ЯКБИ Я МАЛА БРАТА=


Чоловік вийшов із глибокої тіні просто в розжарену сонцем пустелю. Мить тому він покинув передпокій афрааґри — довгий вузький каньйон, який вів у глибоку котловину, сповнену круглими садибами і куди сонце заглядало ледве на годинку чи дві денно. Там було досить прохолодно. Тут жар падав на нього, ніби сонячний молот у руках якогось мстивого бога. Не було де сховатися. Біля підніжжя цих гір починалася пустеля Траваген, яку також називали Іссарським Прокляттям: місцем, де, як казали, навіть демони вогню шукають притінку. Паршива місцина.

Прибулець кілька хвилин стояв нерухомо, так ніби нестерпна спека жодним чином на нього не впливала. Не був іссаром, не закривав обличчя й убраний був як мешканець північних рівнин: у темну сорочку та зелений лляний кубрак, у штани піщаного кольору та шкіряні чоботи. На поясі мав прямий меч. Аніскільки не пасував до цього місця.

Поволі повів поглядом навколо. Був полудень, найгірша пора дня. Каміння й валуни, що застилали тутешні землі, майже не давали тіні. Жар лився з неба, відбивався від рівнини, з кожним віддихом ліз у ніс та рот. Сушив, пробуджував спрагу, ніс обіцянку повільної та болісної смерті. Гаряче повітря оздоблювало виднокрай міражами.

Чоловік відвернувся в бік темної щілини на схилі гори. Обличчя, вкрите шпакуватою щетиною, викривилося у гримасі, яку було непросто зрозуміти. На мить він зникнув у тіні, аби знову звідти вийти, тягнучи за вузду осідланого коня. Жеребчик ішов неохоче, форкаючи та трусячи гривою. Схоже, вважав, що хоча б хтось із них мав зберігати розум. Його хазяїн на поведінку тварини уваги не звертав. Підтягнув попругу, перевірив речі, всунув ногу в стремено.

— Тож правду про вас кажуть, — почувся за спиною жіночий голос. — Вважаєте, що весь світ повинен вам підпорядковуватися, гнутися під вашою волею, скавчати біля ваших ніг, наче цуценя після копняка.

Він блискавично озирнувся з наполовину витягнутим із піхов мечем.

— Вирушати зараз з оази — це смерть, — продовжувала жінка. — Погана смерть у гарячці, поті та маячінні. Не знаю тільки, чому ти хочеш приректи на неї ще й коня.

Чоловік не мав гадки, як їй вдалося підійти до нього так близько. Забажай вона його голову… два талъгери, короткі шаблі з подвійною кривизною клинка, недбало висіли на її поясі, загрожуючи паскудною смертю кожному, хто образив би їхню власницю. Чоловік знав, що в горах не кожна жінка мала право носити таку зброю. Озброювалися так лише ті, хто нарівні з чоловіками йшов у бій. Піхви обох шабель були білими.

Вона стояла за три кроки від нього. Якби хотіла його вбити… Як для жінки була високою, і хоча довгі, до землі, шати кольору навколишніх скель закутували її до самих стоп, він міг сказати, що вона струнка і, найімовірніше, смертельно спритна. Обличчя, вочевидь, мала закрите. Голос говорив: жінці не більш ніж двадцять п’ять. Дуже молода, як на талъгери в білих піхвах.

Він мовчав.

— Це мій кінь і моя дорога, — промовив нарешті. — І якщо на це буде воля Матері, також і моя смерть.

Вона лагідно похитала головою.

— До твоєї смерті мені справи немає. Мені шкода коня.

Він відпустив руків’я меча.

— Що тобі до цього, незнайомко. Іди своєю дорогою.

У цьому місці, відразу біля племінного поселення, такі слова були найпевнішими, якщо треба було звернутися до іссарської жінки. Відчував, як вона його розглядає. На такому сонці густа запона, за якою вона сховала обличчя, давала їй перевагу. Йому доводилося мружити очі.

— Ти так ставишся до всіх і в своєму роду? — нарешті запитала вона. — Підпорядковуєш їх власним забаганкам, ризикуєш їхнім життям, змушуєш, щоб вони йшли за тобою проти своєї волі?

— Якби я так робив, моя дочка досі була б жива. Я видав би її заміж уже два роки тому. Не побачив би її зґвалтованою та вбитою твоїм одноплемінником.

Вона навіть не здригнулася.

— Ці слова негідні тебе, купцю. Ти ганьбиш ними ім’я своєї доньки. А також ім’я незнайомця, який її вбив.

— Це не був незнайомець, — він зробив крок у її бік. — Це Йатех д’Кллеан, проклятий усіма богами ґвалтівник і вбивця, член твого проклятого племені.

Вона не відступила, лише трохи нахилила голову вбік, ніби хотіла краще до нього придивитися.

— Останній із таким ім’ям народився в моїй афрааґрі понад сто років тому. Загинув молодим. Ким би не був убивця твоєї доньки, він не походив звідси, — сказала тихо.

Він стрибнув до неї, схопив за плечі, струсонув:

— Це саме мені говорили ваші старійшини, жінко, — гарикнув. — Цю саму пісеньку я чую сьогодні із самого ранку: не знаємо його, ніколи про такого не чули, не знаємо, ким він був! Наче не я забирав його звідси до своєї родини десь чотири роки тому!

Вона сперла долоні на руків’я шабель.

— Якщо ти не відійдеш, незнайомцю, то втратиш руку, — її голос був холодний та опанований. — Через це ти не помреш від спеки, але мені доведеться тут прибиратися. Прошу, пожалій мене.

Лише іссарська жінка могла так говорити з чужим чоловіком. Зглянься, не змушуй прибиратися після твого вбивства.

Він відпустив її, заспокоївшись, зробив крок назад, торкнувся меча з таким виразом, немов про щось замислився. Вона похитала головою, не відпускаючи зброї.

— Смерть — це непогане рішення, особливо для душі, яка через біль зачинилася сама в собі. Битва — це добре рішення для серця, сповненого ненависті. Але така душа і таке серце ніколи не пізнають навіть частини правди. Загинуть у незнанні.

— Ти говориш наче поетка.

— Для свого роду я є також і нею.

Він розвернувся й рушив до свого коня.

— Ким би ти не була, жінко, ти брешеш. Пустеля чесніша за твоє плем’я. Я ризикну з нею.

Стрибнув у сідло із вправністю особи, яка проводить на коні довгі години. Нахилився й поплескав жеребчика по шиї.

— Моя мати народила лише одного сина, — почув з-за спини. — Якби вона мала ще одного, напевне, дала б йому ім’я Йатех. Воно завжди їй подобалося.

Він не відреагував, заспокоюючи коня, який знову став нервово форкати.

— Якби я мала ще одного брата, — продовжувала вона, — він був би худорлявий і сильний, мав би темне волосся від батька та карі очі — від матері. Він ріс би, вирізняючись серед однолітків відвагою та завзятістю й інколи платячи за це чималу ціну.

Він надалі звертав на неї уваги не більше, ніж на повітря.

— Якби я мала брата, — говорила вона далі, — можливо, він у віці сімнадцяти років поїхав би, як багато хто з молодих іссарам, за гори, на північні рівнини, де зовсім недавно з’явилася ще одна імперія з тих, що претендують на домінування над усім континентом. Може, він, той брат, якого я не маю, прийняв би пропозицію одного з тамтешніх купців і, може, залишався б у нього цілих три роки — надто довго, як для молодого воїна. Може, той купець не хотів би його відпускати, хоча й не знаю, через що — але присилав би племені плату за нові роки служби.

Нарешті він зрозумів. Випростався в сідлі, наче вона ткнула його ножем у криж. Розвернув коня.

— Що ти сказала?

Наїхав на неї, але вона не відступила, хоча тварина ледве її не перекинула.

Підвела голову.

— Може, той мій брат, який не народився, закохався б у доньку купця, закохався б по-дурному й нерозважливо, бо іссарам не повинен віддавати серце жінці з рівнин, і коли вона побачила його обличчя, вбив би її через страх, відчуття провини та кохання.

— Кохання?! Кохання?! — Аерін схилився в сідлі. — Ви не знаєте, що воно таке — кохання, не знаєте, що таке дружба чи відданість. Якби Йатех знав, що таке кохання, він випустив би собі тельбухи власним мечем.

— Я не знаю, про кого ти говориш, Аеріне-кер-Ноелю. Я ніколи ні про кого такого не чула. Але ти, що торгуєш з моїм племенем уже десять років, повинен знати, що жоден з іссарам не може загинути від власної руки. Бо це закон. Єдиний спосіб, яким ми можемо віддати племені свою душу, це припинити пити та їсти, але тоді смерть настає за кілька днів. А коли хтось побачить твоє обличчя, часу в тебе є лише до світанку.

— Він міг прийти до мене. Я б із радістю надав би йому ту послугу.

Відчував, як вона дивиться на нього, незважаючи на екхаар, що закривав її обличчя, відчував, як буравлять його її очі.

— Це дивно, — сказала вона. — Якби я мала брата, то він, повернувшись із рівнин, міг би сказати те саме. Міг би повторювати: «Я повинен був зійти вниз і дати випатрати себе». А я повторювала б йому, що якби ми завжди робили те, що треба, цей світ був би найкращим із місць великого Всесвіту.

Вона розвернулася й рушила вглиб кам’янистого каньйону.

— Надто спекотно, щоб стояти на сонці та розповідати одне одному про людей, які ніколи не народилися. Якщо бажаєш, їдь по свою смерть. Мені байдуже.

Мало не проти волі він розвернув коня й попрямував за нею.

Вона навіть не озирнулася.


* * *

Біля входу до ущелини в скелі було вирубано кілька приміщень розміром із сільську хату. Аерін багато разів приїздив із півночі торгувати з племенем д’ягіррів, тож знав, що цим приміщенням користуються переважно приїжджі, платячи золотом за добру зброю, на яку був попит в Імперії та поза її межами. Прямі та гнуті мечі, шаблі, кинджали, довгі та короткі списи. Найкращі іссарські мечі досягали ціни, яка дорівнювала їхній вазі в золоті. Хто користувався довірою пустельних племен, міг швидко заробити чималі гроші.

Жінка ввійшла до найбільшого приміщення. Він і сам не раз сидів тут перед кількома старцями без облич та завзято торгувався з ними за кожен екземпляр зброї, попиваючи відвар із гірких трав, який так цінували у племені.

Він завагався, але пішов за нею. Усередині було темно та прохолодно.

— Я вважала, що ти поїдеш по свою смерть, незнайомцю.

Стояла посередині, недбало спершись на дерев’яний довгий стіл. Світло малого каганця кидало на стіну тремтливі тіні.

— He грай зі мною, жінко. Де він?

— Хто?

— Йатех, вбивця моєї доньки.

— Не знаю, про кого ти говориш. Уже сто років тут не було нікого з цим іменем.

Він стрибнув уперед. Пізніше готовий був заприсягтися життям усієї родини, що не помітив навіть її руху: просто засичала добута з піхов шабля, а йому довелося зупинитися на півкроку, відчувши вістря, приставлене до грудей. Рука жінки була трохи зігнута. Якби вона її розпрямила, він міг би дихати вже без носа та губ.

— Назовні ми були більш-менш рівними, Аеріне-кер-Ноелю, — прошепотіла вона. — Там ти міг мене торкнутися. Але тут — афрааґра. Тут торкатися мене може лише один з іссарам. Вочевидь, якщо я йому це дозволю. Якби це зробив ти, мені довелося б спробувати тебе вбити.

Слово «спробувати» промовила так, що він зрозумів: вона усміхається.

— Ти ж нічого про нас не знаєш, еге ж? Торгуєш із нами багато років, як торгував твій батько, трохи вивчив нашу мову, трохи — звичаї. Вважаєш — ні, знаєш, — що перед тобою просто банда дикунів, які живуть у пустелі, дотримуються дивних забобонів та вбивають кожного, хто має нещастя побачити обличчя когось із них. Ти переконаний, що ми не вміємо читати та писати, що ми не миємося, що їмо брудними руками із загального казана та витрачаємо час, вигадуючи нові приводи, аби повбивати одне одного, — вона не опустила зброю, він відчував, як по його грудях мляво сповзає крапля крові. — Ваші меекханські міста, мости, акведуки та тисячі миль кам’яних доріг для тебе — ознака людяності. Університети та академії, театри, школи, мануфактури, водні млини, поштові кур’єри, магія на службі в Імперії, армія, що стереже кордони. Ось що для тебе справжня цивілізація. Навіть зараз, коли стоїш із шаблею дикунки біля горла, ти дивуєшся тільки тому, що ця дикунка знає стільки складних слів та розмовляє твоєю мовою майже без акценту.

Одним плинним рухом вона сховала зброю в піхви. Він поволі відступив, тримаючи руки подалі від меча.

— Скажи мені, купцю із зелених рівнин, чому ти насправді так бажав мати за охоронця воїна з народу іссарам?

— Щ… що?

Вона збила його з пантелику, відібрала ініціативу й не мала наміру повертати.

— Чому саме іссарам? На півночі нас ненавидять та бояться. Особливо у східному Айрепрі, де племена д’рисс та к’леарк пролили стільки крові.

Він не знав, що сказати. Насправді ніколи про це не задумувався. Коли старійшини запропонували йому послуги Йатеха, він довго не вагався. Іссарські охоронці славилися мужністю, відданістю та військовими вміннями. А ще підвищували престиж хазяїв. Багато перемовин пройшли краще, бо за спиною він мав задрапованого воїна, який, немов кам’яна статуя, міг годинами зберігати ту саму позу. Його тиха, мовчазна постать більшості людей нагадувала змію, що лежить на камені: буцімто нерухому та сонну, але щомиті готову до смертоносної атаки. Ця постать їх нервувала та виводила з рівноваги. А коли супротивник не може зосередитися й щомиті поглядає за твою спину — тоді добре торгується. Зазвичай після закінчення розмови він бачив у їхніх очах повагу та шану. Той, хто не боїться тримати вдома задрапованого демона, вбивцю, який ріже без вагання та милосердя, повинен бути людиною мужньою та рішучою. А це честь — торгувати з кимось таким, так говорили їхні погляди.

