незабаром зрозумів небезпеку всієї ситуації. На видноколі жевріло повстання, наближався великий загін під орудою козацького полковника Кривоноса. Знавіснілий від люті, Вишневецький повернув назад, щоб відвезти в надійне місце свою молоду дружину з сином (які в той час були в Лубнах), помістити їх під захист фортечних мурів Вишневецького замку, від якого і має своє прізвище. Вишневецький звільнився від тих обов’язків і з малочисельним, але відданим йому військом кинувся проти повстанців. Стрімким маршем і вправним маневром він зненацька напав на кілька селянських загонів і вчинив жорстоку різанину. Однак ні його жахливі розправи, ні відважність та військовий талант не могли вгамувати зрушення цілого народу. Військо, що тануло в битвах та внаслідок дезертирства, незабаром відмовилося вести надто нерівну боротьбу. Замість одного спаленого села повставало десять інших, і війна на винищення могла стати фатальною для менш чисельного суперника.

У двох запеклих сутичках Вишневецький переміг Кривоноса, здобув його знамена, узяв кількох полонених, однак успіхи ці були безплідні. Після кожної звитяги він був змушений відступати частину території повсталим. Козацький старшина Полов’ян, якого Вишневецький узяв у полон, зазнавав безперервних жорстоких тортур, однак наполегливо схиляв поляків до відступу. За його словами, Хмельницький наступає з чисельним військом, а за ним суне орда кримчаків. Заплативши життям задля цієї героїчної неправди, Полов’ян сконав на палі, але, умираючи, бачив, як поляки покидали майже всю Волинь. Стурбований за свою сім’ю, Вишневецький швидко відвів військо до Збаража, залишивши Кривоносу безкарне поле дій. Що б не думали про людську жорстокість, яким би не було твердим переконання про можливі злочини неосвіченої та фанатичної черні, та хіба можна повірити свідченням сучасників про величезну різню, яку приписують цьому лютому ватажкові? Кажуть, що при взятті Бара Кривонос наказав здерти живцем шкіру з 15 тисяч жидів. Credat Judaeus Apella[133]. Уявляючи подібні тортури, можна, звичайно, допустити, що люди скаженіють. 1610 року паризькі кати запропонували парламентові так майстерно здерти шкіру з Равальяка[134], що той мав жити ще три дні. Але щоб у місті, здобутому штурмом, здирали шкіру з 15 тисяч люду, це вважаю неможливим: не тому, що це надто жорстоко; гадаю, що найбільш тупоумним на це не вистачило б терпіння.

У той час, коли руські воєводства заливали моря крові, Хмельницький не покидав свого головного штабу в Білій Церкві, роздмухував вогонь війни, удавав, що не підтримує жодних контактів з повстанцями, котрі, однак, майже всі оповіщали його про свої набіги. Він навіть вів переговори з удовою Владислава та польським урядом. По смерті короля примас Гнєзна скликав надзвичайний сейм і, відповідно до звичаїв краю, узяв керівництво державою в свої руки. Небезпека була такою великою, що на першому ж засіданні сейму було ухвалено зібрати військо чисельністю 36 тисяч воїнів, крім ополченців з кожного воєводства. Регулярне військо або, як його називали, коронне мало складатися лише із шляхти та найманців-чужинців, бо озброювати селян означало ще більше розпалювати вогонь повстання. На ці приготування до Варшави несподівано прибувають козацькі посланці. Вони постали перед сеймом, виявляючи велику покору, і після неодноразових запевнень у своїй прихильності Речі Посполитій стали перепрошувати за те, що взяли до рук зброю; говорили, що покійний король наказав їм будувати човни, лаштуватися до війни з турками, обіцяючи взамін нові вольності. Вони радо на це погодилися, однак, зазнавши незабаром крайньої жорстокості від місцевих магнатів, змушені були відповісти силою на силу.

Вони говорили чистісіньку правду, однак їхні слова викликали справжній вибух у сеймі. Радники покійного короля були звинувачені у зраді батьківщини — у пошуках миру з козаками. Звинувачені Оссолінський та Кисіль зовсім справедливо заперечили, що вони не давали ніяких обіцянок від імені Владислава. Вони твердили, що козаки своєю мерзенною брехнею намагаються внести розкол у стан польської шляхти, проте допускали, що скарги з України небезпідставні. На їхню думку, не треба було квапити воєнні дії. Мир, досягнутий ціною навіть певних уступок, вартує більше, ніж круті заходи. «Пригадайте собі прислів’я, — говорив Кисіль, — і не беріть вовка за вуха. Покладіться на час та обставини і визнаєте правоту посполитого люду».

Більшістю голосів Оссолінський та Кисіль були виправдані, і сейм вирішив розпочати переговори з козаками. Канцлер повідомив про це Хмельницького офіційним листом, адресованим Запорізькому війську. Зробивши докір повстанцям за те, що вони взялися за зброю і уклали спілку з кримським ханом, сейм пообіцяв їм повну амністію, якщо вони звільнять усіх бранців і відшкодують заподіяні збитки. Повідомлялося також, що на Україну вирушить комісія на чолі з Кисілем, яка вивчить усі їхні претензії і розробить необхідні заходи, щоб у тому краї запанував спокій.

Кисіль, котрий, певно, був автором цього листа, а крім того, обіцяв Хмельницькому своє посередництво в сеймі, написав одночасно листа зовсім протилежного змісту до московського царського двору. Він твердив, що повстання козаків в українських воєводствах неодмінно перекинеться на Московію, тому в інтересах царя, як і Речі Посполитої, якнайскоріше придушити заворушення на Україні, і якщо обидві імперії об’єднають свої зусилля, вони дуже легко поставлять на місце те небезпечне і непоправне козацьке плем’я, яке має такий згубний вплив.

Гінця з листом до царя перехопив козацький дозор, депеша опинилася у Хмельницького. Звісно, він не дізнався нічого нового про щирість Кисіля. Проте нікому не поскаржився, хотів виграти час для воєнних приготувань і був зацікавлений у продовженні переговорів. Отож Хмельницький надіслав свою відповідь, запевняючи, так само, як і його посли, у своїх миролюбних намірах і відданості Речі Посполитій, однак на претензії сейму відповів своїми власними. За його словами, лише Вишневецький винен у тому, що війна стала такою жорстокою. Це він показав взірець насильства і жорстокості. Чи ж варто дивуватися, що якийсь неотесаний Кривоніс виявився безжалісним у своїх вчинках? Адже князеві Вишневецькому годі вибачити таку крайність через якусь там його неосвідомленість чи низьке походження. Хіба ж можна судити козаків так само суворо, як польського шляхтича, навіть допускаючи, що вони скоїли подібний злочин? Аби похизуватися своєю справедливістю, Хмельницький наказав заарештувати Кривоноса і протримав його кілька годин прикутим до гармати. За його наказом було скарано на горло кількох зайшлих розбишак. Та вже незадовго після того Кривоніс, потрібний Хмельницькому соратник, був звільнений і повернув собі його ласку. Повсталі продовжували спустошення і, радше керовані порадами Хмельницького, ніж ним стримувані, кидали свої відчайдушні ватаги аж до передмість Варшави.

Коли Кисіль з призначеною сеймом комісією вирішив податися на Україну, його поїздка безперервно відкладалася через різні нові перешкоди. То шлях їм перетинали озброєні ватаги і треба було витратити багато часу, щоб з ними переговорити, хоча комісари й показували пропускні свідоцтва з печаткою Запорізького війська, а крім того, мали ескорт регулярного козацького війська. То поширювалися чутки, що депутація з України була посаджена на палю у Варшаві, і збунтована чернь хотіла для відплати порубати комісарів. У кожному місті, в кожному селі їхня поява викликала бурхливі сходини люду, який із зброєю в руках обговорював умови миру, що йому хотіли нав’язати. Діставшись врешті-решт до українського прикордоння, польські депутати з жахом дізналися, що неподалік перебуває Хмельницький на чолі 80-тисячного війська. Він переказував їм, що всі його зусилля для укладення миру виявилися даремними, тому не хоче всупереч волі народу вести переговори з Польщею. У розпачі Кисіль не спробував навіть з ним зустрітися і подався зі своїми супутниками в польський табір, розбитий у Глинянах.

Сподівання на мирне вирішення проблеми затримало воєнні приготування поляків. Пам’ятаємо, що коронний і польний гетьмани були татарськими бранцями. Треба було призначити інших воєначальників. Якийсь час гадали, що булаву командуючого одержить Вишневецький, але своєю пихатістю він нажив багатьох ворогів, та й був надто гордий, щоб випрошувати голоси рівних собі. Крім того, вважали небезпечним обирати людину, відому своєю ненавистю до козаків у той час, коли з ними ведуться переговори. Сейм призначив командувачем коронного війська багатого і впливового князя Домініка Заславського, більш знаного розкошами і пристрастю до розваг, ніж військовим талантом. Його помічниками стали Конецпольський, юнак сміливий до відчайдушності, але, як і його начальник, неспроможний керувати воєнними операціями, і Микола Остророг, який у той час вважався серед своїх співвітчизників відомим ученим, бо мав бібліотеку. Хмельницький добре їх знав і серед козаків називав їх глузливими прізвиськами. Заславський був «периною», Конецпольський «дитиною», а Остророг «латиною».

Обурений тим, що сейм надав перевагу таким нікчемним людям, Вишневецький поклявся бути безстороннім спостерігачем назріваючої битви, однак при перших пострілах войовничий запал князя поборов його стриманість, і він знову взявся за зброю, підняв кілька військових загонів і вирушив у похід, готовий провадити свою власну воєнну тактику, ігноруючи накази регіментаря, призначеного сеймом.

Але й коронне військо, так само, як і він, не поважало своє військове керівництво. Замість того, щоб правувати в генеральний штаб Заславського у Глинянах, значна частина шляхтичів приєдналася до Вишневецького.

За їхнім прикладом пішло кілька капітанів-чужинців. Таким чином, коронне військо за своєю чисельністю і рівнем вояків було значно слабше, ніж це вважалося на сеймі. До того ж, воно було знесилене великою кількістю спорядження та людей, котрі не брали участі в битвах. За місцевими звичаями польські магнати навіть у військових походах оточували себе надзвичайними розкошами, що, певно, перевищували розкоші їхніх пишних замків. Один капітан чи навіть звичайний гусар потребував кількох возів з наметом, обставою, інколи срібним начинням, не кажучи вже про різноманітну провізію. Вуздечки та кінська збруя були з важкого срібла. Оксамитові чепраки були оздоблені золотом або перлами. Вони чванилися тим, що в польових умовах мають не менш пишні столи, ніж у Варшаві, так само довго бенкетують. Багато польських вояків, як і їхні предки скіфи, возили все своє майно за собою. Отож за військом тягнулися довжелезні обози, наладовані всяким непотребом, воно мусило харчувати натовп слуг та блазнів, від яких годі було чекати якоїсь допомоги. Один польський історик, свідок тієї нестримної розкоші, зауважував, що у стані Заславського було більше срібла, ніж свинцю.

Вражений і стривожений безладдям, що панувало в його війську, Заславський вирішив поступитися своїм гонором головнокомандувача, спонукати Вишневецького діяти разом для спільного порятунку. Він подався у стан князя й ім’ям вітчизни закликав об’єднати їхні зусилля. Завагавшись на якусь мить, Вишневецький ладен був поступитися, коли ж то якесь необережне слово поранило його честолюбство. Вдалося лише вирвати його згоду брати участь у військових радах. Що ж до об’єднання свого корпусу з коронним військом, то цього навіть не хотів слухати і став окремим табором за кілька миль від штабу головнокомандувача.

Таким ось ладом поляки наступали на козаків. Хмельницький скликав основних ватажків повсталих і зібрав майже стотисячне військо. Правду кажучи, переважну більшість його воїнів складали селяни, котрі щойно покинули свої лемеші і мали на озброєнні лише ціпи та коси; однак його українські козаки, здавна згуртовані в загони, були відважними та войовничими і являли собою більшу силу, ніж дві разом узяті польські армії. Під їхні прапори пристало багато добровольців, воїнів-професіоналів, донських козаків, волохів, угрів, шукачів пригод з різних країв. Нарешті з добірними частинами прийшов йому на допомогу Тугай-бей, перекопський мурза, якого Хмельницький називав «душечкою», «відважним соколом». Козаки розбили табір під Пилявцями, селищем, оточеним болотами і лісами. Перед ними текла досить широка ріка Пилява. Щоб спонукати поляків рушити бродом, козаки не зміцнювали оборону берегів, хоча передній край і обидва крила були захищені ярами і завалами дерев. До кількісної переваги та абсолютного послуху війська Хмельницький додав ще й повну обізнаність завдяки своїм вивідникам. У той же час поляки, котрих усі волинські селяни вважали своїми ворогами, діставали неповні, а часом і навіть підступні свідчення.

Хмельницький ніколи не поспішав починати бій, якщо можна було вдатися до хитрощів. Він знав, що з кожним днем сили його війська зростають, а сили ворога зменшуються. Як тільки коронне військо з’явилося на берегах Пиляви, він написав Заславському, що, стомлений громадянською війною, мріє лише про спокій і просить його визначити умови миру, бо певний, що ніхто справедливіше від нього цього не зробить. Пастка була очевидна, й неважко було побачити, що Хмельницький хоче виграти час, чекаючи підходу Тугай-бея. Проте початок переговорів був із захопленням зустрінутий головнокомандувачем, який тішив тим свій гонор. Більшість шляхтичів, однак, вважала, що вистачить однієї битви, аби завершити війну, обурювалася новим зволіканням і звинуватила Заславського у змові з керівником козаків.

Зібралася військова рада, і як то бувало на всіх зібраннях польського сейму, дискусія перетворилася у гострі звинувачення та окремі перепалки. Щойно прибувши в табір, Кисіль, як звичайно, підтримав більш поміркованих, його грубо образили, відверто звинувативши в державній зраді. Запально вимагаючи розпочати бій, не в силі більше стримуватися, Вишневецький з такою огидою говорив про млявість, з якою ведеться війна, що Заславський був змушений скористатися своєю владою головнокомандувача і припинити суперечку. «Звичайно, — мовив він, — перемога не викликає сумніву, але якими будуть її наслідки? Якщо ми знищимо ворога, найбільше втрачу я. Саме мої селяни становлять основну силу бунтівників. Чи ж повинен їх убивати, якщо можу спокійно утихомирити? Дуже добре розумію тих наших добродіїв, які не мають маєтків у руських воєводствах і бажають битися. Щодо мене, то я не прагну знищувати своїх селян. Я ж не буду сам обробляти землю і зовсім не соромлюся, що ладен тим людям вибачити, якщо вони будуть мені послушні». Розсердившись, Вишневецький вернувся у свій табір, поклявся більше не зв’язуватися з такими незугарними полководцями. Як би там не було, комісари для ведення переговорів з козаками були визначені, на розмови з ними втрачено аж два тижні, а за той час повстанці щодня одержували підмогу і, не припиняючи воєнних дій, грабували та плюндрували замки на очах польського табору. Врешті-решт Заславський зрозумів, що його дурили: одержав від Вишневецького повідомлення, що походом ідуть татари і незадовго приєднаються до козаків. Довго не хотів цьому вірити, та врешті, змушений подивитися правді у вічі, відступив перед вимогами своїх офіцерів і прийняв рішення іти на ворога.

Ми вже казали, що річка Пилявка розділяла два ворожі стани. Річку перетинала вузька гребля, що виходила на рівнину. Козаки звели свої укріплення довкола пилявецького замку, який Хмельницький обрав для свого штабу. 20 вересня 1648 року коронне військо, поділившись на три частини, форсувало Пилявку, не зустрівши з боку козаків особливого опору. Перейшовши греблю, центральна частина розвернулася на рівнині; правий і лівий корпуси подолали ріку бродом, однак наштовхнулися на сильного супротивника, що окопався у густому лісі, в який годі було проникнути. Центральна група, що відкинула козаків у їхні шанці, була сповнена завзяття і вимагала негайного наступу. «Ще один гарматний постріл, — кричали жовніри, — і курник буде наш! — вони показували на пилявецький замок. Проте Заславський вважав, що для одного дня цього досить і зупинився.

Назавтра, 21 вересня, у наступ пішли вже козаки. Великою силою вони атакували ліве крило, змусили його вернутися через Пилявку і впродовж дня тривожили поляків безперервними перестрілками. Козаки зазнали важкої втрати: в одному з поєдинків, які час від часу розпалювали відчайдухи перед лицем обидвох армій, загинув один з кращих полковників Ганжа. Український літописець каже, що Ганжа сам був винен у своїй смерті: «Він сів на коня, не помолившись».

Уночі в козацькому таборі сталося велике пожвавлення. Було чути мушкетні постріли, гучно дзвеніли сурми, бухали литаври, а над тим усім лунав добре знаний полякам крик: «Алла! Алла!». До Заславського припровадили полоненого попа, а може, і перевдягненого козака. Він сповістив, що тільки-но прибуло 40 тисяч татар, і це тільки передній загін ханського війська. А насправді замість 40 тисяч татар прибуло тільки 4 чи 5 тисяч із Тимошем, старшим сином Хмельницького; однак ніхто не засумнівався у правдивості слів попа, коли назавтра побачили, як на рівнині розгорнулася лінія татарської кінноти. Говорять, що Хмельницький вдягнув частину своїх козаків у татарський одяг, щоб таким чином обдурити шляхтичів.

Упевненість змінилася неспокоєм, коли в польському таборі побачили грізних на той час вершників. Жовніри вхопили зброю і кинулися у бій — запально, метушливо. Регіментари пересварилися між собою. Кожен щось наказував, але ніхто не слухав. Туман, що накотився з Пилявки, довершив загальне замішання. Проте якщо воєначальники виявили повну безпорадність, жовніри, відчувши небезпеку, пройнялись відвагою і сміливо пішли в наступ. Сандомирський полк прорвав центр оборони козаків і просунувся далеко вперед по рівнині. За ним, побачивши прорив в обороні, без наказу поспішили інші полки. Незабаром їх зупинив добірний запорізький полк під орудою самого Хмельницького, який вигукнув українською мовою: «За віру, хлопці-молодці!» Водночас кіннота, що стрімко увірвалася на рівнину, була оточена ззаду і на флангах. Сандомирський та Волинський полки були порубані до пня. Загинуло багато родовитих вельмож, і польське військо безладно відступило до свого табору. Всіх охопила тривога. Назавтра очікували ще й ханське військо. До того ж, поки точилася битва на пилявецькій рівнині, грізний Кривоніс із значним військом перетнув ріку і помчав на Костянтинів, загрожуючи відтяти шлях для відступу залишкам польського війська.

Зібравшись на військову раду, три регіментари звинуватили один одного в помилках, допущених того дня, а далі зійшлися на тому, що треба якнайскоріше зняти з себе відповідальність за поразку, яку вважали неминучою. Вирішили просити Вишневецького очолити військо і, відправивши гінця, покинули табір, не залишивши жодного командира, не давши жодного наказу, — так, немовби вже все тут сповнили, лишень попередили кількох своїх найближчих друзів, турбуючись про їхню безпеку. Військо дізналося про втечу свого командування серед ночі. Відразу ж зусібіч пролунали крики: «Рятуйтеся, хто може!». Кожен хапав те, що мав найціннішого, і кидався чимдуж із табору. Полишали намети, гармати, поранених. Усі втікали в безладді, ніхто не знав куди саме. То вже не було військо, а лишень натовп, що кинувся у безвість. Як тільки стало на світ, послані в розвідку козаки сповістили, що польський табір залишений і там є тільки поранені та пси. Хмельницький відразу ж кинув у погоню свої загони. Якби не та багата здобич, яка щокроку зупиняла переможців, жоден польський вояк не уникнув би смерті. Шлях був устелений скринями, меблями, зброєю, усілякими трофеями. Кажуть, що в таборі та на шляхах козаки підібрали 100 тисяч возів. Було покинено 80 гармат, 10 мільйонів червінців, величезну кількість столового срібла, хутра і коштовностей. Утікачів врятували горілка та вино. Аби досхочу напитися, козаки незабаром припинили переслідування.

Важко припустити, що князь Вишневецький не знав, що під Пилявцями вже три дні триває бій. Безперечно, у наметі його стримували гордість і образа. Приймаючи гінця від Заславського з пропозицією взяти на себе командування, він пихато відповів: «Надто пізно!». А через кілька годин, дізнавшись про поразку, скрушно вигукнув: «Мій Боже, чи то така твоя воля, що караєш вітчизну рукою такого нікчемного ворога? Хай твоя помста спаде на винуватців того лиха і насамперед на мене, якщо я чимось завинив!». Бути переможеним селянами гордовитому лицареві здавалося ганебнішим, аніж померти від руки шляхтича. Пройнявшись нарешті почуттям обов’язку, він пробує зібрати втікачів і з рештою жовнірів прикрити відступ. Однак його намагання виявилися марними. Двадцять разів ризикуючи бути вбитим чи взятим у полон, він сам опинився у тому нестримному потоці чи, радше, очолив його безладний рух. Переможене військо вже за три дні дісталося до Львова, так підганяв його страх. Тут Вишневецький зупинив утікачів і взявся гуртувати сили. Він наклав на місто контрибуцію, щоб задовольнити нагальні потреби жовнірів, залишив у ньому значний гарнізон під орудою відважного і рішучого офіцера. Далі поспішив на Замостя, де покинув усе, що міг лише зібрати з війська, і, добре укріпивши цю важливу місцину, подався до Варшави.

Хоча блискуча перемога під Пилявцями сталася головним чином внаслідок вигідних позицій і передбачливості Хмельницького, він сам був здивований нею і почувався немовби пригніченим. Не мав більше перед собою війська, королівство розпалося, лишилося без короля, без монарха. Перед козацьким полководцем лежала багата і незахищена країна, легкодоступна, як трофеї від табору Заславського. Після кількаденного походу він зупинився у Збаражі, аби порадитися з полковниками та старшинами. «Чого бажає шановна рада? — запитав він. — Чи заглибимося у Польщу, щоб добити ворога, чи вернемося на нашу милу Вкраїну?». Було очевидним, що сам він схилявся до другого, однак усі воєначальники, запалені недавнім успіхом, вигукнули в один голос: «У Польщу! Покінчимо з ляхами!»[135] Одночасно вони попросили його прийняти звання та клейноди гетьмана, від яких він постійно відмовлявся. І на цей раз Хмельницький відповів, що хоче отримати їх від новообраного короля. А втім, удавши, що поступається бажанню ради, а насправді втілюючи свої власні плани, він відправив своїх полковників у руські провінції немовби для того, щоб скликати новобранців і проганяти поляків, а сам з головним військом почав облогу Львова.

Облога Львова козаками і татарами 1648 р. роботи Недбловича (Недбаловича) Казимира Андрія

Поведінка Хмельницького за цих обставин зовсім справедливо видається вельми дивною. Добродій Костомаров пояснює її все-таки мало переконливо, визнаючи за Хмельницьким сентимент патріотичного жалю, якого не годен був у собі побороти старий козак. На нашу думку, він приділяє багато уваги його почуттям — не враховує його політики. Насамперед, доволі важко повірити в польський патріотизм мешканця України і допустити, що палкому схизматові заманулося пошкодувати своїх гнобителів-католиків, що вождь селянської нації зберігав якісь доброзичливі почуття до аристократії-гнобительки. І нарешті, якщо така любов до Польщі в нього колись існувала, чи ж не дивно, що вона виявилася після стількох ударів, завданих Польщі на його очах і за його наказом? Однак ми не заперечуємо того, що на Хмельницького могли вплинути давні спогади, колишні звички, завдяки яким він пошанував і місто Варшаву, і знесилений уряд, що звався річ Посполита. Проте нам видається, що основною рушійною силою тут були, певно, його власні інтереси та інтереси України, які він ототожнював із своїми. Чи міг би Хмельницький бути самостійним володарем, а Україна вільною та незалежною? Навіть якщо він цього і бажав, ця мета видавалася йому надто недосяжною і надто складною. Для себе він хотів фактичної влади, для країни — справжньої незалежності. Мало взагалі турбувався зовнішньою видимістю цього питання, ладен був визнати номінального володаря за умови, що ця васальна залежність обмежуватиметься лише виявами поваги з його боку. Хоча і був проводирем повсталого війська, чи радше, мабуть, тому, що сам він більше, ніж хто-небудь інший, потерпів через недисциплінованість тих ватаг, що йшли під його знаменом, хотів якогось поважнішого, впливовішого імені, ніж його власне, аби тримати в руках ті загони, котрими в мирний час було керувати ще важче, ніж під час війни. Польський король, Річ Посполита — це були поняття, що мали владний вплив на народні маси. З другого боку, якщо уряд польської аристократії-гнобительки примусив його вжити зброю, Хмельницький і сам був певним аристократом щодо повсталого плебсу. Козак, вільна людина, що вже народжувалася воїном, вважав себе набагато вищим од закабаленого селянина. Запорізький січовик вважав себе вищим од звичайного козака, так само як давніше спартанець був вищий од лакедемонянина. Запорізький полководець поділяв ці пересуди. Можливо, він так само, як і Заславський, думав про те, що селяни потрібні йому для того, щоб обробляти землю, проте аж ніяк не хотів би рахуватися з повстанцями, залучати їх до свого уряду чи задля них змінювати свої плани. Межа між козаком та селянином була глибока. Лише релігія та ненависть до спільного ворога їх єднала. Звичайно, Хмельницький хотів би поліпшити становище селян, однак не наважувався відразу ж поставити їх в один ряд з козаками. Одно слово, він не гадав нищити Польщу, бо хотів забезпечити незалежність України під захистом могутньої держави, яка ще мала силу в Європі. Після своєї перемоги він думав над тим, щоб стати васалом шанованого короля, однак мав на увазі, що сам вибиратиме цього покровителя і ним управлятиме. Щодо цього події не виправдали його розрахунків. А як саме, ми про це скажемо пізніше.

Хмельницький вичікував зі своїм військом, не нападав на противника. Ведучи військо на Львів, хотів виграти час і дати можливість сеймові вибрати короля. Справді, облога велася доволі мляво. Козаки не мали ні інженерів, ні важкої артилерії. Польовими гарматами вони нищили покрівлі будинків і перестрілками з гарнізоном хотіли викликати заворушення серед населення, особливо простолюдців, які у своїй більшості належали до грецького обряду. Побутує дивний переказ, пов’язаний з облогою Львова. Серед найбільш завзятих захисників міста були ченці монастиря Бернардинів, що стояв неподалік захисних валів. Той монастир перетворився на справжню твердиню. Його ченці завжди першими бралися за зброю: чи то відбиваючи штурм, чи то придушуючи голодний бунт мешканців. Дізнавшись про контакти Хмельницького з деякими руськими ремісниками, вони наказали сповістити, що кожної суботи влаштовуватимуть обід для жебраків обох обрядів.

Першої суботи в монастирі зібрався натовп людей. При вході до трапезної якийсь чернець попереджував, що пісний стіл приготовлений для католиків, а м’ясний для православних. Руський люд посідав за той стіл і взявся надолужувати свій довготривалий піст, коли ж якийсь бернардинець кличе одного з них немовби для таємного повідомлення. Незадовго кличуть ще одного русина, далі ще. Жоден з них не повернувся. Коли вони виходили, чернець убивав їх сокирою і кидав у криницю. Чи так воно було, чи ні, цього ми не знаємо, однак цей переказ, збережений українськими літописцями, свідчить, до якої крайності дійшла релігійна ненависть у Польщі.

Упродовж кількох тижнів облоги козаки знищили або спалили багато домівок. Вони перетяли водогін і так щільно блокували місто, що в ньому стала відчутною загроза голоду. Остерігаючись простого люду, міські патриції запропонували капітуляцію. Хмельницький чемно прийняв їхнього парламентарія, жалкуючи, що війна спричинила такі лиха мешканцям Львова. «В тому нещасті, від якого постраждав насамперед я, — казав він, — винен лише Вишневецький. Моє військо роздратоване, воно вимагає помсти, а я безсилий вас захистити». Описавши жахливу картину, яка їх чекає, він дав зрозуміти, що Запорізьке військо задовольниться викупом, точніше субсидією, яка потрібна йому, щоб заплатити своєму союзникові — татарському мурзі. Тепер ішлося про те, щоб визначити суму. Хмельницький хотів 200 тисяч дукатів. З ним не погодились. Він послав позивачів до Тугай-бея, той повернув їх на Хмельницького. Місто могло дати лише 16 тисяч дукатів готівкою, проте обложники погодилися взяти також срібне начиння і різний крам. Пообирали костьоли та монастирі, у козацький табір позносили тканини, обставу, коштовності. А ще потрібні були подарунки для полковників, старшин, сотників. Одно слово, то був організований полюбовний грабунок. Грізні бернардинці, які до останньої хвилини були проти капітуляції, заявили про своє право не сплачувати насильної контрибуції і, здається, таки зуміли її уникнути.

З-під Львова Хмельницький рушив з військом на Замости. Облога Замостя достеменно нагадувала облогу Львова. Козаки не спромоглися заволодіти цим добре укріпленим містом із чисельним гарнізоном, проте виснажили його безперервними атаками, настрахали жорстокою блокадою і врешті-решт, погодившись на викуп, зняли облогу. Якщо вірити українським літописам, обложники спорудили чудодійний механізм, від якого щиро сподівалися неймовірного успіху: то була дерев’яна вежа з рухомим містком, що опускався на захисні вали. І справді, з допомогою ручки, різних валків та блоків його підвели аж до мурів міста, однак поляки вивели його з ладу гарматними пострілами і спалили. Козаки називали цю машину «гуляйгород» і, втративши її, були дуже пригнічені. Навіть важко припустити, що вони вміли штурмувати міста як римляни. Взагалі, це не єдина подібність між руським та античним військом. Як і римський консул, Хмельницький мав своїх авгурів і за прикладом Гая Марія тримав у своєму штабі ворожку Марусю. Побачивши якийсь метеорит, Маруся сповістила, що місто взяти штурмом не вдасться. Переконані в безпомилковості тієї віщунки, козаки погодилися на 20 тисяч дукатів і припинили воєнні дії.

