Похований_велетень

Розділ шостий

Незважаючи на страшну втому, сон утікав од Акселя. Ченці примістили їх у кімнатці під самим дахом, і хоча відсутність необхідності боротися з холодом, який пробирався зі землі, приносило полегшу, Аксель ніколи не міг добре спати високо над землею. Зупиняючись на нічліг у клунях чи у стайнях, він деколи змушений був підніматися драбиною нагору, щоби провести там безсонну ніч, розтривожений підступною пусткою, що глибочіла під ним. А може, зараз його нічний неспокій був пов’язаний із птахами, які сиділи в темряві десь зверху. Птахи вже майже замовкли, та час від часу згори долинало коротке шарудіння чи лопотіння крил, і Аксель відразу ж поривався закрити руками Беатрис, яка спала поруч, аби захистити її від брудного пір’я, що повільно спадало донизу.

Коли вдень вони вперше ввійшли до кімнати, птахи були вже там. І хіба він не відчув іще тоді щось зловісне в тому, як ці ворони, чорні дрозди та лісові голуби дивляться на них із балок? Чи, може, то просто на його спогади наклали відбиток подальші події?

Або, можливо, безсоння було спричинене стукотінням, яке навіть зараз відлунювало в цілому монастирі: це Вістан рубав дрова. Ці звуки не завадили Беатрис легко поринути в сон, а у протилежному кінці кімнати, за темними обрисами чогось, що, як Аксель уже знав, було столом, за яким вони всі їли напередодні, тихо похропував Едвін. Одначе Вістан, наскільки було відомо Акселеві, взагалі не спав. Воїн сидів у віддаленому кутку, чекаючи, поки зі внутрішнього дворика під ними піде останній чернець, а тоді вийшов у ніч. І тепер він знову взявся за своє: незважаючи на застереження отця Джонаса, почав рубати дрова.

Ченці не поспішали розходитися. Декілька разів Аксель уже майже засинав, але голоси знизу переривали його сон. Іноді голосів було чотири чи п’ять, і щоразу вони звучали приглушено, часто здаючись сердитими та переляканими. Уже тривалий час ізнизу взагалі не долинало жодних голосів, але, знову поринаючи у дрімоту, Аксель не міг позбутися враження, що ченці так і залишилися на ніч у них під вікном — і не лишень один чи два, а десятки постатей у підрясниках мовчки стояли в місячному світлі, слухаючи, як стукіт Вістанової сокири відлунює по цілому монастирю.

Напередодні, коли пообіднє сонце заливало світлом кімнату, Аксель виглянув у вікно і побачив, як йому здалося, цілу тутешню спільноту — понад сорок ченців, котрі на щось чекали, розбившись на групки, по всьому дворику. Над ними царювала атмосфера таємничості, так наче вони хотіли приховати власні слова навіть від своїх братів, і Аксель помітив, як вони обмінюються ворожими поглядами. Підрясники в усіх були з однакової коричневої тканини, хіба що в одного-другого ченця бракувало каптура чи рукава. Здавалось, усі хотіли якнайшвидше зайти до великої кам’яної будівлі навпроти, але сталася якась затримка, тож вони помітно нетерпеливились.

Аксель якийсь час виглядав у дворик, але раптом почув якийсь шум, який змусив його ще більше висунутися з вікна і подивитися просто вниз. Він побачив зовнішню стіну будівлі, бліде мурування якої відливало на сонці жовтуватим відтінком, і вбудовані в неї сходи, що вели від землі просто до їхньої кімнати. Посередині сходів стояв чернець (Акселеві було видно його маківку), тримаючи в руках тацю з їжею та з глечиком молока. Чернець зупинився, щоб утримати тацю, й Аксель тривожно спостерігав за його балансуванням, знаючи, що східці було стоптано нерівно та що з їхнього зовнішнього боку не було поруччя, тому, йдучи ними, потрібно було постійно втискатись у стіну, щоби не впасти донизу на тверду бруківку. Крім того всього, цей чернець іще й добряче, як здавалося, накульгував, але все одно піднімався вгору — повільно, та впевнено.

Аксель підійшов до дверей, аби допомогти йому, забравши в нього тацю, та чернець — отець Браян було його ім’я, як вони незабаром дізналися, — наполіг на тому, щоби самотужки донести її до столу, кажучи: «Ви наші гості, тому дозвольте мені прислужити вам, як годиться».

До того часу Вістан із хлопчиком уже пішли, і, можливо, стукіт уже двох сокир розходився навсібіч. Тому вони лише вдвох: Аксель і Беатрис — сіли пліч-о-пліч за дерев’яний стіл і з вдячністю пригостилися хлібом, фруктами та молоком. Поки вони зі смаком частувались, отець Браян весело, хоч іноді задумливо, оповідав про попередніх відвідувачів монастиря, про те, яка риба водиться в довколишніх струмках, про бродячого пса, який жив із ними, аж поки минулої зими зустрів свою смерть. Іноді отець Браян — літній, але жвавий чоловік — уставав із-за столу і походжав кімнатою, волочачи хвору ногу, та не перестаючи говорити і періодично підходячи до вікна, щоби перевірити, що роблять його брати внизу.

Тим часом птахи в них над головою літали туди-сюди піддашшям, і їхнє пір’я раз у раз повільно спадало вниз, псуючи поверхню молока. Акселеві кортіло розігнати птахів, але він стримувався, побоюючись, що ченці ставляться до пернатих із підвищеною шанобливістю. Тож він неабияк здивувався, коли ззовні долинули швидкі кроки сходами і до кімнати влетів величезний чернець із темною бородою та з розпашілим лицем.

— Демони! Демони! — закричав він, сердито позираючи на балки. — Я втоплю їх у крові!

Прибулець мав при собі солом’яну торбину, і, запустивши туди руку, він дістав камінь та швиргонув ним у птахів.

— Демони! Паршиві демони, демони, демони!

Коли камінь рикошетом відлетів у підлогу, чернець кинув другий, а відтак третій. Каміння падало далеко від столу, та Беатрис прикрила голову обома руками, й Аксель, підвівшись, рушив до бородатого чоловіка.

Однак отець Браян дістався до нього перший і, схопивши ченця за обидві руки, сказав:

— Брате Еразме, благаю тебе! Зупинись і заспокойся!

Тепер птахи лементували і розліталися навсібіч, а бородатий чернець прокричав крізь колотнечу:

— Я їх знаю! Я їх знаю!

— Брате, заспокойся!

— Не смійте зупиняти мене, отче! Це — слуги диявола!

— Вони також можуть бути і слуги Господні, Еразме. Ми цього ще не відаємо.

— Я знаю, що вони — від диявола! Подивіться на ці очі! Як вони можуть бути від Господа і глипати на нас такими очима?

— Еразме, заспокойся. У нас гості.

Щойно пролунали ці слова, бородатий чернець помітив Акселя та Беатрис. Сердито кинувши на них пильний погляд, він сказав отцеві Браяну:

— Навіщо приводити в дім гостей у такий час? Чому вони сюди прийшли?

— Це просто добрі люди, котрі проходили повз нашу обитель, брате, і ми з радістю гостинно їх прийняли, як у нас узвичаєно.

— Отче Браяне, дуже нерозумно з вашого боку розповідати чужакам про наші справи! Дивіться, вони шпигують за нами!

— Ні за ким вони не шпигують і не мають жодного діла до наших проблем. У них і своїх пребагато — я певен.

Раптом бородатий чернець вийняв іще один камінь і вже підготувався запустити його, та отцеві Браяну вдалося йому завадити.

— Еразме, спускайся додолу і залиш цю торбу. Віддай-но її мені. Негоже так усюди тягати її за собою.

Бородатий чоловік відсторонився від літнього ченця і ревниво притиснув торбу до грудей. Отець Браян, дозволивши Еразмові здобути цю маленьку перемогу, підвів його до порога і, коли той повернувся, щоби знову сердито глянути на дах, легенько виштовхав на сходи.

— Спускайся додолу, Еразме. Їм там, унизу, тебе бракує. Спускайся додолу і дивися не впади.

Коли чоловік нарешті пішов, отець Браян повернувся до кімнати, розганяючи рукою пір’я, що літало в повітрі.

— Дуже прошу пробачити. Він хороший чоловік. Але цей спосіб життя йому вже не до шмиги. Будь ласка, повертайтеся до столу і з миром закінчуйте трапезу.

— Але все-таки, отче, — сказала Беатрис, — той братчик, може, і має рацію, кажучи, що ми вдерлися до вас у тривожний час. Ми анітрохи не хочемо додавати вам клопотів, і, якщо ви дозволите нам отримати коротку пораду від отця Джонаса, про якого ходить слава як про дуже мудрого чоловіка, ми відразу ж підемо своєю дорогою. Немає ще звісток, чи нам можна з ним зустрітись?

Отець Браян похитав головою.

— Я вже казав раніше, пані: Джонас уже певний час нездужає, і абат суворо наказав, аби його ніхто не турбував, окрім тих, кому сам абат дасть дозвіл. Знаючи про ваше бажання зустрітися з Джонасом і про те, скільки зусиль ви доклали, щоби дістатися сюди, я від самого вашого приходу домагаюсь авдієнції в абата. Проте, як бачите, ви прийшли в неспокійний час, а тепер іще й до абата прибув якийсь важливий відвідувач, що ще більше затримує наші збори. Абат щойно повернувся до своєї келії, щоби поговорити з гостем, а ми всі на нього чекаємо.

Тієї миті Беатрис, яка стояла біля вікна і спостерігала, як бородатий чернець спускається кам’яними сходами, вказала кудись рукою.

— Добрий отче, а це хіба не абат уже повертається назад?

Підійшовши до дружини, Аксель помітив худорляву постать чоловіка, котрий упевнено крокував до центру дворика. Ченці, урвавши розмови, почали підходити до нього.

— О, дійсно, ось і абат повернувся. Тепер спокійно закінчуйте трапезу. А щодо Джонаса, то наберіться терпіння: боюся, що я не зможу повідомити вас про абатове рішення, поки не закінчаться збори. Та обіцяю, що не забуду і ревно проситиму за вас.

Без сумніву, увесь той час, як і зараз, по цілому дворі відлунювало стукотіння воїнової сокири. Крім того, Аксель виразно пам’ятав, що, спостерігаючи за ченцями, котрі шеренгою заходили до будівлі навпроти, він запитав себе, чи чує одного рубача дрів, чи двох, адже кожен другий удар звучав так швидко слідом за першим, що складно було визначити, чи то справжній звук, чи луна. Тепер, лежачи в темряві й розмірковуючи про це, Аксель був певен, що Едвін рубав дрова пліч-о-пліч із Вістаном, рівняючись на воїна при кожному ударі. Цілком імовірно, що хлопчик уже встиг стати вправним рубачем дров. Раніше того самого дня, перед тим як вони прийшли до монастиря, він уже вразив їх тим, як швидко в нього виходило копати землю двома пласкими каменями, на які він випадково натрапив неподалік.

До того часу Аксель уже перестав копати, прислухавшись до вмовлянь воїна поберегти сили для підйому до монастиря. Тому він стояв поруч зі скривавленим солдатовим тілом, охороняючи його від птахів, які скупчилися на гілках. Вістан, як пригадував Аксель, копав могилу мечем убитого, кажучи, що йому не хочеться затуплювати свого заради такої справи. Проте сер Гавейн із ним не погодився: «Цей солдат загинув із честю, хай би які підступи плекав його повелитель, і викопати йому могилу — це добре застосування лицарського меча». Щоправда, обоє чоловіків зупинилися, зачудовано спостерігаючи, як швидко копає Едвін, користуючись своїми примітивними знаряддями. Потому, коли вони знову взялися до роботи, Вістан сказав:

— Боюся, сер Гавейн, що лорд Бреннус не повірить вашій історії.

— Ще як повірить, пане! — відповів Гавейн, продовжуючи копати. — У нас із ним прохолодні стосунки, та він має мене за чесного дурня, котрому забракне клепки сплітати хитромудрі небилиці. Я можу розповісти йому, що солдат, стікаючи кров’ю в мене на руках, говорив про розбійників. Комусь така брехня може здатися смертним гріхом, але я знаю, що Бог змилостивиться над нами, бо хіба з її поміччю ми не зупиняємо подальше кровопролиття? Я змушу Бреннуса мені повірити, пане. Та, незважаючи на це, вам усе одно загрожуватиме небезпека, тож вам варто поквапитися додому.

— Я так і зроблю, сер Гавейн, щойно виконаю тут своє завдання. Якщо копито моєї кобили ще довго не гоїтиметься, можливо, я обміняю її на іншу, бо до боліт дорога неблизька. Та мені буде її шкода, тому що кобила ця — непересічна.

— І справді непересічна! Нічого не вдієш, але мій Горацій уже не має такої прудкості, хоча він не раз і не двічі приходив мені на підмогу у скрутну годину, як і ваша кобила щойно прийшла на допомогу вам. Рідкісна кобила, і вам буде сумно її втрачати. Проте, попри все, зараз страшенно важлива швидкість, тому вирушайте в путь і забудьте про ваше завдання. Про драконку потурбуємося ми з Горацієм, тож у вас немає підстав нею перейматися. Принаймні зараз, коли в мене був час добре все обміркувати, я зрозумів, що лорд Бреннус ніколи не зможе заманити Квериґ до лав свого війська. Вона-бо найбільш дика та неприборкана з усіх істот і довго не думатиме, перш ніж вивергнути вогонь не лише на ряди Бреннусових ворогів, але і на його власних вояків. Тому не клопочіться цим, а покваптеся додому, поки вас не оточили вороги.

Відтак, бачачи, що Вістан копає, нічого не відповідає, сер Ґавейн запитав:

— То ви даєте мені слово, добродію Вістане?

— Стосовно чого, сер Гавейн?

— Що ви полишите думки про драконку і поквапитеся додому?

— Вочевидь, вам кортить почути від мене ці слова.

— Я переймаюся не лише вашою безпекою, пане, але й безпекою тих, на кого Квериґ спрямує свій гнів, якщо ви її роздратуєте. Ви подумали, що тоді станеться з вашими супутниками?

— Це правда: безпека друзів мене тривожить. Я доїду з ними до самого монастиря, бо негоже залишати їх без захисту на цих диких дорогах. Тому буде найліпше, якщо ми підемо кожен своїм шляхом.

— Значить, після монастиря ви вирушите додому.

— Я вирушу в дорогу, коли буду готовий, пане лицарю.

Сморід, який бив у ніс із нутрощів мерця, змусив Акселя відступити на декілька кроків, а зробивши це, Аксель виявив, що тепер може добре роздивитися сера Ґавейна. Лицар стояв уже по пояс у землі, лоб його вкривав піт, і, можливо, саме тому риси його обличчя втратили звичну доброзичливість. Зараз він дивився на Вістана надзвичайно вороже, поки той, ні про що не підозрюючи, продовжував копати.

Солдатова смерть засмутила Беатрис. Поки могила глибшала, вона повільно повернулася назад до великого дуба і знову сіла в його затінку, схиливши голову. Аксель хотів підійти й сісти поруч із нею, і, якби не ворони, які скупчувалися над ними, він так би і зробив... Зараз, коли він лежав у темряві, його теж почав огортати сум через полеглого чоловіка. Він пригадав, який чуйний до них був солдат на маленькому мосту і як люб’язно він розмовляв із Беатрис. А ще Аксель виразно відтворив у пам’яті точність, із якою той розвернув коня, коли вперше в’їхав на галявину. У тому, як солдат це зробив, було щось таке, що здалось Акселеві знайомим, і зараз, у нічній тиші, він пригадав горбисті поля, порослі вересом, нависле небо й отару овець, які брели пустищами.

Аксель сидів верхи на коні, а попереду нього, також верхи, їхав його товариш — чоловік на ім’я Гарві, — й запах його кремезного тіла був такий сильний, що перебивав навіть конячий дух. Вони зупинилися посеред пустки, де гуляли вітри, бо помітили вдалині якийсь рух, і, щойно виявилося, що він не становить загрози, Аксель розвів руки врізнобіч (товариші вже давно їхали верхи) й узявся спостерігати, як кінь Гарві махає хвостом із боку в бік, наче для того, щоби не дати мухам сісти йому на крижі. Незважаючи на те, що тієї миті обличчя компаньйона не було видно, вигин спини Гарві та й навіть ціла його постава свідчили про злість, яку розбурхав у ньому вигляд людей, котрі наближалися до них. Дивлячись повз Гарві, Аксель тепер міг розгледіти темні плями — мордочки овець, — а посеред них ішло четверо чоловіків: один їхав на ослі, інші йшли пішки. Собак, здавалося, не було. Пастухи, як вирішив Аксель, уже, напевно, давно їх помітили: силуети двох вершників виразно виступали на тлі неба, — та з того, як повільно і наполегливо пастухи плентались уперед, годі було зрозуміти, чи вони злякалися їх, чи ні. Хай там як, а через болото пролягала одна-єдина довга стежка, тому пастухи могли б уникнути зустрічі з вершниками, лише розвернувшись назад.

Коли отара підійшла ближче, Аксель помітив, що всі четверо пастухів, попри свій молодий вік, виглядали дуже худими та хворобливими. Від цього спостереження Акселеві стиснулося серце, бо він знав, що такий вигляд пастухів лише розбурхає жорстокість його товариша. Аксель зачекав, поки отара підійде так близько, щоби до пастухів можна було докрикнути, а тоді підштовхнув коня і трохи проїхав уперед, обережно розташовуючись біля Гарві з того боку, з якого, як він знав, будуть змушені пройти пастухи та більшість отари. Аксель пильнував, аби втримувати свого коня трішки позаду коня Гарві: він не хотів розбити ілюзії свого супутника щодо його старшинства. Одначе тепер Акселева позиція захистила би пастухів від несподіваного нападу, який Гарві міг улаштувати з допомогою свого батога чи кийка, прикріпленого до його сідла. Цілий той час такий маневр виглядав збоку лише як вияв дружньої підтримки, й у будь-якому разі Гарві не вирізнявся таким гострим розумом, аби навіть запідозрити справжню причину Акселевих дій. І справді, Аксель пригадав, як його супутник неуважно кивнув, коли він порівнявся з ним, а тоді знову перевів сердитий погляд на пустище попереду.

Тоді Аксель так переймався долею пастухів, котрі наближалися до них, через те, що трапилося напередодні в саксонському селі. Був сонячний ранок, і те, що сталось, ошелешило Акселя не менше, ніж самих селян. Без попередження Гарві стиснув коня острогами, кинувся вперед і почав сипати удари на людей, котрі чекали біля криниці, щоби набрати води. Мав тоді Гарві в руках батіг чи кийок? Того дня, на пустищі, Аксель намагався пригадати цю деталь. Якщо Гарві вирішить накинутися на пастухів, котрі проходитимуть поруч, із батогом, то він зможе досягнути далеко і йому не доведеться надто напружувати руку; можливо, він навіть посміє замахнутися батогом через голову Акселевого коня. Проте, якщо Гарві візьме до рук кийка, то та позиція, яку зайняв Аксель, приневолить його змусити свого коня обійти Акселевого і частково розвернутися перед нападом. Такий маневр видався би його напарникові надто навмисним, а Гарві був із тих, хто любив, аби його варварство виглядало імпульсивним і легким.

