Поезiї

КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДIЯ

В тридев'ятiм славнiм царствi, де колись був цар Горох,

є тепер на господарствi мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край i вдовж, i вширшки, i кому яка бiда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, - всiх приймає пан ласкавий, тiльки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку спершу вiн людей приймав, потiм сiв у холодочку, звiдти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собi землянку,

Оха бiльше не видать.

Але хто те мiсце знає, де трухлявий пень i мох, той приходить i волає або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навiть ненароком теє "ох!" промовив ти, знай, що вилiзе те боком, - ворiття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова i з душею ще живою пiд землею похова.

Пiд землею ж там - палати, де вольможний Ох сидить, гарнi, пишнiї кiмнати, срiбло-злото скрiзь ряхтить; дорогiї самоцвiти, наче зорi, миготять, скрiзь заморськi дивнi квiти, по клiтках пташки сидять; золотiї грають рибки в кришталевих скриньочках; i ведмедi ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск i пахощi мiцнi, попугаї заторочать приказки якiсь дивнi.

I безглуздi очi втупить в тебе рибка, мов чига…

Тут ведмедiв гурт обступить, кожен лапу простяга, - той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! - кров одразу потече.

Бо крiзь бiлi рукавички враз проб'ються пазурi гачкуватi, мов гаплички, - так i вп'ються, мов щурi.

Тож, коли вже раз попався, - наче в пастку бiдна миш, - то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та дишi

Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!

Чи волiєш нам служить?

Чи волiєш, може, нинi головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", - зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу - подарують рукавички й жупанець, привiтають, пошанують, - тiльки ж там тобi й кiнець!

Вiчно будеш пробувати у пiдземному дворi, бiльш тобi вже не видати анi сонця, нi зорi.

Де торкнешся - всюди брами пiд замком та пiд ключем…

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спiв на плач вiдповiдає, плач на спiв, так без кiнця…

Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця спiвом душу потiша, та сумна мiцна темниця, смутна в дiвчини душа.

Якби хтiв їй волю дати хто з хоробрих юнакiв, мусить перше розрубати сiмдесят ще й сiм замкiв…

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець, хай замки тi розрубає, - буде казочцi кiнець!

[7.III 1906]