Писар Східних Воріт Притулку

V

Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів у нього на колінах, добрий старий коцур, що час від часу хрипко помуркував, розмовляючи зі своїм сном. У хаті було дуже тихо, а це означало, що мусить щось трапитися.

Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ― це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.

Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.

Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.

Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ― він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ― страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.

Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ― усе хворобливішим.

Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.

Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?

З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ― вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.

А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ― і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.

Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ― не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.

Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.

І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.

Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.

Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на горбку й очікував. Він зустрівся з ним поглядом і крикнув:

― Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?

І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.

Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.

Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.

Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.

…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ― старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.

Єдине, чого Антон боявся, це ― зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.

Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.

Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.

Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.

Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.

Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!

Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.

Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ― ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.

Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.

Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…

«Дивіться! Дивіться!» ― закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.

А Старий дрімав собі у кріслі. Його кістки гриз осінній біль, й він прислухався до нього, поки Марфа готувала мазь. Не хотілося, щоб Лікар знав про це, бо його ліки могли не допомогти, а Марфина мазь допомагала завжди.

Той біль з’являвся лише для того, щоб нагадати про існування болю поза межами Притулку. Тисячі старих чоловіків та жінок, самотніх, нікому не потрібних, занурюються зараз у глибину болю, спричиненого осінньою вогкістю, чекаючи смерті й водночас лякаючись її. Це повільне згасання було б легшим, якби не жаль за тим, чого не вдасться зробити, і на що вже не стане сили. Це згасання було б приємнішим, якби супроводжувалося згасанням свідомості, поверненням до рослинного життя і непомітним зануренням у землю. Зі старими людьми відходять мудрість, досвід, прозріння. Можливо, так і треба, щоб кожне покоління зникало, нічого не навчивши наступне. Не було б тоді Притулку, бо мудрість не чинить кривди й цінує час як мить, котра завжди вічна. Біль робить людину милосерднішою, і якби ніхто не відчував його в Притулку, хто б насмілився сюди прийти, сподіваючись забути біль власний?

Це правда, що досі ніхто не сказав: «Я не таким уявляв собі Притулок». Його, Притулок, треба створити: як створили Лі, Антон, Марфа, як намагається той сердега. Джон Сміт, прилаштовуючи старі руїни до себе, замість того, щоб забути про них. Утім, він має досить часу, аби це збагнути.

Або Лікар, який втік від Диявола і давно ним забутий. Йому важко знайти у собі Притулок, не знаючи ціни власної душі. Чи той хлопчина, що зараз тішиться паперовим драконом, ― чи буде завжди ним тішитися?

У кожного ― свій Притулок, великий або малий. Не хочеться вигадувати інших слів, проте усі ці притулки ― різні.

Глянеш їм у очі ― обов’язково знайдеш біль. Бо то людські очі. Вони не можуть бути холодні й чисті, як очі Бога, котрий не має минулого і ніколи не повертається назад. Ці люди гадають, що вони шукають істину, а насправді ― способу повернутися назад. (І я колись повернуся назад!) Шкода, що не можна взяти із собою Притулок і поставити наче намет у пустелі, чи на роздоріжжі, чи на площі якогось міста. Щоб більше людей втрапило до нього. Хай би спочили часину…

Здасться, таке вже було колись. Та й чи є щось нове на світі?..

І Старий, позіхнувши, задрімав, бо вітер змінився і несе із собою снігові хмари. Може, вони злякаються дракона і повернуть назад? «Чи всі дрова порубані?» ― подумав він і заснув.

Лікар зняв кота з колін, поклав на ліжко. Той спросоння зачепив його кігтем.

― Тихо, тихо! Спи!

Яків підкинув у грубку кілька полін, щоби було тепліше. Дракон якраз пролітав над подвір’ям, але з невеликого вікна, запнутого фіранкою, він не міг його бачити. Та хіба це мало якесь значення? Дракон летів не тому, що хотів похизуватися. Він був лише знаряддям у руках Лі, який тримав мотузку ― і відпустив.

Джон Сміт скрикнув, бо Лі раптом кудись зник.

Дивлячись услід дракону, Сміт пожалкував за ним. Вітер розшматує дракона, як тільки той повернеться проти нього. І вже не зможе літати. Джон спіймав себе на думці, що думає про паперову забавку як про живу істоту, хоча й Лі вважав так само. Усе, створене руками, уподібнюється до живих створінь і вміє повторювати думки майстра. Лі знав давню науку співжиття людини і речей, тому в Бібліотеці усе, крім книг, було зроблене його руками.