От тільки він не знав, як сказати про це цій дивній жінці. Ні, він не хотів їй цього говорити. Уже давно викинув із пам’яті всі добрі спомини, пов’язані з тим клятим вбивцею. Тож мовчав.

— Лід у венах, серце з вогню.

— Що?

— Лід у венах, серце з вогню, — повторила вона. — Так ви говорите про людей, які ніколи не втрачають контролю і залишаються відважними, щирими та шляхетними. Таких людей оточує пошана та повага. Така людина напевне могла б тримати вдома прирученого вовка, лева або… воїна іссарам.

Тут вона його підловила. Відтоді, як він узяв на службу молодого горця, його позиція виразно посилилась. Для зубожілого шляхтича, чия родина мусила торгувати, це була надто велика спокуса. Його дід та батько згромадили чимале багатство, він сам за двадцять років важкої праці потроїв його. На пограниччі Імперії гроші зростали блискавично. Уже десять років, як він мав кілька садиб, чималі пасовища, власні зброярні, млини, вітряки, прядильні та фарбарні. Оженився по коханню, але те, що Елланда була родичкою князя каа-Родраге, було додатковим плюсом.

І все ж він постійно перебував на узбіччі. Місцева аристократія, щоправда, запрошувала його на бали та прийоми, але завжди в товаристві дружини. І запрошення формулювали так: «Для пані Елланди-каа-Родраге-кер-Ноель із чоловіком». Те, що його прізвище розміщували після родового імені Елланди, було досить чітким проявом зневаги, нагадуванням, що в найкраще товариство він увійшов задніми дверима. Тільки коли на якомусь із прийомів він з’явився в товаристві іссара як свого особистого охоронця, його почали сприймати інакше. Із повагою.

— Людина твого положення могла б найняти для охорони багатьох інших. На півночі ви маєте майстрів фехтування, які навчають молодших синів шляхти мистецтву володіння мечем, одночасно виконуючи функцію домашніх охоронців. Багато солдатів та ветеранів теж це робить. Але ні, ти обрав воїна з гір. Чому не прирученого лева?


* * *

Це були несправедливі слова, вона знала це, але хотіла зрозуміти, як чужинець відреагує. Цей чоловік був із родини, яка розірвала серце її брата на шмаття. Їй було цікаво, що такого має в собі той, кого Йатех полюбив як батька.

Він стояв перед нею, похитуючись, ніби щойно отримав удар обухом сокири. Виглядав старим, старшим, ніж вона собі уявляла. Брат розповідав, що Аерін — енергійний та живий чолов’яга з очима, сповненими сміху. Спомини майже завжди обманюють. Цей меекханець мав бороду та волосся, в яких сивина перемагала юнацьку чорноту. Великі долоні з довгими пальцями він майже безперестанно стискав у кулаки чи встромлював за пояс, щоб приховати тремтіння. А його очі були очима старої, втомленої життям людини. Лише коли промовляв ім’я її брата, ім’я, якого вона вже не могла вимовити, в них з’являвся блиск.

— Це… неправда, — прошепотів він.

— Що? Що ти тримав цього воїна в себе вдома, бо це тішило твою самовпевненість? Він був твоїм бойовим собакою, прирученим леопардом. Диким звіром, який будить подив до його господаря. Скажу так: що тобі болить зараз більше, смерть твоєї доньки чи те, що вона віддала своє кохання тому звірові? Це було щось, чого ти не міг уявити: панна з доброго дому, який родичається з найкращими сім’ями Півдня, меекханка чистої крові, яка йде до ліжка з дикуном, який служить її батькові, аби підвищити йому відчуття власної вартості. Як добрий біговий кінь або сокіл пречудової статури. Це наче вона віддалася такому коню. Образа та ганьба на все життя.

Він не сіпнувся наперед знову, не витягнув меча. Лише відступив на крок і зосереджено приглядався до неї.

— Тепер я розумію, звідки мені знайомий твій акцент, — сказав. — Йатех мав такий самий, коли прибув до мого дому. Ти насправді його сестра?

— Ні, — заперечила вона. — Мій єдиний брат загинув два роки тому на північній стороні гір у бою з кочівниками. Ми живемо тут і можемо створювати поселення тут, бо такий закон і така наша спокута. Але стада ми випасаємо на іншому боці гір, там, де вистачає води, де кози та вівці знаходять корм. Інколи наступає спекотніше літо, номади перемагають страх і намагаються зайняти ці пасовиська. Тоді молоді воїни часто мають привід потренувати свою вправність у бою. Декому це не вдається, — закінчила вона сухо.

Він не відводив погляду.

— Це була непогана спроба, незнайомко. Хотіла мене спровокувати, щоб я витягнув зброю? Розраховувала на те, що якщо ми битимемося і ти мене вб’єш, то врятуєш життя свого брата? Що вбивця уникне справедливості?

Цього разу гнів відчула вона.

— Справедливості?! Убивця?! Якби я хотіла тебе вбити, прибульцю, то зробила б це назовні, коли ти торкнувся мене без дозволу. Я могла зробити це і тут, коли ти намагався торкнутися мене вдруге. Але я тебе не вбила. Бо мені цікаво, чому людина, яка тримала під одним дахом незаміжню дівчину та молодого чоловіка, здивована, що ця пара нарешті стала спати разом? Чи ж ти не знав власної доньки? Не відав, від кого вона успадкувала гарячу кров? Треба було щось із цим зробити, меекханцю.

— Я намагався, — гарикнув він, нахиливши голову і глянувши з-під напівприкритих повік.

— І що?

Він несподівано полагіднішав і смутно усміхнувся.

— Так, знаєш, я намагався. Коли Йатех супроводжував мене на бали, багато жінок хотіли його звабити. Я не забороняв цих походеньок, хіба що помста ображеного чоловіка могла виявитися надто сильною. Дивно було спостерігати, як жінки кружляють навколо нього, як починають із ним розмовляти, як фліртують та кокетують. Він не мусив нічого робити, досить було просто стояти на місці у тих своїх широких шатах, із запоною на обличчі та з мечами за спиною. Він ніколи їх не відкладав, ніколи, навіть на прийомі в губернатора. Може, саме через це діяв на жінок, наче магніт. Був іншим, був…

— Був для них тим самим, що й для тебе, купцю. Іграшкою, черговим здобутком для колекції, екзотичною пригодою. І точно не молодим, спраглим до почуттів чоловіком. І цей молодий воїн точно знав це, дуже добре знав. Тому коли твоя донька віддала йому серце й тіло, він, напевне, був здивований і поставився до цього з недовірою, немов пес, якого надто багато разів пригощали копняками. Спочатку він не міг визнати любові до неї, боявся, що вона засміється йому в обличчя, скаже, що він був для неї лише розвагою. Напевне, мали минути довгі тижні, перш ніж він сказав їй, що кохає. Перш ніж він на це відважився. Якби цей молодий воїн був моїм братом, він би знайшов у твоєму домі більше, ніж міг сподіватися, купцю.

Вона набрала повні груди повітря, щоб заспокоїтися.

— Напевне, тому, — закінчила, — він і сам не хотів повертатися, хоча врешті-решт так і зробив. Як вважаєш, скільки наших юнаків, мечі яких наймає Імперія, повертаються в пустелю? Ну? Скільки?

Він не відповів.

— Усі, меекханцю. Усі. Бо там, поза горами, вони не люди, їх ніхто так не сприймає. Вони лише знаряддя, наймані мечі, коштовності на ланцюжку чужої пихи, іграшки, розвага. Повертаються, бо лише тут вони мають родину.

Він нахилив голову, очі його блиснули.

— Ми також були його родиною! Він був для нас як син чи брат!

— І ти віддав би доньку йому за дружину? — випалила вона.

Він мовчав, його обличчям пробігла ціла гама почуттів. Більшості вона так і не змогла прочитати, не була призвичаєна до бородатих облич: усі чоловіки з народу іссарам гладко голилися, усуваючи навіть найменшу волосину.

— Де твій брат? — прогарчав він нарешті.

— Я поховала Вернеана у скельній западині поруч із нашою матір’ю. У нього було пробите списом серце та розрубана сокирою голова. Я ледве змогла його впізнати. Але всі говорили, що він забрав із собою трьох кочівників. Це була добра смерть.

— Я не про нього говорю!

— Я не мала іншого брата. Хоча якби той незнайомець, якого ти приймав у своєму домі, був моїм братом, ти заплакав би, якби побачив смуток у його очах.


* * *

— Деано…

Вона різко відвернулася від дітлахів, за грою яких спостерігала.

Він підійшов до неї безшелесно, але це в їхній родині було звичною справою. Усі в афрааґрі знали, що члени роду д’Кллеан можуть рухатися тихіше, ніж піщаний павук. Її здивувала його одежа. Він носив зношену хаффду, чи не ту саму, в якій три роки тому покинув плем’я, темний екхаар був опущений на обличчя.

— Йатеху, — вона ледве стрималася від того, аби кинутися йому на шию. Три роки, довгі три роки, під час яких від нього лише інколи доходили якісь звістки. Його працедавець мав бути задоволеним, бо регулярно присилав платню разом із похвалами та виразами вдячності. Йатех добре служив племені.

Вона відступила, окинула його поглядом. Пам’ятала худорлявого молодого хлопця, який від’їжджав на купецькому фургоні, схвильований так, що в нього не знайшлося навіть слів на прощання. Він і надалі був худорлявий, за роки життя на рівнинах не погладшав, але виразно подорослішав. Став вищим десь на два пальці, ширшим у плечах, тримався впевненіше. Змужнів.

— Можеш це зняти, — вона простягнула долоню до його обличчя. — Ти вже вдома.

Знала, що не лише він після повернення зі служби поза племенем мав проблеми з тим, щоб відкрити обличчя. Довгі місяці чи роки пильнування, щоб ніхто з чужинців не побачив їх без екхаару, лишили своє тавро на більшості молодих воїнів. Дехто носив запони ще чимало днів після повернення. Таке нікого не дивувало. Але їй дуже хотілося знову його побачити.

Він легенько притримав її за зап’ясток.

— Не зараз, сестро, — прошепотів. — Може, пізніше. Ще зарано.

Вона завмерла, перелякана холодністю його дотику й холодом у голосі. Щось мусило статися.

— Чи… чи старійшини вже знають про твоє повернення?

— Так, Деано, знають.

Це було дурнувате запитання: він не ввійшов би до поселення, якби вони не знали.

— Чи вони це прийняли?

Це питання було важливішим. Після повернення кожен розповідав про свої пригоди старійшинам поселення, і при цьому був присутній хоча б один Відаючий. Брехати було нерозсудливо. Старійшини приймали повернення безумовно — або накладали спокуту, до якої входили молитви, медитації та пости, що мали очистити прибульця від проступків, яких він наробив назовні. А іноді — хоча й дуже рідко — бувало так, що вони виключали таку особу з племені. Вона завмерла, налякана такою можливістю. Чи Йатех прийшов попрощатися перед вигнанням?

Він стиснув пальці на її руці аж до болю. Вона знала, що там залишаться синці.

— Так, сестро. Вони прийняли моє повернення беззаперечно. Не побачили жодних відступів від Закону.

Він розвернувся на п’яті й рушив у бік їхнього будинку.

— Жодних відступів, Деано! — прогарчав здавленим голосом. — Ані найменших!


* * *

— Цей незнайомець, якого ти прийняв під дах, Аеріне-кер-Ноелю, схоже, був одним із синів наших гір. Носив запону на обличчі та два мечі на спині, як ти й описав його старійшинам. Якщо він убив твою доньку після того, як та побачила його обличчя, то зробив лише те, чого вимагав від нього звичай. За Першим Законом Гаруді може бути тільки один виняток із цього правила, і повір, він подарував твоїй доньці кращу долю.

Меекханець мовчав, лише дивився на неї примруженими, злими очима.

— Мені байдуже до ваших звичаїв, жінко, — сказав за мить. — Ваші закони та забобони для мене — лише пил на вітру. Йатех був гостем у моєму домі й порушив найстаріший закон, який знає світ.

— Якщо ти прийняв його на службу, він не був твоїм гостем. Цей невідомий мені іссарам був охоронцем, мечем, увіткнутим між твоїм родом та жорнами смерті. Ти прийняв, що він ризикує своїм життям для твого захисту, але коли настав час сплатити ціну за його присутність, відчув себе скривдженим та зраненим. Скажи, він насправді ніколи не говорив тобі, що станеться, якщо хтось побачить його без екхаару?

Прочитала відповідь у його очах. Гірко усміхнулася, хоча він не міг цього бачити. Утім намагалася, щоб він відчув цю усмішку в її голосі.

— То чого ти бажаєш, меекханцю? Вочевидь, окрім того, щоб обдурити власне відчуття провини?

Він заскреготів зубами і ступив крок в її бік. Подумала, що він усе ж таки вирішив битися. Тут і зараз.

— Немає моєї вини в тому, що сталося! Немає моєї вини, — повторив він із притиском.

— Цікаво, — вона розслабилася, трохи виставила праву ногу вперед, опустила руки. — Чи повторювали те саме мешканці східного Айрепру, коли кількасот воїнів зійшли на рівнини, щоб помститися за смерть близьких чи знайти власну? Немає в цьому нашої вини. Ми — лише жертви, невинні та шляхетні у своїй доброчинності, — вона схрестила руки на животі, торкаючись руків’їв шабель. — Воно так завжди у твого народу? Перетворювати вину на відчуття кривди? Це має бути легко та просто, дозволяє просинатися вранці з переконанням у власній вищості над рештою світу та в упевненості, що кожен проступок можна виправдати.

— Не змінюй теми, жінко!

— Я не змінюю, — відповіла вона спокійно. — Ти, купець та шляхтич, повинен знати, чому насправді ваші полки вдарили по племенах д’рисс та к’леарк. Що стояло тоді за рішенням вислати майже п’ять тисяч солдатів у гори. Ти був тоді молодий, напевне, ще не перейняв справ від батька, але ж не був дурним. То як, меекханцю? Скажеш мені правду? Тут і зараз, тільки ти, я та кілька слів правди про хтивість, зраду та порушення клятв?

Поволі, наче невидима сила змушувала його це робити, він опустив погляд.

— Це була помилка, тоді, чверть століття тому. Ми не повинні були цього робити.

