...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...
(З листа)
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до його сидить на полу мати - праву руку на груди поклала, а на ліву - голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові - грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старій хаті невеселого доживати віку...
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімається та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим - найстарший, Петро - середульший, третій - той Андрійко безталанний. Четверта дочка - Маруся.
Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,- швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зростати. Як були маленькі - голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого - свитини, третьому - на книжку немає де взяти... Попідростали - заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі вчитись, так за що? «Летіть, діти, в світ долі своєї шукати».
Порозлітались.
Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеться мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: «Оцей пише: «гірко», а цей пише: «важко». А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах...»
Сумує: «Чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?»
Аж ось мов буря:
Воля!..
З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону - сперечаються, співають, та все з тієї книжки вичитують, що привезли з собою.
- Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний - він змалку на серце чуткий - розгорнув він тую книжку, кличе матір:
- Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
- Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?
- Поїдемо, мамо, учитись.
- І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
- А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
- Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
- Не журіться, мамо,- іде правда на землю. Всі бідні будуть учитися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
- Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
- Буде! - аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер був у вдови - брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана - ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне - тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
- Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми - хай учаться робити.
- Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.
- А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! - І почав: - Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
- Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
- Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
- Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
- Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
- Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова - зайшов.
Не розважати чи допомогти - суму та жалю нагнати.
- Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала - гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
- А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити - тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
- Хай висить. Не руш!
- Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подивляться, що стара?
- Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
- Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов - заплакала:
- Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце - віщує щось. До ворожок - а ворожки, старі відьми, теж щось чують - всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
- Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть - і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»
Один село проти пана поставив - сидить у Києві, другий не пішов цареві служити - посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає - провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава - завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
- Матінко, рідная, пропав мій вік!
- А що, може, б’є?
- Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив - бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»
Грюкнуло в сінях - затремтіла.
- Чого це ти, дочко?
- Він! - Благає: - Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
- Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,- краще з хати піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
- З ким ти тут шепочеш?
Побачив - не поздоровкався.
- Ага! Матір виписала. Думаєш - злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
- Не по твої гроші я приїхала - свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
- Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
- Ще й двері одчиню!..- Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ - аж чує - за нею стугонить: летить, кричить, плаче:
- Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
- Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
- Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку радить мати:
- Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
- Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком.
- На те не вважай - бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
- Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
- Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати: обійдуться мої сини і без його грошей.
- О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...- Не доказала. Заридала гірко-гірко: - Я ж і так, мамо, нещасна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде - печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті карбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення - голова забита. Розкаже раз, другий - знову починає про те ж:
- Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його надіслано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим...
- То так і не бачили?
- Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Максимко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе...
- А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
- А Максимка посадили в Києві.
- Теж у тюрму?
- В тюрму ж - не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вертиться на місці, не всидить... Далі не втерпів:
- Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди...
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь - поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге - і серце заниє: нема сонця - то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою - молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промови, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
- Що таке? Хто ви, бабусю?
- Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
- Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розповідати: один поспішає розповісти перед другим.
- А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
- Як се, діти, талант?
Пояснили:
- Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
- Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
- Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у сина в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала:
- Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе?
А як почало видніти, умилась росою, пішла до базару, питається:
- Де б я тут найнялась хати мазать або води носити?
Київ... По бульвару плентає, як нічна тінь серед білої днини, стара жінка. Коло личаків - курява, як димок,- всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах - сакви, в руках - костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сиділа молодь. Дивиться на юнаків, хоче щось спитати - очі засвітять щирістю та й знову погаснуть - боїться.
Помітили. Привітно:
- А що вам, бабусю?
Губи ворушаться - щось каже - не чути.
- Голосніше, бабусю, не чуємо!
Підійшла ближче:
- Скажіть, будьте ласкаві, де у вас тюрма пересильна?
- Далі. Отам-отам! Бачите оті тополі, так за ними: Одві-дувать когось ідете?
- Максимка, сина... Іду та й не знаю, як мені туди доступити. Кажуть, що, може, й не пустять.
- Під слідством?
- Еге ж, еге - під слідством.