Але повернемося знову до Джона Сміта. Стежачи за драконом, який літав над Притулком, ніби хизуючись своєю пишнотою, Сміт угледів на стежці, що вела від Східних воріт дві постаті ― меншу й більшу. В одній він упізнав Писаря Антона, а друга виглядала чи то на дитину, чи то на карлика. То міг бути і карлик. Бідолахам доводиться чимало терпіти у тому світі. Джон Сміт знав одного з них, Сільвера, винятково потворного горбаня, який ходив від будинку до будинку, продаючи голки, нитки, олівці, надувні кульки, й не раз діставав від хлопчаків каменем у спину. Дивно, але голова у нього була зовсім сива. Якось він зник з містечка назавжди. Казали, що ніби його зіштовхнули з греблі, де Сільвер часом перепочивав. Маленькі ноги втомлювалися, нелегко було носити водночас на спині горб і клунок з товаром. Жив Сільвер у Мейєрової вдови, трохи несповна розуму. Сміялися з її слів про пожильця: «Та хіба я знаю? Певно, відлетів з дикими гусьми!»

Через це Джон Сміт довго не міг купатися в річці. У сплутаних мертвих водоростях, що огортали каміння, йому ввижалися сиві патли Сільвера. І коли він кричав ночами, ніхто не заспокоював його. Батько спав мертвим п’яним сном. Джон Сміт не вірив, що горбань міг полетіти. Той був, як усі у містечку, карликом душею. І те, що він зник, могло означати, що йому набридло таким бути, а могло означати і щось інше.

Тим часом дракон зник з очей, і з раптово потемнілого неба сипнув густий перший сніг. Як ми знаємо, Джон Сміт помилявся. З Антоном була нова мешканка Притулку ― дівчинка Христинка, яку той намагався захистити від поривів вітру. Сніг почав падати саме тоді, коли вони щасливо дісталися до будинку, де було тепло і пахло старістю, світом тих, з ким уже нічого, крім смерти, не може трапитись. Їм лишається сидіти вдома і чекати, коли до них або по них прийдуть.

Старий і Марфа дивились у вікно на несамовитий танок снігу, не помітивши Антона з дівчинкою, доки холод із відчинених дверей не дістався до їхніх плечей. Уся їхня увага була зосереджена на дивовижному небесному явищі. Старий замислився над тим, як виникає сніг у порожньому просторі, чому його так називають, яка сила змушує сніг падати на землю. Діти ставлять ці питання і, не отримавши від дорослих відповіді, більше ніколи не шукають її. Існує багато і питань, але мало відповідей, і все ж, подумав Старий, я хотів би дізнатися, бо ще не один раз сніг виникатиме просто так, з нічого.

Відчувши нарешті в кімнаті інше дихання. Старий обернувся. На його устах ще залишався слід усмішки, і для Антона вона ніби освітила напівсутінкову кімнату. Він приводив сюди прибульців лише тому, щоб побачити Старого, без якого напевно не зміг би жити.

Старий побачив дівчинку, яка все ще тримала Антона за руку ― наче його думки матеріалізувались. А може, так і було, адже Притулок належав до тих явищ, реальність яких не можна довести. Це все одно, що торкнутися хмарини в небі. Різниця лише у тому, що хмарина реальна здалеку, а Притулок ― лише тоді, коли знайдеш Східні Ворота, увійдеш через них і побачиш землю, населену людьми.

Дівчинці здалося, що це сон. Вона бачила колись уві сні Антона, який стояв під ліхтарем і дивився на неї. Обличчя цих людей були їй знайомі, можливо, вони зустрічалися сто чи тисячу років тому, і тепер відчули одне до одного прихильність і довіру. Христинка глибоко зітхнула, коли Марфа простягла до неї руки:

― Ходи, дитинко, погрійся… Ти в себе вдома.

Христинка не мала дому, відколи мама потрапила до лікарні, й повинна була, згідно з людськими звичаями, замерзнути десь у темному закапелку на вулиці. Тому ці слова збентежили її. Сміливість покинула її. Зараз її почнуть розпитувати. А хіба може семилітня дитина описати світ, який від самого народження ненавидів її, обридливо мив руки, навіть коли торкався її поглядом, хоч вона була гарна, трохи брудна, але чиста, як кожна дитина, чиє тіло і душу ще не встигли зганьбити.

