Повітряний замок, що вибухнув

Ірландський закон від 697 року забороняє жінкам брати участь у битвах — тобто свідчить про те, що до цього жінки воювали. Серед народностей, які в різні моменти історії використовували солдатів-жінок, значаться араби, бербери, курди, раджпути, китайці, філіппінці, маорі, папуа, австралійські аборигени, мікронезійці та американські індіанці.

Існує чимало легенд про грізних войовниць античної Греції — про жінок, яких змалку навчали бойового мистецтва і поводження із зброєю, привчали до фізичних труднощів. Вони жили окремо від чоловіків і воювали власними полками. У легендах нерідко бувають епізоди, в яких жінки перемагають чоловіків на полі бою. У грецькій літературі зустрічаються амазонки, наприклад в «Іліаді» Гомера, написаній приблизно в 700 році до нашої ери.

Грекам і належить поняття «амазонки». Буквально це означає «без груді». Вважається, що їм видаляли праву грудь для того, щоб легко було натягувати лук. Знамениті грецькі лікарі Гіппократ і Галенос начебто сходилися на тому, що це підвищувало боєздатність, але навряд чи такі операції проводилися насправді. Тут існує й мовна загадка: невідомо, чи дійсно префікс «а» в слові «амазонка» означав «без». Висловлювалося припущення, що насправді він означає протилежне — що амазонкою називалася жінка з особливо великими грудьми. В жодному музеї не представлено античних зображень жінок без правої груді, хоча, якщо легенда про видалення груді правильна, вони мали б зустрічатися часто.

Розділ 08

Зробивши глибокий вдих, Еріка Берґер штовхнула двері ліфта й увійшла до редакції «Свенска морґонпостен». Годинник показував чверть на одинадцяту ранку. Вона була елегантно одягнена — чорні брюки, червоний джемпер і темний жакет. Стояла гарна першотравнева погода, і, проїжджаючи через місто, Еріка зауважила, що представники робочого руху вже починають збиратися. Сама вона не ходила на демонстрації років двадцять.

Ніхто її поки не бачив, і вона трохи постояла біля ліфта на самоті. Перший день на новій роботі. З цього місця біля входу перед нею відкривався вид на чималу частину редакції з інформаційною стійкою в центрі. Підвівши погляд, Еріка побачила скляні двері до кабінету головного редактора, який протягом найближчого року має стати її робочим місцем.

Вона була не зовсім упевнена, що цілком підходить для керівництва такою безформною організацією, якою була газета «Свенска морґонпостен». Дуже різкий перехід від «Міленіуму» з п’ятьма співробітниками до щоденної газети, на яку працюють вісімдесят журналістів і ще приблизно дев’яносто чоловік — адміністрація, технічний персонал, дизайнери, фотографи, рекламний відділ, дистриб’ютори та всі інші служби, необхідні для виробництва газети. До цього додавалися видавництво, компанія-виробник і керуюча компанія. Загалом 230 чоловік.

На секунду Еріка задумалася, чи не зробила вона величезну помилку.

Потім старша з двох співробітниць рецепції помітила, хто прийшов у редакцію, вийшла із-за стійки і простягнула руку.

— Фру Берґер, ласкаво просимо до «СМП».

— Мене звуть Еріка. Доброго дня.

— Беатріс. Ласкаво просимо. Провести вас до головного редактора Морандера… тобто, я хочу сказати, до звільнюваного головного редактора.

— Дякую, але ж він сидить у тій скляній клітці, — з посмішкою сказала Еріка. — Гадаю, я знайду дорогу. Проте вдячна вам за люб’язну пропозицію.

Вона пішла прямо через редакцію і раптом помітила, що гомін трохи затих і всі погляди звернені до неї. Зупинившись перед напівпорожньою інформаційною стійкою, Еріка привітно кивнула.

— Через кілька хвилин у нас буде можливість привітатися як слід, — сказала вона, пройшла далі і постукала по одвірку скляних дверей.

Головному редактору Хокану Морандеру, змушеному залишати свою посаду, було п’ятдесят дев’ять років, і дванадцять з них він провів у скляній клітці редакції «СМП». Як і Еріку Берґер, його колись запросили з іншої фірми, тобто свого часу він так само вперше пройшов через редакцію, як щойно пройшла вона. Він розгублено поглянув на неї, кинув погляд на наручний годинник, підвівся і привітався.

— Доброго дня, Еріко. Я думав, ви будете в понеділок.

— Я не змогла ще день просидіти вдома. І ось я тут.

Морандер простягнув їй руку.

— Прошу. Я страшенно радий, що ви мене змінюєте.

— Як ви почуваєтеся? — спитала Еріка.

Він знизав плечима. Секретарка Беатріс принесла каву і молоко.

— У мене таке відчуття, ніби я вже живу впівсили. Говорити про це мені взагалі-то не хочеться. Спершу ти все життя почуваєш себе підлітком, у якого попереду безсмертя, а потім раптом виявляється, що залишилося вже зовсім небагато. Але одне можу сказати напевно — я не маю наміру провести решту часу в цій скляній клітці.

Він мимоволі потер груди — у нього були проблеми із серцем і судинами, що й стало причиною його раптового звільнення і змусило Еріку стати до роботи на кілька місяців раніше, ніж було домовлено спочатку.

Еріка обернулася і поглянула на редакційну залу. Вона була напівпорожня, а репортер з фотографом прошкували до ліфта, щоб зібрати матеріал про Першотравневі події.

— Якщо я заважаю і вам сьогодні не до мене, то я відразу піду.

— Моя робота сьогодні полягає в тому, щоб написати передовицю на чотири з половиною тисячі знаків про Першотравневі демонстрації. Я їх уже стільки написав, що можу робити це хоч уві сні. Якщо соціалісти висловляться за розв’язання війни з Данією, я повинен пояснити, чому вони не мають рації. Якщо соціалісти висловляться проти війни з Данією, я теж повинен пояснити, чому вони і в цьому випадку не мають рації.

— З Данією? — перепитала Еріка.

— Ну, першого травня треба неодмінно торкнутися конфлікту щодо питання про інтеграцію. І хоч би що соціалісти говорили, вони, зрозуміло, не матимуть рації.

Він раптом засміявся.

— Звучить цинічно.

— Ласкаво просимо до «СМП».

Еріка не мала певної думки про головного редактора Хокана Морандера. У колі головних редакторів він належав до безликих представників влади. Читаючи його передовиці, вона уявляла його собі нудною, консервативною людиною, майстром з буркотіння на тему податків і типовим ліберальним борцем за свободу слова, але особисто з ним раніше не зустрічалася і не спілкувалася.

— Розкажіть мені про роботу, — попросила вона.