Зараз Аксель не міг пригадати, чи його завбачливі дії врятували тих пастухів. Він туманно пригадував невинних овець, які проходили повз них, але спогади про пастухів у незрозумілий спосіб перемішалися зі спогадами про напад на селян біля криниці. Що привело їх обох того ранку в село? Аксель пригадав обурені крики, дитячий плач, ненависні погляди та свою власну лють: не стільки на самого Гарві, скільки на тих, хто створив нерівні умови, даючи йому такого напарника. Їхня місія, якби її вдалося здійснити, неодмінно стала би досягненням винятковим і новим — настільки величним, що сам Господь уважав би його миттю, коли людина трішки піднялася до Бога. Та хіба міг Аксель сподіватися на успіх, якщо сам він був у спілці з такою жорстокою та нерозумною людиною?

Акселеві думки повернулися до сивоволосого солдата і до того незавершеного жесту, який він зробив на мосту. Побачивши, як його кремезний напарник кричить на Вістана і шарпає його за волосся, сивоволосий чоловік було почав піднімати руку, майже склавши пальці у вказівний жест, і з його вуст уже майже злетіло жорстке зауваження. Та раптом він опустив руку. Аксель чудово розумів, що почував сивоволосий солдат у ті хвилини. Потому солдат напрочуд увічливо заговорив із Беатрис, і Аксель був йому за це вдячний. Він пригадав вираз обличчя Беатрис, коли вона стояла біля мосту, а також як її серйозність і стриманість змінила лагідна усмішка, яку він так любив. Від цього образу серце йому стиснулося, та водночас його заполонив страх. Варто було незнайомцеві, ще й потенційно небезпечному, лише сказати їй декілька добрих слів — і на тобі, вона вже готова повірити всім і кожному. Від цієї думки Акселеві стало тривожно й він захотів ніжно погладити її плече, яке було зовсім близько біля нього. Та хіба вона не завжди була така? Хіба це не було почасти тим, що робило її в його очах такою особливою? І хіба вона не прожила стільки років, примудряючись уникати будь-якого великого лиха?

— Це точно не розмарин, пане, — пригадував Аксель голос Беатрис, який тремтів од хвилювання.

Він зігнувся, втиснувши одне коліно в землю, бо днина була погожа, а земля — суха. Беатрис, напевно, стояла позаду нього, тому що він пам’ятав, як її тінь падала на трав’яний килим лісу перед його очима, поки він обома руками розгортав поросль.

— Це точно не розмарин, пане. Де таке бачено, щоби розмарин мав такі жовті квіточки?

— Тоді я помилився з назвою, панянко, — сказав Аксель. — Але знаю достеменно, що ця рослина трапляється часто і що вона не приносить біди.

— Пане, а ви впевнені, що аж так добре знаєтеся на рослинах? Мати навчила мене розрізняти все, що росте в наших краях, але те, що зараз перед нами, мені незнайоме.

— Тоді, напевно, тут нещодавно з’явилося щось чуже для цих земель. Чому ви так цим переймаєтеся, панянко?

— Я переймаюся, пане, тому, що це може бути рослина, яку мене привчили боятися ще з дитинства.

— Пощо боятися рослини, якщо тільки вона не отруйна? Але й тоді досить просто її не торкатися. Та ось ви схопили її руками, а тепер іще й мене схиляєте зробити те саме!

— О, пане, вона не отруйна! Принаймні не в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Та моя мати одного разу детально описала одну рослину і попередила, що побачити її у вересі — погана прикмета для молодої дівчини.

— Яка саме погана прикмета, панянко?

— Я не така смілива, щоби сказати це вголос, пане.

Проте з цими словами молода жінка — бо саме такою тоді була Беатрис — присіла навшпиньки поруч із ним, від чого їхні лікті на мить торкнулись, і довірливо усміхнулася, дивлячись йому в очі.

— Якщо побачити її — така погана прикмета, — сказав Аксель, — то хіба це добре діло — так привести мене з дороги і змусити на неї дивитись?

— О, це не погана прикмета для вас, пане! Лише для незаміжніх дівчат. Таким чоловікам, як ви, приносить нещастя зовсім інша рослина.

— Раджу вам розповісти мені, як вона виглядає, щоби я міг боятися її так само, як ви боїтеся цієї.

— Можете глузувати з мене, пане, якщо вам це до душі. Та одного разу ви спіткнетеся, впадете і помітите ту рослину просто біля себе. Подивимося, чи тоді вам буде до сміху.

Зараз він пригадував, який був на дотик верес, коли він провів по ньому рукою, пригадував шум вітру в кронах над головою, а ще — присутність молодої дівчини біля нього. Чи може бути, що тоді вони вперше заговорили одне з одним? Вони точно були знайомі, нехай лише візуально; було просто незбагненно, щоби Беатрис так довірливо поводилася з цілковитим незнайомцем.

Стукотіння сокири, на якийсь час припинившись, залунало знову, й Аксель припустив, що воїн може провести на вулиці цілу ніч. Вістан здавався спокійним і замисленим навіть у бою, та, можливо, його нерви не витримували того напруження, яке накопичилося за день і за минулу ніч, тож робота допомагала його позбутися. Навіть якщо це й так, Вістанова поведінка все одно була дивна. Отець Джонас ясно сказав, що рубати дров уже не потрібно, та воїн знову взявся за своє, ще й посеред ночі. Раніше, коли вони тільки прийшли, це виглядало простою чемністю з його боку. Але тоді, як уже з’ясував Аксель, Вістан мав свої причини рубати дрова.

— Дровітню вдало розташовано, — пояснив воїн. — За роботою ми з хлопцем змогли добре простежити, хто відходив і хто приходив. Ба більше, коли ми відносили дрова, куди було потрібно, ми вільно повешталися й оглянули прилеглу територію, хоча декілька дверей так і залишилися для нас зачиненими.

Аксель із Вістаном розмовляли, піднявшись на високу стіну монастиря, звідки відкривався вигляд на ліс, який розкинувся навколо. До того часу ченці вже давно пішли на свої збори і над монастирем зависла тиша. За декілька хвилин до того Аксель залишив Беатрис дрімати в кімнаті, а сам вийшов на передзахідне сонце й піднявся стертими кам’яними сходами туди, де стояв Вістан, дивлячись униз на густе листя.

— Але навіщо так себе обтяжувати, добродію Вістане? — запитав Аксель. — Може, ви в чомусь підозрюєте цих добрих ченців?

Воїн, піднявши руку, щоби прикрити очі, сказав:

— Поки ми піднімалися сюди тією крутою стежкою, я мріяв лише про те, щоби згорнутися десь у кутку і розглядати солодкі сни. Та ось ми тут — і я не можу позбутися враження, що в цьому місці на нас чигає якась небезпека.

— Напевно, це втома робить вас таким підозріливим, добродію Вістане. Що тут вас тривожить?

— Наразі нічого, на що я міг би з упевненістю вказати. Проте подумайте самі. Коли перед цим я повернувся до стайні, щоби подивитися, чи все гаразд із моєю кобилою, то почув, як зі стійла позаду долинали якісь звуки. Тобто, пане, це друге стійло було відгороджено стіною, та я чув, що там є кінь, хоча, коли ми тільки прийшли і я відвів кобилу до стайні, ніякого іншого коня там не було. А потому, коли я зайшов із іншого боку, то побачив, що там двері до стайні зачинено і на них висить величезний замок, який можна відімкнути лише ключем.

— Добродію Вістане, може бути безліч невинних пояснень цього. Наприклад, кінь міг бути на пасовиську, і його привели до стайні лише нещодавно...

— Я поговорив із одним ченцем про це і довідався, що вони тут не тримають коней, не бажаючи несправедливо полегшувати свого тягаря. Схоже, що після нас сюди прибув іще один гість, котрий вельми хоче приховати свою присутність.

— Тепер, коли ви про це заговорили, добродію Вістане, я пригадав, що отець Браян повідомив про важливого відвідувача, котрий прибув до абата, і що через це прибуття відклали загальні збори ченців. Ми не знаємо нічого, що тут відбувається, та, найімовірніше, це нас анітрохи не стосується.

Вістан задумливо кивнув.

— Напевно, ви маєте рацію, добродію Акселю. Дрібка сну втихомирить мої підозри. Та я все одно послав хлопця ще трохи поблукати цим місцем, сподіваючись, що йому природну допитливість пробачать охочіше, ніж дорослому чоловікові. Нещодавно він повернувся і доповів, що чув стогін із отих келій, — Вістан обернувся і вказав рукою, — так наче там є людина, котра страждає від болю. Юний Едвін пішов на звук стогону і прокрався всередину, де побачив перед зачиненою келією плями крові: й засохлі, і свіжі.

— Це цікаво, безперечно. Та це все може видатися не таким таємничим, якщо припустити, що з одним із ченців стався якийсь нещасливий випадок. Він міг, наприклад, перечепитися на цих самих сходах.

— Я припускаю таке, пане. Зрештою, не маю жодних вагомих підстав гадати, що тут щось негаразд. Напевно, це інстинкт воїна змушує мене бажати, щоби мій меч був при моєму боці, а я вже не мусив удавати зі себе фермера. А може, страхи мої беруть свій початок із того, що ці стіни нашіптують мені про дні минулі.

— Що ви маєте на увазі, пане?

— Лише те, що зовсім нещодавно це місце було аж ніяк не монастирем, а фортецею на височині, причому чудово облаштованою, щоби відбивати напади ворогів. Пригадуєте, якою виснажливою дорогою ми сюди піднімалися? Як стежка петляла вперед і назад, так наче хотіла витягнути з нас усі сили? Гляньте вниз, пане, отуди. Бачите: відразу над тими самими стежками піднімається стіна з бійницями? Звідти захисники колись засипали непроханих гостей стрілами та камінням і поливали їх окропом. Навіть дістатися до воріт — то вже був подвиг.

— Так, я бачу. Піднятися тією стежкою було би непросто, це правда.

— До того ж, добродію Акселю, готовий побитись об заклад, що колись ця фортеця була в саксонських руках, адже я всюди бачу сліди свого племені, які для вас, можливо, залишаються непомітними. Гляньте отуди. — Вістан указав униз на вимощений бруківкою дворик, затиснутий між стінами. — Гадаю, там стояли другі ворота, значно міцніші, ніж перші, та невидимі для загарбників, котрі би піднімалися стежкою догори. Вони бачили тільки перші ворота і кидали всі сили на штурм, але ті ворота були — як ми, сакси, їх називаємо — шлюзовими ворітьми, на кшталт тих, що стримують потік річкової води. Крізь ці ворота навмисно пропускали певну кількість ворожих солдатів. Потому шлюзові ворота зачиняли, не пропускаючи тих, хто ішов слідом. Тепер ті, хто опинився ізольованим між двома ворітьми, он у тому місці, залишались у меншості, і їх знов атакували зверху. Їх убивали, а тоді запускали наступних. Ви розумієте, як це працювало. Сьогодні це — місце умиротворення та молитви, проте не потрібно заглядати надто далеко, щоби побачити кров і знущання.

— Ви добре все вивідали, добродію Вістане, й від того, що ви мені розповіли, в мене мурашки забігали поза спиною.

— А ще б’юсь об заклад, що тут ховалися сім’ї саксів, які збігалися сюди з усіх усюд, шукаючи захисту в цій фортеці. Жінки, діти, поранені, старі, хворі... Бачите той двір, де раніше стояли ченці? Усі, крім найбільш немічних, збиралися там, аби стати свідками, як загарбники верещать між двома ворітьми, наче миші в мишоловці.

— У це я не можу повірити, пане. Вони точно мали би заховатись унизу і молитися за спасіння.

— Лише найбільші боягузи з них! Більшість стояла б у дворі чи навіть піднялася би туди, де зараз стоїмо ми з вами, й охоче ризикувала би потрапити під стрілу чи під меч, аби тільки насолодитись агонією внизу.

Аксель захитав головою.

— Тих людей, про котрих ви кажете, точно не тішило би кровопролиття, навіть якщо кров — ворожа.

— Навпаки, пане. Я кажу про людей, котрі вже пройшли дорогу, повну жорстокості й зла, котрі на власні очі бачили, як калічать і ґвалтують їхніх дітей та родичів. Вони дійшли сюди, до свого пристановища, лише після довгих мук, і смерть дихала їм у спину. Й ось на них наступає чисельна армія. Фортеця може протриматися декілька днів, можливо, навіть тиждень чи два. Та вони знають, що врешті-решт їх також по-звірячому вб’ють. Вони знають, що немовлята, котрих вони викохують на своїх руках, незабаром перетворяться на закривавлені іграшки, яких копатимуть ногами по цій бруківці. Вони знають, тому що все це бачили там, звідки втікали. Вони бачили, як вороги спалювали та різали, як одну по одній ґвалтували дівчат, навіть коли ті лежали, помираючи від ран. Вони знають, що їх неминуче чекає те саме, тому вони мусять цінувати перші дні облоги, коли спочатку ворог платить дорогу ціну за те, що збирається зробити потім. Іншими словами, добродію Акселю, це — відплата, якою насолоджуються заздалегідь ті, хто не зможе помститися, коли настане час. Ось чому я кажу, пане, що сакси з мого племені стояли би тут, радісно вигукуючи й аплодуючи, і що жорстокішою була би смерть, то сильніше вони би веселилися.

— Я не можу в це повірити, пане. Як можна так сильно ненавидіти за те, що ще не зроблено? Добрі люди, котрі колись знайшли тут пристановище, до самого кінця не втрачали би надії й точно дивилися би на всі страждання: і друзів, і ворогів — зі жалістю й зі жахом.

— Ви значно старші за мене літами, добродію Акселю, та в тому, що стосується крові, може видатися, що я старий, а ви молодий. Мені доводилося бачити на обличчях старих жінок і маленьких дітей чорну ненависть — бездонну, як море, — і бувало, що я і сам її почував.

— Я відмовляюсь у це вірити, пане, а крім того, ми говоримо про варварське минуле, яке, сподіваюся, назавжди відійшло в небуття. Дякувати Богові, ми ніколи не матимемо змоги на власні очі побачити, хто з нас виявився правий.

Воїн дивно глянув на Акселя. Здавалося, він уже збирався щось сказати, проте раптом передумав. Потому він повернувся до кам’яних будівель у себе за спиною.

— Коли перед цим я блукав монастирем, тримаючи цілі оберемки дров, на кожному повороті я помічав захопливі сліди того минулого. Річ у тому, пане, що, навіть якщо прорватися через другі ворота, ця фортеця все одно приховувала безліч пасток для ворога. Деякі з цих пасток були по-диявольськи підступні. Тутешні ченці ледве чи знають, повз що вони проходять щодня. Та годі про це. Поки ми стоїмо тут удвох у мирі та спокої, дозвольте мені попросити у вас пробачення, добродію Акселю, за незручності, яких я вам завдав раніше. Я маю на увазі, коли випитував про вас того доброго лицаря.

— Не варто про те і згадувати, пане. Я анітрохи не ображаюся, хоча ви добряче мене здивували, і дружину мою — також. Ви прийняли мене за когось іншого, але такої помилки легко припуститися.

— Дякую за розуміння. Я прийняв вас за того, чийого обличчя ніколи не забуду, незважаючи на те, що я був іще зовсім маленьким хлопчиком, коли востаннє його бачив.

— Десь у західних краях, мабуть?..

— Так, пане, до того, як мене забрали. Чоловік, про котрого я кажу, не був воїном, але мав меча і їздив на чудовому жеребці. Він часто відвідував наше село, й у нас, хлопчаків, котрі бачили тільки фермерів і човнярів, він викликав справжнє зачудування.

— Так. Я розумію чому.

— Пригадую, ми ходили за ним назирці цілим селом, але через свою сором’язливість завжди трималися трохи на відстані. Іноді він поспішав поговорити зі старійшинами чи скликати місцевих мешканців, аби ті зібралися на площі. Та бували дні, коли він розслаблено тинявся селом, перекидаючись словом то з одним, то з іншим, наче просто вбивав час. Він погано знав нашу мову, та завдяки тому, що наше село стояло на річці й човни постійно припливали і відпливали, багато хто розмовляв його мовою, — тож йому ніколи не бракувало товариства. Іноді він повертався до нас із усмішкою, та ми, ще зовсім дітваки, розбігалися хто куди і ховалися.

— Це у тому селі ви так добре вивчили нашу мову?

— Ні, то було потому, коли мене забрали.

— Забрали, добродію Вістане?

— З того села мене забрали солдати, і ще зі зовсім юних літ мене навчали бути воїном — таким, яким я є сьогодні. Мене забрали брити, тому я швидко навчився говорити і битися, як вони. То було давно, й у моїй голові вже все змішалося. Коли сьогодні в селі я вперше побачив вас, то, можливо, ранкове світло зіграло зі мною злий жарт, — але я знову почувся хлопчаком, котрий сором’язливо позиркує на того величного чоловіка: накидку його розвіює вітер, а він іде нашим селом, наче лев посеред свиней і корів... Гадаю, я розгледів щось таке у вашій усмішці чи в тому, як ви вітаєтеся з незнайомцями, трішки киваючи головою. Та зараз бачу, що помилився, бо ви не могли бути тим чоловіком. Облишмо розмови про це. Як ваша добра дружина, пане? Сподіваюся, вона не надто виснажилася.

— Вона вже добре перепочила. Дякую, що запитали. Та я сказав їй, аби вона відпочивала ще. Ми все одно змушені чекати, поки ченці повернуться зі зборів і абат дасть дозвіл зустрітися з мудрим цілителем Джонасом.

— Рішуча у вас дружина, пане. Я захоплено спостерігав, як вона витримала дорогу сюди, анітрохи не скаржачись... А ось і Едвін повернувся!

— Бачите, як він тримається за рану, добродію Вістане? Його також потрібно показати отцеві Джонасу.

Здавалося, що Вістан не почув цих слів. Зійшовши зі стіни, він спустився сходами назустріч Едвінові, й декілька хвилин вони тихо перемовлялися, схиливши голови один до одного. Хлопець жваво щось розповідав, а воїн слухав його, насупившись і час від часу киваючи. Коли Аксель і собі спустився до них, Вістан тихо сказав:

— Пан Едвін повідомляє про прецікаву знахідку, яку нам варто побачити на власні очі. Ходімо за ним, але поводьтеся так, наче просто собі прогулюєтеся — на випадок, якщо той старий чернець тут не просто так, а щоби за нами шпигувати.

І справді, неподалік підмітав дворик одинокий чернець. Підійшовши до нього ближче, Аксель помітив, що він беззвучно говорив сам зі собою, повністю поринувши у власні думки. Коли Едвін повів їх через двір до прогалини між двома будівлями, чернець ледве чи й поглянув у їхній бік. Вони вийшли туди, де горбкуватий схил укривала ріденька трава і де починалася стежка, що вела геть від монастиря. Обабіч стежки росли зів’ялі дерева заввишки заледве в людський зріст. Поки чоловіки під призахідним небом ішли слідом за Едвіном, Вістан тихо сказав:

— Мені дуже припав до душі цей хлопчина. Добродію Акселю, нам, певно, доведеться переглянути наші наміри залишити його в селі вашого сина. Мені було би дуже доречно, якби він іще на якийсь час залишився зі мною.

— Мене тривожать такі ваші слова, пане.

— Але чому? Він ледве чи мріє про життя, сенс якого полягає в годівлі свиней і в копанні холодної землі.