― Я помру, як моя мама, ― сказала вона раптом, ― У мене ― СНІД… «Сніг» причулося Старому. «Так, сніг, ― подумав він, ― від якого намокають крила паперового дракона. Даремно Лі трудився. Марна праця ― ці паперові дракони». Проте не слід думати, що Старий був неуважний до слабкого голосу змерзлої дівчинки.

― Ти знаєш, що це за країна? Це ― чарівна країна, де ніхто не хворіє і не вмирає.

― Правда?

― Це всі знають. А тепер послухай, що тобі скаже бабуся Марфа.

― Зараз ми підемо на кухню і я спечу для тебе млинці. А потім ти скупаєшся і вберешся у теплу гарну сукенку. А ввечері ляжеш у м’яке ліжечко і я тобі розкажу казку. Ти будеш маленькою, доки захочеш. Ну, то як, лишаєшся у нас?

― Так, лишаюся, ― згодилася Христинка, зробивши перший у житті вибір.

І старі, і діти обмежені у виборі. Старий знову відвернувся до вікна, поринувши у думки, які викликає сніг. Він уявив, як колись покине Притулок під час снігопаду, залишаючи у снігу сліди, які, хоч недовго, але проіснують, зафіксовані пам’яттю, небом, під товщею інших снігів. Це ― ніби символ його перебування у Притулку, хоч іноді здавалося, що він прожив тут так довго, що міг би залишити сліди навіть у камені. Хтось міг би подумати, що Старий створив Притулок, однак він був лише прибульцем, частинкою великої душі Притулку,

Антон попрощався, бо все, що можна було сказати цій дитині сьогодні, уже сказано ним і Старим. Сніг падав уже повільніше, рідше, ніби скінчилися його запаси в небі. Надворі він зіткнувся зі схвильованим Джоном Смітом, що поспішав йому назустріч, бажаючи повідомити щось важливе. Це було написано в нього на обличчі.

― Лі зник! ― випалив Джон Сміт, витираючи з лиця м’які клапті снігу. ― Він полетів на паперовому змієві! Він розіб’ється…

Хоча Антон і був заскочений зненацька, але він мав досвід життя в Притулку, й негайно кинувся Джону Сміту на допомогу.

― Але ж ні, ― м’яко сказав Писар Східних Воріт. ― Я певен, що він зараз дивиться, як падає перший сніг. Він не може цього пропустити. Із нас усіх тільки Старий і Лі полюбляють дивитися у вікно. На плечі у Лі сидить щиглик…

― Звідки ти знаєш? Я бачив зовсім інше…

― Ну, то ходімо, подивимось!

― Ні, ― похитав головою Сміт, ― я змерз. Подивися сам, тобі це по дорозі.

― Ти не думай, що я тобі не вірю, ― спинив його Антон. ― Ти бачив, як Лі полетів, а я зараз побачу його у вікні Бібліотеки. Нічого дивного немає, коли ми обоє бачимо одну й ту саму людину в різних місцях.

― А хіба можна бути і тут, і там?

― Одночасно? Що ти! Лі просто дуже швидкий.

― У таку погоду небезпечно літати на паперових зміях. А ти колись літав?

― Ні, у мене запаморочилося б у голові. Але спостерігати, як вони літають, приємно. Ти знаєш, що до нас прийшла маленька дівчинка?

― Ні.

― І сталося щось дуже дивне! Я вів її за руку до Старого, і раптом опинився там, де вона жила раніше. Там було темно і страшно. А вона сиділа під дверима, такими, зі скла, й простягала руку. Як ти гадаєш, це був той світ?

― Можеш не сумніватися, ― криво посміхнувся Джон Сміт.

― Але як я туди потрапив?

― Певно, ти ясновидець.

― Кажу ж тобі, там було темно!

― Ти що, ніколи не чув про ясновидців?

― Ні… Але чому це сталося? Може, через те, що я взяв дівчинку за руку, бо дітей треба вести за руку. Досі я не торкався прибульців. Навіщо їх торкатись?

― Звісно, навіщо?

