Похід Болбочана на Крим

Залишення Київа

В житті кожної держави, що повстала після великої світової війни, кольосальну ролю відогравало своє національне військо. Бо тільки з народженням війська повстає держава. Тому ці народи святкують якийсь день в році, як свято повстання війська. Так Чехи святкують 19 червня. Цей день є роковинами бою 19 червня 1917 p., коли чехословацька бриґада брала участь в останньому наступі російського війська в Галичині і тут під Зборовом, недалеко Тернополя, хоробро билася зі значними втратами для себе. Одійшовши в резерву, бриґада дуже швидко поповнилась і через кілька тижнів розвинулася в корпус. Тому чехословаки цей день вважають за день повстання свого війська. Поляки, які дуже довго боролися за своє існування, таким днем вважають 15 серпня, себ-то роковини варшавського бою, або як його називають: "Цуд над Віслом".

Ми, Українці не маємо такого свята. Але в історії творення нашого національного війська є день великої ваги, який хоч і був непомітним для ширшого громадянства, але був переломовим в історії творення нашої мілітарної сили.

В ніч з 26 на 27 січня (ст. ст.) 1918 року рештки української армії під натиском більшовицьких банд Муравйова відступали зі своєї столиці, золотоверхого Київа. Київ горів. Чути було стріли ворожих гармат і кулеметів. Чути було, як ворог посувався по місту, займаючи залишені нами позиції. А тим часом по Святошинській шосі тихо посувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Де-не-де чувся плач людий, що прощалися зі своїми родинами. Червона луна пожежі надавала постатям якогось містичного вигляду. Попереду їхав обоз з раненими і хорими.

Уряд проїхав на автах. За Урядом їхали інституції, а за ними без обозу, без харчів, без запасу набоїв ішли в невідому будучність непоборні.

Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів. Сердюки богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках з довгими червоними шликами.

Йшли озброєні до зубів вільні козаки от. Ковенка. Инші несли кулемети Люїса і Кольта. Гармати котилися по рівній дорозі, обвішані ранцями і торбами. Старшини і юнаки ген. Прісовського йшли в рівних рядах. Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов полк. Болбочан зі своїм відділом. Зі Святошина всі численні частини на рано перейшли в село Гнатівку. Яких тут тільки не було відділів і частин!

Тут була ціла армія, яка начислювала кілька дивізій, кошів, відділів Вільного Козацтва і всяких инших окремих військових одиниць, а крім того багато штабів неіснуючих частин. Але всі ці частини були дуже маленькі складом, а декотрі з них мали всього по кілька чоловік, так напр.: Ґеорґієвський полк — 8 чол., Полуботківський — 5 чол., Наливайківський полк — 21 чол., Сагайдачного — 6 чол., Богданівців — 120, Дорошенківців — 80 і т. д. Найбільшою частиною були Республиканці полк. Болбочана.

В Гнатівці скликано нараду всіх командирів окремих частин. Тут полк. Болбочан і ґен. Прісовський запропонували, щоб усі ці частини звести в Окремий Запоріжський загін під командою одного Начальника. Деякі "отамани" запротестували проти знищення їх окремих" загонів", але їм заявлено, що залишать їх самих з їхніми загонами в Гнатівці, і вони волею-неволею мусіли погодитись. Один тільки С. Петлюра зі своїм кошем відмовився підлягати командирові загону і цілий час тримався окремо.

Командиром 1-го Запоріжського Загону був вибраний ґен. Прісовський. Крім того ухвалено, що військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця. Дисциплінарна влада належить старшинам. Цей власне момент можна вважати переломним в історії творення українського війська, бо з цього часу воно набирає тих прикмет, які характеризують кожну регулярну армію.

Тут — же було вирішено, по змозі, найдовше триматися в напрямку Київ-Житомир, щоб дати можливість правительству і Центральній Раді зібратися в Житомирі.

Сам генерал Прісовський призначив собі начальника штабу, помішника і командирів курінів та сотень. Дуже не подобалося Урядові, що на чолі війська став "ґенерал", значить "реакціонер".

Починаючи від голови Центральної Ради і кінчаючи військовим міністром Жуківським, увесь Уряд підтримував Гайдамацький Слобідський Кіш, уважаючи його за свою найкращу віддану частину, та не любили цієї нової формації "Запоріжців" за "контрреволюцію".

Багато минуло часу і розлилось море крові, заки Уряд і сам Симон Петлюра переконалися, хто такі Гайдамаки, а хто Запоріжці.

1-ий Запоріжський загін був розділений на 2 куріні. 1-шим командував полковник Загродський, а 2-гим полковник Болбочан, на котрого покладено й обовязки помішника ґен. Прісовського.

В склад 1-го куріня головною основою ввійшли Богданівський і Дорошенківський полки, Залізничий курінь і Вільні Козаки.

В склад 2-го куріня ввійшли, крім Республіканського полку Болбочана, ще старшинський відділ ґен. Прісовського і полки: Полуботківський — 5 чол., Наливайківський — 21 чол., Богунівський— 8 чол. Вільні козаки от. Ковенка прилучилися до гайдамаків от. Петлюри.

Артилерія і кіннота були виділені в окремі бойові одиниці. Всього взагалі було понад 3.000 чоловіка. Комітетів і комісарів у цих частинах не було, не вважаючи на домагання Уряду. Грабунків і сваволі за час походу не було зовсім, а коли трапився один випадок з підстаршиною і козаком, то їх розстріляли на місці. Взагалі в керуванні з цього часу відчувалася тверда військова рука.

Вирушили з Гнатівіки на Житомир, а звідтіля на Коростень[1]. На курінь дістали по кілька фірманок.

Ситуація на заході України була слідуюча: бувша VII дієва армія, виключно більшовицька, що наступала з фронту вкупі з 2-гим гвардійським корпусом, забравши Проскурів, Жмеринку та Козятин; довідавшись про те, що Київ забрали більшовики, вона повернула до Бердичева, який і захопила 1 лютого. Наміром її було йти до Житомиру, щоб захопити Центральну Раду й останки українського війська, але Рада виїхала до Володимира-Волинського, а війська перейшли в Коростень, і збиті з панталику більшовики занехали переслідування.

В Коростені знаходилися великі склади військового майна. Тут закінчено формування цілого загону.

Умови розташовання в м. Коростені були погані. Населення більш співчувало більшовикам, тому військ не можна було розташувати в місті і по селах. Жили з початку в холодних вагонах, а потім у бараках.

Тимчасом з австрійського фронту повертали до дому частини бувшої російської армії. Всі вони були здеморалізовані, несли з собою демагогічні більшовицькі гасла і були вороже настроєні проти національної державної української ідеї.

Декілька ешелонів цього війська, скупчившись на ст. Сарни, пробувало пробитись через ст. Коростень, але це їм не вдалося. Наприкінці постою в Коростені 2 Запоріжський курінь був післаний на Сарни, де обеззброїв усі ці ешелони. Найбільш упертий бій видержав курінь з частинами збольшовиченої 2-гої Фінляндської дивізії. Нарешті вона вся була забрана в полон, обеззброєна, посажена в вагони, замкнена ззовні й відправлена на північ. В Сарнах залишено залогу.

Дня 5 лютого, після зайняття Сарн, Болбочан одержав наказ заняти Житомир і одночасно одержав призначення на посаду Губерніального команданта Волині. Житомир був занятий боєм з 11 лютого. Військо розташувалося на відпочинок, увесь час тримаючись на поготівлі, бо в Житомирі тоді стояв чехословацький корпус. Чехословаки вороже дивились на українське військо й український рух уважали за німецьку інтриґу. Чехословаків було багато і тому треба було бути готовими, тим більше, що між Чехами і більшовиками йшли пертрактації за пропуск чехословацьких полків через Московщину до Архангельська, або на Далекий Схід до Владивостоку.

Тимчасом Губерніальний комендант зорганізував самоохорону міста; почалася майже нормальна праця в інституціях. Непевний елемент унешкодливлювався. Крім того Губ. командант оголосив у Житомирі мобілізацію старшин і підстаршин, як потрібного в той час елементу. Це розпорядження викликало сильне незадоволення Уряду, який не хотів створювати в демократичній Республиці регулярної армії, а тим більш мобілізації, елементу контрреволюційного. Мобілізація всеж таки відбулася.

Прийняті були розділені на дві Групи. Першу призначено для охорони міста і повіту. Другу розділено між частинами Запоріжського загону, по бажанню самих мобілізованих.

Ще раніш секретар військових справ Петлюра скасував усі відзнаки й ранги з армії. Полковник же Болбочан зпочатку завів відзнаки для старшин і козаків у свойому куріні, а потім намовив до цього і генерала Прісовського. Старшини на посадах носили на лівому рукаві перевязь з блакитної широкої стрічки з золотим ґальоном посередині. Старшини не на посадах і козаки носили жовто-блакитну перевязь.

Золотий ґальон по посаді мав ту чи иншу форму.

З часу перебування Болбочана в Житомирі як ґуберніяльного команданта починає рости його популярність як серед війська, так і серед населення. Це був перший командант від початку революції, котрий замість мітінґів, які збирали його попередники, почав твердою рукою і ділом, а не словом, творити лад і спокійне життя.

Популярність полковника Болбочана занепокоїла Вищу Владу. Деякі, як я згадував вище, розпорядки не входили в програми с.-р. і с-д. Але в кого сила, в того право. Болбочан мав 1000 людий під командою і робив не по теорії партій, а так, як говорили йому розум і досвід.

Військове Міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь (тоді це був вже окремий курінь, який мав свою артилерію і кінноту) прапорщикові Мацюкові, який мав виступити на Бердичів, а самому залишитися губерніальним командантом.

Мацюк був чоловіком партійним, отже йому вірила влада, яка в таких випадках на військові здібності менше звертала уваги.

Не маючи морального права залишити свою частину, Болбочан не міг знову не послухатися Уряду. Тому, скликавши старшинське зібрання свого куріня, поінформував їх про ситуацію.

Старшинське зібрання одноголосно ухвалило просити Уряд і самого полковника Болбочана залишитись командиром куріня.

Одначе до призначення нового свого заступника Болбочан мусів залишитися в Житомирі, тимчасово здавши команду Мацюкові.

Курінь вирушив у напрямку м. Бердичева, маючи завданням вибити звідтіля більшовиків і зайняти місто.