— Помилка? Помилка? Тепер ви називаєте це помилкою, бо полки було вибито, а провінція заплатила за той похід кров’ю. Але якби вам удалося, це стало б безмірно слушним та справедливим рішенням, еге ж? Це була б чергова перемога меекханської зброї на шляху до загального миру та добробуту. Ніхто навіть не згадав би про контроль над торговельними шляхами між Меекханом та королівствами Даельтр’ед. Коли ви втратили гирло Ельгарану та порт у Понкее-Лаа, найкоротший шлях на південь проліг крізь наші землі. А ми не хотіли підписувати певні торговельні договори. Тож довелося — як завжди — говорити мечам. Опісля нікому і на думку не спало б згадувати щось про шовк, золото, слонову кістку, дорогоцінне каміння та приправи, що дорожчі за золото. Якби вам вдалося підкорити ті племена, лише дурень став би говорити про хтивість купців, які вирішили, що не платитимуть іссарам за право проїзду їхніми землями, за право користатися водою та супроводом. А офіцери виявилися б не корумпованими дурнями, ласими до грошви, а були б уславленими героями. Чи не так воно з вами, меекханцями? Чи правда служить вам наче забита шавка, що оббріхує того, хто вкаже на ваше почуття провини?

Він не ворушився, застиг, немов перетворившись на кам’яну фігуру. Лише його очі блискотіли.

— Чому ти намагаєшся це зробити? — запитав тихо.

— Що я намагаюся зробити, меекханцю?

— Спровокувати мене на бій. Принаймні вже двічі це зробила, а зараз стоїш переді мною в бойовій стійці. Судячи з кольору піхов твоїх шабель, немає значення, чи ти вже їх витягла — чи зробиш це наступної миті. Чи не ви говорите, що колір піхов меча іссара ніколи не бреше?


* * *

Вона застала його в садибі роду. Складений з каменя круглий будинок зі стінами завтовшки у дві стопи складався з кільканадцяти одно- чи двоособових кімнаток та однієї спільної їдальні. Йатех сидів у кімнаті, в якій до виїзду жив разом із Вернеаном, і вдивлявся в те місце, де зазвичай висіли мечі брата. Сталевий стрижень, що здавна стирчав у стіні, був обв’язаний червоною стрічкою.

— Коли? — запитав тихо.

— Минулого року. Кочівники на північних пасовиськах.

— Я не знав. Не попрощався з ним як треба.

— Я попрощалася за нас обох. І тітка, і дядько, увесь рід.

Він спер голову на обидві руки.

— Залишилися лише ми, Деано. З цієї гілки роду — тільки ти та я, — сказав здерев’янілим голосом.

Вона не знала, що відповісти. Не знала, що саме він мав на думці, хоча його голос був таким лячно спокійним і… ніяким. Вона знову відчула тривожні дрижаки на спині.

— Що сталося на рівнинах?

Він підвів голову. Кілька ударів серця напружено вдивлявся в неї.

— Я виконав обов’язок щодо роду та племені, — сказав мертво. — Душа не мала збитку.

Велика Матір!

— Ти вбив когось, хто побачив твоє обличчя, — це було не питання. — Йатеху? Ти це зробив, так? Кого?

Потроху, наче поконуючи внутрішній опір, він сягнув по запону і стягнув її. Вона завмерла, побачивши, що сидить у його очах.

— Ох, брате…

Він посміхнувся страшною, позбавленою й тіні радощів гримасою.

— Нічого не сталося, Деано. Ми те, що ми є, і нічого з цим не можемо зробити. Завтра буде краще.

«Ні, брате, — подумала вона, — завтра краще не буде. Я дивлюся в твої очі і знаю, що вже ніколи не буде краще».

— Не розмовляймо про це, — попросив він тихо. — Тут вже нічого не змінити.

Зміряв її поглядом, згори донизу.

— Чому ти не носиш шлюбного пояса?

Упіймав її зненацька: вона не була готовою, що він спитає про це так швидко. Не встигла вигадати жодної переконливої вимовки.

— Ніхто не клав шлюбного пояса під моїми дверима. Ніколи, — заявила гостріше, ніж мала намір. — Може, якби я проковтнула гордощі, то могла б дати роду кількох дітей, але я не хочу. Обрала інший шлях служби племені.

Він підвівся.

— Який шлях, Деано?

Вона завжди вважала його найрозумнішим з усіх юнаків, яких знала. Нічого дивного, що він уже здогадався. Навіть не став робити здивованого обличчя, не вибухнув гнівом, коли вона привела його до своєї кімнати й показала зброю. Тверда шкіра, з якої були виготовлені піхови її шабель, була білою, мов пісок у легендарному Млині Скорпіонів.

— Давно?

— Місяць.

— Ти заслуговуєш стільки шлюбних поясів, щоб з них можна було зробити мотузку, яка тричі оповила б родову садибу. Замість цього тобі надано оце, — вказав на білі піхви.

— Мені їх ніхто не надавав, Йатеху. Я сама їх здобула.

— Я не чув про жінку, яка мала б право носити їх такою молодою.

— Самотність дає чимало часу на тренування, брате. Ти також міг би носити такі, якби залишився в афрааґрі.

Він дивився їй в очі.

— Що тут діється, Деано?

Право носити зброю в білих піхвах належало будь-кому, хто досягав відповідного рівня бойової майстерності. Чи був це ифір, тальгер, дворучний гертесс, який також звали «довгим зубом», короткий чи довгий спис — майстерність у володінні будь-якою зброєю давала можливість носити білі піхви чи білий пояс. Таких воїнів взагалі-то оминали на полі бою — хіба що хтось шукав слави чи, що правдоподібніше, швидкої смерті. Ця білість свідчила про досконалість у мистецтві вбивання. Утім, вона нічого не говорила про години вбивчих тренувань, про піт та кров, які проливалися в боях із тінню, у щоразу важчих поєдинках, у тренуваннях зі зброєю та без, про медитації, про те, як зробити себе стійким до болю та втоми, як покращити контроль над власним тілом. Про пошуки особистої дороги до трансу битви, який змінював сприйняття, витривалість та вміння войовника. Мудрі старці мовили, що ця білість була більше кольором душі, що свідчив про незламну волю, залізну рішучість та повільне перековування тіла та розуму в зброю.

Вона знала, що він усе це розуміє. Знала, що все це бачить.

Проте не розуміла, як розповісти йому всю історію.


* * *

Він дивився на цю жінку спокійно, без емоцій. Стояла перед ним, трохи згорблена, з долонями, спертими на руків’ях зброї. Відчував, що якщо він просто здригнеться, то шаблі зі свистом потнуть повітря й почнеться бій. Хвилину ця думка його радувала.

Але ні, це було завчасно.

— Коли я отак на тебе дивлюся, все чіткіше бачу вашу спорідненість, незнайомко. Однаково схиляєте голову, однаково виставляєте вперед праву ногу, готуючись до бою, навіть руки у вас опущені однаково. Я не раз це бачив, бо пригоди з жінками, які ставалися із твоїм братом, не раз закінчувалися поєдинками, — його губи скривилися в гіркій усмішці. — Зазвичай короткими й досить принизливими для тих, хто його викликав. Я дивувався, знаєш? Його залізному терпінню, яке дозволяло йому спокійно зносити паскудні, ганебні лайки й не давати спровокувати себе на щось більше, ніж поранення супротивника. Якби я був на його місці й мав би такі вміння, залишив би після себе дюжину трупів.

Я вже казав, що в першу ніч після прибуття до мого дому він врятував усім нам життя? Не мусив цього робити, я саме звільнив його зі служби, але незважаючи на це, він встав проти кількох десятків бандитів і затримав їх, аж поки ми не прийшли до тями. Також убив чаклуна, який їх супроводжував, і врятував мого сина. У ту ніч він увійшов до життя моєї родини, тримаючи в руках скривавлене залізо, а я, замість побачити в цьому знак, дякував Володарці за ласку, яку Вона нам засвідчила, дозволивши мені взяти його на службу.

Вона не переривала його і не змінювала позиції. Але вбирала кожне слово. Коли він говорив про її брата, стискала долоні на руків’ях шабель, аж біліли пальці.

— Чому ти хотів його відіслати? — запитала тихо. — Він негідно поводив себе під час подорожі?

— А що тобі до долі людини, якої ти ніколи не знала? — відповів він питанням на питання.

Вона здригнулася, шаблі на палець висунулися з піхов.

— Хочу знати, зрозуміти, що тоді сталося. Навіть якщо він не належав до мого роду, він був із людей іссарам. Недобре, коли відбуваються такі речі.

— Які речі, жінко? — прогарчав він. — Убивство беззбройних? Я думав, що ви цим пишаєтеся. Під час різанини в східному Айрепрі загинуло десять тисяч людей, переважно надто здивованих, аби захищатися. Загинули також батько та брат моєї дружини, їх було вбито в неї на очах. Я довідався про це надто пізно, і тому хотів, щоб він пішов із мого дому. Ти маєш рацію, багато меекханців сприймає вас як тварин. Але ж важко мати сусідами диких звірів.

Вона відступила. Мить стояла непорушно, а тоді пирхнула коротким, переривчастим сміхом. Його здивувала гіркота того сміху.

— Вибач, — сказала вона за мить. — Якби ти знав, як сильно це нагадує слова, які багато хто з моїх одноплемінників говорить у вашу адресу. Особливо ті, чиї родини вирізали під час нападу на племена д’рисс та к’леарк. Вісім поселень стало жертвою ваших солдатів, перш ніж іссари зуміли зібрати достатньо воїнів, щоб протистояти вам у битві. Ох, ланцюги родинних зв’язків навіть наших чоловіків попхнули шукати помсти за горами. Ви маєте щастя, що рада племен заборонила брати участь у цьому поході всім охочим. Якби вона цього не зробила, кожна з провінцій звідси аж до Ґриллану сплинула б кров’ю, — додала твердо.


* * *

Драл’к — цим скінчилася їхня розмова. Драл’к.

Ідучи поруч із братом, вона зважувала, що вони, власне, намагалися зробити. Ніхто з роду їх не підтримає, а в битві на словах шансів вони не мали.

Була переконана, що вони нічого не досягнуть. У цей час у садибі Ленґани не повинно бути жодних чоловіків, лише кілька жінок та дітей. А вони, якщо хотіли чогось досягти, мали розмовляти зі старійшинами роду. І точно — не з цією жінкою. Але Йатех уперся, і це було для нього незвичним — схоже, побут серед меекханців змінив його сильніше, ніж вона думала. Але все ж вирішила його супроводжувати; принаймні зможе стримати його, щоб не накоїв чогось поганого.

Слово «драл’к» було старим і чужим, настільки чужим, що не розчинилося в мові. Начебто походило з говірки народу, який вибили до ноги під час Воєн Богів. Начебто останні представники того народу, жменька жінок та чоловіків зі зламаними, випаленими в попіл душами, мешкали в цих горах до того, як сюди прийшли іссари. Прийняли нових сусідів гостинно, навчаючи їх, як жити в пустелі, залишивши по собі дивні малюнки на скелях і трохи слів невідомого походження.

Зокрема, й це: «драл’к». Напівкровка.

А тепер через це слово вона йшла разом із братом до садиби роду х’Леннс, тієї, що стояла на іншому кінці поселення.

Йатех не дав себе переконати. Погодився лише, як і вона сама, не брати зброю. Це давало шанс, що не дійде до пролиття крові.

Був день, сонце саме перестало зазирати в котловину, залишивши кожну поверхню там розігрітою — як обіцянку, що завтра воно знову сюди зазирне. Дотик голою шкірою до скелі загрожував важким опіком. Більшість садиб були низькими, двоповерховими будинками, побудованими у формі кола. Вуличка з кам’яних плит тягнулася лагідними вигинами поміж стін із сірого, бежевого та світло-бурого піщаника. Вузькі вікна будівлі нагадували бійниці. У кількох вона помітила рух. Афрааґра знала, що насувається конфлікт між родами, але ніхто не мав наміру втручатися.

Закон та звичаї наказували вирішувати такі справи всередині родів, хіба що це загрожувало спалахом братовбивчої різанини. Вона кисло усміхнулася. Їм нічого такого не загрожувало. З одного боку будуть вони з братом, з іншого — перша матрона роду. Мурашка спробує перемогти лева.

Вони дісталися на місце за кілька хвилин. Йатех без слова ввійшов усередину, зачинивши двері в неї перед носом. Вона зачекала встановлені звичаєм десять ударів серця, а тоді увійшла слідом.

Роль дверей у родовій садибі виконував розтягнутий на дерев’яному каркасі шкіряний мат. Усі будинки в афрааґрі зводили за однією схемою. За дверима був на диво знайомий коридор: вів на десять кроків уперед, а тоді повертав праворуч та равликом обходив центральну залу. У стіні коридору праворуч була низка темних отворів, які вели до різних приміщень. Наприкінці цього шляху був вхід у центральну кімнату, що становила серце садиби та роду. В одному будинку могло мешкати і сто п’ятдесят осіб.

Усередині було прохолодно, кам’яні стіни затримували холод ночі навіть у найгарячіші години дня. Відразу біля входу стояло кілька великих керамічних глеків, наповнених водою, що мало свідчити про багатство та силу роду. Вона знала, що з такими жестами можна зіткнутися в кожному племені. Але рід х’Леннс культивував це таким чином, що слово «пиха» набувало нового значення.

Вона знайшла брата в невеличкому приміщенні. Туди, крізь отвір у центральній частині стелі, впадало достатньо світла, щоб не палити ламп. Кольорові, вишиті золотими нитками килими, що висіли на стінах, срібні лампи та кілька дзеркал із полірованої сталі чи зі скла мали виконувати ту саму функцію, що й глеки з водою при вході. Мовчазно нагадували, що рід у цій садибі належить до найзаможніших та найсильніших у племені. Свої початки, нехай і через далеку спорідненість, він виводив від першопредків, із часів, що передували Гаруді. Деана байдуже роззирнулася. Скоріше в цих горах піде сніг, ніж тутешні надуті курки побачать, що їхнє багатство справляє на неї враження.