Дивною була ця перша зимова ніч, ніби сніг відчинив перед мешканцями Притулку небо. Найбільше це відчули Джон Сміт з Антоном, але й інші спали неспокійно. «Дівчинка, яка принесла сніг», ― сказав про нову мешканку Лікар, вкладаючи в слова лише йому відомий зміст. Отож, ця дівчинка недовго лишалася під опікою Марфи. Старенька покірно прийняла це. Вона не знала ні дня, ні години свого відходу, сподіваючись, що на це дасться їй якийсь знак, а поки що їй треба глядіти дорослих прибульців. На малих дітей їй уже забракне і часу, і сили. Дітям треба віддаватися повністю, а її серце б’ється щораз повільніше, і казки нагадують щось таке, про що вона б воліла забути.

Щоправда, тепер їй було легше. Багато допомагали Ізидор і Джон Сміт, який через негоду не міг довго просиджувати на пагорбі. До нього в неї були особливі почуття, Джон Сміт нагадував сироту, котрий вічно шукає матір і не може знайти. Маленька Христинка мала мертву матір, Ізидор свою покинув, а цей не мав нікого і тому викликав до себе безмежний жаль. З болем у серці Марфа спостерігала, як той намагається відбудувати зруйновану капличку, повертається звідти змореним і смутним.

А мовчазним він був завжди. Розмова не давалася йому, як і ремесло будівничого. Але це не вина Притулку. Він дає те, чого від нього сподіваються. Джон Сміт потребував безпеки й спокою. Йому й на гадку не спадало просити чогось більшого, хоча б воскресіння з мертвих.

Тому його так і вразило те, що сьогодні зробив Лі. Він побачив диво власними очима, і навіть більше: відчув, яке холодне й вогке повітря угорі, як небезпечно це для польоту на паперовому змієві. А він досі носив каміння, пробував припасувати круглі форми до округлих ― ще один Сізіф, покараний за недотримання субординації… Душа Джона Сміта перебувала в сум’ятті. Він ніби побачив себе очима Лі, перемістився в тіло Бібліотекаря, і це чужорідне вторгнення залишило слід в його свідомості.

Щодо дівчинки, то вона пробула біля Марфи лише два дні. Коли по неї прийшли, вона сиділа якраз на кухні. Був там також Ізидор. Делікатні риси обличчя дівчинки, тихий голос, рухи, яким вона торкалась теплої печі, будили в ньому невиразні спомини, які лагідно обволікали хвору душу. Цієї ночі йому знову снилися погані сни.

Марфа плела щось із козячої вовни. Цю мирну ідилію порушив стукіт у двері. Увійшла жінка в сірому просторому плащі, ні молода, ні стара. Хоча й замерзла, але не підійшла до вогню, лише прикипіла поглядом до тендітної дитячої постаті.

― Я прийшла по малу.

Марфа ніби й не здивувалася, тільки пальці стали повільніше рухатись.

― Доброго дня! ― сказала жінка і лице її просвітліло. Вона присіла перед дівчинкою навпочіпки:

― Підеш зі мною, сонечко? Ти мені дуже потрібна.

Христинка подивилася їй у очі й побачила у них щось, відоме лише їм обом.

― Ви хочете стати моєю мамою?

― Так.

Христинка поблідла. Вона боялася, що і ця нова мама помре й усе повториться спочатку. Вона сама в квартирі, забута всіма, без їжі, без світла. Бавиться зі щурами, ті сплять коло неї. Вона чекає, що хтось прийде по неї, хто-небудь. Не треба кричати, плакати дуже голосно. Якогось дня, коли їй уже не хочеться вставати з ліжка, приходить добра тьотя. Забирає із собою, годує, а потім каже, що мамі потрібні гроші на ліки. Ці гроші треба заробити. «А як?» ― питає дівчинка. «Ти будеш стояти на вулиці й просити. А я буду відносити гроші твоїй мамі». ― «Я хочу побачити маму!» ― «Туди не пускають дітей. Сама бачиш, яка я бідна. Я не можу дати грошей твоїй мамі». Дівчинка киває: так. І робить те, що каже їй тьотя: йде на вулицю просити грошей для мами. Хоч мама її померла.

Життя встигло виховати в Христинки покірну терплячість. Вона звикла, що хтось приходить по неї і забирає, лише про всяк випадок питаючи її згоди. Вона не бачила нічого світлого в житті, але душа її сама випромінювала світло, і воно вибирало для неї шлях, воно, а не інші люди, які прагнули скористатися з цього невинного невідання. Безліч історій про таких дітей зберігається в Бібліотеці Притулку.

