Подорож у Тандадрику

А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...

У ПОЛОНI КВIТIВ

Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...

Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, - виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...

Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".

- Ейнора, - почалапав слiдом за ним Твiнас. - Як там Ейнора?

Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.

- Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, - сказав пiлот.

Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!

Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:

- Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!

Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.

- Зна... знаю, - заїкаючись, сказав Китичка, - я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...

Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" - один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.

Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза - велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..

Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу - цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч - одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками - наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...

Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:

- Страшенно здавлює ноги!

- Ейноро, - запитав Китичка, - чи тебе дуже розтрясло у кораблi?

- Краще... ти мене не питай... - тiльки й сказала лялька.

- Давайте потерпимо, - спробував утiшити всiх песик. - Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.

- Таж люлька згубилася, - жалiбно стрiпнув крилами товстун,

- Згубилася! - з досадою процiдила Легарiя. - То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!

- Через... мене?! - оторопiв Твiнас.

- Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.

- Виходить, що у всьому винен... я? - промимрив украй ошелешений товстун.

- Менi... менi лише зараз прийшло в голову, - заговорив песик, - що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.

- А це чому?! - здивувалася начальниця.

- Коли я скочувався по пелюстцi, - зiзнався Китичка, - я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, - взяв усю провину на себе Китичка.

Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:

- Теж несерйозна фiрма.

- Скажiть, - не стрималася Ейнора, - а чи з нами пiлот Менес?

- Добрий день, - долинув спокiйний голос пiлота. - Вам здалося, що мене немає?

- Я? - змiшалася Ейнора. - Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.

- Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? - тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.

- Може, так... може, й нi, - тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.

- Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. - Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.

- То заткни вуха, - вiдрiзала їй Ейнора.

- Що?! Що ти сказала?! - повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. - Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!

- Я лише хотiла сказати, - покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...

- Дивись менi! - насварилася на неї начальниця.

- А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! - збунтувався Китичка.

Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:

- Не треба, Китичко.

- А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...

- Ти... кихкалка! - просичала Легарiя.

Ще слово-друге - i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.

Першим отямився Китичка.

- Про... пробачте, - винувато промимрив. - Але дражнитися теж негарно.

Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.

"Хай йому лихо! - здивувався Твiнас. - Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! - Й одразу запитав себе: - А чому б i менi не подрiмати?"

КАДРИЛЬ ДIЄ

Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" - скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз - ура! - радiв зайчик, аж смiявся: - Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"

- Ох! - зойкнув Кадриль майже в цю ж мить: замрiявшись, вiн i не помiтив, як до нього пiдкрався цвiт квiтки - ще трохи, i квiтка його схопить! Мало того, за ним гналася ще одна квiтка, i обидвi наче змагалися, котра з них швидше наздожене здобич. Кадриль стрибнув убiк i пустився навтiки вiд тих квiток скiльки ноги несли, та хижаки не вiдставали. Змагання нiчого доброго не обiцяло: квiтки, що гналися за зайчиком, не вiдчували нiякої втоми, а Кадриль уже ледве дихав... Ноги почали заплiтатися, вiн зачепився лапою за щось м'яке й упав на землю... Оте щось м'яке виявилося зiв'ялою пелюсткою, i зайчик, бiльше нiчого не придумавши, залiз пiд неї i згорнувся калачиком. Незабаром зайчик почув, що довкола нього щось шелестить, шарудить, шльопає - це погоня шукала втiкача i нiяк не могла знайти його. У Кадриля перестало битися серце: ось-ось пiднiмуть пелюстку i схоплять його, а там як знаєш!.. Але поступово шелест i шарудiння почало вiддалятися, стихати, а тодi й зовсiм ущухло, i одновухий, посмiлiвши, вистромив iз-пiд пелюстки половину свого вуса й роздивився навкруги. Скрiзь панував спокiй, квiтки-переслiдувачки знову стирчали на прямих стеблах, удалинi височiли пагорби, а вiд них задки сунулася квiтка: та сама давня знайома, тiльки трохи бiльше розквiтла. Отже, подумав зайчик, у нiй нiчого немає, порожньо, виходить, вона залишила своїх полонених по той бiк пагорбiв. Отже, треба туди поспiшати, бо хоч би як було, а, вiн на волi, а його товаришiв схоплено i, може, в цю мить їм загрожує загибель... Уперед, уперед, хоч не так i легко йти швидко, коли у тебе на спинi чимала зiв'яла пелюстка. Тепер уся надiя Кадриля була на цю пелюстку: хiба ж вона не чудодiйна, не його шапка-невидимка? "Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшло б!" - нiби чув, як каже його друг Китичка. Хтозна, чи й сам Твiнас вiдгадав би таємницю пелюстки, навiть коли б до кiнця зiсмоктав свою люльку, як льодяник. I Кадриль на ходу аж вiршика склав.

Сам вiдгадав загадку квiтки,

Загадку квiтки сам я вiдгадав,

Квiтки сам я вiдгадав загадку,

Загадку, загадку сам, сам, сам!

КЛУБОК НИТОК

Коли Кадриль, прикрившись пелюсткою, вилiз на один iз пагорбiв, зеленувате небо планети встигло здорово потемнiти, а iз семи сонечок свiтило лише одне, найзеленiше. За два кроки до верхiвки пагорба Кадриль припав до землi i обережно висунув з-пiд пелюстки голову, а що там робиться у яру? I вiн побачив таке, що його обсипало морозом до самого кiнчика вуха: його товаришi по мандрiвцi мокли у вазi для квiтiв! Мало того, їх обв'язано товстим шнурком, наче який деркач, отож нi про яке визволення не могло бути й мови!.. В першу мить Кадриль ледь не чкурнув свiт за очi, та в наступну мить його ноги замалим не понесли в яр спасати товаришiв, але тут зайчик помiтив, що одна квiтка пiдозрiло повертає дзьоба в його бiк, i мерщiй шаснув пiд свiй пахучий ковпак i звiдти придивлявся далi до того, що робилося в яру й навколо нього.

Квiти лежали; їхнi зiмкнутi чашечки вiнком обвивали вазу, i лише двi розпущенi квiтки височiли над iншими: мабуть, це була сторожа. Кадриль побачив i урочисту пару королiвських квiток, якi бiлiли за далекими пагорбами. Потiм зайчик став уважно придивлятися до "Срiбної шишки" й побачив сумку Легарiї, що лежала поблизу, Твiнасову люльку, що потонула на дно вази. Не пропустивши жодної дрiбницi, одновухий став оглядати товаришiв. Вони були виснаженi до краю i звисали з вази, немов зiв'ялi квiти. Ейнора знову висiла, наче кажан, i сорочка, спавши з плечей на голову, зовсiм закривала їй обличчя; Легарiя лежала догори черевом, широко розкарячивши лапи, шпилечка, якою була застебнута фланелева накидка, застряла мiж губами; Китичка перехнябився набiк, i в його вiдкритому вусi щось бiлiло - чи це не той скарб, який вiн бажав ще трохи потримати в себе? Ну а товстий Твiнас осiв у серединi, неначе мiшок з половою, i тiльки дзьоб стирчав уверх, нiби кiнчик великої лiтери А. Тримався лише пiлот Менес вiн навiть зрiдка пручався, немов лисиця, яка виривалася з пастки, а в його окулярах вiдбивалося по квiтцi-сторожi. Саме з Менеса вирiшив Кадриль розпочати визволення товаришiв. Тiльки як подати йому знак, щоб не пронюхали тi квiтки-сторожi? Якщо вони вiдчують хоч маленьку небезпеку, то ще пильнiше охоронятимуть своїх полонених, а чого доброго, схоплять i самого визволителя. "Треба бути обережним, надзвичайно обережним, обережним, як нiколи!" - суворо наказав собi Кадриль. I... нiяк не мiг придумати, з чого починати. Прошмигнути повз квiтки, якi оточують вазу, годi й думати. Нi, треба вигадати щось надзвичайне - але що, що?! Зайчик закутався в пелюстку й почав розмiрковувати. В тишi Кадриль вдихнув солодкуватий дух землi, почув, як шелестить травичка, побачив, як мала тоненька квiточка прихилилась до стебла великої квiтки i кiлька разiв нiжно її погладила; тодi велика квiтка нагнула голову й на однiй своїй пелюстцi почала гойдати голiвку маленької квiточки. "Дивись, якi вони ласкавi мiж собою!" - здивувався Кадриль. Ще тривала нiч на планетi квiтiв, пагорби i яр огортали темно-зеленi сутiнки - можна подумати, що ти опинився на днi ставка. I нараз вухо Кадриля вловило ще один звук: тукання - крапала iз крана вода, чи десь у сховку стукав дзьобом дятел. Тукання долинало з-пiд землi. Кадриль повернувся пiд пелюсткою i висунув свою мордочку з другого кiнця, звiдки видно було схил пагорба. В одному мiсцi в травi стирчав уламок цеглини. Звiдки вона тут узялася? Кадриль посмiливiшав, поповз у той бiк i за цеглою побачив купу сухої польовицi: з-пiд цiєї купи й чулося таємниче тукання. Зайчик розхилив траву i побачив вхiд у нору: "Оце тобi!" - здивувався вiн i вже ладен був пiрнути всередину, та його стримала думка про товаришiв: там, у неволi, вони чекають i дочекатися не можуть, ледь живi... Але чим вiн може їм допомогти? Поки що - нiчим. А в цiй норi, може, йому повезе натрапити на щось таке, з допомогою чого вiн зможе визволити своїх товаришiв... Або знайде пiдземний хiд до самої вази... хтозна? А може, в норi ховаються втiкачi, яким пощастило вирватися iз неволi квiтiв?.. Чим довше вдивлявся Кадриль в таємничий вхiд, тим вiдважнiшi думки роїлися в його головi. Ех, потер зайчик лапами, без ризику нiчого не виграєш... уперед! Що буде - те й буде! I, залишивши рятiвну пелюстку, вiн прошмигнув у той вхiд...

У ЗАРОСЛОМУ ДОМI

Тут панувала безпросвiтна темрява i тiльки тукання лунало дедалi гучнiше. Потроху очi зайчика призвичаїлись до темряви, яку ледь-ледь розрiджував пучок зеленого свiтла, що проникав крiзь шпарину. Вiд страху серце Кадриля опинилося аж у лапках, здавалося, от-от хтось схопить його за горло i тодi кiнець. Ступнувши вбiк, вiн зачепився за якусь дошку i впав на колiна. Пошаривши по пiдлозi, зайчик знайшов довгу кочергу. Вiн вiдстебнув таємну кишеньку, витяг звiдти коробочку i, чиркнувши сiрником, пiдпалив кiнець кочерги. Вийшов непоганий смолоскип, яким можна було присвiтити... "Так, так, - подумав зайчик, роздивляючись навкруги, - тут справдi колись було житло, але дуже давно, i дуже раптово його покинули". На столi ще стояла чашечка з ложечкою, лежала розгорнута книга, в кутку стояв телевiзор, навпроти нього - крiсло... Всi речi були вкритi товстим шаром пилу i цвiллю. Та, одначе, що ж це тукає? Смолоскип освiтив одну стiну, вся вона була увiшана ножицями - найбiльше садовими. Вони були так з'їденi iржею, що навiть вiд легенького поруху повiтря з них сипався немов пiсок, i на пiдлозi горбилося кiлька купок iржi... Потiм смолоскип висвiтив з темряви маленький столик; на ньому посерединi стояла кришталева ваза з квiтами, такими сухими, що вiд них лишилися самi стирчаки. Кадриль дивився на них, i його охоплював жах: може, i його товаришiв будуть тримати у вазi до тих пiр, поки вiд них залишиться порох та плiснява? Бiля вази на столику лежав клубок зотлiлих ниток i спицi... Нi, поки ще нiчого не трапилось такого, треба якнайшвидше звiльнити своїх товаришiв. Дивлячись на поiржавiлi ножицi й зотлiлi нитки, вiн щось-таки придумав. А згодом почав вимальовуватись i весь план визволення. Тiльки треба подати своїм товаришам знак, що вiн недалеко вiд них, хай вони приготуються...

ТРИВОГА У ВАЗI

Темно-зеленi сутiнки потроху стали прояснятися; квiтки навкруги вази так i лежали вiнком, а тi двi, що на сторожi, теж зiмкнули пелюстки i схилили стебла. Та й що було сторожити: iграшки у вазi не рухалися, нi звуку не промовляли, а по цей бiк i по той бiк пагорбiв - анi шелесь. Пара королiвських лiлiй за далекою горою теж стояла, зiмкнувши бiлi як снiг квiтки.

- Ай! - раптом схопилася за щоку Легарiя. Щось незрозумiле струснуло з неї зацiпенiння, i вона вже й пащу роззявила, щоб закричати, та Менес рукою в рукавичцi затулив її.

- Тихiше, - попередив її пiлот. - Що трапилось?

Перш нiж вiдповiсти, жаба повинна була виплюнути щось iз рота...

- Хтось менi дав по щелепi, - забiдкалася жаба. - Просто в бородавку.

У вазi заворушилися ледь живi iграшки.

- Чого доброго, - занепокоєно роззиралася навкруги начальниця, квiтки-хижаки почали з нами розправлятися.

- Тихiше, - знову застерiг Менес. - Квiтки спокiйно собi дрiмають. Це не вони тебе вдарили.

- Щока пече вогнем, - зашипiла Легарiя. - Ще вiдкриється iнфекцiйна рана.

Тут розплющив свої очицi Твiнас i потихеньку прогудiв:

- Це може бути знак. Подивiться, чи немає пiд вазою камiнчика.