Йатех стояв перед невеликим підвищенням, на якому сиділа Ленґана х’Леннс. Під стінами, на вкритих оздобленими матами сідалах, розмістилися кільканадцять інших жінок. У двох чи трьох на обличчі був екхаар, наче перед ними стояв чужинець, а не чоловік із гір. Така ж образа, як плюнути іншому в обличчя.

— Запитаю ще раз, — голос Ленґани сочився злістю. — Навіщо ти сюди прийшов?

Йатех трохи вклонився — настільки, щоб було зрозуміло, хто тут зберігає вірність добрим звичаям.

— Буцімто афрааґрою ходять плітки, які ставлять під сумнів чистоту нашої крові.

— Я чула їх і аж ніяк не вважаю плітками. Добре, коли крива гілка засихає вже в першому поколінні.

Ох, тепер вона зрозуміла, як сильно він подорослішав. Не вибухнув, не зробив жодного образливого жесту. Навіть не змінив виразу обличчя.

— Моя мати заплатила високу ціну за право зватися он’Іссарам. Жила тут багато років, довше, ніж ти, й померла, служачи родові. Ти не можеш у неї цього відібрати.

— Не маю такого наміру. Але це не змінює факту, що вона породила напівкровок. Не принесла щастя роду д’Кллеан, останні двадцять років у ньому народилося менше дітей, ніж його членів віддало свою душу племені. Після її смерті також нічого не змінилося. На вашому роді лежить прокляття отруйної крові. Буде краще, якщо ви не передасте її далі. Душа вас відкидає…

— Це брехня, і ти добре про це знаєш, — перервав він її настільки безцеремонно, що цього разу всі жінки невдоволено забурчали. — Ти ставиш під сумнів Закон Гаруді.

— Ні, — просичала вона. — Я не ставлю під сумнів законів — лише застерігаю. Рада повинна запитати Відаючих, чи це відповідає дійсності.

— Твої думки отруєні, шановна, отруєні болем від утрати близьких. Але ми вже заплатили за ту кров. Ти повинна про це пам’ятати.

Вона мовчала. Коли нарешті озвалася, то здавалося, що в горлі її застрягла куля льоду.

— Заплатили? — прохрипіла. — Чим вони заплатили? Смертю кількох тисяч селян та дрібних купців? Моє рідне плем’я в тій різанині втратило четверту частину душі. Якби ми хотіли відплатити вашим родичам, то мали б убити кожного другого меекханця звідси аж до Кременевих гір. Ні… Не було відплати, не згідно із законом…

— Була, — перервав він лагідно. — Душу за душу, серце за серце. Сьогодні ми торгуємо з ними та водимо їхні каравани пустелею. Крові пролилося досить… Твій біль…

Вона звелася, кинувши з підвищення зневажливий погляд.

— Я не відчуваю болю, — сказала спокійно. — Я тоді втратила батька, матір, трьох братів та сестру, вісьмох кузенів та кузинок.

У нашій афрааґрі було небагато дорослих чоловіків, більшість вирушила в пустелю, супроводжуючи каравани. Ми мали б щось запідозрити, коли раптом до нас звернулося вдвічі більше купців, ніж зазвичай. Хотіли виманити войовників із поселення, і це їм удалося. Я не відчувала гніву, коли вони проломилися крізь барикади в передпокої й коли почалася різанина. Ох, воно не пішло їм легко, ні, на одну нашу душу ми відсилали в обійми Матері дві їхні. Це їх розлютило… Не тому, що з ними билися діти та жінки…

А тому, що вони виявилися настільки вмілими. Не могли цього зрозуміти. Їм пообіцяли легку перемогу… а тут вони мусили захоплювати будинок за будинком, вдиратися в коридори, розбивати стіни. Ми билися мечами, шаблями та списами… а коли їх забракло, то ножами й зубами. Робили все, щоб не сплюгавити душі, але я не відчувала гніву та ненависті. Збройні сутички та бої — це частина нашого життя, така ж, як сходи та заходи сонця. Чи не для цього ми існуємо? Щоб перебувати в готовності до повернення?

Вона зробила крок уперед, сходячи з підвищення.

— Ми з найстаршою кузиною стояли на посту в серці садиби, в кімнаті, дуже схожій на цю, — вона повела рукою навколо. — Разом з нами було восьмеро дітей, інші мої кузини та діти далеких родичів. Ми зробили, що повинні були, й закон було виконано. І тоді… тоді я також не відчувала гніву. Це був мій обов’язок. Але коли солдати нарешті форсували двері, коли врешті ввійшли всередину, переступивши через тіло мого батька, прошитого кількома стрілами… Там був такий молодий офіцер… приблизно твого віку… подивився на нас, на скривавлені шаблі в наших долонях і на те, що ми зробили. У його очах я спочатку побачила жах, а потім… жалість. Образливу для мене та моєї гордості жалість! Тоді гнів вибухнув у мені, наче вулкан. Той солдат увірвався зі зброєю до мого будинку й вирізав мій рід. А потім, хоча він нічого про нас не знав, мав нахабство мене жаліти. Мав нахабство лякатися того, що він змусив мене зробити. Я поволі зняла екхаар і показала йому своє обличчя: він був здивований, що я така молода… Він і троє його людей. Був здивований навіть тоді, коли я перерізала йому горлянку. Його люди билися добре, але цього не вистачило, щоби протистояти моєму гніву. А потім… я почула, як грають горни, які відкликають меекханців назад. Їхні вартові помітили войовників сусіднього племені, які прибували нам на допомогу.

Вона видихнула.

— І тоді я перестала відчувати гнів… Раз і назавжди. Уже ніколи його не відчувала, але зараз я знаю одне: ми з ними ніколи не зрозуміємо одне одного. І їхня кров не повинна змішуватися з нашою… — в її голосі відчувалася терпка злостивість. — Глянь на себе, хлопче. Ти приходиш у мою родову садибу, коли тут немає жодного чоловіка, який міг би тебе зупинити, приходиш, киплячи гнівом, але без зброї, щоб тебе охороняв закон гостинності. Жоден справжній іссарам не зробив би так: ти надто легко просякнув чужими звичаями, серце твоє заповнили чужі закони. Ти можеш вдягатися як один із нас, але в глибині душі ти не наш, — вона розвернулася до них спиною. — А тепер ідіть з мого дому.

І якщо матимете намір сюди повернутися, не забудьте прихопити зброю, — додала тихо.

Йатех стояв непорушно, дивлячись на матрону. Зараз Деана бачила його обличчя в профіль, тож могла по ньому прочитати не все. Але її здивувало розуміння та похмуре, понуре прийняття, які з’явилися на обличчі брата. «Ми ті, хто ми є», — сказав він раніше.

Лише зараз вона почала розуміти, що він мав на увазі.

— Ти привела в рід трьох синів, шановна, — сказав він спокійно. — Посилила наше плем’я. Це добре. Погано, що ти послаблюєш його плітками та ненавистю. Коли я прийду сюди наступного разу, то не забуду прихопити зброю.

Ленґана х’Леннс гордовито звела голову.

— Чекатиму, меекханцю.


* * *

— Ненависть… — вона навіть на мить не змінила стійки. — Ти вважаєш, що ми її не відчуваємо? Тебе так засліпило почуття кривди, що ти відмовляєш нам у праві на неї? Ота пролита кров утворила між нами та меекханцями глибоку й широку щілину.

Майже прірву. І ми чверть століття намагаємося її засипати. Це вдається не завжди.

А за мить додала:

— Моє плем’я нікого не втратило під час вашого нападу. Нікого безпосередньо. Утім, кровні узи й нас втягнули у спіраль гніву. Три роки тому перший з роду х’Леннс оженився на вдові з племені д’рисс. Ленґана х’Леннс втратила в тій війні майже всіх родичів. Прибула до нас із трьома синами та гнівом, який наповнював її так, що вона припинила його помічати. Він став кров’ю в її венах та повітрям у легенях. Якби ти зустрів назовні її, вона б уже вбила тебе — без вагання.

Аерін дивився на жінку мовчки, лише ворушив губами, наче пережовував якісь слова.

— Нічого не скажеш?

Він похитав головою.

— Ні, — прошепотів. — Ні. Поміж тобою та мною не повинно бути багато слів.

— Чому ж? — її здивувала м’якість у його голосі.

— Бо твій брат також не був балакучим. Умів мовчати цілими годинами, а інколи й цілими днями. Був наче живий пам’ятник, стояв нерухомо багато годин, інколи під палаючим сонцем, під дощем або в холоді підвалів. На доручення реагував кивками, але не озивався. Бували дні, коли він пив лише чисту воду, бували й такі, коли не пив і не їв взагалі, — на мить він замовк, а потім — ударив. — Знаєш, наскільки помітно, як ти поглинаєш кожне слово про нього? Стискаєш кулаки, нахиляєш голову, чекаєш більшого. Він не надто багато говорив про свою службу в моєму домі, правда ж?

Вона майже дала себе впіймати, майже кивнула.

— Не знаю, про кого ти говориш, купцю, — видавила. — Мій брат ніколи не служив у твоєму домі. Але тепер ми точно знаємо, що той чужинець був із народу іссарам. Ти питав його, чому він поститься, молиться та медитує? Ти знаєш, що воно означає — народитися й виховатися в цих горах?

— Не знаю. Не питав.

— Меекханська толерантність? Поки не вклоняєшся Небажаним і визнаєш зверхність Великої Матері над пантеоном, можеш молитися кому завгодно? Чи не так?

— Це добре правило.

— Так, ви поєднали велику частину роздертого релігійними війнами континенту, змусили всі культи поклонитися Баель-та’Матран, а тих, хто не бажав цього зробити — знищили. Нав’язали власну форму магії, силу, означену аспектами, бо це дозволило домовитися гільдіям чарівників та храмам. Тих, хто не міг або не бажав користатися такою Силою, ви спалили на багаттях або вигнали. А потім розсілися на лавці, встеленій вашим самовдоволенням, і вважаєте, що всі мають бути щасливі. Ні, не дивися так, я високо оцінюю ваші досягнення, не сміюся з тебе. Ви перервали хоровод воєн, походів, релігійної різанини та погромів, що тривали понад триста років. Тих, де жерці Лааль Сіроволосої билися з аколітами Дресс, Сетрен Бик насилав своїх вірних проти Кан’ни, а храм Реаґвира намагався створити теократію, а цілі міста палали вогнем релігійного фанатизму. Жертв рахували десятками тисяч. А крім того, були ще й гільдії магів, які користалися різними варіантами Сили, підливаючи олію у вогонь та отримуючи неймовірні зиски від воєн. Чи сам Старий Меекхан не був тричі захоплений та зруйнований Сестрами Війни, вірними Веніссі, дочці Драаль? Кілька сотень років здавалося, що весь континент ошалів, приховані сварки та незгоди вирвалися назовні й залили світ кривавою піною. Ми привітали виникнення вашої Імперії майже із задоволенням.

— Нахабні слова, незнайомко.

Вона зняла долоні з руків’їв шабель. Може, й не стане битися.

— Чому? Бо я не схожа на вражену величчю твоєї Імперії? Ми живемо в цих горах три з половиною тисячі років. Ми бачили, як на півночі виникають і зникають царства. Караги були темношкірими й темноволосими, будували міста, оточені земляними валами, та везли товари дорогами з кедрових колод. Ми часто билися з ними, але це було ще до того, як ми почали закривати обличчя, коли ми намагалися обдурити прокляття і створювали міста на рівнинах за горами. Не дивися так, колись ми мали кам’яні міста та поселення звідси аж до Реннанського плато. Частина наших родичів не захотіла відбути спокути, намагалася обдурити долю. Виправляючи їхні помилки, ми майже зрівнялися із жорстокістю темних років. Це тоді Гаруді повів воїнів із пустельних племен проти наших загублених братів і врятував їхні душі.

— Вирізавши всіх? Спустошивши їхні міста? Незнайомко, кожним словом ти підтверджуєш мою думку про твоє плем’я.

Вона стенула плечима.

— Гаруді дав нам закони разом із оцим найважливішим, — вона торкнулася рукою екхаару. — Тим, який охороняє нас від розчинення в нових і нових хвилях міграцій народів. Завдяки йому ми будемо тут, коли від вашої Імперії залишаться лише пил і жменька легенд.

— Як на мене…

— Мене не цікавить твоя думка, — гнівно просичала вона. — Ти слухаєш, але не чуєш, киваєш, але не розумієш. Я намагаюся розповісти тобі, як воно — народитися та виховатися серед іссарам. Рости, слухаючи розповіді про Війни Богів не просто як казки, цікавенькі історії на ніч, але як істини, що переказують із покоління в покоління ті, хто там був. Хто бачив перше прибуття, хто дивився, як зверхність, пиха та відсутність розуміння призвели до сварок, а сварки — до війни. Хто був свідками зради й вірності, падінь та злетів, гніву та милосердя. Дитиною ти засинаєш, вислухавши кілька таких розповідей, а прокидаючись — ти впевнена, що вони вросли у твою душу. Перш ніж тобі виповниться шість років, ти відбуваєш покуту за Зраду Вирконна, постишся, щоби вшанувати Смерть Лайни, медитуєш, аби зрозуміти, що схилило Френдаля з Ґанн до того, щоб прийняти бік ворога. Кожні п’ять років наші жінки виходять у пустелю, щоб посипати голови порохом, повторюючи танець Кве’ннеї, — той, яким вона обдарувала світ після втрати свого ваанн. Ми досі не знаємо, ким чи чим воно було, те ваанн, але побачивши той танець, наші предки зрозуміли, що якими різними ми не були б, біль та страждання — однакові. Вони об’єднують. Ми пам’ятаємо і страждання Реаґвира, який дозволив шалу битви огорнути себе й не прийшов на допомогу Кай’лл. Біль від її втрати майже звів його з розуму. Нам довелося встати проти нього зі зброєю в руках, аби стримати від знищення цілого континенту.

Вона зупинила себе, подивившись на чоловіка навпроти. Він і надалі не розумів.

