Оповіда́ння

І

Край села - чепурненька, нова, бідна хатка в маленькому подвір’ї; за двором - грядка городу, а далі - рівний степ. За хатою - маленький, молодий вишняк.

По двору порається господар - запалений та закурений. Випряг коня, затяг плуга, походив по двору, прибираючи все до місця, далі потягнувся і став коло тину. Постояв трохи, послухав чогось, підвівши голову, далі підступив ближче й схилився на тин.

- Панасе! Йди вже, а то діти поснуть... та й куліш прохолоне! - гукнула з порога молодиця. Потім помалу підійшла до чоловіка.- Чого ти слухаєш тут, Панасе? - привітно й цікаво спитала вона, кутаючи плечі в хустку.

- Чуєш? - кивнув Панас головою в той бік, де за яром манячив панський густий сад, обнесений мережаним та мальованим штахетом.

- А що? - стала прислухатись молодиця.

- Соловей...

- О... я ще сьогодні вдосвіта чула,- промовила жінка. Далі схилилась на тин поруч із чоловіком, щільно притулилась до його плечем і стала слухати.

Зразу з її обличчя спливли, мов водою змиті, хатні невсипущі клопоти, а в очах замість буденної турботи, засяяло на хвилину щось дівоче, жартовливе.

- А знаєш, що я скажу тобі,- промовив з опаскою Панас,- це - наш.

- Е, ні! - не згоджувалась молодиця.- Наш прилітає пізніше, коли вже вишні одцвітуть. Та в цього й мова не така,- додала вона, прислухаючись до солов’я,- наш, пестунчик, тихенький, співає - як у сопілочку грає, ніжно, тендітно, а це бач, який горлатий!

- Отже, завіряю, що це наш! - уперто стояв чоловік.- Ти прислухайся краще.

Замовкли обоє, слухають.

Соловей двічі задирливо тьохнув і, не переводячи духу, зашабарчав щось довге-довге.

Здавалось, крутив швидко срібними та золотими голками, виплітаючи ніжне, тонке, як паутина, мереживо, заплутане, довге та хитре. От-от, здається, увірве нитку, зіб’ється - так ні! - викрутить-таки, виведе кінці, ще й радо-весело тьохне наостанку, мов засміється. Далеко й лунко оддавався голос солов’я, і бриніла в йому пиха й погорда пестуна й улюбленця густого та буйного парку. Проте і чоловік, і жінка вчували в йому привичним ухом знакомі трелі і впізнавали гутірку свого давнього приятеля, сусіду-співуна.

- Гм... А може, й наш,- не вірить уже собі жінка.

- Та наш! - з легеньким жалем завіряє Панас.- Я його де хоч пізнаю. В панському саду просторіше, то й голос оддається дужче.

- Ах ти ж, вражий соловейку,- шкодувала тихо молодиця.- Це, бач, викорчували старий вишнячок, а в молодняку не схотів... погордував...

- Вони вередливі, я тобі скажу, ці солов’ї.

- Ходім лиш до вечері,- промовила вона зітхнувши.

- Я довго й боявся - таки переманили, вражі пани! - зітхнув і Панас, підводячись із тину.

Глянув ще раз на панський сад, на село: по селу дрібненькі, рідкі та низенькі садки, як бур’яни; у панів - як на вибір: дерево густе та кучеряве, як ліс. Здавалось, що й дерево позлазилось із усього села на панські розкоші.

Панас похитав головою:

- Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство...

ІІ

В темній гущавині саду розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгороджено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.

- То й довго прогостює він у вас? - питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.

- Не можна йому довго,- діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка,- оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки та й на станцію поїде.

- Приїхав до матері в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його? - допитувався той же голос.- Чи днів же хоч зо три був він дома, чи, може, тільки вночі, як спить - тоді тільки й бачила його?

- Чого ж не бачила?.. Бачила, дякувати богові,- якось ображено одповіла жінка. Далі, перегодя, додала з погордою: - Не цураються люди, то й слава богу.

- Звісно - у його своє діло, а в нас своє,- устряв у розмову інший голос.- Чого він не бачив тут у селі, щоб день у день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть,- вже не приросте.

Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.

- А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки? - спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам цар слухав, що він, як виходить співати,- надіває золоту одежу, що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?

Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався, й лице сяяло гордощами.

Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений оперний тенор, і високо над хатами полинула якась арія.

Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.

Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами.

Стоїть мати в гурті, не ворухнеться,- очі широко одкрилися, лице напружене: здається, хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.

А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.

«Ольга, я тебе любив»,- механічно шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.

- Молодчина Семен!.. От так Семен!.. Січе й руба - не вважає на панів,- хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду...

- От коли б до його та чабана Микиту. Тоді хай би послухати!

- Таке ти й скажеш! - промовив другий голос.- Що ж він співав би з Микитою? Хіба - «Ой по горі вівчар вівці зганяє»?

Всі засміялись.

- Ну що ж? - огризався перший голос.- А то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.

- Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї,- жартували з ним.

- Чого ж, коли б заплатив сто карбованців, заспівав би й по-моєму! - уперто доводив своє перший.

- То чого ж - продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.

Гаврило сердито плюнув у темряві.

Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль, і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.

Всі замовкли, прислухаються.

Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.

Шелест пішов між людьми.

- Нашої! По-нашому!..- зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.

Мати заздро подивилась їм услід, проте сама не пішла - було чогось ніяково.

А голос, рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався, могутній і вільний, і соколом полинув над рідними полями.

Стоїть мати одна на майдані, радіє - впізнала.

- Ти ж мій голубчику!.. Ти ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий...- стиха приказує вона сама собі, і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.

І, здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки - підсунулись ближче...

Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки, й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:

- Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..

Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.

Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв - не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...

1914