Подорож у Тандадрику

Вiтауте Жилiнскайте

Подорож у Тандадрику

Повiсть-казка

Переклад з литовської Ольги Градаускенє

____________________________________________________________________________

Пригодницька повiсть-казка литовської радянської письменницi, лауреата Державної республiканської премiї Литовської РСР про казкову країну ляльок, про боротьбу добра i зла, про справжню дружбу i взаємовиручку. ____________________________________________________________________________

ЗМIСТ

ПОХМУРА ДОРОГА

ПIЗНЯ МАШИНА

ДИВНИЙ ПТАХ

ОДНОВУХИЙ

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

НIЧНI ГОСТI

ПЛАЧ

ШОСТИЙ

ЗНАЙОМСТВО

ПОВЕРНЕННЯ

ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА

ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ

ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI

ХТО П'ЯТИЙ

ЛIТАЮЧА СУМКА

ПЛАНЕТА КВIТIВ

НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ

ПАСТКА

ПIД КВIТКАМИ

У ПОЛОНI КВIТIВ

КАДРИЛЬ ДIЄ

КЛУБОК НИТОК

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

ТРИВОГА У ВАЗI

ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI

ПОГОНЯ

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

В РОЗВIДКУ

СIРНИК

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

ПАЯЦ

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

В КОРАБЕЛЬ

IСКРИ

ЗНОВУ В ПУТЬ

СУТЬ

ХИТРОЩI ЕЙНОРИ

ТВIНАСОВА ТАЄМНИЦЯ

ЗНАХIДКИ ЛЕГАРIЇ

В ЛIСI ЛАМП

У ХАТИНЦI СТОРОЖА

НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ

У ПАЩI РОБОТА

КИТИЧЦI ЗНОВУ ПРИЙШЛО В ГОЛОВУ

ЕЙНОРА ОПРИТОМНIЛА

ЩЕ ОДИН ПОЄДИНОК

ПЕРЕВОРОТ

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

ОРIЄНТИР

В КАБIНI ПIЛОТА

ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ

НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ

ОБЛОГА

ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ

IЗ ПОПЕЛУ

КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ

БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ

ЩЕ ОДНЕ ЛИХО

ПОШУК СЛIДIВ

ЧИСТКА ПIДЖАКА

ОК

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI

БIЛЯ КАРУСЕЛI

У СКЛАДАХ

НАЗАД ДО "СРIБНОЇ ШИШКИ"

В ОСТАННЮ ПОДОРОЖ

РОЗШУКИ

СПАЛАХ

СПОЧАТКУ

____________________________________________________________________________

ПОХМУРА ДОРОГА

Чи є дорога, похмурiша за ту, що веде до великого мiського смiтника? По нiй раз у раз шмигають сiрi або зеленi смiттєвози, зрiдка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хлiба, пластмасовi затички, рiзнi залiзячки i чого тiльки не хочеш. А якщо здiймався дужчий вiтер, то, дивись, iз якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилiтали цукерковi обгортки, клаптики газет i навiть цiлi аркушi iз книжок з чудовими кольоровими малюнками...

Усi, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хлiба, щоб не заблукати i прийти з лiсу додому. Отож якби хто попав на смiтник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана рiзним дрiб'язком.. На жаль, iз смiтника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, i вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навiть можна подумати, що то горить цiле село...

Зараз уже пiзно, дорога на смiтник спустiла, всi смiттєвози вiдпочивають у гаражах, а водiї надягають бiлi як снiг сорочки, пов'язують квiтчастi краватки, готуючись зустрiти Новий рiк.

Так, цей вечiр з усiх вечорiв найнезвичайнiший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижанiй дорозi, Новий рiк, а коли напружиш очi, щоб краще бачити, то й побачиш на його червонiй шапочцi чотири бiлi цифри, наприклад, 1984. Тупiт i ковзання стають тим гучнiшi, чим дужче поспiшають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи i ставити на них пироги та рiзнi пресмачнi страви; дiти, шаленiючи вiд радостi, бiгають вiд ялинки до дверей, чекають i дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвiночок, сповiщаючи, що нарештi прийшов Дiд Мороз з казками, пiснями i подарунками...

Незвичайна ця нiч, i як було б добре поблукати вулицями святкового мiста, позаглядати у вiтрини магазинiв, прикрашенi паперовими снiжинками i новорiчними квiтами, шапочками Дiда Мороза i намистом фей; приємно було б дивитися на вiкна будинкiв, за якими горять восковi свiчки; цiкаво було б побiгати площами мiста, де стоять високi ялинки, обвiшанi гiрляндами рiзнокольорових лампочок, а пiд найнижчими гiлками притулилася казкова хатка iз щiльно зачиненими вiконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, якi там дiються... Але найкраще за все такої ночi сидiти за столом у теплiй хатi, уминати ласощi й бавитися подарунками, що їх принiс Дiд Мороз, та ще, непомiтно для iнших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушенi повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми нiяк не можемо, бо з тiєї дороги ми почали свою розповiдь... А вона, та дорога, порожня-порожнiсiнька, залита бляклим мiсячним свiтлом, оточена таємничими тiнями лiсу - бо ж у цю нiч, новорiчну нiч, усе зачароване, таємниче, навiть найпохмурiша дорога на мiський смiтник i та стала таємничою i зачарованою... Та цить! Хтось пiд'їжджає...

ПIЗНЯ МАШИНА

Так, вiд мiста торохкотить, аж пiдскакує, одинокий смiттєвоз. О такiй порi? Що трапилося?

А нiчого, тiльки, їдучи вранцi на смiтник, водiй завернув до свого двоюрiдного брата i гостював до самого вечора, а це схаменувся i летить швидше од вiтру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо i раптом повертає вбiк, на дорогу, що веде до лiсу, i за поворотом зникає. Дивно, навiть дуже дивно... Адже взимку в лiсi нi гриби не ростуть, нi суницi не спiють... Коли б ми в такий час зустрiли в лiсi сирiтку Оленку - ми знали б, що її вигнала мачуха шукати пiд снiгом суницi, а хто ж мiг би вигнати о такiй порi водiя?.. А давайте доженемо його i крадькома пiдглянемо, що вiн тут робитиме? Ось, зупинивши машину мiж деревами, вiн натиснув залiзну ручку, що бiля керма, кузов iз смiттям став сторчма i висипав на снiг усе, що було в машинi. Тепер ясно: безсовiсний водiй полiнувався їхати до смiтника i викинув смiття бiля дороги в лiсi. Покiнчивши з цiєю роботою, вiн, звичайно, заверне машину й пожене назад у мiсто, тим паче, що до середини ночi лишилося десь три чи чотири години... Та... та що вiн ще надумав? Замiсть того, щоб їхати назад, вiн витяг з-пiд сидiння сокиру й вилазить iз кабiни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрiв снiгом у гущу лiсу...

ДИВНИЙ ПТАХ

Напевне, всi ви зрозумiли, по що йде в лiс людина з сокирою? I не таку собi шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу мiста чи й знайдеш. До пiвночi недалеко, тому водiй i поспiшає, а вигострене лезо сокири проти мiсяця загрозливо поблискує. На снiгу подекуди видно слiди звiрят i птахiв, а за водiєм лишається глибокий слiд. Та хоч як вiн пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, i не натрапить: то стовбур кривий, то верхiвка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгiдний лiс бiля мiста! Колись тут стояли дрiмучi лiси, вили вовки, шастали ведмедi, ходили тури, кричали сови, а тепер зрiдка прошмигне яка пташина чи звiрятко i, пригнiчене самiтнiстю, налякане гуркотом мiста, не знає, де ховатися, куди бiгти... Навiть i цiєї ночi, новорiчної ночi, коли лiс мiг би перевести дух, вiдпочити, забути всi напастi й пригадати свої славнi колишнi часи - навiть i зараз, о цiй порi спокою i зосередженостi, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув смiття та ще погрожує сокирою...

Водiй бреде i бреде, поки, нарештi, його очi приваблює найкраща - не дуже висока, але крислата й густа - ялинка, - неначе танцюристка присiла на однiй нозi в довгiй пишнiй спiдничцi. Справжня красуня лiсу! Верхiвка спрямована вгору, немов зелена стрiлка, а гiлля поросло так рiвномiрно, наче хтось дуже старався, розмiщуючи його. I лише з пiвнiчної сторони одна нижня гiлка випнулася занадто вгору, аж снiг iз неї струсився... Водiй i схопився за цю гiлку, замахнувся сокирою...

I раптом з-пiд ялинки висовується - так-так, висовується, а не виплигує! - чималий птах i не поспiшаючи кульгає геть вiд ялинки.

- Ого! - вiд несподiванки водiй аж рота роззявив, а сокира вислизнула у нього з рук i провалилася в снiг. - Оце-то птах!.. По хвосту наче курiпка!.. А завбiльшки з доброго гиндика!.. - Вiн аж облизався. - Це ж чудово на новорiчний стiл... Мабуть, сам Дiд Мороз послав менi цей гарний подарунок!

А птах тим часом спокiйнiсiнько кульгав собi далi, i тiльки зараз водiй роздивився, що той птах здорово припадає на одне крило, видно, нога покалiчена.

- Тим краще, тим краще, - водiй задоволене потирає долонi, - тим легше буде його зловити... Хап за хвоста, чик сокирою по горлу... Новорiчнi ласощi...

Облишив водiй ялинку i кинувся за птахом. От-от схопить за хвоста, але птах - шусть! - вислизнув iз рук, а водiй похитнувся i плюх обличчям у снiг.

- А щоб тобi!.. Ну начувайся! - пiдхопився i ну ще швидше доганяти, а птах раптом так важко закульгав, що ось уже впаде i не встане... Та дивись, i знову вислизнув iз рук, i знову заплигав;, спираючись то на одне, то на друге крило, а ловець аж язика висолопив та все бiжить i бiжить, простягає руки i падає, пiдводиться i знову бiжить, крутиться за птахом мiж деревами та пеньками, провалюється у снiговi замети, забувши про все на свiтi, пойнятий мисливською пристрастю... З голови водiя хтозна-коли злетiла хутрова шапка, розкрутився i згубився шарфик, за комiр насипалось снiгу, вiн захекався, аж хрипить, виряченi очi нiчого не бачать, лише того птаха, якого от-от схопить... ах! i знову вислизнув...

- А щоб тобi бiс! - який уже раз лається розлютований ловець. Постривай, ось я тебе схоплю за шию, ось я зараз... прокляття! - знову впiрнув у намет. - Ось я тобi дам, коли зловлю... зашкварчиш ти менi у духовцi... нiкуди ти не втечеш... од мене...

I зупинився наче вкопаний: перед самим носом простяглася дорога, всипана осколками скла, картопляним лушпинням, клаптиками паперу - дорога, якою ось вiн недавно їхав перед тим, як заїхати в лiс... Курiпка наче крiзь землю провалилася; довкола анi лялечки, й лише в тiй сторонi, де мiсто, злiтає в небо то одна, то друга святкова ракета, пущена нетерплячими руками. Водiй оглядiвся: обабiч дороги темнiє моторошний лiс, в той лiс веде кiлька дорiг, а якою вiн завернув туди - хоч як вгадуй, та не вгадаєш.

Роздосадуваний ловець оглядiвся, шукаючи того нещасного птаха, i аж ахнув: кульгава курiпка, яка ледь чапала, спокiйнiсiнько сидить собi на голiй гiлцi сосни, що на краю дороги, i дивиться на нього такими великими палаючими очима, немов не очi, а два горшки з зеленавим жаром!..