— Але що на нього чекатиме поруч із вами?

— Коли я виконаю своє завдання, то відвезу його зі собою на болота.

— І що він там робитиме, пане? Воюватиме з норманами до кінця своїх днів?

— Ви засуджуєте це, пане, проте хлопець має рідкісний характер. З нього вийде славний воїн... Але тихо! Подивімося, що він нам покаже.

Вони підійшли туди, де біля дороги стояли три дерев’яні хижі, які були в такому поганому стані, що, здавалося, не падають лише тому, що підпирають одна одну. Вологу землю всюди було порито коліями від коліс, і Едвін зупинився, щоби звернути на це їхню увагу. Потому він повів їх до найдальшої хижі.

Дверей вона не мала, а дахом здебільшого було відкрите небо. Коли вони зайшли всередину, декілька птахів розлетілися навсібіч, сердячись, що їх сполохали, й у порожньому темному просторі Аксель помітив грубо зроблений — можливо, його виготовили власноруч ченці — візок, два колеса якого загрузли у болоті. Увагу його привернула величезна клітка, встановлена на візку, й, підійшовши ближче, Аксель помітив, що, хоча сама клітка була залізна, вздовж її основи приладнали товстий дерев’яний стовп, який міцно кріпив її до дна візка. На тому самому стовпі, наче гірлянди, висіли ланцюги та кайдани, а на висоті голови було щось, що скидалося на почорнілу залізну маску, хоч отворів для очей вона не мала, тільки один — зовсім маленький — для рота. Сам візок і землю навколо вкривало пір’я та пташиний послід. Едвін відчинив навстіж двері клітки й узявся водити їх туди-сюди на скрипучих завісах. Він знову жваво щось розповідав, на що Вістан, пильно розглядаючи повітку, час від часу кивав.

— Цікаво, — сказав Аксель, — що ченцям міг знадобитися такий пристрій, як оцей. Без сумніву, його призначено для якогось побожного ритуалу.

Воїн почав обходити візок, намагаючись не ступати в застояні калюжі.

— Якось я вже бачив щось подібне, — сказав він. — Можна припустити, що цей пристрій призначено для того, щоби залишити чоловіка, котрий перебуває всередині, беззахисним на поталу жорстоких стихій. Але дивіться: ці металеві поперечки розташовано так широко, що я можу просунути між ними плече. А тут — гляньте — пір’я в засохлій крові прилипло до заліза. Тож людину, прив’язану до стовпа, виставляють перед гірськими птахами, щоби вони досхочу нею поласували. Її закуто в кайдани, і вона не може відбиватися від голодних дзьобів. А залізна маска, хоча від її вигляду і може стигнути кров у тілі, насправді має милосердну мету, бо принаймні не дозволяє птахам виклювати людині очі.

— Усе-таки цей предмет може мати і якесь людяніше застосування, — сказав Аксель, але Едвін знову заговорив, і Вістан повернувся й виглянув із повітки.

— Хлопець каже, що простежив, куди ведуть колії: вони закінчуються неподалік, на краю урвища, — врешті сказав воїн. — Він каже, що земля там дуже порита, і це вказує на те, що візок залишали там часто. Іншими словами, все свідчить про те, що мій здогад виявився правильним, і я теж бачу, що візок зовсім нещодавно викочували назовні.

— Не знаю, що це все означає, добродію Вістане, та мушу визнати, що починаю поділяти вашу тривогу. Від цього приладу мені мурашки бігають поза спиною і хочеться якнайшвидше повернутися до дружини.

— Так і зробіть, пане. Ходімо звідси!

Та варто було їм вийти з повітки, як Едвін, який знов ішов попереду, різко зупинився. Дивлячись повз нього у вечірні сутінки, Аксель розгледів силует у рясі: хтось стояв у високій траві неподалік.

— По-моєму, це чернець, котрий підмітав подвір’я, — сказав воїн Акселеві.

— Він нас бачить?

— По-моєму, він бачить нас і знає, що ми бачимо його. Та продовжує стояти як укопаний. Раз так, ходімо до нього ми.

Чернець стояв по коліна у траві збоку від стежки, якою вони йшли. Поки вони підходили, чоловік стояв геть непорушно, хоча сильний вітер шарпав його рясу та довге сиве волосся. Він був худий, майже висохлий, і його витрішкуваті очі дивилися на них пильно, та без жодних емоцій.

— Ви стежили за нами, пане, — сказав Вістан, зупиняючись, — і ви знаєте, що ми щойно знайшли. Тож, може, ви розповісте нам, із якою метою ченці використовують цей пристрій.

Не сказавши ні слова, чернець указав у напрямку монастиря.

— Може, він дав обітницю мовчання? — сказав Аксель. — Або він такий самий німий, яким нещодавно були і ви, пане Вістане?

Чернець вийшов із трави на стежку. Його дивні очі уважно роздивилися по черзі кожного з них, а тоді він знову вказав у напрямку монастиря й пішов туди. Вони рушили слідом за ним, тримаючись трохи на відстані, а чернець постійно озирався на них через плече.

Монастирські будівлі перетворилися на чорні силуети на тлі призахідного неба. Коли вони підійшли ближче, чернець зупинився, приклав вказівний палець до губ і пішов далі з особливою обережністю. Здавалося, він хвилювався, щоби їх ніхто не помітив, уникаючи виходити на центральний двір. Він повів їх вузькими проходами позаду будівель, де земля була в ямах чи стежка різко піднімалася догори. В одному місці, коли вони, пригнувши голови, проходили вздовж якоїсь стіни, з вікон над ними пролунали голоси зі зборів ченців. Чийсь голос намагався перекричати загальний галас, а тоді ще хтось — мабуть, абат — закликав до порядку. Та часу баритися не було, і невдовзі вони зупинилися в арці, через яку було видно головний внутрішній дворик. Чернець пожвавленими жестами показував, аби вони рухалися далі якомога швидше і тихіше.

Виявилося, що їм не доведеться перетинати внутрішній дворик, де горіли смолоскипи, а лише пройти його краєм у тіні колонади. Коли чернець знову зупинився, Аксель прошепотів до нього:

— Добрий пане, бачу, ви маєте намір відвести нас кудись, але прошу дозволити мені спочатку піти по мою дружину, бо мені лячно залишати її саму.

Чернець, котрий миттю обернувся і втупив погляд в Акселя, похитав головою і вказав у напівтемряву. Лише тоді Аксель помітив Беатрис, яка стояла трохи віддалік в одному з проміжків галереї. Він із полегшенням помахав їй рукою, і, коли вони всі рушили до неї, слідом за ними покотилася хвиля розгніваних чернечих голосів зі зборів.

— Як ти, принцесо? — запитав він, простягаючи долоні, щоб узяти її випростані руки у свої.

— Я собі мирно відпочивала, Акселю, аж тут переді мною постав оцей чернець-мовчун. Я аж подумала, що то якась примара. Та він дуже хоче кудись нас відвести, і найліпше для нас — піти за ним слідом.

Чернець повторив свій жест, який закликав до тиші, й, подавши знак іти за ним, пройшов повз Беатрис, переступивши поріг, біля якого вона на них чекала.

Коридори тепер дедалі більше нагадували тунелі — точнісінько як у їхній норі, — й лампи, які мерехтіли в маленьких нішах, майже не розганяли темряви. Аксель, якого Беатрис тримала за рукав, ішов, виставивши вільну руку перед собою. На якусь мить вони раптом опинилися на відкритому повітрі, коли переходили через багнистий двір між переораними ділянками землі, а тоді знову ввійшли у ще одну низьку кам’яну будівлю. Тут коридор поширшав, освітлювали його доволі великі лампи, і здалося, що чернець нарешті розслабився. Переводячи подих, він знову пильно оглянув своїх супутників, а потому, подавши їм сигнал чекати, зник в арці. Незабаром чернець повернувся і показав їм іти вперед. Поки вони йшли, зсередини долинув кволий голос:

— Заходьте, гості мої. Негоже приймати вас у такій бідній келії, та я ласкаво вас запрошую.

Чекаючи, поки до нього прийде сон, Аксель знову пригадав, як вони четверо, а ще разом із ними мовчазний чернець, протиснулись у крихітну келію. Біля ліжка горіла свічка, й Аксель відчув, як відсахнулася Беатрис, коли помітила силует людини, котра лежала в ліжку. Потому Беатрис вдихнула і пройшла далі вглиб келії. Місця для них усіх заледве вистачило, та вони швидко поставали навколо ліжка, а воїн із хлопчиком примістились у найбільш віддаленому кутку. Аксель притиснувся спиною до холодної кам’яної стіни, а Беатрис, яка стояла просто перед ним і спиралася на нього — наче для заспокоєння, — опинилася майже біля самого ліжка хворого. У келії стояв слабкий запах блювотиння та сечі. Тим часом мовчазний чернець метушився над чоловіком, котрий лежав у ліжку, допомагаючи йому підвестися, щоби бодай напівсісти.

Господар келії був сивочолий і вже в літах. Він мав міцну статуру і, напевно, ще зовсім донедавна був енергійний, але тепер навіть для того, щоби просто сісти, йому доводилося переборювати страшний біль. Коли він піднімався, груба ковдра, яка його прикривала, відгорнулась і стало видно нічну сорочку, поплямовану кров’ю. Та відсахнутися Беатрис змусили його шия і обличчя, яскраво освітлені свічкою, що стояла біля ліжка. Великий набряк збоку під підборіддям (колір набряку мінився від темно-фіолетового до жовтого) змушував його тримати голову під певним кутом. На вершечку набряк тріснув і вкрився гноєм та засохлою кров’ю. На самому обличчі від нижньої частини щоки і до щелепи тягнулася заглибина, що відкривала частину ротової порожнини та ясен. Усміхатися йому, напевно, коштувало неабияких зусиль, але, вмостившись напівсидячи, чернець саме так і зробив.

— Ласкаво прошу, ласкаво прошу. Я і є Джонас, заради зустрічі з яким, як мені відомо, ви пройшли довгий шлях. Дорогі гості, не дивіться на мене з такою жалістю. Ці рани вже далеко не свіжі й не завдають мені стільки болю, як раніше.

— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер ми розуміємо, чому ваш добрий абат так не хотів, аби вас турбували захожі відвідувачі. Ми би зачекали на його дозвіл, але цей добросердечний чернець провів нас сюди.

— Нініан — мій найвірніший друг, і, незважаючи на те, що він дав обітницю мовчання, ми з ним чудово розуміємо один одного. Він спостерігав за кожним із вас від дня вашої появи і постійно мені доповідав. Я вирішив, що настав час нам зустрітися, нехай і потайки від абата.

— Але що могло завдати вам таких ран, отче? — запитала Беатрис. — Ви ж славитеся добротою і мудрістю.

— Облишмо цю тему, добродійко, бо сили мої мізерні й не дозволять нам бесідувати довго. Я знаю, що двоє з вас: ви самі та цей відважний хлопчина — потребують моєї поради. Дозвольте мені спочатку оглянути хлопчика, котрий, як я розумію, страждає від рани. Підійди ближче до світла, люба дитино.

Голос ченця хоч і був тихий, але мав природні владні нотки, й Едвін почав рухатися до нього. Та Вістан миттю схопив хлопця за руку. Можливо, такий ефект створило полум’я свічки чи, може, воїнова тінь, яка тремтіла на стіні, та Акселеві здалося, що Вістанів погляд на якусь мить прикипів до пораненого ченця з особливою виразністю, навіть із ненавистю. Воїн відсунув хлопця назад до стіни, а сам зробив крок уперед — наче для того, щоби захистити підопічного.

— У чому річ, пастуше? — запитав отець Джонас. — Ви боїтеся, що отрута з моїх ран перейде на вашого брата? Тоді мої руки до нього не торкатимуться. Нехай він підійде ближче, і я огляну його лише з допомогою своїх очей.

— Хлопчикова рана чиста, — сказав Вістан. — Вашої допомоги потребує лише ця добра жінка.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — як ви можете таке казати? Ви ж чудово знаєте, що навіть якщо рана здається чистою, то не встигнеш і оком змигнути, як вона вже запалилася. Хлопця потрібно показати цьому мудрому ченцеві.

Здавалося, що Вістан навіть не чув Беатрисиних слів, а продовжував пильно дивитися на ченця. Отець Джонас тим часом дивився на воїна так, ніби він його неабияк зацікавив. Через якусь хвилю отець Джонас сказав:

— Ваша постава дуже смілива як на простого пастуха.

— Це, певно, звичка мого ремесла. Пастух мусить стояти багато годин поспіль, аби пильнувати за вовками, які підкрадаються вночі.

— Безперечно, так воно і є. А ще, гадаю, пастух повинен швидко оцінювати, почувши шарудіння в темряві, чи воно є провісником небезпеки, чи то наближається друг. Багато залежить від здатності приймати такі рішення швидко і правильно.

— Лише нерозумний пастух, почувши тріск гілки чи помітивши в темряві темний силует, подумає, що то йде товариш, котрий має його змінити. Ми обачний народ, а крім того, ми щойно на власні очі побачили прилад, який ви тримаєте в повітці.

— Он воно як! Я не сумнівався, що рано чи пізно ви на нього натрапите. І що ж ви думаєте про вашу знахідку, пастуше?

— Вона мене лютить.

— Лютить вас? — перепитав отець Джонас із певним притиском, так наче й сам несподівано розізлився. — Чому вона вас лютить?

— Виправте мене, якщо я помиляюся, пане. Я маю здогад, що серед тутешніх ченців є звичай по черзі залізати до клітки й підставляти своє тіло на поталу диким птахам, сподіваючись у такий спосіб спокутувати гріхи за злочини, які колись було скоєно в цих краях і за які досі нікого не покарано. Навіть цих жахливих ран, на які зараз дивляться мої очі, ви зазнали саме в такий спосіб, і, як я припускаю, почуття побожності полегшує ваші страждання. Та наважуся зізнатися, що рани ваші не викликають у мене жалю. Як ви можете видавати замовчування найгірших учинків за спокуту? Хіба вашого християнського бога так легко підкупити болем, який ви добровільно завдаєте самі собі, й кількома молитвами? Невже йому байдуже, що справедливості так і не відновлено?

— Наш Бог — це Бог милосердя, пастуше, і вам як язичникові, напевно, складно це осягнути. Немає ніякої глупоти в тому, щоби шукати прощення у такого Бога, хоч би яким значним був злочин. Милосердя нашого Бога — безмежне.

— А яка користь від бога, чиє милосердя безмежне, пане? Ви кепкуєте з мене, що я язичник, але боги моїх предків установлюють чіткі правила і суворо карають, коли ми порушуємо їхні закони. Ваш християнський бог дозволяє людям задовольняти їхню жадібність, пристрасть до завоювання земель та спрагу кровопролиття і знати, що прощення та благословення коштуватимуть їм лише кількох молитов і дещиці каяття.

— Ваша правда, пастуше, що тут, у монастирі, є ті, хто досі в таке вірить. Але дозвольте вас запевнити, що Нініан і я вже давно позбулися подібних ілюзій та що ми у цьому не самотні. Ми знаємо, що милосердям нашого Господа не можна зловживати, проте багато хто з моїх братів, включно з абатом, поки що не бажає цього прийняти. Вони досі вважають, що досить клітки та постійних молитов. Але ці чорні ворони — знак Господнього гніву. Вони ніколи раніше не прилітали. Навіть минулої зими, коли і найсильніші з-поміж нас ридали від вітру, птахи поводилися як збиточні діти, завдаючи нам своїми дзьобами лише незначних страждань. Аби втримати птахів на відстані, досить було потрусити ланцюгами чи крикнути. Але зараз до нас прилітає інша порода. Птахи ці масивніші, нахабніші за колишніх, а в очах їхніх палає лють. Вони спокійно та злісно розривають нас на шматки, хоч би як ми відбивалися чи кричали. За останні декілька місяців ми втратили трьох дорогих друзів, і ще багато хто з нас страждає від глибоких ран. Без сумніву, це — знак.

Вістанове напруження поступово спадало, та він і далі заступав собою хлопця.

— Ви хочете сказати, — запитав він, — що в мене у цьому монастирі є друзі?

— У цій келії, пастуше, так. За її межами ми досі далеко не однодумці, й навіть поки ми тут говоримо, інші ченці на зборах завзято сперечаються, як нам бути далі. Абат наполягатиме, щоби ми залишили все, як є. Інші, хто поділяє наші з вами погляди, скаже, що час зупинитися; що вкінці цієї дороги нам не буде прощення; що ми повинні відкрити те, що вже давно приховуємо, і подивитися в обличчя минулому. Та боюся, що цих голосів замало й вони не доможуться свого. Пастуше, чи тепер ви довірите мені оглянути хлопчикову рану?

Ще хвилину Вістан не рухався. Тоді відступив, подавши Едвінові знак зробити крок уперед. Мовчазний монах відразу ж допоміг отцеві Джонасу сісти — обидва ченці раптом дуже пожвавились — і, схопивши свічку, що стояла біля ліжка, підтягнув Едвіна ближче, нетерпляче задираючи хлопцеві сорочку, щоб отець Джонас міг добре все роздивитися. Потім — усім здалося, що це тривало дуже довго — обидва ченці розглядали хлопчикову рану. Нініан скеровував світло свічки то в один бік, то в інший — наче в рані вміщався цілий маленький світ. Урешті-решт ченці переможно, як здалось Акселеві, перезирнулись. Але раптом отець Джонас цілий затремтів і відкинувся на подушки з таким виразом обличчя, ніби він із чимось змирився чи щось його засмутило. Поки Нініан поспіхом ставив свічку на місце, щоби допомогти хворому, Едвін прослизнув назад у тінь і знову став поруч із Вістаном.

— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер, коли ви оглянули хлопчикову ранку, скажіть нам, чи вона чиста і чи загоїться сама собою.

Очі отця Джонаса були заплющені, й він усе ще важко дихав, але відповів спокійним голосом:

— Гадаю, загоїться, якщо він її добре оброблятиме. Отець Нініан підготує йому мазь у дорогу.

— Отче, — продовжувала Беатрис, — я не здатна зрозуміти всього, про що ви щойно бесідували з добродієм Вістаном, але мене це дуже цікавить...

— Справді, пані? — Отець Джонас, усе ще переводячи подих, розплющив очі й подивився на неї.

— Учора ввечері у селі внизу, — сказала Беатрис, — я розмовляла з мудрою цілителькою. Вона мені багато розповіла про мою хворобу, та, коли я її запитала про імлу — ту, що змушує нас забувати щойно прожиту годину так само швидко, як і ранок, прожитий багато років тому, — вона зізналася, що уявлення не має, що це таке і звідкіля береться. Проте вона сказала, що якщо хтось і є настільки мудрий, аби знати відповідь на це запитання, то це ви, отче Джонасе з цього гірського монастиря. Тому ми з чоловіком вирушили сюди, хоча до синового села, де він на нас із нетерпінням чекає, цим шляхом дістатися значно важче, ніж низинним. Я сподівалася, що ви розповісте нам про імлу і про те, як нам із Акселем звільнитися від її впливу. Можливо, я дурна жінка, та мені щойно здалося — незважаючи на всі розмови про пастухів, — що ви з добродієм Вістаном розмовляли про ту саму імлу і що забуте минуле вас із ним дуже турбує. Тож дозвольте мені запитати вас і добродія Вістана: чи ви обоє знаєте, у чому причина того, що на нас осідає ця імла?

