Попіл снів

16

Галка забула про всі Чуйкові перестороги. В нього вже там, на танцях, мабуть, почалася гарячка, ото він і наговорив на себе. І рідну матір, і якогось генерала вбив, і може бозна-чого накоїти, як не держати його за руку, відійти від нього хоч на мить… Як же не відходити, коли чоловік мовби мертвий? Сидіти біля нього, поки захолоне?

Як жінка Галка, звісно, розгубилася, але як медик узяла себе в руки. Чуйко лежав так тихо, ніби й не дихав. Галка притулила вухо до його грудей — серце билося. Пульс, щоправда, якийсь дивний: 46. Знайшла термометр, поміряла температуру: 35,4. На цілий градус нижче норми. Отже, не гарячка. А що ж воно таке? Сусідки часто прибігали до Галки зміряти кров'яний тиск. Тому вона завжди тримала вдома стетоскоп. Поміряла тиск у Чуйка, апарат показав 90 на 60.

Ніщо не вказує на загрозу, а чоловік ніби мертвий! Насилу діждавшись ранку, Галка мало не першим автобусом добралася до санаторію, взяла в дівчат з лабораторії приладдя для аналізу крові, вернулася додому, обережно покапала в пробірочки Василевої крові (для загального аналізу, на формулу, на цукор), підтопила грубку, вернулася до санаторію і, вже коли були готові аналізи, пішла до терапевта Олени Гордіївни, показала їй аналізи, розповіла про стан, в якому перебуває Чуйко. Приховала, хто він, назвала двоюрідним братом, що приїхав з Сумщини.

— Це не мій хворий, — спокійно сказала Олена Гордіївна, — у нього все в нормі.

— А температура? На цілий градус нижче!

— Мрія всіх медиків світу. Коли б удалося знизити середню температуру на один-два градуси, люди могли б жити триста або й п'ятсот років.

— Дівчата сказали, що в крові щось там невідоме…

— Кров ідеальна. А якісь домішки — то або з пробірки, або ще щось стороннє… Ваш брат — в нормі.

— Але ж він мертвий, Олено Гордіївна! — зойкнула Галка.

— На Новий рік пив? — спитала лікарка.

— Хто ж не п'є?

— Що пив — не питаю. П'ють усі однаково, а похмілля в кожного своє. От у вашого брата вийшло таке оригінальне похмілля, що нагадує коматозний стан. Але повторюю: це не мій хворий.

— Що ж мені робити? — прошепотіла Галка.

— Набратися терпіння.

— Я не можу… не можу на нього дивитися… Ви не можете собі уявити…

— Може, попросіть Ларису, хай подивиться.

— Ларису?

Лариса була невропатологом санаторію. Незаміжня, досить приваблива, відбивала в медсестер льотчиків, які їй подобалися.

— Коли хочете, я попрошу її поїхати з вами, — сказала Олена Гордіївна, по-своєму витлумачивши Галчину розгубленість.

— Ой, я така вдячна вам, Олено Гордіївна, така вдячна! — прошепотіла Галка.

Ні за які гроші не стала б вона везти до себе Ларису, коли б не таке нещастя з Чуйком! Поставити їх поряд — земля і небо! Галка маленька, геть непомітна, коси в неї гарні, але хто ж їх побачить під вовняною шапочкою-самов'язочкою, тіло теж гарне, мовби виточене, та який же чоловік зможе уявити приваби цього тіла, захованого під незграбним пальтом-балахоном із синтетики сіро-буро-малинового кольору! А Лариса висока, грудаста, оката, коси з-під норкової шапки мов чорні змії, шубка з натурального хутра (може, фарбований пес, але однаково ж натуральне!) тільки підкреслює все, що в ній треба підкреслити, на струнких ногах — імпортні чобітки (все куплене до всіх отих божевільних підвищень цін, але вже куплене — тепер не відбереш!), на обличчі косметика, може, й не французька, а польська, та де тепер і за які гроші роздобудеш не те що польську, а хоч би циганську косметику (оту, якою в Києві циганки торгують коло хрещатицьких вбиралень).