В’їзд Богдана Хмельницького в Київ. Автор Микола Івасюк (1892—1912 рр.)

Поки тривала облога, а повстанці продовжували спустошливі набіги, польський сейм, зібравшись у Варшаві, мав намір вибрати короля. Звичні інтриги з такої оказії, здавалось, так поглинули увагу виборців, що вони забули про небезпеку, яка нависла над батьківщиною. Хиткий трон мав багато претендентів. Єдиний, хто міг би дати жовнірів, поповнити скарбницю і мав військовий досвід, був Стефан Ракоці, трансільванський князь. За корону він брався знищити грецьку схизму. Його несподівана смерть заскочила сейм, котрий уже було розпочав попередні приготування. Залишилися два брати покійного короля: Карл та Ян Казимир. Вони мали сприятливі умови, оскільки в Польщі якраз складалася позитивна думка щодо права на успадкування королівського трону. Брати були кардиналами, належали до ордену єзуїтів, обидва розраховували на відречення від духовного сану. Кажуть, що вони вели суперечку не лише за корону Владислава, а й за руку його вдови, Луїзи Марії де Гонзаги, котра в сорок років зберегла ще юнацьку вроду і дотепну вдачу, завдяки цьому її знали при французькому дворі. Певна, що буде правити під іменем одного з братів, віддала перевагу Янові Казимиру і вмовила французького посла підтримати його домагання. Однак наймогутнішою її підтримкою був грізний ватаг козаків. Не знаємо, які стосунки могли існувати між Хмельницьким та князем Яном Казимиром. Можливо, вони датувалися тими часами, коли Владислав вів з козаками переговори, аби їх підбурити на війну з турками. Як би там не було, Хмельницький відкрито став на його бік. Довірники Хмельницького (а тепер він був досить багатий, щоб мати не одного довірника на сеймі) заявили, що елекція Я на Казимира покладе край громадянській війні, в противному разі війська, що стоять під Замостям, правитимуть на Варшаву. В жалюгідній ситуації країни князь Карл не наважився наполягати, погодився на зречення трону задля інтересів Речі Посполитої і зняв свою кандидатуру. На Вольській рівнині сейм обрав королем Яна Казимира, а на видноколі диміли замки, підпалені козаками.

Новообраний король насамперед повідомив особистим листом Хмельницького про свою елекцію. Він благав його відвести військо на Україну, чекати там комісарів, які задовольнять скарги козаків та руського люду. Обіцянки короля були дещо невиразні, однак він погоджувався, що скарги козаків обгрунтовані і, здавалось, був схильний вважати, що запорізьке військо не повинно підлягати польському воєводі. Що ж до проблеми релігії, то тут він був ще менш чітким: козаки не хотіли мати на Україні ні єзуїтів, ні уніатів; а єзуїтові, кардиналові, важко було стосовно цього брати на себе якісь зобов’язання. Однак Ян Казимир схильний був робити все, аби лиш повернути собі прихильність підданих, яким завдячував короною. Хмельницький не сумнівався у його щирості. Дізнавшись про рішення сейму, виявив велику радість. Козацькі гармати славили елекцію Яна Казимира скоріше, ніж прозвучали постріли салюту в Замості. Хмельницькому здавалось, що дійшов до такого стану, який передбачував ще з перших літ королівства Владислава і котрий був настійною метою його політики та всіх його зусиль: номінальне панування польського короля і фактична незалежність України. Сповнений надії, він швидко покинув Польщу і відвів свої полки в міста їхнього постою. На початку січня 1649 року, зустрінутий радісними вигуками населення, Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва, святого міста руського люду. Назустріч йому вийшло православне духовенство і вітало його як визволителя. Однак у тих провінціях, з яких він виводив війська, лишалася більшість нерегулярних загонів, що йшли під його знаменом. Нічого не говорилося ні про інші руські провінції, ні про повсталі ватаги. Ми вже казали, що, незважаючи на відданість православній вірі, Хмельницький лише побіжно цікавився долею руських селян. Як вождь Запорізького війська, він вважав, що його першою турботою, першим обов’язком є слава та добробут козаків.

ОПОВІДЬ ТРЕТЯ

Повернувшись на Україну, Хмельницький, здавалось, занедбав народні справи і думав лише про себе: чи то вважав, що все вже завершено, чи, може, хотів дати відпочинок натрудженому безперервними хвилюваннями тілові, а може, відчув врешті якусь шалену радість від таких звитяг. Він розривався між ревним сповненням релігійних обрядів і буйствами, властивими його співвітчизникам. Цілими годинами лежав розпростертий перед іконами святих, а потім зачинявся з віщунами або ж бенкетував із старшинами, наспівуючи їм пісень. Хоча й був Хмельницький інколи суворий та гордовитий, особливо з полковниками, проте всі ті дивацтва сприймалися по-доброму і зовсім не шкодили його дивовижній владі. Приблизно тоді ж він повернув собі жінку, яку викрав і пошлюбив Чаплинський, про що ми говорили раніше. Звісно, Чаплинський не чекав помсти з боку ображеного мужа і постарався залишити межі України. Пані Хмельницька була його кумою. Корінфський митрополит, якого тоді називали патріархом руським[136], вважав, що така релігійна спорідненість визнає недійсним другий шлюб, і дав підтвердження першого. Пані Хмельницька повернула собі і колишню віру, і колишнього чоловіка.

Перемоги Хмельницького привернули до України та її полководця увагу всіх сусідніх володарів. Вони почали шукати з ним спілкування.

У своїй резиденції в Переяславі він приймає посланців трансільванського князя Георгія Ракоці, посланців султана і московського царя. Хмельницький вітав їх щедро і невгамовно. Справжній козацький ватажок, збагачений своїми звитягами, частував гостей житньою горілкою із золочених чарок. Його жінка набивала люльки і запалювала їх. Козацькі старшини, збуджені вином, лякали чужоземних посланців своєю буйністю та звичкою встрявати в перепалки. Часто становище послів було скрутне. Розповідають, що якось трансільванський посланець, котрий був змушений сидіти на такій гулянці, мовив одному із своїх колег: «Me poenitet ad istas crudeles bestias venisse»[137].

Трансільванський князь не хотів нічого, лиш би стати польським королем, і був готовий поділяти владу з тим, хто дасть йому корону. Порта пропонувала Хмельницькому, що візьме Україну під свою опіку, а йому дасть титул, рівний титулові Великого господаря. Що ж до царя, котрий вітав козаків із перемогою, завдяки якій вони відомстили за православну віру та відновили її, він закликав їх до примирення з Польщею. Незважаючи на велике бажання повернути собі воєводства, які відібрали в Росії Сигізмунд та Владислав, московський царський двір не хотів брати собі за спільників повсталих проти панів селян. Він боявся, щоб ця пожежа не перекинулася на північ та схід. І справді, бояри, власники кріпаків, мали б боятися таких спільників, як козаки. Їхні інституції могли б стати небезпечною спокусою для московитів.

Прибуваючи на Україну, польські комісари були трохи ображені тим, що їх випередили чужоземні посли, котрі ведуть переговори з Хмельницьким як з незалежним володарем. До того, упродовж усієї подорожі перед їхніми очима поставало дуже сумне видовище: зруйновані або сплюндровані костьоли, пограбовані або вщент спалені замки. Замість колишніх покірних і слухняних селян вони знаходили сповнених зухвальства воїнів. На кожному кроці їх ображали, їм погрожували. Якби не охорона регулярного козацького загону, навряд чи дісталися б вони до головного штабу в Переяславі. Існує реляція з подорожі польських комісарів, і добродій Костомаров широко її використав. У ній день за днем описуються страждання і різноманітні труднощі, яких вони зазнавали, а крім того, міститься дуже цікава розповідь чи, радше, звіт про всі розмови з Хмельницьким.

Гадаю, що складеться хибна думка про українського гетьмана, якщо судити про нього лише з тієї реляції. Польські посли побачили зухвалого від перемоги варвара, грубого, часто напідпитку, який дозволяв собі екстравагантні вчинки. Яким чином розпізнавати в ньому гетьмана, котрий, ставши, так би мовити, ногою на горло Польщі, зупинив свої переможні ватаги і на одне лиш слово короля повернув їх на Україну? Мені здається, що в Переяславі Хмельницький грав комедію перед поляками і козаками, аби втілити той план, який давно вже виношував і про який ми намагалися уже говорити. Йому залежало на тому, щоб змусити сейм прийняти ті мирні умови, які він їм хотів запропонувати. До того ж, їх треба було ще затвердити на козацькому колі, захмелілому від перемоги. Він переслідував цю подвійну мету, страхаючи польських послів, показуючи повну готовність відновити воєнні дії. Не заважаючи власним воїнам задовольнити своє честолюбство, він робив їх більш поблажливими до умов мирного договору; їм досить було побачити, що ворог принижений їхнім обранцем. Ввічливий і привітний з послами, Хмельницький міг викликати недовір’я у своїх козаків. І навпаки, вони підпишуться без додаткового обмірковування під усіма умовами, які він, здавалось би, нав’язує послам, трактуючи їх суворо та загрозливо. Ось так, на мою думку, можна пояснити його поведінку й очевидну невідповідність між тим, що заявляв на переяславських переговорах та дійсною стриманістю у своїх вимогах.

Уже з першої зустрічі Хмельницький ввійшов у свою роль. «То була наша родинна сварка, — мовив він до послів, — і дай боже, щоб вона закінчилася миром! Господиня уже принесла борщ, покуштуймо його і вип’ємо за добру нашу злагоду». Шляхетним послам не дуже приємно було сідати за стіл із козацькими полковниками, тим паче з чужоземними послами. ’ Вони попросили призначити день та місце, де могли б вручити знамено і гетьманську булаву, клейноди гетьманської влади, якою король щойно наділив Хмельницького. Той вибрав наступний день та великий переяславський майдан, бо в козаків усе відбувалося просто неба. Молоді шляхтичі з польського посольства розгнівалися. «Ми там змішаємося з тим набродом, — казали вони, — це образливо для Речі Посполитої». Кисіль закликав їх до спокою.

10 лютого 1649 року королівські комісари з’явилися на площі, де їх чекав Хмельницький, одягнений у пишне хутро чорнобурку, оточений своїми полковниками та старшинами. Біля нього майоріли бунчуки, що в козаків, як і в татар, слугували знаменами. Площа була вщерть заповнена воїнами. Кисіль ступив крок наперед, тримаючи в одній руці королівський лист, а в другій булаву, військовий жезл, ручка якої була інкрустована сапфіром. То була відзнака головного командування і символ гетьманської військової влади. «Його величність, — почав Кисіль, — веліла мені вславити цими ласками ясновельможного гетьмана і ціле Запорізьке військо…» Кисіль відзначався красномовством, і цією фразою розпочинався, мабуть, заздалегідь вивчений виступ, коли один із полковників нараз перервав його: «Король — це король, а ви всі корольки, — вигукнув він. — Уже віддавна ви сієте серед нас смуту, а тепер прийшов час заплатити за побиті горшки. А ти, Кисілю, покинув нас, став поляком, ми ж вважали тебе нашою кістю від костей!». Хмельницький зажадав, щоб полковник замовк. Трохи зніяковілий від тих слів і козацького гомону, оратор перервав свій урочистий виступ і, не мовлячи ні слова, вручив Хмельницькому булаву і малиновий стяг з польським орлом та написом «Casimirus rex»[138]. Натовп якось не дуже схвально прийняв цей королівський дар, хтось вигукнув: «Не потрібні нам ті ваші витребеньки!» Підійшовши до Кисіля, полковник Джеджалик прорік: «Думаєте, що вхопили нас і заклали ярмо на шию, та ми не спіймаємося на ваші солоденькі слова, — ми розмовляємо шаблями. Займайтесь своєю Польщею і лишіть нашу Україну!». Джеджалик був одним з улюбленців Хмельницького, саме він убив колишнього гетьмана Барабаша. «Чорт би тебе побрав! — вигукнув Хмельницький. — Я хотів дещо сказати цим панам, а через тебе все забув. Та нічого, згадаю! А поки що ходімо до столу». Гомеричним буйством і вдаваною патріархальною добродушністю гетьман не менше од своїх нестриманих полковників доводив комісарів до відчаю. Кілька днів важко було нав’язати якісь поважні розмови. Коли за столом заходило про політику, козацькі полковники на свій лад пояснювали, чому вони взялися за зброю, розпалювали один одного спогадами про образи, яких спізнав їхній край, і, здавалось, від погрозливих слів готові перейти до конкретних дій. А коли польський ксьондз засумнівався, що Хмельницький точно поінформований про якийсь факт, що згадувався у розмові, хтось із полковників крикнув: «Як ти, попе, наважуєшся виправляти нашого гетьмана!» І схопивши свій пернач, ледь не розбив йому череп. Добре, що той ксьондз вчасно вийшов з-за столу.

Обід змінювався обідом, а переговори не розпочиналися. Годі було домогтися, щоб гетьман призначив день початку переговорів. Занепокоєний Кисіль подався до покоїв Хмельницького і застав його за столом з полковниками та трансільванським послом, який готувався до від’їзду. Стіл був заставлений пляшками горілки і всі гості, здавалось, були вже напідпитку. При першому ж слові Кисіля Хмельницький з досадою мовив: «Усі питання та відповіді завтра! Сьогодні я п’яний! Тільки-но випив чарку стременного з угорцем. Не годен тепер довго балакати. Але ваша комісія все знатиме. Через три-чотири тижні знову почнеться війна. Всіх вас, панове поляки, повиганяю звідсіль, будете в мене під ногами, а потім продам вас туркові. Король є король! Хай водить за ніс шляхту, герцогів, князів. Я хочу, щоб він був вільний. Якийсь князь утнув дурницю, його карають на горло. Коли ж таку дурницю чинить козак, то це вже моя справа. Ось у чому полягає справедливість! Правда, я незначна людина, але мене підніс Господь і настановив володарем усієї землі руської. А на цьому — надобраніч! Усі питання та відповіді — завтра!».

Гетьман вільно розмовляв польською мовою, однак використовував козацьку мову, певно, для того, щоб його краще розуміли полковники, а може, щоб у всьому наслідувати незалежного володаря.

Назавтра Кисіль застав Хмельницького більш зібраним, але не менш гордим та різким. Благав його зважити на їхню спільну віру. «Чи ж ваша світлість хоче, — запитував він, — віддати на поталу нечестивцям Польщу та руську землю, православну віру і наші святі церкви? Може, маєте якусь особисту образу? Дістанете сатисфакцію. Чаплинський вас образив — він буде покараний. Якщо Запорізьке військо не досить велике, якщо йому бракує землі, король готовий піти на додаткові поступки. Може, хочете збільшити його з 15 до 20 тисяч? Назвіть кількість. Якщо козаки хочуть воювати, чи ж то не краще воювати з поганцями, ніж із християнами? Повірте мені, що його величність буде вдячна, якщо ви відведете свої війська на кордон».

«Досить балачок! — вигукнув Хмельницький. — Мали час говорити зі мною, коли Потоцький проганяв мене за Дніпро. Мали ще час після жарту на Жовтих Водах, після Корсунської битви, навіть після Пилявців, а тепер — пізно. Але я вам висловлю все, що думаю. Отож слухайте: я хочу звільнити весь народ руський од лядської неволі. За мною піде двісті, триста тисяч козаків. Ціла орда сяде на коней. Уже ідуть ногайці. Неподалік від мене Тугай-бей, мій брат, моя душечка, єдиний на світі сокіл! Він піде туди, куди я лишень забажаю. За мною Україна, Поділля, Волинь. Я дійду до Вісли, глядітиму на ляхів, де б вони не були.

Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи! А надто кричатимуть за Віслою, то заспокою їх. Не хочу на Україні ні князя, ні шляхтича, а схоче котрий наш хліб їсти, хай буде послушний Запорізькому війську і навіть не думає іти проти короля!»

Мовлячи ці слова, гетьман тупотів ногами і рвав на собі волосся. «Він виглядав немов якась фурія, а від його голосу ми аж ціпеніли», — писав один із комісарів, свідків цієї сцени. У мові Хмельницького можна помітити незмінну повагу, з якою він ставиться або вдає, що ставиться, до королівської влади. Нема для нього після інтересів Запорізького війська інтересів дорожчих від королівських. Чи бачив він, як політик, серйозні вади польської конституції, а може, згадував ті часи, коли разом із Владиславом плекав проти неї змову і сподівався знайти в його наступникові спільника в боротьбі з тією шляхтою, з якою поклявся воювати до скону?

Жив у ті часи в Переяславі польський шляхтич на прізвище Митяговський, який зазнав у Польщі переслідувань за свої релігійні переконання. Був аріанцем. Тоді в Польщі проживали аріанці. Змушений рятуватися, знайшов притулок серед козаків, які не дуже добре знали, хто такі аріанці, але гарно його прийняли як людину, що страждала від католиків. Хмельницький дорожив ним і ставився до нього навдивовижу доброзичливо. Отож королівські комісари звернулися до Митяговського, благаючи його скористатися із свого впливу на грізного гетьмана. Митяговський увійшов до покою Хмельницького і відважно спитав, що той думає робити. Звісно, він не триматиме комісарів заложниками, бо навіть невірні не чинили такого злодійства, а тому повинен відправити їх із категоричною ультимативною відповіддю. Гетьман витягнув з-під сукна папір, на якому були викладені українською мовою, не вельми дипломатичним тоном такі пункти, які він просив передати комісарам:

1. В українських воєводствах ліквідується уніатська церква і будь-яка згадка про неї.

2. Не буде ніяких католицьких чи уніатських церков.

3. Київський митрополит матиме перший найвищий чин після польського примаса.

4. На українських землях воєводи і каштеляни належатимуть лише до православної віри.

5. Запорізьке військо дістане всі колишні привілеї.

6. Гетьман підлягатиме лише його королівській світлості.

7. Усі жиди негайно покинуть межі України.

8. Ярема Вишневецький ніколи не здійснюватиме військового командування.

Читаючи цей ультиматум, комісари переглядалися, немов приголомшені, і не могли вимовити ні слова. Нарешті, аби нав’язати якусь розмову, Кисіль спитав Хмельницького, якою буде чисельність війська і що він повинен доповісти королю про кількість реєстрових козаків.

— Навіщо кількість? — відповів Хмельницький. — Буде стільки, скільки я бажатиму.

— Ваша ясновельможність, — знову втрутився Митяговський, — безперечно не відмовить королю у тому, щоб повернути йому ту велику кількість його підлеглих, яку тримає полоненими.

— То чиста випадковість, — одповів Хмельницький. — Хай король не хвилюється.

— Але ж, — вів далі Митяговський, — навіть невірні відпускають з миром своїх полонених. Я сам був бранцем турків, і султан Ібрагім відпустив мене на батьківщину. Як же ж ви, ваша ясновельможність, діставши булаву та знамено з рук його королівської світлості, триматимете в’язнями шляхтичів його дому? Більшість з них була взята в полон не на полі битви, а у своїх домівках, перш ніж дізналася, що оголошено війну. Що подумають про вашу лояльність?

— Гаразд, — мовив Хмельницький, — той, хто потрапив у мої руки волею Божою, повернеться тоді, коли в Литві перестане проливатися християнська кров. А до того хай Потоцький навіть не тішить себе надією на зустріч з братом, який привласнив собі мою домівку на Поділлі. Я знаю, які жахіття творяться у Литві!

Справді, повстання, що перекинулося на ту провінцію і було ще дужче розпалене й підтримане кількома присланими козацькими полками, зазнало жорстокої розправи з боку князя Радзивілла та його полководців.

— А що тут робиться щоднини? — вигукнув Митяговський. — Хіба ж чернь не вбиває невинних? Не кидає їх у Дніпро? На наших очах грабують, рубають, топлять поляків.

— Я сказав — і все! Тут я пан і господар. Доволі балачок.

Знову втрутився Кисіль:

— Ваша ясновельможність тільки-но вручила нам свій ультиматум. Чи можна сподіватися, що в ньому не буде ніяких змін?

— Нічого не можу обіцяти, — відповів гетьман. — Наші полки поки що роз’єднані, нема ще корму. Хай комісія відкладе свою роботу до вербної неділі, коли буде паша для коней, а до того часу польське військо навіть не пхається у Київське воєводство.

Аби якнайшвидше закінчити суперечку, Хмельницький нашвидкуруч переписав пункти свого ультиматуму і вручив його комісарам. Коли ж знову почали за полонених, він пообіцяв, що їх звільнить, як тільки матиме ратифікований договір. Більшого досягти не вдалося.

Перед від’їздом Кисіль схвильованим голосом звернувся до Хмельницького. Нагадав, яка відповідальність впаде на нього за поділ та знесилення Речі Посполитої. Він християнин, а спілкувався з невірними проти християн. Привів їх у Польщу, наробивши страшного лиха. Якогось дня, можливо, Україна зазнає таких самих страждань, як тепер Польща. Тоді прийде до Хмельницького запізніле каяття за те, що пожертвував спільною вітчизною задля свого злопам’ятства. Здавалось, гетьмана зворушила мова старого чоловіка. «Ніхто, — відповів він, — не омине своєї долі. А наша доля — жити з оголеною шаблею, поки хочемо бути вільними. Краще загинути, ніж жити рабами. Добре знаю, що фортуна мінлива, та врешті-решт перемагає справедливість. Ми любимо і шануємо короля як нашого повелителя, але панів та шляхту ненавидимо смертельно. Хай перестануть робити нам зло, тоді буде легше укласти тривкий мир. Їм вистачає лише дотримуватися наших пунктів. Та якщо надумають нас обдурити, буде смертельна війна. Бранці повернуться після ратифікації договору. Так і скажіть королю: за будь-яких інших умов жодна угода між нами неможлива». Комісари з подивом бачили, як при цих словах очі Хмельницького виповнили сльози.

Якось їм розповідали, що один із полковників, котрий називався Чорнота[139] і був начальником генерального штабу гетьмана, має у нього особливе довір’я. Аби використати всі можливості для успіху, комісари спробували зацікавити його долею в’язнів. Прийшовши до полковника, застали його в ліжку із страшним болем голови. Напередодні був присутнім на гетьманськім обіді. При перших словах послів вигукнув, що не втручатиметься у цю справу. «Розумієте, коли я попрошу його, щоб випустити з клітки тих пташок, то він вас туди посадить». Вважаючи себе знавцем людських характерів і не сумніваючись у тому, що кожну відданість можна підкупити, Кисіль відправив своїх колег і, не наважуючись відкрито щось пропонувати, розпочав здалеку; хотів дати зрозуміти Чорноті, що той сам дуже легко міг би здобути гетьманське звання. Козак, який до того страшенно позіхав, надто втомлений, аби щось розуміти, враз перервав цю мову. «Яке щастя, — розповідає доповідач комісії, — що ми не висловлювалися чіткіше; були б усі порубані на шматки». Чи не мали б посли багато чого навчитися у того захмелілого полковника, про якого так погано судили?

16 лютого 1649 року посли остаточно розпрощалися з Хмельницьким. Він наказав припровадити польських полонених і в присутності тих бідолах ще раз повторив свою обіцянку повернути їм волю, як тільки буде ратифіковано мирний договір, проте додав, що, врешті-решт, усе залежить од думки кола, а він не може знати, як воно вирішить. Потім подарував Кисілю чудового коня і гаманець із 600 червінцями, які той одразу ж роздав поміж бранців. На цьому завершилися переяславські переговори. Вони підігріли самовпевненість козаків і глибоко поранили гордість поляків. Хмельницький досягнув мети і неважко було передбачити, що мир тут неможливий.

Комісія доповіла, що козаки сповнені рішучості воювати, а Хмельницький вимагає лише одного — незалежності всіх руських провінцій. Королівські посли додали, що єрусалимський патріарх закрутив йому голову, надавши титул князя руського люду і переконуючи, що той буде другим Костянтином Великим. Запевняли також, що Тугай-бей готовий рушити походом, а Хмельницький набирає різних пройдисвітів, незважаючи на їх національність та вірування, аби скласти з них платне військо. Не сумнівалися більше в тому, що навесні він рушить на Польщу з величезним військом.

Хмельницький як переможець диктував умови договору, однак не міг гарантувати миру ціною запропонованих поступок, бо все залежало від згоди Запорізького війська, тобто сили-силенної звільнених селян, що були запалені своїм успіхом і бажали нових сатисфакцій. У крайньому разі польські пани, зазнавши невдачі, могли пристати на вимоги своєрідного ясновельможного гетьмана. Та у своїй гордості бунтувалися при думці, що мають рахуватися з черню, рабами, які нещодавно тремтіли в їхніх ногах. Новий король Ян Казимир (а Хмельницький без надмірного чванства приписував собі його елекцію і вважав, що той буде сповнений вдячності до нього) зустрів мирні пропозиції з таким самим обуренням, як і його шляхта. З великим запалом вигукував, що треба кінчати з козаками не переговорами, а зброєю. Зібрався сейм, та вже перші дебати показали, що небезпека, яка загрожує вітчизні, не може згуртувати під однією хоругвою окремі фракції, на які розпався сейм. Замість вишукувати засоби для ведення війни, опозиційна партія вимагала суду над регіментарями, яких звинувачували в пилявецькій поразці. Король став на їх захист, крім того, вони мали численних та впливових друзів у сеймі, які не допустили до такого голосування. Зате опозиція зуміла нав’язати рішення, яке заборонило королю скликати наймане військо, однак погодилася, що в разі очевидної загрози він має право зібрати посполите рушення, тобто загальне ополчення населення.

Щодо військового керівництва, то тут суперечка між двома сторонами була не менш запальною. Пам’ятаємо, що два найголовніші воєначальники Речі Посполитої, коронний та польний гетьмани, були татарськими полонениками. В Польщі ці посади надавали довічно і йшлося лише про те, щоб призначити командувача par intérim[140]. Після Пилявецької битви Вишневецького призначили регіментарем, себто тимчасовим верховним командувачем, однак король недолюблював його, пам’ятаючи, що він на останньому сеймі підтримав кандидатуру Ракоці. До того ж, звинувачував його в потаємних і підступних зносинах з угорцями. Йому справедливо дорікали за жорстокість до православних та українських селян. Навіть з-поміж самих поляків було доволі авторитетних голосів, які повторювали услід за Хмельницьким, що повстання на Україні викликане недоречною суворістю Вишневецького. І нарешті, буквоїди, а їх було чимало на сеймі, поставили йому за провину те, що в час нападу козаків він розпорядився про поголовне озброєння свого воєводства, а це законним чином робилося лише з дозволу сейму чи короля. Отже, Вишневецького спочатку відсторонили од командування. А далі, коли зайшло про призначення верховного головнокомандувача, король зіткнувся з такою кількістю протилежних думок, з такими інтригами та небезпечним чванством, що йому не лишалося нічого іншого, як самому очолити найвище військове керівництво. Своїми регіментарями король призначив Фірлея, Лянцкоронського та Остророга. Перший у відсутності короля мав забезпечити керівництво військом. Він був похилого віку, загальним улюбленцем та шанованою людиною, зовсім позбавленою честолюбства і готовою відступити свої повноваження гетьманові Потоцькому, як тільки той повернеться з полону. Остророг був одним із полководців-невдах з-під Пилявців, однак його репутація найменше потерпіла від тієї поразки. А Лянцкоронського вважали досвідченим і талановитим воїном.

З початком весни 12—15-тисячне військо під проводом цих трьох регіментарів рушило на Волинь. Відразу ж за ним мало правитися коронне військо на чолі з самим Яном Казимиром. Досвід недавніх поразок не зміцнив дисципліну, і за цим переднім загоном тягнулося більш як 20 тисяч возів. В інструкціях регіментарям наказувалося не заходити на козацьку територію, обмежуватися переслідуванням бунтівників та мародерів, що спустошували край. Головний штаб розташувався у Старокостянтинові. Дізнавшись про те, що місто Бар, в якому був гарнізон козаків, погано охороняється, Лянцкоронський не міг встояти перед спокусою, щоб не завдати зухвалого удару, і зненацька захопив місто. Відразу ж Хмельницький удав велике обурення і заявив, що поляки розпочали воєнні дії. Він і далі відкидав будь-яку відповідальність за насильства, чинені повсталими. Гострий під час переговорів із Кисілем і галантний у своїх листах, він невпинно висловлював надію на мирне вирішення питання, а водночас квапив Іслам-Гірея, аби той уже готував виправу, закликав до зброї не лише своїх козаків, а й усіх мешканців України. Пройнявшись войовничим ентузіазмом руського люду, німецькі колонії на Україні прислали багато новобранців. По селах лишалися тільки жінки з дітьми та немічні дідугани. Всі чоловіки взялися за зброю і, як свідчить тогочасний автор, марно було шукати на всій Україні хоча б одного бороданя. У той час лише воїни голили бороди.

Козацьке військо складалося приблизно з двадцяти полків, названих за тим районом, де вони формувалися. Одне чи кілька сіл складали сотню або центурію. Однак більшість з них набагато перевищувала встановлену сотню людей. «Скільки має село, стільки має сотня», — казали козаки. Деякі сотні налічували понад тисячу козаків. Узагалі в кожному полку було двадцять сотень. Сотні ділилися на курені чи загони, що складалися з мешканців того ж хутора, інколи тієї ж садиби. Отже, це військо було, як бачимо, військово організованою руською людністю. Вважають, що воно налічувало понад 200 тисяч воїнів.