Отець Джонас і Вістан перезирнулися. Потому Вістан тихо сказав:

— Добродійко Беатрис, це все — драконка Квериґ, яка бродить цими вершинами. Вона є причиною імли, про яку ви кажете. Проте ченці з цього монастиря охороняють її, й це триває вже довгі роки. Готовий побитись об заклад: якщо вони дізнаються, хто я такий, то відразу ж пошлють по солдатів, аби мене вбити.

— Отче Джонасе, це правда? — запитала Беатрис. — Імлу насилає драконка?

Чернець, котрий якусь мить, здавалося, думками витав деінде, повернувся до Беатрис.

— Пастух каже правду, пані. Це дихання Квериґ стелиться по землі й забирає в нас усі спогади.

— Акселю, ти це чув? Імлу наводить драконка! Якщо добродій Вістан чи хтось інший — навіть той літній лицар, котрого ми зустріли в дорозі, — зможе вбити цю істоту, наші спогади повернуться до нас! Акселю, чому ти мовчиш?

Аксель і справді був у глибокій задумі, й, хоча він і почув дружинині слова та помітив її піднесеність, усе, чим він зміг на це відповісти, — просто подати їй руку. Перш ніж він зумів дібрати слова, отець Джонас сказав Вістанові:

— Пастуше, якщо ви знаєте, яка небезпека вам загрожує, то чому гаєте тут час? Чому би вам не забрати хлопчика і не піти своєю дорогою?

— Хлопцеві потрібно перепочити. Та й мені — теж.

— Але ви не відпочиваєте, пастуше. Ви рубаєте дрова і нипаєте туди-сюди, наче голодний вовк.

— Коли ми прийшли, у вас було вже мало дрів. А ночі в цих горах холодні.

— Пастуше, є ще щось, що збиває мене з пантелику. Чому лорд Бреннус так завзято за вами полює? Ось уже багато днів його солдати прочісують ці землі, шукаючи вас. Навіть торік, коли сюди приходив інший чоловік зі сходу, щоб убити Квериґ, Бреннус думав, що то були ви, і послав своїх людей на пошуки. Вони приходили й сюди і розпитували про вас. Пастуше, хто ви для Бреннуса?

— Ми були знайомі з дитинства, коли були ще менші, ніж цей хлопчина...

— Пастуше, ви прийшли в ці краї, щоби виконати завдання. Навіщо ризикувати ним заради зведення старих порахунків? Кажу вам: беріть хлопця й ідіть своєю дорогою — навіть перш ніж ченці повернуться зі своїх зборів.

— Якщо лорд Бреннус зробить мені таку ласку і сьогодні вночі з’явиться по мене, то я зобов’язаний зустріти його лицем до лиця.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — я не знаю, що там між вами та лордом Бреннусом, але якщо ваша місія — вбити велику драконку Квериґ, то благаю вас: не дозвольте звести себе на манівці. Звести порахунки встигнете опісля.

— Пані має рацію, пастуше. Боюся, я знаю причину всього цього рубання дрів. Прислухайтеся до наших слів, пане. З цим хлопчиною перед вами відкривається унікальна можливість, і другої такої ви можете вже ніколи не мати. Заберіть його й ідіть своєю дорогою.

Вістан задумано подивився на отця Джонаса й увічливо вклонився.

— Я радий, що мав можливість познайомитися з вами, отче. І прошу вибачення, якщо спершу звернувся до вас без належної поваги. А зараз дозвольте нам із хлопчиком вас залишити. Я знаю, що пані Беатрис усе ще чекає почути від вас пораду, а вона смілива та добра жінка. Прошу: прибережіть сили, щоби приділити їй увагу. Щиро дякую за вашу раду, і прощавайте!

Лежачи в темряві й усе ще сподіваючись, що його знеможе сон, Аксель намагався пригадати, чому весь той час, який вони провели в келії отця Джонаса, сам він так дивно мовчав. На те була причина, і навіть коли Беатрис, тріумфуючи, що дізналася про джерело імли, повернулася до нього й радісно заговорила, він зміг лише простягнути їй руку, так і не мовивши ні слова. Його мучило якесь сильне та дивне почуття, яке майже занурило його в сон, хоча він виразно чув кожне сказане слово. Він почувався так, наче стояв у човні посеред зимової ріки і вдивлявся в густий туман, знаючи, що той ось-ось розсіється й відкриє чіткі обриси землі, яка лежить попереду. Його цілого проймало почуття, схоже на жах, але водночас і діймала цікавість — чи навіть щось сильніше й темніше, і він твердо сказав собі: «Хай там що ховається в тому тумані — дозвольте мені це побачити, дозвольте мені це побачити!»

Він дійсно вимовив ці слова вголос? Певно, так і було, й тієї самої миті Беатрис радісно повернулася до нього і вигукнула: «Акселю, ти це чув? Імлу наводить драконка!»

Він не міг добре пригадати, що сталося після того, як Вістан із Едвіном вийшли з келії отця Джонаса. Мовчазний чернець, Нініан, напевно, пішов разом із ними, — мабуть, аби дати їм мазь для хлопчикової рани чи щоби відвести їх назад непомітно для чужих очей. Так чи так, а вони з Беатрис залишилися наодинці з отцем Джонасом, і той, незважаючи на свої рани та виснаження, ретельно оглянув жінку. Чернець не просив її знімати одягу, — Акселеві від цього значно полегшало, і, хоча спогади про це теж були розмиті, перед ним постала картина, як Джонас притискає вухо до Беатрисиного боку, зосереджено заплющивши очі — так, наче зсередини могло долинати якесь ледь чутне повідомлення. Ще Аксель пригадав, як чернець, кліпаючи, ставив Беатрис безліч запитань. Чи бувало їй погано після того, як вона поп’є води? Чи її колись турбував біль шиї ззаду? Були й інші запитання — Аксель уже не міг пригадати їх усі, — та Беатрис на кожне з них відповідала заперечно, і що довше вона так робила, то радісніше ставало Акселеві. Він стривожився лишень одного разу: коли Джонас запитав, чи Беатрис помічала кров у своїй сечі, й вона відповіла, що так, інколи помічала. Та чернець кивнув, наче це було нормально і цього можна було очікувати, й одразу перейшов до наступного запитання. Чим же закінчився той огляд? Аксель пригадав, як отець Джонас усміхнено сказав: «Отож, ви можете спокійно йти до сина — вам нічого боятись». І тоді Аксель сказав: «Бачиш, принцесо, я завжди знав, що це — дурниці». Потому чернець обережно опустився назад на ліжко й ліг, переводячи подих. За відсутності Нініана Аксель поквапився наповнити ченцеву чашу з глека й, піднісши її до рота хворого, помітив, як із його нижньої губи скотилися крихітні краплі крові й розчинились у воді. Відтак отець Джонас підвів погляд на Беатрис і сказав:

— Пані, схоже, ви невимовно зраділи, дізнавшись правду про те, що ви називаєте імлою?

— Дійсно зраділа, отче, бо тепер ми знаємо, що нам робити далі.

— Будьте обережні, тому що це — таємниця, яку дехто ревно оберігає, хоча, можливо, було би на краще, якби вона перестала бути таємницею.

— Не моє це діло — перейматися тим, чи це таємниця, чи ні, отче, та я рада, що ми з Акселем дізналися про неї й тепер можемо якось реагувати.

— Одначе чи ви такі певні, добра пані, що хочете позбутися цієї імли? Хіба не добре деяким речам залишатися стертими з пам’яті?

— Можливо, для когось і так, отче, та не для нас. Ми з Акселем хочемо знову мати спогади про ті щасливі миті, які ми ділили протягом спільного життя. Бути позбавленими цих спогадів — це те саме, якби злодій прокрався вночі й поцупив у нас усе найдорожче.

— Але імла приховує всі спогади: і хороші, й погані. Хіба не так, пані?

— Ми не проти, щоби до нас повернулися й погані спогади, навіть якщо вони змусять нас ридати і трястися від гніву. Хіба це не є те саме життя, яке ми розділили на двох?

— Отже, пані, вас анітрохи не лякають погані спогади?

— Що в них страшного, отче? Те, що ми з Акселем почуваємо одне до одного глибоко в наших серцях, каже нам, що шлях, який привів нас сюди, не таїть небезпек, і байдуже, що зараз його приховує імла. Це — як казка зі щасливим кінцем, коли навіть дитина знає, що не варто боятися карколомних поворотів долі, які ведуть до закінчення. Ми з Акселем хочемо пригадати прожите разом життя, хай яким би воно було, тому що воно нам дороге.

Напевно, під стелею над Акселевою головою пролетіла птаха. Здригнувшись від того звуку, Аксель зрозумів, що на декілька хвилин він усе-таки заснув. А ще він зрозумів, що стукотіння сокири припинилось і навкруги запала тиша. Воїн уже повернувся до кімнати? Аксель нічого не чув, і ніщо за чорними обрисами столу не вказувало на те, що в Едвіновій частині кімнати ще хтось спить. Що сказав отець Джонас, оглянувши Беатрис і закінчивши розпитувати? Так, відповіла вона, їй доводилося помічати кров у сечі, та він усміхнувся і запитав ще щось. «Бачиш, принцесо, — сказав тоді Аксель, — я завжди знав, що це — дурниці». Й отець Джонас усміхнувся, незважаючи на свої рани та виснаженість, і сказав: «Можете йти до свого сина — вам нічого боятися». Проте запитань ченця Беатрис ніколи не боялася. Беатрис — він знав — боялася запитань човняра, відповісти на які було значно важче, ніж на запитання отця Джонаса. Ось чому вона так зраділа, дізнавшись про джерело імли. «Акселю, ти чув?» Вона тріумфувала. «Акселю, ти чув?» — запитала вона, а обличчя її сяяло від щастя.

Розділ сьомий

Акселя трясла чиясь рука, та, перш ніж він сів, силует тієї людини вже був в іншому кінці кімнати: чоловік зігнувся над Едвіном і шепотів: «Швидко, хлопче, швидко! І ні звуку!» Беатрис теж прокинулася, й Аксель, здригнувшись від несподіваного холоду, нетвердо зіпнувся на ноги, а потому потягнувся вниз, аби схопити руки дружини, простягнені до нього.

Усе ще стояла глупа ніч, але знадвору долинали голоси, а внизу, у внутрішньому дворику, напевно, горіли смолоскипи, бо стіну навпроти вікна було поцятковано світлими плямами. Чернець, котрий розбудив їх, тепер тягнув до них Едвіна, який лише наполовину прокинувся, й Аксель упізнав трохи кульгаву ходу отця Браяна раніше, ніж його обличчя виринуло з темряви.

— Друзі, я спробую вас урятувати, — сказав отець Браян, і далі шепочучи, — та ви мусите рухатися швидко й робити, як я скажу. Сюди прийшли солдати — десь зо двадцять, а може, навіть тридцять, — і вони хочуть вас схопити. Вони вже загнали в пастку вашого старшого брата-сакса, та він із таких поворотких, що зосередив на собі всю їхню увагу, даючи вам можливість утекти. Спокійно, хлопче, стій біля мене! — Едвін уже кинувся до вікна, та отець Браян дотягнувся до нього і схопив хлопця за руку. — Я хочу відвести вас у безпечне місце, та спочатку нам потрібно непомітно вийти з цієї кімнати. Унизу на площі солдати, проте їхні погляди прикуто до вежі, де досі тримає оборону ваш брат-сакс. З Божою поміччю вони не помітять нас, коли ми спускатимемося зовнішніми сходами, а тоді найгірше вже буде позаду. Та не видавайте ні звуку, щоби вони не озирнулись, і дивіться під ноги, щоби не перечепитися на сходах. Я спущуся перший і подам сигнал, коли виходити вам. Ні, пані, доведеться залишити клунок тут. Обмежмося тим, що ви збережете свої життя!

Вони пригнулися біля дверей, прислухаючись до нестерпно повільних кроків отця Браяна, який спускався донизу. Врешті-решт, коли Аксель обережно визирнув надвір, він побачив смолоскипи, які рухались у дальньому кутку внутрішнього дворика. Та перш ніж йому вдалося зрозуміти, що відбувається, він помітив отця Браяна, який стояв просто під ним і несамовито махав руками.

Сходи, які спускалися по діагоналі вздовж стіни, були здебільшого в тіні, крім однієї ділянки — вже майже біля самої землі, — яку яскраво освітлювала повня.

— Іди відразу за мною, принцесо, — сказав Аксель. — На дворик не дивися — дивися під ноги, щоби добре бачити сходинки, інакше можна добряче впасти, й, окрім ворогів, на допомогу вже ніхто не прийде. Передай хлопцеві те саме, що я щойно сказав, і ходімо звідси якнайшвидше.

Попри свої власні вказівки, Аксель під час спуску не міг стримуватися, щоби не зиркати у внутрішній двір. У дальньому кутку солдати зібралися навколо круглої кам’яної вежі, що височіла над будівлею, в якій ченці напередодні проводили збори. Солдати розмахували запаленими смолоскипами, й у їхніх лавах панував безлад. Коли Аксель був уже на півдорозі донизу, двоє солдатів відділилися від решти і побігли площею. Аксель був певен, що їх помітять, але чоловіки зникли між колонами, й уже незабаром Аксель, сповнений вдячності, провів Беатрис і Едвіна в сутінки галереї, де на них чекав отець Браян.

Вони пішли слідом за ченцем вузькими коридорами. Деякі з тих проходів, можливо, були ті самі, якими вони просувалися раніше — з мовчазним отцем Нініаном. Часто вони йшли в цілковитій темряві, орієнтуючись на ритмічне шаркання хворої ноги їхнього провідника. Потому зайшли до кімнати з частково зруйнованою стелею. Кімнату заливало місячне світло, відкриваючи поглядам стоси дерев’яних коробок і поламані меблі. Аксель відчув запах плісняви і застояної води.

— Друзі, не занепадайте духом, — сказав отець Браян, переставши шепотіти.

Він зайшов у куток і взявся розсувати предмети, які там стояли.

— Ви вже майже у безпеці, — додав він.

— Отче, — сказав Аксель, — ми вдячні вам за порятунок, але, будь ласка, розкажіть нам, що трапилось.

Отець Браян продовжував розчищати куток і сказав, не підводячи очей:

— Для нас це загадка, пане. Солдати з’явилися сьогодні вночі без запрошення, вдерлися сюди через ворота і заполонили наш дім, наче свій власний. Вони вимагали видати їм двох молодих саксів, котрі нещодавно сюди прибули, і, хоча вони не згадували ні про вас, ані про вашу дружину, я би не сподівався на те, що вони поводитимуться з вами люб’язно. Цього хлопця вони точно хочуть убити, як і його брата-сакса. Вам потрібно врятуватись, а поміркувати про те, що задумали солдати, можна буде і згодом.

— Ще сьогодні вранці добродій Вістан був для нас чужим, — сказала Беатрис, — але нам негоже рятуватись утечею тоді, коли йому загрожує жахлива розправа.

— Солдати ще можуть нас наздогнати, пані, бо ми не зачинили за собою жодних дверей. І, якщо той чоловік своєю відважністю здобуде вам спасіння, нехай навіть заплативши за нього власним життям, ви повинні вдячно це прийняти. Під цією лядою — тунель, виритий іще у стародавні часи. Він веде до лісу, і коли ви вийдете цим ходом, то опинитеся далеко від переслідувачів. А зараз допоможіть мені підняти ляду, пане, бо для мене самого вона заважка.

Навіть удвох їм довелося докласти чималих зусиль, аби підняти ляду так, щоби вона утворила широкий кут, відкривши поглядам квадрат — іще чорніший, аніж ніч довкола.

— Нехай першим іде хлопчик, — сказав чернець, — адже вже багато років цим ходом ніхто не користувався, і хтозна, чи сходинки ще не обсипались. А він спритний, і якщо й упаде, то сильно не вдариться.

Проте Едвін щось доводив Беатрис, і, врешті, вона сказала:

— Пан Едвін піде на поміч панові Вістану.

— Принцесо, скажи йому, що ми ще зможемо допомогти Вістанові, якщо виберемося через цей тунель. Кажи йому що завгодно, та переконай його поквапитися.

Поки Беатрис розмовляла з Едвіном, із ним немовби сталася якась переміна. Він не відводив погляду від отвору в підлозі, а його очі, освітлені місячним сяйвом, раптом здались Акселеві якимись дивними, так наче хлопець поступово потрапляв під дію чарів. І невдовзі, поки Беатрис іще говорила, Едвін підійшов до отвору й, не озираючись, зробив крок у темряву і зник. Коли його кроки почали помітно стишуватись, Аксель узяв Беатрис за руку і сказав:

— Ходімо, принцесо. Тримайся близько біля мене.

Сходинки, які вели вниз, виявилися низькими. То були пласкі камінці, втрамбовані в землю, які здавалися доволі твердими на дотик. У світлі відкинутої ляди над головою вони могли трохи розгледіти, куди мають іти, проте щойно Аксель обернувся, щоби заговорити з отцем Браяном, як ляда гепнула з оглушливим, як їм здалося, гуркотом.

Усі троє зупинились і якийсь час стояли нерухомо. Попри Акселеві очікування, повітря не було аж надто застояне. Йому навіть здалося, що він відчуває легкий вітер. Едвін, який стояв десь попереду, почав говорити, і Беатрис пошепки йому щось відповіла. Потому вона тихо сказала:

— Хлопчик запитує, чому отець Браян так рвучко зачинив за нами ляду. Я сказала, що він, найімовірніше, дуже поспішав заховати тунель від солдатів, котрі, може, навіть уже в цю хвилину заходять до кімнати. Але все одно, Акселю, мені це також видалося трохи дивним. І хіба це не він зараз заставляє ляду зверху якимись предметами? Якщо виявиться, що дорога попереду перекрита землею чи водою — бо ж отець сам казав, що тут уже багато років ніхто не ходив, — то як ми повернемось і відчинимо ляду знизу? Вона ж така важка, а тепер на ній іще й наставлено повно всього!

— Дійсно дуже дивно. Та немає підстав сумніватися, що в монастирі повно солдатів, — хіба ми щойно не бачили їх на власні очі? Не маємо тепер іншого виходу, як іти далі й молитися, що тунель щасливо виведе нас у ліс. Скажи хлопчикові, нехай іде вперед, але повільно і не відриваючи руки від цієї вкритої мохом стіни, тому що, боюся, далі тільки темнішатиме.

Проте, рухаючись уперед, вони помітили, що де-не-де до тунелю потрапляло слабке світло, й іноді вони навіть могли роздивитись обриси одне одного. Їхні ноги час від часу несподівано втрапляли в калюжі, й не раз упродовж того відрізка шляху Акселеві здавалося, що він чує над головою якийсь шум. Але ні Едвін, ані Беатрис ніяк на це не реагували, тож він вирішив, що шум — тільки плід його надто розбурханої уяви. Та раптом Едвін різко зупинився — аж Аксель мало не зіштовхнувся з ним і відчув, як Беатрис, стоячи позаду, стиснула йому руку. Вони на мить застигли в темряві. Потому Беатрис підступила ще ближче до нього, й він відчув її теплий подих на своїй шиї, коли вона тихесенько прошепотіла:

— Акселю, ти це чув?

— Чув що, принцесо?