Тут виринув iз-за хмари мiсяць, i ловець бачить, що курiпка - нiяка не курiпка, а птах, про якого нiхто ще не чув i не бачив, з кудлатими грудьми звiра й iклами замiсть дзьоба, а ноги... чи не в чоботях?

"Менi верзеться!" - стукнуло водiєвi, але не встиг вiн протерти очi, як дивовижний птах зареготав на весь лiс:

- О-хо-хо-хо!

I iз нiздрiв його повалив густий дим.

У водiя чуб на головi став дибки.

Вiн i не вiдчув, як ноги самi понесли його назад у мiсто. Подався вiн, про все забувши, - машину, ялинку, сокиру, шапку. На бiгу кiлька разiв пiдсковзнувся, упав, пiдводячись, озирнувся назад: чи не женеться за ним те страховисько, чи не цiлиться схопити за горло, чи не зарегоче страшним-страшним голосом?

Дорога знов опустiла - похмура, залита мiсячним свiтлом, обтикана таємничими тiнями, що, мов грiзнi вартовi, охороняють таємницю лiсу - невже в цю нiч, в новорiчну нiч, навiть виснаженi примiськi лiски, навiть найпохмурiша iз дорiг може мати свою таємницю... Скрiзь тихо, спокiйно, лише iз придорожнього дерева ще раз пролунав моторошний пташиний смiх...

ОДНОВУХИЙ

Мiсяць заступила хмара, та коли вiн знову освiтив те мiсце в лiсi, де темнiла покинута машина з вивернутою поряд купою смiття, з цiєї купи виткнулось одне довге вухо. Незабаром показалися двоє круглих здивованих очей, роздвоєна верхня губа i пiвтора вуса - один на правiй i половина на лiвiй щоцi; потiм висунулась довга кудлата шия i нарештi весь iграшковий зайчик. Вiн пильно роздивився навколо, поворушив вухом, покрутив вусами; не почувши й не побачивши нiчого пiдозрiлого, сплигнув iз купи й одбiг убiк. Цьому зайчиковi тут усе було незнайоме й незвичайне: зеленi сосни i голi берiзки, пнi i кущики вересу, глиця i сухими гiлочками всипаний снiг, холодне й чуже нiчне небо...

Зайчик обтрусився i шпилькою застебнув розiрване на грудях хутерце. Суворий, а можливо, й небезпечний свiт, в якому вiн так несподiвано опинився, занепокоїв i настрахав його. Треба б щось робити, до чогось братися, адже не сидiтимеш цiлу нiч сам-самiсiнький у чужому лiсi. Якесь передчуття нiби нашiптувало, що треба тiкати якнайдалi вiд цiєї лиховiсної машини i купи смiття. Так-то воно так, але куди податися, де влаштуватися? Отак роздивляючись, зайчик побачив якусь чотирикутну маленьку рiч, що лежала далеченько вiд купи. Вiн пiдняв її: це була сiрникова коробочка з намальованою червоною пiвнячою головою. Зайчик потряс коробочку бiля вуха: торохтить. Вiдкрив її i побачив аж дванадцять обгорiлих сiрникiв i стiльки ж цiлих. Непогано! Вiн зможе запалити багаття i сяк-так перебуде нiч, а вранцi... вранцi що буде, те й буде!

Трохи оговтавшись, зайчик кинувся шукати сухого хмизу. Його тут валялося сила-силенна. Але де ж запалити вогнище?.. Е, тiльки не тут: у будь-який час може повернутися водiй!.. Краще тiкати вiд цього мiсця якнайдалi, та бiда, що подекуди замети вище од голови... А ось наче стежка, наче слiд... "А може, - мрiйливо крутнув вусом зайчик, - може, ця стежка вiзьме й доведе мене до затишної дерев'яної хатинки, в якiй живе добрий їжак? Або до веселого мiстечка iграшок поїздом - таким, як показують по телевiзору? Або до справжньої заячої нори пiд ялиновим корiнням?.. Тiльки не треба опускати вуха... вперед!"

I засунувши сiрники за край розiрваного хутерця, вiн поскакав у глибину лiсу. Слiд петляв мiж деревами, пнями, кущами, снiговими заметами i зрештою привiв до крислатої, надзвичайно гарної ялинки. Снiг довкола неї був витоптаний, а бiля однiєї нижньої гiлки лежала сокира з блискучим лезом.

"Отакої!" - аж очi витрiщив одновухий.

Вiн став на заднi лапи, нашорошив вухо i з недовiр'ям оглядiвся навкруги: хтозна, може, недалеко вовк зачаївся або водiй блукає? Або гострить зуби здичавiлий кiт? Або... мало чого! Та довкола панувала мертва тиша, i зайчик потроху заспокоївся.

"Може, бiльше не варто никати?" - подумав зайчик. - Сокира буде менi за добру зброю: як лежатиме поряд, то нiякий ворог не наважиться на мене напасти. А до ранку нiхто сокири не шукатиме: адже ця нiч - новорiчна нiч, i всi, хто тiльки живий, святкують її вдома або в гостях".

Оце згадавши, зайчик так сумно зiтхнув, що аж мордочка потьмянiла, вухо й пiвтора вуса опустилися, верхня роздвоєна губа затремтiла, а нижня, не роздвоєна, жалiбно одвисла.

- Всiм весело, затишно, - промурмотiв вiн, - тiльки не менi... - Вiн пiдняв лапку, щоб стерти непрохану сльозу, i зачепив за рiжок сiрникової коробочки.

- О!.. Як я мiг забути!.. - I заторохтiв коробочкою - втiшався i навтiшатися не мiг тими звуками. - Є сiрники, є хмиз, спалахне вогник, стане затишно... вперед!

I вiн швиденько кинувся збирати хмиз i шишки - приволiк їх кiлька оберемкiв. Вибрав мiсце подалi вiд ялинки, щоб не пiдпалити їй гiлля, склав багаття i чиркнув сiрником. Весело затрiщав вогник, здiйнялася стрiчечка сiрого диму, вискочило кiлька iскорок - чим не новорiчний фейєрверк?.. Зайчик простяг до вогню обидвi лапи й довго милувався на оранжевi язички полум'я, якi ковтали один одного й не могли проковтнути. Сухий хмиз так швидко перегорiв, що незабаром зайчиковi довелося знову бiгти по дрова.

- Ось я що зроблю! - плеснув лапками одновухий. - Назбираю я цiлий штабель, щоб на цiлу нiч вистачило... вперед! - I зайчик заходився збирати хмиз, стягувати i складати в два ряди. Полинувши в роботу, вiн i не помiтив, як опинився далеченько вiд багаття, i став як укопаний: мiж деревами знову запетляв якийсь слiд, i тут же скорчившись лежало незнайоме кудлате звiрятко, а може, не звiрятко - хто його зна!

- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!

Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..

Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..

- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.

"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"

"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.

"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"

Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:

Сам запалив я це багаття,

Багаття сам я запалив,

Багаття це сам запалив,

Це, це сам, сам, сам...

- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...

ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ

- Пробачте...

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.

- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...

По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.

- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:

- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.

- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.

- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...

- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.

З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.

- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.

- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?

- Нi, нi. Смiло грiйтесь.

Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.

- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?

- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?

- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?

- Ще б не знав? Та я сам звiдти.

- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?

- Найсправжнiсiнькi!

Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.

- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.

- I не боїтеся? - здивувався песик.

- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...

- I вогнище самi розiклали? - знову не мiг надивуватися гiсть.

- I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!

- Який ви! - з повагою глянув на зайчика песик. - А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.

- Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик. - Тому й схопився за сокиру!

- Що ви кажете! - прояснiв вiд радостi песик.

- Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.

- Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!

- Так? - тепер повеселiв i зайчик. - Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?

- Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик. - Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.

- Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

- Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... - розсмiявся песик.

- Що трапилось? - здивувався зайчик.

- Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.

Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.

- Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик. - Чи ви знаєте...

- Ще одне "ви" - i заробиш штовханця! - погрозив зайчик.

- Знаєш, що менi прийшло в голову? - виправився песик. - Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...

- ...повiсимо на ялинку! - пiдхопив зайчик. - Вперед!

Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!

- А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.

- Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.

- Мало з голови не вилетiло! - схаменувся песик. - У мене є справжня цяцька!

Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.

- Ну й штука... - здивувався зайчик. - Дзвiночок!

- Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик. - Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.

- А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

- I як ви... таке придумали! - песик аж остовпiв.

Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...

- Ого-го-го... - Отаке... тiльки подумай... - лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.

Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:

От ялинка, так ялинка:

Тут на гiлцi в неї бiлка

Вертить хвостиком рудим

От ялинка, так ялинка!

Без розкiшних тих прикрас,

Без шарiв барвистих,

Свiчечками не осяяна,

Блискiтками не обсипана,

Лиш висить пiр'їнка сойки,

Хвостик бiлочки рудий,

I дзвiночок крижаний

I в снiгових шатах,

А верхiвка, а зелена,

Шепочеться з зiркою,

От ялинка, так ялинка

Всього лiсу королiвна!

Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.

- Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! - зiзнався зайчик.

- Чудово! Чудово! - пiдтвердив песик. - Кi-кi-кi...

- Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.

- Страшенно! - пiдтвердив песик. - За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!

- Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий. - А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. - Я тут тримаю свої скарби.

- Скарби?! - у песика аж вухо вiдвернулось.

- Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий. - Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.

- Швидше я собi язика вiдкушу! - поклявся песик. - А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... - Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.

- Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. - Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.

- Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.

- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.

- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.

- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.

- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!

- А менi скажеш? - запитав зайчик.

- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].

- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.

- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.

- Якої?

- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.

- Скажеш ту пiсеньку?

- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.

Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:

Справжнiй, а може, несправжнiй,

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,

У всьому i всiх вiн зневiривсь...

Та якось...

- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.

НIЧНI ГОСТI

Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.

- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!

Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.

- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.

- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.

- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.

- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.

- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.

- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!

- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...

- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.

- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.

- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!

- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.

- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.

Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.

- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.

- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.

- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:

- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.

- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.

- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.

- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.

- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.

- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.

- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.

- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.

- Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.

- Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.

- Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.

- Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?

- Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.

- Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.

Iграшки почали вгадувати.

- Плавник риби?

- Листок верби?

- Iз дзьоба птаха?

- Рiжок серветки?

- Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.

ПЛАЧ

Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.

- Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!

- Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!

- Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.

- I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.

- То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.

- I я, - заметушився песик.

- Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.

- А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...

Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.

Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.

- Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.

Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.

- Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.

- Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.

- Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.

- Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.

- Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.

- I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.

- ...дочекалися гостей...

- ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...

- ...Новорiчну нiч! Вперед!

Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:

- Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.

- Чому? - в один голос запитали друзi.

Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

- Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.

- ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.

- Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!

- Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.

- Чому ти не можеш? - здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:

- Тому, що я слiпа.

- Оце... так... - насилу вимовив зайчик.

- Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.

- Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.

- А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.

- Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.

- Але що робити? Хiба можна її тут покинути?

- Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.

- Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.

- А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!

- Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?

- А покинути її одну в лiсi - не нахабство?

- Твоя правда!

Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

- Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її нiхто не слухав.

ШОСТИЙ

Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.

- Важко несете, - промовив незнайомий голос.

Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.

- До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.

- Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.

- От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.

- З гостею i гостем, - додав песик.

- Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.

- Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.

- Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!

- Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.

- Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.

- Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?

- Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.

- Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.

- Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.

- Хто пiлот? - не зрозумiла жаба.

- Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.

- А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? - здивовано запитав песик.

- Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.

- I як це менi в голову не прийшло! - знову вдався в жаль песик.

ЗНАЙОМСТВО

Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!

- Оце тобi! - пiдскочив вiн, наче вжалений. - Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!

- Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.

- А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.

- Ну от! - знову пiдстрибнув зайчик. - Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.

- Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба. - Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.

- Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! - здивувався песик.

- Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.

- Кi-кi-кi... - засмiявся песик.

- Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба. - Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.

- Вiд мене? - збентежився зайчик. - Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...

- Кi-кi-кi... - знову не втримався песик.

- Чого насмiхаєшся? - спалахнув зайчик.

- Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю? - запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.

- Нi... я не знав, - зiзнався зайчик. - Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.

- Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

- Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.

- А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик. - Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...

- Буль... будь... бульдог Гог? - запнувся вiд хвилювання песик. - Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?

- Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик. - Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...

- Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! - поправив песик.

- Та ще хутерце менi розiрвав... ось! - Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.

- Зате у нас є таємна ки... - замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...

- Фе! - знову з вiдразою вигукнула жаба.

- Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.

- Який збiг, який неймовiрний збiг! - не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?

- Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.

- Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...

- Що це тут робиться? - перервала їх обох жаба. - Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!

- То... пробачте, - знiяковiв песик.

- Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба. - Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?

- Може, i все... - з сумнiвом сказав зайчик.

- Чому "може"? - здивувалася жаба. - Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?

- Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...

- Таку з наконечником? - запитав песик.

- Так, з гумовим наконечником. Ляп! - i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.

- Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.

- Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...

- Кi-кi-кi... - не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...

- Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.

- Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.

Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.

- Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.

Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.

- Слово пiлотовi, - об'явила жаба.

- А... я? - остовпiв вiд подиву песик. - А го... годинникова стрiлка?

- Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.

Винуватець сумно опустив мордочку.

- Оце тобi! - ляснув хворостиною по штабелю зайчик. - Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!

- Як же це? - поглянула на всi боки жаба. - Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!

Пiлот мовчки похитав шоломом.

- Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.

Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.

- Говори, - звелiв песиковi Кадриль. - Вперед, друже!

- Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба. - Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.

- Чому? - по-дружньому вiдiзвався песик. - Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?

- Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! - знову схопився за хворостинку зайчик.

- Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? - мирно прогудiв басок Твiнаса.

- Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку... - вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...

- ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!

- Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик. - Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?

- Нi, не все! - встав з мiсця Кадриль. - Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!

- Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, - пробурчала жаба. - А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?

- Звичайно, можеш! - по-приятельськи вигукнув Китичка.

- Дякую. Зараз буде говорити лялька.

Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася - говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.

- Не думайте, - сумно заговорила вона, - нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! - трясла i трясла головою лялька.

Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.

- Пробачте, - перебив сумну мовчанку Китичка, - але ми ще не довiдалися... - Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.

- Перебивай скiльки хочеш, - аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. - Всi перебивайте, неодмiнно!

- Що це, вона знову з викрутасами! - вигукнув розпачливо Кадриль.

- Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, - покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?

Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.

- Я хотiв тiльки вам нагадати, - закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, - що ми ще не взнали навiть вашого iменi.

- Ейнора, - сказала лялька.

- Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, - похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.

- I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, - пробасив Твiнас.

- Справдi? - прояснiла лялька. - Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться - i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна - немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок - яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...

- Чшшш! - застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.

Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.

- Ховайтесь! - звелiв Кадриль. - Швидко!

Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.

- Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, - вiн показав їй на сокиру.

Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.

За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.

ПОВЕРНЕННЯ

Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.

- Ось! - зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.

- Звiдки вона тут взялася? - промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. - Що за чудасiя!.. Але, - вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, - але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! - зрадiв вiн. - А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?

З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.

- Хтось розводив багаття, - тихо мовив сам до себе водiй, - хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?

Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.

- Хо-хо-хо! - страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.

- Рятуйте! - не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.

Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...

ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА

Вогнище було знову швиденько розкладене, гiллячок сухих назбирано, а iграшки всi зручно повсiдалися навколо трiскотливого вогню.

- Здорово налякав, - зiзнався Китичка.

- Не зберегли шапку, - з жалем сказала жаба, тягнучи вiд Ейнори кiнець шарфика, - i сокиру втратили. Неабиякi матерiальнi збитки.

- Ось Ейнорина рукавичка, - пронизливими очицями обдивився кругом Твiнас.

- Вiзьми, Ейноро, - пiдскочивши, подав їй Кадриль.

- А ви чули якийсь дивний смiх? - запитав Китичка. - Мене аж морозом обсипало!

- Може, то сам водiй реготав? - пробував вiдгадати пiлот. Порозгублював свої речi... перед Новим роком i ошалiв.

- Напевно, вiн, - iграшки навiть полегшено зiтхнули.

- Реготав не водiй, - пробасив пiнгвiн.

- Звiдки ти знаєш? - здивувався Кадриль.

- Кроки, - посмоктавши люльку, тiльки й сказав товстий сищик.

- Якi кроки? - нiчого не зрозумiв Китичка.

- Пiсля того, як хтось зареготав, водiй кинувся бiгти до машини. Отож, без сумнiву, його хтось дуже злякав, - пояснив пiнгвiн Твiнас.

- I як менi не прийшло в голову! - з прикрiстю сказав песик.

- А отой хтось, - схвильовано оглядiлась жаба, - чи не пiдстерiгає нас, де-небудь недалеко засiвши? Видно, агресивна iстота, якщо навiть самого водiя налякала.

- Я одного разу бачив страховисько iз сьома пащами, - пригадав Китичка, -. але лише на картинцi.

- Зараз це не картинка, а справжня небезпечна ситуацiя, - сказала жаба. - Треба дивитися тверезо...

- Добре, що нагадали, - перервав її пiлот. - Ховаючись пiд ялинкою, я натрапив на дещо цiкаве. Давайте всi обдивимося.

ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ

Пiлот пiдiйшов до нижньої гiлки ялинки, - до тiєї самої, що трохи довше видавалася за iнших, - i рукою в рукавичцi вiдхилив її вбiк. Усi, за винятком Ейнори, аж ахнули вiд несподiванки.

Пiд гiлкою стояв iграшковий, а може, й неiграшковий космiчний корабель!

- Оце так штука! - вихопилось у Кадриля.

- Iз нашої машини, iз тiєї самої купи, - в один голос загелготали iграшки.

- Нi, - буркнув грубим голосом Твiнас.

- I менi, i менi вже прийшло в голову, чому нi! - вигукнув Китичка. Адже у нього немає нiг, щоб прибiгти i тут заховатися!

- Не те, - посмiхнувся Твiнас, посмоктуючи люльку. - Корабель майже новий, а таких нiхто не викидає. Крiм того, вiн дуже акуратно стоїть: гострим кiнцем угору, немов готовий летiти. Тепер подивiться ще уважнiше: гiлка, пiд якою вiн стоїть, в одному мiсцi здерта, кiлька гiлочок зламанi. З цього видно, що корабель, сiдаючи на землю, їх був зачепив.

- То вiн, - витрiщив очi Китичка, - прилетiв iз космосу?

- Найiмовiрнiше, - вiдповiв сищик.

- Мiй обов'язок, - промовив пiлот, - зайти всередину i роздивитися.

- А якщо, - запитала жаба, - всерединi ви знайдете страхiття?

- Оте, що реготало? - додав Китичка.

- Мiй обов'язок зайти i подивитися, - холодно повторив пiлот.

Вiн дав потримати вiдхилену гiлку Кадрилю, а сам пiдiйшов аж до самого корабля i почав змiтати снiг, який, виявилось, прикривав схiдцi до дверей корабля. З одного боку схiдцiв був поручень, i, тримаючись за нього, пiлот почав пiдiйматися вгору. А всi, затаївши дух, стежили за ним i чекали чогось несподiваного й страшного.

- Може, треба сiрникiв, щоб присвiтити? - пошепки запропонував Кадриль.

Пiлот мовчки захитав шоломом. I ось уже його рука в рукавицi досягає дверцят, ось натиснув... дверцята прочинилися, затемнiв вхiд... дверцята знову зачинилися... залишилась тiльки невiдомiсть... тiльки тиша, що її порушувало посмоктування люльки.

- Тепер я здогадуюся, хто реготав, - тихо промовив Твiнас.

- Хто? Хто? - запитали всi.

- Той, хто хотiв вiдстрашити водiя од ялинки, щоб вiн не знайшов пiд нею космiчного корабля.

- Але хто ж вiн - "той"? - запитав Китичка, пiдозрiло пiднявши нiздрю-квасолинку на тi таємничi дверцята.

- Цього вiдгадати не можу, - зiзнався товстий сищик, i в цю мить дверцята почали повiльно вiдчинятися.

- Скажiть, що там робиться? - не витримала Ейнора, ледь клiпаючи вiями. - Чому нiхто нiчого не пояснить?

- Прошу не хвилюватися, - став у дверцятах пiлот. - Корабель зовсiм порожнiй. У салонi для пасажирiв стоїть четверо крiсел. У кабiнi пiлота я знайшов схему корабля та iнструкцiю.

- Схема? Iнструкцiя? - iз поваги Китичка аж рота роззявив. - А що воно таке?

- Це креслення i вказiвки, як керувати кораблем, - пояснив пiлот. - Я пiлот турбореактивного лiтака, то хтозна, чи зможу я до кiнця зрозумiти цю модель, але спробую. Доведеться вам почекати. - Вiн знову зник за дверцятами.

- Давайте повернемося до вогнища, - запропонував Твiнас, розповiдатимемо далi, щоб швидше минав час.

- А якщо, - неспокiйно оглянувся навкруги Китичка, - якщо вiзьмуть i повернуться господарi космiчного корабля?

- Велике дiло! То й що! - вiдважно виставив уперед своє розiрване хутерце господар вогнища. - Нiхто до їхнього корабля ще й не торкався. А якщо будуть чiплятися, то я як дам кочергою!

Усi весело засмiялися i знову обступили вогнище.

ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ

Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь пiдскочив так високо, як нiколи, i всi знову зiбралися розповiдати про себе i послухати iнших, одначе думки всiх були за таємничими дверцятами, де самотнiй пiлот обстежує всерединi корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" - кожне питало себе.

- Говори, Ейноро, - першим отямився Кадриль. - Вперед!

- Знай, твоя iсторiя така незвичайна, - промовив Китичка, - що нiкому i в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!

- Далi моя iсторiя була ще незвичайнiша, - пообiцяла лялька. - Та... на чому я зупинилася?

- Там, - пригадав Твiнас, - де забула замкнути шафу.

- Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...

- Ось як? - здивувалася жаба. - Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти ранiше казала, що дверi забула замкнути вихователька.

- Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, - гордо вiдрiзала лялька. - Хтось витер пил вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка - i забув замкнути шафу. Цього я тiльки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирiшила втекти, будь-якою цiною вирватися iз тiєї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивнi хромовi черевички, не забула навiть шовковi рукавички...

- Шовковi рукавички до дорожнього костюмчика i спортивних черевичкiв?! - поглузувала жаба. - Ну й смак! Фе!

- Рукавичок я не надiвала, а несла у валiзi разом з бальною сукенкою i коштовностями, шановна жабо, - дуже холодно вiдповiла Ейнора, - попросила б вас "фе" покласти в свою сумку, менi воно не потрiбне.