Татари вирушили на з’єднання з козаками на початку червня. Не лише вся кримська Золота орда, а й ногайці, буджацькі татари і степовики аж до черкеський племен відгукнулися на клич Хмельницького. Порта віддала під оруду Хмельницького 6 тисяч яничарів. Казали, що з часів Тамерлана ніколи ще таке чисельне військо не з’являлося в Європі. Жоден із тих воїнів не діставав ні платні, ні спорядження. Їхньою платнею та харчем мало стати пограбування Польщі.

При вістці про таку варварську навалу польські регіментарі скликали військову раду, аби визначити найзручніше місце для оборони. Остророг пропонував стати табором під Кам’янцем, найкращою польською твердинею, в якій при невдачі можна було знайти надійний захисток. Інші ж пояснювали, що, залишивши Волинь, зміцнюють ворога за рахунок усього населення тієї провінції, а крім того, відчиняють двері для спустошення Речі Посполитої. Більшість підтримала Фірлея, висловившись за Збараж: покладались на добре укріплений замок, прикривали Польщу і, врешті, простягали руку Вишневецькому, котрий уже розташувався неподалік із значним корпусом добровольців. Сама присутність цього відважного полководця-щасливчика мала вселити мужність жовнірам, які хвилювалися та непокоїлися від чуток, що передували появі ворожих загонів. Як тільки козацьке військо заворушилось, князь Ярема Вишневецький покинув обійми своєї юної дружини, зібрав шляхтичів, найманців та друзів і, не чекаючи королівського наказу, розпочав воєнні дії. Лянцкоронський подався в його табір і благав від імені вітчизни забути зло і приєднатися до тієї невеликої жменьки сміливців, які вирішили принести своє життя на її жертовник. Він додав, що Фірлей готовий поступитися йому керівництвом військом. «Господеві не буде милим, — вигукнув Вишневецький із слізьми на очах, — якщо я позбавлю цю шановану стару людину честі, якої вона удостоїлася од короля та Речі Посполитої! В мене лише невеликий загін погано озброєних і споряджених воїнів, та вони готові сповнити свій обов’язок. Розраховуйте на мене, завтра з ними прибуду!».

Благородна поведінка князя викликала радість у всього війська, додала йому впевненості. Готові до дезертирства жовніри з піднесенням гуртувалися довкола своїх командирів. Кожен присягався, що радше загине, але не відступить. Табір розбили під Збаражем, і один інженер, знаний своїм досвідом, накреслив план оборони табору. Кожен корпус, у залежності від зайнятої позиції, мав спорудити частину лінії оборони. Однак робота посувалася повільно. Через кілька днів виснажливої праці помітили, що лінія окопів надто довга для тієї кількості війська, що повинно їх займати. Довелося усе починати за новим планом. Але позиція була сильна. Польське військо одним крилом сягало Збаразького замку, а другим — непрохідного драговиння.

29 червня (за ст. ст.) розвідка, що вирушила з польського табору, наскочила на сильний передовий загін татарської кінноти, який змусив її одразу ж відступити і завдав шкоди незавершеним захисним спорудам. На другий день з’явилося чисельне військо козаків і татар. Видно було біле знамено кримського хана, і поляки більше не сумнівалися, що вся Золота орда взялася за зброю. З’явився сам Хмельницький, довго розглядав оборонні лінії поляків, розташування їхнього війська і пообіцяв ханові того ж дня пригостити його вечерею у наметі Фірлея. Діставши таке запевнення, татари кинулися туди, де тільки-но почалося спорудження укріплень. Сутичка виявилася запеклою і жорстокою, однак нападники відступили. На другий день татар підтримали козаки, та знову безуспішно. Вишневецький з невеликим загоном добровольців показував чудеса мужності й неодноразово відкидав ворога далеко од своїх позицій. Однак ті вдалі сутички не зменшували страху і занепокоєння коронного війська. Більшість жовнірів і навіть кілька старших офіцерів вимагали покинути лінію оборони і відступити в замок, який, здавалося, буде легше захищати. Вишневецький заперечив проти того. На його думку, суперник неодмінно дізнається про евакуацію табору, а це послужить сигналом для навального штурму і, можливо, такої ж поразки, як під Пилявцями. «Ми мусимо перемогти або загинути тут, де стоїмо, — казав він. — Покажемо, що польський жовнір, спішений чи за бруствером, не гірший воїн, ніж на коні чи в чистому полі». Він зумів переконати поляків у своїй правоті, а оскільки вони щохвилини сподівалися нападу, то цілодобово споруджували нові укріплення в тилу. Поскидавши свої оксамитові та шовкові доломани, найзнатніші магнати з лопатами і кирками подавали приклад іншим. Зі свого боку козаки і татари теж не дармували і дуже швидко наближалися. Тільки-но обложені викопали внутрішні шанці, відразу ж мусили покинути першу лінію оборони, яку зайняв ворог. Козаки не барилися. Під керівництвом перебіжчиків-чужоземців вони невтомно копали землю і споруджували кавальєри, що здіймалися над укріпленням поляків. З верху тих кавальєрів козацькі стрільці вбивали і ранили велику кількість обложених усередині табору. Марно поляки споруджували траверси для захисту від тих стрільців, довкола кожного намету насипали земляний вал, щоб не правити за мішень козацьким кулям чи стрілам. До тих усіх труднощів додався голод. Жодному обозу не вдавалося проникнути в табір. Показуючи жовнірам, що вони вміють також терпіти злигодні війни, регіментарі споживали конину, хоча й мали свої власні харчові запаси. Однак неспокій та відчай зростали з кожним днем; падали коні, позбавлені фуражу, трупний сморід сповнював табір. Ні з Варшави, ні від королівського війська не було вісток. Усі гінці, яких слали обложені, потрапляли в руки ворога, а той із радісними криками жбурляв їм перехоплені листи. Хоча й Фірлей сповнював свій обов’язок регіментаря і звичайного жовніра, у війську він не мав авторитету, його вважали заклятою людиною. Фірлей був лютеранин, і завзяті католики пов’язували всі невдачі військової кампанії з вибором на регіментаря єретика. За звичаєм перед його наметом був устромлений королівський штандарт. Його звалила блискавка, і цей випадок здавався в очах забобонних жовнірів віщуванням небесного гніву. Лише одна людина, Вишневецький, уміла піднести підупалий дух. Він завжди був у найнебезпечніших місцях, не втрачав спокою, навіть був веселий. Вистачало йому лишень з’явитися, як жовніри одразу ж забували про свої біди та страждання. В одній із вилазок він був поранений у ногу, проте, навіть залишаючись у своєму наметі, не переставав керувати військовою радою обложених. Якогось дня, коли, оточений воєначальниками, він закликав їх до стійкості, неподалік його ліжка впала стріла; вони перебували так близько від ворога, що ніхто не сумнівався, що стріла татарська. До стріли був пришпилений лист польською мовою. Він не був підписаний, але автор сповіщав, що його, шляхтича, лише необхідність змусила, як і багатьох інших, піти за Хмельницьким. Пройнявшись муками сумління, хоче послужити своїй вітчизні. Він попереджував полководців збаразького табору про те, що королівське військо наближається і перебуває за якихось шість-сім верств од них. Прибуття війська, говорилося далі, дуже збило войовничий запал козаків і татар. Ніхто не сумнівався у достовірності листа, який був, однак, доблесною вигадкою Вишневецького. Військо прийняло його з несамовитою радістю, а якийсь відважний шляхтич одразу ж погодився вирушити до короля, аби повідомити його про становище обложених. Як споночіло, він плавма перетнув болото і цілий день переховувався в очереті; а потім, коли знову спала темрява, переодягнувшись у селянський одяг, минув ворожі пости. Уникнувши небезпеки, дізнався, що король справді неподалік і незабаром до нього дістався.

Вишневецький точно все вгадав. Королівське військо справді наближалося і навіть перебувало майже на тій відстані, про яку говорилося у листі, однак, як не дивно, воно ще нічого не відало про те, що діялося на Волині, бо віддані козакам селяни приховували все, що знали про їх переміщення. Даремно Ян Казимир намагався дістати від сейму дозвіл на збір найманого, тобто регулярного війська. Він лише домігся скликання посполитого рушення, або ополчення. Але нація була далека від того, щоб поділяти його завзяття. Провінції, яким ще не загрожувала безпосередня небезпека, були погано підготовлені до оборони земель, захоплених ворогом. Королю дорікали за його фаворитів, міністрів, за любов до розкоші та розваг. Навіть його шлюб із братовою-вдовою, хоча і був освячений Римом, вважався святотатством. Усі нещастя, які звалилися на батьківщину, твердили святенники, це справедлива кара за нехтування законами костьолу. Опинившись у безвиході, Ян Казимир навіть заклав коштовності королеви і зумів привести в готовність невелике військо, що складалося з його особистої гвардії, кількох полків німецької піхоти та кількох ескадронів гусарів. Відомо, що польські гусари були добірним корпусом на кшталт колишніх вістових рот у Франції. Вони мали бездоганне озброєння та спорядження і були на той час найгрізнішими вершниками Європи. «Якщо сонце має зайти, наші гусари затримають його на вістрі своїх списів», — казали поляки. До цих так званих регулярних частин приєдналося ополчення кількістю 13—14 тисяч оружного люду. Ця цифра свідчить, що війна не була популярною. А ще потрібен був час, аби згуртувати всі ці сили, що разом не переважали 25 тисяч воїнів. Місцем загального збору призначили Люблін. Усередині червня туди подався сам король. Три тижні він чекав на свої полки і лише 7 липня за ст. ст. (17 липня за н. ст.) при чутці, що на Поділлі злучилися козаки і татари, рушив у похід. Військо правилося шляхом на Збараж, нічого не відаючи, що там відбувається. Треба було не менше трьох тижнів, щоб воно дісталося до Топорова[141], де польський шляхтич, котрий вирвався з обложеного табору, вручив королю лист Фірлея. Уже тридцять два дні малочисленне збаразьке військо протистояло натискові двохсоттисячної армії; воно витримало 20 штурмів, здійснило 46 вилазок, втратило більш як половину своїх жовнірів, а Ян Казимир нічого про це не знав. Майже водночас він дізнався і про вторгнення ворога, і про розпачливе становище найвірніших своїх слуг. Хоча на Волині майже кожен селянин добре був обізнаний з успіхами козаків, жоден з них не інформував про це королівське військо. «Скільки б їх не палив, усе одно правду не скажуть», — свідчив один тогочасний польський письменник. Гнобителі ще не бачили такої змови народу.

З другого боку, щоднини дістаючи інформацію про маневри суперника, козаки і татари лаштувалися зненацька перестріти його і, не знімаючи облоги збаразького замку, кинули проти ворога добірні загони свого великого війська. 5 серпня за ст. ст. (15 за н. ст.) поляки вийшли до ріки Стрипи, перед Збаражем. За містом тягнувся густий ліс, що перетинався двома шляхами — один провадив на Львів, другий — на Збараж. Гінці, відправлені королем, сповістили, що ніде на цілі три милі не бачили ворога. Насправді офіцери Яна Казимира робили йому таку ж погану послугу, як і українські селяни. Козацьке військо стояло бойовим порядком за лісом і вже головний корпус їхньої кінноти рушив на крило королівського війська. Це відбувалося напередодні свята Успення[142]. Король слухав відправу, причащався і зробив швидкий огляд війська, під час якого виголосив коротке слово. Ніхто не сумнівався, що незабаром спалахне сутичка. Вже кілька днів стояла дощова погода, дороги розмило. Та велика маса возів, що сунула за польським військом, повинна була забезпечити перехід широкої і важкодоступної ріки. Вирішили побудувати дві колони: одна мала йти Львівським шляхом, друга — на Збараж, і обидві повинні були ступати мостом через Стрипу. Попереду йшов невеликий передній загін. Колона, що прямувала під орудою короля, просувалася доволі добрим строєм, зате ополчення, форсуючи другий міст, порушило свої лави. Одні кинулися шукати притулку по хатах, інші запасалися харчами для вечері. Вози хаотично рухалися вперед разом із вершниками. Більшість з них спішилася, покидала зброю. А в той час Хмельницький, примостившись у лісі на дереві, стежив за їхнім маневром, спокійно підраховував їхні сили і вистежував здобич. Коли половина колон перейшла ріку, він дав сигнал до атаки. Королівський передній загін, що минув Збараж, швидко був відкинений назад і повідомив про появу основних сил ворога. Всі стояли на місці, вирішивши, що це фальшива тривога. Але тріск від мушкетної стрільби дужчав і наближався. Впевненість поляків у собі була така велика, що вони не сумнівалися: ті постріли від суперечки жовнірів за житло; таке часто траплялося на марші. Нарешті з’явився передовий загін, він безладно втікав, переслідуваний татарами і козаками. Захоплене спішеним, у найбільшому безладді, ополчення Львова та Перемишля було винищене до ноги, перш ніж встигло вишикуватися у лінію. За якусь мить міст, який тільки-но перетнули поляки, запрудили вози, які пустилися у зворотному напрямку, а всі ті, що лишилися на лівому березі, були знищені, навіть не вступивши у бій. Там загинуло кілька визначних магнатів і приблизно п’ять тисяч шляхтичів. У польських воєнних донесеннях збереглася пам’ять про прапороносця Львівського полку, який, втративши дві руки, упав на землю, притискаючи знамено покаліченими куксами.

Напад козаків і татар на колону, що йшла по Збаразькому шляху, був також і несподіваним, і навальним, але тут польське військо, що рухалося під опікою короля, краще підготувалося і стійко відбило удар. Залишивши у Зборові кілька піхотних рот, які повинні були стримувати чернь, що вже била на сполох і бралася за зброю, аби приєднатися до козаків, король відвів своє військо на правий берег Стрипи; наказавши знищити позаду себе мости, він прийняв утікачів з другої колони і приготував цю невелику армію до бою. «Або тут загину, — говорив він жовнірам, — або потраплю у татарський полон, та ніхто не побачить, щоб повернувся спиною до поля бою». А супротивник уже в кількох місцях переходив Стрипу і завдяки своїй переважаючій силі водночас з двох флангів оточував королівське військо. При наближенні козаків їм назустріч погнав чвалом якийсь польський вершник і крикнув, що вони мають підкорятися гетьманові Забузькому, котрого нещодавно призначив король; Хмельницького ж оголошено безбожником і зрадником, за його голову призначено винагороду в 10 тисяч дукатів. Треба було мати неабияку зухвалість, щоб сповіщати щось подібне, і лише завдяки прудкості свого коня той оповісник це був порубаний козаками. Зав’язалася велика сутичка. Козаки завдали основного удару в центр королівського війська, де стояло ополчення. Тричі здригалися захисні лінії поляків, тричі командири повертали їх до бою.

Зробивши кілька вдаваних атак на праве крило, татарська кіннота враз ринула в центр, створивши значний прорив. Страх охопив лави жовнірів і втікачі хвилею посунули на поставлені квадратом вози із пожитками. В цю ж мить на лівий фланг до короля прискакав вершник, увесь заюшений кров’ю; він крикнув, що все пропало, і хай король рятується. Нічого не відповівши, Ян Казимир поскакав назустріч утікачам і вигукнув: «Панове, не лишайте свого короля, не зраджуйте вітчизну!». Він хапав коней за стремена і примушував вершників чинити опір ворогові. Його благання, його погрози та особистий приклад припинили безладну втечу. Кілька рот німецької піхоти, що дотепер стояли в резерві, на якийсь час зупинили татар швидким вогнем. З правого флангу, де військом командував Оссолінський (польський канцлер при потребі мав бути і регіментарем), прибуло кілька свіжих загонів і битва розпочалася знову. Однак противник діставав щоразу нові підкріплення. Не перестаючи відбивати атаки суперника, уперто тримаючи оборону, поляки все-таки відступили під тиском незборної сили ворога. Вже вечоріло, коли вони підійшли під свій останній захист — до возів. Козаки з татарами зупинилися. Були певні, що здобич не вихопиться їм з рук, і вирішили дати їм кілька годин для перепочинку.

У той час, коли перед возами нашвидкуруч сипали земляний вал, у короля зібралися командуючі польським військом. Усі вони були на конях, дехто поранений, закривавлений. Обличчя пригнічені. Лише король зберігав шляхетну гордість, свідомий того, що сповнив свій обов’язок. Навіть найвідважніші з-посеред них вважали, що не варто пробувати щастя у новій сутичці. Ніхто не наважився пропонувати опір у незакінчених окопах, без харчів, без надії хоч на яку-небудь підмогу. Після доволі тривалої мовчанки один із генералів мовив схвильованим голосом, що все ще можна поправити, якщо врятується король. За всяку ціну треба спробувати потайки вивести його з табору, який нема більше змоги захищати.

Однак Ян Казимир відповів: «Ні, я хочу жити або вмерти з вами». Ще хтось запропонував скористатися з темряви і піти у прорив. Але це повважали нездійсненним, враховуючи, що військо виснажене і занепало духом. Сповнений енергії, старий генерал Арцішевський твердив, що можна було б без великих втрат досягти Збаража, якщо з боєм прорватися до сусіднього переліску. Та чи застануть Збараж у руках поляків і що вони виграють, привівши туди розбите і деморалізоване військо? Ніхто не підтримав цієї пропозиції. Слово взяв Оссолінський: «Бачу лише один шлях для порятунку, — мовив він. — Треба роз’єднати ворога, відокремити татар від українських воїнів. Хай король напише ханові листа, нагадавши, що колись Владислав зробив йому значні послуги. Хай пообіцяє данину, і я смію надіятися, що цей крок його світлості розчулить татарського хана».

Усі пристали на цю пропозицію, яку відразу ж взялися втілювати. Ян Казимир чи то написав, чи лише підписав листа, що мав потурати чванству хана. Король звертався до нього як до рівного собі і лагідно докоряв за те, що незалежний володар пристав до зграї бунтівників, своїх давніх ворогів, які при першій же нагоді повернуть зброю проти нього і, скориставшись із поданої допомоги, сплюндрують його власний край. Звісно, парламентер, якому було доручено цього листа, мав ще й усні обіцянки, аби вдовольнити пожадливість татарина.

Відправивши послання, король довго молився перед іконою Богородиці, покровительки Польщі, а потім упав на жмут соломи і на деякий час заснув. Та незабаром його розбудили. Серед війська розповсюдилася чутка про те, що король та дехто із знатнішої шляхти збирається потайки залишити табір, кинувши жовнірів напризволяще. За якусь мить усі були на ногах. Одні готувалися до втечі, якісь жовніри бралися грабувати вози, хтось запрягав коней, хтось лементував, що все пропало і лише вночі мають єдину можливість уникнути смерті або полону. Якийсь ксьондз розбудив короля. Не вагаючись, той скочив на першого-ліпшого коня і, в оточенні свого почету та охорони, при світлі смолоскипів виїхав перед збунтовані загони. «Ось я, діти мої, — вигукнув Ян Казимир. — Чи ви впізнаєте свого короля! Господь покарав нас, та він милосердний і завтра з його ласки ми можемо перемогти. Вірте мені, що в жодному разі я не покину вас, і якщо на це Божа воля, то я готовий покласти голову разом з вами». При цих словах старі жовніри плакали. Кожен присягався, що загине біля ніг свого монарха.

Розвиднілося. Козаки самі розпочали одночасний наступ на Збараж і на польський табір. При сприянні мешканців вони оволоділи містом, знищили його невелику залогу і, розгорнувши свої бойові порядки в тилу польського табору, там, де не було ні шанців, ні укріплень, узялися його обстрілювати. Виглядало, що готуються до наступу. Тепер їх було ще більше, ніж учора, і щохвилини шляхта чекала, що вони прорвуться між поставлені вози. Аж тут хтось вигукнув: «Доволі!». Побачили, як виїхав на коні Хмельницький і наказав своїм козакам відступити. Обложені полегшено зітхнули. Незадовго в королівський табір прибув татарський мурза з листом від Іслам-Гірея. За східною ввічливістю, хан вітав королівську світлість, дорікав, що так пізно одержав від короля вістку, аж мусив особисто вирушити на його пошуки. «Ми тепер твої гості, — додав він. — І ти можеш прислати до нас свого канцлера чи якусь іншу довірену особу, з якою ми вели б переговори». Хоча тон цього листа був трохи глузливий, виглядало, що хан схильний до миру, і тепер ішлося лише про ціну, яку він за це правитиме.

Разом із листом від Іслам-Гірея татарин привіз листа Хмельницького, писаного латиною — чи то гетьман зважував на традиції польської канцелярії, чи, може, хотів приховати його зміст від своїх спільників-татар. Кількома словами Хмельницький нагадував королеві про своє власне нещастя і лихоліття рідного краю. «Я не бунтівник, — писав він. — Знайшов притулок біля стіп його величності кримського хана в надії, що він допоможе мені знову завоювати вашу прихильність. Краще б мені вмерти, ніж жити ворогом мого добродійного повелителя. Я готовий передати Забузькому булаву та хоругву, одержані з рук вашої світлості, лишень щоб був певний у прихильності свого короля. Бажаю лише одного — прожити свої останні дні в мирі, під захистом королівської милості».

Що ж сталося у ніч після Зборівської битви? Історики висловлюють щодо цього лише здогадки. Якщо вірити більшості польських авторів, то король відмовив хана од його спілки з козаками, здивувавши його насамперед своєю мужністю, а потім підкорив шляхетною поведінкою. Інші ж стверджують, що Ян Казимир купив цей мир з татарами. Всі, однак, сходяться на думці, що козацький гетьман не мав ніякого впливу на переговори, та й навіть сам договір був укладений без його участі. Одно слово, його спільники принесли його в жертву.

На нашу думку, ні одна, ні друга здогадка не є правдива. Іслам-Гірей не був Александром, котрий, подолавши якогось князя, повертав йому володіння з поваги до виявленої мужності. Безперечно, принадливість великої суми грошей могла рішуче вплинути на ватажка грабіжників, які жили тільки війною, проте становище поляків було таким, що вони здатні були запропонувати лише те, що мали в руках. Чи та данина, яку були спроможні сплатити, дорівнювала грабункові королівських фургонів та міст? Далі побачимо, як важко було Янові Казимиру знайти кошти, щоб вручити ханові відповідний завдаток. Врешті, якщо навіть допустити, що татарський правитель чи його державці спокусилися обіцянками, висловленими вночі після битви, то вистачало б лише одного слова Хмельницького, аби кинути козаків на штурм польського табору і захопити його, перш ніж татари укладуть угоду. Все зводиться до того, що навпаки — вплив Хмельницького на свого спільника був могутній, і гетьман поводився стримано та рішуче, щоб не дозволити татарам зловживати тією перемогою. Вірний своїй політиці, гетьман у Зборові був такий самий, як і під Пилявцями; він тримав суперника під своїми ногами. Якщо б доконав його, що б на цьому виграв? Поділ трофеїв королівського табору з татарами, а потім, незадовго, потреба сперечатись з ними за володіння країною, відстоювання її у боротьбі з іншими володарями, з іншими, могутнішими, народами, яких дратуватиме той нерозсудливий чоловік, що віддав християнські землі на поталу нечестивцям. Як ми вже казали, Хмельницький знав, що не повинен ставати монархом, якого б визнавали його сусіди; однак він хотів правити під покровом когось іншого, і на цей раз Польща видалась йому такою роздробленою, що він тішив себе думкою, що недовго її боятиметься. Та він знову помилявся.

Канцлер Оссолінський від імені короля та ханський візир Сефер-Казі дуже скоро домовилися про умови миру. Татари хотіли тільки грошей — 90 тисяч дукатів, які сплачувалися б щорічно; крім того, ще й 200 тисяч дукатів за воєнні витрати. Візир вимовив «данина», і уповноважений польський представник збунтувався у своїй гордості. «Поляки — вільний народ, — вигукнув він, — і нікому не сплачують данину! Вони готові зробити подарунки своїм друзям і віддячитися добровільним даром за надану їм допомогу, але ніколи не погодяться стати данниками».

«Данина, подарунок, добровільний дар — що там значить слово? — з посмішкою відповів Сефер-Казі. — Найважливіше зійтися на сумі».

У військовій казні Яна Казимира було лише 30 тисяч дукатів; їх могли дати готівкою татарам, окрім подарунків візирю та кільком іншим воєначальникам. Коли переговори вже скінчилися, показався Хмельницький, повагом вклонився польському канцлерові, проте не брав жодної участі (принаймні так здавалося) у складанні угоди, яку збиралися уже підписати. Та в ній були враховані інтереси козаків і поміщалися всі статті, запропоновані, чи, радше, нав’язані, королівським комісарам на Україні. Формально говорилося, що козацький гетьман залежатиме лишень од короля, а польські воєводи не сповнятимуть своєї влади в українських провінціях. Чисельність реєстрових козаків мала становити 40 тисяч воїнів. Слід зазначити, що замість першої редакції, яка подавалася у дещо різкій формі, ці статті були змінені таким чином, що не зачіпали честі короля та магнатів. Хан просив королівську світлість дати повну амністію козакам і повернути свою ласку їхньому гетьманові. Кажуть, що за підказкою Хмельницького додали, що Чигиринське староство буде наділом гетьмана Запорізького війська. З початку воєнних дій полк під такою назвою складав окрему гвардію Хмельницького.

Статті, що стосувалися козаків, були для польських магнатів грізнішими, ніж усе інше. Вони казали, що король веде переговори з татарами як рівний з рівним, та хіба можна, мовляв, опускатися до переговорів зі своїми підданими. Однак треба було підкоритися такій необхідності. І все ж канцлер, який спритно обговорював кожну статтю і слушно використав посередництво Іслам-Гірея, домігся кількох поступок, зокрема там, де йшлося про українські провінції, в яких ніколи не було козаків. Та й узагалі Зборівський договір був нічим іншим, як поверненням до колишньої конституції країни, визнанням, а в деяких пунктах і розширенням привілеїв Запорізького війська. Ось короткий виклад тих статей угоди, що стосувалися козаків:

1. Король повертає Запорізькому війську всі його колишні права та вольності і для цього надає йому новий привілей.

2. Король дозволяє збільшити кількість реєстрових козаків до 40 тисяч, причому територія для них буде визначена згодом. Воїни зможуть набиратися як із помість магнатів, так із земель його королівської світлості. Крім того, дозволяється усім мешканцям інших провінцій, які хочуть стати козаками, перевезти на Україну свою домівку та майно і записатися у реєстровці протягом поточного року, але не пізніше, бо тоді не матимуть права покидати землю, до якої належать.

3. Чигирин разом із своєю землею стає наділом гетьмана, і королівська світлість дарує його теперішньому гетьманові Запорізького війська благородному Богданові Хмельницькому, вірному підданому короля і Речі Посполитої.

4. Надається повна і беззастережна амністія за всі вчинки, пов’язані з останніми заворушеннями.

5. Така ж амністія надається шляхтичам, які воювали на боці Запорізького війська; той, хто під час останніх заворушень був позбавлений звання шляхтича, буде реабілітований на найближчому сеймі (ця стаття особливо стосувалася соцініанців, аріанців та різних єретиків, які знайшли притулок у козацькому таборі).

6. В головних містах постою козацьких полків жиди не матимуть права володіти землею, здавати її в оренду, селитися на ній.

7. Київський митрополит здійснюватиме верховне керівництво всіма релігійними справами в державі та в церкві, у польському королівстві та великому князівстві Литовському. Йому буде надане місце в сеймі.

8. Всі адміністративні посади на Київщині, Брацлавщині та Чернігівщині надаватимуться лише шляхтичам грецького обряду.

9. Єзуїти не матимуть права проживати в Києві та в інших містах, де є офіційні українські школи. Ці школи збережуть всі свої колишні привілеї.

10. Козакам не дозволяється продавати горілку вроздріб; вони мають право її переганяти чи продавати оптом.

11. Дані статті будуть ратифіковані сеймом. Між мешканцями України, коронним військом та Запорізьким військом запанує мир та щира злагода.

ОПОВІДЬ ЧЕТВЕРТА

Коли Ян Казимир вернувся із Зборова, столиця зустріла його не лише сумом та холодом, але ще й зневагою. Він зганьбив націю, відступив перед повсталими рабами, бунтівниками-підданими. Цей докір линув звідусіль — сатирами, піснями, карикатурами, зневажливими вигуками; а найбільш завзято нещасного короля ганьбили ті, хто не воював ні під Збаражем, ні під Зборовом, хто всупереч заклику взятися за зброю лишався у своїх замках. З великим піднесенням вітаючи Вишневецького, населення Варшави, здавалось, намислило ще раз зганьбити короля; та особливо вражений національний гонор обрушився на Оссолінського. На сеймі, що відкрився незадовго після укладення Зборівського миру, йому довелося зазнати всіх образ, яких можна завдати високому урядникові на цьому могутньому зібранні. Та жоден голос не запропонував розірвати ту угоду і ще раз спробувати щастя зі зброєю у руках. Угода була ратифікована без обговорення її статей: боялися, що в іншому разі беруть на себе частину відповідальності. Зате обговорювались та засуджувались різні факти політичного життя Оссолінського, їх немилосердно таврували. Сейм звинуватив Оссолінського у всьому, що той робив, і навіть у тому, що змушений був зробити. Відправив козакам королівський привілей. Казали, що це він підбурив їх до бунту. Лише йому приписували всі воєнні невдачі і забували, що саме вони перешкодили йому зібрати наймане військо і лише в останню хвилину дали дозвіл скликати ополчення. І нарешті йому докоряли, що він вів переговори з бунтівником, хоча, мабуть, завдяки стриманості цього бунтівника Річ Посполита могла далі існувати, а король був вільний. Оссолінський не довго пережив ті несправедливі нападки, анафему, проголошену всією нацією; він помер, сповнений відчаю, навіть не викликавши до себе співчуття, до останньої години переслідуваний сарказмом своїх ворогів:

На його могилі повторювали цей бездарний вислів Вишневецького.