- То, мабуть, таки й не пустять.
- Радили прохати начальників, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека.
- А звідкіля ж ви, бабусю?
- Ох, сяду я, діти, коло вас та трохи спочину.
Сіла на лавочку.
- Здалека я, діти, дуже здалека: може, чули, є там село...
А незабаром вже розповідала і про дочку, і про Петра, і про Максима. А надто про того Андрійка. Все пригадала. Згадала і те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав.
- Дуже любив їх він змалку. Скривився: «Так оце б я, мамо, кавунця з’їв, так з’їв...»
А в неї лежав у скрині срібний карбованець - збиралася восени хату крити,- пожаліла не купила.
Зітхнула, похитала гірко головою:
- Кажуть: талант... Гіркий, сину, був твій талант.
Витирає очі полою.
- Сину мій безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гідний, то я б тії й останньої ночі недосипала та тії людям мітки пряла...
Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очі дедалі смутніють, обличчя темніють, ніби в хмару зайшли.
Хтось зітхає з глибини:
- Погостювала бабуся в дітей.
- Отож такі гості: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насиділась на могилі. Не знаю, як пощастить тут... Ох!..
Задумалась.
Кинулась - бере сакви на плечі.
- Піду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. І то мусила заробляти найнялася хату мазати... У місті, у євреїв...
На хвилину спинилась, і в очах пролинула якась хмарка. Зітхнула, похитала головою:
- Отам іще життя! Тії бідні діти, як бур’ян ростуть. Та в чиряках, та в болячках, та нестрижені, та замурзані. Я вже сама їх і помила, і постригла, і ліків їм дістала. «Дивись,- кажу,- Хайко,- це до матері,- щоб ти мені отак і отак робила!» А то народить - народила, та й покидала, як щенята...
- Прощавайте, діти... Спасибі за раду.
Грати...
Повно їх нагнали, повно - сісти немає де. Всі молоді, як зелений ліс. Гомін, співи - ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть...
А один молоденький, безусий - зовсім дитина, з «Кобзарем» у руці, як із молитовником, все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Все йому цікаво, що там на вільному діється світі: дядько на возі і чиясь коза...
Кличе:
- Товариші, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить та все на вікна позирає.
Один по одному - стовпились коло вікна, крадькома виглядають за грати, гомонять:
- Бідна бабуся - певно, десь до сина примандрувала!
- Та, видко, й не зблизька - одіж якась незнакома.
Почали вгадувати: один каже - так ходять на Волині, другий - понад Десною.
- Буханчика з калиною привезла, сердешна, синові,- жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому сю ніч хата під ясенами і півники в городчику, і брат Андрій - вже не хворий, веселий-веселий, радісний, як тільки малим бував... Цілий день, як обмарений, ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах...
Почув розмову, устав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у грати... Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу - одного в один бік, другого в другий, мовчки порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до грат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу, далі лицем до холодного гратища як прикипів.
Крикнув на всі груди:
- Мамо!..
Всі аж кинулись од його.
- Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здригнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до грат летіть зривається. Щось говорить - не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
- Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок...
Із-за грат, як грім:
- Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять грати.
Знову хатина між ясенами. Коло хати - пустиня, все позаростало бур’яном. Обійшла город, подвір’я - вертається знову до хати.
В хаті вже дівер. Стоїть коло стіни, з гвіздком у руці. Очі горять, як у вовка, сам аж тремтить... гвіздком на портрет націлюється...
Скрикнула:
- Що ти хочеш робити? - вхопила за руку.
- Пусти! Я йому, острожникові, очі повиколюю! Це ж він дітей твоїх занапастив, це ж вони пішли його слідами до своєї погибелі.
Рветься до стіни. Одіпхнула, стала між ним і стіною.
- Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж задихалась.
Співали півні.
Одні й другі - сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть...
Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...
Затріщав каганець - гасне.
Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...
Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.
Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:
- Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
- Як то в тій пісні співається:
Писала листи ніченьками,
А печатувала слізоньками,
А пересилала тими буйними вітроньками...
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе - твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар - золотий дзвін:
І буде правда на землі!..
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить...