Повітряний замок, що вибухнув

Учасницями американської Громадянської війни були близько шестисот жінок. Вони завербувалися до армії, перебравшись у чоловічий одяг. Очевидно, тут Голлівуд випустив з уваги певний фрагмент історії — чи, може, тема ця надто несимпатична з ідеологічного погляду? Жінкам, які ігнорують межі статевих відмінностей, завжди на превелику силу доводилося завойовувати собі місце в історичних працях, але ніде цю межу не видно так виразно, як у питанні військових дій та застосування зброї.

А втім, історія — від античності до сьогодення — рясніє численними згадками про амазонок, таких собі жінок-войовниць. У разі, коли войовниці при тому ще й королеви, тобто представниці правлячого класу, ці приклади відомі всім. Річ у тім, що політика престолоспадкування, подобається це комусь чи ні, раз у раз садовить на трон ту чи іншу жінку. А позаяк хід історії не зважає на стать і війни трапляються навіть у той час, коли правителем країни буває жінка, королевам-войовницям доводиться перебирати на себе ту саму роль, що свого часу випала Черчіллю, Сталіну, Рузвельту та подібним до них, а історичні книги внаслідок цього бувають змушені приділити їм увагу на своїх сторінках. Семіраміда з Ніневії, засновниця ассирійської держави, і Боадіцея (Боудікка), яка стала на чолі одного з найкривавіших повстань корінних британців проти римлян, — це тільки два приклади. Останній, до речі, встановлено пам'ятник край мосту через Темзу, навпроти Біг-Бена. Навідайте її, якщо випаде нагода бути неподалік.

Водночас про жінок, які воювали як прості солдати, брали до рук зброю й служили незгірше за чоловіків, в історичних книжках, як правило, не згадується. Проте такі існували завжди. Ще й тепер жодна війна не відбувається без участі жінок.

Розділ 01

Сестра Ханна Нікандер розбудила доктора Андерса Юнассона, коли годинник показував майже пів на другу ночі.

— Що сталося? — розгублено запитав він.

— До нас летить вертоліт. Пацієнтів двоє: літній чоловік та молода жінка, у якої вогнепальні поранення.

— Зрозуміло, — втомлено мовив Андерс Юнассон.

Він почувався зовсім сонним, хоча подрімав не більш як півгодини. ЦІЄЇ ночі йому випало чергування у відділенні невідкладної допомоги Сальгренської лікарні Ґетеборга. Вечір видався як ніколи важким. Від початку його чергування, з 18.00, лікарня прийняла чотирьох пацієнтів, постраждалих унаслідок лобового зіткнення автомобілів поблизу містечка Ліндуме. Один з них перебував у критичному стані, а в іншого констатували смерть майже відразу, як привезли у відділення. Ще Андерс Юнассон надав допомогу офіціантці, яка обварила ногу на кухні якогось ресторану з Авеню, потім урятував життя чотирилітньому хлопчині, що проковтнув колесо від іграшкового автомобіля і був доставлений до лікарні без ознак дихання. Далі доктор устиг перебинтувати дівчинку, що їхала на велосипеді і втрапила до ями. Дорожні служби не придумали нічого іншого, як вирити яму на з’їзді з велосипедної доріжки, а невідомий доброзичливець ще й зіпхнув у яму огорожу. На обличчя дівчинці наклали шов з чотирнадцяти стібків, до того ж їй знадобляться два нові передні зуби. На додачу Юнассон пришив шматочок великого пальця столяру-аматору, який той відсік собі рубанком.

На одинадцяту годину кількість потребуючих невідкладної допомоги зменшилася. Доктор зробив обхід і перевірив стан пацієнтів, доставлених раніше, які вже перебралися до кімнати відпочинку. Він спробував трохи оговтатися. Чергування тривало до 6.00, і Андерсу Юнассону не так часто вдавалося поспати, навіть якщо нікого не доставляли на «швидкій», та цю ніч він заснув майже миттєво.

Сестра Ханна Нікандер подала йому кухоль чаю. Вона ще не встигла дізнатися жодних подробиць про пацієнтів, на яких чекали у відділенні.

Андерс Юнассон поглянув у вікно і побачив над морем потужні спалахи блискавок. Здається, вертоліт устиг вилетіти в останню хвилину — раптово почався сильний дощ і на Ґетеборг обрушилася негода.

Стоячи біля вікна, він почув шум мотора і побачив, як шквалистий вітер розгойдує вертоліт, що наближається до посадкового майданчика. Затамувавши подих, Андерс Юнассон напружено стежив, як льотчик насилу зберігає контроль над машиною. Потім вертоліт зник з його поля зору, і він почув, що мотор зменшив оберти. Ковтнувши чаю, доктор відставив кухоль.

Ноші Андерс Юнассон зустрів біля входу до відділення невідкладної допомоги. Ще один черговий лікар, Катаріна Хольм, заходилася коло пацієнта, якого ввезли першим, — літнього чоловіка, у якого було дуже понівечене обличчя. Докторові Юнассону дістався другий потерпілий — жінка з вогнепальними пораненнями. Він швидко оглянув її, скориставшись окуляром, і констатував, що перед ним дівчина, зовні не більше двадцяти років, сильно забруднена землею і кров’ю, з важкими ушкодженнями. Зазирнувши під плед, у який її закутала Служба порятунку, він зауважив, що рани на стегні та плечі хтось заклеїв широким сріблястим скотчем, і визнав це на рідкість слушним: скотч утримував бактерії зовні, а кров усередині. Куля увійшла із зовнішнього боку стегна і пронизала м’язову тканину наскрізь. Потім він підвів плече дівчини і визначив місце входу другої кулі — в спині. Вихідного отвору не було, отже, куля застрягла десь у плечі. Андерс Юнассон сподівався, що легеню не ушкоджено, й оскільки крові в порожнині рота він не виявив, то зробив висновок, що, здається, до нещастя не дійшло.

— Рентген, — коротко кинув він медсестрі-асистентці. Більш детальних пояснень вона не потребувала.

Насамкінець Андерс Юнассон розрізав пов’язку на голові дівчини, накладену персоналом Служби порятунку. Намацавши пальцями вхідний отвір і зрозумівши, що в дівчини — поранення в голову, він похолов. Вихідного отвору тут також не було.

Андерс Юнассон на секунду зупинився і поглянув на дівчину. Йому раптом стало якось моторошно. Він часто порівнював себе з воротарем, що стоїть між пацієнтом і похоронним бюро «Фонус». На його робочому місці щодня бували люди в різному стані, але з однією і тією самою метою — дістати допомогу. Серед них і сімдесятичотирилітні тітоньки, в яких зупинялося серце просто в найбільшому торговельному центрі «Нурдстан», чотирнадцятилітні хлопчаки, які прохромили собі викруткою ліву легеню, і шістнадцятилітні дівчиська, що об’їлися пігулок екстезі, а потім танцювали по вісімнадцять годин і падали з посинілими обличчями як мертві. Траплялися жертви виробничих травм і різного насильства. Бували малюки, атаковані бійцівськими собаками на площі Васаплатсен, і майстровиті чоловіки, що збиралися тільки підпиляти кілька дощок електропилкою «Блек-і-декер» і випадково розрізали собі зап’ястя до мозкової трубчастої кістки.

Андерс Юнассон був їхнім останнім рубежем оборони. Саме йому доводилося вирішувати, як діяти, — якби він помилився, пацієнт міг би померти або до кінця свого життя залишитися інвалідом. Найчастіше доктор діяв правильно, оскільки проблеми переважної більшості пацієнтів мали цілком конкретний характер і потребували застосування зрозумілих і конкретних заходів; скажімо, удар ножем у легеню або роздроблення кісток унаслідок автомобільної аварії. Виживе пацієнт чи ні — це залежало від ступеня тяжкості травми та вміння лікаря.

Але було два типи травм, які Андерс Юнассон ненавидів. Перший — це серйозні опіки, які майже незалежно від ужитих заходів призводили до довічних страждань. Другий — це черепно-мозкові травми.

Дівчина, що лежала перед ним, могла жити з кулями в стегні і в плечі. Але шматочок свинцю, що застряг у неї в мозку, був проблемою зовсім іншого масштабу. Раптом він почув, що сестра Ханна щось говорить.

— Даруйте?

— Це вона.

— Що ви маєте на увазі?

— Лісбет Саландер. Дівчина, яку вже кілька тижнів розшукують за потрійне вбивство в Стокгольмі.

Андерс Юнассон поглянув на обличчя пацієнтки. Сестра Ханна мала рацію: копію паспортної фотографії цієї дівчини він, як і всі інші шведи, від самого Великодня регулярно бачив на перших сторінках газет перед будь-яким сигаретним кіоском. І от тепер убивцю підстрелили саму, що, мабуть, великою мірою було справедливо.

Проте його це не стосувалося. Його робота полягала у врятуванні життя пацієнта, хоч би хто він був — потрійний убивця чи Нобелівський лауреат. Хай навіть те й інше одночасно.

Далі почалася типова, як для відділення невідкладної допомоги, хаотична, проте ефективна діяльність. Черговий персонал звично взявся до роботи. Одяг, який ще залишався на Лісбет Саландер, розрізали, сестра зміряла кров’яний тиск — 100/70, а доктор тим часом приставив до грудей пацієнтки стетоскоп і почав слухати удари серця. Вони здавалися відносно регулярними, на відміну від дихання, що було далеко не таким регулярним.

Не вагаючись, доктор Юнассон відразу визначив стан Лісбет Саландер як критичний. Рани на плечі та стегні ще могли зачекати — досить двох компресів або навіть тих шматків скотча, які так міцно приклеїла якась благородна душа. Головне — голова. Доктор Юнассон звелів зробити комп’ютерну томографію — за допомогою того самого томографа, в який лікарня вклала гроші платників податків.

Андерс Юнассон був блакитноокий блондин, родом з Умео. На різних посадах він пропрацював у Сальгренській та Східній лікарнях двадцять років — був науковим співробітником, патологом та лікарем відділення невідкладної допомоги. У нього була одна особливість, що приголомшувала колег і змушувала персонал пишатися роботою під його керівництвом: він ставив перед собою завдання не дати померти жодному з пацієнтів його зміни, і якимсь незрозумілим чином йому дійсно вдавалося триматися на нулі. Дехто з його пацієнтів, щоправда, все-таки помирав, але ставалося це вже в процесі подальшого лікування або з причин, що жодним чином не залежали від дій лікаря.

При тому у Юнассона був неортодоксальний погляд на лікарську майстерність. Він вважав, що інколи лікарі схильні занадто поспішно здаватися, гаразд не розібравшись, або ж марнують надто багато часу на спроби точно поставити пацієнтові діагноз. Певна річ, без цього неможливо призначити правильне лікування, але є одна проблема: доки лікар розмірковує, пацієнт може померти. У найгіршому ж разі лікар доходить висновку, що становище безнадійне, і припиняє лікування.

Проте пацієнта з кулею в голові Андерс Юнассон мав уперше за свою практику. Здається, тут був потрібен нейрохірург.

З цією сферою він ще не стикався, та нараз подумав, що, можливо, йому пощастило значно більше, ніж він заслуговує. Готуючись помитися і переодягтися для операції, він покликав до себе Ханну Нікандер.

— Є один американський професор, якого звуть Френк Елліс. Він працює в Каролінській лікарні Стокгольма, та зараз саме перебуває в Ґетеборзі. Він — відомий фахівець з проблем у ділянці мозку, а до того ж мій щирий друг. Мешкає в готелі «Редіссон» на Авеню. Будь ласка, дізнайтеся номер його телефону.

А доки Андерс Юнассон дожидався рентгенівських знімків, Ханна Нікандер хутко повернулася з номером готелю «Редіссон». Андерс Юнассон поглянув на годинник — 01.42 — і зняв слухавку. Нічний портьє в «Редіссон» уперто відмовлявся з’єднувати його так пізно з будь-ким, тому доктор Юнассон змушений був, щоб домогтися свого, в досить різких виразах описати ситуацію як екстрену.

— Доброго ранку, Френку, — сказав Андерс Юнассон, коли слухавку нарешті зняли. — Це Андерс. Я дізнався, що ти в Ґетеборзі. Не бажаєш приїхати до Сальгренської лікарні й поасистувати в операції на мозку?

— Ти з мене мерзотно знущаєшся? — долинуло англійською з іншого кінця дроту.

У голосі відчувався сумнів. Хоча Френк Елліс прожив у Швеції багато років і вільно говорив по-шведськи, дарма що з американським акцентом, та все ж віддавав перевагу англійській. Так вони зараз і розмовляли: Андерс Юнассон говорив по-шведськи, Елліс відповідав по-англійськи.

— Френку, мені шкода, що я проґавив твою лекцію, але я подумав, раптом ти зможеш дати мені урок приватним порядком? У мене тут жінка з пораненням у голову. Вхідний отвір просто над лівим вухом. Я б не телефонував тобі, якби не потребував second opinion.[1] А ще — я навіть не уявляю кращого порадника для себе в цій ситуації.

— Ти це серйозно? — спитав Френк Елліс.

— Пацієнтка — двадцятип’ятилітня дівчина.

— Якій прострелили голову?

— Вхідний отвір є, а вихідного немає.

— Але вона жива?

— Слабкий, проте регулярний пульс, дихання менш регулярне, тиск сто на сімдесят. У неї, крім того, куля в плечі й вогнепальне поранення стегна. Гадаю, із цими двома проблемами я впоратися можу.

— Це звучить багатообіцяюче, — мовив професор Елліс.

— Багатообіцяюче?

— Якщо в людини отвір від кулі в голові, а вона, як і раніше, жива, то ситуацію слід вважати обнадійливою.

— Ти можеш бути моїм асистентом?

— Я, мушу зізнатися, незле погуляв увечері в товаристві добрих приятелів, до ліжка добрався близько першої ночі, тож у мене в крові, здається, пристойний вміст алкоголю.

— Приймати рішення і робити втручання буду я. Але мені потрібен асистент, який би допоміг не наробити дурниць. І, чесно кажучи, коли йдеться про оцінку пошкоджень мозку, навіть п’яний як чіп професор Елліс, ймовірно, дасть мені багато очок уперед.

— Гаразд. Я приїду. Але віднині ти — мій боржник.

— Таксі чекає біля готелю.

Професор Френк Елліс зсунув окуляри на лоба, почухав потилицю, намагаючись зосередитися на екрані комп’ютера, де було видно всі куточки і закутки мозку Лісбет Саландер. П’ятдесятитрилітній, з чорним, аж до синього відтінку, волоссям, що ледь взялося сивиною, й темною щетиною, зі статурою, за якою вгадувався частий бувалець гімнастичного залу, Елліс скидався на другорядного персонажа з Міської служби швидкої допомоги.

Френку Еллісу подобалося в Швеції. Приїхавши сюди молодим ученим за обміном наприкінці 1970-х, він затримався на два роки. Потім раз у раз приїжджав знову, аж поки йому не запропонували посаду професора в Каролінській лікарні. На той час його ім’я вже здобуло міжнародну популярність.

Андерс Юнассон знав Френка Елліса протягом чотирнадцяти років. Уперше вони зустрілися на семінарі в Стокгольмі, де виявили, що обидва — завзяті рибалки. Андерс запросив американця на риболовлю до Норвегії. Упродовж усіх цих років вони підтримували зв’язок і часто вдвох виїжджали на природу, проте працювати разом їм ще не випадало.

— Мозок — це таїнство, — промовив професор Елліс. — Я присвятив його вивченню двадцять років. А загалом навіть більше.

— Я знаю. Пробач, що я тебе витягнув, але…

— Пусте. — Френк Елліс махнув рукою. — З тебе пляшка «Гранманьє», коли ми наступного разу поїдемо рибалити.

— Згода. Це недорого.

— Кілька років тому, за часів моєї роботи в Бостоні, у мене була одна пацієнтка — я описав цей випадок у «Нью Інґленд джорнал оф медсін», — дівчина такого ж віку, як твоя. Вона прошкувала до університету, коли хтось вистрілив у неї з арбалета. Стріла влучила в кінець брови зліва, прохромила голову і вийшла майже посередині потилиці.

— І дівчина вижила? — спитав уражений Юнассон.

— Коли її доставили до лікарні, вигляд у неї був жахливий. Ми підрізали стрілу і засунули голову дівчини в томограф. Стріла пройшла просто крізь мозок. За логікою речей дівчина вже мала б померти або, принаймні, перебувати в комі.

— Яким же був її стан?

— Вона не втрачала свідомість і, більш того, зберігала цілковиту ясність розуму, хоча, зрозуміло, була страшенно налякана. Єдина проблема полягала в тому, що в неї в голові стирчала стріла.

— Що ти зробив?

— Ну, я взяв щипці, висмикнув стрілу і заклеїв рану пластиром. Приблизно так.

— Дівчина вижила?

— До моменту виписки її стан вважався критичним, але, чесно кажучи, її можна було відправляти додому ще першого дня. У мене ніколи не було здоровішої пацієнтки.

Андерс Юнассон вже був подумав, чи не знущається з нього часом професор Елліс.

— А іншого разу, — вів далі Елліс, — кілька років тому, в Стокгольмі, моїм пацієнтом був сорокадволітній чоловік, який ударився головою об віконну раму, причому не надто сильно. Йому відразу стало так зле, що «швидка допомога» відвезла його до лікарні. До мене він потрапив у непритомному стані. У нього була маленька ґуля і зовсім невеликий крововилив. Проте за дев'ять днів він помер у реанімації, так і не прийшовши до тями. Я й досі не знаю, що стало причиною смерті. У протоколі розтину ми написали «крововилив у мозок унаслідок нещасного випадку», але нікого з нас цей висновок не задовольнив. Крововилив був таким незначним і розташовувався таким чином, що взагалі не повинен був ні на що вплинути. Проте в нього поступово відмовили печінка, нирки, серце і легені. Чим старшим я стаю, тим більше сприймаю все це як свого роду рулетку. Особисто мені здається, що ми ніколи не зуміємо точно визначити, як саме функціонує мозок. Що ти збираєшся робити?

Він постукав ручкою по зображенню на екрані комп’ютера.

— Я сподівався, що це мені поясниш ти.

— Розкажи, як ти оцінюєш ситуацію.

— Ну, по-перше, схоже, що куля малого калібру. Вона потрапила в скроню, увійшла в мозок сантиметрів на чотири й зупинилася біля бічного шлуночка, де є крововилив.

— Заходи?

— Користуючись твоєю термінологією — узяти щипці й вийняти кулю тим самим шляхом.

— Чудова пропозиція. Але я б, мабуть, скористався найтоншим з твоїх пінцетів.

— Так просто?

— А що нам залишається робити? Ми можемо залишити кулю на місці, і не виключено, що пацієнтка проживе до ста років, але це теж як Бог дасть. До того ж у неї може розвинутися епілепсія чи мігрень і будь-яка інша проблема. А було б украй небажано свердлити їй череп і робити операцію через рік, коли сама рана вже заживе. Куля лягла трохи вбік від великих кровоносних судин. У цьому випадку я б рекомендував тобі її витягнути, але…

— Але що?

— Куля мене особливо не турбує. Поранення мозку дивні — якщо дівчина вижила, отримавши кулю в голову, це говорить про те, що вона переживе і її видалення. Проблема швидше зосереджена тут. — Він показав ділянку на екрані. — Довкола вхідного отвору є безліч відламків кісток. Я бачу щонайменше дюжину фрагментів завдовжки кілька міліметрів. Деякі з них устромилися просто в тканину мозку. Якщо ти будеш не надто обережним, вони можуть її вбити.

— Ця частина мозку пов’язана з мовленням і математичними здібностями.

Елліс знизав плечима.

— Мамба-джамба. Я жодного уявлення не маю, для чого ці сірі клітинки призначені. Ти можеш зробити тільки те, що в твоїх силах. Оперуватимеш ти. А я стоятиму за спиною. Можу я позичити одяг і де-небудь вимити руки?

Мікаель Блумквіст скосив погляд на годинник і побачив, що вже початок четвертої ранку. Його зап’ястя були скуті кайданками. На секунду заплющив очі — смертельно втомлений, він тримався лише на адреналіні. Знов розплющивши очі, Мікаель зі злістю поглянув на комісара Тумаса Польссона і зустрівся з його враженим поглядом. Вони сиділи за кухонним столом у білому фермерському домі, неподалік невеликого міста Носсебру, в містечку під назвою Госсеберґа, про яке Мікаель уперше в житті почув менш ніж дванадцять годин тому. Катастрофа була очевидною.

— Ідіот, — сказав Мікаель.

— Послухай-но…

— Йолоп, — повторив Мікаель. — Я ж, сто чортів, попереджав, що він смертельно небезпечний. Адже я говорив, що з ним слід поводитися, як з гранатою з висмикнутою чекою. Він уже вбив щонайменше трьох, він сильний, як танк, і вбиває просто голіруч. А ти посилаєш заарештовувати його двох сільських поліцейських, ніби він звичайний суботній п’яниця.

Мікаель знов заплющив очі. Цікаво, що ще цієї ночі може піти наперекосяк?

Тяжко поранену Лісбет Саландер він відшукав на початку першої. Викликав поліцію і зумів умовити Службу порятунку вислати вертоліт у віддалену садибу та евакуювати Лісбет до Сальгренської лікарні. Він докладно описав її поранення та кульовий отвір у голові і заручився підтримкою якоїсь розумної й тямущої людини, яка визнала, що їй негайно потрібна медична допомога.

Проте вертоліт довелося чекати понад півгодини. Мікаель пішов до скотарника, що слугував одночасно гаражем, вивів звідти дві машини, увімкнув фари і освітив поле перед будинком, позначивши таким чином посадковий майданчик.

Команда вертольота і двоє прибулих санітарів діяли звично й професійно. Один із санітарів почав надавати першу допомогу Лісбет Саландер, а другий заходився коло Олександра Залаченка, відомого також під ім’ям Карла Акселя Бодіна. Залаченко був батьком і одночасно лютим ворогом Лісбет Саландер. Він намагався її вбити, але не зумів. Чоловіка, теж з важкими пошкодженнями, Мікаель знайшов у дровітні — його щока й лобна кістка були розрубані сокирою.

Чекаючи на вертоліт, Мікаель зробив для Лісбет усе, що міг: дістав із шафи чисте простирадло, розрізав його і наклав перші пов’язки. Потім побачив, що кров у кульовому отворі на голові згорнулася, закривши його, ніби корком, і завагався, чи можна перев’язувати голову. Нарешті він обмотав їй голову простирадлом, не затягуючи, в основному заради того, щоб хоч трохи захистити рану від бактерій та бруду. Кровотечу ж із кульових отворів на стегні й плечі Мікаель зупинив найпримітивнішим чином: знайшов у шафі рулон широкого сріблястого скотча і просто стягнув ним рани. Вологою носовою хусткою він обтер Лісбет обличчя і постарався хоча б частково відтерти глиняну коросту, що засихала.

До сараю, де чекав на допомогу Залаченко, Мікаель не ходив. У глибині душі він вирішив, що йому за великим рахунком до Залаченка байдуже.

Ще до прибуття Служби порятунку він зателефонував Еріці Берґер і розповів про ситуацію.

— Ти не поранений? — спитала Еріка.

— Зі мною все гаразд, — відповів Мікаель. — Лісбет поранена.

— Бідолашна дівчинка, — сказала Еріка Берґер. — Я увечері прочитала звіт Бйорка про проведене розслідування СЕПО.[2] Як ти думаєш із цим розбиратися?

— У мене зараз немає сил про це думати.

Розмовляючи з Ерікою, він сидів на підлозі поряд з диваном і наглядав за Лісбет Саландер. Раптом його рука випадково зачепила кинутий біля дивана одяг — щоб перев’язати поранене стегно, йому довелося стягти з дівчини черевики і брюки. У кишені брюк він намацав якийсь твердий предмет і витяг кишеньковий комп’ютер «Палм Тангстен ТЗ».

Нахмуривши брови, Мікаель задумливо розглядав його. Коли пролунав шум вертольота, він сховав комп’ютер до внутрішньої кишені своєї куртки. Далі, доки ще ніхто не з’явився, він нахилився і перевірив усі кишені Лісбет Саландер. Там виявився ще один комплект ключів від її квартири та паспорт на ім’я Ірене Нессер. Мікаель поспішно засунув обидва предмети до себе в сумку.

Перша поліцейська машина, з Фредріком Торстенссоном і Гуннаром Андерссоном з поліції Тролльхеттана, прибула за кілька хвилин після приземлення вертольота Служби порятунку. За ними прибув комісар патрульної служби Тумас Польссон, який негайно перебрав командування на себе. Підійшов Мікаель і почав розповідати, що сталося. Польссон здався йому самовдоволеним і прямолінійним старшиною. З його приїздом все пішло шкереберть.

Польссон навіть не робив спроб зрозуміти, про що говорить Мікаель. Він, здавалося, дивно нервував і уловив лише те, що поранена дівчина на підлозі перед кухонним диваном і є та сама розшукувана за потрійне вбивство Лісбет Саландер, а отже, цінна здобич. Польссон тричі спитав зайнятого невідкладною справою санітара зі Служби порятунку, чи не можна її відразу заарештувати. Нарешті санітар звівся на ноги і заволав до Польссона, щоб той не підходив до нього ближче ніж на метр.

Тоді Польссон зосередив увагу на лежачому в сараї пораненому Олександрові Залаченку, і Мікаель чув, як він доповідав по рації, що Саландер, очевидно, намагалася вбити ще одну людину.

До цього моменту Мікаель був уже такий лютий на Польссона, який явно пропускав повз вуха його пояснення, що підвищив голос і спробував змусити Польссона негайно зателефонувати до Стокгольма інспектору кримінальної поліції Яну Бубланськи. Він навіть вийняв свій мобільний телефон і запропонував набрати номер, але Польссон залишив цю пропозицію без уваги.

А далі Мікаель зробив помилку.

Він рішуче заявив, що справжній винуватець потрійного вбивства, якого звуть Рональд Нідерман, цей влаштований, як бронебійний робот, і хворий на вроджену аналгезію громила, зараз сидить зв’язаний у канаві край дороги на Носсебру. Мікаель описав, де саме можна знайти Нідермана, і порекомендував поліції мобілізувати для його арешту взвод спецназу. Польссон запитав, яким чином Нідерман опинився в канаві, і Мікаель чесно зізнався, що сам загнав його туди під загрозою застосування зброї.

— Зброї? — зацікавився комісар Польссон.

Мікаель уже мав би зрозуміти, що Польссон — недоумок. Йому слід було взяти мобільний телефон, самому подзвонити Яну Бубланськи і попросити того втрутитися, щоб з очей Польссона нарешті впала полуда, за якою той, схоже, нічого не бачив. Замість цього Мікаель зробив помилку номер два, спробувавши здати зброю, що лежала в нього в кишені куртки, — пістолет «Кольт-1911 Гавернмент», який він виявив удень у стокгольмській квартирі Лісбет Саландер і за допомогою якого впорався з Рональдом Нідерманом.

Але це призвело до того, що Польссон відразу заарештував Мікаеля Блумквіста за незаконне носіння зброї, а потім велів поліцейським Торстенссону й Андерссону вирушити до вказаного Мікаелем місця і перевірити правдивість його слів — чи дійсно в канаві сидить людина, прив’язана до дорожнього знака «Обережно, лосі». У разі якщо все підтвердиться, поліцейським наказувалося скувати чоловіка наручниками і доставити його до Госсеберґи.

Мікаель негайно запротестував, пояснивши, що Рональд Нідерман — не та людина, яку можна так просто заарештувати і начепити кайданки, він — смертельно небезпечний убивця. Але й ці протести Мікаеля Польссон так само проігнорував, і тут втома нарешті взяла своє: Мікаель обізвав Польссона тупим кретином і заволав, щоб Торстенссон з Андерссоном наплювали на його розпорядження й викликали підкріплення, інакше вони упустять Рональда Нідермана.

Цей спалах став причиною того, що Мікаеля самого закували в кайданки і посадили на заднє сидіння комісарської машини Польссона, звідки він, проклинаючи все на світі, спостерігав від’їзд Торстенссона з Андерссоном. Єдиним світлим моментом було те, що Лісбет Саландер занесли до вертольота, а зараз він уже зник над верхівками дерев у напрямку до Сальгренської лікарні. Мікаель почувався цілковито безпорадним, не мав жодної інформації і міг тільки сподіватися, що Лісбет потрапить до рук умілих лікарів.

Доктор Андерс Юнассон зробив два глибокі розрізи, аж до черепної кістки, і відгорнув шкіру довкола вхідного отвору, зафіксувавши клапті за допомогою затисків. Операційна сестра обережно ввела відсмоктувач для видалення крові. Потім настав складний момент — для розширення отвору в черепній кістці довелося використовувати бор. Процедура проходила нервуюче-повільно.

Врешті-решт Юнассон зробив чималий отвір для того, щоб підібратися до мозку Лісбет Саландер. Він обережно ввів у мозок зонд і на кілька міліметрів розсунув канал рани. Потім, використовуючи ще тонший зонд, намацав кулю. На рентгенівському знімку було видно, що куля розвернулася і лежить під кутом сорок п'ять градусів до каналу. Тим самим зондом Юнассон став обережно підштовхувати кінець кулі, і після серії невдалих спроб йому вдалося трохи підняти її і розвернути в потрібному напрямі.

Після цього він увів до рани тонкий пінцет з рифленими губками, міцно затиснув основу кулі і захопив її всю, потім потягнув пінцет вертикально вгору. Разом з пінцетом кулю було витягнуто назовні майже без жодного опору. Юнассон на секунду підніс її до світла, переконався, що вона, схоже, не має жодних пошкоджень, і поклав у чашку.

— Промийте, — сказав він. Його розпорядження негайно виконали.

Кинувши погляд на ЕКГ, він помітив, що серце пацієнтки як і раніше працює нормально.

— Пінцет.

Юнассон опустив нижче потужну лупу висячого штатива, зосередивши увагу на відкритій поверхні рани.

— Обережно, — застеріг професор Френк Елліс.

Протягом наступних сорока п'яти хвилин Андерс Юнассон витягав з поверхні довкола вхідного отвору не менше тридцяти двох дрібних осколків кістки. Найдрібніший з них неозброєним оком був майже не видний.

Поки Мікаель роздратовано намагався витягнути з нагрудної кишені телефон, що в кайданках було непосильним завданням, до Госсеберґи прибуло ще кілька машин з поліцейськими та технічним персоналом. Комісар Польссон направив прибулих фіксувати технічні докази в дровітні і проводити детальний обшук у житловому будинку, де було знайдено кілька одиниць зброї. Мікаель смиренно слідкував за їх діями зі свого наглядового пункту — заднього сидіння автомобіля Польссона.

Минула майже година, доки керівник операції, схоже, зрозумів-таки, що поліцейські Торстенссон і Андерссон, послані заарештувати Рональда Нідермана, ще не повернулися із завдання. Він раптом набрав спантеличеного вигляду і забрав Мікаеля на кухню, де ще раз попросив його описати дорогу.

Мікаель заплющив очі.

Він усе ще сидів на кухні разом з Польссоном, коли надійшла звістка від пікетників, посланих на допомогу Торстенссону з Андерссоном. Поліцейського Гуннара Андерссона виявили мертвим зі скрученими в’язами. Його колега Фредрік Торстенссон був живий, але жорстоко побитий. Обох знайшли в канаві біля дорожнього знака «Обережно, лосі». Їх табельна зброя і поліцейська машина зникли.

Ситуація, яка до того певною мірою комісарові Тумасу Польссону була зрозумілою, раптом вилилася в необхідність розбиратися з убивством поліцейського і втечею озброєного головоріза.

— Кретин, — сказав Мікаель Блумквіст.

— Образи на адресу поліцейського справі не допоможуть.

— Щодо цього ми сходимося. Але я засаджу тебе за посадові помилки з таким розголосом, що мало не буде. І перш ніж я з тобою остаточно розберуся, ти прикрасиш собою всі газети країни як найтупіший поліцейський Швеції.

Загроза бути виставленим на прилюдне осміяння нарешті подіяла на Тумаса Польссона — він занервував.

— Що ти пропонуєш?

— Я вимагаю, щоб ти зателефонував до Стокгольма інспекторові Яну Бубланськи. Негайно.

Коли задзвонив мобільний телефон, поставлений на зарядку в іншому кутку спальні, інспектор кримінальної поліції Соня Мудіґ здригнулася і прокинулася. Поглянувши на будильник на нічному столику, вона з відчаєм відзначила, що зараз лише початок п’ятої ранку. Потім вона поглянула на чоловіка, що мирно хропів поряд, — він здатний проспати навіть артобстріл, пустивши його повз вуха. Підвівшись з ліжка, Соня знайшла потрібну кнопку на телефоні.

«Ян Бубланськи, — подумала вона. — Хто ж іще».

— У районі Тролльхеттана справжній рейвах, — облишивши формальності, привітався шеф. — Потяг Х2000 до Ґетеборга відходить за десять хвилин на шосту.

— Що сталося?

— Блумквіст знайшов Саландер, Нідермана й Залаченка. Блумквіста заарештували за образу поліцейського, опір і незаконне носіння зброї. Саландер з кулею в голові відправлено до Сальгренської лікарні. Залаченко теж у Сальгренській лікарні, з сокирою в нозі. Нідерман утік. Він цієї ночі вбив поліцейського.

Соня Мудіґ двічі кліпнула очима. Враз налягла втома, їй страшенно захотілося знову лягти в ліжко, взявши місячну відпустку.

— Х2000 десять хвилин на шосту. Гаразд. Що я маю робити?

— Брати таксі й вирушати на Центральний вокзал. З тобою поїде Єркер Хольмберґ. Зв’яжіться з таким собі комісаром Тумасом Польссоном з поліції Тролльхеттана, який вочевидь відповідальний за багато що з нічного розгардіяшу і, за словами Блумквіста, — я цитую — рідкісний кретин.

— Ти розмовляв з Блумквістом?

— Він, здається, заарештований і сидить у кайданках. Мені вдалося умовити Польссона кілька хвилин потримати йому слухавку. Я зараз їду на Кунгсхольмен[3] і постараюся розібратися в тому, що відбувається. Будьте на зв’язку.

Соня Мудіґ ще раз поглянула на годинник. Потім викликала таксі й на хвилину стала під душ. Вона почистила зуби, швидко зачесала гребінцем волосся, вбралася в чорні брюки, таку ж футболку та сірий жакет. Поклала до сумки на ремені табельну зброю і вдягла темно-червону шкіряну куртку. З під’їзду вона вийшла в ту саму хвилину, коли під’їхало таксі.

Шукати колегу, інспектора Єркера Хольмберґа, Соні було не потрібно. Вона розраховувала застати його у вагоні-ресторані і не помилилася. Він уже встиг узяти їй бутерброд і каву. Протягом п’яти хвилин вони мовчки снідали, але врешті-решт Хольмберґ відставив філіжанку.

— Мабуть, варто змінити професію, — сказав він.

О четвертій ранку з Ґетеборга нарешті прибув інспектор Маркус Ерландер з відділу по боротьбі з насильницькими злочинами і перебрав керівництво на себе, змінивши заклопотаного справами Тумаса Польссона. Ерландер був сивочолим товстуном років п’ятдесяти. Найперше він наказав вивільнити Мікаеля Блумквіста з кайданків і запропонував йому булочки та каву з термоса. Удвох вони сіли у вітальні, щоб поговорити віч-на-віч.

— Я розмовляв з Бубланськи із Стокгольма, — сказав Ерландер. — Ми знаємо один одного вже багато років. Ми обидва шкодуємо про те, як з вами повівся Польссон.

— Йому сьогодні вночі вдалося погубити поліцейського, — промовив Мікаель.

Ерландер кивнув.

— Я був особисто знайомий з поліцейським Гуннаром Андерссоном. До переїзду в Тролльхеттан він служив у Ґетеборзі. У нього залишилася трирічна донечка.

— Я шкодую. Я намагався застерегти…

Ерландер кивнув:

— Я так і зрозумів. Ви навіть вживали деякі круті слова і тому опинилися в кайданках. Це ж ви добили Веннерстрьома, чи не так? Бубланськи стверджує, що ви з біса настирливий журналіст і взагалі навіжений приватний детектив, але, можливо, знаєте, про що говорите. Ви можете до пуття розповісти мені про справу?

— Це розв’язка історії з убивством моїх друзів Даґа Свенссона та Міа Берґман з Енскеда і чоловіка, який не був моїм другом, — адвоката Нільса Б’юрмана, опікуна Лісбет Саландер.

Ерландер знову кивнув.

— Як вам відомо, поліція ще від Великодня ловила Лісбет Саландер, — продовжував Мікаель. — Її підозрювали в потрійному вбивстві. Спершу ви маєте чітко зрозуміти, що Лісбет Саландер не винна в цих убивствах. Вона тут скоріше жертва.

— Я не мав жодного стосунку до справи Саландер, але після всього, що писали в пресі, досить важко повірити, що вона цілком невинна.

— Проте це так. Вона невинна. І крапка. Справжнім убивцею є Рональд Нідерман, який сьогодні вночі вбив вашого колегу Гуннара Андерссона. Він працює на Карла Акселя Бодіна.

— Того самого Бодіна, що зараз лежить у Сальгренській лікарні з сокирою в нозі.

— Суто технічно сокири в нього в нозі більше немає. Я припускаю, що його рубонула Лісбет. Його справжнє ім’я Олександр Залаченко. Він — батько Лісбет і в минулому професійний убивця з російської військової розвідки. До Швеції він перебрався в сімдесяті роки і аж до краху Радянського Союзу працював на СЕПО. Відтак жив з бандитизму.

Ерландер задумливо поглянув на співрозмовника, що сидів проти нього на дивані. Мікаель Блумквіст геть спітнів і здавався одночасно змерзлим і смертельно змореним. Досі його розповідь звучала аргументовано і зв’язно, однак Тумас Польссон, до якого Ерландер не мав великої довіри, попереджав, що Блумквіст верзе якусь нісенітницю про російських агентів і німецьких убивць, робота з якими навряд чи входить до сфери діяльності шведської кримінальної поліції. Тепер Блумквіст саме дійшов до тієї частини історії, яку Польссон зігнорував. Проте в стічній канаві край дороги на Носсебру справді лежали двоє поліцейських — один мертвий, другий важко поранений, і Ерландер був готовий слухати далі. Щоправда, в його голосі мимоволі вчувалася легка недовіра.

— Добре. Російський агент.

Блумквіст мляво усміхнувся, очевидно усвідомлюючи, як по-дурному звучить його історія.

— Колишній російський агент. Я можу документально підтвердити кожне своє твердження.

— Кажіть далі.

— У сімдесяті роки Залаченко був найважливішим шпигуном. Він попросив політичного притулку, і співробітники СЕПО взяли його під своє крило. Наскільки я знаю, у процесі розвалу Радянського Союзу таких випадків було немало.

— Гаразд.

— Як я вже сказав, мені невідомо, що саме сталося тут цієї ночі, але Лісбет вистежила батька, з яким не зустрічалася п’ятнадцять років. Колись він так по-звірячому побив її матір, що та стала інвалідом і згодом померла від невиліковних травм. Він намагався вбити й Лісбет і, через Рональда Нідермана, стояв за вбивствами Даґа Свенссона та Міа Берґман. Крім того, він винен у викраденні подруги Лісбет Міріам By — пам'ятаєте гучний поєдинок Паоло Роберто в містечку Нюкварн?

— Якщо Лісбет Саландер ударила батька сокирою по голові, то вона не зовсім невинна.

— У самої Лісбет Саландер на тілі три кульові поранення. Гадаю, можна буде стверджувати, що це була самооборона. Мене цікавить…

— Що?

— Лісбет була геть вимазана землею і глиною, так, що її волосся злиплося в суцільну грудку грязюки. Під одягом у неї було повно піску. Таке враження, ніби вона побувала в могилі. А Нідерман має таку звичку — закопувати людей. Поліція Сьодертельє виявила неподалік від Нюкварна, у лісі поряд із складськими будівлями, дві могили.

— Вже три. Вчора пізно ввечері знайшли ще одне поховання. Але якщо Лісбет Саландер підстрелили й закопали — як же вона тоді виявилася на поверхні з сокирою в руках?

— Я не маю й гадки, що сталося, але Лісбет — неймовірно сильна людина. Я намагався вмовити Польссона викликати сюди наряд із собаками.

— Вони вже в дорозі.

— Чудово.

— Польссон заарештував вас за образу.

— Протестую. Я назвав його ідіотом, тупим кретином і йолопом. Жоден з цих епітетів не є в даному контексті образою.

— Гм. Але вас заарештували ще й за незаконне носіння зброї.

— Я помилився, намагаючись здати йому зброю. Більше я на цю тему нічого не скажу, доки не пораджуся зі своїм адвокатом.

— Гаразд. Облишмо це. Зараз нам треба обговорити важливіші справи. Що вам відомо про Нідермана?

— Він убивця. З ним щось не так: ростом він два з гаком метри і збитий міцно, як бойовий робот. Запитайте Паоло Роберто — він мав з ним боксерський поєдинок. Нідерман хворий на вроджену аналгезію. Ця хвороба виражається в тому, що трансмітерна субстанція в провідних шляхах нервової системи не функціонує, і, отже, він не відчуває болю. Він німець, народився в Гамбурзі, замолоду був скінхедом. Його перебування на волі становить смертельну небезпеку.

— Ви маєте хоча б якесь припущення, куди він міг утекти?

— Ні. Я тільки знаю, що приготував його для арешту, але тут заходився командувати тупак із Тролльхеттана.

Близько п’ятої ранку доктор Андерс Юнассон стягнув брудні від крові латексні рукавички і вкинув їх у кошик для сміття. Операційна сестра накладала компреси на кульову рану на стегні. Операція тривала три години. Доктор поглянув на поголену, понівечену і вже перебинтовану голову Лісбет Саландер, і зненацька його охопила та хвиля ніжності, яку він нерідко відчував до своїх прооперованих пацієнтів. Судячи з газет, Лісбет Саландер була вбивцею декількох чоловік і хворіла на психічні відхилення, але в його очах вона зараз скоріше мала вигляд підстреленого горобця. Він похитав головою, а далі поглянув на доктора Френка Елліса, що спостерігав за ним з непідробним інтересом.

— Ти чудовий хірург, — сказав Елліс.

— Я можу пригостити тебе сніданком?

— А тут можна де-небудь роздобути млинці з варенням?

— Вафлі, — відповів Андерс Юнассон. — У мене вдома. Я зараз зателефоную дружині, а потім ми викличемо таксі. — Він зупинився і поглянув на годинник. — Але якщо гарненько подумати, то телефонувати, мабуть, не варто.

Адвокат Анніка Джанніні прокинулася відразу, як від поштовху. Годинник, як вона побачила, повернувши голову праворуч, показував за дві хвилини шосту. О восьмій ранку її чекала перша зустріч з клієнтом. Вона поглянула ліворуч, на чоловіка — Енріко Джанніні, який блаженно спав і збирався прокидатися в кращому разі близько восьмої. Анніка поморгала очима, щоб прогнати сон, підхопилася, увімкнула кавоварку і стала під душ. Пробула у ванній досить довго. Потім надягнула чорні брюки, білий пуловер і червоний піджак; підсмажила собі два тости, поклала на них сир, апельсиновий джем і шматочки авокадо і о пів на сьому вмостилася снідати перед телевізором у вітальні — коли саме настав час новин. Вона відпила кави і вже хотіла було відкусити тост, але тут почула перелік основних тем випуску.

Одного поліцейського вбито і одного тяжко поранено. Драматичні події цієї ночі, що завершилися затримкою розшукуваного вбивці трьох осіб — Лісбет Саландер.

Спочатку Анніці важко було розібратися в тому, що сталося, бо спершу в неї склалося враження, що поліцейського вбила Лісбет Саландер. Новини передавалися коротко, проте поступово вона зрозуміла, що за вбивство поліцейського розшукується інша людина. По всій країні оголошено розшук тридцятисемилітнього чоловіка, його ім’я поки що не називалося. Лісбет Саландер з важкими травмами перебуває в Сальгренській лікарні Ґетеборґа.

Анніка перемкнула телевізор на інший канал, та ясності це не додало. Діставши мобільний телефон, вона набрала номер брата — Мікаеля Блумквіста, але почула, що абонент недоступний. Її охопив страх. Мікаель телефонував їй напередодні увечері, вирушаючи до Ґетеборґа, щоб розшукати Лісбет Саландер. І вбивцю на ім’я Рональд Нідерман.

Коли розвиднілось, один спостережливий поліцейський виявив за дровітнею сліди крові. Поліцейський пес узяв слід і привів до ями, розташованої на галявині, приблизно за чотириста метрів на північний схід від садиби.

Мікаель вирушив туди разом з інспектором Ерландером. Вони заходилися ретельно вивчати місце і легко виявили велику кількість крові в самій ямі та довкола неї.

Ще вони знайшли подряпаний портсигар, який вочевидь використовувався як лопатка. Ерландер помістив портсигар у пакет з доказами і занотував знахідку. Він зібрав також зразки залитих кров’ю грудок землі. Один з поліцейських звернув його увагу на недопалок сигарети марки «Пелл Мелл» без фільтра, що лежав за метр від ями. Недопалок теж помістили в пакет і оформили. Мікаель згадав, що бачив пачку «Пелл Мелл» на краю мийки в домі Залаченка.