- Є, - пiдтвердив Менес, - камiнчик лежить.

- Менi прийшло в голову, - заворушився Китичка, - прийшло в голову, що десь тут недалеко мiй друг.

- Якщо так, - зашепотiв Твiнас, - то вiн знову подасть нам знак.

I справдi: на них знову щось летiло.

- Ловiть! - швиденько прошепотiв пiлот.

- Зловила! - вигукнула Ейнора, та пiлот i їй затулив рукою в рукавичцi рота, щоб не кричала.

- Не розбудiть квiток. Тепер скажiть, що ви зловили?

- Я, - мiцно стиснула повiки Ейнора, - не зловила, а менi впало в руки. Я навiть не знаю, що воно таке.

- Це ж, - вихопила те щось Легарiя в Ейнори з рук, - ножик. Вiн прив'язаний до кiнця нитки.

- I не до кiнця нитки, а до нитки з клубочка, - жваво вмiшався Китичка, - я знаю! I ножик, i клубочок iз нашої з Кадрилем спiльної ки... Вiн замалим не вiдкусив язика. - Кi-кi-кi... кхи!

- Навiть у такiй ситуацiї той кхи-кхи не може бути серйозним, страшенно розгнiвалася начальниця.

- Я не можу не кiкiкати, якщо мiй друг живий-здоровий та ще й намагається нас визволити!

- Цiкаво, - блиснув очицями товстий сищик, - що клубочок залишився у Кадриля.

- Ой, - занепокоїлась Легарiя, - щось тягне з лапи ножика!

- Думаю, - прогудiв Твiнас, - Кадриль сiпнув за нитку, подаючи знак, щоб нитку вiдв'язали i повернули її назад.

- Хiба я не казав, - аж задихався вiд радостi Китичка, - хiба я не казав, що мiй друг на волi й обов'язково щось та придумає! Ось вам i безвусий хаос...

Нiхто Китички не слухав: усi чекали, поки Легарiя одв'яже нитку вiд ножика. Та хоч як вона старалася обома лапами, вiдв'язати нiяк не могла.

- Дайте Ейнорi, - порадив Твiнас.

Немов зачарований, дивився вiн на нiжнi пальчики Ейнори, якi швидко i спритно розплутали вузол, i на серце йому знову накотилася хвиля нiжностi. Нi, великий сищик нiяк не мiг збагнути, що з ним дiється, i, мабуть, навiть з тисячею люльок йому не вдалося б вiдгадати цю загадку.

А вiдв'язана нитка, звиваючись гадюкою, поповзла мiж квiтками назад до пагорбiв.

- Ось побачите, - зашепотiв песик, - мiй друг ще що-небудь нам пришле!

- Наказую всiм бути пильними, - звелiла Легарiя, схаменувшись, що й у вазi теж треба керувати.

- Чую, - шепнула Ейнора, - щось летить.

Так: на них летiло щось бiле, довгасте - неначе величезна сигарета. Щоб його зловити, всi полоненi одне перед одним вистромили хто руки, хто лапи; на жаль, на цей раз кинуте у вазу не попало, а шльопнулось поблизу квiток-сторожi.

Полоненi аж завмерли: що тепер буде? Начальниця мало не трiснула вiд досади:

- Я ж казала, той гарячка тiльки занапастить нас!

Квiтка-сторож пiдняла дзьоба i повернулася в бiк вази, сполохано ворушачи маточками. Iграшки боялися навiть дихнути; бiла посилка теж лежала i не ворушилася - виявилося, то була пелюстка, скручена дудочкою i перев'язана на кiнцi ниткою. Сама нитка тяглася до самого пагорба, за яким, коли уважно придивитися, можна було побачити кiнчик одинокого вуха.

Нiчого пiдозрiлого не вiдчувши, квiтка-сторож знову зiмкнула пелюстки й опустила цвiт; скручена пелюстка, яку тягло на нитцi, немов жива поповзла назад до горбка.

Полоненi очам своїм не вiрили: хоч пелюстка перелiзла через квiтку-сторожа, але й не поворухнулася!

- Нiяк я не розумiю, - прогудiв Твiнас, - для чого вiн шле нам ту пелюстку. Ножика - я розумiю, ним ми повиннi перерiзати шнурок, а навiщо пелюстка...

- Мiй друг даремно не кидав би! - сказав Китичка i, покосившись на Легарiю, додав: - А прiзвиська вигадувати все одно недобре!

- Шш! - зашипiла на нього начальниця: пелюстка знову летiла до них. На цей раз було кинуто вдало: пакунок упав на голову Твiнасу. Ейнорi знову дали вiдв'язати нитку, i трохи згодом вона, звиваючись, ще поповзла до її власника. Що вiн там надумає пiдкинути? Ой, дивiться, вже летить блакитна грудочка - ляп! - в саму гущу полонених. Як нiколи пригодилися Кадрилю тi нiчнi вправи метання ручної стрiли у цiль! Але... що ж це? На цей раз вiн метнув звичайнiсiньку грудочку глини, а кiнець нитки так був у неї влiплений i вмотаний, що її нiяк не вдавалося одв'язати.

- Я гадаю, - проказав Твiнас, дивлячись з нiжнiстю, як марно стараються пальчики Ейнори, - гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, вiн хоче, щоб нитка тут i залишилась.

- I як це вам прийшло в голову, - здивувався песик, - навiть i без люльки!

- Давайте почекаємо, - запропонував Твiнас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!! - Почекаємо, чи сiпне нитку назад, чи нi, i тодi будемо знати.

Вони чекали довго - за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повiльно, i квiтки, не передчуваючи нiчого лихого, куняли собi й далi, опустивши дзьоби. Нитка була на мiсцi, а кiнчик вуха зник за пагорбами.

- До роботи! - подала команду жаба. Вона встигла вiдiрвати од накидки вузенький клаптик i . зав'язала ним свою бородавку. - Хоча я дуже скалiчена, але братимуся за керiвництво. Може, є добровольцi перерiзати шнурок?

- Я, - коротко сказав пiлот.

Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полоненi, хоч i були змученi, натерпiлись горя, а знайшли в собi сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.

- А все-таки навiщо вiн прислав нам зiв'ялу пелюстку? - не переставав морочити собi голову Твiнас. - I як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?

- Було б про що думати! - з насмiшкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала. - Хоч я i не бачила пелюстки, а менi ясно, що, закутавшись у неї, можна непомiтно прошмигнути повз квiтки.

Коли б у Твiнаса була люлька, то вона випала б iз його дзьоба просто на землю - так ошелешила його Ейнорина прозiрливiсть. Навiть Менес перестав рiзати шнурка й повернув окуляри до ляльки.

- Ви iнколи вбачаєте суть, - повiльно вимовляючи слова, вiн чи то хвалив, чи то погрожував ляльцi.

У Ейнори затремтiли вiї, немов у зловленого метелика крильця.

- О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, нiж ми всi! - захоплено прошепотiв Китичка. - Менi нiколи-нiколи таке i в голову не прийшло б!

Легарiя, самолюбство якої страждало вiд такого успiху Ейнори, зi злостi напала на Китичку:

- Доки ти будеш теревенi правити?

- Поки ви будете тверезо дивитися! - вiдрiзала за Китичку Ейнора.

- Що? Ти смiєш глумитися з мене, з начальницi?! - повернула до Ейнори Легарiя обв'язану щоку. - Ану ж повтори, що ти сказала, ти, принцеса iз скляної гори!

- Я... лише... - покiрно промимрила Ейнора, - я хотiла похвалити, що ви вмiєте на все найтверезiше за всiх дивитися.

- Я не вiрю тобi, - сказала Легарiя. - Негайно при всiх проси у мене пробачення, або...

- Пробачте... дуже... - прошепотiла Ейнора i так смикала рукавичку, що, здавалося, розiрве її навпiл.

Весь цей час за нею стежили маленькi, з макове зернятко очицi Твiнаса; особливо пильно вiн дивився на рукавичку, яку Ейнора без упину м'яла... I якщо загадку пелюстки вiдгадала Ейнора, то вiн зараз вiдгадав загадку самої Ейнори, вiрнiше, загадку її рукавички, загадку її покiрностi Легарiї. I, що найголовнiше, вiдгадав без люльки!

ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI

Успiшно вiдiславши товаришам усе потрiбне, щоб звiльнитися, зайчик вiдчув неспокiй за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кiнець, залишений у товаришiв, не обiрвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги - було б добре знайти ще одну опалу пелюстку i пiд нею сховатися вiд злих квiток. На жаль, нiде нiчого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, i до нього вже пiдкрадалася одна квiтка, жадiбно роззявивши свого дзьоба. Зайчиковi нiчого iншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут вiн почекає, поки товаришi перерiжуть той шнурок, що їх обв'язує, i доберуться до "Срiбної шишки". Тiльки чи вони здогадаються, що треба прикритися тiєю зiв'ялою пелюсткою, чи зрозумiють, навiщо її прислано? Чи вiзьмуть вони на корабель нитку, чи прикрiплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але тодi квiтки ошалiють з лютi i план визволення кiнчиться провалом...

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини i ще жеврiв. I цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темрявi. Найголовнiше вiдчути, коли сiпне нитка i почне розмотуватись клубочок у таємнiй кишеньцi. "Друже мiй Китичко, - подумки говорив Кадриль песиковi, - хоч би тобi прийшло в голову прив'язати кiнець нитки до корабля! Iнакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель i злетiти, вони за нитку пiдняли б i його - в мiцностi нитки вiн не сумнiвався... Коли б вiн хоч мiг iз-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навiть це неможливе, лишається тiльки чекати, чекати, чекати - нiчого не знаючи i не бачачи. Вiн вiдчував себе страшно стомленим, пiсля того плавання по водi вiн навiть лапи свої не встиг обсушити i нi хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стiну: хоч зараз легше зiтхне. Його вже не лякали пiдземна темрява i безупинне тукання: адже нiчого лихого не сталося, коли вiн ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче нiхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очi, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибинi пiдземелля блиснуло свiтло - непривiтне, срiбно-синє. Тукання ставало все гучнiше й гучнiше - немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвiр, але, пригадавши хижу квiтку, перемiг себе i залишився на мiсцi. Нi, нiчого не трапилося - тiльки свiтло й тукання. Тепер його охопила цiкавiсть; наставивши вухо, пiдозрiло поводячи половиною вуса, вiн обережно подався до мiсця, звiдки линуло свiтло, а за ним слiдом тяглася нитка - єдине, що з'єднувало його з товаришами. Вiн iшов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований свiтлом i туканням; ось-ось уже видно: iз стелi звисали неначе крижанi бурульки чи кришталевi труби, iз них i розливалося свiтло й тукання.

- Хто ти? - пролунав звiдти суворий голос.

"Оце так! - аж не повiрив своєму вуху Кадриль. - Труби говорять!"

- Питаю: хто ти? - гучнiше повторив голос.

- Я?

- Так, ти.

- Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.

- Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, - хором повторили тоненькi голоски.

- Гаразд, - похвалив грiзний голос. - Що в тебе є?

- Що в мене є? - знiтився Кадриль. - Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток. - Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!

- Ниток... ниток... - повторили голоски.

- Як тебе звати? - промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" - подумав зайчик i швиденько сказав:

- Мене називають Гарячкою.

- Гарячка... гарячка... гарячка... - пiдхопили голоси.

"Ну й ляпнув - мов справжня гарячка!" - вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

- Розпочати! - наказав грiзний голос.

Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!

- Оце... тобi! - плеснув лапами Кадриль.

- Гарячка не пiдходить! - промовив грiзний голос, i все вщухло. - Кажи правду: як твоє iм'я?

- Кадриль, - зiзнався зайчик.

- Розпочати! - почувся наказ.

Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.

Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля - пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.

Вони очiкувально дивились на балкон у залi, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось вiн пiдняв руку, заграла весела музика, i пари пiшли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бiгли одна за одною; дами грацiозно здiймали руки i з холодною вишуканiстю посмiхалися до своїх кавалерiв. Одна з танцюристок посмiхнулася до Кадриля, бо й вiн сам уже танцював i вибивав блискучими лаковими черевиками, у новiсiнькому фрацi, мережанiй на грудях сорочцi - танцює так, неначе вiн до цього тiльки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" - сказав би Твiнас, бачачи, як зайчик грацiозно бере даму за ручку в рукавичцi i знову її вiдпускає, бере, вiдпускає... А як ще дужче здивувався б Твiнас, якби побачив, що дама - Ейнора: з опущеними густими вiями, гордо пiднятою головою i букетиком незабудок бiля декольте бальної сукнi.

- Ейноро, це ти? - здивовано запитав Кадриль.

- Ейноро, це ти? - запитали у своїх дам усi кавалери.

Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи - зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса - i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку - i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне - наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса - знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, - аж голова запаморочилася.

- Кадрилю, - в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. - Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

- ...танцювати... танцювати... танцювати... - повторюють голоски.

- ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.

- ...володарями... володарями... володарями... - вторять голоски.

- ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! - закiнчує голос.

Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.

- О як менi боляче... - раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.

- Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном - старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

- А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... - говорить голос.

- ...таємницю... таємницю... таємницю...

- Так, - Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, - я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!

- ...сам... сам... сам... - тепер i йому почали вторити голоски.

- Я не можу не стогнати, коли менi так болить, - зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

- Ти допоможеш нам перемогти квiти, - каже голос, - i квiти знову стануть нашими iграшками!

- ...iграшками... iграшками... iграшками...

- Але, - вигукує Кадриль, - я ж сам iграшка!