Дивним видається, що до будиночка Марфи і Старого приходить якась жінка, забирає із собою дівчинку й ніхто не намагається її відмовити. Але так було завжди: приходила жінка й забирала дітей, хлопчиків і дівчаток, менших і більших. Була та жінка ні молодою, ні старою, але, почувши її голос, глянувши їй у вічі, діти не вагаючись ішли з нею.

Отак і сьогодні: Марфа поцілувала дівчинку і провела її до порога, а сама швидко-швидко почала плести щось із козячої вовни.

Той перший сніг був ілюзією, і той, що почався, тільки-но Христинка вийшла надвір, теж був ілюзією, але слабшою. За півгодини виглянуло сонце. Жінка з дівчинкою спускалися в Долину. Куди вони йшли, ніхто не знав. У Притулку жило досить багато людей і, якби хтось хотів, то знайшов би затишний будиночок, де поміж вазонками на вікні спить котик і де живуть мама з дитиною. З ними ніколи вже не трапиться нічого злого.

«Якщо тут немає зла, що ж тоді називати добром?» ― не раз питав себе Старий. Він не шукав відповіді в книжках. Бібліотекар Лі не мав під своєю опікою книжок, які нібито дають відповідь, а насправді вводять чоловіка в оману. Старий шукав відповідь у собі й, рубаючи дрова, обрізаючи гілля, вгрузаючи в крісло, перед яким палав вогонь, врешті перестав про це думати. Бо це питання не має сенсу. Зло не є протилежністю добра, а ненависть ― протилежністю любови. У Притулку це лише слова, що їх іноді вживають, та й то за звичкою. Вони ― неначе татуювання, яке неможливе вивести, хіба що змінити шкіру.

Західні Ворота не протиставлялися Східним. Якби у Притулку зважали на протилежності, він став би фальшивою ілюзією, часткою світу антиподів. Так само той світ і цей не були протилежністю. Хто так вважав, той ніколи не потрапляв до Притулку. Він живе і водночас не живе, байдужий до смерті й життя, сам-один, не шукає собі подібних, бо не має довіри до того, що робить добро і зло дітьми однієї матері.

Протяг між Східними і Західними Воротами ― свіжий вітер, який змушує співати кожен камінчик, тремтіти кожну стеблинку. Можливо, він ще відносить паперових драконів Лі й підіймає до зірок, звідки їм уже не хочеться падати. Дракони Лі нагадують людей, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати. Ті, хто довше живе у Притулку, відчувають на собі цей вітер, толи перед прибульцем відчиняються Східні Ворота. Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем. Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.

А ті, що покидали Притулок, зовсім не прагнули поквитатися з тим світом, який їх так тяжко скривдив. Вони падали в нього і, перш ніж земля загортала їх у себе, встигали розповісти про Притулок і вказати шлях до нього тому, хто потребував його. Так уже повелося, щоб Притулок не опинився поза межами людського знання і надії.

Нечутно надійшов вечір, який кожен із мешканців проводив так, як звик, рано вкладаючись спати. Іноді було б краще, якби не снилися тяжкі сни. Сни ― то цілком інша країна, по якій немає путівників, не існує карт. Навіть Притулок не може захистити від страшних видінь. Одначе у снах людина частіше рятується, ніж у дійсності. Вона знаходить у собі силу опиратися смерті, зникненню, стиранню душі з полотна долі.

Існує леґенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня леґенда, хоча мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить того, над ким занесений ніж убивці, знаходить сховок для переслідуваного. Він не має багато сили: йому важко протистояти привиддю ночі, тому не варто дуже на нього покладатися. Бо він може загинути, боронячи людину.

Кажуть, існує такий острів, де збираються Білі Пташки, але ніхто з людей не був там і не буде. До Білого Пташка не моляться, його не кличуть, не вважають священною істотою. Взагалі невідомо, звідки він взявся. Може, то він приніс родині Ноя маслинову гілку? Але, мабуть, Білий Пташок існував раніше: прихилився до людей, не потребуючи вдячності, однаково милосердний до злих і до добрих. Якби у дитинстві Джону Сміту хтось сказав: не бійся нічних сновидінь ― коли буде потрібно, прилетить Білий Пташок і врятує тебе, можливо, він не почував би себе таким самотнім.