— Я йду наприкінці червня. Два місяці ми працюватимемо паралельно, і за цей час ви зможете побачити як позитивні, так і негативні моменти. Я цинік і тому бачу в основному негативне.

Він підвівся і став поряд з нею біля скляної стінки.

— Ви побачите, що за цією стінкою у вас є чимало противників — денні керівники і ветерани з числа редакторів створюють свої маленькі імперії і утворюють власний клуб, членом якого ви стати не зможете. Вони намагатимуться розсувати кордони і проштовхувати власні теми й погляди, а вам доведеться тримати кермо влади міцною рукою, щоб їм протистояти.

Еріка кивнула.

— У вас будуть нічні керівники Біллінґ і Карлссон… це окрема тема. Вони терпіти не можуть один одного і, слава Богу, працюють у різні зміни, але поводяться так, ніби обоє — відповідальні випускові і головні редактори. Ще є Андерс Хольм — керівник інформаційного відділу, з яким вам доведеться частенько мати справу. У вас з ним напевно будуть сутички. Насправді «СМП» день за днем робить він. Є кілька репортерів, капризних, як примадонни, і кілька таких, кого слід було б відправити на пенсію.

— Невже хороших співробітників зовсім немає?

Морандер раптом засміявся.

— Є. Вам доведеться самій вирішувати, з ким ви спрацюєтесь. У редакції є кілька першокласних журналістів.

— А керівництво?

— Голова правління — Маґнус Берґшьо, якраз він вас і наймав. Він чарівний представник старої школи, трохи старомодний і трохи реформатор, але головне, він — людина, яка все вирішує. Є кілька членів правління — в основному представники сім’ї власників, які здебільшого просто відсиджують час, але є і двійко таких, які вічно метушаться і вдають, що це вони всім керують.

— Схоже, ви не дуже задоволені правлінням?

— Існує розподіл праці: ви випускаєте газету, вони займаються фінансовою стороною. Вони не повинні втручатися у зміст газети, але постійно виникають різні ситуації… Чесно кажучи, Еріко, вам доведеться нелегко.

— Чому?

— У порівнянні із золотим періодом шістдесятих років наклад скоротився майже на сто п’ятдесят тисяч примірників, і «СМП» незабаром може виявитися нерентабельною. Ми проводимо раціоналізацію і починаючи з вісімдесятого року скоротили вже сто вісімдесят посад. Ми перейшли на формат таблоїду, що слід було зробити ще двадцять років тому. «СМП» як і раніше належить до великих газет, але ще трохи, і на нас дивитимуться як на другосортну газету. Якщо вже не дивляться.

— Тоді чому вони вибрали мене? — спитала Еріка.

— Тому що середній вік читачів «СМП» — п’ятдесят з плюсом, а приріст двадцятилітніх майже дорівнює нулю. Газету потрібно оновлювати. Правління розсудило, що треба вибрати найбільш неймовірну кандидатуру на посаду головного редактора, яку лише можна уявити.

— Жінку?

— Не просто жінку, а жінку, що розгромила імперію Веннерстрьома і прославилася як королева журналістських розслідувань, відому винятковою твердістю характеру. Подумайте самі. Це сильний хід. Якщо вже ви не зумієте відновити газету, то цього не зможе зробити ніхто. Тобто «СМП» наймає не просто Еріку Берґер, а перш за все репутацію Еріки Берґер.

Коли Мікаель Блумквіст вийшов з кафе «Копакабана», розташованого біля кінотеатру поряд з площею Хурнстулль, був початок третьої. Він начепив темні окуляри, завернув на набережну, прямуючи до метро, і майже відразу побачив знайому сіру машину «Вольво», припарковану прямо за рогом. Не зменшуючи ходи, він примітив, що в машини той же номерний знак і що в ній нікого немає.

За останні чотири доби він бачив цей автомобіль усьоме. Цілком можливо, що машина була поблизу від нього й раніше, а він звернув на неї увагу лише зовсім випадково. Вперше Мікаель помітив її, коли вона стояла неподалік від його парадного на Бельмансґатан, коли в середу вранці йшов до редакції «Міленіуму». Випадково глянувши на номерний знак, він побачив літери КАБ і згадав назву фірми, що належала Залаченкові, — та називалася «Карл Аксель Бодін АВ», скорочено теж КАБ. Мабуть, він не звернув би на машину особливої уваги, якби не бачив цей же номерний знак двома годинами раніше, коли обідав разом з Хенрі Кортесом і Малін Ерікссон на площі Медборґарплатсен. Того разу «Вольво» стояла на бічній вулиці, біля редакції «Міленіуму».

Мікаель навіть почав думати, чи не втрачає він розум, але коли він ближче під вечір відвідував Хольгера Пальмґрена в реабілітаційному центрі в Ерсті, сіра машина «Вольво» стояла на стоянці для відвідувачів. Це вочевидь була не випадковість. Мікаель Блумквіст почав уважно поглядати навсібіч. Наступного ранку, знову помітивши ту саму автівку, він анітрохи не здивувався.

Водія Мікаель жодного разу не бачив, проте в розмові із службою реєстрації автомобілів з’ясувалося, що машина зареєстрована на ім’я Йорана Мортенссона, сорока років, який проживає на Віттангіґатан у районі Веллінґбю. Невеличке дослідження показало, що Йоран Мортенссон має кваліфікацію консультанта підприємств і володіє власною фірмою, зареєстрованою на адресу поштової скриньки на Флеммінгґатан на острові Кунгсхольмен. У цілому в Мортенссона виявився цікавий послужний список. У вісімнадцять років, у 1983-му, він пройшов військову службу в розвідувальному підрозділі берегової охорони, а потім влаштувався на роботу до Збройних сил Швеції. Там він устиг дослужитися до лейтенанта і в 1989 році перекваліфікувався, почавши вчитися у Вищій школі поліції в Сольні. З 1991-го по 1996 рік працював у стокгольмській поліції, звідки зник у 1997 році й у 1999-му зареєстрував власну фірму.

Отже, СЕПО.

Мікаель прикусив нижню губу. Якщо тільки він не зсунувся з глузду на ґрунті своїх розслідувань, за ним стежать, але так грубо, що йому вдалося це помітити.

А може, і не грубо? Адже єдиною причиною, через яку він звернув увагу на машину, був номерний знак, що за дивним збігом обставин викликав у нього певні асоціації. Коли б не літери «КАБ», він би не завдав собі клопоту на машину й глянути.

Всю п’ятницю «КАБ» виблискував своєю відсутністю. Мікаель не був певен, але йому здалося, що цього дня його супроводжувала червона «Ауді», щоправда, розгледіти номер йому не вдалося. Проте в суботу «Вольво» повернулася.