Ерландер поглянув угору — на небі насувалися важкі дощові хмари. Буря, що обрушилася вночі на Ґетеборг, явно проходила на південь від околиць Носсебру, але було очевидно, що дощ буде обов’язково — питання лише в тому, як скоро. Звернувшись до одного з поліцейських, Ерландер попросив роздобути брезент, щоб накрити яму.

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав нарешті інспектор Мікаелю. — Аналіз крові, ймовірно, підтвердить, що тут лежала Лісбет Саландер, і, скоріш за все, ми виявимо на портсигарі відбитки її пальців. Її підстрелили й закопали, але вона якимсь чином вижила, зуміла вибратися назовні і…

— …повернулася в садибу, де гепнула Залаченка сокирою по голові, — закінчив Мікаель. — Вона досить-таки уперте стерво.

— Але як, чорт її забирай, вона змогла впоратися з Нідерманом?

Мікаель знизав плечима. Ця обставина збивала його з пантелику не менше, ніж Ерландера.

Розділ 02

Соня Мудіґ і Єркер Хольмберґ прибули на Ґетеборзький центральний вокзал на початку дев’ятої ранку. На той час Бубланськи вже встиг дати їм телефоном нові інструкції — не їхати до Госсеберґи, а взяти таксі й вирушати на площу Ернста Фонтелля, що біля стадіону, — там містилося керівництво кримінальної поліції області Вестра Гетланд. Їм довелося чекати майже годину, доки з Госсеберґи не повернувся інспектор Ерландер разом з Мікаелем Блумквістом. Мікаель привітався з Сонею Мудіґ, з якою вже мав зустріч, і потиснув руку Єркеру Хольмберґу. Потім до Ерландера приєднався ще один колега з останніми відомостями про пошуки Рональда Нідермана. Його звіт був коротким.

— Ми створили пошукову групу, підпорядковану обласній поліції. По всій країні, зрозуміло, оголошено розшук. О шостій ранку ми виявили в Алінґсосі викрадену поліцейську машину. Там на цей час слід обривається. Ми підозрюємо, що він змінив транспортний засіб — щоправда, поки жодних нових заяв про викрадення автотранспорту не надходило.

— А як із засобами масової інформації? — спитала Мудіґ і з вибачливим виглядом скоса зиркнула на Мікаеля Блумквіста.

— Йдеться про вбивство поліцейського, і підключено всіх. О десятій ми влаштовуємо прес-конференцію.

— Чи знає хто що-небудь про стан Лісбет Саландер? — спитав Мікаель. Усе, що стосувалося пошуків Нідермана, його не надто цікавило.

— Її вночі прооперували, дістали кулю з голови, але вона ще не опритомніла.

— Які прогнози?

— Наскільки я розумію, поки вона не отямиться, висновки робити зарано. Але лікар, який її оперував, каже, що сподівається на сприятливий результат, якщо не виникне якихось ускладнень.

— А як із Залаченком?

— З ким? — перепитав колега Ерландера, ще не посвячений у всі деталі цієї заплутаної історії.

— Карл Аксель Бодін.

— A-а, його теж уночі прооперували. Він дістав потужний удару по обличчю і ще один — під саму колінну чашечку. Травми важкі, але небезпеки для життя немає.

Мікаель кивнув.

— У вас зморений вигляд, — зауважила Соня Мудіґ.

— Цілком можливо. Я на ногах уже третю добу поспіль.

— Він заснув просто в машині дорогою з Носсебру, — сказав Ерландер.

— Ви могли б розповісти всю історію від самого початку? — спитав Хольмберґ. — Схоже, що приватні детективи виграють у поліції з рахунком приблизно 3: 0.

Мікаель ледь посміхнувся:

— Хотів би я почути таку репліку від Бубланськи.

Вони пішли до кафетерію будівлі поліції, щоб поснідати. Протягом півгодини Мікаель, крок за кроком, пояснював, як по шматочках збирав матеріал про Залаченка. Коли він закінчив, поліцейські заглибилися в роздуми, не кажучи ні слова.

— У вашій історії є кілька лакун, — урешті-решт сказав Хольмберґ.

— Можливо, — згодився Мікаель.

— Ви не пояснили, як оволоділи секретним звітом СЕПО про Залаченка.

Мікаель кивнув.

— Я виявив його вчора вдома у Лісбет Саландер, коли нарешті з’ясував, де вона ховається. Лісбет же, в свою чергу, очевидно, знайшла його на дачі адвоката Нільса Б’юрмана.

— Отже, ви виявили укриття Саландер? — спитала Соня Мудіґ.

Мікаель кивнув.

— І?

— До цієї адреси вам доведеться докопуватися самим. Лісбет доклала багато зусиль, щоб організувати собі укриття, і я не маю наміру його видавати.

Мудіґ з Хольмберґом трохи спохмурніли.

— Мікаелю… це ж розслідування вбивства, — нагадала Соня.

— А ви все ще не усвідомили, що Лісбет Саландер невинувата і що поліція нечуваним чином знехтувала її правом на захист приватного життя? Банда сатаністок-лесбіянок — звідки ви це взяли? Якщо Лісбет побажає розповісти вам, де живе, то, я впевнений, вона розповість.

— Але я ніяк не можу помістити в голові ще одну річ, — наполягав Хольмберґ. — Яке відношення до цієї історії має Б’юрман? Ви кажете, ніби все почалося саме з нього, тому що він зв’язався із Залаченком і попросив його вбити Саландер… та навіщо йому це знадобилося?

Мікаель досить довго вагався.

— Я припускаю, що він найняв Залаченка, щоб знищити Лісбет Саландер. За їх задумом, вона мала опинитися в тому складі під Нюкварном.

— Але ж він був її опікуном. Який у нього міг бути мотив для її вбивства?

— Питання складне.

— Поясніть.

— У нього був чудовий мотив. Він зробив дещо, про що було відомо Лісбет. Вона була загрозою для його перспектив і благополуччя.

— Що ж він зробив?

— Вважаю, буде краще, якщо ми надамо можливість пояснити це самій Лісбет.

Він зустрівся поглядом з Хольмберґом.

— Ну ж бо спробую вгадати, сказала Соня Мудіґ. — Б’юрман зробив щось проти своєї підопічної.

Мікаель кивнув.

— А якщо я висловлю припущення, що він вчинив над нею сексуальне насильство в якійсь формі?

Мікаель знизав плечима й утримався від коментарів.

— Вам відомо про татуювання на животі Б’юрмана?

— Про татуювання?

— У нього через увесь живіт тяглося зроблене невмілою рукою татуювання з написом: «Я садистська свиня, покидьок і ґвалтівник». Ми довго міркували над тим, звідки воно взялося.

Мікаель раптом зареготав.

— У чому річ?

— Авжеж, а я все сушив голову над тим, яку Лісбет вибрала форму помсти. Втім, знаєте… обговорювати це я з вами не буду, з тієї ж причини, що й раніше. Знов-таки йдеться про її приватне життя. Проти Лісбет було вчинено злочин. Жертвою є вона. І їй вирішувати, що вам розповідати. Даруйте. — Він з вибачливим виглядом знизав плечима.

— Про насильства слід заявляти в поліцію, — сказала Соня Мудіґ.

— Згоден. Проте це насильство мало місце два роки тому, а Лісбет все ще не повідомила про нього поліції. Отже, вона цього робити не збирається. Я можу скільки завгодно не погоджуватися з нею по суті, але вирішувати їй. Крім того…

— Що?

— У неї немає особливих підстав довіряти поліції. Востаннє, коли вона спробувала пояснити, який недолюдок Залаченко, її засадили до психушки.

Близько дев’ятої години в п’ятницю вранці начальник групи розшуку Ян Бубланськи увійшов до кабінету Ріхарда Екстрьома і на його запрошення всівся в крісло для відвідувачів. Поправивши окуляри, Екстрьом погладив рукою доглянуту борідку. Він дуже нервував. Ситуація уявлялася йому хаотичною і загрозливою. Протягом місяця він був керівником попереднього слідства і займався пошуками Лісбет Саландер. Він у всіх подробицях розписував її як божевільну і небезпечну для суспільства психопатку, видавав суспільству і газетам інформацію, яка мала б допомогти йому в майбутньому судовому процесі. Все, здавалося, складалося вдало.

Він ані на мить не сумнівався в тому, що Лісбет Саландер дійсно винна в потрійному вбивстві і що процес виллється в чисту формальність — у пропагандистську виставу з ним самим у головній ролі. Потім усе пішло шкереберть: раптово з’явився абсолютно інший кандидат у вбивці, й утворився хаос, якому, здавалося, не видно було кінця. Бісова Саландер, подумки вилаявся він.

— Схоже, ми влипли в якусь страшну кашу, — сказав Екстрьом. — Що тобі вдалося довідатися за ранок?

— Рональда Нідермана оголошено в розшук, але він як і раніше на волі. Поки він розшукується тільки за вбивство поліцейського Гуннара Андерссона, але я припускаю, що нам слід інкримінувати йому ще й ті три вбивства в Стокгольмі. Може, тобі варто влаштувати прес-конференцію?

Прес-конференцію Бубланськи запропонував, щоб насолити Екстрьому, який терпіти не міг прес-конференції.

— Гадаю, з прес-конференцією ми можемо трохи зачекати, — поспішно сказав Екстрьом.

Бубланськи насилу стримав посмішку.

— Адже це в першу чергу справа поліції Ґетеборґа, — пояснив Екстрьом.

— Щоправда, у нас в Ґетеборзі зараз перебувають Соня Мудіґ і Єркер Хольмберґ, які вже почали співпрацю.

— Ми почекаємо з прес-конференцією, поки не знатимемо більше, — різко поставив крапку в розмові на цю тему Екстрьом. — Зараз я хочу знати, чи такий ти вже впевнений у тому, що Нідерман дійсно замішаний у вбивствах у Стокгольмі.

— Як поліцейський, я в цьому переконаний. Проте у нас досить погано стоїть справа з доказами. Немає жодних свідків убивств та жодних вагомих речових доказів. Маґґе Лундін і Сонні Ніємінен із «Свавельшьо МК» говорити відмовляються і вдають, ніби ніколи не чули про Нідермана. Зате за вбивство поліцейського Гуннара Андерссона його, безсумнівно, посадять.

— Отож-бо й воно, — сказав Екстрьом. — Найголовніше зараз — убивство поліцейського. Але скажи мені… чи не вказує все-таки хоча б що-небудь на причетність Саландер до тих убивств? Чи не можна припустити, що вона скоїла їх разом з Нідерманом?

— Сумніваюся. І я б не розголошував подібну теорію.

— Але яке ж тоді вона має до цього відношення?

— Це надзвичайно заплутана історія. Як від самого початку і стверджував Мікаель Блумквіст, уся справа в персонажі на ім’я Зала… в Олександрові Залаченку.

Від згадки про Мікаеля Блумквіста прокурор Екстрьом здригнувся.

— Зала — зухвалий російський убивця часів «холодної війни», що перебіг до нас, — вів далі Бубланськи. — Він з’явився тут у сімдесяті роки і став батьком Лісбет Саландер. Його підтримувало певне угруповання з СЕПО і прикривало, коли він скоював злочини. Один поліцейський із СЕПО простежив за тим, щоб Лісбет Саландер помістили в закриту дитячу психіатричну лікарню, коли вона в тринадцятилітньому віці погрожувала, що розкриє таємницю Залаченка.

— Ти знаєш, у цьому нелегко розібратися. Такій історії ми навряд чи зможемо дати хід. Якщо я правильно розумію, всі відомості про Залаченка — секретного характеру.

— Проте це правда. У мене є документи.

— Можна на них поглянути?

Бубланськи подав йому папку з поліцейським розслідуванням 1991 року. Екстрьом уважно оглянув штамп, що означав: на відомості накладено гриф секретності, і реєстраційний номер, який — він відразу пізнав — належить Службі державної безпеки Швеції. Швидко перегорнувши стос паперів майже із ста сторінок, він прочитав навмання кілька фрагментів і відклав папку.

— Треба постаратися притримати цю справу, щоб ситуація остаточно не вийшла з-під нашого контролю. Отже, Лісбет Саландер запроторили до божевільні, бо вона намагалася вбити власного батька… цього Залаченка. А тепер вона вдарила батька сокирою по голові. Це, в кожнім разі, має кваліфікуватися як спроба вбивства. До того ж її слід заарештувати за те, що вона стріляла в Маґґе Лундіна в Сталлархольмі. Ти можеш заарештовувати кого хочеш, але я б на твоєму місці діяв обережно.

— Якщо вся ця історія з СЕПО просочиться назовні, вибухне грандіозний скандал.

Бубланськи знизав плечима. До його обов’язку входило розкривати злочини, а скандали його не цікавили.

— А цей мерзотник із СЕПО, Гуннар Бйорк? Що нам відомо про його роль?

— Це одна з головних дійових осіб. Зараз він на лікарняному з приводу грижі міжхребетного диска і мешкає в Смодаларьо.

— Гаразд… З приводу СЕПО ми поки що помовчимо. Зараз йдеться про вбивство поліцейського і тільки. Викликати сум’яття в наше завдання не входить.

— Зам’яти це, мабуть, не вдасться.

— Що ти маєш на увазі?

— Я послав Курта Свенссона привезти Бйорка для допиту. — Бубланськи поглянув на годинник. — Ймовірно, він саме зараз до нього приїхав.

— Ну?

— Взагалі-то я сам збирався поїхати до Смодаларьо, але перешкодило вбивство поліцейського.

— Я ж не давав санкції на арешт Бйорка.

— Авжеж. Та про арешт і не йдеться. Я запрошую його для допиту.

— Мені це не подобається.

Бубланськи схилився над столом і з довірчим виглядом сказав:

— Ріхарде… тут така справа. Лісбет Саландер зазнала цілої серії протиправних дій, починаючи від самого дитинства. Я маю намір покласти цьому край. Ти можеш усунути мене від керівництва розслідуванням, але в такому разі я буду змушений написати різку доповідну записку.

У Ріхарда Екстрьома зробився такий вигляд, ніби він з’їв кислицю.

Гуннар Бйорк, заступник начальника відділу Служби державної безпеки по роботі з іноземцями, що перебував на лікарняному, відчинив двері літнього будинку в Смодаларьо і запитливо поглянув на міцного, коротко підстриженого блондина в чорній шкіряній куртці.

— Мені потрібний Гуннар Бйорк.

— Це я.

— Курт Свенссон, обласна кримінальна поліція. — Чоловік пред’явив посвідчення.

— Слухаю.

— Вас просять поїхати на Кунгсхольмен, щоб допомогти поліції в розслідуванні справи Лісбет Саландер.

— Е-е… це, мабуть, якась помилка.

— Це не помилка, — сказав Курт Свенссон.

— Ви не розумієте. Я теж поліцейський. Гадаю, вам слід з’ясувати все у вашого начальника.

— Мій начальник саме й хоче з вами поговорити.

— Я маю зателефонувати і…

— Ви зможете зателефонувати з Кунгсхольмена.

Гуннар Бйорк раптом відчув, що він більше не має сил опиратися долі.

От це й сталося. Вся історія випливає назовні. Чортів мерзотник Блумквіст. Проклята Саландер.

— Мене заарештовано? — спитав він.

— Поки що ні. Але ми можемо це влаштувати, якщо ви бажаєте.

— Ні… ні, я, звичайно, поїду. Зрозуміло, я хочу допомогти колегам з поліції.

— От і добре, — сказав Курт Свенссон, заходячи в дім.

Доки Гуннар Бйорк діставав верхній одяг і вимикав кавоварку, Курт уважно стежив за ним.

Об одинадцятій ранку Мікаель Блумквіст згадав, що автомашина, яку він узяв напрокат, так і лишилася стояти за скотарнею на в’їзді в Госсеберґу, а він так стомився, що не має сил їхати по неї і тим більше не здатний просидіти за кермом усю зворотну дорогу, не становлячи небезпеки для руху. Він запитав поради в інспектора Маркуса Ерландера, і той великодушно домовився про те, щоб криміналісти з Ґетеборґа привезли машину, коли повертатимуться додому.

— Вважайте це компенсацією за те, як з вами обійшлися сьогодні вночі.

Мікаель кивнув, узяв таксі і поїхав до «Сіті-готелю», розташованого на вулиці Лоренсберґсґатан, поряд з Авеню. Він винайняв собі на одну ніч одномісне помешкання за 800 крон, відразу піднявся вгору і роздягся. Всівшись голим на покривало, він дістав із внутрішньої кишені куртки міні-комп’ютер Лісбет Саландер і покрутив його в руках. Мікаеля як і раніше дивувало, що пристрій не конфіскували, коли комісар Тумас Польссон його обшукував. Правда, Польссон виходив з того, що комп’ютер належить Мікаелю, а до слідчого ізолятора з повним обшуком у його випадку справа не дійшла. Трохи поміркувавши, він поклав «Палм Тангстен ТЗ» у відділення своєї сумки для ноутбука, де вже лежав CD-диск Лісбет з поміткою «Б’юрман» — його Польссон теж не помітив. Мікаель усвідомлював, що з суто формально-юридичної точки зору він приховує докази, але Лісбет, швидше за все, не хотіла б, щоб ці предмети потрапили до рук слідства.

Він увімкнув мобільний телефон, побачив, що акумулятор майже зовсім розрядився, і підключив зарядний пристрій до мережі. Потім зателефонував сестрі — адвокату Анніці Джанніні.

— Привіт, сестричко.

— Ти маєш якесь відношення до нічного вбивства поліцейського? — відразу ж запитала вона.

Він двома словами пояснив, що сталося.

— Гаразд. Отже, Саландер лежить у реанімації.

— Саме так. Ми дізнаємося, наскільки серйозно вона постраждала, тільки коли вона опритомніє, але їй буде потрібен адвокат.

Анніка Джанніні на хвилину замислилась.

— Гадаєш, вона захоче скористатися моїми послугами?

— Очевидно, вона взагалі не захоче адвоката. Лісбет не з тих, хто звертається до кого-небудь по допомогу.

— Схоже, їй буде потрібен адвокат із кримінальних справ. Дай мені поглянути на ті документи, що в тебе є.

— Поговори з Ерікою Берґер і попроси її зняти копію.

Закінчивши розмову з Аннікою Джанніні, Мікаель зателефонував Еріці Берґер. Її мобільний не відповів, і Мікаель набрав номер телефону в редакції «Міленіуму». Там слухавку взяв Хенрі Кортес і сказав, що Еріки зараз немає на місці.

Мікаель стисло пояснив, що сталося, і попросив Хенрі передати інформацію головному редакторові «Міленіуму».

— Добре. Що ми маємо робити? — спитав Кортес.

— Сьогодні нічого. Мені треба поспати. Якщо нічого непередбаченого не станеться, я завтра приїду до Стокгольма. «Міленіум» надрукує свою версію в наступному номері, і в нас майже місяць часу.

Він закінчив розмову, ліг у ліжко і за тридцять секунд уже спав глибоким сном.

Моніка Спонгберґ, заступник начальника обласного поліцейського управління, постукала ручкою по склянці з мінеральною водою і попросила тиші. За столом для нарад в її кабінеті зібралося десятеро: троє жінок і сім чоловіків. Тут були присутні начальник відділу по боротьбі з насильницькими злочинами, його заступник, три інспектори кримінальної поліції, включаючи Маркуса Ерландера, і прес-секретар поліцейського управління Ґетеборґа. Крім того, на зустріч було викликано керівника попереднього слідства Агнету Єрвас із прокуратури, а також були інспектори Соня Мудіґ і Єркер Хольмберґ з кримінальної поліції Стокгольма. Останніх запросили з метою продемонструвати колегам із столиці готовність до співпраці і, можливо, щоб показати їм, як слід проводити поліцейське розслідування.

Всі знали, що Спонгберґ, часто змушена бути єдиною жінкою у чоловічому оточенні, не марнує часу на пустопорожні формальності. Вона оголосила, що керівник обласного поліцейського управління поїхав у відрядження, на конференцію Європолу в Мадриді; він уже одержав повідомлення про вбивство поліцейського і перервав поїздку, але зможе повернутися додому тільки пізно ввечері. Потім вона звернулася до начальника відділу по боротьбі з насильницькими злочинами Андерса Персона і попросила його стисло описати ситуацію.

— З часу вбивства нашого колеги Гуннара Андерссона на шляху до Носсебру минуло трохи більше десяти годин. Нам відоме ім’я вбивці — Рональд Нідерман, але ми як і раніше не маємо його фото.

— У Стокгольмі є його фотографія двадцятилітньої давнини. Її нам надав Паоло Роберто, та від неї мало користі, — сказав Єркер Хольмберґ.

— Гаразд. Поліцейську машину, яку він захопив, як відомо, виявили вранці в Алінґсосі. Вона стояла в провулку, приблизно за триста п’ятдесят метрів від залізничної станції. Заяви про угон машин у цьому районі протягом ранку не надходило.

— Як ведеться розшук?

— Ми перевіряємо поїзди, що прибувають до Стокгольма і Мальмьо. Оголошено загальнодержавний розшук, проінформовано поліцію Норвегії та Данії. На даний момент безпосередньо розслідуванням займається близько тридцяти поліцейських, і всі вони, зрозуміло, весь час пильнують.

— Жодних слідів?

— Поки жодних. Але людину з такою специфічною зовнішністю, як Нідерман, либонь, не так важко впізнати.

— Хто-небудь знає, що з Фредріком Торстенссоном? — спитав один з інспекторів відділу по боротьбі з насильницькими злочинами.

— Він зараз у Сальгренській лікарні. У нього важкі травми, приблизно як після автомобільної аварії. Важко повірити, що такі каліцтва чоловік міг заподіяти руками. Окрім переломів ніг і ребер у нього пошкоджений шийний хребець, тож існує ризик, що він залишиться частково паралізованим.

На кілька секунд всі замислилися про становище колеги, а потім Спонгберґ знову взяла слово і звернулася до Ерландера:

— Що ж насправді трапилося в Госсеберзі?

— У Госсеберзі трапився Тумас Польссон.

У кількох учасників наради одночасно вирвався з грудей стогін.

— Невже ніхто не може відправити його на пенсію? Таж він просто ходяча катастрофа.

— Я чудово знаю Польссона, — сказала Моніка Спонгберґ. — Проте я не чула, щоб хтось скаржився на нього за останні… ну, років зо два.

— Їхній начальник поліції — давній знайомий Польссона і, ймовірно, прикривав його. Я маю на увазі — з якнайкращими намірами, намагаючись йому допомогти, кажу це не задля критики на його адресу. Проте сьогодні вночі Польссон поводився так дивно, що кілька колег подали рапорти.

— У чому це виявилося?

Маркус Ерландер скоса подивився на Соню Мудіґ і Єркера Хольмберґа. Йому вочевидь було ніяково розписувати недоліки своєї організації перед колегами із Стокгольма.

— Найбільш дивним здається, мабуть, те, що він змусив колегу з технічного відділу займатися інвентаризацією дровітні, де ми знайшли цього Залаченка.

— Інвентаризацією сараю? — перепитала Спонгберґ.

— Так… тобто… йому хотілося точно знати, скільки там полін. Щоб правильно скласти рапорт.

За столом запанувала красномовна тиша, й Ерландер поспішно сказав:

— Сьогодні вранці стало відомо, що Польссон вживає принаймні два психофармакологічні препарати — ксанор і ефексор. Йому взагалі-то не завадило б узяти лікарняний, але він приховував свій стан від колег.

— Який стан? — суворо спитала Спонгберґ.

— На що саме він хворий, я, звісно, не знаю, це лікарська таємниця. Але препарати, які він приймає, це частково сильні антидепресанти, частково — стимулятори. Сьогодні вночі він був просто сам не свій.

— О Боже, — виразно промовила Спонгберґ. Обличчя її стало похмурим і загрозливим, як та буря, що вдосвіта накрила Ґетеборґ. — Хай Польссона доставлять до мене для розмови. Негайно.

— Це, здається, буде пов'язано з певними труднощами. Річ у тім, що в нього вранці здали нерви, і його відвезли до лікарні з діагнозом «перенапруження». Нам просто страшенно не пощастило, що на чергуванні виявився саме він.

— Можна запитати, — озвався начальник відділу по боротьбі з насильницькими злочинами. — Польссон насправді заарештував уночі Мікаеля Блумквіста?

— Він склав рапорт і звинуватив його в образі, злісному спротиві співробітнику поліції та незаконному носінні зброї.

— Що каже Блумквіст?

— Погоджується щодо образи, але стверджує: діяв у цілях необхідної оборони. Тобто заявляє, що його опір полягав у спробах перешкодити Торстенссону і Андерссону самостійно, без підкріплення, їхати заарештовувати Нідермана, для чого він вживав круті вирази.

— Свідки?

— Поліцейські Торстенссон і Андерссон. Дозвольте сказати, що я абсолютно не вірю у звинувачення в злісному спротиві. Це типове зустрічне звинувачення з метою запобігти претензії з боку Блумквіста.

— Отже, Блумквісту вдалося самому впоратися з Нідерманом? — запитала прокурор Агнета Єрвас.

— Під загрозою застосування зброї.

— Тобто у Блумквіста була зброя. Тоді затримання Блумквіста в будь-якому разі мало під собою підставу. Звідки він узяв зброю?

— Про це Блумквіст відмовився говорити, доки не зустрінеться зі своїм адвокатом. Але Польссон заарештував Блумквіста в мить, коли той намагався здати зброю поліції.

— Ви дозволите мені висловити неформальну пропозицію? — обережно спитала Соня Мудіґ.

Усі погляди звернулися до неї.

— Я не раз зустрічалася з Мікаелем Блумквістом під час розслідування, і в мене склалося враження, що він досить твереза людина, хоча й журналіст. Очевидно, що рішення про порушення справи прийматимете ви. — Вона поглянула на Агнету Єрвас, і та кивнула. — В такому разі я передбачаю, що образу і вчинення спротиву ви йому не інкримінуватимете — адже це просто безглуздя.

— Ймовірно, так. Проте незаконне носіння зброї — це дещо більш серйозне.

— Я б запропонувала вам почекати. Блумквіст самостійно зібрав цю історію по шматочках і набагато випередив поліцію. Для нас набагато корисніше співпрацювати з ним, зберігши добрі взаємини, ніж дати йому можливість піддати весь поліцейський корпус нищівній знущальній критиці в ЗМІ.

Вона замовкла. За кілька секунд Маркус Ерландер відкашлявся. Якщо вже Соня Мудіґ зважилася на слово, то і йому не хотілося відставати.

— Я підтримую. Мені Блумквіст теж здається розважною людиною. Я навіть вибачився перед ним за те, як з ним повелися сьогодні вночі. Він, схоже, готовий заплющити на це очі. Крім того, Блумквіст тримається гідно. Він виявив помешкання Лісбет Саландер, але відмовляється його називати. Не боїться вступати з поліцією у відкриту дискусію… та й, якщо взяти до уваги його професію, репутацію і популярність, будь-яка його заява в ЗМІ прозвучить не менш вагомо, ніж будь-які звинувачення з боку Польссона.

— Але ж він відмовляється повідомляти поліції інформацію про Саландер?

— Він говорить, що про це нам доведеться запитувати у самої Лісбет.

— Про яку зброю йдеться? — спитала Єрвас.

— Про пістолет «Кольт-1911 Гавернмент». Номер серії невідомий. Я відправив пістолет техніці, і ми наразі ще не знаємо, чи застосовувався він у якихсь злочинах на території Швеції. Якщо виявиться, що так, то справа набере дещо іншого характеру.

Моніка Спонгберґ підняла олівець.

— Агнето, тобі вирішувати, починати чи ні попереднє слідство щодо Блумквіста. Я б запропонувала діждатися звіту техніків. А поки рухаймось далі. Цей Залаченко… що можуть розповісти про нього наші стокгольмські колеги?

— Річ у тім, що до цієї ночі ми нічого не чули ні про Залаченка, ні про Нідермана, — відповіла Соня Мудіґ.

— Я гадав, ви розшукуєте в Стокгольмі банду сатаністок-лесбіянок, — сказав один з ґетеборзьких поліцейських.

Дехто з присутніх заусміхався. Єркер Хольмберґ захопився розгляданням своїх нігтів, тож відповідати довелося Соні Мудіґ.

— Між нами кажучи, у нас у відділі є свій «Тумас Польссон», тому історію з бандою сатаністок-лесбіянок треба, скоріш за все, назвати проміжним слідом, що виник саме з його ініціативи.

Потім Соня Мудіґ і Єркер Хольмберґ присвятили майже півгодини розповіді про те, що вдалося з’ясувати в процесі розслідування.

Коли вони закінчили, за столом надовго запанувала мовчанка.

— Якщо стосовно Гуннара Бйорка все підтвердиться, то СЕПО це дорого коштуватиме, — виснував нарешті заступник начальника відділу по боротьбі з насильницькими злочинами.

Всі закивали, погоджуючись. Агнета Єрвас підняла руку.

— Якщо я правильно розумію, ваші підозри багато в чому будуються на припущеннях і непрямих доказах. Як прокурора, мене дещо непокоїть ситуація з фактичними доказами.

— Ми це усвідомлюємо, — сказав Єркер Хольмберґ. — Ми в загальних рисах уявляємо собі, що сталося, але в нас є низка запитань, що вимагають прояснення.

— Як я зрозуміла, ви проводите розкопки в Нюкварні, під Сьодертельє, — сказала Спонгберґ. — Про скільки вбивств у вас, власне, йдеться?

Єркер Хольмберґ стомлено заморгав.

— Ми почали з трьох убивств у Стокгольмі, за підозрою в яких розшукувалася Лісбет Саландер: жертвами були адвокат Б’юрман, журналіст Даґ Свенссон та аспірантка Міа Берґман. У лісі біля складського приміщення під Нюкварном наразі виявлено три поховання. В одному з них знайдено розчленовані останки відомого наркоторговця і злодія. У могилі номер два виявлено досі не ідентифіковану жінку. Третю могилу ми поки що не встигли обстежити, і, схоже, вона найбільш давня. Крім того, Мікаель Блумквіст виявив зв’язок з убивством повії з Сьодертельє, скоєним кілька місяців тому.

— Отже, разом з поліцейським Гуннаром Андерссоном у Госсеберзі йдеться щонайменше про вісім жертв… це ж страхітлива статистика. І у всіх убивствах ми підозрюємо Нідермана? Тоді він має бути абсолютно божевільним серійним убивцею.

Соня Мудіґ і Єркер Хольмберґ перезирнулися, і нарешті слово взяла Соня.

— Нам поки що бракує фактичних доказів, проте ми з моїм начальником — інспектором кримінальної поліції Яном Бубланськи — схиляємося до думки, що Блумквіст абсолютно правий у своїх твердженнях і що перші три вбивства вчинив Нідерман. Це означає, що Саландер невинна. Щодо могил у Нюкварні можна сказати, що зв’язок Нідермана з цим місцем підтверджує викрадення подруги Саландер Міріам By. Їй, безсумнівно, було уготовано місце в четвертій могилі. Але це складське приміщення належить родичці ватажка мотоклубу «Свавельшьо МК», і, доки останки не ідентифіковано, про висновки говорити зарано.

— А злодій, якого ви ідентифікували…

— Кеннет Густафссон, сорок чотири роки, відомий як торговець наркотиками. Мав проблеми із законом починаючи з підліткового віку. Найперше, що я припустила б, — йдеться про якісь внутрішні розбірки. Мотоклуб із Свавельшьо причетний до найрізноманітніших злочинів і, зокрема, пов’язаний з поширенням метамфетаміну. Тобто це може бути кладовищем для людей, що не знайшли спільної мови з «Свавельшьо МК». Проте…

— Що?

— Та повія, убита в Сьодертельє… двадцятидволітня Ірина Петрова.

— І що з нею?

— Розтин показав, що її було жорстоко побито, причому пошкодження такого характеру, які звичайно завдаються чимось на зразок бейсбольної битки. Щоправда, характер пошкоджень неоднозначний, і патологоанатом не зміг точно визначити, яке саме використовувалося знаряддя. Проте Блумквіст зробив досить влучне спостереження. Травми Ірині Петровій цілком могло бути заподіяно голіруч.

— Нідерман?

— Це логічне припущення. Докази поки відсутні.

— Як ми діятимемо далі? — спитала Спонгберґ.

— Мені необхідно поговорити з Бубланськи, але наступний логічний крок — це, ймовірно, допит Залаченка. Ми, зі свого боку, сподіваємося з’ясувати, що йому відомо про вбивства в Стокгольмі, а у вашому випадку йдеться про затримання Нідермана.

Один з інспекторів Ґетеборзького відділу по боротьбі з насильницькими злочинами підняв руку.

— Можна запитати — що виявили в садибі Госсеберґа?

— Дуже мало чого. Ми знайшли чотири одиниці стрілецької зброї. Підготовлений до змащування пістолет «ЗІГ-Зауер» у розібраному вигляді — на кухонному столі. Польський «Р-83 Ванад» — на підлозі поряд з кухонним диваном. «Кольт-1911 Гавернмент» — той, що Блумквіст намагався здати Польссону. І нарешті, браунінг двадцять другого калібру, який на цьому фоні здається мало не дитячою іграшкою. Ми підозрюємо, що в Саландер стріляли саме з нього, оскільки вона все ще жива з кулею в голові.

— Щось іще?

— Ми конфіскували сумку, що містить трохи більше від двохсот тисяч крон. Вона була в кімнаті на другому поверсі, якою користувався Нідерман.

— А ви впевнені в тому, що це його кімната?

— Ну, у нього розмір одягу ікс-ікс-ель. У Залаченка речі середнього розміру.

— Чи є якісь докази зв’язку Залаченка із злочинною діяльністю? — спитав Єркер Хольмберґ.

Ерландер похитав головою.

— Все, звичайно, залежить від того, як тлумачити конфісковану зброю. Але за винятком зброї і того, що в Залаченка стояли вельми високотехнологічні камери зовнішнього спостереження, ми не виявили нічого, що відрізняло б садибу Госсеберґу від будь-якого фермерського господарства. Обстановка в домі надзвичайно спартанська.

Ближче до дванадцятої години в двері постукав поліцейський у формі, який передав Моніці Спонгберґ якийсь папір. Вона підняла палець.

— Ми отримали сигнал про зникнення людини в Алінґсосі. Двадцятисемилітня медсестра стоматологічного кабінету на ім’я Аніта Касперссон виїхала з будинку о сьомій тридцять ранку. Вона відвезла дитину в садок і повинна була прибути на своє робоче місце ще до восьмої, але так і не прибула. Вона працює у приватного стоматолога, приймальня якого розташована приблизно за сто п’ятдесят метрів від того місця, де виявили викрадену поліцейську машину.

Ерландер і Соня Мудіґ одночасно поглянули на свої годинники.

— Отже, він має фору в чотири години. Що в неї за машина?

— Темно-синій «Рено» моделі дев’яносто першого року. Ось номер.

— Негайно оголошуйте машину в загальнодержавний розшук. До цієї миті Нідерман може перебувати в будь-якому місці між Осло, Мальмьо і Стокгольмом.

Після нетривалого обговорення вони завершили нараду, вирішивши, що допитувати Залаченка поїдуть Соня Мудіґ та Маркус Ерландер.

Коли Еріка Берґер пройшла зі свого кабінету до редакційної міні-кухні, Хенрі Кортес нахмурив брови і провів її поглядом. Через кілька секунд вона знову з’явилася з кухлем кави в руці, повернулася до себе й зачинила двері.

Хенрі Кортес не міг точно визначити, що його насторожило. «Міленіум» належав до тих підприємств, співробітники яких швидко зближувалися. Хенрі на півставки працював у журналі протягом чотирьох років і за цей час був свідком кількох надзвичайних струсів, особливо тоді, коли Мікаель Блумквіст відбував тримісячне ув’язнення за наклеп і журнал мало не збанкрутував. За його пам’яті сталося і вбивство співробітника журналу Даґа Свенссона разом з його подругою Міа Берґман.

Під час усіх цих потрясінь Еріка Берґер трималася, як скеля, яку ніщо, здавалося, не могло вивести з рівноваги. Хенрі не здивувало, що Еріка зателефонувала й розбудила його рано-вранці, а потім посадила їх з Лоттою Карім працювати. Справа Саландер зрушила з мертвого місця, а Мікаель Блумквіст виявився причетним до вбивства поліцейського з Ґетеборґа. Тут усе було зрозуміло. Лотта Карім отаборилася в будівлі поліції і намагалася отримати хоча б якісь зрозумілі відомості, а Хенрі присвятив ранок дзвінкам і спробам розібратися в тому, що сталося вночі. Блумквістів телефон не відповідав, та все ж за допомогою деяких джерел Хенрі вдалося скласти відносно повну картину нічної драми.

Проте Еріка Берґер весь ранок міркувала про щось інше. Двері до себе в кабінет вона зачиняла вельми рідко — тільки коли приймала відвідувачів або інтенсивно працювала над якоюсь проблемою. Сьогодні вранці відвідувачів у неї не було і вона не працювала. Коли Хенрі кілька разів заходив до неї, щоб повідомити про новини, то заставав її в кріслі біля вікна задумливу, з явною байдужістю заглиблену в споглядання людського потоку на Гьотґатан. Його повідомлення вона слухала неуважно.

Щось було не так.

Його роздуми перервав дзвінок. Відчинивши двері, Хенрі побачив Анніку Джанніні. З сестрою Мікаеля Блумквіста він кілька разів зустрічався, але близько її не знав.

— Добридень, Анніко, — сказав Хенрі. — Мікаеля сьогодні тут немає.

— Я знаю. Мені потрібна Еріка.

Коли Хенрі впустив Анніку до кабінету, Еріка Берґер, яка сиділа в кріслі коло вікна, підвела погляд і швидко опанувала себе.

— Привіт, — сказала вона. — Мікаеля сьогодні тут немає.

Анніка посміхнулася.

— Знаю. Мені потрібен звіт Бйорка про розслідування СЕПО. Мікке попросив мене поглянути на нього: можливо, доведеться представляти інтереси Саландер.

Еріка кивнула, потім підвелася і принесла з письмового столу папку.

Анніка вже хотіла йти, та, повагавшись, передумала і сіла навпроти Еріки.

— Добре, а з тобою що відбувається?

— Я збираюся піти з «Міленіуму», але досі не змогла розповісти про це Мікаелю. Він так заплутався в цій історії з Саландер, що мені ніяк не випадало слушної нагоди, а я не можу повідомити решту, не поговоривши спочатку з ним, і тепер мені страшенно гидко.

Анніка Джанніні прикусила нижню губу.

— І зараз ти замість нього розповідаєш мені. Що ти збираєшся робити?

— Я буду головним редактором газети «Свенска морґонпостен».

— Оце так-так! У такому разі вітання були б куди доречніші, ніж плачі та скрегіт зубовний.

— Але я зовсім не так збиралася залишити «Міленіум». Посеред дикого хаосу. Пропозиція надійшла, мов грім серед ясного неба, і я не змогла відмовитися. Я хочу сказати, що такий шанс двічі не випадає. Мені запропонували цю посаду якраз перед тим, як застрелили Даґа і Міа, і тут закрутилася така круговерть, що я змовчала. А тепер мене страшенно терзає сумління.

— Розумію. І ти боїшся викласти про все Мікке.

— Я ще нікому не казала: думала, що почну працювати в «СМП» тільки восени і в мене ще буде час розповісти. А тепер вони хочуть, щоб я почала працю якомога швидше.

Вона замовкла і поглянула на Анніку з таким виглядом, ніби ось-ось розплачеться.

— Це практично мій останній тиждень у «Міленіумі». Після вихідних я виїжджаю, а потім… мені необхідна невелика відпустка, щоб зарядитися. А першого травня я вже починаю працювати в «СМП».

— А що б сталося, якби ти втрапила під машину? Тоді б журнал залишився без головного редактора і так само без жодного попередження.

Еріка підвела погляд.

— Але я не втрапила під машину. Я свідомо мовчала кілька тижнів.

— Я розумію, що становище нелегке, але мені здається, що Мікке з Крістером разом з усіма іншими впораються з ситуацією. І я вважаю, що ти мусиш їм усе розповісти, просто зараз.

— Так, але твій клятий братик і досі в Ґетеборзі. Він спить і не відповідає на дзвінки.

— Я знаю. Мало кому вдається так успішно ухилятися від телефонних розмов, як Мікаелю. Проте тут йдеться не про вас з Мікке. Я знаю, що ви пропрацювали разом двадцять років чи близько того і що у вас заплутані стосунки, але ти повинна подумати про Крістера та й про решту співробітників редакції.

— Але Мікаель…

— Звісно, Мікке підскочить до стелі. Але якщо він не зможе пережити того, що після двадцяти років ти дещицю перемудрувала, то він не вартий часу, який ти на нього згаяла.

Еріка зітхнула.

— Ну ж бо, збадьорись. Виклич Крістера та всіх решту. Негайно.

На збори, влаштовані Ерікою Берґер у крихітному конференц-залі «Міленіуму», Крістер Мальм з’явився ні в сих ні в тих. Його попередили всього за кілька хвилин до початку, коли він саме збирався вже, з нагоди п’ятниці, покинути редакцію раніше. Крістер скоса подивився на Хенрі Кортеса і Лотту Карім, теж здивованих, як і він. Відповідальний секретар редакції Малін Ерікссон теж нічого не знала, так само як і репортер Моніка Нільссон і маркетолог Сонні Маґнуссон. Бракувало тільки Мікаеля Блумквіста, який був на той час у Ґетеборзі.

«Господи. Адже Мікаель нічого не знає, — подумав Крістер Мальм. — Цікаво, яка буде його реакція».

Потім він звернув увагу, що Еріка Берґер скінчила говорити, і в конференц-залі залягла цілковита тиша. Він похитав головою, встав, обійняв Еріку і поцілував її в щоку.

— Вітаю, Ріккі, — сказав він. — Посада головного редактора «СМП» — це неслабкий злет після нашої маленької шхуни.

Хенрі Кортес опам’ятався і від душі зааплодував. Еріка підняла руки.

— Стоп, — сказала вона. — На оплески я сьогодні не заслуговую.

Вона зробила коротку паузу й обвела поглядом нечисленних співробітників редакції.

— Послухайте… мені страшенно шкода, що все вийшло саме так. Я збиралася розповісти вам кілька тижнів тому, але тут сталися вбивства і здійнялася ця буча. Мікаель з Малін працювали як одержимі, тож у мене просто не було слушної нагоди. Через те так і сталося.

Малін Ерікссон раптом дуже чітко усвідомила, як мало в них співробітників і як страшенно важко їм буде без Еріки. Донині що б не сталося, який би не починався хаос, Еріка була тією несхитною за будь-яких штормів скелею, до якої Малін завжди могла притулитися. Так… не дивно, що цей «Уранішній дракон» найняв її на роботу. Але що ж далі? Адже Еріка завжди була в «Міленіумі» ключовою фігурою.

— Нам необхідно прояснити кілька речей. Я розумію, що в редакції створиться складна обстановка. Мені б дуже хотілося цього уникнути, але сталося, як сталося. По-перше, я залишаю «Міленіум» не остаточно. Я й надалі — співвласник журналу, тому братиму участь у зборах правління. В той же час я цілком відмовляюся від права впливати на редакційну роботу — інакше може виникнути конфлікт інтересів.

Крістер Мальм задумливо кивнув.

— По-друге, формально я закінчую тут працювати тридцятого квітня. Проте практично сьогодні мій останній робочий день. Весь наступний тиждень, як вам відомо, я буду у від’їзді — це планувалося давно. І я вирішила, що не варто повертатися, щоб покомандувати ще кілька днів на прощання.

Вона ненадовго замовкла.

— Наступне число уже готове в електронному вигляді. Залишилося лише уточнити дрібниці. Воно стане моїм останнім числом. Далі до роботи повинен приступити новий головний редактор. Свій письмовий стіл я звільню сьогодні ввечері.

Тиша стала гнітючою.

— Хто стане після мене головним редактором — це має зважити і вирішити правління. Але й вам, у редакції, теж слід це обміркувати.

— Мікаель, — сказав Крістер Мальм.

— Ні. Тільки не Мікаель. Гіршого головного редактора ви просто не знайдете. Він ідеальний відповідальний редактор, класно проводить розслідування і переробляє для публікації бездарні статті. Але на посаді головного редактора він загальмує всю роботу. На цьому місці має бути людина, здатна проводити активну наступальну політику. До того ж Мікаель має схильність періодично поринати у власні історії і пропадати на цілі тижні. Його стихія — пожежа, та він геть непридатний для рутинної роботи. Ви всі це знаєте.

Крістер Мальм кивнув.

— «Міленіум» тримався за рахунок того, що ви з Мікаелем доповнювали одне одного.

— Не тільки за рахунок цього. Ви ж пам’ятаєте, як Мікаель уперся як баран і сидів майже цілий рік у Хедестаді. Тоді «Міленіум» працював без нього, і тепер журнал має так само працювати без мене.

— Гаразд. Який твій план?

— Я б уважала за краще, щоб головним редактором став ти, Крістере.