Те ж можна сказати кожному з нас: уві сні ти не самотній. Тебе врятує Білий Пташок, якщо ти не зможеш врятуватися сам. Він має досить сили, щоб втримати на краю безодні, зупинити занесений ніж убивці. За мить Білий Пташок переносить нас у інші світи. Коли ти розплющуєш очі, його вже немає. Однак це не підстава не вірити в Білого Пташка.

У Притулку ― вірили. З дитинства Антон навчився не боятися поганих снів. Тільки не розумів, звідки вони беруться. Колись спитав Лі, навіщо сняться погані сни, і той відповів: «Задля рівноваги». Показав одну зі своїх Іграшок: паперовий циліндрик з металевою кулькою всередині, який міг рухатися, причому кулька завжди скочувалася донизу. «Так рухається усе», ― пояснив Лі. Тільки згодом Антон зрозумів, що той мав на увазі. Коли тобі добре, сняться погані сни, коли погано ― гарні. Йому пощастило, чого не скажеш про Джона Сміта, який вважав, ніби погані сни з’являються, коли ти поганий. Це не спонукало його стати кращим. Часом за добрі вчинки карають гірше, як за погані. І тому нині дорослий Джон Сміт залишився таким самим безпомічним, як у дитинстві: ніяк не міг збагнути, що світ, до якого він потрапив, теж має у собі металеву кульку, і головне ― навчитися не боятися лихих снів, переслідувачів, мишей або великої води.

З Ізидором відбувалося теж щось подібне: він намагався вигнати із себе біль. Але те, що женеш, казав Лі, нагадує кота, що намагається втекти від власного хвоста. Біль треба терпіти, доки він триває, хай навіть на це піде сто років.

Зрештою, всі прибульці спочатку прагнули негайного здійснення своїх бажань. Але хіба смерть буває негайного? Мабуть, Старий мав би грати роль вершителя їхніх доль, судді, який скеровує потік пристрастей до безпечного берега. Принаймні так виглядала б модель, узята з того світу: втілення архетипу Поводиря чи Опікуна, що захистить і приведе до Остаточної Істини. Тоді Писар Східних Воріт ― чи не гібрид Цербера і Перевізника?

Ні, Притулок не має нічого із цим спільного. Тут усі прибульці й ніщо не вічне.

Ми забули про Лікаря, який боявся Диявола так, аж смішно. По суті, це історія кожного з нас. Ми боїмося щось віддати, жадаючи, що воно нам колись знадобиться.

Писар Східних Воріт Притулку не виправдовує надій прибульців. Не виправдовує їх і Старий. Тому вони легко можуть покинути обжиті місця і податися в мандри. Єдине, що їх втримує, це вони самі.

Коли переступаєш незнайомий поріг, хочеться, аби хтось тебе зустрів. Тут, у Притулку, це не поріг, а тріщина між двома світами, які були колись одним цілим. Далі буде легше. Часом снитимуться погані сни, нічого не вдієш, але ти вже знатимеш про існування Білого Пташка.

Антон хотів бути добрим Писарем Східних Воріт. Він дбав, щоб кімнатка біля Воріт була чиста, а стежка заметена, і сам він справляв гарне враження. Але що більше він старався, то гірше у нього виходило. Бувало, місяці й тижні минали в очікуванні, а ніхто не приходив. Може, він жив заради прибульців? О, ця думка була б для Антона убивчою й абсурдною! Адже у Притулку кожен живе заради себе, спасіння власної душі, як говорить висока мова релігії. Рятуючи себе, ми рятуємо цілий світ. Проблема полягала у тому, що Антон не зміг би надто довго чекати прибульця, якого трохи боявся і якого хотів любити, ще не бачивши. Він би перетворився на якусь іншу істоту (було й таке). У книжках з Бібліотеки, написаних чудною мовою літописів, не згадувалося про долю інших Писарів. Може, вони йшли геть, може, їх просто не було. Все одно чужий не потрапить до Притулку. І цілком ймовірно, що їх не було раніше. А потім хтось із прибульців, шукаючи собі заняття, уявив, як це цікаво жити на межі двох світів і тішитися, що вже не доведеться пройти отой важкий цілях через пустелю.

А там поширилися чутки, що двері Притулку відчиняє людина, яка покаже, де вмитися з дороги, поїсти, заснути приємним сном втомленого подорожнього. Тільки й усього.

…На ранок ніхто не пам’ятав, чи була та дівчинка, чи ні. Білий Пташок побував у сні кожного і стер усякий спогад про неї. Чомусь це було потрібно.