Рівно через двадцять секунд після того, як Мікаель Блумквіст покинув кафе «Копакабана», Крістер Мальм, що сидів у тіні, за столиком кафе на іншому боці вулиці, підняв цифровий апарат «Нікон» і зробив серію з дванадцяти знімків. Він сфотографував двох чоловіків, що вийшли з «Копакабани» відразу після Мікаеля і проїхали за ним мимо кінотеатру.

Один з чоловіків був доволі моложавим блондином непевного віку. Другий здавався трохи старшим, з рідким світло-рудим волоссям і в темних окулярах. На обох були джинси і темні шкіряні куртки.

Біля сірої «Вольво» вони розсталися. Той, що старше, відчинив дверці машини, а моложавий рушив слідом за Мікаелем Блумквістом у бік метро.

Крістер Мальм опустив камеру і зітхнув. Він уявлення не мав, навіщо Мікаель наполегливо просив його погуляти в неділю вдень навколо кафе «Копакабана» і перевірити, чи не з’явиться там сіра машина марки «Вольво» з потрібним реєстраційним номером. Згідно з інструкцією, Крістеру слід було спробувати сфотографувати людину, яка, на думку Мікаеля, відразу після третьої підійде до машини і відчинить дверці. Паралельно йому належало перевірити, чи не буде хто-небудь таємно переслідувати Мікаеля.

Це виглядало як типова гра в детектива Калле Блумквіста. Крістер Мальм ніяк не міг зрозуміти, параноїк Мікаель за натурою чи має якісь аномальні таланти. Після подій у Госсеберзі Мікаель зовсім замкнувся, з ним стало важко розмовляти. Правда, Мікаель завжди поводився так, коли працював над яким-небудь складним матеріалом. Крістер пам’ятав його таким же замкнутим і одержимим у період історії з Веннерстрьомом, але зараз ці якості виявлялися виразніше, ніж будь-коли.

Проте Крістер легко переконався, що за Мікаелем Блумквістом справді стежать. Тут вочевидь назрівала якась нова чортівня, яка, швидше за все, вимагатиме від «Міленіуму» часу, сил і ресурсів. Крістер Мальм вважав, що тепер, коли головний редактор дезертирував у «Великого Дракона» і з такими зусиллями досягнута стабільність «Міленіуму» раптом опинилася під загрозою, не найліпший час для гри в детективів. Але з другого боку, він уже мінімум десять років не ходив ні на які демонстрації, за винятком параду осіб нетрадиційної орієнтації, і цієї першотравневої неділі спокійно міг відгукнутися на прохання Мікаеля. Крістер підвівся і подався за переслідувачем Мікаеля Блумквіста, хоча цього від нього вже не вимагалося. Правда, вже на Лонгхольмсґатан він втратив чоловіка з очей.

Зрозумівши, що його телефон прослуховується, Мікаель Блумквіст щонайперше послав Хенрі Кортеса купити старі мобільні телефони, і Кортес буквально за безцінь роздобув нерозпродану партію апаратів «Ерікссон ТЮ». Мікаель відкрив анонімні рахунки для оплати карток і роздав резервні телефони Малін Ерікссон, Хенрі Кортесу, Анніці Джанніні, Крістеру Мальму і Драґанові Арманському, один, зрозуміло, залишивши собі. Нові засоби зв’язку використовувалися лише для розмов, абсолютно не призначених для чужих вух. Повсякденне ж телефонне спілкування йшло за звичайними офіційними номерами. Тобто всім доводилося носити з собою по два мобільні телефони.

З кафе «Копакабана» Мікаель поїхав до «Міленіуму», де в ці вихідні чергував Хенрі Кортес. Після вбивства Залаченка Мікаель склав графік чергувань, згідно з яким у редакції «Міленіуму» завжди були люди і хто-небудь залишався ночувати. Окрім нього самого у графіку значилися Хенрі Кортес, Малін Ерікссон і Крістер Мальм. Ні Лотту Карім, ні Моніку Нільссон або менеджера з розподілу рекламних площ Сонні Маґнуссона туди включати не стали. Їм навіть не пропонували. Лотта Карім страшенно боялася темряви і ні за що в житті не погодилася б сама ночувати в редакції, Моніку Нільссон темрява хвилювала найменше, але вона працювала над своїми темами як божевільна і належала до людей, які завжди йдуть додому відразу після закінчення робочого дня. Сонні Маґнуссону був шістдесят один рік, він не мав жодного стосунку до редакційної роботи, та й незабаром збирався у відпустку.

— Є що-небудь нове? — поцікавився Мікаель.

— Нічого особливого, — відповів Хенрі Кортес. — У новинах сьогодні, природно, говорять про Перше травня.

Мікаель кивнув.

— Я посиджу тут дві-три годинки. Можеш поки вважати себе вільним, повертайся на дев’яту.

Коли Хенрі Кортес пішов, Мікаель підійшов до свого письмового столу і, діставши анонімний мобільний телефон, подзвонив Даніелю Улофссону, незалежному журналістові з Ґетеборґа. За минулі роки «Міленіум» опублікував кілька статей Улофссона, і Мікаель мав велике довір’я до його здатності добувати важливий матеріал.

— Привіт, Даніелю. Це Мікаель Блумквіст. Ти вільний?

— Так.

— Мені потрібно провести невелику пошукову роботу. Ти можеш виписати рахунок за п’ять днів, але жодної статті від тебе не вимагається. Або точніше, якщо захочеш, можеш написати на цю тему статтю і ми її опублікуємо, але нас цікавить лише сам матеріал.

— Shoot.[20]

— Справа дещо делікатна. Ти не повинен обговорювати її ні з ким, окрім мене, і зв’язуватися зі мною тобі доведеться лише за інтернетівською адресою електронної пошти. Я хочу, щоб ти навіть не згадував про те, що проводиш пошук за завданням «Міленіуму».

— Звучить привабливо. Що тобі треба?

— Я хочу, щоб ти зробив робочий репортаж із Сальгренської лікарні. Назвемо його «Швидка допомога», і він зможе відобразити різницю між реальністю і телесеріалом. Мені треба, щоб ти кілька днів постежив за роботою відділень невідкладної допомоги та інтенсивної терапії. Поговори з лікарями, сестрами, прибиральницями і всіма, хто там працює. Які в них умови праці, чим вони займаються і таке інше. І, зрозуміло, потрібні фотографії.

— Відділення інтенсивної терапії? — перепитав Улофссон.

— Саме так. Мені б хотілося, щоб ти звернув увагу на післяопераційний догляд за тяжкими хворими в коридорі 11-С. Я хочу знати, як цей коридор виглядає на плані, хто там працює, які вони з себе і що робили раніше.

— Гм, — сказав Даніель Улофссон. — Якщо не помиляюся, в 11-С проходить лікування якась Лісбет Саландер.