Витримавши із взірцевим спокоєм кепкування та пародії, король поділяв почуття шляхтичів щодо Зборівського договору, і, якщо в скрутну хвилину трохи відчував вдячність до Хмельницького, то невдовзі про неї забув; пригадував лише ту сміливість, з якою підлеглий диктував закон своєму повелителеві. Вишневецькому не менш ніж Яну Казимиру хотілося взяти блискучий реванш. При королівському дворі та в сеймі вголос говорили про те, що цей мир тимчасовий, укладений внаслідок нагальної необхідності, що його треба розірвати, як тільки Польща буде мати змогу покарати збунтованих підданих. А поки що думали, яким чином позбавити козаків їхнього могутнього спільника — кримського хана.

Зі свого боку Хмельницький теж не пожинав сподіваних плодів зі своєї перемоги. Зазнавши радості тріумфального в’їзду до Києва, він був збентежений непевним становищем і смутком від того, що лишилися нездійсненними всі його політичні розрахунки. Він опорожнив свою власну скарбницю, оплачуючи татар, які все грабастали, і з великим зусиллям стримував їх від грабування краю, особливо полонення жінок під час їхнього походу через Україну: татари це вважали беззаперечним привілеєм їхньої угоди. Незадовго Хмельницький переконався, що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть ще безжаліснішою. Його вивідники, а їх мав навіть у найближчому оточенні короля, сповіщали про нову війну, як тільки зарубцюються рани на тілі Речі Посполитої. Довкола себе він відчував загрозу, відчував, що його престиж падає. Всюди його звинувачували в тому, що він мало зробив для руської віри та руського люду. Пани незабаром повернуться, казали селяни, знову візьмуть свої маєтки, і під його захистом почнеться колишнє гноблення. Як тільки зайшло про реєстрацію Запорізького війська, тобто визначення сорока тисяч козаків, що мали складати його, зусібіч посипалися гострі протести і скарги. Хоча він і не був надто скрупульозним виконавцем умов Зборівського договору щодо кількості воїнів, важко було зробити вибір із великої кількості бажаючих; виписчики одразу ж загаласували, що вони билися за віру під Зборовом і Пилявцями, що вони такі ж самі козаки, як і всі інші. Ми вже бачили, що майже все населення узялося за зброю; українські землі яловіли. Це все спричинило голод, який збільшував кількість невдоволених. Грецьке духовенство, перед тим прихильне Хмельницькому, тепер йому дорікало в лагідності і спілкуванні з мусульманами. Чому допускають у Литву уніатів? Чому гетьман не наполягає на виконанні Зборівського договору, яким передбачено одне місце в сенаті для київського митрополита? А насправді прибуття цього достойника до Варшави викликало там переполох. Побачивши обурення католицького духовенства, а також частини сеймуючого панства, митрополит, людина сумирної вдачі, хутко вернувся у свою єпархію, не наважившись займати місце на сеймі, сповненому рішучості вивести його зі своїх депутатів. За таке серйозне порушення Зборівської угоди винним робили Хмельницького.

На Україні гетьман частково конфіскував маєтки польських магнатів, зокрема Вишневецького, посилаючись на те, що ці коронні землі тепер належать новим реєстровим козакам, бо кожен козак повинен бути господарем. Бідніші шляхтичі, єдині, що наважилися з’явитися на територію Запорізького війська, дуже смиренно просили гетьмана повернути їм селян чи принаймні землі. А йому важко було не зважити на їхнє прохання. Зате в українських провінціях, де не було реєстровців, заможні шляхтичі верталися з загонами озброєної челяді, підсиленої юрбами шляхтичів, знедолених останнім повстанням. Там вони з шаблею у руках домагалися своїх маєтків і селян. На Волині якийсь князь Корецький, очоливши загін із трьох тисяч вояків, бив, калічив, садив на палі селян, які відмовлялися вертатися в ярмо. Жорстокість до людей, які тільки-но відклали зброю, всюди викликала повстання. Знову з’явилися ватаги бунтівників, підтримані кількома запорізькими полковниками, котрі постачали їм зброю, амуніцію і навіть слали старшин своїх полків. У той час, як у Варшаві Хмельницького звинуватили в тому, що він підбурює до цих виступів, на Україні ремствували проти нього, заявляючи вголос, що він продався польській шляхті і зрадив національну справу. Полковник Нечай[143], подвиги якого ще дотепер оспівуються у думах Південної України і котрий в очах своїх сучасників уособлював шляхетні риси козацького ватажка, став повірником почуттів українського народу і виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами. «Ти кидаєш нас, — мовив він, — ти кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки насміхаються з тебе, даруючи свої ласки? Вони вже обеззброїли тебе, позбавивши тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш — можеш ставати рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю». Нечай був кумиром козаків, та Хмельницький, здавалося, не зворушився тими словами, лишень намагався якнайскоріше себе виправдати. Він заявив, що реєстр Запорізького війська, можна сказати, уже складений, але він дозволяє тим, хто ще не вписався, стати надреєстровим козаком. Проте якщо він спокійно сприйняв докір Нечая, то до інших незадоволених, що були менш популярними та менш небезпечними, поставився строгіше. Він наказав скарати на горло одного козака, котрий проголосив себе гетьманом і зібрав довкола себе кількох однодумців. Звісно, число сорок тисяч козаків, що мали складати Запорізьке військо, було перебране, і набагато. Як і польські гусари, кожен козак приводив із собою кількох воїнів. Усі його сини також користувалися такими ж правами і були воїнами, хоч не належали до реєстрових. І нарешті, крім регулярної армії, Хмельницький своєю владою сформував добірний корпус, так званий резерв, поставивши на його чолі свого сина Тимоша. Той резерв складався з 12 тисяч козаків. Вважається, що внаслідок проведеної реорганізації Запорізьке військо нараховувало 200 тисяч воїнів.

Звичайно, такої сили вистачало, щоб гетьман без вагань розглянув сприятливу можливість війни з Польщею; однак, не втрачаючи розсудливості і використовуючи свою владу, він старався за всяку ціну війну відтягнути. Вдаючи, що буквально виконує усі умови Зборівської угоди, зрідка нагадуючи про якісь уже особливі кричущі порушення його статей, він повсюдно намагався підбурити нових ворогів уряду Речі Посполитої. Певний час він сподівався, що московити скористаються ослабленням Польщі і повернуть собі землі, захоплені Сигізмундом і Владиславом, себто Смоленськ і Сіверщину, але цар не виявляв войовничих намірів. Хмельницький пробував дійняти його самолюбство. Він передав йому томик поезії, видрукований у Польщі, в якому образили Михайла Федоровича, батька теперішнього царя. Олексій Михайлович якось уже докоряв варшавському королівському двору за подібну дурничку. У тих посланнях, які він одержував, пропускали кілька з його, як ми знаємо, численних титулів. Сатира, спрямована проти царя, ще більше його розсердила і ледь не спричинилася до війни; та спочатку він відправив посольство, вимагаючи сатисфакції. Щодо порушення етикету, то польська канцелярія була схильна задовольнити висунені претензії, однак складніше було з віршем того поета. Посли вимагали голову поета, та в країні, де відкрито друкували сатири на короля, навіть і гадки не було про те, щоб строго потрактувати поета, котрий дозволив собі кілька уїдливих жартів, спрямованих проти іноземного суверена. Врешті знайшли викрут, який задовольнив царя: у присутності послів книжку спалили.

Однак царський двір мав поважніші претензії до королівського двору. Поки польська канцелярія заспокоювала марнославність царя, двір намагався створити доволі клопотів у його краї, щоб цар і не думав оголошувати війну Польщі. Для цього він вів таємні переговори з кримським ханом, підбурюючи його до вторгнення на московську територію, і в цьому обіцяв допомогу козаків. Побачивши нагоду дістати велику здобич, Іслам-Гірей із захватом прийняв цю пропозицію, а Хмельницького офіційно про це повідомив і Ян Казимир, і турецький хан; обидва вимагали допомоги Запорізького війська — один як монарх, другий як союзник.

Пастка була груба, а Хмельницький був надто обережний, щоб до неї потрапити. До того ж, війна з московитами в очах козаків виглядала б злочином, майже святотатством. Лише з необхідності вони пристали на союз із татарами, але ніколи б не погодилися для блага мусульман спрямувати зброю проти християнського народу і православного обряду. Таку думку поділяв весь руський люд і навіть найзавзятіші вояки з-посеред запорожців не були винятком. Грабувати та нищити ляхів здавалося гідним похвали, бо це були погани, тобто католики, але московити були їхніми братами, і монарх, що правив у Москві, білий цар, як вони його називали, був поборником православної віри. Очевидно, ще раніше Хмельницький зважував переваги та небезпеку спілки з Московією. Він боявся (і мав на це причини) знайти в цареві не покровителя, а володаря, більш вимогливого та більш непоступливого, ніж польський король. Гетьман відав, що, дізнаючись про перемоги козаків, Олексій Михайлович виявив радше занепокоєння, ніж радість, бо навіть якщо козаки і мстили за православну віру, то показували московитам поганий приклад того, як повсталі піддані можуть здобувати собі волю зі зброєю у руках. Враховуючи все це, гетьмана більш задовольняв хаос Польщі, аніж порядок Москви. Не шукаючи відверто підтримки царя, Хмельницький за будь-якої нагоди виявляв особливу шанобливість до нього, щоб залишити собі царя на крайній випадок, коли до цього примусять обставини. Тепер він спішно сповістив царя про те, що планували поляки і татари. На вимогу Яна Казимира та Іслам-Гірея Хмельницький вибачився, пропонуючи відстрочки, які робили неможливим похід; а за той час шукав собі іншого покровителя з гучним іменем і менш вимогливого, аби стати його васалом. Ми вже знаємо, що якогось іншого володаря він не хотів.

Неподалік він спостерігав господарів Молдавії та Волощини, трансільванського князя, що були підлеглими Оттоманської Порти або ж під її захистом; вони користувалися справжньою владою, такою ж великою, яку він мріяв осягнути під скіпетром польського короля. Якщо б визнав монархом султана, міг здобути для народу свободу віри, а для себе сильну владу. Водночас Хмельницький міг собі сказати, що войовничий характер його козаків забезпечить їх ватажкові значну перевагу над дрібними князями-данниками Порти і колись, певно, він зможе згуртувати під одне знамено всі їхні народи православного обряду. А поки що в опіці Порти знаходив особливу користь; вона звільняла б його від напосідань татар, хоча угоди з ними він не поривав. Тепер той союз, що виглядав з боку Іслам-Гірея певною ласкою, ставав обов’язком, затвердженим диваном. Гадаю, що саме з цими планами слід пов’язувати його задум одружити сина Тимоша з донькою молдавського господаря Лупула. Деякі історики побачили в цьому лише дитинне прагнення з боку Хмельницького зблизитися із знатним родом, інші ж пояснювали це романтичною закоханістю юного козака в доньку господаря. На мою думку, Тиміш, не бачивши молдавської відданиці, котра справді славилася своєю вродою, став у даному випадку лише знаряддям політики свого батька.

Хмельницький відправив до Константинополя одного із своїх кращих соратників — полковника Джеджалика. Ми не знаємо, про які саме зобов’язання той мав вести бесіду, однак не викликає сумніву, що він був схильний визнати підданство султана. Божевільний Ібрагім щойно позбувся трону. Його наступник Мухаммед IV ще був дитиною, і турецькою імперією правила валіде[144] та Мухаммед Кепрілі, котрий уже брався керувати диваном. Занепокоєна заколотами та честолюбними прагненнями, що вирували навколо юного султана, Туреччина не спроможна була надати дійову допомогу Хмельницькому, та він її не потребував; хотів лише повної свободи дії. Його прохання було радо прийняте, і великий візир одразу ж відправив до нього чауша з листом, в котрім запевняв в отаманському захисті. Лист був адресований князеві русинів.

Прибуття турецького державця стривожило польських комісарів, що проживали недалеко від гетьмана, зокрема Кисіля. Якщо вірити українським літописам, то він ледь зі страху не вмер. Кисіль спішно відправив до Хмельницького свого брата Григорія. Той застав гетьмана напідпитку. Був полудень. Побачивши Григорія Кисіля, гетьман вгадав причину його появи і з відвертістю захмелілого розпочав: «Привітай мене, я дістав покровительство Туреччини». — «Як! — вигукнув Григорій Кисіль. — Ваша високість відрікається короля та Речі Посполитої, православної віри? Ви тішите себе надією, що турок поважатиме вашу волю та вашу релігію? Іменем Бога прошу: не укладайте ніяких договорів, перш ніж порадитеся з королем та скажете йому, що пропонує Порта». — «Ба! — знову мовив Хмельницький. — Що ж я мав діяти? Ляхи зареклися звести мене зо світу. Ваші інтриги і підступність змусили мене шукати захисту в турків». А далі, запалившись, сердито додав: «Я поб’ю вас, винищу на Україні, у Польщі, в Римі. А вашого папу продам туркові!».

У ті часи домівка гетьмана скидалася на нинішній палац знатного азіатського урядника. Всі заходили у велику залу і в ній чекали на аудієнцію. В ту саму хвилину з України прибула депутація шляхтичів з дарами для гетьмана; вона просила захисту від збунтованих селян. Хмельницький відразу ж їх помітив і, засоромлений за свою запальність, спрямував свій гнів проти цих гостей. «Що це за люди? — вигукнув він. — Вивідники?». Показавши головному писареві Виговському на Кисіля, кинув: «Цього повісити!». А далі, повернувшись до шляхтичів, мимовільних свідків цієї сцени, додав: «А тих потопити!». Їх одразу ж вивели із зали. А Хмельницький взявся пити, а потім заснув.

На щастя, Виговський вирішив порадитися з панею Хмельницькою; обоє домовились відкласти страту. Назавтра, прокинувшись, гетьман, покликав Григорія Кисіля і виглядав задоволений, побачивши його живим. Навіть вибачився перед ним і, повернувшись до теми їхньої розмови, що могла закінчитися так трагічно, запевнив його, що не брав жодних зобов’язань перед невірними. Проте вистачило глянути, як приймали гінця з Порти, щоб спростувати його слова.

Шлюб між Тимошем та донькою молдавського господаря дістав схвалення дивану, однак, погодившись на нього в той час, коли Польща була доведена до скрути, Лупул дуже скоро змінив свою думку. Почувши про вроду доньки господаря домни Розанди, кузен Яреми Вишневецького князь Дмитро потайки подався в Ясси, пересвідчився, що слава про її вроду не перебільшена, і відразу ж попросив її руки. Старша донька Лупула вже віддалася за князя Радзивілла, і господар, певний у тому, що породичання з двома найзнатнішими польськими домами забезпечить йому опіку Речі Посполитої, став гадати, як би спекатися Тимоша. Хмельницький написав йому дуже короткого листа, попередивши, що незадовго прийде за молодою із 100 тисячами сватів. Бачачи, що Лупул хоче використати заворушення в Оттоманській імперії, аби вивільнитись од залежності від неї, диван задоволено дивився, як гетьман-християнин береться поставити його на місце. А Хмельницький це використав і подав справу, що служила його власним інтересам, як послугу, зроблену Порті. Справді, Тиміш із кількома козацькими полками і татарським загоном під орудою брата Іслам-Гірея нуреддіна захопив Молдавію, спустошивши силу-силенну міст і сіл, спалив їхню столицю і незабаром змусив Лупула благати пощади. Але одруження було відкладене на кілька місяців з невідомих для мене причин.

Майже на очах коронного війська, очолюваного Потоцьким, свати (так себе називали ті 30 тисяч козаків чи татар, які товаришували молодому Хмельницькому в поході), перейшли кордон із великими трофеями і тисячами бранців. Потоцький мав надто малі сили, щоб їх зупинити, і, незважаючи на настирливі прохання Лупула, він залишався лише стороннім свідком спустошення держави-союзника Речі Посполитої. Можливо, що минаючи польське військо так близько, Тиміш кидав йому виклик: виконував вказівку свого батька, котрий вважав, що війна неминуча, хотів скористатися з нагоди й розпочати її, перш ніж суперник збереться з силами. Подібну тактику бачимо під час аудієнції, випрошеної у коронного гетьмана, коли козацький полковник, посланець Хмельницького, здавалося, мав лише єдину мету: вивести з рівноваги польського гетьмана добре обдуманою зухвалістю. Ставши перед Потоцьким, полковник Кравченко зразу почав: «Ти ще не наситився нашою кров’ю, пане гетьмане? Чому порушуєш Зборівський договір?» Потоцький хотів нагадати йому про норми ввічливості, але козак незворушно вів далі: «Гетьман запитує, чому на кордоні отаборилося коронне військо? Адже там нема ворога і нам належиться той кордон охороняти?» Розпочата таким тоном аудієнція могла завершитися якимось насильством, однак Потоцький стримав себе. Після взаємних докорів вони попрощалися, настроєні тепер надто вороже один до одного. Мабуть, Хмельницькому дуже залежало на тому, щоб не починати воєнних дій, бо, ведучи переговори з турками і татарами, з Ракоці, обговорюючи із своїми союзниками план спільного вторгнення у Польщу, він і далі видавав універсали, спрямовані проти повсталого селянського люду, і загрожував порушникам Зборівської угоди. Та це не шкодило поширенню повстання на українські провінції. Шляхтичі, власники маєтків, квапилися покинути Україну. Навіть Кисіль, не почуваючи себе більше в безпеці, швидко подався у свій замок на Волині. Помирившись із гетьманом, Нечай відверто вербував подільських селян, озброював їх та готувався невдовзі перейти кордон.

Такою була ситуація, коли король скликав надзвичайний сейм, щоб просити необхідних засобів для захисту країни. Козаки прислали на нього своїх депутатів. Ті постали покірними та сумирними, поштиво згадали благодіяння короля, запевнили у своїй відданості Речі Посполитій, а потім, опустивши очі, прибравши найбільш смиренного вигляду, від імені Запорізького війська подали сейму чотири статті, прохаючи ласкаво їх санкціонувати.

Насамперед вони просили, щоб у трьох воєводствах — Київському, Брацлавському та Чернігівському — жоден шляхтич-землевласник не мав права тримати підданих. Якщо ж шляхтич бажатиме там проживати, матиме загальні права мешканців того краю і юридично підлягатиме гетьманові.

У другій статті заборонялося сповідування уніатських обрядів не лише на Україні, а й у Польщі та Литві, і настійно вимагалося для православного духовенства тих самих прав, що їх мають католицькі ксьондзи.

У третій статті зумовлювалося, що Зборівська угода разом із щойно прочитаними додатковими умовами буде підписана головними достойниками Речі Посполитої, а саме: примасом, львівським архієпископом, єпископом краківським та гетьманами Польської корони і Литви.

Нарешті, в останній статті Запорізьке військо вимагало прислати заложників для забезпечення справедливого дотримання попередніх зобов’язань; такими заложниками визначали Ярему Вишневецького, Калиновського та Любомирського. Казали, що ті особи житимуть у своїх помістях на Україні без права тримати військо.

В нинішній Європі нікого не подивуєш, Богу дякувати, проханнями про те, щоб мешканці одного й того ж краю були рівними перед законом, та можна собі уявити те враження, яке справила подібна пропозиція 1650 року на зібранні польської шляхти. В сенаті, на засіданні нунціїв, пролунав одностайний крик: «Заложники! Вони вимагають заложників, хоч мають слово короля! Доволі уступок! Доволі слабості! Не треба робити так, як ті пастухи з байки, котрі для примирення з вовками віддали їм насамперед псів!». Усі фракції об’єдналися, припинилися політичні чвари і було одноголосно проголошено війну. Разом із субсидіями сейм надав королю право скликати народне ополчення і набирати наймане військо з тих загонів, що брали участь у Тридцятирічній війні. Крім того, вирішили звернутися по допомогу і до Західної Європи, оскільки ця війна стосувалася усіх католиків. Одне посольство відправили до папи, інше — до імператора[145], в одного і в другого просили жовнірів та грошей. Однак через те, що для воєнних приготувань потрібен був час, козацьку депутацію відправили з почестями. Ще декілька років тому вони, безперечно, не виїхали б живими з Варшави. Козаки везли з собою таку відповідь на чотири статті, надіслані Хмельницьким: «Якщо козаки невдоволені Зборівським договором, король і Річ Посполита жалкують, що не можуть вдовольнити їхніх пропозицій. Що ж до останньої, то для його світлості було б принизливим на неї пристати. В тому випадку, якщо козаки продовжуватимуть підбурювати селян до бунту і відмовлятимуться виконувати умови Зборівської угоди, Річ Посполита змушена буде силою їх до цього зобов’язати».

Одночасно Хмельницький скликав козацьке коло. Виклавши йому підступні плани Польщі, він сказав, що війна неминуча і тепер треба зробити вибір: чи, не гаючись, нападати на ворога, чи збирати свої сили, чекаючи його наступу. За звичаєм гетьман обмежився тим, що показав переваги та недоліки і одного, і другого, сам не робив жодного висновку. Розпочинаючи воєнні дії посеред зими, можна було захопити зненацька поляків, перш ніж вони підготуються. Однак тоді не матимуть допомоги з боку татар, бо їхня чисельна кіннота може виступити в похід лише навесні, коли в степах доволі паші. Більшість присутніх висловилася за оборонну війну.

Хоча і в Польщі, і на Україні чувся подих війни, 1650-й рік закінчився без збройної сутички двох народів, зайнятих воєнними приготуваннями. З одного і з другого боку позирали з тривожною готовністю, що часто передує смертельному двобою. На початку лютого 1651 року польське військо на чолі з коронним гетьманом Потоцьким та польним гетьманом Калиновським стало з обозом перед Кам’янцем і Баром. У той час кордоном між землями Речі Посполитої і козацькою територією була, здається, верхня течія ріки Буг, що пливе з півночі на південь, перетинаючи Поділля. Але ту лінію часто порушували. На Поділля проник Нечай, щоб там організувати повстання. Посеред святкування масниці, у темну ніч, скориставшись із необачності козаків, Калиновський зненацька напав на воїнів Нечая, котрі гучно бенкетували, а їхній полковник весело вечеряв із своєю кумасею-любасею. Нечай захищався, як лев, та загинув, усе його військо було винищене[146]. Окрилений успіхом, Калиновський швидко рушив на Ямпіль, пограбував його і захопив велику здобич. Річ у тім, що в це місто з’їхалося багато крамарів, які вчули поголос про те, начебто там відбудеться весілля Тимоша і красуні Розанди. Повернувши з Ямполя на північ, Калиновський подався на Вінницю. Він не сумнівався в успіху і сповістив, що очистить землі між Дніпром і Бугом, а потім проникне в серце України. Але у Вінниці його чекав полковник Богун, бувалий воїн, якого не так легко було заскочити зненацька. Виснаживши військо Калиновського безперервними вилазками, він частину його знищив, а потім, діставши підмогу, гнав їх аж до Бара, відбивши при цьому певну кількість гармат та спорядження.

Військовий похід, здійснений без відома гетьманів, змінився кількатижневим затишшям. Лише в середині квітня над Любліном замайорів королівський стяг. Туди прибули король із королевою та королівський почет. Король прийняв папського нунція, який привіз від папи не субсидію, а благословення святого вітця, освячену шпагу для короля, золоту троянду для королеви і, крім того, повне відпущення гріхів для усіх, хто воюватиме за католицьку віру. Прибуття нунція додало ще більшого завзяття полякам. До Любліна з’їжджалися шляхтичі, спроможні носити зброю. Проповіді та урочисті процесії підтримували бойовий дух жовнірів, які вважали себе непереможними під захистом святого отця.

Хмельницький, зі свого боку, теж не гаяв часу і підтримував войовничий запал війська. Православна та католицька церкви збройно готувалися вирішити суперечку. Корінфський митрополит від імені константинопольського патріарха урочисто вручив гетьманові шаблю, освячену на гробі Ісусовім в Єрусалимі. Ченці з гори Афон проповідували серед воїнів, обіцяючи їм різні чуда. Але українське військо було не таке чисельне, як у попередній війні. Серед селян Хмельницький дещо втратив свій авторитет. Йому дорікали за те, що він надто ретельно виконує статті Зборівського договору, делікатно поводиться з Польщею. Особливо цей глибоко релігійний народ обурився на гетьмана через угоду з татарами і визнання підданства туркам. Навіть серед самих козаків було багато таких, що гидували боротися проти короля під стягом невірних. Однак татари не з’явилися, і Хмельницький мав тепер приблизно 80 тисяч воїнів.

З початком травня король вирушив із Любліна і переніс свій табір до Сокаля над Стирем, визначивши його місцем загального збору ополчення. Сюди ж наказав Потоцькому провадити коронне військо, що стояло табором під Кам’янцем. Виконуючи цей наказ, Потоцький мусив здійснити великий маневр, оголивши одне крило ворогові. Хмельницький зобов’язав Джеджалика на певний час затримати поляків маневром перед Кам’янцем, а сам, випередивши коронне військо, мав перепинити йому шлях на Сокаль. Потоцькому розкрив той план молдавський господар, підневільний і дуже невірний союзник козаків. Коронний гетьман прискорив марш. Замість того, щоб його переслідувати, Джеджалик захопився обстрілом Кам’янця. Соратники Хмельницького воювали окремими загонами, і Потоцький зумів випередити гетьмана та з’єднатися з військом Яна Казимира.

Ще три тижні минуло в бездіяльності. Король збирав військо в Сокалі, а Хмельницький очікував татар у Збаражі. Велике польське військо відчувало нестачу харчів. Козаків непокоїла епідемія. Було очевидним, що кримський хан не дуже поспішав рушати в похід. Марно Хмельницький наполягав, щоб той скоріше лучився з ним, обіцяючи швидку перемогу над незначним військом. Іслам-Гірей вдовольнився легковажними відмовками. Присилуваний, однак, турецькими посланниками, врешті вирушив у похід, відправивши поперед себе посла з листом до Яна Казимира. Йшлося немовби про обмін якогось поважного в’язня. Але цей крок Хмельницькому видався підозрілим, і тепер він почав сумніватися у відданості свого колишнього спільника.

Нестача харчів та корму змусили короля зняти табір і перенести його під Берестечко. Під час цього маршу Хмельницький ледве не заскочив зненацька королівське військо, яке нерозсудливо розділилося, однак пильність Вишневецького зірвала його задум. Окремі корпуси з’єдналися, і вже все польське військо чисельністю, кажуть, 300 тисяч жовнірів стало табором під Берестечком, на широкій рівнині, що зрошувалася рікою Стир та її кількома притоками.

Тільки-но поляки розкинули табір, як 18 червня (за ст. ст.) надвечір вони побачили посеред рівнини велику кількість кіннотників, що мчали вперед, здіймаючи дикий крик. Це був передній загін татарського війська, що напередодні приєднався до козаків. Серед коронного війська відразу ж запанувала паніка: кинулися до зброї, вишикувалися у бойові порядки, та все скінчилося перестрілкою чи, радше, кількома поєдинками приречених герцівників з обох таборів. Кажуть, що татари передбачили несприятливий хід їхнього походу, коли перший убитий татарин упав навзнак, обличчям до свого війська. Якщо б він упав обличчям до ворога, то було б віщування перемоги. В ті часи такий самий забобон існував і в козаків, і навіть у поляків.

Назавтра, як зійшло сонце, рівнину заповнило військо. Одягнені в чорні каптани, козаки виглядали суцільною темною масою, яку польські історики порівнюють із грозовою хмарою. Вони вишикувалися за п’ять верств од королівського табору бойовими лавами, але їхні полонені твердили, що того дня козаки не розпочинатимуть битви, бо на це не дозволяють їм ворожки. Та все-таки досить значний корпус татарів і козаків готувався напасти на ліве крило поляків. Виглядало, що атакуватимуть сторожові загони ополчення, не призвичаєні ще до їхніх страхітливих криків та їхнього способу ведення бою. Король неодноразово наказував зміцнити фланг, що був під загрозою, однак до поважних сутичок не дійшло.

Кримський хан позирав на польське військо в підзорну трубу. Далеко на горбі виднівся його намет із довгим білим прапором. Маневр та чисельність королівського війська викликали в нього поганий настрій, і він нелюб’язно зустрів Хмельницького, котрий прийшов обговорити завтрашній бій. «Ти переконував мене, — почав хан, — що в поляків лише тридцять тисяч погано озброєних жовнірів, а я бачу велике дисципліноване військо». Хмельницький відповів йому, що це військо складене з ополченських сторожових загонів і погано озброєних, які після кількох днів виснажливого і злиденного табірного життя покинуть поле бою. «Досить зламати опір кварцяного війська, — додав він, — і ополчення зразу ж кинеться навтіки». — «Якщо завтра ти не покінчиш з поляками, — сказав хан, — я відправлю тебе до їхнього короля з мотузкою на шиї».

Обидва полководці розійшлися однаково знервовані. Хмельницький підозрював, що Іслам-Гірей веде потайні переговори з королем, однак присутність турецьких комісарів, надісланих султаном, і рішучість козаків вселювала йому впевненість. Уночі він здійснив несподіваний напад на польський табір, сподіваючись, що в разі успіху татари змінять свою поведінку. У суворій мовчанці великий козацький загін переправився через ріку Стир і проник непомічений аж до укріплень перед королівським табором, що їх охороняла німецька піхота. Втомившись тяжкою дниною при зброї, солдати міцно поснули. Заскочені зненацька, усі були вирізані, однак крик якогось конаючого розбудив одного гармаша і той пальнув із гармати. Королівське військо відразу ж схопилося на ноги. Козаки відступили без втрат. З тієї хвилини в обох таборах більше ніхто не спав і кожен у темряві зайняв свою бойову позицію.