- Кi-кi-кi, - не стримався песик.

- Чiпляючись з полицi на полицю, я вибралась iз шафи, - розповiдала далi Ейнора, - i рушила в невiдомий свiт, який я так хотiла побачити зблизька. О, коли б я знала, якi тяжкi чекали на мене випробування, я спутала б собi ноги оцим шнурочком, - вона сiпнула за шнурочок для черевикiв, що ним була пiдв'язана у неї нiчна сорочка.

- Ти все сказала? - запитала жаба.

- Звичайно, не все! - вiдрубав за ляльку Кадриль. - Говори, Ейноро, слухаємо тебе всi до одного!

Вiн знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помiтив, що вони трошки прочиненi - хоч пiлот i вивчав схеми та iнструкцiї, вiн теж хотiв послухати Ейнору.

- Дякую, - кивнула лялька Кадрилю. - Отож вибралась я iз шафи, вистрибнула в свiтлицi у вiкно, перелiзла через паркан дитячого садка й подалася свiт за очi... Блукала я вулицями i площами, заглядала у вiтрини, на статуї i колони - все менi було нове, i я не могла навтiшатися волею... Та не звиклi до ходи ноги швидко стомилися, валiза вiдтягувала руку, новi черевички нестерпно тиснули... а тут де взявся худий бездомний собака...

- Iграшковий чи неiграшковий? - серйозно запитав Китичка.

- Справжнiй вовкодав, - вiдповiла Ейнора. - Я злякалася i кинулася тiкати вiд нього, а вiн за мною навздогiн, я бiгла що було сили, по бездорiжжю, поки не опинилася за мiстом... Побачила я лiсок, вскочила туди i сама не пам'ятаю, як вилiзла на сосну. Повiсила на гiлку валiзу...

- З валiзою в руцi ти вилiзла на дерево? - здивувалася жаба. - Хто в це повiрить? Чи, може, ти акробатка iз цирку?

Зауваження жаби справдi було до речi, i всi слухали, що тепер вiдповiсть горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучнiше стала смоктати люлька Твiнаса, вище встало вухо Кадриля.

- Живучи в шафi, - вiдповiла Ейнора, - я навчилася лазити iз полицi на полицю не гiрше за акробатiв iз цирку, тому я i на дерево змогла б вилiзти, хоч би валiзи у мене були в обох руках.

- Оце так, - аж лапками сплеснув Кадриль, - утерла носа нашiй фiфi.

- Кi-кi-кi... - прорвало песика.

- Врятувавшись вiд собаки, - повернулася до свого оповiдання Ейнора, я полегшено зiтхнула i навiть задрiмала, зручно влаштувавшись на густiй незаснiженiй гiлцi. Вранцi я прокинулася, вся задубiвши вiд холоду, i тут зрозумiла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку... Я злiзла з дерева i вiдкрила валiзу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спiдничку, i раптом почула кроки. Пiдвела очi: до мене наближалися два розбiйники; на головах у них були капроновi панчохи, щоб їх нiхто не впiзнав. Далi все вiдбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валiзу, другий вмить здер з мене одежу, зiрвав з шиї низочку перлiв, навiть вирвали у мене бiлявi коси - щоб продати в перукарню... Поспiшаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашнiше на мене чекало в майбутньому... Закiнчивши свою чорну роботу, вони обидва пiдозрiло подивилися на мене, i один сказав: "Вона може на нас поскаржитись, тодi нам не минути тюрми". - "I я так гадаю, - погодився другий, - треба так зробити, щоб вона нiколи не змогла нас нi побачити, нi впiзнати". I не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах... очах кольору незабудок... щоб я вже нiколи-нiколи не змогла їх розплющити...

Пiнгвiн Твiнас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повiки Ейнори, якi почали сiпатися.

- Стривай, стривай! - знову виникла пiдозра у жаби. - Чого розбiйникам боятися, щоб їх не впiзнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнутi капроновi панчохи?

Китичка з Кадрилей перезирнулися мiж собою: справдi, розумна та жаба!

- Запитання цiлком правомiрне, - спокiйно вiдповiла лялька. - У одного з розбiйникiв, коли вiн витягав усе з валiзи, розiрвалася панчоха i вилiзло його обличчя... А що було далi, можете самi уявити: я, напiвгола, блукала по лiсу, наослiп брела по снiгу, i менi хотiлося тiльки одного: зникнути, загинути, провалитися крiзь землю...

У Ейнори затремтiв голос, але вона швидко опанувала себе i пiдвела високо голову:

- Тепер ви розумiєте, що я не можу бути iз тiєї самої купи, що й ви?! Все.

- Менес, - промовив спокiйний байдужий голос.

Усi пiдняли очi на пiлота, який сидiв на верхнiй сходинцi.

- Моє iм'я Менес, - повторив вiн. - Я iз тiєї самої купи, iз тiєї самої машини, з будинку, де на балконах рожевi ящички для квiтiв.

- Може, - пiднявся Китичка, - то, може, i бульдог Гог вам руку...

- Нi, - пiлот узяв рукав, що звисав порожнiй, i заткнув його за пояс. - Руку я втратив пiд час катастрофи. Мене вийняли iз кабiни Ту-141 i посадили у вертолiт, не прив'язавши захисним поясом. Пустили вище покрiвлi, вертолiт зачепився за ринву, ми перевернулись, я впав на землю i втратив руку. Потiм мене викинули геть. Все.

Дверi зачинилися, пiлот зник. Китичка хотiв дещо запитати у нього, та так i застиг з роззявленим ротом.

Тепер повинна була розповiдати жаба. Для цiєї важливої церемонiї вона встигла вiдповiдно приготуватися: поки говорив пiлот, вона прослизнула в сумку i вилiзла вже напнута мереживною накидкою iз манжета школярської форми; спереду накидка була застебнута значком iз обдертими лiтерами.

- Що я можу сказати про себе, - скромно почала жаба, сидячи на сумцi, - що я можу додати про себе, в той час коли ми почули стiльки чудесних, захоплюючих бiографiй! Таїти не буду: початок мого життя не був всипаний трояндами, бо доводилося постiйно терпiти вiд сильнiших агресивних тварюк. Хто може полiчити, скiльки кривд зазнала моя тонка зелена шкiрка, але, на щастя, мiй тверезий погляд i природженi органiзаторськi здiбностi плюс безупинна дiяльнiсть... Шановний Китичко, якщо ви не можете втриматися, щоб не смiятися, просимо висмiятися за штабелем, просимо; я не проти почуття гумору.

- Мо... можу стриматися, - заїкаючись сказав песик.

- Що ще, що ще розповiсти вам про свою незначну особу? - жаба майже декламувала. - Моє iм'я Легарiя, а оцiєю бородавкою, - вона провела лапкою по лiвiй щоцi, - я заразилася на городi вiд ропухи, а цей значок я отримала за вдалу органiзацiю боротьби проти пацюкiв, якi тероризували всi iграшки. Моя керiвна роль, скажу, не хвастаючись...

- Краще скажiть, - прямо запитав Кадриль, - чим так напхана ваша сумка?

Жаба зблiдла зi злостi i вже ладна була вiдповiсти чимсь образливим, але стрималась i осмiхнулася.

- Шановний старомодний танцю, тобто Кадрилю, - вiдповiла жаба, - може, ви знаєте таку ж стару приказку: "Не плюй у колодязь, бо доведеться води напитися"?

- Ви хочете сказати, що менi пригодиться ваша розпухла сумка? перепитав зайчик. - Пусте!

- Космiчний корабель "Срiбна шишка" готовий до польоту! - раптом пролунав голос пiлота Менеса.

Забувши про суперечку та все iнше, iграшки схопилися з мiсць i, не вiрячи його словам, дивилися на пiлота.

- "Срiбна шишка"?! - повторили вони в один голос. - Готовий до польоту? I куди?

- На Тандадрику, - почулася вiдповiдь iз корабля.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОДОРОЖI

Iграшки обступили схiдцi i занепокоєно дивилися на пiлота, який стояв у дверях корабля. Лише Ейнора залишилася сидiти бiля вогнища.

- Що це за Тандадрика? I де вона є? - задав Кадриль запитання, яке всiх турбувало.

- Де вона - не можу точно сказати, я сам там не був, - спокiйно вiдповiв пiлот Менес. - Одначе система управлiння корабля запрограмована на подорож до планети, яка називається Тандадрика. В iнструкцiї написано, що Тандадрика - це батькiвщина всiх iгор, планета iграшок.

- Батькiвщина iгор?! - знову всi повторили в один голос. - Планета iграшок?!

- Скажiть, - повернула до пiлота заплющенi очi Ейнора, - чи в Тандадрицi є лiкарнi i майстернi для iграшок?

- Повиннi бути, - вiдповiв пiлот Менес. - Не можуть не бути.

- Не можуть не бути! - повторила Ейнора. - Повиннi бути, i я знову розплющу очi... Знову розчешу довгi шовковi коси... Мене любитимуть i носитимуть на руках...

- Далека подорож не буває без пригод i небезпек, - замрiяно сказав зайчик. - Хотiв би я нiчого не злякатися, хотiв би перемогти сильнiших за себе, хотiв би скрiзь бути першим... Скажiть, - запитав вiн у пiлота, - чи в дорозi може трапитися що-небудь надзвичайне?

- Аякже! - вiдповiв пiлот. - Навiть подорож на смiтник принесла нам стiльки несподiванок, то що вже говорити про полiт через незнанi безкраї простори космосу!

- То... чого ми чекаємо? - нетерпляче ворухнув вухом Кадриль. - Мерщiй у корабель, i - вперед!

- Стривай, стривай! - охолодила його запал Легарiя. - Якщо подорож має бути небезпечною i ризикованою, то чи варто в неї вирушати? Ми повиннi дивитися тверезо: маршрут невiдомий, пiлот неквалiфiкований, нас може спостигти страшна катастрофа!.. Тiльки ви не подумайте, що я боягузка i не хочу побувати на Тандадрицi: менi теж було б не зайвим вилiкувати бородавку i придбати нову сумку, в якiй були б цiннi i життєво необхiднi речi. Одначе я повторюю: треба дивитися тверезо, нiхто не знає, що на нас там чекає.

- А що на нас чекає тут? - гордо вiдкинула голову Ейнора. - Кому ми тут потрiбнi? Всiх нас викинули... тобто вас викинули, а мене, втiкачку, поранено й пограбовано. Чого нам тут залишатися? Де нам подiтися? Вiчно ховатися i тремтiти вiд страху?.. Досить! Я їду, хай буде, що буде!

- Побачите, усе закiнчиться щасливо, - почав запевняти Китичка. - Я бачив багато картинок у книжках, де писалося про небезпечнi подорожi iграшок, але нi разу не бачив нещасливої картинки в кiнцi книги, вiрнiше в кiнцi подорожi.

- Хоч я найтовщий i найнезграбнiший за всiх, а до того ще й кривий, прогримiв пiнгвiн Твiнас, - але пiдiймаю обидва крила тiльки за подорож! Несподiванки, якi на нас чекають, можуть бути i добрими несподiванками... А якщо в путi виникнуть головоломки, покладiться на мою люльку. Що буде - те буде, будемо викручуватися. А може, нарештi... нарештi... може, на батькiвщинi iграшок я попаду на дрейфуючий айсберг, - малесенькi, з макове зерно очицi Твiнаса дивилися в темряву лiсу, немов бачили там трiскучi гори криги, оточенi безкраїми водами, - зустрiнуся зi своїми синiми двоюрiдними братами, iмператорськими пiнгвiнами, i... i... - замрiявся, а може, задрiмав Твiнас.