— Нізащо в світі. — Крістер Мальм замахав обома руками.

— …та оскільки я знаю, що ти відмовишся, у мене є інша пропозиція. Малін. Ти станеш виконувачкою обов’язків головного редактора прямо від сьогодні.

— Я?! — вигукнула Малін.

— Саме ти. Ти була чудовим відповідальним секретарем.

— Але я…

— Спробуй. Я сьогодні звільню стіл. У понеділок зранку ти зможеш переїхати до мого кабінету. Травневе число майже готове — ми над ним уже чуприну погріли. У червні випускається подвійне число, а потім у нас місяць відпустки. Якщо в тебе не вийде, у серпні правлінню доведеться знайти кого-небудь іншого. Хенрі, ти перейдеш на повну ставку і заміниш Малін на посаді відповідального секретаря. Крім того, вам необхідно найняти нового співробітника. Але це вже вирішувати вам і правлінню.

Вона трохи помовчала, задумливо дивлячись на присутніх.

— Ще одне. Я переходжу до іншої газети. Звичайно, з практичного погляду «СМП» і «Міленіум» не конкуренти, але я не хочу знати про зміст наступного числа ні на йоту більше, ніж уже знаю. Починаючи з цього моменту ви все вирішуватимете з Малін.

— Що нам робити з історією Саландер? — поцікавився Хенрі Кортес.

— Обговоріть це з Мікаелем. Мені дещо відомо про Саландер, але я не використовуватиму цей матеріал. До «СМП» він не потрапить.

І Еріка раптом відчула неймовірне полегшення.

— Це все, — сказала вона, оголосила збори закінченими, підвелася і без подальших коментарів знов пішла до свого кабінету.

Серед співробітників «Міленіуму» запала мовчанка. Аж за годину Малін Ерікссон постукала в двері кабінету Еріки.

— Послухай-но.

— Що? — спитала Еріка.

— Співробітники хочуть дещо сказати.

— Що саме?

— Тут, у загальній кімнаті.

Еріка підійшла до дверей. На неї чекали торт і кава.

— Я подумав, що ми ще встигнемо організувати тобі справжні проводи, — сказав Крістер Мальм. — А поки доведеться перебутися кавою з тортом.

Уперше за сьогодні Еріка Берґер усміхнулася.

Розділ 03

На сьому годину вечора, коли Соня Мудіґ і Маркус Ерландер відвідали Олександра Залаченка, той уже вісім годин як опритомнів. Він переніс тривалу операцію, під час якої йому підремонтували вилицю й зафіксували її титановими гвинтами. Його голова була так сумлінно забинтована, що виднілося тільки ліве око. Лікар пояснив йому, що удар сокири роздробив вилицю, пошкодив лобову кістку, а також відсік велику частину м’яса з правого боку обличчя і змістив очну ямку. Рани завдавали Залаченку сильного болю. Попри значні дози знеболювального, він усе-таки зберігав відносно ясну голову і міг розмовляти. Проте поліцейським наказали його не перевтомлювати.

— Доброго вечора, пане Залаченку, — привіталася Соня Мудіґ. Вона назвала себе і відрекомендувала колегу Ерландера.

— Мене звуть Карл Аксель Бодін, — насилу процідив крізь стиснуті зуби Залаченко. Голос у нього був спокійний.

— Я точно знаю, хто ви. Я прочитала ваш послужний список у СЕПО.

Це було не зовсім правдою, оскільки вони досі не отримали від СЕПО жодного паперу щодо Залаченка.

— То було давно, — сказав Залаченко. — Тепер я Карл Аксель Бодін.

— Як ви почуваєтеся? — вела далі Мудіґ. — Ви можете розмовляти?

— Я хочу заявити про вчинення злочину. Мене намагалася вбити моя донька.

— Нам це відомо. З часом буде проведено розслідування, — запевнив Ерландер. — А зараз нам треба поговорити про більш важливі речі.

— Що може бути важливішим від замаху на вбивство?

— Ми хочемо, щоб ви надали нам відомості про три вбивства в Стокгольмі та мінімум три вбивства в Нюкварні, а також про одне викрадення.

— Мені про це нічого не відомо. Кого там убили?

— Пане Бодін, у нас є вагомі підстави вважати, що в цих діяннях винен ваш компаньйон — тридцятисемилітній Рональд Нідерман, — сказав Ерландер. — Цієї ночі Нідерман ще вбив поліцейського з Тролльхеттана.

Соню Мудіґ трохи здивувало, що Ерландер потурає Залаченку, звернувшись до нього на прізвище Бодін. Залаченко ледь повернув голову, щоб бачити Ерландера. Його голос полагіднішав.

— Яка… сумна звістка. Мені нічого не відомо про справи Нідермана. Я жодних поліцейських не вбивав. Мене самого цієї ночі намагалися вбити.

— Рональд Нідерман зараз перебуває в розшуку. Чи ви часом не знаєте, де він може переховуватися?

— Я не знаю, серед кого він обертається. Я… — Залаченко на кілька секунд завагався, і його голос став довірчим. — Мушу зізнатися… між нами кажучи… що Нідерман мене часом непокоїв.

Ерландер нахилився ближче.

— Що ви маєте на увазі?

— Я зрозумів, що він здатний на жорстокість. По правді кажучи, я його боюся.

— Ви хочете сказати, що відчували загрозу з боку Нідермана? — спитав Ерландер.

— Саме так. Я вже старий і не можу себе захистити.

— Ви можете пояснити, що пов’язувало вас із Нідерманом?

— Я інвалід. — Залаченко показав на ногу. — Моя дочка вже вдруге намагається мене вбити. Я найняв Нідермана як помічника багато років тому. Гадав, що він зможе мене захистити… а він насправді став розпоряджатися моїм життям. Він робить, що йому заманеться, а я йому й слова сказати не можу.

— У чому ж він вам допомагає? — втрутилася в розмову Соня Мудіґ. — Робить те, з чим ви не можете впоратися сам?

Єдиним вільним від пов’язок оком Залаченко окинув Соню Мудіґ довгим поглядом.

— Наскільки я зрозуміла, десять років тому вона кинула у вашу машину запалювальну бомбу, — сказала Соня Мудіґ. — Ви можете пояснити, що її на це штовхнуло?

— Запитайте про це в моєї дочки. Вона божевільна.

У його голосі знов відчувалася ворожість.

— Ви хочете сказати, що й гадки не маєте, з якої причини Лісбет Саландер напала на вас у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році?

— Моя донька психопатка. Це підтверджується документами.

Соня Мудіґ схилила голову набік. Вона зауважила, що на її запитання Залаченко відповідав значно більш агресивно і навіть вороже. Ерландер це вочевидь теж помітив. Гаразд… Good cop, bad сор.[4] Соня Мудіґ підвищила голос.

— Як ви гадаєте, чи не були дії доньки пов’язані з побиттям вами її матері до такого стану, що в тієї виникли невиліковні пошкодження головного мозку?

Залаченко незворушно поглянув на Соню Мудіґ.

— Це пусті балачки. Її мати — шльондра. Очевидно, її побив хто-небудь з клієнтів. Я просто випадково до неї завітав.

Соня Мудіґ скинула бровами.

— То ви, виходить, ні в чому не винні?

— Звичайно.

— Залаченко… я хочу переконатися, чи правильно я вас зрозуміла. Ви заперечуете, що били свою тодішню подругу Агнету Софію Саландер, матір Лісбет Саландер, незважаючи на те що цей випадок став предметом ґрунтовного і засекреченого розслідування, проведеного Гуннаром Бйорком — вашим тодішнім куратором із СЕПО.

— Я ніколи не був засуджений. Мені навіть не висувалося жодних звинувачень. Я не можу відповідати за те, що нафантазував у своїх звітах якийсь бовдур зі Служби безпеки. Якби мене в чомусь підозрювали, то, принаймні, викликали б для допиту.

У Соні Мудіґ на мить ніби одняло мову. На обличчі Залаченка під пов’язкою, схоже, з’явилася посмішка.

— Отож я хочу подати заяву на свою дочку. Вона намагалася мене вбити.

Соня Мудіґ зітхнула.

— Я, здається, починаю розуміти, чому Лісбет Саландер відчуває потребу вгородити вам у голову сокиру.

Ерландер кашлянув.

— Даруйте, пане Бодін… може, повернемося до того, що вам відомо про Рональда Нідермана?

Інспекторові Яну Бубланськи Соня Мудіґ телефонувала з коридору, щойно відійшла від палати Залаченка.

— Нічого, — сказала вона.

— Нічого? — перепитав Бубланськи.

— Він подав у поліцію заяву на Лісбет Саландер, звинувативши її в жорстокому побитті та спробі вбивства. Запевняє, ніби жодним чином не причетний до вбивств у Стокгольмі.

— А як він пояснює те, що Лісбет Саландер було закопано на його ділянці в Госсеберзі?

— Каже, застудився і майже весь день проспав. Якщо в Саландер стріляли в Госсеберзі, то це, мабуть, справа рук Рональда Нідермана.

— Гаразд. Що ми маємо?

— У неї стріляли з браунінга 22-го калібру, тому їй вдалося вижити. Пістолет ми знайшли. Залаченко визнає, що зброя належить йому.

— Ага. Інакше кажучи, він знає, що ми виявимо на пістолеті його відбитки пальців.

— Авжеж. Але стверджує, що востаннє бачив пістолет, коли той лежав у шухляді письмового столу.

— Отже, ймовірно, красунчик Рональд Нідерман узяв зброю, коли Залаченко мирно спав, і вистрілив у Саландер. Чи можемо ми довести протилежне?

Соня Мудіґ на кілька секунд замислилась.

— Він блискуче знається на шведському законодавстві й методах поліції. Абсолютно ні в чому не зізнається і жертвує Нідерманом як пішаком. Навіть не знаю, що ми зможемо довести. Я попросила Ерландера відправити його одяг експертам і перевірити на наявність слідів пороху, та цьому типові зовсім не важко буде сказати, мовляв, два дні тому вправлявся в стрільбі.

Лісбет Саландер відчула запах мигдалю й етанолу. Здавалося, ніби в неї в роті спирт, і вона спробувала ковтнути, та язик не слухався — схоже, він повністю втратив чутливість.

Лісбет спробувала розплющити очі, але не змогла. Звідкись здалеку до неї долинав голос, що немовби звертався до неї, втім розібрати слова їй не вдавалося. Потім вона почула цей голос цілком виразно.

— Мені здається, вона пробуджується.

Лісбет відчула, що хтось торкається до її лоба, і спробувала відмахнутися від цієї нахабної руки. Ліве плече миттю пронизав гострий біль, і Лісбет розслабила м’язи.

— Ви мене чуєте?

Пішов геть.

— Ви можете розплющити очі?

Що це за кретин до мене чіпляється?

Нарешті Лісбет розплющила повіки. Спершу вона побачила лише дивні світлові точки, а потім у полі її зору почала виднітися якась постать. Вона спробувала сфокусувати погляд, але постать весь час ніби щезала. У Лісбет було таке відчуття, що в неї сильне похмілля і ліжко безперервно крениться.

— Стрлнь, — промовила вона.

— Що ви сказали?

— Діот, — сказала Лісбет.

— Чудово. Чи не могли б ви знов розплющити очі.

Вона ледве підвела повіки і крізь вузькі щілинки побачила незнайоме обличчя. Кожна деталь на ньому виразно виднілася: над нею схилився світловолосий чоловік з яскраво-блакитними очима і на диво грубими рисами.

— Добридень. Мене звуть Андерс Юнассон. Я лікар. Ви перебуваєте в лікарні. У вас серйозні травми, і зараз ви відновлюєтеся після операції. Ви знаєте, як вас звуть?

— Пшаландр, — сказала Лісбет Саландер.

— Добре. Будь ласка, полічіть до десяти.

— Один, два, чотири… ні… три, чотири, п’ять, шість…

І Лісбет знову відключилася.

Проте доктор Андерс Юнассон удовольнився отриманими відповідями. Вона назвала своє прізвище і почала рахувати. Це ознака того, що з розумом у неї як і раніше все у відносному порядку і що вона не прокинеться овочем. Він записав час пробудження — 21.06, приблизно через шістнадцять годин після закінчення операції. Андерс Юнассон проспав більшу частину дня і приїхав знову до Сальгренської лікарні коло сьомої вечора. Взагалі-то в нього був вихідний, але зібралося багато термінової паперової роботи.

Він не зміг стриматися і зайшов до реанімації, аби поглянути на пацієнтку, в мозку якої порпався сьогодні вранці.

— Дайте їй ще трохи поспати, але уважно слідкуйте за її ЕКГ. Я побоююся, щоб у мозку не утворився набряк або крововилив. Схоже, в неї виник гострий біль у плечі, коли вона спробувала поворухнути рукою. Якщо вона прокинеться, можете давати їй по два міліграми морфіну на годину.

Виходив Андерс Юнассон з лікарні через головний вхід у дивно піднесеному настрої.

Коли Лісбет Саландер прокинулася знову, стрілки годинника наближалися до другої ночі. Вона повільно розплющила очі, побачила конус світла на стелі. За кілька хвилин вона повернула голову і зрозуміла, що її шию фіксує спеціальний комір. У голові відчувався тупий біль, а тільки-но Лісбет спробувала змінити положення, як відчула різкий біль у плечі і знов заплющила очі.

«Лікарня, — подумала вона. — Що я тут роблю?»

Лісбет відчувала страшенну слабкість.

Спочатку їй було важко зібратися з думками, але потім один по одному почали з’являтися уривки спогадів.

Коли вона пригадала, як вибиралася з могили, її на кілька секунд охопив жах. Потім вона стиснула зуби і далі почала зосереджено дихати.

Лісбет Саландер констатувала, що жива. Щоправда, не була впевнена, добре це чи погано.

Вона гаразд не пам’ятала, що сталося, спливали тільки смутні, уривчасті видіння — сарай і те, як вона щосили замахнулася сокирою і вдарила по голові свого батька, Залаченка. Живий він чи мертвий, вона не знала.

Лісбет ніяк не могла пригадати, що саме трапилося з Нідерманом. Начебто її вразило те, як він дав ногам тягу, а чому — так і залишилося незрозумілим.

Раптом вона згадала, що бачила Бісового Калле Блумквіста. Лісбет завагалася, чи бува їй усе це не приснилося, але вона пам’ятала кухню — ймовірно, то була кухня в Госсеберзі — і начебто бачила, як він до неї підходить. «Мабуть, у мене були галюцинації», — подумала вона.

Здавалося, події в Госсеберзі відбувалися дуже давно або взагалі приверзлися їй у якомусь безглуздому сні. Лісбет зосередилася на тому, що відбувалося з нею зараз.

Вона поранена, це зрозуміло. Лісбет підняла руку й обмацала голову — та була туго забинтована. Нараз вона згадала. Нідерман… Залаченко… У старого негідника теж виявився пістолет — браунінг 22-го калібру. Порівняно з будь-якими іншими видами вогнепальної зброї він відносно нешкідливий, через те вона й жива.

«Мені прострелили голову, — згадала вона. — Я могла засунути у вхідний отвір палець і помацати мозок».

Тепер Лісбет здивувалася, що лишилася живою, але це її хвилювало навдивовижу мало: насправді їй було однаково. Якщо смерть і є та чорна порожнеча, з якої вона щойно виплила, то нічого страшного в ній немає. Особливої різниці не відчувається.

Зробивши це езотеричне спостереження, Лісбет заплющила очі й знову пірнула в браму сну.

Продрімавши всього кілька хвилин, вона почула рух і розплющила очі. Над нею схилилася сестра в білому халаті, і Лісбет знову стулила повіки, прикидаючись сплячою.

— Мені здається, ви не спите, — сказала сестра.

— Ммм, — промовила Лісбет Саландер.

— Добрий день, мене звуть Маріанн. Ви розумієте, що я вам кажу?

Лісбет спробувала кивнути, але згадала, що її голова зафіксована коміром і нерухома.

— Ні, ворушитися не намагайтеся. Боятися не треба. Вас поранили, але вже прооперували.

— Можна мені води?

Маріанн дала їй попити води через трубочку. Ковтаючи воду, Лісбет зауважила праворуч від себе ще когось.

— Здрастуйте, Лісбет. Ви мене чуєте?

— Ммм, — відповіла Лісбет.

— Я доктор Хелена Ендрін. Чи відомо вам, де ви?

— Лікарня.

— Так, ви в Сальгренській лікарні Ґетеборґа. Вас прооперували, і зараз ви в реанімаційному відділенні.

— Ммм.

— Вам нічого боятися.

— Мені прострелили голову.

Доктор Ендрін якусь мить вагалася.

— Правильно. Ви пам’ятаєте, що сталося?

— У старого негідника був пістолет.

— Еге ж… саме так.

— Двадцять другого калібру.

— Он як? Я цього не знала.

— Наскільки серйозно я постраждала?

— У вас добрий прогноз. Вас привезли у важкому стані, але ми вважаємо, що у вас хороші шанси повністю видужати.

Лісбет обмірковувала отриману інформацію. Спрямувавши погляд на доктора Ендрін, вона відзначила, що бачить нечітко.

— Що сталося з Залаченком?

— З ким?

— З негідником. Він живий?

— Ви маєте на увазі Карла Акселя Бодіна?

— Ні. Я маю на увазі Олександра Залаченка. Це його справжнє ім’я.

— Мені про це нічого не відомо. Але літній чоловік, якого привезли одночасно з вами, важко травмований, проте його життю нічого не загрожує.

Серце Лісбет тіпнулося від розчарування. Вона обмірковувала слова лікаря.

— Де він є?

— Він у сусідній палаті. Але вам зараз не треба про нього думати. Слід концентруватися на тому, щоб видужати.

Лісбет заплющила очі. Нараз вона подумала про те, як би встати з ліжка, знайти відповідне знаряддя і завершити почате, але потім відкинула ці думки. Де там, адже зараз вона насилу може підняти повіки. Отже, спроба вбити Залаченка не вдалася. Він знову вислизне.

— Я хочу вас швиденько оглянути. Потім знову можете спати, — сказала доктор Ендрін.

Мікаель Блумквіст раптом прокинувся. Кілька секунд не міг уторопати, де він, далі згадав, що винайняв номер у «Сіті-готелі». У кімнаті було темно хоч в око стрель. Він засвітив лампочку біля ліжка і поглянув на годинник: третя ночі. Отже, він проспав п’ятнадцять годин поспіль.

Мікаель вибрався з-під ковдри і сходив до туалету, потім ненадовго задумався. Розуміючи, що заснути вже не вдасться, вирішив прийняти душ, потім одягнувся в джинси і темно-червону водолазку, яка вже давно потребувала пральної машини. Йому страшенно хотілося їсти, і він зателефонував до рецепції, дізнатися, чи не можна бува в таку пізню годину замовити каву з бутербродами. Виявилось, можна.

Мікаель узув мокасини, накинув піджак, спустився в рецепцію і, купивши каву й загорнутий у поліетиленову плівку житній коржик із сиром та печінковим паштетом, повернувся назад у номер. Жуючи бутерброд, він запустив свій ноутбук, підключився до Інтернету і зайшов на сторінку газети «Афтонбладет». Головною новиною цілком очікувано виявилося піймання Лісбет Саландер. Новина подавалася як і раніше досить плутано, проте, принаймні, була правильно висвітленою. Тридцятисемилітній Рональд Нідерман розшукувався за вбивство поліцейського, і поліція хотіла допитати його ще й у зв’язку із вбивствами в Стокгольмі. Про статус Лісбет Саландер поліція досі ніяк не висловилася, ім’я Залаченка взагалі не згадувалося. Його вперто називали тільки шістдесятишестилітнім землевласником, який мешкає в Госсеберзі, і було очевидно, що ЗМІ все ще не виключають можливості того, що він — жертва.

Закінчивши читати, Мікаель увімкнув мобільний і констатував, що має двадцять нових повідомлень. Три з них закликали подзвонити Еріці Берґер. Два виявилися від Анніки Джанніні. Чотирнадцять надійшло від репортерів різних газет і одне — від Крістера Мальма, який чітко написав: «Буде краще, якщо ти повернешся найближчим потягом».

Мікаель нахмурив брови — як для Крістера Мальма це було надто незвичайне повідомлення. Надіслав він його о сьомій годині вечора. Мікаелю захотілося зателефонувати кому-небудь, та він згадав, що зараз третя ночі, і стримав своє бажання. Замість цього він подивився в Інтернеті розклад поїздів — перший потяг до Стокгольма вирушав о 05.20.

Він відкрив новий вордівський документ, закурив і хвилин зо три просидів, втупившись у порожній екран комп’ютера. Нарешті його пальці забігали по клавішах:

Писав Мікаель повільно, майже не вносячи виправлень у перший варіант тексту. Зосереджено пропрацювавши п’ятдесят хвилин, він створив за цей час трохи більше ніж дві сторінки, на яких в основному викладалися події тієї ночі, коли він виявив тіла Даґа Свенссона та Міа Берґман, і пояснювалося, чому поліція зосередилася на Лісбет Саландер як на ймовірній убивці. Він процитував заголовки вечірніх газет про лесбійських сатаністок, повні натяків на те, що вбивства пов’язані з пікантними подробицями нетрадиційного сексу.

Тут його погляд упав на годинник, і Мікаель поспішно закрив ноутбук. Зібрав речі в сумку, спустився в рецепцію і попросив рахунок за номер. Розплатившись кредитною карткою, він узяв таксі і поспішив на Ґетеборзький центральний вокзал.

У потязі Мікаель Блумквіст відразу ж пройшов до вагона-ресторану і замовив каву з бутербродом, потім знову відкрив ноутбук і прочитав текст, який устиг написати в готелі. Він так заглибився у виклад історії Залаченка, що не помітив інспектора кримінальної поліції Соню Мудіґ, доки та не кашлянула і не запитала, чи можна їй скласти йому товариство. Мікаель підвів погляд і закрив ноутбук.

— Додому? — спитала Мудіґ.

Він кивнув.

— Здається, ви теж.

Вона кивнула.

— Мій колега залишився ще на добу.

— Вам що-небудь відомо про стан Лісбет Саландер? Я весь цей час проспав.

— Вона опритомніла лише вчора ввечері, й лікарі вважають, що вона вичухається і повністю одужає. Їй неймовірно пощастило.

Мікаель кивнув. Він раптом згадав, що зовсім не хвилювався за неї — просто вірив, що вона виживе, інакше й бути не могло.

— Що-небудь ще цікаве сталося? — спитав він.

Соня Мудіґ з сумнівом поглянула на нього, міркуючи, яку інформацію можна довірити журналістові, що взагалі-то знає про цю історію більше від неї самої. З другого боку, вона сама сіла до його столу, та й, здається, вже понад сотню репортерів устигли розвідати, чим займається поліція.

— Мені б не хотілося, щоб мене цитували, — сказала вона.

— Я цікавлюся задля себе особисто.

Вона кивнула і розповіла, що поліція посилено розшукує Рональда Нідермана по всій країні й особливо в районі Мальмьо.

— А Залаченко? Ви його допитали?

— Так, допитали.

— І?

— Про це я не можу розповідати.

— На бога, Соню!.. Мені стане відомо все, про що ви з ним розмовляли, приблизно за годину після того, як я дістануся до редакції в Стокгольмі. Крім того, я не напишу ані слова з того, що ви мені розповісте.

Вона завагалася, потім подивилася йому в очі.

— Він подав у поліцію заяву на Лісбет Саландер за те, що вона нібито намагалася його вбити. Можливо, її заарештують за умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю або за спробу вбивства.

— А вона, скоріш за все, пошлеться на право на необхідну оборону.

— Сподіваюся, — промовила Соня Мудіґ.

Мікаель пильно подивився на неї.

— Дещо дивно чути це від поліцейського, — вичікувально сказав він.

— Бодін… Залаченко слизький як вугор, і на всі питання у нього є готова відповідь. Я достоту переконана в тому, що справа стоїть приблизно так, як ви нам учора говорили. Це означає, що Саландер багато разів ставала жертвою протиправних дій відтоді, як їй виповнилося дванадцять років.

Мікаель кивнув.

— Цю історію я й збираюся опублікувати, — сказав він.

— У деяких колах вона популярності не матиме.

Соня ще якийсь час повагалася. Мікаель чекав.

— Півгодини тому я говорила з Бубланськи. Він мало що сказав, але, схоже, попереднє слідство по обвинуваченню Саландер у вбивстві ваших друзів закрите. Фокус перемістився на Нідермана.

— І це означає, що…

Він не договорив, залишивши питання висіти в повітрі. Соня Мудіґ знизала плечима.

— Хто займатиметься розслідуванням справи Саландер?

— Я не знаю. Події в Госсеберзі належать, у першу чергу, до компетенції Ґетеборґа. Проте я припускаю, що перед висуненням обвинувачення кому-небудь у Стокгольмі доручать об’єднати весь матеріал.

— Розумію. Можемо побитися об заклад, що СЕПО візьме розслідування на себе.

Вона похитала головою.

Потяг під’їжджав до Алінґсоса. Мікаель схилився до співрозмовниці.

— Соню… я думаю, ви розумієте, до чого все йде. Якщо історія Залаченка набуде розголосу, вибухне грандіозний скандал. Група співробітників СЕПО вступила в змову з психіатром, аби засадити Саландер до психлікарні. Їм залишається лише вперто наполягати на тому, що Лісбет Саландер справді божевільна і те, що її було примусово запроторено до лікарні в дев'яносто першому році, справді небезпідставно.

Соня Мудіґ кивнула.

— Я зроблю все, що зможу, щоб зашкодити цьому плану, — вів далі Мікаель. — Лісбет Саландер так само нормальна, як і ми з вами. Своєрідна — так, безумовно, проте її розумові здібності не викликають жодних сумнівів.

Соня Мудіґ знову кивнула. Мікаель зробив паузу, щоб вона змогла засвоїти сказане.

— Мені буде потрібна допомога кого-небудь з того боку барикад, на кого я зміг би покластися, — сказав він.

Вона поглянула йому в очі і похитала головою:

— Я не компетентна визначати, чи Лісбет Саландер хвора психічно.

— Так, але ви компетентні вирішувати, чинилися щодо неї протиправні дії чи ні.

— Що ви пропонуєте?

— Я не прошу, щоб ви доносили на колег, але хочу, щоб ви забезпечували мене інформацією, якщо виявите, що Лісбет загрожує небезпека знову стати жертвою протиправних дій.

Соня Мудіґ мовчала.

— Я не прошу, щоб ви розкривали технічні деталі слідства або щось подібне. Оцінюйте ситуацію самі. Та мені необхідно знати, як розвиватиметься історія з судовим переслідуванням Лісбет Саландер.

— Це скидається на надійний спосіб заробити звільнення.

— Ви — джерело. Я під жодним оглядом не назву вашого імені і не поставлю вас у скрутне становище.

Він дістав блокнот і написав адресу електронної пошти.

— Це анонімна інтернетівська адреса. Якщо захочете що-небудь повідомити, можете нею скористатися. Тільки не пишіть зі своєї звичайної офіційної адреси. Створіть власну тимчасову адресу в Інтернеті.

Соня Мудіґ узяла аркушик і поклала його до внутрішньої кишені піджака. Вона нічого не пообіцяла.

У суботу о сьомій годині ранку інспектора кримінальної поліції Маркуса Ерландера розбудив телефонний дзвінок. Чулися голоси з телевізора, з кухні долітав аромат кави — дружина вже поринула у вранішні справи. До своєї квартири в містечку Мельндаль під Ґетеборгом він добрався десь о першій ночі і проспав лише годин із п’ять, а перед тим майже двадцять дві години не присідав. Отож, простягаючи руку до телефону, він відчував, що зовсім не виспався.

— Мортенссон, патрульна служба, нічне чергування. Ти вже встиг прокинутися?

— Ні, — відповів Ерландер. — Я ледве встиг заснути. Що сталося?

— Новини. Знайшли Аніту Касперссон.

— Де?

— На під’їзді до поселення Сеглора, на південь від Буроса.

Ерландер подумки уявив собі карту.

— На південь, — сказав він. — Він вибирає дрібні дороги. Мабуть, проїхав по шосе сто вісімдесят над Буросом і звернув на південь. Ми попередили Мальмьо?

— І Хельсінґборґ, Ландскруну і Треллеборґ. І Карлскруну. Я маю на увазі пором на схід.

Ерландер підвівся і потер шию.

— У нього тепер майже доба переваги. Він міг уже покинути країну. Як знайшли Касперссон?

— Вона постукала в двері вілли на в’їзді в Сеглору.

— Що?

— Вона постукала.

— Я чув. Ти хочеш сказати, що вона жива?

— Вибач. Я втомився і висловлююся не зовсім чітко. Аніта Касперссон дошкандибала до Сеглори сьогодні десять хвилин на четверту ночі і постукала ногами в двері будинку, перелякавши сім’ю, що спала в домі. Вона була боса, дуже змерзла, із зв’язаними за спиною руками. Зараз вона перебуває у лікарні в Буросі, і до неї вже приїхав чоловік.

— Хай йому біс! Думаю, ми всі вже вважали, що вона мертва.

— Інколи трапляються сюрпризи.

— Приємні сюрпризи.

— Отже, саме час для неприємних новин. Тут уже з п’ятої ранку перебуває заступник начальника обласного управління Спонгберґ. Вона розпорядилася, щоб ти швидко прокидався і їхав у Бурос допитувати Касперссон.

Оскільки був ранок суботи, Мікаель вирішив, що в редакції «Міленіуму» нікого немає. Коли потяг уже в’їжджав до Стокгольма, він зателефонував Крістеру Мальму і запитав, що саме стало приводом для його повідомлення.

— Ти поснідав? — поцікавився Крістер Мальм.

— У потягу.

— Добре. Приїжджай до мене додому, поснідаємо як годиться.

— У чому річ?

— Розповім, коли приїдеш.

Мікаель доїхав на метро до станції «Медборґарплатсен» і пройшов до вулиці Алльхельгонґатан. Йому відчинив бойфренд Крістера Арнольд Маґнуссон. Мікаелю завжди, коли бачив Маґнуссона, здавалося, що він дивиться на якийсь рекламний плакат. Арнольд Маґнуссон починав у Королівському драматичному театрі і був одним з найпопулярніших акторів Швеції. Зустріч з ним у реальному житті щоразу бентежила. Зазвичай знаменитості особливого враження на Мікаеля не справляли, але Арнольд Маґнуссон мав таку характерну зовнішність і до того асоціювався з деякими ролями з фільмів і телевізійних серіалів — особливо з роллю холеричного, однак справедливого комісара кримінальної поліції Гуннара Фріска з надзвичайно популярного серіалу, — що Мікаель завжди мимоволі чекав від нього саме такої поведінки, як у Гуннара Фріска.

— Привіт, Мікке, — сказав Арнольд.

— Привіт.

— На кухню. — Арнольд впустив його до квартири.

Крістер Мальм поставив на стіл свіжоспечені вафлі з варенням з морошки і свіжозаварену каву. Щойно Мікаель це побачив, у нього аж слинка потекла, і він відразу заходився уминати вафлі, що лежали на тарелі. Крістер Мальм став розпитувати про події в Госсеберзі, Мікаель стисло переказав деталі. Лише поїдаючи третю вафлю, він наважився запитати, що ж власне сталося.

— Поки ти був у Ґетеборзі, у нас в «Міленіумі» виникла невелика проблема, — сказав Крістер.

Мікаель скинув бровами.

— Яка?

— Нічого серйозного. Еріка Берґер стала головним редактором «Свенска морґонпостен». Учора вона відпрацювала в «Міленіумі» останній день.

Мікаель завмер, не донісши вафлю до рота. Минуло кілька секунд, перш ніж він осягнув масштаб почутої новини.

— Чому вона нічого не сказала раніше? — нарешті зміг запитати.

— Бо хотіла повідомити тобі першому про це, а тебе весь час десь носило, і кілька тижнів ти був просто недоступний. Тоді вона вирішила, що тобі вистачає проблем зі справою Саландер. А оскільки їй хотілося розповісти тобі першому, вона, зрозуміло, нічого не говорила і всім нам, а час ішов. Отож поступово докори сумління довели її до повної знемоги. А ми не мали уявлення, що з нею коїться.

Мікаель заплющив очі.

— Дідько, — сказав він.

— Авжеж. Тепер усе вийшло навпаки — ти дізнався останнім з усієї редакції. Мені хотілося розповісти тобі про це, щоб ти зрозумів, як усе те було, і не подумав, що хтось діяв у тебе за спиною.

— Я цього не думаю. Але, господи. Класно, що вона отримала цю посаду, якщо їй хочеться працювати в «СМП»… та що, чорт забирай, тепер робити нам?

— Ми призначимо Малін виконувати обов’язки головного редактора починаючи з наступного номера.

— Малін?

— Якщо, звісно, ти не хочеш бути головним редактором.

— Ні, я поки що при своєму розумі.

— Я чомусь так і думав. Отже, головним редактором буде Малін.

— А хто буде відповідальним секретарем?

— Хенрі Кортес. Він пропрацював у нас чотири роки і вже вийшов з розряду зелених практикантів.

Мікаель обдумав ці пропозиції.

— Від моєї думки вже нічого не залежить? — поцікавився він.

— Ні, — сказав Крістер Мальм.

Мікаель стримано усміхнувся.

— Гаразд, Хай буде так, як ви вирішили. Малін — боєць, але їй бракує рішучості, а Хенрі частенько рубає з плеча. Нам доведеться за ними приглядати.

— Приглянемо.

Мікаель сидів мовчки і думав про те, як сутужно їм буде без Еріки. Майбутнє журналу уявлялося йому вельми туманно.

— Я мушу зателефонувати Еріці і…

— Гадаю, не варто.

— Як це?

— Вона спить у редакції. Можеш піти її розбудити.

Мікаель побачив Еріку Берґер, коли вона спала глибоким сном на розкладному дивані у власному кабінеті. Всю ніч вона вигрібала з шухляд письмового столу та з книжкових полиць свої особисті речі й папери, які їй хотілося зберегти, отож набралося п’ять великих коробок. Мікаель довго стояв у дверях і дивився на Еріку, а потім увійшов, сів на краєчок дивана і розбудив її.

— Якого біса ти не пішла спати в мою квартиру, якщо вже не встигла повернутися додому? — спитав він.

— Привіт, Мікаелю, — сказала Еріка.

Вона вже почала було щось говорити, та Мікаель нахилився і поцілував її в щоку.

— Ти сердишся?

— Страшенно, — сухо сказав він.

— Мені шкода. Я просто не змогла відмовитися від такої пропозиції. Але зараз мені здається, що я вчинила неправильно і кидаю «Міленіум», коли треба розгрібати лайно в украй важкій ситуації.

— У мене навряд чи є право докоряти тобі в тому, що ти втікаєш з корабля. Адже два роки тому я пішов звідси, залишивши тебе розгрібати лайно в далеко важчій ситуації, ніж зараз.

— Не бачу нічого спільного. У тебе була перерва в роботі. А я йду зовсім і ще це приховувала. Мені страшенно шкода.

Мікаель трохи помовчав, потім ледь посміхнувся.

— Раз настав час, значить, настав. A woman’s gotta do what a woman’s gotta do and all that crap.[5]

Еріка посміхнулася. Саме це вона сказала йому, коли він виїжджав до Хедебю. Він простягнув руку і по-дружньому наїжачив їй волосся.

— Те, що ти хочеш піти з цієї божевільні, я зрозуміти можу, але мені треба буде трохи часу, щоб звикнути до думки, що тобі захотілося очолити найсухішу газету Швеції, призначену для манірних мужиків.

— Там працює досить багато дівчат.

— Е-е. Поглянь передовицю. Там же всю дорогу anno dazumal.[6] Ймовірно, ти просто чокнута мазохістка. Може, ходімо вип’ємо кави?

Еріка сіла.

— Мені кортить дізнатися, що сталося тієї ночі в Ґетеборзі.

— Я вже працюю над цим матеріалом, — сказав Мікаель. — Коли ми його опублікуємо, вибухне справжня війна.

— Не ми. Ви.

— Знаю. Ми його опублікуємо ще до початку судового процесу. Адже ти не збираєшся забирати цей матеріал із собою в «СМП»? Насправді мені б хотілося, щоб ти дещо написала про історію Залаченка, доки не пішла з «Міленіуму».

— Мікке, я…

— Останню статтю головного редактора. Можеш писати, коли буде бажання. Її, можливо, не опублікують до суду, на коли б його не призначили.

— Може, це не надто вдала ідея? Про що має бути стаття?

— Про мораль, — сказав Мікаель Блумквіст. — І про те, як одного з наших співробітників убили через те, що п’ятнадцять років тому держава не виконала свою роботу.

Більше нічого пояснювати не було потреби. Еріка Берґер уже точно знала, яка стаття йому потрібна. Вона трохи подумала: адже коли вбили Даґа Свенссона, капітаном корабля була вона. І вона відразу відчула себе набагато краще.

— Гаразд, — сказала вона. — Останню статтю головного редактора.

Розділ 04

Прокурор Мартіна Франссон із Сьодертельє закінчила свої роздуми на першу годину дня, в суботу. Розібратися з лісовим кладовищем під Нюкварном виявилося справою не простою, і починаючи з середи, коли Паоло Роберто провів там, на складі, боксерський поєдинок з Рональдом Нідерманом, співробітникам кримінального відділу довелося неймовірно багато працювати понаднормово. Йшлося про не менш ніж три вбивства, жертв яких було поховано в околицях Нюкварна, про грубе викрадення людини й умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю подрузі Лісбет Саландер на ім’я Міріам By і, нарешті, про підпал. Безпосередній зв’язок з Нюкварном мав також інцидент у Сталлархольмі, що взагалі-то належав до відання поліцейського району Стренгнес, лену Сьодерманланд, але ключовою фігурою там був Карл Маґнус Лундін із «Свавельшьо МК». Лундін зараз лежав у лікарні в Сьодертельє із загіпсованою ногою та сталевою шиною в щелепі. В будь-якому разі всіма вбивствами займалася поліція лену, а отже, останнє слово залишиться за Стокгольмом.

Протягом п’ятниці вирішувалося питання про затримання підозрюваних. Лундін поза сумнівом мав безпосереднє відношення до Нюкварна. Нарешті з’ясувалося, що склад належав компанії «Медімпорт», яка у свою чергу належала Аннелі Карлссон, п’ятдесяти двох років, котра мешкає в Пуерто-Банус, в Іспанії. Вона доводилася Маґґе Лундіну двоюрідною сестрою, ні в яких злочинах замішана не була і, схоже, у цьому випадку просто виконувала роль прикриття.

Мартіна Франссон згорнула папку з матеріалами попереднього слідства. Справа як і раніше перебувала на початковій стадії, і, щоб довести її до суду, потрібно було додати ще кілька сотень сторінок. Проте щодо кількох питань Мартіна Франссон повинна була прийняти рішення вже зараз. Вона поглянула на колег із поліції.

— У нас достатньо матеріалу, щоб порушити справу проти Лундіна за участь у викраденні Міріам By. Паоло Роберто впізнав його як людину, що сиділа за кермом фургона. Я також затримуватиму його як цілком імовірного учасника підпалу. Зі звинуваченням у причетності до вбивства трьох людей, викопаних на цій ділянці, ми поки що почекаємо, принаймні доки всі останки будуть ідентифіковані.

Поліцейські закивали. Саме на таке рішення вони й чекали.

— Як ми вчинимо із Сонні Нієміненом?

Мартіна Франссон перегорнула справу Ніємінена, що лежала у неї на столі.

У цього пана неабиякий послужний список. Пограбування, незаконне носіння зброї, биття, заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, вбивства і наркобізнес. Його затримали разом з Лундіном недалеко від Сталлархольма. Я цілком переконана в тому, що він причетний, — інакше просто бути не може. Проте проблема в тім, що в нас немає проти нього жодних доказів.

— Він каже, що ніколи не був на складі в Нюкварні і що просто поїхав з Лундіном покататися на мотоциклах, — сказав інспектор із Сьодертельє, який займався Сталлархольмом. — Він стверджує, що й гадки не мав, яка в Лундіна там була справа.

Мартіна Франссон нараз подумала, що добре було б якимсь чином перекинути цю справу прокурору Ріхарду Екстрьому із Стокгольма.

— Ніємінен відмовляється говорити про те, що сталося, але категорично заперечує свою причетність до злочину, — казав далі інспектор.

— Авжеж, можна подумати, що вони з Лундіном насправді виявилися в Сталлархольмі просто жертвами, — сказала Мартіна Франссон, сердито постукуючи пальцями по столу. — Лісбет Саландер, — промовила вона з явним сумнівом у голосі. — Адже ми говоримо про дівчину зростом сто п’ятдесят сантиметрів, поглянувши на яку можна подумати, що вона ледь досягла підліткового віку і навряд чи має достатню фізичну силу, щоб упоратися з Нієміненом і Лундіном.

— Якщо вона не озброєна. Пістолет міг частково компенсувати їй фізичну слабкість.

— Проте це не зовсім відповідає картині подій.

— Так. Вона скористалася сльозоточивим газом і вдарила Лундіна ногою в пах і в обличчя з такою люттю, що роздробила тому яєчко, а потім щелепну кістку. Постріл у стопу було, ймовірно, зроблено вже після побиття. Але мені важко повірити в те, що пістолет належав їй.

— Державна лабораторія судової експертизи ідентифікувала пістолет, з якого стріляли в Лундіна. Польський пістолет «Р-83 Ванад» з патронами від «Макарова». Його виявили в Госсеберзі під Ґетеборгом, і на ньому відбитки пальців Саландер. Ми цілком можемо припустити, що вона привезла з собою цей пістолет у Госсеберґу.

— Так. Проте номер серії показує, що його чотири роки тому викрали під час пограбування збройового магазину в Еребру. Грабіжників потім зловили, але зброї вони встигли позбутися. Серед них був один місцевий діяч, що бавиться наркотиками, який обертався серед людей, близьких до «Свавельшьо МК». Мені значно більше хочеться приписати пістолет або Лундіну, або Ніємінену.

— Можливо, пістолет був у Лундіна, а Саландер почала його роззброювати і при цьому вистрілила, поціливши йому в ступню. Я хочу сказати, що вона в будь-якому разі не збиралася його вбивати, адже він живий.

— Або вона прострелила йому ногу із суто садистських спонукань. Звідки мені знати. Але як же вона впоралася з Нієміненом? У нього немає видимих пошкоджень.

— Узагалі-то є: у нього два маленьких опіки на грудях.

— І?

— Швидше за все, електрошокер.

— Отже, Саландер мала при собі електрошокер, балон із сльозоточивим газом і ще пістолет. Скільки ж усе це разом важить? Ні, я майже переконана в тому, що зброю привіз із собою Лундін або Ніємінен, а вона просто її в них відібрала. За яких саме обставин Лундіна поранили, ми зможемо до кінця прояснити, лише коли хто-небудь з учасників інциденту почне говорити.

— Добре.

— Отже, на сьогодні ми Лундіна затримуємо — на вже відомих вам підставах. Водночас на Ніємінена у нас нічого немає. Тому я збираюся у другій половині дня звільнити його.

Сонні Ніємінен вийшов із слідчого ізолятора поліції Сьодертельє з гидким настроєм. До того ж йому страшенно хотілося пити, тому він насамперед зайшов до тютюнової крамнички, купив пляшку пепсі й відразу ж випив її просто з горла. Потім прихопив ще пачку сигарет «Лакі страйк» та коробочку жувального тютюну. Він відкрив мобільний телефон, переконався, що той заряджений, і набрав номер тридцятитрилітнього Ханса-Оке Валтарі, що був Sergeant at Arms[7] у клубі «Свавельшьо МК» і, відповідно, третьою особою у внутрішній ієрархії. Після чотирьох гудків Валтарі відповів.

— Ніємінен. Мене відпустили.

— Вітаю.

— Ти де?

— У Нючьопінзі.

— Якого біса ти там робиш?

— Коли вас із Маґґе схопили, ми вирішили залягти на дно, поки не дізнаємося, як справи.

— Тепер тобі відомо як. Де решта?

Ханс-Оке Валтарі розповів йому, де перебувають решта п'ятеро членів «Свавельшьо МК». Пояснення не заспокоїло і не задовольнило Сонні Ніємінена.

— А хто, чорт забирай, займається справами, поки ви всі поховалися, як баби?

— Це несправедливо. Ви з Маґґе вирушаєте на якусь ідіотську роботу, про яку нам нічого не відомо, і неочікувано вплутуєтеся в перестрілку з цією оголошеною в розшук сукою, а в результаті Маґґе підстрелили, а тебе схопила поліція. І на додачу поліцейські викопують трупи на нашому складі в Нюкварні.

— І?

— Ми вже думаємо, може, ви з Маґґе від нас щось приховували?

— І що ж це, чорт забирай, могло бути? Адже це ми знаходимо для фірми роботу.

— Так, але я жодного слова не чув про те, що склад — то ще й лісове кладовище. Що там за мерці?

В Сонні Ніємінена мало не зірвалася з язика різка відповідь, але він стримався. Ханс-Оке Валтарі, звичайно, тупий мерзотник, та за нинішньої ситуації було зовсім не на часі затівати сварку. Зараз була потрібна швидка консолідація сил. Після того, як Ніємінен усе заперечував на п’яти поліцейських допитах, було б не надто розумно трубити про свою обізнаність по мобільному телефону за двісті метрів від будівлі поліції.