Військо Я на Казимира розгорнулося перед Берестечком: правим крилом, яким керував Потоцький, воно сягало лісу, а лівим, під орудою Калиновського, простягалося аж до Стиру. Король стояв у центрі разом із німецькими піхотинцями. Їх підтримувала артилерія та гусарія. Марно канцлер Лещинський умовляв короля залишитися з резервними частинами, пояснюючи тим, що кримський хан не вступить у бій. «Моє життя нічого не вартує порівняно з порятунком вітчизни, — відповів Ян Казимир, — я хочу показатися своїм підлеглим, щоб їх підбадьорити, а ворога настрашити. Знайте, що кулі завжди цілять того, хто приречений небом». Сумирний та легковажний у мирний час, Ян Казимир на полі битви ставав зовсім іншим. Там він був справжнім королем, лише там знаходив відданих і вірних собі підлеглих.

Ворог також шикував бойові лави. Татари стояли ліворуч, біля підніжжя невисокої гірської гряди, де отаборився Іслам-Гірей. Козацька кіннота розташувалася справа, навпроти корпусу Калиновського. Позв’язувані між собою вози захищали в центрі великим квадратом козацьку піхоту, яка в такій мобільній твердині на той час вважалася непереможною. Ця твердиня, яку вони називали табором[147], була більш пристосована для захисту, ніж для наступу. Однак командир тієї піхоти, на ймення Рурський, не викликав особливого довір’я у козаків. Кажуть, що на рівнині під Берестечком лаштувалося змагання силами 500 тисяч воїнів. Залежно від своєї національності історики по-різному оцінюють сили двох ворогуючих армій. Руські історики приписують Хмельницькому 60 тисяч козаків і 100 тисяч татар, у той час як поляки зважують самі лише сили козаків до 350 тисяч воїнів. Враховуючи вельми безсторонню думку добродія Костомарова, я схильний вважати, що перевага була на боці поляків.

Розвиднілося, але рівнина була вкутана густим туманом. Чулися невиразні крики, шарудіння великої маси людей; однак за кілька кроків нічого не видно. Поляки співали релігійні псалми. Перед жовнірами носили чудотворне зображення Богородиці Холмської, намальоване, як стверджували, євангелістом Лукою. У війську супротивника між лавами воїнів їздив із хоругвами та святими реліквіями митрополит Корінфський Йосафат. У двох ворожих таборах релігійний фанатизм ще більше посилював національну ворожнечу.

Несподівано близько дев’ятої години ранку туман розсіявся. Як свідчить очевидець, туман піднявся, наче театральна завіса, й обидва війська з потаємною тривогою помітили, що вони набагато ближче одне до одного, ніж це їм здавалося. Поляки сподівалися, що ворог піде в наступ, однак противник стояв на місці. Одні остерігалися якоїсь хитрості з боку Хмельницького, який, певно, повернув королівське військо в бік туману, інші ж казали, що хан із своїми мурзами зайнятий чаклунством і викликає пекельні сили. Ця дивна гадка викликала в поляків більше страху, ніж величезне військо, готове рушити на них. Король це зауважив і відправив до хана парламентарів із викликом на бій. Так принаймні стверджують польські історики.

Татарин, котрий не відзначався особливим лицарством, мовив до своїх мурз: «То як, Хмельницький очуняв? Хай сам іде, п’янчуга, до тих бджіл, в яких стільки разів брав мед!»[148].

На виднокрузі вже купчилися важкі хмари, провісники великої грози, яка, можливо, роз’єднає ті війська. Нарешті близько другої години пополудні на лівому фланзі польського війська сурми заграли наступ. Жовніри відразу ж затягли гімн Діві Марії, з яким вони звичайно йшли в бій. Першим у середину козацького війська кинувся з двома полками відважний Вишневецький. Незабаром його корогва вже майоріла в самій гущі польських ескадронів. Усе ліве крило рушило за ним, і розпочався суцільний бій. Розгорнувши свою величезну кінноту, татари спробували зім’яти праве крило королівського війська. На якусь хвилину їхні гортанні вигуки, швидкий маневр шокували ополченські загони, але гетьман Потоцький подбав про те, щоб поставити на флангах полки бувалих воїнів, які тримались міцно і навіть зуміли просунутися вперед. У центрі в прикрій бездіяльності перебувала козацька піхота під орудою Бурського, якого українські історики звинувачують у зраді. Ще важко було судити про перемогу тієї чи іншої сторони, коли побачили, що несподівано впало біле знамено, яке майоріло над наметом кримського хана. Татари відразу ж вернулися до пагорбів, з яких було спустилися; швидко заворушилися коні та вози. Більшість поляків подумала, що, за звичкою, татари гуртують сили, щоб ударити з іншого боку, але Хмельницький одразу зрозумів, що це зрада. Передавши командування Джеджалику, в супроводі генерального писаря Виговського та кількох ординарців Хмельницький щодуху помчав за ханом, сподіваючись завернути його на поле битви. Надто пізно. Побачивши гетьмана, хан осипав його докорами і, затримавши біля себе, продовжував утечу разом із ним. Козаки, які супроводжували Хмельницького, зазнали такої ж долі, і незабаром два полководці союзницьких військ водночас зникли з поля зору. Замість переслідувати татар, Потоцький кинув свій резерв для підмоги Вишневецькому. Поява свіжих сил завершила розгром козацької піхоти, що кинулася врозтіч. Одна частина зайняла оборону в таборі, інша ж погналася за татарами. Стягнувши полки під захист табору, Джеджалик став поволі відступати і під покровом ночі зупинився на березі ріки, де й зайняв оборону. В той час ударила страшна гроза, яка зробила з рівнини широчезну драговину.

Коні не могли ступити кроку, вогнепальна зброя виявилася непотрібною. У воїнів-слов’ян існує повір’я, що після великої битви Господь відкриває небесні водоспади, щоб умити осквернену людьми землю. Виснажені втомою, поляки впали навколішки і заспівали «Те Deum», а потім, хоча йшов дощ, кожен заснув там, де вів бій. Незважаючи на поважну контузію голови, король весь час підбадьорював своїх жовнірів і заснув разом з ними на землі, просякнутій водою та кров’ю.

Битва, однак, була менш жорстока, ніж цього можна було сподіватися, враховуючи кількість війська та войовничість супротивників. Кажуть, що обидві сторони втратили лише 6 тисяч убитими, але наслідки її були вельми поважні. Козаки опинилися без союзників, вони втратили свого гетьмана, а рештки їхніх полків були притиснені до ріки і мали єдиний захист — вози. Не зважаючи на втому війська, Джеджалик змусив його цілу ніч зміцнювати оборону.

Коли розвиднілося, його табір, що попервах був лише обширним прямокутником поставлених у кілька рядів возів, тепер з трьох сторін захищався глибоким ровом і земляним валом. Четверта сторона, неприступна для ворога, прикривалася рікою та болотом, що вважалося непрохідним для піших та кінних воїнів. Поляки з подивом дивилися на ці укріплення. «Лише чернь так може працювати», — казали вони.

Перепочивши кілька годин, польські воєначальники зібралися у короля. Запальний Вишневецький вимагав штурму і просив честі ступати в перших лавах. Король хотів, щоб із переможеними провели переговори. Більшістю військова рада рішила, що наступ обійдеться надто великими жертвами і краще винищити козаків гарматним вогнем. Та їм бракувало великокаліберних гармат і довелося чекати ще кілька днів, поки ті гармати підвезли. За той час польське військо підійшло ближче і навіть спорудило кілька батарей.

Козаків попервах ніщо не бентежило, однак, прочекавши Хмельницького цілу ніч та частину дня, вони почали шептатися, говорити, що він зрадив їх, змовившись з Іслам-Гіреєм. Стали вимагати нового гетьмана. Даремно полковники та старшини опиралися такому рішенню. Серед великого гамору зібралася рада і гетьманом був обраний Джеджалик. Він відмовлявся, а йому неодноразово погрожували стратою, якщо не очолить військо. Перше, що він зробив, це попрохав перемир’я для ведення переговорів. Через кілька годин, підбурений, певно, своїми воїнами, здійснив сміливу вилазку, зім’яв передні сторожові пости поляків і захопив доволі багато полонених. Того ж вечора Богун зробив ще одну, таку ж успішну, вилазку. В козацькому таборі було багато худоби, горілки, в достатку пороху, свинцю. Воїни розпалилися, билися завзято, знищували полонених і, здавалось, забули, в якому становищі опинилися. 6 липня надійшла польська артилерія і взялася засипати ядрами табір противника. До вилазок вдаватися стало важче. Хоча й козаки потужно відповідали на гарматні постріли поляків, за укріпленнями вони почувалися погано, звикли воювати в чистому полі, а тут засумнівалися у своїх силах. Почалися між ними незгоди. Щодня одного гетьмана скидали, іншого вибирали. Коли схилялися до миру, на чолі козаків ставав Джеджалик; коли ж сп’янілий натовп сповнювався войовничим шалом, військо очолював Богун. Розпочалося масове дезертирство. Майже всі шляхтичі, що вступили у військо козаків, аби зберегти свої маєтки, здалися на ласку короля і були доброзичливо ним прийняті. Багато реєстрових козаків наслідувало цей приклад і попросило пощади. Та Вишневецький був невблаганний і вбивав як полонених, так і перебіжчиків. Певного дня перед входом до його намету з’явився один із найжорстокіших повстанців на ймення Лисенко: «Я за уніатську церкву, — сказав він, — і шаную польський хрест». Вишневецький подав знак своїм катам і вийшов з намету, кинувши презирливий погляд на дезертира. А той незадовго сконав між двома обцвяхованими дошками.

Вже ядра, пущені з польського боку, зруйнували укріплення козацького табору і потрощили багато возів, коли Джеджалик переконав коло просити в поляків миру. Парламентарями він відправив полковника та двох старшин, учених мужів, які вміли розмовляти латиною. Саме цією мовою вони звернулися до коронного гетьмана, прохаючи допустити їх до короля. Добре облаяні Потоцьким, дістали аудієнцію в Я на Казимира; опустилися навколішки і попрохали зглянутися на них, покірно цілуючи облямівку магнатського плаща. Устами свого канцлера король обіцяв їм прощення при умові, що видадуть Хмельницького, писаря Виговського і полковників. А ще вимагав повернути всі гармати, розформувати полки на окремі загони і зобов’язати решту козаків піти війною проти татар.

Посланці простодушно відповіли, що охоче віддали б Хмельницького і Виговського, але ж зовсім не знають, де вони поділися; що ж до полковників та гармат — нічого не можуть обіцяти, бо не мають відповідних вказівок. Ще додали, що відповідь матимуть завтра, бо нині усе військо п’яне.

Знову загриміли гармати. Козаки скинули Джеджалика, замість нього поставили Богуна, уповноваживши його провадити мирні переговори на основі Зборівської угоди, але як тільки його посли запропонували ці умови Потоцькому, розгніваний гетьман прогнав їх з табору і наказав посилити вогонь. Тоді розлючені козаки вбили частину полонених, а інших закатували на очах польського війська. Як ніколи, у козацькому таборі панував розбрат. Реєстрові козаки присягалися, що не покинуть своїх ватажків. Селяни твердили, що всі ватажки зрадники, вони змовляються з татарами і їх треба віддати в руки короля. Духовенство намагалося стримати занепалий духом натовп, обіцяючи скоре повернення Хмельницького, та ніхто не хотів у це вірити. Облога тривала вже тиждень, коли дезертири попередили поляків про те, що Богун задумує відвести військо через болото. Хоча цей задум здавався майже неймовірним, усе-таки послали військовий корпус під орудою Лянцкоронського, щоб стати цьому на перешкоді. Здається, цим загоном спочатку мав керувати Вишневецький, але згодом заздрісні генерали відсторонили його, боячись, що він здобуде славу людини, яка довела війну до завершення.

Справді, Богун мав свій план і готував його для здійснення. Він потайки зібрав полковників, старшин та кількох бувалих запорожців і сказав, що за всяку ціну треба здійснити прорив. Богун наказав спорудити три переправи через ріку, мовляв, треба на болоті випасти коней. Він роздобув провідників і тішив себе надією, що під покровом ночі вони подолають водну перепону і драговинні місця. Найважливіше — під час відступу дотримуватися найбільшого порядку. Це важко було зробити з великою кількістю недисциплінованого натовпу, позбавленого керівництва. 8 липня, підвечір, Богун щедро роздав селянам оковиту, запалив їх своїми гаслами і кинув розлючених на польські батареї. Бій був важкий, лютий; у табір селяни повернулися темної ночі, ведучи полонених, вимерхані від втоми. Їх ще раз почастували оковитою. І коли вони звалилися, поснувши міцним, п’яним сном, козаки у глибокій тиші вилаштувалися у три колони, з двома гарматами попереду кожної і, перейшовши переправу, ступили на болото. Зустрічаючи трясовину, закидали її возами, наметами, мішками, хутром, усім, що тепер вважали непотрібним. Незважаючи на наказ Богуна просуватися повільно й обережно, уже незадовго у трьох колонах почалася метушня. Багато козаків утопилося у болоті, силкуючись якнайскоріше вирватися наперед. Але перед світанком основна частина війська вже досягла твердого грунту. Богун чекав на бій, готовий прорватися крізь лави поляків, що перетнули йому відступ. Проте Лянцкоронський, пам’ятаючи, з якими відважними людьми має справу, злякався і вирішив, що розсудливіше буде не ставати їм на дорозі.

На світанку поляки та українські селяни водночас дізналися про відхід козаків. Частина селян стрімголов кинулася на болото, хоча Богун особисто вернувся, щоб їх перепровадити через нього. Від страху та відчаю вони наосліп кидалися у найбільш небезпечні місця. У той самий час на залишені укріплення посунуло коронне військо і погнало втікачів до ріки. То тут, то там поляки знаходили покалічені трупи своїх співвітчизників. Кілька бідолах, що зуміли вирватися з рук ката чи, може, були залишені для нових катувань, простягали до них руки, вимагаючи помсти. Це видовище переповнило жовнірів люттю. Вони безжалісно вбивали всіх, кого лишень зустрічали, не шкодуючи ні поранених, ні жінок, яких було багато в таборі. Ріка та болото поглинали тих, хто уникав шаблі переможців. Дехто з селян зумів дорого продати своє життя. Протягом кількох годин мужньо, по-геройськи бився загін із трьохсот чоловіків, що опинилися на невеликому пагорбі. Вже стомилися поляки від тієї безперервної рубанини, і Потоцький пообіцяв дарувати життя тим відчайдухам, якщо складуть зброю. «Не хочемо пощади від ворога!» — вигукнули вони. Поляки побачили, як вони поскидали у воду свої пояси, наповнені золотими монетами, а потім поцілувалися і билися з вигуками: «Не хочемо пощади від ворога!». Билися доти, аж поки їх не повбивали. Залишився один із трьохсот. Він роздобув човен і, не маючи змоги врятуватися, був усе ж недосяжний для шабель та пік. Багато стрільців цілились у нього, та навіть уражений чотирнадцятьма кулями з мушкетів він вимахував косою, силкуючись сягнути кожного, хто до нього наближався, аби взяти його живцем у полон. За наказом Яна Казимира один жовнір ступив у воду, аби сповістити героєві, що король є свідком його подвигу і дарує йому життя. «Хочу загинути як справжній козак», — вигукнув умираючий селянин, а жовнір із жахом відступив од нього. Нарешті до човна підступили два німецькі рейтари і проткнули воїна своїми піками.

ОПОВІДЬ П’ЯТА

Упродовж кількох днів коронне військо переслідувало по п’ятах утікачів з-під Берестечка. Козаки, особливо кінні, доволі скоро зуміли відірватися од погоні, але ті бідолашні селяни, яким удалося перейти болото, блукали лісами, конали з голоду і не знали, де знайти прихисток. Та частина Поділля, яку вони збиралися перейти, аби дістатися на Україну, була повністю спустошена походом, а потім і відступом татар. Не лишалося жодного села, жодної хати, які могли б їх притулити. Всюди лишень руїни і згарища. Шляхи і галявини були вкриті скелетами, в деяких роти були понабивані травою або корінням. Час від часу від звуків польських сурм чи тупотіння коней із чагарників вихоплювалися якісь людські, схожі на привиди, постаті, що пробували втікати та відразу ж падали від утоми. Вишневецький убивав усіх, хто зустрічався йому на шляху, кажучи, що це непоправне поріддя, яке треба винищувати. Після кількох днів погоні самі переслідувачі почали дуже терпіти від неврожаю та епідемічних недуг, принесених козаками. Ще не перетнули українського кордону, а охоронним загонам забаглося вернутися у свої домівки, мовляв, війна вже закінчилася. Потоцький спробував їх стримати вмовляннями та погрозами і ледь не викликав небезпечного заколоту, коли вирішив скарати за військовим законом шляхтичів посполитого рушення, що готувалися без його дозволу залишити табір. Змушений був прийняти те, чому не міг опиратися, і за кілька днів із коронного війська залишилися тільки найманці і кілька полків добровольців, зібраних Вишневецьким. Та й сам король, який попервах виявив бажання іти на Київ, пройнявся огидою до тих злигоднів і несподівано повернув на Варшаву, де в розвагах намагався знайти забуття від втомлюючого воєнного походу і державних турбот. Коронний гетьман із 30 тисячами жовнірів, переважно німців, ступив на козацьку територію. Перші села, що спробували чинити опір, не маючи зброї та ватажків, були пограбовані. Жінки, озброївшись косами, відважно билися поряд із чоловіками та синами. Здивовані їхньою мужністю, польські командири говорили, що це переодягнені чоловіки, і наказували жовнірам убивати всіх без винятку. А ті дуже старалися, і королівське військо не лишало за собою жодної живої душі. Із свого боку, козаки та розлючені селяни мстилися на відсталих жовнірах, яких їм удавалося полонити, розправлялися з ними з небаченою жорстокістю. Безперервно нипаючи навколо польського війська, вони виснажували його, завдавали втрат, та не могли зупинити його просування. Однак страшнішими від тих невгамовних ватаг, котрі невідступно переслідували армію переможців, були пошесть та голод. Весь час ступаючи у перших лавах свого війська, поділяючи з жовнірами їхні злигодні та нестатки, Вишневецький був уражений недугою, що спустошувала їхні ряди, і помер через три дні, 9 серпня, оплакуваний військом, що захоплювалося ним як поборником Речі Посполитої і зразковим лицарем. Воїни, яких він так часто провадив до перемоги в найбільш небезпечних сутичках, не хотіли вірити, що такий відважний, сміливий і мужній полководець міг умерти од недуги.

Вони твердили, що його отруїли; від того ненависть між поляками та русинами ще більше загострювалася.

У той час, коли Ян Казимир готувався знищити під Берестечком основні козацькі сили, Речі Посполитій загрожували з півночі та півдня несподівані повстання, що виявили широту задуму Хмельницького та його численних прихильників. У Червоній Русі шляхтич Наперський підняв селян, палив замки, захопив кілька міст і загрожував Кракову. Його загін був знищений військом, зібраним проти нього краківським єпископом. Покинений трансільванським князем, який повинен був надати йому допомогу, Наперський потрапив у полон і на палі у Варшаві життям заплатив за свій бунт. На півночі при першій звістці про козацький похід повстали селяни Познані, де дотепер не було ніяких заворушень, однак шляхта і загони посполитого рушення того краю скоро погамували те зборище погано озброєної черні. Нарешті в Литві полководці Речі Посполитої досягли нових успіхів. Князь Ян Радзивілл, гетьман великого князівства, ущент розгромив бунтівників, незважаючи на допомогу, яку вони дістали від кількох полків, надісланих з України. Радзивілл переслідував їх аж за кордон свого краю, під Києвом знищив їхнє військо, убив полковника Небабу[149] і переможно увійшов у те велике місто, що вважалося немовби релігійною святинею усіх українських провінцій. Якраз до Києва і правилося коронне військо під орудою Потоцького.

Наприкінці липня 1651 року на Україні ще нічого не знали про наслідки битви під Берестечком. Ходили лише невиразні чутки про зникнення Хмельницького. Вважали, що він у Криму. Одні говорили, що він подався туди просити додаткової допомоги в хана, інші казали, що він є ханським в’язнем. Зібравшись на майдані, мешканці міста Паволоч стурбовано обговорювали звістку про наближення польського військового загону, аж тут з’явився перед ними гетьман на коні, а з ним Виговський та невеликий загін козаків. Здивувавшись, що він прискакав із таким незначним почтом, без звиклого супроводу, мешканці обступили його, розпитуючи про новини. Хмельницький одповів, що все гаразд: у Берестечку залишив дванадцять полків у надійно обладнаному таборі, мають провізії та пороху на три місяці, до того ж веде їм підмогу. Хмельницький щойно покинув татарське військо. Прийнятий ханом спочатку як зрадник, якого взяли під охорону, часто відчував загрозу смерті, врешті зумів здобути волю, пообіцявши великий викуп, за яким поїхав у Чигирин Виговський. Такою принаймні є найбільш вірогідна та найбільш правдоподібна версія. Як стверджують деякі літописці, цей викуп дорівнював 800 тисячам екю[150]. Але задумаймось: де міг би Хмельницький узяти таку велику суму?[151] Незадовго до Паволоча прибув Джеджалик і кілька інших полководців, яким удалося врятуватися від розгрому під Берестечком. Деякі з них були поранені, усі дуже зморені. Один мав 50 кінних козаків, інший 20. Найбільший загін був у полтавського полковника, який привів із собою 600 воїнів. Дізнавшись про те, що немає більше війська, гетьман почав рвати на собі волосся, лив сльози, кляв усе, на чому світ стоїть, і, сповнений відчаю, повідомив про своє рішення шукати притулок на Запорізькій Січі, щоб скінчити там свої дні в забутті. Та вже через кілька годин мчав у Чигирин з надією знайти там своїх воїнів і гроші, проте мешканці міста закрили перед ним браму, звинувативши його у зраді війська й батьківщини. Безлад був повний, полковників та старшин слухалися не краще як гетьмана. Вирішивши захищати свій край до останньої краплі крові, селяни і навіть більша частина козацтва втратили довір’я до своїх ватажків, звинувачуючи їх у тому, що ті віддали їх панам, вічним їхнім ворогам. Всюди повставали загони, названі «чорними ватагами» від кольору їхнього одягу. Не об’єднуючись, часто без ватажків, ті загони діяли навмання і спустошували країну замість того, щоб її захищати. Водночас, користаючи із загального замішання, кілька загонів татар, що вирвалися з-під Берестечка, грабували села, брали в ясир жінок та дітей. Несподівано напавши на тих підступних союзників, полковник уманського полку Глух учинив страшну різанину.

Через кілька днів до Хмельницького вернулося його колишнє завзяття і він став подібним на себе. Почав їздити краєм, виступати перед селянами та дезертирами, щедро розсипав обіцянки і погрози. З великим зусиллям зумів приєднати кілька загонів селян до невеликої кількості відданих йому воїнів. Безперестанку слав листи до дивана, навіть до Іслам-Гірея, прохаючи допомоги. Внаслідок тих благань дістав 4 чи 5 тисяч вершників. Його головний штаб, так само, як і край, поділився на кілька груп, хоча й був завжди покірний і навіть відданий йому. Писар Виговський та інші ’ полковники, поляки і такі ж шляхтичі, як він сам, котрі здавна вже пристали до козаків, радили підкоритися. Деякі з них навіть потайки провадили переговори з коронним гетьманом, а бувалі запорожці хотіли віддатися до московського царя. Ще дехто пропонував покинути батьківщину, і вже ватажки кількох сіл, не чекаючи рішення кола, перейшли кордон і попросили в царя дозволу поселитися на цілинних степах. Цілий полк волинських козаків, назавжди покинувши рідний край, дістав від московського двору земельний наділ і привілей зберегти там свої запорізькі звичаї. Кількість переселенців була така значна, що незабаром вони заклали великі села і навіть полки. Так були колонізовані степи, що омиваються рікою Дінцем, і весь той багатий край, названий Слобідською Україною, тобто вільною Україною, на противагу давній, уярмленій Польщею. Переселенці називали свої нові села свободами, слободами, і це слово української мови стало сьогодні синонімом великої території[152].

Попри всі труднощі критичної ситуації Богдан Хмельницький, на загальний подив, одружився втретє — з Ганною Золотаренко, сестрою одного із своїх полковників. Попередня жінка, викрадення котрої Чаплинським було основною причиною повстання козаків і яку Хмельницький, здається, радо взяв назад, трагічно скінчила свої дні. В той час, поки гетьман перебував на Поділлі, Тиміш, котрий жив у Чигирині, одного дня наказав повісити свою мачуху з шістьма іншими особами на дверях її будинку. Залишилося таємницею те, яким був злочин цих жертв чи причина покарання. Одні літописці стверджують, що Тиміш сповнював наказ свого батька, інші ж кажуть, що за відсутності гетьмана він скористався зі свого права голови сім’ї і діяв відповідно до патріархального правосуддя запорожців, що нагадує правосуддя Телемаха, котрий наказав винищити всіх поклонників Пенелопи.

А в той час Україну не переставали спустошувати війна, голод і чума. Хворий Потоцький, відчуваючи, як його поволі покидають сили, тепер був схильний до примирення, дивуючись, певно, відчайдушному опорові русинів, проймався до них мимовільною повагою чи принаймні якимось співчуттям до їхніх страждань. Проте даремно він пропонував повсталим прощення. Вони не переставали воювати навіть тоді, коли не було більше надії на перемогу. Численні їхні загони нишпорили навколо Києва, вичікуючи нагоди для несподіваної вилазки. Ми вже бачили, що те місто захопив князь Радзивілл, однак, опинившись у скрутному становищі через необхідність стримувати численне вороже населення і відчуваючи загрозу з боку козаків, які продовжували воєнні дії, він квапив Потоцького, щоб той злучив свої сили з його військом, а Потоцький, змушений облягати кожне місто на своєму шляху, просувався дуже повільно. Козаки вдалися до нічного штурму Києва одночасно в кількох місцях, але їхні дії були недостатньо узгоджені, і Радзивілл зумів своїми силами поступово розбити кожен загін нападників. Виявивши великий патріотизм, який Русь показала ще через два століття[153], мешканці Києва власноруч підпалювали свої домівки, аби позбавити ворога якщо не слави, то принаймні плодів перемоги, здобуття багатого квітучого міста. Як розповідають очевидці, ця пожежа не була заздалегідь спланована, вона стала наслідком тієї страхітливої мислі, яка у хвилини відчаю, немов електричний струм, вражає цілий народ. Першим підпалив свій будинок якийсь ремісник, кинувшись потім у полум’я. Незабаром уже горіло шістдесят домівок. Утеча козаків довершила шаленство руйнування: у всіх кварталах палали вогнища, що, розбурхані сильним вітром, перетворилися на одне велике багаття, в якому повністю згоріли майже всі будинки і кілька найсвятіших з погляду руського люду церков. Залишившись без даху і харчів, кияни з гордістю казали одні одним, що поляки не матимуть що грабувати і страждатимуть не менше од них самих.

Замість того, щоб кинути руський люд у відчай, зруйнування Києва лише подвоїло його несамовитість, але гетьман і більшість бувалих козаків розуміли, що неможливо підтримувати боротьбу в стані такого безладдя, в яке поринула Україна. 24 серпня Хмельницький написав коронному гетьманові листа, прохаючи його припинити пролиття християнської крові і ласкаво повідомити, на яких умовах погодиться на мир. За звичкою він знову повторював свої запевнення у відданості королю та Речі Посполитій. За його словами, лишень Вишневецький був причиною війни, а козаки, доведені до краю його жорстокістю, хотіли тільки себе захистити. Тепер вони готові скласти зброю, якщо будуть сповнені ласкаві обіцянки короля. Очевидно, що звиклий до таких слів Потоцький не дав себе ошукати, однак відчував смертельний кінець своєї недуги і мав останню надію на те, що візьме з собою у могилу славу відвойовника Польщі її найкращих провінцій. Та навіть після близького вже злучення з литовським військом її становище викликало в нього занепокоєння. Безперечно, той розлад, що панував у всіх військових операціях козаків, обіцяв йому нові звитяги. Однак завзятість доведеного до відчаю народу змушувала його вести війну на винищення, а скільки вона триватиме — передбачити не міг. Опинившись всередині повсталого краю із виснаженим військом, що знемагало від голоду та убивчої пошесті, міг з хвилини на хвилину сподіватися нападу татар чи турків. Отже, Потоцький шанобливо прийняв послів Хмельницького, та перш ніж починати з ними розмову, звів їх із Кисілем, котрий щойно прибув до його головного штабу. Той твердо заявив козакам, що вони нічого не дістануть, поки не виявлять повної покори. «Проженіть татар, — сказав він, — і видайте Хмельницького. Лише за цієї умови дістанете прощення короля та Речі Посполитої». Потоцький повторив це і додав, що більше не визнає гетьманом Запорізького війська людину, яка наважилася оголити шаблю проти свого короля. На другий день у табір Потоцького прибула литовська кіннота. Козакам продемонстрували гучний військовий парад, аби навіяти їм страх; однак у той час, коли шляхта обіцяла, що скоро вже підкорить їхніх співвітчизників, загони черні, скориставшись від’їздом Радзивілла, ще раз спробували взяти Київ. Ця спроба, як і перша, не мала успіху. Литовські піхотинці, залишені для захисту міста, мужньо відбили наступ бунтівників, а Калиновський, який прибув із корпусом кіннотників, довершив розгром і велику різанину серед утікачів. Ці сміливі дії, вчинені без гетьманського наказу і навіть всупереч його волі, не зупинили переговорів, а переконали Потоцького в тому, що Хмельницький втратив будь-яку владу над руським людом і тепер, вважаючи його зовсім дискредитованим, коронний гетьман більше не наполягав на видачі людини, яка перестала бути небезпечною.

