Пастка для ґеймера

Глава 8 СОФІЙКА

Марта, як і обіцяла, запросила Софійку до себе. Жанна Володимирівна сказала доньці, що прийде дуже пізно. Відтак просила Марту бути вдома увечері, а не «вештатися бозна де». Марта вирішила скористатися нагодою і похвалитися Софії «новими шмотками», які їй купив батько.

Одразу після уроків дівчата, таємничо переглядаючись і перешіптуючись, пішли до Марти. Вдома та дістала улюблений мамин «Мартіні», налила в спеціальні лійкоподібні келишки і запропонувала Софійці.

— «Немає „Мартіні“ — немає вечірки»! — процитувала улюблену мамину фразу Марта.

Софійка, розчервоніла від солодощів і приємної атмосфери, пригубила напою, тоді ще раз і ще раз… Відверто кажучи, дівчину почало трохи нудити, і вона вийшла на балкон — подихати свіжим повітрям, хоча Марта стверджувала, що свіже повітря якраз у кімнаті, а не над загазованою вулицею.

Марта запропонувала Софії сигарету, але та поспішно відмовилася. Дівчина боялася, що їй стане зовсім зле. Тим часом Марта вийняла з шафи і шухляд усяку всячину — одяг, взуття, біжутерію — і розклала на ліжку, як на виставці товарів.

Софійці полегшало, і вона вже із зацікавленістю розглядала гарні речі — нові й не дуже.

Особливо Марта пишалася тими обновками, які їй купив недавно тато. Софія із задоволенням дещо поміряла, дещо просто приклала до себе. Вона дивилася у велике люстро і мріяла, що коли-небудь і в неї будуть такі речі. Вона раптом згадала «Ірку-дірку», як її називали — дівчину зі старшого класу. Всі знали, що вона не так давно познайомилася з якимось дорослим хлопцем, і відтоді в неї раптом з’явилися чудові штани, сукні, туфлі, джемпери… «Ото життя! — подумала Софійка. — Якби ще й до школи цієї клятої не ходити, і щоб ніхто не повчав, як слід жити… Було б зовсім добре».

Проте напій чи розмаїття речей, які повністю й безроздільно належали Марті, дивним чином подіяли на настрій Софії. Марта залишалася балакучою й безтурботною, а Софійчин гарний настрій помалу розвіявся, вона спохмурніла. Один спогад, одна думка тепер не давали їй спокою. Софія постійно гнала від себе «дрібницю», як вона називала ту згадку, — але чомусь саме зараз могла думати тільки про неї.

— Що з тобою? — нарешті запитала Марта. — Знову нудить?

— Та ні, — похнюпилася Софія. — Все гаразд.

— Та я ж бачу, що негаразд, — заперечила Марта, і раптом здогадалася. — Ти що, мені заздриш?

— Чого б це я тобі заздрила? — ще більш пригнічено відповіла Софійка. — У мене теж таке… буде.

— То в чім річ? — не вгавала Марта. — А може, ти… Того?!

— Що — «того»?! — не зрозуміла Софійка.

— Та ну тебе! — прискіпливо глянула на подружку Марта. — Ану кажи! Все!

— Мобільний у Оксани взяла я, — раптом твердо і спокійно заявила Софійка.

— Ти?! — Марта була приголомшена. — Ні хріна собі! Навіщо?! Як ти могла? І мовчала весь час!

— Я не для себе, — знизала плечима Софія.

— А для кого? — не розуміла Марта. — Продати хотіла?

— Та ні! — скривилася Софія. — Я хотіла допомогти людині. Людині, яка мені подобається.

— Так… — почала про щось здогадуватися Марта. — І хто ця людина?

— Ну, хто… Вован, — зітхнула Софійка. — Ти ж знаєш, він тепер скрізь шукає і в усіх позичає гроші. Я йому грошима допомогти не могла…

— І тому стирила телефон у однокласниці, — засичала Марта.

— Я… я не знала, як йому допомогти! — розплакалася Софія і раптом швидко подалася до туалету.

Там вона довго блювала, потім так само довго вмивалася у ванній кімнаті, ковтаючи сльози і воду заразом. Марта допомогла їй умитися і заспокоїтися, кажучи щось заспокійливе на вухо і поправляючи волосся, яке зовсім розтріпалося. Потім вони обидві мовчки сиділи на килимі, що вкривав більшу частину підлоги в кімнаті Марти, і думали кожна про своє. Нарешті Марта побачила, що її подруга більш-менш заспокоїлася.

— Що мені тепер робити? — витирала останні сльози Софійка.

— Мобільник де? — натомість запитала Марта.

— У мене вдома, — судомно зітхнула Софія. — Я його заховала.

— Ще не віддала Вовану?

— Ні, після того обшуку в класі я не наважилася, — призналася Софія. — Я просто тепер не знаю, що з телефоном робити.

— Карочє, — накрутила на палець пасмо волосся Марта. — Ти завтра, при всіх у класі, кажеш, що взяла телефон. Ну, так вийшло, скажеш, йо-пе-ре-се-те! І віддаси його Оксані.

— Ти що?! — злякалася Софія. — Ні! Я просто помру! Вона мене вб’є! Мені триндець…

— Та я тебе прошу, який триндець, — Марта вже опанувала себе і могла говорити звичним зверхнім тоном. — Вибачишся. Скажеш, що якесь затьмарення найшло.

— У мене й направду якесь затьмарення було… — знову схлипнула Софійка.

— Так, усе, годі, — твердо мовила Марта. — Ми вирішили. Крапка. Не треба тут соплі пускати. Нічого тобі не буде. Ходімо, тобі треба випити міцного чаю.

Наступного дня в класі Марта заявила, що Софія хоче розповісти про щось важливе. Винуватиця встала, зізналася в крадіжці й повернула Оксані мобільник. Переполох був чималий. Чомусь усі вважали, що таке може скоїти тільки хлопець. І після крадіжки вся «чоловіча частина» класу почувалася невідомо чому винуватою. Тепер, після зізнання Софійки, хлопців, як кажуть, попустило, — зате чи не половина дівчат заявили, що більше ніколи не будуть дружити зі злодійкою.

Софійка вже не плакала, а була дуже бліда і тиха. Лише Марта підтримала її й заявила, що коли людина зізналася, розкаялася й віддала вкрадене, то їй слід пробачити. Тут знову здійнявся галас: усі сперечалися, чи можна пробачати такі вчинки, чи ні. І знову не дійшли згоди.

Звичайно ж, про зізнання Софійки миттєво стало відомо і вчителям. Але на їхні намагання дізнатися, для чого чи для кого вона це зробила, Софія відповідала впертою мовчанкою. Наприкінці тяжкого шкільного дня вона почувалася дуже стомленою, — але, як не дивно, її опанувало якесь заціпеніння, спокій на межі з нечутливістю.

Урешті за кілька днів скандал розійшовся по всіх закутках школи, мов кола по воді, й затих десь між припалих пилом папок у кабінеті завгоспа.