— Наплюй на мерців, — сказав він. — Мені про це нічого не відомо. Та Маґґе таки уклепався. Він ще деякий час посидить за ґратами, а тим часом командуватиму я.

— Гаразд. Що робитимемо? — спитав Валтарі.

— Хто наглядає за власністю, якщо ви всі сидите в підпіллі?

— Бені Карлссон залишився і тримає оборону в клубі. Поліція проводила в будинку обшук того ж дня, як вас заарештували. Вони нічого не знайшли.

— Бені К.! — вигукнув Ніємінен. — Бені К. — новобранець, і в нього ще молоко гаразд на губах не обсохло.

— Заспокойся. До нього приєднався цей білявий диявол, з яким ви з Маґґе частенько спілкуєтеся.

Сонні Ніємінен раптом похолов. Він швидко озирнувся і відійшов на кілька метрів від дверей тютюнової крамнички.

— Що ти сказав? — тихо спитав він.

— Світловолосий сатана, з яким ви з Маґґе спілкуєтеся, раптом з’явився і попросив допомогти йому сховатися.

— Прокляття, Валтарі, його ж розшукують по всій чортовій Швеції за вбивство поліцейського!

— Авжеж… тому-то йому треба сховатися. Що нам було робити? Він же ваш з Маґґе приятель.

Сонні Ніємінен на десять секунд заплющив очі. Рональд Нідерман протягом кількох років забезпечував «Свавельшьо МК» певною роботою, що приносила добрий зиск. Але ж він зовсім не приятель. Він небезпечний мерзотник і психопат, та до того ж психопат, якого поліція розшукує з собаками. Сонні Ніємінен ніколи не довіряв Рональду Нідерману. Вже краще б його знайшли з кулею в довбешці, тоді поліція б хоч трохи від них відлипнула.

— І що ви з ним зробили?

— Ним опікується Бені К. Він повіз його до Віктора.

Віктор Йоранссон був касиром і фінансовим експертом фірми і жив недалеко від міста Єрна. Йоранссон закінчив економічну гімназію і на початку своєї кар’єри працював фінансовим консультантом у югослава — власника шинків, доки всю банду не посадили за тяжкі економічні злочини. Маґґе Лундін зустрів його у в’язниці на початку 90-х років. Йоранссон був єдиним у «Свавельшьо МК», хто ходив у піджаку і з краваткою.

— Валтарі, сідай у машину і приїжджай по мене в Сьодертельє. Я чекатиму тебе біля станції за сорок п’ять хвилин.

— Ого. Чому так спішно?

— Бо нам необхідно якомога швидше взяти ситуацію під контроль.

Всю дорогу до Свавельшьо Ханс-Оке Валтарі крадькома скоса поглядав на Сонні Ніємінена, що сидів, ніби води в рот набравши. На відміну від Маґґе Лундіна, мати справу з Нієміненом завжди було не надто легко. Він вродливий і здається людиною м’якою, але легко заводиться і дуже небезпечний, особливо напідпитку. Зараз він був абсолютно тверезий, проте перспектива працювати під його керівництвом Валтарі непокоїла. Маґґе завжди вмів якимсь чином приструнити Ніємінена, а яким буде майбутнє з Нієміненом, коли той виконуватиме обов’язки президента клубу, ще не відомо.

У будівлі клубу Бені К. видно не було. Ніємінен двічі спробував зателефонувати йому на мобільний, проте безрезультатно.

Вони поїхали до будинку Ніємінена, розташованого приблизно за кілометр від клубу. Поліція провела там обшук, але не виявила нічого корисного для розслідування, пов’язаного з Нюкварном, так само як і взагалі жодних ознак кримінальної діяльності, тому-то Ніємінен і опинився на волі.

Він прийняв душ і переодягнувся, а Валтарі терпляче чекав його на кухні. Потім вони пройшли метрів сто п’ятдесят у глиб лісу за садибою Ніємінена і зчистили шар землі, що покривав прикопану там скриню, в якій зберігалися шість одиниць вогнепальної зброї, і зокрема автомат АК5, а також великі запаси патронів і близько двох кілограмів вибухівки. Це був маленький склад боєприпасів Ніємінена. Два пістолети в скрині були польські — «Р-83 Ванад» — і походили з тієї самої партії, що й відібраний Лісбет Саландер у Ніємінена в Сталлархольмі.

Сонні Ніємінен намагався не думати про Лісбет Саландер — ця тема була не надто приємною. Сидячи в поліцейському ізоляторі в Сьодертельє, він раз по раз подумки прокручував у голові сцену, коли вони з Маґґе Лундіном прибули на дачу Нільса Б’юрмана. Він поїхав разом з Маґґе Лундіном, щоб підпалити кляту дачу Б’юрмана. Направив їх туди цей білявий мерзотник, а там їм трапилася Саландер.

Далі розвиток подій виявився непередбачуваним — на подвір’ї вони наткнулися на трикляту Саландер — одним-однісіньке дівчисько півтора метра на зріст, худе як тріска. Ніємінену тоді навіть стало цікаво, скільки ж вона насправді важить. Потім усе пішло не так, як передбачалося, і вилилося в криваву оргію, до якої вони з Маґґе були зовсім не готові.

Пояснити розвиток подій суто технічно він міг. У Саландер був балончик із сльозоточивим газом, який вона розпилила в обличчя Маґґе Лундіну. Маґґе варто було б це передбачити, але він не передбачив. Вона двічі вдарила його ногою, а щоб скрутити ногою щелепу, особливої мускулатури не треба. Саландер заскочила його зненацька. Це можна пояснити.

А далі вона впоралася і з ним, з Сонні Нієміненом — хлопцем, вплутуватися в бійку з яким не відразу наважаться навіть здорові і добре треновані чоловіки. Саландер надто швидко рухалася. Він спробував вийняти зброю, але вона розправилася з ним з такою неймовірною легкістю, ніби відігнала комара. Ще в неї виявився електрошокер. Вона…

Коли він опритомнів, то майже нічого не пам’ятав. Маґґе Лундін лежав, поранений у ногу, і вже прибула поліція. Після недовгих суперечок між поліцією Стренгнеса і Сьодертельє його відвезли до ізолятора в Сьодертельє. А ще вона викрала «Харлей-Девідсон» Маґґе Лундіна і зрізала з його власної шкіряної куртки емблему «Свавельшьо МК» — той самий символ, завдяки якому перед ним розступався народ у черзі до бару і який надавав йому статусу, недоступного як для пересічного шведа. Саландер його принизила.

Зненацька Сонні Ніємінена охопила лють. Під час допитів у поліції він так і не розколовся, та йому б і в голову не зайшло кому-небудь розповідати про те, що сталося в Сталлархольмі. Аж до цього моменту Лісбет Саландер його абсолютно не цікавила. Вона була просто маленьким побічним проектом, яким Маґґе Лундін займався знов-таки за завданням цього клятого Нідермана. Тепер же він ненавидів її з шаленством, дивним для себе самого, — звичайно він зберігав холоднокровність і здатність аналізувати. Щоправда, він і зараз розумів, що в майбутньому йому обов’язково трапиться нагода стерти цю пляму ганьби. Проте спершу необхідно навести лад у тому хаосі, в який Саландер і Нідерман спільними зусиллями увергнули «Свавельшьо МК».

Ніємінен дістав обидва польські пістолети, що залишилися, зарядив і віддав один з них Валтарі.

— У нас є якийсь план?

— Нам треба поїхати поговорити з Нідерманом. Він не наша людина, і його ще ніколи не заарештовувала поліція. Я не знаю, як він поведеться, якщо його зловлять, а якщо він заговорить, то зможе закласти нас усіх. Тоді ми й оком моргнути не встигнемо, як нас упечуть.

— Ти хочеш сказати, що нам слід…

Ніємінен уже вирішив, що з Нідерманом пора кінчати, але подумав, що не варто лякати Валтарі, доки вони не дістануться до місця.

— Не знаю. Але його необхідно прощупати. Якщо в нього є план і він може кулею звалити за кордон, ми можемо йому в цьому допомогти. Проте доки існує ризик, що його схопить поліція, він становить для нас загрозу.

Коли Ніємінен з Валтарі в сутінках в’їхали у двір садиби Віктора Йоранссона недалеко від Єрни, у домі не світилося. Вже це не провіщало нічого доброго. Вони трохи посиділи і почекали в машині.

— Може, їх немає вдома, — припустив Валтарі.

— Еге ж. Вони з Нідерманом пішли до бару, — сказав Ніємінен і відчинив дверцята авто.

Вхідні двері виявилися незамкненими. Ніємінен засвітив верхнє світло, і вони пройшли по всіх кімнатах. Усюди чистота і лад — мабуть, заслуга цієї, як її там, жінки, з якою живе Йоранссон.

Самого Віктора Йоранссона разом із співмешканкою вони виявили в підвалі, в пральні.

Ніємінен нахилився і оглянув трупи, потім обережно доторкнувся пальцем до тіла жінки, імені якої не пам’ятав: вона вже встигла задерев’яніти, а це означало, що вони мертві вже приблизно двадцять чотири години.

Щоб визначити, як саме вони померли, висновку патологоанатома Ніємінен не потребував. Жінці зламали шию, розвернувши голову на 180 градусів. Вона була одягнута — у футболку і джинси — і не мала жодних інших видимих пошкоджень.

Зате Віктор Йоранссон лежав у самих трусах. Його було жорстоко побито, все тіло вкривали садна і синці. Зламані руки стирчали врізнобіч, як перебиті ялинові гілки. Було очевидно, що його били довго, скоріше, катували. Помер же він, наскільки міг судити Ніємінен, від сильного удару в горло — гортань глибоко вгрузла в шию.

Сонні Ніємінен піднявся сходами з підвалу, вийшов на вулицю. Валтарі пішов за ним. Ніємінен перетнув двір, пройшов до хліва, розташованого метрів за п’ятдесят від будинку, відкинув гачок і відчинив двері.

Там стояло темно-синє авто — «Рено» моделі 1991 року.

— Яка в Йоранссона машина? — спитав Ніємінен.

— Він їздить на «Саабі».

Ніємінен кивнув, витягнув з кишені куртки ключі і відімкнув двері в глибині хліва. Він тільки зазирнув до приміщення і відразу зрозумів, що спізнився, — двері важкої шафи для зберігання зброї було відчинено.

Ніємінен скривився.

— Майже вісімсот тисяч крон, — сказав він.

— Що? — спитав Валтарі.

— У цій шафі в «Свавельшьо МК» зберігалося майже вісімсот тисяч крон. Наші гроші.

Лише троє людей знали, де «Свавельшьо МК» зберігає гроші в очікуванні відповідних можливостей вкласти їх у що-небудь або відмити, — Віктор Йоранссон, Маґґе Лундін та Сонні Ніємінен. Нідерман — утікач. Йому потрібна готівка, і він знав, що грошима відає Йоранссон.

Ніємінен причинив двері і повільно вийшов з хліва, напружено розмірковуючи і намагаючись оцінити масштаби катастрофи. Частину доходів «Свавельшьо МК» переведено в цінні папери, доступ до яких був у нього самого, ще частину можна відновити з допомогою Маґґе Лундіна. Проте значна частина місць розміщення капіталу зберігалася виключно в голові Йоранссона, якщо тільки він не залишив чітких інструкцій Маґґе Лундіну, в чому Ніємінен сумнівався — Маґґе ніколи не мав інтересу до економіки. Ніємінен прикинув навскидь, що зі смертю Йоранссона фірма втратила майже шістдесят відсотків своїх доходів. Це був нищівний удар. Головне — для повсякденних витрат вона потребувала готівки.

— Що ми робитимемо? — спитав Валтарі.

— Зараз ми підемо і повідомимо поліції про те, що сталося.

— Поліції?

— Так, чорт забирай! У будинку повно моїх відбитків. Я хочу, щоб Йоранссона з його сукою виявили якнайшвидше, тоді судмедексперти зможуть установити, що вони померли, коли я сидів в ізоляторі.

— Зрозуміло.

— Чудово. Розшукай Бені К. Я хочу з ним поговорити. Зрозуміло, якщо він ще живий. А потім ми пошукаємо Рональда Нідермана. Треба залучити до цієї справи всіх до єдиного наших людей у клубах по всій Скандинавії. Мені потрібна голова цієї тварюки на блюді. Він, імовірно, роз’їжджає на машині Йоранссона. Роздобудь її реєстраційний номер.

Коли Лісбет Саландер прокинулася, була вже друга година суботи і якийсь лікар її обмацував.

— Доброго ранку, — сказав він. — Мене звуть Бені Свантессон, я лікар. Вам боляче?

— Так, — відповіла Лісбет Саландер.

— Вам зараз дадуть болезаспокійливе. Та спершу я хотів би вас оглянути.

Він стискав, обмацував і длубав її поранене тіло. Лісбет устигла добряче розгніватися ще до того, як він закінчив, але вирішила, що в неї надто мало сили і краще їй промовчати, ніж починати перебування в Сальгренській лікарні зі сварки.

— Як мої справи? — спитала вона.

— Гадаю, все буде гаразд, — відповів лікар і щось записав, перш ніж підвестися.

Інформації їй це особливо не додало.

Коли він пішов, з’явилася сестра, яка допомогла Лісбет упоратися з судном. Потім їй знов дали можливість заснути.

Олександр Залаченко, він же Карл Аксель Бодін, обідав, їсти він міг виключно рідку їжу — найменші рухи м’язів обличчя викликали страшенний біль у щелепі та вилиці, а про те, щоб жувати, не могло бути й мови. Під час проведеної тієї ночі операції вилицю йому скріпили двома титановими гвинтами.

Проте з цим болем він справлявся. До болю Залаченку було не звикати. Ніщо не могло порівнятися з тим болем, який йому довелося терпіти протягом декількох тижнів і місяців п’ятнадцять років тому, після того як він смолоскипом палав у машині на Лундаґатан. Лікування тоді здалося одним нескінченним марафоном мук.

Тепер лікарі вирішили, що його життя, швидше за все, поза небезпекою, але рани були серйозні, і, з огляду на похилий вік, пацієнта на кілька днів усе-таки залишили в реанімаційному відділенні.

За суботу він прийняв четверо відвідувачів.

Близько десятої години знову прийшов інспектор Ерландер, але цього разу він залишив удома цю акулу Соню Мудіґ і замість неї привів з собою значно симпатичнішого інспектора кримінальної поліції Єркера Хольмберґа. Вони ставили приблизно ті ж запитання про Рональда Нідермана, що й напередодні увечері, проте Залаченко добре продумав свою історію і жодного разу не помилився. Коли вони почали чіплятися до нього із питаннями про його можливу причетність до трафіку секс-рабинь та іншої кримінальної діяльності, він знов-таки все заперечував. Він — пенсіонер по хворобі і навіть не розуміє, про що вони говорять. Залаченко валив усе на Рональда Нідермана і пропонував будь-яку посильну допомогу щодо визначення місцезнаходження втікача — вбивці поліцейського.

На жаль, на практиці він, зрозуміло, мало чим може допомогти, адже він не має жодного уявлення про те, з ким Нідерман спілкується і в кого може шукати притулку.

Близько одинадцятої до нього ненадовго зайшов представник прокуратури, який формально довів до його відома, що він підозрюється в участі в умисному заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю або спробі вбивства Лісбет Саландер. На що Залаченко почав терпляче пояснювати, що жертвою злочину є він і що насправді це Лісбет Саландер намагалася вбити його. Представник прокуратури запропонував йому правову допомогу у формі надання державного захисника. Залаченко пообіцяв це обміркувати.

Щоправда, нічого обмірковувати він не збирався. У нього вже був адвокат, і сьогодні вранці Залаченко передусім зателефонував йому і попросив негайно приїхати. Отож третім відвідувачем біля його лікарняного ліжка став Мартін Тумассон. Він неквапом увійшов з безтурботним виглядом, пригладив рукою копицю світлого волосся, поправив окуляри і привітався за руку зі своїм клієнтом. Був він огрядний, але вельми вродливий. Його, щоправда, підозрювали в роботі на югославську мафію і слідство із цього приводу ще не скінчилося, але водночас він мав репутацію адвоката, що виграє свої справи.

Залаченку його пораяв знайомий по бізнесу п’ять років тому, коли йому потрібно було реорганізувати деякі фонди, пов’язані з маленькою фінансовою компанією в Ліхтенштейні, що належала йому. Йшлося зовсім не про захмарні суми, та Тумассон спрацював чудово, і Залаченку вдалося уникнути сплати податків. Після цього Залаченко ще зо два рази вдавався до його послуг. Тумассон розумів, що гроші клієнта мають кримінальне походження, однак його це, схоже, не хвилювало. Врешті-решт Залаченко вирішив реорганізувати всю діяльність і створити нову компанію, що належала йому самому і Нідерману. Він запропонував Тумассону увійти до фірми третім, негласним, партнером і займатися фінансами. Тумассон, не вагаючись, погодився.

— О, пане Бодін, ваш вигляд ентузіазму не додає.

— Мене жорстоко побили і намагалися вбити, — сказав Залаченко.

— Я бачу. Якщо я правильно зрозумів, це справа рук такої собі Лісбет Саландер.

Залаченко стишив голос.

— Наш партнер Нідерман, як ви вже знаєте, ускочив по самі вуха.

— Я це зрозумів.

— Поліція підозрює, що я вплутаний у цю справу.

— Що, зрозуміло, не так. Ви — жертва, і важливо негайно прослідкувати за тим, щоб саме цією думкою перейнялися ЗМІ. Адже фрекен Саландер уже певною мірою прославилася не з найкращого боку. Я цим займуся.

— Дякую.

— Але дозвольте мені відразу ж нагадати, що я не адвокат у кримінальних справах. Тут вам буде потрібна допомога фахівця. Я підшукаю адвоката, на якого ви зможете покластися.

Четвертий відвідувач прибув об одинадцятій вечора і зумів пройти повз медсестер, пред’явивши посвідчення і заявивши, що в нього невідкладна справа. Коли його провели до палати Залаченка, пацієнт ще не спав, а лежав роздумуючи.

— Мене звуть Юнас Сандберґ, — відрекомендувався гість, простягаючи руку, яку Залаченко проігнорував.

Відвідувач на вигляд мав років тридцять п’ять. Пісочного кольору волосся, одягнений неформально: джинси, картата сорочка та шкіряна куртка. Залаченко мовчки роздивлявся його секунд п’ятнадцять.

— Мене якраз цікавило, коли хто-небудь з вас з’явиться.

— Я працюю в Службі безпеки Головного поліцейського управління, — сказав Юнас Сандберґ і показав посвідчення.

— Навряд, — мовив Залаченко.

— Даруйте?

— Може, ти там і значишся, але навряд чи працюєш на них.

Юнас Сандберґ трохи помовчав, озирнувся і присунув до ліжка стілець.

— Я прийшов так пізно, щоб не привертати уваги. Ми обговорювали, чим можемо вам допомогти, і нам необхідно прояснити плани на майбутнє. Я тут просто для того, щоб вислухати вашу версію і зрозуміти, які ваші наміри, щоб ми змогли визначитися зі спільною стратегією.

— І якою, по-твоєму, може бути така стратегія?

Юнас Сандберґ задумливо поглянув на чоловіка, що лежав на лікарняному ліжку, потім розвів руками.

— Пане Залаченко… боюся, що вже пішов певний процес, шкідливі наслідки якого поки що важко собі уявити. Ми обговорили ситуацію. Могилі в Госсеберзі і тому факту, що в Саландер тричі стріляли, підшукати виправдання складно. Проте надія все-таки є. Конфлікт між вами і вашою дочкою може слугувати поясненням того, що ви побоювалися загрози з її боку і тому вдалися до аж таких відчайдушних заходів. Щоправда, боюся, що якогось терміну у в’язниці уникнути не вдасться.

Залаченко раптом розвеселився і, ймовірно, розреготався б, коли б йому дозволяв це його теперішній стан. Його губи лише ледь скривилися — більш бурхливі вирази емоцій викликали надто сильний біль.

— Так це і є наша спільна стратегія?

— Пане Залаченко, адже ви знайомі з поняттям «Зведення шкоди до мінімуму». Нам необхідно до чогось домовитися. Ми зробимо все, що зможемо, аби допомогти з адвокатом і таке інше, щоправда, нам буде потрібне ваше сприяння і певні гарантії.

— Гарантію ти від мене отримаєш. Ви повинні подбати про те, щоб усе це розсмокталося. — Він рішуче махнув рукою. — Нідерман — цап-відбувайло, а його, я гарантую, не знайдуть.

— Таж є технічні докази, які…

— Плювати на технічні докази. Все питання в тому, як поведеться слідство і як буде подано факти. Моя гарантія полягає от у чому: якщо ви не розберетеся з цим, я запрошу ЗМІ на прес-конференцію. Мені відомі імена, дати й події. Здається, мені не треба нагадувати тобі, хто я такий?

— Ви не розумієте…

— Я чудово розумію. Ти — хлопчик на побігеньках. Передай своєму шефові те, що я сказав. Він зрозуміє. Передай йому, що в мене є копії… всього. Я можу вас потопити.

— Ми повинні спробувати домовитися.

— Розмову закінчено. Забирайся. І скажи їм, хай наступного разу до мене пришлють дорослого чоловіка, з яким я міг би все обговорити.

Залаченко відвернув голову так, що зустрітися з ним поглядом стало неможливо. Юнас Сандберґ трохи подивився на нього, потім знизав плечима і підвівся. Він уже майже дійшов до дверей, коли знову почув голос Залаченка.

— Ще одне.

Сандберґ обернувся.

— Саландер.

— Що з нею?

— Саландер треба усунути.

— Що ви маєте на увазі?

У Сандберґа на секунду став такий стривожений вигляд, що Залаченко не зміг стримати посмішки, хоча біль аж пронизав йому щелепу.

— Я розумію, що ви — слабаки, дуже обережні, щоб її вбити, та у вас на таку справу немає і ресурсів. Хто міг би за таке взятися… ти, чи що? Але її необхідно усунути. Її свідчення має бути визнане недійсним. Саландер слід засадити до психлікарні, довічно.

Лісбет Саландер почула кроки в коридорі, біля своєї палати. Імені Юнаса Сандберґа уловити вона не змогла, та й кроків його їй раніше чути не доводилося.

Зате двері її палати весь вечір простояли відчинені, бо сестри навідувалися до неї майже що десять хвилин. Вона чула, як він підійшов до сестри, прямо перед дверима в палату, і пояснив, що йому треба побачити пана Карла Акселя Бодіна у невідкладній справі. Лісбет зміркувала, що він пред’являє посвідчення, але при цьому не було названо ні ім’я відвідувача, ні тип документа.

Сестра попросила його почекати і пішла перевірити, чи не спить пан Карл Аксель Бодін. Лісбет Саландер зробила висновок, що посвідчення достатньо переконливе.

Їй було чути, як сестра пройшла по коридору наліво; щоб дійти до мети, їй потрібно було зробити сімнадцять кроків. Незабаром після цього відвідувач, долаючи ту саму відстань, зробив усього чотирнадцять кроків. У середньому виходило п’ятнадцять з половиною кроків. Лісбет оцінила довжину кроку в шістдесят сантиметрів і, помноживши її на п’ятнадцять з половиною, визначила, що Залаченко перебуває в палаті, розташованій на відстані дев’ятсот тридцять сантиметрів ліворуч по коридору. Ну, приблизно за десять метрів. Її палата була близько п’яти метрів шириною, отже, Залаченко — через двоє дверей від неї.

Як показав електронний годинник на нічному столику, візит тривав рівно десять хвилин.

Коли Юнас Сандберґ пішов, Залаченко довго лежав без сну. Він припустив, що навряд чи відвідувач назвався справжнім ім’ям, оскільки знав з досвіду: шведські шпигуни-аматори мають особливу пристрасть до використання псевдонімів, навіть коли в цьому немає жодної необхідності. В будь-якому разі поява Юнаса (чи як там його звуть) стала першим знаком того, що «Секція» узяла його ситуацію на замітку. Зважаючи на галас у ЗМІ, всю цю історію навряд щоб можна було від них приховати. Водночас візит став і підтвердженням того, що вони захвилювалися. Чого й слід було чекати.

Залаченко зважував плюси й мінуси, прикидав можливості і відкидав альтернативні рішення. Цілком очевидно, що все вийшло навпаки. За ідеального розкладу він зараз був би вдома, у Госсеберзі, Рональд Нідерман перебував би в безпеці за кордоном, а Лісбет Саландер лежала б закопаною в ямі. Хоча теоретично йому й було зрозуміло, що саме сталося, але він усе ще ніяк не міг уторопати, яким чином їй вдалося вибратися з могили, дістатися садиби і двома ударами сокири зруйнувати його спокійне життя. Вона виявилася фантастично живучою.

Зате він чудово розумів, що сталося з Рональдом Нідерманом і чому той кинувся бігти не оглядаючись, замість того щоб швидко розібратися з Саландер. Залаченко знав, що в Нідермана щось не те з головою — йому вічно ввижалися примари, і старшому з двох компаньйонів уже не раз доводилося втручатися, коли Нідерман втрачав контроль над своїми діями, забиваючись у куток від жаху.

Це непокоїло Залаченка. Він не сумнівався: якщо Рональда Нідермана ще не зловили, отже, в першу добу після втечі з Госсеберґи той діяв раціонально. Ймовірно, він пробиратиметься до Таллінна, де його зможуть прикрити люди з кримінальної імперії Залаченка. Проте не можна знати заздалегідь, в який момент Нідермана паралізує, і це вселяло тривогу. Якщо напад станеться під час втечі, то він може зробити помилку, а тоді його схоплять. Добровільно Нідерман не здасться, а отже, повбиває поліцейських і, цілком можливо, загине сам.

Ця думка не давала Залаченку спокою. Він не бажав смерті Нідерману — адже той був його сином. З другого боку, як це не прикро, Рональду не можна потрапляти до рук поліції живим. Він ніколи ще не сидів у в’язниці, і Залаченко не міг передбачити, яку реакцію у нього викличуть допити. Залаченко підозрював, що Нідерман, на жаль, не зможе вперто мовчати. Отже, краще, щоб поліцейські його вбили. Звичайно, Залаченко оплакуватиме сина, але альтернатива ще гірша — інакше йому самому доведеться провести решту життя у в’язниці.

Проте Нідерман у бігах уже сорок вісім годин, і його досі не зловили. Це добре. Це означає, що Нідерман у нормі, а в такому разі він непереможний.

Непокоїла Залаченка і віддалена перспектива. Його хвилювало, чи зможе Нідерман існувати самостійно, коли поруч не буде батька, який скеровував би його по життю. З роками Залаченко помітив, що коли він припиняв давати Нідерману інструкції або ослабляв віжки і надавав йому можливість приймати рішення самостійно, той інколи впадав у стан апатії та нерішучості.

Уже вкотре Залаченко відчував гіркоту і сором через те, що синові властиві подібні якості. Рональд Нідерман, безумовно, вельми обдарований, має такі фізичні дані, завдяки яким його всі бояться. Крім того, він чудовий і холоднокровний організатор. Проблема в тому, що йому бракує задатків лідера. Хто-небудь обов’язково повинен пояснювати йому, що треба організовувати.

Проте зараз Залаченко не міг допомогти синові — слід було спочатку потурбуватися про себе самого. А його становище було складним, либонь, складнішим, ніж будь-коли.

Він не покладав особливих надій на сьогоднішній візит адвоката Тумассона. Адже Тумассон спеціалізується на бізнесі, і попри всі його здібності в даному разі на нього розраховувати не варто.

А ще візит цього Юнаса Сандберґа… Сандберґ міг запропонувати значно міцніший рятувальний трос, проте цей трос міг обернутися пасткою. Необхідно правильно розіграти свої карти і взяти ситуацію під контроль. Контроль — це все.

І зрештою, можна сподіватися на власні сили. Тепер він потребує медичної допомоги, проте за кілька днів — скажімо, за тиждень — він видужає. Якщо питання стане руба, то розраховувати, можливо, можна буде лише на себе. Це означає, що йому необхідно зникнути просто з-під носа в поліції, що товчеться поруч. Для цього буде потрібний сховок, новий паспорт і готівка. Усім цим його зможе забезпечити Тумассон. Але щоб мати сили для втечі, спершу треба одужати.

О першій ночі до нього заглянула нічна сестра, але він прикинувся сплячим. Коли вона зачинила за собою двері, Залаченко насилу сів, звісив ноги з ліжка і довго сидів непорушно, перевіряючи, чи не паморочиться голова. Потім обережно поставив ліву ногу на підлогу. На щастя, удар сокири припав на праву, раніше вже пошкоджену, ногу. Він потягнувся за протезом до шафки біля ліжка і прикріпив його до обрубка ноги. Потім підвівся. Стоячи на лівій, здоровій, нозі, він опустив на підлогу праву, але, ледве він спробував на неї опертися, ногу пронизав страшний біль.

Залаченко зціпив зуби і зробив крок. Йому не вистачало його милиць, але він не сумнівався, що лікарня незабаром його ними забезпечить. Спираючись об стіну, він дошкандибав до дверей. На це пішло кілька хвилин, і після кожного кроку йому доводилося зупинятися і перечікувати, доки біль стихне.

Стоячи на одній нозі, він ледь прочинив двері і виглянув у коридор, але нікого не побачив. Тоді він висунув голову сильніше. Зліва долинали тихі голоси, і він повернув голову на звук. Кімната, де сиділи нічні сестри, розташовувалася метрів за двадцять по інший бік коридору.

Далі подивився праворуч і побачив у кінці коридору вихід.

Ще вдень він поцікавився станом Лісбет Саландер — усе-таки вона доводилася йому дочкою. Персонал явно отримав інструкції не обговорювати пацієнтів, і сестра лише коротко відповіла, що стан пацієнтки стабільний. Проте при цьому машинально кинула оком у коридор ліворуч.

Лісбет Саландер вочевидь знаходиться в якійсь із палат між його власною та кімнатою медсестер.

Залаченко обережно зачинив двері, дошкандибав до ліжка і відстебнув протез. Коли він нарешті ліг під ковдру, піт заливав йому очі.

Інспектор кримінальної поліції Єркер Хольмберґ повернувся до Стокгольма в неділю перед обідом — натомлений, голодний і майже без сил. Він доїхав на метро до будівлі суду, дістався поліцейського управління на Бергсґатан і пройшов просто в кабінет Яна Бубланськи. Соня Мудіґ і Курт Свенссон уже прибули. Бубланськи скликав нараду в неділю, адже знав, що керівник попереднього слідства Ріхард Екстрьом зайнятий у цей час в іншому місці.

— Дякую, що прийшли, — сказав Бубланськи. — Гадаю, нам саме час спокійно поговорити, щоб спробувати розібратися в цій страшній історії. Єркере, у тебе є якісь новини?

— Лише ті, що я вже розповів телефоном. Залаченко не зрушився ні на міліметр. Він ні в чому не винний і нічим не може допомогти. От тільки…

— Що?

— Соню, ти мала рацію. Він один з наймерзенніших людей, яких мені тільки доводилося зустрічати. Звучить, звичайно, безглуздо. Поліцейський не повинен так висловлюватися, але в цій його здатності все прораховувати криється щось зловісне.

— Гаразд, — кашлянув Бубланськи. — Що нам відомо? Соню?

Вона всміхнулася.

— Цей раунд залишився за приватними детективами. Я не змогла виявити Залаченка в жодному з офіційних регістрів, тоді як Карл Аксель Бодін народився сорок другого року в Уддевалле. Його батьками були Маріанн та Георг Бодін. Вони реально існували, але сорок шостого року загинули в катастрофі. Карті Аксель Бодін виховувався в дядька, в Норвегії. Отже, про нього немає жодних відомостей аж до сімдесятих років, коли він повернувся додому, до Швеції. Історію Мікаеля Блумквіста про те, що він збіглий агент ГРУ з Росії, перевірити, схоже, не можна, але я схильна вірити, що Блумквіст правий.

— І що це означає?

— Його явно забезпечили фальшивими документами. І тут не могло обійтися без милостивої згоди властей.

— Отже, СЕПО?

— Блумквіст стверджує, що так. Але як саме це зробили, я не знаю. Адже необхідно було сфальсифікувати свідоцтво про народження та ряд інших документів і помістити їх в офіційні шведські регістри. Я не беруся висловлюватися про легальність подібних дій. Усе, ймовірно, залежить від того, хто приймав таке рішення. Щоправда, аби зробити це легальним шляхом, їм треба було очевидно вийти на урядовий рівень.

На деякий час у кабінеті Бубланськи запанувала тиша — чотири інспектори обдумували значення почутого.

— Гаразд, — сказав Бубланськи. — Ми — четверо тупих поліцейських. Якщо тут замішані члени уряду, викликати їх на допит я не збираюся.

— Гм, — промовив Курт Свенссон. — Це, мабуть, могло б призвести до конституційної кризи. У США можна викликати членів уряду на допит до звичайного суду, але в Швеції необхідно діяти через конституційний комітет.

— Зате в нас є потенційна можливість поговорити з главою уряду, — зауважив Єркер Хольмберґ.

— З главою? — перепитав Бубланськи.

— З Турбйорном Фельдіном. Тоді прем’єр-міністром був він.

— Чудово. Ми увірвемося до нього, де б він зараз не жив, і запитаємо колишнього прем’єр-міністра, чи не сфальсифікував він документи для збіглого російського шпигуна. Якось не віриться.

— Фельдін живе в Осі, муніципалітет Хернесанд. Я родом з тих місць. Мій батько — член Партії центру і добре знає Фельдіна. Сам я кілька разів з ним зустрічався — і в дитинстві, і вже будучи дорослим. Він цілком нормальна людина.

Три інспектори поглянули на Єркера Хольмберґа з подивом.

— Виходить, ти знайомий з Фельдіном, — із сумнівом у голосі сказав Бубланськи.

Хольмберґ кивнув. Бубланськи випнув губи.

— Чесно кажучи… — вів далі Хольмберґ. — Якби нам удалося чого-небудь добитися від колишнього прем’єр-міністра, це б вирішило частину проблем і ми б знали, на якому світі знаходимося. Я можу з’їздити до нього і поговорити. Не скаже — так не скаже. А якщо він піде нам назустріч, ми, можливо, зекономимо час.

Бубланськи обміркував цю пропозицію, потім похитав головою. Краєм ока він бачив, що Соня Мудіґ і Курт Свенссон обоє задумливо закивали.

— Хольмберґу… спасибі за пропозицію, але, думаю, з цією ідеєю нам слід почекати. Повернімося до початку. Соню!

— За відомостями Блумквіста, Залаченко приїхав сюди в сімдесят шостому році. Наскільки я розумію, отримати таку інформацію Блумквіст міг тільки від однієї людини.

— Гуннара Бйорка, — сказав Курт Свенссон.

— Що нам розповів Бйорк? — запитав Єркер Хольмберґ.

— Мало що. Він посилається на секретність і каже, що не має права будь-що обговорювати без згоди свого начальства.

— А хто його начальники?

— Про це він говорити відмовляється.

— І що з ним тепер буде?

— Я затримав його за порушення закону про боротьбу з проституцією. Завдяки Даґу Свенссону у нас є чудові документи. Екстрьом відверто розсердився, але, оскільки я склав офіційну заяву, у нього можуть виникнути проблеми, якщо він закриє попереднє слідство, — сказав Курт Свенссон.

— Он як. Порушення закону про боротьбу з проституцією. Гадаю, він відбудеться штрафом.

— Можливо. Проте його справа зараз у нашій компетенції, і ми можемо знову викликати його на допит.

— Узагалі-то виходить, що ми запустили лапу на територію Служби безпеки, а це може викликати деяку турбулентність.

— Проблема полягає в тому, що нічого з того, що сталося, не могло б статися, якби тут так чи інакше не була вплутана Служба безпеки. Цілком можливо, що Залаченко — справді російський шпигун, що перебіг до нас і отримав політичний притулок. Можливо й те, що він працював на СЕПО як розвідник або джерело інформації і була причина приховувати його справжнє ім’я і забезпечити його фальшивими документами. Проте існує три проблеми. По-перше, розслідування дев'яносто першого року, що привело до незаконної ізоляції Лісбет Саландер. По-друге, справи Залаченка відтоді жодним чином не стосуються державної безпеки. Він найзвичайнісінький бандит, ймовірно причетний до декількох убивств та іншої протизаконної діяльності. І по-третє, немає жодного сумніву в тому, що Лісбет Саландер підстрелили і закопали на його землі в Госсеберзі.

— До речі, мені б дуже хотілося почитати звіт про це сумнозвісне розслідування, — сказав Єркер Хольмберґ.

Бубланськи спохмурнів.

— Його в п’ятницю забрав Екстрьом, а коли я попросив звіт назад, він пообіцяв зняти з нього копію, та так і не зняв. А потім зателефонував мені і сказав, що розмовляв з генеральним прокурором і що виникла проблема. На думку генерального прокурора, гриф секретності означає, що розслідування не підлягає поширенню і копіюванню. Генеральний прокурор вимагає здати всі копії йому, доки справа не проясниться. Отже, Соні довелося здати копію, що була в неї.

— Це означає, матеріалів цього розслідування у нас більше немає?

— Так.

— Чорт, — сказав Хольмберґ. — Це може мати лихий кінець.

— Авжеж, — підтримав його Бубланськи. — Та головне, це означає, що проти нас хтось діє, і до того ж вельми швидко й ефективно. Адже саме ці матеріали нарешті зрушили справу з мертвої точки.

— Виходить, нам необхідно з’ясувати, хто діє проти нас, — сказав Хольмберґ.

— Хвилинку, — мовила Соня Мудіґ. — У нас ще є Петер Телебор’ян. Він допомагав нам відомостями про Лісбет Саландер у нашому власному розслідуванні.

— Точно, — сказав Бубланськи, знизивши голос. — І що він повідомив?

— Він дуже хвилювався за її безпеку і бажав їй добра. Але коли з формальним базіканням було покінчено, він заявив, що вона становить велику небезпеку і потенційно здатна чинити опір. Наша версія багато в чому базувалася на його словах.

— І він багато в чому підігрів Ханса Фасте, — зауважив Хольмберґ. — Що, до речі, про нього чувати?

— Він узяв відпустку, — коротко відповів Бубланськи. — Питання в тому, як нам рухатися далі.

Наступні дві години вони присвятили обговоренню різних можливостей. Було прийнято лише одне практичне рішення: Соня Мудіґ завтра знов поїде до Ґетеборґа, аби дізнатися, що може повідомити Лісбет Саландер. Коли нарада нарешті закінчилася, Соня Мудіґ і Курт Свенссон разом попрямували у напрямі гаража.

— Я раптом подумав… — Курт Свенссон затнувся.

— Що? — спитала Мудіґ.

— Просто, коли ми розмовляли з Телебор’яном, ти єдина зі всієї групи ставила запитання і намагалася заперечувати.

— Угу.

— Еге ж… такі от справи. У тебе є чуття, — сказав він.

Курт Свенссон ніколи не хвалив будь-кого, а вже Соня Мудіґ так точно вперше почула від нього щось так схоже на схвалення, тому, навіть коли він уже пішов, вона так і залишилася стояти біля своєї машини — не могла вийти з дива.

Розділ 05

Ніч із суботи на неділю Мікаель Блумквіст провів у ліжку з Ерікою Берґер. Сексом вони не займалися, а просто лежали і розмовляли. Значна частина розмови була присвячена з’ясуванню деталей в історії Залаченка. Мікаель з Ерікою так довіряли одне одному, що його нітрохи не бентежив перехід Еріки на роботу до конкуруючого видання. Сама ж Еріка не мала ані найменшого наміру перехопити матеріал. Ця «гаряча новина» належала «Міленіуму», і Еріка відчувала лише деяке розчарування через те, що не зможе бути редактором цього числа. Приємно було б таким чином завершити роки роботи в «Міленіумі».

Обговорювали вони і перспективи ситуації. Еріка твердо мала намір залишитися співвласником «Міленіуму» і зберегти за собою місце в правлінні, але в той же час вони обоє розуміли, що вона, природно, не зможе знайомитися з поточною редакційною роботою.

— Дай мені попрацювати у «Великому Драконі» кілька років, і… хто знає, може, ближче до пенсії я й повернуся в «Міленіум», — сказала вона.

Розмова торкнулася і їхніх власних заплутаних стосунків. Обоє зійшлися на тому, що на практиці нічого не зміниться, лише зустрічатися так часто, як раніше, вони, звісно, не зможуть. Усе знову буде як у вісімдесятих роках, коли до створення «Міленіуму» вони ще працювали в різних місцях.

— Доведеться просто заздалегідь резервувати час, — відзначила Еріка із сумною посмішкою.

У неділю вранці Еріці потрібно було їхати додому до чоловіка — Ґреґера Бекмана, і вони швидко попрощалися.

— Навіть не знаю, що й сказати, — мовила Еріка. — Є всі ознаки того, що ти цілком поринув у свій матеріал, а все решта відійшло для тебе на задній план. Тобі відомо, що коли ти працюєш, то поводишся як справжній психопат?

Мікаель усміхнувся і обійняв її.

Коли вона пішла, він весь ранок присвятив дзвінкам до Сальгренської лікарні, намагаючись довідатися, який стан Лісбет Саландер. Ніхто не хотів йому нічого говорити, і врешті-решт він зателефонував інспекторові Маркусу Ерландеру, який зглянувся і повідомив, що, враховуючи обставини, стан Лісбет можна вважати добрим і лікарі дивляться на ситуацію з обережним оптимізмом. Мікаель поцікавився, чи можна йому відвідати Лісбет. Ерландер відповів, що за рішенням прокурора Лісбет Саландер перебуває під арештом і відвідувачів до неї не пускають. До того ж стан дівчини такий, що їм поки що не вдалося її навіть допитати. Мікаель добився від Ерландера обіцянки, що той зателефонує йому, якщо стан Лісбет погіршає.

Перевіривши список дзвінків у себе в мобільному телефоні, Мікаель виявив, що там є сорок два неприйнятих виклики і повідомлення від різних журналістів, які безнадійно намагалися до нього добратися. Новина про те, що він знайшов Лісбет Саландер і викликав Службу порятунку, а крім того, мав найбезпосередніший стосунок до розвитку подій, в останню добу бурхливо обговорювалася в ЗМІ.

Мікаель зітер усі повідомлення від репортерів, зателефонував сестрі — Анніці Джанніні — і домовився про спільний ланч.

Потім він телефонував Драґану Арманському, виконавчому директору й оперативному керівнику охоронного підприємства «Мілтон сек’юриті». Він застав його по мобільному телефону вдома, на острові Лідінґьо.

— Ви, в усякому разі, наділені здатністю влаштовувати галас у пресі, — сухо сказав Арманський.

— Даруйте, що я не зателефонував вам раніше. Я отримав повідомлення про те, що ви мене розшукуєте, але в мене було сутужно з часом.

— Ми в «Мілтон сек’юриті» проводили власне розслідування. Я довідався від Хольгера Пальмґрена, що у вас є інформація, і, схоже, ви нас добряче обійшли.

Мікаель трохи повагався, як краще сформулювати питання.

— Я можу на вас покластися? — спитав він.

Мабуть, питання Арманського спантеличило.

— У якому сенсі?

— Ви на боці Саландер чи ні? Можу я покладатися на те, що ви бажаєте їй добра?

— Я їй друг. Як вам відомо, з цього ще зовсім не виходить, що вона мені друг.

— Я знаю. Але мене цікавить, чи готові ви стати в її куток рингу і розпочати жорстокий поєдинок з її ворогами. У цьому бою має відбутися кілька раундів.

Арманський обдумав сказане і нарешті відповів:

— Я на її боці.

— Чи можу я повідомляти вам інформацію і обговорювати з вами різні питання, не побоюючись, що це дійде до поліції або до когось іншого?

— Я не можу вплутуватися в щось кримінальне.

— Я запитую не про це.

— Ви можете цілком покладатись на мене, поки не скажете мені, що займаєтеся злочинною діяльністю або чимось подібним.

— Домовились. Нам необхідно зустрітися.

— Я збираюсь увечері до міста. Вечеря підійде?

— Ні, у мене немає часу. Але я був би вдячний, якби ми могли зустрітися завтра ввечері. Нам з вами і, можливо, з кимось іще треба просто сісти і спокійно поговорити.

— Будь ласка, приходьте до нас у «Мілтон сек’юриті». Скажімо, о шостій вечора?

— Ще одне… через дві години я зустрічаюся зі своєю сестрою, Аннікою Джанніні. Вона обдумує можливість узяти на себе роль адвоката Лісбет, але вона, природно, не може працювати безкоштовно. Я готовий виплатити частину її гонорару з власної кишені. Чи може «Мілтон сек’юриті» посприяти?

— Лісбет знадобиться висококласний адвокат з кримінальних справ. Вибачте, але ваша сестра, мабуть, не найвдаліший вибір. Я вже розмовляв з головним юристом «Мілтон сек’юриті», і він підбере відповідного кандидата. Мені бачиться в цій ролі Петер Альтін або хтось подібний.