31 серпня обидва гетьмани відправили до козацького полководця шляхтича Маховеького. Радо прийнятий Хмельницьким, мусив за північним звичаєм розпочати переговори з того, що взяв участь у гучному обіді. Під час учти зайшло про Берестецьку битву. Козацькі полковники стверджували, що вони скоро порішили б коронне військо, якби не зрада татар. Хмельницький наказав полковникам замовкнути і додав, що поляки мають завдячувати своєю перемогою доблесті та розсудливості короля. «Він переміг нас сам один, — додав Хмельницький. — Ми могли б розпочати війну, але надто багато християнської крові пролито. Треба дати відпочити нещасному народові. Знаєте, що порадьте коронному гетьманові? Хай учинить так, як я, — одружиться. І тоді ми помиримося. Коли я став удівцем, нудьгував на самоті в своїй домівці, і мене охоплювало бажання йти на війну».

Після обіду Маховський вручив список умов, продиктований Потоцьким. Побачивши заголовок листа, гетьман нахмурив брови і рвучко спитав, чому його не величають гетьманом усього Запорізького війська. Полковники обурилися ще більше, і переговори могли б одразу перерватися, якби Маховський не спромігся їх заспокоїти. Він сказав, що вони можуть багато чого сподіватися від королівського милосердя. Основне питання переговорів, додав він, єдине, в якому не може бути ніяких компромісів, це негайне вигнання татар. «На орду я можу дуже нарікати, — мовив Хмельницький. — Але чого вам її боятися? Навпаки, ручаюся, що союз із татарами буде корисний для Речі Посполитої. Я поведу їх на турків і з їхньою допомогою піднесу своє знамено на стінах Константинополя». Ці вихваляння видаватимуться менш дивними, якщо врахувати, що в той час кримський хан, за прикладом кількох інших васалів Порти, хотів, мабуть, скористатися з неповноліття Мухаммеда IV, щоб повернути собі незалежність.

Суперечка тривала кілька годин, однак Хмельницький не погоджувався на вигнання татар. Втративши терпіння, Маховський заявив, що вважає переговори перерваними і зараз же повертається у свій табір. Хмельницький теж вийшов, доручивши Маховському передати обидвом державцям, що він вестиме переговори лише на основі Зборівського договору. Вже була запряжена карета, якою мав від’їхати польський посол, коли з’явився Виговський, благаючи його зачекати ще кілька годин. «У нас, — сказав він, — починають із сварок, образ, потім кличуть мене, прислухаються до моєї думки і врешті-решт все влаштовується». Писар при кожній нагоді підкреслював, що він спрямовує гетьмана та його раду, але тепер Хмельницький виявився непохитним у своєму рішенні нічим не поступатися. Сподіваючись дешевше вторгувати з Маховським, він пропонував йому відкласти всяку суперечку стосовно татар і залагодити інші питання. Аби схилити його до цього, гетьман без вагань звірився йому: «Якщо козаки дізнаються, що ми відправили татар, можемо сподіватися бунту. Крім того, татари накинуться на наші землі і почнуть їх грабувати». Маховський відповів, що коли Хмельницький неспроможний вгамувати військо, то найкраще прибути для ведення переговорів у польський табір, однак, почувши таку пропозицію, козацькі полковники вигукнули, що вони ніколи на таке не погодяться, що пам’ятають, як поляки обійшлися з їхнім гетьманом Павлюком Бутою, котрого викликали на переговори до Варшави і там четвертували. Після доволі довгих суперечок погодилися на тому, що переговори розпочнуться у Білій Церкві, твердині, зайнятій гарнізоном реєстрових козаків, де можна було не боятися, як на табірній стоянці, бунту і насильства з боку натовпу.

З вересня Кисіль, а разом з ним і три комісари (усі грецького обряду) прибули в те місто. Ще раніше туди приїхав Хмельницький. Вони привезли ультимативний проект договору на двадцять чотири статті з такими основними вимогами: Запорізьке військо буде скорочене до 15 тисяч козаків і перебуватиме лише в Київському воєводстві, а не у трьох — Київському, Брацлавському та Чернігівському — як це було раніше. Коронне військо дістає право влаштовувати постій у цьому воєводстві. Козаки розривають союз із татарами. На Україні вільно сповідується католицька віра, і, нарешті, жиди матимуть дозвіл, як і раніше, оселитися на Україні і тут проживати. А втім, не говорилося більше про видачу Хмельницького і навіть про те, щоб позбавити його гетьманської булави. Тепер, коли навіть руський люд став ставитися до нього з підозрою, поляки вважали його особисто зацікавленим у підтриманні миру. Обмежуючи територію Запорізького війська лише одним воєводством, Потоцький мав на меті суттєво відокремити козаків од татар і московитів та ізолювати їх посеред провінцій, підвладних іншому урядові. Однак, уникаючи однієї небезпеки, наражалися на іншу: козацьке військо зосереджувалося у руках могутнього ватажка, вплив якого на сусідні провінції усе одно залишався би відчутним. Чи не було б краще замість гуртувати Запорізьке військо в одному воєводстві поділити його на кілька провінцій з окремими гетьманами? Однак поляки, часто звинувачувані в легковажності, уперто трималися своїх давніх звичаїв, а надто таких жалюгідних форм адміністрування. Творити нових гетьманів, тобто нові посади, для корони означало змінювати давні інституції, оточені повагою усіх партій, а крім того, це породжувало б нові амбіції, такі небезпечні для державного спокою.

Прибуваючи до Білої Церкви, комісари мусили перетнути ворожі для себе татарський і козацький табори: не без труду вони дісталися між фортечні мури — на їхньому шляху лунали вигуки невдоволення, погрози, прокльони і прокляття турецькою та українською мовами. «Друзі мої, — говорив їм Кисіль, — я не лях, мої кості такі ж руські, як і ваші». — «Надто багато маєш польського м’яса на руських кістках», — відповідали козаки. Полковник Богун розвалив голову якомусь найбільш зухвалому козакові, після того комісари зуміли дістатися до воріт фортеці, біля яких, виявляючи глибоку повагу, зустрів їх Хмельницький в оточенні козацької старшини. Гетьманові та його раді зачитали проект договору, його одразу й прийняли без обговорення, за винятком двох статей, які поляки погодились змінити. Було вирішено, що Запорізьке військо нараховуватиме 20 тисяч козаків, а не 15 тисяч; міста і містечка козацької території звільнялися від постою коронного війська — розумне рішення, бо дуже небезпечно було б лишати в контакті козаків і жовнірів Речі Посполитої. Залишалося ратифікувати договір на колі, тобто всіма полками, які зібралися довкола Білої Церкви. Це виявилося таким небезпечним, що всупереч звичаю штаб не вийшов на рівнину. Гетьман і старшини лишалися у фортеці, і договір зібраному люду було зачитано крізь високе вікно. Ледь шоковані таким нововведенням, а далі розгнівані уступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки, підтримувані татарами, глухо загомоніли; селяни кричали про зраду, проклинали Хмельницького і польських комісарів, в якусь мить здалося, що вони підуть на штурм. Стали жбурляти каміння, розбили вікна, у бік виступаючих, які з балкона намагалися вгамувати натовп, пролунало кілька мушкетних пострілів, а що Кисіль теж захотів втихомирити бунтівників, то повз вухо йому просвистіла стріла. Несподівано опустили зведений міст. До бунтівників зійшов Хмельницький у пишному гетьманському одязі, в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву — символ своєї влади. В натовпі запанувало замішання, йому звільнили дорогу, відійшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький кинувся у саму гущу, лупцюючи направо і наліво, а Виговський ішов за ним, вигукуючи: «Повага послам! Послух полковникам!» Сміливість і відвага старого гетьмана викликали збентеження серед збунтованого люду; жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп, відсунутий і побитий лише однією людиною, звільнив площу перед фортецею і мовчки розійшовся. Але Хмельницький наказав набити гармати і цілу ніч разом із полковниками пильнував при вході до твердині. На другий день комісари від’їхали під захистом значної охорони, яку відпустили, побачивши польський табір. Та це зробили надто поспішно — на них напав загін мародерів, пограбував їхні карети, відібрав коней, усі їхні коштовності, навіть частину одягу. Таким жалюгідним обозом вони дісталися до своїх співвітчизників, щасливі, що живі.

Останніми формальностями для укладення миру було підписання договору Хмельницьким та двома польськими гетьманами, і принесення нової присяги коронним гетьманом. Маючи це на меті, Потоцький і Радзивілл підійшли до Білої Церкви. Перед польським табором було зведено розкішний намет, в якому мала відбутися церемонія. 11 вересня, у визначений комісарами день, замість полковників Запорізького війська побачили з десяток якихось селян, котрі назвали себе козацькими посланцями, що прийшли просити миру і виконання Зборівської угоди. На Україні були два козацькі війська, два руські уряди. З огидою Потоцький прогнав тих депутатів, та за ними сунуло значне військо із селян і татар, ладне розпочати бій. Позаду них, на певній відстані, просувався Хмельницький з полками регулярного війська, вишикуваними табором, тобто захищені на флангах кількома рядами возів. Хоча не виглядало, що вони діяли спільно з тим іншим військом, та сама присутність гетьмана викликала занепокоєння. Поляки не сумнівалися: якщо в тій можливій сутичці перевага буде на боці руських воїнів, він перейде від ролі споглядача до ролі учасника. Однак обійшлося невеликою перестрілкою. Радзивілл зім’яв найбільш відчайдушних нападників, марно вмовляючи Потоцького кинути свої головні сили. Сповнений рішучості покінчити з війною без нового кровопролиття, коронний гетьман наказав грати відбій, тільки-но руські вояки повернули назад. Незабаром Хмельницький написав листа, в якому заперечував свою участь у цьому нападі й висловлював готовність підписати мирний договір. Незважаючи на невдоволення своїх офіцерів, які хотіли далі воювати, Потоцький прийняв вибачення гетьмана і шанобливо повівся з козацькими посланцями. Один із них, котрий разом з ним сів за обідній стіл, спитав Потоцького, чому Запорізькому війську не дозволяють воювати турків на Чорному морі. «Ми збунтувалися через заборону лаштувати морські загони». — «На жаль, — відповів Потоцький, — усіма нашими лихами скористалися невірні; у той час, як ми воюємо один з одним, насправді захищаємо їхні кордони». — «Що ж, милостивий пане, — знову мовив козак, — зроби так, щоб король і Річ Посполита відкрили нам море, бо ти знаєш, що козак не може жити без воєнних виправ». — «Ідіть, — відповів йому Потоцький, — ідіть, куди лиш забажаєте, ми не будемо вам заважати».

17 вересня Хмельницький власною особою прибув до польського табору. Напередодні він прийняв двох заложників — Марка Собеського, старшого брата майбутнього короля Польщі, і Гонзевського, представника одного з найзаможніших домів Литви; та все ж перед тим, як покинути свій табір, був змушений довго вмовляти своїх старшин, котрі боялися підступу, і напоїти оковитою простих козаків, які на тверезу голову не погодилися б, певно, його відпустити. В супроводі кількох полковників Хмельницький без пригод дістався до польських гетьманів. Уперше відтоді, як на Корсунському полі він віддав Потоцького в татарський полон, побачився з ним. «Я більше за будь-кого образив вас, пане гетьмане», — мовив Хмельницький. Потоцький ввічливо відповів, що він усе забув і що його особисті переживання, а також лиха його вітчизни — це господня кара. Потім зачитали договір і після деяких формальних зауважень гетьман, а за ним кілька полковників та писар Виговський його підписали.

У наметі коронного гетьмана було влаштовано гучний бенкет. Хмельницький сидів на чільному місці. Позаду нього стояв один із полковників, тримав булаву, якою гетьман так відважно скористався кілька днів тому, обороняючи своїх гостей. Якийсь час він мовчав, та коли врешті од вина розв’язалися язики, повернувся до литовського гетьмана і з легкою іронією висловив здивування, що бачить його в польському таборі. «Під Хотином[154] та й при інших оказіях, — додав він, — ми не бачили литовців». — «Я мусив прибути сюди, — гордовито відповів Радзивілл, — щоб поставити на місце бунтівників». — «Ваші предки, — їдко мовив гетьман, — не навчили вас воювати із Запорізьким військом». Гадаю, що він натякав на поразку, якої зазнав батько князя. Спробували одразу ж змінити тему розмови, але тут хтось із гостей вимовив ім’я молдавського господаря Лупула. Розпалений, мабуть, вином, Хмельницький вигукнув: «Це — зрадник!» Відразу ж кілька польських вельмож нагадали йому, що господар є тестем Радзивілла, і попросили взяти назад образливі слова для князя — союзника Речі Посполитої. Усе більше й більше розпалюючись, гетьман вів далі: «Лупул не стримав слова, даного моєму синові! Так, князю, я знаю, що він є вашим тестем, однак він заплатить мені за підступність! У нього багато дукатів, а в мене багато воїнів! Я відберу у нього ті скарби і справедливо покараю його!». Блідий від гніву Радзивілл зумів стриматися, обмежившись зауваженням про те, що господар не та людина, яку можна легко залякати. Гарячкова розмова часто змінювалася гнітючою мовчанкою. Один польський хроніст вважає, що польські гетьмани стиха радилися під час обіду, чи не було б доречно відразу ж тут, на місці, отруїти Хмельницького. Та досить знати характер Потоцького і Радзивілла, а також те, що подібний злочин не задумується посеред обіду, щоб відкинути подібне звинувачення. Однак очевидним є те, що гетьман, помітивши, як дехто з гостей перешіптується, враз був уражений думкою про те, що проти нього плекають якісь лихі наміри. Він змінився, дуже занепокоївся. Коли ж під звуки сурм проголосили тост за здоров’я короля, Хмельницький, як і всі присутні, встав, шанобливо зняв шапку, та немовби необачно впустив келих, і посилаючись на несподівану слабість, попрощався з коронним гетьманом і вийшов з-за столу, збираючись у свій табір. Йому підвели пишно вбраного турецького коня — подарунок коронного гетьмана. Досвідченим оком Хмельницький оглянув коня і сказав офіцерові, який його припровадив: «Ось яким щедрим є ваш Потоцький! Вдячний йому за цей подарунок; він — коронний гетьман, мій союзник, а крім того, переможець мій! Та я маю для його послуг триста подібних коней». Він скочив у сідло і галопом домчав до свого табору. На другий день у польський табір прибув Виговський з арабським скакуном, якого Хмельницький прислав синові Потоцького, своєму колишньому в’язневі, якому не раз погрожував палею. Водночас військовий писар повинен був передати князеві Радзивіллу вибачення гетьмана за слова, вимовлені напідпитку. Князь гордо відповів, що він завжди готовий до послуг Хмельницького, якщо той забажає з ним зустрітися — наодинці чи з військом. Звичайно, військовий писар не наважився прийняти виклик, а втім, він дуже старався виставити себе в належному світлі перед польським гетьманом. Казав, що лише йому треба завдячувати укладенням договору, лише він керує гетьманом та козацькою радою. Та вся ця хвальба була, напевно, спрямована на те, аби дістати якісь подарунки чи винагороду грішми.

Незадовго після підписання Білоцерківського договору польське військо відступило на Вінницю, а Хмельницький у супроводі почту вернувся у свій головний штаб у Чигирин, де на той час його прийняли гостинніше. Потоцький лише на кілька днів пережив укладений мир; виснажений недугою, яка підточувала його з самого початку воєнної кампанії, помер, щасливий, що здобув перемогу, не підозрюючи, якою вона буде короткотривалою. Гетьманові турботи перейшли до Калиновського разом із складним завданням прискорити виконання останнього договору. Всі руські провінції були заповнені «чорними ватагами», що безперервно шарпали польське військо і грабували країну, немовби звільняючи її від чужоземного гніту. Діючи майже завжди розрізнено, погано озброєні, очолювані недосвідченими вожаками, ватаги лише дратували переможців, викликали люту помсту. Та ні криваві екзекуції, ні поразки, ні спалені села не стримували бунтівників, які після кожної невдачі подвоювали свій войовничий запал. В один і той самий час було чотири чи п’ять ватажків, що керували своїми загонами; вони взаємно звинувачували один одного у зраді батьківщини, однак погоджувались лише в одному — своїй ненависті до польської шляхти і Хмельницького, з яким пов’язували всі свої лиха. Осінь та зиму 1651 року Калиновський використав на переслідування і розсіювання «чорних ватаг». Проте, ганяючись за бунтівниками, винищуючи більшість їхніх керівників, теперішній коронний гетьман не здогадувався, що він зміцнює хитку позицію Хмельницького, позбавляючи його небезпечних супротивників. Не встряваючи в битви, лишаючи полякам усю огидність насильства і тортур, обмежуючись час від часу універсалами проти бунтівників, Хмельницький знову став визнаним та шанованим володарем України. Він відновив дисципліну свого війська і тепер вважався людиною потрібного, єдиним, хто міг принести країні звільнення. Що ж до виконання умов Білоцерківського договору, то цим не дуже турбувався, вважаючи, що достатньо засвідчив свою покірність, складаючи погрозливі звернення проти бунтівників, які завжди залишалися невиконаними. Знаємо, що Запорізьке військо мало бути скороченим до 20 тисяч воїнів. Справді, гетьман послав до Варшави вміло складений реєстр, в якому подавалася саме така офіційна кількість, але було відомо, що він мав набагато більше війська, яке зростало з кожним днем. Він із цим не дуже церемонився, бо на докори Калиновського відповідав, що не годен інакше втримати селян у покорі, як вписавши їх у реєстрове військо. Крім того, нехтував забороною вести переговори з чужоземними володарями. На початку 1652 року послав довірену людину до царя Олексія Михайловича, прохаючи його покровительства. Не сподіючись більш нічого ні від татар, ні від турків, і впевнений у тому, що мир не буде довготривалий, зважився нарешті просити допомоги московитів. З другого боку, втеча селян та козаків з України на землі царя набрала тривожного розмаху. Виглядає, що Хмельницький, неспроможний зупинити її і відчуваючи загрозу, що його покине весь народ, мав певного часу дивний намір очолити той похід на чужину. Посол до царя просив дозволу розміститися козакам на литовському кордоні. Гетьман зобов’язувався привести на ту територію усе населення України. Така позиція засвідчена у протоколі розмови царських бояр із посланцем Хмельницького. Московитам неважко було зрозуміти, що, розташувавшись на литовському кордоні неподалік від їхньої держави, козаки неодмінно розпочнуть воєнні дії з Польщею і втягнуть у війну царя. Точно виконуючи свої договори, Олексій Михайлович відмовив козакам у території, яку вони просили. Натомість він запропонував безмежні родючі простори на півдні своєї держави, що були на той час незаселені. Однак це не відповідало розрахункам Хмельницького і на цей раз переговори закінчилися безуспішно.

Немає сумніву, що Хмельницький підписав Білоцерківський договір з потаємною думкою розірвати його, як тільки зміцнить свої сили. Непередбачена подія увільнила його від тих незначних обмежень, якими вважав себе зв’язаним. Угоду, підписану польськими гетьманами та козацькими полковниками, як звичайно, мав ратифікувати сейм, інакше вона не набирала чинності. Після довготривалих обговорень ця основна формальність мала врешті сповнитись, коли ж опротестування якогось литовського шляхтича Січинського змусило сейм перервати роботу. То був перший приклад liberum veto[155], через яке політичні асамблеї у Польщі підпорядковувалися примхам однієї людини. Січинського підкупив не Хмельницький, а якісь впливові люди, зовсім байдужі до козаків. На сеймі їм загрожував скандальний процес, а вони хотіли того процесу уникнути. Литовський нунцій сповістив, що сейм перевершив законний час своїх повноважень і вніс протест на будь-які дальші дискусії. Цього вистачило, щоб сейм одразу ж розпустити. Насправді проти liberum veto можна було зарадити: готувалися до громадянської війни. Хмельницький відразу ж вирішив, що чинності знову набирає Зборівська угода, оскільки Білоцерківська не існує — вона не ратифікована сеймом. У Польщі запанував безлад і настав час Хмельницькому знову стати володарем русинів.

Насамперед він вирішив гучно проголосити свою незалежність і водночас помститися молдавському господареві за підступність, з якою пов’язував свої останні невдачі. Казав, що завдяки оповіщенню Лупула торік польські гетьмани уникли повного розгрому біля Кам’янця. Також вважав, що власне підбурений господарем хан покинув козаків під Берестечком. Закінчивши приготування, він послав господареві короткого листа, в якому нагадував про зобов’язання щодо одруження домни Розанди з Тимошем. Листа закінчував висловом, певно, взятим із якоїсь татарської писанини: «Як зламаєш слово, посічу тебе на такі дрібні шматки, що буде тяжко їх визбирати, а порох твій розвію за вітром». Пригадавши, як Тиміш із своїми сватами повівся два роки тому в Молдавії, Лупул справедливо налякався такої погрози і хутко написав Калиновському, благаючи зупинити козаків. Коронний гетьман, віддавна розгніваний на Хмельницького, радо вхопився за нагоду, щоб його покарати чи принаймні принизити. Не порадившись із варшавським королівським двором, він одразу ж вирушив з військом до гори Батіг[156], аби перетнути шлях на Молдавію.

Мав понад 20 тисяч воїнів, з них 12 тисяч кінних, яких розташував табором на правому березі ріки Буг. Густий ліс, болота, невисоке гірське пасмо, що тягнулося паралельно до берега ріки, оточували польське військо, повністю закриваючи йому виднокруг; але як і у всіх попередніх битвах, у своїй ненависті до гнобителів селяни ставали чудовими вивідниками для козаків і підступними донощиками для поляків.

Вони повідомили, що Тиміш вирушив у похід з 5—6-тисячним загоном чи то козаків чи татар, а насправді з ним ішло ціле військо. Хмельницький виділив синові 12 тисяч козаків і 5 тисяч татар, якими правував султан нуреддін, побратим, прибраний брат гетьмана; до цього ще додав звання кума нареченого — під час слов’янського весілля роль кума припадала найповажнішій особі з-поміж гостей. Водночас іншим шляхом до заздалегідь визначеного місця поблизу гори Батіг сунуло 14 тисяч ногайців, буджацьких татар. І врешті сам старий Хмельницький з добірним корпусом ступав крок за кроком по слідах сина, готовий посторонитися, щоб лишити синові славу переможця або ж примчатися йому на допомогу, якби б той наштовхнувся на якусь перепону. Аби вже зовсім обдурити поляків, гетьман прибув у Ладижин[157], за кілька верст од табору Калиновського, і написав йому такого листа, датованого з Чигирина кількома днями раніше: «Гетьман русинів Хмельницький вітає польського гетьмана Калиновського! Негоже мені приховувати од Вашої величності, що мій син, дуже вольовий парубок, з кількома тисячами сподвижників рушив у похід, щоб одружитися з донькою молдавського господаря. Оскільки це стосується лише його, мені дивно було дізнатися, що значне польське військо зібране під горою Батіг з очевидним наміром перепинити дорогу моєму синові. Прошу вашу величність для блага вітчизни відійти із своїм військом, тим паче, що позиція для нього вибрана невдало. Боюся, щоб весільні свати через свою легковажність не вчинили з вашими людьми якоїсь сутички. Мій молодий і відважний син неодмінно скористається з цього, щоб у неї встрянути».

Той лист викликав здивування у польському штабі і по-різному був коментований. Кожен підозрював якусь пастку, бо подібне піклування про польське військо з боку Хмельницького було чимось абсолютно новим, щоб його вважати щирим. Проте ніхто не засумнівався, що лист писаний у Чигирині, як це засвідчувала дата. Що ж до кількості козаків, які супроводжували Тимоша, то нечітке висловлювання гетьмана дозволило думати, що їх небагато. Говорили, що в іншому випадку Хмельницький неодмінно назвав би його кількість, щоб їх налякати. Крім того, у донесенні польському гетьманові стверджувалося, що Тиміш мав лише 5 тисяч козаків. Калиновський жартівливо сприйняв зауваження гетьмана про розташування польського табору, однак старий генерал Пшиємський, командуючий артилерією, який вкрив себе славою під час Тридцятилітньої війни на боці Швеції, зауважив під час військової ради, що Хмельницький пише чисту правду. «Наша позиція, — мовив Пшиємський, — справді дуже невдала, бо ворог може легко перехопити наші обози і блокувати табір так, як це сталося під Збаражем. Нам не потрібно тут чисельної кінноти. Хай гетьман бере її з собою на протилежний берег Дністра, де він згуртує наші загони, котрі будуть напоготові, щоб вернутися назад, як тільки з’явиться противник. Харчових запасів, що тут є, вистачить для піхоти, яка залишиться в укріпленому таборі. Якщо мені довірять командування, я ручаюся, що упродовж двох місяців чинитиму опір будь-якому ворогові». Калиновський зарозуміло відкинув цю пропозицію, розпустив військову раду і заявив, що не упустить такої гарної нагоди, щоб відомстити синові за негарне поводження, якого зазнав від його батька після Корсунської битви.

Жовніри не любили і не поважали Калиновського; він був черствий і владний, охоче при кожній нагоді підкреслював свою зверхність, особливо коли йому здавалося, що хтось сумнівається у його військових здібностях. Та й важко було вимагати од війська, що складалося переважно із шляхтичів, котрі вважали себе рівними гетьманові, поваги, рівнозначної дисципліні. Думка Пшиємського, яку поділяло кілька бувалих офіцерів, розповсюдилася серед війська і стала незабаром думкою кожного жовніра, негативно настроєного до свого воєначальника. До того ж Калиновський вважався невдахою. Неспокій війська і його сумніви посилила ще й лиха прикмета. Однієї ночі побачили на небі сяючий метеорит, схожий на вогневу шпагу, ефес якої був спрямований на схід, а гостре вістря, на загальний страх, у бік польського табору. Цього вистачило, щоб переконати і сміливців, і боягузів у помилці гетьмана і тій небезпеці, яка загрожує війську. Як свідчать українські літописи, ще й інші, більш зрозумілі прикмети повинні були відкрити очі коронному гетьманові. В тогочасній Польщі, як тепер у Парижі, існували привиди. Недалеко від табору на березі Бугу показували печеру, в якій проживав невидимий привид, котрий із знанням справи давав відповідь на поставлені запитання. Коли його спитали, як називається, він одповів — Спасовський. Якийсь французький офіцер, певно гасконець, пішов спитати в нього про наслідки битви. Привид відразу ж одповів по-французьки: «Скажіть своєму генералові, хай скоріше забирається геть. Недалеко грізний голяр хоче його поголити. Бритва в нього гостронаточена: стережіться, щоб з бородою не зняв і голову».

Та польське військо не потребувало цього химерного оракула, щоб позбутися будь-якого почуття обов’язку. Солдати відверто висловлювали своє недовір’я та огиду до гетьмана. Особливо старалися кіннотники, підбурюючи один одного до непослуху. Все хилилося до бунту, коли ж 29 травня 1652 року на очах польського табору з’явився татарський загін. Він просувався повільно, не виявляючи ворожих намірів, немовби турбуючись тим, як його зустрінуть. Поява давнього ворога, невпевненість татар, гарматні постріли в бік противника розбудили певний запал у шляхтичів і більша частина кавалерії кинулася у погоню. Та вже через кілька хвилин командири погналися їх завертати для захисту табору, бо щойно дізналися, що з другого боку з’явився Тиміш Хмельницький. Він застукав зненацька та винищив їхні передні сторожові пости, а той, хто врятувався, свідчив, що він веде з собою 100 тисяч воїнів. Ціле військо перечекало день перед табором, не випускаючи зброї з рук; ліс та болото приховували від них маневр противника і тримали їх у неспокої, що зростав од неможливості визначити розміри небезпеки. На сполох більше не били, однак звідусіль помічали значні загони противника. Настала ніч. Повернувшись у табір, виснажені втомою жовніри ще завзятіше перешіптувалися. Підбурювані балакунами, які провіщали завтра таку ж саму поразку, як під Корсунем, почали вирувати і незабаром перейшли до відкритого бунту. Найбільш врівноважені вимагали, щоб на світанку табір знявся і відступив за Дністер. Інші ж пропонували видати Калиновського татарам або Хмельницькому. Лише так, мовляв, можна врятуватися. На світанку коронний гетьман побачив своє військо у найбільш жалюгідному стані: кіннота готувалася забратися геть. Піхота й артилерія вагалися, хоча ще зберігали певну повагу до свого командування — Марка Собеського та старого Пшиємського. Гетьман виїхав перед бунтівників і спробував нагадати їм про почуття військового гонору. Даремно він вдається час від часу до прохань чи погроз. Кіннотники зустрічають його гиканням та лайкою, дехто спрямовує на нього зброю. У люті він поспішає до німецьких рейтарів, велить шикуватися у бойові порядки і, підбадьорений їхнім послухом, наказує повернути гармати на бунтівників. «Боягузи! — кричить він. — Я зумію їх приборкати, зроблю з них відважних воїнів, хочуть вони цього чи ні». А що цього не вистачало, то наказав відкрити вогонь по кавалерії.

Відразу ж п’ятдесят п’ять гармат сипнуло картеччю по бунтівниках; піхота, що складалася переважно з німців, також дала прицільний залп. У кількох місцях у таборі спалахнула пожежа, загорілися стоги з фуражем, сильний вітер погнав вогонь на намети та вози. Чи то був непередбачений випадок, чи змова бунтівників, які хотіли примусити гетьмана знятися табором, чи, нарешті, умовний знак між зрадниками і противником? Несподівана поява козаків і татар, що заповнили паралельні до ріки Буг висоти, довела до краю той безлад і страх. На мить приголомшені тим, що поляки стріляють одні в одних, козаки з переможним криком ринули на ворогуючих. Розкидана гарматним вогнем кіннота не вступила в бій, а лише кинулася навтіки; та ліс, в якому дехто з них намагався знайти порятунок, уже був зайнятий противником. Більшість поляків бігла поперед себе, не знаючи куди, кидалася у Буг і сотні з них знаходили там свою погибель. Калиновський, а за ним кілька шляхтичів кинулися у гущу козаків, лементуючи, що не хочуть такої ганьби. Скинений з коня, діставши кілька ран, він продовжував битися, поки татарська стріла не увільнила його від тих мук. Німецька піхота під орудою Собеського деякий час мужньо захищалася, та враз, побачивши ногайців, що готувалися зайти їм зі спини, покидала зброю і попросила пощади. Битва не тривала й години, а вже перейшла у безладну сутичку. Козаки з люттю ганялися за втікачами — по рівнині, у лісі, на березі ріки.

Якийсь татарин приніс нуреддіну голову Калиновеького. Султан узяв її, показав козакам: «Ось голова того крутія, — мовив він, — що обіцяв прислати викуп у Крим та не дотримав слова». — «Султане, — вигукнув полковник Золотаренко, швагер Хмельницького, — віддай нам ту голову, ми подаруємо її нашому батечкові». Так козаки називали гетьмана. Нуреддін віддав йому закривавлений трофей, але зробив докір Тимошу за те, що вони не стримують оскаженілих воїнів, котрі не хочуть брати полонених. «Дай їм потішитися, — відповів Золотаренко. — Хай убивають ляхів, поки всіх не винищать». — «Навіщо зайвий клопіт у поході», — додав Тиміш. А оскільки нуреддін переживав, що така розвага позбавить його гарного і багатого викупу, козацькі полковники одразу ж запропонували заплатити за кожну польську голову.

На берегах Бугу знову розпочалися криваві сатурналії херусків після поразки В ара[158]. Козаки нашвидкуруч звели широкий поміст, щоб те видовище не оминуло жодного глядача. Там і сям повиставляли відкриті бочки з оковитою. Зазвучала дика музика запорізьких полків. Затягнули степові пісні. Посеред тріумфальних криків та п’яного наспівування утворилися кола, розпочався танок; а потім на поміст, при світлі вогнищ, які пожирали польський табір, серед реготу та канібальських насмішок посунула довга вервечка бранців. Кожен переможець намагався удостоїтися честі бути катом. Один махнув шаблею, вигукуючи назву рідного села, спаленого шляхтою, інший згадав ім’я свого полеглого товариша; та найчастіше їхня лють зростала при вигукові «Берестечко», і тоді котилося найбільше голів. Зведений на закривавлений поміст, Пшиємський презирливо глянув на своїх катів, осипавши прокляттям їхнього гетьмана. За наказом Тимош він зазнав найтривалішої і найжорстокішої кари, та ні на хвилину не втрачав мужності. Обурилися татарські мурзи, просили нуреддіна втрутитися. На ті докори козаки відповіли жменями дукатів, — мовляв, не встрявайте в наші справи. Занепокоєні, однак, тим, що султан може відмовитися од своїх слів, закликали на допомогу ногайців, більш диких татар, ніж кримчаки, і різанина незабаром скінчилася. Понад 15 тисяч поляків загинули під час утечі або потопилися у ріці Буг.

Лише незначна їх частина, між ними і син Калиновського, на прудких конях зуміли переплисти ріку, але згодом їх усіх повбивали повсталі селяни. Ніхто з них не вислизнув звідти, щоб оповісти в Польщі про те страшне лихо. З усього війська лишилося менше трьох сотень жовнірів, врятованих татарськими жінками, які накинули на них паранджу, а потім переховали у своїх возах, вимазавши попередньо їхні обличчя порохом. Серед великої кількості шляхтичів із найзнатніших родин, що полягли в той жахливий день, найбільше оплакували Марка Собеського. Дотепер його постійно супроводжував у походах брат Ян, котрому пророкували блискуче майбутнє. На цей раз він був змушений лишитися далеко від війська, бо під час дуелі одержав рану. Врятувався, щоб відомстити за Марка і свій край.

Через три дні на поле битви прибув старий Богдан. Йому вже доставили голову Калиновського і, можливо, він зволікав із прибуттям, щоб не переривати рубанини. Виглядав дуже незадоволеним, картав сина та полковників за те, що без його дозволу вступили в бій. Козаки мали ще тридцять живих поляків. Гетьман наказав привести їх, віддати їм одяг, висловив жаль за тим, що називав «легковажністю» свого сина. Дізнавшись, що татари приховали 256 інших полонених, похвалив їх за благородство, оплатив викуп і відправив їх у Чигирин, обіцяючи їх звільнити, як тільки вони повернуть оплачену суму. З почестями поховав тіло Калиновського, яке наказав розшукати. Його впізнали за листом Хмельницького, що був у кишені. А потім Хмельницький швидко поділив здобич. Собі взяв гармати, а все інше лишив татарам — небагато, бо пожежа в таборі майже все знищила. Демонструючи козакам свою людяність, повідомив брата Калиновського, який стояв табором із кількома полками на березі Дніпра, про смерть гетьмана та поразку його війська і послав йому коня з підрізаною гривою та мотузком на шиї. Для тогочасних слов’ян такий подарунок був найбільшою кровною образою.

Не знаю, чи слід бачити подібний глум у листі, відправленому Яну Казимиру. «Мій син, — писав Хмельницький, — був у дорозі за дружиною, аж тут Калиновський перепинив йому шлях, всупереч людському законові, бо Господь дав землю та воду і добрим і злим людям. Я попередив добродія гетьмана, порадивши йому не вставати поперек дороги. Благаю вашу світлість вибачити моїм козакам, тим урвиголовам від природи, якщо вони надто далеко зайшли у своєму жарті».

Здавалося, що йдеться про вибачення за якусь пустотливу школярську витівку.

При звістці про Батозьку битву всі польські полки, що були на Україні, Поділлі і навіть у Сіверщині, чимдуж кинулися відходити, бо вже весь край повстав проти них. Хмельницький не переслідував їхніх загонів. Він міг увійти за втікачами в Польщу, оскільки не існувало більше війська, яке могло б йому чинити опір, але найбільше лежало йому до серця зміцнення своєї влади на Україні. Стриманий при перемогах, хотів здобути з них лише одну користь: виконання Зборівського договору. Справді, його перші заходи були спрямовані на те, щоб заспокоїти власників-шляхтичів, узяти їх під свій захист, нагадати селянам про те, що вони мають платити своїм панам звичні борги. Ми вже бачили, що гетьман ніколи не допускав думки про повне звільнення руського люду. Якщо навіть старався поліпшити їхнє становище і зробити кабалу більш стерпною, то ніколи не думав про те, щоб надати їм рівні права із шляхтичами чи реєстровими козаками.

Хмельницький хотів привілеїв для своїх козаків, селяни ж мріяли про повну свободу, і ця прірва між дійсним та бажаним була й надалі для України причиною постійного хаосу та вразливості.

ОПОВІДЬ ШОСТА І ОСТАННЯ

Батозька поразка переконала молдавського господаря, що марно сподівався перемоги від Польщі: він добровільно змирився з союзом із своїм грізним сусідом. Красуні Розанді наказали вивчати козацькі пісні, неодмінно сподобатися своєму судженому. Пишучи Хмельницькому листа із запевненням, що майбутній союз сповнює його радістю, Лупул благав тільки не присилати в Ясси Тимоша з військом, а надто з підмогою татар. Як тільки батько одержав заложників, Тиміш із кількома козацькими ескадронами вирушив у дорогу. Його в’їзд у столицю Молдавії був одним із найвеличніших видовищ. Вихований у степах між суворими воїнами, Тиміш спочатку почувався ніяково у дворі, що славився своєю вишуканістю, і не знаходив відповідних слів на вітання, з якими до нього зверталися. Довелося Виговському, призначеному наставником Тимоша, взяти на себе подяку господареві, його дружині і навіть вродливій нареченій. Однак гарно збудований Тиміш, вправний і меткий воїн, що тільки-но здобув звитягу, сподобався домні Розанді та її матері. Амбітна і зарадна жінка із задоволенням дивилася, як в їхній дім входить мужній та заповзятливий воїн, котрого вона сподівалася використати у своїх власних інтересах.

Як жоден інший дрібний східний володар, Лупул потребував відданого йому керівника військом. Ненависний пригніченому народові і вельможам, в яких бачив лише своїх суперників, господар жив у постійному страхові перед бунтом. Не один боярин нагло вмирав під час гучного бенкету, влаштованого господарем. Інші ж бояри, що викликали підозру своїм спілкуванням чи великими статками, популярністю, гинули по дорозі додому або у своїх палатах. Не було жодної шляхетської родини, яка б не вимагала кровної помсти, і такий зять, як Хмельниченко, здавалося, був здатний переконати молдаванів, що вони марно силкуються позбутися ярма. Правду кажучи, потаємні наміри старого Богдана викликали занепокоєння, однак дружина господаря тішила себе думкою, що чарівність домни Розанди гарантуватиме їй повну прихильність зятя. Відбувши весільну церемонію в Яссах, під час якої двір господаря постарався пов’язати етикет молдавського двору з козацькими звичаями, Тиміш із дружиною у супроводі свого тестя вирушив до Чигирина.

Доволі вже знесилена Польща відчувала загрозу з боку Московії та Швеції. Обидві держави мали до неї претензії, пов’язані з порушенням дипломатичного етикету. Незважаючи на неодноразові попередження, польські магнати опустили в листах до царя кілька його офіційних титулів. Ось чому він лаштував військо на кордоні з Литвою. Що ж до королеви Христини, то вона небезпідставно скаржилася на те, що Ян Казимир, потомок скиненої династії Ваза, вживав в офіційних документах титул шведського короля. Якщо спочатку причини для розриву здавалися дріб’язковими, то внаслідок пихатого тону, яким висловлювався протест, неважко було зрозуміти, що йдеться до війни. Однак польський король і більшість сенату закривали очі на небезпеку і думали лише про те, щоб завдати козакам поразки і змити з себе ганьбу за Батіг. Даремно найбільш розсудливі королівські радники переконували, що треба дати Україні спокій і перш ніж Хмельницький потрапить до рук царя чи шведів, з якими вже провадив переговори, приборкати його незначними поступками. Та зуміли домогтися лише того, що на Україну вирушили нові комісари, проте їхні інструкції, продиктовані, мабуть, ще перед Батозькою битвою, викликали ще більше озлоблення. Справді, коли один із комісарів мовив до Хмельницького, що король пробачить йому лише за умови дотримання Білоцерківського договору, то гетьман аж скипів од люті і, вихопивши шаблю, крикнув: «Пробачить? Звичайно, мій злочин у тому, що я стримав козаків і татар після розгрому Калиновського, не дозволив їм ринути на Польщу, знищити її і дійти аж до Рима! А тепер ви говорите мені такі речі, ніби я не знаю, які ви хитрі? Чи, може, гадаєте, що не відаю про ті воєнні приготування, які розпочав проти нас король?» Лють Хмельницького, оголена шабля, яку він тицькав їм під ніс, як пише один польський історик, налякала посланців короля. «Посол, — почали вони виправдовуватися, — ніби осел, якому дали поклажку, не спитавши на це його згоди». Існує таке слов’янське прислів’я. Усміхаючись, Хмельницький вклав шаблю у піхви й закінчив розмову ввічливіше, ніж її розпочав: додав, однак, що дотримується Зборівського договору й укладе мир лише тоді, як усі його умови поляки будуть виконувати справедливо і беззастережно. Король не мав війська, а сейм відмовляв йому в необхідних ресурсах для того, щоб таке військо скликати.

Та все-таки він удавав, що збирається вступити на Україну з набраними ополченцями та охоронними загонами посполитого рушення; однак, втративши кілька місяців на лаштування жовнірів, які відразу ж пустилися дезертирувати, бо їм нічого не платили, взимку змушений був відкласти свій похід.

Те, чого не зумів зробити король, намагався здійснити звичайний шляхтич із великим загоном добровольців, згуртованих його відважністю та відчайдушністю. Чарнецький — суперник і спадкоємець слави Яреми Вишневецького, вступив на Україну посеред зими, несподівано захопив і спалив кілька містечок, посіяв тривогу в Брацлавському воєводстві, де володарював полковник Богун. Польський герой мав зустрітися з гідним себе суперником. Повідомлений про те, що наближається Хмельницький з великим військом, Богун замкнувся в укріпленому місті Монастирищі і чинив завзятий опір. Після нечуваних зусиль і значних втрат поляки подолали лінію укріплень, однак Богун відступив у великий монастир, що дав назву містові, і відмовився од будь-якої капітуляції. Як підпалили монастир, козаки продовжували стріляти через вікна. Взявши від них клятву, що радше загинуть у вогні, а не здадуться у полон, Богун з кількома козаками вислизнув з монастиря, щоб приспішити гетьмана. Казали, що він іде походом на допомогу своєму полковникові. Покинувши укріплення, козацький полковник зауважив, що натиск шляхтичів послабшав.

Коли військо ішло на штурм, Чарнецький був тяжко поранений стрілою, яка пробила йому дві щоки. Він впав, захлинаючись кров’ю, що бухнула в горло. А Богун відразу ж повернув назад і з татарськими вигуками атакував поляків зі спини. Захитавшись було після поранення командира, поляки тепер кинулися утікати, не звертаючи увагу на те, що мають справу зі жменькою людей. Покидали трофеї, поклажу і більшість своїх поранених. У тій паніці сам Чарнецький ледь не потрапив до рук козаків, та якісь добровольці кинули його знепритомнілого на сани. Тієї зими воєнні сутички більше не поновлювалися.

Не турбуючись Польщею, становище якої добре знав, Хмельницький вів таємні переговори з царем та Швецією і водночас керував походом на дунайські землі. Перебуваючи в Яссах, Тиміш звірився Лупулу в деяких планах свого батька. «Ми купимо в султана Волощину, — говорив він, — проженемо звідти Радула, тоді хай Ракоці остерігається. Ми не забули, що він зрадив нас під Берестечком!». Хмельницький мріяв про те, щоб заснувати ніщо інше як козацьку державу. Відвертість чи балакучість Тимоша долинули незадовго до господаря Волощини і трансільванського князя. Вважають, що жінка Стефана Бурдуца, логофета чи канцлера Молдавії, вирвала цю таємницю у свого чоловіка і переказала її Радулу, приятелеві їхньої СІМ 1.

Обидва князі, відчуваючи небезпеку, вирішили, що найкращий спосіб протистояти бурі — скористатися з відсутності Тимоша, прогнати Лупула і зайняти Молдавію. Вони запропонували трон Бурдуцу, який прилучився до змови.

Лупула атакували водночас з обидвох сторін, його зрадили, покинули піддані і він мусив незадовго шукати захист у Кам’янці, де урядував з кількома полками тогочасний коронний гетьман Станіслав Потоцький.

Хмельницькому залежало на тому, щоб повернути Лупула в Ясси і покарати князів-змовників. Треба було підкупити диван, аби він не образився за вторгнення у данинні землі султана. Посланники гетьмана відбули з дарами до державців Порти, які віддавали дунайські князівства, так би мовити, на прилюдний торг; та все ж, не чекаючи наслідків переговорів, Тиміш рушив з полком козаків, карпатських гуцулів, татар і невеликою кількістю колишніх руських повстанців, яких Хмельницький, певно, хотів збутися. З цим військом, що становило близько 12 тисяч воїнів, Тиміш увійшов у Молдавію, зайняв столицю, розбив змовників і змусив Стефана втекти до Волощини. Сповіщаючи про цю легку перемогу, написав батькові, пародіюючи слова Цезаря: «Прийшов, переміг, але не побачив ворога». Навівши в Молдавії лад, він пішов у Волощину, де його воїни вдалися до надмірних зловживань. Відзначають, що він навіть не минав православних церков, і твердять, що Тиміш власноруч зарубав шаблею кількох козаків, які вагалися, чи підпалювати монастир. Краще був би тоді спалив двадцять міст. Увесь край повстав проти нього. Змовники об’єдналися і тепер самі вже завдали поразки Тимошу на берегах Телігула. Літописці докоряють йому в тому, що він надто поспішно відступив із регулярними козаками, залишивши руську піхоту на знищення; її волохи порубали безжалісно. «Треба повбивати цих псів, щоб вони випустили здобич!», — казав їхній полководець. Лупул був уже у безпеці.

Тиміш із тещею та кількома тисячами козаків закрився у Сучавській твердині, важливій фортеці, де, казали, переховувались скарби господаря. Змовники розпочали її облогу й незабаром дістали підмогу з Польщі: Ракоці зумів з нею помиритися.

А за той час Ян Казимир з великим зусиллям набирав військо, спроможне воювати з козаками в їхньому краї. Сейм дав дозвіл скликати ополчення. Стурбований тими приготуваннями, а надто союзом Польщі з трансільванським князем, Хмельницький вдався до невдалої спроби захопити королівські війська на місці їхнього постою, а далі став нарешті поважно думати над тим, щоб податися під захист царя. Аби взнати думку народу, скликав у Тернополі велику раду, на яку разом з козаками прибуло багато селян руських провінцій. Більшість з них була погано настроєна проти гетьмана й, обізнана з тим, що він відправив послів до Константинополя, звинувачувала його в тому, що він хоче зробити їх залежними від Порти. Рада розпочалася запальним словом Хмельницького, в якому він, окресливши похмуру картину становища країни, хотів показати, що порятунок існує лише в захисті з боку могутньої держави. Хто має бути цією державою — Московія, Туреччина, Польща?

Більшість селян-русинів і навіть козаків віддала перевагу цареві; усі з огидою висловлювались про те, щоб стати підлеглими султана. Лише один полковник Богун подав голос за угоду з Польщею з а умови, що вона гарантуватиме шанобливе ставлення до віри та привілеїв Запорізького війська. Можливо, що цю пропозицію не обговорювали. Рада розійшлася, вирішивши, що звернуться ще раз до короля, вимагаючи виконання Зборівської угоди. Хмельницький сподівався на рішучу відмову, проте коронний гетьман дійшов до того, що арештував полковника Адамовича, голову послів, повідомивши козаків, що прийме їхні депутації лише тоді, як видадуть свого ватажка, зв’язаного по руках та ногах. І з одного, і з другого боку розпочалися активні приготування до війни.

Наприкінці липня 1653 року, коли польське військо збиралося вирушати в похід, із грізним ультиматумом прибуло московське посольство. В ультиматумі переповідалася сотня різних листів, адресованих польськими магнатами цареві з такими огріхами етикету, як пропуск титулів, неввічливе звертання та інші подібні вияви невихованості. Цар вимагав, щоб винних скарали на смерть, та посли додали щось страшніше від попереднього: їхній володар міг би вибачити правопорушників за умови, що Польща припинить ворожі дії проти козаків, поверне захоплені уніатами церкви і, нарешті, суворо дотримуватиметься статей Зборівської угоди. Олексій Михайлович уперше виступив на захист України. Що може бути більш знаменним, як подібні слова, проголошені Хмельницьким на відкритті ради в Тернополі?

Навіть для найменш здогадливих не могло бути сумніву, що цар і гетьман діють погоджено. І все ж сейм і король вперто продовжували свою жалюгідну політику. На очах послів коронне військо рушило на Кам’янець, аби підтримати волоських і трансільванських змовників та перекрити Хмельницькому шлях на Молдавію чи навіть захопити Україну. Посли відбули геть, давши зрозуміти, що війна неминуча. Московське військо вже стояло табором на кордоні з Литвою. Король написав литовському коронному гетьманові, що він цілком покладається на нього в захисті держави. Замість слати йому воїнів та гроші король збирався використати свої останні можливості для покарання бунтівників.

А за той час Сучавська фортеця чинила опір усім намаганням змовників і, незважаючи на ту підмогу, яку змовники діставали з усіх боків, їм не вдавалося ступити ні на крок ближче. Серед добровольців, що прибули з Польщі, був князь Дмитро Вишневецький, котрий декілька років тому просив руки домни Розанди. Він ніколи не бачив свого суперника і нетерпляче чекав, щоб помірятися з ним силою чи, радше, позбутися його не вельми лицарським способом. Польські шляхтичі, колишні бранці Тимоша, з якими він повівся по-людяному, показали на нього, коли той обходив захисні вали. Князь відразу ж наказав навести на нього пищаль. Поціливши в лафет гармати, на яку сперся Тиміш, ядро порозкидало осколки дерева, які важко поранили гетьманенка в голову та ногу. Ті рани спочатку не виглядали смертельними, але тут ще з’явилася рожа, яка на четвертий день звела його зі світу. Теща Тимоша приховала цю смерть від козаків, які з надзвичайною мужністю продовжували битву під керівництвом полковника Івана Федоренка. Та як тільки козаки дізналися правду, то, готові йти за гетьманенка навіть на смерть, заявили, що чужинцям нічого не заборгували і хочуть припинити бій. Тоді перед козацькі лави вийшла жінка господаря у жалобі, із заплаканими очима. «Ви були сміливими воїнами поки жив Тиміш, — мовила вона. — Чи ж тепер зрадите його славі? Покинете нещасну жінку, яка втратила сина? Хіба ви забули, що я мати тієї, яка носить у своїй утробі спадкоємця імені Хмельницького? Почекайте ще кілька днів, прийде Богдан і врятує вас. Він уже в Умані, я знаю». Страждання та благання тієї жінки, яка перев’язувала їхніх поранених, і разом з ними переносила злигодні, схвилювали козаків. Здійнявши догори правицю, заприсяглися боронити її до останньої краплі крові. Вони стримали слово, незважаючи на голод і спрагу, хоч ворог беперервно атакував. Врешті, побачивши крайнє виснаження залоги, жінка господаря сама звільнила Федоренка від присяги і зобов’язала його припинити бій. Він домігся почесних умов для козаків. Ті повернулися на Україну разом із жінкою господаря та його сином, але кажуть, що Стефан Бурдуц наказав відтяти хлопцеві ніс, щоб та бридка рана перешкодила йому зайняти вітцівський трон.

У ту мить, коли було поранено Тимоша, із Сучави відбув гонець. Він розшукав Хмельницького на чолі 60-тисячного війська, що стояло на кордоні. Першим бажанням гетьмана при звістці про небезпеку, що нависла над сином, було мчати в Молдавію, однак старшини одноголосно заперечили проти цього, мовляв, вони взяли в руки зброю для захисту рідної землі, а не інтересів господаря. У розпалі суперечки Хмельницький вихопив шаблю і поранив руку полковникові Воронченкові. Побачивши, що потекла кров, опам’ятався, тричі поклонився козакам і попросив вибачення за свій гнів. Потім звелів дати цим людям меду і сказав із сльозами на очах: «Діти мої, напийтеся, тільки не судіть мене».

Зрадівши з такої покірливості, козаки стали підкидати шапки, вигукуючи: «Пане гетьмане, веди нас, куди бажаєш, ми готові йти з тобою!» Хмельницький мав вади, властиві всім козакам, а ті за це ще більше любили його. Користаючи з доброго настрою своїх козаків, гетьман залишив Золотаренка з трьома полками в Чернігові для захисту України, а сам із добірними частинами війська рушив у бік Молдавії. Надто пізно. Через кілька днів, дійшовши до кордону, він зустрів козаків із Сучави, які везли тіло його сина. Не зронивши сльози, старий гетьман глянув на синове тіло, а далі мовив: «Дякувати Богу, що мій Тиміш загинув як справжній козак, не дістався ворогові в руки». Потім наказав везти гріб у Чигирин, щоб помістити його в церкві. Похоронну церемонію відклав на закінчення військового походу. Прах молодого воїна зустріли 22 жовтня домна Розанда, яка щойно народила двійнят, і жінка та дочки Хмельницького. Гетьман у той час рішуче простував на зустріч із польським військом.

Воно чекало його під Жванцем, на березі Дністра в дуже сильній оборонній позиції. Король мав під орудою понад 60 тисяч воїнів, з них 20 тисяч німців і 8 тисяч молдаванів чи волохів. На протилежному березі ріки Ракоці зібрав більше 15 тисяч воїнів — угорців і трансільванців.

Хмельницький був надто досвідчений, щоб на них нападати. Здалеку, спостерігаючи за польським табором, він узявся спустошувати околиці, перехоплювати польські обози, з допомогою невеликих козацьких або татарських загонів, що діяли нарізно, тримав ворога в постійній тривозі. Наближалася зима. Не вистачало харчів, фуражу, військо не діставало платні, не мало де сховатися від негоди і, як це звичайно буває, до тих усіх лихоліть, що звалилися на жовніра, додалися ще й пошесті. З дня на день козаки чекали появи хана з ордою, щоб завдати вирішального удару зломленому і деморалізованому голодом, холодом та недугами польському війську. Масово дезертирували угорці, хоча їм платили краще, ніж іншим жовнірам. Вони казали, що не можуть воювати, бо не мають зимового одягу. Через кілька днів за ними пішли і волохи. Ще жодного разу не вистреливши з гармати, Хмельницький бачив, що ворог більш як наполовину переможений. Справді, королівське військо було в такому ж становищі, як і в Зборові. Аби зрозуміти періодичне повторення тих самих помилок, слід нагадати, що поляки мали звичай волочити за собою великі обози. Військовий табір перетворювався на ціле місто, і шляхтичеві так само важко було покинути свій намет, як городянину залишити свою оселю. Незабаром довкола табору не стачило паші, коні падали тисячами і щоразу важче й важче було здійснити якийсь маневр, а тут ще й недалекоглядність командирів, відсутність дисципліни в жовнірів, брак патріотизму, звичка грабувати. Якось Хмельницький сказав польському послові: «Якби хтось із моїх козаків привіз із собою віз пожитків, я наказав би скарати його на горло». Він добре знав: для того, щоб знищити військо шляхти, досить отаборитися і уникати бою.

З тієї грізної пригоди Ян Казимир виплутався так само, як з-під Зборова: підкупив татар, ті пригнали, дізнавшись про його нещастя, та на цей раз приниження було дуже велике. Іслам-Гірей недолюблював Хмельницького і, можливо, як велося у Порті, завжди був схильний захищати слабшого сусіда від сильнішого, аби підтримувати незгоду між християнськими володарями. Така незгода кріпила його силу. В даний момент Польща була надто ослаблена, щоб викликати занепокоєння. Іслам-Гірея стривожили наміри козаків щодо дунайських провінцій, а переговори з Московією, про які він, певно, здогадувався, ще раз переконали його в тому, що треба порвати із своїм колишнім спільником.

Незважаючи на старання Хмельницького, татарин уклав мир. Окрім щедрих дарунків ханові та його радникам, Ян Казимир зобов’язувався сплачувати щорічну данину 100 тисяч дукатів. Більше того, він дозволив татарам плюндрувати руський край протягом сорока днів, брати ясир, але за умови, що дадуть спокій шляхтичам і католикам. Відчуваючи ще певну сором’язливість перед своїм колишнім спільником, а може, для того, щоб протидіяти союзові України з Московією, Іслам-Гірей обумовив на користь козаків виконання Зборівської угоди. Як тільки цей ганебний торг відбувся, Ян Казимир поспішив до Львова, де й перезимував, а Хмельницький вернувся на Україну — ще раз зустрічатися з королем не мав бажання. Діставши вільну руку, татарські загони розсипалися на Поділлі, підпалювали хутори та села, обкладали даниною міста і всюди брали в ясир чоловіків та жінок, не звертаючи уваги на їхній стан чи віру. Кажуть, що так було відведено у Крим більше 5 тисяч бранців із різних поважних родів, яких мали намір продати в неволю. Та й Україна, особливо правобережні береги, неймовірно постраждала внаслідок переходу варварів.

Втручання Олексія Михайловича на захист козаків напередодні останньої військової кампанії, рада, скликана Хмельницьким у Тернополі, підтверджують, очевидно, думку про те, що з 1653 року гетьман був сповнений рішучості віддати Україну під московське покровительство. Тепер він, певно, думав лише про те, щоб обумовити для свого краю і себе особисто фактичну незалежність, якої не вдавалося досягти від Польщі. 1 жовтня 1653 року цар скликав у Москві земський собор, на якому зібралися представники всіх станів держави. Секретар зачитав присутнім своєрідний маніфест, в якому були перераховані всі претензії царя до Польщі й оголошувалося про його намір оголосити війну. Також зауважив, що Запорізьке військо взялося за зброю для захисту православної віри, що воно просить московського опікунства і хоче стати підвладним цареві. Відмовити в цьому означає змусити благородний народ звернутися до турків чи татар. Після формального обговорення дума підтримала рішення царя і бурхливими вигуками схвалила війну з Польщею, а також прийняття України як провінції до складу Російської імперії.

Через три місяці, коли вже московити рушили на Литву, Запорізьке військо зібралося у Переяславі для виборів монарха.

Перед тим Хмельницький порадився із старшинами, заручився їхньою підтримкою. Він вийшов посеред кола, запрошуючи кожного вільно висловити свою думку. «Панове полковники, старшини, воїни Запорізького війська і всі православні християни! Всі ви розумієте, що ми не можемо більше жити без покровителя. Зібрав вас усіх тут, щоб ви вибрали одного з чотирьох, яких вам назву. Перший — султан, та це бусурман, ви знаєте, якого лиха зазнають християни в його краї. Другий — це кримський хан, також бусурман. З необхідності ми погодилися на його дружбу і не раз у цьому самі каялися. Третім є король польський, та, гадаю, марно вам нагадувати все те, чого ми зазнали під владою тих панів, які пса краще поважали, ніж наш православний люд. І врешті, останній — це великий цар східний, який разом з нами сповідує православну віру. З Московією ми є однією церквою, одним тілом, головою якого є Ісус Христос. Той великий князь зглянувся на наші просьби, прийняв нас своїм царським серцем. А хто не хоче йому коритися, хай іде звідсіль, дорога вільна».

Рада схвально загула, а переяславський полковник уже голосніше запитав натовп: «Чи всі цього бажаєте?» — «Так, усі», — відповідали козаки. «Хай буде так! — вигукнув гетьман. — Хай Господь береже вас під міцною царською рукою». Потім зачитали проект угоди чи, точніше, конвенцію, скріплену монаршою згодою. В основних пунктах говорилося, що буде збережено волю та привілеї Запорізького війська, підтверджені Зборівською угодою, так само, як і право обирати гетьмана, призначати інші виборні посади й використовувати оренди для потреб Запорізького війська та місцевого урядування. Україна зобов’язувалася щорічно робити цареві добровільний дар, однак побори мали відбуватися без участі московських воєвод. Також брала на себе обов’язок підтримувати царя у війнах, а він натомість обіцяв захищати її від будь-якого ворога. Чисельність Запорізького війська мала становити 60 тисяч козаків, зареєстрованих стараннями гетьмана. В усі часи межі території Запорізького війська і самої України були досить нечітко визначені. У новій угоді їх уточнювали. Козацька територія обіймала Київське воєводство, Поділля і частину Волині. Після кожної статті читали згоду царя та його думи, висловлену такою звичною фразою: «Цар так велить і такою є думка бояр». Одне лишень питання не було ще до кінця вирішене. Гетьман просив для Запорізького війська права приймати чужоземних послів, що, як казав, завжди йому дозволялося. За те зобов’язувався повідомляти царя про всі дипломатичні зносини, які підтримуватиме. Цар погодився, однак застерігав, що козаки можуть приймати лише послів із законними пропозиціями, а кожного, хто наважиться нав’язати переговори, які суперечать його інтересам, заарештують і передаватимуть у руки царя. І нарешті — ніколи не прийматимуть (хіба що за його неодмінною згодою) послів польського короля та Порти. Жоден із тих пунктів не викликав заперечення, однак кілька полковників, між ними і полковник Богун та всі бузькі козаки відмовилися присягати на вірність новому покровителеві. Польний гетьман Сірко зробив більше: склав свої повноваження і поселився на Запорізькій Січі. Ця маленька республіка продовжувала існувати під шанобливим захистом козаків.

Як тільки угоду підписали, Золотаренко, швагер Хмельницького, з півдня вступив у Сіверщину, а зі сходу вторглися московити. На допомогу своїм генералам із сильним підкріпленням особисто прямував сам цар. Усюди московитів зустрічали як визволителів. Лише декілька міст спробувало чинити опір. Цар обложив Смоленськ з його могутніми укріпленнями і змушений був деякий час тут затриматися. Та князь Радзивілл, який поспішав на допомогу Смоленську, був ущент розбитий князем Трубецьким і Золотаренком. Смоленськ відкрив свою браму наприкінці вересня 1654 року і визнав своїм правителем Олексія Михайловича.

Успіхи московитів у Литві не спонукали шляхту до захисту Литовського князівства. Їхня ненависть до козаків була така велика, що, перебуваючи віч-на-віч із серйозною небезпекою, вони хотіли кинути все своє військо проти збунтованих підданих. Бажаючи підбурити проти них якогось іншого ворога, Ян Казимир став палко домагатися союзу з татарами. Іслам-Гірей недавно помер, а його наступник Мухамед-Гірей не наважувався приймати самостійне рішення без згоди з диваном. Прибувши до Константинополя для своєї інвеститури, застав там послів Хмельницького та польського короля, які одні поперед других торгувалися з Портою за свій союз. Деякі літописці кажуть навіть, що гетьман немовби запропонував султанові панування над Україною, однак той факт видається малоправдоподібним і означав би поважне порушення однієї з найважливіших статей угоди незадовго після прийняття присяги на вірність цареві. Та як би там не було, поляки взяли гору в дивані; Мухамед-Гірею було наказано повернути зброю проти України. Вже закінчувався 1654 рік, і дотепер польське військо лише пильнувало кордону. Дізнавшись про те, що Богун відмовився скласти присягу вірності цареві, коронний гетьман Станіслав Потоцький хотів переманити його на свій бік і запропонував гетьманську булаву, якщо той подасть йому допомогу. Хитрий козак прикинувся, що охоче пристає на таку пропозицію, але сповістив про це Хмельницького, розповівши йому про свій задум: хотів виманити Потоцького в бік Брацлава і там напасти на нього всім своїм військом. Мало бракувало, щоб хитрість закінчилася вдало і Потоцький, проминувши кордон, потрапив у пастку. Однак його попередили про те, що йде на свою погибель. Він ще встиг хутко завернути військо на місце постою. Зате, зібравши все своє військо, що було доволі значним, поновив воєнні дії — був більш безжалісним та лютішим, аніж перед тим. У тому останньому змаганні шляхта і козаки показували однакову мужність, однакову жорстокість, були перевершені всі жахіття попередніх вторгнень. Змушені віддавати територію наступаючому війську, русини палили хати, нищили майно, аби нічого не лишалося ворогові. Мешканці кількох сіл після довготривалого захисту своїх домівок радше заподіювали собі смерть, аніж мали потрапити в руки ворога. Бачили навіть, як жінки, втративши своїх чоловіків та синів, поруч з якими воювали, сідали на бочки з порохом і підпалювали їх. План Богуна полягав, певно, у тому, щоб заманити поляків у глиб Поділля, а далі виснажувати їх облогою та битвами, чекаючи поки підійде з достатнім військом Хмельницький і московити, а потім їх розбити. Але Богун кинувся в Охматів[159] і відважно там змагався з усім польським військом. Ошукані свідченням татар, узятих у полон під час походу, гетьман та Бутурлін, котрий очолював московське військо, гадали, що поляки набагато слабші, ніж це було насправді. Не чекаючи підходу основних сил, із 30 тисячами воїнів вирушили до Охматова, щоб зняти його облогу. Назустріч їм ішов Потоцький із своїм військом. 10 січня 1655 року, коли вже сутеніло, війська зустрілися і кинулися у шалений наступ.

Цілих п’ять годин тривав бій на снігу, серед темряви, яку постійно краяли спалахи від гарматних та мушкетних пострілів. Був лютий мороз і багато воїнів звалювалося на сніг, так і не діставши поранення. Нарешті кількість перемогла.

Козаки та московити відступили, залишивши частину своїх гармат. Бутурлін розгубився, повів розмову про капітуляцію. Хмельницький хотів ще раз почати битву, як тільки розвидніється, а поки що похапцем отаборювалися» Враз безладні постріли сповістили, що зав’язався новий бій з ар’єргардом польського війська. З Охматова вирвався Богун і, виявивши дивовижну відвагу, прорвав ворожі лави та з’єднався з гетьманом. Коли засвітало, поляки побачили, що козаки готові до бою за трьома рядами саней і бруствером, складеним із трупів загиблих. Знову розпочався бій, однак усі зусилля Потоцького виявилися даремними через той страшний захисний вал. Марно жертвував він для перемоги своєю найкращою піхотою. Виснажені втомою, спустошені після двадцятигодинного смертельного бою, обидва війська знеможено відступили, лишаючи на бранному полі п’ятнадцять тисяч трупів. Ще дотепер показують місце тієї кривавої сутички, яке козаки називають дрижачим полем.

Незважаючи на союз із царем, важко довелося б Україні в її змаганні з татарами і поляками, якби несподівано новий спільник не поклав на терези вагу своєї шпаги. 1654 року Христина зреклася шведського трону, призначивши спадкоємцем Карла Густава, відважного принца, що палко бажав наслідувати подвиги Густава Адольфа. У нього була найкраща армія в Європі, у доброму стані фінанси, досвідчені воєначальники. Сам він виявив військовий талант у Тридцятирічній війні. Скориставшись наймізернішим приводом, оголосив війну Польщі. Олексій Михайлович скаржився, що в дипломатичному листуванні немовби опустили кілька його титулів, а Карл Густав узявся за зброю тому, що польська канцелярія вжила лише двічі, а не тричі, як цього вимагав етикет, після його титулів слово «et cetera»[160]. Не приймаючи вибачення за такий замах на свою гідність, він вступив у Польщу на чолі 50-тисячного війська досвідчених воїнів, розбив коронне військо і, знищуючи все на своєму шляху, примусив відчинити перед собою браму Варшави.

Польські протестанти, переслідувані іновірці, магнати, які заздрили фаворитам короля Я на Казимира, усюди зустрічали його як визволителя. За кілька тижнів йому належала половина королівства. Ян Казимир утік до Німеччини, а його переможцеві зусібіч пропонували корону.

Вже кілька років перед тим Хмельницький налагодив стосунки зі Швецією і підштовхував її до того, щоб вона напала на Польщу, скориставшись із безладдя у тому краї, і відібрала в неї кілька провінцій. Кажуть навіть, що пропонувався план поділу території Речі Посполитої поміж союзниками-сусідами. Карл Густав не оминув пропозиції, яку Христина зустріла без особливого ентузіазму, і скоро погодився на союз із козаками. У той час, як шведи вторглися у Польщу з півночі, Хмельницький, позбувшись коронного війська, попрямував у її південні провінції, які сподівався приєднати до України. Майже підійшовши до Львова, натрапив на рештки шляхетського війська під орудою Потоцького і вщент розбив його. Врятувавшись від козаків, польський гетьман не мав іншого виходу, як визнати себе підданим Карла Густава.

Простуючи українськими провінціями, гетьман повсюдно вимагав од мешканців присяги на вірність цареві — своєму новому покровителеві, та водночас дарував їм привілеї Запорізького війська, закликав брати зброю для зачинити браму і визнати своїм покровителем Олексія Михайловича, магістратори міста відповіли: «Ми поклалися на вашу волю і добре знаємо, що не маємо звідкіля чекати порятунку, але нашим благодійником був Ян Казимир, ми присягали йому і якщо тепер присягнемо на вірність іншому господареві, втратимо вашу повагу і самі себе не поважатимемо». Слова, за які генерал московитів хотів покарати як за спробу бунту, сподобалися козацьким полковникам і один з них, Тетеря[161], що мав певну освіту, звернувся до урядників латиною: «Sitis constantes et generosi»[162]. Хмельницький повівся з ними дуже ввічливо і стиха натякнув, що готовий зняти облогу, якщо місто сплатить контрибуцію. Пропозиція була відразу ж прийнята і козаки в домовлений день відступили, пройшовши бойовими порядками перед захисними валами, немовби вшановуючи таким чином постійність його мешканців. Обурений воєначальник московитів мав надто мало війська, щоб самому штурмувати добре укріплене місто і незабаром також зняв облогу.

Низький замок у Львові. Кінець XIX ст. Акварель. Автор Францішек Ковалишин

Хмельницький ще стояв з військом під Львовом, коли прибув гонець від Яна Казимира. Перебуваючи в Сілезії, позбавлений володіння, король не тратив надії і пробував посіяти розбрат поміж своїми ворогами. Він доручив князеві Любомирському дві доволі протилежні місії: підкупити гетьмана пишними обіцянками та відмовити його від союзу з Москвою і підбурити хана, щоб той кинув усе своє військо на Україну. Хмельницький уважно вислухав посла, а потім, стиха порозмовлявши із своїми полковниками, вернувся до князя і сказав: «Гарні ваші пропозиції! Чи ми їх приймемо? Послухайте невелику історію. Жив колись у нашім краї дуже сильний і заможний чоловік, якому в усьому таланило. Мав він приручену гадюку — дуже сумирну і незлостиву. Щодня служниця клала біля її нори миску з молоком. Гадюка виповзала і пила молоко. Якогось дня господарів син тримав свою мисочку з молоком, гадюка виповзла з нори і хотіла його скуштувати. Хлопчина вдарив гадюку ложкою, вона його вкусила. Надійшов батько, узяв сокиру і, хоча гадюка сховалася у нору, відрубав їй кінчик хвоста. Дитина померла, а гадюка тихо сиділа у своїй норі. Але батько позбувся свого майна, поздихали його отари, зачахли поля пшениці, відлетіли бджолині рої. Занепокоєний чоловік звернувся до ворожбита, а той сказав: «Усім своїм багатством ти завдячував гадюці. Ви були союзниками. Вона брала на себе усе те лихо, що спадало на твою оселю, а тепер це лихо звалилося на тебе одного». Нещасний хотів помиритися і поніс гадюці молоко. «Ласкава гадюко, — мовив він, — вийди зі своєї нори, будем друзями, як колись». — «Даремні твої слова, — відповіла гадюка, — коли я згадую про свій хвіст, а ти про свого сина, знову спалахує гнів. Вистачить того, щоб ти жив сам по собі, а я — у своїй норі; при потребі ми ще зможемо одне одному допомогти…» Колись, пане посол, поляки жили у злагоді з козаками і не мали на що нарікати. Король ішов на війну, козаки поспішали йому на допомогу, і вони разом верталися з переможною піснею. Але діти короля, маю на увазі панів, почали ображати козаків, позбавляти їх вольностей, давати їм стусани. Козаки їх вкусили. Багато полягло козаків і панів. Тепер, коли обидва народи згадують про те лихо, якого собі взаємно завдали, їх охоплює гнів, і якщо навіть інколи доходять до злагоди, то незабаром знову спалахує війна. Найрозумніше буде, якщо Польща відмовиться від української землі і залишить її козакам, а вони, як та гадюка, спокійно сидітимуть у своїй норі і не допустять злодія у королівство… Та я добре знаю, якщо б навіть лишилося сто шляхтичів у Польщі, вони ніколи не відмовляться од своїх домагань. І я також знаю, що поки козаки тримають у руках зброю, вони ні на йоту не поступляться своїми вимогами. А на цьому, приятелю, лишаюся вашим слугою».

Не знайшовши відповіді на цю апологію, Любомирський доволі довго мовчав, а потім витягнув із кишені сувій і невеликий пакунок, перев’язаний печаткою, мовив до гетьмана: «Її королівська світлість знала, що я вас побачу, і доручила мені цього листа, а з ним і коштовності для дружини вашої величності. Не знаю, чи вона тут, при війську, та я хотів би сповнити свою місію і вручаю їх у ваші руки». Хмельницький прочитав листа, зронив сльозу і вигукнув: «О Господи всемогутній! Що я напроти тебе! Мерзенний хроб! Завдяки твоїй ласці славна польська королева власноруч пише до моєї Ганни, прохаючи бути її покровителькою передо мною. Ти все зробив, мій Боже, щоб славилося твоє ім’я на віки вічні!» Після такого побожного вияву почуттів старий гетьман знову сказав: «Королева вимагає від мене неможливого. Я не можу розірвати своїх угод із московитами та шведами. Але з тих провінцій, що повинні вернутися до козаків, я готовий відступити Люблінське та Белзьке воєводства, Волинь і Червону Русь, де гадав перезимувати. А собі залишу тільки Ярославську округу. Хай король вертається, порозмовляє із союзниками і з часом усе влаштується. Щодо мене, то я схильний укласти мир за умови, що король та Річ Посполита визнають нашу незалежність так, як іспанський король тільки-но визнав незалежність Голландії. А тепер — до столу!».

Я схильний гадати, що Хмельницький щиро пропонував мир Польщі. Гордість, яка була задоволена приниженням його колишніх володарів, змінилася почуттям великодушності, властивої його натурі. Однак слід зауважити, що обіцяне ним йому не належало. Люблін потрапив у руки московитів, а Волинь та Червона Русь ще не були здобуті. Незадовго він говоритиме зовсім інше. Повернувшись на Україну, написав цареві вітання з перемогою його війська, прохаючи для себе всі руські провінції, які, проте, належали до московської монархії так само, як і вся територія Запорізького війська. Водночас він дізнався про місію Любомирського до татарського хана і відверто сказав іншому послові короля, що більше не вірить словам князя — покірного у злигоднях і зверхнього у тому разі, коли фортуна йому посміхається.

1656 року Польща, здавалось, віднайшла свою колишню силу. Насильства шведів, образа католицької релігії, зневажливе ставлення до польської шляхти та її законів викликали загальне обурення. Нація, яка дуже скоро визнала чужоземного правителя, не з меншим поспіхом виступила проти нього, відчувши себе покривдженою. Повсюдно організовували опір, усюди народ із великим піднесенням брався за зброю, щоб захистити свою незалежність. Чарнецький здобув важливу перемогу над шведами і Ян Казимир вернувся до Польщі; Карл Густав змушений був покинути Варшаву і відступив до бранденбурзького курфюрста, колишнього польського васала, а тепер їхнього ворога.

Із найповажніших помилок шведського короля слід вважати безцеремонність стосовно царя. Взагалі вони стали суперниками через володіння балтійськими землями. Спритно скориставшись цим непорозумінням, Ян Казимир у вересні 1656 року уклав із московитами угоду, за якою Річ Посполита зобов’язувалася після смерті свого короля покликати на трон Олексія Михайловича, а той обіцяв боронити її від шведів. За свідченням українських літописців, у секретному параграфі того договору говорилося, що цар поверне Польщі Україну і зобов’язується погамувати козаків. Це безпідставне твердження само себе заперечує. Мабуть, воно було викликане тривогою козаків, що цар відмовився допустити їхніх уповноважених на переговори у Вільні.

Та й сам гетьман почувався жертвою. Він знав: якщо Олексій Михайлович коли-небудь стане королем Польщі й пануватиме відповідно до польської конституції, то, як і його попередники, буде змушений дати шляхті повну владу. Боявся, що напередодні виборів цар покине козаків на їхніх гнобителів, щоб здобути собі більшість голосів у сеймі. Крім того, розповсюдження волелюбних ідей, породжених успіхами русинів, тривожило і Німеччину. Для їх вгамування імператор висловлював готовність вислати військо. І врешті, нові союзники Польщі — кримський хан та султан — постійно загрожували Україні вторгненням. Терплячи фізичні та душевні муки, гетьман впадав у глибоку меланхолію, і кажуть, що саме, в той час він склав жалісну пісню, що досі не втрачає популярності і йому приписується. У цій пісні Хмельницький уподоблює себе чайці, котру переслідують шуліки, пробуючи відібрати її чаєнят.

Та не був він людиною, яка впадає у відчай. Змушений згоджуватися на союзників, гетьман уклав 26 вересня 1656 року мирну угоду з Ракоці, за якою Польща мала бути поділеною між трансільванським князем, шведським королем і бранденбурзьким курфюрстом. До Швеції повинні були відійти королівська частина Польщі, Лівонія, Гданськ і приморські землі; Пруссія — до бранденбурзького курфюрства; Мазовія, частина Литви і Червона Русь — до Ракоці. Для себе Хмельницький вимагав усі інші українські провінції. Бачимо, що Хмельницький дуже погано дотримувався тієї статті договору з царем, яка забороняла козакам налагоджувати стосунки з чужоземними правителями. Від перших днів 1657 року Ракоці, підтриманий 12 тисячами козаків, вступив до Кракова, зайнятого шведами, і дістав присягу од його мешканців. Та незабаром, зазнавши поразки під Замостим і відчуваючи загрозу з боку царя, котрий уже вважав Польщу своєю вотчиною і хотів зберегти її цілість, на яку зазіхали татари і самі поляки, трансільванський князь переконався, що найкраще королівство — твій власний табір. Але і його незабаром важко буде боронити, бо нестримна анархія солдатів, які жили тільки грабунками, повсюдно піднімала проти нього місцеве населення.

Хмельницький перебував на Україні, провадив розмови з претендентами на польський трон, постійно шукав союзників і, незважаючи на недугу, нічого не опускав, готуючи себе до непередбаченого. У квітні 1657 року прийняв нове посольство од Я на Казимира. Тепер в основу договору повноважний польський посол Беньовський клав визнання незалежності України та її повне відокремлення од Речі Посполитої. Від Хмельницького вимагалося лише надіслати додаткове козацьке військо для підтримки короля і відмовитися від союзу із Швецією та Ракоці. За цим договором, підписаним у червні того ж року, а згодом підтвердженим іншим мирним договором із союзниками Польщі татарами, кордони України встановлювалися майже такими, як і в угоді, за якою Хмельницький визнав покровительство царя. Таким чином, він не покидав свого нового суверена, а якщо навіть вів переговори без його згоди і всупереч його забороні, то в усякому разі не ображав його монарших прав. В одній з розмов із гетьманом Беньовський спробував відмовити його від Московїї. «Чому, — запитав він, — ви не відмовитесь від покровительства царя? Повірте мені, що ніколи він не пануватиме в Польщі. Укладімо краще наш спільний союз — поляки і козаки — як колишні спільники, як вільні з вільними». — «Я стою однією ногою у могилі, — відповів йому Хмельницький, — і не зламаю своєї присяги цареві. Який хосен королю та Речі Посполитій з такого немічного старого, як я? Якщо цей юнак, — показав на свого останнього сина Юрія, — колись стане гетьманом, ніщо не завадить йому послужити «королю». Під час тих переговорів Ракоці попросив нової допомоги. Твердячи польським послам, що козаки з війська Ракоці є добровольцями і найнялися без його згоди, Хмельницький скликав військо і послав Юрія на чолі доволі великого загону на з’єднання з королівськими послами; та кажуть, що Юрій мав наказ правувати не так швидко і чекати, поки сама доля не вирішить суперечки між трансільванським князем та коронним гетьманом. Вона не примусила себе довго чекати. Покинений козаками, переслідуваний Чарнецьким Ракоці ганебно капітулював і вернувся у свій край.

Уже кілька місяців сили Хмельницького більше не відповідали жвавості його мислі. Тривога, що пожирала гетьмана, ще більше ускладнювала його становище. Усі чигиринці помітили його прогресуючу недугу. І так, немовби не було десяти виснажливих військових походів, усіляких прикрощів та великої утоми від керівництва військом, що могли б підточити найміцніший організм, стали розповсюджуватись чутки про його отруєння. Казали, що якось на Україну прибув польський шляхтич просити руки однієї з гетьманських дочок. Він подарував Хмельницькому кілька сулійок горілки і, припрошуючи його почастуватися, налив у чарку повільнодіючу отруту. У той час усі вірили в повільнодіючі отрути. Думка про злочин в очах більшості людей підтверджувалася тим фактом, що той поляк більше не показувався. Хоча гетьман і був виснажений недугою, однак з не меншою старанністю стежив за ходом складних переговорів. Недуга так швидко прогресувала, що вже можна було передбачити близьку і неминучу розв’язку, а тут до Чигирина прибули царські посли на чолі з Бутурліним, який товаришував Хмельницькому в його останньому бойовому поході.

Вони прибули від імені свого монарха, щоб дістати від гетьмана пояснення його вчинків і дорікали йому за договори із Швецією та Ракоці, які він уклав всупереч існуючій обіцянці. Московити ще нічого не знали про його останні стосунки з Польщею. Хмельницький запевнив їх у своїй відданості, пояснив усе воєнними потребами та політичними міркуваннями, а далі, несподівано перервавши втомлюючу для себе розмову, запросив послів до обіднього столу покуштувати те, що Бог дав. Більше з ними не побачився.

Тверезо розсудивши, що йому лишається жити недовго, Хмельницький хотів зужити решту своїх сил для прощання із своїми співвітчизниками. На 6 серпня скликав велику раду Запорізького війська. Вийшов перед неї, підтримуваний двома старшинами. Був надто кволий, щоб самому ступати. За звичаєм, зняв шапку і мовив схвильованим голосом: «Братове, час і недуга кваплять мене. Не буду повторювати вам те, що добре знаєте, — лихоліття та нещастя, які витерпів руський люд під польською шляхтою, і страждання нашої православної церкви переслідуваної папістами. Господь врешті простягнув над нами свою заступницьку руку, як зробив це колись над ізраїльтянами в Єгипті. Ми знову воздвигли наші вівтарі і скинули ганебне ярмо, та скільки це коштувало нам крові — самі добре знаєте. Цілих десять років я посвятив служінню батьківщині, не шкодуючи ні здоров’я, ні життя свого. Волею всемогутнього Бога недуга і старість звалили мене. Тепер я немічний, помираю і лишаю вас, мої братове, вашій долі. Дякую вам усім, дорогі братове, за ту честь, яку мені виявили, обравши своїм гетьманом, за вашу вірність та слухняність. Дякую за вашу мужність у тридцяти чотирьох битвах з поляками, уграми, волохами і татарами, а ще дякую особливо за ту згоду і братерський союз, які підтримували нас у тяжкі дні. Повертаю вам булаву, бунчук, знамено, печатки — символи моєї влади. Виберіть собі іншого гетьмана, а мені, братове, вибачте по-християнськи, якщо слабкістю своєї людської натури когось з-поміж вас образив».

Гартовані в жорстоких битвах старі козаки нічого не відповідали, а лише ридали. Хмельницький теж розплакався, але, великим зусиллям узявши себе в руки, продовжив: «Шкодую, братове, що не міг завершити всі війни так, як би мені цього хотілося. Тішив себе надією, що назавжди забезпечу вам свободу та незалежність, звільню усі землі руські. Господь інакше розпорядився. Я не зміг до кінця виконати свого задуму і помираю стурбованим вашим майбутнім. Не знаю, що станеться після моєї смерті, але благаю вас, поки ще живу, вільно виберіть собі гетьмана. Як знатиму ваш вибір, помру із спокійним серцем». А що ніхто не наважувався відповісти йому, він повів далі: «Маєте досвідчених і тямущих людей». Назвав кількох полковників (з подивом зазначили, що серед них не було Богуна) і віддав перевагу Виговському. «Він мій соратник уже десять років, знає усю політику і може бути дуже корисний військові», — мовив.

«Ні! Ні! — тисячоголосо гримнули голоси. — За добре служіння війську Запорізькому, за пролиту кров, за мужність твою і розум, котрий визволив нас, прославив на цілий світ, зробивши нас вільним народом, хочемо славити тебе і після твоєї кончини. Не хочемо іншого гетьмана, окрім твого сина Юрія».

Самі полковники, запропоновані Хмельницьким, якнайскоріше хотіли голосувати за його сина. «Я схвильований вашою любов’ю, братове, — сказав старий чоловік, — вдячний вам за неї. Та мій син — шістнадцятирічне дитя. Як зможе бути вашим гетьманом у такий тривожний час? Вам потрібна досвідчена людина. А моєму синові будьте добрими порадниками, так виявите свою вдячність».

«Ми дамо йому добрих порадників, — пообіцяли козаки. — Хочемо мати над собою Хмельницького. Будемо любити його, тебе згадуючи і благословляючи, батечку наш!»

Довго він опирався, а далі, зборений настійністю козаків, покликав свого сина і вручив йому булаву. «Не гонорися, мій сину, — промовив до нього, — шануй старших, будь привітний з товаришами. Не ліпись до багатих і не зневажай убогих. Май рівну любов до всіх. Тримай в серці боязнь перед Богом і так, як я, будь вірний своїй присязі. Якщо ж зламаєш її, зло станеться людям і лихо впаде на твою власну голову. А ви, мої друзі, підтримуйте його своїми порадами і живіть як брати». Мовлячи ці слова, знепритомнів. Його понесли знесиленого в домівку. Ще кілька днів він слабнув. Одержавши останні таїнства від чернігівського архієпископа, розпорядився про свій похорон. «Не хочу, щоб ховали мене в Чигирині, — прохав він, — те місто надто довго було під гнітом ворогів руського люду. Поховайте у Суботові, на тій маленькій землі, яку здобув власною кров’ю, яку мені відібрано і де розгорілося полум’я, що звільнило Україну». 15 серпня 1657[163] року гармати і жалобні дзвони Чигирина сповістили козаків про смерть їхнього гетьмана.

Народи люблять знаходити в обраних ними вождях доблесті та вади свого власного характеру. Богдан Хмельницький був немовби завершеним типом козака: відважний, лукавий і завзятий, із вродженим хистом войовника. Його нестримність — справжня чи вдавана — не завдавали йому шкоди в очах руського люду, так само як французів не шокували зальоти Генріха IV. Небагато знаходимо таких абсолютних правителів, і жоден так уважно не дотримувався звичаїв свого краю. У межах Запорізького війська він, здавалось, був лише покірним виконавцем рішень їхньої ради. Вся сила його влади полягала в переконанні козаків у його непорушній відданості їхнім інтересам. Його властолюбство походило, правду кажучи, від патріотизму чи, радше, від абсолютної відданості тій дивній спільності, яка звалася Запорізьким військом. Його установи були єдиними зрозумілими йому інституціями, і план, що він його постійно втілював, полягав у створенні не нації, а козацьких полків, кожен з яких мав під своєю орудою певну кількість підлеглих; при потребі вони самі могли б стати козаками. Він хотів заснувати шляхту, подібну до польської, але вона мала бути не такою жорстокою і доступною усім людям доброї волі. Що ж до піднесення селян до рівня козаків, то такої думки ніколи не мав, хоча довкола себе її збуджував, так що навіть Німеччина, якій чужі слов’янські звичаї, поважно цим занепокоїлася. Надто слабий, щоб самому завоювати свою незалежність, мусив годитися на принагідних спільників, шукаючи, однак, таких, що не могли б ним правити. Ми бачили, що лише в надзвичайній скруті він змирився із покровительством царя, та виглядає, що вже незадовго каявся у вчиненому. Вельми скромними засобами, із союзниками, яким завжди видавався підозрілим і котрі кидали його так само легко, як він сам їх залишав, Хмельницький зумів протягом десяти років втримати Україну вільною од будь-якого чужоземного гніту. Можливо, зумів би зміцнити основи її незалежності, якщо б дійшов до влади більш молодим або ж передав її не менш досвідченому керівникові від себе. Помер у розпачі за майбутнє своєї батьківщини, передбачаючи, що його син Юрій не зможе продовжити його діло. Якщо б Хмельницький жив у часи такого короля, як Стефан Баторій, то, безперечно, допоміг би йому здійснити реформу абсурдного устрою Польщі і замінити фатальну анархічну аристократію краю сильною монархією.

На жаль, зустрічав на своїй дорозі тільки малорішучих і легкодухих правителів, які бачили лише бунтівника в тій людині, що могла стати корисним знаряддям для звершення їхніх задумів. Обережно повівшись з Польщею, яка два рази була під його ногами, Хмельницький, однак, завдав їй найбільш відчутного удару, відібравши Україну, і, так би мовити, звіривши московитам таємницю вразливості Речі Посполитої. У день гніву він приготував її поділ.