Його так легко не проведеш.

— Невже? — здивувався Мікаель Блумквіст. — Цікаво. Довідайся, в якій палаті вона лежить, що там у прилеглих приміщеннях і який у неї розпорядок дня.

— Здається мені, що в цьому репортажі мова піде зовсім про інше, — сказав Даніель Улофссон.

— Я вже говорив. Мене цікавлять лише зібрані тобою відомості.

Вони обмінялися адресами електронної пошти.

Відчинивши двері палати, сестра Маріанн побачила, що Лісбет Саландер лежить горілиць прямо на підлозі.

— Гм, — промовила сестра Маріанн, висловлюючи тим самим сумнів з приводу того, чи годиться лежати на підлозі у відділенні інтенсивної терапії. Проте вона не могла не визнати, що іншого підхожого місця для моціону в пацієнтки просто немає.

Згідно з рекомендаціями фізіотерапевта, протягом тридцяти хвилин Лісбет Саландер намагалася робити віджимання, розтяжки і присідання і вся змокріла. У неї був довгий перелік рухів, які їй слід було щодня виконувати, щоб зміцнити мускулатуру плеча і стегон після перенесеної три тижні тому операції. Лісбет важко дихала і відчувала, що перебуває дуже далеко від ідеальної форми. Вона швидко втомлювалася, і від найменшого напруження в неї щось тягнуло і боліло в плечі. Зате вона, безперечно, видужувала. Головні болі, що мучили її перший час після операції, затихли і виникали коли-не-коли.

Лісбет вважала, що вже досить здорова для виписки чи бодай для спроби непомітно втекти з лікарні, але відповідної нагоди не траплялося. З одного боку, лікарі ще не заявили, що вона здорова, а з другого — двері до палати були постійно замкнуті і знаходилися під наглядом чортового найманця із служби охорони, який сидів на стільці в коридорі.

Вона вже цілком зміцніла для того, щоб її могли перевести до звичайного реабілітаційного відділення, проте після деяких перемов поліція і керівництво лікарні вирішили поки залишити Лісбет у палаті номер 18. Цю палату було легко охороняти, поблизу весь час вештався хто-небудь з персоналу, і вона розташовувалася в кінці загнутого літерою «Г» коридору. Начальство визнало, що простіше тримати Лісбет в коридорі 11-С, де персонал після вбивства Залаченка був проінструктований щодо заходів безпеки і вже знайомий з її складною ситуацією, ніж переводити її до іншого відділення і міняти вже усталений порядок.

У будь-якому разі виписка Лісбет Саландер із Сальгренської лікарні вважалася питанням кількох тижнів. Як тільки лікарі визнають її достатньо здоровою, її перевезуть до Стокгольма, у слідчий ізолятор Крунуберґ, де їй доведеться чекати суду. Приймати рішення щодо часу виписки мав доктор Андерс Юнассон.

Провести перший серйозний допит доктор Юнассон дозволив поліції лише через десять днів після пострілів у Госсеберзі, що цілком влаштовувало Анніку Джанніні. На жаль, Андерс Юнассон устромляв палиці в колеса і самій Анніці, регламентуючи спілкування з клієнткою, і це Анніку дратувало.

Після переполоху у зв’язку з убивством Залаченка доктор влаштував глобальне обстеження стану Лісбет Саландер і врахував той факт, що, будучи підозрюваною в потрійному вбивстві, вона, ймовірно, переживала великий стрес. Андерс Юнассон не мав ані найменшого уявлення про міру її винності, але як лікаря його це питання аж ніяк не цікавило. Він просто прийшов до висновку, що Лісбет Саландер зазнавала стресу. В неї тричі стріляли, й одна з куль потрапила їй у головний мозок і мало її не вбила, після чого в неї ніяк не спадала температура і трималися сильні головні болі.

Андерс Юнассон визнав за краще не ризикувати. Вбивця вона чи ні, Лісбет Саландер була його пацієнткою, і до його завдання входило піклуватися про її якнайшвидше одужання. Тому він наклав заборону на відвідини, ніяк не пов’язану з юридично обґрунтованою забороною прокурора. Він прописав лікування і цілковитий спокій.

Позаяк Андерс Юнассон вважав, що цілковита ізоляція є негуманною і що у відриві від друзів добре себе почувати ніхто не може, він довірив адвокатові Анніці Джанніні роль друга Лісбет Саландер. Юнассон серйозно поговорив з Аннікою, пояснивши їй, що вона зможе відвідувати Лісбет щодня і проводити з нею по одній годині. У цей час їй дозволялося розмовляти з пацієнткою або просто сидіти мовчки, складаючи тій компанію, проте їхні розмови, по можливості, не повинні стосуватися життєвих проблем Лісбет Саландер і майбутніх юридичних баталій.

— Лісбет Саландер стріляли в голову, і в неї дуже серйозна травма, — повчав він. — Гадаю, вона поза небезпекою, але завжди існує ризик відновлення кровотеч або виникнення ускладнень. Їй треба дати спокій і можливість вилікуватися. Лише після цього вона зможе братися до своїх проблем із законом.

Анніка Джанніні дослухалася до логіки міркувань доктора Юнассона. Вона провела з Лісбет Саландер кілька загальних розмов, лише натякнувши на те, який вигляд має їхня з Мікаелем стратегія, але можливості вдаватися до подробиць перший час вона не мала. Лісбет Саландер була просто так наштрикана болезаспокійливими ліками і знесилена, що часто засинала посеред розмови.

Драґан Арманський узяв фотографії, зроблені Крістером Мальмом, і почав розглядати двох чоловіків, що виходили з кафе «Копакабана» услід за Мікаелем Блумквістом. Знімки вийшли на рідкість чіткими.

— Ні, — сказав він. — Раніше я їх ніколи не бачив.

Мікаель кивнув. Вони призначили зустріч у кабінеті Арманського в «Мілтон сек’юриті» в понеділок вранці. У будинок Мікаель увійшов через гараж.

— Старший — це Йоран Мортенссон, власник «Вольво». Він переслідував мене, як совість, не менше тижня, а може, й раніше.

— І ви стверджуєте, що він із СЕПО.

Мікаель указав на складену ним історію кар’єри Мортенссона — вона говорила сама за себе. Арманський вагався: відкриття Блумквіста викликало в нього суперечливі почуття.

Звичайно, державна таємна поліція вічно попадала в халепу — це стосувалося не лише шведської СЕПО, але, очевидно, й усіх решти розвідувальних служб світу. Далеко за прикладом ходити не треба: французька таємна поліція послала команду водолазів-мінерів до Нової Зеландії, щоб підірвати судно Ґрінпіс «Рейнбоу ворріор», що сміливо можна було розглядати як найбільш ідіотську розвідувальну операцію, можливо, за винятком участі президента Ніксона у Вотерґейті. З таким тупоумним командуванням нічого дивуватися, що регулярно виникають скандали. Про успіхи не повідомляється ніколи, зате коли кояться дурниці або трапляються провали, ЗМІ накидаються на Службу безпеки з усім розумом по шкоді.