- Тiльки менi ще не прийшло в голову, чого б я хотiв на Тандадрицi, зiтхнув Китичка, - а коли б прийшло, то я хотiв би таких забав, яких ще нiколи не мав, таких фейєрверкiв, яких не бачив, таких видовищ, яких на жоднiй картинцi не побачиш...

- Дивись, який ненаситний! - здивувалася жаба. - А менi потрiбно зовсiм мало, лише мiнiмум: щоб позбутися бородавки i придбати ще одну сумку, повну життєво необхiдних речей...

- Повторюю: корабель готовий до польоту, - сказав пiлот Менес. - Хто хоче - летить, хто не хоче летiти - зостається. Крiсел чотири, а вас п'ятеро.

ХТО П'ЯТИЙ

- Чули? - дiяльно оглядiлася Легарiя. - Ми повиннi не гаючись органiзуватися в подорож. Крiсел лише чотири, отож хтось iз нас змушений буде залишитися. Може, знайдеться доброволець?

- Звичайно! - бадьоро вiдiзвався зайчик Кадриль.

- Друже, - скам'янiв Китичка, - невже ти... ти...

- Чому я? - вiд подиву Кадриль аж рота роззявив. - Я маю на увазi добровольця, котрий сказав, що на подорож треба дивитися тверезо, бо пiлот некваквакваквалiфiкований...

- Кi-кi-кi... - аж за живiт схопився Китичка.

- ...i може трапитись страшна катастрофа. Цей доброволець, звичайно, i зостанеться.

- Ви мене неправильно зрозумiли, - виправдовувалась Легарiя. - Я пропонувала iншим тверезо подумати, чи варто вирушати в подорож, а сама я анiтрiшечки не вагаюся.

- Оце тобi... - заклiпав очима зайчик.

- Я мушу вирушати в подорож уже тому, що хоч один пасажир повинен мати тверезий розум i бути досвiдченим органiзатором, щоб пiд час катастрофи органiзувати колектив i пiдтримати дисциплiну!

- Краще не придумаєш... - знову заклiпав очима зайчик.

- I тому, - на весь свiй зрiст випросталась Легарiя, - пропоную обрати начальника, який i вирiшить, хто буде тим п'ятим... Гадаю, ви добре знаєте, що начальник повинен мати тверезий розум, бути досвiдченим органiзатором...

- ...смiливим, самовiдданим, дружелюбним, - пiдхопила Ейнора, незажерливим.

Легарiя скромно кивнула головою.

- Тому, - кiнчила Ейнора, - пропоную обрати начальником Кадриля.

- I... i менi таке прийшло в голову! - прояснiв Китичка.

- Кадриля? - Легарiя аж пiдвелася. - Оцього гарячку? Плигуна неприборканого? Вiтрогона? Начальником? У нього ще вуса не встигли вирости, - показала жаба на половину вуса Кадриля.

- От i встигли, от i встигли, тiльки бульдог Гог вирвав! - заступився за друга Китичка. - I вiн не вiтрогон, а господар всього цього вогнища! А обзиватися недобре.

- Хай буде начальником Кадриль! - повторила Ейнора. - Я перша пiдiймаю за нього рукавичку!

Легарiя кинула тiльки погляд на пiдняту рукавичку, i очi в неї якось дивно блиснули. Вона стала навшпиньки i почала копатися в сумцi, поки не витягла заношений чохол для окулярiв. Вiдкрила його, подивилася всередину, знову закрила i, пiдiйшовши до Ейнори, щось зашепотiла їй на вухо. Лялька здригнулася, зблiдла, вiї в неї часто затрiпотiли.

- Не барiться, - пiдганяв пiлот Менес, стоячи в дверях корабля.

- Друже, будь начальником, - пiдбадьорив Китичка Кадриля. - Дивись, ми всi за тебе.

- Чому всi? - здивувалася Легарiя. - Адже я проти.

- Я... теж... я передумала... - винувато похнюпивши голову, прошепотiла Ейнора. - Зараз я розумiю, що начальник не може бути гарячкою. У начальника повинен бути обов'язково тверезий розум... органiзаторськi здiбностi...

Не знаючи, що й подумати, Китичка з Кадрилем тiльки слухали, що говорить Ейнора, а Твiнас почав смоктати люльку, щоб розгадати нову головоломку.

- ...i тому... голосую за Легарiю, - кiнчила Ейнора i похнюпила голову до самих колiн.

- Дякую за довiр'я, - подякувала їй жаба. - Я не сумнiвалася, що тверезий погляд вiзьме гору. Твiнас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тодi я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довiр'я, постараюся виправдати його. I якщо пiлот наказує не затримуватись...

- Який там iз мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий i кривуватий, - пiдвiвся з кубика Твiнас.

- Але ж ти вмiєш розв'язувати всiлякi головоломки, - насмiшкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярiв назад у сумку. - Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.

- Та вона ж слiпа! - вигукнув зайчик.

- А що кому до того, що я слiпа! - гордо пiдвела голову Ейнора й ще гордовитiше скинула з голови шарфик. - Яка є, така!.. Але не з тiєї самої купи, мене не викинули!

- Так, так, - пiдтримала її начальниця Легарiя. - Та якщо виникли протирiччя, то я можу обiйтися i без заступника, хай уже ця тяжка й вiдповiдальна ноша буде на моїх iндивiдуальних плечах. - Вона трохи згорбилася. - А тепер ми повиннi негайно вирiшити, хто буде п'ятим.

Пiсля цих слiв бiля вогнища запала мертва тиша. Навiть дрова перестали потрiскувати. Кожне вiдчуло, що зараз вирiшується його доля. Той, хто залишиться - залишиться один як палець у цьому чужому лiсi, пiд цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпецi, немов трiска в морi... Твiнас i Ейнора, можливо, вже жалкували, що вiдмовилися бути заступниками начальницi Легарiї: а що як вона образилася i когось iз них покине тут?

Не хвилювалася тiльки начальниця Легарiя - вона навiть тiшилася з цiєї тривожної тишi очiкування; i щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пiрнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сiрого сукна, вiд чого стала набагато суворiшою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє мiсце.

Ще яку хвилю повтiшавшись загальним збентеженням, вона заговорила:

- Отже, ми повиннi негайно вирiшити, хто п'ятий. Моя офiцiйна думка така: залишитися повинен Кадриль.

Зайчик на iнше рiшення i не сподiвався, тож вiн тiльки вухом махнув.

- Чо... чому Кадриль? За що Кадриль? - розхвилювавшись, пiдвiвся Китичка. - Це... несправедливо i жорстоко.

- А зараз упевнимося, чи несправедливо, - сказала начальниця. - Як уже ви чули вiд пiлота, на Тандадрицi є лiкарня i майстерня для iграшок. Отже, летiти повиннi тi, кому найбiльше потрiбен ремонт i лiкування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора слiпа, Твiнас без ступнi, Китичка без нiздрi i хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха i трохи вуса... теж менi iнвалiд!

- А хутро в нього хiба не розiрване? Шпилькою не зашпилене? - не здавався Китичка.

- Невелика бiда, - тiльки лапою махнула жаба. - Кiнчаймо дискусiї - i в путь.

- Пробачте, але менi при... прийшло в голову... - розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, - при... прийшло в голову, що коли повинен зостатися най... найздоровiший, то най... найздоровiша тут ви сама.

- Це я? - не повiрила своїм вухам жаба.

- Так, ви... Ве... велика бiда та ваша бородавка.

- Щоб тобi язик усох! - не на жарт розсердилася жаба. - Полюбуйтеся всi. Полюбуйтеся.

Вона повернулася спиною i стягла з неї сiрий клапоть; посерединi спини стирчала наче якась скiпка.

- Ось, - пояснила начальниця, опускаючи клапоть, - застряв зуб пацюка. Та вiн мене ледь не перекусив навпiл, коли я органiзувала повстання iграшок проти його сваволi. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнiв щодо моєї бiографiї...

- Наполегливо прошу заходити в корабель! - знову пролунав чiткий вимогливий голос пiлота.

Всi рушили до корабля, тiльки Кадриль залишився на мiсцi, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снiгу.

- Пi... пiдождiть! - зупинив усiх Китичка. - Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за... залишуся я.

- Друже, - зашепотiв Кадриль, не пiдiймаючи голови, - не треба...

- Нi, треба! - стояв на своєму песик. - Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не вiн, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звiв усiх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди принiс, шарфик i шапку тобi вiддав...

Ейнора нiчого не сказала, тiльки вiї у неї дрiбно-дрiбно затремтiли.

- Тут... тут нiчого не було б, якби не Кадриль, - нi космiчного корабля, нi пiлота, нi нас! Вiн першим повинен летiти i полетить, а я зостаюся, я до... доброволець!

- Китичко, друже, - випрямився Кадриль i вiд хвилювання вдарив лапою себе у груди, вiрнiше, по тому мiсцю, де була таємна кишенька, - нiзащо на свiтi не дозволю тобi залишитися! Тобi бiльше потрiбнi лiкарня i майстерня!

- Залишишся ти, залишусь i я! - сказав Китичка i так мiцно зцiпив мордочку, що квасолинка-нiздря ледь не трiснула навпiл.

- Та як це так! - прогув товстий Твiнас. - Може, знайдемо якийсь вихiд?

- Нема коли, - сказала начальниця. - Якщо вони такi нерозлучнi, то хай залишаються обидва. А ми бiльше затримуватись не можемо. В корабель! - Вона схопила сумку й зiбралася тягти її до схiдцiв.

Пiнгвiн Твiнас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку i незграбно пришкутильгав до жаби.

- Шановна начальнице, - сказав вiн, - ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте пiднести сумку.

- О, - приємно здивувалася Легарiя, - оце справжнiй джентльмен!

- Китичко, - сказав Кадриль друговi, - послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тiльки себе, а й мене.

- Тебе? - здивувався песик. - Що ти говориш, друже!

- Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти iз Тандадрики чудовi вуса i нове вухо.

- Менi... навiть у голову не прийшло, що...

Тут їхню розмову перепинила сумка Легарiї, яка налетiла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика вiдкинуло аж пiд гiлку ялинки - пiд ту саму, на якiй висiла цукерка i пiр'їнка сойки.

- Благаю пробачення, - пришкутильгав пiнгвiн до збитого з нiг Кадриля. - Це все тому, що я кривий i незграбний.

Незграбно зiгнувшись, вiн ще щось промимрив i, залишивши сумку пiд гiлкою, що сягала схiдцiв у "Срiбну шишку", поспiшив зустрiти Ейнору з Легарiєю. Китичка все ще вагався.

- Їдь, Китичко, i бiльше нi слова! - вигукнув iз-пiд гiлки Кадриль. Не пiдходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нiчого нi чути, нi говорити! Щезнiть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!

- Ну й чудово, - похвалила його Легарiя, - тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй - твiй друг чекає на новi вуса.

- Зупинiться! - загородив їм дорогу Твiнас, повертаючись вiд корабля. - Я пригадав важливу рiч. Щоб подорож була щаслива, ми повиннi хоч хвилинку посидiти i помовчати. Хiба не так, вельмишановна начальнице?