Поїхати до Галки Лариса згодилася без намовлянь.

— Подивимось, якого ти красунчика підчепила! — підморгнула вона Галці.

— Сказала ж: брат двоюрідний.

— Всі брати, всі двоюрідні, троюрідні і через дорогу навприсядки. Він хоч симпатичний? А то, може, й їхати не варто?

— Та ти лікарка чи не лікарка! — розізлилася Галка. — Людина вмирає, а ти…

— Ну, лікарка, лікарка, пробач. Галко. Ми вмить. Я попрошу в головного карету, ми одразу…

Чуйко лежав так, як його лишила Галка: на спині, руки по швах, підборіддя задерте, очі заплющені. Мрець, та й годі. Але мрець такий красивий, що Лариса аж застогнала, побачивши Чуйка.

— А що сказала Олена? — спитала вона пошепки.

— Сказала, що це не її хворий.

— І не глянула на нього?

— Ні.

— Ну, й дурна! Не її хворий! А що він — мій хворий? Ти як вважаєш. Галко?

— Мені аби його на ноги підняти, а чий він…

— Е-е, не кажи так, — Лариса пустотливо посварилася на неї пальчиком. — Де в тебе тут руки сполоснути? Теплої води немає? Ну, я так, похукаю, щоб не холодні руки…

Інструмент у невропатологів відомий: гумовий молоточок з блискучою ручкою. Лариса для годиться стукнула молоточком по Чуйкових колінах, тоді кінцем ручки спробувала покреслити його груди у трикутному вирізі армійської спідньої сорочки. На постукування молоточком ноги не зворухнулися, від прокреслень на тілі — ніякого сліду.

— В нього тіло як скляне, — прошепотіла Лариса.

— Сама ти скляна!

— Пробач. Ну, як сталеве або мармурове. Вперше бачу.

Вона віддала молоточок Галці, обережно підняла повіко на правому оці в Чуйка, тоді на лівому і злякано позадкувала від ліжка.

Виманивши Ґалку до сіней, Лариса прошепотіла:

— Він дивиться мов живий!

— Так він і є живий!

— Я не так сказала. Очі під повіками не мертві і не сонні, ніякої в них безтямності. Враження таке, ніби він усе чує і все бачить, але не подає знаку, не хоче говорити, лежить і чогось жде.

— Чого б же він ждав, коли він увесь наче мертвий?

— Ну, про це трудно ось так одразу… Давай я ще завтра заскочу.

«Заскочиш, та не до мене», — подумала Галка, поклавши собі не пускати до Чуйка не тільки цієї небезпечної з усіх поглядів Лариси, а й взагалі будь-яких лікарів, бо на них ніякої надії. Вона вже шкодувала, що даремно згаяла день на всі оці аналізи й консультації. Треба було одразу до знайомого діда в Тетерів, як дід не поможе, то вже ніхто.

Але до діда треба було їхати самому хворому. Галка вже возила до нього льотчиків з санаторію. Вони всіляко крутили-вертіли, не хотіли признаватися, шо їм докучає, ну, та то їхня справа. Однаково ж від діда не сховаєшся ні з чим. Він ставив діагноз, як японський томограф. Накрий звичайну гранчасту склянку долонею, потримай трохи — і дід у склянці побачить всього тебе ще до перестройки, і в перестройці, і в незалежній Україні або Росії, чи звідки ти там прибув.

А як же бути з Чуйком? Попросити діда, щоб приїхав сюди? Кажуть, він ні до кого не їздить. Поранений ще на війні, не рухається з місця. Що ж їй робити?