- Iграшка?! - немов дивується чи не дивується голос. - Якщо ти iграшка, то граймося далi.

- ...граймося далi...

I Кадриль знову танцює, вiн не може не танцювати - немов чужа сила носить його по всiй здоровеннiй залi, i хороше йому, i легко, як нiколи...

Ах, якби цей танок тривав вiчно, щоб вiн нiколи, нiколи, нiколи не кiнчався...

I раптом голос, голос Китички, викрикнув iз гвоздики:

- Кiкiлiс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, срiблястi сяючi трубочки... Кадриль опинився на тому самому мiсцi, недалеко вiд виходу iз пiдземелля, в темрявi; кiнчик смолоскипа вже потух. Тiльки через вхiд вливалося ясно-зелене свiтло. А iз кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи iз кишеньки клубочок.

ПОГОНЯ

Кадриль, мов корок, вилетiв iз пiдземелля надвiр. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленiстю iншi, квiтки повертають до них свiй розпущений цвiт. За далеким пагорбом аж до сяйва бiлiє пара королiвських лiлей... "Невже я так довго пробув у пiдземеллi?! - аж не вiрив собi Кадриль i, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхiвку пагорба, подивився в яр - i весь аж отерп. У цю мить нитка зовсiм розмоталася, випорснула iз кишеньки i кiнець її звився у повiтрi...

"Срiбна шишка" пiдiймалася в повiтря!

Товаришi не дочекалися його, бо довше i чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квiтiв, занепокоєно трiпотiли пелюстки, тремтiли маточки, витягувались... Корабель стрiлою шугнув угору, а пiд ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товаришi зрозумiли план Кадриля, все зробили як слiд - а ось вiн, замiсть того, щоб схопити клубочок i обмотати нитку кругом себе, прогавив i вiдпустив її iз кишеньки, як останнiй роззява... Все, кiнець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пiзно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нiчого не було, тiльки та велика квiтка, яка так нiжно пестила маленьку квiточку. Кадриль у вiдчаї притулився до її мiцного стебла i кiлька разiв погладив своєю лапкою, нiжно, пестячись, як ота маленька квiточка.

- Спаси мене, - прошепотiв вiн крiзь сльози, - допоможи менi, зроби чудо! Дивись, он пiдiймається мiй корабель, вiддаляються мої товаришi... спаси мене, благаю тебе!!

Чи йому вiд слiз у очах замерехтiло, чи справдi квiтка похитнулася i нагнулася?

- Адже я там, у пiдземеллi, вiдмовився служити вашим ворогам, вiдмовився зробити вас знову iграшками, вiдмовився у них залишитися! То дозволь менi, дозволь звiдси вирватися до своїх товаришiв, зроби чудо! Вiн знову нiжно й нетерпляче погладив стебло.

I сталося те, чого й увi снi не побачиш, на що вiн i на волосину не сподiвався: квiтка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, пiдняла вгору, а потiм, випрямивши стебло, сильно вiдштовхнулась i полетiла в небо, в самiсiньку височiнь... "Невже, - аж дух затаїв Кадриль, - невже вона несе мене до корабля?.." А квiтка неймовiрно швидко пiдiймалася й пiдiймалася, ось уже досягла кiнця нитки. Кадриль мерщiй ухопився за неї, витяг з кишеньки мiшечок i прив'язав до нього нитку, сам залiз у мiшечок, звiдси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кiнцi, щоб не лишилося жодної шпарини... А квiтка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й вiдчув, що його вже несе вгору, його вже тягне "Срiбна шишка"! Врятувався!.. Його пойняла така радiсть, така шалена веселiсть, що у нього з уст просто полинула пiсенька:

Я сам квiтку перемiг,

Жорстоку квiтку перемiг я,

Квiтку жорстоку я перемiг,

Жорстоку...

Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стiнами мiшечка наче щось луснуло - так лускає струна у скрипцi, коли рветься. "Що це могло бути? прислухався Кадриль. - Може, це квiтка так зi мною прощається? Так воно i є!.." I вiн кiнчив спiвати ще веселiшим голосом:

...жорстоку квiтку я сам, сам, сам!

А коли минули першi веселощi, зайчика обсiли тривожнi думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мiшечок, хоч би не вiдiрвалися ручки мiшечка, хоч би вiн сам знову не замерз на бурульку i, найголовнiше, хоч би по путi знову не трапився метеорит i не обiрвав нитку...

У "СРIБНIЙ ШИШЦI"

Планета квiтiв з усiма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрiвники знову сидiли у своїх крiслах, прив'язавшись захисними поясами, але радiла лише начальниця Легарiя.

- Курйоз! - здiйнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту пiсля поранення немає! Менi вибило бородавку! У мене зникла бородавка!

- Мiй друг, - ламав собi лапи Китичка. - Вiн залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?

- Де б його взяти дзеркало? - не могла всидiти вiд радостi Легарiя. Яка удача! I вiд квiтiв утекли, i бородавки здихалась!

- Що вiн робитиме сам-самiсiнький, мiж великими жорстокими квiтами? Чому ми його покинули? Чому?

- Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, - повагом вiдповiв Твiнас, притискуючи крилом свою люльку.

- А що з ним тепер буде? Що вiн робитиме? Де вiн подiнеться? - насилу стримував ридання Китичка.

- Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? - нагримала на нього Легарiя. - Треба радiти, що самi свою шкуру спасли!!

- Та не самi, - крiзь сльози мовив Китичка, - та i не спасли, а Кадриль нас усiх спас! Вiн весь час нас спасав, а ми йому нiчого... Що тепер з ним буде? Що?

"Срiбна шишка" невблаганно вiддалялася вiд планети квiтiв. Пасажирiв знову пiднiмало до стелi, та вони були вже досвiдченi й до всього готовi. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи - їх долала втома... Нитки в хвостi Китички розкошлалися, а очi не вiдривалися вiд кiнчика нитки, прив'язаної до гачка бiля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кiнець метляється за кораблем, а Кадриль бiжить i бiжить, тiкаючи вiд квiток-переслiдувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазi. Ах, коли б вiн знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом i вiн, нiзащо не полетiв би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, i лялька спiвчутливо порадила:

- Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.

- Я не можу не хли... хли... хлипати, - пробелькотiв Китичка, - я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...

- Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? - занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

- А менi i в голову не прийшло!.. Менi промайнуло в головi... менi блиснуло в головi, менi вдарило в голову... кi-кi-кi... менi стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кi-кi-кi... подивiться!

Лише зараз усi побачили, як крiзь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мiшечка, тодi весь мiшечок з намальованими на ньому джинсами, а потiм iз джинсiв вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розiрване хутерце iз шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

- Пасажир уже всерединi? - пролунав спокiйний голос пiлота.

- Пасажир усерединi! - закричав Китичка. - Весь пасажир усерединi!

Дверцята корабля зачинились, а песик, вiдстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дiстався, а немов горобець спурхнув до стелi. Кадриль теж злетiв угору, i друзi, перевертаючись у повiтрi, намагалися обiйнятися.

- Друже мiй! - захлинався вiд радостi Китичка. - Повернувся!

- Насилу, - зiзнався Кадриль. - Квiтка пiдняла мене до самої нитки.

- Квiтка?! - ахнули всi пасажири.

- Вона саме, - хитро усмiхнувся у вус Кадриль. - Я її гарненько попросив - i вона раз - i пiдняла!

- Треба позбутися тверезого розуму, щоб повiрити в таку нiсенiтницю, заявила Легарiя.

- Що сталося? Як це було? - нетерпляче заклiпала вiями Ейнора.

- Блукач повернувся, - прогудiв басом Твiнас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не трiснув. Потiм, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: - Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срiбної шишки"?

- Так, - з гордiстю кивнув головою Кадриль.

- Хай йому лихо! - з захопленням вигукнув великий сищик.

- Менi нiколи-нiколи i в голову не прийшов би такий розумний вихiд, хоч би довелося висiти на нитцi цiлу подорож! - не мiг втриматися вiд гордостi за свого друга Китичка.

- Але, - зiзнався Кадриль, - лапа у мене болить. I, крiм того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледiв, яка змучена мордочка у його друга, якi запалi щоки - особливо та, з половиною вуса.

- Ну й ну! - спохопився песик. - Який я гава! Сiдай у моє крiсло, ось на шарфик, щоб тобi потеплiшало... - Вiн рiшуче висмикнув з-пiд Легарiї картатий шарфик.

- Облиш! Як ти смiєш у своєї начальницi виривати шарфик! зарепетувала Легарiя.

- Шарфик належить Кадрилю ще вiд часiв вогнища! - смiливо вiдповiв песик. М'яко постеливши, вiн притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далi, то його долала слабiсть. Щойно тепер, пiсля всього пережитого, вiн вiдчув, який вiн виснажений, змучений всiлякими страхiттями. Зайчик зручно вмостився у крiслi, вистромив з-пiд шарфика обмотану ниткою лапу, i Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

- Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, - вмовляв друга Китичка, залiзши сам пiд крiсло.

- Так... - промимрив Кадриль, - засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

- Що... кадриль? - аж затнувся Китичка.

- Я танцював кадриль з Ейнорою.

- Зi мною? - здивовано пiдвела голову лялька.

- Так... i коли б ти себе побачила! Ти лiтала по залi, мов ластiвка, в тiй однiй рукавичцi, зате в бальнiй сукнi, а бiля декольте - букетик незабудок, справжнiх незабудок. А твої очi...

- Мої очi?! - У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.

- Теж кольору незабудок, - невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi! - Ти була як справжня принцеса!

- I коли, - зiтхнула Ейнора, - я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.

- У мене є голка у тапцi... - Твiнас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорi.

- А ножицi я можу органiзувати, - понишпорила в сумцi Легарiя. - Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, - буде твоє.

- Не треба, - гордо вiдповiла Ейнора, - без очей менi дуже важко шити.

- Ось ножицi, i знай, - подала начальниця, - щоб повернула!

- Я ж їх не з'їм, - вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: - Дякую, що позичили.

- Гляди менi! - пробуркотiла Легарiя. - А клаптика не дам.

- Ейноро, - не витримав Китичка. - Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.

- Справдi? - зрадiла Ейнора.

- Псувати такий чудовий i дорогий шарфик? - розгнiвалася начальниця. Я забороняю!

- От i не заборониш, шарфик не твiй! - вiдрубав їй Китичка.

- Шарфик мiй, - промимрив крiзь сон Кадриль. - Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.

- Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, - простягла лапу Легарiя.

Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.

У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.

А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися - хоч як Кадрилю хотiлося спати.

- Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, - шепотiв Китичка. - I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.

- Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, - вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.

- I ще, - розхвилювавшись, песик аж затнувся, - вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить. - Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. - Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?

- Домовились, - кивнув головою Кадриль. - Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки. - Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили. - Оце-то... штука!

Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики - той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.

- О Китичко, - прошепотiв Кадриль, - це був не сон, не сон!

- Що, що? - не розумiв песик.

- Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...

- Спи, спи, - знову вмовляв його песик. - I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.

- Я чув, - кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.

- Справдi? - просiяв Китичка.

- Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...

- Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, - сказав песик. - Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?

- Спочатку.

Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил

йому каже...

- Увага! - пролунав голос Менеса. - "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.

Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?

В РОЗВIДКУ

"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.

- Увага! - знову пролунав голос пiлота.

Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?

- ...Наближаємося до невiдомої планети, - пояснював пiлот. - Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.

- Життєво необхiдний запас! - уточнила начальниця.

Пасажири заворушилися, приготувалися вийти, як тiльки зачують знайомий стукiт об поверхню землi. Лише Кадриль вiдпочивав собi далi, кволий i виснажений, їх уже не пiднiмало до стелi, i добре було всiм тiлом зручно вмоститись у м'якому крiслi. Але стукоту так i не почулося, i дверцята не вiдчинилися, i схiдцi не були спущенi.

- Увага, увага, - сповiщав новину за новиною голос пiлота, спускатися на поверхню планети дуже небезпечно. Все оповиває непроглядна iмла. Нiякого просвiтку. Треба послати розвiдника.

- Розвiдника?! - повторили всi здивовано.

- Начальнице корабля, просимо вибрати розвiдника, - сказав Менес.

- Я негайно органiзую вибори, - заметушилася Легарiя, страшенно задоволена, що отримала таке важливе завдання. - Негайно буде офiцiйно призначено розвiдника.

Вона одв'язала пояс, вилiзла на крiсло й оглянула пасажирiв такими очима, неначе вперше їх бачила.

- Як усiм вiдомо, - заговорила Легарiя, - розвiдник має бути за всiх найкмiтливiшим, найспостережливiшим i з найтверезiшим розумом; оскiльки через напад пацюка я стала iнвалiдом, то змушена, хоч з болем у серцi, вiд цього обов'язку вiдмовитися. - Вона скрушно зiтхнула. - Ейнора також не годиться в розвiдники, бо слiпа, мов крiт...

- I знову прозиває, - не витримав Китичка.

- ...мов крiт, хоча спiдницю пошила проворнiше вiд швачки, яка добре бачить.

- Ну й що кому до цього... - почала була рiшуче Ейнора, але вiдразу й похнюпила свою горду голову.

- Твiнас... - повернулась до пiнгвiна начальниця, а той так утягнув живота, пiдiбгав пiд себе танку й скорчився у крiслi, що нагадував сплющеного м'яча. - Твiнас, як усiм вiдомо, - спокiйно вела далi Легарiя, з-помiж нас найнезграбнiший, до того ж дуже кривий i вiчний сонько.

Твiнас, згораючи вiд сорому, позирнув на Ейнору. А ще зовсiм недавно вiн не звернув би уваги навiть на ще образливiшi глузування!

- I зовсiм i не дуже кривий, а тiльки трохи кривуватий, i не найнезграбнiший, а трохи незграбнуватий, i не сонько, а, - завагався песик, - а... трохи дрiмайло.

- Ква-ква-ква, - не витримала начальниця. - Попрошу бути серйознiшими! - вона зробилась грiзнiшою. - Кадриль...

- Тссс! - приклав лапу до носика, вiрнiше, до квасолинки, Китичка. Не будiть мого друга. Вiн дуже стомлений, у нього напухла лапа, вiн спить.

- Я не сплю, - розплющив очi Кадриль. - I якщо треба, як стриб... ну в розвiдку... - i вiн безсило ворухнувся в крiслi.

- Ти ще вiдпочинь, - пожалiла його начальниця, - до того ж i розвiдник з тебе не найкращий: гарячка i невиправний хаос.

- Про... пробачте, - не мiг уже витримати Китичка, - але ви знову прозиваєте. Ви весь час прозиваєте i прозиваєте!

- Треба дивитися тверезо не лише довкола себе, але i на себе, повчально сказала начальниця. - А крiм того, я сподiвалася, що ти обов'язково ще скажеш: не гарячка, а гарячкуватий i не хаос, а хао... хао... хаосик... ква-ква-ква...

Засмiялись i iншi пасажири, навiть Кадриль не стримався й усмiхнувся. Здихавшись бородавки, Легарiя вiднайшла почуття гумору!

Та смiшливий Китичка цього разу не засмiявся.

- I... i, - набрався вiн смiливостi й додав: - Ви зовсiм не подякували Кадрилю за те, що вiн спас усiх нас вiд загибелi на планетi квiтiв, ось як!

- А правда, - прогув Твiнас, - як це нам iз голови викурилось!.. Кадрилю, щиро-щиро дякую...

- Дякуємо, Кадрилю, - повторили й iншi, - вiд щирого серця спасибi!

- Нема за що, - дуже задоволений, промимрив Кадриль.

- Отак, - не менше задоволений, сказав i Китичка.

- Чи вже вибрали розвiдника? - пролунало запитання пiлота.

- Ось зараз, - схаменулася начальниця. - Закликаю всiх зосередитись i не теревенити на стороннi теми. Отож лишається кандидатура Китички.

- Я зостаюся один, - хоробро пiдвiвся Китичка.

- Але знай, - попередила начальниця, - що я призначаю тебе розвiдником лише а великої скрути! Хай би мене й золотом обсипали, а я з такою Кихкалкою в розвiдку нiколи не пiшла б!

- I я не пiшов би з такою жабою лякливкою!

Легарiя пiдвела очi вiд своєї сумки i зi злiстю поглянула на всiх:

- Хто сказав "жаба лякливка"?!

Нiхто не зiзнався. Слова були вимовленi пошепки, голосу впiзнати не можна було. Тодi Легарiя почала усiх пiдряд свердлити очима. Може, ображений товстун?

Може, невиправний Хаос? Може, сам Кихкалка? А може, й Ейнора, он як невинно схилилася над шиттям?

- Якщо винуватець сам зiзнається по-доброму, я зменшу йому кару, пообiцяла начальниця.

Тиша.

- Питаю востаннє: хто сказав "жаба лякливка"?

- Чи розвiдника вже призначено? - пролунало суворе запитання iз кабiни пiлота.

- Вже! - мов солдат, виструнчився песик i приклав до вуха лапу. - Я призначений!

- Розвiднику Китичко, - надiйшов наказ, - будьте готовi сiсти в мiкрокораблик "Шишечка".

- Го... товий!

В боковiй стiнi корабля вiдчинився люк, в якому бiлiли дверцята в "Шишечку". Китичка рушив до нього.

- Почекай, - хотiв плигнути за другом Кадриль, але йому забракло сили. - Пiдiйди до мене, щось маю тобi сказати.

- Кажи, - нагнувся над ним песик.

- Чи ти знаєш, - зашепотiв Кадриль, - що розвiдника повсюди супроводжує смертельна небезпека?

- Аякже! - з мiною знавця кивнув песик носиком-квасолинкою. - Я сам бачив на однiй картинцi пораненого в ногу розвiдника!

- Тому, - говорив далi Кадриль, натягуючи на себе шарфик, щоб прикрити потаємну кишеньку, - тому вiзьми з моєї... вiрнiше, нашої таємної схованки дещо iз скарбу... я без цих речей на планетi квiтiв напевно загинув би! Вiн засунув здорову лапу в кишеньку й витяг ножичок i коробочку сiрникiв.

- Розвiднику Китичко, - пiдганяв пiлот, - на мiсце призначення!

- Тiльки будь обережний! - попередив Кадриль.

- Не бiйся, я не маленький, - з гiднiстю мовив Китичка. Засунувши собi у вухо ножик i сiрники, вiн почалапав до люка i залiз у кораблик, що був схожий на поставлене сторч гусяче яйце. Китичка дедалi бiльше гордився, що йому дали таке вiдповiдальне й небезпечне доручення - бути розвiдником. О, якби зараз його побачив бульдог - тупувата Гогова морда зовсiм стала б тупою iз заздрощiв: такого мiкрокораблика, як "Шишечка", не побачиш нi на якiй картинцi!.. А ще за мить Китичка кихкав собi в лапу, аж зiгнувся: пригадав Легарiю.

- Жаба лякливка, - мимрив, - ля-ля-ля... ких-ких-ких...

- Розвiднику Китичко, - прорвався у "Шишечку" голос пiлота, зосередьтеся!

- Зо... зосередився! - сяк-так затаїв смiх Китичка.

- Тепер слухайте: у кабiнi кораблика є три кнопки: зелена, червона i жовта. Натиснете на жовту - кораблик летить. Натиснете на зелену - кораблик опускається вниз. Якщо два рази натиснути на зелену - пiдiймається вгору. Червону - зупиняється. Повторiть.

- Червона - зупиняється. Жовта - летить. Зелена - вниз, два рази вгору.

- Дуже добре, - похвалив пiлот.

- П'ятiрка, - уточнив Китичка i подумав: "Цiкаво, чи чув мiй друг? Чи звернула на це увагу Легарiя, та, яка сказала, що хай би... i золотом обсипали, вона зi мною у розвiдку не пiшла б... ля ляк... кхи-кхи...

- Яку кнопку натиснете першою? - запитав пiлот.

- Першою я натисну... зелену... пробачте, жовту! - поправив себе песик.

- Правильно. Ваше завдання як розвiдника вияснити, чи може "Срiбна шишка" безпечно спуститися крiзь пелену iмли. Зрозумiли? Є запитання?

- Зрозумiв i не... нема!

- Бажаю щасливої путi й успiшної розвiдки! - побажав пiлот.

Дверцята почали зачинятися.

- Китичко, тiльки не випади iз кораблика! - донiсся збентежений голос Кадриля.

- Оце тобi... - тiльки й сказав песик, не на жарт образившись: проводжають, неначе мале нерозумне дитя! Ну той Кадриль!.. А ще друг! Вiн напевно не почув, коли пiлот сказав "дуже добре".

Дверцята зачинилися. Китичка влаштувався в кораблику так зручно й затишно, нiби в справжнiй собачiй будцi. Перш нiж доторкнутися до кнопки, песик лизнув лапу, щоб була спритнiша, й потiм натиснув на жовту кнопку.

Загула, загуркотiла "Шишечка", вiддiлилася вiд "Срiбної шишки" - отак iз-пiд крила квочки випурхують курчатка i спiшать подивитися, що робиться на свiтi...

В цей час у пасажирському салонi стояла тиша i навiть якась гнiтюча. Кадриль дмухав на опухлу лапу й хвилювався за Китичку. Ейнора закiнчила шити спiдничку, обметала хустинку i, склавши свої тоненькi рученята, вiдпочивала, її високий лоб був похмурий вiд невеселих думок. Легарiя все ламала голову над питанням: хто сказав "жаба лякливка"? Хто? "Вона, лише вона! - вирiшила начальниця, дивлячись на спохмурнiле личко Ейнори. - Нiхто iнший, тiльки вона!" - остаточно вирiшила начальниця i заходилася порпатись у своїй сумцi, шукаючи дуже важливу рiч. Ось! Легко зiтхнула, знайшовши футляр для окулярiв, i поклала його зверху, щоб був у неї пiд лапою. "Я тобi покажу, принцеса на склянiй горi! Бiльше не будеш насмiхатися з мене та копилити носа, не будеш чванитися!" - зловтiшалася начальниця. I знову не помiтила, як уважно стежило за нею двоє маленьких, мов маковi зернятка, очиць... Адже великий сищик, як нiхто iнший в цей час. був найнещасливiший: пiсля жорстоких слiв Легарiї вiн i справдi попробував тверезо подивитися на себе i побачив, який вiн незграбний, i навiть подякував долi за те, що Ейнора не може розплющити очi.

СIРНИК

Крiзь прозорi, немов скло, стiни "Шишечки" Китичка мiг дивитися на всi чотири сторони, а також вниз i вгору. Пiд ним, притулившись одна до однiєї, залягали хмари. Найдивовижнiше, що вони були рiзних кольорiв, i коли дивитися здалека, то нагадували килим, зшитий iз рiзноманiтних клаптикiв, на такому килимку, прилiг був Гог, зробивши своє чорне дiло, тобто вiдiрвавши у Китички кiнчик носа. Ще раз пожалiв песик, що той лютий собацюра не бачить, як вiн пустився у велику космiчну розвiдку, хоч начальниця i сказала, що хай би її золотом обсипали, вона б з ним не пiшла... ля-ля-ля... кливка кхи-кхи... ах, правда, прозивати негарно.

Вiн натиснув на зелену кнопку, i кораблик почав спускатися вниз, ближче до хмар. Але що воно таке? Коли вiн зовсiм наблизився до них, виявилось, що це нiякi не хмари, а густо переплетенi нитi. "Ось тобi маєш!" - вiд несподiванки розвiдник аж рота роззявив. Побачивши, що на гачку висить бiнокль, здiйняв його, приставив до очей i почав дослiджувати тi плетiння... "Нi на якiй картинцi я такого не бачив", - заклопотано покрутив вiн своїм носиком-квасолинкою. Натиснув на жовту кнопку - i кораблик полетiв горизонтально, немов планер, вiд однiєї так званої несправжньої хмари до другої. Потiм натиснув на червону - кораблик зупинився немов укопаний, аж. загойдався бiнокль, що його песик повiсив собi на шию. Натиснув на жовту - знову полетiв; зелену - вгору, два рази зелену - вниз, вниз, вниз... "От, - прийшло Китичцi в голову, - коли б тут поряд був мiй друг! Я тiльки кнопки натискував би, а вiн робив би розвiдку, або нi: вiн натискував би, а я розвiдував би, адже на те я i розвiдник". Китичка натискував i натискував кнопки, пiдiймався, опускався, зупиняв, кораблик планерував горизонтально, вниз, угору - нi, цiкавiшої забави вiн ще нiколи не мав, i знову його взяв жаль, що цього не бачить той лютий Гог. Нарештi песик стiльки понатискував, що почала жовтiти лапа, i вiн опустив "Шишечку" зовсiм низько, до самого фiолетового сплетiння. Китичка вiдчинив вiконце, i всередину дмухнуло прохолодне, з якимсь дивним запахом повiтря сказав би, нiби в якомусь заводському цеху. Розвiдник висунувся у вiконце i без бiнокля власними очима почав придивлятися до тих нитей. Нiчого не зрозумiти. Та що ж робити? Адже "Срiбнiй шишцi" необхiдно поповнити запас повiтря! А якщо розiрвати те павутиння i спуститися пiд нього?

Китичка перехилився ще нижче i, ще бiльше вiдважившись, хватонув лапою одну нить: наче дрiт, наче гумова нитка...

Потiм вiн узяв бiнокль i подивився вгору: далеко виднiвся корабель, сяючи срiбними листами, якими вiн був оббитий. Який вiн великий здається, коли дивитися на нього у бiнокль! Песик повернув бiнокль i подивився з другого кiнця. Ой, який корабель малесенький, наче жолудь без шапочки, кхи, кхи, кхи... Китичка ще кiлька разiв подивився то з одного, то з другого кiнця бiнокля i щоразу весело кихкав. Усе-таки яка легка робота розвiдника, справжня розвага!.. Тут песик став серйознiшим: треба придумати щось таке, щоб його розвiдка принесла користь. Пiлот Менес ясно побажав йому: "Бажаю успiшної розвiдки!"

Китичка знову перехилився вниз за вiкно, схопив дротину i щосили потягнув її. Вона не розiрвалась. А може, її перерiзати ножиком? А чи краще перепалити сiрником? Випалити такий отвiр, щоб "Шишечка" змогла крiзь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрiвняти з люлькою Твiнаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг iз вуха коробочку з сiрниками, тернув сiрником i обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...

Що потiм сталося, песик пригадає пiзнiше, мов якийсь сон: неначе грiм загримiв, i наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити вiконце, i "Шишечка" кулею полетiла до "Срiбної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...

А рiзноколiрного плетива довкола планети наче й не було...

НА СПАЛЕНIЙ ПЛАНЕТI

Сiдаючи на землю, "Срiбна шишка" стукнулася значно сильнiше, нiж на планетi квiтiв. Вiдчинилися дверцята, спустили схiдцi, i пасажири рушили надвiр. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотiла надiти свої обнови. I коли вона показалася на схiдцях, Легарiя аж позеленiла вiд заздрощiв: довгенька з прорiзом на боцi спiдничка, на головi елегантно пов'язана хустинка - приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твiнаса, i товстун аж пихтiв вiд хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Вiн перепочив i мав бадьорiший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: пiсля розвiдки його неначе хто прибив - хоча лише завдяки йому "Срiбна шишка" змогла сiсти.

Усi чекали, поки спуститься Менес, - вiн був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломi i рукавицi.

- Як почуваєте себе, розвiднику Китичко? - повернув вiн темнi окуляри до песика.

- Я... менi... так... нi, - пролепетав Китичка.

- Набавились? - запитав пiлот.

- На... набавився, - заїкаючись, вiдповiв песик i пiдiбгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" - прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрiвники, висадившись iз корабля, була цiлком протилежна тiй, що на планетi квiтiв. Куди не кинь оком, - скрiзь лежала чорна земля, стирчали обгорiлi дерева, курився попiл, вiтер розносив чад i дим.

Мандрiвники, пригнiченi похмурим видовиськом, не насмiлювались вiдходити вiд "Срiбної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кiлька крокiв, розплющила й заплющила очi.

- Я нюхом чую згарище, - розширила вона нiздрi.

- Напевно, - причвалав до неї Твiнас, - тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

- То добре! - прояснiв Китичка.

- Фе, як негарно! - нагримала на нього начальниця. - Тiльки безвiдповiдальнi створiння можуть радiти iз стихiйного лиха.

- Про... пробачте, - песик аж упрiв.

- Одначе, де ж моя люлька? - спохопився товстун. - Хай йому лихо, мабуть, у кораблi забув!

- Я зараз принесу, - озвався Китичка.

- Нi, я сам, - рушив до схiдцiв Твiнас. - Може, коли бiльше лазитиму, то у вазi полегшаю i начальниця не буде насмiхатися.

- Щира правда! - похвалила начальниця. - На критику треба реагувати!

- Що це так гуде у "Срiбнiй шишцi"? - наставив вухо Кадриль.

- Резервуари корабля всмоктують повiтря, - пояснив пiлот.

- Може, давай стрибнемо подивитися, - не мiг устояти на мiсцi Кадриль, видно, вiн зовсiм очуняв.

- Нiяких стрибань поодинцi! - суворо заборонила начальниця. - I до того, он уже темнiє.

Справдi, сонячне коло на очах чорнiшало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

- Ясно, - глипав очицями на сонце Твiнас. спускаючись iз корабля, одна половина чорна, а друга - свiтла, i, як сонце крутиться навколо себе, так змiнюється день на нiч.

Тiльки встиг вiн це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрiвники рушили далi. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твiнаса, i товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув i здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помiтив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

- Твiнасе, - нарештi наважилася вона, - давайте пройдемо так, щоб нас нiхто не почув.

- Пройти? Щоб не почули? - заворушився, заметушився, загудiв товстун i так повернув убiк, що ледь не впав - добре, що Ейнора тримала його за крило. - Тут... тут... тут нiхто не почує.

- Я хочу, - тихо указала Ейнора, - подiлитися з вами однiєю турботою, однiєю головоломкою.

Вiд несподiванки i щастя товстун остовпiв. Ейнора, горда, вiдлюдна Ейнора, хоче з ним подiлитися думками, турботами i навiть головоломками!.. Хай йому безлiч лих, чи ж може бути бiльше щастя, нiж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б i загадку кубика?!

- Ейноро... я... вам... - затремтiв у нього басок. - Для вас... моя люлька... мiй мозок... моє...

"Серце" вiн не встиг сказати: перервала Легарiя.

- Ви тiльки погляньте, два голубочки як воркують, - насмiхалася вона. - Оце-то парочка! Варто було Ейнорi натягти на себе пристойнiшу ганчiрку, як наш тюхтiй став бабiєм... фi!

- Ви! Як ви смiєте... - зблiдла вiд образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалiбно промовила: - Прошу пробачити.

- Не знаю, - скривилася Легарiя, - не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпiння вичерпалося. Ще один вибрик, i...

- Прошу сiсти у всюдихiд! - пролунав за спиною спокiйний голос пiлота.

Всi обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тiльки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених колiщатках, - мала кiлька сидiнь i вiдкидний верх.

- Оце так штука! - милуючись, ляснув лапами Кадриль. - Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти лiтав на розвiдку?

Китичка повернув свiй нiс-квасолинку, побачив задимлений бiк кораблика i швиденько одвiв очi.

- Може, ви їдьте, - прошепотiв вiн, - а я побiжу слiдом за вами.

- Ще цього бракувало! - не погодився Кадриль. - Усi помiстимося, вперед! - I вiн силою увiпхнув Китичку у всюдихiд. Iншi пасажири теж умощувались.

Тим часом пiлот пiдiйшов до Ейнори.

- Дозвольте, - запропонував вiн, - посадити вас на переднє сидiння, воно зручнiше, нiж iншi.

- Але... - знiтилася Ейнора.

- Я вас понесу. - Вiн схопив Ейнору за поперек i вмить однiс її на переднє сидiння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твiнасу лишилося тiльки шльопати слiдом за ними, жалiбно дивлячись на струнку поставу пiлота, його кремезнi плечi. А який вiн бистроногий! Твiнас утупив очi в свою танку, що розбухла, як нiколи. Iз неї ось-ось мала випасти люлька, яку вiн забрав iз "Срiбної шишки"; пiнгвiн, запихкавшись, вийняв люльку i засунув собi пiд крiсло. Як прикро, що Легарiя перешкодила Ейнорi подiлитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твiнас бiдкався, то Легарiя вiд злостi аж кипiла. Тiльки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручнiше мiсце, спереду, де повинна сидiти начальниця, садять цю виряджену слiпачку! Мало того, її ще й понесли - немов справжню принцесу в замок. "Усе! - поклялася Легарiя. - Як тiльки повернуся в "Срiбну шишку", я її з нiг до голови демаскую! Хай усi знають! Побачимо тодi, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твiнас поверне дзьоба у її бiк... ква, ква..." - замалим уголос не засмiялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрiй.

Всюдихiд рушив у путь, минаючи ями, камiння та iншi перешкоди. Швидко свiтало, i, зовсiм небагато проїхавши, мандрiвники побачили руїни мiста. Чим ближче, тим жахливiша поставала картина: зруйнованi хмарочоси, перевернутi автобуси, в друзки розтрощений лiтак, догори колесами обгорiлий поїзд. Над однiєю вибитою вiтриною звисав кiнець назви "...ки": може, квiтки, може, книжки, може iграшки, а може, живi канарейки. Пiлот мусив бути надзвичайно обачливим i спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у пiдвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламкiв; через меншi перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закiнчилася площею, усипаною розбитими лiхтарями. Посерединi площi стояло задимлене мармурове пiдвищення з чотирма кiнськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твiнас, землетрусом або вибухом вулкана.

- Це напевне був вершник, - показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не смiла розплющити краєчка ока.

- Де ми тепер їдемо? А зараз? - питала вона.

- Зараз, - спокiйно пояснював пiлот, - ми виїжджаємо iз площi. Далi пробиватися не варто, самi руїни та згарища.

- Руїни та згарища, - повторила Ейнора. - А чому ви такий спокiйний?

- Вам не подобається мiй спокiй? - запитанням на запитання вiдповiв пiлот.

Ейнора недбало знизала плечима.

- Там, - сказала вона, - у тiй склянiй шафi я була теж спокiйна. Але ж тут не шафа, тут загинуло цiле мiсто! А може, загинула вся планета! А ви...

- Про... пробачте, - дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, а якi тi вул... вулкани, що тут вибухнули?

- Сiдаючи сюди, я нiяких вулканiв не помiтив, - холодно вiдповiв пiлот.

- Нi о... одного вулкана?

- Чого це ти, Китичко, завiв про тi вулкани? - здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тодi пролепетав:

- Я... я на картинцi бачив один вулкан i хочу подивитися на живого.

- Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква... - засмiялася жаба.

- Як ви можете смiятися серед руїн i нещастя? - запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав iз неба.

ПАЯЦ

Усi разом пiдвели очi вгору, навiть Ейнора задерла голову. Iз неба спускався паяц, тримаючись за раму змiя, бо шнурок, видно, згорiв. Приземлившись, вiн вiдчепив змiя, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.

- Чому ви смiєтеся? - повторив вiн.

- Я, - отямилася першою Легарiя, - я смiюся не з руїн i не з нещастя, а з Заїки Кити...

- Добрий день, - не дав їй закiнчити Кадриль.

- Добрий день, - привiтався паяц.

- Яким вiтром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сiв ваш космiчний корабель. Що ви тут шукаєте?

- Ми нiчого не шукаємо, - авторитетним тоном вiдповiла начальниця, - а наповнюємо резервуари корабля. I водночас захотiли оглянути мiсцевiсть, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

- Паяц Улюс Тулюс iз згорiлого театру ляльок. Он що вiд нього залишилося. - Вiн махнув довгим обсмаленим рукавом у бiк двох зруйнованих колон. - Пiд руїнами всi мої друзi по сценi, всi iграшки... всi...

- А як же ти врятувався? - запитав Кадриль.

- Я саме лiтав на змiю подивитися на зорi, бо за мурами їх не видно. Я знав дiрку в плетiннi й полетiв. I ось що знайшов, коли повернувся... нiчого не знайшов... - Вiн повiв довкола сумними темно-синiми очима й скорботно похитав головою.

- Але скажи, братику, - прогудiв Твiнас, - що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

- Ву... вулкани, правда? - хриплим вiд хвилювання голосом запитав Китичка.

- Тут трапилося те, - вiдповiв паяц, - що повинно було трапитися. Обов'язково, ранiше чи пiзнiше.

- То добре! - знову вихопилось у Китички. - Я... я перепрошую.

- Я їм казав, кричав iз сцени театру, що так буде. Марiонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяцiв нiхто не слухає, вiд паяцiв жадають лише смiху та витiвок.

- Ви занадто хаотично розповiдаєте, - зробила йому зауваження начальниця Легарiя. - Чи не змогли б ви тверезiше доповiсти про ситуацiю?

- Вiн i без ситуацiй розповiдає дуже добре, - заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далi.

Останнiй рiжок темнiючого сонця ще встиг освiтити бiле, мов папiр, обличчя паяца i надзвичайно стомленi очi. Коли вiн знову заговорив, його слова долинали iз безпросвiтної темряви:

- Все почалося з пташки - спокiйної, сумирної, вкритої бiлим пiр'ячком пташки, ха-ха-ха... - В темрявi смiх паяца пролунав якось прикро i навiть страшно. - Справа в тому, що така пташка була одна-однiсiнька на всю планету: коли всi iншi птахи вили гнiзда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакитi неба, закусивши в дзьобi квiтучу гiлочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, i того виявилось досить. Першим зацiкавилось пташкою мiсто Омасiя. "Негаразд, - сказав володар мiста, - що така бiла, сумирна, беззбройна пташка лiтає одна-однiсiнька i нiхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько вiзьме та й поцiлить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". I на високiй вежi поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрiсть у iншого мiста, Онавiї: "Ото знайшлися опiкуни. А може, ми краще зумiємо пiклуватися бiлою пташкою i охороняти її?!" I вони поставили двох вартових з гвинтiвками. Тодi озвався володар третього мiста й показав, як вiн може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтiвками i однiєю гарматою. Пiсля цього, звичайно, i четверте мiсто не захотiло бути гiршим за iнших i на охорону пташки пожертвувало цiлий танк...

I як розвели змагатися за безпеку бiлої пташки, I як почали мiста одне за одним озброюватись до самих зубiв! I що бiльше озброювались, то бiльше вихвалялися: "Ну скажiть: чи ще яке iнше мiсто зробило стiльки на благо пташки, як наше? Ми, i тiльки ми справжнi її опiкуни i захисники. Ура нашому мiсту i ще раз ура!"

А люди в тих мiстах? Вони геть обiднiли, ходили з затягнутими поясами i запалими животами - адже все йшло на оборону пташки, тобто на новi полки солдатiв та гори зброї... Ну хто мiг повiрити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стiльки, скiльки мiг проковтнути семиголовий дракон?

- Оце тобi! - вже не сплеснув, а розвiв лапами Кадриль. - Нiхто не повiрив би!

- Скажiть, - пробасив Твiнас, смокчучи свою люльку, - а де була i що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

- Пташка? - Паяц гiрко засмiявся. - Через тi змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всiх iз голови вилетiла. Усi навiть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впiзнали б... Нiхто, жодна людина не знала, де та пташка i що вона робить. Може, й справдi якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кiт спiймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тiєю квiтучою гiлочкою i зварив iз неї юшку... Тiльки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

- Картинки? - пожвавiшав Китичка. - Як би менi хотiлося побачити її на картинцi!

- А що було далi? - наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. - Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного - дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... - знову гiрко засмiявся паяц. - То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...

- А скажiть, - знову запитав Твiнас, - хто ж тi проводи пiдпалив?

Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.

- Цього, - вiн стрепенув обпаленою шапочкою, - вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.

- А чому ви так вирiшили, що ви один? - запитав Твiнас.

- Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, - пояснив Улюс Тулюс. - А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.

- Тридцять днiв i тридцять ночей, правда? - уточнив дуже схвильований Китичка.

- Правда, - пiдтвердив паяц.

- Ой, як добре! - вiд радостi песик так пiдскочив, що замалим iз всюдихода не випав.