— Живучи тут, ти береш на себе гріхи предків, бо хоча у Війні Богів смертні означали не більше ніж пил, але наприкінці саме вони виявилися найважливішими. Це вони сказали: «досить». Так, витріщай очі, кривися, людино з рівнин, — вона говорила все швидше. — Бо це — абсолютно протилежне до того, що говорять вам жерці, правда ж? Честь і безчестя знайшли собі в тих війнах дім по обидва боки. Тож якщо ти народжуєшся як іссарам, то живеш у цих горах і тренуєш тіло та душу, щоб досягти вмінь у битві, завдяки чому ти будеш готовий до повернення. Молячись і медитуючи, ти намагаєшся отримати рівновагу поміж тим, чого ти бажаєш досягти, і тим, чого досягти можеш. Перед сном мати співає тобі колисанку-молитву, яка відтискає тавро на твоєму серці, аж доки ті молитви не стають частиною тебе самого. Ти навчаєшся тому, що стежка, яка веде до спокути, вузька та слизька, що йти нею можуть лише найкращі. Тож ти намагаєшся — як намагалися і твої предки. Перш ніж тобі виповниться дванадцять, ти знаєш усі шістсот двадцять дві молитви, які утворюють кендет’х. Молитва від гріха пихи, злості, ліні, гніву, молитва за звеличення роду, племені, людства, молитва на смерть друга чи ворога, за здоров’я, за добрий врожай, на вдалий шлюб, на добру смерть. Увесь час тобі повторюють, що кожен чужинець — це небезпека; не ворог, бо ворогів треба вбивати, але небезпека втрати душі, що залишиться порожня оболонка, що плем’я ослабне. І обіцяють, що після смерті твій фрагмент душі поглине душа племені, й він залишиться в безпеці до часів спокути, коли всі відродяться вільними та щасливими людьми. Хіба що плем’я загине. Тож ти повинен старатися щосили, бо дбаєш не лише про те, що є, але й про душі всіх своїх предків та всіх своїх нащадків. І для тебе немає іншого шляху.

Вона замовкла, вичерпана монологом. Він дивився на неї примруженими очима. Мовчав.

— Ти й надалі не розумієш? Твої предки прибули сюди тисяча чотириста років тому. Хвиля народів, які звалися меекханами. Ми не знаємо, звідки ви брали свій початок, чи існував ваш народ під час Воєн Богів — або ж виник лише після них. Поділені на племена, ви оселилися навколо Кременевих гір, увібравши в себе рештки ф’ельдирів, які, проріджені війнами з феннійськими племенами, виявилися заслабкими, щоб вам протистояти. У вас були власні конфлікти, перемоги та поразки. Релігійні війни, які спустошували континент, оминали вас перші двісті років, головним чином тому, що ви маєте, як сказав один із наших Відаючих, дуже розсудливий підхід до релігії. Ви поштиві до богів, але не дозволяєте, щоб ті втручалися в політику. Ваші міста-держави оминула завірюха. Але потім прийшов час і на них: племена на північ від вас опинилися під владою армії ордену Реаґвира, а ті, що жили на півдні — пали жертвою Сестер Війни. Наприкінці залишилося лише одне місто, найбагатше — Меекхан. Коли ваша стара столиця була захоплена втретє, її молодий володар утік на південь, шукаючи порятунку для себе і роду…

Він перервав її, підвівши руку.

— Навіщо ти мені це розповідаєш? Знову дуриш мені голову? Збиваєш із пантелику? Оповістками для дітей намагаєшся відвести від правди про твого брата-вбивцю? Я все це знаю. Знаю легенду про Фреґана-кен-Леова, першого імператора. Чув сотні разів, як вигнаний у пустелю, він медитував цілими днями, аж доки Велика Матір, сповнена милосердя, не відкрилася йому й не оповіла, як поєднати роз’єднаний континент, та вказала місце, де був Захований старожитній скарб, завдяки якому він зумів екіпірувати першу армію.

— Так. «Нехай усі мої діти прийдуть у мої обійми». Так вона сказала. Начебто. У ті часи культ Баельта’Матран уже був майже забутий, її шанували лише в одному місці континенту. Богиня не вимагала жертв, храмів чи спеціальних церемоній. Їй до цього не було справи — як, зрештою, і більшості пантеону. Богів цікавлять кров та жертовність, молитви та медитація — у такий спосіб, мов через посередників, вони засвоюють Силу, збирають та використовують її. Це люди створили релігії, майже проти волі богів, усі ці ієрархії, аколітів, жерців, архіжерців. Це жреці будують храми, в яких золоті оздоби на стінах не дозволяють зосередитися на молитвах, зате широко відкривають гаманці вірних. Під час Великих Воєн цього не було. Велику Матір не цікавили храми та жерці. Чи не сказала вона: «Вшануйте мене молитвою в серці, у храмі зі стінами з дерев та дахом із листя»? А сьогодні, кажуть, у вас у Меекхані є храм, в якому колони підтримують стелю, оздоблену золотим та срібним листям, а самі вони вирізані у формі дерев. Нічого дивного, що боги так рідко озиваються до людей. Кожне їхнє слово ми розуміємо по-своєму, аби нам було легше чи зручніше.

— Я прийшов сюди не для релігійних диспутів із премудрою дикункою, — перервав її він. Голос чоловіка був надзвичайно спокійним.

Її дядько мав рацію: образи, вимовлені таким тоном, найдошкульніші. Вона усміхнулася собі під ніс. Образа за образу, меекханцю.

— Ні, ти прийшов сюди шукати виправдання власній провині та короткозорості. Ти прийшов, сповнений почуття кривди, гніву та прагнення покарати та принизити банду брудних варварів. А я намагаюся тобі пояснити, ким ми є, — вона сплела руки на грудях у старому образливому жесті свого народу. Він, ясна річ, не зрозумів. — Кажеш: легенда про імператора… Ми знаємо цю розповідь не як легенду, а як історію. Правду. Правду про людей з півночі, яких ми зустріли, коли вони помирали зі спраги в пустелі. Ми провели їх до оази, поділилися водою та їжею. Восьмеро жебраків на межі смерті. Ніхто б і не подумав, що з такого зерна проклюнеться Імперія.

Він уже відкривав рота, але вона не дозволила йому говорити.

— Цілий рік ми приймали їх як гостей. Так, вони жили в афрааґрі, мешканці якої мусили весь час носити заслону на обличчі.

Але якщо рятуєш комусь життя, то треба робити це як годиться. Це там молодий принц уперше в житті почув про Баельта’Матран, Праматір Богів, бо саме в нас її безперервно шанують понад три з половиною тисячі років. Ми знаємо інших богів, з деякими в нас є рахунки, але вклонимося ми лише їй. Це в нас молодий Фреґан навчався, як правити країною, та думав над тим, як урятувати свій народ. І нарешті придумав. Підпорядкувати всі релігії одній Богині, нав’язати пантеону забуту ієрархію, зламати силу войовничих культів і поглинути й підпорядкувати собі більшість магічних гільдій, аби Сила служила справі країни. Він мав добрий план.

— Брешеш, збиваєш мене байками… — вперше він здавався збитим із пантелику.

— Байки? Хтозна. Коли ваш молодий принц встав перед радою племен та оголосив свій план, мудреці голосно сміялися. Його місто захоплене, країна окупована, аколітки Венісси мали важку руку й витискали з усіх підкорених провінцій останні соки. Але було щось у ньому, в тому вашому майбутньому першому імператорі, було щось величне, якийсь незламний гарт духу, залізна воля. Тому племена наповнили золотом десять скинь. І ми доклали зусиль, щоб він мав шанс реалізувати своє бачення. Ти нічого мені не скажеш?

Він похитав головою.

— Я пам’ятаю цю історію. Імператор прибув до міста відразу після того, як там вибухнуло повстання, за рік виставив армію та відбив країну від фанатиків. А потім пішов далі на південь, визволяючи нові землі. У трьох битвах зламав силу Сестер Війни і знищив культ. Вас там не було.

— Зараз я усміхаюся, купцю. Широко та щиро. Що за демонстрація меекханського мислення, що за точність переказу та нічим не спотворена істина. Але ж ядро, сама сутність цієї історії криється в тому, хто дав вашому імператорові рік на створення та екіпірування армії. За наше золото. Чому повстання у Старому Меекхані не було придушене за кілька днів, як у більшості міст раніше: а в тих випадках стіни декорували палями із сотнями страчених? За той рік, меекханцю, армії, які заприсягайся дочці Драаль, стікали кров’ю в битвах та сутичках на всьому південному кордоні. Ми про це подбали. Визнаю, йшлося не лише про симпатію до худорлявого рудого хлопця, який пізніше став імператором. Ми мали з Веніссою-від-Спису рахунки, що сягали ще Воєн Богів. А пам’ять смертних може виявитися настільки ж довгою та безкомпромісною, як і пам’ять Безсмертних. Сприяти падінню Сестер Війни — для нас це було можливістю частково вирівняти старий борг. Лише тому твій імператор виграв свої три битви, водночас зберігши достатньо сил, щоб перенести війну на північ від Кременевих гір і кинути виклик храму Реаґвира.

Вона опустила руку й випростувалася.

— Тому не сприймай мене як дикунку, меекханцю, бо це ми створили вашу Імперію. Ми дали їй релігію, яка дозволила поєднати континент, наповнили скарбницю першим золотом і подарували достатньо часу, аби вона зуміла зіп’ятися на ноги. Знаєш, у чому полягала твоя проблема з тим молодим воїном? — перейшла вона до суті. — Ти дивився на нього згори, а він дивився згори на тебе й на твій рід. Насправді, коли твоя дочка дарувала йому своє тіло, він мав добре подумати, чи, випадково, не надто воно простацьке.


* * *

У родовій садибі Йатех без слова залишив її біля дверей і рушив до своєї кімнати. Вона його не затримувала. Він потребував часу, вона теж. Те, що вони щойно зробили, було нерозумним, нерозважливим і найкращим чином підтверджувало слова Ленґани х’Леннс. Її брат перестав думати й поводитися як іссарам. А вона дозволила йому це. Вони могли втягнути рід у суперечку, що тривала б роками і ослабила б усе плем’я. Вона щиро жалкувала, що розповіла йому історію прибуття цієї жінки в афрааґру та про її кампанію з пліток, намовлянь та брехні, скеровану проти роду д’Кллеан. Навіть не проти всього роду, але точнісінько проти них, її та її братів.

Увійшовши до садиби роду х’Леннс за два місяці після від’їзду Йатеха, Ленґана довідалася, що їхньою матір’ю була меекханка, і зробила все, щоб відокремити їх від племені. Вона, перша з жінок у найсильнішому роду, мала безліч способів та можливостей це зробити. Коли Йатех виїжджав на службу, Деана сподівалася з дня на день побачити один чи два шлюбних пояси, покладені перед порогом. За два місяці після прибуття Ленґани Деана вже знала, що цього не станеться. Молоді воїни, які раніше проводжали її поглядом, бо вона унаслідувала вроду від матері і врода ця вирізняла її поміж інших дівчат, — ці молоді воїни кудись зникли. Закінчилися жартівливі дотепи, розмови, виклики на тренувальні поєдинки, які часто супроводжувалися дотиками, від яких низ живота огортає тремтіння, під трохи поблажливі посмішки старших майстрів. Якщо ці торкання заверталися в затишному місці чимось більшим, у дівчини завжди був вибір: виховувати дитину у власному роді, де діти були ніби спільними — чи взяти шлюб із юнаком та укріпити його родину. Між іссарам дітей сприймали як благословення, обіцянку виживання племені. Лише шлюб накладав обмеження у виборі партнерів. Або ж, точніше, зменшував їхню кількість до однієї особи, співмешканця. Але навіть тоді в разі розлучення жінка мала право вирішити, чи вона повернеться до свого роду з потомством, чи залишиться в роді колишнього чоловіка. Коли ти вшановуєш Велику Матір, то можливість народжувати дає чималі привілеї. Особливо якщо при цьому ніхто не може тобі заборонити вдосконалюватися у володінні мечем чи шаблею.

Щиро кажучи, звістки про те, як сприймають жінок на півночі, в Імперії або ж в інших країнах, завжди викликали в неї співчуття до тих бідолашних безправних істот.

До того часу, як вона переконалася, що може зробити добра плітка. Кинуте мимохідь зауваження, одне коротке, але надто болісне слово — «драл’к».

Вона могла дати роду не одну дитину, це було правдою, настільки ж певною, як і кровотечі, що відмірюють кожен втрачений місяць. Може, не в цій афрааґрі, може, в одній із сусідніх, де сила пліток не була настільки потужною, вона знайшла б багато воїнів, які мали б бажання на «обжимання» з дівчиною із нетиповою вродою. Може, їй навіть вдалося б змусити когось із них до шлюбу.

Але це була б поразка, визнання перед усіма, що вона несправжня оґ'іссарам: жінка з гір. У такий спосіб вона підтвердила б, що не заслуговує на справжній шлюбний пояс, що вона — гірша за інших.

Утіху від гіркоти та гніву вона знайшла в довгих годинах убивчих тренувань. Талъгери завжди були її улюбленою зброєю, але тепер вона присвячувала їм кожну вільну мить. Дреан х’Кеаз, єдиний воїн у афрааґрі, який міг носити цю зброю в білих піхвах, був здивований і трохи занепокоєний завзятістю, яку вона виявляла під час тренувань. Але він мав майже шістдесят років і не розумів її люті. Жив у власному світі, замкнений у магічному танці миготливих клинків та смертельних ударів. Його не турбувала гордість молодої жінки. Навіть коли вона перемогла його тричі поспіль, він не побачив у ній нічого, окрім надмірно талановитої учениці. Коли місяць тому вона отримала від нього піхви шабель, виконані з білої шкіри, він здавався дивно зворушеним та заклопотаним. Напевне, не зрозумів її доволі шорсткої подяки. Може, вирішив, що це зверхність молодої майстерки — не міг знати, що ця оздоба була для неї нагадуванням того, ким вона стала. Чужинським дивацтвом у власному роді.

Десь за півроку після виїзду Йатеха, коли плітки вже почали опановувати розуми, Веґрела запросила її на розмову. Найголовніша жінка в роду запропонувала їй, щоб Деана поїхала до сусідньої афрааґри, до далеких родичів. Ох, як же вона тоді розлютилася. Гордість кипіла в ній як вода в казані, і саме через гордість вона відмовилася від цієї пропозиції, що йшла від щирого серця. Це ж був її дім, і її не викине звідси ніяка приблуда, яка пролізла в милість першого з роду х’Леннс. Вона і надалі пам’ятала смутну посмішку тітки. Старша жінка знала, як сильно отрута пліток може змінювати серця й розуми.

За кілька місяців її попросили, щоб вона перейняла обов’язки Піснярки Пам’яті. У кожному роді було кілька таких осіб, які запам’ятовували, переписували та переказували історію родини та племені. Вона мала навчати дітей про минуле, щоб ті мали з того науку на майбутнє. На той час окріп її гордості вже вистиг, і вона без слова спротиву взяла на себе обов’язки, які зазвичай були уділом старих удів чи воїнів, скалічених у битвах. Відтоді вона проводила дні за вдосконаленням мистецтва володіння шаблями та в поглибленні знань про історію племені іссарам.

І намагалася не потрапляти на очі іншим.

Вона увійшла до своєї спальні й сіла на ліжку. За останні дві години в її житті сталося більше, ніж за попередні два роки. Вона роздумувала, чи наважилася б протистояти цій жінці, якби не повернення брата. Напевне, ні, її гордощі та гнів уже вистигли до кімнатної температури. Вона глянула на шаблі в білих піхвах, що висіли на стіні. З іншого боку, може, в холодній люті, з якою вона вдосконалювала володіння тальгерами, було щось більше, ніж просто розпачлива потреба підвищити власне значення. Вона стиснула уста у вузеньку лінію. Кров Нейси! Її мати пожертвувала очами, щоб бути біля коханого чоловіка. Дочка Ентоель-леа-Акос не може провести решту свого життя, ховаючись під найближчим каменем від звуку кроків Ленґани х’Леннс.

Вона усміхнулася цій думці. Що б там не сталося на півночі, добре, що Йатех повернувся додому.


* * *

Ті слова ранили його сильніше, ніж він готовий був визнати.

Думка про те, що Йатех міг сприймати роман з Ісанель так само, як і всі інші пригоди, що дівчина, яка народилася від кращої крові Півдня, була для нього лише дикункою та іграшкою, можливістю зняти напругу, що він зв’язався з нею лише тому, що вона опинилася під рукою, — все це вдарило його в найвразливіше місце. Він стиснув кулаки так, що аж побіліли суглоби та вишкірив зуби в німій гримасі.

— Бачиш, — шепіт жінки заморожував аж до мозку кісток, немов струмінь крижаної води, що ллється за комір, — у нас є дещо спільне. Гордощі за рід та кров — це те, що нас поєднує, хоча все інше — розділяє. Ти не розумієш іссарам, не можеш зрозуміти, ким ми стали за всі ці століття. Ми дивимося на те, що нас оточує, як на щось тимчасове, як на пейзаж, який ти бачиш у віконце фургону. Для нас неважливо, які там виникають імперії, династії та царства, — усе це пил. В історії світу ще не було царства, яке б залишалося незмінним тисячу років, перебуваючи на вершині могутності довше, ніж три-чотири покоління. Потім завжди виявляється, що гіганти народжують карликів і що країни занепадають.

Ми існуємо далі, бо ми мусимо. Тому що Брами Дому Сну для нас зачинені. Коли я помру, моя душа не потрапить до рук Матері, яка зможе оцінити її вагу та чистоту. Ми віримо… ні, ми знаємо, що в нас лише одна душа, одна спільна душа для цілого племені. Таке Наше покарання. Коли боги, що вижили в битвах, зібралися, щоб засудити наш народ, то визначили саме таку спокуту. Після смерті ми не йдемо до Дому Сну, не зазнаємо спокою, а повертаємося до однієї спільної душі племені. Кожна дитина в момент, коли їй дають ім’я, отримує шматочок тієї душі, і в ньому буде записане все її життя. Після смерті той фрагмент повертається до спільноти, де очікуватиме спокутування. Якщо я втрачу цей шматочок загальної душі, якщо хтось побачить моє обличчя — я ослаблю плем’я, ослаблю душу. Якщо душа згине, ми зникнемо назавжди. Тож для нас немає іншого шляху.

Він мовчав.

— Той воїн, ким би він не був, міг забрати твою дочку в гори, до свого роду. Міг взяти з нею шлюб. Якщо вона кохала, то напевне прийняла б умови, з тим пов’язані… як моя мати. Ті умови… Неважливо, меекханцю. Якби вона їх прийняла, то на перший рік кохання, може, і вистачило б. Але далі — вже ні.

— Ти цього не знаєш.

— Не знаю, — погодилася вона без опору. — Але одного разу я бачила, як моя мати проклинає мого батька — і при тому плаче від кохання та туги. Ніколи цього не забуду.

Він раптом відчув утому. Що, власне, він намагався зробити? Витягнути з цієї жінки те, чого не вдалося витиснути зі старійшин племені? Отримати визнання провини, благання про вибачення чи хоча б запевнення, що іссари відчувають свою відповідальність за вбивство Ісанель? Він лише втрачав тут час.

— Ця розмова ні до чого не веде, незнайомко.

— Я — Деана д’Кллеан, — сказала вона. — Моєю матір’ю була Ентоель-леа-Акос, меекханська шляхтичка з Нижнього Ренту. Якось вона зустріла воїна з гір, який прибув на рівнини, щоб відплатити вам за пролиту кров. Але вона покохала його й одружилася, пожертвувавши світло своїх очей, щоб розділити з ним долю. Їм вдавалося це робити кілька років. Потім він загинув. Згідно з волею Гаруді, я іссарам, народилася в горах, внесла свіжу кров до племені. Але є інші закони, старші, які інколи засліплюють навіть нас. Гнів, ненависть, затятість щодо величності роду та важливості твоїх предків. Коли дівчина з гір виходить заміж, традиція наказує їй встати перед зібранням матрон і промовити імена всієї жіночої лінії свого роду. У деяких випадках це понад триста поколінь жінок, від часів, коли боги вперше об’явилися людям. Інколи таке триває півдня. Я свою лінію можу промовити на одному віддиху, бо моя мати не змогла сягнути пам’яттю далі, ніж на десять поколінь назад. Це не повинно мати значення, не в світлі законів Гаруді, але — має. Розумієш?

Чи він розумів? Може, аж надто добре.

— Твого брата також уважали кимось гіршим? Кимось на кшталт напівкровки?

Вона похитала головою.

— Хлопці… Чоловіки переповідають лінію батька. Крім того, ти досі не слухаєш і не розумієш. Ідеться про те, що якщо говорити про нерозумну гордість та зверхність, то ми не надто сильно відрізняємося. От тільки на цьому не можна збудувати міст між нашими народами. Ви вважаєте іссарів бандою войовничих варварів, а ми вас — лише одним із народів, який забув про те, що насправді важливо, став сліпий до істини світу, дрейфуючи, немов човен із кори посеред океану. Війни Богів, пересварений пантеон, Небажані, істина про Сили, аспектовані та інші — все це для вас лише казки та легенди для дітей. Будуючи свою Імперію, ви наступили на горло всім релігіям настільки вдало, що більшість мешканців Меекхану вважає, що боги — це далекі й байдужі сутності.

Ба більше, вони цим дуже задоволені. Магія, Сила, аспектована, дика чи хаотична, є для ваших учених та магів нерозумною силою, що присутня у всесвіті на тих самих умовах, що припливи океану, грози та урагани. Ми… — жінка намагалася знайти відповідні слова. — Ми живемо в іншій площині, інакше дивимося на світ, боги та демони присутні в нашому житті від народження до смерті, ми відчуваємо їхню присутність, їхній подих на наших потилицях. Ви поставили храми, в яких зачинили пантеон — і вважаєте, що решта світу належить вам. Для мене життя та смерть — це одне і те саме, для тебе — дві великі різниці. Ми відрізняємося як вогонь та вода. І тому навіть кохання не може поєднати нас. Кохання дозволяє на мить забути, хто ми такі, але це хтиве та егоїстичне відчуття. Воно завжди потребує від тебе плати, декларації, підтвердження…

Він не витримав.

— Кинджал, увіткнутий у серце, мав стати таким підтвердженням? — з кожним його словом гнів наростав: це був найкращий час, аби покінчити з цим фарсом. — Вбивство сплячої беззбройної дівчини? Знищення чужого життя?

Жінка нахилила голову і швидко промовила:

— Якби він забрав її з собою в гори, він відібрав би в неї зір і щастя. Якби просто втік — ослабив би плем’я. Він міг спуститися й зустрітися з тобою — лезо в лезо… — цю думку можна було не закінчувати. — Якщо ти вважаєш, що цей воїн не шкодував, що не зробив цього, це означає, що нас розділяє куди більше, ніж мені здавалося!

Після цього вибуху вона завмерла на кілька ударів серця, нарешті поволі, наче з ваганням, кивнула.

— Наша розмова не має сенсу, Аеріне-кер-Ноелю. Хочу… я б хотіла тобі дещо показати. Може, тоді ти трохи зрозумієш.


* * *

Коли вона прийшла до його спальні, Йатех сидів на ліжку з обличчям, схованим у долонях. Почувши шелест відсунутої завіси, він підвів голову й послав їй усмішку.

— Не так я уявляв собі повернення до своїх, Деано.

— Не так я уявляла собі привітання тебе, — погодилася вона. — Але попри все я рада, що ти — тут. Що б не сталося на півночі, добре, що ти знову поряд.

Його усмішка згасла, а вона відчула крижаний холод, що наповнив вени.

— Вибач… я…

— Нема про що говорити, — заявив він із таким спокоєм, що в неї аж стислося серце. — Навіщо ти принесла тальгери? Штурмуватимемо садибу тієї жінки?

Вона змогла усміхнутися.

— Я мушу перевірити, скільки мій братик встиг утратити серед меекханців. Їхні так звані майстри меча вже, мабуть, і забули, за який кінець той меч треба тримати.

— Не всі, але більшість, — він плавно підвівся й підійшов до своїх мечів. — Гострою зброєю? Дурнувате питання, ми ж, урешті-решт, дорослі. Перевіримо, сестричко, в кого ти вкрала білі піхви.

За чверть години вони стояли на круглому майданчику для тренувань. Це місце було на узбіччі, під прямовисною стіною скелі, де навіть опівдні панувала тінь. Завдяки цьому тут можна було тренуватися від світанку до пізніх вечірніх годин. Деана знала тут кожен шматочок скелі і кожен камінчик. Могла б рухатися майданчиком із зав’язаними очима.

Вони встали одне навпроти одного, десь на відстані шести кроків. Почали кружляти, ще не витягаючи зброї. Уперше з часу зустрічі вона дозволила собі щиру усмішку. Як же їй цього бракувало!

Вона дивилася на брата, як він рухається, як ставить ноги, як його підведені догори долоні торкаються руків’їв. Ифір був мечем, який виводив свій родовід просто від ґресфа, важкої дворучної зброї, яку найчастіше використовували в битві з кіннотою. Трохи закривлений клинок та полуторне руків’я робили його ідеальним для тих мечників, які полюбляли блискавичний, плинний та нестандартний стиль бою. Він міг із тим самим успіхом розрубувати сталеві шоломи і завдавати легких, смертельно точних ударів, ріжучи артерії та перетинаючи нерви. Її тальгери були коротшими та легшими, а подвійна кривизна леза робила з них зброю, на диво важку для опанування. І водночас — дивовижну та непередбачувану для супротивника. «Зараз побачимо, скільки ти встиг забути, братику», — подумала вона.

Вона стрибнула в його бік без попередження, вихоплюючи обидві шаблі. Лівою вказала удар у шию, одночасно проводячи правою швидкий, підступний укол у живіт. Останній поєдинок зі своїм вчителем вона виграла саме таким фокусом.

Йатех м’яко зійшов із лінії атаки, проігнорував фальшивий удар, справжній парирував у короткому напівоберті. Вона не помітила, коли саме він вийняв меч. Лише один, інший все ще був у піхвах. Ох, ці хлопці та їхня зверхність.

І все ж їй знадобилося аж п’ять ударів серця, щоб змусити його витягнути другий меч. Він був добрим супротивником, мав той інстинктивний, напівнатхненний стиль, що притаманний вродженим майстрам меча. До від’їзду на північ у племені його вважали одним із найздібніших молодих воїнів, а роки, проведені на службі, він, схоже, присвячував тренуванням. За кілька наступних хвилин він парирував її атаки, одну за одною, наче відганяв настирливу дитину. Вона широко усміхнулася: початок був лише тестом, забавкою, розігрівом. Зараз вона йому покаже…

Він перейшов до контратаки так швидко, що мало не вибив зброю з її руки. Бив навпереміну, правою й лівою рукою, щоб зламати схему та ритм атаки: права, права, ліва, права, ліва, ліва, ліва, права… Щоразу швидше, щоразу динамічніше. Здавалося, Що він забув про уколи, завдавав лише рублених ударів, широких Та неглибоких, від зап’ястка та передпліччя, зверху, знизу, зверху, зверху, знизу, зверху, знизу, знизу… Його зброя була довшою та важчою, він міг атакувати, тримаючи більш-менш безпечну дистанцію. Ну що ж, стиснула вона зуби, це йому лише здається.

Раптом вона перехопила ініціативу, миттєво відскочила, щоб вибити його з ритму, а коли він пішов за ударом, вона скоротила відстань та закидала його градом ударів. Він повинен був відступити, на його місці так зробив би кожен, бій на такій короткій дистанції давав фехтувальнику, який володів тальгерами, рішучу перевагу, а розум наказував відступити та використати довжину та вагу ифірів.

Але він не зробив цього. Прийняв обмін ударами на її умовах, майже обличчям до обличчя. На десять, може на дванадцять ударів серця його оточила розмазана, блискуча заслона клинків, що заповнила увесь простір каскадом звуків. «Ох, — промайнуло в неї в голові, — навіть тут, на тренувальному майданчику в іссарській афрааґрі, де битися вчили дітей, які ще не вміли нормально вимовити власного імені, таке видовище було чимось незвичним». За кілька болісно довгих ударів серця вони обоє ввійшли в транс кхаан’с, опинилися на дорозі, якою йдуть лише найкращі з найкращих майстрів меча серед іссарам. Щоб досягти такого стану, потрібні були роки тренувань, що шліфували б вроджені здібності — та ще дещо, щось невловиме, що нелегко було б навіть назвати. Коли це вдавалося, зброя припиняла бути звичайним продовженням волі, у трансі її вага вже не відчувалась, внутрішній простір тіла розширявся до сфери, кордони якої визначала довжина клинка. Блиск, тінь, звук, запах, смуга теплого повітря — все це давало інформацію про силу та напрямок майбутніх ударів. Вона бачила воїнів, що билися з п’ятьма чи шістьма супротивниками одночасно, залишаючись при цьому поза їхніми ударами чи стрілами.