— Неправильно. Лісбет потрібний зовсім інший адвокат. Коли ми поговоримо, ви зрозумієте, що я маю на увазі. Але ви могли б, якщо буде потрібно, вкласти гроші в її захист?

— Я вже подумав про те, що наша фірма повинна найняти адвоката…

— Це означає так чи ні? Я знаю, що сталося з Лісбет, мені приблизно відомо, хто за цим стоїть і чому. І в мене є план атаки.

Арманський засміявся.

— Гаразд. Я вислухаю вашу пропозицію. Якщо вона мені не сподобається, я вийду з гри.

— Ти обдумала мою пропозицію представляти інтереси Лісбет Саландер? — спитав Мікаель, щойно поцілував сестру в щоку і їм принесли бутерброди й каву.

— Так. І змушена відмовитися. Ти знаєш, що я не фахівець з кримінальних справ. Навіть якщо з неї зараз зняли обвинувачення у вбивствах, за які її розшукували, їй висунуть цілий перелік нових, і потрібна буде людина з набагато більшим авторитетом і досвідом, ніж я.

— Ти помиляєшся. Ти визнаний фахівець у питаннях прав жінок. Я стверджую, що ти саме той адвокат, який їй потрібний.

— Мікаелю… мені здається, ти не зовсім розумієш, що її чекає. Це заплутана кримінальна справа, а не звичайний випадок побиття жінки або вчинення розпусних дій. Якщо я візьмуся її захищати, це може спричинити катастрофу.

Мікаель усміхнувся.

— Думаю, ти випустила з уваги головне. Якби Лісбет звинувачували, наприклад, у вбивстві Даґа й Міа, я найняв би адвоката типу Сильберського або когось іншого з сильних адвокатів, що спеціалізуються на кримінальних справах. Але в цьому процесі мова піде зовсім про інші речі. І ти найідеальніший кандидат, якого я можу собі уявити.

Анніка Джанніні зітхнула.

— Тоді краще поясни.

Вони проговорили майже дві години. Коли Мікаель закінчив пояснення, Анніка Джанніні здалася. Мікаель дістав мобільний телефон і знову зателефонував до Ґетеборґа Маркусу Ерландеру.

— Добридень, це знову Блумквіст.

— У мене немає жодних новин про Саландер, — роздратовано сказав інспектор.

— Що, мабуть, у цій ситуації треба вважати гарною новиною. Зате новини про неї є в мене.

— Он як?

— Так. У неї вже є адвокат на ім’я Анніка Джанніні. Вона сидить навпроти мене, і я передаю їй слухавку.

Мікаель простягнув телефон через стіл.

— Добрий день. Мене звуть Анніка Джанніні, і мене попросили представляти інтереси Лісбет Саландер. Відповідно, мені необхідно вступити в контакт з моєю клієнткою, щоб отримати згоду на те, що я її захищатиму. І мені потрібний телефон прокурора.

— Розумію, — сказав Ерландер. — Наскільки мені відомо, там уже зв’язалися з державним захисником.

— Добре. Хто-небудь запитував Лісбет Саландер про її позицію?

Ерландер завагався.

— Чесно кажучи, у нас ще не було можливості перемовитися з нею хоч словом. Ми сподіваємося, що зможемо поговорити з нею завтра, якщо дозволить її стан.

— Чудово. Тоді я прямо зараз заявляю, що, поки фрекен Саландер не виявить іншого бажання, ви можете вважати її адвокатом мене. Ви не маєте права проводити з нею які-небудь допити без моєї присутності. Ви можете відвідати її і запитати, чи згодна вона бачити мене як свого адвоката. Ви мене зрозуміли?

— Так, — із зітханням сказав Ерландер. Він не був упевнений у суто юридичній стороні справи і трохи подумав. — Ми щонайперше хочемо запитати Саландер, чи є в неї яка-небудь інформація про місцезнаходження Рональда Нідермана — вбивці поліцейського. Можна ми поставимо їй це питання, навіть якщо вас при цьому не буде?

Анніка Джанніні повагалася.

— Добре… ви можете поцікавитися в неї щодо відомостей, здатних допомогти поліції в пошуках Нідермана. Але ви не маєте права ставити питання, що стосуються можливого порушення справи або звинувачень, які висуваються проти неї. Домовилися?

— Гадаю, так.

Маркус Ерландер відразу ж підвівся з-за письмового столу, піднявся поверхом вище і, постукавши в двері кабінету керівника попереднього слідства Агнети Єварс, передав їй зміст своєї розмови з Аннікою Джанніні.

— Я не знала, що в Саландер є адвокат.

— Я теж. Але Джанніні найняв Мікаель Блумквіст. Ще не факт, що Саландер про це відомо.

— Але ж Джанніні не є адвокатом з кримінальних справ, вона спеціалізується на правах жінок. Я одного дня слухала її лекцію, вона дуже тямуща, але абсолютно не підходить для цієї справи.

— Вирішувати все одно Саландер.

— Можливо, мені доведеться опротестувати це в суді. Задля користі самої Саландер у неї має бути справжній захисник, а не якась знаменитість, яка ганяється за рекламою. Гм.

До того ж Саландер визнана недієздатною. Навіть не знаю, як краще вчинити.

— Що будемо робити?

Агнета Єварс трохи поміркувала.

— Тут суцільна плутанина. Навіть немає цілковитої ясності в питанні, хто врешті-решт займатиметься цією справою. Можливо, її передадуть до Стокгольма, Екстрьому. Але адвокат їй необхідний. Гаразд… запитайте у неї, чи хоче вона, щоб її захищала Джанніні.

Прийшовши додому близько п’ятої, Мікаель увімкнув комп’ютер і повернувся до тексту, який почав писати у готелі в Ґетеборзі. Після семи годин роботи він визначив, де містяться найбільші білі плями. Потрібно було провести ще кілька розслідувань. Виходячи з уже наявних документів, він не міг відповісти на питання, хто саме із СЕПО, крім Гуннара Бйорка, брав участь у змові з метою запроторити Лісбет Саландер до божевільні. Йому також не вдалося докопатися до того, в яких саме стосунках перебувають Бйорк і психіатр Петер Телебор’ян.

Близько півночі Мікаель вимкнув комп’ютер і ліг у ліжко. Вперше за кілька тижнів він відчував, що може розслабитися і спокійно поспати. Все під контролем. Хоч би скільки питань ще залишалося, у нього вже досить матеріалу, щоб викликати лавину скандальних статей.

У нього виникло бажання зателефонувати Еріці Берґер і поділитися новинами, але він пригадав, що вона більше не працює в «Міленіумі». І сон раптом пропав.

Людина з коричневим портфелем обережно зійшла з потяга, який прибув на Стокгольмський центральний вокзал з Ґетеборґа о 19.30, і трохи постояла посеред людського потоку, щоб зорієнтуватися. Він виїхав з Лахольма на початку дев’ятої ранку і після прибуття до Ґетеборґа зробив невелику зупинку, щоб пообідати з давнім приятелем, а потім продовжив дорогу до Стокгольма. У Стокгольмі він не був два роки і взагалі-то не планував знову приїздити в столицю. Незважаючи на те що він прожив тут більшу частину свого трудового життя, він завжди почував себе в Стокгольмі чужоземним птахом, і з кожним візитом після виходу на пенсію це відчуття лише посилювалось.

Він повільно рушив через вокзал, купив у кіоску вечірні газети і два банани й задумливо поглянув услід двом мусульманкам у паранджах, що квапливо пройшли повз нього. Проти жінок у паранджі він нічого не мав. Якщо людям забаглося дивно вдягатися, його це не стосується. Щоправда, те, що їм конче треба дивно вдягатися посеред Стокгольма, його зачіпало.

Він пройшов метрів триста до «Фрейс-готелю», розташованого на Васаґатан, біля старої пошти. Під час рідких тепер візитів до Стокгольма він завжди зупинявся саме в цьому готелі — чисто і в центрі. Крім того, дешево — важливий момент, оскільки поїздку він оплачував сам. Номер він забронював напередодні, назвавшись Евертом Гульберґом.

Піднявшись у номер, він відразу пішов до вбиральні. Він уже досяг того віку, коли доводилося раз у раз відвідувати нужник. Уже кілька років, як йому не вдавалося проспати до ранку, щоб не прокинутись і не відчути потреби сходити за малою нуждою.

Вийшовши з убиральні, він зняв капелюх — темно-зелений англійський фетровий капелюх з маленькими крисами — і ослабив вузол краватки. Його зріст був сто вісімдесят чотири сантиметри, вага шістдесят вісім кілограмів, і, отже, постоялець відзначався худиною і слабкою статурою. На ньому був піджак у дрібну клітинку і темно-сині брюки. Відкривши коричневий портфель, він дістав дві сорочки, запасну краватку і білизну й поклав їх у комод, що стояв у номері. Потім повісив пальто і піджак на плічки, у шафі за дверима до кімнати.

Було дуже рано, щоб лягати спати, але надто пізно, щоб іти на вечірню прогулянку, яка, втім, навряд чи потішила б його. Він усівся в крісло — неодмінний предмет готельного номера — і роззирнувся. Увімкнув телевізор, правда, зменшив гучність, щоб не заважав звук. Подумав був зателефонувати до рецепції і замовити каву, але вирішив, що надто пізно. Замість цього він відкрив бар і налив собі з мініатюрної пляшки віскі «Джонні Вокер», злегка розбавивши водою. Потім узявся до вечірніх газет і уважно прочитав усе, що писалося за день про погоню за Рональдом Нідерманом і справу Лісбет Саландер. Через деякий час він дістав блокнот у шкіряній палітурці і дещо записав.

Колишньому начальникові відділу Служби державної безпеки Еверту Гульберґу було сімдесят вісім років, і вже чотирнадцять років він офіційно перебував на пенсії. Але колишніх шпигунів не буває — вони просто переходять у тінь.

Відразу після закінчення війни, коли Гульберґу було дев’ятнадцять років, він вирішив робити кар’єру на флоті. Відслужив в армії помічником командира і був направлений здобувати офіцерську освіту. Проте замість традиційного розподілу на флот, як він того сподівався, його призначили до Карлскруни[8] розвідником-сигнальником при розвідувальному управлінні флоту. Для нього було неважко зрозуміти необхідність радіотехнічної розвідки, до завдань якої входило стежити за тим, що відбувається по той бік Балтійського моря. Робота здавалася йому нудною і нецікавою, проте, пройшовши військову школу перекладачів, він вивчив російську і польську мови. Знання цих мов і стало однією з причин того, що в 1950 році його перевели до Служби державної безпеки. У той час третій підрозділ Державного поліцейського управління очолював бездоганно коректний Георг Тулін. Коли Еверт Гульберґ починав там службу, сукупний бюджет таємної поліції не перевищував 2,7 мільйона крон, а загальна чисельність співробітників становила рівно дев’яносто шість чоловік.

Коли він у 1992 році формально вийшов на пенсію, бюджет Служби державної безпеки трохи перевищував 350 мільйонів крон, і він навіть точно не знав, скільки у «фірмі» співробітників.

Гульберґ провів життя на таємній службі його величності або, можливо, на таємній службі соціал-демократичному «будинку для народу». У цьому полягала іронія долі, позаяк він віддано, вибори за виборами, голосував за Помірну коаліційну партію, окрім 1991 року, коли свідомо проголосував проти неї, вважаючи Карла Більдта[9] катастрофою для реальної політики. Того року Гульберґ з горя віддав свій голос за Інґвара Карлссона.[10] Роки правління «кращого уряду» Швеції виправдали його гірші побоювання. Уряд, очолюваний Помірною коаліційною партією, прийшов до влади в період розпаду Радянського Союзу, і, на думку Гульберґа, навряд чи можна було уявити собі режим, гірше підготовлений до використання виниклих на Сході нових політичних можливостей у вживанні мистецтва шпигунства. Замість цього уряд Більдта з міркувань економії скоротив «радянський» відділ і переніс увагу на міжнародну метушню в Боснії та Сербії — можна подумати, що Сербія коли-небудь становила загрозу для Швеції. В результаті можливість упровадити в Москву інформаторів з далеким прицілом було згаяно, а того дня, коли хмари знову зберуться — що сам Гульберґ вважав неминучим, — до Служби безпеки і військового розвідувального управління знову почнуть ставити надмірні політичні вимоги, ніби вони здатні, в разі потреби, витягувати агентів із скриньки, подібно до фокусників.

Ставши до роботи в російському відділі третього Підрозділу Державного поліцейського управління, Гульберґ просидів перші два роки за письмовим столом, отримав чин капітана і відразу ж почав робити перші боязкі кроки у вивченні обстановки на місці, обіймаючи в 1952–1953 роках посаду аташе з питань авіації при шведському посольстві в Москві. Цікаво, що він ішов слідом іншого відомого шпигуна — кількома роками раніше на його посаді працював знаменитий полковник ВПС Стіґ Веннерстрьом.[11]

Повернувшись до Швеції, Гульберґ служив у контррозвідці і десятьма роками пізніше виявився одним з тих відносно молодих співробітників Служби безпеки, які під керівництвом Отто Даніельссона заарештовували Веннерстрьома і супроводжували до місця довічного ув’язнення.

Коли в 1964 році, за Пера Гуннара Вінґа, таємну поліцію реорганізували у відділ безпеки Державного поліцейського управління, ДПУ/Без, почалося розширення штатів. Гульберґ на той час пропрацював у Службі безпеки чотирнадцять років і вважався одним з ветеранів, що мав довір’я.

Гульберґ ні за яких обставин не називав Службу державної безпеки СЕПО. У формальній обстановці він використовував найменування ДПУ/Без, а в неформальній — лише Без. Серед колег він міг також згадати місце своєї роботи як «Підприємство», або «Фірму», або просто «Відділ», тільки не СЕПО. Причина була проста. Протягом багатьох років головним завданням «Фірми» був так званий персональний контроль, тобто перевірка і реєстрація шведських громадян, що підозрювалися в комуністичних переконаннях і схильності до зради. Поняття «комуніст» і «зрадник батьківщини» вживались у «Фірмі» як синоніми. Поняття «СЕПО», що стало згодом дуже поширеним, створив потенційно зрадницький комуністичний журнал «Кларте» як лайливе позначення поліцейських — гонителів комуністів. Природно, ні Гульберґ, ні хто-небудь інший з ветеранів слово «СЕПО» не використовував. Гульберґ ніяк не міг зрозуміти, чому його колишній начальник П. Г. Вінґе назвав свої мемуари саме «Керівник СЕПО 1962–1970 pp.».

Подальшу кар’єру Гульберґа визначила саме реорганізація 1964 року.

Створення ДПУ/Без означало, що таємна поліція перетворювалася на щось, у службовій записці міністерства юстиції позначене як «сучасна поліцейська організація». Настало розширення штатів. Постійна потреба в нових співробітниках спричинила нескінченні проблеми з їхніми перевірками, і різке збільшення організації дало ворогові більш сприятливі можливості для впровадження своєї агентури. Це, у свою чергу, означало необхідність посилювання внутрішнього контролю таємна поліція вже не могла більше залишатися таким собі внутрішнім клубом, що складався з відставних офіцерів, де всі один одного знали і головною заслугою нового члена була наявність батька-офіцера.

У 1963 році Гульберґа перевели — замість контррозвідки він почав займатися перевіркою співробітників, чому, після викриття Стіґа Веннерстрьома, надавалося особливого значення. У цей період закладалася основа контролю над поглядами населення, внаслідок чого на кінець 60-х років уже існували досьє приблизно на триста тисяч шведських громадян з неналежними політичними поглядами. Проте, крім контролю за шведськими громадянами взагалі, слід було працювати над системою внутрішньої безпеки ДПУ/Без.

Справа Веннерстрьома викликала хвилю розгубленості в лавах таємної поліції. Якщо полковник зі штабу оборони — будучи до того ж радником уряду з питань, пов’язаних із ядерною зброєю і політикою безпеки, — міг працювати на росіян, звідки було взятися впевненості в тому, що росіяни не мали агента на такій же ключовій позиції в Службі державної безпеки? Хто міг гарантувати, що начальники і керівники середньої ланки «Фірми» насправді не працюють на росіян? Коротше кажучи: хто повинен був шпигувати за шпигунами?

У серпні 1964 року Гульберґа викликали на вечірню нараду до заступника керівника Служби державної безпеки, начальника відділу Ханса Вільгельма Франке. Окрім нього в нараді брали участь двоє людей з керівництва «Фірми» — заступник начальника канцелярії і фінансовий директор. Ще до кінця дня життя Гульберґа набуло нового сенсу. Начальство зупинило свій вибір на ньому. Він отримав нову посаду — начальника новоутвореного відділу з робочою назвою «Спецсекція», скорочено СС. Щонайперше Гульберґ перейменував його в групу «Спецаналітиків», але й ця назва протрималася всього кілька хвилин, поки фінансовий директор не вказав на те, що СА звучить не набагато краще, ніж СС. Остаточним найменуванням організації стало «Секція спецаналізів», ССА, а у повсякденній мові просто «Секція», на відміну від назв «Відділ» або «Фірма», що мали на увазі Службу державної безпеки в цілому.

Ініціатором створення «Секції» був Франке. Він називав її останньою лінією оборони. За його задумом, «Секція» мала являти собою надзасекречену групу, розміщену в стратегічно важливих вузлах «Фірми», але абсолютно невидиму, без згадування в службових і фінансових документах, щоб її неможливо було вирахувати. Завдання групи — охороняти безпеку нації. Франке мав досить влади для здійснення своєї ідеї. Для створення прихованої структури йому потрібна була допомога фінансового директора і начальника канцелярії, але всі троє були солдатами старої школи і товаришами по численних розбірках з ворогом.

У перший рік організація складалася з Гульберґа і трьох спеціально відібраних співробітників. За наступні десять років «Секція» поступово розросталася і досягла чисельності в одинадцять чоловік, двоє з яких були адміністративними секретарями старої школи, а решта — професійними ловцями шпигунів. Структура організації відзначалася демократичністю: Гульберґ — керівник, решта — співробітники, які майже щодня зустрічалися зі своїм начальником. Ефективність ставилася вище за престиж і бюрократичні формальності.

Формально Гульберґ підпорядковувався багатьом особам, що стояли в ієрархії нижче за начальника канцелярії Служби безпеки, якому він повинен був подавати щомісячні звіти, але на практиці Гульберґ мав унікальну позицію і був наділений екстраординарними повноваженнями. Він, і лише він, мав право приймати рішення про перевірку вищого керівництва СЕПО. Маючи бажання, він міг вивернути догори сподом життя самого Пера Гуннара Вінґе (що й зробив свого часу). Гульберґ міг починати власні розслідування або здійснювати прослуховування телефонів, не пояснюючи мети і не докладаючи про це начальству. За зразок для наслідування йому правив легендарний американський шпигун Джеймс Ісус Анґлетон, що обіймав аналогічну посаду в ЦРУ, з яким йому навіть довелося познайомитися особисто.

В організаційному плані «Секція» була мікроструктурою «Відділу», що працювала поза всією рештою Служби безпеки, над нею і паралельно з нею. Це виявилося навіть у плані розміщення: в «Секції» був офіс на Кунгсхольмені, але, з міркувань безпеки, на практиці вона працювала в приватній квартирі з одинадцяти кімнат, у районі Естермальм. Квартиру потихеньку перебудували, перетворивши на своєрідну фортецю, яка ніколи не залишалася без нагляду, оскільки у дві найближчі до входу кімнати переїхала на постійне мешкання віддана співробітниця, секретар Елеанор Баденбрінк. Вона була безцінним кадром, і Гульберґ мав до неї цілковиту довіру.

Гульберґ зі своїми співробітниками геть-чисто зник з усіх офіційних документів — їхня діяльність фінансувалася із «спеціального фонду», але вони не фігурували ні в яких формальних паперах Служби безпеки, які подавалися до Державного поліцейського управління або до міністерства юстиції. Навіть начальник ДПУ/Без нічого не знав про найтаємніших з таємних співробітників, що займалися найделікатнішими з делікатних справ.

Отже, до сорока років Гульберґ мав таку позицію, що міг, нічого не пояснюючи жодній живій душі, починати розслідування щодо будь-кого.

Гульберґ із самого початку чудово розумів, що становище «Секції спецаналізів» небездоганне в політичному відношенні. Опис її посадових обов’язків був, м’яко кажучи, невизначеним, а документація — вкрай мізерною. У вересні 1964 року прем’єр-міністр Таґе Ерландер підписав директиву, згідно з якою «Секції спецаналізів» виділялися бюджетні кошти, а її завдання визначалися як проведення розслідувань особливо делікатного ґатунку, що мають велике значення для безпеки держави. Питання пройшло серед дванадцяти подібних справ, про які заступник начальника ДПУ/Без Ханс Вільгельм Франке доповів на одній з вечірніх нарад. Документ негайно забезпечили грифом таємності і внесли до особливої облікової книги ДПУ/Без, що мала аналогічний гриф.

Проте підпис прем’єр-міністра означав, що «Секція» стала юридично визнаною структурою. Її перший річний бюджет не перевищував 52 000 крон. Такий скромний бюджет сам Гульберґ вважав геніальним ходом — у результаті створення «Секції» поставало просто дріб’язковою справою.

На практиці ж підпис прем’єр-міністра означав, що той погодився з необхідністю наявності групи, яка б відповідала за «внутрішню перевірку співробітників». Підпис міг, проте, тлумачитися і в тому розумінні, що прем’єр-міністр дав добро на створення групи, яка б відповідала за перевірку «осіб, що вимагали особливо делікатного підходу» і за межами Служби безпеки, наприклад самого прем’єр-міністра. Останній момент якраз потенційно і міг створити політичні проблеми.

Еверт Гульберґ зауважив, що «Джонні Вокер» у нього в склянці закінчився. Особливої схильності до алкоголю Гульберґ не мав, але позаду залишилися довгий день і довга дорога, і він подумав, що на нинішньому етапі його життя не має жодного значення, вип’є він одну склянку віскі чи дві. А значить, маючи бажання, цілком можна повторити, і він налив собі ще з мініатюрної пляшки «Гленфіддіш».

Найделікатнішою з усіх справ була, зрозуміло, справа Улофа Пальме.

День виборів 1976 років Гульберґ пам’ятав до найменших подробиць. Уперше в сучасній історії Швеція отримала буржуазний уряд. На жаль, прем’єр-міністром став Турбйорн Фельдін, а не Єста Буман — людина старої школи, куди більш підхожа для цієї посади. Але головне, Пальме зазнав поразки, і Гульберґ міг зітхнути з полегкістю.

Відповідність Пальме посаді прем’єр-міністра була предметом не однієї розмови за обідом у найпотаємніших коридорах ДПУ/Без. У 1969 році Пер Гуннар Вінґе був відправлений у відставку після того, як звинуватив Пальме в належності до агентів російської шпигунської організації КДБ. У «Фірмі» точку зору Вінґе поділяли багато хто, але, на жаль, під час свого візиту до провінції Норрботтен він почав відкрито обговорювати це питання з губернатором Рагнаром Лассинатті. Той двічі звів брови, а потім проінформував об’єднану адміністрацію міністерств, унаслідок чого Вінґе змушений був прийти для індивідуальної розмови.

На досаду Еверта Гульберґа, питання про можливі російські контакти Пальме так і залишилося без відповіді. Незважаючи на наполегливі спроби з’ясувати правду і відшукати вирішальні докази — the smoking gun,[12] «Секція» не змогла виявити ані найменших доказів. В очах Гульберґа це було свідченням не стільки невинуватості Пальме, скільки його особливої спритності та розуму, завдяки яким він не припускався помилок, властивих іншим російським шпигунам. Рік за роком Пальме продовжував від них вивертатися. У 1982 році, коли він знову став прем’єр-міністром, питання знову набуло актуальності, але прогримів постріл на Свеавеґен,[13] і він назавжди залишився на рівні теорії.

1976 рік виявився для «Секції» проблемним роком. У ДПУ/Без — серед небагатьох осіб, що знали про існування «Секції», — почали лунати критичні голоси. За минулі десять років із Служби безпеки за підозрою в політичній неблагонадійності було звільнено загалом шістдесят п’ять чоловік. Проте в більшості випадків подані документи не мали прямих доказів, унаслідок чого деякі великі начальники заговорили про те, що «Секція» складається з божевільних прибічників «теорії змов». Гульберґ як і раніше закипав з люті, згадуючи одну із справ, яку розбирала «Секція». Вона стосувалася прийнятої до ДПУ/Без в 1968 році людини, яку сам Гульберґ вважав явно не відповідною. Це був інспектор кримінального розшуку Стіґ Берґлінґ, лейтенант шведської армії, що згодом виявився полковником російської військової розвідки ГРУ. Гульберґ чотири рази намагався домогтися звільнення Берґлінґа, і щоразу його вимоги ігнорувалися. Ситуація змінилася лише в 1977 році, коли Берґлінґа почали підозрювати вже і за межами «Секції». Краще пізно, ніж ніколи. Справа Берґлінґа стала найбільшим скандалом в історії шведської Служби безпеки.

У першій половині 70-х років критика на адресу «Секції» посилилася, а в середині десятиліття до Гульберґа неодноразово доносилися пропозиції про урізання бюджету і навіть заяви про те, що їхня діяльність нікому не потрібна.

Вся ця критика ставила під питання майбутнє «Секції». У той час пріоритетним напрямом у ДПУ/Без була загроза тероризму — стосовно шпигунства, справа з усякого погляду нудна, що стосувалася в основному молоді, яка збилася з пуття і зв’язалася з арабськими або пропалестинськими елементами. Головною проблемою Служби безпеки було питання, чи треба виділяти додаткові асигнування відділу персонального контролю для перевірки іноземних громадян, що проживають у Швеції, чи й надалі вважати це прерогативою відділу по роботі з іноземцями.

У результаті цієї бюрократичної дискусії, не позбавленої деякого езотеричного відтінку, в «Секції» виникла потреба в додатковому, надійному співробітнику, який зміг би посилити її діяльність з контролю — а на ділі, зі шпигунства — за співробітниками відділу по роботі з іноземцями.

Вибір припав на молодого хлопця, який працював у ДПУ/Без з 1970 року і чий послужний список, а також політична благонадійність дозволяли сподіватися, що він зможе вписатися в лави «Секції». У вільний час він брав участь у роботі організації, що називалася «Демократичним союзом», яку соціал-демократичні ЗМІ змальовували як крайньо праву. Для «Секції» це не було мінусом — троє її співробітників теж були членами в «Демократичному союзі», сама «Секція» відіграла не останню роль у його створенні і навіть надавала «Союзу» деяку фінансову підтримку. Нового співробітника запримітили і відібрали для «Секції» саме через цю організацію. Звали його Гуннар Бйорк.

Для Еверта Гульберґа стало неймовірно щасливою випадковістю, що того дня — у день виборів 1976 року, — коли Олександр Залаченко вирішив залишитися в Швеції і прийшов з проханням про політичний притулок до поліцейської дільниці району Норрмальм, там якраз чергував Гуннар Бйорк. Будучи співробітником відділу по роботі з іноземцями, той його і прийняв, і таким чином Залаченко відразу потрапив до рук агента, вже включеного до числа найбільш засекречених.

Бйорк проявив пильність. Він одразу зрозумів значення Залаченка, перервав допит і заховав перебіжчика в номер у готелі «Континенталь». І зателефонував Гуннар Бйорк, щоб збити тривогу, відповідно, не своєму формальному начальнику з відділу по роботі з іноземцями, а Еверту Гульберґу. Телефонний дзвінок припав на той момент, коли приміщення для голосування вже зачинилися і всі прогнози вказували на те, що Пальме має програти. Гульберґ якраз тільки-но прийшов додому і сидів перед телевізором, чекаючи на результати виборів. Спочатку він поставився до повідомлення схвильованого чергового із сумнівом, але все-таки пішов у «Континенталь», розташований метрів за двісті п’ятдесят від готельного номера, де він на той момент був, щоб узяти на себе командування справою Залаченка.

З тієї хвилини життя Еверта Гульберґа радикально змінилося. Слово «секретність» набуло цілком нового змісту і ваги. Він визнав за необхідне створити навколо перебіжчика нову структуру.

До «Групи Залаченка» він автоматично включив Гуннара Бйорка. Таке рішення здавалося розумним і логічним, оскільки Бйорк уже знав про існування агента. Краще було мати його «всередині», ніж, ризикуючи безпекою, залишити «зовні». У результаті Бйорка передислокували з офіційного місця роботи, у відділі по роботі з іноземцями, за письмовий стіл у квартирі в районі Естермальм.

У цій гострій ситуації Гульберґ вирішив спершу проінформувати лише одну людину в ДПУ/Без — начальника канцелярії, який уже й так був у курсі діяльності «Секції». Поміркувавши над новиною протягом кількох діб, начальник канцелярії заявив Гульберґу, що значення перебіжчика дуже велике, тому необхідно проінформувати начальника ДПУ/Без, а також уряд.

Начальник ДПУ/Без, що недавно обійняв цю посаду, на той момент знав про існування «Секції спецаналізів», але мав досить туманне уявлення про те, чим вона, власне, займається.

Його призначили, щоб розібратися з наслідками викриття діяльності Інформаційного бюро,[14] і він уже з дня на день чекав вищої посади в поліцейській ієрархії. З довірчої розмови з начальником канцелярії глава ДПУ/Без знав, що «Секція» — таємна група, створена за рішенням уряду, яку виведено за межі загальної діяльності, і що розпитувати про неї не слід. Позаяк главою управління на той момент була людина, яка в принципі не ставила питань, здатних спровокувати неприємні відповіді, він розуміюче кивнув, змирившись з існуванням певної структури під назвою ССА і з тим, що його вона не стосується.

Ідея інформувати начальника про Залаченка Гульберґу не подобалась, але в нього не залишалося вибору. Наголосивши на жорсткій необхідності цілковитої секретності, він заручився згодою і склав інструкції, згідно з якими навіть начальникові ДПУ/Без заборонялося обговорювати цю тему у себе в кабінеті, не вживши особливих застережних засобів. Було вирішено, що Залаченком займеться «Секція спецаналізів».

Про те, щоб інформувати прем’єр-міністра, який випускав із своїх рук кермо влади, не могло бути й мови. Через безлад, що почався у зв’язку із зміною уряду, прем’єр-міністр, який ставав до своїх обов’язків, був цілковито поглинений призначенням міністрів і переговорами з іншими буржуазними партіями. Лише через місяць після утворення уряду начальник ДПУ/Без разом з Гульберґом поїхав до Русенбада[15] і проінформував нового прем’єр-міністра. Гульберґ до останнього був проти того, щоб узагалі повідомляти уряд, але керівник ДПУ/Без наполіг на своєму — приховати відомості від прем’єр-міністра було б непростимо з конституційної точки зору. Прикликавши все своє красномовство, Гульберґ намагався переконати прем’єр-міністра у важливості того, щоб інформація про Залаченка не вийшла за межі його кабінету — не можна було нічого говорити ні міністрові закордонних справ, ні міністрові оборони чи комусь іншому з членів уряду.

Новина про те, що російський агент такого рівня попросив політичного притулку в Швеції, приголомшила Фельдіна. Він почав говорити, що просто з міркувань справедливості зобов’язаний обговорити це питання бодай з лідерами інших двох партій, що входять до уряду. Гульберґ був готовий до такого повороту подій і пустив у хід останній засіб, тихо заявивши, що в такому разі буде змушений негайно подати заяву про відставку. Загроза справила на Фельдіна враження. По суті, вона означала: якщо історія випливе наяв і росіяни направлять каральний загін для ліквідації Залаченка, то прем’єр-міністр відповідатиме за це персонально. А якщо людина, що відповідала за безпеку перебіжчика, змушена була звільнитися, то таке викриття обернеться для Фельдіна гучною політичною катастрофою.

Ще не дуже впевнено почуваючись на новій посаді, новоспечений прем’єр-міністр здався. Він дав добро на негайно занесену до секретного архіву директиву, згідно з якою відповідальність за безпеку Залаченка і отримання від нього потрібних відомостей покладалася на «Секцію», а також пообіцяв, що інформація про росіянина не вийде за межі його кабінету. Тим самим Фельдін розписався в своїй обізнаності і в той же час позбувся права це питання обговорювати. Інакше кажучи, йому треба було просто забути про Залаченка.

Щоправда, Фельдін наполіг на тому, щоб іще одна людина з його адміністрації — ретельно дібраний статс-секретар — був проінформований і зміг виконувати роль контактної особи в справах, пов’язаних з перебіжчиком. З цим Гульберґ змирився. Розібратися із статс-секретарем для нього проблеми не становило.

Начальник ДПУ/Без був задоволений. Справа Залаченка тепер набула законного характеру, а в даному разі це означало, що з начальника знімалася будь-яка відповідальність. Гульберґ теж залишився задоволений. Йому вдалося створити певний карантин, який означав, що він цілком контролює поширення інформації. Справа Залаченка стала його і лише його справою.

Повернувшись до себе в кабінет, Гульберґ сів за письмовий стіл і склав від руки список людей, що володіли інформацією про Залаченка. Список включав його самого, Гуннара Бйорка, оперативного керівника «Секції» Ханса фон Роттінера, його заступника Фредріка Клінтона, секретаря «Секції» Елеанор Баденбрінк, а також двох співробітників, до завдання яких входило записувати і по ходу справи аналізувати отримувані від Залаченка розвіддані. Про себе він називав їх «Внутрішньою групою».

За межами «Секції» інформацією володіли: начальник ДПУ/Без, його заступник і начальник канцелярії. До них додавалися прем’єр-міністр і статс-секретар. Усього дванадцять осіб. Уперше таємниця такого рівня була відома такій обраній групі.

Потім Гульберґ спохмурнів. У таємницю була посвячена ще одна людина, тринадцята. Того фатального дня поряд з Бйорком був юрист Нільс Б’юрман, але включити Б’юрмана до складу «Секції» було неможливо — він не був справжнім співробітником Служби безпеки, а просто проходив практику в ДПУ/Без і не мав необхідних знань. Гульберґ зважив різні варіанти і визнав за краще обережно вивести Б’юрмана з цієї історії. Він пригрозив молодому адвокату довічним ув’язненням за державну зраду, якщо той хоч словом обмовиться про Залаченка, вдався до підкупу у формі обіцянки в майбутньому забезпечувати його роботою і, нарешті, до лестощів, що додало Б’юрману відчуття власної значущості. Гульберґ простежив за тим, щоб юрист-початківець отримав місце в адвокатській фірмі з гарною репутацією, а потім щоб його буквально завалили роботою. Проблема полягала лише в тому, що Б’юрман виявився такою посередністю, що просто не зміг скористатися наданими йому можливостями. Через десять років він пішов з адвокатської фірми і відкрив власну практику, завдяки чому через деякий час завів адвокатську контору з єдиною секретаркою на площі Уденплан.

Протягом наступних років Гульберґ потихеньку весь час наглядав за Б’юрманом і припинив лише наприкінці 80-х років, коли Радянський Союз почав розвалюватися і справа Залаченка відійшла на задній план.

Спочатку «Секція» сподівалася за допомогою Залаченка розібратися в справі Пальме — ця загадка постійно цікавила Гульберґа. Відповідно, Пальме став першою темою, яку Гульберґ промацував під час довгого опитування перебіжчика.

Проте надії незабаром розтанули, позаяк Залаченко ніколи в Швеції не працював і до пуття про неї нічого не знав. Зате йому доводилося чути про якогось «Червоного скакуна» — високопоставленого шведського або, можливо, скандинавського політика, що працював на КДБ.

Гульберґ склав список осіб, пов’язаних з Пальме. До нього входили Карл Лідбум, П’єр Шорі, Стен Андерссон, Маріта Ульвскуґ і ще кілька людей. До цього списку Гульберґ буде потім раз по раз повертатися до кінця життя, але так і не отримає бажаної відповіді.

Несподівано Гульберґ зробився одним із сильних світу цього. Його з повагою вітали в ексклюзивному клубі обрані бійці, що добре знали один одного, контакти між якими здійснювалися на основі особистої дружби і довіри, а не через офіційні канали, відповідно до бюрократичних правил. Йому довелося зустрітися із самим Джеймсом Ісусом Анґлетоном і випити віскі в затишному клубі в Лондоні з шефом МІ-6. Він потрапив до лав великих.

До зворотного боку його професії належала цілковита неможливість розповісти про свої успіхи, навіть у мемуарах, які опублікували б після смерті автора. І ще постійне побоювання, що ворог помітить його поїздки, почне за ним стежити і він мимоволі виведе росіян на Залаченка.

Відносно конспірації та безпеки сам Залаченко був власним найлютішим ворогом.

У перший рік перебіжчика поселили в квартирі, що належала «Секції». Ні в яких реєстрах або офіційних документах він не значився, і в «Групі Залаченка» гадали, що планувати його майбутнє їм доведеться ще не скоро. Лише навесні 1978 року він дістав паспорт на ім’я Карла Акселя Бодіна і з великими зусиллями створену легенду — минуле, відображене в шведських реєстрах, фіктивне, але здатне витримати перевірку.

Проте вони запізнилися. До цього часу Залаченко вже що є сили трахався з цією шльондрою Агнетою Софією Саландер, що мала раніше прізвище Шьоландер, спокійнісінько назвавшись їй своїм справжнім ім’ям — Залаченко. Гульберґ вважав, що у колишнього шпигуна щось не гаразд з головою, навіть підозрював, що той мало не прагне бути розкритим. Йому, здавалося, була просто потрібна естрада й увага публіки — якось інакше пояснити його неймовірну тупість було важко.

Його життя заповнювали повії, тривалі запої, інциденти із застосуванням насильства, бійки з охоронцями ресторанів та різними іншими людьми. Залаченко потрапляв до шведської поліції — тричі за пияцтво і двічі за бійки в ресторанах. І щоразу «Секції» доводилося втручатися, витягувати його з неприємностей і стежити за тим, аби папери знищувались, а записи в журналах змінювались. Гульберґ приставив до нього Гуннара Бйорка, і тому доводилося майже цілодобово пасти перебіжчика. Давалося це з труднощами, але вибору не залишалося.

А все могло б іти так гладко. На початку 80-х років Залаченко вгамувався і почав пристосовуватися до життя. Але шльондру Саландер він так і не кинув, і, навіть гірше, у них народилися доньки-двійнятка, Камілла і Лісбет Саландер.

Лісбет Саландер.

Вимовляючи її ім’я, Гульберґ переживав неприємні почуття.

Ще коли дівчаткам було років по дев’ять або десять, з приводу Лісбет Саландер у Гульберґа з’явилися погані передчуття. Не треба бути психіатром, щоб зрозуміти, що вона ненормальна. Гуннар Бйорк доповідав, що вона виявляє щодо Залаченка впертість, жорстокість і агресію і, крім того, схоже, нітрохи його не боїться. Вона рідко що-небудь говорила, але демонструвала свою незадоволеність тисячею інших способів. Від неї слід було чекати проблем, але навіть у найсміливіших фантазіях Гульберґ не міг уявити собі, в яку гігантську проблему вона виросте насправді. Він більше за все боявся, що ситуація в родині Саландер призведе до якого-небудь розгляду соціальних служб, де спливе ім’я Залаченка. Він раз у раз благав підопічного порвати з сім’єю і триматися від неї подалі. Той обіцяв, але кожного разу порушував обіцянку. Він заводив собі інших повій, і у великій кількості, проте через кілька місяців завжди знову повертався до Агнети Софії Саландер.

Клятий Залаченко. Хіба хороший шпигун може дозволяти члену керувати своєю поведінкою? Але Залаченко, здавалося, був вищий за будь-які норми і правила або, принаймні, вважав себе вищим за них. Якби він хоч просто трахав цю шльондру, була б усе-таки інша річ, але Залаченко регулярно завдавав своїй подрузі тяжких тілесних ушкоджень. Він, здавалося, навіть сприймав це як веселий спосіб познущатися зі своїх опікунів із «Групи Залаченка» і бив її при кожній зустрічі лише для того, щоб їх подражнити і завдати їм неприємностей.

У тому, що Залаченко — хворий покидьок, сумнівів у Гульберґа не було, але вибирати йому не доводилося. У нього був один-єдиний перебіжчик з агентів ГРУ, який до того ж чудово усвідомлював своє значення для Гульберґа.

Гульберґ зітхнув. Співробітники «Групи Залаченка» грали роль загону прибиральників, від цього нікуди не дітися. Залаченко знав, що може дозволити собі все, що завгодно, а вони потім розберуться з його проблемами. І щодо Агнети Софії Саландер він користувався цим понад будь-яку міру.

Застережень не бракувало. Коли Лісбет Саландер лише сповнилося дванадцять років, вона штрикнула татуся ножем. Рани виявилися несерйозними, але його відвезли до лікарні Святого Георгія, і «Групі Залаченка» довелося провести неабияку роботу, щоб замести сліди. Того разу Гульберґ мав з підопічним дуже серйозну розмову. Він якнайдетальнішим чином пояснив бешкетникові, що той більше ніколи не повинен вступати в контакт з родиною Саландер, і Залаченко пообіцяв. Він протримався більше півроку, а потім поїхав додому до Агнети Софії Саландер і побив її з такою жорстокістю, що вона до кінця життя так і не вийшла з лікарні.

Проте Гульберґ не міг передбачити, що Лісбет Саландер виявиться кровожерливою психопаткою, здатною кинути в машину, де сидів її батько, пакет з-під молока, наповнений бензином, а слідом — запалений сірник. Той день перетворився на суцільний хаос. Почався цілий лабіринт розслідувань, і вся «Операція Залаченко» — а значить, уся «Секція» — повисла на дуже тонкому волоску. Досить було Лісбет Саландер заговорити, і Залаченка могли розкрити. А якби Залаченка розкрили, по-перше, деякі операції, що проводилися в Європі в останні п’ятнадцять років, опинилися б під загрозою провалу, а по-друге, виникав ризик того, що «Секцію» піддадуть публічній перевірці. Цьому треба було перешкодити за будь-яку ціну.

Гульберґ хвилювався. На тлі їх публічної перевірки справа Інформаційного бюро здалася б просто реаліті-шоу. Відкриття архіву «Секції» виявило б деякі обставини, не зовсім сумісні з конституцією, не кажучи вже про багаторічне стеження за Пальме та іншими відомими соціал-демократами. Навіть через кілька років після вбивства Пальме ця тема мала досить дражливий характер. Результатом стали б комісії з розслідування, звинувачення в злочинній діяльності самого Гульберґа та кількох інших співробітників «Секції». І навіть більше — божевільні журналісти без вагань поширили б версію, згідно з якою за вбивством Пальме стояла «Секція», що, у свою чергу, привело б до ще одного витка викриттів і звинувачень. Найжахливіше, що керівництво Служби безпеки за ці роки так дуже змінилося, що про існування «Секції» не знав навіть вищий керівник ДПУ/Без. Усі контакти з ДПУ/Без того року не йшли далі столу нового заступника начальника канцелярії, а він уже десять років як був постійним членом «Секції».

Серед співробітників «Групи Залаченка» панували панічні настрої і страх. Вихід із скрутного становища знайшов Гуннар Бйорк, який залучив до справи психіатра на ім’я Петер Телебор’ян.

Телебор’яна підключили до відділу контррозвідки ДПУ/Без зовсім з іншого приводу — його запросили консультантом у зв’язку з обстеженням людини, що підозрювалася в промисловому шпигунстві. Були причини, щоб делікатно спробувати з’ясувати, як він поведеться у стресовій ситуації. Телебор’ян був молодим, багатообіцяючим психіатром, який, не кажучи різних дурниць, дав конкретні і дієві поради. Завдяки його рекомендаціям Служба безпеки змогла запобігти самогубству і перетворити цього шпигуна на подвійного агента, який постачав своїм працедавцям дезінформацію.

Після нападу Саландер на Залаченка Бйорк обережно залучив Телебор’яна до роботи «Секції» як консультанта з особливих справ. І тепер його допомога була потрібна більше, ніж будь-коли.

Розв’язання проблеми виявилося дуже простим. Карл Аксель Бодін зникав для реабілітаційного лікування. Агнета Софія Саландер переходила до лікарняного інтернату як така, що дістала невиліковну травму головного мозку. Всі поліцейські розслідування збиралися в ДПУ/Без і через заступника начальника канцелярії передавалися до «Секції».

Петер Телебор’ян щойно отримав посаду заступника головного лікаря в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана в Упсалі. Потрібний був лише висновок судово-психіатричної експертизи, який вигадали Бйорк із Телебор’яном, а потім коротка й отримана без зайвих суперечок ухвала районного суду. Питання полягало лише в тому, як подати справу. Конституцію вона не зачіпала. Адже все-таки йшлося про державну безпеку, народ повинен був це зрозуміти.

А те, що Лісбет Саландер божевільна, було цілком очевидно і не підлягало сумніву. Кілька років у закритій психіатричній лікарні напевно пішли б їй на користь. Гульберґ кивнув і дав добро на проведення операції.

Всі шматочки мозаїки лягли по місцях, і сталося це в той час, коли «Групу Залаченка» в будь-якому разі слід було розпустити. Радянський Союз припинив своє існування, і період величі Залаченка разом з ним відходив у минуле. Він більше нікому не був потрібний.