Арманський ніколи не розумів ставлення шведських газет до СЕПО.

З одного боку, ЗМІ розглядали СЕПО як чудове джерело інформації, і майже будь-яка політична помилка виливалася в ефектні заголовки: «СЕПО підозрює, що…». Посилання на СЕПО відразу надавало заголовку ваги.

З другого боку, ЗМІ й політики різних рівнів дружно накидалися на співробітників СЕПО, що стежили за шведськими громадянами, якщо їх на цьому ловили. Тут таїлося щось таке суперечливе, що Арманський кожного разу сумнівався в розсудливості як політиків, так і ЗМІ.

Проти самого факту існування СЕПО Арманський нічого не мав. Адже хтось повинен стежити за тим, щоб чокнуті націонал-більшовики, що начиталися Бакуніна — чи якого дідька подібні неонацисти там читають, — не виготовили бомбу з мінеральних добрив з нафтою і не встановили її у фургоні перед резиденцією шведського уряду. Отже, необхідність у СЕПО була, й Арманський вважав, що деякий нагляд за громадянами, якщо він ведеться в ім’я захисту спільної безпеки, зовсім навіть не шкідливий.

Проблема, зрозуміло, полягала в тому, що організація, покликана вести спостереження за громадянами, повинна бути під найсуворішим суспільним контролем і за нею повинен здійснюватися строгий конституційний нагляд. Діяльність же СЕПО виявлялася практично недоступною для наглядання політиків і членів Риксдагу, навіть коли прем’єр-міністр призначав спеціального перевіряльника, якому на папері надавався доступ до всього. Арманському давали почитати книжку Карла Ліндбума «Завдання», і в міру читання він дивувався все більше. У США десяток керівників СЕПО негайно відправили б до слідчого ізолятора за обструкцію і змусили б шеренгою пройти через публічний допит комісії конгресу. У Швеції ж вони вочевидь були недосяжні.

Справа Лісбет Саландер показувала, що в цій організації щось негаразд, але коли Мікаель Блумквіст прийшов і вручив йому мобільний телефон, вільний від прослушки, першою думкою Драґана Арманського було, що Блумквіст зїхав з глузду. Лише вникнувши в деталі і вивчивши знімки Крістера Мальма, він неохоче визнав, що підозріння Блумквіста не позбавлені підстав. Це не провіщало нічого хорошого і означало, що змова, жертвою якої п’ятнадцять років тому стала Лісбет Саландер, справді була.

Для випадковості тут було надто багато збігів. Припустімо, що Залаченка міг убити ненормальний борець з властями, але одночасно з цим у Мікаеля Блумквіста і в Анніки Джанніні викрадають документ, що становить основу доказової бази. Це вже серйозно. А до того ж головний свідок, Гуннар Бйорк, узяв та й повісився.

— Гаразд, — сказав Арманський, забираючи у Мікаеля документи. — Отже, ви не проти того, щоб я передав це своїй контактній особі?

— Значить, ви кажете, що довіряєте йому?

— Я знаю його як людину високих моральних якостей і виняткової прихильності демократії.

— У СЕПО? — сказав Мікаель Блумквіст з очевидним сумнівом у голосі.

— Нам з вами необхідно прийти до згоди. Ми з Хольгером Пальмґреном обоє схвалили ваш план і співпрацюємо з вами, але я стверджую, що власними силами нам з цією справою не впоратися. Щоб усе не закінчилося катастрофою, ми повинні знайти союзників серед владних структур.

— Добре, — неохоче кивнув Мікаель. — Просто мені раніше ніколи не доводилося видавати інформацію про матеріал до того, як його опублікують.

— Але в даному разі ви це вже зробили. Ви вже все розповіли мені, своїй сестрі і Пальмґрену.

Мікаель кивнув.

— А поділились інформацією ви, бо самі розумієте, що ця справа виходить далеко за межі статті у вашому журналі. У цьому випадку ви не сторонній репортер, а дійова особа подій, що розгортаються.

Мікаель кивнув.

— І як дійова особа ви потребуєте допомоги, щоб зуміти досягти поставленої мети.

Мікаель знову кивнув. Хай там як, він не розповів усієї правди ні Арманському, ні Анніці Джанніні. У нього і Лісбет Саландер як і раніше були таємниці від решти людства. Він потис Арманському руку.

Розділ 09

Через три дні після того, як Еріка Берґер стала до роботи головним редактором-практикантом, на той час головний редактор «СМП» Хокан Морандер помер прямо посеред робочого дня. Він увесь ранок просидів у себе в скляній клітці, а Еріка разом з відповідальним секретарем Петером Фредрікссоном проводила нараду із спортивною редакцією з метою познайомитися із співробітниками і зрозуміти, як вони працюють. Сорокап’ятилітній Фредрікссон був, як і Еріка, відносно новою людиною в «СМП» і пропрацював тут усього чотири роки. Еріці він здавався мовчазною, компетентною у найрізноманітніших питаннях і приємною людиною, тому вона вирішила, що, коли візьме командування кораблем, багато в чому покладатиметься на його думку. Значну частину робочого часу вона прикидала, на кого зможе спиратися і кого відразу залучить до керівництва газетою. Фредрікссон, безперечно, входив до числа кандидатів. Повернувшись до центральної редакції, вони побачили, як Хокан Морандер підвівся і попрямував до дверей.

Вигляд у нього був приголомшений.

Потім він раптом нахилився вперед, схопився за спинку офісного крісла, а через кілька секунд упав на підлогу і помер ще до того, як прибула «швидка допомога».

У другій половині дня в редакції панувала розгубленість. Близько другої приїхав голова правління Берґшьо і скликав співробітників на короткі збори, присвячені пам’яті головного редактора. Він говорив про те, що останні п’ятнадцять років життя Морандер присвятив газеті, і про ту ціну, яку іноді доводиться платити журналістам. Потім він оголосив хвилину мовчання, а після закінчення її почав роззиратися на всі боки, немов не знаючи, що робити далі.

Смерть на роботі — явище незвичайне, навіть рідкісне. Якщо вже на те пішло, людям належить умирати де-небудь в іншому місці. Вони повинні йти на пенсію або потрапляти до лікарні і потім раптом ставати темою спільної розмови в кімнаті для ланчу. До речі, ти чув, що в п’ятницю помер старий Карлссон? Так, серце. Профспілка повинна послати на похорон квіти. Смерть прямо на робочому місці і на очах у співробітників зачіпає людей зовсім по-іншому. Еріка помітила, що редакцію охопив шок. Газета виявилася без рульового. І раптом вона зрозуміла, що багато співробітників поглядають на неї. На темну конячку.