Едвінова рука застережно торкнулась Акселя, і вони знову замовкли. Урешті-решт Беатрис сказала чоловікові на вухо:

— Акселю, тут хтось є.

— Напевно, кажан, принцесо. Або щур.

— Ні, Акселю. Я чую добре. Це дихає людина.

Аксель знову прислухався. І тоді зовсім поруч із тим місцем, де вони стояли, пролунав різкий звук, схожий на удар, — спочатку тричі, а потім і чотири рази. Посипалися яскраві спалахи, а тоді заяскріло маленьке полум’я, що хутко розгорілося й освітило силует чоловіка, котрий сидів. Далі знову запала цілковита темрява.

— Не бійтеся, друзі, — сказав чийсь голос. — Це лише я, Гавейн, лицар Артура. І, щойно цей трут розгориться, нам стане добре видно одне одного.

Знову залунали удари кременя, а потім урешті-решт спалахнула свічка і почала горіти рівним полум’ям.

Сер Гавейн сидів на якомусь чорному насипі. Вочевидь, те сидіння було не надто зручне, бо лицар зігнувся під дивним кутом, наче гігантська лялька, от-от готова впасти. Свічка в руці відкидала на його обличчя та верхню частину тіла тремтливі тіні, а сам він важко дихав. Як і раніше, на ньому були лати і туніка, а меч, видобутий із піхов, був під кутом увіткнутий в землю біля підніжжя насипу. Лицар вивчав їх розлюченим поглядом, переносячи свічку від одного обличчя до іншого.

— Отже, ви всі тут, — нарешті сказав він. — Мені відлягло від серця.

— Ви здивували нас, сер Гавейн, — сказав Аксель. — Що у вас на умі, що ви тут отак ховаєтеся?

— Я вже давно тут, друзі, й ішов попереду вас. Але з мечем і в обладунках, та ще і при моєму високому зрості, який змушує спотикатись і пригинати голову, я не можу йти швидко, тож зараз ви мене наздогнали.

— Це ледве чи можна визнати поясненням, сер. Чому ви йшли попереду нас?

— Аби захистити вас, пане! Гірка правда полягає в тому, що ченці вас одурили. Тут унизу живе чудовисько, і вони хочуть, аби воно принесло вам смерть. На щастя, не всі ченці — однодумці. Нініан, отой мовчун, непомітно привів мене сюди, і тепер я повинен вивести вас у безпечне місце.

— Ваша новина приголомшила нас, сер Ґавейн, — сказав Аксель. — Але спершу розкажіть нам, про яке чудовисько мова. Що воно за одне і чи загрожує нам просто зараз, поки ми тут стоїмо?

— Вважайте, що загрожує, пане. Ченці не скерували би вас сюди, якби не були певні, що ви з ним не розминетеся. Вони завжди так роблять. Як людям Христа їм негоже використовувати меч чи навіть отруту. Тому тих, кому вони бажають смерті, вони просто спрямовують сюди, а через день-два забувають, що взагалі це зробили. О, так, це в їхньому стилі, особливо у стилі абата! До неділі він, може, навіть переконає себе, що врятував вас від солдатів. А вчинки того, хто блукає цим тунелем у пошуках здобичі — якщо абат узагалі про них замислюватиметься, — він повністю заперечуватиме чи навіть називатиме Божою волею. Ну що ж, подивимося, яка ж буде Божа воля сьогодні вночі, коли попереду вас ітиме лицар Артура!

— То ви хочете сказати, сер Ґавейн, — запитала Беатрис, — що ченці бажають нашої смерті?

— Вони, без сумніву, бажають смерті цього хлопчика, пані. Я намагався їх переконати, що в ній немає необхідності, навіть урочисто присягнув вивести хлопця якнайдалі з цих країв — але ні, вони мене не послухали! Вони не ризикнуть залишити хлопця на волі, навіть якщо добродія Вістана схоплять чи вб’ють, бо хто поручиться, що одного чудового дня по парубка не прийде хтось інший? Я запевняв їх, що заберу його якнайдалі звідси, та вони бояться того, що може статись, і бажають його смерті. Вас із вашим добрим чоловіком вони могли би пожаліти, проте ви неминуче стали би свідками їхніх учинків. Якби я не передбачив усього цього, то чи приїхав би до монастиря? Хтозна. Мені здалося, що це — мій обов’язок, хіба ні? Я не міг дозволити, щоби здійснилися їхні задуми супроти хлопчика та невинного подружжя християн! На щастя, не всі ченці думають однаково, самі розумієте. І Нініан, отой мовчун, непомітно провів мене сюди. Я мав намір пройти попереду вас набагато далі, та ці обладунки й мій обтяжливий зріст — скільки разів за всі ці роки я його проклинав! Хіба такий високий зріст має хоч одну перевагу? На кожну грушку, до якої я міг дотягнутися, припадала стріла, що загрожувала моєму життю, хоча вона запросто пролетіла би над кимось із нижчим зростом!

— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — що це за чудовисько, яке, як ви кажете, тут живе?

— Я ніколи не бачив його, пане, лише знаю тих, кого ченці спустили сюди до нього знайти свою смерть.

— Чи його може вбити звичайний меч у руках простого смертного?

— Що ви хочете сказати, пане? Так, я простий смертний — не заперечуватиму. Та я добре вишколений лицар, і впродовж усіх моїх молодих літ мене виховував великий Артур, навчивши зустрічати будь-якого супротивника з радістю, навіть коли страх сковує ціле тіло. Бо якщо ми і смертні, то принаймні повинні як слід проявити себе в очах Господніх, поки ходимо цією землею! Як і всі, хто стояв пліч-о-пліч із Артуром, пане, я вступав у бій із вельзевулами та чудовиськами, а також із найчорнішими людськими намірами і завжди брав приклад зі свого короля, навіть у розпал найзапеклішої боротьби. На що ви натякаєте? Як ви смієте? Ви там були? А я там був, пане, і бачив усе тими самими очима, які зараз дивляться на вас!.. Але що з того, що з того, друзі?.. Це — розмова для інших часів. Пробачте мені, бо зараз ми маємо інші клопоти, — звичайно, що маємо. Про що ви запитували, пане? А, так, чудовисько... Так, я розумію, що воно нещадне, та це — не демон і не дух, тому, щоби його вбити, цілком досить оцього меча.

— Але, сер Ґавейн, — сказала Беатрис, — ви справді пропонуєте нам іти далі цим тунелем, знаючи те, що ми знаємо тепер?

— А який у нас вибір, пані? Якщо не помиляюся, шлях назад до монастиря для нас перекрито, а попри те, та сама ляда може у будь-який момент піднятися й у тунель кинуться солдати. Нам не залишається нічого іншого, крім як іти вперед, і, якщо не зважати на те одне-єдине чудовисько, котре загрожує нам дорогою, вже невдовзі ми можемо опинитись у лісі далеко від наших переслідувачів, адже Нініан запевнив мене, що тунель — надійний і в доброму стані. Тож рушаймо, поки не догоріла свічка, бо іншої я не маю.

— Акселю, ми йому довіряємо? — запитала Беатрис, не докладаючи жодних зусиль, аби сер Ґавейн не почув її слів. — У мене голова йде обертом, і я дуже не хочу вірити, що добрий отець Браян нас зрадив. Проте в лицаревих словах таки є частка правди.

— Ходімо слідом за ним, принцесо. Сер Ґавейн! Ми вдячні вам за турботу. Будь ласка, відведіть нас у безпечне місце, і сподіваймося, що чудовисько задрімало чи блукає собі деінде.

— Боюся, що аж так нам не пощастить. Але рушаймо, друзі мої! Ми відважно йтимемо вперед. — Старий лицар повільно підвівся і простягнув руку, в якій горіла свічка. — Добродію Акселю, може, ви понесете цю свічку, бо мені потрібні дві руки, щоби тримати меча напоготові.

Вони пішли тунелем: сер Ґавейн попереду, потім Аксель зі свічкою, далі Беатрис, яка тримала його за руку ззаду, й останнім ішов Едвін. Не було іншого вибору, ніж їм усім іти однією колоною, бо прохід залишався вузьким, а стеля, з якої звисали мох і жорстке коріння, дедалі нижчала, аж поки навіть Беатрис довелося пригнути голову. Аксель щосили намагався тримати свічку високо, та вітер у тунелі тепер дув сильніше, ніж до того, і йому часто доводилося опускати її, прикриваючи полум’я рукою. Проте сер Гавейн не скаржився, і його силует, який постійно був перед їхніми очима — силует із піднятим мечем на плечі, — здавався незмінним. І раптом Беатрис зойкнула і потягнула Акселя за руку.

— Що трапилося, принцесо?

— Ох, Акселю, зупинися! Я на щось наступила, а ти надто швидко відвів свічку.

— І що, принцесо? Нам потрібно квапитись.

— Акселю, мені здалося, що це — дитина! Моя нога до неї доторкнулась, і я встигла її побачити, перш ніж зникло світло від свічки. Ох, я думаю, що це маленька дитина, котра вже давно померла!

— Ну, принцесо, не тривожся так. Де, кажеш, ти її бачила?

— Друзі, ходіть, — погукав сер Гавейн із темряви. — У цьому місці багато такого, чого найкраще не бачити.

Здавалося, Беатрис не чула лицаревих слів.

— Отам, Акселю. Піднеси вогонь сюди. Нижче, Акселю, посвіти сюди, хоча мені й страшно знову побачити це нещасне личко!

Попри власну пораду, сер Гавейн повернувся назад, і тепер Едвін також стояв поруч із Беатрис. Аксель нахилився і поводив свічкою туди-сюди, освітивши вологу землю, коріння дерев і каміння. Потому полум’я вихопило великого кажана, який лежав на спині, наче мирно спав, із розправленими на боки крилами. Шерсть його на вигляд була мокра та липка. Кажан мав лису свинячу морду, а в порожнинах розправлених крил утворилися маленькі калюжі. Можна було і справді подумати, що кажан спить, якби не те, що було видно на його тулубі спереду. Аксель підніс свічку ще ближче, й усі побачили круглу дірку, яка починалася просто під грудиною і доходила аж до живота, захопивши з обох боків частини ребер. Рана була навдивовижу чиста, мовби хтось відкусив шматок соковитого яблука.

— Що могло це зробити? — запитав Аксель.

Напевно, він занадто швидко відвів свічку, бо тієї миті полум’я згасло.

— Не хвилюйтеся, друзі, — сказав сер Ґавейн. — Я зараз знову дістану трут.

— Хіба я не казала, Акселю? — затягнула Беатрис, мало не плачучи. — Я зрозуміла, що це — немовля, варто було моїй нозі до нього торкнутися.

— Що ти таке кажеш, принцесо? Це не немовля. Що ти таке кажеш?

— Що ж могло статися з цією бідолашною дитиною? А з її батьками?

— Принцесо, це лише кажан, такі часто водяться в темряві.

— Ох, Акселю, це було немовля, я впевнена!

— Шкода, що свічка згасла, принцесо, інакше я знову би тобі показав. Це — кажан. Усього-на-всього! Та я і сам іще раз хотів би подивитися, на чому він лежить. Сер Ґавейн, ви помітили, яке в цієї істоти ложе?

— Не розумію, про що ви, пане.

— Мені здалося, що кажан лежав на ложі з кісток, адже я помітив кілька черепів, які могли належати лише людям.

— На що ви натякаєте, пане? — Голос сера Ґавейна став безпечно гучним. — Які черепи? Я не бачив ніяких черепів, пане! Лише кажана, який невдало впав!

Беатрис почала тихо схлипувати, й Аксель випростався, щоби її обняти.

— Це була ніяка не дитина, принцесо, — сказав він уже лагідніше, ніж першого разу. — Не засмучуйся так.

— Така самотня смерть. Де ж були її батьки, Акселю?

— На що ви натякаєте, пане? Черепи? Не бачив я ніяких черепів! Якщо тут і завалялося кілька старих кісток, то що з того? Що тут такого незвичного? Хіба ми з вами не під землею? Та я не бачив ніякого ложа з кісток і не знаю, на що ви натякаєте, пане Акселю. Ви там були, пане? Ви стояли пліч-о-пліч із великим Артуром? Бо я — так, і я пишаюся цим, бо він був командир не лише милосердний, а й доблесний. Так, дійсно, це я прийшов до абата попередити, хто такий насправді пан Вістан і які його наміри, та чи мав я вибір? Хіба я міг здогадатися, наскільки можуть почорніти душі святих отців? Ваші натяки безпідставні, пане! Вони образливі для всіх, хто хоч раз стояв поруч із великим Артуром! Немає тут ніяких лож із кісток! І хіба я тут не для того, щоби вас урятувати?

— Сер Ґавейн, ваш голос надто гучно гримить, і хтозна, де зараз солдати...

— Що я міг удіяти, пане, знаючи те, що я знав? Так, я прискакав сюди і порозмовляв із абатом, але звідки мені було знати, наскільки чорна його душа? Той бідолаха Джонас, добра душа, лежить із покльованою печінкою, і дні його пораховано, тоді як абат спокійно живе собі, не зазнавши й подряпини від тих птахів...

Сер Ґавейн несподівано замовкнув, бо його перервали звуки, які долинали з глибини тунелю. Важко було визначити, наскільки далеко чи близько було те, що їх видавало, та це точно був крик якогось чудовиська. Він нагадував вовче завивання, та в ньому також було щось від ведмежого ревіння. Крик лунав недовго, та Аксель устиг притиснути до себе Беатрис, а сер Ґавейн — вихопити меча зі землі. Якийсь час вони простояли в цілковитій тиші, прислухаючись, чи не пролунає той крик знову. Та нічого надалі не було чути, і сер Ґавейн раптом почав сміятися, тихо і здушено. Поки він заходився реготом, Беатрис сказала Акселеві на вухо:

— Муже, ходімо звідси. Я не хочу думати про ту самотню могилу.

Сер Ґавейн перестав сміятись і сказав:

— Ось, імовірно, ми нарешті почули те чудовисько, та ми не маємо іншого виходу, крім як іти далі. Тож, друзі, покінчімо з нашою сваркою. Незабаром ми знову запалимо свічку, та ходімо ще трохи без неї, бо раптом це вона привертає до нас увагу чудовиська. Дивіться: тут і так трохи світло — досить, аби йти. Ходімо, друзі, забудьмо про сварки. Мій меч — напоготові, тож рушаймо в путь.

Тунель почав звиватися ще більше, ніж раніше, і вони рухалися вперед із особливою обережністю, боячись того, що могло би відкритися перед їхніми очима за кожним новим поворотом. Але вони ні на що не натрапляли, а крику вже не чули. Потому тунель довго спадав круто вниз і нарешті привів їх до великої підземної зали.

Вони зупинились, аби віддихатись і роздивитися те, що їх зараз оточувало. Після того як вони довго йшли, зачіпляючи головами земляну стелю, було полегшею побачити, що стеля не лише високо над головою, але і зроблена з твердого матеріалу. Коли сер Ґавейн знову запалив свічку, Аксель зрозумів, що вони опинились у чомусь на кшталт мавзолею, в оточенні стін зі залишками фресок і з римськими літерами. Просто перед ними пара масивних колон утворювала вхід до сусідньої зали подібних розмірів, як і перша, а поріг тієї зали заливало яскраве місячне світло. Походження цього світляного острівця було важко виявити. Можливо, десь за високою аркою, яка здіймалася над двома колонами, був отвір, місце розташування якого тієї миті — цілком випадково — збіглося з положенням місяця. Місячне сяйво освітлювало мох і грибок на колонах, а також частину сусідньої зали з підлогою, наче зі щебеню, — втім, Аксель невдовзі зрозумів, що насправді то був товстий шар кісток. Лише тоді він помітив, що під його ногами також лежать подрібнені скелети і що таку дивну підлогу простелено в обох залах.

— Це, напевно, якесь стародавнє місце поховання, — сказав він уголос. — Але скільки ж людей тут поховано!

— Місце поховання, — пробурмотів сер Ґавейн. — Так, місце поховання.

Він повільно ходив залою: меч в одній руці, свічка — у другій. Лицар підійшов до арки, та завмер на порозі другої зали, так наче раптом злякався яскравого місячного сяйва. Сер Ґавейн увіткнув меча в землю, й Аксель помітив, як силует лицаря, спертий на зброю, втомлено водить свічкою то вгору, то вниз.

— Нам нічого сваритися, добродію Акселю. Це — людські черепи, і я цього не заперечуватиму. Тут — рука, там — нога, та зараз це — просто кістки. Старе місце поховання... Можливо. Насмілюся сказати, пане, що ціла наша країна є старим місцем поховання. Гарна зелена долина. Молодий гай, на який так приємно дивитися навесні. Копніть землю, зовсім неглибоко, — і з-під ромашок і жовтцю проступлять мерці. І не лише ті, пане, кого поховали по-християнськи. Під нашою землею лежать залишки колишніх жорстоких убивств. Ми з Горацієм уже від цього втомилися. Втомились і зістарілися.

— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — у нас лишень один меч на всіх. Прошу, не піддавайтеся меланхолії й не забувайте про те, що чудовисько вже близько.

— Про чудовисько я пам’ятаю, пане. Просто я думаю про ці ворота. Подивіться-но туди вгору. Бачите? — Сер Ґавейн підняв свічку трохи вище, освітивши ряд спрямованих донизу наконечників, прикріплених уздовж нижнього краю арки.

— Опускні ґрати, — сказав Аксель.

— Саме так, пане. Ці ворота не надто і старі. Готовий побитись об заклад, що молодші за нас обох. Хтось підняв їх для нас, аби ми туди зайшли. Бачите, он мотузка, на якій вони тримаються. А там — підйомні блоки. Сюди частенько хтось навідується, щоб опускати й піднімати ворота і, можливо, годувати чудовисько. — Сер Ґавейн зробив крок до однієї з колон, і під його ногами захрустіли кістки. — Якщо перерізати мотузку, ґрати точно впадуть і перекриють нам вихід. Але якщо чудовисько зараз за ними, то вони захистять нас від нього. Це той хлопчина-сакс так завиває, чи сюди забрів якийсь ельф?

І справді, Едвін, повернувшись у напівтемряву, почав співати — спочатку ледве чутно, і тому Аксель подумав, що хлопчик просто намагається заспокоїтися, та поступово Едвінів голос лунав дедалі гучніше. Його пісня нагадувала повільну колискову, і він співав її, повернувшись обличчям до стіни та погойдуючись цілим тілом.

— Хлопчик поводиться наче зачарований, — сказав сер Ґавейн. — Не звертайте на нього уваги, добродію Акселю, — нам потрібно ухвалити рішення. Підемо далі? Чи переріжемо мотузку і хоч ненадовго захистимося від того, що нас чекає по той бік?

— Гадаю, треба перерізати мотузку, сер. Ми точно зможемо знову підняти ворота, якщо захочемо. Та спочатку, поки ми під їхнім захистом, з’ясуймо, що за супротивник чекає на нас за ними.

— Мудре рішення, пане. Я так і зроблю.

Передавши свічку Акселеві, сер Ґавейн зробив іще один крок уперед, підняв меча й ударив по колоні. Розлігся дзвін металу об камінь, і нижня частина ґрат затрусилася. Проте не впала. Сер Ґавейн дещо засоромлено зітхнув. Потому він трішки повернувся й ударив іще раз.