Усi здивовано й сердито подивилися на розвеселiлого песика, лише Менес дивився кудись убiк крiзь свої темнi окуляри, в яких одне скельце було трiснуте.

- Не дивуйтеся, - пояснила паяцовi начальниця, - наш Заїка Смiшко не зовсiм дозрiлий i смiється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тiльки подякувати вам за корисну iнформацiю та ще побажати якнайкращих успiхiв у вашому життi. На все добре.

- Щасливої путi, - сказав паяц i похнюпив голову.

- Але, - заворушився Кадриль, - як же вiн тут залишиться один-однiсiнький?

- Менi прийшло в голову... - проказав Китичка.

- Я знаю, що тобi прийшло, - Легарiя метнула суворий погляд на песика. - Треба дивитися тверезо: в кораблi не тiльки немає вiльних мiсць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? - повернулася вона до пiлота Менеса.

Та пiлот не сказав нi "нi", нi "так". Вiн i не захитав шоломом, i не кивнув.

- Пiлот не заперечує! - вигукнув Кадриль. - Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!

- Ура! - пiдтримав Китичка. - Вiн може зручно влаштуватися у "Срiбнiй шишцi", там є вiльне крiсло, ось що менi прийшло в голову.

- Лiзь у кораблик, братику, - нагнувся над паяцом Кадриль, - i поїдеш з нами. Вперед!

- Справдi? - не мiг повiрити Улюс Тулюс.

- Що не на єсть справдi, - засвiдчив Китичка.

- Сядь бiля мене, - запропонував Твiнас, стискуючи крильцями свiй тулуб, щоб звiльнити бiльше мiсця.

Вперше у паяца засяяли вiд радостi очi, почервонiли блiдi щоки. Весело заметлявши рукавами, вiн хутко влiз у всюдихiд i, тримаючи змiя, сiв на сидiння. Колеса швиденько закрутилися, i незабаром спереду заблищав корпус "Срiбної шишки". Мандрiвники радiсно переглянулися, а Кадриль навiть легенько пiдштовхнув.

- От побачиш, раз-два - i опинишся на Тандадрицi.

- А там знайдеш цiлу дюжину лялькових театрiв, - вторив Кадрилю Китичка.

- Вони, чого доброго, не подiлять тебе мiж собою, - говорив Кадриль.

- А то ще здорово мiж собою за тебе почубляться, - додав Китичка.

Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалi похмурнiшало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замiтав землю бiля колеса всюдихода.

- Прошу... зупинитися, - жалiбно промовив вiн.

Всюдихiд зупинився, i паяц злiз на землю.

- Ти що-небудь забув узяти? - поцiкавився Кадриль.

Паяц мовчки затряс головою, пiдiйшов до задимленого каменя i вилiз на нього.

- Менi прийшло в голову, - зашепотiв друзям Китичка, - що вiн хоче перед дорогою посидiти i помовчати, як i ми тодi в лiсi бiля багаття.

Мандрiвники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить i попрощається зi своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорнiло, а Улюс Тулюс як сiв, так i сидiв на каменi, втупивши очi в безкраї згарища.

Першим увiрвався терпець у начальницi.

- Шановний, - звернулася вона до Улюса Тулюса, - ваш регламент давно закiнчився. Не зловживайте терпiнням колективу.

Паяц наче й не чув.

- Як я бачу, - пробурчала начальниця, - ми будемо мати ще одного неорганiзованого мандрiвника.

- Улюсе Тулюсе, - в один голос погукали Кадриль i Китичка, - сiдай, поїдемо! Поспiши!

Паяц стрепенувся, немов його зi сну розбудили, i сказав:

- Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.

- Оце тобi маєш! - остовпiв Кадриль.

- Братику, що трапилося? - занепокоївся Китичка.

- Я не можу покинути свою батькiвщину, - звичайним голосом вiдповiв паяц. - Крiм мене у неї бiльше нiкого немає. Як же я покину її в годину нещастя?

Вiн став на камiнь i подивився навкруги. Рiжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочцi, i все потонуло в темрявi.

- Як же я покину її?.. - повторив Улюс Тулюс.

- Але що ти тут один робитимеш? Один у полi не воїн, - прогув баском Твiнас.

- Може, менi вдасться виростити тут квiтку або деревце, - вiдповiв паяц.

- А потiм що? - запитав Китичка.

- Якщо розквiтне цвiт, то прилетить i бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.

- Улюсе Тулюсе, - знову запитав Твiнас, - де ж ти вiзьмеш зернят, якщо навкруги самi попелища?

Улюс Тулюс не вiдповiв - мабуть, не мав чого вiдповiсти.

- А менi, - сказав Китичка, - менi прийшло... - Коли песик замовк, щось затрiщало: це вiн обома лапами вiдривав свiй носик-квасолинку, ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконi в коритцi i цвiла червоним квiтом. Бери!

Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив iз всюдихода i, ставши на заднi лапи, подав паяцовi квасолинку.

- Дякую, - сказав паяц. - Кращого подарунка i бути не може.

Слiдом за Китичкою вискочив iз всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось iз своєї таємної кишеньки i вiдрiзаючи ножичком.

- А вiд мене, - сказав вiн паяцовi, - вiзьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолi, коли вона почне рости аж до самого неба, - пожартував зайчик.

- Якi ви благороднi! - схвильовано сказав паяц.

- А я, - на диво всiм пiдвелася з мiсця Легарiя, - я вручу ось що!

I вона, вiдстебнувши значок, урочисто подала його паяцовi, не сумнiваючись, що почує у вiдповiдь: "Вiд iменi всiєї спаленої планети я скажу: ви найблагороднiша, а ваш подарунок - з-помiж усiх подарункiв найцiннiший i життєво найнеобхiднiший!"

Та вiн лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камiнь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жменi так, немов хтось збирався у нього її вiдняти! "Яке несвiдоме створiння!" розчарувалась начальниця.

Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усi сiли назад у всюдихiд i рушили в напрямку "Срiбної шишки".

- Не було в мене чого йому подарувати, - винувато промовив Твiнас. Хiба що люльку...

- А я хiба рукавичку, - зiтхнула Ейнора, яка весь час мовчала.

- Захотiлося здихатися рукавички? - ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарiя, у якої геть зiпсувався настрiй через втрачений значок. - Нiкуди ти вiд рукавички не втечеш, принцесо, нiкуди!

Ейнора вся зiщулилась i знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленiючого каменя, на якому сидiв паяц; швидко свiтало, i стало видно спочатку шапочку, потiм плечi, рукава, камiнь... Всюдихiд погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срiбної шишки", i лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все свiтлiшою i свiтлiшою, а на тому мiсцi, де зовсiм недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений нiмий знак запитання. Щось прийшло в голову песиковi, i те щось було таке важливе, що вiн потихеньку виплигнув iз заднього сидiння "Шишечки" i помчав назад до каменя. Вiн тiльки задасть паяцовi запитання, одне-однiсiньке запитання, а потiм вiтром полетить назад до "Срiбної шишки"...

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ

Мандрiвники схаменулись, що немає Китички, лише тодi, коли по схiдцях збиралися входити в корабель.

- Оце тобi, - першим занепокоївся Кадриль, - немає Китички!

- Я, - зiзналася Ейнора, - чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

- Нiде вiн не дiнеться, - заспокоїв Твiнас. - Скоро повернеться.

Всi посiдали в крiсла, i тiльки Кадриль зостався надворi на верхнiй сходинцi, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крiм того, вiн побоювався, що за наказом начальницi можуть пiдняти сходи i, недовго думаючи, полетiти.

- Чи всi пасажири на своїх мiсцях? - утрете почулося iз кабiни пiлота.

- Китичка! - вигукнув знадвору Кадриль, - Китичка ще не повернувся!

- Нiякої тобi дисциплiни, - сердилася Легарiя. - Вчи їх, вчи дисциплiнi, органiзованостi, i як горохом об стiну! Фi!

- Може, менi пошукати? - вирвався Кадриль.

- Бiжи, бiжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! - зовсiм роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумцi, шукаючи другий значок, але нiчого пiдходящого не знайшла.

- Побiжу, що буде - те буде, - вирiшив Кадриль i одним стрибком опинився на землi. Вiн пустився в той бiк, звiдки був приїхав всюдихiд. Ось i камiнь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, - мабуть, збирається садити квасолинку.

- Скажи, - ще здалека гукнув до нього Кадриль, - чи не бачив ти мого друга, Китичку?

- Того, який подарував менi квасолинку?- запитав паяц.

- Так. Вiн десь пропав, а нам час вилiтати.

- Вiн, - махнув рукавом паяц, - побiг он у той бiк. Задав менi одне питання i побiг.

Кадриль скiльки мав духу помчав у тому напрямку. Вiн. так поспiшав, що не здогадався довiдатися, яке ж питання задав його друг. Бiг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу рiчище. Вiд жару вода iз нього випарувалася, на днi дибилися шматки порепаного мулу, пiд ним темнiло глибоке дно. Китички нiде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далi було небезпечно: темнiло, можна було самому легко заблукати i не знайти корабля.

Кадриль геть засумував i вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зiтхання i схлипування. Вiн щодуху побiг до чорнiючого згарища дiброви i побачив свого Друга - вiн лежав на купi головешок, якi ще тлiли.

- Оце... тобi... маєш... - тiльки й вимовив Кадриль, не вiрячи своїм очам, i кинувся рятувати Китичку.

- Китичко... братику... - мимрив вiн, тягнучи свого друга. - Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсiм темнiло.

- Китичко, - щосили трусонув зайчик свого друга песика, - вiдiзвися!.. Китичко, це я, твiй Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повнi слiз очi.

- Покинь мене, - прошепотiв вiн. - Летiть собi...

- Але скажи менi, що таке? - не вiдставав Кадриль.

- Невже, - схлипнув песик, - ти не розумiєш?

- Нiчого я не розумiю, - захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

- Я, - долинув iз темноти голос Китички, - я вернувся до каменя i задав паяцовi запитання... Одне запитання: скiльки на цiй планетi триває доба... день i нiч... I... i... довiдався, що тридцять дiб... це... це... тiльки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темнiє i розвидняється...

Так, смужка сонця вже провiщає новий день, нову добу планети.

- Ну то й що, що п'ять годин? - Кадриль знову вдав, що нiчого не розумiє.

- П'ять годин тому, тридцять дiб цiєї планети тому, я... я пiднiс до переплутаного дроту запаленого сiрника... i спалахнуло тодi, немов блискавка... загримiло, наче справжнiй страшний грiм... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. I тiльки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий бiль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

- Китичко, братику мiй, - вiн обняв обома лапами голову песика i пригорнув її до таємної кишеньки, вiрнiше, до того, що билося за кишенькою. - Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нiчогiсiнько не знав!.. I я, i Твiнас, i сама Легарiя на твоєму мiсцi зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут нi при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пiзно вони неодмiнно, неодмiнно згорiли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тiльки повинен виплакатися, добре виплакатися, i тобi стане легше.

- Я не можу плакати, - вiдповiв Китичка, - у мене плакати немає слiз, я нiяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

- О Китичко, - ще нiжнiше обняв його Кадриль, - ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости i зацвiте червоним цвiтом, а тодi прилетить бджола, i планета знову буде жива!.. I бiла пташка буде знову лiтати вiльною i лiтати, куди її понесуть крила.

- Навiщо ти її згадав? - застогнав песик. - Знай, поряд з обгорiлими головешками я побачив обсмалену бiлу пiр'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив i її! Все спалив.

- Але, - ляснув себе лапою по лобi Кадриль, - але хто ж тобi дав сiрники? Ти, ти ж не хотiв їх брати, навiть i не думав брати, а я тобi насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, нiж ти, а то ще й бiльше!.. То я найвинуватiший, бо почав першим... Так, якби не мої сiрники, нiчого подiбного не трапилося б... вiрнiше, трапилося б, але пiзнiше.

- Нi, - затряс обсмаленим писком Китичка, - не виправдовуй мене i не переймай на себе мою провину! Зi мною вже все, i моя подорож закiнчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всi.

- Тебе покинути?! - розгнiвався Кадриль. - За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти - залишусь i я. Тобi кiнець - i менi кiнець. I моя подорож так само скiнчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмаленi лапи, вiн дивився, як то там, то там у попелi ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лiсi, iнший жар, бiля якого вони так безтурботно танцювали, смiялись i спiвали?..

- Китичко, - немов вiдгадавши. його думку, сказав Кадриль, - адже ти ще не закiнчив, пам'ятаєш?

Песик навiть голови не повернув, байдужий до всього.

- Пам'ятаєш? - наполегливо повторив Кадриль i тихо заспiвав про себе:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил йому каже...

Сонце вже добре прояснилось, i жар зовсiм потух.

- Китичко, а що сказав крокодил нашому кiкiлiсу?

- Кi... кi... - немов крiзь сон прошепотiв песик i повернувся до зайчика.

I тут, при ясному свiтлi, Кадриль побачив, що брови у песика зовсiм посивiли. Його друг посивiв за одну нiч - коротку, але безмежно довгу - за нiч на чужiй планетi!

Кадриль повiльно встав. Випростався на весь зрiст, ставши на заднi лапи, i здiйняв угору зцiпленi кулачки.

- Будьте проклятi! - прокричав вiн у чорну спалену далину. - Будьте проклятi ви, через яких невиннi стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хiба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

- ...дев'ять... вiсiм... сiм... - лунає спокiйний голос пiлота, оголошуючи час зльоту корабля.