Ніколи в житті вони не були ближчими і водночас дальшими, ніж зараз.

Вперше від початку поєдинку вона зазирнула йому в очі й мало не крикнула. Їх наповнювала така безмежна пустка, наче він уже стояв по інший бік Мороку. Зі сліпучою ясністю до неї дійшло, чому він настільки добре б’ється.

Бо власне життя для нього неважливе.

Вона перервала поєдинок, блискавично відступивши на кілька кроків. Всунула шаблі в піхви, але не відпустила руків’їв. Якби це зробила, він міг би побачити, як тремтіли її руки. Її брат намагався віддати душу племені. Руками власної сестри. Те, що вона відчула, не можна було назвати гнівом. Якби не залишки трансу кхаан’с, вона роздерла б його голими руками. Тут і зараз, незважаючи на закони крові.

— Ти-и-и… — тільки це їй і вдалося видихнути. — Навіщо?

— Певної ночі я повинен був зійти з відкритим обличчям до спальні мого господаря, — сказав він просто, все ще з темрявою в очах. — Міг дозволити йому послати мою душу додому. Але тоді все було таким… заплутаним. Вона хотіла, щоб я забрав її в гори, до роду. Я мав відібрати світло, усмішку та надію, бо… бо я іссарам. Воїн проклятого, позбавленого надії племені, яке очікує кінця світу, щоб викувати собі майбутнє у вогні великої війни та загартувати його в океані крові.

Потроху, наче зброя важила кількадесят фунтів, він всунув мечі на місце.

— Тоді мені й на думку не спало, що може бути інший шлях.

Усе життя ти чуєш про обов’язок, необхідність та честь роду. Вчишся, що кожен, хто не захоче вклонитися нашим звичаям, сам собі винен. Бо ми не маємо власної волі, вільного вибору. Ми… носії фрагментів спільної душі, ми живемо позиченим життям і нам не можна… не можна…

Кохати?

Вона не зуміла сказати цього. Дурнуваті, безнадійні, патетичні слова. А чого, власне, можна сподіватися від молодшого брата? Її гнів досі не зник.

Перш ніж вона змогла йому відповісти, почулося насмішкувате хихотіння. Вона глянула праворуч.

Їх було п’ятеро. Утім, вона вже бачила, як наближається ще одна групка. Але на цих нових можна було не зважати, вони були з інших родів. Небезпечною була, вона відразу зрозуміла, ця п’ятірка: підійшли до них під час тренування і напевне чули кожне слово. Погано.

Йатех поволі обернувся, вставши обличчям до чоловіка, який сміявся. Вона його знала, звався Вениесом і був найстаршим сином Ленґани х’Леннс. Поруч із ним стояли брати, середній Кенс та Молодший Абвен. За ними, трохи позаду, — двоє далеких родичів, близнюки Савек та Месс. Усі були озброєні, наче для битви. Двоє синів матрони мали ифіри, Абвен — короткий спис, який звався теї, близнюки були з довгими дворучними ґресфами, доповненими парою важких кинджалів для бою зблизька.

Деана сильніше стиснула руків’я шабель. Їхній візит у садибу Ленґани приніс плоди швидше, ніж вона очікувала.


* * *

Вона провела його позбавленими сонця пустками. Афрааґра племені була на самій межі гір та пустелі. Пласка скельна рівнина, яку поволі під’їдали плахти мандруючого з півдня піску, раптом закінчувалася гірським ланцюгом, що відгороджував зелені північні рівнини від прожареного майже до білості пекла. Це була спокута її народу, в’язниця поміж обіцянкою раю, який було видно на північному виднокраї, та морем піску. Місце очікування.

Вони йшли вздовж скельної стіни на схід. Меекханець був на диво спокійним та опанованим. Їй це не подобалося, таке опанування буває в людей, які вже ухвалили важливе рішення й тільки чекають на відповідний момент, аби це рішення реалізувати. Або — у воїнів, які йдуть на битву, скорившись власній смерті.

Вони пройшли з півмилі, поки дісталися до місця, де біля підніжжя гір розташовувався кам’яний осип. Сотні валунів, менших та більших, громадилися так химерно, що неможливо було зрозуміти, що це не справа рук природи. Вона без вагання ввійшла в щілину поміж найбільшими уламками скелі. Чула, як меекханець протискається позаду неї.

Пройти лабіринт було справою непростою навіть для неї: два рази доводилося повзти майже на череві, раз прохід було прокладено на висоті зросту дорослого чоловіка, і лише кілька випадково розміщених східців давали змогу дістатися до нього. Плем’я добре стерегло свої секрети.

Протиснувшись крізь останню щілину, вони опинилися в передпокої вузького коридору.

— Ми тут саме в потрібний час дня, — сказала вона, озираючись на нього. — У скельній стінці колись було вирізано кілька отворів, крізь які падає сонячне проміння. Кожну годину — в інший, але тут досить світла, аби все роздивитися.

Він не запитав, що саме, і ця його зверхня байдужість починала її дратувати.

— Веди, — сказав він просто.

Вона стенула плечима. Якщо не зрозуміє зараз, їм доведеться битися, може, вже за хвилину. Зрештою, в житті іссарам усе веде або до бою, або до його очікування.

Вона повела його коридором, залишивши позаду бліде світло передпокою. Не поспішала: добре, якщо очі звикнуть до напівмороку. Незважаючи на отвори, які впускали світло, там, де вони йшли, було доволі темно.

У печері вони опинилися в ту мить, коли Деана вже чула за спиною нетерпляче буркотіння. Напевне, він хотів її підігнати або дати вихід своєму роздратуванню. Але те, що відкрилося попереду, закрило йому рота.

Печера була майже триста ярдів завширшки та тридцять заввишки, а її стелю підтримував гігантський стовп, що нагадував формою скам’янілий стовбур величезного дерева. Камінь був відполірований до блиску. Промінь світла, який падав з отвору в стелі, бив, мов вогняний спис, просто в колону, відбивався від неї й освітлював усе навколо.

— Раз на рік, у вірну пору дня, крізь стелю падають три промені світла, і всі вони б’ють у колону. Тоді вона здається палаючим стовпом вогню, — сказала вона, щоб перервати тишу. — Ходімо, з цього місця ми побачимо небагато.

Вона рушила сходами, які вели на пласке, мов стіл, дно печери. Напевне, він і надалі не бачив подробиць того, що вкривало стіни, інколи навіть на зріст кількох дорослих чоловіків. Вона байдуже проминула початок першої книги, яка починалася відразу біля сходів. Почула, як його кроки збилися з ритму, потім сповільнилися, аж нарешті зупинилися. Вона гірко усміхнулася. Якщо це не скаже йому, ким насправді є іссарам, їм доведеться битися тут, і хтось із них загине. Вона також мала обов’язки перед племенем.

Імена, низки імен, вирізаних на скелі на глибину в півпальця, біля деяких додано ще по кілька речень. Кожен напис вона могла б прикрити двома долонями. Перші були записані алфавітом, дуже схожим на рунічні знаки Сили. Останніми роками вона шліфувала вміння їх читати.

Вона підійшла до стіни, перед якою стояв Аерін.

— Ґренфель, син Вентанни та Фрез’нна, — прочитала вона, водячи пальцем по напівзатертих знаках. — Першим і останнім він занурив меч у кров братів, бився поряд із Несе і Кан’ною, одружився на Ве’каді з роду Болотної Черепахи.

Торкнулася напису вище.

— Ве’када, дочка Ґре’музи та Лао’на, четверта та остання, стояла поряд із Бреґон’ф із Леве, коли та билася із реґ’ва’рим, перемогла шістьох добрих воїнів у поєдинку біля підніжжя взгір’я Ґан. Вийшла заміж за Ґренфеля з роду Чорної Видри.

Це були два перших імені в цій книзі. Праворуч від них виростали нові послідовності написів, їх було дедалі більше, інколи вони розгалужувалися на власні гілки, інколи ж — різко обривалися. Вона пройшла трохи далі.

— Лен’г, син Ваели та Мосста, третій, стояв на перевалі Дрин у війні за другий сувій. Цей знак, — указала на щось, що виглядало як зламаний меч, — означає, що він віддав душу племені бездітним. Якби це була жінка, тут вирізали б розбитий глечик.

Кількома кроками далі вирізане в скелі родове дерево вже здіймалося на добрих шість футів. Вона порівнювала описане з власним знанням. З кожними двома кроками вона пересувалася приблизно на п’ять-шість поколінь.

— Кенніка, дочка Синне та Йаве, перша, вшанувала Закон Гаруді першою та останньою з потомства своїх родичів, надягла екхаар, і її обличчя ніколи вже не бачили.

Вона спокійно йшла далі. Вирізана у скелях родова книга здіймалася тут на висоту кільканадцяти футів. Вона не оглядалася, але відчувала, що він іде за нею крок у крок.

— Геанде’ль, син Ферти та Одес’ґея, другий, переміг утримувачку святого спису Велику Каґру, яка командувала третім легіоном Сестер Війни, забив чотирьох служок Цеє, які її супроводжували, — вона торкнулася малюнка зламаного меча. — У цьому ряді таких — більшість. Цей рід заплатив велику ціну, щоб певний молодий князь міг створити свою імперію.

Вказала вперед.

— Книга закінчується за десять кроків від цього місця. Стільки існує твоя Імперія. Десять кроків.

Схоже, він не хотів, щоб вона вивела його з рівноваги.

— Що це за рід?

Вона відчула напругу в його голосі.

— Ґ’Аренневд. Старою мовою чорна видра зветься «ценнфа», болотна черепаха — це «ґ’ароневд». Після Прокляття саме так створювалися назви нових родів: початок та кінець походить із назви роду першої матрони, корінь — з роду першого чоловіка.

Хіба це не цікаво, купцю? Перші назви родів виводять від тварин, що мешкають поблизу від річок чи в морях. Це збігалося б зі знанням, яке ми маємо про походження наших предків. Наче перед тим, як вони пішли, мешкали у зеленій та плідній країні. Такій, як ви — зараз.

— А твій рід? Де він описаний?

Вона знала, що він запитає. Розраховувала на це.

— Ходімо.

Вони перетнули печеру, прямуючи під протилежну стіну. Її рід не був аж надто старожитнім. Виник уже після того, як Гаруді обдарував усіх законами. Але їхнє генеалогічне дерево теж займало чималий шматок скельної стінки. Аерін без слова рушив до кінця вирізаних у скелі написів. Вона ж поволі пішла слідом.

Вони майже зіткнулися. Він затримався біля кінцевого фрагмента, але дивився не на стіну, а під ноги.

— Коли дитина приходить у світ, його батьки спершу обирають їй ім’я, а потім приходять сюди, аби вписати її в родову книгу.

Тоді малюк отримує шматочок душі племені. Не торкайся! — вона підпустила в голос сталі. — Вони лежатимуть тут, доки не перетворяться на пил.

Він завмер, напівзігнутий, нарешті з помітним зусиллям випростався й розвернувся. Їхні погляди зустрілися, і вона затремтіла. Уперше побачила в ньому біль, звичайний, відкритий біль та муку.

— Я знаю ці мечі, — прошепотів він. — Твій брат їх носив.

Вона не мала сили заперечувати, принаймні не словами.

Єдине, що змогла зробити — це похитати із запереченням головою.

— Їх не буде перековано наново, а коли час перетворить їх на іржаву пляму, ми зберемо пил і кинемо на вітер. Так скінчиться ця історія.

Він ковтнув сухим горлом.

— А твоє ім’я?

Був мудрим, уже не питав про Йатеха.

— Тобі пощастило, купцю, що моя гілка достатньо низько, — вона підійшла до стіни та вказала на один із кінцевих написів. — Отут: Деана, дочка Ентоель та Дарег’а, перша. Решта з’явиться після моєї смерті, хіба що ні в кого не буде бажання писати про мене.

Він дивився не туди, куди вона вказувала, а двома написами нижче, на місце, вкрите лютими ударами, нанесеними з ненавистю, яка вигризла чималу діру у скельній стінці. Знаки були абсолютно неможливими для прочитання.

— А якщо… — купець завагався. — Якщо хтось викреслить твоє ім’я?

— Нічого не станеться, це лише історія, — вона обвела руками печеру. — Така собі додаткова пам’ять племені. Але якби я зробила це сама… Якби я хотіла порвати з минулим, вирізати себе з існування іссарам… Тоді я, власноручно знищивши записане батьками чи рідними ім’я, відкинула б душу, яка була пожертвувана мені племенем. Я стала б ґаанег, пустою шкарлупою, не більше ніж ходячим трупом. Рідна мати перерізала б мені горлянку, бо погано, коли ненароджені ходять світом. Для племені та роду я припинила б існувати, немов ніколи не народжувалася, ніхто не називав би мого імені, ніхто не визнавав би, що мене знав.

Якусь мить вона страшно посміхалася, але він не міг цього бачити.

— От тільки я не можу цього зробити. Я жінка, ми вміємо терпіти біль, який вас, чоловіків, зводить з розуму. Я не уявляю собі, що могло б схилити мене до того, щоб вищербити своє ім’я з книги роду й поламати власні мечі.


* * *

— Я бачу, що зустріч рідних може виявитися дуже цікавою… — Вениес стояв із руками, сплетеними на грудях, його обличчям блукала іронічна усмішка. — Я так розумію, що сестра хотіла дати тобі урок за те, що ти вдерся до нашої садиби. Шкода лише, що вона й сама брала в цьому участь.

Найстарший із синів матрони перевів на неї злостивий погляд. Він був високий, майже на половину голови вищий за Йатеха і вважався першокласним войовником. Особливо, коли за його спиною були брати.