Отепер уже пролунав гучний тріск — і ґрати гепнули вниз, піднявши в місячному сяйві хмару пилу. Гуркіт здався оглушливим. Навіть Едвін різко урвав свою пісню. Аксель видивлявся крізь залізні ґрати, які впали перед ними, аби побачити того, кого міг прикликати шум. Але чудовиська не було видно ніде, і через якийсь час вони дружно полегшено видихнули.

Незважаючи на те, що тепер вони опинились у пастці, з опущеними ґратами можна було почуватися спокійнішими, ніж у відкритому просторі зали, й усі четверо почали блукати мавзолеєм. Сер Ґавейн, заховавши меча назад до піхов, підійшов до ґрат і обережно їх помацав.

— Хороший метал, — сказав він. — Упорається зі своїм завданням.

Беатрис, яка вже давно мовчала, підійшла до Акселя і схилила голову йому на груди. Обнімаючи дружину, він відчув, що її щока мокра від сліз.

— Перестань, принцесо, не впадай у розпач. Уже невдовзі ми вийдемо на свіже нічне повітря.

— Черепи, Акселю, їх тут так багато! Невже це чудовисько і справді вбило стількох людей?

Вона говорила тихо, та сер Ґавейн озирнувся до них.

— На що ви натякаєте, пані? Що це я вчинив усю цю бойню? — він сказав це втомлено, без тіні попереднього гніву, та з якимось особливим напруженням у голосі. — Багато черепів, кажете? А хіба ми не під землею? На що ви натякаєте? Хіба один-єдиний лицар Артура міг убити стількох людей? — Він повернувся назад до ґрат і провів пальцем по одному з металевих стрижнів. — Одного разу, багато років тому, мені снився сон, що я вбиваю ворогів. То було вві сні й дуже давно. Ворогів були сотні — можливо, саме стільки, скільки лежить тут. Я все бився і бився... Просто безглуздий сон, але чомусь я досі його пам’ятаю. — Він зітхнув, а потому глянув на Беатрис. — Я навіть не знаю, що вам відповісти, пані. Я вчиняв лише те, що — гадав — буде приємним Господові. Як я міг здогадатися, наскільки почорніли душі тих мерзенних ченців? Ми з Горацієм приїхали до монастиря ще до заходу сонця, незадовго після вас, тому що тоді я вважав, що мені потрібно якнайшвидше поговорити з абатом. Потому я дізнався, що він задумав супроти вас лихе, і я вдав, що згоден. Я відкланявся, і вони всі повірили, що я поїхав. Але я залишив Горація в лісі й повернувся сюди пішки під покровом ночі. Не всі ченці думають однаково, дякувати Богові. Я знав, що добрий Джонас прийме мене. А дізнавшись від нього про злі абатові задуми, я попросив Нініана непомітно провести мене сюди, щоби змогти дочекатися вас. От прокляття! Хлопець знову за своє!

І дійсно, Едвін знову почав співати — вже не так голосно, як раніше, та зараз прибравши дивну позу: він схилився вперед, приклавши кулаки до скронь, і повільно рухався в темряві, наче, виконуючи танець, зображав якусь тварину.

— Хлопець, напевно, все ще не може оговтатися від того, що йому нещодавно довелося пережити, — сказав Аксель. — Просто диво, що він досі виявляв таку стійкість. Щойно ми опинимося далеко звідси, треба буде як слід про нього подбати. Але, сер Ґавейн, скажіть: чому ченці хочуть убити цю невинну дитинну?

— Хоч би що я казав абатові, він усе одно наполягав, що хлопця потрібно вбити. Тож я залишив Горація в лісі й повернувся тією самою дорогою...

— Сер Ґавейн, будь ласка, поясніть. Це все — через рану, якої йому завдав оґр? Але ж ці чоловіки — вчені мужі та християни.

— Хлопчик не має ніякої рани від оґра. На ньому — укус дракона. Коли вчора солдат підняв йому сорочку, я відразу все зрозумів. Хтозна, де він зустрів дракона, та це — точно драконів укус, і тепер у хлопчиковій крові визріватиме бажання поєднатися з драконкою. І, навпаки, будь-яку драконку, котра опиниться настільки близько, щоби відчути його запах, несамовито тягнутиме до нього. Саме тому панові Вістану так подобається цей його протеже, добродію. Вістан упевнений, що пан Едвін приведе його до Квериґ. І точнісінько через ту саму причину ченці зі солдатами хочуть цю дитину вбити. Дивіться: хлопчик перетворюється на справжнього дикуна!

— Що це за черепи, сер? — раптом запитала лицаря Беатрис. — Чому їх так багато? Може таке бути, що вони всі належали немовлятам? Деякі з них такі маленькі, що могли би поміститись у вашій долоні.

— Принцесо, не засмучуйся так. Це лише місце захоронення, от і все.

— На що це ви натякаєте, принцесо? Черепи немовлят? Я воював із чоловіками, з вельзевулами, з драконами. Та вбивати немовлят? Як ви смієте, пані?

Раптом Едвін, усе ще співаючи, пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, притиснувся до решітки.

— Назад, хлопче! — наказав сер Ґавейн і схопив його за плечі. — Тут небезпечно. І годі вже виспівувати!

Едвін схопився за ґрати обома руками, і на якусь мить між ним і лицарем закипіла боротьба. Та раптом вони обоє її припинили й відступили від воріт. Беатрис, яка все ще стояла, пригорнувшись до Акселевих грудей, тихо зойкнула, та Акселеві у той момент не було нічого видно за Едвіном і сером Ґавейном. І раптом чудовисько стало на острівець місячного сяйва, й Аксель зміг його роздивитися.

— Господи, спаси, — сказала Беатрис. — Ця істота втекла зі самої Великої рівнини і тепер пронизує холодом усе навколо.

— Не хвилюйся, принцесо. Вона не зможе проламати цих ґрат.

Сер Гавейн, який відразу ж видобув із піхов меча, тихенько розсміявся.

— Усе не аж так погано, як я боявся, — сказав він і знову засміявся.

— Досить погано, сер, — сказав Аксель. — Судячи з вигляду чудовиська, воно цілком здатне проковтнути нас усіх: одного по одному.

Перед ними стояла величезна тварина, з якої наче здерли шкуру: сухожилля та суглоби вкривала туго натягнута непрозора мембрана, схожа на оболонку овечого шлунка. Стоячи в місячному сяйві, розмірами та формою чудовисько нагадувало бика, тільки з вовчою головою і темнішого відтінку, хоча виникало враження, що воно почорніло від вогню, а не завдяки природному кольору шерсті чи плоті. Чудовисько мало масивні щелепи й очі рептилії.

Сер Ґавейн усе ще сміявся сам до себе.

— Поки я спускався в цей темний тунель, моя розбурхана уява готувала мене до гіршого. Якось, пане, на болотах Думума мені довелося боротися з вовками, які мали голови потворних відьом! А на горі Кульвіч — із двоголовими оґрами, які блювали на мене кров’ю, не перериваючи свого бойового кличу! А зараз перед нами просто злий пес, лише трішки більших за звичні розмірів.

— Але він загороджує нам дорогу на волю, сер Ґавейн!

— Таки-так, ви маєте рацію. Тому ми можемо повитріщатися на нього годину-дві, поки в тунель у нас за спиною спустяться солдати. Або ж піднімемо ворота і боротимемося з ним.

— Я схиляюся до думки, що наш недруг більш небезпечний, аніж розлючений пес, сер Ґавейн. Тому прошу вас не видавати бажане за дійсне.

— Я старий чоловік, пане, і минуло багато років, відколи я востаннє замахувався цим мечем у пориві люті. Проте я все-таки добре вишколений лицар, і якщо це чудовисько земне, то я його переможу.

— Подивись, Акселю, — сказала Беатрис, — воно не відриває погляду від пана Едвіна.

Едвін, тепер навдивовижу спокійний, походжав то ліворуч, то праворуч, постійно озираючись на чудовисько, яке ні на мить не відводило від нього очей.

— Цьому псові потрібен хлопчик, — задумано сказав сер Ґавейн. — Можливо, що цей монстр — драконяче поріддя.

— Хоч яка там його природа, — сказав Аксель, — а воно вичікує нашого наступного кроку напрочуд терпляче.

— Ось що я пропоную, друзі, — сказав сер Ґавейн. — Мені геть не хочеться використовувати цього хлопчину-сакса, наче прив’язаного козлика в пастці для вовків. Хоча він видається відважним юнаком, але залишатися тут беззбройним для нього вельми небезпечно. Хай він візьме свічку і стане там, у глибині кімнати. Тоді, якщо вам, добродію Акселю, вдасться якось підняти ґрати, — можливо, навіть із допомогою вашої люб’язної дружини, — чудовиську ніщо не заважатиме зайти всередину. Я припускаю, що воно відразу ж кинеться до хлопчика. Знаючи, куди побіжить чудовисько, я залишуся на місці й завдам йому удару мечем, коли воно пробігатиме повз мене. Ви підтримуєте такий план, пане?

— План — відчайдушний. Але я також боюся, що незабаром у цьому тунелі з’являться солдати. Тому спробуймо, сер, і нехай навіть нам із дружиною доведеться обом повиснути на цій мотузці, ми зробимо все, щоби підняти ґрати. Принцесо, поясни добродієві Едвіну наш план, і подивимося, чи він погодиться.

Та скидалося на те, що Едвін зрозумів стратегію сера Ґавейна без жодного слова. Узявши в лицаря свічку, хлопець відміряв на встеленій кістками підлозі десять великих кроків, поки знов опинився в темряві. Коли він повернувся, свічка трохи нижче від його обличчя майже не тремтіла, освітлюючи палахкі очі, які втупились у чудовисько за ґратами.

— Швиденько, принцесо, — сказав Аксель. — Вилізь мені на спину і спробуй схопити кінець мотузки. Бачиш? Он вона хитається.

Спочатку вони мало не перекинулися. Та потому використали колону як опору, й після ще кількох спроб Аксель почув слова Беатрис:

— Я її впіймала, Акселю. Відпусти мене — і вона потягнеться донизу разом зі мною. Лови мене, щоби я не гепнула на землю.

— Сер Гавейн, — тихо погукав Аксель, — сер, ви готові?

— Ми готові.

— Якщо чудовисько проскочить повз вас, то цього відважного хлопчика миттю спіткає смерть.

— Знаю, пане. Воно не проскочить.

— Повільно опускай мене вниз, Акселю. Якщо я повисну в повітрі, тримаючись за мотузку, схопися за мене і тягни донизу.

Аксель відпустив Беатрис, і на якусь мить вона повисла в повітрі: її ваги не вистачало, щоби підняти ґрати. На щастя, Аксель зумів ухопити вільну частину мотузки біля того місця, за яке трималася Беатрис, і вони потягнули разом. Спочатку не відбувалося нічого, та потому щось піддалось і ґрати, задрижавши, почали підніматись. Аксель тягнув далі й, не маючи можливості побачити результат, вигукнув:

— Сер, ґрати вже високо?

Настала пауза, після чого голос сера Ґавейна відповів:

— Пес дивиться в наш бік, і нас із ним уже нічого не розділяє.

Обернувшись, Аксель визирнув із-за колони саме вчасно, щоби побачити, як чудовисько кинулось уперед. Коли старий лицар замахнувся мечем, його обличчя в місячному сяйві здалося неймовірно переляканим, але було надто пізно, бо потвора вже проскочила повз нього і мчала просто до Едвіна.

Хлопчикові очі розширилися, та він не впустив свічки. Натомість відступив убік — наче з увічливості, — даючи чудовиську можливість проскочити повз нього. І, на Акселеве здивування, чудовисько саме так і зробило: воно побігло в темряву тунелю, з якого вони самі зовсім нещодавно вийшли.

— Я потримаю мотузку! — крикнув Аксель. — Біжіть за ворота! Рятуйтеся!

Та ні Беатрис, яка стояла поруч із ним, ані сер Гавейн, який уже опустив меча, не звернули уваги на Акселя. Навіть Едвін, здавалось, утратив інтерес до жахливого звіра, який щойно пробіг повз нього, та, без сумніву, міг повернутися будь-якої хвилини. Хлопчик, тримаючи свічку перед собою, підійшов туди, де стояв старий лицар, і разом вони вдивлялись у підлогу.

— Відпустіть ґрати, добродію Акселю, — сказав сер Гавейн, не підводячи очей. — Невдовзі ми знову їх піднімемо.

Аксель зрозумів, що старий лицар із хлопчиком зацікавлено розглядали щось, що рухалося на землі. Він опустив ґрати, а Беатрис промовила:

— Це щось страшне, Акселю, і я не маю жодного бажання на нього дивитись. Але ти піди поглянь, якщо хочеш, і скажеш мені, що там таке.

— Хіба чудовисько не побігло в тунель, принцесо?

— Частина чудовиська дійсно туди побігла, і я чула, як стихали кроки. Хутко, Акселю, піди подивися на той шматок звіра, який лежить біля лицаревих ніг.

Коли Аксель наблизився, сер Гавейн із Едвіном обоє здригнулися, наче виходячи з трансу. Вони відступили вбік, і в місячному світлі Аксель побачив голову звіра.

— Щелепи ніяк не заспокояться, — сказав сер Гавейн схвильованим голосом. — Я вже було подумав, чи не рубонути його ще раз мечем, але, боюся, це буде осквернення, яке може накликати на нас додаткові біди. Але я би так хотів, аби вони перестали рухатись.

І справді, важко було повірити, що відрубана голова не була жива. Вона лежала на боці, і її єдине видиме око поблискувало, наче якась морська істота. Щелепи ритмічно рухалися з непоясненною силою, і через те здавалося, що язик, який тріпався між зубами, жив власним життям.

— Ми ваші боржники, сер Гавейн, — сказав Аксель.

— Це лише пес, пане. Я радо би став на бій із чимось гіршим. Одначе наш хлопчина-сакс продемонстрував рідкісну відвагу, і я радий, що зумів прислужитися йому. А зараз нам потрібно поспішати, лишень обережно, бо хтозна, що відбувається над нами і чи не вичікує, бува, на нас поза межами цієї зали ще одне чудовисько.

За однією з колон вони помітили важіль і, прив’язавши до нього мотузку, швидко й легко підняли ворота. Залишивши голову чудовиська там, де вона впала, вони пройшли під опускними ґратами. Сер Гавейн знову був попереду, з мечем напоготові, а Едвін ішов останній. Друга зала мавзолею, за всіми ознаками, слугувала звірові лігвом: посеред старих кісток валялися порівняно свіжі скелети овець і оленів, а також різні чорні смердючі туші, проте наші мандрівники не могли розпізнати, кому ті могли належати. Потому всі, пригнувши голови та важко дихаючи, знову йшли звивистим коридором. Інших чудовиськ уже не зустріли, а відтак урешті-решт почули пташиний спів. Удалині з’явилася світла плямка, і, коли вони ввійшли в ліс, уже був ранній світанок.

Перебуваючи в якомусь заціпенінні, Аксель натрапив на скупчення коренів, які виступали з-під землі між двома великими деревами, й, узявши Беатрис за руку, допоміг їй сісти. Беатрис так задихалася, що не відразу змогла говорити, проте дуже швидко вона глянула вгору і сказала:

— Поруч зі мною ще є місце, муже мій. Якщо зараз ми у безпеці, то посидьмо трішки і подивімося, як гаснуть зорі. Я вдячна, що ми обоє живі-здорові та що той зловісний тунель залишився позаду.

Перегодом вона додала:

— Акселю, а де добродій Едвін? Я не бачу його.

Озирнувшись у напівтемряві, Аксель помітив неподалік сера Ґавейна, який чорним силуетом височів на тлі світанкового неба: лицар переводив подих, схиливши голову, а для рівноваги сперся рукою на стовбур дерева. Та хлопчика ніде не було видно.

— Він щойно був у нас за спиною, — сказав Аксель. — Я навіть чув, як він вигукнув, коли ми вийшли на свіже повітря.

— Я бачив, як він побіг уперед, — не озираючись, сказав сер Ґавейн, усе ще важко дихаючи. — Наші літа беруть своє, а йому — на відміну від нас — не потрібно прихилятися до дубів, аби віддихатися. Гадаю, хлопець поспішає повернутися до монастиря, щоб урятувати пана Вістана.

— І ви навіть не подумали затримати його, сер? Він-бо поспішає назустріч смертельній небезпеці, а пана Вістана дотепер уже схопили чи й убили.

— Що ви хотіли, щоби я вдіяв, пане? Я зробив усе, що міг. Заховався в місці, де не було і ковтка свіжого повітря. Переміг чудовисько, яке до того проковтнуло безліч відважних чоловіків. І ось, коли все нарешті скінчилося, хлопчик одразу ж утікає назад до монастиря! Чи я мав кинутися за ним навздогін у цих важких обладунках і з мечем при боці? Я виснажився. Украй виснажився. У чому тепер полягає мій обов’язок? Мені потрібно зупинитися й усе обміркувати. Який наказ віддав би мені Артур?

— Чи правильно ми зрозуміли, сер Ґавейн, — запитала Беатрис, — що це ви перший прийшли до абата і розповіли йому, що добродій Вістан — насправді воїн-сакс зі сходу?

— Пані, ну навіщо знову до цього повертатися? Хіба я не вивів вас у безпечне місце? На скільки черепів наступили наші ноги, перш ніж ми вибралися на цей солодкий світанок? На незліченну кількість! Не потрібно дивитись униз: вони тріщали при кожному кроці. Скільки їх там, мертвих, га, пане? Сто? Тисяча? Ви рахували, добродію Акселю? Чи вас там не було, пане? — Лицар усе ще скидався на невиразний силует біля дерева, і його слова іноді було складно розібрати через пташок, які вже почали виводити свої світанкові пісні.

— Хай там яка передісторія цієї ночі, — сказав Аксель, — ми щиро вдячні вам, сер Ґавейн. Очевидним є те, що ви не розгубили ні своєї майстерності, ні відваги. Однак і я маю до вас запитання...

— Пошкодуйте мене, пане, досить! Як я, по-вашому, мав ганятися за прудким юнаком цими лісистими схилами? Я видихався, пане, а не просто задихався.

— Сер Ґавейн, ми з вами не були колись товаришами?

— Пошкодуйте мене, пане! Сьогодні я виконав свій обов’язок. Хіба цього замало? Зараз я мушу йти відшукати свого бідолашного Горація. Його я прив’язав до гілки, щоби він не блукав лісом, але що, коли на нього натрапить вовк чи ведмідь?

— Моє минуле огорнула густа імла, — сказав Аксель. — Але віднедавна я пригадую якесь завдання — дуже важливе, — яке мені колись доручили. Може, то був закон — великий закон, — аби наблизити всіх людей до Господа? Ваша присутність, сер Ґавейн, і ваші розмови про Артура розбурхують думки, які давно стерлися з моєї пам’яті.

— Мій бідний Горацій, пане, так не любить бувати в лісі ночами. Досить ухнути сові чи гавкнути лисиці — й він уже лякається до смерті, хоча під градом стріл він і не здригнеться. Я негайно йду до нього, і дозвольте мені попередити вас, добрі люди: не варто затримуватися тут надовго. Забудьте про тих молодих саксів: і про одного, і про другого. Подумайте натомість про свого рідного сина, котрий чекає на вас у своєму селі. Якнайшвидше рушайте в путь, кажу вам, — ви ж бо тепер не маєте ні ковдр, ані харчу. Річка — близько, і вона швидко тече на схід. Перекиньтеся добрим словом із господарем баржі — й переправу вниз за течією вам буде гарантовано. Та не баріться тут, бо хтозна, коли сюди прийдуть солдати. Нехай вас Бог береже, друзі мої!