Начальниця Легарiя сидить похнюпившись, але сповнена рiшучостi. Це вона дала наказ пiлотовi не чекати пропалих i вирушати в полiт. "Якщо ми й надалi будемо потурати порушникам дисциплiни, - сказала вона, - то ми нiколи не дiстанемося до Тандадрики. Подивiться тверезо: вже три днi i три ночi ми на них чекаємо. Тим часом є справи бiльш життєво важливi, нiж постiйна бiганина тих двох, якi перетворюють нашу подорож на суцiльний хаос. В путь!"

- ...шiсть... п'ять... чотири...

Твiнас так смокче свою люльку, що здається, вiд неї скоро залишиться сама планочка. Та нiчого мудрого на цей раз вiн не висмоктав.

- ...три... два...

- Рятуйте! - раптом не своїм голосом закричала Ейнора.

- А це що? - вилупила свої баньки жаба.

Пiлот перестав рахувати, iз кабiни донiсся його байдужий голос:

- Чому заважаєте зльоту корабля?

- Менi... ой... - заохала Ейнора. - У мене... серцевий напад!

Iз кабiни вийшов пiлот i став поруч Ейнори, яка безсило впала на спiшку крiсла, схилив шолом i дивиться крiзь темнi окуляри на ляльку, тодi кладе руку в рукавичцi їй на серце. У Ейнори по спинi пробiгає дрож.

- Який, кажете, напад? - питає вiн.

- Нiякий, - випалює за Ейнору начальниця Легарiя. - Звичайнiсiнька симуляцiя, манiрнiсть. У путь! Наказую!

Але пiлот у кабiну не повернувся. Вiн вiдстебнув у Ейнори захисний пояс, пiдняв її собi на плече, опустив вниз схiдцi i, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерiгаючи цю картину, Легарiя вiд заздростi мало не задихнулася: її, начальницю, пiлот нi разу навiть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечi несе! А Твiнас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив, мов бiлочка, i йде ззаду, тримаючи обома крильцями звислу в рукавичцi ручку Ейнори!.. Нi, це вже нечувано!.. I Легарiя вмить кинулася до сумки по футляр для окулярiв; витягши, вона заглянула всередину, та... "Невже я поклала в iншому мiсцi? - остовпiла вона, побачивши, що футляр порожнiй. - Невже я забула, куди поклала?" I вона з запалом заходилася перевертати все в сумцi, але нiде не знайшла того, що шукала.

"Що за напасть?" - не перестає дивуватися начальниця, та речовий доказ пропав як у воду!

- Знаю, знаю, - заскреготала щелепами жаба, - вкрали! Поцупили!

Легарiя, як iз палаючої хати, вискочила iз корабля. О прокляття! Поки вона порпалася в своїй сумцi, та трiйка встигла кудись зникнути... Зникли, покинувши свою начальницю, навiть не спитавши, чи можна зникнути! Хаос, якого ще не було!

"Я тебе i без того речового доказу демаскую, не думай! - погрозила вона в думцi Ейнорi. - Нiкуди ти вiд мене i правди не втечеш, аферистка, злодiйка!"

В КОРАБЕЛЬ

Неповороткий Твiнас допомiг Ейнорi влiзти в корабель, потiм вернувся по Китичку. Переднi i заднi лапи песика були зв'язанi шнурком, вiрнiше, ниткою iз таємної кишеньки - лише так їм удалось зломити його опiр, бо Китичка нi за що на свiтi не хотiв повертатися в корабель.

Щоб зручнiше було його пiдiймати по схiдцях, Кадриль принiс шарфик, i з нього зробили ношi. Вони удвох з Твiнасом переклали песика з всюдихода на ношi, як тут пiлот рiшучим жестом зупинив їх:

- Прошу його не ворушити. Я сам пiднiму його й помiщу в корабель разом з "Шишечкою". Крiм того, попрошу всiх пiднятися в корабель, щiльно зачинити дверi i залишити нас для серйозної розмови. - Голос у пiлота був такий холодний i бездушний, що Кадриль, який уже пiднявся на кiлька сходинок угору, не витерпiв, сплигнув на землю i, кинувшись до пiлота, схопив його за порожнiй рукав.

- Я повинен негайно сказати вам кiлька дуже важливих слiв. Тiльки вiдiйдiмо трохи далi, - гарячково зашепотiв вiн, тягнучи пiлота за рукав.

Вони вiдiйшли так, щоб їх не чув Китичка.

- Шановний пiлоте, - якнайчемнiше почав Кадриль i, хвилюючись, смикнув себе за кiнець вуса, - чи ви часом не збираєтеся гримати на мого друга чи, може, й карати його?

Пiлот повернув до нього цiле скельце окулярiв, i Кадриль, мов у дзеркалi, побачив у ньому своє задерте вухо, безвусий писок i вiдiрване хутерце пiд шиєю, застебнуте шпилькою. Видовище було малоприємне, але не це його непокоїло.

- Я хочу, - сказав пiлот, - пояснити Китичцi, наскiльки вiн винен.

- Якщо так, - зашепотiв Кадриль йому бiля самого шолома, - якщо так, то знайте, що я в цьому винен не менше, а то й бiльше, нiж Китичка! Це я, вiн так стукнув себе лапкою по таємнiй кишеньцi, що сплющився клубочок ниток, - я йому дав, силомiць засунув коробочку сiрникiв з червоним пiвнем! Вiн не хотiв їх брати, аби ви тiльки побачили, як вiн вiдмовлявся вiд тiєї коробочки, а я силомiць засунув йому ту коробочку у вухо! Ось як воно було! - I, щоб його мова не здалася гарячковою, поволi додав: - Таке справжнє становище.

Пiлот вислухав його з окам'янiлим обличчям; його шолом нi разу не поворухнувся, лише вiтер метляв порожнiм рукавом.

- Якщо я сказав, - суворо мовив пiлот, - що маю на увазi вияснити ступiнь провини, то я i сам знаю, хто й наскiльки винен.

- Так, але...

- Прошу пiднятися в корабель i залишити нас удвох.

Опустивши вухо, немов олов'яними лапами Кадриль ледве пiднявся в корабель. Але, перед тим як зачинити дверi, вiн не стримався i крикнув:

- Китичко, тримайся!

IСКРИ

- Прошу зосередити свою увагу, - звернувся Менес до Китички, який ще лежав у всюдиходi.

Сонце повернулося чорною половиною, i в "Срiбнiй шишцi" панувала нiч.

Пiлот пiдiйшов до песика i однiєю рукою спритно розв'язав йому лапи. Змотавши нитку, повернув її Китичцi.

- Покладiть цей скарб у таємне мiсце.

Песик невиразно мотнув головою: йому до всього було байдуже.

- Тепер будемо виясняти ступiнь вашої провини.

Вiд слiв i голосу пiлота повiяло таким холодом, неначе песика посадили у пiдвал. Iншим разом йому обдало б спину морозом, а тепер вiн жадав лише одного: щоб нiхто йому не заважав лягти на голу, випалену землю i навiки заснути - так, як через його провину заснула бiла пташка в обвугленому гаї.

- Чи ви розумiєте, що я кажу? - схилився над песиком шолом пiлота.

- Ро... зу... - немов iз-пiд землi обiзвався Китичка.

Наступної митi пiлот схопив рукою його за грудки й потряс песика, мов пухову подушечку.

- Чи ви отямитеся? Чи зосередитесь, нарештi? Чи будете слухати, що я кажу? - грiзно допитувався пiлот i тряс Китичку далi.

- Зо... середжуся, - пообiцяв песик, трохи здивувавшись i прийшовши до пам'ятi.

- В такому разi уважно стежте за тим, що я буду робити, - звелiв пiлот.

Вiн висадив песика iз "Шишечки" i поклав його на землю. Потiм сам сiв у всюдихiд, трохи ним проїхав, зупинився, поставив кораблик сторч i пiднявся вгору. Китичка, поклавши свiй безносий писок на лапи, стежив за польотом кораблика, хоч у темному небi небагато що мiг побачити. Кораблик, пiднявшись угору, став кружляти над "Срiбною шишкою". Але що це таке? Китичка вище задер голову: iз "Шишечки" бухнув униз бiлий димок, а з ним i iскри - зразу цiлий рiй, а потiм, зрiдка, одна, друга, третя... в темному склепiннi небес вони скидалися на святковий фейєрверк. Iскри, не досягнувши землi, згасали в повiтрi: одна iскорка, немов оранжева снiжинка, наче хотiла сiсти Китичцi на лапи, але розтала й до лап не долетiла. Песик дивився на неї, i невиразна надiя ворухнулась у душi - тихо й злякано, немов миша пiд вiником.

Облетiвши ще кiлька кругiв, "Шишечка" спустилася на те саме мiсце.

- Чи ви зрозумiли? - пролунав у темрявi голос пiлота.

- Зро... зро... не зро... - заїкаючись, промимрив песик.

- А я не сумнiвався, що вам прийде в голову те, що повинно б прийти i в менш тямущу голову, - промовив пiлот. - Планету спалили iскри.

- I... i... iс... - знову почав заїкатися песик.

- Якщо сказати ще яснiше, то планета згорiла внаслiдок своєї власної вини. В цьому вся суть...

- Су... суть, - як луна, повторив песик.

Дзвякнув замочок на кишенi пiлота, Китичцi в очi блиснуло свiтло лiхтарика, i пiлотiв голос на-наказав:

- Прошу не рухатися.

Рука в рукавицi залiпила пластиром те мiсце, де була квасолинка, потiм обв'язала обсмаленi переднi лапи.

Свiтало.

- I, незважаючи на все, бавитися сiрниками заборонено, - суворо додав пiлот, пiднiмаючись уже в корабель.

- Заборонено... - повторив Китичка, повiльно встаючи на лапи.

ЗНОВУ В ПУТЬ

Змучений лихими передчуттями, очiкуючи повернення пiлота, Кадриль нiяк не мiг устояти на мiсцi i все топтався, наче попав на розпечене залiзо. То вiн сяде, то встане, то вухо почухає, то смикне за вуса i все мучиться здогадами, яке ж покарання призначить йот друговi суворий пiлот Менес.

- Якщо, - мурмотiв собi пiд носа, - якщо пiлот надумав залишити друга на цiй планетi, я... я нi на що не подивлюсь, я нападу на нього i хоч розiб'ю йому друге скельце в окулярах!

Не менше вiд зайчика чекала пiлота й Легарiя. Чекаючи, вона подумки повторяла промову, яку виголосить, коли всi зберуться в кораблi: "Вельмишановний пiлоте Менес! Шановнi колеги мандрiвники! Менi, як начальницi, випадає святий обов'язок демаскувати одну пасажирку, котра, як бачите, носить одну рукавичку i прикидається скривдженою овечкою та ще й принцесою. А тим часом, шановний пiлоте i колеги мандрiвники, оця невинна овечка щойно органiзувала пограбування моєї сумки i вкрала речовий доказ, бо ця злодiйка з довгими пальцями..."

Не передчуваючи, що на неї чекає, Ейнора сидiла, пiдперши рукою щоку, й про щось думала. Зате Твiнасовi очицi раз у раз поглядали то на щелепи Легарiї, якi безупинно рухалися, то на Ейнорину ручку в рукавичцi проникливий сищик, мабуть, щось запримiтив.

- Прошу всiх встати! - порушив тишу виразний голос пiлота Менеса.

Лише зараз мандрiвники побачили, що вiн стоїть у дверях.

Усi встали. В цей час у стiнi вiдчинився люк, крiзь нього iз "Шишечки" вилiз Китичка з обв'язаними лапами i теж став, тримаючись за бильце свого крiсла.

Кадриль напружився, як струна, i войовниче зцiпив лапи: що буде - те буде, але скривдити Китичку вiн не дасть!

- Поки паш корабель не злетiв i ми можемо опиратись на пiдлогу, промовив пiлот Менес, - прошу встати i хвилиною мовчання ушанувати пам'ять усiх, хто загинув на цiй планетi!

Мандрiвники пiдвелися на ноги - всi серйознi, зосередженi - i схилили в жалобi голови. Перед їхнiми очима постали чорна випалена земля, зруйноване мiсто, самiтний паяц на задимленому каменi...

Чи виросте квасолинка на тому згарищi?

СУТЬ

Корабель "Срiбна шишка" знову долав простiр. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:

- Ти менi скажи, тiльки нiчого не приховуй: чи ти про все розповiв пiлотовi? Чи ти не змовчав про те, хто тобi дав сiрники? Хто тобi їх силомiць засунув, хоч ти i дуже не хотiв їх брати? Чи ти сказав?

- Не сказав, - прошепотiв песик, трошки лукаво примруживши одне око.

- Оце тобi так! - з прикрiстю вдарив лапами зайчик. - Вiн не сказав! Кращого не придумаєш!

- Сiрники, - знову зашепотiв песик, - тут нi до чого. Не в них... суть.

- Суть?

- Суть у тому, - вiдповiв Китичка, - що iз "Шишечки" сипались iскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гiлочку ялiвцю, пам'ятаєш?

- Ось... як! - вiд подиву Кадриль аж рота роззявив.

- Та ще є суттєвiша суть, - таємниче шепотiв далi Китичка, - що планета згорiла внаслiдок своєї вини.

- А чи я тобi не казав! - мало не пiдскочив Кадриль. - Я тобi ранiше вiд пiлота сказав!

- Але, - зiтхнув Китичка, - i сiрниками бавитися заборонено.

Вони обидва замовкли, а Легарiя саме в цей час вiдкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нiчого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що вiн ледь не перервався.

- То, кажеш, iскри? - знову запитав Кадриль.