«Група Залаченка» добилася для нього щедрої вихідної допомоги з фонду Служби безпеки. Вони сплатили йому найкраще реабілітаційне лікування, а через півроку, зітхнувши з полегкістю, відвезли Карла Акселя Бодіна в аеропорт і забезпечили квитком до Іспанії в один кінець. Йому ясно дали зрозуміти, що відтепер шляхи Залаченка і «Секції» розходяться. Це стало однією з останніх справ Гульберґа: тижнем пізніше він через вік з повним правом вийшов на пенсію, передавши кермо влади спадкоємцю престолу — Фредріку Клінтону. Тепер Гульберґа запрошували лише як консультанта і порадника з особливо делікатних питань. Він залишався в Стокгольмі ще три роки, але завдань ставало все менше, і поступово він сам себе скоротив, повернувся до рідного містечка Лахольм і виконував таку-сяку роботу дистанційно. У перші роки він регулярно їздив до Стокгольма, але поступово і ці поїздки ставали все рідшими.

Про Залаченка він забув і думати. До тієї миті, коли, прокинувшись якось вранці, не побачив на перших сторінках усіх газет дочку Залаченка, яку звинувачували у вбивстві трьох людей.

Гульберґ стежив за повідомленнями новин з відчуттям розгубленості. Він чудово розумів, що Б’юрман не випадково виявився опікуном Саландер, але не бачив безпосередньої небезпеки в тому, що давня історія Залаченка може знову стати явною. Саландер божевільна. Те, що вона влаштувала криваву різню, Гульберґа не дивувало. Зате йому навіть не спадало на думку, що це може мати зв’язок із Залаченком, доки він не увімкнув ранкові новини і не почув про події в Госсеберзі. Ось тоді він і почав телефонувати і врешті-решт купив квиток до Стокгольма.

«Секція» опинилася на порозі найстрашнішої кризи з тієї миті, як він її створив. Усе загрожувало впасти.

Залаченко добрався до вбиральні і справив малу нужду — після того, як лікарня забезпечила його милицями, він дістав змогу переміщатися. Неділю і понеділок він присвятив коротким тренуванням. У нього як і раніше страшенно боліла щелепа, і він міг вживати лише рідку їжу, але тепер уже почав уставати і пересуватися на невеликі відстані.

За майже п’ятнадцять років життя з протезом до милиць Залаченко звик. Він ходив туди й сюди по палаті, вправляючись у мистецтві переміщатися беззвучно. Кожного разу, коли його права ступня торкалася підлоги, ногу пронизував гострий біль.

Він зціплював зуби, думаючи про те, що Лісбет Саландер лежить в одній із сусідніх палат, зовсім близько від нього. Йому знадобився цілий день, щоб вивідати, що вона — через двоє дверей праворуч.

Близько другої години ночі, через десять хвилин після останнього візиту нічної сестри, скрізь усе повністю стихло. Залаченко через силу підвівся і намацав милиці. Підійшовши до дверей, він прислухався, але нічого не почув. Тоді він відчинив двері і вийшов у коридор. З кімнати медсестер чулася тиха музика. Залаченко добрався до дверей у кінці коридору, прочинив їх і обстежив сходову клітку. Там були ліфти. Він рушив назад по коридору. Проходячи повз палату Лісбет Саландер, він зупинився, сперся на милиці і півхвилини передихнув.

Тієї ночі медсестри двері до її палати замкнули. Почувши слабке човгання, що доносилося з коридору, Лісбет Саландер насторожилася. Визначити джерело звуку вона не могла — здавалося, коридором щось обережно тягнуть. На мить усе стихло, і вона подумала, чи вже не почулося їй, але через півтори хвилини звук почувся знову. Він віддалявся, але відчуття неспокою посилилось.

Десь там Залаченко.

Лісбет Саландер почувала себе прикутою до ліжка. Шия під фіксуючим коміром свербіла. У неї виникло гостре бажання встати. Поступово їй вдалося сісти, але на більше сил забракло. Вона опустилася назад і поклала голову на подушку.

Через деякий час Лісбет обмацала комір і натрапила на кнопки, що скріплювали його, після чого розстебнула і кинула його на підлогу. Дихати відразу стало легше.

Добре б тримати під рукою яку-небудь зброю або мати досить сил, щоб підвестися і розібратися з ним раз і назавжди.

Під кінець вона підвелася на лікті, засвітила нічник і роззирнулася. Нічого такого, що можна було б використати як зброю, тут не було. Потім її погляд упав на стіл медсестри, що стояв біля стіни, за три метри від ліжка, і Лісбет помітила, що хтось забув там олівець.

Вона почекала, поки нічна сестра зробить черговий обхід — цієї ночі до неї, схоже, заходять приблизно раз на півгодини. Лісбет припустила, що менша частотність відвідин означає, що лікарі вважають її стан кращим у порівнянні з вихідними, коли до неї заходили що п’ятнадцять хвилин чи навіть частіше. Сама вона особливої різниці не відчувала.

Знову залишившись сама, Лісбет зібралася на силі, сіла і звісила ноги з ліжка. До її тіла були приклеєні електроди, що реєстрували пульс і дихання, проте кабелі йшли в той же бік, де лежав олівець. Вона обережно встала і раптом захиталася, цілковито втративши рівновагу. На секунду їй здалося, що вона зараз знепритомніє, але вона сперлася на ліжко і сфокусувала погляд на столі перед собою, потім ступила три невпевнені кроки, простягнула руку і схопила олівець.

Затим вона, задкуючи, повернулася на ліжко, і там сили зовсім залишили її — настільки, що навіть знову натягнути на себе ковдру вона змогла лише через деякий час.

Піднявши олівець, вона помацала кінчик. Це був звичайнісінький олівець із дерева, але свіжозаструганий і гострий, як шило. Може цілком зійти за холодну зброю, якщо вдарити ним в обличчя або в око.

Вона поклала олівець так, щоб можна було легко дістати, біля стегна, і заснула.

Розділ 06

У понеділок вранці Мікаель Блумквіст прокинувся на початку десятої і зателефонував Малін Ерікссон, яка тільки-но увійшла до редакції «Міленіуму».

— Привіт, головний редакторе, — сказав він.

— Я просто шокована від того, що Еріки немає і що ви вирішили зробити новим головним редактором мене.

— Он як?

— Вона пішла. Її письмовий стіл порожній.

— Тоді тобі варто, мабуть, присвятити день тому, щоб перебратися в її кабінет.

— Я не знаю, як поводитися. Мені якось страшенно ніяково.

— Припини. Всі зійшлися на тому, що в цій ситуації ти — кращий варіант. Та і в будь-який момент ти можеш звертатися до нас із Крістером.

— Дякую за довіру.

— Гаразд, — сказав Мікаель. — Працюй як завжди. Найближчим часом ми будемо розбиратися з проблемами в міру їх надходження.

— Добре. Що тобі треба?

Він повідомив, що збирається залишитися вдома і весь день писати. Малін раптом усвідомила, що він доповідає їй так само, як, мабуть, інформував Еріку Берґер про те, над чим працює. Від неї чекають на коментар. Чи ні?

— У тебе будуть для нас які-небудь доручення? — спитала вона.

— Ні. Навпаки, якщо в тебе з’являться доручення до мене, телефонуй. Я як і раніше веду матеріал про Саландер і вирішую, що з ним робити, а всім рештою, що стосується журналу, керуєш ти. Приймай рішення. Я тебе підтримаю.

— А якщо я прийматиму неправильні рішення?

— Якщо я це побачу або почую, я тобі скажу. Але таке може статися лише в якомусь особливому випадку. У нормальній ситуації жодне рішення не буває на сто відсотків правильним або неправильним. Ти прийматимеш свої рішення, можливо, не такі, які прийняла б Еріка Берґер. А якби їх приймав я, вийшов би якийсь третій варіант. Але зараз час твоїх рішень.

— Ясно.

— Якщо хочеш бути гарним керівником, то треба обговорювати питання з іншими. Насамперед з Хенрі і Крістером, потім зі мною і, нарешті, важкі питання будемо вирішувати на редакційних нарадах.

— Я докладу всіх зусиль.

— Чудово.

Він усівся на дивані у вітальні з ноутбуком на колінах і пропрацював не перериваючись увесь понеділок. Коли він закінчив, у нього вийшов перший чорновий варіант двох текстів, загальним обсягом двадцять одна сторінка. Ця частина матеріалу базувалася навколо вбивства їхнього колеги Даґа Свенссона і його громадянської дружини Міа Берґман: над чим вони працювали, чому їх убили і хто вбивця. Мікаель прикинув, що для літнього тематичного числа йому доведеться написати ще приблизно сорок сторінок, і потрібно було вирішити, як можна описати в статті Лісбет Саландер, не порушивши її права на недоторканність приватного життя. Адже він знав про неї такі речі, які вона б ні за що в світі не захотіла розголосити.

У понеділок Еверт Гульберґ поснідав у кафетерії готелю, з’ївши лише один шматочок хліба і випивши філіжанку чорної кави. Після цього він узяв таксі і поїхав на вулицю Артилеріґатан, розташовану в районі Естермальм. О 9.15 ранку він подзвонив у домофон, назвав себе, і йому відразу відчинили. Гульберґ піднявся на шостий поверх, де його прямо біля ліфта зустрів п’ятдесятичотирилітній Бірґер Ваденшьо — новий керівник «Секції».

Коли Гульберґ виходив на пенсію, Ваденшьо був одним з наймолодших співробітників «Секції», і він не встиг скласти собі про нього уявлення.

Йому б хотілося як і раніше бачити на цьому місці рішучого Фредріка Клінтона. Клінтон свого часу змінив Гульберґа і залишався керівником «Секції» до 2002 року, коли діабет і хвороби судин більш чи менш змусили його вийти на пенсію. А з якого тіста Ваденшьо, Гульберґ до пуття не зрозумів.

— Доброго дня, Еверте, — сказав Ваденшьо, потискуючи руку своєму колишньому начальнику. — Добре, що ви знайшли час приїхати.

— Час — це майже єдине, що в мене залишилося, — відповів Гульберґ.

— Ви ж знаєте, як воно буває. Ми погано підтримуємо контакти з колишніми вірними працівниками.

Еверт Гульберґ проігнорував це зауваження. Він звернув ліворуч, увійшов до свого колишнього кабінету і сів за круглий стіл для нарад, що стояв біля вікна. Напевно, вирішив Гульберґ, репродукції Шагала і Мондріана на стінах почіпляв Ваденшьо. За його пам’яті тут висіли креслення знаменитих кораблів, таких як «Корона» і «Ваза». В душі він був морським офіцером і завжди мріяв про море, хоч і провів на ньому всього кілька місяців під час військової служби. З’явилися комп’ютери, але в усьому іншому кімната мала майже такий вигляд, як і в момент його виходу на пенсію. Ваденшьо приніс каву.

— Решта зараз підійдуть, — сказав він. — Я подумав, що нам слід спершу переговорити удвох.

— Скільки людей залишилося в «Секції» з моїх часів?

— Окрім мене, тут, в офісі — лише Отто Хальберґ і Георг Нюстрьом. Хальберґ цього року виходить на пенсію, а Нюстрьому виповнюється шістдесят. А так в основному всі нові. З деким із них ви вже раніше зустрічалися.

— Скільки всього людей зараз працює в «Секції»?

— Ми провели невелику реорганізацію.

— Он як?

— Наразі тут у нас на повних ставках працює сім чоловік, тобто ми трохи скоротили штат. Але всього з числа співробітників ДПУ/Без до «Секції» входить аж тридцять одна людина. Більшість з них тут взагалі не буває, а займається своєю звичайною справою і таємно збирає для нас матеріал.

— Тридцять один співробітник.

— Плюс сім. Адже таку систему, власне, створили ви. Ми її лише підкоригували і говоримо сьогодні про внутрішню і зовнішню організацію. Коли ми набираємо нових людей, їх на певний період звільняють від служби і вони проходять у нас навчання. Цим займається Хальберґ. Базове навчання забирає шість тижнів. Ми проводимо його у військово-морській школі. Потім вони повертаються назад на свої посади до ДПУ/Без, але тепер уже перебуваючи на службі у нас.

— Зрозуміло.

— Взагалі-то це чудова система. Більшість співробітників навіть не мають уявлення про існування один одного. А тут, у «Секції», ми в основному приймаємо рапорти. Правила з ваших часів не змінилися. Організація не повинна бути ієрархічною.

— Оперативна група?

Ваденшьо насупив брови. За часів Гульберґа в «Секції» була маленька оперативна група, що складалася з чотирьох чоловік, під командуванням досвідченого Ханса фон Роттінґера.

— Ну, не зовсім. Адже Роттінґер п’ять років тому помер. У нас є молодий талант, який виконує частину роботи на землі, але зазвичай ми в разі потреби використовуємо когось із зовнішньої організації. До того ж організувати прослуховування телефону або увійти до квартири тепер стало технічно складніше. Всюди є сигналізація та різні інші штуки.

Гульберґ кивнув.

— Бюджет? — запитав він.

— Ми маємо близько одинадцяти мільйонів на рік. Третина йде на зарплати, третина на технічне обслуговування і третина на саму діяльність.

— Значить, бюджет зменшився?

— Трохи. Правда, у нас скоротився штат, тобто бюджет у перерахунку на кожного співробітника насправді збільшився.

— Розумію. Розкажи, в яких стосунках ми зараз перебуваємо з Безом.

Ваденшьо похитав головою.

— Начальник канцелярії і фінансовий директор — наші люди. Формально в курсі нашої діяльності лише начальник канцелярії. Правда, про наше існування знають ще два заступники начальників, але з усієї сили намагаються заплющувати на нас очі.

— Ясно. Отже, якщо виникнуть проблеми, то для нинішнього керівництва Служби безпеки це стане неприємним сюрпризом. А як стоять справи з керівництвом міністерства оборони та урядом?

— Міністерство оборони ми виключили років десять тому. А уряди приходять і йдуть.

— Значить, якщо заштормить, ми залишимося наодинці?

Ваденшьо кивнув.

— Це мінус такій організації роботи. Але очевидні й плюси. Адже наші завдання теж змінилися. Після краху Радянського Союзу в Європі склалася нова політична ситуація. Нам дедалі рідше доводиться вишукувати шпигунів. Зараз ідеться про тероризм і, перш за все, про оцінку політичної придатності людей, що обіймають ключові посади.

— Про це йшлося завжди.

У двері постукали. Гульберґ побачив акуратно одягненого чоловіка років шістдесяти і молодого хлопця в джинсах і піджаку.

— Привіт, хлопці. Це Юнас Сандберґ. Він пропрацював у нас чотири роки і відповідає за оперативні справи. Я про нього розповідав. А це Георг Нюстрьом. Ви з ним зустрічалися.

— Доброго здоров’я, Георге, — сказав Гульберґ.

Вони потисли руки. Потім Гульберґ звернувся до Юнаса Сандберґа і запитав, роздивляючись його:

— А ти звідки будеш?

— Безпосередньо з Ґетеборґа, — жартівливо відповів Сандберґ. — Я відвідував його.

— Залаченко… — промовив Гульберґ.

Сандберґ кивнув.

— Сідайте, панове, — запропонував Ваденшьо.

— Бйорк, — насупившись, мовив Гульберґ, знявши піджак і відкинувшись на спинку крісла за столом для нарад.

Закурюючи сигарилу, Ваденшьо поглянув на нього і здивувався тому, як сильно старий схуднув.

— Його затримали в п’ятницю за порушення закону про боротьбу з проституцією, — відповів Георг Нюстрьом. — Справу поки не порушено, але він, у принципі, зізнався і поповз додому, підібгавши хвіст. Він зараз на лікарняному і живе в Смодаларьо. У ЗМІ ще нічого не просочилося.

— Колись Бйорк був одним з найкращих співробітників «Секції», — сказав Гульберґ. — Він відігравав ключову роль у справі Залаченка. Що з ним сталося після того, як я вийшов на пенсію?

— Він, мабуть, один з дуже небагатьох внутрішніх співробітників, хто перейшов із «Секції» назад на зовнішню роботу. Адже він випурхував із гнізда і за вашого часу.

— Так, йому був потрібний невеликий відпочинок і хотілося розширити кругозір. У вісімдесятих роках він брав відпустку із «Секції» і працював військовим аташе. Перед тим він починаючи із сімдесят шостого року як ненормальний працював із Залаченком майже день і ніч, і я визнав, що йому дійсно необхідна перерва. Його не було з вісімдесят п’ятого по вісімдесят сьомий рік, а потім він повернувся.

— Можна сказати, що він пропрацював у «Секції» до дев’яносто четвертого року, коли перейшов у зовнішню організацію. У дев’яносто шостому році він став заступником начальника відділу по роботі з іноземцями і потрапив у складну ситуацію, так що йому доводилося дуже багато займатися своїми безпосередніми обов’язками. Зрозуміло, він весь час підтримував контакт із «Секцією», і до найостаннішого часу ми з ним регулярно спілкувалися приблизно раз на місяць.

— Значить, він хворий.

— Нічого страшного, але в нього сильні болі — грижа міжхребетного диска. Останніми роками вона його періодично турбує. Два роки тому Бйорк пробув на лікарняному чотири місяці, а торік у серпні знову захворів. Він мав стати до роботи першого січня, але йому продовжили лікарняний, і тепер він просто чекає на операцію.

— І скористався лікарняним, щоб гасати по шльондрах, — виснував Гульберґ.

— Так, адже він не одружений і, якщо я правильно зрозумів, протягом багатьох років регулярно спілкувався з повіями, — сказав Юнас Сандберґ, який до цього майже півгодини не відкривав рота. — Я читав рукопис Даґа Свенссона.

— Ясно. Але хтось може пояснити мені, що, власне, сталося?

— Наскільки ми розуміємо, очевидно, всю цю карусель закрутив саме Бйорк. Інакше просто неможливо пояснити, як матеріали розслідування дев’яносто першого року потрапили до рук адвоката Б’юрмана.

— Який теж збував час, гасаючи по шльондрах? — поцікавився Гульберґ.

— Наскільки мені відомо, ні. В усякому разі, в матеріалі Даґа Свенссона він не згадується. Зате він був опікуном Лісбет Саландер.

Ваденшьо зітхнув.

— Мабуть, це моя помилка. Адже ви з Бйорком заткнули Саландер у дев’яносто першому році, спровадивши її до божевільні. Ми розраховували, що вона пробуде там значно довше, але їй призначили наставника, адвоката Хольгера Пальмґрена, якому вдалося її звідти витягти. Він помістив її в прийомну сім’ю. Ви на той час уже були на пенсії.

— Що сталося потім?

— Ми за нею наглядали. Її сестра, Камілла Саландер, тим часом жила в іншій прийомній сім’ї, в Упсалі. Коли їм сповнилося по сімнадцять років, Лісбет Саландер раптом почала копирсатися в своєму минулому. Вона почала розшукувати Залаченка і вивчати всі доступні їй офіційні реєстри. Якимсь чином, ми точно не знаємо, їй удалося довідатися, що сестрі відомо, де саме Залаченко.

— Це відповідало дійсності?

Ваденшьо знизав плечима.

— Якщо чесно, уявлення не маю. Сестри кілька років узагалі не зустрічалися, а потім Лісбет Саландер відшукала Каміллу і спробувала змусити розповісти, що тій відомо. Їхня зустріч закінчилася бурхливою сваркою і добрячою бійкою.

— Он як?

— У ті місяці ми ретельно стежили за Лісбет. Ми також проінформували Каміллу Саландер про те, що її сестра агресивна і психічно хвора. Вона і зв’язалася з нами після несподіваного візиту Лісбет, і ми відразу посилили стеження.

— Значить, її сестра була твоїм інформатором?

— Камілла Саландер до смерті боялася сестри. У будь-якому разі, Лісбет Саландер привернула до себе увагу й інших людей. Вона неодноразово сварилася з працівниками соціальної комісії, і ми вирішили, що вона як і раніше становить загрозу розконспіруванню Залаченка. Потім стався той інцидент у метро.

— Вона напала на педофіла…

— Саме так. Вона вочевидь виявляла схильність до агресії і психічні відхилення. Ми дійшли думки, що всім буде спокійніше, якщо вона знову зникне в якомусь інтернаті, і, так би мовити, скористалися випадком. Цим зайнялися Фредрік Клінтон і фон Роттінґер. Вони знову найняли Петера Телебор’яна і повели через повіреного боротьбу в суді за те, щоб знову помістити її до закритої лікарні. Адвокатом Саландер виступив Хольгер Пальмґрен, і, понад усякі сподівання, суд став на його бік, зробивши застереження, що їй призначать опікуна.

— А яким чином у справі виявився замішаний Б’юрман?

— Восени дві тисячі другого року в Пальмґрена стався інсульт. Ми не спускали очей із Саландер і втручалися, якщо її ім’я знову спливало, і я прослідкував за тим, щоб її опікуном став Б’юрман. Зауважте: він уявлення не мав про те, що вона — дочка Залаченка. Розрахунок був простий — якщо вона почне базікати про батька, Б’юрман зреагує і заб’є тривогу.

— Б’юрман був ідіотом. Його ні в якому разі не можна було підпускати до Залаченка, і тим більше до його дочки. — Гульберґ поглянув на Ваденшьо. — Ти припустився серйозної помилки.

— Знаю, — сказав Ваденшьо. — Але тоді це здавалося абсолютно правильним ходом, адже я не міг передбачити, що…

— Де зараз її сестра? Камілла Саландер?

— Ми не знаємо. Коли їй виповнилося дев’ятнадцять, вона зібрала речі і покинула прийомну сім’ю. Відтоді про неї не чути ні звуку. Вона зникла.

— Гаразд, далі…

— У мене є джерело в звичайній поліції, яке розмовляло з прокурором Ріхардом Екстрьомом, — сказав Сандберґ. — Інспектор Бубланськи, який веде розслідування, вважає, що Б’юрман ґвалтував Саландер.

Гульберґ поглянув на Сандберґа з непідробним подивом, потім задумливо провів рукою по підборіддю.

— Ґвалтував? — перепитав він.

— У Б’юрмана через весь живіт ішло татуювання з текстом: «Я садистська свиня, покидьок і ґвалтівник».

Сандберґ поклав на стіл кольорову фотографію з розтину. Гульберґ, широко розплющивши очі, втупився у живіт Б’юрмана.

— Значить, оцим його нагородила дочка Залаченка?

— Інакше це важко пояснити. А вона вочевидь не беззахисне створіння. Їй удалося добряче відгамселити двох хуліганів із «Свавельшьо МК».

— Дочка Залаченка, — повторив Гульберґ і знову обернувся до Ваденшьо. — Знаєш, я думаю, тобі варто найняти її на роботу.

Ваденшьо так розгубився, що Гульберґу довелося пояснити, що він пожартував.

— Гаразд. Приймімо як робочу гіпотезу, що Б’юрман її ґвалтував і вона йому помстилася. Що ще?

— Розповісти, що саме сталося, міг би, зрозуміло, лише сам Б’юрман, але поговорити з ним досить проблематично, оскільки він мертвий. Проте він не повинен був знати, що вона дочка Залаченка — в жодному офіційному реєстрі це не відображено. Проте в якийсь момент Б’юрман виявив зв’язок між ними.

— Чорт забирай, Ваденшьо, адже вона знала, хто її батько, і могла будь-якої хвилини розповісти про це Б’юрману.

— Я знаю. Ми… я попросту дав маху.

— Непростима некомпетентність, — сказав Гульберґ.

— Знаю. Я собі вже всі лікті скусав. Але Б’юрман був одним з небагатьох, хто знав про існування Залаченка, і мені подумалося, що хай краще він виявить, що Саландер дочка Залаченка, ніж якщо таке відкриття зробить абсолютно невідомий опікун. Адже вона, в принципі, могла розповісти про це кому завгодно.

Гульберґ потягнув себе за мочку вуха.

— Гаразд… далі.

— Звичайно, у нас є лише гіпотези, — м’яко сказав Георг Нюстрьом. — Але ми думаємо, що Б’юрман поглумився із Саландер, а вона у відповідь влаштувала йому оце… — Він показав на татуювання на фотографії з розтину.

— Дочка свого батька, — промовив Гульберґ з відтінком захоплення в голосі.

— У результаті Б’юрман зв’язався із Залаченком, аби той розібрався з дочкою. Адже в нього, як відомо, було більше причин ненавидіти Лісбет Саландер, ніж у будь-кого іншого. А Залаченко, у свою чергу, передоручив справу хлопцям із «Свавельшьо МК» і цьому Нідерману, з яким він спілкується.

— Але як Б’юрману вдалося вийти… — Гульберґ замовк. Відповідь була очевидна.

— Бйорк, — сказав Ваденшьо. — Єдине пояснення тому, як Б’юрман міг знайти Залаченка: інформацією його забезпечив Бйорк.

— Чорт, — промовив Гульберґ.

Лісбет Саландер відчувала зростаюче занепокоєння, змішане із злістю. Вранці дві сестри прийшли перестилати їй ліжко і відразу ж виявили олівець.

— Ну треба ж! А він як тут опинився? — вигукнула одна із сестер і під убивчим поглядом Лісбет сунула знахідку собі в кишеню.

Лісбет знову виявилася беззбройною і до того ж такою знесиленою, що навіть не могла протестувати.

Всі вихідні вона почувала себе дуже погано. У неї страшенно боліла голова, і їй давали болезаспокійливі засоби. У плечі відчувався тупий біль, який різко загострювався, якщо Лісбет робила необережний рух або переміщала вагу тіла. Вона лежала на спині, все з тим же коміром навколо шиї — його залишили ще на кілька днів, поки рана в голові не почне гоїтися. У неділю температура в неї піднялася до 38,7. Доктор Хелена Ендрін констатувала, що по тілу блукає інфекція. Інакше кажучи, Лісбет була хвора, і, щоб визначити це, термометр їй не був потрібний.

Ось і знову вона прикута до ліжка в державній установі, щоправда, цього разу без ременів, що утримують її на місці. Ремені на цей раз були б зайвими — Лісбет не могла навіть сісти, не те що втекти.

У понеділок вдень до неї зайшов доктор Андерс Юнассон, і його обличчя здалося їй знайомим.

— Вітаю. Ви мене пам’ятаєте?

Вона похитала головою.

— Ви були в напівпритомному стані, але це я розбудив вас після операції. Я вас і оперував. Мені просто хочеться довідатися, як ви себе почуваєте і чи все гаразд.

Лісбет Саландер поглянула на нього із здивуванням. Невже не очевидно, що далеко не все гаразд?

— Я чув, що ви вночі зняли комір.

Вона кивнула.

— Ми вам наділи комір не для жарту, а щоб ви не рухали головою, поки почнеться процес загоєння.

Він уважно поглянув на мовчазну дівчину.

— Гаразд, — сказав він під кінець. — Я лише хотів на вас поглянути.

Вже підійшовши до дверей, він почув її голос.

— Юнассон, правильно?

Він обернувся і, здивований, усміхнувся їй.

— Правильно. Якщо ви запам’ятали моє ім’я, то ви були куди бадьорішою, ніж я думав.

— То це ти витягував кулю?

— Правильно.

— Ти можеш розповісти мені, як мої справи? Я ні від кого не можу добитися розумної відповіді.

Він повернувся до ліжка і поглянув їй в очі.

— Тобі пощастило. Тобі стріляли в голову, але, схоже, не пошкодили жодної життєво важливої ділянки. У даний момент існує ризик крововиливу в мозок, тому ми й хочемо потримати тебе без руху. У тебе в тілі наявна інфекція, схоже, що потрапила через рану на плечі. Якщо нам не вдасться побороти інфекцію антибіотиками, можливо, доведеться тебе знову оперувати. Процес загоєння ран буде болючим. Але, судячи з моїх спостережень, є всі підстави сподіватися, що ти цілком видужаєш.

— У мене можуть утворитися якісь ушкодження мозку?

Він повагався, а потім кивнув.

— Так, такий ризик є. Проте всі ознаки вказують на те, що все буде добре. Крім того, існує можливість, що у тебе в мозку утворяться рубці, які можуть викликати проблеми, наприклад, розвинеться епілепсія або яка-небудь інша напасть. Але, чесно кажучи, це з галузі теорії. На сьогодні все виглядає добре, ти видужуєш. Якщо ж у процесі лікування виникнуть проблеми, тоді нам доведеться з ними розбиратися. Я відповів досить чітко?

Вона кивнула.

— Скільки часу мені доведеться так пролежати?

— Ти маєш на увазі — в лікарні? Мине, в усякому разі, тижнів два, перш ніж ми тебе випустимо.

— Ні, я маю на увазі — через який час я зможу вставати, ходити і пересуватися?

— Не знаю. Це залежатиме від того, як піде процес загоєння ран. Але ми зможемо почати яку-небудь форму фізіотерапії не раніше ніж за два тижні.

Вона довго серйозно дивилася на нього.

— У тебе, часом, немає сигарети? — спитала вона.

Андерс Юнассон засміявся і похитав головою.

— Мені шкода. Курити тут заборонено. Але я можу влаштувати, щоб тобі дали нікотиновий пластир або нікотинову жувальну гумку.

Вона трохи подумала і кивнула, потім знову поглянула на нього.

— Як справи із старим негідником?

— З ким? Ти маєш на увазі…

— З тим, хто надійшов одночасно зі мною.

— Схоже, ви з ним не дружите. Та нічого. Небезпеки для життя немає, він узагалі-то вже розгулює на милицях. Суто фізично йому дісталося дужче, ніж тобі, і в нього дуже болюча рана обличчя. Якщо я правильно зрозумів, ти огріла його сокирою по голові.

— Він намагався мене вбити, — тихо сказала Лісбет Саландер.

— Звучить непереконливо. Мені треба йти. Хочеш, щоб я ще прийшов тебе відвідати?

Лісбет Саландер трохи подумала, потім коротко кивнула. Коли за ним зачинилися двері, вона задумливо втупилася в стелю. Залаченкові дали милиці — ось і джерело звуку, який вона чула вночі.

Юнаса Сандберґа, як наймолодшого, відправили організовувати ланч. Він повернувся з суші та легким пивом і почав виставляти їжу на стіл для нарад. Еверт Гульберґ відчув приплив туги за давнішими літами — тоді все відбувалося так само, якщо якась операція входила в критичну фазу і робота йшла цілодобово.

Помічена ним різниця полягала, мабуть, лише в тому, що за його часу нікому б не спала на думку безглузда ідея замовляти на ланч сиру рибу. Йому б хотілося, аби Сандберґ приніс фрикадельки з пюре і брусничним соусом. Правда, голодним Гульберґ не був, а тому зміг з легким серцем відставити суші убік і з’їсти шматочок хліба з мінеральною водою.

Обговорення тривало і за їдою. Вони дісталися до того моменту, коли слід було підбити підсумки і визначити, яких потрібно вживати заходів. Зволікати з ухваленням рішень було не можна.

— Я зовсім не знав Залаченка, — сказав Ваденшьо. — Що він за людина тоді був?

— Напевно, він і зараз такий, — відповів Гульберґ. — Страшенно розумний, з майже фотографічною пам’яттю на деталі. Проте, на мій погляд, він брудна свинюка і, мабуть, трохи божевільний.

— Юнасе, ти ж учора з ним зустрічався. Яке в тебе склалося враження? — спитав Ваденшьо.

Юнас Сандберґ перестав жувати.

— У нього все під контролем. Я вже розповідав про його ультиматум. Або ми, немов за помахом чарівної палички, владнаємо так, що все буде шито-крито, або він закладе «Секцію».

— Як, чорт забирай, він думає, ми можемо зам’яти те, що безперервно обсмоктується ЗМІ? — поцікавився Георг Нюстрьом.

— Йдеться не про те, що нам під силу, а що ні. Йому просто потрібна можливість тримати нас під контролем, — сказав Гульберґ.

— Як ви оцінюєте ситуацію? Він виконає свою погрозу? Справді розповість усе ЗМІ? — спитав Ваденшьо.

— Це передбачити майже неможливо, — повільно промовив Гульберґ. — Залаченко не кидається пустими погрозами, він зробить так, як йому буде вигідно. Щодо цього він передбачений. Якщо він зможе мати для себе користь з розмови із ЗМІ… щоб домогтися амністії або зменшення покарання, він на це піде. Або якщо відчує, що його зрадили, і захоче помститися.

— Незважаючи на наслідки?

— Саме незважаючи на наслідки. Йому важливо показати, що він сильніший за нас.

— Але ж навіть якщо Залаченко заговорить, ще не факт, що йому повірять. Вони не зможуть нічого довести без нашого архіву, а він цієї адреси не знає.

— Тобі хочеться ризикнути? Припустімо, що Залаченко заговорить. А хто заговорить слідом за ним? Що ми будемо робити, якщо його слова підтвердить Бйорк? А ще є Клінтон, який прикутий до діалізного апарата. Що станеться, якщо він вдариться в релігію і озлобиться проти всіх і вся? А що, як йому захочеться покаятися в гріхах? Повір мені, якщо хтось почне говорити, то «Секції» кінець.

— Тоді… що ж нам робити?

За столом запала мовчанка. Першим продовжив міркувати Гульберґ.

— Проблема складається з кількох частин. По-перше, треба прикинути, які будуть наслідки, якщо Залаченко заговорить. На наші голови обрушиться вся проклята конституційна Швеція. Нас знищать. Думаю, на багатьох співробітників «Секції» чекає в’язниця.

— Юридично наша діяльність легальна, адже ми працюємо за дорученням уряду.

— Не кажи дурниць, — сказав Гульберґ. — Ти не гірше за мене знаєш, що туманно сформульований папір, написаний у середині шістдесятих років, сьогодні нічого не вартий. Думаю, нікому з нас не хотілося б точно дізнатися, що станеться, якщо Залаченко заговорить.

Усі знову замовкли.

— Значить, ми повинні виходити з того, що необхідно змусити Залаченка мовчати, — сказав нарешті Георг Нюстрьом.

Гульберґ кивнув.

— А для того щоб змусити його зберігати мовчання, нам необхідно запропонувати йому щось істотне. Проблема в тому, що він непередбачуваний. Він з таким же успіхом може закласти нас просто так. Треба подумати, як ми можемо тримати його в шорах.

— А його вимоги в тому, щоб зам’яти все це і відправити Саландер до психлікарні, — нагадав Юнас Сандберґ.

— Із Саландер ми впораємося. Проблема полягає в Залаченкові. Але це приводить нас до другої частини — обмеження заподіяної шкоди. Висновок, складений Телебор’яном у дев’яносто першому році, вийшов наяв і потенційно таїть у собі не меншу загрозу, ніж Залаченко.

Георг Нюстрьом відкашлявся.

— Як тільки ми виявили, що висновок вийшов наяв і потрапив до поліції, я вжив заходів. Попросив нашого юриста Фореліуса зв’язатися з генеральним прокурором. Той зажадав, щоб у поліції відібрали всі примірники висновку, і заборонив його поширювати або копіювати.

— Що відомо генеральному прокуророві? — спитав Гульберґ.

— Узагалі нічого. Він діє за офіційним запитом ДПУ/Без, адже йдеться про засекречений матеріал, і в генерального прокурора немає вибору. Він просто не може діяти інакше.

— Гаразд. Хто прочитав цей звіт у поліції?

— У них були дві копії, які прочитали Бубланськи, його колега Соня Мудіґ і, під кінець, керівник попереднього слідства Ріхард Екстрьом. Мабуть, можна виходити з того, що ще двоє поліцейських, — Нюстрьом погортав свої записи, — якісь Курт Свенссон і Єркер Хольмберґ, принаймні, знайомі із змістом документа.

— Значить, четверо поліцейських і прокурор. Що нам про них відомо?

— Прокурор Екстрьом, сорок два роки. Вважається новою зіркою. Працював слідчим у міністерстві юстиції, вів кілька гучних справ. Старанний. Турбується про піар. Кар’єрист.

— Соціал-демократ? — спитав Гульберґ.

— Можливо. Але не з числа активних.

— Бубланськи, отже, керує розслідуванням. Я бачив його по телевізору на прес-конференції. Виступати перед камерами він, схоже, не любить.

— Йому п’ятдесят два роки, і в нього чудовий послужний список, проте він має репутацію людини норовливої. Єврей, і досить ортодоксальний.

— А ця жінка… вона хто така?

— Соня Мудіґ. Заміжня, тридцять дев’ять років, має двох дітей. Кар’єру зробила досить швидко. Я розмовляв з Петером Телебор’яном, і той вважає її емоційною. Вона все ставила під сумнів.

— Гаразд.

— Курт Свенссон — крутий хлопець. Тридцять вісім років. Спочатку працював у відділі боротьби з організованою злочинністю і наробив галасу років два тому, застреливши хулігана. Був виправданий за всіма пунктами розслідування. До речі, саме його Бубланськи посилав заарештовувати Гуннара Бйорка.

— Зрозуміло. Випадок з убивством слід запам’ятати. Якщо потрібно буде поставити під сумнів дії групи Бубланськи, ми завжди зможемо зачепитися за цього Свенссона як за профнепридатного поліцейського. Гадаю, у нас збереглися відповідні контакти у ЗМІ… А останній хлопець?

— Єркер Хольмберґ. П’ятдесят п’ять років. Він з Онгерманланда і насправді є фахівцем з обстеження місця злочину. Років два тому йому пропонували пройти навчання, щоб стати комісаром, але він відмовився. Його, схоже, цілком влаштовує теперішня робота.

— Хто-небудь із них займається політичною діяльністю?

— Ні. Батько Хольмберґа був у сімдесятих роках муніципальним радником від Партії центру.

— Гм. Група здається досить скромною. Напрошується думка, що вона достатньо згуртована. Чи можемо ми їх якось ізолювати?

— У цій справі замішаний ще п’ятий поліцейський, — сказав Нюстрьом. — Ханс Фасте, сорок сім років. Мені вдалося узнати, що між Фасте і Бубланськи виникли серйозні розбіжності — такі серйозні, що Фасте взяв лікарняний.

— Що нам про нього відомо?

— Збираючи відомості, я наткнувся на дуже різну реакцію. У нього довгий послужний список і цілковита відсутність серйозних нарікань у протоколі. Професіонал. Але мати з ним справу важко. Схоже, що він посварився з Бубланськи через Лісбет Саландер.

— Як?

— Здається, Фасте купився на історію про лесбійську банду сатаністок, про яку писали газети. Він вочевидь терпіти не може Саландер і сам факт її існування вважає за особисту образу. Очевидно, саме він стоїть за доброю половиною чуток. Я довідався від колишнього колеги, що Фасте взагалі через силу працює разом із жінками.

— Цікаво, — сказав Гульберґ і трохи поміркував, потім провадив: — Оскільки газети вже писали про лесбійську банду, можливо, варто розвинути цю лінію. Довіри до Саландер це, мабуть, не додасть.

— Але ж проблемою є поліцейські, котрі читали розслідування Бйорка. Можемо ми їх якось ізолювати? — спитав Сандберґ.

Ваденшьо закурив нову сигарилу.

— Попереднім слідством керує Екстрьом…

— Але верховодить усім Бубланськи, — сказав Нюстрьом.

— Так, але він не може діяти наперекір адміністративним рішенням. — У Ваденшьо зробився задумливий вигляд. Він поглянув на Гульберґа. — У вас більше досвіду, ніж у мене, але в усієї цієї історії стільки ниток і відгалужень… Мені вважається, що було б розумним відсікти Бубланськи і Мудіґ від Саландер.

— Чудово, Ваденшьо, — сказав Гульберґ. — Саме так ми і зробимо. Бубланськи керує розслідуванням убивства Б’юрмана і тієї пари з Енскеда. Саландер у цьому контексті більше не актуальна. Тепер ідеться про того німця, Нідермана. Значить, Бубланськи з його командою треба концентруватися на пошуках Нідермана.

— Гаразд.

— Саландер їх більше не стосується. Крім того, є розслідування подій у Нюкварні… адже там три давні вбивства і є зв’язок з Нідерманом. Розслідуванням поки займається Сьодертельє, але ці дві справи слід об’єднати. Значить, на деякий час у Бубланськи руки будуть зайняті. Хто знає… може, йому вдасться зловити цього Нідермана.

— Гм.

— А цей Фасте… чи можна повернути його на роботу? Він здається підходящою людиною для перевірки підозрінь щодо Саландер.

— Я розумію вашу думку, — сказав Ваденшьо. — Отже, треба змусити Екстрьома розділити ці дві справи. Проте це припускає, що ми можемо впливати на Екстрьома.

— Тут особливих проблем виникнути начебто не повинно, — відповів Гульберґ, покосившись на Нюстрьома. Той кивнув:

— Екстрьома я можу взяти на себе. Думаю, він тільки й мріє забути про все, що стосується Залаченка. Він віддав звіт Бйорка на першу ж вимогу ДПУ/Без і вже заявив, що, зрозуміло, неухильно дотримуватиметься всіх інструкцій, пов’язаних з державною безпекою.

— Що ти збираєшся зробити? — з підозрінням запитав Ваденшьо.

— Дайте мені розробити сценарій, — відповів Нюстрьом. — Гадаю, ми просто акуратно пояснимо йому, як він повинен діяти, якщо не хоче, щоб його кар’єра різко обірвалася.

— Серйозну проблему становить третя частина, — сказав Гульберґ. — Адже поліція виявила розслідування Бйорка не власноручно… вона отримала його від якогось журналіста. А ЗМІ, як ви всі розумієте, у нашому випадку — це проблема. «Міленіум».

Нюстрьом розгорнув свій блокнот.

— Мікаель Блумквіст, — промовив він.

Всі присутні за столом чули про справу великого афериста Ханса Еріка Веннерстрьома, й ім’я Мікаеля Блумквіста було їм знайоме.

— Даґ Свенссон — журналіст, якого вбили, працював у «Міленіумі». Він збирав матеріал про трафік секс-рабинь і в результаті вийшов на Залаченка. Труп Свенссона знайшов саме Мікаель Блумквіст. Крім того, він знайомий з Лісбет Саландер і весь час вірив у її невинність.

— Звідки, чорт забирай, він може знати дочку Залаченка… це здається дуже неймовірною випадковістю.

— Ми не думаємо, що це випадковість, — сказав Ваденшьо. — А вважаємо, що Саландер є чимось на кшталт сполучної ланки між усіма ними. Яким саме чином, нам поки неясно, але це єдине розумне припущення.

Гульберґ мовчки накреслив у себе в блокноті кілька концентричних кіл, потім нарешті підвів погляд.

— Мені необхідно трохи над цим поміркувати. Піду прогуляюся. Зустрінемося знову через годину.

Прогулянка забрала в Гульберґа не годину, як він домовлявся, а майже чотири. Погулявши хвилин десять, він знайшов кафе, де подавали каву найрізноманітніших видів, замовив філіжанку звичайної чорної кави і всівся за столик у кутку біля входу. Він напружено думав, намагаючись розібратися в різних аспектах проблеми, і періодично записував окремі слова у блокнот.

Через півтори години в нього почав вимальовуватися план.

Назвати хорошим план було не можна, але, перебравши всі можливості, Гульберґ дійшов висновку, що проблема вимагає вживання рішучих заходів.

Людські ресурси, на щастя, були, і план був здійснимий.

Гульберґ підвівся, знайшов телефон-автомат і подзвонив Ваденшьо.

— Нам доведеться ще трохи відкласти зустріч, — повідомив він. — Мені необхідно зробити одне діло. Ми можемо зібратися о чотирнадцятій нуль-нуль?

Потім Гульберґ дійшов до площі Стуреплан і зупинив таксі. Взагалі-то мізерна пенсія держслужбовця не дозволяла йому так розкошувати, але, з другого боку, він перебував у тому віці, коли вже не мало сенсу збирати гроші на яке-небудь божевілля. Шоферові він назвав адресу в районі Бромма.

Коли через деякий час його висадили за вказаною адресою, він пройшов пішки квартал у південний бік і подзвонив у двері невеликого приватного будинку. Йому відчинила жінка років сорока.

— Доброго дня. Мені потрібний Фредрік Клінтон.

— Хто його запитує?

— Давній колега.

Жінка кивнула і провела його у вітальню, де повільно підводився з дивана Фредрік Клінтон. Йому було всього шістдесят вісім років, але на вигляд він був значно старший — дався взнаки діабет і проблеми із судинами.

— Гульберґ, — здивовано промовив Клінтон.

Двоє шпигунів у літах довго розглядали один одного, потім міцно обнялися.

— Я вже не думав, що коли-небудь тебе знову побачу, — сказав Клінтон. — Гадаю, тебе виманило ось це.

Він показав на першу сторінку вечірньої газети з фотографією Рональда Нідермана і заголовком «Убивцю поліцейського шукають в Данії».

— Як ти себе почуваєш? — поцікавився Гульберґ.

— Я хворий.

— Бачу.

— Якщо мені не пересадять нирку, я скоро помру. А ймовірність отримання нової нирки украй мала.

Гульберґ кивнув.

Жінка підійшла до дверей вітальні і запитала, чи не пригостити Гульберґа чим-небудь.

— Кави, будь ласка, — відповів той і поцікавився у Клінтона, коли та пішла: — Хто ця жінка?

— Моя дочка.