З шарудінням і глухим постукуванням силует сера Ґавейна зник у темному листі. Через якийсь час Беатрис сказала:

— Акселю, ми з ним не попрощались, і мені через це незатишно. Та він дуже дивно нас покинув, до того ж і досить несподівано.

— Мені теж так здалося, принцесо. Та, напевно, він дав нам мудру пораду. Нам варто якнайшвидше вирушити в дорогу до нашого сина і забути про своїх нещодавніх супутників. Я тривожуся за бідолашного пана Едвіна, та якщо він побіг назад до монастиря, то чим ми можемо йому зарадити?

— Відпочиньмо ще хвилинку, Акселю. Незабаром ми вирушимо в путь — лише ми двоє, — і нам не завадило би знайти баржу, щоби пришвидшити подорож. Син, певно, хвилюється, чому ми так забарилися.

Розділ восьмий

Молодий чернець був худим, хворобливим на вигляд піктом[6], котрий добре розмовляв Едвіновою мовою. Безперечно, йому було приємно опинитись у товаристві майже однолітка, й упродовж першого етапу дороги у світанкових туманах він безперестанку говорив. Але, відколи вони опинилися посеред дерев, молодий чернець замовкнув, і Едвін задумався, чи він, бува, чимось не образив свого провідника. Та найімовірніше, чернець просто боявся привернути увагу того, що на них чигало в тих лісах: крізь приємні пташині співи пробивалося дивне шипіння та шепотіння. Коли Едвін запитав знову — радше для того, щоби перервати мовчанку, ніж аби знову почути обнадійливі слова: «Отже, рани мого брата не смертельні?» — відповідь була стисла і майже груба: «Отець Джонас сказав, що ні. Йому ліпше знати».

Значить, Вістан не міг бути аж надто сильно поранений. А справді, зовсім нещодавно йому, напевно, довелося подолати той самий шлях схилом униз, та ще й затемна. Чи йшов він, важко спираючись на руку провідника? Чи йому вдалось осідлати кобилу, а хтось із ченців, може, міцно тримав її за вуздечку?

«Відведи цього хлопчину в дім бондаря. І пильнуй, аби ніхто не помітив, як ви виходите з монастиря», — якщо вірити молодому ченцеві, такі були вказівки, що їх йому дав отець Джонас. Отже, Едвін незабаром знову зустрінеться з воїном, але на який прийом йому чекати? Він підвів Вістана в першому ж випробуванні. Замість того, щоби при початкових звуках бою поспішити йому на допомогу, Едвін побіг у довгий тунель. Але матері там не було, і, лише помітивши кінець тунелю — далекий і в темряві схожий на місяць, — він відчув, як розвіюється його затуманення, і з жахом усвідомив, що сталося.

Принаймні, вибравшись назовні в ранкову прохолоду, він зробив усе, що міг. Він пробіг майже цілу дорогу нагору назад до монастиря, сповільнюючись лише на найкрутіших ділянках схилу. Коли продирався крізь ліс, йому іноді здавалося, що він заблукав, але згодом ліс порідшав і на тлі блідого неба проступив силует монастиря. Тож він продовжив підніматися догори, поки опинився перед головними воротами, задиханий і з болем у ногах.

Дверцята поруч із головними ворітьми виявилися незамкненими, і йому вдалося зібрати сили й дуже обачно прокрастись усередину. Він помітив дим, іще коли тільки наближався до монастиря, та зараз йому залоскотало у грудях і було важко стримуватися, щоби голосно не закашляти. Тепер йому стало цілковито зрозуміло, що штовхати візок зі сіном уже надто пізно, й він відчув, як усередині в ньому розчахнулася бездонна порожнеча. Та він зміг тимчасово відігнати це відчуття і рушив далі.

Якийсь час він не натрапляв ані на ченців, ані на солдатів. Але, проходячи вздовж стіни — з опущеною головою, щоби його не помітили з якогось далекого вікна, — він побачив унизу солдатських коней, які збилися докупи в маленькому дворику біля головних воріт. Оточені зусібіч високими стінами, тварини, все ще осідлані, стривожено ходили колами, хоча місця, щоби це робити, не зіштовхуючись між собою, вони майже не мали. Потому, коли він підійшов до чернечих келій, звідки інший хлопець його віку міг би стрімголов кинутися на головний внутрішній дворик, йому вистачило розважливості пригадати розташування будівель і рушити в обхід, використовуючи, наскільки те було можливо, обхідні шляхи, які він іще пам’ятав. Навіть діставшись до місця призначення, він заховався за кам’яною колоною, щоб обережно роззирнутися навсібіч.

Головний внутрішній дворик було важко впізнати. Три силуети в рясах утомлено підмітали долівку, а поки він спостерігав, до них приєднався і четвертий, із відром. Виливши воду на бруківку, він розлякав декількох ворон, які причаїлися неподалік. Місцями двір було присипано сіном та піском, і хлопчиків погляд зупинився на кількох тілах, прикритих мішковиною, — Едвін здогадався, що то — трупи. Над двориком височіла стара кам’яна вежа, де, як було йому відомо, тримав оборону Вістан, але й вона змінилась: у багатьох місцях вежа обвуглилась і почорніла, особливо навколо аркового входу та вузьких вікон. Едвінові здалося, що вежа наче зменшилася. Витягнувши шию, він виглянув із-за колони, щоби розгледіти, чи калюжі навколо прикритих тіл були повні крові чи води, і тоді йому в плечі вп’ялися чиїсь кістляві пальці.

Едвін різко озирнувся і зустрівся поглядом із отцем Нініаном, ченцем-мовчуном. Едвін не закричав, але, вказуючи рукою на трупи, тихо запитав: «Пан Вістан, мій брат-сакс, він там?»

Мовчазний чернець, здавалося, зрозумів запитання, і заперечно похитав головою. Та, навіть коли Нініан підніс пальця до вуст уже добре знайомим хлопцеві жестом, він і далі не відводив од Едвіна застережного погляду. А потому, нишком роззирнувшись довкола, Нініан потягнув хлопця геть із внутрішнього дворика.

— Воїне, а хіба ми можемо знати достеменно, — запитував він Вістана напередодні, — що солдати сюди прийдуть? Хто їм скаже, що ми тут? Ченці ж повірили, що ми лише прості пастухи.

— Хтозна, хлопче. Може, нас залишать у спокої. Та мені здається, що є людина, котра може виказати нашу присутність тут, і не виключено, що славний Бреннус уже віддає потрібний наказ. Перевіряй якнайліпше, мій юний друже. Брити часто розділяють копицю зсередини дерев’яними дошками. Нам потрібно, щоби тут було саме лише сіно — до самого дна.

Вони з Вістаном були у клуні за старою вежею. На якийсь час припинивши рубати дрова, воїн раптом вирішив якнайшвидше навантажити сіном розхитаний віз, який лежав у глибині повітки. Коли вони почали працювати, то Едвін мав час від часу вилізати на копиці й проштрикувати їх довгою палкою. Воїн уважно спостерігав ізнизу, іноді змушуючи хлопця пройтися певною секцією копиці ще раз, а в деяких місцях — якнайглибше запхати всередину ногу.

— Святі отці часто грішать тим, що витають десь у хмарах, — пояснив Вістан. — Вони могли легко забути в сіні піку чи вила. Якщо так, то ми зробимо добру справу, діставши їх звідти, бо з інструментами тут сутужно.

Хоча до того часу воїн жодного разу не натякнув, навіщо їм те сіно, Едвін одразу зрозумів, що воно якось пов’язано зі сутичкою, яка на них чекає, і тому, коли копиці сіна дедалі наростали, він запитав про солдатів.

— Хто ж нас зрадить, воїне? Ченці нічого не підозрюють. Вони такі заклопотані своїми святими сварками, що навіть не дивляться в наш бік.

— Може, так воно і є, хлопче. Ну ж бо, там теж перевір. Отам!

— Чи може таке бути, воїне, що нас зрадить це літнє подружжя? Вони для цього точно надто дурні та чесні.

— Хоч вони і брити, проте я не боюся, що вони можуть нас зрадити. Але ти помиляєшся, вважаючи їх дурними, хлопче. Пан Аксель, до прикладу, — напрочуд глибокодумна людина.

— Воїне, чому ми йдемо разом із ними? Вони затримують нас на кожному повороті.

— Затримують — це правда, і ми незабаром підемо різними дорогами. Та сьогодні вранці, коли ми вирушили в путь, мені дуже захотілося побути в товаристві пана Акселя. І, можливо, ще не раз захочеться. Як я вже казав, він є глибокодумною людиною. Нам із ним залишилося ще дещо обговорити. Але зараз зосередьмося на справі, яку робимо. Потрібно надійно та рівномірно завантажити віз. Самим лише чистим сіном. Жодних деревинок чи залізяччя! Бачиш, хлопче, як я на тебе покладаюсь?

Однак Едвін його підвів. Як він міг так довго проспати? Він зробив помилку; що взагалі ліг. Потрібно було просто сісти в кутку і ледь-ледь подрімувати — так, як умів робити Вістан, — аби при найменших звуках скочити на рівні ноги. Натомість він, як мала дитина, випив чашку молока, що її дала йому та літня пані, й заснув важким сном у своєму кутку кімнати.

Чи бачив він сни, в яких його кликала справжня мати? Імовірно, що так, і саме тому він так довго й проспав. І чому, коли той кульгавий чернець почав його трусити, щоби розбудити, він, замість кинутися до воїна, спустився за рештою в той довгий і дивний тунель, так наче й зовсім не виринав із глибокого сну?

То, без сумніву, був материн голос — той самий, що кликав його тоді у клуні. «Знайди сили, Едвіне, заради мене. Знайди сили і прийди порятуй мене. Прийди порятуй мене. Прийди порятуй мене». У голосі вчувалася нагальність, якої ще вчора вранці не було. Навіть більше: стоячи перед піднятою лядою та дивлячись на сходинки, які вели в темряву, Едвін відчув, що щось тягне його туди з такою силою, що йому запаморочилася голова і його майже знудило...

Молодий чернець притримував палицею гілки терну, чекаючи, поки Едвін пройде попереду. Нарешті чернець заговорив, хоч і знову зовсім тихо:

— Найкоротший шлях. Незабаром побачимо дах бондаревої хижі.

Коли вони вийшли з лісу там, де схил різко йшов донизу і ховався в імлі, яка вже почала розсіюватись, Едвін усе ще чув неподалік, у заростях папороті, якісь рухи та шипіння. І він пригадав сонячний вечір наприкінці літа, коли він розмовляв із тією дівчиною.

Того дня Едвін не відразу помітив ставок, адже той був маленький і ховався за очеретом. Перед хлопцем у небо злетіла ціла зграя яскраво забарвлених комах, і за інших обставин він звернув би на них увагу. Та цього разу він міг думати лише про звуки, які долітали звідкілясь від самої води. Тварина потрапила в пастку? Звуки долинули знову, під пташиними співами та свистом вітру. Раз у раз повторювалося те саме: спочатку інтенсивне шарудіння, так наче тривала якась боротьба, а тоді западала тиша. І знову шарудіння. Обережно наблизившись, він почув важке дихання. І його очі розпізнали дівчину.

Вона лежала на спині в жорсткій траві, наполовину повернувшись на бік верхньою частиною тіла. Дівчина була на декілька років старша за Едвіна: їй було п’ятнадцять чи шістнадцять, — і погляд її безстрашно свердлив його. Він не відразу зрозумів, що її дивну позу спричинено зв’язаними за спиною руками. Прим’ята трава навколо неї вказувала, де вона, відштовхуючись ногами, намагалася вивільнитися від мотузки. Її бавовняна довга сорочка, підв’язана на талії, з одного боку повністю змінила колір — імовірно, промокла, — а обидві ноги, незвично смагляві, вкривали свіжі подряпини від чортополоху.

Едвін уже майже вирішив, що перед ним примара чи фея, та, коли вона заговорила, в її голосі не було відлуння.

— Що ти хочеш? Чому прийшов?

Отямившись, Едвін сказав:

— Якщо бажаєш, я можу тобі допомогти.

— Вузли не складні. Просто вони зав’язали їх тугіше, ніж зазвичай.

Лише тепер він помітив, що її шия та обличчя були зрошені потом. Навіть поки вона говорила, її руки за спиною без угаву намагалися виплутатися.

— Тобі боляче? — запитав він.

— Ні. Та мені на коліно щойно сів жук. Він мене вкусив. І тепер коліно напухне. Бачу, ти ще надто малий, аби мені допомогти. Ну нічого, сама впораюся.

Дівчина не відводила від нього погляду, навіть коли її обличчя напружилось, а сама вона скрутилась і припідняла тулуб над землею. Він стояв як укопаний і чекав, що з-під її спини от-от з’являться руки. Та, знесилівши, вона впала назад на траву, важко дихала і не відривала від нього сердитого погляду.

— Я можу допомогти, — сказав Едвін. — Я тямлю у вузлах.

— Та ти ж лише дитина.

— Ні. Мені вже скоро дванадцять.

— Вони незабаром повернуться. Якщо побачать, що ти мене розв’язав, то наб’ють тебе.

— Вони дорослі?

— Їм здається, що дорослі, та насправді вони просто хлопчаки. Проте старші за тебе, і їх — троє. Вони будуть страшенно раді тебе відгамселити. А потому запхають твою голову у брудну воду і триматимуть так, поки ти знепритомнієш. Вони вже таке робили — я бачила.

— Вони зі села?

— Зі села? — Вона зневажливо глянула на нього. — З твого села? Ми щодня переходимо від одного села до іншого. Яке нам діло до твого села? Вони вже можуть от-от повернутись — і тоді тобі непереливки.

— Я не боюся. Можу вивільнити тебе, якщо хочеш.

— Я завжди вивільняюся сама. — Вона знову скрутилася.

— Чому вони тебе зв’язали?

— Чому? Щоби подивитися, мабуть. Подивитися, як я намагаюся вивільнитися. Та зараз вони пішли красти їжу.

Потому вона додала:

— Я думала, що ви, селяни, цілими днями працюєте. Чому твоя мати дозволяє тобі тинятися тут без діла?

— Мені дозволили тому, що я сьогодні сам-один уже обробив аж три кути.

А опісля він зізнався:

— Та й моя мати вже не живе в цьому селі.

— Куди ж вона поділася?

— Не знаю. Її забрали геть. Тепер я живу з тіткою.

— Коли я була такою самою дитиною, як ти, то теж жила в селі. А тепер я подорожую.

— З ким ти подорожуєш?

— Ох... із ними. Ми тут частенько проходимо. Пригадую, минулої весни вони мене теж зв’язали і залишили на цьому самому місці.

— Я тебе вивільню, — раптом сказав він. — І нехай вертаються, я їх не боюся.

Та його все одно щось стримувало. Він очікував, що дівчина принаймні відведе погляд убік, очікуючи на його наближення, чи хоч трохи змінить позу. Проте вона і далі впивалась у нього очима, а її руки під вигнутою спиною не полишали спроб вивільнитися. Лише коли вона глибоко зітхнула, він зрозумів, що дівчина на якийсь час затримала подих.

— Зазвичай у мене самої виходить, — сказала вона. — Якби тебе тут не було, я б уже дотепер вивільнилася.

— Вони тебе зв’язують, аби ти не втекла?

— Втекла? Куди мені втікати? Я подорожую з ними.

І додала:

— Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?

— Матері? — Він щиро здивувався. — Чому би це моя мати мала хотіти, щоби я їй допомагав?

— Ти сказав, що її забрали, хіба ні?

— Так, але то було давно. Тепер вона щаслива.

— Як вона може бути щаслива? Ти не думаєш, що вона хоче, щоби хтось прийшов їй на поміч?

— Вона просто подорожує. Вона не хотіла б, аби я...

— Раніше вона не хотіла, щоби ти прийшов по неї, бо ти був іще дитина. Але ти вже майже чоловік.

Дівчина замовкнула, вигинаючи спину в черговій напруженій спробі вивільнитись. А тоді знов обм’якнула.

— Іноді, якщо я не встигаю вивільнитися до їхнього повернення, вони мене не розв’язують. Дивляться, не кажучи ні слова, поки я спроможуся вивільнити руки. А до того часу просто сидять і безперестанку дивляться, а між ногами у них виростає дияволів ріг. Мені було би легше, якби вони щось говорили. Та вони лише витріщаються мовчки.

Потому дівчина продовжила:

— Коли я помітила тебе, то подумала, що ти зробиш так само. Думала, ти сидітимеш і мовчки витріщатимешся на мене.

— Можна я тебе розв’яжу? Я їх не боюся і тямлю у вузлах.

— Ти лише дитина!

З її очей раптом покотилися сльози. Це сталося так швидко, що — оскільки на її обличчі не було і сліду емоцій — Едвін аж було подумав, що то не сльози, а піт. Але потому зрозумів, що таки сльози, які через те, що її обличчя було повернуто вбік, якось дивно стікали: через перенісся й униз протилежною щокою. Цілий той час вона не відривала від нього погляду. Сльози збили його з пантелику, й він застигнув на місці.

— Ну, розплутуй уже, — сказала вона й уперше перевернулася на бік, переводячи погляд на стебла очерету, які виглядали з води.

Едвін кинувся до неї, мовби злодій, котрий спіткав добру нагоду, і, присівши навшпиньки у траві, почав розплутувати вузли. Шворка, тонка та жорстка, безжально врізалася їй у зап’ястя, а долоні дівчини, які лежали відкриті одна на одній, виявилися маленькими та ніжними. Спочатку вузли не піддавалися, та Едвін наказав собі заспокоїтися й уважно розгледів напрямок витків. І, коли він спробував іще раз, вузол піддався. Тепер він діяв уже впевнено, час від часу поглядаючи на м’які долоні, які чекали на свободу, наче пара сумирних звірят.

Після того, як Едвін стягнув шворку із рук дівчини, вона повернулась і сіла обличчям до нього. Відстань між ними раптом здалася йому дуже малою, і Едвін зніяковів. Він помітив, що від неї не пахне засохлими екскрементами, як від більшості інших людей: її запах радше нагадував дух вогню зі сирих дрів.

— Якщо вони прийдуть, то відтягнуть тебе в очерет і почнуть топити. Найліпше тобі піти. Вертайся до свого села.

Вона випростала руку, випробовуючи її, наче все ще сумнівалася, що та її послухається, і штовхнула його у груди:

— Іди! Хутко.

— Я їх не боюся.

— Не боїшся. Та це їм не завадить. Ти мені допоміг, але тепер мусиш піти геть. Мерщій іди звідсіля!

Коли Едвін повернувся туди перед заходом сонця, на тому місці, де лежала дівчина, трава була все ще прим’ята, проте ніякого іншого сліду не залишилося. Навколо було майже зловісно спокійно, й він трохи посидів у траві, дивлячись, як гойдається на вітрі очерет.

