Похований_велетень

Розділ перший

Вам довелося би довго шукати звивисті доріжки чи ідилічні луки, якими з часом почала славитись Англія. Натомість на багато миль розкинулися безлюдні та необроблені землі; то тут, то там лише зашкарублі стежки мережили стрімкі пагорби і похмурі, зарослі вересом рівнини. Більшість доріг, які залишили по собі римляни, до того часу або порозбивалась, або заросла травою, зчаста розчинившись у дикій природі наоколо. Над ріками та болотами нависали льодові тумани, що неабияк ставало у пригоді оґрам[1], котрі на той час усе ще почувалися на тих землях як удома. Люди, які мешкали неподалік (залишається тільки здогадуватися, який відчай змусив їх осісти в такій безрадісній місцевості), напевно, боялися цих створінь, чиє важке дихання долинало до вуха задовго до того, як їхні деформовані постаті виринали з імли. Проте ці монстри не викликали ні в кого подиву. Тутешні мешканці ставилися до них як до буденних перешкод, адже в ті часи було безліч інших підстав для хвилювання: як видобути поживу з твердого ґрунту; як не залишитися без дрів; як зупинити хворобу, що за один-єдиний день могла скосити дюжину свиней і спричинити висип зеленого кольору на дитячих щоках.

Тож оґри не створювали аж надто багато неприємностей, — якщо їх не провокували, звичайно. Доводилося миритися з тим, що час від часу — можливо, внаслідок якоїсь незрозумілої сварки з іншими оґрами — оскаженіле від гніву чудовисько привалювало в село і, незважаючи на людські крики та розмахування зброєю, лютувало, завдаючи ран кожному, хто не встигав утекти якнайдалі з-перед його очей. Або ж іноді оґр затягував в імлу дитину. У ті часи люди були змушені по-філософськи ставитися до такого обурливого свавілля.

В одному такому місці, на краю широкого болота в тіні гостроверхих пагорбів, жило літнє подружня: Аксель і Беатрис. Можливо, їх звали не зовсім так чи це не їхні повні імена, проте спрощено називатимемо їх так. Я міг би сказати, що подружжя мешкало ізольовано, проте в ті часи мало кому вдавалося жити «ізольовано» в тому чи іншому звичному для нас значенні цього слова. Заради тепла та захисту селяни мешкали в укриттях, які часто заглиблювались у схил пагорба і були з’єднані між собою глибокими підземними переходами та критими коридорами. Наша літня пара жила в одній із таких навсібіч розгалужених нір (назвати це будівлею було би перебільшенням) разом із приблизно шістдесятьма іншими тутешніми селянами. Якби ви вийшли з тієї нори і хвилин двадцять рухалися навколо пагорба, то дійшли би до наступного поселення, яке, на ваш погляд, абсолютно нічим не відрізнялося би від попереднього. Та самі мешканці пагорба помічали безліч маленьких відмінностей, якими вони пишалися чи яких соромилися.

Я анітрохи не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби тогочасна Британія вміщалась у межі описаного та ніби в часи, коли деінде у світі буяли незрівнянні цивілізації, ми заледве щойно виборсалися зі залізної доби. Якби ви мали змогу вільно помандрувати навколишньою сільською місцевістю, то цілком імовірно, що натрапили б і на замки з музикою, зі смачними наїдками та зі спортивними змаганнями чи на монастирі, чиї пожильці з головою поринули в науку. Проте ніде правди діти: навіть на сильному коні й у погожу днину можна було би їхати довго-довго, так і не натрапивши на жоден замок чи монастир, який вигулькнув би з буйної зелені. Найімовірніше, вам спіткалося би поселення на кшталт того, яке я щойно описав, і якщо при собі ви не мали би їжі чи одягу, які можна було би принести в дар чи ви не були б озброєні до зубів, то теплого прийому очікувати вам було би годі. Мені прикро так змальовувати нашу країну в ті часи, проте нічого не вдієш.

Повернімося до Акселя та Беатрис. Як я вже казав, це літнє подружжя мешкало у віддаленому краю нори, й те пристановище було найменше захищене від природних стихій, і туди майже не доходило тепло від багаття, яке горіло у Великій залі, де всі пожильці збирались увечері. Можливо, були часи, коли Аксель і Беатрис жили ближче до вогню, — часи, коли вони жили разом зі своїми дітьми. Правду кажучи, саме такі думки снували у голові Акселя, коли в порожні години перед світанком він лежав у ліжку, а його дружина міцно спала поруч нього. Тоді почуття непоясненної втрати стискало йому серце і не давало знову зануритись у сни.

Можливо, це і було причиною, що саме того ранку Аксель остаточно покинув своє ліжко і тихенько вислизнув назовні, щоби сісти на стару викривлену лавку, яка стояла біля входу до нори, і чекати перших проявів сонячного світла. Уже прийшла весна, проте холодне повітря все ще пробирало до самих кісток, навіть попри те, що він загорнувся у прихоплену зі собою накидку Беатрис. Але він так глибоко занурився у свої думки, що, допоки зрозумів, наскільки промерз, зорі вже погаснули, на небокраї почало розливатися світло, а з присмерків долинули перші ноти пташиних співів.

Аксель повільно зіп’явся на ноги, шкодуючи, що так довго просидів на холоді. Він був при доброму здоров’ї, проте останньої застуди позбутися виявилося дуже непросто, тому він не хотів, аби вона повернулася. Аксель відчув, як вологість вихолодила ноги, та, обернувшись, аби повернутись усередину нори, він почувався цілком задоволеним: цього ранку йому вдалося пригадати декілька речей, які вже давно від нього вислизали. Ба більше, тепер він передчував, що от-от прийме якесь доленосне рішення — рішення, з яким надміру довго зволікав, — і в ньому розгорілися радість і схвилювання, якими йому закортіло поділитися з дружиною.

У коридорах усередині нори все ще було геть темно, і невелику відстань до дверей у свою кімнату Акселеві довелося подолати навпомацки. Одвірками в норі часто слугували звичайнісінькі арки, які відмежовували кімнати від коридору. Таку відкритість житлових приміщень мешканці аж ніяк не сприймали як зазіхання на їхній приватний простір, адже саме завдяки цьому до кімнат доходило тепло, що розпливалося коридорами від великого багаття чи від маленьких вогнищ, які було дозволено розпалювати всередині нори.

Щоправда, кімнатка Акселя і Беатрис була надто далеко від будь-якого багаття, тому вона мала щось таке, що можна було би назвати дверима: велику дерев’яну раму, до якої хрест-навхрест було прикріплено гілки, виткі рослини та будячиння. Коли хтось заходив чи виходив, усе те доводилося відхиляти в якийсь бік, але навіть така конструкція не пропускала всередину холодних перетягів. Аксель радо обійшовся б і без цих дверей, але для Беатрис вони з часом стали предметом особливої гордості. Повертаючись додому, Аксель частенько заставав дружину, коли та відривала від перегородки відмерлі гілки, заміняючи їх свіжими, які вона призбирала того дня.

Аксель припідняв саморобну заслінку лише настільки, щоби протиснутися досередини, намагаючись якомога менше шуміти. Світло перших світанкових променів затікало до їхньої кімнатки крізь маленькі щілини в зовнішній стіні. Аксель зумів розгледіти обриси власної руки, а на торф’яній лежанці — силует Беатрис, яка все ще міцно спала під грубими ковдрами.

Аксель захотів розбудити дружину, бо він був майже певен: якби тієї миті Беатрис не спала, а говорила з ним, то всі перепони, які ще залишалися між ним і його рішенням, нарешті остаточно розсипалися би на порох. Але до тієї години, коли ціла їхня спільнота прокинеться й візьметься до денної роботи, ще залишалося трохи часу, — тому Аксель опустився на низький стілець у кутку кімнатки, все ще старанно загортаючись у накидку дружини.

Він подумав, що цікаво, наскільки густою цього ранку буде імла і чи він помітить — потому, коли розсіється темрява, — що імла просочилася крізь щілини просто до їхньої кімнатки. Та відтак він перестав думати про такі речі й думки його знову закружляли навколо того, що так його тривожило. Чи вони завжди жили отак, лишень удвох, на краю їхньої громади? Чи колись усе було геть інакше? Раніше, коли він сидів назовні, окремі фрагменти спогадів повернулися до нього: коротка мить, коли він ішов довгим головним коридором нори, обнявши за плечі когось зі своїх дітей, — постать його згорблена, та не через вік, як тепер, а він просто пригнувся, бо остерігався в напівтемряві вдаритися головою об балки. Можливо, дитина щойно говорила з Акселем, розповіла йому щось кумедне, і вони обоє сміялися. Проте зараз, як і раніше назовні, думки його розбігалися навсібіч, і що сильніше він намагався зосередитися, то розмитішими, здавалося, ставали фрагменти спогадів. Хтозна, може, то були тільки дивацтва старого дурня? Може, Бог так ніколи і не дав їм дітей?

Ви запитаєте, чому Аксель не звернувся до своїх земляків, аби ті допомогли йому пригадати минуле? Атож, то було не так просто, як може здатися на перший погляд. Річ у тому, що в сільській громаді минуле обговорювали тільки зрідка. Я не хочу сказати, Що на це існувало табу. Просто минуле якимось чином поступово перетворилося на імлу, таку ж густу й непроглядну, як і та, що нависала над тутешніми болотами. Мешканцям села і справді й на гадку не спадало думати про минуле — навіть цілком нещодавнє.

Ось, наприклад, випадок, який довго не давав спокою Акселеві: він був певен, що не так давно серед них жила жінка з довгим рудим волоссям, і в селі до неї ставилися надзвичайно поштиво, бо вона була незамінним членом їхньої громади. Варто було комусь травмуватися чи захворіти — й одразу ж кликали ту рудоволосу, котра неабияк зналася на зцілюванні. Проте зараз від жінки і сліду не зосталось, а притому здавалося, що нікого не обходило, що ж трапилось, і нікому не було шкода, що її вже нема. Коли якось уранці Аксель заговорив про неї з трьома сусідами, з котрими він працював, розбиваючи на полі замерзлі грудки землі, їхня відповідь переконала його в тому, що вони і справді гадки не мають, про кого він каже. Один сусід навіть перервав роботу, намагаючись пригадати, проте врешті-решт захитав головою. «Напевно, то було дуже давно», — сказав він.

— Я теж не пригадую ніякої такої жінки, — сказала Беатрис, коли якось увечері Аксель заговорив із нею про це. — Акселю, ти, напевно, сам собі її вимріяв, для власних потреб, хоч у тебе під боком дружина, чия спина тримається рівніше, ніж твоя.

Розмова ця відбулася минулої осені, й тоді вони лежали плечем до плеча на ліжку в непроникній темряві, слухаючи, як над їхнім пристановищем барабанить дощ.

— Принцесо, а ти дійсно майже не постаріла за всі ці роки, — сказав Аксель. — Але та жінка — зовсім не вигадка. І ти теж би її пригадала, якби знайшла хвильку часу, щоби про неї подумати. Лише місяць тому вона стояла біля наших дверей, добра душа, і питала, чи не потрібно нам чогось принести. Ти точно це пам’ятаєш.

— Але чому вона взагалі хотіла нам щось приносити? Вона нам якась родичка?

— Ні, принцесо. Наскільки мені відомо, то ні. Вона просто була добрячка. Ти точно пам’ятаєш її. Вона частенько підходила до наших дверей і запитувала, чи ми не померзли і чи не голодуємо.

— Акселю, я питаю, чому вона обрала саме нас для виявів своєї доброти?

— Принцесо, я і сам тоді про це задумався. Пригадую, я міркував, що ось жінка, чиє покликання — піклуватися про хворих і немічних, і ось ми з тобою — зі здоров’ям не гіршим, аніж у решти тутешніх селян. Можливо, подейкують про наближення чуми, і тому вона прийшла нас оглянути? Проте з’ясувалося, що ніякої чуми немає, а вона просто виявляє свою доброзичливість. Зараз, коли ми про неї заговорили, я пригадую ще більше. Вона стояла отам і казала, щоби ми не звертали уваги на те, що діти нас обзивають. Ось і все. Опісля ми її вже ніколи не бачили.

— Та рудоволоса жінка — не лише плід твоєї уяви, Акселю: вона ще й нетяма, бо переймається такими дурницями, як жменька дітей і їхні забавки.

— Принцесо, я і сам тоді так подумав. Що нам можуть заподіяти діти, котрі просто байдикують, перечікуючи негоду? Я тоді сказав їй, що ми навіть не звернули на них уваги, бо хай там як, а її наміри були якнайкращі. І я пригадую, що потому вона сказала, як їй шкода, що ми змушені проводити ночі без світла свічки.

— Якщо це створіння пожаліло нас за те, що в нас немає свічки, — відповіла Беатрис, — то вона принаймні хоч у чомусь мала рацію. Як це образливо, що нам заборонено користуватися свічкою в такі непроглядні ночі, попри те, що руки наші такі самі міцні, як і в усіх інших. І це при тому, що тим часом дехто з тих, хто має свічки у своїх кімнатках, щоночі напивається сидром до непам’яті чи дозволяє своїм дітям гасати туди-сюди і перекидати все догори дриґом. Але свічку відібрали саме в нас, і тепер я заледве можу розгледіти твої обриси, Акселю, хоча ти й отутечки, поруч зі мною.

— Принцесо, ніхто не хотів нас образити. Просто так повелося ще споконвіку — от і все.

— Так чи сяк, а не лише отій жінці з твого сну здається дивним, що у нас відібрали свічку. Вчора чи передучора — вже точно не пригадую — я була біля річки і проходила повз жінок, котрі розмовляли між собою. Я певна, що вловила їхні слова, коли вони думали, що я вже відійшла так далеко, щоби не чути їхньої розмови. Вони казали: яка ганьба, що таке чесне подружжя, як ми, змушене щоночі сидіти в темряві. Тож ота жінка з твого сну не одна так вважає.

— Принцесо, кажу тобі: ця жінка мені аж ніяк не наснилася. Ще місяць тому всі тут її знали й озивалися до неї добрим словом. Що ж змусило всіх, включно з тобою, забути, що вона тут жила?

Пригадуючи ту розмову зараз, цього весняного ранку, Аксель був майже готовий визнати, що він таки помилявся стосовно рудоволосої жінки. Урешті-решт він був уже літній чоловік і мав схильність час від часу щось плутати. Утім, випадок із рудоволосою жінкою був лишень одним із цілої низки подібних малозрозумілих епізодів. До свого відчаю, він не міг одразу пригадати всіх прикладів, але вони, без сумніву, були численні. Узяти хоча б історію з Мартою.

То була дівчинка дев’яти чи десяти років, котра славилася своєю безстрашністю. Навіть усі легенди про те, що буває з дітьми, котрі заблукали (а від тих історій аж волосся ставало дибки!), здавалося, взагалі не послаблювали її потягу до пригод. Отож одного вечора, коли до заходу сонця залишалася менш як година, коли вже залягала імла, а зі схилів пагорбів долинало вовче завивання, хтось пустив чутку, що Марта зникла. Усі стривожились і покидали свої справи. Відтак дівчинку довго гукали по цілій норі, а в коридорах відлунювали швидкі кроки селян, котрі обшукували кожну спальну кімнату, а також усі комірчини та порожнини за кроквами — кожен сховок, куди могла би забратися дитина заради забави.

А потому, коли паніка була в самому розпалі, до Великої зали зайшли два пастухи, котрі саме повернулися зі своєї зміни на пагорбах, і сіли біля багаття, щоби погрітися. Поки вони грілись, один із них розповів, що напередодні вони бачили, як у них над головами пролітала кропив’янка: спершу один раз, потому другий, потому третій. Вони певні, що не помилилися, сказав він, це точно була кропив’янка. Чутки про це швидко облетіли нору, і незабаром навколо багаття зібралося чимало селян, аби послухати пастухів. Навіть Аксель поквапився долучитися до гурту, бо поява кропив’янки в їхніх краях — то дійсно було не абищо. Крім багатьох інших сил, кропив’янці приписували вміння відлякувати вовків, і ходили чутки, що деінде неподалік за вовками і слід простигнув, а все — завдяки цим пташкам.

Спочатку пастухів закидали запитаннями і змушували переповідати історію знов і знов. Але поступово серед слухачів поширився скептицизм. То вже не вперше хтось розповідав подібні історійки, зазначив один селянин, і щоразу вони виявлялися безпідставними. Хтось інший сказав, що не давніше, ніж минулої весни, ті самі двоє пастухів повернулися до села з точнісінько такою ж історією, проте опісля птахів так ніхто і не бачив. Пастухи сердито заперечували те, що колись вже приносили подібні вісті, й незабаром юрба розділилася на тих, хто став на їхній бік, і тих, хто нібито пам’ятав, що торік уже була така сама історія.

Поки суперечка дедалі розгорялась, Аксель відчув, як над ним запановує знайоме надокучливе враження, ніби щось не так, і, вибравшись із криків та штовханини, він вийшов назовні, щоби подивитися на небо, яке все більше темніло, і на імлу, що стелилася над землею. Через якийсь час фрагменти спогадів у його свідомості почали складатись у цілісну картину. І він пригадав Марту, яка зникла безвісти, і небезпеку, що на неї чигала, і те, як зовсім нещодавно всі були заклопотані пошуками дівчинки. Та ці спогади відразу ж сплутувалися, точнісінько як сон упродовж кількох секунд після пробудження, і лише завдяки величезному зусиллю волі Аксель спромігся втримати думку про маленьку Марту, а тим часом голоси за його спиною і далі сперечалися про кропив’янку. Потому, не сходячи з місця, він почув дівчачий голос, що наспівував пісню, і побачив, як перед ним із імли виринула Марта.

— Дитино, ну і дивне ти створіння, — сказав Аксель, коли вона, підстрибуючи, наблизилася до нього. — Ти що, не боїшся темряви? Ні вовків, ані оґрів?

— О пане, я їх анітрохи не боюся, — відповіла вона, усміхаючись. — І вмію від них ховатися. Сподіваюся, батьки не питали, куди я поділася? Минулого тижня вони мені добряче всипали березової каші.

— Не питали, куди ти поділася? Звичайно, питали. Та ціле село кинулося на твої пошуки! Послухай, який усередині переполох. Це все через тебе, дитино.

Марта розсміялась і додала:

— Ох, пане, перестаньте! Я знаю, що їм мене аж ніяк не бракувало. І я добре чую, що вони там здіймають галас зовсім не через мене.

Варто було їй це сказати, як Аксель зрозумів, що таки-так: дівчинка має цілковиту рацію. Голоси всередині нори сперечалися далеко не про неї, а про щось геть інакше. Він прихилився до одвірка і прислухався. Посеред гомону йому вдалося вловити окрему фразу, й він почав пригадувати: і про пастухів, і про кропив’янку. Аксель замислився, чи варто йому хоча би частково пояснити Марті те, що відбувається, та вона раптом прошмигнула повз нього і заскочила всередину. Аксель зайшов слідом за нею, очікуючи побачити неабиякі полегшення та радість, які мала викликати її поява. І, якщо вже зовсім чесно, він раптом збагнув, що коли він зайде разом із нею, то її безпечне повернення буде визнано бодай трохи і його заслугою. Проте, коли вони зайшли до Великої зали, селяни були все ще такі заклопотані суперечкою про пастухів, що мало хто і глянув у їхній бік. Щоправда, Мартина мама таки відійшла від гурту і сказала доньці: «Ось де ти! Не смій так блукати сама по собі! Скільки тобі потрібно повторювати?» — проте її увагу відразу знову заполонила суперечка, що вирувала навколо вогню. І тоді Марта посміхнулася до Акселя, мовляв: «А я що казала?» — і зникла у темряві в пошуках своїх друзів.

У кімнаті значно посвітлішало. Вона була розташована на зовнішньому краю нори, тому мала маленьке віконечко, хоча те й було занадто високо, щоби можна було крізь нього виглядати назовні, не встаючи на стілець. Зараз вікно було завішено шматком тканини, проте в куточку все-таки пробивався ранній промінчик сонця і кидав смужку світла туди, де саме спала Беатрис. Аксель помітив у цьому промінчику щось подібне на комашку, що зависла в повітрі просто над головою дружини. Відтак він зрозумів, що це — павучок, який повиснув на своїй невидимій вертикальній нитці й, попри те, що Аксель не відводив од нього погляду, почав своє плавне опускання додолу. Безшумно звівшись на ноги, Аксель перетнув маленьку кімнатку і провів рукою крізь простір над своєю сплячою дружиною, спіймавши павучка в долоню. Він постояв трохи на цьому місці, дивлячись униз на Беатрис. Її сонне обличчя виглядало напрочуд умиротвореним, — тепер йому майже ніколи не доводилося його таким бачити, й він неабияк здивувався, що від споглядання цієї картини його затопила хвиля щастя. Тоді Аксель уже знав, що все вирішено, і йому знову закортіло розбудити Беатрис — просто для того, щоби поділитися новиною. Та він усвідомлював, що вчинити так було би надто егоїстично, а крім того, як він може бути аж таким упевненим у її реакції? Урешті-решт він нечутно повернувся назад до стільця й, сідаючи, згадав про павучка і обережно розкрив долоню.

Коли перед тим Аксель сидів на лавці біля входу, чекаючи на перші промінчики сонця, він намагався пригадати, як йому з Беатрис уперше спало на думку вирушити в подорож. Йому вже здалося, що він пригадав ту розмову, яку вони розпочали однієї ночі в цій самій кімнатці, та зараз, спостерігаючи за павучком, який зісковзнув із краю його долоні просто на земляну підлогу, Аксель раптом почувся переконаним, що вперше вони звернулися до цієї теми того дня, коли селом проходила ота чужинка, вдягнена у темне дрантя.

Стояв сірий ранок (невже це справді було так давно: ще в листопаді минулого року?), й Аксель крокував уздовж річки стежкою, над якою звісили своє віття верби. Він поспішав із поля назад до нори, — можливо, щоби прихопити якийсь інструмент, а може, щоб отримати нові настанови від старшого робітника. Так чи так, а його зупинив багатоголосий крик, який лунав із-за кущів праворуч від стежки. Йому здалося, що там хазяйнують оґри, тож Аксель хутко почав роззиратися навсібіч у пошуках каменя чи палки. Та за мить він зрозумів, що хоча голоси — всі жіночі — й лунали сердито і схвильовано, проте все-таки в них не вчувалося паніки, без якої не обходилися напади оґрів. Аксель почав рішуче продиратися крізь зарості ялівцю і вибрався на галявину, де побачив п’ятьох жінок, котрі стояли близько одна біля одної. Вони були вже не дуже молоді, та їхній вік усе ще дозволяв їм народжувати дітей. Жінки стояли, повернені спиною до нього, і гукали кудись удалечінь. Він уже майже порівнявся з ними, коли одна з жінок його помітила й аж здригнулася від несподіванки. Відразу ж озирнулась і решта, й усі подивилися на нього мало не зневажливо.

— Ну й ну, — сказала одна з них. — Певно, це доля чи навіть і щось більше. Ось її чоловік, тут як тут, і, може, йому вдасться настановити її на добрий розум.

Та жінка, котра помітила його перша, сказала:

— Ми переконували вашу дружину не йти туди, та вона не послухалася. Вона наполягала, що повинна віднести тій чужинці їжу, хоча то, найімовірніше, якийсь демон чи ельф у людській подобі.

— Моя дружина в небезпеці? Пані, прошу вас, поясніть, що відбувається.

— Навколо нас цілий ранок блукає дивна жінка, — сказала ще одна з них. — Її волосся спадає по спині, а накидка в неї — з чорного дрантя. Сама вона стверджує, що саксонка, та ми ніколи не бачили, щоби сакси так одягалися. Вона намагалася прокрастися позаду нас на березі річки, коли ми прали, та ми вчасно її помітили і прогнали. Проте жінка поверталася знову і знову, поводячись так, ніби вона прибита горем, і час від часу просила в нас їжу. Пане, ми впевнені, що цілий той час вона спрямовувала свої чари просто на вашу дружину, бо цього ранку нам уже двічі доводилося тримати Беатрис за руки — так їй кортіло підійти до тієї дияволиці. А тепер вона від нас вирвалася й пішла до старої колючки, де та дияволиця сидить і чекає на неї. Пане, ми стримували її, як могли, проте, вочевидь, на неї вже подіяли демонські сили, бо неприродно для жінки з такими тонкими кістками й у такому солідному віці, як ваша дружина, бути такою сильною.

— До старої колючки...

— Пане, вона пішла туди буквально щойно. Проте та жінка — точно дияволиця, — тому, якщо підете по дружину, пильнуйте, щоби не спіткнутися чи не поколотись отруйним будяччям, адже рана може ніколи не загоїтись.

Аксель доклав усіх зусиль, аби приховати від жінок своє роздратування, й увічливо відповів:

— Щиро дякую, добродійки. Піду подивлюся, що задумала моя дружина. Перепрошую.

Мешканці нашого села використовували означення «стара колючка» для окреслення й тутешньої мальовничої місцини, і самого куща глоду, який виріс немовби просто зі скелі на краю виступу неподалік від нори. Сонячної днини, якщо не вирував вітер, у цій місцині було приємно проводити час. Перед очима відкривався гарний краєвид: і на навколишні землі аж до води, і на вигин річки, і на болота, які простягалися за нею. Щонеділі навколо викривленого коренища часто гралися діти, іноді навіть наважуючись зістрибувати з краю виступу, хоча, правду кажучи, спуск був зовсім пологий і не становив жодної загрози: дитина просто скотилася б униз трав’янистим схилом, наче барильце. Проте такими ранками, як сьогоднішній, коли і дорослі, й діти були зайняті роботою, ця місцина мала би бути безлюдна, тож Аксель, підіймаючись схилом крізь імлу, зовсім не здивувався, побачивши, що жінки там були зовсім самі, — на тлі білого неба вони скидалися на два силуети. Дійсно, чужинка, котра сиділа, спершись спиною на скелю, була напрочуд цікаво одягнена. Принаймні з відстані здавалося, що її накидка складалася з безлічі зшитих шматків тканини і тепер лопотіла на вітрі, від чого її власниця скидалася на величезну птаху, яка от-от здійметься в небо. Поруч із нею Беатрис (вона досі стояла на ногах, хоч і схилила голову до співрозмовниці) виглядала крихітною та вразливою. Вони жваво про щось розмовляли, проте, помітивши, що знизу до них наближається Аксель, замовкли і не відводили від нього очей. Відтак Беатрис підійшла до краю виступу і гукнула:

— Муже, зупинися, не йди далі! Я сама спущуся до тебе. Тільки не підіймайся сюди і не порушуй спокою цієї бідолашної жінки: вона щойно змогла дати перепочинок ногам і перекусити вчорашнім хлібом.

Аксель зупинився і чекав, як йому й було наказано, і незабаром помітив, як дружина спускається довгою стежиною до того місця, де він стояв. Вона підійшла до нього впритул і, переймаючись, аби вітер не доніс її слів до чужинки, тихо сказала:

— Муже мій, це ті нерозумні жінки послали тебе по мене? Коли я була в їхньому віці, то лише літні люди примудрялися забивати собі голову всілякими страхами та несосвітенними повір’ями, називаючи кожен камінь проклятим, а кожного приблудного кота — злим духом. А тепер я вже сама зістарілась, і виявляється, що то молодь вірить у всілякі нісенітниці, наче ніколи й не чула Господньої обітниці повсякчас іти поруч із нами. Подивися на цю бідолашну чужинку, переконайся на власні очі, яка вона виснажена та самотня, — ось уже чотири дні поневіряється в лісах і в полях, мандрує від села до села, і її звідусіль проганяють. Вона ж прошкує християнською країною, а її сприймають як дияволицю чи прокажену, хоча на її шкірі немає і сліду прокази. А тепер, муже мій, сподіваюся, ти прийшов сюди не для того, щоби заборонити мені підтримати цю бідолашну жінку й уділити їй того скромного харчу, який я маю при собі?

— Принцесо, я ніколи не сказав би тобі нічого подібного, бо на власні очі бачу, що ти кажеш правду. Ще дорогою сюди я роздумував, як же це соромно, що ми вже навіть не вміємо щиросердо приймати чужинців.

— Тоді повертайся до своїх справ, муже мій, — інакше тебе знову бичуватимуть за те, що ти повільно працюєш, і не встигнеш й оком змигнути, як вони нацькують на нас дітвору, щоби та викрикувала всілякі дурниці.

— Принцесо, ніхто ніколи не дорікав мені, що я повільно працюю. Де ти таке почула? Ніколи раніше я не чув таких скарг, і з роботою я даю собі раду нарівні з чоловіками, котрі на двадцять років молодші за мене.

— Я лише дражнюся з тобою, муже мій. Ти маєш рацію: ніхто не скаржиться на твою працю.

— А якщо діти нас обзивають, то це ніяк не пов’язано з тим, наскільки повільно чи швидко я працюю, а причина лише в тому, що їхні батьки — надто недбайливі чи радше навіть п’яні, щоби навчити своїх дітей поведінки та поваги до старших.

— Муже мій, заспокойся. Я ж сказала, що просто тебе дражнила й уже не буду. Ця чужинка саме розповідала мені щось таке, що неабияк мене зацікавило, й, можливо, колись воно зацікавить і тебе. Та їй потрібно завершити розповідь, тому прошу тебе ще раз: поквапся завершити свої справи і залиш мене з нею, щоби я її дослухала й утішила, чим зможу.

— Вибач, принцесо, якщо я розмовляв із тобою надто грубо.

Та Беатрис уже розвернулась і піднімалася догори стежкою, що вела до куща глоду та до постаті в накидці, яку розвівав вітер.

Трохи опісля, коли Аксель уже залагодив свої справи і повертався назад у поле, він, ризикуючи випробувати терпіння товаришів по праці, вирішив відхилитися від свого маршруту, щоби знову пройти повз стару колючку. Хоча він і справді повністю поділяв зневагу дружини до надмірної підозріливості сільських жінок, Аксель усе-таки не міг позбутися думки, що ця чужинка дійсно становила якусь загрозу, і йому було неспокійно, відколи він залишив Беатрис наодинці з нею.

Тому, помітивши на виступі перед скелею одиноку постать своєї дружини, котра дивилась у небо, він полегшено зітхнув. Здавалося, вона повністю поринула в думки і зовсім його не помічала, аж поки він її погукав. Поки Аксель дивився, як Беатрис спускається стежиною (повільніше, ніж раніше), йому вже не вперше здалося, що останнім часом її хода дещо змінилася. Вона наче й не накульгувала, проте немовби виношувала в собі якийсь прихований біль. Коли Беатрис наблизилася й Аксель поцікавився, куди поділася її дивакувата товаришка, то жінка сказала тільки: «Вона пішла своєю дорогою».

— Вона, певно, вдячна за твою доброту, принцесо? Ти довго розмовляла з нею?

— Так, і вона мала, що розповісти.

— Принцесо, бачу, що її слова тебе зачепили. Можливо, ті жінки таки мали рацію, і варто було триматися від неї на відстані?

— Акселю, вона нітрохи мене не засмутила. Просто змусила замислитися.

— Ти в дивному настрої. Впевнена, що вона не наклала на тебе ніякого закляття, перш ніж розчинитись у повітрі?

— Муже, підійди сюди, до колючки, і ти на власні очі побачиш її на стежині: вона ще не встигла зайти далеко. Вона сподівається, що по той бік гори люди приймуть її ліпше, ніж тутешні.

— Я бачу, що нічого поганого з тобою не трапилося, принцесо, тому я тебе залишу. Господь утішається добросердечністю, яку ти повсякчас виявляєш.

Але здавалося, що цього разу Беатрис не хотіла його відпускати. Вона схопила його за руку, наче тієї миті їй потрібно було втримати рівновагу, а тоді поклала голову йому на груди. Його рука інстинктивно піднялася приголубити її сплутане вітром волосся, і коли Аксель опустив погляд на дружину, то здивовано помітив, що її очі були все ще широко розплющені.

— Дивний у тебе зараз настрій. Справді дивний, — сказав він. — Що та чужинка тобі сказала?

Беатрис затримала голову в нього на грудях іще на хвилинку. Відтак випросталась і відпустила його.

— Акселю, я тут подумала... Може, в тому, що ти завжди говориш, щось і є. Диво дивне, що світ забуває про людей і про події, які відбувалися тільки вчора чи передучора. Наче нас усіх спіткала якась недуга.

— От і я про те саме, принцесо. Згадаймо лише ту рудоволосу жінку...

— Акселю, не зважай на ту рудоволосу жінку. Річ у тому, що ми не пам’ятаємо чогось іншого.

Усе це Беатрис говорила, дивлячись в імлисту далечінь, але враз вона глянула просто на чоловіка, й Аксель помітив, що її очі було переповнено смутком і тугою. І саме тоді — він був у цьому певен — вона йому сказала:

— Акселю, я знаю, що ти давно чинив опір цій ідеї. Проте настав час, аби знов усе обдумати. Далека путь прослалася перед нами — тож не марнуймо ні хвилини.

— Путь, принцесо? Яка путь?

— Подорож до села нашого сина. Це недалеко, муже мій, і ми обоє це знаємо. Навіть нашими повільними кроками йти туди щонайбільше кілька днів, — за Велику рівнину і трохи на схід. І весна вже не за горами...

— Принцесо, звичайно, ми можемо вирушити в таку путь. Але це чужинка сказала тобі щось таке, що підштовхнуло тебе до цього рішення?

— Я вже давно це обдумувала, Акселю, проте та бідолашна жінка сказала щось таке, що змусило мене не марнувати ні хвилини. Наш син дожидається нас у своєму селі. Скільки ж іще нам змушувати його чекати?

— Принцесо, от прийде весна — і ми обов’язково подумаємо про таку подорож. Але чому ти кажеш, що я завжди чинив опір цій ідеї?

— Акселю, я вже не пригадую всього, що ми з тобою про це говорили. Пам’ятаю лише те, що ти завжди противився ідеї рушити в дорогу, навіть попри те, що я цього дуже хотіла.

— Ну що ж, принцесо, повернімося до цієї розмови, коли не матимемо невідкладної роботи і сусідів, котрі вже готові наректи нас ледащами. А тепер я піду своєю дорогою. Незабаром ми з тобою все обговоримо.

Проте наступними днями, навіть якщо подружжя побіжно і згадувало про рішення вирушити в подорож, належного обговорення так і не відбулося. Виявилося, що кожного разу, коли вони зачіпали цю тему, їм ні сіло ні впало ставало ніяково, і невдовзі між ними, як це часто буває між чоловіком та дружиною, котрі прожили разом безліч років, постала мовчазна згода уникати цієї теми якомога довше. Я кажу «якомога довше» тому, що час від часу в когось із них виникала потреба чи радше нестримне бажання, якому було годі опертися. Проте всі їхні бесіди, які починалися за таких обставин, неодмінно закінчувались ухильністю чи поганим настроєм. А коли одного разу Аксель відверто запитав дружину, що їй сказала та чужинка того дня біля старої колючки, обличчя Беатрис спохмурніло, і на якусь мить здалося, що вона от-от розплачеться. Опісля Аксель докладав усіх зусиль, аби уникати будь-яких згадувань про ту незнайомку.

Минув якийсь час, і Аксель уже не міг пригадати, з чого почалася та розмова про мандрівку чи що вона для них означала. Проте того ранку, поки він сидів на вулиці в передсвітанковому холоді, його пам’ять, хоч і зовсім трішки, прояснилася. Він багато пригадав: рудоволосу жінку, Марту, чужинку в темному дранті, а ще чимало такого, що не стосується цієї оповіді. А ще він згадав — досить виразно, — що трапилось усього декілька тижнів тому — тієї неділі, коли у Беатрис відібрали свічку.

Неділя була для мешканців села днем відпочинку, — принаймні їм не доводилося працювати в полі. Проте худобу все одно потрібно було доглядати, та й інших справ було вдосталь, — тому священик змирився з неможливістю накласти заборону на все, що можна було вважати працею. Тож, коли тієї неділі Аксель вибрався на весняне сонце, провівши ранок за лагодженням чобіт, перед його очима постала незвична картина: сусіди порозсідалися по всіх усюдах перед входом до нори. Хтось — на клаптиках трави, хтось — на невеличких стільцях чи колодах, — усі розмовляли, сміялись і працювали. Усюди гралися діти, а одна групка зібралася навколо двох чоловіків, котрі майстрували на траві колесо для воза. То була перша неділя цього року, коли погода дозволила проводити час надворі, й атмосфера була майже святкова. Проте, стоячи біля входу до нори і дивлячись повз своїх односельців туди, де земля опускалася вниз до боліт, Аксель помітив, що імла знову підіймається, і припустив, що до пообіддя все знову зануриться в сіру мжичку.

Аксель простояв так досить довго, перш ніж помітив унизу, біля загорожі перед пасовищем, метушню. Спочатку вона його не надто зацікавила, проте раптом вітер доніс до його вух щось таке, що змусило його розпрямитися. Хоч Акселів зір із роками дедалі більше втрачав свою гостроту, що неабияк дратувало чоловіка, на його слух можна було сміливо покладатися. Тож із плутанини вигуків, які долинали від юрби біля огорожі, він виловив голос Беатрис, який звучав так, наче вона потрапила у біду.

Його односельці теж почали кидати свої справи, щоби поозиратись і подивитися, що відбувається. Та Аксель уже поспішив, аби пробратися крізь натовп, мало не наштовхуючись на дітей, котрі плуталися під ногами, і на предмети, які валялись у траві. Проте, перш ніж він устиг дістатися до маленького гурту людей, котрі тіснилися перед загорожею, той гурт раптом розпався і з його серцевини виринула Беатрис, обома руками притискаючи щось до грудей. З облич людей навколо було видно, що те, що відбувалося, їх здебільшого веселило. Однак раптом біля плеча Беатрис з’явилася жінка — вдова коваля, котрий помер рік тому від гарячки, — і її лице було перекошено від люті. Беатрис виривалася від своєї мучительки, а її обличчя цілий той час скидалося на невблаганну, позбавлену будь-яких почуттів маску, — проте, коли вона помітила Акселя, який наближався до них, цю маску розфарбували емоції.

Зараз, коли Аксель думав про це, йому здавалося, що вираз обличчя його дружини тієї миті відображав передусім неабияке полегшення. Не те щоби Беатрис вірила, що тепер, коли він прийшов, усе буде гаразд; одначе його присутність для неї все міняла. Вона подивилася на нього не просто з полегшенням, але з чимось на кшталт благання і простягнула йому предмет, який до того так ревно захищала.

— Акселю, вона наша! Нам уже не доведеться сидіти в темряві. Муже, швиденько бери її — вона наша.

Беатрис простягала йому коротку, дещо деформовану свічку. Ковалева вдова знову спробувала вихопити її, та Беатрис випручалася від непроханої руки, простягненої до неї.

— Муже мій, візьми її! Ота дитина, малючка Нора, принесла мені її цього ранку. Вона сама її зробила, бо подумала, що ми вже втомилися проводити свої ночі в цілковитій темряві.

Це викликало новий вибух криків і навіть сміху. Проте Беатрис дивилася на Акселя, і її обличчя випромінювало невимовну довіру та благання, і саме отой вираз її обличчя тієї миті й став першим спогадом Акселя цього ранку, коли він сидів на лавці біля входу до нори, чекаючи на світанок. Як могло статися так, що він про це геть забув, хоч усе відбулося щонайбільше три тижні тому? Як так вийшло, що він жодного разу не згадав про цей випадок, аж до сьогодні?

Хоч Аксель і простягнув руку, він усе ж не зміг узяти свічки: юрба не давала йому до неї дотягнутись. І тоді він сказав, гучно й упевнено:

— Не хвилюйся, принцесо. Ти лише не хвилюйся.

Аксель усвідомлював, якими порожніми були ці його слова, ще поки він їх тільки вимовляв, тому здивувався, коли юрба притихла, а ковалева дружина навіть зробила крок назад. Лише тоді він зрозумів, що таку реакцію викликала не його фраза, а поява священика, котрий саме наближався до них із-за його спини.

— Що це за поведінка у Божий день? — Священик широкими кроками пройшов повз Акселя і сердито глянув на тепер уже безмовну юрбу. — Га?

— Це все пані Беатрис, отче, — озвалася ковалева вдова. — Вона десь допала свічку.

Обличчя Беатрис знову перетворилося на напружену маску, проте вона не змогла уникнути священикового погляду, коли той упав на неї.

— Добродійко Беатрис, я бачу, що це правда, — сказав священик. — Але ж ви не забули: рада постановила, що вам із чоловіком заборонено запалювати свічки у своїй кімнатці?

— Отче, ні я, ні він іще ніколи в житті не перекинули жодної свічки. Ми не сидітимемо ніч за ніччю в темряві.

— Рішення вже ухвалено, і ви повинні йому коритись, аж доки рада його скасує.

Аксель помітив, як її очі спалахнули гнівом.

— Справжнісінька безсердечність — ось що це таке, — промовила вона зовсім тихо, ледве чутно, проте дивлячись священикові просто в очі.

— Заберіть у неї свічку, — сказав священик. — Робіть, як я сказав. Заберіть свічку!

До Беатрис простягнулося декілька рук, але Акселеві здалося, що вона ще не усвідомила священикових слів. Стояла посеред тисняви зі спантеличеним виглядом, так само міцно стискаючи свічку, як і раніше, наче то діяв якийсь забутий інстинкт. Але потому її охопила паніка, і вона знову простягнула свічку до Акселя, навіть попри те, що тієї миті її штовхнули й вона втратила рівновагу. Не впала тільки завдяки тому, що навколо неї тісним колом стояли односельці. Відновивши рівновагу, Беатрис знову протягнула свічку чоловікові. Він намагався взяти її, проте інша рука вихопила свічку, й одразу прогримів голос священика:

— Годі! Залиште пані Беатрис у спокої! І щоби ніхто не озивався до неї поганим словом. Вона літня жінка і не розуміє всього, що робить. Я сказав: годі! Це — неприйнятна поведінка у Божий день.

Аксель, урешті дотягнувшись до Беатрис, пригорнув її до себе, і юрба розбрелася хто куди. Коли він пригадував ту мить, йому здавалося, що вони простояли так дуже довго — сплетені в обіймах, її голова схилена йому на груди, немов Беатрис просто втомилась і хоче перевести дух, — точнісінько так само вона пригорнулася до нього того дня, коли до них у село прийшла ота дивакувата жінка. Він усе не відпускав її, а тим часом священик знову наказав юрбі розходитися. Коли вони врешті-решт розімкнули обійми і роззирнулися навсібіч, то помітили, що стоять самі-самісінькі поруч із пасовищем для корів зі замкненою на засув дерев’яною хвірткою.

— Та хіба це аж так важливо, принцесо? — запитав він. — Навіщо нам узагалі та свічка? Ми вже цілком звикли ходити кімнатою без неї. І хіба наші розмови — не найкращі можливі розваги, чи зі свічкою, чи без?

Аксель пильно оглянув дружину. Вона мала замріяний і не надто засмучений вигляд.

— Вибач, Акселю, — сказала вона. — Свічки вже нема. Мені варто було тримати все в таємниці, щоби про неї знали тільки ми двоє. Але я так зраділа, коли та дівчинка принесла її мені, — вона ж бо власноручно зробила її спеціально для нас! А тепер свічки вже нема. Ну, нічого страшного.

— Зовсім нічого страшного, принцесо.

— Акселю, всі вважають нас парою безумців.

Вона зробила крок уперед і знову поклала голову йому на груди. Саме тоді вона і промовила притишеним голосом, — аж спочатку Акселеві здалося, що він щось неправильно почув:

— Наш син, Акселю. Ти пам’ятаєш нашого сина? Щойно мене штовхнули, я пригадала нашого сина. Вродливого, сильного, порядного чоловіка. Навіщо нам залишатись у цьому місці? Ходімо в село нашого сина. Він захистить нас і не дасть нікому скривдити. Акселю, вже стільки років минуло — невже ти не змінив свого ставлення до цього? Ти все ще вважаєш, що нам не можна до нього навідатися?

Беатрис сказала це глухо, все ще ховаючи обличчя на чоловікових грудях, і на Акселя відразу наплинули фрагменти спогадів, так його схвилювавши, що йому здалося: він от-от знепритомніє. Він послабив обійми і зробив крок назад, боячись, що похитнеться і дружина через нього також утратить рівновагу.

— Принцесо, що ти таке кажеш? Хіба це я чинив опір нашій подорожі до синового села?

— Звісно, що ти, Акселю. Точно — ти.

— Принцесо, коли я казав, що нам не варто вирушати в таку подорож?

— Муже, мені завжди здавалося, що ти так казав, і не раз. Але, ох, Акселю, тепер, коли ти запитав, я вже не пригадаю достеменно. І чому ми тут стоїмо? А втім, день сьогодні погожий...

Беатрис знову виглядала спантеличеною. Вона подивилася Акселеві в обличчя, потому знову роззирнулася навсібіч, помітила приємні сонячні промені та сусідів, які підглядали, що там робить наша пара.

— Ходімо посидимо в нашій кімнатці, — сказала вона через якийсь час. — Побудьмо трохи тільки вдвох. День сьогодні гарний, таки-так, але щось я притомилася. Ходімо досередини.

— Правильно, принцесо. Сядь і відпочинь трішки, подалі від цього сонця. Тобі полегшає.

У цілій норі вже попрокидалися люди. Пастухи, певно, вийшли ще раніше, та Аксель так заглибився у свої думки, що нічого не чув.

На іншому кінці кімнати щось пробурмотала Беатрис, так наче збиралася заспівати, а потому перевернулася під ковдрою на інший бік. Упізнавши ці сигнали, Аксель мовчки підійшов до ліжка, обережно сів скраю і взявся чекати.

Беатрис перевернулася на спину, припідняла повіки і глянула на Акселя.

— Доброго ранку, муже, — врешті сказала вона. — Рада, що духи не забрали тебе, поки я спала.

— Принцесо, хочу з тобою поговорити про одну річ.

Беатрис і далі дивилася на нього з-під лише напіввідкритих повік. Але поволі вона підвелась і сіла на ліжку, відтак її обличчя опинилося просто під променем сонця, який раніше освітлював павука. Її сиве волосся, розкуйовджене та сплутане, звисало нижче від плечей жорсткими пасмами, проте Аксель усе ще відчував, як щасливо щемить його серце від вигляду дружини в уранішньому світлі.

— Що ж таке невідкладне ти хочеш сказати, Акселю, поки я ще навіть не прогнала від себе сон?

— Принцесо, ми якось уже говорили з тобою про подорож, у яку мали би вирушити. Ось уже прийшла весна, і, мабуть, настав час нам рушити в путь.

— Рушити в путь, Акселю? Коли?

— Щойно з’явиться така можливість. Ми підемо всього на декілька днів. У селі до нашого рішення поставляться з розумінням. Ми поговоримо зі священиком.

— І ми підемо навідати сина, Акселю?

— Саме туди ми й підемо. Побачитися зі сином.

Надворі розлилася пташина пісня. Беатрис перевела погляд на вікно і на сонячне проміння, що прорвалося до кімнатки повз тканину, яка висіла замість фіранки.

— Бувають дні, коли я досить виразно його пригадую, — сказала вона. — А наступного дня наче пелена падає на спогади про нього. Та наш син — порядний і добрий чоловік, я в цьому певна.

— А чому зараз він не з нами, принцесо?

— Не знаю, Акселю. Можливо, він посварився зі старійшинами і йому довелося піти. Я питала тутешніх людей, але ніхто його не пам’ятає. Проте він не зробив би нічого такого, що могло би його осоромити, — в цьому я не сумніваюсь. Акселю, невже ти і справді сам нічого про нього не пригадуєш?

— Коли я оце щойно сидів надворі, з усіх сил намагаючись у спокої пригадати все, що міг, то багато спогадів повернулося до мене. Та я не можу згадати сина, ні його обличчя, ні голосу, хоч інколи мені здається, що бачу його таким, яким він був іще в дитинстві: бачу, як я веду його за руку берегом річки чи як він одного разу заплакав, а я нахилився до нього, щоби заспокоїти. Проте, як він тепер виглядає, де живе чи має власного сина — цього всього я геть не пам’ятаю. Я сподівався, що ти, принцесо, пригадуєш більше.

— Він наш син, — сказала Беатрис. — Тому я його відчуваю, навіть коли пам’ять моя затуманена. І я знаю, що він із нетерпінням чекає, щоби ми покинули це місце і почали жити з ним та під його захистом.

— Він наша плоть і кров, то чому він мав би не хотіти, щоби ми всі були разом?

— Але я все одно сумуватиму за цим місцем, Акселю. За нашою маленькою кімнаткою та за цим селом. Не так легко покинути місце, де прожив ціле життя.

— Ніхто не просить нас чинити необдумано, принцесо. Поки я оце щойно сидів, чекаючи на схід сонця, то розмірковував про те, що нам потрібно помандрувати до того села, де живе наш син, і поговорити з ним. Але, навіть попри те, що ми його мати і батько, все-таки не пасує отак ні сіло не впало з’явитися перед його очима і вимагати, щоби нас прийняли жити як мешканців їхнього села.

— Ти маєш рацію, муже мій.

— Мене ще дещо турбує, принцесо. Його село може бути лише за декілька днів пішки звідси, як ти й казала. Та як ми знатимемо, де саме його шукати?

Беатрис замовкла, дивлячись просто перед собою, і її плечі легенько піднімалися й опускались у такт із диханням.

— Думаю, Акселю, ми легко відшукаємо дорогу, — врешті мовила вона. — Хоча ми поки що й не знаємо, в якому саме селі він живе, мені доводилося часто бувати в сусідніх поселеннях, коли я разом із іншими тутешніми жінками продавала мед і олово. Я навіть зі зав’язаними очима знайду дорогу до Великої рівнини та до того саксонського села, за яким ми зазвичай перепочивали. Синове село, певно, просто розташовано трішки далі, й ми легко його відшукаємо. Акселю, ми справді незабаром туди підемо?

— Так, принцесо. І почнемо готуватись уже сьогодні.

Розділ другий

Проте залишалася безліч справ, які потрібно було залагодити, перш ніж вирушити в дорогу. У такому селі, як їхнє, багато речей, необхідних для тривалої мандрівки: ковдри, фляги для води, трут — були у спільній власності, й тому, щоби відкласти їх для власного використання, довелося довго торгуватися зі сусідами. До того ж Аксель і Беатрис, незважаючи на свій поважний вік, усе ще були залучені до щоденної праці, тому не могли просто піти, не отримавши на це дозволу спільноти. Коли ж вони врешті-решт уже були готові вирушити в дорогу, їх затримала зміна погоди. Бо ж який сенс ризикувати і наражатися на такі небезпеки, як туман, дощ і холоди, якщо от-от неодмінно настануть сонячні дні?

Тож одного ясного ранку, коли небом нарешті попливли серпанкові білі хмаринки, а в повітрі подував свіжий вітерець, подружжя з патерицями в руках і з клунками на спинах таки вирушило в дорогу. Аксель хотів вийти зі села ще з першими променями сонця: він уже був певен, що день видасться погожий, — але Беатрис наполягла на тому, щоби дочекатися, поки сонце підіб’ється трохи вище. Вона запевняла, що до саксонського села, де вони планували знайти укриття на першу ніч, можна легко дійти за один день, а для них головним було перейти закуток Великої рівнини якомога ближче до полудня, бо саме в той час темні сили, які населяли те місце, зазвичай поринали у сплячку.

Подружжя вже давно не долало разом великих відстаней, і Акселя тривожило, чи вистачить його дружині витривалості. Проте вже через годину він заспокоївся: незважаючи на невисоку швидкість (він знову помітив, що її хода виглядає дещо викривленою, так наче вона намагається пом’якшити біль), Беатрис непохитно йшла вперед, нахиляючи голову назустріч вітру на відкритій місцевості й безстрашно борючись із чортополохом і підліском. Коли стежка вела догори чи земля траплялася така болотиста, що неабияких зусиль коштувало навіть піднімати ногу за ногою, Беатрис уповільнювала крок, але продовжувала йти вперед.

Що менше часу залишалося до того дня, коли вони мали вирушити в подорож, то більш переконаною, що пам’ятає дорогу, ставала Беатрис — пам’ятає принаймні до саксонського села, куди вона регулярно навідувалася з іншими жінками ось уже протягом багатьох років. Але варто було подружжю згубити з очей скелясті гори над їхнім поселенням і перейти долину за болотами, як їхня впевненість похитнулася. На розвилці стежок чи на початку безкрайого поля, де вирував вітер, Беатрис зупинялась і довго стояла, оглядаючи місцевість. І було помітно, що в її погляд уже прокралася паніка.

— Не хвилюйся, принцесо, — казав тоді Аксель. — Не хвилюйся й нікуди не поспішай.

— Але, Акселю, — відповідала вона, повертаючись до нього, — в нас обмаль часу. Якщо ми хочемо уникнути небезпек, то повинні перейти Велику рівнину опівдні.

— Ми дістанемося туди вчасно, принцесо. Тобі не треба спішити.

Тут доречно зазначити, що в ті часи орієнтуватися на відкритій місцевості було вкрай складно, і не лише через відсутність надійних компасів та карт. Тоді не було ще живоплоту, який тепер так зручно розділяє сільську місцевість на поля, стежки та луки. Подорожній у ті часи здебільшого опинявся посеред безликого пейзажу, і хоч куди би він повернув — усюди на нього чекав майже незмінний краєвид. Ряд поставлених сторчма каменів на далекому виднокраї, поворот потічка, нетиповий перепад висоти долини — прокладаючи маршрут, можна було довірятися лише таким орієнтирам. А хибний поворот часто міг мати фатальні наслідки. Загинути від негоди було навіть не найгіршим варіантом розвитку подій: збитися з дороги означало наразитися на неабиякий ризик неминуче зіткнутися з противником: чи то з людиною, чи зі звіром, чи з якоюсь надприродною істотою, котрі полюбляли причаїтися віддалік від протоптаних доріг.

Можливо, вас би здивувало, як мало Аксель і Беатрис розмовляли між собою дорогою, бо ж цьому подружжю ніколи не бракувало тем для розмов. Однак у часи, коли зламана щиколотка чи подряпина, куди потрапила інфекція, могли загрожувати життю, діяла мовчазна згода, що кожен крок потрібно робити максимально обачно. Можливо, ви також помітили би, що кожного разу, коли стежка надміру вужчала, щоби можна було йти нею пліч-о-пліч, саме Беатрис (а не Аксель) завжди йшла першою. Це теж могло би вас здивувати, бо ж природно, коли чоловіки першими прокладають шлях через потенційно небезпечну місцевість, і, звичайно ж, у лісі чи там, де можна було натрапити на вовків або ведмедів, вони без зайвих слів мінялися місцями. Проте здебільшого Аксель стежив за тим, аби першою йшла Беатрис, і на те була проста причина: майже кожен лиходій чи злий дух, котрі могли їм зустрітися, славилися тим, що зазвичай обирали за жертву того, хто йшов останнім. Гадаю, десь так, як і велика кішка переслідує антилопу, яка опиняється останньою в стаді. Часто-густо траплялося так, що подорожній озирався на супутника, котрий мав іти позаду, і виявляв, що той безслідно зник. Саме страх такої пригоди змушував Беатрис періодично запитувати на ходу: «Акселю, ти ще тут?» На що він звично відповідав: «Ще тут, принцесо».

Вони дісталися до краю Великої рівнини пізнім ранком. Аксель запропонував рухатися далі, щоби якомога швидше залишити небезпеку позаду, проте Беатрис наполягла зачекати до полудня. Вони сіли на камінь на вершечку гірського схилу, який спускався до рівнини, повстромляли в землю перед собою свої патериці й втупилися поглядами в тіні від них, які все коротшали і коротшали.

— Акселю, небо, може, і ясне, — сказала Беатрис. — І я ніколи не чула, щоб у цьому закутку рівнини з кимось ставалося щось лихе. Та все-таки дочекаймося полудня, коли вже точно жоден демон не буде нам страшний і коли ніяка темна сила не вигулькне, навіть аби на нас подивитися.

— Ми зачекаємо, як ти й кажеш, принцесо. І ти маєш рацію: Велика рівнина є Велика рівнина, хай навіть це і прихильний до нас її закуток.

Так вони просиділи якийсь час, дивлячись на землю перед собою і майже не розмовляючи. А тоді озвалася Беатрис:

— Акселю, коли ми зустрінемося зі сином, він неодмінно наполягатиме, щоби ми оселились у нього. Хіба не буде дивно покинути сусідів, із котрими ми прожили стільки років, хоча вони інколи і насміхаються з наших сивих голів?

— Принцесо, ще нічого не вирішено. Коли ми зустрінемося зі сином, то все з ним обговоримо.

Аксель продовжував дивитися на Велику рівнину. Потому похитав головою і тихо сказав:

— Так дивно, що зараз я його анітрохи не можу пригадати.

— Здається, минулої ночі він мені наснився, — сказала Беатрис. — Він стояв біля криниці, трішки повернувшись боком, і кликав когось. Я не пам’ятаю, що було до чи після того...

— Принаймні ти бачила його, принцесо, нехай і лишень уві сні. Який же він був?

— Сильне та вродливе обличчя — це я точно пам’ятаю. Проте ні кольору очей, ані обрисів щік вже не пригадаю.

— Я зовсім не пригадую його обличчя, — сказав Аксель. — Напевно, це все через імлу. Багато чого я б охоче в неї відпустив, але як же це жорстоко — втратити такий цінний спогад.

Беатрис присунулася до чоловіка і схилила голову йому на плече. Розгулявся вітер, і його порив шарпонув полу її накидки. Обійнявши дружину, Аксель зловив край накидки, що залопотів на вітрі, і якомога щільніше вгорнув Беатрис.

— Ну, мені здається, хтось із нас незабаром точно його пригадає, — сказав він.

— Намагаймося його пригадати, Акселю. Обоє намагаймося. Це наче ми загубили якийсь дорогоцінний камінь. Але ми неодмінно його відшукаємо, якщо обоє докладемо зусиль.

— Звичайно, відшукаємо, принцесо. Та дивися: тіні вже майже зникли. Час нам спускатися.

Беатрис випросталась і взялася копирсатись у своєму клунку.

— Ось, понесемо це в руках.

Вона вручила йому щось, що скидалося на два гладенькі камінці, та, придивившись, він помітив на кожному з них хитромудрі вирізьблені візерунки.

— Акселю, поклади їх собі за пояс і стеж, аби позначки було звернено назовні. Це допоможе Господові нашому Ісусу Христові нас захистити. А ці я понесу сама.

— Мені вистачить і одного каменя, принцесо.

— Ні, Акселю, ми розділимо їх порівну. Наскільки я пригадую, там, унизу, є стежка, і, якщо дощ її не розмив, іти нею буде легше, ніж ми йшли досі. Та є там і ділянка, де нам потрібно бути особливо обачними. Акселю, ти мене слухаєш? Стежка проходить над місцем, де поховано велетня. Для тих, хто нічого про це не знає, то просто звичайнісінький пагорб, але я подам тобі знак, і, коли ти його побачиш, тобі потрібно буде зійти зі стежки, щоб обійти пагорб по краю, поки ми знову вийдемо на ту саму стежку, коли вона поведе донизу. Потоптати таку могилу — це не принесе нам нічого доброго, байдуже, чи ополудні, чи ні. Ти добре все зрозумів, Акселю?

— Не хвилюйся, принцесо, я зрозумів тебе дуже добре.

— Чи варто тобі нагадувати: якщо ми зустрінемо незнайомця — неважливо, чи він ітиме стежкою, чи кликатиме нас звіддаля, — чи якщо натрапимо на якусь бідолашну тварину, що мучитиметься в капкані або лежатиме поранена в рові, чи якщо твою увагу приверне ще щось, ти в жодному разі не повинен ані озиватися, ні сповільнювати крок?

— Принцесо, я не дурень.

— Тоді, Акселю, час нам продовжити путь.

Як Беатрис і обіцяла, їм потрібно було зовсім недовго пройти Великою рівниною. Їхня стежка, хоч і бувала місцями дуже болотиста, проте постійно залишалася добре видимою і завжди вела їх лише сонячним боком. Стежка спочатку спустилась, а відтак невпинно вела вгору, аж поки Аксель і Беатрис помітили, що йдуть уздовж високого гірського хребта, а обабіч від них простяглися вересові поля. Дув сильний вітер, але водночас він добре протидіяв полудневому сонцю. Зусібіч землю вкривали верес і дрок, які ніколи не піднімалися вище від колін, і лише час від часу на очі потрапляло дерево — самотнє, зігнуте нескінченними вітрами, схоже на стару згорблену відьму. Потому праворуч з’явилася долина, нагадуючи їм про могутність і таємничість Великої рівнини та про те, що зараз вони перетинають лише малесенький її закуток.

Подружжя йшло впритул одне за одним. Аксель мало не наступав дружині на п’яти. Навіть попри це, поки переходили Велику рівнину, через кожні п’ять чи шість кроків Беатрис монотонно запитувала, наче під час літанії: «Акселю, ти все ще тут?» А він відповідав: «Усе ще тут, принцесо». За винятком таких ритуальних реплік вони не озивались одне до одного ані словом. Навіть коли подружжя дісталося до кургану, під яким було поховано велетня, і Беатрис поспіхом подала знак, що потрібно зійти зі стежки у верес, вони продовжували свій звичний перегук приглушеними голосами, ніби хотіли ввести в оману злих духів, котрі до них прислухалися. Цілий той час Аксель стежив, чи не наближається до них хутко імла і чи не темніє несподівано небо, проте не було й натяку ні на одне, ні на інше, — і незабаром Велика рівнина залишилася позаду. Поки вони продиралися через маленький лісок, наповнений щебетанням співочих пташок, Беатрис не сказала ні слова, та Аксель помітив, що дружина розслабилася і її надмірна стриманість розвіялася.

Вони перепочили біля потічка, де помили ноги, поїли хліба і наповнили фляги водою. Звідси їхній маршрут пролягав довгою осілою в змелю стежкою, яка залишилася ще від римлян і обабіч якої росли дуби та в’язи. Іти нею було значно легше, ніж раніше, проте потрібно було постійно остерігатись інших мандрівників, котрі неодмінно мали би їм зустрітись. І дійсно, не минуло й години, а назустріч їм уже пройшли жінка з двома дітьми, хлопчик зі стадом віслюків і двоє мандрівних музикантів, котрі поспішали приєднатися до своєї трупи. Щоразу подорожні зупинялися, щоб обмінятися привітальними словами, проте одного разу, почувши торохтіння коліс і копит, яке наближалося до них, Аксель і Беатрис заховались у канаві. Та виявилося, що й того разу їхній страх був цілком безпідставний: то фермер-сакс їхав підводою, запряженою конем і повною-повнісінькою дрів.

Невдовзі після полудня небо почало хмаритися, ніби насувалася буря. Подружжя саме перепочивало під величезним дубом, повернувшись спиною до дороги, щоби заховатися від усіх, хто би мандрував у той час. Перед ними розстелився безкраїй відкритий простір, тому вони відразу помітили зміни, які насувалися на них.

— Не хвилюйся, принцесо, — сказав Аксель. — Ми зможемо перечекати дощ у сухості під цим деревом, аж поки повернеться сонце.

Проте Беатрис уже звелася на ноги, нахилилась уперед і приклала долоню до лоба, щоби прикрити очі.

— Акселю, я бачу, що там, попереду, дорога повертає. І, мені здається, це недалеко від старої вілли. Одного разу ця вілла вже слугувала нам із іншими жінками пристановищем. Вона геть зруйнована, проте дах був цілий, принаймні тоді.

— Принцесо, ти думаєш, ми встигнемо дістатися туди, перш ніж розгуляється буря?

— Встигнемо, якщо рушимо просто зараз.

— Тоді поспішаймо. Немудро зустріти свою смерть через те, що довелося промокнути до нитки. До того ж я придивився до цього дерева: в у його кроні повно прогалин — мені під ним аж надто добре видно небо над головою.

Зруйнована вілла виявилася далі від дороги, ніж видавалося Беатрис. Уже впали перші краплі дощу, а небо дедалі темнішало, — вони ж усе ще продиралися довгою вузькою стежкою, по пояс у кропиві, щокроку відбиваючись від неї палицями. Попри те, що руїну було добре видно з дороги, при наближенні до неї з їхнього боку її постійно затуляли дерева та зелені зарості, тому подорожні й здивувались, і зітхнули з полегшенням, коли раптом вона виросла просто перед їхніми очима.

У часи римлян вілла, напевно, виглядала просто чудово, але тепер від будівлі залишилася тільки маленька частина. Прегарна свого часу підлога зараз була геть беззахисна перед природними стихіями: понівечені застояними калюжами та з бур’янами і травою, що пробивалися крізь вицвілі кахлі. Завдяки залишкам стін, які місцями діставали тільки до щиколоток, можна було побачити колишню схему розташування кімнат. До вцілілої частини будівлі вела кам’яна арка, й Аксель і Беатрис обережно наблизилися до неї, зупинившись біля входу, щоби прислухатись. Урешті Аксель гукнув: «Є там хтось?» І, коли жодної відповіді так і не пролунало, додав: «Ми, двійко літніх бритів, шукаємо укриття від грози. Ми прийшли з миром».

Тиші так і не порушила нічия відповідь, і вони ввійшли крізь арку в затінок того, що колись, мабуть, слугувало коридором. Далі вони просунулись у залиту сірим світлом простору кімнату, хоч одну з її стін також було повністю розвалено. Сусіднє з цим приміщення геть зникло, й вічнозелене гілляччя наполегливо протискалось аж до краю підлоги. Одначе ті три стіни, які залишились і над якими все ще була міцна стеля, створювали захищену ділянку. Тут, біля брудного кам’яного мурування, що залишилося від колись побілених стін, трохи на відстані один від одного бовваніли два темні силуети: один стояв, а другий сидів.

На камені, що випав із мурування, сиділа крихітна, схожа на пташку, стара жінка — старша за Акселя і Беатрис — у темній накидці, каптур якої було зсунуто назад, так що можна було розгледіти зморщену шкіру обличчя. Очі на ньому запали так глибоко, що їх майже не було видно. Вигин жінчиної спини ледь не торкався стіни позаду неї. На її колінах щось ворухнулося, й Аксель помітив кролика, якого вона міцно стискала в кістлявих руках.

У найбільш віддаленому місці тієї самої стіни — так, наче він хотів якнайдалі відсунутися від старої жінки, та при цьому все-таки залишитися під дахом, — стояв худий, незвично високий чоловік. На ньому був грубий довгий плащ на кшталт тих, що їх зазвичай одягають пастухи, вирушаючи на пасовище холодної ночі, проте з-під плаща визирали голі ноги. Взутий чоловік був у черевики, які Аксель до того бачив лише на ногах у рибалок. Попри те, що він, мабуть, усе ще був молодий, маківка його голови цілковито полисіла, а навколо вух стирчали жмутки темного волосся. Чоловік стояв нерухомо, повернувшись спиною до кімнати, спершись однією рукою на стіну перед собою, ніби напружено прислухався до того, що відбувалося назовні. Коли Аксель і Беатрис зайшли, чоловік кинув на них погляд через плече, та не сказав нічого. Стара жінка також безмовно дивилася на них, і, лише коли Аксель сказав: «Мир вам», обоє наче дещо відтанули. Високий чоловік сказав: «Підходьте ближче, друзі, інакше ви відразу промокнете».

Дійсно, тієї миті небеса розчахнулись і крізь зруйновану частину даху ринула дощова вода, ллючись на підлогу зовсім поруч із тим місцем, де стояли подорожні. Подякувавши незнайомцеві, Аксель підвів дружину до стіни, вибравши місце посередині між старою жінкою та чоловіком. Він допоміг Беатрис зняти її клунок, а потім опустив на землю і свою торбу.

Якийсь час усі четверо мовчали, а гроза розходилася усе більше, освітлюючи їхнє пристановище спалахами блискавок. Дивні скуті пози, в яких заціпеніли високий чоловік і стара жінка, наче зачаклували Акселя і Беатрис, адже тепер вони теж стояли мовчки й геть нерухомо. Складалося враження, що, натрапивши на картину й увійшовши в неї, вони теж були змушені перетворитися на намальованих персонажів.

Коли злива перейшла в розмірений дощ, стара жінка, схожа на птаху, нарешті перервала тишу. Погладжуючи кролика однією рукою та міцно тримаючи його другою, вона сказала:

— Господь із вами, добродії. Пробачте, що не привіталася з вами раніше, — просто ваша поява мене неабияк здивувала. Проте знайте, що вам тут раді. Чудовий був день для мандрів, аж поки насунулася гроза. Та вона розвіється так само несподівано, як і почалася. Вам не доведеться затриматися тут надовго, а крім того, не вадить і трохи перепочити. Куди ж ви йдете, добродії?

— Ми йдемо до синового села, — сказав Аксель, — де син із нетерпінням на нас чекає. Та сьогодні ми зупинимося на нічліг у саксонському поселенні, до якого сподіваємося дістатися до настання ночі.

— Сакси — дикий народ, — мовила стара жінка. — Та мандрівників вони приймають гостинніше, ніж це робимо ми. Сідайте, добродії. Позаду вас лежить суха колода — я сама на ній частенько сиджу.

Аксель і Беатрис зробили так, як їм порадила жінка, і на якийсь час між ними всіма знову запала мовчанка, — лише дощ і далі шумів. Урешті-решт стара жінка поворухнулася, й Аксель перевів погляд на неї. Вона тягнула кролика за вуха і, поки тваринка намагалася вирватися, міцно стискала його рукою, схожою на лапу з кігтями. Далі, під Акселевим поглядом, стара жінка дістала другою рукою великий іржавий ніж і приставила його до горла тварини. Відчувши, як поруч із ним стрепенулася Беатрис, Аксель збагнув, що темні плями в них під ногами та по цілій зруйнованій підлозі — це старі плями крові та що крім запаху плюща і вологого пліснявого каміння тут було чути ще один слабкий, але стійкий запах — запах бойні.

Приставивши ніж кроликові до горла, стара жінка знову завмерла. Аксель усвідомив, що погляд її запалих очей було прикуто до високого чоловіка біля дальнього кінця стіни, так наче вона чекала від нього сигналу. Проте той стояв цілком непорушно, як і раніше, майже торкаючись лобом стіни. Він або не помічав старої жінки, або твердо вирішив не звертати на неї жодної уваги.

— Добра пані, — озвався Аксель, — убийте кролика, якщо ви мусите так учинити. Але вбийте, просто скрутивши йому шию. Або візьміть камінь і щосили вдарте.

— Пане, якби ж то я мала для цього силу! Але я надто слабка. У мене є лише гострий ніж і нічого більше.

— Тоді я радо вам допоможу. Немає потреби використовувати ніж.

Аксель зіп’явся на ноги і простягнув руку, та стара жінка не зробила жодного руху, щоби віддати йому кролика. Вона сиділа в тій самій позі, приставивши ножа до горла тварини і не відводячи погляду від чоловіка в іншому кінці кімнати.

Урешті-решт високий чоловік повернувся до них обличчям.

— Друзі, — сказав він, — ваша поява тут мене здивувала, та зараз я їй радію. Бо бачу, що ви добрі люди, і благаю вас, поки ви перечікуєте тут грозу, вислухайте розповідь про моє горе. Я простий човняр, котрий перевозить мандрівників через бурхливі води. Я не цураюся роботи, працюю до темної ночі, і якщо на переправу чекають багато людей, то мені залишається обмаль часу на сон, і кожен поштовх весла відлунює болем у моєму тілі. Я працюю і в дощ, і у вітер, і під палючим сонцем. Але мені не дає занепасти духом думка про день відпочинку. Нас, човнярів, є декілька, і кожен по черзі має право перепочивати, хоча перед тим і потрібно важко відпрацювати кілька довгих тижнів. Кожен із нас має своє особливе місце, де ми проводимо дні відпочинку, і от, друзі, саме ця будівля — таке місце для мене. Це — дім, де я колись провів безтурботне дитинство. Він уже не такий, як раніше, та для мене він переповнений дорогоцінними спогадами, і я приходжу сюди з єдиним наміром — насолодитися ними у спокої. А тепер послухайте ось що. Щоразу, коли я тут з’являюся, не минає і години після мого приходу, як через арку заходить ця стара жінка. Вона сідає і кидає в мій бік образливі докори — година за годиною, вдень і вночі, безперестанку. Її звинувачення жорстокі та несправедливі. Під покровом ночі вона засипає мене найгіршими прокляттями. Вона не дає мені перепочити від своїх докорів ані на мить. Іноді, як бачите, вона приносить зі собою кролика чи якусь іншу маленьку тваринку, щоби зарізати її тут і осквернити кров’ю це дороге моєму серцю місце. Я доклав усіх зусиль, аби переконати її залишити мене у спокої, та якщо Господь і наділив її жалістю до інших, то вона навчилася не звертати на неї жодної уваги. Вона не йде геть і не перестає закидати мене докорами. Навіть зараз лише завдяки вашій несподіваній появі вона стримала свої дошкульні слова. І незабаром мені вже час вирушати назад — до довгих тижнів непосильної праці на морі. Друзі, благаю вас: зробіть усе, що можете, щоби вона пішла. Переконайте її, що така поведінка — безбожна. Може, ви здатні вплинути на неї, бо ви люди захожі.

Після слів човняра запала мовчанка. Пізніше Аксель пригадував, як тієї миті його охопило непереборне, хоч і невиразне, бажання відповісти, а водночас таке враження, ніби той чоловік говорив до нього вві сні, тож справжньої необхідності відповідати насправді не було. Здавалося, що Беатрис також не вважала, що потрібно якомога швидше відповісти, бо її погляд усе ще залишався прикутим до старої жінки, котра вже відвела ножа від горла кролика і тепер гладила його хутро — майже з ніжністю — іржавим вістрям. Нарешті Беатрис сказала:

— Пані, благаю вас, дозвольте моєму чоловікові допомогти вам упоратися з кроликом. Немає необхідності проливати кров у такому місці, й тут бракує посуду, щоби кров можна було зібрати. Ви накличете нещастя не лише на долю цього чесного човняра, але й на саму себе, і на всіх мандрівників, котрі забредуть сюди в пошуках прихистку. Відкладіть ножа і забийте цю тваринку милосердно деінде. І який вам пожиток із того, що ви отак закидаєте дошкульними образами цього чоловіка — простого човняра, котрий важкою працею заробляє собі на хліб?

— Принцесо, не поспішаймо докоряти цій пані, — лагідно сказав Аксель. — Ми не знаємо, що трапилося між ними. Човняр видається чесною людиною, та ця пані може мати свої причини приходити сюди і робити те, що вона робить.

— Ви надзвичайно добре все сказали, пане, — озвалася стара жінка. — Чи подобається мені отак збувати свої швидкоплинні останні дні? Я би радше була далеко звідси, в товаристві власного чоловіка, та нас із ним розлучили з вини цього човняра. Мій чоловік був мудрою та обачною людиною, пане, і ми з ним довго планували нашу подорож, говорили про неї та мріяли багато років. І, коли ми нарешті були готові, маючи все, що нам було потрібно, ми вирушили в дорогу і через декілька днів натрапили на маленьку бухту, звідки можна було переправитися на острів. Ми вирішили почекати перевізника, і через деякий час помітили, що до нас пливе човен. Але, на наше нещастя, в тому човні був чоловік, котрий зараз стоїть перед вами. Бачите, який він височезний? Він стояв у човні на тлі неба і тримав у руках довге весло — такий високий і худий, як ті фіглярі на ходулях. Він підплив до скель, біля яких стояли ми з чоловіком, і припнув свого човна. І донині я не збагну, як йому те вдалося, та він обвів нас навколо пальця. Ми були занадто довірливі. До острова було рукою подати, проте човняр забрав мого чоловіка, а мене залишив чекати на березі, хоча ми понад сорок років прожили разом як подружжя і не провели жодного дня нарізно. Не знаю, як йому вдалося нас намовити. Напевно, його голос заколисав нас, адже не встигла я й оком моргнути, як він уже плив геть із моїм чоловіком, а я залишилася на березі. Навіть тоді я нічого не запідозрила. Бо хто ж підозрюватиме човняра в такій жорстокості? Тож я чекала. Я казала собі, що просто вся річ у тому, що човен не може перевезти за один раз більше, ніж одну людину: море того дня було неспокійне, а небо — майже таке саме темне, як і зараз. Я стояла на скелі й дивилася, як човен дедалі меншає, аж поки він перетворився на цятку в далечіні. Я все чекала й чекала, і через деякий час цятка почала збільшуватися: човняр повертався по мене. Незабаром я могла роздивитися його гладенький, мов галька, череп, і було видно, що човен — порожній. Я гадала, що тепер моя черга і що невдовзі мене доправлять до мого коханого. Та коли він підплив до того місця, де я чекала, то прив’язав мотузку до стовпа, похитав головою й відмовився переправити мене на той берег. Я кричала, плакала і благала його, та він мене не слухав. Натомість він запропонував мені — яка жорстокість! — він запропонував мені кролика, який, за його словами, втрапив у капкан на березі острова. Він привіз його мені, переконуючи, що з нього вийде непогана страва для мого першого вечора на самоті. Потому, побачивши, що ніхто інший не чекає на переправу, він поплив геть, залишивши мене плакати на березі з його проклятим кроликом у руках. Я відразу відпустила кролика у верес, адже, повірте мені на слово, того вечора я геть не мала апетиту, — як і багато вечорів опісля. Саме тому щоразу, коли я приходжу сюди, то приношу йому маленький подаруночок і від себе. Кролика — щоби він приготував собі з нього рагу — у відповідь на ту добросердечність, яку він проявив до нас того дня.

— У той вечір я сам мав з’їсти того кролика на вечерю, — пролунав голос човняра з протилежного кінця кімнати. — Проте мені стало шкода жінку, тому я віддав його їй. Просто вирішив зробити добру справу.

— Ми нічого не знаємо про ваші справи, пане, — сказала Беатрис. — Але залишити цю пані саму на березі — це дійсно схоже на жорстокий обман. Що змусило вас так учинити?

— Добра пані, острів, про який мовить ця стара жінка, — незвичайний. Ми, човнярі, за роки переправили туди безліч людей, і дотепер його ліси та поля мали би заселяти вже сотні мешканців. Але це — дуже дивне місце, і той, хто туди потрапляє, блукає поміж його буйною зеленню та деревами самотою, так і не зустрічаючи ні душі. Дуже рідко, місячної ночі чи коли от-от має розпочатися буря, він може відчути присутність інших мешканців острова. Та більшість часу кожному прибульцеві здається, що він єдина людина на цілому острові. Я би радо переправив туди цю жінку, та коли вона зрозуміла, що не буде там разом із чоловіком, то заявила, що така самотність їй ні до чого, й відмовилася їхати. Я підкорився її рішенню, як мені й належало, і відпустив її своєю дорогою. Кролика, як я вже сказав, віддав їй лише зі своєї доброти. І ви самі бачите, як вона мені за це віддячує.

— Цей човняр — ще той хитрун, — сказала стара жінка. — Він сміє обманювати вас, хоча ви і прийшли з чужих країв. Він змушує вас повірити, що кожна душа блукає тим островом наодинці, та це — брехня! Чи мріяли би ми з чоловіком стільки років про подорож у таке місце? Правда ж у тому, що багатьом одруженим парам дозволено перепливати море разом і жити на острові як чоловікові та дружині. Багато пар гуляє там лісами і тихими пляжами рука в руку. Ми з чоловіком про це знали. Знали зі самого дитинства. Добродії, якщо ви покопирсаєтесь у власних спогадах, то відразу пригадаєте, що це — правда. Чекаючи в тій маленькій бухті, ми навіть не підозрювали, яким жорстоким виявиться човняр, котрий до нас припливе.

— Те, що вона каже, правда лише почасти, — мовив човняр. — Іноді чоловікові з дружиною дозволено переправитися на острів разом, але таке буває дуже рідко. Для цього їх повинна пов’язувати незвичайно сильна любов. Таке буває — не заперечуватиму, — та саме тому, коли на переправу чекають чоловік і дружина чи навіть неодружена закохана пара, нашим обов’язком є ретельно їх допитати. Бо саме ми вирішуємо, чи їхнє кохання належно сильне, щоби вони могли переправитися на той бік разом. Ця жінка не хоче визнавати, проте її прихильність до чоловіка просто була надто слабка. Нехай вона зазирне собі в серце, а вже потому сміє казати, що того дня моє рішення було помилкове.

— Пані, — сказала Беатрис. — Що ви на це скажете?

Стара жінка мовчала. Вона не підводила очей, а далі понуро водила лезом по кролячому хутру.

— Добродійко, — сказав Аксель, — щойно вщухне дощ, ми повернемося на дорогу. Чому би вам не піти звідси разом із нами? Ми радо пройдемо з вами частину вашого шляху. А тим часом зможемо побесідувати про те, що вас цікавить. Нехай цей добрий човняр спокійно насолодиться тим, що ще залишилося від його дому, поки той цілковито не розвалився. Яка користь із того, щоб отак тут сидіти? А перш ніж наші стежки розійдуться, я акуратно заб’ю для вас кролика, якщо забажаєте. Що скажете?

Стара жінка не відповіла нічого, вдавши, що не почула Акселевих слів. Через деякий час вона повільно підвелася, міцно притискаючи кролика до грудей. Вона рушила до зруйнованої частини кімнати, а накидка її поволоклася за нею по підлозі, бо на зріст жінка була зовсім невеличка. Крізь дірку в стелі на неї хлюпнула вода, проте здавалося, що їй це абсолютно байдуже. Діставшись до самого краю підлоги, вона подивилася на дощ, який лив назовні, й на зелень, що поступово загарбувала кімнату. Потому, повільно нахиляючись, поклала кролика біля своїх ніг. Спочатку тваринка, яка, напевно, заціпеніла від страху, навіть не поворухнулась. А тоді хутко чкурнула у траву.

Стара жінка обережно випросталася. Повернувшись, вона, здавалося, подивилася на човняра (її дивно запалі очі не дозволяли точно визначити, куди спрямовано погляд) і сказала:

— Ці чужинці позбавили мене апетиту. Проте він повернеться — я не сумніваюся.

З тими словами вона припідняла поли своєї накидки і повільно ступила просто у траву, немов у ставок із водою. Дощ щедро облив її важкими краплями, і вона ще тугіше натягнула на голову каптур, перш ніж покрокувати далі — у високі зарості кропиви.

— Зачекайте трішки, й ми підемо разом із вами, — крикнув Аксель їй услід.

Але відчув, як Беатрис торкнулася рукою його передпліччя, і почув її шепіт:

— Акселю, найліпше не морочмося з нею. Нехай собі йде.

Коли Аксель підійшов до того місця, звідки ступила вниз та жінка, він майже очікував побачити її десь поблизу, бо ж вона легко могла заплутатись у заростях і не могти зробити ні кроку далі. Проте за нею і слід прочах.

— Дякую вам, друзі, — почув Аксель слова човняра, котрий стояв позаду нього. — Можливо, хоча би сьогодні я зможу спокійно позгадувати своє дитинство.

— Човняре, ми теж уже невдовзі залишимо тебе, — сказав Аксель. — Нехай тільки вщухне дощ.

— Не поспішайте, друзі! Ви говорили напрочуд розважливо, і я вдячний вам за це.

Акселів погляд усе ще було прикуто до дощу. А вуха почули, як за його спиною Беатрис сказала:

— Пане, напевно, колись цей будинок був просто чудовий?

— О, дійсно так, добра пані. Коли я був маленьким хлопчиком, то й не усвідомлював, який він чудовий, адже ніколи не бачив ніякого іншого. Тут було безліч красивих картин і скарбів, добрих і мудрих слуг. Отам була бенкетна зала.

— Вам, певно, прикро його таким бачити, пане?

— Я лише вдячний, добра пані, що він хоча би ще стоїть. Бо цей дім пережив на своєму віку дні війни, коли багато будинків, схожих на цей, було спалено дотла, й від них залишилися тільки насипи, густо порослі травою та вересом.

І тут Аксель почув кроки Беатрис, які наближалися до нього, й відчув, як її рука лягла йому на плече.

— Акселю, в чому річ? — запитала вона, стишивши голос. — Тебе щось турбує, я бачу.

— Нічого такого, принцесо. Просто щось є в цій руїні. На якусь мить мені здалося, наче це до мене повертаються спогади про події, що відбувалися тут.

— Які такі події, Акселю?

— Не знаю, принцесо. Коли цей чоловік згадує про війни та про спалені будинки, мені неначе щось спливає в пам’яті. Певно, ще з тих часів, коли ми з тобою не знались.

— Акселю, а хіба були часи, коли ми з тобою не знались? Іноді мені здається, що ми разом від самого народження.

— Мені теж так здається, принцесо. Просто в цьому дивному місці мені до голови лізуть усілякі дурниці.

Вона задумано подивилася на нього. Потому стиснула його руку і тихо сказала:

— Це і справді химерне місце, й воно може виявитися для нас більш небезпечним, аніж будь-яка злива. Акселю, мені не терпиться звідси піти. Поки не повернулася та жінка чи не сталося ще чогось гіршого.

Аксель кивнув. А тоді, обертаючись, сказав, адресуючи слова в інший кінець кімнати:

— Ну, що ж, човняре, схоже, що небо прояснюється, — тож ми підемо. Щиро дякуємо за вашу добру волю надати нам прихисток.

Човняр нічого на це не відповів, але, коли вони вже надягали свої клунки, він підійшов допомогти і подав їм патериці.

— Щасливої дороги, друзі, — сказав він. — Бажаю вам знайти сина при доброму здоров’ї.

Вони знову йому подякували й уже виходили через арку, коли Беатрис раптом зупинилась і подивилася назад.

— Пане, ми вас покидаємо, — сказала вона, — і, можливо, вже ніколи з вами не зустрінемося. Чи дозволите поставити вам одне маленьке запитання?

Човняр, котрий усе ще стояв на своєму місці біля стіни, уважно на неї подивився.

— Ви раніше розповідали, пане, — провадила Беатрис, — про ваш обов’язок ставити запитання парам, які чекають на переправу. Ви казали про потребу переконатися, чи їхня любов є такою сильною, щоби дозволити їм мешкати на тому острові разом. І, пане, я би хотіла дізнатись ось що. Які запитання ви їм ставите, щоби з’ясувати те, що вам потрібно?

Здавалося, що на якусь мить човняр завагався. Та врешті він відповів:

— Правду кажучи, добра пані, мені не дозволено про таке розповідати. Насправді ми не повинні були сьогодні зустрітися, та волею дивного випадку таки перетнулись, і я про це не шкодую. Ви обоє були добрі до мене і стали на мій бік — за це я вам удячний. Тому спробую пояснити вам, наскільки зможу. Ви маєте рацію: це дійсно мій обов’язок — допитувати всіх, хто хоче переправитися на острів. Якщо йдеться про таку пару, як ви кажете, тобто про тих, хто стверджує, що їхній зв’язок надзвичайно міцний, тоді я повинен попросити розповісти мені їхні найбільш сокровенні спогади. Спочатку я прошу про це одного, потому — другого. Кожен повинен говорити окремо. Відтак незабаром істинна природа їхнього зв’язку стає зрозуміла.

— Але хіба це не складно, пане, — запитала Беатрис, — побачити, що саме лежить у людини на серці? Зовнішність так часто буває оманлива.

— Це правда, добра пані, та ми, човнярі, за довгі роки бачили стільки пар, що нам не потрібно багато часу, щоби розпізнати правду. Крім того, коли подорожні розповідають про свої найбільш сокровенні спогади, їм ніколи не вдається приховати правду. Пара може стверджувати, що її пов’язує любов, але ми, човнярі, можемо розгледіти натомість образу, гнів і навіть ненависть. Чи цілковиту байдужість. Інколи — страх самотності й нічого іншого. Віддану любов, випробувану часом, — таке ми бачимо лише зрідка. Та коли таке трапляється, то ми тільки раді переправити пару разом. Добра пані, я вже й так сказав більше, ніж було варто.

— І я вдячна вам за це, човняре. Я запитала, тільки щоби задовольнити свою старечу цікавість. А тепер ми залишимо вас у спокої.

— Щасливої вам дороги!

Аксель і Беатрис повернулися на ту саму стежку, яку вони перед тим проклали крізь зарості папороті й кропиви. Після грози земля під ногами стала ненадійною, тому, хоч як їм кортіло якомога швидше опинитися щонайдалі від вілли, вони не могли поспішати й ішли обачно. Коли подружжя нарешті дісталося до осілої дороги, дощ усе ще не вщух, і вони заховалися під першим великим деревом, яке трапилося на їхньому шляху.

— Ти вже промокла до нитки, принцесо?

— Не хвилюйся, Акселю. Ця накидка добре мене захищає. А ти промокнув?

— На мені не намокло нічого такого, що не зможе швиденько висушити сонце, варто йому лише виглянути.

Вони поскидали клунки на землю і сперлися на стовбур, переводячи подих. Через якийсь час Беатрис тихо сказала:

— Акселю, мені страшно.

— Чому, принцесо? У чому річ? Тобі вже нічого не загрожує.

— Пригадуєш ту дивну жінку в темному дранті, з котрою я розмовляла того дня біля старого терену? Може, вона і скидалася на божевільну обходисвітку, проте історія, яку вона мені розповіла, дуже схожа на історію цієї літньої жінки. Її чоловіка також забрав човняр, а її саму залишив на березі. І коли вона, плачучи від самотності, поверталася з бухти, то помітила, що переходить край високого пагорба, а попереду та позаду неї тягнеться довга-довга стежка, й усюди на тій стежці — люди у сльозах, — точнісінько, як і вона. Почувши це, я не надто злякалась і сказала собі, що до нас із тобою, Акселю, це не має жодного стосунку. Та вона вперто твердила, нібито ці землі прокляла імла забуття, — ми з тобою і самі часто про це замислювались. А тоді вона мене запитала: «Як ви з чоловіком доведете свою любов один до одного, якщо ви не пам’ятаєте свого спільного минулого?» І відтоді це не дає мені спокою. Буває, що від цієї думки мені стає дуже страшно.

— Та чого ж тут боятися, принцесо? Ми ж не маємо ні наміру, ні бажання перебиратися на якийсь острів.

— Усе одно, Акселю. А що, коли наша любов зів’яне раніше, ніж нам прийде до голови навіть подумати про те, щоби вирушити в таке місце?

— Принцесо, що ти таке кажеш? Хіба наша любов може зів’янути? Хіба тепер вона не сильніша, ніж тоді, коли ми були юні, легковажні та закохані?

— Але, Акселю, ми ж навіть не можемо пригадати тих днів. Як і років, які нас від них відділяють. Ми не пам’ятаємо ні наших гострих сварок, ані митей, якими ми насолоджувались і які берегли. Ми не пам’ятаємо ні власного сина, ні того, чому його немає поруч із нами.

— Принцесо, ми зможемо повернути всі ці спогади. Крім того, почуття до тебе, яке живе у моєму серці, ніколи не зникне. І байдуже, що я пам’ятаю, а що — забув. Хіба ти не почуваєш того самого, принцесо?

— Почуваю, Акселю. Та все одно задумуюся, що, може, ті почуття, які зараз живуть у наших серцях, схожі на краплі дощу, які все ще спадають на нас із мокрого листя, хоча дощ уже давно вщух.

Іноді мені здається, що без спогадів наша любов неминуче поблякне і помре.

— Бог такого не допустить, принцесо, — Аксель промовив це тихо, майже пошепки, бо відчув, як і в ньому забив ключем непоясненний страх.

— Того дня, коли я розмовляла з нею біля старої колючки, — провадила далі Беатрис, — та чужинка попередила мене, що не можна марнувати ні хвилини. Вона сказала, що нам потрібно зробити все можливе, щоби пригадати спільне минуле: і хороше, і погане. А тепер іще й той човняр, коли ми вже йшли, дав мені саме ту відповідь, яку я очікувала почути і якої боялася. На що нам сподіватись, Акселю, якщо ми залишимося такими самими, як зараз? А якщо хтось на кшталт нього запитає нас про наші найбільш сокровенні спогади? Акселю, мені так страшно...

— Ну, принцесо, заспокойся — нічого боятися. Наші спогади не зникли назавжди, вони просто десь загубились. А все — через ту прокляту імлу. Ми знайдемо їх знову, хай нам і доведеться збирати їх по одному. Хіба не тому ми вирушили в цю подорож? Варто нашому синові постати перед нами, як до нас неодмінно почнуть повертатися спогади.

— Сподіваюся. Човняреві слова нагнали на мене неабиякого страху.

— Принцесо, викинь його з голови. Урешті-решт яке нам діло до нього чи до його човна? І ти маєш рацію: дощ дійсно вщух, і нам буде сухіше, ніж тут, якщо ми вийдемо з-під цього дерева. Продовжуймо свою путь і залишмо всі гризоти позаду.

Розділ третій

Саксонське поселення, якщо на нього дивитися звіддаля та з певної висоти, видалося би вам більше схожим на село, яким ми зазвичай собі його уявляємо, ніж нора Акселя й Беатрис. Передовсім, можливо, тому, що сакси були схильні до клаустрофобії: там ніхто і не думав зариватись у схил гори. Якби ви спускались у село зі стрімкого схилу, як Аксель і Беатрис того вечора, то побачили б унизу сорок чи й більше окремих будиночків, розташованих на дні долини двома нерівними колами: одне всередині другого. Може, з такої відстані ви і не змогли би помітити відмінностей у розмірах і величності будівель, але вам точно вдалося би розгледіти солом’яні дахи, а також те, що багато з них — це так звані круглі будинки[2], які не надто відрізнялися від тих, де виростали ви чи ваші батьки. Попри те, що сакси радо пожертвували дещицею безпеки заради доступу до свіжого повітря, все-таки вони продумано це компенсували: високий паркан зі зв’язаних між собою дерев’яних стовпів із загостреними, наче гігантські олівці, кінцями зусібіч обгороджував село. На будь-якому відтинку паркан був щонайменше вдвічі вищий за людський зріст, а щоби перспектива видертися на нього здавалася геть непривабливою, вздовж цілого паркана ззовні було викопано глибокий рів.

Саме така картина постала перед очима Акселя та Беатрис, коли вони зупинилися перевести подих під час спуску зі схилу. Над долиною сонце вже котилося на захід, і Беатрис, яка мала ліпший, аніж у чоловіка, зір і стояла на крок чи два попереду Акселя, знову нахилилась уперед, аби добре все роздивитися. Трави та кульбаби навколо сягали їй аж до пояса.

— На воротах стоять четверо... ні, п’ятеро вартових, — повідомляла вона. — І, по-моєму, вони тримають у руках списи. Коли ми зі жінками були тут востаннє, на воротах стояв лише сторож із кількома собаками.

— Принцесо, ти впевнена, що на нас тут чекатиме теплий прийом?

— Не хвилюйся, Акселю, вони вже досить добре мене знають. Окрім того, один із їхніх старійшин — брит, і всі вважають його мудрим лідером, хоча він і не їхньої крові. Він подбає про те, щоби цієї ночі ми мали безпечний дах над головою. Та все одно, Акселю, мені здається, що тут щось трапилось, і мені неспокійно. Ось надійшов іще один чоловік зі списом, а з ним — зграя розлючених псів.

— Хтозна, що там коїться у саксів, — сказав Аксель. — Може, доречно пошукати прихистку на ніч деінде?

— Уже хутко стемніє, Акселю, а ті списи наготовлено зовсім не для нас. Окрім того, в цьому селі живе одна жінка, котру я вже давно хотіла навідати: у нас ніхто не знається на лікувальному зіллі так, як вона.

Аксель чекав, що Беатрис скаже ще щось, але вона знову почала вдивлятись у далечінь, тому він запитав сам:

— А навіщо тобі лікувальне зілля, принцесо?

— Та я просто час від часу відчуваю легку слабкість. Ця жінка може знати, що допоможе її позбутися.

— Яку таку слабкість, принцесо? У якому місці тобі болить?

— Та то дурниці. Я і подумала про це лише тому, що нам потрібно тут переночувати.

— Але де він тебе турбує? Цей біль?

— Ох... — Не обертаючись до нього, вона приклала руку до боку, трішки нижче під ребрами, а тоді розсміялася:

— Не варто і говорити про це. Ти ж сам бачиш: цей біль навіть не сповільнив моїх кроків сьогодні.

— Він тебе анітрохи не сповільнив, принцесо, і мені навіть доводилося благати тебе, щоби ми зупинились і перепочили.

— От і я про це, Акселю. Тож нічого цим і перейматися.

— Він тебе зовсім не сповільнив, принцесо. Понад те мені здається, що сил у тебе більше, ніж у будь-якої вдвічі молодшої за тебе жінки. Та все-таки, якщо тут мешкає хтось, хто може полегшити твій біль, то чому би нам до нього не зазирнути?

— От і я так думаю, Акселю. Я взяла зі собою трішки олова, щоб обміняти на лікувальне зілля.

— Кому потрібен цей надокучливий, хай і несильний, біль? У всіх щось болить, і ми би радо позбулися цього болю, якби могли. Звичайно, ходімо до цієї жінки, якщо вона тут і якщо ці сторожі дозволять нам пройти.

До того часу, як вони перейшли міст, перекинутий над ровом, уже майже стемніло, обабіч воріт запалили смолоскипи. Сторожі були високими здоровилами, та скидалося на те, що наближення Акселя й Беатрис нагнало на них паніки.

— Акселю, зачекай хвилинку, — тихо сказала Беатрис. — Я піду сама і поговорю з ними.

— Тримайся на відстані від їхніх списів, принцесо. Собаки наче спокійні, та ці сакси виглядають так, ніби цілком можуть зі страху втнути якусь дурницю.

— Якщо це вони так злякалися тебе, хоча ти вже й геть старий, то я їм миттю доведу, що вони припустилися великої помилки.

Беатрис сміливо рушила в напрямку до них. Чоловіки обступили її зусібіч і, поки вона до них говорила, кидали на Акселя підозріливі погляди. Потім один із них, крикнувши по-саксонськи, наказав йому наблизитися до смолоскипів — нібито для того, щоби можна було переконатися, що він не молодий чоловік, замаскований під старого. Обмінявшись із Беатрис іще кількома репліками, сторожі пропустили подружжя в село.

Акселя спантеличило те, що поселення, яке звіддаля виглядало як два впорядковані кільця будинків, тепер, коли вони йшли його вузькими проходами, виявлялося хаотичним лабіринтом. Звичайно ж, день уже згасав, але, йдучи слідом за Беатрис, він не міг збагнути жодної логіки чи схеми в розташуванні будинків. Вони несподівано виростали просто перед ними, загороджуючи прохід і змушуючи звертати в заплутані бічні вулички. До того ж подружжя було змушене йти ще більш обачно, ніж дорогами поза межами села: не лише тому, що вся земля була у вибоїнах і калюжах після нещодавньої зливи, але й тому, що сакси вважали цілком прийнятним залишати валятися на стежці всіляку всячину, навіть щебінь. Однак Акселя найбільше турбував неприємний запах, який, поки вони йшли, було чути то сильніше, то слабше, проте він ніколи не зникав зовсім. Як і всі люди в ті часи, він міг легко змиритися зі запахом екскрементів, і людських, і тваринячих, але цей сморід був надто прикрий. Незабаром він визначив його походження: в цілому селі перед будинками та на узбіччях тутешні мешканці позалишали купи м’яса — як жертвопринесення своїм різноманітним богам, — і воно гнило. Якоїсь миті Аксель аж похитнувся від особливо сильної хвилі смороду, відтак обернувся і побачив, як з однієї зі стріх звисав темний предмет, форма якого змінювалася на очах, коли розлетілися навсібіч мухи, що його обсіли. Ще за хвилину вони натрапили на свиню, яку когорта дітей волочила за вуха; а собаки, корови й осли бродили без жодного нагляду. Ті декілька людей, котрі зустрілися їм на шляху, або безмовно втуплювались у них, або ж хутко зникали за дверима чи за віконницями.

— Тут сьогодні відбувається щось дивне, — пошепки сказала Беатрис, поки вони йшли. — Зазвичай у такий час вони сидять перед своїми будинками чи збираються в коло, розмовляють і сміються. І тутешня дітлашня вже давно мала би плентатися за нами хвостиком, ставлячи мільйон запитань і вирішуючи, чи обзивати нас, чи з нами подружитися. Зараз усюди моторошний спокій, і мені від цього лячно.

— Принцесо, ми заблукали чи все ще йдемо до того місця, де нам дадуть дах над головою на цю ніч?

— Спочатку я думала зайти до тієї жінки по лікувальне зілля. Та за таких обставин найкраще, мабуть, одразу піти до старого громадського дому — від гріха подалі.

— А до будинку тієї жінки ще далеко?

— Наскільки я пригадую, він зовсім неподалік.

— Тоді ходімо подивимося, чи вона вдома. Навіть якщо твій біль не приховує нічого страшного, як ми вже зрозуміли, все одно нема сенсу терпіти, якщо можна його позбутися.

— Це може зачекати до ранку, Акселю. Я навіть не помічаю того болю, поки ми не починаємо про нього говорити.

— Байдуже, принцесо, ми вже тут, то чому би нам не навідатися до тієї мудрої жінки?

— Гаразд, так і зробимо, Акселю, якщо ти наполягаєш. Одначе я би радо відклала це на ранок чи навіть на наступний раз, коли мені доведеться проходити через це село.

Продовжуючи розмову, вони повернули за ріг і опинилися на відкритій місцині, яка нагадувала сільську площу. У центрі палало багаття, а навколо при світлі вогню зібралася велика юрба людей. Тут були сакси найрізноманітнішого віку, навіть крихітні немовлята на руках у батьків, і перше, що спало Акселеві на думку, — це те, що вони втрапили на якийсь язичницький обряд. Одначе, коли вони зупинилися, щоби роздивитися картину в них перед очима, Аксель помітив, що увагу юрби не було спрямовано на щось конкретне. Обличчя, які йому вдалося розгледіти, виглядали врочистими, а радше навіть наляканими. Усі розмовляли стишеними голосами, і цей гомін відлунював у повітрі схвильованим шепотом. На Акселя та Беатрис загавкав пес, якого відразу ж відігнали темні силуети. Ті з юрби, хто помітив захожих гостей, байдуже зиркали в їхній бік, а потому цілковито втрачали до них інтерес.

— Хтозна, Акселю, що змусило їх тут зібратися, — сказала Беатрис. — Я би залюбки пішла звідси геть, але будинок знахарки десь тут поблизу. Побачимо, чи зможу його відшукати.

Вирушивши до ряду хатин, розташованих праворуч від них, подружжя помітило в тіні ще безліч людей, котрі мовчки спостерігали за юрбою навколо багаття. Беатрис зупинилася, щоби поговорити з однією жінкою, котра стояла перед дверима свого дому, і через деякий час Аксель збагнув, що це і є та сама знахарка. У напівтемряві він не міг її як слід роздивитися, проте все-таки побачив, що жінка ця — висока, з рівною поставою та, ймовірно, середнього віку. Вона міцно притулила до себе хустку, накинуту на плечі й на руки. Та жінка і Беатрис продовжували обговорювати щось стишеними голосами, поглядаючи то на юрбу, то на Акселя. Урешті-решт жінка знаком запросила їх зайти до її хижі, та Беатрис, підійшовши до чоловіка, тихо сказала:

— Акселю, дозволь мені поговорити з нею наодинці. Допоможи мені зняти клунок і зачекай на мене тут.

— Принцесо, а не можна мені залишитися з тобою? Я ж заледве розумію саксонську мову.

— Це — жіночі справи, муже. Дозволь мені поговорити з нею наодинці — вона обіцяла ретельно оглянути моє старече тіло.

— Вибач, принцесо, я не подумав. Давай мені свій клунок, і я чекатиму тут стільки, скільки буде потрібно.

Коли обидві жінки зайшли до будівлі, Аксель відчув страшенну втому, особливо у плечах і в ногах. Знявши власну ношу, він сперся на торф’яну стіну й узявся розглядати юрбу. Тепер навколо багаття вирував дедалі помітніший неспокій: одні люди похапцем виходили з темряви побіля нього і вливались у натовп, інші квапилися геть від вогню, а потім одразу ж поверталися назад. Полум’я добре освітлювало деякі обличчя, залишаючи інші лиця в тіні, та через деякий час Аксель зробив висновок, що всі ці люди чекають — дуже стривожено чекають, — поки хтось чи щось з’явиться з дерев’яної будівлі ліворуч від багаття. Напевно, у тій будівлі, яка, вочевидь, була для саксів певним місцем для зібрань, теж горіло невелике багаття, бо у вікнах переливалося мерехтливе світло.

Аксель уже майже задрімав, спершись на стіну, з-за якої долинали стишені голоси Беатрис і знахарки, коли раптом юрба сколихнулася, заметушилась і тихо зойкнула. З дерев’яної будівлі вийшли декілька чоловіків і рушили до багаття. Перед ними юрба розступилась і притихла, так наче очікувала якогось оголошення. Втім, оголошення не пролунало, і незабаром натовп щільно згуртувався навколо новоприбулих чоловіків, а голоси знову почали гучнішати. Аксель помітив, що головну увагу було прикуто до чоловіка, котрий вийшов із тієї будівлі останнім. На вигляд він мав щонайбільше тридцять, але його постава випромінювала вроджену харизму. Попри те, що одяг його був простий — так міг цілком виглядати і звичайний фермер, — він зовсім не був схожий на інших тутешніх селян. І річ була не лишень у тому, як він закинув через плече полу накидки, відкриваючи для людського ока портупею та руків’я меча. І не в тому, що його волосся було довшим, аніж у будь-кого іншого зі села: воно звисало майже до плечей, і він підв’язав тонким ремінцем декілька пасем, аби вони не спадали йому на очі. Правду кажучи, в Акселевій голові промайнула думка, що той чоловік підв’язав волосся, щоби воно не падало йому на очі під час бою. Акселеві такий висновок видався цілком закономірним, і лише тоді, коли він почав про нього розмірковувати, той його ошелешив, адже означав, що він почав щось розуміти. До того ж, коли той незнайомець, упевнено крокуючи в саме серце натовпу, дозволив своїй руці зісковзнути на руків’я меча, Аксель майже фізично відчув незвичайне поєднання заспокоєння, схвилювання та страху, що міг викликати такий рух. Пообіцявши собі повернутися до цих цікавих вражень колись пізніше, Аксель витіснив їх зі своїх думок і зосередився на сцені, що розгорталася перед його очима.

Того чоловіка відрізняла від решти селян насамперед його постава, а також те, як він рухався і тримався. «Хоч би як він намагався видавати себе за пересічного сакса, — подумав Аксель, — цей чоловік — воїн. І, можливо, один із тих, хто здатний натворити великого лиха, якщо на те буде його воля».

Двоє інших чоловіків, котрі вийшли з будівлі, нервово тупцювали за спиною в першого, і щоразу, коли воїн заходив углиб юрби, щосили намагалися втриматися біля нього — наче діти, котрі бояться відбитися від батька. Ті двоє чоловіків — обоє молоді — також мали на собі мечі, а крім того, кожен із них іще і стискав у руці списа. Проте було помітно, що вони анітрохи не звикли носити таку зброю. До того ж їх сковував страх, і вони, здавалося, не були спроможні відповідати на слова підтримки, з якими до них звертались односельці. Погляди молодиків панічно металися навсібіч, навіть коли люди з юрби лише поплескували їх по спині чи клали руки їм на плечі.

— Той чоловік із довгим волоссям — чужинець, котрий прийшов сюди лише на годину чи дві раніше за нас, — почув Аксель голос Беатрис у себе над вухом. — Він сакс, але з далеких земель — із болотних країв на сході. Принаймні так він стверджує, як і те, що там він нещодавно боровся з морськими розбійниками[3].

Аксель іще раніше помітив, що жіночі голоси зазвучали розбірливіше, ніж раніше, й, повернувшись, побачив, що Беатрис і жінка, котра приймала її в себе вдома, вийшли надвір і стоять біля дверей відразу позаду нього. Тепер знахарка щось тихо говорила по-саксонськи, і Беатрис, дослухавши, сказала йому на вухо:

— Наскільки я зрозуміла, сьогодні один із тутешніх мешканців повернувся додому, важко відсапуючись і з пораненим плечем. Коли він нарешті оговтався, то розповів, що вони з братом і з племінником — дванадцятилітнім хлопчиком — рибалили на річці на звичному місці й там на них напали два оґри. Щоправда, якщо вірити словам цього пораненого чоловіка, то були не звичайні оґри, а потворніші, прудкіші та підступніші за будь-яких, котрих йому доводилося бачити. Чудовиська — саме так їх тепер називають ці селяни — чудовиська вбили його брата на місці, а хлопчика, котрий іще був живий і намагався вирватися, потягнули зі собою. Самому пораненому вдалось урятуватися лише після того, як він довго втікав від нападників стежкою вздовж берега річки. Огидні потвори гналися за ним і дихали йому в спину, та врешті-решт йому вдалося від них відірватись. Отам, Акселю, он він стоїть, із лубком на руці, розмовляє з тим чужинцем. Попри поранення, він так хвилювався за племінника, що зібрав загін із найсильніших тутешніх чоловіків і повів їх на місце нападу. Там вони помітили дим від багаття на березі, проте, коли підкрадалися до нього, тримаючи зброю напоготові, кущі розсунулись і ті самі два чудовиська (принаймні так їм видалося) зловили їх у пастку. Знахарка каже, що троє чоловіків загинули ще до того, як решта здогадалися кинутися навтьоки, і хоча ця решта й повернулася неушкодженою, більшість із них зараз у ліжку: тремтять і безтямно белькочуть самі до себе. Проте вони такі розтривожені, що навіть не можуть прийти і сказати добре слово тим відважним чоловікам, котрі наважилися вирушити по хлопчика. Попри те, що вже сутеніє і залягає імла, ці сміливці готові вчинити те, що не вдалося дванадцятьом міцним чоловікам при світлі дня.

— А вони достеменно знають, що хлопчик іще живий?

— Вони нічогісінько не знають, але все одно підуть до річки. Після того, як повернувся перший загін, у нестямі від жаху, хоч як упрошували старійшини, в селі не знайшлося жодного чоловіка, котрому би вистачило хоробрості на повторний похід. Але потому волею випадку з’явився цей чужинець. Його кінь пошкодив копито, й він зайшов у село в пошуках нічлігу. І, хоча до сьогоднішнього дня він не знав ані самого хлопчика, ні його сім’ї, він добровільно зголосився допомогти селу. Ті двоє, котрі йдуть із ним, — це дядьки того хлопчини, та, судячи з їхнього вигляду, вони радше заважатимуть воїнові, ніж стануть йому в пригоді. Подивись, Акселю, їм аж зле від страху.

— Я і сам це добре бачу, принцесо. Та вони все одно відважні, бо погодилися піти по хлопчика, незважаючи на свій страх. Ми вибрали невдалий вечір, аби чекати від цих селян гостинного прийому. Тут уже десь лунають плачі та голосіння, а до кінця ночі сліз може пролитися ще більше.

Вочевидь, знахарка зрозуміла частину Акселевих слів, тому що знову заговорила своєю мовою, після чого Беатрис сказала:

— Вона радить, аби ми зараз ішли відразу до громадського дому і не показувалися на вулиці до ранку. Каже: якщо ми блукатимемо селом, то хтозна, який прийом нам улаштують селяни в таку ніч, як сьогоднішня.

— Я гадав точнісінько так само, принцесо. Прислухаймося до поради доброї пані й рушаймо, якщо ти все ще пам’ятаєш дорогу.

Але саме тієї миті юрба зашуміла. Невдовзі шум доповнили схвальні вигуки, і натовп знову сколихнувся, наче намагаючись змінити свою форму. Відтак юрба почала рухатись, а воїн і двоє його напарників стояли майже в самому її центрі. Залунало тихе скандування, і незабаром його підхопили глядачі, котрі стояли в тіні, включно зі знахаркою. Процесія просувалась у напрямку Акселя та Беатрис, і, хоча світло багаття й залишилося позаду, декілька смолоскипів рухалися разом із людьми, завдяки чому Акселеві вдалося вловити вирази декількох облич: хтось був наляканий, хтось — навпаки — мав піднесений настрій. Щоразу, коли смолоскип освітлював воїна, той випромінював спокій і лише переводив погляд із боку в бік, аби прийняти слова підтримки та настанови, а рука його знову лежала на руків’ї меча. Процесія пройшла повз Акселя й Беатрис, потому між рядами хатинок і зникла з очей, хоча стишене скандування було чути ще досить довго.

Можливо, пригнічені загальною атмосферою, протягом якогось часу ні Аксель, ані Беатрис не рухалися. Потому Беатрис почала випитувати у знахарки, як найліпше дістатися до громадського дому, й Акселеві здалося, що жінки чомусь узялись обговорювати дорогу до якогось зовсім інакшого місця, бо вони вказували і махали руками у бік пагорбів над селом.

Урешті-решт подружжя вирушило до місця ймовірної ночівлі тільки тоді, коли на село опустилася тиша. Віднаходити дорогу в темряві стало ще складніше, ніж перед тим, а смолоскипи, які де-не-де горіли на поворотах вулиць, своїми тінями неначе тільки збивали з пантелику. Аксель і Беатрис рухались у напрямку, протилежному до того, куди пішла юрба, й будинки, які траплялися на шляху, були темні та без помітних ознак життя.

— Іди повільно, принцесо, — тихо сказав Аксель. — Якщо хтось із нас спіткнеться й упаде на цій стежці, то не думаю, що знайдеться хоча б одна душа, яка прийде нам на допомогу.

— Акселю, мені здається, ми знову збилися з дороги. Повернімося до останнього повороту, і цього разу я вже точно знайду шлях.

З часом стежка вирівнялась, і вони зрозуміли, що йдуть уздовж огорожі, якою по периметру було захищене село і яку вони бачили з пагорба. Загострені стовпи нависали над ними і були на один відтінок темніші за нічне небо. Через якийсь час Аксель почув, як звідкись ізгори до них долинає чиєсь бурмотіння. А потому помітив, що вони вже не самі: високо на захисному валі, через рівні проміжки, бовваніли силуети, які виявилися людьми, котрі вдивлялись у чорну порожнечу понад огорожею. Аксель ледве встиг поділитися цим спостереженням із Беатрис, як вони почули за спиною кроки, які ставали все гучнішими та чисельнішими. Подружжя пришвидшило крок, але тепер поруч із ними рухався смолоскип, і навколо них швидко закружляли тіні. Спершу Акселеві здалося, що вони натрапили на групу селян, котрі вийшли у протилежному напрямку, та потому він помітив, що їх із Беатрис оточили. Саксонські чоловіки різного віку й тілобудови, одні зі списами, інші з мотиками, зі серпами та ще з якимись інструментами, зусібіч обступили подружжя. До прибульців озвались одночасно декілька чоловіків, і, здавалося, людей навколо все більшало. Аксель відчув, як йому в обличчя вдарив жар смолоскипів, і, притиснувши до себе Беатрис, спробував поглядом виловити в натовпі лідера, та це йому не вдалося. Навіть більше: всі обличчя видавали жахливу паніку, й він усвідомив, що будь-який непродуманий рух може призвести до катастрофи. Аксель відтягнув Беатрис якнайдалі від молодого хлопця з особливо божевільним поглядом, котрий стрясав у повітрі ножем, і почав копирсатись у пам’яті в пошуках якоїсь фрази по-саксонськи. Так нічого й не пригадавши, він обмежився заспокійливими звуками, якими зазвичай утихомирювали непокірного коня.

— Акселю, перестань, — прошепотіла Беатрис. — Нічого співати їм колискові — вони за це не подякують.

Вона звернулася по-саксонськи спочатку до одного чоловіка, потому до другого, та загальний настрій від цього не покращав. Залунали сердиті вигуки, і чийсь пес, тягнучи за собою шнурок, продерся крізь лави людей, аби загарчати на чужинців.

Раптом напруження силуетів навколо Акселя та Беатрис водночас немовби ослабло. Голоси поступово затихнули, поки залишився звучати лишень один, який сердито щось кричав, але лунав десь іздалеку. Коли голос наблизився, натовп розступився, щоби пропустити кремезного викривленого чоловіка, котрий почовгав на світло, спираючись на товстий посох.

Він був уже в літах. Попри те, що спина його була майже пряма, шия та голова чоловіка піднімалися над плечима під надзвичайно химерним кутом. А проте складалося враження, що всі присутні корилися його владі, — навіть пес перестав гавкати і зник у темряві. Попри своє обмежене розуміння саксонської мови, Аксель усе-таки здогадався, що лють викривленого чоловіка лише почасти викликана ставленням селян до чужинців: він дорікав їм за те, що вони покинули сторожові пости. Обличчя, освітлені смолоскипами, зовсім посумніли, хоча сум цей і було змішано зі спантеличенням. Голос розгніваного старійшини гримів дедалі гучніше, і під цей супровід чоловіки немовби повільно щось пригадували й один по одному повертались у нічну темряву. Та навіть коли з очей зник останній із них і вже чути було лише стукіт ніг по драбинах, викривлений старигань і далі сипав образи їм услід.

Нарешті він повернувся до Акселя та Беатрис і, перейшовши на їхню мову, без жодного акценту сказав:

— Як вони могли забути навіть це! Вони ж бо щойно провели в похід воїна та двох односельців, аби ті зробили те, на що жодному з них не вистачило сміливості? Це сором так затьмарює їхні спогади чи просто страх?

— Айворе, вони перелякані до смерті, — сказала Беатрис. — Якби між ними зараз упав павук, вони би кинулися роздирати одне одного на шматки. Нікудишній загін ви вислали, щоби нас тепло зустріти.

— Пані Беатрис, прийміть мої вибачення. І ви також, пане. За звичних обставин вас зустріли би зовсім інакше, та, як бачите, ви прибули сюди в ніч, сповнену страху.

— Айворе, ми загубили дорогу до громадського дому, — сказала Беатрис. — І ми були би невимовно вдячні, якби ви вказали нам шлях до нього. Особливо після такого прийому нам із чоловіком кортить якнайшвидше отримати дах над головою і нарешті перепочити.

— Друзі, я би дуже бажав пообіцяти вам теплий прийом у громадському домі, та цієї ночі неможливо передбачити, що заманеться витворити моїм сусідам. Було би простіше, якби ви та ваш добродій-чоловік погодилися переночувати під дахом мого дому, де — я певен — вас не потривожать.

— Ми охоче приймемо ваше запрошення, пане, — вперше втрутився в розмову Аксель. — Нам із дружиною дуже потрібен перепочинок.

— Тоді, друзі мої, прямуйте слідом за мною. Поки ми не дістанемося до мого дому, тримайтеся якомога ближче до мене і голосно не розмовляйте.

Вони йшли в темряві за Айвором, аж поки дісталися до будинку, який, хоч і споруджений так само, як інші, та все-таки був більший за сусідні й стояв окремо. Усередині, куди вони зайшли крізь низьку арку, повітря було наскрізь просякнуто димом, і, хоч Акселеві від цього і стиснуло груди, їх усе-таки огорнув затишок тепла та гостинності. Посеред кімнати жеврів вогонь, який зусібіч оточували ткані килими, тваринячі шкіри та меблі з дуба і ясена. Поки Аксель діставав із подорожніх клунків ковдри, Беатрис полегшено опустилась у крісло-гойдалку. Втім, Айвор так і залишився стояти біля одвірка, і вираз його обличчя був стурбований.

— Ставлення, яке до вас щойно виявили, — сказав він, — від однієї згадки про нього мене трусить від сорому.

— Пане, будь ласка, не згадуймо про це, — мовив Аксель. — Ви виявили до нас більше доброти, ніж ми заслуговуємо. Ми прибули цього вечора саме вчасно, щоби побачити, як відважні чоловіки вирушають на небезпечне завдання. Тому чудово розуміємо той страх, який зависнув над селом, і ми не дивуємося з безглуздої поведінки декотрих тутешніх селян.

— Якщо ви, чужинці, так добре пам’ятаєте наші власні біди, то як може бути, що ці розтелепи вже встигли їх забути? Їм пояснили так, що й дитина зрозуміла би: будь-що утримувати свою позицію на огорожі. Від цього залежить безпека всіх мешканців, не кажучи вже про необхідність прийти на допомогу нашим героям, якщо ті опиняться біля воріт, переслідувані чудовиськами. І що ж вони роблять? Варто двом чужинцям пройти повз них, як усі накази миттю вилітають їм із голів разом із причинами, чому вони ці накази отримали, й вони кидаються на вас, наче ошалілі вовки. Я б уже почав сумніватися, чи сам бува не зсунувся з глузду, чи чогось не переплутав, але отака дивна забудькуватість трапляється тут украй часто.

— У наших краях так само, пане, — сказав Аксель. — Ми з дружиною не раз бували свідками такої самої втрати пам’яті серед власних сусідів.

— Дуже цікаво, пане. Я думав, що ця напасть заполонила тільки наші землі. І чи тому, що я вже в літах, чи тому, що я брит, котрий живе серед саксів, я часто виявляюсь одним-однісіньким, хто все ще щось пам’ятає, тоді як усі навколо дозволяють спогадам безслідно зникати.

— Ми помітили те саме, пане. Хоча ми й самі вдосталь натерпілися від імли — так ми з дружиною почали її називати, — проте нам здається, що на нас вона впливає менше, ніж на молодші покоління. Може, ви, пане, маєте якесь пояснення цього?

— Я чув багато домислів про це, друже мій. Здебільшого то були саксонські забобони. Та минулої зими сюди забрів один чужинець і дещо розказав про це. Тож тепер що довше я обмірковую його слова, то більше починаю їм вірити... Так, а це що таке? — Айвор, який так і стояв біля одвірка з патерицею в руці, озирнувся з дивовижною як для такої викривленої людини спритністю. — Вибачте своєму господареві, друзі мої. Можливо, це вже повернулися наші відважні чоловіки. Буде найліпше, якщо поки що ви залишитеся тут і не потраплятимете нікому на очі.

Після того, як він пішов, Аксель і Беатрис якийсь час просиділи мовчки, заплющивши очі, кожне у своєму кріслі, переповнені вдячністю за можливість перепочити. Потому Беатрис тихо сказала:

— Акселю, як ти гадаєш: що Айвор збирався сказати?

— Про що, принцесо?

— Він непокоївся через імлу і через те, в чому може полягати її причина.

— Просто хотів поділитися якимись чутками, які йому довелося почути. Проте ми обов’язково попросимо його договорити. Цей чоловік вартий захоплення. Він завжди жив серед саксів?

— Мені казали, що відтоді, коли він іще давно одружився зі саксонською жінкою. Та от що з нею трапилося — цього я так ніколи й не чула. Акселю, добре було би дізнатися про причину імли, правда?

— Таки дійсно добре, та не знаю, яка від цього буде користь.

— Акселю, як ти можеш таке казати? Як ти можеш казати такі безсердечні слова?

— Що таке, принцесо? У чому річ? — Аксель випростався у кріслі й подивився на дружину. — Я лише хотів сказати, що від того, що ми дізнаємося про причину імли, вона нікуди не зникне — ні тут, ані на наших землях.

— Якщо є хоча би невелика надія зрозуміти суть цієї імли, це може нам стати у неабиякій пригоді. Акселю, як ти можеш про це так байдуже говорити?

— Вибач, принцесо, я не хотів. Мої думки снували деінде.

— Як ти можеш думати про щось інше, коли ще й одного дня не минуло, відколи ми почули розповідь того човняра?

— Принцесо, я думав про те, чи ті сміливці вже повернулися до села і чи хлопчик — із ними, живий та здоровий. А ще — чи це село, з його переляканими вартовими і ненадійними воротами, захоплять сьогодні вночі жахливі чудовиська, які прагнуть помститися за грубе ставлення, яке виявили до них тутешні мешканці. Є чимало такого, про що варто як слід поміркувати, крім імли чи забобонних розповідей дивакуватого човняра.

— Немає потреби говорити так різко, Акселю. Я зовсім не хочу сваритися.

— Прости мені, принцесо. Напевно, це тутешні настрої так уплинули на мене.

Та Беатрис уже навернулися на очі сльози.

— Нема потреби говорити такі грубощі, — пробурмотіла вона майже собі під ніс.

Аксель піднявся на ноги, підійшов до її крісла-гойдалки і, схилившись, пригорнув її до грудей.

— Вибач, принцесо, — сказав він. — Ми неодмінно поговоримо з Айвором про імлу, перш ніж підемо звідси.

Згодом, через якусь хвилину, протягом якої вони продовжували тримати одне одного в обіймах, він сказав:

— Правду кажучи, принцесо, зараз мені не дає спокою одна думка.

— Яка саме, Акселю?

— Я хотів би дізнатися, що сказала знахарка про твій біль.

— Вона сказала, що це лише те, що зазвичай приходить із літами.

— І я завжди казав так само, принцесо. Хіба я не запевняв тебе, що немає підстав хвилюватися?

— Це не я хвилювалася, муже мій. Це ти наполягав, аби ми сьогодні зайшли до знахарки.

— От і добре, що ми таки зайшли, бо тепер нам точно не потрібно хвилюватися через твій біль, поява якого трохи нас турбувала.

Беатрис легенько вивільнилася з його обіймів, і її крісло плавно гойднулося назад.

— Акселю, — сказала вона, — знахарка згадала про одного ченця, котрий, як вона сказала, ще мудріший за неї. Цей чернець — його звуть Джонас — допоміг багатьом із цього села. Його монастир — за день ходи звідси: гірською дорогою на схід...

— Гірською дорогою на схід... — Аксель підійшов до дверей, які Айвор залишив відчиненими навстіж, і подивився в темряву. — Гадаю, принцесо, завтра нам ніщо не завадить піти гірською дорогою. Вона не надто важча, ніж дорога через ліс.

— Це важка дорога, Акселю. Доведеться багато йти вгору. Це подовжить нашу подорож щонайменше на цілий день, а наш син уже не може дочекатися нашого приходу.

— Твоя правда. Та ми зайшли вже так далеко, тож хіба не шкода втрачати нагоду відвідати мудрого ченця?

— Знахарка згадала про нього лише між іншим, адже думала, що ми йдемо в той бік. Я сказала їй, що до синового села найлегше дістатися нижньою дорогою, і вона сама погодилася, що, мабуть, не варто витрачати час на відвідини ченця, бо мене не турбує нічого, крім болю, звичного для моїх літ.

Аксель і далі дивився в темряву крізь відчинені двері.

— Усе одно, принцесо, варто все-таки про це подумати. А ось і Айвор! Уже вертається назад, але обличчя його не видається радісним.

Айвор, важко дихаючи, широким кроком увійшов у дім і сів у велике крісло, на якому лежали цілі гори шкур, а його патериця зі стуком упала йому біля ніг.

— Один молодий телепень поклявся, що бачив, як на протилежний бік огорожі видряпалося чудовисько і тепер звідти підглядає за нами. Зчинилася неймовірна колотнеча — нічого й казати, — проте я заледве зібрав загін, аби він пішов подивитися, чи то правда. Звичайно ж, там, куди вказував той бевзь, не було нічогісінько, крім нічого неба, та той безумець невпинно торочив, що чудовисько — там і що воно не зводить із нас погляду. Тож усі інші, з мотиками та зі списами, тряслись у мене за спиною, наче малі діти. Потому той телепень зізнався, що заснув на посту і що чудовисько йому наснилося. Та думаєте, що навіть тоді вартові поквапилися назад на свої позиції? Де там! Вони були такі перестрашені, тож мені довелося пригрозити, що я їх так віддухопелю, що й рідна мати не впізнає, — Айвор роззирнувся навсібіч, усе ще важко дихаючи. — Друзі, даруйте вашому господареві. Я спатиму у внутрішній кімнатці, якщо мені сьогодні взагалі пощастить зімкнути повіки, — тому почувайтеся тут як удома, хоч особливих зручностей запропонувати я вам не можу.

— Навпаки, пане, — сказав Аксель, — ви запропонували нам вельми зручний нічліг, і ми вам дуже вдячні. Мені шкода, що на вулиці вас не зустріли якоюсь кращою новиною.

— Ми мусимо чекати. Можливо, до пізньої ночі, а може, й до ранку. Друзі, куди ви прямуєте?

— Завтра ми вирушаємо на схід, пане, до села нашого сина, де він із нетерпінням на нас чекає. Якщо ваша ласка, ви навіть можете нам допомогти, бо ми з дружиною щойно обговорювали, якою дорогою найліпше піти. Ми чули, що високо на гірській стежині є монастир, а в ньому живе мудрий чернець на ім’я Джонас, і він може дати нам добру пораду стосовно однієї незначної проблеми, яка нас тривожить.

— Звичайно, Джонаса в наших краях вельми шанують, хоча я особисто з ним не знайомий. Вам, безперечно, варто до нього навідатися, та мушу вас попередити: подорож до монастиря — не з легких. Більшу частину дня вам доведеться підніматися догори стрімкою стежкою. А коли вона нарешті вирівняється, то потрібно буде йти дуже обачно, щоби не збитися зі шляху, бо ви вже перебуватимете на землях Квериґ.

— Квериґ, драконки? Я вже давно не чув, щоби про неї згадували. У ваших краях її досі бояться?

— Тепер вона нечасто спускається з гір, — сказав Айвор. — Але Квериґ може знічев’я напасти на мандрівника, котрий проходитиме неподалік. Усе ж часто-густо її даремно звинувачують у вчинках, які насправді є справою рук розбійників і диких звірів. Як на мене, то загроза від Квериґ полягає не стільки в її діях, скільки в її постійній присутності. Поки вона преспокійно живе собі на наших землях, тут безперестанку плодиться всіляка нечисть і розбрідається по всіх усюдах, наче чума. Наприклад, хоча б оці чудовиська — наше сьогоднішнє нещастя. Звідки вони взялися? Вони не звичайні оґри. Раніше тут таких ніхто не бачив. Чому вони прийшли сюди, щоб отаборитися на березі саме нашої річки? Хоча сама Квериґ і рідко показується на очі, та від неї походить тьма-тьменна злих сил. І це обурливо, що за довгі роки її ніхто так і не вбив.

— Але, Айворе, — озвалася Беатрис, — хто ж наважиться кинути виклик такому чудовиську, як вона? Усе вказує на те, що Квериґ — драконка вкрай безжальна, і вона ще й ховається у важкодоступній місцевості.

— Ви маєте рацію, пані Беатрис, ця справа — не для слабкодухих. Насправді тут мешкає один літній лицар, сучасник Артура[4], якому ще багато років тому наш великий король доручив убити Квериґ. Якщо ви таки підете гірською дорогою, то цей лицар може вам зустрітися. Його важко не помітити: на ньому поіржавіла кольчуга, а їздить він верхи на змореному коні. Повсякчас готовий усім розповідати про свою священну місію, та, наскільки я здогадуюся, старий телепень жодного разу навіть не потривожив драконки. Він, певно, виконає свій обов’язок, аж коли рак на горі свисне. Звісно, друзі, йдіть до монастиря, та будьте обережні й до настання ночі неодмінно відшукайте безпечний нічліг.

Айвор уже рушив до внутрішньої кімнатки, та Беатрис хутко випросталась у кріслі й сказала:

— Айворе, ви нещодавно згадували про імлу. Нібито ви чули щось про її причину. Та потому вас покликали, і ви не встигли договорити. Нам кортить почути, що ж ви можете розповісти.

— А, імла... Вдалу їй придумали назву. Хтозна, скільки правди в тих плітках, пані Беатрис? Здається, я згадував про чужинця, котрий торік проходив нашими землями і знайшов тут пристановище. Сам він був із боліт, як і наш сьогоднішній відважний гість, одначе розмовляв діалектом, який часом було важко зрозуміти. Я запропонував йому нічліг у моїй убогій хатинці, як і вам, і цілий вечір ми провели в розмовах на різноманітні теми. Зокрема, говорили і про імлу, як ви вдало її назвали. Наша химерна недуга неабияк зацікавила того чужинця, й він багато про неї розпитував. А потому сказав щось таке, на що я тоді не звернув уваги, та про що відтоді багато роздумую. Чужинець припустив, що, можливо, сам Господь забуває наше минуле, забуває і ті події, які сталися давно, і ті, які відбулися навіть сьогодні. А якщо чогось немає у Божій пам’яті, то як воно може залишитись у пам’яті простих смертних?

Беатрис втупилась у нього поглядом.

— Айворе, але як таке взагалі можливо? Кожен із нас — Божа дитина, дорога Його серцю. Хіба Господь міг би забути наші діяння і те, що з нами трапилося?

— Я запитав точнісінько те саме, пані Беатрис, але чужинець не зміг на це відповісти. Проте все одно відтоді я дедалі частіше розмірковую над його словами. Напевно, таке пояснення того, що ви називаєте імлою, не гірше і не краще за будь-які інші, що їх нам доводилося чути... А тепер даруйте, друзі, я мушу бодай трохи перепочити, поки ще є час.

Аксель відчув, що Беатрис трясе його за плече. Він уявлення не мав, як довго вони проспали: було все ще темно, та знадвору долинав шум, і десь над ним пролунав Айворів голос: «Молімося, щоби нам принесли добру звістку, а не нашу погибель». Утім, коли Аксель сів, їхній господар уже пішов, а Беатрис сказала:

— Хутчіше, Акселю, ходімо подивимось, у чому річ.

З усе ще затуманеними від сну очима Аксель узяв дружину попід руку, і разом вони побрели в ніч. Тепер навкруги горіло безліч смолоскипів. Деякі з них світили з укріплень, тому дорогу зараз було видно значно краще, ніж увечері. Усюди снували люди, гавкали пси і плакали діти. Потому раптом зацарював порядок, і Аксель із Беатрис помітили, що влились у процесію, яка поспішала в одному напрямку. Несподівано всі зупинилися, й Аксель із подивом побачив, що вони вже дісталися до центральної площі, — вочевидь, сюди від Айворового будинку була якась коротша дорога, ніж та, якою вони йшли минулого разу. Багаття розгорілося ще дужче — аж настільки, що на якусь мить Акселеві здалося, наче селян змусив зупинитися жар від вогню. Проте, подивившись поверх голів, він помітив, що повернувся воїн. Сміливець спокійно стояв ліворуч від багаття, яке яскраво освітлювало його з одного боку, а інший його бік залишався в тіні. Видиму половину його обличчя було чимось забризкано, й Аксель припустив, що то були маленькі плямки крові, так наче воїн щойно пройшов крізь криваву імлу. Його довге волосся хоч і було все ще зв’язане, проте розтріпалось і було мокре. Одяг був заляпаний болотом і, можливо, кров’ю, а накидка, яку він, покидаючи площу, недбало перекинув через одне плече, тепер була розірвана в кількох місцях. Але сам воїн мав неушкодженим виглядав і тихо розмовляв із трьома старійшинами села, серед котрих був і Айвор. Тепер Аксель міг розгледіти, що воїн тримав у зігнутій руці якийсь предмет.

Тим часом юрба почала скандувати — спочатку тихо, а відтак із наростанням сили, аж поки врешті-решт воїн озирнувся, визнаючи присутність натовпу. У його манері триматися не було й натяку на чванливість. І, коли він почав говорити, звертаючись до юрби, його голос, хоч і цілком гучний, аби всім було чути, чомусь здавався тихим і приязним, — таким голосом і доречно говорити про серйозні речі.

Слухачі притихли, щоби не проґавити жодного слова, і лише час від часу охали: то від схвалення, то від жаху. Якоїсь миті воїн показав кудись собі за спину — й Аксель уперше помітив, що у світлі багаття на землі сидять ті двоє чоловіків, котрі ходили разом із воїном. Вони виглядали так, наче впали туди з висоти й від ошелешення не могли підвестися. Юрба почала скандувати на їхню честь, але двоє чоловіків не звертали на це ані найменшої уваги, продовжуючи вдивлятись у порожнечу перед собою.

Відтак воїн повернувся назад до юрби і сказав щось таке, від чого скандування стихло. Він наблизився до вогню і, схопивши однією рукою той предмет, який тримав, підняв його в повітря.

Аксель побачив щось, що скидалося на голову товстошийої істоти, яку відрізали трохи нижче від горлянки. Пасма темного волосся, які звисали з маківки, обрамляли страхітливе безлике обличчя: на місцях очей, носа та рота була тільки горбкувата плоть, мов у гуски, з декількома пучками довгої шерсті на щоках. Юрба зойкнула, й Аксель відчув, як вона подалася назад. Лише тоді він зрозумів, що селяни дивляться зовсім не на голову, а на обрубок плеча з лопаткою, що належали якійсь величезній людиноподібній істоті. Насправді воїн тримав свій трофей за обрубок ближче до біцепса, плечем догори, і тієї миті Аксель зрозумів: те, що він сприйняв за пасма волосся, насправді було нутрощами, які звисали з обрубка в тому місці, де його було відтято від тіла.

Не тримаючи трофею довго, воїн опустив його додолу, і той упав йому під ноги, так наче чоловік уже був ледве спроможний передати ступінь свого презирства до залишків цієї істоти. Уже вдруге юрба хитнулася назад, а тоді знову подалась уперед і почала скандувати. Проте цього разу голоси затихнули майже миттєво, тому що воїн продовжив говорити, і, хоч Аксель не розумів ані слова, він, одначе, добре відчував нервове збудження, яке оточувало його зусібіч. Беатрис сказала йому на вухо:

— Наш герой убив обох чудовиськ. Одне, смертельно поранене, заховалось у лісі, та воно не доживе до ранку. Друге прийняло бій, і за його гріхи воїн відрубав йому те, що зараз лежить на землі, й приніс сюди. Те, що залишилося від чудовиська, відповзло до озера, щоби полегшити біль, і втопилось у чорних водах. Дитина, Акселю, бачиш отам дитину?

Там, куди заледве сягало світло багаття, група жінок метушилися навколо худого темноволосого підлітка, котрий сидів на камені. Зростом він уже майже сягав дорослого чоловіка, та було помітно, що під ковдрою, в яку його загорнули, грівся ще довготелесий незграбний хлопчина. Одна жінка принесла відро з водою і змивала з його обличчя та шиї зашкарублий бруд, але той наче нічого й не помічав. Його погляд було прикуто до спини воїна, котрий стояв перед ним, а час від часу хлопець схиляв голову вбік, ніби намагаючись роздивитися за ногами воїна останки, які лежали на землі.

Акселя здивувало, що вигляд урятованої дитини, живої та, судячи з усього, майже не ушкодженої, викликав у нього не полегшення і не радість, а радше якесь непевне занепокоєння. Спочатку йому здалося, що причина була у хлопчиковій недоладній поведінці, та потому він зрозумів, у чому насправді річ: щось було засадничо неправильне в тому, як тепер прийняли назад у село цього хлопчика, чия безпека ще зовсім нещодавно була головною причиною стривоження тутешніх селян. Прийом був стриманий, майже холодний, і це нагадало Акселеві про випадок із малою Мартою в його власному селі. Тож Аксель подумав, чи й цього хлопчину, як і Марту, не почали забувати. Проте, звичайно, це був зовсім інший випадок. Навіть зараз люди все ще вказували на хлопчика, а жінки, котрі доглядали за ним, кидали у відповідь насторожені погляди.

— Акселю, я не можу збагнути, про що вони говорять, — сказала Беатрис йому на вухо. — Якась сварка через дитину, хоча велика благодать, що хлопця повернули назад живим і здоровим. Та й після всього, що довелося побачити його молодим очам, він має навдивовижу спокійний вигляд.

Воїн усе ще звертався до юрби, й у його голосі забриніли нотки наполягання. Він мовби звинувачував натовп у чомусь, і Аксель відчув, що настрої людей навколо змінюються. Захват і вдячність почали поступатися чомусь іншому, й у гудінні голосів, що наростало навколо нього, він розрізнив спантеличення і навіть страх. Воїн заговорив знову, голос його звучав суворо, а сам він указував на хлопчика в себе за спиною. Потім у коло світла від багаття ввійшов Айвор і, ставши поруч із воїном, сказав щось таке, що викликало у частини слухачів іще менш стриманий, аніж попередній, крик протесту.

За Акселевою спиною хтось закричав, і звідусіль залунали голоси перепалки. Айвор підвищив голос — і на якусь мить запанувала тиша, — та майже відразу ж знову зазвучали крики, а в тіні почалася тиснява.

— Ох, Акселю, будь ласка, ходімо звідси хутчіш, — шепнула Беатрис йому на вухо. — Тут нам не місце.

Аксель обняв дружину за плечі, й подружжя почало проштовхуватися крізь натовп, але щось змусило Акселя ще раз озирнутися. Хлопчик сидів у тій самій позі, а його погляд усе ще було прикуто до спини воїна: підліток наче й не помічав метушні перед собою.

Та жінка, котра його доглядала, відступила вбік і тепер розгублено переводила погляд із хлопчини на юрбу. Беатрис потягнула чоловіка за рукав:

— Акселю, будь ласка, забираймося звідси. Боюся, з нами може трапитися якась біда.

Напевно, на площі зібралося ціле село, бо дорогою назад до Айворового будинку вони не зустріли ні душі. Лише коли перед очима нарешті постав знайомий дім, Аксель запитав:

— Принцесо, про що вони там тепер говорили?

— Я не знаю достеменно, Акселю. Надто багато людей говорило одночасно — заскладно для мого слабкого розуміння. Почалася якась сварка через того врятованого хлопчика, і дехто з присутніх неабияк розлютився. Добре, що ми вже далеко звідти, а про те, що там трапилося, дізнаємося перегодом.

Коли вранці Аксель прокинувся, кімнату пронизували сонячні промені. Він лежав на підлозі на постелі з м’яких килимів і під теплими ковдрами. Таке ложе було нечуваною для Акселя розкішшю, тож його руки та ноги добре відпочили. До того ж він був у доброму гуморі, бо прокинувся з приємним спогадом, який бринів у нього в голові.

Беатрис покрутилась у нього під боком, але очі її залишилися заплющені, а дихання не порушилось. Аксель дивився на неї, як він те часто робив у такі миті, чекаючи, поки його груди виповнить ніжна радість. Незабаром так і сталося, та сьогодні радість змішалася з дещицею смутку. Здивувавшись через несподіване почуття, він легенько провів рукою по плечу дружини, так наче цей жест міг відігнати непрохану тінь...

Знадвору долинали різноманітні звуки, та, на відміну від того шуму, який розбудив їх напередодні вночі, ці звуки означали лише те, що настав звичайний ранок і що тутешні мешканці взялися до повсякденних справ. Аксель щойно зрозумів, що вони з Беатрис спали дуже довго, що було нерозважливо з їхнього боку, та все одно вирішив не будити дружини, продовжуючи на неї дивитися. Нарешті він обережно підвівся, підійшов до дерев’яних дверей і штовхнув їх, аби трохи відчинити. Двері — а то були «правильні» двері на дерев’яних завісах — рипнули, й у щілину влилося повносиле сонячне світло. Та Беатрис усе спала. Уже дещо стривожившись, Аксель повернувся до її ложа і присів навшпиньках поруч, відчувши, як погано згинаються його коліна. Нарешті дружина розплющила очі й поглянула на нього.

— Час підніматися, принцесо, — сказав Аксель, приховуючи полегшення. — Село прокинулось, і наш господар давно пішов.

— Тоді ти мав розбудити мене раніше, Акселю.

— Ти спала так солодко!.. І я вирішив, що після такого довгого дня сон піде тобі на користь. І таки мав рацію, бо зараз ти виглядаєш свіжо, як молода панянка.

— Знову ти сплітаєш свої нісенітниці, а ми ще ж навіть не знаємо, що трапилось учора вночі. Судячи зі звуків знадвору, до кривавої бійні не дійшло. Чути, як бавляться діти, і схоже на те, що собаки — ситі й задоволені. Акселю, тут є вода, щоб умитися?

Потому, трохи причепурившись, наскільки це було можливо, й так і не дочекавшись Айвора, вони вийшли на свіже сонячне повітря в пошуках якоїсь їжі. Тепер село здалось Акселеві значно доброзичливішим, аніж попереднього дня. Круглі будиночки, які в темряві здавалися розкиданими по всіх усюдах навмання, тепер вишикувалися рівненькими рядами, а їхні майже одинакові тіні утворювали охайну алею через ціле село. Навколо всі метушилися. Чоловіки та жінки ходили туди-сюди: одні несли інструменти, інші — ночви для прання, а слідом за дорослими пленталася дітвора. Собаки, яких помітно побільшало, здавалися цілком сумирними. Тільки осел, який задоволено випорожнювався на сонці просто перед колодязем, нагадав Акселеві, в якому несамовитому місці подружжя опинилося напередодні ввечері. Коли вони з Беатрис проходили повз місцевих мешканців, дехто навіть кивав до них і тихо вітався, хоча ніхто не зайшов аж так далеко, щоби перекинутися з ними кількома словами.

Не встигли вони відійти далеко, як помітили попереду на вулиці два дуже неподібні між собою силуети: Айвора та воїна. Чоловіки щось обговорювали, схиливши голови один до одного. Поки Аксель і Беатрис наближались, Айвор зробив крок назад і ніяково посміхнувся.

— Я не хотів будити вас завчасу, — звернувся він до них. — Але господар із мене — нікудишній, тож ви обоє, напевно, вже гинете від голоду. Ходімо, я відведу вас до старого громадського дому і простежу, щоби вам дали якусь поживу. Та передовсім, друзі, познайомтеся з героєм минулої ночі. От побачите, добродій Вістан напрочуд добре розуміє нашу мову.

Аксель повернувся до воїна і вклонився.

— Для нас із дружиною велика честь — познайомитися з чоловіком, наділеним такими відвагою, щедрістю і вправністю. Ваші діяння минулої ночі варті найвищих похвал.

— У моїх діяннях не було нічого особливого, пане, як і в моїй вправності. — Голос воїна, як і раніше, був лагідний, а в погляді ясніла усмішка. — Минулої ночі доля була до мене прихильна, а ще, крім того, мені добряче допомогли мої сміливі товариші.

— Ті товариші, про котрих він каже, — сказав Айвор, — були надміру заклопотані тим, що накладали від страху собі у штани, тож навіть не вступили у бій. Цей чоловік самотужки знищив чудовиськ.

— Пане, прошу вас, годі вже про це. — Воїн звернувся до Айвора, та відразу ж почав зосереджено розглядати Акселя, так наче в того на обличчі був якийсь знак, що неабияк його зацікавив.

— Пане, ви добре володієте нашою мовою, — сказав Аксель, заскочений зненацька таким пильним розгляданням.

Воїн усе ще вивчав Акселеве обличчя, та відтак опам’ятався і засміявся.

— Пробачте, пане. На якусь мить мені здалося... Даруйте мені. У моєму тілі тече лише саксонська кров, але я виріс у краях неподалік звідси і часто бував серед бритів. Тому водночас із рідною я вивчив і вашу мову. Тепер я її призабув, адже живу далеко, у болотному краї, де можна почути безліч дивних мов, але не вашу. Тому пробачте мені мої помилки.

— Зовсім ні, пане, — сказав Аксель. — Почувши вас, заледве можна здогадатися, що це не ваша рідна мова. До того ж учора ввечері я не міг не помітити, як ви носите меча: тугіше та вище на талії, ніж те зазвичай роблять сакси, — а під час ходи ваша рука невимушено спадає на руків’я. Сподіваюся, вас не образить, якщо я скажу, що така манера дуже характерна для бритів?

Вістан знову засміявся.

— Мої товариші-сакси безперестанку кепкують не лише з моєї манери носити меч, але і з манери ним володіти. Але річ у тому, що ці навички мені прищепили брити, й ліпшої науки годі й уявити. Вона вберегла мене від багатьох небезпек і от знову стала у пригоді минулої ночі. Пробачте моє зухвальство, пане, та я бачу, що й ви нетутешній. Можливо, ви родом зі заходу?

— Ми зі сусідніх країв, пане. Звідси день пішого переходу, не більше.

— А може, колись раніше ви мешкали далі на захід?

— Як я сказав, пане, я зі сусідніх країв.

— Пробачте мою неввічливість. Примандрувавши так далеко на захід, я часто почуваю ностальгію за краєм, де минуло моє дитинство, хоча звідси туди ще досить далеко. Мені всюди ввижаються тіні напівзабутих облич. Ви з дружиною повертаєтеся додому сьогодні вранці?

— Ні, пане, ми підемо на схід, до синового села. Сподіваємося дістатися туди за два дні.

— Ага, то ви підете дорогою через ліс.

— Правду кажучи, пане, ми мали намір піти верхньою дорогою, через гори, бо там у монастирі мешкає мудрець, котрий, сподіваємося, погодиться нас прийняти.

— Справді? — Вістан задумливо кивнув і знову пильно подивився на Акселя. — Я чув, що та дорога стрімко піднімається догори...

— Мої гості ще не снідали, — втрутився Айвор. — Даруйте, добродію Вістане, та я проведу їх до громадського дому. А опісля, якщо можна, я хотів би продовжити нашу розмову.

Він стишив голос і перейшов на саксонську, а Вістан відповів йому кивком. Потому, повернувшись до Акселя та Беатрис, Айвор похитав головою і похмуро сказав:

— Попри титанічні зусилля, яких минулої ночі доклав задля нашого порятунку цей чоловік, біди наші ще не скінчились. Але ходіть за мною, друзі, — ви, мабуть, уже помираєте з голоду.

Айвор хиткою ходою рушив уперед, щокроку впираючи патерицю в землю. Здавалося, він надто заглибився у свої думки, щоби помітити, що гості не встигають за ним на переповнених людьми провулках. Уже вкотре відставши від Айвора на декілька кроків, Аксель сказав Беатрис:

— Той воїн вартий захоплення, тобі так не здалося, принцесо?

— Безперечно, — тихо відповіла вона. — Та, Акселю, він так дивно втупився в тебе поглядом...

Вони не мали часу, щоби продовжити розмову, бо Айвор, який урешті помітив, що ризикує загубити своїх гостей, зупинився на розі.

Невдовзі вони вийшли на залитий сонцем внутрішній дворик. Там блукали гуси, а саме подвір’я навпіл розділяв штучний струмок — мілкий канал, виритий у землі, — в якому тонкою цівкою дзюркотіла вода. Над найширшим місцем струмка було прокладено примітивний мостик із двох пласких камінців, і тепер на одному з них присів навшпиньках підліток, перучи одяг. Ця сцена вразила Акселя ідилічністю, й він хотів було зупинитися, щоби нею помилуватись, але Айвор упевнено покрокував до низької будівлі з багатошаровим солом’яним дахом, яка простягалась уздовж цілого подвір’я, від одного його краю до іншого.

Зайшовши всередину, ви помітили би, що зала громадського дому не надто відрізнялася від будь-якої сільської їдальні, в якій вам доводилося бувати. Там тяглися ряди довгих столів і лавок, а в одному кінці було облаштовано кухню та місце для роздачі їжі. Головна відмінність цієї зали від сучасної їдальні полягала в повсюдній наявності сіна: сіно було над головою, під ногами, і, хоча так і не було задумано, на всіх столах. Сіно літало по всіх усюдах завдяки поривам вітру, які постійно гуляли залою. Такого ранку, як цей, коли наші подорожні сіли поснідати, сонце, пробиваючись крізь віконця, схожі на бійниці, демонструвало, що в повітрі також літає сила-силенна часточок сіна.

Коли вони прийшли, у старому громадському домі не було нікого, та Айвор пішов до кухні, й майже відразу ж звідти вийшли дві літні жінки, несучи хліб, мед, печиво та глеки молока й води. За ними вийшов і сам Айвор із тацею, на якій лежала нарізана шматками птиця. Аксель із Беатрис одразу взялися вдячно її поглинати.

Спочатку вони їли мовчки, лише тепер відчувши, як сильно за цей час і справді зголодніли. Айвор, сидячи з відсутнім поглядом навпроти них по той бік столу, продовжував про щось розмірковувати, і минуло досить багато часу, перш ніж Беатрис порушила мовчанку:

— Айворе, для вас ці сакси — великий тягар. Ви, напевно, хотіли би повернутися до свого народу? Особливо тепер, коли хлопчика врятовано, він у безпеці, а оґрів — убито.

— То були не оґри, пані, й не істоти, котрих раніше бачили в цих краях. Те, що вони вже не вештаються біля наших воріт, позбавило нас великого страху. Та от хлопчик — це зовсім інша річ. Хоча його і врятовано, та зараз він далеко не у безпеці.

Айвор нахилився до них над столом і стишив голос, хоча вони й були самі:

— Ви маєте рацію, пані Беатрис: я сам собі дивуюся, що живу посеред таких дикунів. Ліпше вже мешкати у щурячій ямі. Що подумає про нас той сміливий чужинець, та ще й після всього, що він учора для нас зробив?

— Чому ви так кажете, пане? Що трапилося? — запитав Аксель. — Ми вчора стояли там, біля багаття, проте, злякавшись, що от-от спалахне жахлива сварка, пішли. Тому ми нічого не знаємо про те, що було далі.

— Друзі, ви добре зробили, що заховались. Учора ці язичники так розійшлися, що мало не повидирали одні одним очі. Подумати страшно, як вони могли би поставитися до пари дивакуватих бритів, котрі затесалися серед них. Той хлопчик, Едвін, повернувся живий і здоровий, але щойно селяни почати радіти з його порятунку, як жінки знайшли на ньому невелику ранку. Я сам її обдивився, й інші старійшини — також. Ця ранка в нього — відразу під грудьми, не більша ніж завдає собі дитина, спіткнувшись і впавши. Та жінки, дарма що вони його рідня, заявили, що це — укус. І тепер ціле село так і вважає. Я був змушений заради його ж таки безпеки зачинити хлопчика у клуні, та все одно його товариші — його ж рідня — почали кидати у двері камінням і кричати, щоби його витягнули звідти і зарізали.

— Але, Айворе, як таке може бути? — запитала Беатрис. — Може, через імлу вони розгубили всю пам’ять про ті жахіття, які нещодавно довелося пережити цій дитині?

— Якби ж то, пані!.. Цього разу вони все чудово пам’ятають. Ці язичники не хочуть розуміти нічого, крім своїх забобонів. Вони свято переконані, що якщо хлопчика вкусило чудовисько, то він незабаром сам теж перетвориться на чудовисько і жахливо метатиметься нам у наших-таки стінах. Вони його бояться, і, якщо він залишиться тут, на нього чекатиме доля не менш лиха, ніж та, від якої його вчора врятував добродій Вістан.

— Але, пане, — сказав Аксель, — мусять знайтися й ті, в кого вистачить мудрості подолати таке безглуздя!

— Якщо і знайдуться, то ми будемо в меншості. І навіть якщо зможемо стримати їх день-другий, то незабаром ті безумці все одно вчинять по-своєму.

— Що ж робити, пане?

— Воїн так само приголомшений, як і ви, і ми з ним радилися цілий ранок. Я запропонував йому взяти хлопчика зі собою, коли він продовжить свій шлях, хоча це і спричинить йому певні незручності, — а тоді залишити дитину в якомусь віддаленому селі, де вона зможе буде почати нове життя. Мені було дуже соромно просити про таке чоловіка, котрий щойно ризикував заради нас власним життям, але я не бачив іншого виходу. Зараз Вістан обдумує мою пропозицію, хоча він має завдання, яке йому доручив виконати його король, а він уже й так затримався через свого коня й учорашні пригоди. До речі, мені зараз варто піти і перевірити, чи хлопчик у безпеці, а тоді запитати воїна, чи він уже щось вирішив. — Айвор підвівся й узяв у руку свою патерицю. — Друзі, перш ніж покинути наше село, зайдіть попрощатись. Утім, після того, що ви почули, я зрозумію, якщо вам захочеться чкурнути звідси не озираючись...

Аксель дивився через двері, як Айвор широкими кроками простує геть подвір’ям, залитим сонцем.

— Кепські новини, принцесо, — сказав він.

— Так, Акселю, та нас вони не стосуються. Не гаймо тут часу. Сьогодні на нас чекає стрімка стежка.

Їжа та молоко були дуже свіжі, тож іще якийсь час Аксель і Беатрис їли мовчки. Потому Беатрис сказала:

— Акселю, думаєш, у цьому є якесь зерно правди? У тому, що Айвор розповідав минулої ночі про імлу: нібито сам Бог позбавляє нас пам’яті.

— Не знаю, що про це й думати, принцесо...

— Акселю, сьогодні вранці, коли я тільки прокинулася, мені до голови прийшла одна думка.

— Яка думка, принцесо?

— Просто думка. Може, Бог сердиться на нас через щось, що ми зробили. Чи, може, не сердиться, а соромиться нас.

— Цікава думка, принцесо. Та, якщо все так, як ти кажеш, чому Він нас тоді не покарає? Чому змушує нас, наче дурників, забувати те, що сталося тільки годину тому?

— Можливо, Богові так соромно через нас, через щось, що ми зробили, що Він і сам хоче про це забути. І, як сказав Айворові той чужинець, якщо Господь не пам’ятає, то не дивно, що й ми не можемо нічого згадати.

— Що ж ми могли такого втнути, щоби Господь аж так цього соромився?

— Не знаю, Акселю. Та це точно не те, що зробила я чи ти, бо Він завжди нас любив. Якщо ми молитимемося Йому, молитимемось і проситимемо Його допомогти нам відновити бодай декілька найбільш сокровенних для нас спогадів, може, Він і почує нас та виконає наше бажання.

Надворі пролунав вибух сміху.

Прихиливши голову, Аксель помітив у дворі когорту дітлахів, котрі намагалися тримати рівновагу на пласких камінцях над маленьким струмком. Поки він дивився, одна дитина з вереском хлюпнулась у воду.

— Хтозна, принцесо, — сказав він. — Може, мудрий чернець у горах здужає нам це пояснити. Але раз ми вже заговорили про те, як прокинулися сьогодні вранці, то до мене теж дещо повернулося, — можливо, саме тоді, коли тобі до голови прийшли ці думки. То був спогад, простий спогад, але він мене дуже потішив.

— О, Акселю! Що то був за спогад?

— Я пригадав день, коли ми йшли через якийсь ярмарок чи святкування. Ми опинились у селі, та не у своєму, і на тобі була та світло-зелена накидка з каптуром.

— Це, певно, точно сон, муже мій, або то було давним-давно. У мене немає зеленої накидки.

— Я й кажу, що то було дуже давно, принцесо. Стояв літній день, але в тому місці, де були ми, дув холодний вітер, і ти загорнулась у зелену накидку, лише каптура не накинула на голову. Кажу, то був ярмарок чи, може, якесь святкування. Село те лежало на схилі пагорба, й одразу при вході до села стояли кози в загоні.

— Акселю, і що ж ми там робили?

— Просто гуляли попідруч. А потому раптом у нас на шляху вигулькнув незнайомець — чоловік із того села. Варто йому було тільки похапцем зиркнути на тебе, як він уже не міг відвести погляду, наче ти була якась богиня. Пам’ятаєш, принцесо? Молодий хлопець, хоча, припускаю, ми тоді теж були молоді. І він захоплено вигукнув, що його очі ще ніколи не бачили такої красуні. Тоді він простягнув руку і доторкнувся до твоєї руки. Пригадуєш щось таке, принцесо?

— Щось таке ніби пригадується, та дуже туманно. Припускаю, що той хлопець, про котрого ти кажеш, був п’яний.

— Може, трохи напідпитку, не знаю, принцесо. Я ж кажу, що того дня було якесь свято. Хай там як, а він побачив тебе і не міг повірити власним очам. Сказав, що ніколи не бачив нікого, красивішого за тебе.

— Тоді це точно було в сиву давнину! Хіба не того дня ти приревнував мене і посварився з тим хлопцем, та ще й так, що нам мало не довелося давати драла зі села?

— Не пригадую нічого подібного, принцесо. Того дня, про який розповідаю я, на тобі була зелена накидка й у селі щось святкували, і той самий незнайомець, побачивши, що я є твоїм захисником, повернувся до мене і сказав: «Вона — це найпрекрасніше, що мені доводилося бачити, тому пильнуй і старанно бережи її, друже мій». Отак він сказав.

— Я починаю щось таке пригадувати, проте я певна, що тоді ти через ревнощі почав із ним сварку.

— Як я міг таке втнути, якщо навіть зараз почуваю, як від слів того незнайомця мене розпирає від гордості? Найпрекрасніше, що йому доводилося бачити! І він сказав мені якнайліпше піклуватися про тебе.

— Якщо тебе розпирало від гордості, Акселю, значить ти й ревнував також. Хіба ти не дав відсічі тому хлопцеві, незважаючи на те, що він був п’яний?

— Я пам’ятаю той епізод не зовсім так, принцесо. Можливо, я тільки жартома вдав, що згораю від ревнощів. Але я ж достеменно знав, що той хлопчина не мав на думці нічого поганого. От із якими спогадами я прокинувся сьогодні вранці, хоча минуло вже багато років.

— Якщо тобі саме так усе запам’яталось, Акселю, то вважаймо, що все саме так і було. З цією імлою, що чигає на нас, кожен спогад — на вагу золота, тому потрібно берегти його як зіницю ока.

— Цікаво, що сталося з тією накидкою? Ти завжди так її берегла.

— То була тільки накидка, Акселю, тож, як і будь-яка інша одіж, вона, певно, просто зносилася з роками.

— А хіба ми її десь не загубили? Може, забули на залитому сонцем камені?

— Тепер починаю щось таке пригадувати. І я гірко картала тебе за цю втрату.

— Напевно, таки картала, принцесо, хоча зараз я так і не збагну, чи було то хоча би на йоту заслужено.

— О, Акселю, яке полегшення, що ми все ще можемо щось пригадати, з імлою чи без. Можливо, Господь уже нас почув і поспішає допомогти нам усе згадати.

— І ми пригадаємо ще більше, принцесо, коли докладемо до цього всіх зусиль. Тоді жоден підступний човняр не зможе нас перехитрувати, навіть якщо коли-небудь настане день, коли ми візьмемо до серця його пустопорожні балачки. А тим часом закінчуймо снідати. Сонце вже високо, і на нас давно чекає стрімкий підйом.

Вони саме поверталися до Айворового дому і заледве минули те місце, де на них мало не напали напередодні вночі, як почули, що зверху їх хтось гукає. Підвівши голови, вони помітили Вістана, який виліз на високий захисний вал і стояв на спостережній платформі.

— Радий бачити, що ви все ще тут, друзі! — згори гукнув воїн.

— Ще тут! — крикнув Аксель у відповідь, підходячи на кілька кроків ближче до огорожі. — Та вже поспішаємо вирушати в дорогу. А ви, пане? Залишитеся тут іще на деньок, аби перепочити?

— Мені теж невдовзі час у дорогу. Та, пане, якщо ви дозволите, я хотів би коротко порозмовляти з вами. Я був би вельми вдячний. Обіцяю не затримувати вас надовго.

Аксель і Беатрис перезирнулись, і вона тихо сказала:

— Акселю, поговори з ним, якщо хочеш. Я повернуся до Айворового дому і приготую харчів на дорогу.

Аксель кивнув, відтак повернувся до Вістана і крикнув:

— Гаразд, пане! Хочете, щоби я піднявся?

— Як забажаєте, пане. Я охоче спущуся до вас, але ранок просто чудовий, а вигляд звідси такий гарний, що відразу покращує настрій. Якщо драбина не становить для вас надмірних труднощів, то радо запрошую вас приєднатися до мене.

— Акселю, піди дізнайся, чого він хоче, — тихо сказала Беатрис. — Але будь обережний — і я не лише драбину маю на увазі.

Аксель почав дуже сторожко ступати з поперечки на поперечку, аж поки дістався до воїна, котрий чекав на нього з простягненою рукою. Аксель улаштувався на низькій платформі, а потому глянув униз, звідки на нього дивилася Беатрис. Лише дочекавшись, поки він весело помахає їй рукою, вона дещо неохоче пішла до Айворового будинку, який тепер було чудово видно з такого високого оглядового місця. Аксель затримав на ній погляд іще на якусь хвилинку, а потому повернувся і подивився вдалечінь поверх загорожі.

— Бачите, пане, я вас не обдурив, — сказав Вістан, коли вони стали пліч-о-пліч, підставивши обличчя вітру. — Доки сягає око — краєвид неперевершений.

Пейзаж, який відкрився перед їхніми очима того ранку, можливо, не надто й відрізнявся від того, який у наші дні можна побачити з вікон верхнього поверху англійського заміського маєтку. Двоє чоловіків могли споглядати, як праворуч від них схил пагорба збігав униз рівними зеленими гребенями, а далі — ліворуч — протилежний схил, цілий укритий соснами, здавався наче повитий серпанком, адже, розташований далі, зливався з обрисами гір на обрії. Просто перед ними відкривався чудовий краєвид на дно долини, на плавний вигин русла ріки, яка зникала за горизонтом, і на широкі простори боліт, полатані вдалині ставками й озерами. Біля води росли в’язи та верби, які переходили в густий ліс, а вже він у ті часи неодмінно будив тривожні передчуття... Там, де сонячне світло змінювала тінь, на лівому березі річки видніли рештки давно закинутого села.

— Учора я їхав униз отим схилом, — сказав Вістан, — і моя кобила ні сіло ні впало перейшла на галоп, так наче дуже з чогось зраділа. Ми мчали через поля, вздовж озер та річок, і ціле моє єство тріумфувало. Дивне почуття: переді мною наче миготіли сцени з ранніх років, хоча, наскільки мені відомо, я ніколи раніше не бував у цих краях. Чи може таке бути, що я проїжджав цими землями в дитинстві, коли ще був надто малий, аби знати, де перебуваю, та вже настільки свідомий, аби зберегти побачене в пам’яті? Тутешні дерева та порослі вересом поля, навіть саме небо над головою наче розбурхують якісь забуті спогади.

— Таке цілком можливо, — сказав Аксель, — цей край і той, далі на захід, де ви народилися, мають між собою багато спільного.

— Напевно, так воно і є, пане. У нас, на болотних землях, немає пагорбів, а деревам і траві бракує кольору, який зараз тішить нам око. Та саме під час того радісного галопу моя кобила і зламала підкову, й, хоча сьогодні вранці добрі люди підкували коняку заново, мені доведеться їхати обережно, бо одне копито в неї травмовано. Правду кажучи, пане, я попросив вас піднятися сюди не просто для того, щоби помилуватися краєвидом, а щоби ми з вами опинилися якнайдалі від допитливих вух. Як я розумію, ви вже чули, що трапилося з тим хлопчиком, із Едвіном?

— Добродій Айвор усе розповів, і нам було дуже прикро чути, що після вашого відважного втручання з’явилися такі невтішні новини.

— Ви, напевно, також чули, що старійшини, у відчаї від того, що може трапитися з хлопчиком, якщо він залишиться тут, благали мене забрати його зі собою. Вони просять залишити його в якомусь віддаленому селі, вигадавши легенду, що я нібито знайшов його, покинутого та голодного, на дорозі. Я охоче би це зробив, але от боюся, що такий план ледве чи його врятує. Чутки поширяться швидко, і як не через місяць, то через рік хлопчик може опинитись у такому самому скрутному становищі, як і зараз, — ба навіть у гіршому, бо ж він буде приходьком без роду-племені. Розумієте, що я маю на увазі, пане?

— Добродію Вістане, дуже мудро з вашого боку боятися такого розвитку подій.

Воїн, котрий дотепер говорив, упершись поглядом у краєвид, що розстелявся перед його очима, відкинув назад пасмо волосся, звіяне йому на обличчя вітром. І тут, роблячи це, він наче помітив щось в Акселевих рисах обличчя і на якусь мить ніби забув, що збирався сказати. Він пильно придивився до Акселя, дещо схиливши голову вбік. А тоді коротко засміявся і сказав:

— Пробачте мені, пане. Просто щойно дещо пригадалося... Та повернімося до нашої розмови. До минулого вечора я нічогісінько не знав про цього хлопчину, та мене неабияк вразило, як стійко він витримував кожне нове жахіття, яке йому довелося пережити. Минулої ночі мої товариші, хоч і були сповнені сміливості, коли ми вирушали в похід, почали трястися від страху, щойно ми підійшли до табору тих монстрів. Одначе хлопчик, хоч і пробув у владі чудовиськ багато годин, тримався з таким спокоєм, яким я можу тільки захоплюватися. Мені було би дуже прикро думати, що його долю вже незворотно вирішено. Тож я розмірковував про якийсь вихід із цієї ситуації. А якщо ви з дружиною погодитеся допомогти мені, то все ще може закінчитися добре.

— Ми охоче зробимо, що зможемо, пане. Розкажіть, що ви пропонуєте.

— Коли старійшини попросили мене відвести хлопчину до віддаленого села, вони, безперечно, мали на увазі саксонське село. Та саме в саксонському селі хлопчик ніколи не буде у безпеці, бо якраз сакси мають той забобон стосовно укусу, який нібито залишився на тілі хлопця. Проте, якщо він потрапить до бритів, котрі розуміють, що такий забобон — цілковита нісенітниця, ніякої небезпеки не буде, навіть якщо його історія йтиме за ним слідом. Він сильний і, як я вже казав, надзвичайно відважний, хоч і маломовний. Така пара рук стане в неабиякій пригоді у будь-якій спільноті з першого ж дня. Тож, пане, ви казали, що прямуєте на схід, до синового села. Наважуся припустити, що це саме таке християнське село, яке нам потрібне. Якби ви з дружиною попрохали там прийняти хлопчика, можливо, навіть заручившись підтримкою сина, то це точно зустріли би прихильно. Звісно, цілком можливо, що ті самі добрі люди прийняли би хлопчика й від мене, проте я буду для них чужинцем і можу викликати страх та підозри. Ба більше, завдання, яке привело мене в ці краї, не дає мені змоги заїхати так далеко на схід.

— Отже, ви пропонуєте, — сказав Аксель, — аби хлопчика забрали звідси ми з дружиною?

— Так, пане, така моя пропозиція. Та моє завдання дозволить мені проїхати бодай частину вашої дороги. Ви казали, що підете гірською стежкою. Я радо складу вам із хлопчиком товариство — принаймні поки ми дістанемося того боку гори. Звісно, моя компанія буде нудною та обтяжливою, проте, як відомо, в цих горах на кожному кроці чигає небезпека, і мій меч може послужити вам добру службу. А моя конячка зможе везти ваші клунки, бо, хоча їй і болить копито, скаржитися на це вона не буде. Що скажете, пане?

— Гадаю, план чудовий. Ми з дружиною засмутилися, коли почули про хлопчикову біду, і тому будемо щасливі, якщо зможемо чимось зарадити. Ви міркуєте мудро, пане. Тепер найбезпечніше для нього місце — серед бритів. Не сумніваюся, що в синовому селі його приймуть гостинно, бо мій син там — поважний чоловік, майже старійшина, хіба що не за літами. Він заступиться за хлопчика, я певен, і попіклується, щоби його тепло прийняли.

— Яке полегшення! Піду розповім добродієві Айвору про наш план і пошукаю способу нишком вивести хлопчика з клуні. Ви з дружиною готові рушати в дорогу?

— Поки ми розмовляємо, моя дружина вже пакує харчі нам у подорож.

— Тоді, будь ласка, чекайте біля південних воріт. Я небавом прийду туди з кобилою та з Едвіном. Щиро дякую вам, пане, що розділили зі мною ці клопоти. І радію, що день-другий ми мандруватимемо разом.

Розділ четвертий

Ще ніколи в житті він не бачив свого села з такої висоти і з такої відстані, і цей краєвид його просто вразив. Село наче перетворилося на річ, яку можна підняти рукою догори, й він, приміряючись, зігнув пальці над пейзажем, затягненим післяобіднім серпанком. Стара жінка, котра тривожно спостерігала за тим, як він видряпується нагору, все ще стояла біля підніжжя дерева і кричала, щоби він не ліз вище. Та Едвін анітрохи не зважав на її слова, бо знався на деревах, як ніхто інший. Коли воїн наказав йому стояти на варті, він ретельно обирав дерева і зупинився саме на цьому в’язі, знаючи, що, незважаючи на ветхий вигляд дерева, воно має власну таємничу силу і гостинно прийме його. Крім того, звідси відкривався найкращий краєвид на міст і на гірську дорогу, яка вела до моста, і звідси можна було добре роздивитися трьох солдатів, котрі розмовляли з вершником. Останній уже спішився і, тримаючи неспокійного коня за вуздечку, затято про щось сперечався зі солдатами.

Він знав свої дерева — і цей в’яз був дуже схожий на Стеффу. «Хай його віднесуть у ліс і залишать там гнити — ось що старші хлопці завжди казали про Стеффу. — Хіба не так чинять зі старими каліками, котрі не можуть працювати?» Втім, Едвін бачив Стеффу таким, який він був насправді: бувалим воїном у літах, досі потай сильним і з глибшим розумінням речей, аніж у деяких старійшин. Стеффі, єдиному з цілого села, доводилося бувати на полі бою — на тому полі бою і залишилися його ноги. І саме тому Стеффа теж зміг розпізнати в Едвіні його справжню сутність. У селі були й сильніші хлопчики, котрі розважалися, притиснувши Едвіна до землі та б’ючи його. Проте саме Едвін, а не будь-хто інший із них мав душу воїна.

— Я давно спостерігаю за тобою, хлопче, — якось сказав йому старий Стеффа. — Під градом кулаків очі твої спокійні, наче закарбовують у пам’яті кожен удар. Такі очі я бачив лишень у найкращих воїнів, котрі холоднокровно боролися навіть у найзапекліших битвах. Не за горами день, коли тебе боятимуться.

Й ось це почалося. Віщування Стеффи тепер ставало реальністю.

Під поривами вітру, які хитали дерево, Едвін схопився за іншу гілку і спробував знову відтворити в пам’яті події, що відбулися того ранку. Обличчя його тітки спотворилося до непізнанності. Вона кричала, сиплючи на нього прокляття, проте старійшина Айвор змусив її замовкнути, відштовхнувши від одвірка клуні й водночас загородивши її від Едвіна. Тітка завжди добре до нього ставилася, та, якщо тепер вона надумала проклясти його, Едвінові це було геть байдуже. Нещодавно вона намагалася переконати Едвіна називати її матір’ю, та він жодного разу її не послухався. Бо знав, що його справжня мати мандрує світами. Його справжня мати не стала б отак на нього репетувати, і старійшині Айворові не довелося би відтягувати її геть. А цього ранку, в клуні, він почув голос своєї справжньої матері.

Старійшина Айвор штовхнув його всередину, в темряву, і двері зачинилися, закривши і перекошене тітчине обличчя, й усі інші. Спочатку візок здавався лише невиразним чорним силуетом посеред клуні. Та поступово Едвін роздивився його обриси, і, коли простягнув до нього руку, дерево виявилося вологим і трухлявим на дотик. Знадвору знову долинули крики, а потім і гучне тріскотіння. Спочатку воно було спорадичне, а далі тріск пролунав одночасно в кількох місцях, і при тому щось ніби розкололося, після чого у клуні наче трохи посвітлішало.

Він знав, що ці звуки — від каміння, яке вдарялось об розхитані стіни, та він не зважав на це, зосередившись на візку, що стояв перед ним. Чи давно ним востаннє користувалися? Чому він стоїть так криво? Якщо він тепер уже ні на що не годиться, то для чого тримати його у клуні?

Саме тоді він і почув її голос. Спочатку через галас на вулиці й через гуркотіння каміння розібрати той голос було складно, та поступово він зазвучав виразніше.

— Це дурниці, Едвіне, — казала вона. — Нічого і зважати. Ти легко це витримаєш.

— Але ж старійшини не зможуть стримувати їх вічно, — сказав він у темряву, хоч і дуже тихо, поки його рука гладила бік візка.

— Це дурниці Едвіне. Не звертай уваги.

— Каміння може пробити ці тонкі стіни.

— Едвіне, не хвилюйся. Хіба ти не знав? Це каміння — під твоїм контролем. Глянь, що оце стоїть перед тобою?

— Старий зламаний візок.

— Ну от. Іди навколо візка, Едвіне. Навколо візка, знову і знову, тому що ти мул, прив’язаний до великого колеса. Ще і ще йди довкола, Едвіне. Велике колесо може крутитися, тільки якщо ти його крутитимеш; і тільки якщо ти його крутитимеш, буде летіти каміння. Ще і ще навколо візка, Едвіне. Ще і ще, ще і ще — навколо візка.

— А чому я маю крутити колесо, матінко? — Навіть поки він це ще вимовляв, його ноги вже почали обходити візок.

— Тому що ти мул, Едвіне. Коло за колом. Чуєш цей тріск від ударів? Не крутитимеш колеса — й він припиниться. Крути його, Едвіне, ще і ще. Крути колесо знову і знову.

І він почав виконувати її наказ, поклавши долоні на верхній край дощок візка і перебираючи руками, щоби не сповільнювати темпу. Скільки разів він уже його обійшов? Сто? Двісті? Він знову і знову бачив таємничий земляний насип в одному кутку, а у другому — там, де на підлогу клуні падала тонка смужка сонячного світла, — здохлу ворону, яка лежала на боці, та її пір’я ще не обсипалося. Ці два видовища: земляний насип і здохла ворона — знову і знову виникали перед ним у напівтемряві. Якоїсь миті він уголос запитав: «Моя тітка дійсно мене прокляла?» — та відповіді не було, й Едвін подумав, що, може, мати його вже пішла. Та невдовзі він знову почув її голос: «Виконуй свій обов’язок, Едвіне. Ти мул. Ще наразі не зупиняйся. Усе — у твоїх руках. Якщо зупинишся, припиниться і гуркіт каміння. То чому ж ти маєш його боятися?»

Бувало, що він обходив навколо візка три чи навіть чотири рази, не чуючи жодного різкого тріскоту. Проте після того, неначе щоби надолужити прогаяне, тріскотіти знову починало в кількох місцях водночас, а крики ззовні лунали ще голосніше.

— Де ви, мамо? — запитав він. — Усе ще мандруєте?

Відповідь барилася, та після того, як Едвін іще декілька разів обійшов навколо візка, мати сказала:

— Едвіне, я дала тобі братів і сестер, багато братів і сестер. Але ти повинен бути самостійний. Тому знайди сили — заради мене. Тобі дванадцять років, і ти вже майже дорослий. Ти сам-один — як четверо-п’ятеро сильних синів. Знайди сили і прийди порятувати мене.

В’яз похитнувся від чергового пориву вітру, й Едвін замислився, чи не в тій самій клуні, де він оце сидів, ховалися місцеві селяни того дня, коли до села прийшли вовки? Старигань Стеффа часто розповідав йому ту історію.

— Хлопче, ти тоді ще був зовсім малий, мабуть, надто малий, аби хоч щось пам’ятати. Вовки, троє вовків, серед білого дня спокійнісінько зайшли просто в село. — На цих словах Стеффин голос сповнювався презирством. — І ціле село заховалося зі страху. Деякі чоловіки були в полі — це правда. Проте й у селі їх залишалось удосталь. Вони заховались у клуні. Не тільки жінки та діти, а й чоловіки також. Вовки мали дивні очі (так казали чоловіки). Тому найліпше перечекати. Тож вовки взяли все, що їм захотілося. Загризли курей. Досхочу поласували козами. А тим часом ціле село ховалося! Хтось — у своїх будинках, більшість — у клуні. Мене, каліку, залишили там, де я сидів: у тачці, понівеченими ногами назовні, поруч із ровом біля дому пані Міндред. Вовки побігли в мій бік. «Підходьте, — сказав я, — з’їжте мене, я не ховатимуся від вовків у клуні». Та до мене вони не мали ніякого діла, і я дивився, як вони пробігають поруч, а шерсть їхня була така сама бридка, як і мої непотрібні ноги. Вони взяли все, що забажали, а ті сміливці почали визирати зі своїх сховків, лише вичекавши, поки вовки відбіжать далеко. Троє вовків серед білого дня — і не знайшлося жодного чоловіка, котрий би став їм на заваді!

Намотуючи кола навколо візка, Едвін розмірковував про Стеффину розповідь.

— Мамо, ви все ще мандруєте? — ще раз запитав він, і знову залишився без відповіді.

Коли ж вона нарешті відгукнулася, він уже відчував, що ноги його все дужче втомлюються та що його починає добряче нудити від постійного миготіння земляного насипу і мертвої ворони перед очима.

— Досить, Едвіне, — сказала вона. — Ти попрацював на славу. Тепер, якщо хочеш, поклич свого воїна. Поклади цьому край.

Почувши це, Едвін відчув полегшення, та ще продовжував ходити навколо візка. Він знав, що для того, щоби покликати Вістана, були потрібні титанічні зусилля. Йому довелося би захотіти, щоби той прийшов — цілим серцем, — саме так, як він захотів напередодні ввечері.

Тож якось він зумів зібрати сили, а тоді, сповнившись упевненістю, що воїн уже в дорозі до нього, Едвін сповільнив крок — адже навіть мулів під кінець дня поганяють не так швидко, як уранці, — й задоволено помітив, що тріск лунав дедалі рідше та слабше. Проте лише після того, як тиша протривала як ніколи довго, він нарешті зупинився і, спершись на бічну стінку візка, почав відновлювати дихання. Відтак двері до клуні відчинились, і там, у сліпучому сонячному світлі, постав воїн.

Вістан зайшов усередину, залишивши за собою навстіж відчинені двері, так наче хотів продемонструвати своє презирство до ворожих сил, які щойно купчилися назовні. Завдяки цьому в клуні утворився великий світлий прямокутник, і, коли Едвін роззирнувся навсібіч, візок, такий загадковий у темряві, тепер видався жалюгідною напівзнищеною тарадайкою. Чи Вістан одразу почав називати його юним товаришем? Едвін не був певен, але він добре пам’ятав, як воїн вивів його на той острівець світла, підняв йому сорочку й уважно оглянув рану. Потому Вістан випрямився, обережно зиркнув назад і тихо сказав:

— Ну, мій юний товаришу, ти дотримав обіцянки, яку дав мені вчора ввечері? Про цю твою рану?

— Так, пане. Я зробив усе, як ви мені веліли.

— Ти нікому не сказав? Навіть своїй тітоньці?

— Нікому, пане, хоча вони всі й думають, що це — укус оґра. І зненавиділи мене за це.

— Хай вони і далі в це вірять, мій юний товаришу. Якщо вони дізнаються правду про те, як ти зазнав цієї рани, буде вдесятеро гірше.

— А як щодо моїх двох дядьків, котрі ходили з вами, пане? Хіба вони не знають правди?

— Твої дядьки, попри свою відвагу, все ж почувалися надто погано, щоби зайти в табір оґрів. Тому таємницю потрібно берегти лише нам двом, а щойно рана загоїться, нікому вже не буде до неї ніякого діла. Утримуй її в чистоті й ніколи не роздряпуй, ані вночі, ні вдень. Зрозумів?

— Зрозумів, пане.

Раніше, коли вони підіймалися схилом пагорба й він зупинився, щоби почекати на тих двох літніх бритів, Едвін намагався пригадати, як зазнав цієї рани. Тоді, коли він стояв посеред колючого вересу і тримав за вуздечку Вістанову кобилу, зібрати думки докупи не виходило. Та зараз, посеред гілляччя в’яза, дивлячись униз на крихітні силуети на мосту, Едвін зрозумів, що починає пригадувати сире повітря та непроникну темряву; різкий запах ведмежої шкури поверх маленької дерев’яної клітки; і як щоразу, коли клітку штовхали, йому на голову і на плечі падали маленькі жучки. Він пригадав, як перегрупувався і схопився за розхитані ґрати перед собою, щоби його не кидало з боку в бік, коли клітку волочили по землі. А потім усе знову завмерло, й він чекав, поки знімуть ведмежу шкуру, щоби до клітки влетіло холодне повітря і щоби він міг похапцем роздивитися ніч завдяки світлу від багаття, яке палахкотіло неподалік. Адже тієї ночі таке траплялось ось уже вдруге, й отаке повторення подій притупило його страх. Він згадав іще дещо: сморід оґрів і злу-презлу маленьку істоту, котра кидалася на розхитані ґрати, змушуючи Едвіна щосили притискатися до задньої стінки клітки.

Та істота рухалися так швидко, що її важко було добре роздивитися. В Едвіна було враження, що розмірами та формою вона скидалася на півника, тільки без дзьоба і без пір’я. Вона завдавала удари зубами та кігтями, щоразу видаючи пронизливий вереск. Едвін вірив, що дерев’яні ґрати зможуть захистити його від зубів і від кігтів, але час від часу істота випадково зачіпляла клітку хвостом, і тоді його становище ставало значно вразливішим. На щастя, істота — все ще маля, як припускав Едвін, — здавалося, не усвідомлювала сили власного хвоста.

Хоч інколи її напади здавалися Едвінові нескінченними, тепер він думав, що вони не тривали аж надто довго, перш ніж істоту відтягували за шворку. Потому над ним знову важко лягала ведмежа шкура, навколо западала цілковита темрява, і йому доводилося щосили триматися за ґрати, поки клітку перетягували на нове місце.

Скільки разів йому випало пережити таку послідовність подій? Лише два чи три? А може, десять чи і дванадцять? А може, після першого разу він заснув — навіть за таких обставин, — і решта нападів йому наснилася?

Потім, останнього разу, ведмежої шкури не скидали дуже довго. Він вичікував, прислухаючись до пронизливого вереску тієї істоти, який долинав то зблизька, то звіддаля, і до буркотання оґрів, коли вони розмовляли між собою, і розумів, що от-от мало статися щось таке, чого дотепер не було. І саме в ті хвилини страшного очікування він попросив, аби з’явився рятівник. Це прохання вийшло зі самої глибини його єства, тому воно було майже як молитва, і варто було тому благанню викристалізуватись у його думках, як його охопила впевненість, що допомога неодмінно прийде.

Тієї самої миті клітка засмикалася, й Едвін зрозумів, що цілу її передню частину, разом зі захисними ґратами, відсунули вбік. Коли усвідомлення цього змусило його відсунутися якнайдалі назад, ведмежу шкуру здерли з клітки і люта істота накинулася на нього. Він сидів на землі, тож його інстинктивною реакцією було підняти ноги й відкинути її копняком, але істота була проворна, й Едвін почав відбиватися кулаками і махати руками. У певний момент він подумав, що істота вже його подолала, і на мить заплющив очі, а коли знову їх розкрив, то побачив, що його супротивник хапає кігтями повітря, а шворка відтягує його назад. Тоді йому випала рідкісна можливість добре роздивитися ту істоту, й він переконався, що його перше враження не було хибне: вона скидалася на обскубане курча, тільки з головою змії. Істота знову кинулась уперед, і Едвінові знову довелося щосили відбиватись. А тоді передня стінка клітки раптово повернулася на місце і ведмежа шкура знову занурила його в цілковиту пітьму. Лише через декілька хвилин, скорчившись у тісній клітці, він відчув поколювання з лівого боку під самими ребрами і намацав у тому місці липку вологу...

Едвін для надійності вперся ногами у в’яз і, вивільнивши праву руку, легенько доторкнувся до рани. Біль майже притупився. Коли вони підіймалися пагорбом догори, тертя шорсткої сорочки об рану інколи змушувало його кривитися від болю, та коли він не рухався, то майже нічого не відчував. Навіть того ранку, в клуні, коли воїн оглядав рану, вона здавалася тільки скупченням маленьких проколів на шкірі. Ранка була поверхнева, а Едвін зазнавав уже чимало значно серйозніших поранень. Але через те, що люди були переконані, що то — укус оґра, ранка ця спричинила повно неприємностей. Якби він дав одкоша тій істоті ще рішучіше, то, може, взагалі вдалося б уникнути будь-яких ушкоджень.

Але Едвін знав, що йому нічого соромитися того, як він витримав те важке випробування. Він жодного разу не закричав од жаху, не благав оґрів про помилування. Після перших нападів тієї невеликої істоти — нападів, які захопили його зненацька, — Едвін зустрічав подальші атаки з високо піднятою головою. До того ж йому вистачило холоднокровності усвідомити, що та істота — ще дитинча, яке йому було цілком до снаги налякати, як ото зазвичай відлякують оскаженілого пса. Тож Едвін вирячив на істоту очі й намагався застрахати її поглядом. Він знав, що його справжня мати особливо пишалася би ним за це. Крім того, тепер, коли він почав усе аналізувати, усвідомив, що напади істоти втратили лютість уже після перших наскоків, і контроль за перебігом бою надалі поступово переходив до Едвіна. Він знову пригадав, як істота хапала кігтями повітря, і тепер йому почало здаватися, що вона, можливо, не стільки поривалася продовжити бій, скільки просто билась, панікуючи, в зашморгу зі шворки. Ба більше, цілком можливо, що оґри присудили перемогу в битві Едвінові, й саме тому все і закінчилося.

— Я давно спостерігаю за тобою, хлопче, — казав старигань Стеффа. — У тобі є щось непересічне. Одного дня ти зустрінеш того, хто навчить тебе майстерності до пари твоїй душі воїна. І тоді ти дійсно наганятимеш страх. Ти не будеш одним із тих, хто ховатиметься у клуні, поки селом безперешкодно розгулюють вовки.

Тепер усе відбувалося саме так, як і передбачав Стеффа. Вибір воїна впав на нього, і вони разом рушили виконувати завдання. Тільки в чому воно полягало? Вістан нічого детально не пояснив. Сказав лише, що його король, у далекому болотному краї, з нетерпінням чекає звістки про те, що завдання виконано. І навіщо йти з цими двома старими бритами, котрим на кожному повороті потрібно переводити подих?

Едвін втупився поглядом у них. Вони стояли внизу і завзято щось обговорювали з воїном. Жінка полишила спроби вмовити хлопця злізти, і тепер усі троє спостерігали за солдатами на мосту, ховаючись за двома гігантськими соснами. З висоти свого спостережного пункту Едвін бачив, що вершник знову сів на коня і почав розмахувати в повітрі руками. Потому троє солдатів наче відійшли від нього, і вершник, розвернувши коня, галопом поскакав геть від мосту — назад до гори.

Едвінові було цікаво, чому воїн так не хотів залишатися на головній гірській дорозі, наполягаючи, щоби вони зрізали шлях через крутий схил гори. Тепер було очевидно, що він хотів уникнути зустрічі з вершниками на кшталт такої, яку вони щойно бачили. Та, судячи з усього, зараз вони не мали іншої можливості продовжити шлях, окрім як спуститися на дорогу і перейти міст біля водоспаду, а солдати все ще були там. Чи видно було Вістанові зі свого укриття знизу, що той вершник уже поїхав? Едвін захотів повідомити Вістана про зміну подій, але він вирішив, що, напевно, не варто кричати з дерева, щоби звук випадково не долетів до солдатів. Аби попередити Вістана, треба було злізати. Можливо, поки в них були чотири потенційні супротивники, воїн сумнівався, чи варто вступати в сутичку, та зараз, коли біля мосту лишилося їх троє, він може вирішити, що перевага — за ним. Якби вони з воїном були тільки вдвох, то неодмінно давно пішли би назустріч солдатам, але, вочевидь, присутність літньої пари змушувала Вістана поводитись особливо обачно. Без сумніву, Вістан мав вагому причину взяти їх зі собою, і досі вони добре ставилися до Едвіна, та супутники з них усе одно нікудишні.

Він знову пригадав перекошене тітчине обличчя. Вона засипала його прокляттями, та зараз усе це не мало жодного значення. Він-бо тепер із воїном і мандрує точнісінько так само, як і його справжня мати. І хто може запевнити, що вони на неї не натраплять? Вона так пишатиметься ним, коли побачить, що він стоїть пліч-о-пліч із воїном! А чоловіки, котрі будуть із нею, затремтять від страху.

Розділ п’ятий

Витративши майже цілий ранок на складний підйом, подорожні виявили, що шлях їм перекрила бурхлива річка. Тож вони спустилися густим лісом трохи вниз у пошуках головної гірської дороги, що, як вони вирішили, обов’язково виведе їх до моста на той берег.

Виявилося, що вони мали рацію щодо мосту, проте, помітивши там солдатів, вирішили зачекати, поки ті підуть, а заодно перепочити поміж сосен. Річ у тому, що спочатку їм здавалося, що солдати розташувалися там ненадовго, а щоби просто освіжитися біля водоспаду і напоїти коней. Але минав час, а ніщо не вказувало на те, що солдати збирались іти далі. Вони по черзі лягали на мості на животи, зачерпували воду і хлюпали її на себе або сиділи, спершись спинами на дерев’яні поручні, й грали в кості. Потому прибув четвертий вершник, побачивши якого всі троє скочили на ноги, й він передав їм наказ.

Хоча знизу їм не так добре було видно околиці, як Едвінові з дерева, Аксель, Беатрис і воїн, ховаючись за рослинністю, чудово бачили все, що відбувається, і, щойно вершник поскакав геть, вони запитально перезирнулися.

— Вони можуть пробути тут іще довго, — сказав Вістан. — А ви поспішаєте дістатися до монастиря...

— Ми хотіли би дійти до нього перед настанням ночі, пане, — відповів Аксель. — Кажуть, драконка Квериґ бродить цими землями, і лише безумці блукатимуть тут затемна. Як ви гадаєте, що то за солдати?

— З такої відстані важко роздивитися, пане, та і я погано обізнаний із тутешнім одягом. Але припускаю, що це — брити, піддані лорда Бреннуса. Пані Беатрис може мене виправити...

— Мої старечі очі не бачать так далеко, — сказала Беатрис, — але, гадаю, ви маєте рацію, добродію Вістане. На них чорна уніформа, яку я часто бачила на людях лорда Бреннуса.

— Нам нічого від них приховувати, — сказав Аксель. — Якщо ми пояснимо, хто ми і куди йдемо, то вони відпустять нас із миром.

— Певен, що так і буде, — промовив воїн, а тоді на якусь мить замовк, не відводячи погляду від моста внизу.

Солдати знову посідали і, здавалося, відновили гру.

— Попри це, — провадив Вістан, — якщо доведеться йти мостом під їхнім наглядом, дозвольте мені дещо запропонувати. Добродію Акселю, ви та пані Беатрис підете першими і мудро поговорите з ними. Хлопчик поведе кобилу слідом за вами, а я ітиму поруч нього — з відвислою щелепою, немов у недоумкуватого, і косячи очима навсібіч. Ви скажете солдатам, що я німий і розумово відсталий та що ми з хлопчиком — брати, котрих дали вам у найми як оплату боргу. Меч і портупею я заховаю глибоко в кінську поклажу. Якщо їх знайдуть, доведеться вам сказати, що це — ваше.

— Чи справді необхідно влаштовувати таку виставу, добродію Вістане? — запитала Беатрис. — Солдати часто бувають грубі, та нам уже не один стрічався, і наразі обходилося без інцидентів.

— Не сумніваюся, пані. Та чоловікам зі зброєю, котрі ще й далеко від своїх командирів, нелегко довіряти. А тут іще я, чужинець, і їм може видатися хорошою розвагою висміяти мене або й викликати на бій. Тож покличмо хлопчика, щоби він злізав із дерева, і зробімо так, як я запропонував.

Вони вийшли з лісу все ще досить далеко від мосту, проте солдати відразу їх помітили й зірвалися на ноги.

— Добродію Вістане, — тихо сказала Беатрис, — боюся, що це може погано закінчитись. У вашій поставі є щось таке, що видає у вас воїна, хоч би як ви намагалися вдавати зі себе недоумкуватого.

— Удавати зі себе когось іншого я не мастак, пані. Якщо ви знаєте, як мені можна замаскуватися краще, я радо вислухаю вашу пропозицію.

— Річ у тому, як ви ходите, пане, — сказала Беатрис. — У вас хода воїна. Найліпше робіть кілька маленьких кроків, а потім один великий — так, ніби у будь-який момент ви можете спіткнутися.

— Дякую, пані, порада справді доречна. Тепер мені потрібно замовкнути, бо вони побачать, що ніякий я не німий. Добродію Акселю, нехай ваші мудрі слова допоможуть нам без пригод пройти повз цих солдатів.

Поки вони підходили до моста, шум води, яка бурхливо текла камінням донизу — під ногами трьох солдатів, котрі чекали на них, — дедалі сильнішав, і Аксель відчув у цьому щось зловісне. Він ішов попереду, прислухаючись до кроків кобили, яка ступала моховитою землею в нього за спиною, і різко зупинився, коли вони опинилися на відстані оклику до солдатів.

Ті не мали ні кольчуг, ані шоломів, але про їхнє ремесло виразно свідчили однакові темні туніки, які від правого плеча до лівого стегна перехоплювали ремені. Поки що солдатські мечі були у піхвах, але двоє стражів уже вичікувально поклали руки на руків’я. Один був маленького зросту, кремезний і м’язистий; другий — юнак, не набагато старший за Едвіна — також був невисокий. Обоє мали коротко підстрижене волосся. Третій солдат, навпаки, був високий, із довгим сивим волоссям, акуратно причесаним, яке сягало пліч і не падало йому на обличчя завдяки темній зав’язці, обмотаній навколо голови. Він помітно відрізнявся від товаришів не лише зовнішністю, але й манерою триматися, бо, поки решта стояла напоготові, щоби перегородити дорогу через міст, він залишався на декілька кроків позаду, ліниво спираючись на одну з підпор моста і схрестивши руки на грудях, — наче слухав розповіді біля нічної ватри.

Кремезний солдат зробив крок їм назустріч, тож Аксель звернувся до нього:

— Вітаю вас, добродії. Ми не бажаємо вам зла і лише хочемо пройти з миром.

Кремезний солдат нічого не відповів. Його обличчям промайнула невпевненість, і він кинув на Акселя лютий погляд, у якому збентеження було змішане зі зневагою. Він озирнувся на молодого солдата в себе за спиною, та, не побачивши нічого, що йому би допомогло, знову втупився поглядом в Акселя.

Тим часом Акселеві сяйнуло, що сталося якесь непорозуміння: солдати, ймовірно, чекали на зовсім іншу групу людей і ще не зрозуміли, що помилилися. Тож Аксель сказав:

— Ми звичайні фермери, пане, і прямуємо до села, де живе наш син.

Кремезний солдат, потрохи опановуючи себе, відповів Акселеві невиправдано голосно:

— Хто ці люди, котрі подорожують із тобою, фермере? Сакси, судячи з їхнього вигляду?

— Це двоє братів, котрі щойно перейшли під нашу опіку і котрих нам доведеться багато чого навчити. Як ви бачите, один із них іще зовсім дитина, а другий — нетямкий німий, тому нам не доводиться очікувати від них великої помочі.

Коли Аксель це промовив, високий сивочолий солдат, немовби раптом щось згадавши, відступив од підпори моста і зосереджено нахилив голову. Тим часом кремезний втупив сердитий погляд кудись поза спини Акселя та Беатрис. Потому, не знімаючи руки з руків’я меча, пройшов повз них, аби розглянути другу пару. Едвін тримав кобилу і дивився на солдата, котрий наближався до нього, байдужим поглядом. Вістан, навпаки, голосно хихотів сам до себе, очі його косилися навсібіч, а рот був широко відкритий.

Кремезний солдат перевів погляд від одного до другого, ніби шукаючи якоїсь розгадки. Та врешті-решт роздратування таки взяло над ним гору. Він схопив Вістана за волосся і люто шарпнув.

— Що, саксе, нікому тобі волосся підстригти? — крикнув він воїнові на вухо і шарпнув іще раз, наче хотів поставити Вістана на коліна.

Вістан похитнувся, та зміг устояти на ногах, жалібно пхинькаючи.

— Він не розмовляє, пане, — сказала Беатрис. — Як бачите, він недотепа. Грубе поводження терпить, але має свій норов, який нам іще належить приборкати.

Поки дружина говорила, ледве помітний порух змусив Акселя озирнутися назад на солдатів, котрі залишалися на мості. Тоді він і помітив, що високий сивочолий чоловік підняв руку, його пальці вже майже склались у вказівний жест, але відразу ж обм’якли й опустились. Урешті-решт він дозволив руці упасти, хоч і дивився повним осуду поглядом. Спостерігши це, Аксель раптом припустив, що зрозумів, ба навіть розпізнав те, що відбулося зі сивочолим солдатом: із його вуст уже була готова злетіти жорстка нотація, та він мовби раптом пригадав, що не має жодної формальної влади над своїм кремезним колегою. Аксель був певен, що десь і колись сам пережив майже ідентичний досвід, але прогнав цю думку, а натомість сказав примирливим тоном:

— Шановні добродії, ви, мабуть, вельми заклопотані власними справами, і ми просимо вибачення, що потурбували вас. Якщо дозволите нам пройти, то ми відразу ж зникнемо з ваших очей.

Але кремезний солдат усе ще мучив Вістана.

— Нехай спробує показати свій норов мені — подивимося, що буде! — заволав він. — Хай тільки ризикне — і я йому покажу, де раки зимують.

Урешті він відпустив Вістана і покрокував назад, аби знову зайняти свій пост на мосту. Він не сказав ані слова і мав вигляд розлюченого чоловіка, котрий цілковито забув, чому, власне, розлютився.

Здавалося, шум бурхливої річки посилював напружену атмосферу, й Аксель подумав, що цікаво, як би вчинили солдати, якби він зараз розвернувся і повів своїх супутників назад у ліс. Але саме тієї миті сивочолий чоловік вийшов уперед, порівнявшись із першими двома солдатами, й уперше заговорив:

— Добродію, на цьому мості є декілька зламаних дощок. Можливо, саме тому ми тут і стоїмо: щоби попереджати добрих людей, як-от ви, щоби вони переходили міст обережно, бо інакше їх може віднести течією до самого підніжжя гори.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане. Завдяки вашому попередженню ми йтимемо обачно.

— Що з вашим конем, добродію? Коли ви йшли сюди, мені здалося, що він шкутильгав.

— Наша кобила пошкодила копито, пане, та ми сподіваємося, що немає нічого серйозного, хоч і не їдемо на ній верхи, як бачите.

— Ці дошки прогнили від бризок, і тому ми тут, хоча мої товариші вважають, що нас привело сюди якесь інше завдання. Тому запитаю вас, добродію, чи вам із вашою доброю дружиною довелося зустріти в дорозі якихось чужинців?

— Ми самі тут чужинці, пане, — сказала Беатрис, — тому нам нелегко розпізнати приходьків. Але за два дні дороги ми не бачили нікого незвичайного.

Від вигляду Беатрис погляд сивочолого солдата наче пом’якшав і став радісним.

— Пані, ви пустились у довгу — як на жінку ваших літ — дорогу, щоби дістатися до синового села. Хіба не було би вам більше до душі жити зі сином там, аби він міг щодня з любов’ю вас доглядати, ніж змушувати свою матір долати такий шлях, повний небезпек, від яких ви зовсім не захищені?

— Я сама бажаю цього всім серцем, пане, і, коли ми зустрінемося зі сином, то разом із чоловіком поговоримо з ним про це. Та ми дуже довго не бачилися з нашим сином і можемо поки що лише здогадуватися, як він нас прийме...

Сивочолий солдат продовжував приязно на неї дивитися.

— Цілком можливо, пані, — сказав він, — що вам зовсім нічого хвилюватися. Я сам живу далеко від батька та матері й давно їх не бачив. Може, колись між нами проскочили гострі слова, хтозна? Та, якби завтра вони мене відшукали, пройшовши довгу путь, як от ви, думаєте, я не прийняв би їх із переповненим радістю серцем? Пані, я не знаю, що за людина ваш син, але готовий побитись об заклад, що він не надто відрізняється від мене, і варто йому побачити вас із чоловіком, як сльози щастя потечуть із його очей.

— Дуже мило з вашого боку дарувати нам такі слова, пане, — відповіла Беатрис. — Гадаю, ви маєте рацію. І ми з чоловіком часто говорили про те саме, але такі слова, почуті з уст когось іншого — особливо сина, котрий і сам далеко від рідного дому, — розвіюють нашу тривогу.

— Продовжуйте вашу путь із миром, пані. І, якщо дорогою випадково вам випаде зустрітися з моїми матір’ю та батьком, котрі йтимуть вам назустріч, будьте добрі до них і переконайте їх продовжувати свій шлях, адже їхня подорож не буде даремна. — Сивочолий солдат зробив крок убік, даючи їм пройти. — І, будь ласка, не забувайте про ненадійні дошки. Добродію, вам найліпше повести кобилу самому. Дітям і тим, кому добрий Бог уділив трохи менше розуму, ніж решті людей, це завдання не завжди до снаги.

Кремезний солдат, котрий із невдоволеним виразом обличчя цілий той час спостерігав за тим, що відбувалось, усе-таки підкорився природній авторитетності свого колеги. Повернувшись до всіх спиною, він ображено сперся на поручні й утупився очима у воду.

Молодший солдат завагався, але теж став поруч зі сивочолим чоловіком, і вони обоє ввічливо кивнули, коли Аксель, подякувавши їм востаннє, повів кобилу через міст, прикриваючи їй очі, щоби вона не бачила обриву.

Коли і солдати, й міст зникли з очей, Вістан зупинився і запропонував звернути з головної дороги на вузьку стежку, яка вела вгору лісистою місцевістю.

— Мене ніколи не підводило вроджене чуття знаходити правильну дорогу через ліс, — сказав він. — І зараз мені здається, що ця стежка дозволить нам істотно скоротити шлях. Окрім того, для нас буде найбезпечніше триматися на відстані від такої дороги, як ця, де часто трапляються солдати і розбійники.

Після того якийсь час воїн ішов попереду групи, розчищаючи шлях від колючих кущів ожини з допомогою палиці, яку він підібрав. Едвін, тримаючи кобилу за морду і часто шепочучи щось до неї, тримався відразу за ним, тому, коли їхніми слідами проходили Аксель і Беатрис, долати стежку їм уже було значно легше, ніж їхнім провідникам.

Але, навіть попри це, переборювати «коротший шлях» (якщо він узагалі був коротший) ставало дедалі важче: дерева навколо них росли все густіше, переплетені кореневища та чортополох змушували робити уважно кожен крок. Як і зазвичай, вони мало розмовляли під час ходи, та одного разу, коли Аксель і Беатрис трохи відстали від воїна та від хлопчика, Беатрис гукнула, звертаючись назад себе:

— Акселю, ти все ще тут?

— Ще тут, принцесо. — І справді, Аксель був лише за декілька кроків позаду неї. — Не хвилюйся, ці ліси не мають поганої слави через небезпеки, які чигали б у них, та й до Великої рівнини звідси далеченько.

— Я саме подумала, Акселю... Наш воїн — непоганий актор. Його вдавання навіть мене ввело би в оману, й він ані разу себе не видав, навіть коли той грубіян почав шарпати його за волосся.

— Він зіграв свою роль на славу, таки-так.

— Акселю, я саме подумала... Нас досить довго не буде в рідному селі. Тобі не здається дивним, що вони нас відпустили, коли стільки всього ще потрібно посадити і стільки парканів та воріт іще треба полагодити? Думаєш, вони скаржитимуться на нашу відсутність, коли будуть потрібні додаткові руки?

— Їм нас бракуватиме, принцесо, — у цьому я не сумніваюсь. Але ми не так довго відсутні, та і священик розуміє наше бажання побачитися з власним сином.

— Сподіваюся, що так, Акселю. Мені не хотілося б, аби вони казали, нібито ми пішли саме тоді, коли найбільше потрібні там.

— Завжди буде хтось, хто так казатиме, та достойні люди зрозуміють нашу потребу. І, якби вони були на нашому місці, то хотіли би того самого.

Якийсь час вони йшли мовчки. Потому Беатрис знову сказала:

— Акселю, ти все ще тут?

— Тут, принцесо.

— Негарно вони вчинили. Забрали отак нашу свічку.

— Яка тепер різниця, принцесо? І літо вже не за горами.

— Акселю, я перебирала в пам’яті, як усе відбулось. І я подумала, що, може, мій теперішній біль уперше з’явився тому, що ми не мали свічки...

— Що ти таке кажеш, принцесо? Як таке може бути?

— Мені здається, це зробила темрява.

— Обережно проходь повз отой терен. У такому місці найліпше не падати.

— Я буду йти обережно, Акселю, і ти теж уважай.

— Принцесо, як таке може бути, що темрява спричинила твій біль?

— Акселю, пригадуєш, минулої зими снували розмови про домовика, котрого буцімто помічали біля нашого села? Ми самі так і не бачили його на власні очі, та люди подейкували, що він дуже полюбляв темряву. Мені здається, що в ті численні години, які ми провели у темряві, він міг інколи бути з нами — просто в нашій кімнатці, — а ми про те навіть не здогадувались. От він і накликав на мене цю біду.

— Принцесо, ми би знали, якби він був у нашій кімнаті, чи в темряві, чи ні. Навіть у непроглядній пітьмі ми почули би, як він рухається чи дихає.

— Акселю, зараз, коли я про це думаю, мені здається, що минулої зими бувало таке, що я прокидалася посеред ночі, коли ти міцно спав поруч, а я була певна, що мене розбудив якийсь дивний шурхіт у кімнаті.

— Принцесо, то, певно, бувала миша чи якась інша істота.

— Шурхіт був зовсім інакший, і мені не раз здавалося, що я його чула. І зараз, коли я про це думаю, мені здається, що він з’явився саме тоді, коли я вперше відчула цей біль.

— Ну, навіть якщо і був якийсь домовик, то що з того, принцесо? Твій біль — тільки незначна слабкість, вибрики істоти, котра радше хотіла наробити збитків, аніж завдати тобі поважної шкоди. Так само, як того разу, коли хтось із бешкетних дітваків підкинув щурячу голову в кошик із тканням пані Енід, — просто щоби подивитися, як вона з переполоху гасатиме туди-сюди.

— Твоя правда, Акселю. Він радше хотів наробити збитків, аніж завдати мені шкоди. Напевно, ти маєш рацію. Та все одно, муже...

Вона замовкла, протискаючись між двома старими стовбурами, які напирали один на одного, а потому продовжила:

— Та все одно, коли ми повернемося, я хочу, щоб у нас була свічка на ніч. Я не хочу, щоби чи то домовик, чи будь-хто інший накликав на нас іще якесь лихо.

— Ми подбаємо про це, принцесо, не хвилюйся. Поговоримо зі священиком, щойно повернемося. Та ченці в монастирі дадуть тобі мудру пораду щодо твого болю — тож немає нічого непоправного.

— Я знаю, Акселю. Я не надто за це хвилююся.

Важко сказати, чи мав Вістан рацію стосовно того, що стежка скорочувала шлях, але, попри все, невдовзі після полудня вони вийшли з лісу назад на головну дорогу. Подекуди вона була болотиста і порита коліями від коліс, але тепер вони могли йти вільніше, ніж до того, і з часом дорога стала і сухіша, й рівніша. Сонце приємно пригрівало крізь віття, яке нависало над головами, й усі крокували далі в доброму гуморі.

Потому Вістан знову дав команду зупинитись і вказав на землю перед ними.

— Недалеко попереду нас їде одинокий вершник, — сказав він.

І не встигли вони багато пройти, як помітили попереду збоку від дороги галявину та свіжу колію, що звертала в неї. Перезирнувшись, вони обережно рушили вперед.

Коли галявину стало добре видно, вони помітили, що вона доволі велика: можливо, колись, у кращі часи, хтось сподівався побудувати тут будинок, а навколо нього насадити фруктовий сад. Стежка, яка відходила від головної дороги, хоч і заросла травою, була прокладена акуратно, а закінчувалася великим круглим майданчиком під відкритим небом, якщо не брати до уваги величезного дуба з розлогою кроною, що ріс у самому центрі майданчика. З того місця, де вони стояли, їм було видно силует людини, котра сиділа в тіні дерева, спершись спиною на стовбур. Тієї миті чоловік був повернутий до них у профіль і виглядав так, наче був наряджений в обладунки: незнайомець по-дитячому розкинув на траві дві металеві непорушні ноги. Його обличчя годі було розгледіти через листя, що проростало крізь кору, хоча всі бачили, що шолома на голові не було. Неподалік задоволено пасся осідланий кінь.

— Назвіться, хто ви такі! — вигукнув чоловік із-під дерева. — Усіх розбійників і злодіїв я зустріну з мечем у руці!

— Дайте йому відповідь, добродію Акселю, — прошепотів Вістан. — Дізнаймося, що він за один.

— Ми прості мандрівці, пане, — гукнув Аксель у відповідь. — Хочемо тільки пройти з миром.

— Скільки вас? Мені здається, я чую коня?

— Кульгавого коня, пане. Не враховуючи його, нас четверо. Ми з дружиною — брити, вже в літах, із нами підліток, іще зовсім дитина, та ще німий недотепа. Цих двох нещодавно нам передали їхні саксонські родичі.

— Тоді підходьте до мене, друзі! Я маю хліб, яким охоче поділюся. Та й вам, напевно, хочеться перепочити не менше, ніж мені — насолодитися вашим товариством.

— Акселю, думаєш, варто йти до нього? — запитала Беатрис.

— Гадаю, що так, — промовив Вістан, перш ніж Аксель хоч щось відповів. — Він не становить для нас жодної загрози, а судячи з його розмови, він уже й сам людина в літах. Хай там як, а ми розіграємо ту саму сцену, що й раніше. Я знову перебуду з відвислою щелепою, мов у недоумкуватого, і коситиму очима навсібіч.

— Але цей чоловік має на собі обладунки й озброєний, пане, — сказала Беатрис. — Ви певні, що зброя буде у вас напоготові, якщо її сховано в кінській поклажі під покривалами та глеками з медом?

— Це добре, що мого меча заховано якнайдалі від підозріливих очей, пані. Коли він мені знадобиться, я миттю його відшукаю. Юний Едвін триматиме вуздечку і простежить, аби кобила не відійшла надто далеко від мене.

— Ходіть сюди, друзі! — гукнув незнайомець, не змінюючи своєї застиглої пози. — Вам нічого боятися! Я лицар і також брит. Озброєний, так, але підійдіть ближче, і ви побачите, що я лише непоголений старий дурень. Меча та кольчугу я ношу лише з почуття обов’язку перед своїм королем — великим і улюбленим Артуром, який уже багато років на небесах. І точно не менше часу минуло відтоді, коли я востаннє у гніві вихоплював меч. Отам мій старий бойовий кінь, Горацій. Йому доводиться страждати від ваги всього цього залізяччя. Подивіться на нього: ноги підкошуються, спина прогнулась. О, я знаю, як він страждає щоразу, коли я його сідлаю! Та він має добре серце, мій Горацій, і я знаю, що він ніколи не погодився би на іншу ношу. Ми з ним продовжимо нашу подорож саме так, у повному спорядженні, — в ім’я нашого великого короля, — і не зупинимось, аж поки хтось із нас уже не здужає зробити і кроку. Підходьте, друзі, не бійтеся мене!

Вони звернули на галявину, і, наближаючись до дуба, Аксель помітив, що у лицаревих вигляді та поведінці дійсно не було нічого загрозливого. Так, він виявився дуже високим, але Аксель припустив, що тіло під латами — худе, хоч і жилаве. Обладунки були зношені та поржавілі, хоча лицар, без сумніву, робив усе, щоби зберігати їх у належному стані. Туніку, колись білу, було не раз шито-перешито. З-над обладунків виглядало добродушне поморщене обличчя; над ним на вітрі тріпотіло декілька довгих пасем сніжно-білого волосся, і якби не вони, то голову лицаря можна було би назвати цілковито лисою. Лицар міг би видатися жалюгідним, коли отак сидів на землі, розкинувши ноги, та сонце, яке пробивалося крізь гілляччя над головою, цяткувало його мозаїкою світла й тіні, так що здавалося, наче він сидить на троні.

— Бідний Горацій сьогодні не поснідав, бо ми прокинулись у кам’янистому місці. Потому я гнав його цілий ранок і, визнаю, був геть не в гуморі. Не давав йому зупинитися. Кроки його все сповільнювалися, та я вже добре вивчив ці хитрощі, тож йому не вдасться обвести мене навколо пальця. «Я знаю, що ти не втомився!» — сказав я і трохи його пришпорив. Але він знай іде все повільніше і повільніше, а я, м’якосердий дурень, навіть чудово розуміючи, що він потайки сміється з мене, здаюсь і кажу: гаразд, Горацію, зупинись і поїж. І от я сиджу перед вами, знову дурень дурнем. Підходьте, друзі, приєднуйтеся до мене. — Він потягнувся вперед, кольчуга його заскрипіла, і лицар дістав із мішка, що лежав у траві перед ним, буханець хліба. — Свіжоспечений! Мені дали його у млині, коли я проходив повз нього, — ще й години не минуло. Ходіть сюди, друзі, сідайте поруч і розділіть зі мною хліб.

Аксель притримав руку Беатрис, поки вона сідала на вузлувате дубове коріння, а потім і сам сів між дружиною та старим лицарем. Акселеве серце відразу переповнила вдячність за моховиту кору за спиною, за спів пташок над головою, а хліб, який передавали один одному, був м’який і свіжий. Беатрис схилила голову чоловікові на плече й віддихувалася — її груди рівномірно підіймалися й опускались, — а тоді також почала зі смаком поїдати хліб.

А Вістан не сів. Похихотівши сам до себе та всіма іншими можливими способами продемонструвавши старому лицареві свою глупоту, він відійшов убік — туди, де у високій траві стояв Едвін, тримаючи його кобилу. Відтак Беатрис, дожувавши хліб, випросталась і звернулася до незнайомця.

— Даруйте, що не привіталася з вами раніше, пане, — сказала вона. — Та лицарів ми зустрічаємо не часто, і я була до глибини душі вражена вашою появою. Сподіваюся, ви не образились?

— Анітрохи не образився, пані, й радію вашому товариству. Ваша подорож іще довга?

— До села нашого сина ще день дороги, бо ми вирішили піти гірською стежкою, щоби навідатися ще до мудрого ченця, котрий живе у монастирі високо в горах.

— А, святі отці!.. Певен, вони гостинно вас приймуть. Минулої весни вони дуже допомогли Горацієві, коли в нього було заражене копито і я боявся, що йому вже кінець. Та й мені самому, коли кілька років тому я відновлювався після падіння, їхні бальзами принесли значну полегшу. Та якщо ви шукаєте зцілення для вашого німого супутника, то, боюся, лише сам Господь може вкласти слова до його вуст.

Лицар промовив це, зиркнувши у бік Вістана, і помітив, що той наближається до нього, та ще і з обличчя його повністю зник вираз недоумкуватості.

— Дозвольте мені здивувати вас, пане, — сказав він. — Мова повернулася до мене.

Старий лицар здригнувся від несподіванки, а тоді, заскрипівши латами, з гнівним запитальним виглядом повернувся до Акселя.

— Не звинувачуйте моїх друзів, пане лицарю, — сказав Вістан. — Вони лише зробили те, про що я їх ревно попросив. Але тепер, уже пересвідчившись, що причин боятися вас нема, я можу скинути маску. Будь ласка, пробачте мені.

— Я не тримаю зла, пане, — сказав старий лицар, — бо знаю, що в нашому світі зайва пересторога не зашкодить. Але тепер скажіть, хто ви, щоб і я також пересвідчився, що мені нічого вас боятися.

— Мене звуть Вістан, пане, я з болотного краю на сході й мандрую цими місцями, виконуючи завдання свого короля.

— А, ви дійсно далеко від дому.

— Таки далеко, пане, і тутешні дороги мали би бути мені мало знайомі. Та на кожному повороті в мені наче пробуджується давній спогад.

— Отже, пане, вам, найімовірніше, вже доводилося бувати тут раніше.

— Напевно, так і є. Крім того, я чув, що народився не на болотах, а у краї, що лежить далі на захід звідси. А це означає, що мені неабияк поталанило зустріти вас, пане! Затим, що, гадаю, ви є сер Ґавейн, із тих самих західних земель, лицар, уславлений своїми мандрівками тими краями.

— Я Ґавейн — це справді так, племінник великого Артура, який колись мудро і справедливо правив цими землями. Багато років я прожив на заході, але тепер ми з Горацієм мандруємо, де душа забажає.

— Якби час мій належав мені самому, я сьогодні ж поскакав би на захід, аби вдихнути повітря тієї країни. Та я зобов’язаний виконати своє завдання і поспішити назад зі звісткою про це. Наразі ж неабияка честь для мене — познайомитися з лицарем великого Артура, а надто з його рідним племінником! Хоча сам я і сакс, але до Артурового імені ставлюся з повагою.

— Приємно чути від вас такі слова, пане.

— Сер Ґавейн, оскільки сталося чудо і мова моя повернулася до мене, я хотів би поставити вам маленьке запитання.

— Звісно, сміливо запитуйте.

— Цей пан, котрий сидить поруч із вами, — добродій Аксель, фермер із християнського села за два дні дороги звідси. Він приблизно одного з вами віку. Сер Ґавейн, прошу вас, поверніться й уважно подивіться на нього. Чи вам не доводилося раніше бачити його обличчя, хай, може, і багато років тому?

— Святі небеса, добродію Вістане! — Беатрис, яка, як здавалось Акселеві, заснула, знову нахилилась уперед. — Що ви таке запитуєте?

— Я не маю на думці нічого поганого, пані. Сер Ґавейн родом зі західних земель, тож я і подумав, що, може, йому доводилося зустрічатися з вашим чоловіком колись дуже давно. Що в цьому поганого?

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — іще під час нашої першої зустрічі я помітив, що ви час від часу дивно на мене дивитесь, і чекав підхожого моменту, щоби попросити у вас пояснення. Хто, ви думаєте, я такий?

Вістан, який досі стояв під великим дубом, тоді як вони троє сиділи пліч-о-пліч, спершись на стовбур, раптом присів навшпиньки. Можливо, він зробив так, аби виявити свою прихильність, але Акселеві здалося, що воїн просто захотів роздивитися їхні обличчя зблизька.

— Нехай спочатку сер Ґавейн зробить те, про що я його прошу, — сказав Вістан, — йому потрібно лише трішечки повернути голову. Вважайте це дитячою забавкою, якщо хочете. Благаю вас, сер, подивіться на чоловіка, котрий сидить біля вас, і скажіть, чи доводилося вам його зустрічати в давні дні.

Сер Ґавейн стримано засміявся і подався вперед. Здавалося, він був геть не проти трохи повеселитися, так наче його дійсно щойно запросили взяти участь у дитячій грі. Проте, коли він уважно вдивився в Акселеве лице, вираз його обличчя змінився: він був здивованим, навіть враженим. Аксель інстинктивно відвернувся саме тоді, коли старий лицар мало не силоміць змусив себе відкинутися назад на стовбур дерева.

— То як, сер? — запитав Вістан, зацікавлено спостерігаючи за ними.

— Не думаю, що ми з цим паном зустрічалися до сього дня, — сказав сер Ґавейн.

— Ви певні? Літа здатні змінювати людину до невпізнання.

— Добродію Вістане, — втрутилася Беатрис, — що саме ви шукаєте в обличчі мого чоловіка? Навіщо просити про таке люб’язного лицаря, котрий іще донедавна був для всіх нас незнайомцем?

— Пробачте мені, пані. Ці землі пробуджують у мені стільки спогадів!.. Але кожен із них — наче невловний горобчик, що будь-якої миті може пурхнути геть разом із вітром. Мені цілий день видавалося, що обличчя вашого чоловіка от-от допоможе мені пригадати щось важливе, і, якщо вже зовсім чесно, саме тому я й запропонував вам вирушити в путь разом. Звісно, це не скасовує того, що я щиро хочу, щоби ви безпечно пройшли ці дикі дороги.

— Але чому ви вважаєте, що бачилися з моїм чоловіком на заході, якщо він завжди жив у сусідніх краях?

— Не звертай на це уваги, принцесо. Пан Вістан переплутав мене з кимось із давніх знайомих.

— Напевно, друзі, так воно і є! — сказав сер Ґавейн. — Ми з Горацієм часто плутаємо людей із тими, кого нам доводилося зустрічати раніше. «Горацію, глянь-но туди, — кажу я йому, — отам попереду на дорозі наш старий друг Тудур. А ми думали, що він загинув у битві при горі Бадон[5]». А тоді ми під’їжджаємо ближче — і Горацій фиркає, так ніби хоче сказати: «Ну ти й бовдур, Ґавейне, цей юнак йому у внуки годиться, та ще й анітрохи на нього не схожий!»

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — скажіть мені ось що. Мій чоловік нагадує вам когось, кого ви любили в дитинстві? Чи когось, кого боялися?

— Облишмо ці розмови, принцесо.

Та Вістан, легенько погойдуючись на п’ятах, не відривав погляду від Акселя.

— Гадаю, того, кого любив, пані. Тому що, коли сьогодні вранці ми зустрілися, моє серце стиснулося від радості. Але потім...

Він знову мовчки подивився на Акселя — так, немов уві сні. Аж раптом обличчя Вістана потемніло, і, знову піднявшись на ноги, він відвернувся.

— Я не можу дати вам відповіді, пані Беатрис, бо й сам не знаю. Мені здавалося, що коли я мандруватиму пліч-о-пліч із вами, то це розбудить спогади, та наразі цього не сталося. Сер Ґавейн, із вами все гаразд?

Ґавейн і справді раптово впав уперед. Але тепер вирівнявся і важко зітхнув.

— Усе гаразд, дякую за турботу. Просто ми з Горацієм уже багато ночей не мали ні м’якого ложа, ні вигідного пристановища, тож обоє втомились. Оце й усе.

Він підняв руку і потер собі лоба, хоч Акселеві раптом здалося, що справжньою метою цього жесту було затулити очі настільки, щоби не бачити обличчя людини, котра сиділа збоку.

— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — якщо ми вже заговорили дуже відверто, то я, мабуть, і собі також вас дещо запитаю. Ви кажете, що приїхали в ці краї, щоби виконати завдання свого короля. Та чому ви так ретельно приховуєте свою справжню особу, подорожуючи країною, де вже давно панує мир? Якщо нам із дружиною та з цим бідолашним хлопчиною випало мандрувати разом із вами, то ми хотіли би знати все про справжню особу свого супутника, як і про те, хто його друзі, а хто — вороги...

— Ваші слова справедливі, пане. У цій країні дійсно панують мир і спокій, як ви й кажете. Проте я тут залишаюся саксом, котрий подорожує землею бритів, і в цих краях править лорд Бреннус, чиї солдати безбоязно переходять із місця на місце, забираючи як податок зерно та худобу. Я не шукаю непотрібних сварок, тому і приховую свою особу, пане. Це робить дорогу безпечною для всіх нас.

— Можливо, добродію Вістане, ви й маєте рацію, — сказав Аксель. — Але на мосту я помітив, що солдати лорда Бреннуса не просто марнують свій час, а їх виставлено там із якоюсь метою. І, якби імла не затуманила їм розум, вони допитали би вас ретельніше. Чи може таке бути, пане, що ви є ворогом лорда Бреннуса?

На якусь мить здалося, що Вістан повністю занурився у свої думки: він водив поглядом по одному з викривлених коренів, який тягнувся від стовбура дуба повз те місце, де стояв воїн, і аж позаду нього заглиблювався в землю.

Урешті-решт Вістан знову підійшов близько і цього разу сів на колючу траву.

— Добре, пане, — сказав він, — я розповім вам усю правду. Я не проти відкрити карти перед вами та перед цим люб’язним лицарем. У нас на сході ширяться чутки, нібито сакси на цих землях потерпають від бритів. Мій король, хвилюючись про своє плем’я, послав мене зі завданням дізнатися про справжнє становище. От і вся правда про мене, пане, і, поки моя кобила не пошкодила копита, я мирно виконував своє завдання...

— Я добре розумію вашу обачність, пане, — сказав Ґавейн. — Ми з Горацієм частенько опиняємося на саксонських землях і почуваємо там таку саму необхідність бути вкрай обережними. Тоді мені дуже кортить позбутися цієї кольчуги і видати себе за простого фермера. Та якщо ми десь залишимо цю гору заліза, то як її потому знайдемо? І хоча й минуло вже багато років, відколи загинув Артур, та хіба не є нашим обов’язком продовжувати гордо носити його герб, аби бачили всі? Тож ми сміливо йдемо далі, й коли люди бачать, що я є лицарем Артура, то — радий вам доповісти — вони проводжають нас добрими поглядами.

— Не дивно, що вас гостинно зустрічають на цих землях, сер Ґавейн, — сказав Вістан. — Але чи влаштували би вам теплий прийом у краях, де Артура вважали колись запеклим ворогом?

— Хоч би де опинилися ми з Горацієм, усюди ім’я нашого короля вітають добрими словами, пане, — навіть у тих краях, про які ви кажете. Артур був такий щедрий до тих, кого він перемагав, що вони швидко починали любити його як свого.

Уже досить давно — насправді, ще відколи вперше прозвучало ім’я Артура, — Акселя не покидало якесь надокучливе тривожне почуття. Й ось нарешті, слухаючи розмову Вістана зі старим лицарем, він упіймав обривок спогаду. Обривок цей був зовсім невеликий, але від нього все одно полегшало, бо тепер Аксель мав за що триматись і про що поміркувати. Він згадав, як стояв усередині намету — великого намету на кшталт такого, який зазвичай розбиває армія біля поля бою. Була ніч, і повсюдно мерехтіли свічки, а від вітру, який лютував назовні, стіни надималися то в один бік, то у другий. У наметі він був не сам. Імовірно, там сиділо ще декілька осіб, але він не міг пригадати їхніх облич. Він, Аксель, був тоді через щось розгніваний, але розумів, що важливо приховувати свій гнів, принаймні до пори до часу...

— Добродію Вістане, — пролунав поруч голос Беатрис, — дозвольте сказати, що в нашому селі мешкає декілька саксонських сімей, і їх у нас неабияк шанують. Ви також на власні очі бачили саксонське село, з якого ми сьогодні вийшли. Люди там процвітають, і хоча їм іноді й доводиться страждати від нападів чудовиськ, як-от тих, котрих ви так відважно вбили, все-таки шкоди їм завдають далеко не брити.

— Добра пані каже правду, — озвався сер Ґавейн. — Наш дорогий Артур установив на цих землях довговічний мир між бритами та саксами, і, хоча до нас усе ще доходять вістки про далекі війни, тут ми вже давно стали друзями й частиною одного народу.

— Усе, що я бачив, підтверджує ваші слова, — сказав Вістан, — і мені дуже кортить якнайшвидше принести своєму королеві радісні вісті. Проте я все ще не бачив земель за цими горами. Сер Гавейн, не знаю, чи ще колись мені випаде нагода поставити це запитання комусь такому мудрому, як ви, тож дозвольте зробити це зараз. Завдяки якій чудодійній майстерності вашому королеві вдалося зцілити шрами війни на цих землях, та ще й так, що сьогодні подорожній заледве помітить знак чи тінь від них?

— Це запитання робить вам честь, пане. Відповім так: мій дядько був правителем, котрий ніколи не ставив себе вище від Господа і завжди молився, щоби той указував йому шлях. Отож, завойовані — як і ті, хто воював на його боці, — бачили його справедливість і хотіли, щоби він став їхнім королем.

— Усе одно, сер, хіба не дивно, що людина називає братом того, хто ще вчора жорстоко вбивав її дітей? Але схоже на те, що Артур спромігся досягнути саме цього.

— Ви вловили саму суть, добродію Вістане. Убивав дітей, кажете ви? До вашого відома, Артур постійно доручав нам милувати невинних, котрі опинялись у лабетах війни. Ба більше, пане, він наказував нам рятувати і давати притулок, коли це було можливо, всім жінкам, дітям і літнім людям, не зважаючи на те, чи вони були брити, чи сакси. На таких учинках і виростала міцна довіра, хоча навколо й лютували битви.

— У ваших словах є зерно істини, та все одно це здається мені неабиякою дивовижею, — сказав Вістан. — Добродію Акселю, хіба вам не видається неймовірним те, як Артур об’єднав цю країну?

— Добродію Вістане, ви знову за своє? — вигукнула Беатрис. — За кого ви маєте мого чоловіка? Пане, він нічогісінько не знає про війни!

Та її вже ніхто не слухав, бо Едвін, який поступово відійшов назад до дороги, почав кричати, а тоді залунав стукіт копит, які швидко наближалися до них. Пізніше, коли Аксель обмірковував цю ситуацію, він зрозумів, що Вістан і справді так заглибився в думки про минуле, що він — воїн, котрий зазвичай ніколи не втрачав пильності, — заледве встигнув скочити на ноги, коли вершник уже повернув на галявину і, надзвичайно майстерно сповільнивши коня, перейшов на рись, наближаючись до великого дуба.

Аксель одразу ж упізнав високого сивоволосого солдата, котрий увічливо розмовляв із Беатрис біля мосту. Чоловік продовжував ледь помітно посміхатися, та наближався до них, тримаючи меч напоготові, хоч і спрямував його донизу, сперши руків’я на край сідла. Він зупинився там, звідки до дерева залишалося декілька кінських кроків.

— Доброго дня, сер Ґавейн, — сказав він, злегка вклонившись.

Старий лицар, не встаючи з місця, презирливо подивився на солдата.

— Пане, що ви хочете продемонструвати, отак під’їжджаючи до нас із оголеним мечем?

— Даруйте, сер Ґавейн. Я лише хочу поставити декілька запитань вашим товаришам.

Він подивився згори вниз на Вістана, який знову відвісив щелепу і хихотів сам до себе. Не відводячи очей від воїна, солдат закричав:

— Хлопче, не підводь коня ні на крок ближче!

І дійсно, позаду нього Едвін наближався з Вістановою кобилою.

— Хлопче, послухай мене! Відпусти вузду, підійди сюди і стань переді мною, поруч зі своїм братом-недоумком. Юначе, я чекаю!

Здалося, що Едвін зрозумів якщо не самі солдатові слова, то його вимогу, тому що відпустив кобилу й підійшов до Вістана. Поки хлопець ішов, солдат дещо змінив розташування свого коня. Аксель, помітивши це, відразу зрозумів, що солдат підтримував певний кут і відстань між собою та своїми арештантами, що в разі несподіваного нападу дало би йому істотну перевагу. Перед тим — із огляду на те місце, де стояв Вістан, — голова та шия коня відразу завадили би солдатові завдати першого удару мечем, давши натомість воїнові дорогоцінний час, аби налякати коня чи відбігти в його сліпу пляму, куди заледве досягав би меч і де силу солдатового удару було б обмежено, бо його довелося би завдавати через тіло. Та зараз завдяки невеликій зміні положення коня напад на вершника з боку беззбройного супротивника, яким і був Вістан, ставав майже самогубством. Солдат обрав нову позицію також із огляду на розташування Вістанової кобили, яка стояла неподалік за його спиною. Тепер воїн не міг підбігти до лошиці, не зробивши великого гака, щоби не потрапити під меч вершника, — очевидно, що Вістана наздогнав би удар у спину, перш ніж він устигнув би дістатися до кобили.

Аксель помітив усе це, почуваючи водночас і захват, і збентеження: його захоплювала стратегічна майстерність солдата, проте водночас тривожив прихований сенс його дій. Колись давно Аксель також злегка підштовхнув коня вперед, виконавши майже непомітний, але життєво важливий маневр, аби стати в одну лінію з іншим вершником. Що він робив того дня? Вони двоє: він і другий вершник — чогось чекали не спішуючись і вдивлялись удалечінь над безкраїм сірим полем, зарослим вересом. До тієї миті кінь його товариша був попереду, бо Аксель пам’ятав, як тварина розмахувала перед ним хвостом, а він тоді ще розмірковував, наскільки то було викликано рефлексами коня, а наскільки — шаленим вітром, який шугав над пустельним ландшафтом.

Аксель відігнав геть ці бентежні напівспогади і важко звівся на ноги, після чого допоміг підвестися дружині. Сер Гавейн залишився сидіти, наче приріс до корінняччя дуба, і лише сердито поглядав на прибульця. А потому тихо попросив Акселя: «Пане, допоможіть мені піднятися».

Щоби поставити старого лицаря на ноги, довелося й Акселеві, й Беатрис схопити його попід руки, — та, коли він нарешті випростався у своїх латах на повний зріст і розправив плечі, вигляд його просто приголомшив. Але сер Ґавейн, очевидно, вирішив обмежитися тим, аби втупити в солдата похмурий погляд, і тому врешті-решт заговорив Аксель.

— Чому ви так налетіли на нас, пане? Ми ж прості подорожні. Хіба ви не пригадуєте, що не минуло й години, відколи ви розпитували нас біля водоспаду?

— Я добре вас пам’ятаю, добродію, — сказав сивоволосий солдат. — Але, коли ми востаннє бачилися, нас — тих, хто охороняв міст, — огорнули дивні чари, і ми забули, з якою метою нас там поставлено. Тільки зараз, коли я покинув свій пост і поскакав до табору, то несподівано все пригадав. А тоді подумав про вас, добродію, та про те, як ви прослизнули повз нас, і повернув коня, щоби якнайшвидше вас наздогнати. Юначе! Я ж сказав: не рухайся! Стій поруч зі своїм недоумкуватим братом!

Едвін, насупившись, знову став біля Вістана і запитально глянув на воїна. Той усе ще тихенько хихотів, а з кутика його рота текла цівка слини.

Вістанові очі дико крутилися навсібіч, але Аксель здогадувався, що насправді воїн уважно оцінював відстань до своєї кобили та близькість супротивника і, дуже ймовірно, робив такі самі висновки, що й Аксель.

— Сер Ґавейн, — прошепотів Аксель. — Якщо нас спіткають неприємності, благаю вас допомогти мені захистити мою дорогу дружину.

— Даю вам своє слово честі, пане. Можете не турбуватись.

Аксель кивнув на знак удячності, а сивоволосий чоловік тим часом уже злізав із коня. І знов Аксель зловив себе на тому, що захоплюється майстерністю, з якою він це зробив, адже, коли солдат урешті опинився лицем до лиця з Вістаном і з хлопчиком, він знову був щодо них на оптимальній відстані та під правильним кутом; навіть більше, він тримав меч так, аби його рука не втомлювалась, а кінь слугував йому щитом у разі несподіваного нападу зі спини.

— Я розповім вам, добродію, що вилетіло мені з голови під час нашої минулої зустрічі. Ми саме отримали звістку, що один воїн-сакс вийшов зі села, розташованого неподалік, і веде зі собою пораненого хлопця. — Солдат кивнув на Едвіна. — Хлопець такого самого віку, як і оцей. Добродію, я не знаю, який стосунок до цього маєте ви та ваша добра дружина. Мені потрібні лише цей сакс і його хлопчина. Скажіть усю правду — й ніхто з вас не постраждає.

— Тут немає ніякого воїна, пане. І ми не хочемо сваритися ні з вами, ні з лордом Бреннусом, який, гадаю, є вашим повелителем.

— Добродію, ви розумієте, про що говорите? Якщо захищатимете наших ворогів, то відповідатимете перед нами, і ваш вік не стане вам захистом. Ваші супутники: німий і хлопчина — хто вони такі?

— Як я вже казав, пане, їх віддали нам як виплату боргу замість зерна й олова. Вони рік відпрацьовуватимуть борг своєї сім’ї.

— Добродію, ви впевнені, що не помиляєтеся?

— Не знаю, кого ви шукаєте, пане, та вже точно не цих бідолашних саксів. І поки ви тут витрачаєте свій час на нас, ваші вороги вільно розгулюють деінде.

Солдат замислився над Акселевими словами. Голос Акселя звучав напрочуд переконливо, і солдатова впевненість почала розвіюватися.

— Сер Гавейн, — звернувся він до лицаря в обладунках. — Що вам відомо про цих людей?

— Вони натрапили на нас із Горацієм, коли ми тут перепочивали. Певен, що вони прості люди.

Солдат знову почав уважно розглядати риси Вістанового обличчя.

— Німий нетяма, кажете ви? — Він зробив два, кроки вперед і підняв меча, спрямувавши гостре вістря Вістанові до горла. — Та смерті він боїться точно не менше, ніж ми всі.

Аксель помітив, що солдат уперше припустився помилки. Він підійшов надто близько до супротивника, і, хоча такий маневр був би вкрай небезпечний, тепер Вістан міг би несподівано кинутись уперед і схопити руку, яка тримала меч, перш ніж та встигне завдати удару. Проте Вістан і далі собі хихотів, а тоді по-дурному посміхнувся до Едвіна, який стояв поруч.

А тим часом здалося, що після останнього солдатового вчинку серові Ґавейну ввірвався терпець.

— Можливо, годину тому вони були для мене лише незнайомцями, пане, — прогримів він, — але я не дозволю, щоби до них виявляли таке грубе ставлення.

— Сер Ґавейн, це вас не стосується. Попрошу вас помовчати.

— Як ви смієте так розмовляти з лицарем Артура, пане?

— Чи може таке бути, — запитав солдат, не звертаючи аніякісінької уваги на сера Ґавейна, — що під маскою цього недоумка ховається воїн? Але якщо при ньому немає зброї, то це не має великого значення. Моє лезо належно гостре, щоб упоратися з ним, хоч би хто він був.

— Та як він сміє! — пробурмотів сер Ґавейн собі під ніс.

Сивоволосий солдат, напевно, раптом усвідомивши свою помилку, зробив два кроки назад, аж поки опинився точнісінько на попередньому місці, й опустив меч до рівня пояса.

— Хлопче, підійди до мене.

— Він говорить лише саксонською мовою, пане, і дуже соромиться, — сказав Аксель.

— Йому не доведеться говорити, добродію. Нехай лише підніме сорочку — і ми дізнаємося, чи він той, хто пішов із тим воїном зі села. Хлопче, зроби крок до мене.

Щойно Едвін наблизився, як солдат простягнув до нього вільну руку. Відбулася коротка боротьба, тому що Едвін спробував відбитися від сивоволосого, та невдовзі сорочку вже було задерто вгору, а торс — оголено. Аксель побачив трохи нижче від хлопцевих ребер невелику припухлість, навколо якої засохли маленькі краплі крові. Беатрис із Ґавейном, які стояли обабіч Акселя, нахилились уперед, аби добре все роздивитися, та сам солдат, не сміючи спускати погляду з Вістана, не відразу поглянув на рану. Коли ж він урешті це зробив, то йому довелося різко повернути голову, і саме тієї миті Едвін пронизливо верескнув. Навіть не сам вереск, а радше щось інше нагадало Акселеві безпомічну лисицю. Крик на мить приголомшив солдата, й Едвін скористався можливістю вирватися з його рук. Лише тоді Аксель зрозумів, що верещав не хлопчик, а Вістан і що у відповідь на цей знак його кобила, яка досі ліниво пощипувала траву, раптом повернулась і помчала просто до них.

Кінь солдата панічно зарухався позаду нього, що ще більше спантеличило сивоволосого, а перш ніж він оговтався, Вістан уже відійшов на відстань, яка не дозволяла дістати до нього мечем. Кобила наближалася зі страшною швидкістю, й Вістан, роблячи обманний рух в один бік, а насправді рухаючись в інший, видав іще один пронизливий клич. Кобила перейшла на легкий галоп і опинилася між Вістаном і його супротивником, даючи воїнові чудову можливість зайняти позицію за кілька кроків од дуба. Розумна кобила зробила ще один поворот, шукаючи свого господаря. Аксель припустив, що Вістан збирався скочити на кобилу, коли та пробігала повз нього, бо воїн чекав на неї, піднявши обидві руки в повітря. Аксель навіть устигнув помітити, як Вістан потягнувся до сідла, а тоді кобила на мить заступила його. Проте після того кобила — й далі без вершника — знову галопом поскакала до місця, де нещодавно смакувала траву. Вістан продовжував стояти майже непорушно, та в його руці тепер був меч.

Беатрис здушено скрикнула, й Аксель, обійнявши дружину однією рукою, притягнув її до себе. Сер Гавейн, який стояв на іншому боці, щось буркнув, виражаючи в такий спосіб свою похвалу Вістанові за його маневр. Старий лицар, виставивши ногу на один із тих коренів дуба, які виступали над землею, і поклавши руку на коліно, зі щирим зацікавленням спостерігав за тим, що відбувалося.

Тепер сивоволосий солдат стояв спиною до них, і вибору він, очевидячки, не мав, адже мусив обернутись обличчям до Вістана. Акселя здивувало, що солдат, котрий лише хвилину тому демонстрував самоконтроль і досвідченість, так спантеличився. Він дивився в напрямку свого коня, який у паніці відскакав кудись убік — наче шукав у нього підтримки, — а потому підняв меча так, що його вістря було трохи вище від плеча, міцно стиснувши руків’я обіруч. Такий маневр — Аксель знав — був передчасний, адже ця позиція лише виснажувала м’язи рук. А Вістан, навпаки, виглядав спокійним, майже безтурботним, — точнісінько як і минулої ночі, коли Аксель і Беатрис побачили його вперше, — саме коли він збирався вирушати зі села. Вістан повільно підійшов до солдата, зупинившись за декілька кроків од нього і низько тримаючи меча лишень однією рукою.

— Сер Гавейн, — сказав солдат, і голос його зазвучав дещо інакше, ніж до того, — я чую, як ви рухаєтеся за моєю спиною. Ви виступите зі мною проти цього ворога?

— Я став тут, аби захистити цю невинну пару, пане. В усьому іншому ваша суперечка мене не стосується, як ви самі зовсім нещодавно зазначили. Можливо, цей воїн вам і ворог, але мені — поки що ні.

— Сер Гавейн, цей чоловік — воїн-сакс, і він замислив проти нас щось лихе. Допоможіть мені стати з мечем проти нього, бо, хоча мені й кортить виконати свій обов’язок, якщо він — це той, кого ми шукаємо, то діяти потрібно обачно.

— Чому я маю піднімати зброю на простого чоловіка лише через те, що він чужинець? Це ви, пане, прибули в це спокійне місце і демонструєте грубі манери.

Запала коротка мовчанка. Тоді солдат сказав Вістанові:

— Ви так і залишитеся німим, пане? Чи тепер, коли ми стоїмо лицем до лиця, нарешті назветеся?

— Мене звати Вістан, пане. Я воїн зі сходу, котрий мандрує цими землями. Здається, ваш лорд Бреннус не бажає бачити мене цілим і неушкодженим, але ось чому — я не відаю. Невже тому, що мандрую мирно і виконую завдання свого короля? І я припускаю, що ви збираєтеся завдати шкоди цьому невинному хлопчикові, й тому змушений вас засмутити.

— Сер Ґавейн! — закричав солдат. — Іще раз запитую вас: ви прийдете на допомогу землякові-бриту чи ні? Якщо ця людина — і справді Вістан, то про нього кажуть, ніби він самотужки поклав понад п’ять десятків норманів.

— Пане, якщо від його руки впало п’ятдесят лютих вікінгів, то чим вам зарадить старий і втомлений лицар?

— Сер Ґавейн, благаю вас, мені не до жартів! Це — дикун, і він може напасти будь-якої миті. Я бачу це в його очах. Він тут, аби чинити нам усім зло, кажу вам.

— Скажіть, яке зло я вчиняю, — спитав Вістан, — мирно мандруючи вашою країною, маючи при собі один-єдиний меч, аби захищатися від диких звірів і від розбійників? Якщо ви можете сказати, в чому полягає мій злочин, то зробіть це зараз, адже я хотів би знати, у чому мене звинувачують, перш ніж я завдам удару.

— Я не відаю, яке саме зло ви чините, пане, та я вірю, що лорд Бреннус не даремно хоче вас позбутись.

— Отже, провини моєї ви назвати не можете, проте все одно поспішаєте сюди, щоб убити мене?

— Сер Ґавейн, благаю, допоможіть мені! Хоч би який він був несамовитий, якщо нас стане двоє і ми виберемо правильну стратегію, то зможемо його перемогти.

— Пане, дозвольте вам нагадати, що я лицар Артура, а не якийсь пішак лорда Бреннуса. Я не підіймаю зброю на чужинців через чутки чи через те, що в їхньому тілі тече нерідна нам кров. І мені здається, що ви неспроможні назвати причину, чому варто вийти з ним на поєдинок.

— Ви змушуєте мене говорити, сер, хоча це — таємниця, якої людина мого скромного рангу не має права знати, хоч і сам лорд Бреннус дозволив мені її почути. Цей чоловік прибув на наші землі з місією вбити драконку Квериґ. Саме це його сюди і привело!

— Убити Квериґ? — Сер Ґавейн був по-справжньому приголомшений.

Він різко відійшов од дерева і витріщився на Вістана, мовби бачив його вперше.

— Пане, це правда?

— Не маю жодного бажання брехати лицареві Артура, тому відповім щиро. Крім того завдання, про яке я вже розповідав, мій король також доручив мені вбити драконку, яка бродить цими землями. Та хіба хтось може мати щось проти такого завдання? Люта драконка небезпечна для всіх без винятку. Скажіть мені, солдате, чому моя місія робить мене вашим ворогом?

— Убити Квериґ?! Ви справді збирались убити Квериґ?! — Сер Ґавейн перейшов на крик. — Але, пане, цю місію, доручено мені! Хіба ви цього не знали? Це місія, яку доручив мені сам король Артур!

— Сер Ґавейн, посперечаймося про це іншим разом. Дозвольте мені спершу провчити цього солдата, котрий вважає мене та моїх друзів ворогами, тоді як ми лише хочемо піти з миром.

— Сер Ґавейн, якщо ви не прийдете мені на поміч, боюся, настане моя смертна година! Благаю вас, сер, пригадайте прихильність, яку має лорд Бреннус до Артура та до пам’яті про нього, й підніміть зброю проти цього сакса!

— Добродію Вістане, вбити Квериґ — це мій обов’язок! Ми з Горацієм продумали хитрий план, як виманити її з лігва, і ми не потребуємо жодної помочі!

— Киньте меча, сер, — сказав Вістан солдатові, — і я ще зможу вас пощадити. Якщо ж ні — то на цьому місці ваше життя і скінчиться.

Солдат завагався, а відтак сказав:

— Тепер я бачу, як нерозсудливо з мого боку було вважати, що я у змозі стати супроти вас самотужки, пане. Можливо, я і заплачу за свою пиху. Та кидати меча, мовби якийсь боягуз, я не буду.

— Яке право, — закричав сер Ґавейн, — має ваш король віддавати вам наказ з’явитися сюди з чужих земель і узурпувати обов’язок, яким було наділено Артурового лицаря?

— Пробачте, сер Ґавейн, але ви вже стільки літ убиваєте Квериґ, що за той час маленькі діти встигли вирости і стати дорослими. Якщо я можу послужити цій країні й позбавити її від цієї злої кари, то чому ж на мене гніватися?

— Чому гніватися, пане? Ви поняття не маєте, що кажете! Думаєте, вбити Квериґ отак просто? Вона настільки ж хитра, наскільки й люта! Своєю нерозсудливістю ви лише розлютите її, й ціла країна страждатиме від її гніву, а ми ж уже стільки років про неї майже нічого не чули. Пане, з нею потрібно поводитися надзвичайно обережно, інакше горе невинним душам, котрі живуть навкруги! Чому, ви думаєте, ми з Горацієм так довго вичікували? Один неправильний крок, пане, — і наслідки будуть незворотні!

— Тоді допоможіть мені, сер Ґавейн! — крикнув солдат, уже не намагаючись приховати страху. — Разом покінчімо з цією загрозою раз і назавжди!

Сер Ґавейн спантеличено глянув на солдата, так наче на секунду забув, хто він такий. А тоді заговорив знову, вже спокійнішим тоном:

— Я не допомагатиму вам, пане. Вашому повелителеві я не друг, тому що боюся його темних мотивів. А ще боюся тієї шкоди, яку ви маєте намір завдати присутнім тут, хоча вони геть невинні, хай би в яку інтригу їх уплутали.

— Сер Гавейн, я повиснув між життям і смертю, наче муха в павутинні. Востаннє молю вас і, хоча я й не до кінця розумію суті справи, благаю задуматися, чому він прийшов на наші землі, якщо не для того, щоб учинити нам зло!

— Він пояснив зрозуміло, з яким завданням прибув сюди, пане, і хоча мене гнівлять його легковажні плани, ледве чи цієї причини досить, аби разом із вами підняти на нього зброю.

— Бийтеся, солдате, — сказав Вістан майже примирливо. — Бийтесь, і покінчімо з цим.

— Добродію Вістане, а чи буде якась шкода в тому, — раптом сказала Беатрис, — аби дозволити цьому солдатові покласти меча і поїхати з Богом? Там, на мосту, він розмовляв зі мною люб’язно. Можливо, він не погана людина...

— Якщо я зроблю так, як ви просите, пані Беатрис, він принесе вісті про нас туди, звідки приїхав, і не встигнемо ми й оком змигнути, як він повернеться з тридцятьма чи й більше солдатами. Тоді нас ніхто не помилує. І, зверніть увагу, він хоче погубити і хлопчину також.

— Можливо, він погодиться дати обітницю не зрадити нас.

— Пані, ваша доброта зворушує мене, — втрутився сивоволосий солдат, не відводячи погляду від Вістана. — Та я не такий негідник, аби нахабно використати це для своєї користі. Сакс каже правду. Відпустите мене — і я зроблю точнісінько так, як він сказав, адже обов’язок не дозволить мені вчинити інакше. І все-таки я вдячний за ваші добрі слова, а якщо настала моя смертна година, то з ними мені трохи спокійніше покидати цей світ.

— А ще, пане, — сказала Беатрис, — я не забула про ваше нещодавнє прохання щодо ваших батька та матері. Знаю, ви сказали це жартома і ледве чи нам випаде з ними зустрітись. Але якщо колись це все-таки станеться, вони дізнаються, як вам хотілося з ними знову побачитися.

— Красно дякую вам, пані, ще раз. Але зараз не час мені пом’якшувати собі серце такими думками. Хай яка слава супроводжує цього чоловіка, у двобої фортуна все-таки може опинитися на моєму боці, й тоді ви ще можете пошкодувати про те, що бажали мені добра.

— Цілком можливо, — сказала Беатрис і зітхнула. — Тоді, добродію Вістане, ви повинні докласти всіх сил заради нас усіх. Я відвернуся, бо не бачу нічого приємного у смертовбивстві. І прошу: скажіть юному панові Едвіну зробити те саме, бо я певна, що він послухається лише вашого наказу.

— Даруйте, пані, — сказав Вістан, — але я би хотів, аби хлопчик якраз побачив те, що тут зараз відбуватиметься, як не раз доводилося робити і мені в його літа. Знаю, що він не здригнеться й не осоромить себе, спостерігаючи за боротьбою воїнів.

Вістан сказав декілька фраз по-саксонськи, й Едвін, який перед тим сам-один стояв неподалік, підійшов до дерева і став поруч із Акселем та Беатрис. Погляд його був пильний, а очі, здавалося, забули, як кліпати.

Аксель чув дихання сивоволосого солдата, яке ставало дедалі гучнішим, бо тепер він із кожним видихом видавав тихе гарчання. Кинувшись уперед, солдат підніс меча високо над головою, через що його атака виглядала нехитрою, навіть самовбивчою, — та, коли він уже був зовсім близько біля Вістана, солдат різко змінив траєкторію і зробив фальшивий випад уліво, опустивши меча на рівень стегон. Сивоволосий солдат, усвідомив Аксель із почуттям жалю, знаючи, що вистояти в запеклому бою шансів у нього мало, поставив усе на цей один відчайдушний прийом. Але Вістан його передбачив, а можливо, йому вистачило самих інстинктів. Сакс обережно відступив убік, вихопив свого меча й одним простим рухом пронизав чоловіка, котрий наближався до нього. Солдат видав звук, із яким відро, коли його кидають у криницю, падає у воду, і долілиць упав на землю. Сер Ґавейн пробурмотів молитву, а Беатрис запитала:

— Акселю, все скінчилося?

— Скінчилося, принцесо.

Едвін уважно дивився на загиблого чоловіка, і вираз хлопцевого обличчя майже не змінився. Простеживши за поглядом хлопчика, Аксель помітив, що з-під солдатового тіла виповзала змія, яку зворохобило падіння невдахи на траву. Зміїну темну шкіру було поцятковано жовтим і білим, а коли плазун, прудко звиваючись по землі, виповз майже повністю, Аксель уловив різкий запах людських нутрощів. Він інстинктивно відступив убік, потягнувши за собою Беатрис — на випадок, якби змія раптом почала шукати їхні ноги. Та створіння все одно повзло собі далі в їхній бік, розділившись навпіл обабіч куща чортополоху, як розділився би струмок, обтікаючи камінь, а потому знову злилося в одне ціле й підповзло ще ближче.

— Ходімо звідси, принцесо, — сказав Аксель, відводячи дружину вбік. — Справу зроблено, і це на краще. Цей чоловік хотів нам зла, хоча я досі не розумію, які він мав на те причини.

— Дозвольте мені просвітити вас, наскільки це в моїх силах, добродію Акселю, — сказав Вістан.

Він сидів на землі й чистив свій меч, але тепер звівся на ноги й підійшов до них.

— Це правда, що сакси в цих краях живуть у доброму сусідстві з вашим народом. Але вдома у нас подейкують, що лорд Бреннус будує плани захопити ці землі для себе й піти війною проти всіх саксів, котрі тут мешкають.

— До мене доходили такі самі чутки, пане, — сказав сер Ґавейн. — І то була ще одна причина, чому я не став на бік цього негідника, котрому ви випустили кишки, наче випотрошеній рибі. Боюся, цей лорд Бреннус хоче порушити великий мир, що його встановив Артур.

— У нас удома чуток іще більше, — сказав Вістан. — Подейкують, що Бреннус приймає у себе в замку небезпечного гостя — нормана, котрий нібито володіє мистецтвом приборкувати драконів. Мій король боїться, що лорд Бреннус хоче захопити Квериґ і змусити її боротись у лавах його війська. Воїн із драконки вийде справді лютий, і Бреннус матиме підстави виношувати таємні плани захоплення. Ось чому мене послали знищити драконку, перш ніж її лютість обернеться проти тих, хто протистоїть лордові Бреннусу. Сер Ґавейн, ви виглядаєте неабияк перестрашеним, але я кажу правду.

— Якщо я перестрашений, пане, то це тому, що слова ваші не позбавлені глузду. Колись, у молодості, мені довелося стати лицем до лиця з драконом із ворожої армії — то було дійсно страшно. Мої товариші, котрі ще за мить до того були спраглі перемоги, заціпеніли від страху, щойно побачивши дракона, а та істота вдвічі поступалася Квериґ міццю і хитрістю. Якщо Квериґ змусять служити лордові Бреннусу — нові війни неминучі! Проте я сподіваюся, що вона надто дика для того, щоби її могла приборкати людина.

Він замовк, подивися у бік полеглого солдата і похитав головою.

Вістан широкими кроками підійшов туди, де стояв Едвін, і, схопивши хлопця попід руку, обережно повів його до трупа. Якийсь час вони постояли пліч-о-пліч над тілом солдата. Вістан щось тихо говорив, час від часу на щось указуючи та заглядаючи в Едвінове обличчя, щоби перевірити його реакцію. У якийсь момент Вістанів палець окреслив у повітрі плавну лінію: це воїн, певно, пояснював хлопчикові траєкторію, якою рухалося лезо вбивчого меча. Цілий той час Едвін не відривав байдужого погляду від полеглого чоловіка.

Сер Ґавейн, раптом опинившись поруч із Акселем, сказав:

— Дуже сумно, що це тихе місце, справжній дар Господній усім потомленим мандрівникам, тепер осквернено кров’ю. Поховаймо солдата якнайшвидше, перш ніж тут з’явиться ще хтось, і я відведу його коня до табору лорда Бреннуса. А заодно повідомлю там, що виявив тіло після сутички з розбійниками, і скажу, де його друзі можуть відшукати могилу. А вам, пане, — він обернувся, щоби звернутися до Вістана, — я переконливо раджу негайно повертатися на схід. Не переймайтесь уже Квериґ, адже запевняю вас: після того, що ми з Горацієм тут почули, ми тепер подвоїмо зусилля, щоб убити її. Ходімо, друзі! Поховаймо полеглого в землі, щоби він міг спокійно повернутися до свого Творця.