Хоча її ніхто про це не просив і гаразд не знаючи, що сказати, вона виступила на півкроку вперед і заговорила гучним і твердим голосом:

— Я знала Хокана Морандера загалом три дні. Це недовго, але навіть таке короткочасне знайомство з ним дозволяє мені з усією щирістю сказати, що я з радістю пізнала б його ближче.

Вона зробила паузу, куточком ока помітивши, що Берґшьо поглянув на неї і, здавалося, дивувався з того, що вона взагалі почала виступати. Еріка зробила ще крок наперед. Не посміхайся. Тобі не можна посміхатися, а то в тебе буде нерішучий вигляд. Вона трохи підвищила голос.

— Несподівана кончина Морандера створить у редакції певні проблеми. Я повинна була змінити його лише через два місяці і розраховувала, що в мене буде час долучитися до його досвіду.

Вона помітила, що Берґшьо відкрив рот, збираючись щось сказати.

— Проте доля розпорядилася інакше, і нам доведеться пережити деякий період притирання. Але Морандер був головним редактором щоденної газети, і завтра ця газета теж повинна вийти. У нас залишилося дев’ять годин до виходу накладу з друкарні і чотири години до здачі передовиці. Можна довідатися, хто із співробітників був кращим другом і найближчою довіреною особою Морандера?

Ненадовго запала мовчанка — співробітники косилися одне на одного. Під кінець звідкись до Еріки донісся голос:

— Мабуть, це я.

Гуннар Маґнуссон, шістдесят один рік, секретар редакції, що відповідав за головну сторінку газети і працював у «СМП» з тридцяти п’яти років.

— Хтось має написати некролог Морандеру. Я цього зробити не можу… з мого боку це було б дуже самовпевненим. Вам під силу скласти такий текст?

Трохи повагавшись, Гуннар Маґнуссон кивнув:

— Я візьмуся за це.

— Ми використаємо всю сторінку, відклавши інший матеріал.

Гуннар ще раз кивнув.

— Нам будуть потрібні фотографії… — Вона перевела погляд праворуч і помітила головного більдредактора Леннарта Торкельссона.

Той кивнув.

— Треба братися до роботи. Найближчим часом корабель буде, можливо, трохи похитувати. Коли мені знадобиться допомога в ухваленні рішень, я з вами радитимусь і покладатимусь на вашу компетентність і досвід. Адже ви знаєте, як робиться ця газета, а мені доведеться ще деякий час вчитися.

Вона звернулася до відповідального секретаря редакції Петера Фредрікссона:

— Петере, наскільки я зрозуміла Морандера, ви — людина, до якої він мав велику довіру. На найближчий час вам доведеться стати моїм ментором і звалити на свої плечі дещо більше, ніж звичайно. Я попрошу вас бути моїм порадником. Ви згодні?

Він кивнув. Що йому ще залишалося робити?

Еріка знову повернулася до головної сторінки.

— Ще одне… весь ранок Морандер писав передовицю. Гуннаре, не могли б ви сісти за його комп’ютер і поглянути, чи готова вона? Якщо вона навіть не закінчена, ми її все одно опублікуємо. Газета, яку ми робимо сьогодні, як і раніше є газетою Хокана Морандера.

Мовчання.

— Якщо комусь із вас потрібна перерва, щоб трохи побути на самоті і опам’ятатися, будь ласка, перервіть роботу, не відчуваючи докорів сумління. Ви всі самі знаєте, коли у нас крайні терміни.

Мовчання. Вона відзначила, що дехто закивав із стриманим схваленням.

— Go to work, boys and girls,[21] — тихо промовила Еріка.

Єркер Хольмберґ безпорадно розвів руками. На обличчях Яна Бубланськи і Соні Мудіґ читався сумнів, Курт Свенссон залишався безпристрасним. Усі троє розглядали результат попереднього розслідування, яке Хольмберґ завершив цього ранку.

— Нічого? — із здивуванням промовила Соня Мудіґ.

— Нічого, — відповів Хольмберґ, похитавши головою. — Ми вранці отримали підсумковий звіт патологоанатомів. Усе вказує виключно на самогубство через повішення.

Всі перевели погляди на фотографії, зроблені у вітальні літнього будиночка в Смодаларьо. Ніщо не викликало сумнівів у тому, що Гуннар Бйорк, який обіймав у Службі державної безпеки посаду заступника начальника відділу по роботі з іноземцями, добровільно заліз на стілець, прикріпив до гачка від люстри зашморг, надів його собі на шию і рішуче відштовхнув стілець на кілька метрів. Патологоанатом сумнівався щодо точного часу смерті, але врешті-решт визначив його як другу половину дня 12 квітня. Бйорка знайшов 17 квітня не хто інший, як Курт Свенссон. Сталося це після того, як Бубланськи, котрий неодноразово намагався зв’язатися з Бйорком, розсердився і послав Свенссона, щоб знову привезти його до поліції.

У якийсь момент протягом цих днів гачок на стелі не витримав ваги, і тіло Бйорка впало на підлогу. Свенссон побачив його через вікно і забив тривогу. Бубланськи і решта, що прибули на місце, спочатку розцінили його як місце злочину, визнавши, що Бйорка хтось задушив. Гачок від люстри технічна група виявила вже трохи пізніше. Єркеру Хольмберґу доручили з’ясувати, як саме помер Бйорк.

— Ніщо не вказує на злочин або на те, що у цей момент там був хтось іще, окрім Бйорка, — сказав Хольмберґ.

— А люстра…

— На люстрі є відбитки пальців господаря будинку, що вішав її два роки тому, і самого Бйорка. А значить, знімав він.

— Звідки взялася вірьовка?

— З флагштока на задньому дворі. Хтось відмотав приблизно метрів зо два. На підвіконні перед дверима на терасу лежала фінка. Власник будинку говорить, що ніж його і зазвичай лежить у шухляді для інструментів під мийкою. Відбитки пальців Бйорка є на ручці, лезі і на шухляді з інструментами.

— Гм, — промовила Соня Мудіґ.

— Що там були за вузли? — спитав Курт Свенссон.

— Звичайні бабські вузли. Сам зашморг — просто петля. Можливо, це єдине, що трохи спантеличує. Бйорк ходив на яхтах і знав, як в’яжуться справжні вузли. Але хто ж знає, наскільки людина, що задумала самогубство, турбується про форму вузлів.

— Наркотики?