Гульберґ кивнув. Незважаючи на тісну співпрацю протягом довгих років роботи в «Секції», у вільний час майже ніхто з колег один з одним не спілкувався. Гульберґ до найменших подробиць знав риси вдачі співробітників, їхні сильні і слабкі сторони, але мав лише неясне уявлення про їхні сім’ї. Клінтон був, мабуть, найближчим його соратником протягом двадцяти років. Гульберґ знав, що Клінтон був одружений і має дітей, проте імена дочки і колишньої дружини або як Клінтон зазвичай проводить відпустку, йому відомо не було — немовби все, що було поза «Секцією», вважалося закритою темою і обговоренню не підлягало.

— Що тобі треба? — спитав Клінтон.

— Мені б хотілося знати, якої ти думки про Ваденшьо.

Клінтон похитав головою:

— Я ні в що не втручаюся.

— Я запитую не про це. Ти знаєш його, адже він пропрацював з тобою десять років.

Клінтон знову похитав головою:

— Сьогодні «Секцією» керує він. Моя думка нічого не важить.

— Він справляється?

— Він не дурень.

— Але…

— Аналітик. Чудово збирає мозаїку. Має інтуїцію. Блискучий адміністратор, у якого завжди сходиться бюджет, та так, як нам і не снилося.

Гульберґ кивнув. Найістотнішу якість Клінтон не згадав.

— Ти готовий повернутися на службу?

Клінтон поглянув на Гульберґа і довго вагався, перш ніж відповісти.

— Еверте… я через день проводжу по десять годин біля діалізного апарата в лікарні. Піднімаючись по сходах, я майже задихаюся. У мене немає сил. Зовсім.

— Ти мені потрібний. Остання операція.

— Я не можу.

— Можеш. У тебе буде можливість через день проводити по десять годин на діалізі. Замість того щоб ходити по сходах, ти зможеш їздити в ліфті. Якщо буде потрібно, я влаштую так, що тебе носитимуть туди і назад. Мені потрібний твій мозок.

Клінтон зітхнув.

— Розповідай, — сказав він.

— Ми зіткнулися з надзвичайно складною ситуацією, яка вимагає оперативного втручання. Весь оперативний відділ Ваденшьо складається з молодого сопливого щеняти, Юнаса Сандберґа, та й у самого Ваденшьо, по-моєму, немає стрижня, який потрібний для того, щоб зробити потрібне. Може, він і майстер показувати фокуси з бюджетом, але він боїться приймати оперативні рішення і залучати «Секцію» до роботи, яка абсолютно необхідна.

Клінтон кивнув, потім слабо посміхнувся.

— Операція повинна вестися на двох різних фронтах. Одна її частина стосується Залаченка. Мені треба змусити його послухати аргументи розуму, і, думаю, я знаю, як мені слід діяти. Другою частиною треба керувати звідси, із Стокгольма. Проблема в тому, що в «Секції» немає нікого, хто б міг з цим упоратися. Мені потрібно, щоб ти взяв командування на себе. Це буде твій останній внесок. У мене є план. Юнас Сандберґ і Георг Нюстрьом виконуватимуть чорну роботу, а ти — керуватимеш операцією.

— Ти не розумієш, чого вимагаєш.

— Ні, я розумію, чого вимагаю. А погоджуватися чи ні, вирішувати тобі. Але або ми, стара гвардія, вступаємо і вносимо свою лепту, або через два-три тижні «Секція» припинить своє існування.

Клінтон сперся ліктем об підлокітник дивана й опустив голову на долоню. Він думав дві хвилини.

— Розкажи про свій план, — сказав він під кінець.

Після цього Еверт Гульберґ з Фредріком Клінтоном проговорили ще дві години.

Коли за три хвилини до другої Гульберґ повернувся, ведучи за собою Фредріка Клінтона, Ваденшьо витріщив очі. Клінтон з вигляду нагадував кістяк і переводив дух, спершись на плече Гульберґа, — йому, здавалося, було важко ходити і важко дихати.

— Що, скажіть, будь ласка… — промовив Ваденшьо.

— Давайте поновимо нараду, — коротко сказав Гульберґ.

Усі знову зібралися за столом у кабінеті Ваденшьо. Клінтон мовчки опустився в запропоноване йому крісло.

— Фредрік Клінтон вам усім відомий, — почав Гульберґ.

— Так, — відповів Ваденшьо. — Питання в тому, що він тут робить.

— Клінтон вирішив повернутися до активної служби. Він керуватиме оперативним відділом «Секції», поки нинішня криза не закінчиться.

Гульберґ підняв руку, відхиливши протест Ваденшьо ще до того, як той устиг його сформулювати.

— Клінтону важко. Йому буде потрібна допомога. Йому необхідно регулярно відвідувати лікарню для проходження діалізу. Ваденшьо, ти наймеш двох персональних асистентів, які надаватимуть йому будь-яку практичну допомогу. Але я хочу, щоб ви твердо затямили: всі оперативні рішення у цій справі прийматиме Клінтон.

Він замовк і почекав, але протестів не пролунало.

— У мене є план. Думаю, ми здатні з цим упоратися, але нам необхідно діяти швидко, щоб не пропустити наявні можливості, — вів далі Гульберґ. — Головне питання в тому, наскільки рішучий нинішній склад «Секції».

Ваденшьо сприйняв сказане Гульберґом як виклик.

— Розкажіть.

— По-перше, з приводу поліції ми вже все обговорили. Зробимо так, як домовилися. Постараємося нейтралізувати їх, перемкнувши подальше розслідування на побічну лінію — пошуки Нідермана. Цим займеться Георг Нюстрьом. Що буде з Нідерманом, для нас значення не має. Ми простежимо за тим, аби Фасте дістав завдання розслідувати справу Саландер.

— Очевидно, це буде не важко, — сказав Нюстрьом. — Я просто делікатно поговорю з прокурором Екстрьомом.

— А якщо він упреться…

— Думаю, він цього не робитиме. Він кар’єрист, і для нього понад усе власна вигода. Але якщо виникнуть ускладнення, я, мабуть, зможу знайти який-небудь важіль. Йому напевно не захочеться виявитися втягнутим у скандал.

— Чудово. Крок номер два — це «Міленіум» і Мікаель Блумквіст. Тому Клінтон і повернувся на службу — тут потрібні надзвичайні заходи.

— Мені це, мабуть, не сподобається, — сказав Ваденшьо.

— Мабуть, ні, але маніпулювати «Міленіумом» так само просто нам не вдасться. Зате загроза від них тримається на одній-єдиній речі — на поліцейському звіті Бйорка від дев’яносто першого року. У даний момент, я гадаю, цей документ може бути в двох, можливо, у трьох місцях. Звіт знайшла Лісбет Саландер, але його якимсь чином роздобув Мікаель Блумквіст. Це означає, що, поки Саландер була в мандрах, у неї був якийсь зв’язок із Блумквістом.

Клінтон підняв палець і промовив перші, відколи він прийшов, слова.

— Це до того ж говорить нам дещо про характер противника. Блумквіст не боїться ризикувати. Пригадайте справу Веннерстрьома.

Гульберґ кивнув.

— Блумквіст дав звіт головному редактору Еріці Берґер, яка, у свою чергу, передала його Бубланськи. Значить, вона теж знайомилася з документом. Припускаю, що в Блумквіста є копія, а ще одна є в редакції.

— Звучить розумно, — погодився Ваденшьо.

— «Міленіум» виходить раз на місяць, отже, їхня публікація з’явиться не завтра. Значить, у нас є час, проте необхідно роздобути обидві ці копії. І тут ми не зможемо діяти через генерального прокурора.

— Зрозуміло.

— Відповідно, йдеться про розгортання оперативної діяльності та організацію крадіжки із зломом у Блумквіста і в редакції «Міленіуму». Ти впораєшся з цим, Юнасе?

Юнас Сандберґ покосився на Ваденшьо.

— Еверте, постарайтеся зрозуміти, що… ми такими речами більше не займаємося, — сказав Ваденшьо. — Часи змінилися, і тепер ідеться про злом комп’ютерів, телеспостереження і таке інше. Для оперативної діяльності у нас немає ресурсів.

Гульберґ нахилився над столом.

— Ваденшьо, значить, тобі доведеться негайно відірвати зад від стільця і роздобути ресурси для оперативної діяльності. Найми людей ззовні. Найми головорізів з югославської мафії, які, якщо буде потрібно, стукнуть Блумквіста по довбешці. Але ці дві копії необхідно забрати. Якщо ми відберемо в них копії, у них не буде документації і вони нічого не зможуть довести. Якщо ти з цим не впораєшся, тоді лежи дупою догори і чекай, поки до тебе постукає конституційний комітет.

Гульберґ з Ваденшьо втупилися один в одного.

— Я можу взяти це на себе, — несподівано сказав Юнас Сандберґ.

Гульберґ покосився на молодого співробітника.

— Ти певен, що зумієш організувати таку річ?

Сандберґ кивнув.

— Добре. З цієї хвилини твоїм начальником є Клінтон. Підпорядковуватися будеш безпосередньо йому.

Сандберґ знову кивнув.

— У багатьох випадках потрібно буде вести спостереження. Оперативний відділ необхідно посилити, — сказав Нюстрьом. — У мене дехто є на прикметі. У зовнішній організації є хлопець на ім’я Мортенссон, який працює в Безі, у відділі особистої охорони. Безстрашний і багатообіцяючий. Я вже давно зважував можливість перевести його сюди, у внутрішню організацію, і навіть подумував, чи не підійде він на роль мого наступника.

— Звучить добре, — сказав Гульберґ. — Вирішувати Клінтону.

— У мене є ще одна новина, — провадив Георг Нюстрьом. — Боюся, що може існувати і третя копія.

— Де?

— Мені сьогодні вдень повідомили, що у Лісбет Саландер з’явився адвокат. Її звуть Анніка Джанніні, і вона сестра Мікаеля Блумквіста.

Гульберґ кивнув.

— Ти маєш рацію. Блумквіст напевно забезпечив сестру копією, по-іншому просто бути не може. Інакше кажучи, нам деякий час доведеться пильнувати за всіма трьома: за Берґер, Блумквістом і Джанніні.

— Щодо Берґер, думаю, нам турбуватися не слід. Сьогодні з’явилося прес-повідомлення про те, що вона буде головним редактором «Свенска морґонпостен». До «Міленіуму» вона більше стосунку не має.

— Добре. Але її все-таки треба перевірити. Що ж до «Міленіуму», то ми повинні організувати прослуховування телефонів квартир співробітників і, зрозуміло, редакції. Нам необхідно контролювати їх електронну пошту. Треба знати, з ким вони зустрічаються і з ким розмовляють. Добре б також вивідати їхні плани щодо викриття. Але перш за все ми повинні відібрати у них звіт. Інакше кажучи, ціла низка деталей.

— Еверте, ви просите нас вести оперативну діяльність проти редакції журналу, — висловив сумнів Ваденшьо. — Це ж найнебезпечніший шлях.

— У тебе немає вибору. Або ти засукуєш рукави, або саме час передати кермо влади комусь іншому.

Кинутий виклик хмарою повис над столом.

— Я думаю, що зможу впоратися з «Міленіумом», — сказав нарешті Юнас Сандберґ. — Проте все це не вирішує головної проблеми. Що нам робити з вашим Залаченком? Якщо він заговорить, усі зусилля будуть марні.

Гульберґ повільно кивнув.

— Знаю. Це моя частина операції. Думаю, у мене є аргумент, здатний переконати Залаченка мовчати. Але це вимагає деякої підготовки. Я сьогодні ж їду до Ґетеборґа.

Він замовк і огледів присутніх, потім уп’явся поглядом у Ваденшьо.

— Поки мене не буде, оперативні рішення прийматиме Клінтон, — сказав він.

Трохи подумавши, Ваденшьо кивнув.

Лише в понеділок увечері доктор Хелена Ендрін, порадившись із колегою Андерсом Юнассоном, визнала стан Лісбет Саландер настільки стабільним, що їй дозволили приймати відвідувачів. Першими до неї пустили двох інспекторів кримінальної поліції, яким дозволили ставити їй питання протягом п’ятнадцяти хвилин. Лісбет мовчки стежила за тим, як поліцейські увійшли до неї до палати і підсунули собі стільці.

— Доброго дня. Я інспектор кримінальної поліції, мене звуть Маркус Ерландер. Я працюю у відділі боротьби з насильницькими злочинами тут, у Ґетеборзі. Це моя колега Соня Мудіґ із стокгольмської поліції.

Лісбет Саландер не відповіла на привітання, на її обличчі не здригнувся жодний мускул. Соню Мудіґ вона впізнала — інспекторка з групи Бубланськи. Ерландер холодно посміхнувся Лісбет.

— Мене попередили, що ви зазвичай не буваєте багатослівною з представниками влади. В такому разі хочу довести до вашого відома, що вам не потрібно нічого говорити. Проте я був би вдячний, якби ви приділили нам час і вислухали нас. У нас кілька справ і дуже мало часу, щоб обговорити все сьогодні. Надалі нам ще випаде не одна нагода поговорити.

Лісбет Саландер нічого не відповіла.

— Отже, по-перше, я хочу довести до вашого відома, що ваш друг Мікаель Блумквіст повідомив нам, що адвокат на ім’я Анніка Джанніні готова представляти ваші інтереси і повністю в курсі справи. Блумквіст стверджує, що вже раніше за якихось обставин називав вам її ім’я. Мені необхідно отримати від вас підтвердження справедливості його слів, а також дізнатися, чи хочете ви, щоб адвокат Джанніні приїхала до Ґетеборґа і представляла ваші інтереси.

Лісбет Саландер нічого не відповіла.

Анніка Джанніні. Сестра Мікаеля Блумквіста. Він згадував про неї в одному з листів, але тоді Лісбет не стала роздумувати над тим, що їй потрібний буде адвокат.

— Мені шкода, але я просто змушений просити вас відповісти на це питання. Досить сказати «так» або «ні». Якщо ви погодитеся, прокурор з Ґетеборґа зв’яжеться з адвокатом Джанніні. Якщо ви відмовитеся, суд призначить вам державного захисника. Що вам більше до вподоби?

Лісбет Саландер почала обдумувати пропозицію. Вона розуміла, що їй дійсно буде потрібний адвокат, але отримати в захисники сестричку Бісового Калле Блумквіста — це вже перебір. Ото вже він зрадіє. З другого боку, невідомий державний захисник навряд чи буде краще. Врешті-решт вона відкрила рот і видушила з себе одне-єдине слово:

— Джанніні.

— Чудово. Дякую. Тоді в мене буде до вас питання. Ви маєте право не говорити ні слова, поки не прибуде ваш адвокат, але моє питання, наскільки я розумію, ніяк не зачіпає ваших особистих інтересів. Поліція шукає тридцятисемилітнього громадянина Німеччини Рональда Нідермана, який оголошений у розшук за вбивство поліцейського.

Лісбет повела бровою — це стало для неї новиною. Вона не мала жодного уявлення про події після того, як вона всадила сокиру в голову Залаченка.

— Ґетеборзька поліція зацікавлена в тому, щоб зловити його якнайшвидше. Моя колега із Стокгольма хоче до того ж допитати його у зв’язку з трьома вбивствами, у яких раніше підозрювали вас. Тобто ми просимо вас про допомогу. Звідси наше питання: чи маєте ви яке-небудь уявлення… чи можете ви хоч якось допомогти нам з’ясувати його місцезнаходження?

Лісбет з підозрінням переводила погляд з Ерландера на Мудіґ і назад.

Вони не знають, що він мій брат.

Потім вона задумалася над тим, чи хочеться їй, аби Нідерман опинився за ґратами. Найбільш вона хотіла б відправити його до ями в Госсеберзі і закопати. Під кінець вона знизала плечима, чого їй робити не слід було, оскільки ліве плече миттю пронизав гострий біль.

— Що сьогодні за день? — спитала вона.

— Понеділок.

Вона задумалася.

— Я вперше почула ім’я Рональда Нідермана в четвер минулого тижня. Я вистежила його в Госсеберзі. Не маю жодного уявлення про те, де він або куди може втекти. Можу припустити, що він постарається якомога швидше опинитися в безпечному місці десь за кордоном.

— Чому ви думаєте, що він має намір утекти за кордон?

Лісбет трохи подумала.

— Тому що, поки Нідерман рив мені могилу, Залаченко сказав, що він привернув до себе надто багато уваги і що вже вирішено відправити Нідермана на деякий час за кордон.

Так багато Лісбет Саландер не говорила поліцейському з того часу, як їй було дванадцять років.

— Залаченко… адже він ваш батько.

До цього вони, отже, докопалися. Напевно, тут не обійшлося без Бісового Калле Блумквіста.

— Тоді я повинен довести до вашого відома, що ваш батько подав у поліцію заяву і звинувачує вас у спробі його вбити. Зараз прокурор вирішує питання про порушення кримінальної справи. Зате на сьогодні вже відомо, що ви перебуваєте під арештом за заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю. Ви вдарили Залаченка сокирою по голові.

Лісбет нічого не сказала. Всі досить довго мовчали. Потім Соня Мудіґ нахилилася вперед і тихо промовила:

— Я лише хочу сказати, що ми, в поліції, не дуже віримо версії Залаченка. Поговоріть серйозно зі своїм адвокатом, а ми можемо повернутися до цього пізніше.

Ерландер кивнув, і поліцейські встали.

— Дякую за допомогу щодо Нідермана, — сказав Ерландер.

Лісбет здивувало, що представники закону поводилися коректно і майже дружелюбно. Репліка Соні Мудіґ особливо її зацікавила. Тут вочевидь якась задня думка, відзначила вона.

Розділ 07

За чверть до шостої в понеділок увечері Мікаель Блумквіст закрив ноутбук і встав з-за кухонного столу. Надягнувши куртку, він дійшов пішки від свого будинку на Бельмансґатан до офісу «Мілтон сек’юриті», що розташовувався біля Шлюзу, піднявся ліфтом на третій поверх, і його відразу провели до кімнати для нарад. Він прийшов рівно о шостій і виявився останнім.

— Моє шанування, Драґане, — сказав він, потискуючи Арманському руку. — Дякую, що погодилися влаштувати у себе цю неформальну зустріч.

Мікаель роззирнувся на всі боки. Окрім нього і Драґана Арманського в кімнаті зібралися Анніка Джанніні, Хольгер Пальмґрен і Малін Ерікссон. Від «Мілтон сек’юриті» в зустрічі брав участь ще Сонні Боман, який за дорученням Арманського з першого дня долучився до розслідування справи Саландер.

Для Хольгера Пальмґрена це був перший за два з лишком роки вихід на люди. Його лікар, доктор А. Сиварнандан, був не в захопленні від думки, що доведеться випустити Пальмґрена з реабілітаційного пансіонату в Ерсті, але той наполіг на своєму. Йому забезпечили таксі за рахунок міста, і його супроводжувала в цій поїздці особистий тренер Юханна Кароліна Оскарссон, тридцяти дев'яти років, — зарплату їй виплачував фонд, таємничим чином створений для того, щоб забезпечити Пальмґрену найкращі умови для лікування і відновлення після інсульту. Тепер Кароліна Оскарссон чекала пацієнта за кавовим столиком у сусідній кімнаті, читаючи взяту із собою книжку. Мікаель зачинив двері.

— Для тих, хто не знає, це Малін Ерікссон, новий головний редактор «Міленіуму». Я попросив її взяти участь у нашій зустрічі, оскільки те, що тут обговорюватиметься, відіб’ється і на її роботі.

— Добре, — сказав Арманський. — Усі зібралися. Я весь увага.

Мікаель став біля дошки Арманського і взяв маркер. Потім оглянувся на всі боки.

— Це, мабуть, найбеглуздіша справа з усіх, у яких мені доводилося брати участь, — сказав він. — Коли все закінчиться, я створю громадську організацію і назву її «Лицарі безглуздого столу». Її завданням буде щороку влаштовувати вечерю, на якій ми будемо лаяти Лісбет Саландер. Ви всі будете її членами.

Мікаель зробив паузу, а потім повів далі, одночасно виписуючи стовпці на дошці:

— Реальна ситуація така…

Він говорив трохи більше тридцяти хвилин, і подальша дискусія тривала ще майже три години.

Коли формально збори закінчилися, Еверт Гульберґ усівся поряд із Фредріком Клінтоном. Вони неголосно поговорили кілька хвилин, а потім Гульберґ підвівся, і давні товариші по зброї потисли один одному руки.

Взявши таксі, Гульберґ поїхав назад у готель, забрав речі, розплатився і вечірнім потягом вирушив до Ґетеборґа. Він їхав першим класом і займав окреме купе. Коли центр Стокгольма залишився позаду, Гульберґ дістав кулькову ручку і блокнот з аркушами для листів, трохи подумав і почав писати. Заповнивши приблизно половину аркуша, він передумав і вирвав його з блокнота.

Створення або експертиза фальшивих документів до його службових завдань ніколи не входили, проте в цьому випадку справа полегшувалася тим, що фальшиві листи він писав від свого власного імені і в них не було ані слова правди.

До того моменту, коли потяг проїздив Нючьопінґ, Гульберґ забракував ще купу начерків, проте поступово потрібні тексти стали вимальовуватись. На час прибуття до Ґетеборґа в нього було дванадцять листів, які його цілком задовольняли, причому він ретельно простежив за тим, щоб на папері залишилися виразні відбитки його пальців.

На центральному вокзалі Ґетеборґа йому вдалося знайти ксерокс і зняти з листів копії. Потім він купив конверти і марки й опустив документи у скриньку, пошту з якої забирали о 21.00.

Узявши таксі, Гульберґ поїхав до «Сіті-готелю» на Лоренсбергсґатан — того ж самого, де кількома днями раніше ночував Мікаель Блумквіст. Клінтон заздалегідь забронював йому номер, і Гульберґ, відразу піднявшись туди, сів на ліжко. Він смертельно втомився і до того ж пригадав, що за весь день з’їв лише два шматки хліба. Але їсти йому як і раніше не хотілося. Він роздягнувся, витягся в ліжку і майже відразу заснув.

Лісбет Саландер прокинулася як від поштовху. Її потривожив якийсь звук — двері до палати відчинялися, і їй відразу стало ясно, що це не хтось із нічних сестер. Трохи розтуливши повіки, вона побачила в дверному отворі силует людини на милицях. Залаченко стояв нерухомо, розглядаючи її в світлі, що падало з коридору.

Не ворушачись, Лісбет скосила очі так, що їй стало видно годинник — він показував 03.10.

Вона перевела погляд на кілька міліметрів і побачила склянку з водою, що стояла на краю тумбочки коло ліжка. Придивившись до склянки, вона прикинула відстань — до неї можна було дотягтися, не переміщаючи тулуб.

Потрібна буде всього частка секунди, щоб простягнути руку і різким рухом відбити верх склянки об твердий край тумбочки коло ліжка. Якщо Залаченко схилиться над нею, можна буде за півсекунди всадити вістря йому в горлянку. Лісбет прорахувала інші варіанти, але дійшла висновку, що це єдина доступна їй зброя.

Вона розслабилася й стала чекати.

Залаченко нерухомо простояв у дверях дві хвилини.

Потім він обережно зачинив двері, і Лісбет почула слабке поскрипування милиць — він віддалявся від її палати.

Почекавши п’ять хвилин, вона піднялася на лікті, дотяглася до склянки і зробила великий ковток. Спустивши ноги з ліжка, вона від’єднала електроди від руки і грудної клітки, потім встала і похитнулася. Минула приблизно хвилина, перш ніж вона відчула, що тіло її слухається. Тоді вона допленталася до дверей, притулилася до стіни і перевела дух. Її кинуло в холодний піт, потім охопила холодна злість.

Клятий Залаченко. З ним час кінчати.

Потрібно знайти якусь зброю.

Наступної миті з коридору донісся поквапливий стук каблуків.

Чорт. Електроди.

— Боже, навіщо ж ви встали? — вигукнула нічна сестра.

— Мені треба було… до вбиральні, — важко дихаючи, відповіла Лісбет Саландер.

— Негайно лягайте.

Сестра схопила Лісбет за руку і допомогла їй дійти до ліжка, потім принесла судно.

— Якщо вам треба до вбиральні, ви повинні дзвонити нам. Саме для цього призначена он та кнопка, — сказала сестра.

Лісбет не відповіла — всі її сили були зосереджені на тому, щоб видушити з себе кілька крапель.

У вівторок Мікаель Блумквіст прокинувся о пів на одинадцяту, прийняв душ, поставив каву і всівся за комп’ютер. Напередодні увечері, після зустрічі в «Мілтон сек’юриті», він пішов прямо додому і пропрацював до п’ятої години ранку. Він нарешті відчув, що матеріал починає знаходити форму. Біографія Залаченка як і раніше здавалася розпливчастою — Мікаель міг будувати її лише на основі тієї інформації, яку йому вдалося видушити з Бйорка, і на деталях, які зумів додати Хольгер Пальмґрен. Матеріал про Лісбет Саландер був у загальних рисах готовий. У своєму нарисі Мікаель крок за кроком пояснював, як за неї взялася група прибічників «холодної війни» з ДПУ/Без і замкнула до дитячої психіатричної лікарні в ім’я збереження таємниці Залаченка.

Цим текстом Мікаель був задоволений. У нього вийшов чудовий матеріал, який наробить багато галасу і до того ж створить проблеми для верхніх ешелонів державної бюрократії.

Мікаель закурив сигарету і задумався.

Він бачив дві великі лакуни, які необхідно було заповнити. В одному випадку завдання здавалося цілком посильним. Йому треба взятися за Петера Телебор’яна, і від цієї думки в нього просто свербіли руки. Коли він розбереться з Телебор’яном, знаменитий дитячий психіатр стане найбільш зневажуваною людиною Швеції. Це перше.

Друга проблема була значно складнішою.

Змова проти Лісбет Саландер Мікаель охрестив її учасників «Клубом Залаченка» — була організована силами Служби державної безпеки. Він знав лише одне ім’я — Гуннар Бйорк, але Гуннар Бйорк ніяк не міг влаштувати все це самотужки. Повинна була існувати якась група, щось подібне до відділу — з начальниками, відповідальними особами і бюджетом. Проблема полягала в тому, що Мікаель абсолютно не розумів, як потрібно діяти, щоб вичислити цих людей. Він навіть не знав, з чого почати. Про структуру СЕПО в нього були лише найзагальніші уявлення.

У понеділок Мікаель заходився збирати матеріал, пославши Хенрі Кортеса до кількох букіністичних магазинів із завданням купувати всі книги, хоч якось пов’язані з діяльністю Служби державної безпеки. Близько четвертої години дня Кортес приніс йому додому шість видань, і Мікаель почав розглядати купку, що виросла на столі.

«Шпигунство у Швеції» Мікаеля Русквіста («Темпус», 1988); «Начальник СЕПО в 1962–1970 рр.» Пера Гуннара Вінґе (W&W, 1988); «Таємні сили» Яна Оттоссона і Ларса Маґнуссона («Тіден», 1991); «Боротьба за владу над СЕПО» Еріка Маґнуссона («Корона», 1989); «Завдання» Карла Ліндбума (W&W, 1990), а також — трохи несподівано — «Агент на місці» Томаса Вайтсайда («Баллантайн», 1966), де говорилося про справу Веннерстрьома. У сенсі, про справу шпигуна 60-х років, а не про його власну справу Веннерстрьома початку XXI століття.

Більшу частину ночі проти вівторка Мікаель провів за читанням або, принаймні, переглядом добутих Хенрі Кортесом книжок. Закінчивши читати, він зробив кілька спостережень. По-перше, схоже, що більшість книг про Службу безпеки вийшли в кінці 80-х років. Пошук по Інтернету показав, що жодної свіжішої літератури з цієї теми немає.

По-друге, складалося враження, що відсутній скільки-небудь доладний огляд діяльності шведської таємної поліції за всі роки її існування. Якщо вдуматися, воно й зрозуміло — адже багато справ засекречено і писати про них важко, — але, схоже, критичним аналізом роботи СЕПО не займався жоден інститут, ніхто з дослідників або представників ЗМІ.

Мікаель відзначив ще одну дивну річ: ні в одній з книг, знайдених Хенрі Кортесом, не було списку літератури. Підрядкові виноски відсилали лише до статей у вечірніх газетах або приватних інтерв’ю, даних ким-небудь із співробітників СЕПО, що вийшли на пенсію.

Книга «Таємні сили» була чудовою, але описувала лише період до Другої світової війни і під час неї. Мемуари П. Г. Вінґе здалися Мікаелю чистісінькою пропагандою, яку для власного виправдання вів начальник СЕПО, що зазнав жорсткої критики і був звільнений. В «Агенті на місці», прямо в першому розділі, було стільки дивних думок про Швецію, що Мікаель рішуче перемістив книжку в кошик для паперів. Щире прагнення описати роботу Служби державної безпеки спостерігалося лише в двох виданнях — «Боротьбі за владу над СЕПО» і в «Шпигунстві у Швеції». Там були наведені дати, імена і документи. Особливо вартою уваги Мікаелю здалася книга Еріка Маґнуссона. Вона хоч і не пропонувала відповідей на його невідкладні питання, але давала непогане уявлення про те, якою була і чим займалася організація в минулі десятиліття.

Головним сюрпризом стала, проте, книжка Карла Ліндбума «Завдання», де описувалися проблеми, з якими зіткнувся колишній посол у Парижі, коли за дорученням уряду перевіряв діяльність СЕПО після вбивства Пальме і справи Еббе Карлссона. Мікаелю раніше не доводилося читати творів Карла Ліндбума, і його вразила влучність спостережень, викладених іронічною мовою. Книжка Карла Ліндбума теж не наблизила Мікаеля до відповідей на його питання, але він хоч би почав потихеньку уявляти собі, з чим йому доведеться боротися.

Трохи поміркувавши, він відкрив мобільний телефон і подзвонив Хенрі Кортесу.

— Привіт, Хенрі. Спасибі за те, що ти вчора для мене побігав.

— Гм. Чого ти хочеш?

— Аби ти ще трохи побігав.

— Мікке, мені треба працювати. Адже я тепер відповідальний секретар редакції.

— Чудове кар’єрне зростання.

— Що тобі треба?

— За роки існування СЕПО проводилося кілька офіційних перевірок їх роботи. Одну з них провів Карл Ліндбум. Повинні існувати численні матеріали таких перевірок.

— Угу.

— Принеси мені все, що зможеш знайти в Риксдагу: бюджети, звіти державних комісій, запити і таке інше. І замов річні звіти СЕПО за стільки років, за скільки вдасться.

— Yes, massa.[16]

— Чудово. І, Хенрі…

— Що?

— …до завтра мені це не знадобиться.

Лісбет Саландер присвятила день роздумам про Залаченка. Вона знала, що він лежить через дві палати від неї, ночами розгулює по коридору і сьогодні підходив до її палати о 3.10 ранку.

Вона вистежила його в Госсеберзі з наміром убити, але нічого не вийшло, Залаченко залишився живий, і тепер він менш як за десять метрів од неї. А вона ускочила в лайно, масштаби якого поки гаразд не могла оцінити, але припускала, що коли їй не хочеться знову опинитися в якому-небудь дурдомі під охороною Петера Телебор’яна, то треба тікати і непомітно перебратися за кордон.

Проблема ж полягала в тому, що в неї ледве вистачало сил сісти в ліжку. Правда, вона помічала поліпшення: голова боліла й далі, але нападами, а не безперервно, біль у плечі затаївся десь усередині і давав про себе знати, лише коли Лісбет намагалася поворушитися.

За дверима почулися кроки, потім сестра відчинила двері і впустила жінку в чорних брюках, білій блузці і темному жакеті. Жінка була симпатичною, худенькою, з темним волоссям і короткою хлоп’ячою стрижкою. Вона випромінювала відверту впевненість у собі, а в руці тримала чорний портфель. Лісбет відразу помітила, що в жінки такі ж очі, як у Мікаеля Блумквіста.

— Доброго дня, Лісбет. Мене звуть Анніка Джанніні, — сказала відвідувачка. — Можна мені увійти?

Лісбет дивилася на неї з цілковитою байдужістю. Їй раптом абсолютно розхотілося зустрічатися із сестрою Мікаеля Блумквіста, і вона пошкодувала, що погодилася на пропозицію найняти її адвокатом.

Лісбет Саландер мала просто жахливий вигляд — голова була вся обмотана бинтами, навколо очей розпливлися величезні бузкові синяки, а білки очей також пістрявіли синцями.

— Перш ніж ми почнемо що-небудь обговорювати, мені необхідно знати, чи справді ти хочеш, аби я була твоїм адвокатом, — заговорила жінка. — Зазвичай я беру участь лише в цивільних справах, де представляю інтереси тих, що зазнали зґвалтування або побиття. Я не є адвокатом з кримінальних справ. Зате я в усіх деталях вивчила твій випадок і дуже хочу представляти твої інтереси, якщо дістану таку можливість. Мушу також сказати, що Мікаель Блумквіст мій брат — гадаю, тобі це вже відомо — і що вони з Драґаном Арманським оплачуватимуть мою роботу.

Вона трохи почекала, але, оскільки жодної реакції з боку клієнтки не було, повела далі:

— Якщо ти згодна, я на тебе працюватиму. Наголошую, не на брата чи на Арманського. У питаннях кримінальної справи мені також допомагатиме твій колишній опікун Хольгер Пальмґрен. Він молодчина, навіть видряпався з лікарняного ліжка для того, щоб тобі допомогти.

— Пальмґрен? — перепитала Лісбет Саландер.

— Так.

— Ти з ним зустрічалася?

— Так. Він буде моїм консультантом.

— Як він почувається?

— Він розлючений, але, хоч як дивно, не схоже, щоб він за тебе хвилювався.

Лісбет посміхнулася кривою посмішкою — вперше після того, як потрапила до Сальгренської лікарні.

— Як ти почуваєшся? — запитала Анніка Джанніні.

— Як мішок з лайном, — відповіла Лісбет Саландер.

— Гаразд. Ти хочеш, щоб я була твоїм адвокатом? Арманський з Мікаелем оплатять мою роботу і…

— Ні.

— Що ти маєш на увазі?

— Платити я буду сама. Я не візьму ні ере від Арманського і Калле Блумквіста. Правда, я зможу заплатити тобі, лише коли дістану доступ до Інтернету.

— Зрозуміло. Коли дійде до справи, ми це питання вирішимо, та й основну частину мого гонорару все одно заплатить держава. Значить, ти згодна, щоб я представляла твої інтереси?

Лісбет Саландер кивнула.

— Добре. Тоді спершу я передам повідомлення від Мікаеля. Він висловлюється загадково, але каже, ти зрозумієш, що він має на увазі.

— Он як?

— Він каже, що в основному мені все розповів, за винятком кількох речей. Це стосується, по-перше, тих твоїх здібностей, які він виявив у Хедестаді.

Мікаелю відомо, що в мене фотографічна пам'ять і що я хакер. Про це він нічого не сказав.

— Гаразд.

— По-друге, CD-диск. Не знаю, на що він натякає, але він каже, що тобі вирішувати, захочеш ти розповісти мені про це чи ні. Ти розумієш, що він має на увазі?

Диск з фільмом, де знято, як Б’юрман мене ґвалтує.

— Так.

— Гаразд…

Анніка Джанніні раптом завагалася.

— Я трохи сердита на брата. Хоча він сам мене найняв, він розповідає мені лише те, що йому забагнеться. Ти теж маєш намір приховувати від мене різні речі?

Лісбет задумалася.

— Не знаю.

— Нам з тобою треба буде багато що обговорити. Зараз я не можу залишитися, щоб як слід поговорити, бо через сорок п'ять хвилин у мене зустріч з прокурором Агнетою Єрвас. Мені просто потрібно було отримати підтвердження того, що ти справді хочеш користуватися моїми послугами. Крім того, я повинна тебе проінструктувати.

— Ага.

— Інструкція полягає ось у чому. За моєї відсутності ти не повинна говорити поліції ні слова, хоч би про що тебе запитували. Навіть якщо вони будуть тебе провокувати, звинувачуючи в різних речах. Ти можеш мені це обіцяти?

— Легко, — сказала Лісбет Саландер.

Еверт Гульберґ був настільки вимотаний після такого напруженого понеділка, що назавтра прокинувся лише о дев’ятій годині ранку — майже на чотири години пізніше звичайного. Він пішов у ванну, вмився і почистив зуби, потім досить довго вивчав у дзеркалі своє обличчя, після чого вимкнув світло і почав одягатися. Вийнявши з коричневого портфеля останню чисту сорочку, він додав до неї краватку з коричневим малюнком.

Спустившись у відведену для сніданку залу, Гульберґ випив філіжанку чорної кави і з’їв тост з білого хліба зі шматочком сиру і крапелькою апельсинового джему. І крім того, випив велику склянку мінеральної води.

Потім він пішов у хол готелю і подзвонив з телефону-автомата на мобільний телефон Фредріка Клінтона.

— Це я. Як там обстановка?

— Досить тривожна.

— Фредріку, тобі під силу цим займатися?

— Так, усе як у колишні часи. Шкода лише, що Ханса фон Роттінґера немає серед живих. Він краще за мене умів планувати операції.

— Ви з ним завжди були на рівних і могли будь-якої миті замінити один одного. Що ви частенько й робили.

— Тут питання в чутті. А з цим у нього завжди було краще.

— Як у вас ідуть справи?

— Сандберґ виявився розумнішим, ніж ми думали. Ми підключили помічника ззовні — Мортенссона, він цілком годиться виконувати різні доручення. Ми вже прослуховуємо домашній і мобільний телефони Блумквіста. Сьогодні протягом дня займемося телефонами Джанніні і «Міленіуму». Зараз щосили вивчаємо плани офісів і квартир. Найближчим часом ми туди навідаємося.

— Ти повинен спершу вирахувати, де знаходяться всі копії…

— Це я вже зробив. Нам добряче пощастило. Анніка Джанніні сьогодні о десятій ранку зателефонувала Блумквісту і запитала саме про те, скільки всього копій у ходу. З розмови стало ясно, що в Мікаеля Блумквіста є лише одна. Берґер зняла із звіту копію, але переправила її Бубланськи.

— Чудово. Нам не можна гаяти часу.

— Знаю. Але діяти треба одним махом. Якщо ми не вилучимо всі копії звіту Бйорка одночасно, то в нас нічого не вийде.

— Згоден.

— Завдання трохи ускладнилося, позаяк Джанніні вранці поїхала до Ґетеборґа. Я відправив слідом за нею команду співробітників іззовні. Їхній літак уже злетів.

— Добре.

Гульберґ не міг збагнути, що б іще сказати, і досить довго простояв мовчки.

— Спасибі, Фредріку, — промовив він під кінець.

— Це тобі спасибі. Займатися справою набагато приємніше, ніж сидіти, даремно чекаючи на нирку.

Вони попрощалися. Гульберґ розплатився за готель і вийшов на вулицю. Процес пішов, тепер головне — не зробити неправильного кроку.

Він дійшов до «Парк авеню-готелю», де попросив дозволу скористатися факсом і відправив листи, написані напередодні в потязі. З готелю, в якому він зупинявся, посилати факси йому не хотілося. Потім Гульберґ вийшов на Авеню і став шукати таксі. Зупинившись біля урни, він розірвав на шматочки зняті з листів фотокопії.

Розмова Анніки Джанніні з прокурором Агнетою Єрвас забрала п’ятнадцять хвилин. Їй хотілося знати, які звинувачення прокурор збирається висунути проти Лісбет Саландер, але вона швидко зрозуміла, що Єрвас не впевнена в подальшому розвитку подій.

— Зараз я обмежуся тим, що заарештую її за заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю або за спробу вбивства. Я маю на увазі удар сокирою, якого Лісбет Саландер завдала своєму батькові. Припускаю, ви будете посилатися на право на необхідну оборону.

— Можливо.

— Але, чесно кажучи, головне для мене зараз — убивця поліцейського Нідерман.

— Розумію.

— Я зв’язалася з генеральним прокурором. Зараз обговорюється питання про те, щоб передати всі звинувачення проти вашої клієнтки прокуророві в Стокгольмі й об’єднати їх з тим, що там сталося.

— Я виходитиму з того, що справу передадуть до Стокгольма.

— Добре. У будь-якому разі, я повинна дістати можливість допитати Лісбет Саландер. Коли це можна буде зробити?

— У мене є висновок її лікаря Андерса Юнассона. Він вважає, що Лісбет Саландер ще кілька днів буде не в змозі брати участь у допитах. Окрім фізичних травм вона перебуває під впливом болезаспокійливих засобів.

— Я отримала аналогічні відомості. Ви, мабуть, розумієте, як я розчарована. Повторюю, головне для мене зараз — Рональд Нідерман. Ваша клієнтка говорить, що не знає, де він ховається.

— Це відповідає дійсності. Вона з Нідерманом незнайома, і їй самій довелося вираховувати його і вистежувати.

— Ясно, — сказала Агнета Єрвас.

Еверт Гульберґ увійшов до ліфта Сальгренської лікарні, тримаючи в руках букет. Одночасно з ним туди зробила крок коротко стрижена жінка в темному жакеті, і він люб’язно притримав дверці ліфта, давши їй можливість першою підійти до столу чергового біля входу до відділення.

— Мене звуть Анніка Джанніні. Я адвокат, і мені треба знову зустрітися з моєю клієнткою, Лісбет Саландер.

Повернувши голову, Еверт Гульберґ здивовано поглянув на жінку, яку випустив з ліфта. Потім, поки сестра перевіряла посвідчення Джанніні і звірялася із списком, перевів погляд на її портфель.

— Дванадцята палата, — сказала сестра.

— Дякую. Я там уже була і знайду дорогу сама.

Вона взяла портфель і зникла з поля зору Гульберґа.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала сестра.

— Я хочу передати ці квіти Карлу Акселю Бодіну.

— Йому заборонено приймати відвідувачів.

— Я знаю, мені хочеться просто передати йому квіти.

— Це ми можемо взяти на себе.

Квіти Гульберґ прихопив із собою в основному як привід — йому хотілося дістати уявлення про те, який вигляд має відділення. Подякувавши сестрі, він попрямував до виходу і пройшов повз палату Залаченка — номер 14, за відомостями Юнаса Сандберґа.

На сходовому майданчику Гульберґ зупинився і через дверне скло прослідкував, як сестра зникла з його квітами в палаті Залаченка. Коли вона попрямувала назад на місце, Гульберґ різко відчинив двері і швидко дійшов до чотирнадцятої палати.

— Доброго здоров’я, Олександре, — сказав він.

Залаченко з подивом поглянув на нежданого відвідувача.

— Я думав, що ти вже помер, — сказав він.

— Поки ні, — відповів Гульберґ.

— Що тобі треба? — спитав Залаченко.

— А ти як гадаєш?

Гульберґ підсунув стілець для відвідувачів і сів.

— Очевидно, побачити мене мертвим.

— Так, це було б дуже бажано. Як ти міг повестися як останній кретин? Ми дали тобі нове життя, а ти потрапив сюди.

Якби Залаченко мав таку можливість, він би посміхнувся. В його уявленні шведська Служба безпеки суціль складалася з аматорів, до яких він зараховував і Еверта Гульберґа, і Свена Янссона — він же Гуннар Бйорк, не кажучи вже про такого непроторенного ідіота, як Нільс Б’юрман.

— І тепер ми знову повинні витягувати тебе з полум’я.

Залаченкові, що дістав свого часу тяжкі опіки, цей вислів не сподобався.

— Нічого читати мені нотації. Витягніть мене звідси.

— Це я і хочу з тобою обговорити.

Гульберґ відкрив портфель, який тримав на колінах, дістав блокнот і розгорнув на чистій сторінці. Потім запитливо поглянув на Залаченка.

— Мене цікавить одна річ: невже ти справді зміг би нас закласти, після всього що ми для тебе зробили?

— А ти як гадаєш?

— Це залежить від того, до якої міри ти псих.

— Не називай мене психом. Я борюся за виживання і зроблю ради цього все, що буде потрібно.

Гульберґ захитав головою.

— Ні, Олександре, всі твої вчинки пояснюються тим, що ти злісна і гнила людина. Ти хотів знати рішення «Секції». Я тут для того, щоб тобі його повідомити. Цього разу ми і пальцем не ворухнемо, щоб тобі допомогти.

В очах Залаченка вперше з’явилася невпевненість.

— У тебе немає вибору, — сказав він.

— Вибір є завжди, — відповів Гульберґ.

— Я можу…

— Ти взагалі нічого не зможеш.

Глибоко зітхнувши, Гульберґ сунув руку в зовнішнє відділення коричневого портфеля і дістав пістолет «Сміт-і-Вессон» калібру дев'ять міліметрів, з позолоченою рукояткою. Це був дарунок, який він отримав двадцять п’ять років тому від англійського розвідувального управління на знак подяки за добуту від Залаченка і передану їм безцінну інформацію, — ім’я сценографа агенції британської розвідки МІ-5, як і Філбі, що працював на росіян. Залаченко вочевидь був вражений, потім посміхнувся.

— І що ти збираєшся з ним робити? Застрелити мене? Тоді решту свого жалюгідного життя ти проведеш у в’язниці.

— Не думаю, — сказав Гульберґ.

Залаченко раптом завагався: а раптом Гульберґ не блефує?

— Вибухне грандіозний скандал.

— Теж не думаю. З’явиться кілька статей, але через тиждень твоє ім’я ніхто вже і не пригадає.