Його постава, схрещені на грудях руки, ліва нога презирливо виставлена вперед — усе це було свідомою провокацією. Ти ніхто, говорило все це, я не повинен з тобою рахуватися, не боюся твоїх умінь, стою так, що мені важко сягнути по зброю, але ти теж не насмілишся мене атакувати. За такою поставою найчастіше приховувався нахабний, нерозсудливий виклик. Деана глянула на його братів. Кенс погладжував долонями руків’я ифірів, Абвен тримав спис у позиції, яка звалася «журавлем»: дозволяла перейти до блискавичної контратаки. Близнюки стояли трохи осторонь і вже витягли мечі. Маючи таку підтримку, найстарший син Ленґани міг дозволити собі зверхність.

Вона не відповіла насмішкуватою посмішкою. Розум наказував уникати зіткнення.

— Якщо бажаєш потренуватися, тут достатньо місця, — промовила спокійно.

— Потренуюся пізніше, — буркнув Вениес. — А зараз я хотів би довідатися, чи старші твого роду були поінформовані про те, як ви напали на мою мати.

Йатех встиг відповісти першим.

— Не було жодного нападу, звичайний візит. Я пішов скласти пошану матроні роду, та й з вами охоче тоді привітався б: завжди добре, коли нова кров зміцнює плем’я.

— Не завжди, — відізвався Кенс. — Знаєш, як кажуть: не кожен песик зміцнює зграю.

— Я чув, що цей вислів більше стосується таких псів, які забагато гавкають, не маючи відваги вкусити.

Із групи, яка збиралася навколо тренувального майданчика, почулося стлумлене пирхання. Вона й сама усміхнулася. Схоже, ці три роки Йатех тренував не лише бої на мечах.

Кенс ступив уперед.

— Перевіримо, — гарикнув.

Деана побачила на обличчі Вениеса злість, розчарування та стримувану лють. Було зрозуміло, що він запланував усе не так: найімовірніше, мав намір спровокувати їх до бою, але таким чином, аби виклик кинули вона чи Йатех. Тоді його не стримували б правила тренувальних двобоїв і могло статися що завгодно.

Коли найстарший син Ленґани глянув на неї із явною зверхністю, раптом зрозуміла, що для них вона давно вже не має значення, що її вже відсторонено від племені. Тепер її роль зводилася до навчання історії. Вони прийшли сюди по Йатеха, бо він був новою загрозою, новою метою для затятості їхньої матері, а візит у свою садибу використали як привід. Її брат був невідомою величиною, незнаною загрозою — і відразу дав зрозуміти, що не дасть відсунути себе в тінь. Виклик на смертельний двобій чи нещасливий випадок під час тренувань були б найкращим рішенням проблеми.

Вона трохи висунула шаблі: Закон Гаруді не дозволяв їм схрещувати зброю в справжньому бою із жінкою — хіба що вони були атаковані. Але нехай не розраховують на те, що вона залишить брата самого.

Не дивилася на Кенса. Лише почула свист клинка, глухий удар, брязкіт — і раптом середній з братів влетів у поле її зору по ефектній дузі й гримнув об скелю. Устиг вийняти лише один меч, із носа й рота йому текла кров, він намагався підвести голову, але очі були скляними. А тоді він обм’як, мов ганчірковий манекен.

Йатех нахилився й підняв вибиту з руки середнього брата зброю.

— Ти повинен витягати мечі трохи раніше. Чи, може, у вашому племені вчать дивним способам бою на ифірах? Він відкинув ифір убік і демонстративно склав руки на грудях. Ох, тепер цей жест мав вагу. Йатеху навіть не довелося іронічно усміхатися, щоб принизити противника. У натовпі, що густішав навколо, почулися насмішкуваті пирхання.

Першим не витримав Абвен. Із бойовим кличем кинувся зі списом, здійнятим для удару, який звався «змією». Теґ був зброєю, якою билися як бойовим посохом, можна було засипати супротивника серією ударів, які свистіли, вирували, ламали кістки — і закінчити швидким уколом. У руках майстра цей спис міг бути небезпечнішим за ифір.

Наймолодший з братів майстром не був. Спробував простий обманний рух, провівши зі «змії» глибокий укол замість звичайного зворотного удару. Фокус новачка. Йатех навіть не потягнувся за мечами. Зробив крок уперед, трохи змістившись праворуч, скоротив дистанцію, дістався до супротивника й легко вдарив його основою правої долоні в чоло. Голова Абвена відхилилася назад, ще один удар ребром долоні в горло перетворив бойовий крик на свистячий кашель. Решти вона не помітила, просто її брат раптом вже стояв на місці, недбало тримаючи спис, а Абвен, скрутившись у позі зародка, давився, гарчав і свистів, намагаючись перехопити дух.

Йатех виглядав задумливим.

— Виживе, — сказав спокійно. — Звичайно, якщо не нападе на мене знову.

Бурмотіння в натовпі посилилося і згасло. Такі слова в цій ситуації не були звичайним вихвалянням. Були викликом на бій не на життя, а на смерть. Деана глянула брату в очі і знову помітила в них ту саму пустку, що попереднього разу. Ні, вона не могла його втратити відразу після повернення. Вона рушила вперед, витягаючи шаблі.

Близнюки випередили її, нападаючи на Йатеха з обох боків одночасно. Їхні важкі дворучні мечі головним чином призначалися для боротьби з кіннотою, чудово показуючи себе під час численних сутичок із кочівниками, що перли на територію іссарам. Тепер вони вдарили, ніби ними керував один розум, праворуч та ліворуч, згори і знизу. Месс на мить закрив їй поле зору, тож вона не помітила, що сталося. Верхній удар взагалі нікуди не потрапив.

Савек зробив крок уперед, його потягнуло вагою клинка, а брат раптом захитався, впустив меч, схопився за обличчя й упав на коліна. Між його пальцями потекла кров.

— Очі-і-і! — заверещав він панічно. — Мої очі-і-і!

Йатех уже був біля другого близнюка. Ударив, не намагаючись стримати розгону, вибив із ритму, схопив за руку, підбив ноги, кинув на землю. В його руці блиснув кинджал.

Вона бачила жах в очах лежачого, але клинок лише вперся в його щоку, залишивши маленьку червону риску. За мить Савек відпустив руків’я меча й підвів відкриту долоню вгору на знак того, що здається.

Усе це відбулося, перш ніж вона встигла пробігти кілька кроків і витягнути зброю. Йатех усе ще не витягав мечів, але бився так, немов досі перебував у трансі кхаан’с. Це викликало страх та гордощі.

Вона підійшла до Mecca — той щось скиглив — і силою відвела йому долоні від обличчя. Зітхнула з полегшенням: поріз був рівним, чистим та тягнувся трохи вище лінії брів. Відпустила його.

— Тобі треба вмитися, — сказала голосно, аби всі почули. — Бридкішим ти вже й так не станеш, а плакати як мала дитина через легеньку рану — нерозумно. Якщо попросиш матір, може, вона дасть тобі тістечко на втіху.

Натовп глядачів розсміявся. Вона також усміхнулася — вже відкрито, сповнена гордістю та радістю. Чотирьох. Він переміг чотирьох нападників майже голими руками і стояв поруч, цілий та неушкоджений. Її молодший братик. У племені довго ще будуть розповідати про цей бій: Йатехові вдалося за кілька хвилин знищити те, над чим Ленґана працювала останні роки. Довів, що він — син гір і що в бою з ним ніхто не зрівняється. Цей день не міг закінчитися краще.

Вениес уже не стояв у легковажній позі. Руки мав опущені, ноги — трохи зігнуті.

— Кажуть, у неї було світле волосся та сині очі, — вицідив із холодним прорахунком. — Серед наших дівчат це рідкість.

На ці слова Йатех поволі розвернувся — немовби щось силою змушувало його до руху. Не дивився на Вениеса, дивився лише на неї, в очі.

— Мабуть, вона була непоганою, рухливою, наче мала тваринка, теплою та вологою у відповідних місцях. Добра іграшка на зимові ночі. Ісанель — навіть ім’я гарненьке.

Не припиняючи говорити, найстарший син Ленґани поволі підняв долоню до руків’їв мечів. Він не мав знати таких подробиць. Але його названий батько засідав у раді племені. Найімовірніше, був тоді, коли Йатех розповідав про свій побут у домі купця. Хороша й мудра дружина могла витягнути з нього інформацію, якої він не повинен був нікому видавати. І саме тому — Деана зрозуміла це, побачивши, що з’явилося в очах брата — хтось на цьому майданчику тепер помре.

— Може, це і добре, що ти її вбив, — найстарший син Ленґани не припиняв говорити. Витягнув ифіри й застиг у бойовій стійці. — Якби вона стала твоєю дружиною, ваші спиногризи були б іссарам лише на чверть. Це мудре рішення — врятувати рід від подальшого розведення крові.

Запала цілковита тиша, навіть найдурніші зрозуміли: сказано щось, чого не можна буде проігнорувати знизуванням плечей. Але Йатех дивився на неї. Лише на неї.

Прощавай, Деано, говорили його очі. Прощавай, сестро.

Він розвернувся й рушив у бік Вениеса. Поволі, немов час не мав ані найменшого значення, потягнувся до мечів — і раптом його руки перетворилися на розмазану пляму, яку неможливо було вхопити поглядом. Так виглядав транс битви ззовні. Його супротивник зумів відбити не більш ніж два удари, потім раптом заточився назад, видав із себе дивний, хрипкий свист, один з його мечів полетів високо вгору, означуючи свій шлях краплями, що летіли з відрубаної у зап’ястку руки, а сам він озирнувся, із обличчям, розрубаним навпіл. На губах уже не мав іронічної гримаси — лише в очах поволі згасав подив: що вже все, що більше нічого не буде, що кінець, душа йде в полум’я. Він упав на коліна, потім на обличчя, затремтів і знерухомів.

Тиша. На тренувальному майданчику запанувала така тиша, яка, мабуть, вставала над світом у перший день сотворіння, коли жодна тварина ще не мала власного голосу.

— Ні-і-і-і! — завив Абвен.

Вона не встигла його втримати, він уже біг у напрямку Йатеха, зі списом, невідомо коли підхопленим із землі. Промайнув відстань, що їх поділяла, за кілька кроків і майже наосліп уколов. Йатех розвернувся на місці, без найменшої проблеми уникнув уколу і вдарив нападника по середині спини. Хлопець звалився на землю мов дерев’яна маріонетка, якій хтось перетяв шнурки. Ще мить його руки та ноги спазматично тремтіли. Хребет, подумала вона. Він отримав у хребет.

Йатех не звернув на лежачого уваги. Озирнувся, мовби чогось шукав, нарешті зупинив погляд на останньому браті. Недбалим рухом струснув кров із клинка й рушив до Кенса. Той досі лежав непритомний. Натовп грізно зашумів.

Вона встала поміж сином Ленґани та власним братом. Не знала, яким дивом шаблі опинилися в неї в руках.

— Ні, — прошепотіла. — Сховай зброю.

— Закінчімо це, Деано. Тут і зараз. Якщо ти забереш у цієї жінки синів, вона втратить підтримку та позицію в роді.

— Ні, не таким чином. Він непритомний, не може захищатися.

Це не за законом…

— Яким законом? Нашим? Гаруді? — він затремтів, в його очах з’явився блиск. — Щоб зберегти вірність закону, на півночі я вбив жінку, яка подарувала мені своє серце й тіло. Бо я вірив… не знаю… Там я не був меекханцем, незважаючи на кров матері. Тут говорять, що я не іссарам, незважаючи на кров батька. То хто я, сестро? Скажеш мені?

Вона витягнула перед собою схрещені шаблі.

— Я знаю, ким ти не є, Йатеху. Ти не вбивця — і не станеш ним.

Він нахилив голову й посміхнувся. Дивно і страшно.

— Запізно.


* * *

Він стояв під стіною, на якій було записано останні три з половиною тисячоліття історії континенту. Кожне з цих імен, інколи з доданими кількома реченнями, говорило про живих людей, але так, ніби вони були чимось більшим за маленькі камінчики на брукованому шляху, яким ішов їхній народ. Незважаючи на все… Тут були записані справи любові та ненависті, зради й вірності, дружби та фальші. За тисячу чи дві тисячі років від меекханців, можливо, залишаться лише порожні руїни, серед яких буде гуляти вітер, а ці написи й далі розповідатимуть свою історію.

Він легенько торкнувся того місця, де колись було ім’я Йатеха.

— Якби ти мала брата, то куди б він пішов після того, як зламав свої мечі?

Жінка похилила голову.

— На південь, у далеку пустелю, де пісок білий, як кістка, і де немає нічого, окрім барханів, великих, мов гори. Він би взяв одну баклагу води та йшов би вперед, доки мав би сили. Потім він упав би, ящірки, змії та скорпіони поживилися б його тілом, а кості перемолов би на порох вітер. Отак сталося б, якби я мала брата.

Він мовчав, намагаючись знайти потрібні слова.

— Я вважав його за сина. Любив… Якби він попросив, я віддав би йому Ісанель за дружину. Але я ніколи йому не вибачу.

Вона кивнула.

— Ми не просимо вибачення.

— Я вже мушу йти.

Вона помітно вагалася.

— Знаю. У нас є друзі на півночі, серед купців та ремісників. Вони розповіли нам про батька, який вирішив помститися за смерть дитини. Продав більшість статків… Вліз у борги… Зібрав банду найманців, кількасот зарізяк, кочівників, відчайдухів. Вони стоять в оазі, до якої ти прямуєш. Ти повинен… бути обережним щодо них. Не приєднуйся до нападу на афрааґру. Ми чекатимемо і повбиваємо нападників.

Він відчув полегшення. Вони знали.

— Моя дружина… пішла… Син вступив до військової академії і хоче вивчитися на солдата, щоб убивати іссарам. Той молодий воїн був його ідолом, а тепер… Неважливо. Якщо я поїду на чолі того загону, ти чекатимеш мене в передпокої афрааґри? Зі зброєю в руках. Це був би добрий кінець цієї історії: останні члени двох родів, віч-на-віч…

Вона виконала складний уклін. Він не мав поняття, що це означає.

— Я чекатиму. Шукай жінку з відкритим обличчям.

— Я ще не вирішив…

— Знаю.

— Є речі…

— Не балакай стільки, меекханцю.

Він усміхнувся й вирушив у бік виходу.


* * *

Вона чекала на нього в передпокої афрааґри до вечора, всю ніч та весь наступний день. Дарма.

Загрузка...