— Згідно з результатами токсикологічної експертизи, в крові Бйорка були сліди сильних знеболювальних пігулок. Ці ліки видаються лише за рецептом, і вони якраз такого роду, як виписували Бйорку. Були ще сліди алкоголю, але такі незначні, що й говорити ні про що. Інакше кажучи, він був більш-менш тверезий.

— Патологоанатом пише, що в нього є садна.

— Трисантиметрове садно на зовнішньому боці лівого коліна. Подряпина. Я над цим думав, але подряпатись він міг як завгодно, наприклад, ударитися об край стільця або щось подібне.

Соня Мудіґ підняла фотографію, на якій було зображене дуже змінене обличчя Бйорка. Зашморг врізався так глибоко, що під складкою шкіри самої вірьовки видно не було. Обличчя було потворно опухлим.

— Можна зробити висновок, що, перш ніж вирвався гачок, він, очевидно, провисів кілька годин, можливо, майже добу. Вся кров сконцентрована частково в голові, бо зашморг не давав їй розливатися по тілу, частково в нижніх частинах кінцівок. Коли гачок вирвався, тіло вдарилося об край столу грудною кліткою, там глибоке садно. Але ця рана з’явилася вже багато пізніше, ніж настала смерть.

— Огидний спосіб помирати, — сказав Курт Свенссон.

— Не знаю. Вірьовка була такою тонкою, що глибоко врізалася і зупинила приплив крові. Він, мабуть, утратив притомність протягом кількох секунд і помер через одну-дві хвилини.

Бубланськи з огидою закрив звіт про попереднє розслідування. Залаченко і Бйорк обоє, схоже, померли в один день, і це йому абсолютно не подобалось. Одного застрелив божевільний борець з властями, а другий заподіяв собі смерть. Проте жодні міркування не могли змінити того факту, що обстеження місця злочину ні найменшою мірою не підтвердило підозру, ніби хтось допоміг Бйорку піти на той світ.

— Він відчував великий тиск, — сказав Бубланськи. — Знав, що справа Залаченка ось-ось набуде розголосу і що він сам ризикує потрапити до в’язниці за порушення закону про боротьбу з проституцією і опинитися в центрі уваги ЗМІ. Не знаю, чого він боявся більше. Він був нездоровий, його довгий час мучили хронічні болі… Не знаю. Я був би вдячливий, якби він залишив лист або щось подібне.

— Багато з тих, хто коїть самогубство, не залишає жодних прощальних листів.

— Знаю. Гаразд. Вибору в нас немає, про Бйорка доведеться забути.

Еріка Берґер не могла змусити себе відразу сісти в крісло Морандера в скляній клітці, відсунувши його особисті речі вбік. Вона домовилася з Гуннаром Маґнуссоном про те, що той переговорить із сім’єю Морандера і вдова підійде, коли їй буде зручно, щоб відібрати речі, що належать їй.

Замість цього Еріка звільнила місце за центральним столом, прямо посеред багатьох редакторів, установила там свій лептоп і взяла командування на себе. Панував хаос, але через три години після того, як вона так несподівано стала біля керма «СМП», головну сторінку газети було здано до друку. Гуннар Маґнуссон написав чотири стовпчики про життя і діяльність Хокана Морандера, у центрі сторінки помістили портрет покійного, його незавершену передовицю — зліва, а внизу дали серію фотографій. З точки зору дизайну це було неправильно, але недоліки скрашував сильний емоційний заряд.

Близько шостої години вечора Еріка переглядала рубрики першої сторінки й обговорювала тексти з керівником редакторів. У цей час до неї підійшов Берґшьо і торкнув за плече. Вона підвела голову.

— Можу я попросити вас на кілька слів?

Вони пройшли до кавового автомата в кімнаті для ланчу.

— Я лише хочу сказати, що мені дуже сподобалося, як ви сьогодні взяли на себе керівництво. Думаю, вам вдалося нас усіх здивувати.

— У мене не було особливого вибору. Але все піде як слід, лише коли я гарненько освоюся.

— Ми це розуміємо.

— Ми?

— Я маю на увазі і співробітників, і правління. Особливо правління. Проте після того, що сталося сьогодні, я більш ніж будь-коли впевнений у тому, що ми не помилилися, зупинивши свій вибір на вас. Ви прийшли сюди в останню мить і були змушені приймати справи у вкрай скрутній ситуації.

Еріка майже почервоніла — такого з нею не бувало років з чотирнадцять.

— Можу я дати вам добру пораду…

— Авжеж.

— Я чув, що ви тут обмінювалися думками з приводу розставляння заголовків з Андерсом Хольмом, керівником відділу інформації.

— Ми розійшлися в тому, під яким кутом подавати статтю, присвячену пропозиції уряду щодо податків. Він виніс певну позицію прямо в рубрику на місці, відведеному для новин. А там ми повинні подавати інформацію нейтрально. Позиції слід розкривати на головній сторінці. І якщо вже ми про це заговорили — я час від часу писатиму передовиці, але я, як ви знаєте, не належу до якої-небудь політичної партії, тому нам треба вирішити питання про те, хто керуватиме редакцією, що працює над головною сторінкою.

— Поки цим може зайнятися Маґнуссон, — сказав Берґшьо.

Еріка Берґер знизала плечима.

— Мені все одно, кого ви виділите. Але це має бути людина, що цілком відповідатиме за погляди газети.

— Я розумію. Але я хочу лише сказати, що вам, мабуть, варто дати Хольму певну свободу. Він працює в «СМП» давно і вже п’ятнадцять років керує інформаційним відділом. Він знає, що робить. Хольм буває норовистий, але він практично незамінний.

— Я знаю. Морандер мені говорив. Проте в подачі новин йому все-таки доведеться підладжуватися під решту. В кінці кінців, ви найняли мене, щоб оновлювати газету.

Берґшьо задумливо кивнув.

— Гаразд. Будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження.

Коли Анніка Джанніні в середу ввечері, повертаючись до Стокгольма, сіла на Ґетеборзькому центральному вокзалі в потяг Х2000, вона почувалася втомленою і знервованою. Їй здавалося, що останній місяць вона просто живе в цьому потязі і практично перестала бачитися з родиною. Анніка сходила у вагон-ресторан по каву, повернулася на своє місце і розгорнула папку із записами останньої розмови з Лісбет Саландер, яка стала додатковою причиною її втоми і роздратування.

Вона темнить, думала Анніка Джанніні. Ця дурненька не розповідає мені правди. І Мікке теж темнить. Тільки Богові відомо, чим вони займаються.

Анніка також констатувала, що, оскільки брат і клієнтка не мають можливості спілкуватися, змова — якщо така існує — виникла сама собою, вони мовчать про речі, про які їм здається природним мовчати. Невідомо, у чому тут річ, але Мікаель Блумквіст вважає за необхідне щось приховувати.