Китичка вiдповiв не зразу. Вiн заплющив очi, помовчав i тодi повiльно-повiльно промовив:

- Так, iскри... Я сам їх бачив. Розумiєш, Кадрилю, iс... iск... iск... - Раптом вiн схлипнув, iз одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акварiумi рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавiснiв i почав спiвати.

Наш Китичка може плакати,

Плакати може наш Китичка,

Може наш Китичка плакати,

Плакати може, я сам бачив!

- Угамуйся ти, живий хаосе! - увiрвався терпець у начальницi, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, - неначе дитина iз ясел! Коли ти порозумнiшаєш? Фi!

- Але Китичка знову може плакати! - вигукнув Кадриль. - Ви розумiєте: мiй друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелi!

- Плаче? - запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозумiла _сутi_. - О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совiсть, бо i ти думаєш, що ти гiрший за iнших?.. То послухай мене: я вiд тебе й на волосину не краща, а ще гiрша! Горда Ейнора високо пiдняла голову, так високо, як ще нiколи не пiдiймала. - Насправдi я не втекла нi з якої шафи, мене просто викинули у смiттєву машину разом з iншими вiдходами!

- Ви чуєте? - заверещала Легарiя. - Коли я зiбралась її демаскувати, то вона сама...

- Мовчи! - гаркнула на неї Ейнора. - Не про тебе i твої демаскування рiч!.. О Китичко, я набагато гiрша за тебе, бо прикинулася, нiби я знатного роду i заможна втiкачка. I нiякi розбiйники на мене не нападали.

- А все-таки, - загудiв товстун Твiнас, - все-таки ви побували у склянiй шафi!

- Ну i що, що побувала? - пересмикнула плечима Ейнора. - Побула нi довше й нi менше, нiж iншi новi ляльки. А пiсля того мене тягали i рвали хто хотiв i скiльки хотiв. Якщо ви хочете знати, мене називали Мурза Шарпачка - такою я i була, лише там, у лiсi, я встигла умитися снiгом i помити собi руки. А iм'я Ейнора я собi присвоїла вiд однiєї мазухи з дитячого садка.

- Вона, - поспiшила все викласти Легарiя, - украла у мене iз сумки другу рукавичку, яку я була знайшла в смiттi на машинi i яка була речовим доказом, що вона нiяка не втiкачка, а так само викинута, як i всi!

- Нiчого я не крала, - вiдказала Ейнора i стягла з руки рукавичку й шпурнула її Легарiї. - Подавися ти з усiма своїми речовими i неречовими доказами! - Вона знову повернула свої тремтячi повiки до Китички. - То ти бачиш, Китичко, яка я бридка i наскiльки гiрша за тебе! Не плач бiльше.

- Коли так, - товстим як нiколи голосом пробасив Твiнас, якому навiть розум сищика не допомiг збагнути _суть_ хлипання песика, - коли так, повторив вiн i так розхвилювався, що люлька вiшала у нього iз дзьоба й повисла пiд стелею, поруч iз сльозою Китички, - то я тож усе розповiм про себе. Чого доброго, я ще гiрший за вас обох, чого доброго, я найгiрший за вас усiх! Совiсть у мене така нечиста, як оця тапка, а чого доброго, ще бруднiша! Я втратив ступню не тому, що гнався за страшним карним злочинцем, а тому, що так насидiвся перед телевiзором, що ожирiв, як годований кабан, i... i моя ступня не витримала моєї ваги, зламалася... А люлька... згораючи вiд сорому й не смiючи подивитися в сторону Ейнори, тихiше додав сищик, - смоктати люльку я перейняв вiд справжнього сищика на iм'я Шерлок Холмс, коли його показували по телевiзору, як вiн гнався за страшним великим карним злочинцем... Тепер ви знаєте, який я пустий барабан...

Не встиг Твiнас замовкнути, як пiдскочив, наче його хто голкою вколов, Кадриль i обвiв усiх палаючими очима.

- Подумаєш! - вигукнув вiн. - Занадто вже ви всi непристойнi, та куди вам!.. Якщо вже хочете знати, то другого такого жахливого, такого непоправного злочинця, як я, немає, не було i не буде на жоднiй планетi! Бо моя таємна... тобто не таємна... просто ця моя кишенька виникла не тому, що моє хутерце розiрвав справжнiй бульдог Гог, а тому, що я це хутерце сам розiрвав, чухаючись i вiдганяючи блiх... Ось як! - I щоб показати, як вiн чухався вiд блiх, почав так завзято обома лапами дряпатися, що замалим не роздер останнє вухо i не вiдiрвав останнього вуса. А пiсля цього, не знаючи куди подiтись, кинувся до стелi i принiс Твiнасу його люльку. Вiн принiс би Китичцi i його сльозу, та подумав, що не варто.

- Ну що ж, - обiзвалася i Легарiя, вражена загальним запалом, - якщо вже створилася така ситуацiя, то i мiй обов'язок висловити кiлька самокритичних зауважень. Зiзнаюся, що i я не iз святих, хоча не можу похвастати такими неподобствами, про якi ми почули з уст iнших товаришiв... Хоч я вiд народження холоднокровна i з тверезим розумом, та все ж не уникла кiлькох стихiйних збочень, та якщо таке взагалi менi не властиве, тож не варто i рота роззявляти. - Вона вже шкодувала, що пiддалася загальному запалу. - Тому пропоную пригадати мiй благородний жест, коли я подарувала паяцу свiй унiкальний значок i лишилась з незастебненою накидкою, що її до цього часу не маю чим зашпилити. Хай цей мiй благородний вчинок урiвноважить тi хаотичнi збочення, що їх допустились iншi товаришi...

Її дальших просторiкувань уже нiхто не слухав.

- От бачиш, Китичко, - сяючи вiд радостi, нагнувся до песика Кадриль, - яка вона... повтори те таке дивне слово.

- _Суть_, - вимовив Китичка.

- Тепер, - подумавши, додав Кадриль, - i я вже зрозумiв, що воно таке, та _суть_. Це те... те, яке ще таємничiше за таємну кишеньку.

- Атож, атож, - закивав Китичка писком, облiпленим пластиром. - Я бачив таку картинку: розкрита морська черепашка, а з неї висунулось щось нiжне й голе... Iз твердого, мiцного панцира... може, то _суть_?

Вони обидва замислились i вмовкли, а за мить Китичка сором'язливо попросив:

- Чи не витяг би ти iз нашого таємного сховку мiй найдорожчий скарб? I недогризочок хiмiчного олiвця. Менi прийшло в голову, що я забув там дещо зазначити... тiльки я поки не скажу що.

- Будь ласка, можеш не говорити, - знову прикро вражений, сказав зайчик, вiдстебнув, засунув лапку i iз самого споду таємного сховку вийняв згорнений папiрець i недогризок олiвця.

Песик, так щоб нiхто не бачив, поклав папiрець на бильце крiсла i, встромивши олiвець в обмотану лапу, заходився щось виводити. Кадриль чемно вiдвернувся i загородив його своєю спиною.

- Вже, - сказав песик, повертаючи обидва скарби, з яких один знову опинився на сподi кишеньки.

- Як ти гадаєш, - проговорив, щось думаючи, Кадриль, - чому лише пiлот не сказав анi слова, коли все ми про себе розповiдали? Може... може, руку вiн втратив не пiд час катастрофи вертольота, а її в пiдвалi пацюк одгриз чи переломив який хлопчисько.

- Нi, - затряс головою Китичка, - пiлот Менес не з таких, щоб брехав. Вiн швидше дасть вiдрубати собi єдину руку, нiж збреше.

- Занадто вiн уже скритний, - повiв кiнцем вуса Кадриль.

- Зате який вiн справедливий. I чемний, i... i...

Тут песик занепокоєно засовався, тодi навiть пiднявся на обмотаних лапах, скiльки дозволяв захисний пояс. Щось надзвичайно важливе прийшло йому в голову, що вiн вiд хвилювання аж вiдкашлявся, поглянув на всiх великими очима i якомога голоснiше промовив:

- Дуже прошу ви... вибачте, що я вiдразу вам не подякував. То кажу зараз: щиро дякую.

- Нема за що, - пробасив Твiнас.

- Е! - не погодилася начальниця. - За виховну роботу! I за...

- За вашу доброту, - тихо сказав песик.

- Увага, - почувся голос пiлота Менеса, - "Срiбна шишка" опускається на попутну планету, щоб вiдрегулювати бортову систему.

Пiд час цiєї об'яви у Твiнаса випала люлька i стукнулась об пiдлогу, бо щось упало iз стелi, поцiлило якраз у голiвку люльки й вибило її iз дзьоба пiнгвiна. Такi великi i важкi сльози у Китички...

ХИТРОЩI ЕЙНОРИ

Ще нiколи не тримала Ейнора голову так незалежно й високо, ще нiколи так гордо не кривила уста, як зараз, коли всi довiдалися про її справжнє минуле i її iм'я Мурза Шарпачка. Нi, нi, вона анi крапельки не жалкувала, що сказала всю правду - бiльше того, її мучила совiсть, що вона не розповiла все до кiпця, не розплющила очей, не показала, що вони карi... Адже якби вона це зробила, то не змогла б далi стежити за пiлотом. А стежити за ним треба обов'язково, бо якщо вiн у годину щирого каяття не зiзнався, що має двi руки, якщо й надалi напускає всiм туману у вiчi значить, вiн має пiдступнi замiри i нi на яку Тандадрику вони не летять. Якщо добре придивишся, послухаєш, то зовсiм неважко помiтити, яка пiдозрiла його поведiнка. Хоча б та його кабiна... Вiн пильнує дверi як зiницю ока, навiть коли виходить на хвилину, то неодмiнно) замикає їх, а всередину нiкогiсiнько не впустить. А якщо кабiну треба так охороняти вiд стороннього ока - значить, там повинно бути щось надзвичайно важливе, i те щось допомогло б розгадати таємницю однорукого. Чого б їй не коштувало, вона викриє справжнє обличчя пiлота - навiть коли б довелося пожертвувати своїм життям!.. Пiсля того, як Китичка хотiв себе спалити, щоб спокутувати свою провину за загибель планети, пiсля того, як Кадриль стiльки разiв ризикував життям, щоб врятувати вiд загибелi товаришiв по мандрiвцi, пiсля того, як кривий товстун Твiнас ще бiльше себе принизив, аби не принизили її. Ейнору, - пiсля всього цього серце у ляльки пройнялося досi незнаною турботою про їхню долю. Тому, гордо тримаючи голову, Ейнора, проте, виношувала план, як проникнути у фортецю пiлота й досконало її обдивитися!..

- Я хотiв би вам запропонувати допомогу, коли ви будете висаджуватися, - перервав її думки басок Твiнаса.

- Дякую, я вiдчуваю себе стомленою i посиджу тут, - вiдповiла Ейнора.

Чи їй здалося, чи й справдi Твiнас зiтхнув полегшено i швиденько один собi пошльопав? Невже пiсля того, як вона зiзналася, що її викинули i що вона називається Мурза Шарпачка, вiн збайдужiв до неї i бiльше не хоче бути поруч з нею?

А мандрiвники жваво подалися вниз. Першою крокувала Легарiя, тримаючи поперед себе за ручку свою сумку; пiсля того, як пропав речовий доказ, тобто друга рукавичка Ейнори, вона вирiшила, що залишити сумку в кораблi занадто ризиковане. Слiдом за нею йшов Кадриль, однiєю лапою обнявши Китичку: песик уже не мучився своєю провиною, тому швидко почав видужувати. Останнiм злазив Твiнас, цього разу вiн був якось дивно неспокiйний, метушливий; вiн так поспiшав якнайшвидше стягти зi схiдцiв свою розбухлу тапку, неначе за ним гналося не менше десятка бульдогiв Гогiв!..

Отож у пасажирському салонi залишилася одна Ейнора. Вона продовжувала сидiти, ледь нагнувшись уперед, i прислухалась до найтихiшого шарудiння в кабiнi пiлота. А вiн, нiби навмисне, затримувався в кабiнi довго, як нiколи: видно, регулював бортовi системи. Або, може, готував для них усiх пастку - хто ж його знає?.. А якщо... якщо вiн зовсiм iз кабiни не вийде, тодi що? Тодi хитрий план Ейнори закiнчиться нiчим, а потiм може буде вже запiзно що-небудь зробити... Нi, нi, чого б їй не коштувало, вона повинна виманити пiлота iз кабiни так, щоб вiн, вийшовши, не замкнув дверi.

Ейнора потихеньку вiдстебнула захисний пояс, ледь розплющила очi i пiдкралася до надвiрних дверей, де, вона знала, є кнопка, щоб пiдняти схiдцi. Вона натиснула, i схiдцi майже нечутно втяглися назад у корабель; потiм вона зачинила дверi, розмахнувшись, з усiєї сили бахнула кулачком у дверi i впала на пiдлогу, закричавши пронизливим голосом:

- Ай!.. Рятуйте!.. Швидше!.. Ай!..

Лежачи на пiдлозi, вона прислухалася: ось прочинились дверi в кабiнi, зашелестiв комбiнезон - видно, йдучи до неї, пiлот ховав свою здорову руку пiд порожнiй рукав; кроки наближалися, ось тут...

- Що? Що трапилося? - питає не зовсiм спокiйним голосом пiлот, а рукою в рукавичцi стискує їй долоню.

- Голова... - застогнала Ейнора. - Iшла, не бачила, вдарилась об дверi... мабуть, розкололася пополам... ай...

- Я принесу мазь, - повернувся до дверей у кабiну пiлот.