Галка надумала таке. Знайшла чорний пакет, в якому колись одержувала в фотоательє їхній знімок з чоловіком (де цей нещасний п'яниця?), гарно вимила вранці гранчак, підставила його Чуйкові під долоню, потримала кілька хвилин, тоді щільно накрила чорним папером, обв'язала, закутала в хустку, обережно поставила в сумочку так, щоб не перекинувся, і побігла на ранкову електричку.

Тетерівський дід нездужав, нікого не приймав, але Галку прийняв, пам'ятаючи, як вона возила до нього льотчиків.

— Що з вами, дідусю? — стривожилася Галка. — Коли б я знала, то й не їхала. Горе мене погнало, в людей свята, а в мене…

— На мене не зважай, небого, — заспокоїв її дід, — у мене воно й не хворощі, а так — переживання… Отож бачиш, на Новий рік люди чарку п'ють, а я хоч і не п'ю, та за всіх своїх пацієнтів у мене ніби похмілля…

— Ой лишенько! Це ж у мене те саме. Лікарі в один голос: похмілля та похмілля в нього! А я бачу: не те, не похмілля. А що воно — не знаю…

Вона дістала склянку, поставила перед дідом, стала розкутувати. Дід заспокійливо усміхнувся.

— Не розмотуй, вже й так бачу. Бач, здогадалася. Ще ніхто так не здогадувався… Ну, та тобі ж їхати близько, скло ще не випустило духу, зберегло… Що я бачу? Здоровий буде твій — як його? Василь? — Василь, кажу, буде здоровий, і тепер він здоровий теж, усе в ньому світле і ясне, а що напало на нього? Напало те, що в нім живе й житиме, а що воно таке — не бачу. Темне, тяжке й страшне дуже бачу, а що саме — не розберу, бо не знаю, ніколи не зустрічав…

— Може, то від чорного паперу?

— Папір що? Чорний чи білий — однаково ж папір. А це, дівко, темніше за всі папери. От була в нас на фронті граната. Звалася так: граната Ф-1 з запалом Ковешникова. Ми її звали просто «фенькою». Ну, то, коли отой запал Ковешникова висмикнути і кинути «феньку», прилетить вона, для прикладу, тобі під ноги, і ти вже бачиш її і чуєш, як вона сичить і ось-ось шарахне й рознесе тебе на шмаття, а ні зарадити, ні порятуватися, ні зворухнутись не можеш. Отакий і твій Василь. Як висмикне якась сила з нього запал, тоді кінець!

— Що ж його робити? — прошепотіла Галка.

— Бережи його, дитино. Бережи його від самого себе, а себе бережи від нього, та й не тільки себе, а може, й цілий світ. Бо щось таке в ньому, щось таке… Спаси й помилуй!..

— Може, хоч трави якоїсь?

— Трави я тобі дам. Чом би не дати? Та не поможе ніяка трава. Він її й не прийме. І їжі не прийме. Не приймає ж?

— Ні.

— Ну, не біда. Воно йому без надобності. В нього свій харч. Для нас невидимий, а для нього сущий, так що ти не переймайся, небого. Скоро він стане на ноги. Коли хоч, то приїдьте до мене.

— Приїдемо, дідусю, неодмінно приїдемо!

— Це вже як воно покаже, оте темне…

Після дідових слів Галка вже й не вірила, що застане Чуйка живого. Електричка, мов навмисне, ледь повзла, довго стояла на зупинках, в Ірпені не було на вокзальній зупинці автобуса, Галка не стала ждати, майже побігла додому.

Чуйко лежав як лежав. Ні живий, ні мертвий, армійська бавовняна білизна (сорочка з трикутним великим вирізом — радянське солдатське «декольте», підштаники з поворозочками), руки по швах, підборіддя задерте, як на параді, і прекрасна голова, з якої треба ліпити пам'ятники.

Не роздягаючись, Галка стала обціловувати ту голову, груди, руки Чуйкові, плакала і цілувала, цілувала, плакала і задихалася від тривоги: як його вберегти, чим, якою силою?