У Залаченка звузилися очі.

— Клята скотина, — сказав Гульберґ з таким холодом у голосі, що Залаченко затремтів, як у пропасниці.

Залаченко почав спускати протез із ліжка, і в цю мить Гульберґ підняв пістолет, цілячись йому прямо в лоб, і натиснув на курок. Залаченка відкинуло на подушку, він кілька разів судорожно сіпнувся і затих. На стіні, позаду узголів’я ліжка, з червоних бризок утворилася квітка. Від пострілу в Гульберґа задзвеніло у вухах, і він автоматично покрутив у вусі вільним вказівним пальцем.

Потім він підвівся, підійшов до Залаченка, приставив дуло йому до скроні і ще двічі натиснув на курок. Йому хотілося переконатися, що клятий мерзотник справді мертвий.

Почувши перший постріл, Лісбет Саландер різко сіла. Плече відразу пронизав сильний біль. Коли пролунали наступні постріли, Лісбет спробувала спустити ноги з ліжка.

Анніка Джанніні, що прийшла перед цим, устигла обмінятися з Лісбет лише кількома словами і тепер сиділа, немов паралізована, намагаючись зрозуміти, звідки доносяться лункі звуки. Реакція Лісбет Саландер змусила її зрозуміти: щось відбувається.

— Лежи і не рухайся! — гукнула Анніка Джанніні. Придавивши долонею груди Лісбет, вона так сильно притисла клієнтку до ліжка, що Лісбет підкорилася.

Потім Анніка швидко перетнула кімнату і прочинила двері. Вона побачила, що дві сестри біжать до палати, що була на двоє дверей далі по коридору. Перша з них різко зупинилася на порозі. Анніка почула її крик: «Ні, припиніть!» — після чого жінка відступила назад, наштовхнулася на другу сестру і вигукнула:

— Він озброєний! Біжи!

Обидві сестри кинулися до сусідньої палати і сховалися там, зачинивши за собою двері. Наступної миті вона побачила, як у коридор вийшов сивий худорлявий чоловік у картатому піджаку. У руці він тримав пістолет. Анніка впізнала його — вони разом їхали в ліфті всього кілька хвилин тому.

Потім їх погляди зустрілися. У нього зробився розгублений вигляд, але він тут же підняв пістолет, спрямував його на Анніку і ступив крок уперед. Вона миттю втягнула голову в палату, зачинила двері і у відчаї оглянулася. Прямо біля неї стояв високий стіл, призначений для медсестер. Анніка ривком підтягла його до дверей і блокувала стільницею ручку.

Почувши позаду ворушіння, вона обернулася і побачила, що Лісбет Саландер знову вибирається з ліжка. Анніка кинулася до клієнтки, обхопила її руками і підняла. Відірвавши електроди і шланг крапельниці, вона перенесла Лісбет до вбиральні і посадила на кришку унітаза, потім обернулася і замкнула двері вбиральні. Після цього вона витягла з кишені жакета мобільний телефон і зателефонувала до поліції.

Еверт Гульберґ підійшов до палати Лісбет Саландер і натиснув на ручку, але вона виявилася заблокована, і йому не вдалося зрушити ручку ні на міліметр.

Він трохи постояв перед дверима в нерішучості. Ясно, що Анніка Джанніні там, у палаті, питання в тому, чи лежить у неї в сумці копія звіту Бйорка. Але двері замкнуто, а виламати їх у нього не вистачить сил.

Одначе до плану це не входило. Ліквідувати загрозу з боку Джанніні — справа Клінтона, а він брав на себе лише Залаченка.

Роззирнувшись на всі боки, Гульберґ побачив, що за ним з різних дверей спостерігають два десятки сестер, пацієнтів і відвідувачів. Він підняв пістолет і вистрілив у картину, що висіла на стіні в кінці коридору, — публіка зникла, немов за помахом чарівної палички.

Кинувши останній погляд на зачинені двері, Гульберґ рішучим кроком повернувся до палати Залаченка і замкнувся, потім сів на стілець і поглянув на російського перебіжчика, що був протягом багатьох років невід’ємною частиною його власного життя.

Хвилин десять він сидів нерухомо, не думаючи ні про що конкретне. Потім він почув галас у коридорі і зрозумів, що прибула поліція. Тоді він востаннє підняв пістолет, приставив дуло до скроні і натиснув на курок.

Подальший розвиток подій показав, що здійснювати самогубство в Сальгренській лікарні — досить ризикована справа. Еверта Гульберґа блискавично перевезли до травматологічного відділення, де ним зайнявся доктор Андерс Юнассон і миттєво вжив багато заходів для відновлення життєвих функцій.

Уже вдруге протягом одного тижня Юнассон робив термінову операцію, під час якої витягував кулю із суцільнометалевою оболонкою з тканин людського мозку. Після п’ятигодинної операції Гульберґ перебував у критичному стані, але як і раніше залишався живий.

Проте ушкодження у Еверта Гульберґа виявилися значно серйознішими, ніж у Лісбет Саландер, і протягом кількох діб він перебував між життям і смертю.

Зроблене по радіо повідомлення про те, що поки не названого на ім’я чоловіка шістдесяти шести років, підозрюваного в замаху на життя Лісбет Саландер, застрелено в Сальгренській лікарні Ґетеборґа, Мікаель Блумквіст почув у кафе на Хурнсґатан. Миттю поставивши філіжанку і взявши сумку з комп’ютером, Мікаель поспішив до редакції на Ґьотґатан. Він перетнув площу Маріаторґет і якраз повертав на Санкт-Польсґатан, коли в нього задзвонив мобільний телефон, і Мікаель відповів прямо на ходу.

— Блумквіст.

— Привіт, це Малін.

— Я чув новини. Відомо, хто стріляв?

— Поки що ні, але Хенрі намагається довідатися.

— Я вже йду, буду за п'ять хвилин.

У дверях «Міленіуму» Мікаель зіштовхнувся з Кортесом, що виходив звідти.

— Екстрьом дає прес-конференцію о п’ятнадцятій нуль-нуль, — сказав Хенрі. — Я їду на Кунгсхольмен.

— Що нам відомо? — прокричав йому вслід Мікаель.

— Малін, — відповів Хенрі і зник.

Мікаель попрямував до кабінету Еріки Берґер… ні, Малін Ерікссон. Вона розмовляла по телефону, щось гарячково записуючи на жовтих аркушиках для заміток, і жестом запропонувала йому почекати. Мікаель пішов на редакційну кухню і налив у два кухлі каву з молоком. Коли він повернувся до кабінету Малін, та вже закінчила розмову. Мікаель простягнув їй один з кухлів.

— Гаразд, — сказала Малін. — Залаченка застрелили сьогодні о тринадцятій п’ятнадцять.

Вона поглянула на Мікаеля.

— Я щойно розмовляла з медсестрою із Сальгренської лікарні. Вона говорить, що вбивця — літній чоловік років сімдесяти, який прийшов за кілька хвилин до вбивства і попросив передати Залаченкові квіти. Він зробив кілька пострілів у голову Залаченка, а потім вистрелив у себе. Залаченко мертвий. Убивця поки живий, і його зараз оперують.

Мікаель зітхнув з полегкістю. В той момент, коли він почув у кафе цю новину, у нього душа втекла в п’яти і виникло панічне передчуття, що зброю тримала Лісбет Саландер. Це б серйозно ускладнило його план.

— Чи знаємо ми ім’я того, хто стріляв? — спитав він.

Малін заперечливо хитнула головою, і тут телефон знову задзвонив.

Вона почала відповідати, і з розмови Мікаель зрозумів, що телефонує з Ґетеборга тимчасовий співробітник, якого Малін посилала до Сальгренської лікарні. Він помахав їй рукою, пішов до себе в кабінет і опустився на стілець.

Було таке відчуття, ніби він з’явився на робочому місці вперше за кілька тижнів. У нього зібрався стос непрочитаної кореспонденції, але він рішуче відсунув папери вбік і зателефонував сестрі.

— Джанніні.

— Привіт. Це Мікаель. Ти чула, що сталося в Сальгренській лікарні?

— Можна сказати, своїми вухами.

— А ти де?

— У Сальгренській лікарні. Цей негідник у мене цілився.

На кілька секунд Мікаель утратив дар мови, поки до нього дійшли слова сестри.

— Якого біса… ти що, була там?

— Так. У таку халепу мені ще в житті потрапляти не доводилося.

— Ти поранена?

— Ні. Але він намагався увійти до палати Лісбет. Я блокувала двері і замкнулася з нею разом у вбиральні.

Мікаель раптом відчув, що світ похитнувся. Його сестру ледве не…

— Що з Лісбет? — запитав він.

— Вона ціла і неушкоджена. Я маю на увазі, в усякому разі, сьогоднішня драма їй шкоди не заподіяла.

Він зітхнув з деякою полегкістю.

— Анніко, тобі що-небудь відомо про вбивцю?

— Абсолютно нічого. Літній чоловік, добре одягнений. Мені здалося, що в нього був розгублений вигляд. Я з ним раніше не зустрічалася, але за кілька хвилин до вбивства ми разом їхали в ліфті.

— А Залаченко точно мертвий?

— Так. Я чула три постріли, і, як мені вдалося тут довідатись, усі три рази стріляли в голову. Але тут був цілковитий хаос, набігла тисяча поліцейських, евакуювали все відділення, а тут лежать люди з тяжкими травмами і хворі, яких взагалі не можна переміщати. Коли прибула поліція, хтось обов’язково хотів допитати Саландер, поки до них дійшло, що вона ледве жива. Мені довелося на них нагримати.

Інспектор кримінальної поліції Маркус Ерландер побачив Анніку Джанніні через прочинені двері палати Лісбет Саландер. Адвокат притискала до вуха мобільний телефон, і Ерландер став очікувати, поки вона закінчить розмову.

Через дві години після вбивства в коридорі як і раніше панував хаос. Палату Залаченка оточили. Лікарі спробували було надати йому допомогу відразу після пострілів, але незабаром здалися — допомогти Залаченкові було вже неможливо. Останки перевезли до патологоанатомів, і тепер повним ходом йшло обстеження місця злочину.

В Ерландера задзвонив мобільний телефон — на зв’язку був Фредрік Мальмберґ з патрульної служби.

— Ми точно встановили особу вбивці, — сказав Мальм замість привітання. — Його звуть Еверт Гульберґ, і йому сімдесят вісім років.

Сімдесят вісім років — убивця похилого віку.

— І хто, чорт забирай, він такий?

— Пенсіонер, живе в Лахольмі, має титул бізнес-юриста. Мені тільки-но телефонували з ДПУ/Без і повідомили, що якраз почали щодо нього попереднє слідство.

— Коли саме і чому?

— Коли, я не знаю. Чому — через те, що він мав згубну звичку розсилати офіційним особам божевільні листи з погрозами.

— Наприклад?

— Наприклад, міністрові юстиції.

Маркус Ерландер зітхнув. Значить, псих, аматор боротьби з офіційною владою.

— До СЕПО вранці телефонували з кількох газет, що отримали листи від Гульберґа. Зателефонували і з міністерства юстиції, позаяк цей Гульберґ недвозначно погрожував смертю Карлу Акселю Бодіну.

— Мені потрібні копії листів.

— Із СЕПО?

— Так, чорт забирай. Якщо буде потрібно, їдь до Стокгольма і забери їх особисто. Я хочу, щоб вони лежали в мене на столі до моменту мого повернення до поліцейського управління. Тобто приблизно через годину.

Він секунду подумав, а потім поставив ще одне запитання.

— Тобі телефонували із СЕПО?

— Атож.

— Я маю на увазі — вони телефонували тобі, а не навпаки?

— Так. Саме так.

— Гаразд, — сказав Маркус Ерландер і відключив телефон.

Його зацікавило, що ж це найшло на СЕПО, якщо їм стукнуло в голову самим зв’язуватися з простою поліцією. Зазвичай із них майже неможливо видушити ані звуку.

Ваденшьо різким рухом відчинив двері до приміщення «Секції», яке Фредрік Клінтон використовував для відпочинку. Клінтон обережно підвівся.

— Що, чорт забирай, відбувається? — закричав Ваденшьо. — Гульберґ убив Залаченка, а потім вистрелив собі в голову.

— Я знаю, — сказав Клінтон.

— Знаєте? — вигукнув Ваденшьо.

Він був такий червоний, що з ним, здавалося, от-от станеться удар.

— Він же, чорт забирай, стріляв у себе. Намагався накласти на себе руки. Він що, звихнувся?

— Значить, він живий?

— Поки так, але в нього сильні ушкодження мозку.

Клінтон зітхнув.

— Який жаль, — промовив він з гіркотою в голосі.

— Жаль?! — вигукнув Ваденшьо. — Гульберґ з’їхав з глузду. Хіба ви не розумієте.

Клінтон не дав йому договорити.

— У Гульберґа рак шлунка, товстої кишки і сечового міхура. Він уже кілька місяців помирає, і йому в кращому разі залишалося місяців зо два.

— Рак?

— Останні півроку він носив із собою зброю і збирався застрелитися, якщо біль стане нестерпним, але не хотів валятися на лікарняному ліжку геть безпорадний. Тепер йому випала нагода зробити останній внесок у справу «Секції». Він пішов красиво.

Ваденшьо майже втратив дар мови.

— Ви знали, що він збирається вбити Залаченка?

— Звичайно. До його завдання входило назавжди позбавити Залаченка можливості заговорити. А як тобі відомо, погрожувати йому або вести з ним переговори — марна справа.

— Але хіба ви не розумієте, який з цього може вийти скандал? Ви що, такий же чокнутий, як і Гульберґ?

Клінтон на превелику силу підвівся, поглянув Ваденшьо прямо в очі і простягнув йому пачку копій факсів.

— Це було оперативне рішення. Я сумую за своїм другом, але, очевидно, дуже скоро піду за ним. А щодо скандалу… Якийсь колишній юрист-податківець розіслав відверто божевільні листи до газет і міністерства юстиції. Ось тобі зразок. Гульберґ звинувачує Залаченка в усіх гріхах, від убивства Пальме до спроб отруїти населення Швеції хлором. Листи вочевидь написані божевільним, почерк місцями нерозбірливий, з великими літерами, підкресленням і знаками окликів. Мені подобається його ідея писати на полях.

Ваденшьо читав листи із зростаючим здивуванням, схопившись рукою за лоба. Клінтон спостерігав за ним.

— Хоч би що сталося, смерть Залаченка ніяк не буде пов’язана із «Секцією». У нього стріляв збитий з пантелику недоумкуватий пенсіонер.

Він помовчав і додав:

— Головне, з цієї миті тобі доведеться зайняти місце в загальних лавах. Don’t rock the boat.[17]

Він уперся у Ваденшьо поглядом. В очах хворого раптом зблиснув метал.

— Ти повинен зрозуміти, що «Секція» — ударна сила шведської оборони. Ми — останній оборонний рубіж. Наша робота полягає в тому, щоб охороняти безпеку країни. Все решта не має значення.

Ваденшьо дивився на Клінтона із сумнівом.

— Ми невидимі. Нам немає від кого чекати вдячності. Ми повинні приймати рішення, на які ні в кого іншого не вистачає духу… і найменше у політиків.

Останнє слово він промовив з неприхованим презирством.

— Робіть, що я скажу, і «Секція», можливо, виживе. Але для цього нам необхідна рішучість і твердість.

Ваденшьо відчув, що його охоплює паніка.

У поліцейському управлінні на Кунгсхольмені йшла прес-конференція. Хенрі Кортес гарячково записував усе, що говорилося. Відкрив прес-конференцію прокурор Ріхард Екстрьом і для початку повідомив про прийняте вранці рішення: розслідування вбивства поліцейського в Госсеберзі, за підозрою в якому розшукується Рональд Нідерман, залишиться у віданні прокурора Ґетеборзького судового округу, а за інше розслідування, що стосується Нідермана, відповідатиме особисто він. Нідерман, отже, підозрюється у вбивстві Даґа Свенссона й Міа Берґман. Адвокат Б’юрман не згадувався. Зате Екстрьому доведеться провести розслідування і висунути звинувачення проти Лісбет Саландер, підозрюваної в кількох злочинах.

Він заявив, що вирішив оприлюднити інформацію про те, що сталося цього дня в Ґетеборзі, де був застрелений батько Лісбет Саландер — Карл Аксель Бодін. Безпосередньою причиною прес-конференції стало бажання прокурора спростувати вже поширену ЗМІ інформацію, з приводу якої йому неодноразово телефонували.

— Виходячи з тих відомостей, що ми маємо на цей момент, я можу сказати, що дочка Карла Акселя Бодіна, заарештована за замах на вбивство батька, не має до ранкових подій жодного стосунку.

— Хто ж убивця? — вигукнув репортер «Даґенс Еко».

— Особу людини, що завдала о тринадцятій годині п’ятнадцять хвилин Карлу Акселю Бодіну смертельних поранень, а потім намагалася накласти на себе руки, встановлено. Це сімдесятивосьмилітній пенсіонер, який довгий час проходив лікування з приводу смертельної хвороби і пов’язаних з нею психічних проблем.

— Він якось пов’язаний з Лісбет Саландер?

— Ні. Це ми можемо стверджувати з упевненістю. Вони ніколи не зустрічалися і не знайомі. Сімдесятивосьмилітній чоловік — трагічна фігура. Він діяв цілком самостійно, керуючись власними помилками відверто параноїдального характеру. Служба державної безпеки щойно порушила проти нього справу, оскільки він написав безліч божевільних листів відомим політикам і в засоби масової інформації. Не пізніше як сьогодні вранці до газет і органів влади від нього надійшли листи з погрозами вбити Карла Акселя Бодіна.

— Чому поліція не взяла Бодіна під захист?

— Листи з погрозами на його адресу були відправлені вчора увечері і, отже, надійшли майже в той самий час, коли коїлось убивство. Часу для вживання заходів практично не було.

— Як звуть старого?

— Ми не хочемо розкривати цю інформацію, поки не повідомимо його близьких.

— Хто він такий?

— Наскільки мені відомо на цей момент, він раніше працював ревізором і юристом з податкових справ і вже п’ятнадцять років на пенсії. Розслідування триває, але, як ви розумієте з його листів, йдеться про трагедію, якій можна було запобігти, якби суспільство поставилося до нього з більшою увагою.

— А іншим людям він погрожував?

— Згідно з інформацією, яку я отримав, так, але деталі мені не відомі.

— Що це означає стосовно справи Лісбет Саландер?

— Зараз нічого. У нас є особисте свідчення Карла Акселя Бодіна, яке він дав поліцейському, що його допитував, а крім того, проти неї є серйозні технічні докази.

— А як щодо відомостей, що Бодін намагався вбити свою дочку?

— Це поки предмет розслідування, але існують вагомі підстави вважати, що так воно й було. Наскільки ми можемо на цей момент судити, йдеться про глибокі протиріччя в трагічно розлученій родині.

Хенрі Кортес задумливо оглянувся, почухав у вусі і відзначив, що колеги-журналісти записують так само гарячково, як і він.

Коли Гуннар Бйорк почув по радіо про постріли в Сальгренській лікарні, його охопив майже панічний страх. Болі в спині різко загострилися.

Більше години він просидів у нерішучості, потім підняв слухавку і спробував зателефонувати своєму давньому патрону Еверту Гульберґу в Лахольм. Йому ніхто не відповів.

Послухавши новини, Бйорк довідався в загальних рисах приблизно те саме, про що говорилося на прес-конференції поліції: Залаченка застрелив сімдесятивосьмилітній борець з властями.

Боже. Сімдесят вісім років!

Він знову спробував зателефонувати Еверту Гульберґу — і знову безрезультатно.

Під кінець паніка і хвилювання взяли гору. Залишатися в чужому будинку в Смодаларьо він більше не міг. Він почував себе беззахисним, обложеним з усіх боків, йому потрібний був час, щоб подумати. Бйорк склав у сумку одяг, болезаспокійливі ліки і туалетне приладдя. Використовувати свій телефон йому не хотілося, тому він доплентався до телефону-автомата біля продовольчої крамниці, зателефонував у Ландсурт і забронював на два тижні кімнату в старому лоцманському будинку. Ландсурт був на краю світу, і мало кому спаде на думку шукати його там.

Бйорк покосився на наручний годинник. Треба було квапитися, щоб устигнути на останній пором, і він пішов додому так поспішно, як дозволяла скута болем спина. Вдома Бйорк пройшов прямо в кухню і перевірив, чи вимкнена кавоварка, потім попрямував у передпокій по сумку. По дорозі він кинув погляд у вітальню і здивовано зупинився.

Спочатку він навіть не зрозумів, що перед ним.

Люстра якимсь таємничим чином покинула своє місце під стелею і опинилася на журнальному столику. Натомість на гачку під стелею висіла вірьовка із зашморгом, спускаючись прямо до стільця, який зазвичай стояв на кухні.

Бйорк, нічого не розуміючи, поглянув на зашморг.

Потім він почув позаду себе якийсь рух, і ноги перестали його слухатися.

Він повільно обернувся.

Перед ним стояли двоє чоловіків років тридцяти п’яти. Бйорк відзначив, що у них південноєвропейські обличчя. Він навіть не встиг зреагувати, коли вони м’яко схопили його під пахвами, підняли і понесли спиною вперед до стільця. Він слабо спробував вирватися, але тут же гострий біль пронизав йому спину, і він затих. Коли його піднімали на стілець, він уже майже нічого не усвідомлював.

Юнаса Сандберґа супроводжував сорокадев’ятилітній чоловік, що мав кличку Фалун і замолоду був професійним зломщиком, а згодом перекваліфікувався в слюсаря, фахівця із замків. У 1986 році Ханс фон Роттінґер якось залучив Фалуна до операції, в якій потрібно було зламати двері керівника якогось анархістського об’єднання, і відтоді його періодично наймали аж до середини 90-х років, коли подібні операції припинилися. Поновив з ним стосунки Фредрік Клінтон, запропонувавши рано-вранці Фалуну завдання і десять тисяч крон за десятихвилинну роботу. Правда, з Фалуна було взято обіцянку нічого не красти з квартири, що була місцем проведення операції; відвертим криміналом «Секція» все-таки не займалася.

Кого саме представляв Клінтон, Фалун не знав, але припускав, що йдеться про якусь силову структуру. Адже він читав Гійу[18] і тому розпитувати ні про що не став. Після стількох років мовчання з боку працедавця було приємно знову відчути себе потрібним.

Його робота полягала всього лише в тому, щоб відчинити двері. Він був експертом зі злому приміщень і мав при собі пістолет-відмичку, проте із замком квартири Мікаеля Блумквіста йому довелося повозитися п'ять хвилин. Потім Фалун залишився чекати на сходах, а Юнас Сандберґ переступив через поріг.

— Я в квартирі, — сказав Сандберґ у мікрофон, прикріплений до вуха.

— Чудово, — відгукнувся у нього в навушнику Фредрік Клінтон. — Працюй спокійно і обережно. Опиши, що ти бачиш.

— Я в холі: праворуч гардероб і полиця для капелюхів, ліворуч ванна. Квартира складається з однієї величезної кімнати, приблизно п’ятдесят квадратних метрів. Праворуч маленька кухня з барною стійкою.

— Там є який-небудь робочий стіл або…

— Схоже, він працює за кухонним столом або на дивані у вітальні… почекайте.

Клінтон почекав.

— Так. На кухонному столі лежить папка із звітом Бйорка. Схоже, це оригінал.

— Чудово. На столі є щось іще цікаве?

— Книжки. Мемуари П. Р. Вінґе. «Боротьба за владу над СЕПО» Еріка Маґнуссона. З півдесятка подібних книжок.

— А комп’ютер?

— Немає.

— Який-небудь сейф?

— Немає… в усякому разі, я не бачу.

— Гаразд. Не квапся. Пройди всю квартиру, метр за метром. Мортенссон повідомляє, що Блумквіст як і раніше в редакції. Сподіваюся, ти в рукавичках?

— Авжеж.

Маркусу Ерландеру вдалося поговорити з Аннікою Джанніні, лише коли вони обоє відірвалися від мобільних телефонів. Він зайшов у палату, простягнув їй руку і назвався. Потім привітався з Лісбет Саландер і запитав, як вона почувається. Лісбет Саландер не відповіла. Тоді він знову звернувся до Анніки Джанніні.

— Мені необхідно поставити вам кілька питань.

— Зрозуміло.

— Ви можете розповісти, що сталося?

Анніка Джанніні описала, що їй довелося пережити і свої дії до того моменту, як вона разом з Лісбет Саландер забарикадувалась у вбиральні. В Ерландера зробився задумливий вигляд. Він покосився на Лісбет Саландер, а потім знову на її адвоката.

— Значить, ви гадаєте, що він підходив до цієї кімнати.

— Я чула, як він намагався натиснути на ручку дверей.

— Ви в цьому впевнені? Коли ти зляканий і схвильований, легко уявити собі різні речі.

— Я його чула. Він мене бачив і спрямовував на мене пістолет.

— Думаєте, він намагався вбити і вас?

— Не знаю. Я сховала голову і заблокувала двері.

— Це було розумно. А ще розумніше те, що ви перенесли свою клієнтку до вбиральні. Двері палати такі тонкі, що, якби він почав стріляти, кулі, напевне, пройшли б наскрізь. Я намагаюся зрозуміти, нападав він особисто на вас чи просто зреагував на те, що ви на нього дивилися. Ви опинилися до нього ближче за всіх.

— Правильно.

— Вам здалося, що він вас знає або, можливо, раптом упізнав?

— Ні, навряд чи.

— Можливо, він упізнав вас із газет? Адже вас цитували у зв’язку з низкою гучних справ.

— Можливо. На це питання я відповісти не можу.

— А ви його раніше ніколи не бачили?

— Я бачила його в ліфті, коли піднімалася сюди.

— Он як! Ви з ним розмовляли?

— Ні. Я затримала на ньому погляд, можливо, на півсекунди. У нього в одній руці був букет квітів, а в другій — портфель.

— Ви зустрічалися з ним поглядом?

— Ні. Він дивився прямо перед собою.

— Він зайшов у ліфт першим чи після вас?

Анніка задумалася.

— Ми зайшли більш-менш одночасно.

— У нього був розгублений вигляд чи…

— Ні. Він тихо стояв, тримаючи квіти.

— Що сталося потім?

— Я вийшла з ліфта. Він теж відразу вийшов, і я пішла відвідувати клієнтку.

— Ви пройшли прямо сюди?

— Так… ні. Тобто спочатку я підійшла до чергової і показала посвідчення. Адже прокурор заборонив пускати до моєї клієнтки відвідувачів.

— Де в цей момент був той чоловік?

Анніка Джанніні повагалася.

— Я не впевнена. Думаю, він підійшов слідом за мною. Так, стривайте… З ліфта він вийшов першим, але зупинився і потримав мені двері. Не можу присягнутися, але думаю, що він теж пішов до чергової. Просто я виявилася швидшою.

«Ввічливий пенсіонер-убивця», — подумав Ерландер.

— Так, він підійшов до столу чергової, — підтвердив він. — Він поговорив із сестрою і передав квіти. Але ви цього, отже, не бачили?

— Ні. Нічого такого я не пам’ятаю.

Маркус Ерландер надовго задумався, але так і не придумав, що б іще запитати. Йому не давала спокою якась неясна думка. Подібне йому доводилося вже відчувати раніше, і він навчився витлумачувати його як якийсь дзвінок від інтуїції.

Вбивцею виявився сімдесятивосьмилітній Еверт Гульберґ, колишній ревізор, який, можливо, ще консультував фірми з податкових питань. Людина похилого віку. СЕПО щойно почало відносно нього попереднє слідство, оскільки він виявився психом, що розсилав листи з погрозами різним відомим особам.

З досвіду роботи в поліції Ерландер знав, що на світі безліч психів — людей, одержимих хворобливими ідеями, які переслідують знаменитостей, добиваються їх кохання і навіть селяться в лісі біля їхніх будинків. А якщо кохання не знаходить відгуку, воно може швидко перейти в непримиренну ненависть. Йому траплялися ненормальні, що приїздили з Німеччини та Італії, щоб виявити увагу молодій співачці з популярної поп-групи, а потім скаженіли через те, що їй не хотілося відразу ж відповідати їм взаємністю. Він бачив палких борців з властями, які дуже агресивно реагували на скоєні несправедливості, реальні та уявні. Бували серед них і відверті психопати, і особи, одержимі «теорією змов», що бачили скрізь плоди діяльності таємних товариств, приховані від нормальних людей.

Було також багато прикладів того, що деякі з цих психів здатні переходити від фантазій до дій. Хіба вбивство Анни Лінд[19] не було справою рук ненормальної людини? Можливо. А може, й ні.

Проте інспектору кримінальної поліції Маркусу Ерландеру зовсім не подобалася думка про те, що психічно хворий колишній юрист — або хай би ким він там, чорт забирай, був — спокійно заходить до Сальгренської лікарні з букетом в одній руці і пістолетом у другій і вбиває людину, що була об’єктом найважливішого поліцейського розслідування — його розслідування. Людину, яка в офіційному реєстрі значилася Карлом Акселем Бодіном, але, за відомостями Мікаеля Блумквіста, мала прізвище Залаченко і була мерзенним перебіжчиком, російським агентом і вбивцею.

У кращому разі Залаченко був свідком, а в гіршому — був замішаний у цілій серії вбивств. Ерландер двічі мав можливість провести з ним короткі допити і на жодному з них ні на мить не повірив його запевненням у невинності.

І його вбивця виявив цікавість до Лісбет Саландер чи, принаймні, до її адвоката, пробував увійти до її палати.

А потім спробував скоїти самогубство, вистреливши собі в голову. За словами лікарів, він перебував у такому поганому стані, що його намір вочевидь можна вважати вдалим. І хай його тіло ще не відмовилося від боротьби, були підстави вважати, що постати перед суддею Еверту Гульберґу не судилося.

Такий стан справ Маркусу Ерландеру не подобався ні секунди. Але в нього не було жодних доказів того, що постріли Гульберґа мали іншу причину, ніж та, що лежала на поверхні. У будь-якому разі, він волів більше не ризикувати.

— Я прийняв рішення, що Лісбет Саландер треба перевести до іншої палати. — Він поглянув на Анніку Джанніні. — Там, у відгалуженні коридору, праворуч від чергової, є палата, яка в плані безпеки набагато краща за цю. За нею цілодобово наглядатимуть з поста чергового і з кімнати медсестер. Заборона на відвідини поширюється на всіх, окрім вас. До вашої клієнтки зможуть заходити лише лікарі і сестри Сальгренської лікарні та особи, що отримали дозвіл. Я простежу за тим, щоб коло її палати встановили цілодобову охорону.

— Ви думаєте, їй щось загрожує?

— Прямо на це ніщо не вказує. Але в даному разі я ризикувати не хочу.

Лісбет Саландер уважно слухала розмову між адвокатом і одним із своїх вічних противників-поліцейських. Їй сподобалося, що Анніка Джанніні відповідає так точно, виразно і з такою силою подробиць, а ще більше їй сподобалася здатність адвоката діяти холоднокровно і не втрачаючи розуму.

З того самого моменту, як Анніка витягла її з ліжка і перенесла до вбиральні, у Лісбет страшенно боліла голова. Їй хотілося мати з персоналом якомога менше справ — вона не любила просити про допомогу або виявляти слабкість. Але голова боліла так сильно, що Лісбет було важко бодай якось розумно мислити — вона простягнула руку і подзвонила медсестрі.

Спочатку Анніка Джанніні розглядала свій візит до Ґетеборга лише як пролог до подальшої тривалої роботи. Вона планувала познайомитися з Лісбет Саландер, довідатися про її справжній стан і накидати приблизний план стратегічної лінії, яку вони з Мікаелем Блумквістом намітили напередодні майбутнього судового процесу. Спочатку Анніка передбачала повернутися до Стокгольма того ж вечора, але драматичні події в Сальгренській лікарні не дозволили їй поговорити з Лісбет Саландер. Лікарі визнали її стан стабільним, але клієнтка виявилася в набагато гіршому стані, ніж думала Анніка: її мучили головні болі, трималася висока температура, що змусило лікаря на ім’я Хелена Ендрін прописати їй сильні болезаспокійливі засоби, антибіотики і спокій. Щойно клієнтку перевели до нової палати і біля дверей зайняв пост поліцейський, Анніку, відповідно, випровадили.

Трохи побурчавши, вона поглянула на годинник — було вже пів на п’яту. Можна було поїхати додому в Стокгольм, але тоді, якщо клієнтці стане краще, доведеться ранковим потягом знову їхати сюди. Можна переночувати тут, але тоді існує ризик змарнувати час, якщо Лісбет завтра не зможе приймати відвідувачів. Готель Анніка не бронювала, та і в будь-якому разі намагалася не обтяжувати зайвими витратами ті рахунки, які виставляла своїм клієнткам, як правило, жінкам знедоленим і небагатим. Перш за все вона зателефонувала додому, а потім Лілліан Юсефссон — колезі-адвокату, члену Товариства допомоги жінкам і давній інститутській подрузі. Вони не зустрічалися два роки і трохи пощебетали, перш ніж Анніка підійшла до мети свого дзвінка.

— Я в Ґетеборзі, — сказала Анніка. — Я збиралася поїхати увечері додому, але сьогодні сталися різні події, в результаті яких мені доведеться тут заночувати. Нічого, якщо я примандрую до тебе непроханим гостем?

— Чудово! Звичайно, примандровуй. Ми ж не бачилися цілу вічність.

— А я не буду зайва?

— Звісно, ні. Я переїхала і тепер живу на вулиці, що перетинає Ліннеґатан. У мене є кімната для гостей. Ми зможемо увечері сходити в ресторанчик і потеревенити.

— Якщо в мене вистачить сил, — сказала Анніка. — О котрій годині тобі буде зручно?

Вони домовилися, що Анніка підійде годині о шостій.

Доїхавши автобусом до Ліннеґатан, Анніка провела наступну годину в грецькому ресторані, де замовила шашлик із салатом, бо страшенно зголодніла, а потім довго сиділа, роздумуючи над подіями дня. Після tofo як відхлинув приплив адреналіну, її почало трохи трусити, але вона була задоволена тим, що у мить небезпеки діяла без вагань, ефективно і зібрано й зуміла зробити правильний вибір без зайвих роздумів. Усвідомлювати це було приємно.

Через деякий час вона дістала з портфеля електронний записник, відкрила записи і стала зосереджено читати. Її переповнювали сумніви щодо братових пояснень — у розмові все звучало логічно, але насправді в плані були великі дірки. Проте відступати вона не збиралася.

О шостій годині Анніка розплатилася, дійшла до будинку Лілліан Юсефссон на Оліведальсґатан і набрала отриманий від подруги код. Увійшовши до під’їзду, вона роззирнулася, шукаючи очима ліфт, і тут на неї зненацька напали. Вона зрозуміла, що відбувається, лише коли її грубо і дуже сильно штовхнули прямо на цегельну стіну. Анніка вдарилася об стіну лобом і відчула біль.

Наступної миті вона почула кроки, що віддалялися, а затим звук дверей — вони відчинилися і знову зачинилися. Звівшись на ноги, Анніка провела рукою по чолу і побачила на долоні кров. Якого біса? Вона розгублено оглянулася і вийшла на вулицю, але їй удалося побачити лише чиюсь спину, що зникла за рогом біля площі.

З хвилину вона постояла ні в сих ні в тих, перш ніж усвідомила, що в неї немає портфеля і що її щойно пограбували. Потім до її свідомості дійшло значення того, що сталося. Ні. Папка з матеріалами про Залаченка. Анніка відчула, як у грудях наростає холод, і ступила кілька нерішучих кроків услід чоловікові, що втікав, але майже відразу зупинилася. Немає сенсу, його вже не наздогнати.

Вона повільно опустилася на край хідника.

Потім буквально злетіла в повітря і стала копирсатися в кишенях піджака. Записник. Слава Богу. Вирушаючи з ресторану, вона сунула його замість портфеля до кишені. Там був начерк її стратегії у справі Лісбет Саландер, розписаний за пунктами.

Анніка кинулася назад до дверей, знову набрала код, вибігла сходами на четвертий поверх і загупала в двері Лілліан Юсефссон.

Коли Анніка оговталася настільки, що змогла зателефонувати Мікаелю Блумквісту, стрілки годинника вже наближалися до пів на сьому. На лобі в неї вискочив синяк, розсічена брова кровила. Лілліан Юсефссон промила їй рану спиртом і заклеїла пластиром. Їхати до лікарні Анніка відмовилася, зате попросила філіжанку кави. Лише після цього вона змогла знову тверезо мислити і щонайперше подзвонила братові.

Мікаель Блумквіст усе ще був у редакції «Міленіуму», намагаючись разом із Хенрі Кортесом і Малін Ерікссон роздобути інформацію про вбивцю Залаченка. У міру того як він слухав розповідь Анніки про те, що сталося, його все більше охоплював жах.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

— Відбулася синяком. Ось заспокоюся, і буде все гаразд.

— Паскудне пограбування?

— Вони забрали мій портфель з папкою документів про Залаченка, які ти мені дав. У мене їх більше немає.

— Нічого страшного, я можу зробити тобі нову копію.

Він затнувся, відчувши, як волосся на потилиці починає підніматися. Спершу Залаченко. Потім Анніка.

— Анніко, я тобі передзвоню.

Мікаель закрив ноутбук, сунув його в сумку і, ні слова не кажучи, поспішно покинув редакцію. Всю дорогу до Бельмансґатан і вгору по сходах він здолав бігцем.

Двері були замкнуті.

Увійшовши до квартири, він відразу побачив, що синя папка, яку він залишив на кухонному столі, зникла. Шукати її не мало сенсу. Мікаель точно знав, де вона лежала, коли він покидав квартиру. Він повільно опустився на стілець біля кухонного столу, а в голові вже гарячково завертілися думки.

Хтось побував у нього в квартирі. Хтось замітає сліди Залаченка.

Вони з Аннікою обоє залишилися без копій.

Але в Бубланськи звіт як і раніше є.

Чи вже немає?

Мікаель підвівся і підійшов до телефону, але, вже піднявши слухавку, зупинився. Адже хтось побував у нього в квартирі. Він раптом з великим підозрінням поглянув на телефон і почав копирсатися в кишені піджака, шукаючи мобільний. А коли знайшов, знову завмер, тримаючи в руці апаратик.

Наскільки легко прослуховуються мобільні телефони?

Він повільно поклав мобільний телефон поряд із стаціонарним і роззирнувся.

Я маю справу з професіоналом. Наскільки важко поставити на прослушку квартиру?

Він знову сів за кухонний стіл.

Поглянув на сумку з комп’ютером.

Наскільки важко увійти до чужої електронної пошти? Лісбет Саландер робить це за п’ять хвилин.

Мікаель довго думав, перш ніж знову підійти до телефону і подзвонити сестрі в Ґетеборг. У розмові він ретельно підбирав формулювання.

— Привіт… як твої справи?

— Все гаразд, Мікке.

— Розкажи, що сталося з тієї миті, як ти прийшла до Сальгренської лікарні, і до нападу.

Звіт про події дня забрав у неї десять хвилин. Мікаель не обговорював з нею деталі її розповіді, лише часом уставляв питання, поки вирішив, що досить. Він грав роль стурбованого брата, а його мозок тим часом вибудовував чітку схему подій.

О пів на п’яту Анніка вирішила залишитися в Ґетеборзі, подзвонила по мобільному телефону подрузі й отримала адресу і дверний код. Грабіжник чекав на неї на сходах рівно о шостій годині.

Її мобільний телефон прослуховували. Це єдиний можливий варіант.

Значить, його власний телефон теж прослуховують, інакше їх противники були б непроторенними ідіотами.

— Але вони забрали папку з матеріалами про Залаченка, — повторила Анніка.

Мікаель трохи повагався. Той, хто викрав у нього папку, знає, що її викрадено, а з його боку буде цілком природно розповісти про це Анніці Джанніні по телефону.

— Мою теж, — сказав він.

— Що?

Він пояснив, що, прибігши додому, не знайшов на кухонному столі синьої папки.

— Гаразд, — похмурим голосом промовив Мікаель. — Це катастрофа. Папки Залаченка більше немає. А вона ж була найважливішим доказом.

— Мікке… мені дуже шкода.

— Мені теж, — сказав Мікаель. — Дідько! Але це не твоя провина. Мені слід було дати розголос звіту того ж дня, як я його отримав.

— Що нам тепер робити?

— Не знаю. Це гірше, що могло статися. Тепер усі наші плани підуть шкереберть. У нас немає абсолютно жодних доказів проти Бйорка і Телебор’яна.

Вони поговорили ще дві хвилини, і Мікаель став прощатися.

— Я хочу, аби ти завтра ж повернулася до Стокгольма, — сказав він.

— Вибач. Мені необхідно зустрітися із Саландер.

— Зустрінься з нею вранці і приїзди у другій половині дня. Нам треба сісти і подумати, що ми будемо робити.

Закінчивши розмову, Мікаель залишився сидіти на дивані, дивлячись прямо перед собою. Потім його обличчя осяяла посмішка. Той, хто їх слухав, тепер знає, що «Міленіум» утратив звіт Бйорка від 1991 року і листування між Бйорком і доктором Петером Телебор’яном, а вони з Аннікою — у відчаї.

Вивчаючи минулої ночі історію Служби державної безпеки, Мікаель усвідомив, що в основі будь-якої шпигунської діяльності лежить дезінформація. А він щойно запустив дезінформацію, яка в перспективі може виявитися для них надзвичайно корисною.

Він відкрив сумку для ноутбука і дістав копію, яку зробив для Драґана Арманського, але ще не встиг передати. Тепер це єдиний примірник, що залишився. Втрачати його Мікаель не мав наміру — навпаки, він збирався негайно зняти з нього щонайменше п’ять копій і розподілити їх по надійних місцях.

Потім він поглянув на годинник і зателефонував до редакції «Міленіуму». Малін Ерікссон була ще на місці, але вже збиралася йти додому.

— Чому ти так поспішно зник?

— Будь ласка, почекай ще трохи. Я зараз повернуся, і мені обов’язково треба дещо з тобою обговорити до того, як ти підеш.

Йому вже кілька тижнів не вдавалося попрати, і всі його сорочки лежали в кошику для брудної білизни. Крім останньої копії звіту Бйорка він узяв із собою бритву і «Боротьбу за владу над СЕПО», потім дійшов до магазину «Дрессманн», де купив чотири сорочки, дві пари брюк і десять пар трусів, і, забравши одяг, подався до редакції. Малін Ерікссон почекала, поки він нашвидку прийме душ, і поцікавилася, що відбувається.

— Хтось забрався до мене в квартиру і викрав звіт про Залаченка. У Ґетеборзі хтось напав на Анніку і поцупив її примірник. У мене є доказ того, що її телефон прослуховується, і, значить, швидше за все, мій телефон, а можливо, і твій, і всі телефони «Міленіуму» поставлені на прослушку. Підозрюю, що коли хтось узяв на себе клопіт залізти до мене в квартиру, йому було б нерозумно не скористатися нагодою і не встановити там апаратуру для прослуховування.

— Он воно що, — слабким голосом промовила Малін Ерікссон, покосившись на мобільний телефон, що лежав перед нею на письмовому столі.

— Працюй як завжди. Користуйся мобільним, але не видавай по ньому жодної інформації. Завтра попередимо Хенрі Кортеса.

— Гаразд. Він пішов годину тому, а перед цим залишив у тебе на столі купу звітів державних комісій. Але навіщо ти сюди прийшов?

— Я збираюся ночувати в «Міленіумі». Якщо вони сьогодні застрелили Залаченка, викрали звіти і встановили в моїй квартирі апаратуру, то великий шанс, що вони лише почали діяти і ще не встигли побувати в редакції. Тут цілий день був народ. Я не хочу на ніч залишати редакцію порожньою.

— Ти думаєш, що вбивство Залаченка… Але ж убивцею виявився сімдесятивосьмилітній психопат.

— У такі збіги я не вірю. Хтось замітає сліди Залаченка. Мені глибоко наплювати на те, хто цей сімдесятивосьмилітній і скільки ідіотських листів він розіслав міністрам. Він вочевидь якийсь найманий убивця і прийшов туди з метою вбити Залаченка… а можливо, і Лісбет Саландер.

— Але ж він скоїв самогубство або, в усякому разі, спробував. Який же найманий убивця це робитиме?

Мікаель ненадовго задумався, потім поглянув головному редакторові в очі.

— Такий, якому сімдесят вісім років і якому, можливо, нічого втрачати. Він напевно в цьому замішаний, і коли ми до всього докопаємося, то зможемо це довести.

Малін Ерікссон уважно вдивлялася в обличчя Мікаеля — таким холодним і несхитним вона його раніше не бачила. Її раптом затіпало, і Мікаель це помітив.

— Ще одне. Тепер ми вплутуємося в боротьбу вже не з купкою карних злочинців, а з державним відомством. Нам буде кепсько.

Малін кивнула.

— Я не розраховував на те, що все зайде так далеко. Малін, якщо хочеш вийти з гри, лише скажи.

Вона трохи повагалася, подумала, що сказала б на її місці Еріка Берґер, і вперто замотала головою.