Едвін ніколи нікому не розповідав про дівчину: ні тітці, котра відразу заявила би, що то був демон, ані іншим хлопцям. Але ще декілька тижнів опісля йому продовжував незвано являтися її живий образ, — іноді ночами, вві сні, іноді серед білого дня, коли він копав землю чи допомагав чоловікам лагодити дах, — і тоді в нього між ногами виростав дияволів ріг. З часом ріг зникав, залишаючи по собі почуття сорому, і тоді він згадував слова дівчини: «Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?»

Та як він міг піти до матері? Дівчина сама сказала, що він «лише дитина». Проте — знову ж таки, як вона сама і зазначила, — він невдовзі стане чоловіком. Щоразу, згадуючи ці слова, він знову почував сором, але так і не міг нічого вирішити.

Втім, усе змінилося тієї миті, коли Вістан розчахнув двері клуні, впустивши всередину сліпуче світло, і заявив, що його, Едвіна, обрано для виконання місії. І ось вони вдвох, Едвін і воїн, подорожують у далекі краї й точно незабаром натраплять на його матір. І тоді чоловіки, котрі мандрують разом із нею, затремтять від страху.

Але чи то справді її голос повів Едвіна геть? Може, його просто охопив страх перед солдатами? Такі запитання снували в його голові, поки він ішов за молодим ченцем майже неходженою стежкою вздовж ріки, яка під кутом текла донизу. Чи міг він упевнено сказати, що, прокинувшись і побачивши за вікном солдатів, котрі металися навколо старої вежі, він просто не запанікував? Але зараз, добряче все обміркувавши, він був певен, що не почував тоді страху. А ще раніше, вдень, коли воїн повів його до тієї самої вежі й де вони розмовляли, Едвін почував лише, як йому кортить якнайшвидше стати пліч-о-пліч із Вістаном супроти ворогів, котрі от-от мали їх наздогнати.

Вістана неабияк зацікавила стара вежа, щойно він її побачив, прибувши до монастиря. Едвін пам’ятав, як воїн постійно кидав на неї погляди, коли вони рубали дрова у дровітні. А коли штовхали територією монастиря тачку, розвозячи дрова, вони двічі навмисно зробили гак, аби пройти повз вежу. Тому Едвіна нітрохи не здивувало, що, як тільки ченці пішли на збори і внутрішній дворик знелюднів, воїн прихилив сокиру до купи дров і сказав:

— Настав час, мій юний товаришу, зблизька роздивитися цю високу та поважну подругу, котра споглядає на нас зверху. Здається мені, вона пильнує, де ми ходимо, й уже ображається, що ми досі не вшанували її візитом.

Коли вони вдвох зайшли через низьку арку в холодну напівтемряву вежі, воїн сказав:

— Ступай обережно. Ти думаєш, що зайшов усередину, але дивися під ноги.

Подивившись униз, Едвін побачив перед собою щось на кшталт рову, який тягнувся повз цілу круглу стіну й утворював кільце. Він був надто широкий, щоби його можна було перескочити, і єдиним способом дістатися до центральної частини вежі з утоптаного ґрунту було пройти нехитрим містком, збитим із двох дощок. Коли хлопець ступив на дошки, вдивляючись у темряву під ногами, то почув воїнові слова за спиною:

— Зверни увагу, мій юний товаришу, що тут немає води. І, навіть якби ти впав туди, я певен, що глибина виявилася би не більшою за твій зріст. Цікаво, тобі не здається? Навіщо потрібен рів усередині? Навіщо взагалі копати рів навколо такої маленької вежі? Яка з нього користь?

Вістан також перейшов містком і перевірив п’яткою центральний майданчик.

— Можливо, — провадив далі він, — колись давно цю вежу побудували для забою тварин. Можливо, колись тут була бойня. Непотрібні частини туш просто скидали в рів. Як гадаєш, хлопче?

— Це ймовірно, воїне, — сказав Едвін. — Але непросто було би провести велику тварину таким вузьким містком.

— Можливо, у старі часи тут був ліпший міст, — сказав Вістан. — Належно міцний, аби витримати вола чи бика. Коли тварину переводили на той бік і вона розуміла, яка доля на неї чекає, чи коли її не вдавалося звалити на коліна першим ударом, таке розташування гарантувало, що вона не зможе легко втекти. Уяви: тварина борсається, намагається напасти, проте, хоч би куди вона поткнулась, — усюди рів. І є один-єдиний міст, який так складно знайти в нападі шаленства. Так, думка, що тут колись була бойня, може бути слушна. Скажи, хлопче, а що ти бачиш, коли дивишся догори?

Високо вгорі виднів круглий острівець неба, й Едвін відповів:

— Вежа відкрита з верхнього кінця. Наче димар.

— Ти щойно сказав дещо цікаве. Ану повтори.

— Вежа — наче димар, воїне.

— І що ти про це думаєш?

— Якщо колись давно тут була бойня, воїне, то наші предки могли розпалювати вогонь просто тут, де ми зараз стоїмо. Вони розчленовували тушу, смажили м’ясо, а дим утікав у небо.

— Імовірно, що все було саме так, як ти кажеш, хлопче. Цікаво, чи наші християнські ченці мають бодай найменше поняття, що тут колись відбувалося? Гадаю, ці добродії приходять до вежі в пошуках тиші й усамітнення. Дивися, яка товста стіна! Крізь неї ледве чи просочиться хоч один звук, — от навіть коли ми заходили, назовні крякали ворони... І те, як світло падає зверху... Напевно, це нагадує їм про Божу благодать. Що скажеш, хлопче?

— Ченці легко можуть приходити сюди молитися, ви маєте рацію, воїне. Тільки от тут надто брудно, щоби ставати на коліна.

— Можливо, вони моляться стоячи і не підозрюють, що колись тут була бойня й палахкотів вогонь. Що ще ти бачиш зверху, юначе?

— Нічого, пане.

— Нічого?

— Там лише сходинки, воїне.

— А, сходинки... Розкажи мені про них.

— Спочатку вони піднімаються над ровом, а потім постійно йдуть по колу, огинаючи стіну. І піднімаються вгору аж до самого неба.

— У тебе гостре око. А тепер послухай уважно. — Вістан наблизився і стишив голос. — Б’юсь об заклад, що це місце — не лише стара вежа, а все, що тепер називають монастирем, колись було фортецею на пагорбі, яку наші саксонські предки побудували в роки війни. Тому тут безліч хитрих пасток, аби гостинно зустріти нашестя бритів.

Воїн відійшов убік і повільно обійшов майданчик по краю, дивлячись на рів унизу. Врешті-решт він підвів очі й сказав:

— Хлопче, уяви, що це місце — фортеця. Після довгої облоги оборону прорвано, ворог забіг усередину. На кожному дворі, на кожній стіні тривають бої. А тепер уяви от що. У дворі ззовні двоє наших братів-саксів утримують великий загін бритів. Б’ються вони хоробро, та ворог набагато чисельніший, і наші герої змушені відступити. Припустімо, вони відступають сюди, до цієї самої вежі. Перебігають місток і готуються зустріти ворога лицем до лиця на цьому самому місці. Бритам додалося упевненості. Вони загнали наших братів у кут. Тримаючи в руках мечі та сокири, вони хутко перебігають містком до наших братів. Наші відважні браття вбивають перших нападників, але незабаром їм доводиться відступити ще далі. Глянь-но туди, хлопче. Вони відступають тими коловими сходами вздовж стіни. Та через рів переходить іще більше бритів, аж поки те місце, де ми стоїмо, вони залюднюють повністю. Проте кількість не дає наразі бритам переваги. Тому що наші сміливі брати б’ються на сходах пліч-о-пліч, загарбникам не залишається нічого іншого, крім як виставляти супроти них лише двох воїнів за один раз. Наші герої вправні у бою, і, хоча їм і доводиться відступати все вище й вище, загарбники не можуть їх здолати. Одні брити падають, але їхнє місце відразу ж займають інші, котрі теж падають. Але, звичайно ж, наші брати втомлюються. Вони відступають усе вище і вище, загарбники переслідують їх сходинка за сходинкою. Та що це? Що це, Едвіне? Невже наші брати все-таки зневірилися? Вони повертаються і пробігають ті закрути сходинок, які ще залишилися, тільки зрідка відповідаючи на один-другий удар. Це вже точно кінець. Брити тріумфують. Ті, хто дивиться знизу, посміхаються, ніби голодні перед бенкетом. Але придивись уважно, хлопче. Що ти бачиш? Що ти бачиш, коли наші браття-сакси наближаються до небесного німба вгорі?

Схопивши Едвіна за плечі, Вістан розвернув його, вказуючи пальцем на отвір угорі.

— Кажи, хлопче. Що ти бачиш?

— Наші браття влаштували пастку, пане. Вони відступають догори лише для того, щоби заманити за собою бритів, як мурах на глек із медом.

— Гарно сказано, юначе! І що це за пастка?

Едвін на хвилину задумався, а потому сказав:

— Воїне, там, де сходи вже майже доходять до самого верху, звідси видно щось, що нагадує нішу. Чи це двері?

— Добре. І що, на твою думку, ховається за ними?

— Може, дюжина наших найкращих воїнів? Тоді разом із двома нашими братами вони зможуть боєм прокласти собі дорогу назад, донизу, щоби вийти на бій із тими бритами, котрі ще залишилися перед вежею.

— Добре все обміркуй, хлопче.

— Ну, тоді грізний ведмідь, воїне. Чи лев.

— Коли ти востаннє бачив лева, хлопче?

— Вогонь, воїне! За нішею горить вогонь!

— Добре сказано, хлопче. Це все відбувалося давним-давно, і нам ніколи не дізнатися достеменно, як саме все було. Та б’юсь об заклад: саме це й чекало на нападників угорі. У тій маленькій ніші, яку звідси ледве видно, за стіною горів смолоскип, а може, і два чи три. Що було далі, хлопче?

— Наші брати почали кидати смолоскипи вниз.

— Як? На голови ворогам?

— Ні, воїне. У рів.

— У рів? Із водою?

— Ні, воїне. Рів заповнено дровами. Такими самими, як ті, які ми щойно завзято рубали.

— Саме так усе й було, хлопче! І ми нарубаємо ще більше дрів до того часу, як зійде місяць. І здобудемо вдосталь сухого сіна. Димар, кажеш? Ти маєш рацію, хлопче. Ми зараз стоїмо в димарі. Наші предки побудували його саме з цією метою. Бо навіщо тут іще ця вежа, якщо той, хто дивиться з її верхівки, не має ліпшого огляду, ніж той, хто стоїть на стіні ззовні? Та уяви, хлопче, що сюди, у цей так званий рів, падає смолоскип. А потому ще один. Коли ми нещодавно обходили вежу, я помітив, що ззаду, біля самої землі, є отвори в муруванні. Це означає, що сильний східний вітер — такий самий, який дме сьогодні, — допоможе роздмухати полум’я. І як же бритам утекти з цього вогняного пекла? Навколо них — міцна суцільна стіна, на свободу веде лише вузенький місток, а сам рів палає вогнем! Але ходімо звідси, хлопче. Можливо, цій старовинній вежі буде не до вподоби, якщо ми розкриємо стільки її таємниць.

Вістан повернувся до містка, та Едвін продовжував дивитись угору на верхівку вежі.

— Але, воїне, — сказав він. — А як же наші відважні браття? Їм доведеться згоріти в полум’ї разом зі своїми ворогами?

— Якщо навіть і так, то хіба не славний вийшов бій? Утім, може, до того й не дійшло. Можливо, наші браття, попри палючий жар, щодуху кинулися до краю отвору й зістрибнули зі самої верхівки. Зробили би вони таке, хлопче, га? Хоч вони і не мають крил?

— Крил вони не мають, — сказав Едвін, — але їхні товариші могли поставити під вежею віз. Віз, ущерть заповнений сіном.

— Цілком можливо, хлопче. Хтозна, що тут коїлось у давні часи... Годі вже мріяти, ходімо нарубаємо ще трохи дрів. До літа далеко, а цим добрим ченцям доведеться пережити ще не одну холодну ніч.

Під час бою ніколи обмінюватися детальною інформацією. Швидкий погляд, помах руки, різкий оклик понад шумом битви — от і все, що потрібно справжнім воїнам, аби передати один одному свої побажання. Саме такий бойовий дух охопив Вістана, коли він ділився своїми думками того пообіддя, а Едвін його так підвів...

Але, можливо, воїн забагато очікував від Едвіна? Навіть старий Стеффа казав лише те, що він має великі можливості, й припускав, ким він може стати, коли його навчать воєнної майстерності Вістан же лише розпочав навчати Едвіна, тож як хлопець міг відреагувати з цілковитим розумінням ситуації? А тепер, здається, воїна поранили — та звинувачувати в цьому лишень Едвіна точно не можна.

Молодий чернець зупинився біля самого краю струмка, щоби розв’язати взуття.

— Отут перейдемо вбрід, — сказав він. — До мосту ще дуже далеко, та й місцевість там надто відкрита. Нас буде видно як на долоні.

Потім, указуючи на Едвінові черевики, він додав:

— Виглядають напрочуд майстерно пошитими. Ти сам їх зробив?

— Мені їх пошив добродій Болдвін — наймайстерніший чоботар у цілому селі. От тільки щоразу, коли повня, з ним трапляються напади.

— Роззуйся. Від води взуття зіпсується. Бачиш оті камінці, які наче мостик? Опусти голову нижче і спробуй придивитися: вони відразу під поверхнею води. Он — бачиш? Це — наш брід. Не втрачай камінців із ока — і залишишся сухим.

У тоні молодого ченця знову звучала якась грубість. Могло таке бути, що за час, проведений у дорозі, він додумався, яку роль відіграв Едвін у тому, що трапилося? На початку їхньої мандрівки чернець не лише був привітніший, аніж зараз, — він іще й говорив без угаву.

Вони зустрілись у холодному коридорі перед келією отця Джонаса, де Едвін чекав, а тим часом зсередини долинало кілька голосів, які стишено, проте завзято, про щось сперечалися. В Едвіні накопичився жахливий страх перед тим, що йому от-от мають сказати, і, коли замість наказу зайти всередину з келії вийшов молодий чернець, котрий радісно усміхався, Едвінові відлягло від серця.

— Мене вибрали бути твоїм провідником, — тріумфально сказав молодик Едвіновою мовою. — Отець Джонас звелів, аби ми негайно вирушили і прослизнули непоміченими. Наберися сміливості, юначе: вже невдовзі ти опинишся поруч зі своїм братом.

Ходу молодий чернець мав дивну: він ішов, зіщулившись, наче його до самих кісток проймав холод, і повністю заховавши руки у складках ряси, аж Едвін, який ішов униз гірською стежкою слідом за ним, замислився, чи його провідник не з тих, хто народжується без кінцівок. Але варто було їм відійти від монастиря на безпечну відстань, як молодий чернець порівнявся з ним і, вивільнивши худу довгу руку, підбадьорливо обняв Едвіна за плечі.

— Нерозумно було з твого боку так повертатися, ще й після успішної втечі. Отець Джонас розсердився, коли почув про це. Та ось ти тут, знов у безпеці й далеко від монастиря, а якщо пощастить — ніхто й не дізнається про твоє повернення. Але ж бо тут і зчинилася буча! Твій брат завжди такий нестриманий? Чи хтось зі солдатів ненароком дошкульно його образив? Може, ти, братчику, коли сядеш біля його ліжка, запитаєш його, з чого все почалося, бо ніхто з нас геть нічого не може докумекати. Якщо ж, навпаки, це він образив солдатів, то своїми словами, певно, дійсно добряче їм допік, адже вони всі як один раптом забули, заради чого приїхали побачитися з абатом, а, оскаженівши, кинулися до нього, щоби відплатити за його зухвальство. Навіть мене розбудили крики, хоча моя келія і далеко від внутрішнього дворика. Я мерщій побіг туди, та мені не залишалося нічого іншого, як безпорадно стояти поруч із моїми братами-ченцями і з жахом дивитися на те, що діялося перед нами. Твій брат — так згодом мені розповідали — втік від гніву солдатів до старої вежі, й, хоча вони кинулися навздогін, аби роздерти його на шматки, він явно дав їм добрячу відсіч. Дивовижно, та він виявився неабияким рубакою, бо ж солдатів було певно з тридцять чи й більше, а він сам-один супроти них — простий сакс-пастух! Ми дивились і чекали, що от-от винесуть його криваві останки, та натомість із вежі або в паніці один за одним вибігали солдати, або, похитуючись, вони виносили поранених товаришів. Ми не могли повірити власним очам! І молилися, щоби ця сутичка якнайшвидше скінчилася, бо, хоч би яка дошкульна була образа, з якої все почалося, відповідати такою жорстокістю було просто нечувано! Та бій усе тривав, аж поки, братчику, сталося щось страшне! Хтозна, може, то й сам Господь Бог, обурившись такою лютою колотнечею у своїх священних стінах, указав на них перстом і вразив вогнем. Утім, найімовірніше, що жахливої помилки допустився один солдат, котрий бігав туди-сюди зі смолоскипом і, певно, спіткнувся. Ото було страхіття! Раптом ціла вежа запалала! І хто би міг подумати, що якась стара відсиріла вежа може так розгорітися? Та вона запахкотіла, і люди лорда Бреннуса разом із твоїм братом опинились у вогняній пастці. Найліпше би їм було відразу забути про свою сварку і чимдуж кинутися звідти навтьоки, та натомість вони, напевно, вирішили боротися з полум’ям і надто пізно помітили, що вогонь оточив їх зусібіч. Страхіття було неймовірне, й ті декілька чоловіків, котрим пощастило вибратися назовні, все одно померли, корчачись на землі. Проте — оце вже чудо з чудес, братчику! — виявляється, що твій брат урятувався! Отець Нініан знайшов його, коли той блукав монастирем у темряві, затуманений і поранений, але ще живий, — поки ми всі дивилися на палаючу вежу та молилися за тих, хто опинився всередині. Брат твій вижив, але отець Джонас, який особисто обробив йому рани, наказав тим небагатьом із нас, хто про це дізнався, тримати це в суворій таємниці навіть від самого абата. Бо отець боїться, що коли новина про це розійдеться, то лорд Бреннус, жадаючи помсти, вишле по твого брата ще більше солдатів, анітрохи не зважаючи на те, що левова частина попереднього загону загинула через нещасливий випадок, а не від руки твого брата. Ти вже про це — анічичирк, принаймні до того часу, поки ви обоє опинитеся якнайдалі від цих країв. Отець Джонас розгнівався, що ти, ризикуючи життям, повернувся до монастиря, та він визнав, що це спрощує завдання возз’єднати тебе з твоїм братом. «їм разом потрібно покинути наші землі», — так він сказав. Найдостойніший із усіх, наш отець Джонас, і наймудріший — також, навіть після того, що з ним зробили птахи. Не побоюся сказати, що твій брат завдячує своїм життям йому й отцеві Нініану...

Та все це було раніше. А зараз молодий чернець став відчуженим і його руки знову ховалися глибоко у складках ряси. Поки Едвін ішов слідом за ним через річку, щосили намагаючись розгледіти під бурхливим потоком води каміння, він подумав, що потрібно щиро в усьому зізнатися воїнові: розповісти йому про свою матір і про те, як вона його кликала. Якщо він усе-все йому пояснить — чесно та відверто, — то, можливо, Вістан зрозуміє і дасть йому ще один шанс.

Трохи підбадьорений цією думкою, Едвін, тримаючи в кожній руці по черевику, легко перескочив на наступний камінь.