Поезiї

СПIВЕЦЬ

Пишно займались багрянiї зорi

Колись навеснi,

Любо лилися в пташиному хорi

Лiснi голоснi;

Грала промiнням, ясним самоцвiтом

Порання роса,

I усмiхалась весняним привiтом

Натури краса.

Гордо палала троянда розкiшна,

Найкраща з квiток, Барвою й пахом вродливиця пишна

Красила садок.

А соловейко трояндi вродливiй

Так любо спiвав,

Голосом дивним спiвець чарiвливий

Садки розвивав;

Слав до вечiрньої зорi прощання,

Що гасла вгорi,

Ще ж голоснiше спiвав на вiтання

Пораннiй зорi…

Вже пролетiв, немов пташка зальотна,

Весняний той час, -

Осiнь холодная, осiнь вiльготна

Панує у нас.

Тихо спускається нiчка осiння, -

Година сумна;

Мiсяць холоднеє кида промiння;

Здалека луна

Пугача вiщого крик - гук єдиний;

Дiброва нiма.

Де ж соловейко? де ж спiв солов'їний?

Ох, де ж вiн? Нема!

В вирiй полинув, де вiчная весна,

Натхненний спiвець.

Вiчно красув там рожа чудесна,

Там теплий вiтрець;

Глухо i смутно кругом на просторi.

Мiй гаю сумний!

Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,

Тебе й край рiдний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листi сухiм

Вiтер зiтха, мов дрiада сумує,

Iз жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!

I розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна

Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю

Новая весна.

Та хоч би й крила менi солов'їнi,

I воля своя, -

Я б не лишила тебе в самотинi,

Країно моя!

(1889)