Останній Лікарів сон закінчувався словами: «Тебе нема у майбутньому. Як же та існуєш?» Він аж заплакав, щойно прокинувся, від великого болю серця. І навіть перший сніг не втішив його переміною в природі. Лікар намагався згадати, чому сніг випав і чому він білий.

Він притулився чолом до шибки й дивився, доки той погляд і не став білим від снігу, а тоді вийшов надвір. Сніг ліг йому на плечі, він вдихнув білий колір, і той опустився до серця, яке зразу перестало боліти. Лікар озирнувся і не побачив за собою нікого, хто б записував на снігу все, що він думає і робить. Звичайна річ для того, кого немає у майбутньому.

Потім бачили лише сліди його незграбних недоглянутих черевиків, що можуть не пережити цієї зими, а поруч сліди котячих лапок. Антон першим прочитав ці сліди. Спочатку Лікар ніби йшов на прогулянку. Лікар пройшовся над річкою взад-уперед, а тоді швидко став спускатися в Долину.

Коли стало зрозуміло, що Лікар більше не повернеться, Марфа взялася прибирати його кімнату, де залишились усі речі. Випадково зазирнула у дзеркальце для гоління і здивувалася, не побачивши у ньому обличчя Лікаря. Так, ніби він мав залишити там своє старе обличчя.

На сліди ходили дивитись Ізидор і Джон Сміт. Пригріло сонце і сліди зникли. Старий, Марфа і, звісно, Лі знали, що ніщо не зникає у цьому світі. І те, що Лікар пішов несподівано, разом з першим снігом, не здивувало їх. Коли людина раптом відчуває, що її тут немає, вона з’являється в іншому місці.

Антон налаштовувався на зиму: дорубав дрова, поскладав їх під навіс, лущив вечорами квасолю і горох. А вечори були довгі. Він не знав іншого життя і тому не міг нудьгувати. Та й, як сторожовий пес, мусив бути чуйним: не запливати надто далеко й на хвилях марень чи снів, щоб почути поклик нового прибульця і допомогти йому увійти до Притулку.

Зникнення Лікаря трохи вразило його, хоч їм зрідка доводилося розмовляти, і розмови були такі собі. Спогадами про той світ з ними взагалі ніхто не ділився. Усі хотіли якнайшвидше забути про його існування. А втрата Лікаря не була важкою в професійному розумінні. Кожен лікував себе сам.

Мине багато часу, перш ніж Лікар вийде через Західні Ворота Притулку, якщо ті справді існують. Може, це лише витвір уяви. Лі казав це і про Східні Ворота. Дивна, незрозуміла думка! У реальності Східних Воріт Антон не сумнівався: їх можна було бачити, торкатися.

Зі смутком згадував Писар Антон тепле літо, запах розквітлої липи, гудіння бджіл, ночі, коли він спав просто неба й дивився на зорі. Але коли подумати, зима ― це затишок, приємне відчуття, що все зроблено, що ти захищений від негоди. І можна відпочити разом із землею.

Усе влаштоване мудро. І те, що осінь переходить у зиму, і те, що Лікар пішов, і те, що часом неврожай чи хвороба, і те, що Притулок час від часу занепадає і безлюдніє, бо йому теж треба відпочити. І навіть те, що він, Антон, не завжди буде Писарем Східних Воріт, а його сила переллється в щось інше…

Лагідно світився вогник свічки, потріскувала остання купка дров у печі, й Антон засинав із мирною дитячою усмішкою на устах. Він мав усе, що було йому потрібне: знання, їжу, тепло. А те, чого не мав, було непотрібне. Звідки Антон міг знати, що такого життя прагнули всі філософи того світу, але їхні думки зазвичай розходилися зі способом життя. Та й внутрішньої свободи досягали лише одержимі, дехто з них знаходив дорогу до Притулку, як-от Лі. Антон ніколи не наважився спитати, де книга, в якій записано життя самого Лі. Надто вже був він несміливий, тактовний, як і личить Писареві Східних Воріт, який проводить прибульців у інший світ. І не бере за це плати, як роблять усі перевізники, у тому числі й Харон. Який би то був тягар, якби Писареві платили розповідями про своє життя. А тут не треба було ні відвертості, ні щирості, ні виправдовувань, ні докорів сумління. Вони тут нічого не вартували. Притулок ― це місце, де тобі дають спокій, не випитуючи, хто ти і які твої наміри. Якщо ти знайшов Притулок, значить, ви потрібні одне одному. Той, хто виходив Західними Воротами, безпомильно вгадував тих, хто повинен був увійти через Східні Ворота, хоча між цими людьми існувала суттєва різниця.

Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?

Почнемо з того, хто щойно вирушив у мандри: Лікаря Якова. Його переслідував Диявол, якому він на п’яну голову продав власну душу. З юридичного погляду ця угода не дійсна. Але коли йдеться про Диявола, то він не зупиниться ні перед чим. Та й хіба затьмарена свідомість ― не та сама свідомість, тільки затьмарена? Рано чи пізно, знесилений втечею, виснажений людським нерозумінням. Лікар би помер. Він отримав усе, що бажав: свободу від людей і грошей. Йому не уникнути розплати. Дехто віддає душу Дияволу за дрібниці: скарб у тріснутому череп’яному горщику, посаду чи за силу володарювати над людьми. Ця плата не змінює його убогої душі, тому з нею легше розлучитися. Але у випадку нашого Лікаря вартість душі зростає. Власне, у самому акті смерті нічого поганого немає. Душа розлучається з тілом; спершу їй незручно, незатишно, але з часом це минає. Але коли Диявол забирає душу в рабство, чинить над нею всілякі насильства, не пускаючи до світла, ― це жахливо.

От що сталося б з Лікарем, якби він не знайшов шляху до Притулку: смерть і довічна неволя. І мусить минути багато часу, перш ніж оновиться кров, зітреться пам’ять про пережиті нещастя.

Це ― не шлях каяття. Нікому не потрібні наші сльози, а нам не потрібне прощення. Тому й молитви у Притулку зайві, бо ти сам ― ніби молитва, переповнений довірою до себе і до всіх світів.

За давніх часів у Притулку був монастир, і це, мабуть, мало сенс, бо монастир, коли він достатньо захищений зовні й зсередини, є прообразом Притулку. Він захищає людину від інших людей. Однак, відмовитися від себе, померти за життя, замурувавшись у стінах, покластися на милість Невидимого, Грізного і Милосердного ― не кожен на це здатний. Як можна відмовитися від себе, не знаючи, від чого ти відмовляєшся, ― тобто, не пізнавши себе? Не може пуп’янок троянди переродитися в жолудь.

Отак Притулок прилаштовувався до потреб людей, а не вони до нього. Занепадав, відроджувався… Ніхто не знає його меж, тільки ті птахи, які літають дуже високо. Люди в Притулку різні: а між ними і нерішучі, і вперті, квапливі і нетерплячі, яким для того, щоб пізнати себе, треба пізнати увесь Притулок, виміряти поглядом і ногами, аби вгамувати вічний неспокій. Тому кожен прокладає у Притулку власну стежку, створюючи карту, яка теж існує в Бібліотеці, як і історії про те, що могло трапитися, але не трапилось. Отож, карта Притулку складається з таких стежок. Вони свідчать про вдачу мешканців, але не більше. Наприклад, Антонова стежка поки що коротка і проходить рівною, обжитою і доглянутою землею, а от у Лі вона часом провисає у повітрі, незрима для ока. Так птахи бачать стежки у небі, прокладені іншими птахами. Стежка Джона Сміта цурається людей: її вабить гора, чагарники, місця, де зрідка зустрічаєшся з людьми. Такі стежки бувають у тих, хто змушений змалку платити за кожну хвилину свого життя.

Притулок ― величезний, і в ньому багато стежок. Було б помилкою вважати, що війни, голод, стихійні лиха в тому світі сприяють його розквіту. Ба більше, це було б блюзнірством. Ніхто, зрештою, не провадив такої статистики, хіба що давно, коли Притулок був ще надто залежний від того світу. Важливо лише те, що ти приходиш сюди і обираєш собі життя, не надто легке, але доволі довге, щоб виправити всі помилки.

Хіба життя Писаря Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем, і чи може він стати колись байдужим до них, не маючи власних страждань? Він бачить на обличчях прибульців відсвіт смерті, тінь беззахисності. Якби він сам це пережив, то, можливо, серце його наповнилося б зверхністю і він зустрічав би кожного з усмішкою вищої істоти. Тоді прибульці витратили б рештки сил у боротьбі з цією погордою ще на порозі Притулку, втратили б останній скарб, яким володіли: гідність.