Бій під Ушомиром

Невдовзі по прибутті війська до Коростеня, команда запоріжського загону була попереджена залізничниками, що в напрямку Коростеня з Шепетівки просувається Фінляндський корпус. Частини цього корпусу одержали від більшовицької головної команди в Київі наказ знищити українське військо.

Команда загону рахувалася зі своєю кількістю козаків і відсутністю певних технічних засобів, приймаючи на увагу, що ворог добре заосмотрений у всі засоби оружної боротьби, а також перевищує кількістю людського матеріялу.

Але з цього положення був тільки оден вихід — прийняти бій і за всяку ціну його виграти.

Головні сили ворога йшли з боку Шепетівки на Новоград-Волинський-Ушомир, маючи на увазі відрізати можливість всякого відступу українського війська на лінію Збруча — старих російських позицій.

Команда загону вирішила не допустити ворога близько до місця осередку загону — Коростеня і зустріти його в районі ст. Ушомир. Для цього наказано 1-му куріневі висунутись на лінію ст. Ушомир і затримати ворожий наступ. Таким чином ворог мав бути примушений або відмовитись від заміру захопити Коростень, або повинен був розвернути всі свої сили і тоді в залежности від відповідної ситуації треба було нанести йому рішучий удар.

Зробити це випало на долю 1-го куріня під командою сотника Загродського тому, що він складався з тих людей, які вже, в боях у Київі під Арсеналом і інших місцях уміли доказати свою готовість вмерти за українську ідею і свою особисту відвагу.

До куріня додано, артилерію й ешелон вирушив на зазначену лінію.

Треба додати до цього, що сторожеву охорону з означеного куріня вже давно вислано вперед за залізничний міст.

В разі несподіваного наступу ворожих ешелонів сторожа повинна була висадити місток, бо рельси вже були зірвані.

Ст. Ушомир повідомила слідуючі стації в напрямку Новгорода-Волинського, що жадних потягів вона не приймає. Сторожа, підсилена сотнею Дорошенківців, доносила, що з боку ворога на обрію показався димок і що мабуть це їде ворожий потяг. Зараз-же в напрямку моста вислано наш "соломяний" бронепотяг.

Ворожий потяг став у сфері гарматнього вогню і почав виладовувати людей, які приймали боєвий порядок і невдовзі вирушили вперед уздовж шин залізниці.

Стало ясним, що ворог постановив силою пробитись через ті перешкоди, які ставило йому українське військо.

Задзвеніла команда і гармата з нашого бронепотягу післала першу ґранату, яка впала коло самого ворожого потягу. Результат був додатній, бо стріляли на відкриту ціль.

Димок показався знову і ворожий потяг дав контрапару, відходячи із сфери гарматнього вогню.

В той-же час наші лави розпочали протинаступ.

Ворожі лави зпочатку не звернули уваги на нашу гарматню стрілянину по ешелонові, але коли набої нашої гармати стали лягати на лави, а ще до того вони побачили, що їх потяг утік, почалось в їх рядах замішання. А тут затріщали наші кулемети.

Ворог хвилинку затримався і розпочав відворот, а коли до того всього вихопився наш бронепотяг, став утікати.

На місці залишились забиті нашим гарматнім вогнем.

Щоб унеможливити всяку спробу ворога прорватись, міст висаджено і запалено.

Другий день пройшов спокійно. Ворожі стежі показувались, але на крісовий стріл не наближались.

Натомість наша розвідка доносила, що на слідуючій станції прибули нові ворожі ешелони, які вивантажують артилерію.

І дійсно, коли наша розвідка появилася біля спаленого містка, ворог почав її обстрілювати гарматнім вогнем.

Треба було сподіватись, що ворог готується до наступу і в першу чергу схоче опанувати спалений місток, щоб його направити і пересунути свої ешелони до Коростеня.

Третя ніч принесла несподіванку для нас. Упав великий сніг і настав мороз. Застави, які були ей сунуті на 3–4 верстві за стацію, залишивши сторожі, поховалися до хат.

В цей час ворог розпочав нічний наступ. Коли наша сторожа спостерегла вже близько ворожі лави, почала стрілянину. Кулемет, який був ще з вечера пристріляний до певних цілей, відмовився стріляти, бо від морозу олія загусла на мазь.

Прийшлось кулемет відтягнути, а сторожі відступити назад.

Щоб не дати ворогові зорієнтуватися, прийнято наступ цілим курінем. Були введені в гру Богданівці, щоб обовязково возстановити старе положення с. т. повернути позицію біля спаленого містка. Ворог підтягнув артилерію і відкрив вогонь з 7–8 гармат.

Але не дивлячись на це, ворога відкинуто назад з великими втратами.

Наша впертість зробила на ворога гнітюче вражіння, хоч він і знав, скільки нас, бо вдалось йому захопити в полон нашу розвідку: 2-ох козаків і поручника Лисицю.

Злапала їх розвідка ворога і привела до штабу, який містився на стації.

До штабу збіглись усі "товаріщі", — подивитись на козаків, які для них мусіли являтись чимось страшним. Отже і вся їх злість обрушилась тепер на них, як на виновників того, що вони до цього часу сидять тут і не можуть добратись до "Расєї". Солдати рішили катувати неповинних. Роздягли їх до нага, пообривали оселедці, прикотили дві кухні і постановили вкинути їх в окріп, а одного пустити, який побачивши все тут, пішов і розказав би своїм. Та не судилось приняти таку смерть козакам.

Очікуючи на свою смерть, Дорошенківці раптом почули стрілянину. Стріляли з рушниць та ручних кулеметів по ешелонах.

Піднялась страшна паніка. Варта і вся юрба, яка очікувала на екзекуцію, почала тікати.

З цього скористали засуджені, вискочили і давай Бог ноги.

Добігли до ліса, де знайшли якийсь одяг і повернули до своїх.

Під натиском наших частин ворог спішно відступив.

До цієї перемоги теж причинилася і наша кіннота. Кінний Гордієнківський полк (офіційно він носив тоді назву 3-го запоріжського куріня) ще зарані був ешелонами висланий з Коростеня в бік Олєвська. Тут на сусідній стації він вигрузився і мав співпрацювати з правим крилом 1-го куріня, забезпечуючи його з боку західнього фронту.

Поява кінноти на лівому крилі ворога ще збільшила його паніку і він поспішно відступив у бік Новгороду-Волинського.

Бої під Бердичевом

В мент вирушення 2-го куріня Запоріжського загону на Бердичів, там були скупчені переважаючі сили ворога, що складалися головним чином з частин бувшої VII армії і матросів. Вони мали велику кількість артилерії, панцирних авт, броневиків, піхоти і кінноти.

За 10 верст від Бердичева наші авангарди попали вже під гарматний обстріл ворога. Тут прапорщик Мацюк виявив усю свою нездатність до військового діла. Він попровадив справу так, що за кілька годин курінь перейшов від наступ до оборони і відступу. Більшовики, користаючи з великої переваги, повели протинаступ, стараючись охопити на крилах відступаючий курінь.

Прапорщик Мацюк, побачивши грізне положення куріня, ганебно утік зі своїм ешелоном до Житомира, залишивши частину без проводу.

Становище куріня було фатальне. Охоплений на боках і під сильним гарматним вогнем у центрі, мусів він поспішно відступати.

При цьому виявила свою героїчну відвагу батерія сотника Савінського. Опинившись зпереду стрілецьких ровів, вона під страшним обстрілом ворога продовжувала вогонь, побиваючи кольону більшовиків, що обходила нас, але ці, маючи перевагу в силах, приневолили українські частини відійти й накинулись на батерію. Ця шалена відвага сотника Савінського і його козаків врятувала курінь від остаточної заглади.

Курінь, залишивши масу кулеметів, ранених і півбатерію, відступив і тільки завдяки тому, що відділ був здисциплінований та складався переважно зі старшин, вдалось його затримати перед Житомиром і не дати більшовикам можливосте зайняти місто.

В цьому бою впав смертю хоробрих сотник Савінський з цілою першою півбатерією. Таким чином, не маючи над собою проводу, курінь лише завдяки ініціятиві й досвідові сотенних командирів та непохитности козаків, зміг вийти зі скрутного положення і нарешті затримати ворога, не даючи йому просунутись на Житомир.

Старшинами, завдяки яким вдалося врятувати курінь і затримати його до захисту Житомира, були: сотник Кустовський, сотник Зелінський, Гоженко, Гончарів, Шепель, Халаїм і командир кімнати сотник Благо.

Сотник Кустовський своєю розпорядливістю та енергією втримав курінь, привів його до ладу і припинив наступ більшовиків.

Розгром куріня зробив гнітюче вражіння на всіх. Особливо для полковника Болбочана було це великим ударом.

Не чекаючи наказу, самовільно здав помішникові посаду ґуберніяльного команданта і обняв команду над курінем, усунувши Мацюка.

Привівши сотні до порядку Болбочан провадив їх у протинаступ на більшовиків.

Відкинувши ворога від Житомира, Болбочан посунувся в напрямі Бердичева, але тут прийшлося йому змагатись з переважаючими силами ворога.

Кілька разів кіннота ворога обходила курінь з боків, але відкидав її вогонь наших кулеметів. Один раз ворожа кіннота при допомозі броневиків зробила глибокий обхід і вийшла на зади наших позицій з метою захопити наші ешелони, які знаходилися в 10 верстах від місця бою, та викликати паніку на задах нашого війська. Але дякуючи енергії Болбочана і при допомозі сотника Шелеста, команданта штабу куріня, який керував прикритям ешелонів, та командира батерії сотника Лощенка, ворожу кінноту вдалось відбити.

Натомість у центрі наші лави перейшли в наступ по залізниці і захопили в полон один броневик, а другий був зірваний відступаючим ворогом. Ніч припинила дальшу боротьбу.

В цьому бою вдалося Болбочанові відбити назад батерію, залишену завдяки Мацюкові. Біля неї знайдено тіла по звірськи вбитих сотника Савінського і його козаків. Всіх їх, як виявилося при огляді, по звірськи замучено. В сотника Савінського обрубано пальці на руках, оскальповано голову і зібрано шкіру на руках. Тіла цих героїв забрано до ешелону і пізніше поховано в Київі на Аскольдовій могилі. Батерію з того часу іменовано: "1-ша батерія ім. Савінського".

В дві годині ранку більшовики пішли в протинаступ, та понесли тяжкі втрати вбитими і полоненими.

Стративши двох командирів полків забитими і командира матроського відділу раненим і полоненим, більшовики відступили з великим поспіхом, залишаючи м. Бердичів, де не встигли розстріляти арештованих "буржуїв".

Міське самоврядування взяло на себе прохарчування цілого куріня на ввесь час перебування його в Бердичеві.

Виславши авангард у слід відступаючих більшовиків, Болбочан послав Урядові звіт про наслідки наступу.

В Бердичеві Болбочан поповнив свій курінь і обоз зброєю, набоями, одягом і ріжним військовим майном, що залишилося від південно-західнього фронту, і почав готовитися до наступу на Київ через Козятин-Фастів. Якраз тоді одержано відомосте, що більшовики вивозять багато майна з Поділля й Одеси через Жмеринку — Київ. В самому Київі кожного дня розстрілювали сотні людей. Стації Козятин і Фастів були забиті ешелонами.

З усього цього виникало, що необхідно було йти зараз по горячих слідах за більшовиками і захопити Козятин та Фастів.

Болбочан чекав наказу і готовився до бою, Ввечері другого дня після зайняття Бердичева прибув ешелон Німців.

Дивно й чудно було якось для всіх сьогодня бачити так близько тих, з якими кілька років билися, та ще в ролі своїх спільників.

Німці ставились до Запоріжців дуже коректно і все робили за згодою Болбочана.

На другий день прийшов наказ вирушити на Київ, але не через Козятин-Фастів, а через Коростень.

Чому вийшло таке розпорядження, трудно було дізнатися, але було ясно, що Німці перші займуть Київ, а ми зявимося вже як гості, і, крім того, втратимо всю здобич.

Болбочан ще раніш, вказуючи на ці причини, просив Уряд дати наказ про наступ на Київ через Козятин.

Але наказ був поданий у категоричній формі про наступ через Коростень і тому прийшлось вертати назад на Житомир.

В Житомирі сидів уже новий командант зі "своїх людей". Він мудро віддав наказ, що розпорядження попереднього команданта касуються, як контрреволюційні.

Все, що робив Болбочан, уважалося небезпечне для революції. Громадяни заплутувалися між трьома деревами.

В Коростені Запоріжці застали Німців, які позаймали всі склади і нічого для нас не видавали. Сюди ж прибув і перший курінь Запоріжського загону разом з ґен. Прісовським, який обняв команду всього загону в цьому наступі на Київ.

В авангарді вирушив броневик, а за ним ешелонами вирушили всі запоріжські частини на Київ. (Схема І).

На стацію Ірпень більшовики пробували дати одсіч, та згромадили досить поважні сили. Тут Генерал Прісовський, недоїзжаючи до Ірпеня, виладовував усі свої сили, розвернув їх і повів на ворога. Бій тягнувся недовго і більшовики, цілковито розбиті, мусіли відступати, висадивши передтим у повітря залізничий міст на ріці Ірпені.

О 12 годині ночі 1 березня нов. ст. був зайнятий Святошин перед Київом, а о 4 годині ранку Болбочан з розвідчиками на броневому авті вскочив до Київа.

За ним до Київа, який маячив вже своїми хрестами, підходили Запоріжці.

О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднесеними головами, входили Запоріжці стрункими рядами в золотоверхий Київ, після місячної розлуки з ним.

Тою самою дорогою, якою вони, пригноблені, розбиті і неорганізовані місяць тому покидали свою столицю, тепер йшли повні віри і завзяття, з надією на кращу будуччину.

З величезним ентузіязмом зустрічало їх населення Київа. Люди плакали, дивлячись на Запоріжців, які йшли рівними кольонами, під командою досвідченої старшини. Надіялися, що час революційних вигуків і кличів уже минув, що прийде влада, навчена гірким досвідом і попередніми помилками, що почнеться налагоджування життя і праця, а сльози висохнуть і забудеться лихо.

Запоріжці в Київі

В Київі все військо зібралося на Софійській площі, де був відслужений молебен і відбулася парада всіх частин. Звідсіля все військо пройшло через цілий Київ на Печерськ, де й розташувалось.

Біля Міської Думи з балькону витав військо в імени Думи і "народу" член Центральної Ради жид Рафес. Він закликав підтримати і перевести в життя соціялізм. Балькон був удекорований трьома прапорами: двома величезними червоними і одним маленьким українським.

Це зробило на Запоріжцях гнітюче вражіння і в де-кого показалися на очах сльози. В рядах розпочався крик, щоб скинути червоні прапори — емблему ворога. Зчинилася велика колотнеча, ряди захиталися. Полковник Болбочан, який прибув на місце цього випадку і встановив лад у частинах, післав сказати в Думу, щоб зняли червоні прапори і залишили тільки жовто-блакитний, а від Рафеса зажадав пояснення, що мають значити ці червоні прапори. В Думі якраз в цей час ішло засідання і Рафес від імени всіх членів Думи відмовився дати пояснення на вимогу Болбочана. Натомість перед юрбою народу вони почали кричати, що Болбочан реакціонер, закликаючи "народ" захищати їх перед самоволею військових. Бажаючи уникнути скандалу в перший день вступу до Київа, Запоріжці рушили далі.

Частина людей 1-го Запоріжського куріня була одправліена для охорони мостів через Дніпро.

Штаб загону розташувався в готелю" Паляс". Там же відкрилось бюро для запису добровольців.

На другий день 1-ша сотня 2 залоріжського куріня лід командою сотника Зелінського йшла зміняти варту коло мосту.

Проходячи біля Думи, побачив сотн. Зелінський, що червоні прапори як висіли, так і висять.

З трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у салю засідань.[2] Цей інцидент викликав цілу бурю. Якась партія внесла запит у Центральну Раду й вимагала віддання лід суд винних старшин. Кричали, що це нечувана зневага емблеми революції, вимагали вислати з Київа цю реакційну частину, як загрозу революції. Преса так само заговорила.

Військове Міністерство зажадало від Болбочана вияснення справи і віддання судові винних. Для Запоріжців було це громом з ясного неба. Але Болбочан відмовився виконати цей наказ і заявив, що він цілком поділяє погляди своїх підлеглих і не бачить в їх вчинку нічого поганого.

Тоді на Запоріжців почали робити натиск з іншого боку. Одежі і грошей для укомплектовання нових добровольців не давали. В наборі добровольців перешкоджали і з дня на день збиралися випхнути з Київа.

А в той-же час почали знов формуватися ріжні коші та появилися" батьки". Охорону міста Уряд доручив російській організації, яка складалася з офіцерів, що тут залишилися.

Ця охорона користувалася супроти Запоріжців величезними привілеями. Вона, напримір, заборонювала відкривати бюра для прийому добровольців, покликаючись на накази Уряду. Висміювали як Український Уряд (що не дивно, але болюче), так і саму українську ідею. На цю охорону оперся пізніше Гетьман, а взявши владу в руки, мусів вигнати її на Дон.

Запідозрюючи в неблагонадійности ґен. Прісовського, Військове Міністерство під прикриттям вищої почесної посади, запропонувало йому бути ґуберніяльним комендантом Київщини, а Запоріжський загін здати тому, кого призначить Уряд.

Генерал Прісовський за якийсь місяць часу зумів при помочі Болбочана дати Запоріжцям добру організацію, карність і викоріняти все те, що залишилося з революційних часів.

Увесь час уникаючи залежносте від ґен. Прісовського, Петлюра зі своїм Слобідським кошем держався окремо й не зумів дати йому того правного зрозуміння справи, карности й закономірносте, без котрих військо руйнує лад, а не боронить його. Зараз-же по прибутті до Київа, Слобідський кіш почав самочинні розстріли комуністів на схилах Михайлівського саду, що привело до гострого конфлікту поміж Прісовським і Петлюрою. Після цього Петлюра залишив військо.

Підчас походів Київ-Житомир-Київ біля Запоріжців трималися сторонні люди, котрі, не будучи в рядах, тимчасом переховувалися. Тут були: відомий пізніше повстанець Григорєв, відомий тепер "гетьман" Полтавець-Остряниця, д-р Луценко з частиною президії партії соціялістів-самостійників, брати Макаренки й багато інших.

Пізніше, на підставі симпатій полковника Болбочана до партії соціялістів — самостійників, останні старалися скрізь поширити чутки, що вся запоріжська дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази.

Навіть саме формування ставили в заслугу п. Павлові Макаренкові, що був колись комісаром у полку Болбочана, ще в 5 російському корпусові, який і тепер терся при Запоріжцях.

Чоловік він був незлий, але, як потім виявилося, був не тим, за кого себе видавав.

При вступі до Київа Запоріжський загін нараховував коло 5.000 людей. В той час ніяких інших українських регулярних частин, як не числити дивізії синьожупанців, не було. Тому Запоріжці складали кадр будучої армії.

Необхідно було утворити відділи армії, ввійти в підлеглість Міністерству Війни і виробити відповідні штати.

На скликаній нараді командирів усіх окремих частин загону вирішено переформуватися в 1-ший Запоріжський корпус, про що й подано прохання до Міністерства. Фактично, кадр старшин і підстаршин був, бо 80 % Запоріжців складалися з бувших офіцерів російської армії.

Військове Міністерство згодилося переформувати загін в окрему Запоріжську дивізію і включило в її склад гайдамаків.

Затверджено штати окремої Запоріжської дивізії. В склад дивізії входили: 1-ший запоріжський імени гетьмана Дорошенка піший полк, командант полковник[3] Загродський; 2-гий запоріжський піший полк, команд, полковник Болбочан; 3-тий гайдамацький піший полк, команд, полковник Сікевич, старий полковник російської армії, який отримав призначення на місце Петлюри. Богданівський полк, як реакційний, не був виділений в окрему військову одиницю. Крім того, в склад дивізії входили: гарматний запоріжський полк — команд, полк. Парфенєв; кінний ім. Костя Гордієнка полк — команд, полк. Петрів; інженерний полк — команд, полк. Козьма; панцирний дивізіон — команд, сотник Болдирів.

Дивізія підлягала Міністерству і, як окрема мала права корпусу. Проханню призначити командантом дивізії ґен. Прісовського Уряд одмовив, мотивуючи, це тим, що ґен. Прісовський виконує обовязки ґуб. команданта Київщини, а на його місце призначив штабс-капітана Шинкаря з метою, як висловився один зі старшин В. Міністерства, вигнати всіх "реакційних і контрреволюційних духів". Але Шинкареві передали, що коли він зявиться в дивізії, то буде розстріляний. Уряд, довідавшись про настрій Запоріжців, запропонував підполковника Капкана, а потім Петлюру.

Бачучи, що нічого не вийде, Болбочан, за згодою решти командантів частин, звернувся до ґен. Прісовського, щоб він допоміг у призначенню командантом дивізії бувшого інспектора артилерії Запоріжського загону полковника Натієва.

Він був по національносте Грузином, громадянству цілком невідомий, тому Уряд дуже скоро погодився призначити його командантом дивізії, бо боятись його популярности на перші часи не приходилось, а призначення не-Українця командантом одинокої на Україні дивізії надавало вигляд на перший погляд інтернаціональний.

Але кращого призначення не могло й бути.

Натієв був гідним старшиною. Кристалево чесний, бездоганної хоробросте, він швидко став улюбленим командиром. Співчуваючи українському національному рухові, він, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині не за страх, а за совість. Одночасно з призначенням Натієва, Болбочан був призначений його помішником з виконанням обовязків командира 2-го Запоріжського полку (так переіменовано його курінь).

В перших днях березня окрема Запоріжська дивізія, без Гайдамацького полку, який залишився при Уряді, вирушила з Київа, маючи завданням очистити від ворога Полтаву й Харків.

Всі піші, кінні й гарматні частини йшли під керуванням полк. Болбочана. Технічні, допомогові й інтендантські частини йшли з заду з отаманом [4] Натієвим. Перший кермував боєвими операціями, другий налагоджуванням адміністративного апарату на місцях і підтримуванням контакту з урядом і німецьким командуванням. Постачанням завідував сотник Ткач.

Відїзджаючи, запоріжці прощались з Київом, до якого вже не судилось їм більш вернутися.

Погляд німців на українське військо

І так, українське військо було кинуте в головному напрямку Полтава-Харків.

Українська армія безпосередньо підлягала Військовому Міністерству, а з німецькою армією входила лише в контакт.

Ці нові і перші наші союзники легковажили значіння української армії і тільки пізніше, в міру розвою боєвих подій, почали її поважати.

Характерним прикладом цього може служити доклад начальникові оперативного відділу Німецького східного фронту про становище на Українці в березні місяці 1918 р.[5] Цей доклад дуже цікавий і я тут подаю деякі уривки з нього.

Автор докладу, відомий німецький публіцист Колін Рос, який служив в осени 1917 р. в військовому відділі німецького міністерства закордонних справ. Його обовязком достарчати пресі відомості про хід військових операцій.

При вступі Німців на Україну Колін Рос знаходився в передових німецьких відділах, з котрими і вступив до Київа.

Брак правдивої інформації є причиною трохи фантастичного освітлення фактів у його докладі, які в деяких місцях доходять до гиперболи.

Але цьому годі дивуватись, бо Україна була новою і незнаною країною і кожний уявляв собі її по свойому.

Не краще уявляли собі Україну і всі вищі чинники німецької армії, яка вступала в глибину нашої країни.

Але Німці скоро переконалися про неправдивість свого погляду на українську армію.

Визволення лівобережної України. Полтавський напрям

З моменту вирушення з Київа на Лівобережжя Запоріжці ввесь час як в офіційних звідомленнях військового міністерства, так і на сторінках тодішньої преси, носили назву "бриґади Натієва", не зважаючи на те, що пізніше Запоріжці розвернулися в корпус.

Ще в Київі вироблено загальний плян боротьби з більшовиками на Лівобережній Україні, при чому Запоріжцям поставлено як завдання: посуватися на ст. Гребінка й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати більшовиків за межі Української Республики.

Запоріжці мали в повній мірі гармати, інтендантське й інженірне майно, а також живність. Усе це, а разом і повна дисциплінованість та запал козаків зробили з бриґади грізну силу, перед якою не могли вдержатися далеко численніші більшовицькі загони.

Відомості про більшовиків, що відступали на Полтаву, були такі: червоноґвардійці й матроси відступали першими, при чому їх прикривали чехословацькі частини, яких сили досягали корпусу.

Виїхала запоріжська дивізія ешелонами з Київа через провізоричний деревляний міст на Дніпрі (бо залізничий був попсований більшовиками) і скупчилась у Дарниці. Тут вирішено порядок руху частин.

На чолі йшов ешелонами Богданівський курінь 1-го запоріжського полку, а за ним решта частин.

Дня 4-го березня в Березані наш авангард наздігнав німецький авангардний відділ. У Березані Богданівці разом з Німцями пішли в наступ на ст. Яготин. Перед Яготином стояв арєґардний відділ чехословаків з броневиком.

Першими пішли в наступ по залізниці Німці, І за ними в резерві посувались Богданівці. Ворожий броневик відкрив вогонь з усіх своїх кулеметів і гармат.

Німці залягли й почали копати під собою окопи для прикриття від огню броневика. Під рушничим вогнем німецької піхоти, ворог мусів податись трохи назад. Користаючи з цього, Німці знялись і пішли на право, в обхід ворога, а Богданівцям наказано заняти їхні окопи.

Одна сотня Богданівців, яка в той час стояла за залізничою будкою, вирушила, щоб заняти залишені німецькі позиції.

По дорозі лежало два трупи забитих Німців. Один високий і товстий мущина, другий молоденький хлопець в окулярах. Це були перші трупи Німців, яких бачили Запоріжці.

Дивне вражіння робили ці трупи. Десь під Яготином, на чужій для них Україні, знайшли вони собі спочинок. В старшого мущини підчас падання відчинився ранець і з ного висипались ріжні причандали, багато листів і фотографія якоїсь молодої жінки. Козаки підняли фотографію і забрали з собою.

Хто був на ній? Чи жінка, чи дочка, чи сестра його — для нас було тайною.

А тимчасом броневик повернувся на попередні позиції і розпочав сильний вогонь по імпровізованих наших окопах. Цілий дощ кулеметних куль летів на ці окопи, які могли закрити тільки плечі і голову.

Гарматні набої густо падали то перед лінією, то позаду неї, підкидаючи стовбурі землі і диму.

Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Київі, поховали голови в окопчики і не дихали. Один тільки командир сотні, сотник Кіриченко, стояв у цілий зріст і кричав на молодих, щоб не ховали голів, і жартував на кожний вибух гранати.

Вогонь броневика ставав щораз влучнішим і багатьох були б Богданівці не дочислились у себе, коли б не Німці, які в час обхопили праве крило ворога й змусили його до відвороту.

Це був перший бій на лівобережжі, на щастя, без жертв з нашого боку.

Ворог відступив аж до Гребінки, рубаючи по дорозі телеграфічні стовпи і псуючи мости.

Запоріжські ешелони цілком вільно посунулися до ст. Кононівка.

Дня 13 березня на підступах Гребінки знову виникла сутичка з більшовиками, але після невеликого бою, в якому брали участь Німці і Гордієнківський кінний полк, ворог залишив ст. Гребінку і відступив на Лубни.

Міст через ріку Сиру Оржицю, який зірвали більшовики, трохи спинив наступ.

На ст. Гребінка було захоплено кілька гармат, броневик і багато ешелонів з військовим майном. В Гребінці Німці спинилися, заявляючи, що дальше посуватися не будуть аж до прибуття головних сил і важкої артилерії. По відомостям, одержаним від полонених більшовиків у Гребінці, ворог сильно закріпляв лінію Кременчуг-Ромодан-Ромин, підвозячи артилерію і зміцнюючи кількість війська. Крім цього одержано відомости про те, що чехословаки зовсім приєдналися до більшовиків і головне командування над зєдиненими силами приняв командуючій чеським корпусом, який уже розпочав акцію проти Гребінки.

Доцільним буде згадати дещо про чехословацьке військо.

Чехословацьке військо утворилося в Росії ще за царських часів 1914 р. Тоді мало воно всього оден лєґіон під назвою "Чеська дружина". В грудні 1915 р. головне російське командування дозволило втілити в ряди лєґіону австрійських полонених Чехів і Словаків.

Національні організації Чехословаччини тим-часом видають таємну відозву до чехословіаків в австрійському війську на протиросійському фронті, щоб вони піддавалися Москалям при кожній нагоді. Вже в кінці грудня 1915 р. зтворюється один полк чехословацького війська, а в цвітні 1916 року перша бригада.

Революція 1917 року дала можливість до організації великої національної армії, що було ухвалено чеським національним зїздом в м. Київі 20 цвітня 1917 р. Чехословацька бригада розвернулася в корпус. Берестейський трактат застав чехословацьке військо на Україні. Відступало воно перед Німцями щораз дальше на схід.

Командиром чехословацького корпуса був російський генерал Шокорів, а начальником його штабу генерал Дитерікс.

На засаді умови, складеної з більшовицьким урядом, Чехословаки мали вільний шлях до Владивостоку і відтіля вони мали бути перетранспортовані до Франції. Але більшовики умови не дотримали і предявили їм нові вимоги. Тільки за ціну оборони лінії Кременчуг-Ромодан-Ромин, більшовики згоджувались перепустити Чехослсваків на Сибір.

Чехословацьке військо дуже добре зорганізоване, здисціпліноване й чудово озброєне, було поважною військовою силою. Це і примусило Німців зупинитися в Гребінці й зажадати допомоги.

Натомість українське командування рішило використати зупинку Німців і відкинувши ворога від Гребінки, перейти в наступ та захопити Лубни, Ромодан і самостійно просуватись на Полтаву. Начальник німецького відділу не міг навіть відважитись піти слідом за Запоріжцями, не сподіваючись успіху цієї акції.

Припинивши наступ Чехословаків на Гребінку, після дводневного бою 16 березня українське військо зайняло м. Лубни. В цьому бою особливо відзначився кінний Гордієнківський полк, під командою полковника Петрова, який разом з кінно-гірською батерією зробив глибокий обхід зправа й зайняв місто несподівано для ворога. Захоплення Лубен було таке нагле, що більшовики не встигли, по свойому звичаю, зірвати станцію і міст через Сулу. Зіпсували тільки стрілки і спалили рухомий залізничний состав.

Ціле населення міста з радістю витало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувались переважно студенти, вчителі, гімназисти й семинаристи.

Всюди по дорозі наступу до рук українського війська переходили великі склади військового майна. Від більшовиків відбивалися також численні залізничні валки, навантажені всяким майном, пограбованим у населення, а також забраним з військових складів.

Ця військова добича була вічно причиною сварки з німецьким командуванням, котре по умові з Урядом Центральної Ради мало право на більшу частину військових запасів.

Бажання спасти склади майна для держави було саме головною причиною, для чого українське командування розпочало наступ, не ждучи на Німців.

Не дивлячись на це, відносини між Запоріжцями й німецькими частинами, в міру розвою спільної боєвої праці, ставали щораз то кращими.

Бої за Ромодан

Після захоплення Запорожцями Лубен, післано німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутись на лінію Лубен.

Але Німці цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати і знищити Запоріжців.

Прийшлося посилати спеціяльнии поїзд і тоді Німці прислали 1 баталіон піхоти і два броневики, а решта залишилась у Гребінці.

На стації Лубни українське командування виробило плян дальшого руху дивізії на Полтаву.

Порядок руху був слідуючий. На чолі залізничним шляхом мав просуватися 2-гий запоріжський полк, за ним резерва цього полку Богданівський курінь 1-го запоріжського полку, а позаду резерва дивізії — решта 1-го запоріжського полку.

Кінний Гордієнківський полк одержував окреме завдання. Він мав просуватися на Хорол-Білоцерківку-Решетилівку і біля останньої перетяти залізничний шлях на Полтаву.

Наступ розпочався ранком 17 березня.

Коли ж Німці дізналися, що українське командування залишило вигідну для оборони позицію на р. Сулі і частини дивізії вирушили на Ромодан, назвали цей вчинок божевільним.

Правда, умови для успішного наступу були дуже невигідні і тому Німці не розуміли, як можна йти в чоловий наступ з меньшими силами на ворога, що займає домінуючі позиції.

І дійсно, правий беріг р. Сули, на котрому стояло м. Лубни, був високий, а протилежний низький з постепенним підємом у бік Ромодана, так що місто Ромодан займало пануючі височини і захованих підступів не мало. Всякий рух наших військ ворог спостерігав, як на долоні і приймав до того відповідні міри.

Крім того запоріжські гармати мусіли ставати на відкритих позиціях, що давало змогу ворогові параліжувати їх працю. Таким чином наша піхота залишалася без захисту і прикриття гарматного вогню. При таких умовах розпочався наступ Запоріжців.

Ще в перший день після захоплення Лубен піші частини перейшли річку Сулу і зайняли позиції на верству перед стацією Солоницькою, котру більшовики тримали міцно в своїх руках.

Стація Солоницька знаходиться в історичному місці.

Недалеко від неї колись Наливайко зі своїми козаками отаборився під Солоницею над Сулою і довго витримував облогу польських військ. Трагічний був кінець цієї облоги, вигинули майже усі наливайківці, але не вмерла ідея, яку тепер їх нащадки новітні Запоріжці несли на своїх багнетах. Пухка і чорна Солоницька земля ущерть напоєна кровю наших прадідів, зачервоніла знова кровю їх правнуків — Запоріжців.

Сама стація Солоницька лежить у долині і з високого лубенського берега наші гармати обстрілювали увесь двірець і його околиці, не даючи там скупчуватись ворогові. Але вночі, прикриваючись темнотою, ворожі броневики підходили майже до Сули і обстрілювали м. Лубни та залізничу стадію, де стояли ешелони з Запоріжцями.

Авангард Запоріжців, не маючи зі собою гармат, не міг боротись з ними. Зірвати залізницю позаду бронепотягів та так відрізати їм шлях відвороту, теж не було можливости, тому що в одну лінію наступали завсіди не меньше, як 4 бронепотяги.

Після закінчення підготовки до наступу дано 2-му запоріжському полкові наказ зайняти ст. Солоницьку і село Березополь.

Полк підсилений полагодженими бронепотягами, відбитими раніш у ворога, повів рішучий наступ, зайняв с. Березополь і флянковим ударом захопив ст. Солоницьку.

З Березополя передові частини підійшли на один стріл до залізниці, а праве крило їх упиралося в шлях на Хорол.

Цілий день 17 березня ворожа піхота з броневиками провадила протинаступ на позиції Запоріжців.

Користуючись тим, що наші бронепотяги не могли в день через відкриту місцевість прийти на станцію Солоницьку для її захисту, ворожі панцирні поїзди найкращої конструкції підходили дуже близько, наскільки їм лише дозволяли запоріжські гармати, розташовані на правому березі р. Сули, і своїм вогнем приносили нам великі втрати. Але відібрати ст. Солоницьку і відкинути Запоріжців за р. Сулу, ворогові не вдалося, а після того, як наші гармати підбили один бронепотяг, а піхота забрала його в полон, ворог припинив наступ на цей день.

Вночі полковник Болбочан зі своїм штабом пересунувся на ст. Солоницьку й перевів через Сулу решту частин з гарматами і броневими машинами.

На рано Болбочан перейшов в наступ і відкинув ворога на стадію розїзд Тарнавський.

Закріпившись на цих нових позиціях, Болбочан почав готовитись до загального наступу з метою захопити Ромодан і відрізати залізничну лінію Ромодан-Кременчуг.

В цьому останньому бою захоплено в полон штаб чехословацького баталіону, який обороняв ст. Солоницьку.

З наказів і паперів цього штабу стало відомо, що чехословаки одержали завдання зайняти місто Лубни не пізніше 19 березня і розпочати наступ на Гребінку-Київ. З наказу було видно, що за цю поміч в операціях, більшовики обіцяли чехословакам перепустити їх через Сибір на Далекий Схід, куди Чехи тікали від Німців. В разі відмови більшовики загрожували обезброїти чехословаків і видати їх Німцям.

Загальний провід боєвими операціями мало чеське командування.

Крім чехословаків на фронті були великі відділи матросів і красноґвардійців з гарматами і броневими машинами, які перекинуто тут з Донського фронту, де вони боролися з добровольчими відділами Корнілова.

Щоби не дати ворогові можливосте захопити з свої руки ініціативу і бажаючи попередити його наступ, полковник Болбочан 18 березня розпочав Генеральний наступ по всій лінії всіми силами Запоріжців, що були в його розпорядженні.

Але наступ Запоріжців зустрівся з протинаступом ворога. (Схема 2).

Відношення сил і вогню обидвох сторін було слідуюче: з боку Запоріжців уведено в бій 2 полки піхоти кількістю в 2000 баґнетів, кінноти 450 шабель, 2 бронпотяги, 4 автопанцирники, 12 легких гармат, 4 гірських і 2 тяжких. З боку ворога: 2 піші чехословацькі полки силою в 2400 баґнетів, відділ Сіверса [7] 600 баґнетів, відділ матросів Гусєва 500 баґнетів, бригада кінноти 500 шабель, 10 броневиків, 15 панцирних авт, 6 батерій легких і одна далекосяжна.

Таким чином, як бачимо, відношення сил обох сторін були далеко не рівні.

Запоріжці мусіли протиставитись ворогові, який у два рази перевищував їх кількістю жовнірів і в чотири рази силою вогню.

Тому наступ Запоріжців зустрівся з сильним протинаступом ворога, який підсилений бронепотягами й густим гарматним вогнем, старався відкинути запоріжців за ст. Солоницьку. Натомість наші гармати, не маючи добрих позицій на лівому березі Сули, не могли протиставитись ворожому вогневі; так само і бронепотяги не могли користуватись вільно підїздом. Через те Запоріжці за цілий день не могли просунутись ані кроку вперід.

Дня 19-го березня рано ворог розпочав загальний плановий наступ, з метою зайняти м. Лубни і просуватись на Гребінку.

Ворог наступав у трьох напрямках.

Проти лівого нашого крила сильний відділ ворога з Лохвиці посувався на Лубни, з метою обхопити українські частини і зайти на їх зади.

В центрі наступали головні сили ворога, тримаючись залізничного шляху. Ці сили мали спомагати обхопленим і відрізанню шляху відвороту Запоріжцям відділом, що прямував з м. Лохвиці.

Проти правого нашого крила наступав з м. Хорола сильний відділ, який складався з чехословаків, бригади кінноти, артилерії і броневих машин. Цей відділ посувався шляхом Хорол-Лубни.

На лівому нашому крилі ворог глибоко обхопив наші позиції, але цей маневр завчасу помітила наша заслона, що стояла на березі р. Сули край Спасо-Мегерського монастиря і відбила всі наступи ворога з великими для нього втратами.

Натомість відділ, який наступав з Хоролу, збив на свойому шляху запорожські броневики і кінноту Петрова, які відступили на с. Березняки, а ворог почав наближатись до Лубен.

Одночасно головні ворожі сили повели рішучий наступ на центр наших позицій. Вогнем легкої і далекосяжної артилерії ворог приневолив замовкнути гармати Запоріжців. Користуючись цим, 6 ворожих бронепотягів підійшли щільно до наших позицій, сіючи навколо смерть. І тільки зірвавши залізничний шлях, вдалося припинити наступ бронепотягів, які загрожували нам катастрофою.

Під захистом цих бронепотягів, ворожа піхота підійшла дуже близько до наших позицій. Наступали чехословаки зразково і тільки зупинення бронепотягів спинило і ці лави, які під вогнем наших рушниць і кулеметів, мусіли залягти.

Не дивлячись на переважаючу кількість ворога і великі втрати, Запоріжці витримали його натиск і на вечір ворожий наступ припинено.

Але всеж таки положення наше було тяжке. З двох боків обхоплюючи крила, ворог був глибоко на наших задах. Проти трицяти наших гармат, розкиненнх на цілім фронті, ворог в одному тільки центрі протиставив 20 гармат. Самі бронепотяги його давали до десяти гармат і велику кількість кулеметів.

Але не дивлячись на те, полковник Болбочан в ночі з 19 на 20 березня перейшов у наступ, використовуючи для цього резерви й кінноту.

Кіннота запоріжська на чолі з Гордієнківським полком одержала наказ з кінно-гірською батерією, піхотою на самоходах і броневиками знищити ворога, наступавшого шляхом Хорол-Лубни і захопити Хорол.

Цим кроком перерізувано залізничу лінію Ромодан-Кременчуг і так загрожувано обхопленням ворога.

В Хоролі кіннота мусіла зачекати, поки головні сили Запоріжців не займуть Ромодану і потім через Білоцерківку-Решетилівку наступати на Полтаву.

Кіннота своє завдання виконала блискучо і ранком 20 березня всяку загрозу обходу з права усунено; кіннота захопила в ночі Хорол.

Одночасно полковник Болбочан перейшов у центрі несподівано в наступ з 2-гим запоріжським полком і зайняв розїзд Тарнавський.

Наскок був так несподіваний для ворога, що тут захоплено, майже без спротиву, 4 бронепотяги й ешелони з чехословаками і раненими. Крім того захоплено кілька гармат.

Ворог відступив у паніці на Ромодан. Селяни околичних сіл оповідали, як чехословаки відступаючи плакали, що їм приходиться битись з Славянами — Українцями і нарікали на більшовиків.

Коли більшовики довідались про захоплення нашою кіннотою м. Хорола, почали спішно евакуовати Ромодан в напрямку на Полтаву.

Тепер більшовики, залишивши усі спроби наступу, перейшли до оборони. І не дивлячись на своє скрутне положення та великі втрати, ворог уперто оборонявся.

На вечір тогож таки 20 березня на допомогу Запоріжцям прибуло 3 баталіони Німців з 4-ма батеріями.

Бравурово вїхали карєром німецькі батерії в передні лави Запоріжців, блискавкою скинули гармати з передків й одразу відкрили швидкий вогонь на ворожі позиції.

Це був аванґард тих німецьких сил, котрих вижидали в Гребінці.

Вечером, щоби перешкодити евакуації Ромодану, наступ продовжувано. В ньому брала участь і німецька артилерія.

Дня 21 березня Ромодан занято.

Першими ввійшли 2-гий запоріжський полк і 3 батерія.

Тут до рук українського війська попала деяка військова добича: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно.

Треба завважити, що серед ріжної військової добичі були й бальони з задушливими ґазами.

Відступаючи чехословаки попсували залізничний шлях між розїздом Тарнавським і Ромоданом і цим на довго затримали пересування бронепотягів та ешелонів Запоріжців.

За відступаючим ворогом наспівали тільки кіннота і броневики.

Ворог відступив на Полтаву і відступаючи по дорозі зірвав залізничний міст на Хоролі.

В Ромодані негайно складено з вагонів два поїзди. В ці поїзди завантажився відділ Запоріжців і в супроводі захопленого бронепотягу вирушив у бік Лохвиці, щоби знищити ворожу групу, яка оперувала на шляху Лохвиця — Гребінка.

Це завдання відділ виконав успішно.

В цих останніх боях полковник Болбочаи проявив себе, як дуже добрий, зарадливий, енергійний, холоднокровний і смілий командир.

В той мент, коли здавалося, що все втрачено, він сміло і певно переходив у наступ, часто особисто ведучи Запоріжців у наступ.

Завдяки цьому Запоріжці проявляли великі діла хоробросте, непохитності й розбивали багато разів сильнішого ворога.

А ворог був дуже поважний — в головній мірі чехословаки і матроси. Чудово озброєні і на кращих позиціях — а проте були вони переможені далеко слабшими, чисельно, але сильнішими духом і відвагою Запоріжцями.

У захоплених полонених знайдено накази і Газети, в котрих можно було прослідкувати, як змінявся у більшовиків погляд на українське військо. З самого початку про українське військо нічого не споминалося, потім писалося, що з більшовиками бються банди Петлюри і Винниченка, а тепер писали, що під Ромоданом веде бій з Червоною Гвардією "сільний отряд запарожскіх войск под командой реакціонера старорежімнаво царскаво генерала Балбачана. Балбачан опаснєйшій пратівнік савєтской власті". За живого чи мертвого обіцяли заплатити 50.000 рублів.

Отже по цьому було видно, наскільки більшовики оцінили боєву діяльність українського війська і діяльність полковника Болбочана.

З Київа разом з військом вирушив як "око Уряду" комісар Павло Макаренко. При знайомстві він представлявся премірованим інжиніром, членом Російської і Француської Академії Наук і доктором права. Часто показував рисунки якоїсь гармати, що мала бити на 200 верст.

Як до представника Уряду всі старшини відносились до нього з повагою, а він досить жвавий, любив ділитися своїми думками з молодшим старшинством. Розказував про свої проекти електрифікації України за поміччю дніпровських порогів, розказував, що має братів, а всі вони великі патріоти й учені.

Підчас останніх боїв він перебував у Лубнах і негайно прибув до Ромодану по його захопленню.

Тут стався з ним такий випадок.

На Станції був захоплений більшовицький санітарний потяг з раненими і хорими, з медичним персоналом, обслугою і великим запасом медикаментів.

Полковник Болбочан наказав, щоби після направлення залізничного шляху, відправити цей поїзд до Київа, бо раненим і полоненим ніколи кривди не робив.

Комісар Макаренко, довідавшись про цей поїзд і користуючись відсутністю полковника Болбочана, який поїхав до Натієва, наказав його в дві годині звільнити від хорих і ранених більшовиків.

Треба зазначити, що цей поїзд був сформований ще за царських часів, мав прекрасні вагони, вагон кухню, лазню і т. д.

Розпорядження Макаренка виконав сотник Гемпель.

Коли приїхав полковник Болбочан і йому розповіли про звільнення поїзду, він не міг цьому повірити.

А тимчасом комісар Макаренко переніс до поїзду свою резиденцію і наказав наготувати обід, на який запросив і Болбочана. У відповідь полковник Болбочан наказав негайно перенести назад у поїзд ранених і хорих. Наказ виконано, не дивлячись на спротив комісара Макаренка, який заявив, що поїзд потрібний йому як представникові "Верховної влади". Від кари сотника Гемпеля спасло тільки горяче заступництво Макаренка.

Цей випадок звернув увагу Болбочана на діяльність і блище окружения Макаренка.

Становище союзних армій у березні місяці 1918 р

В той час, коли українське військо захопило Гребінку, Лубни, Ромодан і форсовним маршем наближалося до Полтави, на Правобережжу і решті Лівобережжа йшло плянове звільнення України австро-німецькими арміями.

На Правобережжу після захоплення українсько-німецьким військом м. Киїєва, більшовики подалися на південь України. Гонило їх австро-германське військо в двох напрямках: 1) по залізниці від Козятина на Бобринську, Знаменку и Катеринослав і 2) понад морем од Одеси на Миколаїв і Херсон. (Схема 3).

Також звільняли від більшовиків стації і водяні дороги в околицях Ольвіополя й Вознесенська.

Більшовицькі відділи на цей час в цьому напрямку складалися з останків армії Асеєва, яка була на півдні в районі Ольвіопіль-Вознесенськ, із армії Єґорова, яка тримала лінію Знаменка-Катеринослав, та з матросів, солдатів і червоногвардійців, які оперували на приморському відтинку.

Всіми цими силами керував Муравйов, штаб якого пробував до 20 березня в Катеринославі, а потім у Харкові.

Поважні бої були лише біля ст. Помітної (17 березня), біля Миколаєва (18 березня) й біля Знаменки (20 березня).

В приморському районі більшовики виявили деяку впертість. Так напримір Миколаїв та Херсон були зайняті спочатку невеликими відділами австро-германців, але під натиском більшовиків вони мусіли залишити ці міста.

Пізніше австро-германці мусіли були збільшити свої сили і приступити до більш серіозних операцій, щоб закріпити за собою взагалі південно-дніпровські торговельно-промислові осередки.

При наступі незалежно від залізниць, Німці дуже вміло використували і лінію Буго-Дніпра. Користуючись початком навігації, вони спустились у багатьох місцях цими водяними артеріями й тим дали значну поміч операціям на суші.

З кінцем березня майже ціле Правоберіжжа було звільнене.

Натомість на Лівоберіжжу рівнобіжно до напряму операцій українського війська, германські частини провадили наступ в двох напрямках:

Гомель-Новозибків-Брянськ;

Київ-Бахмач-Ворожба-Курськ.

Крім того з боку Кременчуга наступала на Полтаву одна германська кінна дивізія.

Сили більшовиків у цих напрямках були слідуючі:

В напрямі Гомель-Новозибків-Брянськ головним чином билися недобитки полків південно-західного фронту. Ці останки були зібрані в так звану першу революційну армію Степанова; особливого опору вона не давала.

В напрямі Київ-Бахмач оперували головно відділи червоногвардійців, яких набрано в Київі, але ці загони були мало придатні до боєвих операцій, при найменшому натискові тікали й легко здавали свої позиції.

Найбільший удар більшовикам нанесено в полтавському напрямі. І це було необхідне з двох причин. Перше, на цьому напрямі було зосереджено найсильнішу армію ворога (чехословаки, матроси), а по друге, цього вимагала важливість заволодіти вузловими стаціями, які лежали в напрямі найкоротшого шляху до Донецького басейну. А витиснути з нього більшовиків, було остаточною метою операцій українського війська. Відступаючи в напрямку Гомель-Брянськ, більшовики зіпсували мости біля Річиці й Гомелю, чим трохи здержали переслідування їх. І тільки 21 березня встановлено контакт з ворогом у районі Новозибкова, де знаходився штаб 1-ої більшовицької дивізії армії Степанова.

В напрямку Київ-Курськ німецькі частини, почавши переслідувати більшовиків, зайняли в перших числах березня, після невеличких сутичок ст. Ніжин і Крути. Потім 13 березня здобуто ст. Пліски, де більшовиків підтримували чехословаки.

19 березня біля Конотопу більшовики виявили деякий опір. Вони повели наступ з боку Ворожби під захистом панцирного потягу, якцй виїхав з боку Хутора Михайлівського. Проте всі їх спроби зліквідовано і вони почали відступати до Ворожби. Панцирний поїзд захопили Німці в полон.

Як бачимо, всюди провадився рівнобіжний наступ. Цей рівнобіжний наступ був викликаний по перше тим, що на цих напрямках якраз були зосередилися самостійні ґрупи ворога, а по друге це було необхідне з огляду на те, що одночасне захоплення головних залізничих вузлів на ріжних напрямах перешкоджало ворогові установити звязок поміж групами своїх військ, які оперували окремо.

Справді, як бачимо, рівнобіжний наступ на Гомель, Бахмач, Гребінку не дав змоги супротивникові вільно маневрувати по фронті на шляхах Гомель-Бахмач і Бахмач-Гребінка.

Бахмач і Гребінка були зайняті україно-ґерманським військом майже одночасно.

Так само одночасно захоплено Ромодан-Конотоп, де більшовики виявили сильний спротив, переходячи до протинаступу.

Взагалі наступні операції союзних армій на Україні особливо затримувалися звірськими прийомами більшовиків, які всіма силами старалися псувати не тільки залізниці, але її усі стації, особливож вузлові. Коштовні мости псували вони також, не дивлячись на міліонові втрати, які робили краєві.

Розглядаючись у вище згаданих подіях, можемо сказати, що звільнення України від більшовицьких банд ішло досить скорим темпом.

Причина цього була в правильному оцінюванні німецько-українським командуванням тієї мети, до якої воно йшло, а саме: наступання робилося широким фронтом по головних залізничих лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ані втекти з операційного поля, ані зробити денебудь більший центр для затримання наступу.

Рух союзних армій по рівнобіжних шляхах плутав усякі здогади більшовицьких начальників, льокалізував їхні операції і разом з тим зміцнював загальний фронт наступаючого війська.

Вороже військо кидалося то сюди, то туди, не маючи змоги розгадати намірів наступаючого. Не могли також більшовики доцільно скористуватися і силами, котрі підтягали з інших районів, бо не знали, де вирішиться їхня доля.

Друга причина такого швидкого звільнення областей України — це відносні боєві і моральні здібності двох воюючих сторін. Більшовицька армія, не маючи справжнього командного складу, виявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії.

На Полтаву

В цей час авангардні частини, які перєслідували ворога і просунулись до р. Хорола, де більшовики зірвали міст, доносили, що головні сили ворога відступили на ст. Єреськи, займаючи арієрґардом по Хоролу м. Миргород.

Дальший настрій через те, що міст через Хорол був зірваний і ешелони з бронепотягами мусіли залишитись, провадився пішим пересуванням без обозів, бо коней було за мало, а самоходи не могли їздити по розмоклій землі.

Для підтримки і захисту переправляючихся частин Запоріжців через р. Хорол, вжито в останнє бронепотягів.

Під захистом їхнього вогню, 2-гий запоріжський полк перейшов річку, збив більшовиків з позицій на Хорол і й розпочав наступ на Миргород, який після невеликого бою зайняв 23 березня.

Ворог відступив, а за ним, не даючи йому можливосте одпочити і закріпитися, йшли слідом Запоріжці.

Місцевість через весну й дощі була болотниста, тому Запоріжці посувалися вздовж залізничного полотна, без гармат, а щоб не дати ворогові часу вжити артилерії, приходилось наступати ввесь час без перестанку.

Ранком 24 березня запоріжський полк, що був тоді на р. Псьолі, несподівано наскочив на ворога, більшість котрого, не вспівши переправитись через річку, попала в полон.

Під захистом передросвітного туману і користуючись панікою, яка повстала на другому березі Псьола, 2-гий запоріжський полк під особистим керуванням полковника Болбочана, перейшов р. Псьол і майже без втрат зайняв ст. Єреськи. Ворог відступив на ст. Сагайдак. Переслідувати ворога полковник Болбочан не мав змоги, бо Запоріжці просто падали від утоми і треба було відпочити.

Два дні і дві ночі люди без перестанку і спочинку провадили наступ. Промоклі наскрізь від дощу і голодні, вони не могли дальше йти. Головна резерва в той час була в Миргороді, а Богданівці в Сорочинцях і не могли наспіти для зміни.

На стації Єреськи залишилась охорона, а решта Запоріжців перейшла в село на відпочинок. Люди поснули відразу, як забиті.

Просуватися дальше без гармат було неможливо і тому вирішили чекати аж наспіють гармати, які йшли боком під прикриттям кінноти і мали зєднатись з головними силами в Єреськах. Вночі під покриттям бронепотягів, до стадії Єреськи підійшли ешелони більшовиків і вигрузивши піхоту, негайно повели наступ на стадію.

Перебивши охорону і забравши в полон душ 10 старшин і козаків, не бажаючих відступати, ворог далі збив сторожеву заставу і став посуватися на село, де були розташовані головні сили зі штабом. І треба було залізної енергії Болбочана, щоби підняти на ноги перетомлених, заспаних Запоріжців та зорганізувати їх до протинаступу.

Ворог підійшов так близько, що Запоріжці мусіли без стрілу йти одразу на багнети. Як роздрочені оси кинулись Запоріжці в бій і при допомозі наспівших кулеметів завернули й пігнали ворожі лави, забираючи полонених.

Ешелони ворога поспішно відступили, не підбираючи своєї піхоти.

Бронепотяг, який прикривав відступ, боячись щоб його не відрізали від ст. Сагайдак, відступна так панічно, що з розгону налетів на свій власний ешелон, розбив його, а сам злетів зі шин. Команда, покидаючи його, висадила в повітря гармати, кулемети і паротяг.

Після захоплення з поворотом ст. Єреськи, Запоріжці не застали вже в живих героїв, що обороняли цю стацію.

Знайдено тільки понівечені трупи. В деяких з них була знята шкіра з голови і грудей, одрубані голови, в інших були сліди страшних опечень. Так нємилосєрно знущалися більшовики над полоненими.

Серед замучених було трьох семінаристів Подільської Духовної Семинарії, яка в той час була евакуована до Лубен. Коли Запоріжці зайняли Лубни, ці молоді патріоти покинувши науку, пішли за голосом свого обовязку і невдовзі нерозцвіле життя своє віддали за Україну.

Від полонених було відомо, що серед більшовиків почався розкол. Чехословаки понесли великі втрати під Ромоданом і відмовились дальше битися, обвинувачуючи більшовиків у тому, що вони їх під Ромоданом підвели; на цьому грунті повстала між більшовиками і чехословаками сутичка.

В наступі на Єреськи чехословаки участи не брали, а почали відходити на Полтаву, боячись зустрінутись з Німцями.

За відсутністю гармат і перевтомою частин, переслідування ворога було неможливе.

Ранком 25 березня прибули Богданівці під командою полковника Шаповала і одна батерія під командою сотника Лощенка. Прибули вони з Миргорода, йдучи окруженим шляхом на м. Сорочинці. В Сорочинцях піймали й розстріляли військового "міністра" Совітського Українського Уряду, зрадника Щероновича. Накази цього "міністра" були розліплені по цілому шляху наступу Запоріжців; говорилося в них, щоб усе державне майно й установи спішно вивозити перед наступом банд гайдамаків.

Але після ромоданівської катастрофи "міністр" видно втеряв віру в трівкість положення більшовиків і втік зі свого високого уряду до м. Сорочинець, де його і зловлено.

В день ворог знов розпочав наступ під прикриттям тяжкої артилерії і при допомозі кінноти, але був відбитий. Над вечір прибула на допомогу ворогові піхота і наступ відновився, та зєднаним зусиллям 2-го запоріжського полку і Богданівців ворога відкинуто. Після того ворог відступив і тільки бронепотяги його обстрілювали ще наші позиції.

Від перебігчиків було відомо, що чехословаки вже цілком пірвали з більшовиками й виїхали на Полтаву. Команду над полтавською групою перейняв від чеського командування більшовик Соблін і обіцяв в скорому часі зайняти позиції на р. Псьол. Але настрій у більшовиків був пригнічений.

Довідавшись про такий стан річей у ворожому таборі, Болбочан не чекаючи підходу решти частин і артилерії, перейшов у наступ ранком 26 березня. Але більшовики тієї ночі поспішно відступили в бік Полтави.

Цілий день 26 березня йшли колони Запоріжців вздовж залізничного шляху не зустрічаючи ніде ворога і тільки над вечір під Решетилівкою стало відомо, що ворог скупчується на ст. Абазівка.

Ранком 27 березня запоріжські частини розпочали пляновний наступ на ст. Абазівку, а батерія Лощенка почала обстріл цієї станції. Але ворог не реагував і підійшовши до Абазівки Запоріжці побачили більшовицькі ешелони в огні, майно знищеним, а артилерію зірваною. Ворог зник у невідомому напрямі.

Виявилося, що Гордієнківський полк з кінно-гірською батерією, післаний а Лубен через Хорол-Решетилівку на Полтаву, блискуче виконав своє завдання. В ночі з 26 на 27 березня несподівано наскочив він у Полтаву.

Більшовики в Абазівці, довідавшись, що шлях відвороту на Полтаву перетятий, покинули підпаливши свої ешелони і розбіглись на всі боки.

Не затримуючися в Абазівці, Запоріжці вирушили дальше й за кілька годин з діснями вступили в Полтаву.

Тогож таки дня в Полтаву вступили частини німецької кінної дивізії, яка наступала на Полтаву з боку Кременчуга, під командою генерала фон-дер-Гольца (молодшого). (Схема 4).

В Полтаві

Був соняшний весняний день, як колони Запоріжців з піснями вступали в Полтаву, це патріярхальне українське місто. Всюди видно було на лицях радість, вулиці переповнені людьми.

Міст через річку Ворсклу був зірваний і горів, а більшовики обстрілювали зі стації Полтава Харківська місто тяжкими гарматами. Скоро одначе кінні частини, переправившись через Ворсклу зробили демонстрацію обходу і більшовики швидким темпом одійшли в двох напрямах: на Харків і на Лозову через Константиноград.

Під гук цих гармат вітало населення вступаюче українське військо.

Більшовики, які, очевидно, не хотіли залишити величезних запасів майна робили ще деякі спроби наблизитися до Полтави, але всі ці спроби припинено.

Так кілька разів з боку ст. Кочубеївка несподівано зявлявся панцирний поїзд і випускав кілька набоїв по містові, при чому, під захистом цього поїзду, більшовики пробували розібрати свої склади.

На околицях міста було поставлено батерію, яка й припинила дальші спроби.

На ст. Полтава Харківська, захоплено 85 паротягів і біля 1200 вагонів, а також колосальну кількість майна, навантаженого в вагони.

Після захоплення цієї стації, німецькі сапери почали направляти міст через Ворсклу; охорону самої стації передано до рук німецького війська.

Запоріжські частини скупчувались і відпочивали в Полтаві.

Невдовзі приїхав отаман Натієв і почалась реорганізація дивізії та доповнення її полтавськими добровольцями.

Спішно готовились до дальшого наступу.

За намовою полковника Болбочана отаман Натієв своєю владою, проти бажання Уряду, виділив зі складу Дорошенківського полку старшин і козаків 1-го Сердюцького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, які входили туди окремим курінем. З них сформовано окремий полк під назвою: 3-тий запоріжський ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати.

Отаман Натієв, рахуючися з заслугою Богданівців у минулому і сучасному перед Україною, пішов проти волі Уряду. Сам Болбочан вже після боїв лід Ромоданом числився з Богданівцями, як з окремою частиною.

В Полтаві одержано відомість, що 3-тий Гайдамацький полк вирушив з Київа на зєднання з дивізією.

Через два-три дні після вступу Запоріжців до Полтави Ґуберніяльне Земство влаштувало великий равт для старшин запоріжської і німецької кінної дивізії. Равт відбувся в прекрасному будинкові Полтавського Ґуберніяльного Земства, який збудований в українському стилі.

На равті крім військових були теж і представники українського громадянства.

Равт пройшов дуже імпозантно. Болбочан, як завсіди, був господарем вечера і його струнка та метка постать появлялася то там то тут.

Довгі столи через усю салю, заставлені срібним і кришталевим посудом, угиналися під великою кількістю потрав і дорогих вин.

Німецькі і українські старшини сиділи за столами в переміш.

З промовами виступали представники міста, земства, українського командування і Генерал фон дер Гольц.

Представники земства в своїх промовах висловили подяку, як українському так і німецькому війську за визволення міста й Губернії від більшовиків.

Натомість генерал фон дер Ґольц у довгій промові підкреслив, яке велике значіння має союз Германської Імперії з Українською Народною Республикою і що населення Полтави за своє визволення, в головній мірі, мусить дякувати українському війську і його керманичам.

Після кожного тосту з боку українського командування, або представників міста і Земства, українська орхестра грала "Ще не вмерла" і густе "слава" котилося по анфілядах будинку.

Тости Німців закінчувались німецьким гимном "Дойчлянд, Дойчлянд", який грала германська орхестра і широким німецьким "гох".

Равт протягнувся далеко за північ і закінчився танцями.

В Полтаві комісар Макаренко знову звернув на себе увагу з українського командування. В той час у Полтаві жив відомий російський письменник Короленко, який сам був українського походження. Він поставився вороже до українського війська й виступав у місцевій пресі проти шовіністичного настрою Запоріжців.

Не маючи змоги виступити з відповідю проти Короленка, як військова людина і командир Запоріжців, Болбочан звернувся до комісара Макаренка з пропозицією дати відповідь на закиди Короленка. Той написав коротеньку відповідь і підписався "академік Макаренко". Коли його полковник Болбочан запитав, чи треба це розуміти, що він є членом Російської Академії Наук, відповів, що він не є членом Академії, але Короленко є відома одиниця і коли він просто підпише своє призвище, то це не зробить жадного вражіння на громадянстві; тому для противаги імени Короленка, він виставляє учену ступінь академика. З цього часу до Макаренка і до його наукових ступнів всі почали відноситися більш критично.

В Полтаві в паперах більшовицького штабу знайдено перший заклик більшовиків до російського офіцирства стати в ряди червоної армії, для захисту Росії від Німців; заклик підписали Генерал Бонч-Бруєвич і генерал Клємбовський.

В той час більшовики зрозуміли вже, що без армії не можна будувати держави і не можна провести в життя жадної ідеї.

Харківський напрям. Бої під Люботином

В Полтаві дивізія відпочила, доповнюючись добровольцями, живим і мертвим інвентарем та технічними засобами.

Від більшовиків відбито таку масу ріжного майна, що дивізія дуже мало відчувала недостачу своїх господарчих ешелонів, залишених у Ромодані.

В перших числах цвітня місяця вирушили Запоріжці з Полтави двома напрямками на Харків і Лозову.

На Харків вирушили головні сили по лінії залізничного шляху. На Лозову були направлені 1-ший Дорошенківський полк з кінно-гірським дивізіоном і гарматами.

Вони мали завдання зайняти Константиноград і просуватися на Лозову і перетяти там шлях на Харків, не даючи більшовикам евакуювати міста в цьому напрямку.

Піхота з Полтави вирушила на Харків поїздами, пустивши попереду два бронепотяги, захоплені у ворога перед ст. Коломак.

Ворожі бронепотяги пробували затримати наступ, але мусіли відійти, попсувавши залізничний шлях.

Перед стацією Водяною ворог знова пробував затримати наступ, але втратив при цьому два бронепотяги і багато полонених. більшовики відійшли на лінію Максимівка-Ковяги-Валки, яку завчасу закріпили. Ця лінія була взята досить легко обходом Валок і виходом на зади ворога. Більшовики відійшли на головну свою лінію Мерчик-Огульці-Мерефа. Ця лінія мала окопи і була головною лінією оборони харківського залізничного вузла. Мала багато артилерії і технічних засобів.

Але після поразки під Ромоданом, що рішило долю Лівоберіжжа, більшовики не мали вже тої завзятости і тої певности.

2-гий запоріжський полк за допомогою броневих машин у ніч з 3 на 4 цвітня вдерся на ст. Огульці, не дивлячись на спустошення від гармат на бронєпотягах ворога, котрі користувалися тим, що залізниця проходила вздовж лінії укріплень і вони вільно по ній пересувалися.

Ранком 4 цвітня автопанцирний дивізіон разом з піхотою, посадженою на самоходи і кіннотою вдерлися на стадію Люботин. А тимчасом частина кінноти з автопанцирником порвалася на зади ворога й зірвала залізничний шлях між Люботином і Харковом. (Схема 5).

Більшовики, не підозріваючи цього, в поспішному відступі з Люботина налетіли на це місце і цілий їх потяг звалився під укіс, загороджуючи так шлях другим ешелонам. Більшовики втекли панічно, залишаючи ешелони.

На стації Люботин через те, що був підірваний залізничний шлях, до рук українського війська дісталася величезна кількість військового майна. Одних броневих авт захоплено аж 7 штук. Ця добича остаточно доставила все необхідне для дивізії.

Тут були гармати, броневики, аеропляни, радіостації, одяг, провіянт і т. і.

Після захоплення ст. Люботин, Болбочан, бажаючи спасти величезні склади військового майна в м. Мерефі від грабунку і Німців, післав туди відділ, який захопив їх під свою охорону.

В ешелонах більшовиків знайдено багато постріляних і порізаних коней, яких більшовики в паніці не могли вивантажити, а щоб не дістались вони до рук Запоріжців, то вони їх помордували.

В одній із кімнат Люботинської стації знайдено багато людей арештованих більшовиками і присуджених на розстріл. Несподіваний наскок Запоріжців урятував їм життя. Всі визволені від більшовиків вступили в ряди Запоріжців. Біля криниці лежало багато трупів замучених більшовиками людей, переважно офіцерів.

А тимчасом Запоріжці продовжували наступ на Харків і рано 6 цвітня його зайняли.

Більшовики відійшли на нову лінію Лозова — Словянськ-Ново-Астрахань, на захист Криму й Донецького водозбору.

В Люботині більшовики пробували забити полк. Болбочана. З цією метою залишили в місті багато своїх агентів., котрі мали вступити до рядів запоріжської дивізії і при нагоді забити полковника Болбочана. Цей намір почали вони здійснювати ще в Полтаві. Тут вступило в дивізію три сестри жалібниці, з котрих одна видавала себе за дочку генерала Келєра. Потім вияснилось, що це були большевицькі агенти, які постійно піддержували звязок з більшовиками. Їх дуже скоро розшифрували, але не чіпали до самого Люботина, з метою розкрити цілу шпигунську організацію. В Люботині цілу шайку арештовано.

В мент арешту двох більшовиків — матросів, які раніш видавали себе за старшин, стріляли до Болбочана, але невдачно: поранили тільки двох старшин комендантської сотні.

В паперах одібраних арештованим найдено багато цікавого матеріялу що до характеристики шкідливої для держави роботи таких соціялістичних діячів, як Винниченко, Шинкар і Ко, які, як стверджено на підставі листування заарештованих, підтримували звязок з більшовиками.

Крім того знайдено багато агітаційної літератури.

Всіх арештованих разом з паперами відправлено в Київ до розпорядження Урядові.

Богданівський полк, який був у резерві, з огляду на успішну акцію головних сил, не потребував приймати в ній участи і так не вигружався з вагонів аж до самого Харкова.

Одночасно з вступом Запоріжців до Харкова, вступили там і німецькі частини, які наступали в напрямку Конотоп-Суми-Богодухів-Люботин.

Константиноградський напрям

Константиноградська ґрупа складалася з слідуючих частин: з 1-го запоріжського полку, кінного Гордієнківського полку, кінно-гірської батерії, інжинірного відділу. Крім того до ґрупи мав прилучитися і 3-й Гайдамацький полк, по прибуттю з Київа.

Команду групою доручено полковникові Петрову.

Загальне ведення Харківською і Константиноградською Групами було в руках отамана Натієва.

Константиноградська ґрупа мала своїм завданням переслідувати ворога, здобута Константиноград і Лозову та в Лозовій чекати дальших розпоряджень.

Група полковника Петрова, маючи на чолі кінноту, без усяких перешкод 4 цвітня наближилася до ст. Карлівка, яку здобуто після недовгого бою.

На стаціях Селещино і Карлівка захоплено багато гарматніх набоїв.

В цей час частини третьої більшовицької армії Лазарева зосередилися біла ст. Лапна й перейшли в протинаступ, розпочавши обхід з боку села Орчеково. (Схема 6).

Завязав з ними бій Гордієнківський полк, дві сотні якого поступали від Карлівки вздовж залізниці, одна на правому крилі і одна на лівому.

Правокрилова сотня, зустрінувши на свойому шляху частини ворога, які йшли в обхід від Орчеково, розбила їх і пігнала.

За допомогою підійшовшого пізніше Дорошенківського полку більшовиків вибито зі ст. Лапна й вони відступили на Константиноград, який захопили Запоріжці просто з наскоку.

Не вдержався ворог і в Лозовій, яку захопила кіннота.

Зайнявши Лозову, ґрупа Петрова задержалася там, ждучи дальших розпоряджень і висуваючи відділ в бік Барвінкова.