- I знову гаємо час, - хотiла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: - Посидьмо, але недовго.

Твiнас повернувся до кубика, за ним знехотя пiшла й Легарiя. Всi зайняли свої мiсця i зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрiбнi клопоти, суперечки, всi думали про те невiдоме, що на них чекало, про подорож по всiяному зорями небу, про землю, на яку, може, нiколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якiй зазнали стiльки радощiв i кривд, любовi i байдужостi... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькi очi Твiнаса розплющилися, скiльки могли, щоб надивитися на осяяний мiсячним свiтлом снiг, Ейнора мiцно-мiцно зiмкнула повiки, у Легарiї затряслося пiдборiддя. Навiть пiлот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирiв, не насмiлився перервати урочисту мить; навiть вiн сам сiв на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усiма, а в його здоровенних окулярах вiдбилося по мiсяцю.

- Вставаймо, - звелiла Легарiя, i всi дружно пiдвелись. Твiнас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до схiдцiв, та вiн так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снiгу.

- I знову хаос! - скривилася жаба.

- Благаю пробачити! - винувато опустив додолу очицi Твiнас. - Я такий гладкий, незграбний та кривий... - З цими словами вiн почав складати хмиз на старе мiсце.

- А це що? - не на жарт розгнiвалася на нього начальниця. - Геть у корабель!

А до прикрашеної гiлки ялинки нахилився Китичка.

- Друже, - покликав вiн глухим вiд туги голосом. - Я... я даю тобi слово, що привезу, найкраще з усiх вухо i найдовшого iз усiх вуса, якi тiльки знайду на Тандадрицi!

Нiхто не вiдiзвався: Кадриль, як запевняв, не хотiв нi говорити, нi слухати.

- Друже, - схлипнув убитий горем песик, - ще нiколи не було менi так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сiрниковою коробочкою...

I знову нiхто не вiдiзвався, лише з-пiд гiлки стирчав єдиний зайчикiв вус - немов зблiдла хвоїна ялинки. Iншим часом песик захiхiкав би, а зараз цей кiнчик вуса колов його в самiсiньке серце. I вiн наважився: низько нагнувся до землi й тихо-тихо промовив чарiвне слово:

- Кiкiлiс!

- Залазь нарештi, - пiдiгнала Китичку начальниця. - Не затримуй мене.

- А чому ви самi не залазите? - наївно запитав песик.

- Тому, що начальник повинен землю залишити останнiм.

Немов дерев'яними лапами збирався песик iз сходинки на сходинку. Поки вiн дерся, Легарiя встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, i повернутися назад. Вiдхиливши гiлку, вона витягла з-пiд неї сумку, всунула туди шарфик i за обiрваний кiнець ручки поволокла свiй скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чiплялася за кожну сходинку, i начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через порiг корабля; зупинившись востаннє, вiн обернувся до бiлого вуса, надiючись, що ось-ось пiдiйметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвiночок i виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, вiн тiпне лапкою, поведе вусом i вигукне вiдважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч i небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

ЛIТАЮЧА СУМКА

- Чи всi приготувалися до подорожi? - пролунав iз гучномовця голос пiлота.

- Всi, всi, - вiдгукнулися мандрiвники, що вже влаштувалися в крiслах як кому зручнiше.

- Чи всi прив'язали захисний пояс?

- Всi, всi.

- Рахую, - попередив пiлот Менес. - Десять... дев'ять... вiсiм... сiм... шiсть...

- ...п'ять... чотири... - пiдхопили пасажири, - три... два... один!

Спiднизу корабля наче хто щосили вдарив молотом! Усе задвигтiло, загримiло, а коли грiм ущух, iграшки вiдчули, що їх несе вгору.

- Вже! - вихопилось у всiх iз полегшенням. Усе ще не вiрячи, що з польоту вийде щось путнє, всi тепер i радiли, i страхалися, i поглядали одне на одного, а повiки у Ейнори смикалися так, що здавалося, ось-ось вони розплющаться i заблакитнiють її великi здивованi очi...

А дивуватися було чому: у кораблi почало таке дiятися, що i в головi не вмiщалося: неначе якась невидима сила пiдiймала пасажирiв угору, i якби вони не були прив'язанi захисними поясами, то вже плавали б по салону, немов рибки в акварiумi.

- Що це за хаос? - забурчала очманiла Легарiя, коли її напхана сумка пiднялася вгору, немов кулька, а вiдiрвана ручка сумки звивалася в повiтрi, наче хвiст пацюка. Полетiли вгору i Твiнасова люлька, Ейнорина рукавичка. Нитки у хвостi Китички розкуйовдились i схожi були на голки їжака, а сiра накидка жаби розвiялась так, що голова Легарiї наче стирчала iз сажалки.

- Не хвилюйтесь, - долинув iз кабiни спокiйний голос пiлота. Корабель вiддалився вiд землi настiльки, що ми вийшли з її притяжiння, крiм того, нас не притискує донизу вага повiтря. Отож ми пiдiймаємося вгору, мов пушинки. Все гаразд.

Пасажири заспокоїлись, а Китичка навiть вигадав розвагу: почав за ручку ловити сумку. Раптом у нього витяглась мордочка, а квасолинка-нiздря аж спiтнiла.

- Менi прийшло в голову, - сказав вiн голосно, не стерпiвши, - прийшло в голову, що ця сумка займає вдвiчi... нi, втричi бiльше мiсця, нiж був би зайняв Кадриль!

- Не мели чого не слiд, - вiдрiзала начальниця. - По-перше, сумцi не потрiбне крiсло, по-друге, в нiй життєво необхiднi речi, без яких не обiйтися.

- Кадриль був би теж обiйшовся без крiсла, а подорож йому теж життєво необхiдна!.. Пробачте, але брати сумку, а залишити Кадриля жорстоко i... i несправедливо... - Песик чи то захлипав, чи захихотiв i змушений був навiть закусити захисного пояса, щоб угамувати себе, але й це не допомогло: Кi... кi... кi...

- Наш кiхкалка зовсiм з глузду з'їхав, - гнiвно сказала начальниця. Фе!

Але тут i пiнгвiна Твiнаса теж охопив смiх, а його очицi так i стрiляли вгору на стелю. Подивитися було на що: iз розстебнутої сумки Легарiї вивалювалися клаптi - шовковi, нейлоновi, вельветовi, в крапочку, картатi, в смужку, барвистi - цiлi й поточенi мiллю чи погризенi мишами, i все це ганчiр'я почало плавати по салону, немов пiстрявi хмарки.

- Що це за хаос? - жаба спочатку не зрозумiла, а дотямивши, що це, мовчки втупилась у сумку, i в неї очi замалим не вилiзли на лоба: крiзь шпарину незатягненого замочка назовнi висовувалось довге вухо, потiм круглi рудi очi, роздвоєна верхня губа, розiрванi грудки, на яких стирчала шпилька... i вже весь Кадриль з пiстрявими "хмаринками" витав пiд стелею, винувато вiдвернувши половину вуса, бо єдиного здорового вiн залишив пiд гiлкою ялинки.

- Друже, - вiд радостi ледь не завив Китичка, - iди сюди в моє крiсло! Ура!!!

- В зв'язку з цим, - прогудiв старий сищик, - злови мою люльку, он там лiтає. I рукавичку Ейнори!

- Зараз! - вигукнув Кадриль i вiд надмiрної старанностi тричi перевернувся в повiтрi.

- Подай i шарфика, - звелiла начальниця. - Та не сподiвайся, що тебе не буде покарано за порушення дисциплiни!.. Я замалим не надiрвалася, поки втягла в корабель сумку, i весь час дивувалася: чого вона така тяжка, наче хто камiння наклав... Зiзнайся: що ти вкинув?

- Чайника, - промимрив зайчик, - дiрявого...

- Чайнику! - схопилася за голову начальниця. - Чудового залiзного чайника! Може, я недочула? Повтори!

- З дiркою, сплющеного, наче млинець, чайника.

- Кажу, - суворо повторила начальниця, - кари ти не минеш.

- Ну який би вiн був заєць, коли б не помандрував зайцем? - миролюбно прогудiв Твiнас.

Кадриль з вдячнiстю принiс люльку, i пiнгвiн йому щось прошепотiв на вухо; потiм вiн подав рукавичку Ейнорi - ця вже була зiбралась усмiхнутися, але тiльки гордо кивнула головою; потiм вiн почав збирати клаптики i запихати знову в сумку, а позатикавши, потяг її до Легарiї i прив'язав ручку до нiжки її крiсла.

- Друже, - нетерпляче говорив Китичка, - лiзь сюди пiд мiй захисний пояс, я вже його вiдпустив, i ми обидва чудово помiстимося.

I - нарештi! - Кадриль склав обидвi лапки у себе над головою i так ними гребнув, що вiдразу опинився бiля крiсла Китички, прошмигнув пiд захисний пояс i умостився бiля песика.

- Коли б я знав, - захлинаючись вiд радостi, обняв його Китичка. - О коли б я знав!

- А Твiнас знав, - потихесеньку, щоб не почула сувора начальниця, прошепотiв йому у саме вухо Кадриль.

- Звiдки вiн знав? - здивувався Китичка.

- Iз вуса. Розумiєш, я його вистромив iз-пiд гiлки другим кiнцем: товстим кiнцем уперед.

- Менi, - захитав головою песик, - нiколи i в голову не прийшло б. Зате що менi зараз прийшло! Адже Твiнас збив тебе сумкою з нiг, щоб...

- Тшш! Не видаймо його! - швиденько урвав розмову зайчик.

- Пробач, - ледь чутно зашепотiв песик.

- А тепер скажи, чи ти чув, коли я промовив заповiтне слово?

- Як не чув. Тiльки... я сам уже був сказав.

- Що ти кажеш! Справдi? Оце тобi!

- Як я мiг не вимовити, якщо менi було так скрутно, що вже гiрше i не могло бути! I ти послухай: ледь я встиг промовити "Кi-кi-лiс!" - i тут чую, як Твiнас велить усiм посидiти i почекати...

- А потiм ще вiн штабель перевернув... лише зараз менi дiйшло... кi-кi...

- Зате тодi нiхто не почув, коли я чайника кинув...

- Ну й Твiнас! Товстуватий, незграбнуватий, але що за розум у нього!

I обоє друзiв узялися за лапки, вiд щастя стали погойдуватися то в один, то в другий бiк - так самiсiнько, як бiля вогнища в шапцi. I в такт їм шелестiла коробочка сiрникiв у таємнiй кишеньцi, тобто в сховищi скарбiв.

- Ой! - схопився Китичка. - Ледь з голови не випало, що я не всю пiсеньку заспiвав!

- I я про це саме подумав! - Навiть пiдскочив пiд поясом зайчик.

- Я почну знову спочатку, щоб краще запам'ятати.

- Вперед!

Песик озирнувся навкруги, чи нiхто їх не слухає, тихенько вiдкашлявся i притулив свою квасолинку-нiздрю до єдиного вуха свого друга:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс,

У всьому i всiх вiн зневiривсь.

Лиш раз присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь?

I слухав...

Раптом корабель задрижав вiд оглушливого гуркоту. Потiм вiн похилився набiк, а в салон, пробивши в стiнi дiрку, зi свистом улетiв чорнуватий камiнець. Усе перемiшалося, переплуталось, а дiрка, наче вир у рiчцi, стала втягувати в себе всi речi й повiтря. Пасажири почали задихатися. Першим у дiрку вилетiв той самий чорнуватий камiнець, услiд за ним потяглася сумка Легарiї, а потiм та ж невидима сила почала виривати iз-пiд поясiв пасажирiв i спрямовувати до дiрки.

- Оце тобi! - першим отямився Кадриль.

Вiн сам вилiз iз-пiд пояса й кинувся до дiрки, що в ту ж мить втягла його спину i хвостика. Таким чином зайчик став живою латкою, i смертельна небезпека минула, корабель помалу вирiвнявся, знову вступила в дiю система постачання повiтря - пiлот Менес не втратив самовладання i не випустив з руки пульта управлiння.

Пiд час катастрофи трапилася ще одна пригода, якої в сум'яттi i загальному переполосi нiхто не помiтив: коли корабель перехилився набiк, Ейнора стукнулась потилицею об стiну, голова її затряслася, повiки засiпалися i... очi розплющилися! Видно, удар щось зрушив i поставив на мiсце. Лялька ладна була кричати вiд радостi, подiлитися з усiма своїм щастям, але її радiсть одразу й розвiялась вiд несподiваної думки: "Зараз усi побачать, що я брехала, побачать, що в мене очi не блакитнi, а коричневi, як... як... ялинковi шишки!.. А коли Легарiя викаже ще одну мою таємницю, тодi... тодi... Краще було б менi згорiти на смiтнику!" Крiзь напiвопущенi вiї Ейнора обережно обдивилася навкруги, чи нiхто не помiтив, коли вона розплющила очi, i, впевнившись, що пасажири заклопотанi важливiшими турботами, полегшено зiтхнула.

- Гинемо! - заверещала Легарiя. - Я казала!.. Я попереджала!.. Тепер усiм кiнець! Катастрофа!

- Нiчого не розумiю, - прогув Твiнас, - я був задрiмав... де моя люлька?

- Ось, - вiдiзвався Кадриль, жива латка, - ось я її перехопив бiля самої дiрки!

- Друже, - хвилювався Китичка, - чи ти не вилетиш надвiр?

- Якось протримаюся, - зцiпив зуби зайчик.

- Корабель падає... я вiдчуваю... - репетувала Легарiя. - Непоправна катастрофа! Казала! Кiнець! Фiнал!

- Увага! - пролунав, як завжди, спокiйний голос пiлота. - Метеорит, уламок невiдомої планети, пробив наш корабель. Небезпека минула, усi системи в лiтаку працюють нормально, лише трохи збилися з курсу. Мiцнiше затягнiть захиснi пояси. Тому, хто заткнув небезпечну дiрку, виношу подяку.

Хвилювання вщухло, пасажири знову повсiдалися якнайзручнiше, тiльки Китичка не мiг усидiти на мiсцi.

- Друже, - знову запитав песик, - чи дуже тобi скрутно?

- Скрутно, - зiзнався Кадриль, - одначе не так, щоб треба було вимовити... знаєш що.

- Знаю, - серйозно кивнув головою песик i спробував уявити собi, як iзнадвору має тепер вигляд їхнiй космiчний корабель з виткнутим зайчиковим хвостиком. Картина була така смiшна, що у песика мимоволi вихопилося кихкотiння.

- Кi-кi... - кiкнув вiн, засоромившись. - О мiй друже, пусти тепер мене на своє мiсце.

Кадриль, не сказавши нi слова, тiльки замотав головою.

- Адже, - не вгамовувався Китичка, - менi буде легше, бо ти ж знаєш, з чого у мене хвiст.

- Знаю, - вiдповiла жива латка, - все одно я нiкуди не зрушу з мiсця, бо маю спокутувати свою провину, - бо ж таємно влiз у корабель.

- О, це вже твереза мова, - задоволене озвалася начальниця. - Чого доброго, я зменшу тобi покарання, хоча повнiстю ти його не уникнеш.

- Ви... - хотiла щось сказати начальницi Ейнора, але вмовкла i тiльки головою крутнула.

- Цiкаво, - загув Твiнас, - чим усе закiнчилося б, якби пiд час катастрофи з нами не було Кадриля, а натомiсть був життєво необхiдний чайник?

- Чайник, - пирхнула начальниця, - ще краще заткнув би дiрку.

- Одначе, - нагадав Кадриль, - чайник сам був з дiркою.

- Зате, - хитро примружив очицi Твiнас, - сумка без дiрок i чудово заткнула б дiрку.

- I... i менi таке прийшло в голову! - вигукнув Китичка.

- Ото причепилися до моєї сумки, як смола! - розсердилася начальниця. - Мало я ще натерпiлася.

- Може, моя тапка пригодилася б, - запропонував Твiнас.

- Вона замала, - замотав головою Кадриль. - Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось... - Вiн хотiв весело ляснути лапками, але забракло сили. - Менi зовсiм... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...

Зайчика сковував холод: хвiст i спина зробилися як лiд, язик задерев'янiв, зуб не попадав на зуб, в очах потемнiло, i вiн упав би на пiдлогу чи, вiрнiше, поплив би у повiтрi, якби не примерз до країв дiрки.

- Друже, - вiдчув щось страшне Китичка, - що з тобою?

Вiн випiрнув iз-пiд пояса i кинувся пливти в повiтрi до Кадриля, але з усiх чотирьох плюхнувся на пiдлогу корабля.

- Увага, - повiдомив голос пiлота, - корабель сiдає на попутну планету. Ми повиннi залатати дiрку.

ПЛАНЕТА КВIТIВ

Що "Срiбну шишка" опускається, вiдчули й iншi пасажири: їх уже не пiдiймало до стелi, а ноги все мiцнiше впиралися в пiдлогу; речi, що розлетiлися по всьому кораблю, тепер, мов птахи i пташенята, повсiдалися на килимi пiдлоги. Ще хвилина-друга - i корабель неначе скочив на матрац i захитався. Коли хитання припинилось, дверцята вiдчинились i вниз опустили схiдцi. Пасажири поспiшали вiдстебнути остогидлi пояси i вирватись на свiже повiтря. Першою зi своєю сумкою викотилася начальниця Легарiя, Твiнас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:

- Кадрилю!

Друг не вiдзивався: вiн висiв, наче гвiздком до стiни прибитий: ногами не досягаючи пiдлоги, з розчепiреними лапами i посоловiлими очима.

- Друже, озовися! - не на смiх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.

Нога була тверда, як деревина, i холодна, як лiд.

- Необхiдно щонайшвидше винести його на свiже повiтря, - почув песик голос пiлота i, повернувшись, побачив самого пiлота.

Вони удвох насилу вiдiрвали зайчика вiд дiрки - довкола аж лiд посипався. Потiм тихенько понесли його схiдцями вниз.

"Дзень, дзень!" - задзвенiв, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Iншим разом Китичка засмiявся б, але в цю мить вiн думав i не мiг вирiшити: вимовити заповiтне слово чи не треба? Може бути ще скрутнiше його друговi чи нi?

Вибравшись iз корабля, пiлот i Китичка обережно поклали замерзлого зайчика i роздивилися. Виявилося, що корабель сiв на пелюстку велетенської квiтки: ось чому вони так м'яко пiдскочили i так довго їх хитало!.. Iншi пасажири як зачарованi дивилися на всi боки i надивитися не могли: високо вгорi свiтило кiлька зеленуватих сонць, а навкруги, скiльки обхопити оком, цвiли одна бiльша вiд одної квiтки - цiле море квiтiв, та таких красивих, запашних, що мандрiвникам аж у головi паморочилося вiд тих пахощiв.

- Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко пiд ногами? - питала Ейнора, мiцно стискуючи повiки, щоб очi самi не розплющилися з цiкавостi.

- Квiтник, - баском вiдповiдав товстунець. - Скрiзь самi квiти i нiчого бiльше.

- Як тепло, - радiла лялька, не кутаючись у свою порвану сорочку.

Вiд теплого повiтря став розмерзатися лiд на зайчику. Кругом його льодком покритої спини почала розливатися калюжка. Китичка не вiдходив вiд свого друга нi на крок. Нарештi зайчик поворушив вухом i промимрив:

- Оце... тобi...

- Так... - прийшов йому на допомогу Китичка.

- Де... я?.. - повiв очима Кадриль.

- На пелюстцi квiтки, - пояснив Китичка. - Ти хочеш пiдвестися? Може, тебе пiдтримати?

- Я сам, - промимрив одновухий, з горем пополам стаючи на ноги i вiдступаючи на кiлька крокiв вiд калюжки.

- Швиденько ти отямився, - похвалив його друг. - Швидше за справжнього зайця.

- Ну бач, - причалапав до нього Твiнас. - Тепер побий лапкою об лапку, поваляйся i знову станеш таким дужим, як i ранiше.

Коли вiдступив Твiнас, Ейнора не витримала: розплющила й одразу заплющила свої карi очi. Та одного того погляду було досить, щоб побачити море пелюсток, квiтiв, i вiд тiєї краси їй аж дух перехопило. I тут її взяла на себе злiсть, що вона й надалi мусить терпiти важку долю слiпої, потопати в суцiльнiй темрявi. Якби з надмiрної гордостi вона була не ляпнула про блакитнi, як незабудки, очi, то вiдтодi, як ударив метеорит, вона була б уже зрячою... Ейнора стягла з руки рукавичку i почала її нервово м'яти. Так... збрешеш один раз, то й надалi - хочеш не хочеш борсатимешся в павутиннi брехнi, сам не розумiючи, хто ти - пiдступний павук чи муха в неволi.

- Чого жмакаєш рукавичку?! - перервав її сумнi думки голос Легарiї.

У Ейнори геть зiпсувався настрiй.

- Я хочу назад у корабель, - промимрила лялька. - Менi тут нiчого робити. Де, - простягла вона руки вперед, - де схiдцi?

- Дозвольте вас одвести, - почула вона поряд голос пiлота, i його мiцна в рукавицi рука взяла її ручку. - Я саме збираюся повертатися в корабель латати дiрку.

- Може, - запропонував Китичка, дивлячись на порожнiй рукав пiлота, може, вам потримати iнструменти?

- Дякую, я звик управлятися однiєю рукою.

Лялька пiдсмикнула сорочку i, тримаючись за пiлота, пiднялася назад у салон, сiла в крiсло i вдала, що спить. Як по правдi, то спати їй зовсiм не хотiлося, бо в голову лiзли настирливi думки про скрутне становище, в якому вона опинилася. Що робити далi з тими неблакитними очима? Чекати на лiкарню на Тандадрицi? О, коли б там можна було помiняти i колiр очей!.. Хоча... хто знає?.. А що робити з другою таємницею? Невже через неї доведеться щоразу догоджати Легарiї i принижуватись перед нею?..

Iз роздумiв її вивiв гул свердла. Ейнора повернула в той бiк голову i ледь-ледь розплющила повiки очей. Салон був освiтлений неоновим свiтлом, дверi щiльно зачиненi, а бiля дiрки вовтузився пiлот.

- Ой! - вирвалось у Ейнори. Вона миттю затулила долонею рота, щоб затамувати несподiваний вигук, але було вже пiзно. Менес швидко повернувся i втупив у неї величезнi дзеркальнi окуляри.

- Що таке? - запитав вiн. - Що трапилося? - повторив, пiдходячи до крiсла, в якому сидiла Ейнора.

Ейнора вп'ялася руками в бильця, щоб не схопитися i не кинутися до дверей.

- Чого ви закричали? - суворо запитав пiлот, нагинаючись до неї так близько, що шоломом зачепився за спинку крiсла.

Горда лялька зiщулилась, неначе курочка, на яку напав яструб.

- Я... менi... - залепетала, - менi... приснилося.

- Що вам приснилося? - Ще ближче й грiзнiше наблизилися до неї шолом та окуляри.

- Менi... приснилося, що на корабель напали розбiйники... ой!

Вона почула, як пiлот полегшено зiтхнув.

- Пiсля того нападу в лiсi, - спокiйно погодився вiн з лялькою, - вам ще довго будуть снитися розбiйники. Нiчого дивного.

- Я... менi... все одно страшно, - щиро призналася Ейнора.

- Не бiйтеся, - заспокоїв пiлот. - Хоч у мене й одна рука, але я зумiю вас оборонити.

- Дякую, - примусила себе сказати Ейнора.

Пiлот повернувся до роботи, знову загуло свердло, застукав молоток. Ейнора бiльше не наважувалась розплющувати очi, одначе ясно уявляла собi, як пiлот працює обома руками - так, так, обома здоровiсiнькими руками! Ось чому вiн вiдмовився вiд допомоги Китички i замкнув дверi зсередини. Його порожнiй рукав телiпається, щоб замилити очi, а рука спокiйнiсiнько притиснута до боку чи до грудей. I якщо вiн прикидається такою само калiкою, як iншi iграшки, то у нього якiсь пiдступнi намiри. Це ще питання, чи вiн летiтиме на Тандадрику, чи доставить їх в якесь розбiйницьке кубло. А може... вiн сам розбiйник або повiтряний пiрат?.. Ейнору знову почало трясти. I ще одна невесела думка зринула: тепер їй нiяк не можна зiзнатися, що вона бачить - пiлот вiдразу зрозумiв би, чому вона ойкнула, коли вiн латав дiрку, i що вона знає його таємницю.

Несподiваний новий клопiт так приголомшив Ейнору, що прикрощi iз-за кольору очей здавалися тепер нiкчемними i смiшними. Тодi ще одна думка збентежила її голомозу голову: що подумав би пiлот Менес, коли б вiн довiдався про її власну таємницю, яку знає лише начальниця Легарiя?

"Ну й що кому до цього! - гордо виструнчилась лялька, вiдганяючи лихi здогади. - Ось що я зроблю, - подумки сказала собi, - розповiм сищиковi Твiнасу про руку пiлота. Хай спробує розгадати цю головоломку зi своєю тямовитою люлькою!

Придумавши такий вдалий вихiд, Ейнора вiдчула, як їй наче камiнь з душi спав. Змучену ляльку почало хилити на сон, i, ще не заснувши, вона прив'язалася захисним поясом - на той випадок, якщо корабель вилетить, поки вона спатиме...

НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ

Мандрiвники не могли натiшитися такою приємною передишкою пiсля стомлюючої подорожi i страшної катастрофи.

Влаштувавшись на пелюстцi, мов на м'якому килимi, вони знiчев'я роздивлялися навколо, п'янiючи вiд рiзноманiтних приємних запахiв.

- А що коли б спробувати перестрибнути на пелюстку iншої квiтки, запропонував Кадриль, зовсiм уже зiгрiвшись i оговтавшись; устигла висохнути i калюжка бiля нього.

- Нiяких стрибкiв на iншi пелюстки! - заборонила начальниця. - Пiлот ясно сказав: "Будьте готовi будь-якої митi повернутися на корабель!"

- Тодi, - не вгамовувався Кадриль, - я хоч одним оком униз погляну.

Вiн пострибав на край пелюстки, а Китичка поволi посунув слiдом за ним.

- Гляди не впади, - стурбовано попередив друга песик. - Дозволь, я тебе потримаю за ноги. - I вiн лiг на заднi зайчиковi ноги, а той спустив голову вниз.

- Щось зеленувате... може, рожеве... може, сiрувате... - уважно придивляючись, розповiдав Кадриль. - Немов iмла... немов сутiнки... i не зрозумiєш.

- I не треба, - вiдтяг його од краю песик. - Ще голова запаморочиться, гуркнеш - i поминай як звали.

- А може, там унизу дуже м'який мох, звiдки ти знаєш? - заперечував Кадриль.

- Ця зупинка менi подобається, - заявила Легарiя. - Тут створенi всi умови, щоб корабель м'яко сiв, а пасажири культурно вiдпочили.

- I годину чи двi подрiмали, - сонним голосом вiдiзвався товстун Твiнас, вигiдно розвалившись.

- Справжнi джентльмени не дрiмають, а... аааа! - Тут жаба так позiхнула, що її бородавка замалим вуха не зачепила.

А двоє непосид - Кадриль i Китичка - встигли перебiгти на iншу пелюстку тiєї самої квiтки i тут знайшли собi гру: вiд краю пелюстки наче з гори котилися до середини цвiту, де, немов частокiл, стирчали маточки цiлий гайок маточок. Друзi змагалися: хто першим докотиться до маточок. Вах! Пух! Стукалися один за одним об стебельця маточок, поки одне стебельце маточки не витримало удару, зiгнулося i переломилося навпiл.

- Корабель вiдремонтований, - пролунав голос пiлота Менеса. Вiн уже встиг спуститися вниз i вдихнути свiжого повiтря. Легенький вiтерець ледь-ледь метляв порожнiй рукав його комбiнезона. - Начальнице Легарiя, квапте всiх у путь.

- Наказую!.. - прокричала жаба.

Тiльки i встигла це вимовити.

ПАСТКА

Все ще сонний, пiнгвiн раптом упав на бiк i наче м'ячик покотився всередину цвiту. Перевернулась i Легарiя, та з останнiх сил вона чiплялася лапами за м'якоть пелюстки, щоб устигнути доповзти до "Срiбної шишки". Але "Срiбна шишка" уже хилилася вниз i, замалим не притиснувши пiлота, теж загримiла усередину чашолистка, наче перекинута дiжка. Китичка, схопившись за переламане стебельце переломленої маточки, дивився великими очима, як цвiт-велетень стулював пелюстки, обнiмаючи з усiх бокiв корабель i його пасажирiв; тiльки Кадриль залишився на другому кiнцi пелюстки, учепившись за її край, щоб не покотитися разом зi всiма вниз, в гущу маточок. Проте i йому необхiдно було негайно вирiшити, що робити далi: чи залишитися з усiма в наглухо стуленiй чашечцi квiтки, чи виборсуватися звiдси одному? "Я повинен визволитися, - вирiшив вiн, - може, тодi пощастить i iнших визволити?" Отож Кадриль ще мiцнiше тримався за край пелюстки, що весь час пiдiймалася, а коли всi пелюстки почали стулятися щiльнiше, вiн мерщiй перелiз на зовнiшню сторону, i тут цвiт в одну мить так зiмкнувся, що не лишилось анi шпаринки, щоб i шпильцi пролiзти.

Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузi, але тут сталось нове лихо: хоч як вiн старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квiтки почала хилитися набiк - чи не для того, щоб його спекатися?

- Оце тобi... - промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусiдньої квiтки: всi навколишнi квiтки стояли розпущенi.

Та вiддаль до сусiдньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було iншого виходу - його квiтка все нахилялась i нахилялась, i вже на нiй не можна було втриматися. Нi, нiколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!

- Кi-кi-лiс!... - швидко вигукнув вiн заповiтне слово.

I пригадавши ще щось, вiн всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звiдти пластмасову торбинку, вiдштовхнувся i плигнув.

А в цей час всерединi цвiту запанувала темрява i переполох.

- Хаос... кiнець... катастрофа! - верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.

- Мiй друг, - схлипував Китичка, - мiй друг залишився зовнi! Мiй друг може впасти i вбитися...

- Заспокойся, - прогудiв рядом басок Твiнаса, - нам усiм погано.

- Я не можу заспокоїтися, - ще дужче схлипував Китичка, - я нiяк, нiяк не можу заспокоїтися... я нiчого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мiй друг може убитися...

- Нiчого я не розумiю, - знову загув Твiнас, б'ючи себе по боках крильцями i марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсiм iз голови випало, що вона спокiйнiсiнько лежить у тапцi.

- Чи я не казала, що так закiнчиться? - продовжувала горланити начальниця. - I де той бiсiв пiлот?

- Я тут, - долинув досить спокiйний пiлотiв голос. - Що звелите, шановна начальнице?

- Яке самовладання, можна позаздрити! - захоплено мовив Твiнас.

- Дякую, - вiдповiв пiлот, мацаючи в темнотi трiснуте скло окуляра. Ви так само вартi добрих слiв.

- Ви що, збожеволiли? - наїжачилася жаба. - Хаос, безвихiдна ситуацiя, а вони розсипаються в комплiментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?

- А де Ейнора? - згадав Твiнас. - Ейноро! - нагукав вiн.

Ейнора була в кораблi i висiла в крiслi вниз головою. Вона нiчого не знала i не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, схiдцi втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потiм усе закрутилося, перемiшалось, i якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пiлотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усiм оцю пастку?..

Отож Ейнора. висiла вниз головою, неначе кажан, i коли розплющила очi, то нiчого, крiм темряви, не побачила...

ПIД КВIТКАМИ

Трапилося найгiрше: квiтка, на якiй опинився Кадриль, вiд сусiдньої була занадто далеко, i йому не вдалося перестрибнути, вiн почав падати вниз, в безодню - в оту саму, яку не мiг розгледiти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, пiдняв у себе над головою пластиковий мiшечок, який роздувся i став йому своєрiдним парашутом - хитрiше i сам Твiнас не мiг би придумати! Хоч мiшечок був старий, але не розiрвався (цього якраз Кадриль найбiльше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничi сутiнки... Знову вниз, вниз i пах! Гiрше i бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квiтiв витикалися прямо iз води, вiрнiше, iз мулу, що пiд водою, - ось чому квiтки були такi високi, буйнi, розкiшнi! Це вiдкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, i якби не роздутий повiтрям мiшечок, то зайчик навiки попрощався б з цiєю та й з iншою планетою: густе болото затягло б його по самi вуха i бiльше не вiдпустило б. Та мiшечок не дав йому потонути занадто глибоко, i зайчик, швиденько випiрнувши, став плавати по водi.

Але тут на Кадриля чекала нова бiда: iз мiшечка, в тому мiсцi, де вiн за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повiтря, i одновухий збагнув, що коли повiтря все вийде i мiшечок сплющиться, йому кiнець - адже це його рятiвний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було дiяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кiнцi мiшечка, стиснув i кiлька разiв перекрутив, потiм перекрутку закусив i, дiставши iз таємної кишеньки клубочок ниток, мiцно перев'язав те мiсце. А що мiшечок устиг трохи сплющитись, то вiн став подiбний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому i, лежачи на животi, погрiб лапами вперед - не занадто вiддаляючись вiд стебла своєї квiтки.

Тут i там височiли стебла квiтiв - немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки - i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", - майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.

- Не бийся! - закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його - аж у вухах засвистiло.

- Оце... тобi... - заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.

Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, - хай то буде трава, чи листок, чи стеблина - краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..

- Вперед! - пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...

Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, - промайнуло в головi зайчика. - Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.

- Ось тобi! - зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби - швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", - подумав i Кадриль.