Анніка боялася, що йдеться про питання моралі, яка була слабкою стороною брата. Він вважав себе другом Лісбет Саландер. Анніка знала свого брата і його лояльність, що межує з тупістю, щодо людей, яких він якось зарахував до друзів, навіть якщо друг виявлявся нестерпним і стовідсотково помилявся. Їй також було відомо, що Мікаель міг миритися з багатьма дурницями, але що існувала певна межа, переходити яку не можна. Де саме ця межа пролягала, залежало від конкретної особи, але Анніка пам’ятала випадки, коли Мікаель цілком поривав стосунки з колишніми друзями, якщо ті чинили щось, на його думку, аморальне і неприйнятне. Тоді він бував непохитний, розрив відбувався раз і назавжди й обговоренню не підлягав. Мікаель навіть не відповідав на телефонні дзвінки, якщо зазначена особа телефонувала, щоб принижено вибачитися.

Що відбувалося в голові Мікаеля Блумквіста, Анніка Джанніні розуміла, але не мала ані найменшого уявлення про те, що діялося в голові Лісбет Саландер. Інколи їй здавалося, що там цілковитий штиль.

Мікаель говорив їй, що Лісбет Саландер буває іноді примхливою і не йде на контакт. До зустрічі з Лісбет Анніка думала, що так буде лише спочатку і все питання в тому, щоб завоювати її довіру. Проте після місяця розмов — правда, перші два тижні пройшли марно, бо клієнтка не мала сили підтримувати розмову, — Анніка констатувала, що їхнє спілкування здебільшого однобічне.

Також їй здавалося, що Лісбет Саландер часом, схоже, перебуває в глибокій депресії і не виявляє навіть найменшої цікавості до свого майбутнього. Вона нібито не розуміла або не хотіла розуміти того, що Анніка зможе її повноцінно захищати, лише якщо дістане доступ абсолютно до всіх фактів. Працювати напомацки вона не могла.

Лісбет Саландер була похмура і небагатослівна. Вона надовго замислювалася, але коли говорила, формулювала думку чітко. Часто вона взагалі не відповідала, а іноді раптом видавала відповідь на питання, задане Аннікою кількома днями раніше. Під час поліцейських допитів Лісбет Саландер сиділа в ліжку, немов води в рот набравши, і дивилася прямо перед собою. Виняток становили випадки, коли інспектор Маркус Ерландер запитував її про те, що їй відомо про Рональда Нідермана; тоді вона дивилася на нього і відповідала на питання по-діловому. Але досить було йому змінити тему, як вона втрачала інтерес і знову спрямовувала погляд уперед.

Анніка була готова до того, що Лісбет нічого не скаже поліції. З властями вона не спілкувалася з принципу, що в даному разі було на краще. Хоча Анніка періодично суто формально і закликала клієнтку відповідати на питання поліції, насправді цілковите мовчання Саландер її дуже влаштовувало. Причина була проста: у послідовному мовчанні не було жодної брехні, на якій її змогли б викрити, і жодних суперечливих міркувань, які б показали її в суді в невигідному світлі.

Проте Анніку дивувала непохитність клієнтки. Одного дня, залишившись наодинці з Лісбет, вона запитала, чому та мало не демонстративно відмовляється розмовляти з поліцейськими.

— Вони перекрутять мої слова і повернуть їх проти мене.

— Але якщо ти не будеш нічого пояснювати, тебе засудять.

— Ну й нехай. Я цієї каші не заварювала. А якщо їм хочеться мене за неї засудити, це їхня проблема.

Анніці ж Лісбет Саландер поступово розповіла майже про все, що сталося в Сталлархольмі, правда, слова з неї доводилося буквально витягувати. Лише про одне вона відмовлялася говорити — про те, звідки в Маґґе Лундіна взялася куля в нозі. Як Анніка не чіплялася до неї з цим питанням, Лісбет Саландер лише зухвало дивилася на неї, посміхаючись своєю кривою посмішкою.

Вона розповіла і про те, що сталося в Госсеберзі, правда змовчавши про причини, через які вистежувала свого батька. Приїхала вона туди з метою його вбити — як стверджував прокурор — чи щоб його отямити? З юридичної точки зору різниця була величезною.

Коли Анніка заговорила про її колишнього опікуна, адвоката Нільса Б’юрмана, Лісбет зробилася ще більш небагатослівною. Вона регулярно відповідала, що не вбивала його і що це не входить до висунутого проти неї звинувачення.

А коли Анніка торкнулася ключового моменту в усій історії — ролі доктора Петера Телебор’яна в подіях 1991 року, Лісбет остаточно замовкла.

«Це нікуди не годиться, — зробила висновок Анніка. — Якщо Лісбет мені не довіряє, ми програємо процес. Мені необхідно поговорити з Мікке».

Лісбет Саландер сиділа на краю ліжка і дивилася у вікно, з якого їй було видно фасад по той бік автостоянки. Її ніхто не турбував, і з того часу, як Анніка Джанніні підвелася і в нападі гніву грюкнула дверима, вона просиділа нерухомо вже більше години. Знову прорізався головний біль, але не сильний і якийсь віддалений, проте почувалася вона препаскудно.

Вона розсердилася на Анніку Джанніні. З практичної точки зору Лісбет було ясно, навіщо адвокат постійно копирсається в деталях її минулого. Розумом вона тямила, для чого Анніці потрібні абсолютно всі факти, але їй нітрохи не хотілося розповідати про свої почуття і вчинки. Її життя не повинне нікого стосуватися. Вона не винна в тому, що її батьком виявився патологічний садист і душогуб. Вона не винна в тому, що її брат — професійний убивця. Слава Богу, нікому не відомо, що він її брат, інакше б це теж напевно поставили їй у провину під час психіатричного обстеження, яке рано чи пізно проводитиметься. Вона не вбивала Даґа Свенссона й Міа Берґман. І не вона призначила собі опікуна, що виявився скотиною і ґвалтівником.

Проте саме її життя вивертають догори сподом і їй доводиться давати пояснення і просити вибачення за те, що вона себе захищала.

Їй хотілося, щоб їй дали спокій. Урешті-решт, головне — бути в ладу з собою. Вона не чекала, що хтось стане їй другом. Бісова Анніка Джанніні, напевне, стоїть на її боці, але тут дружба має професійний характер, оскільки та її адвокат. Десь іще є Бісів Калле Блумквіст — Анніка про брата особливо не розводилася, а Лісбет ніколи про нього не запитувала. Вона не розраховувала, що він почне дуже надриватися після того, як убивство Даґа Свенссона розкриють і в нього з’явиться бажаний матеріал.

Її цікавило, що думає про неї після всього, що сталося, Драґан Арманський.

Було цікаво, як розцінює ситуацію Хольгер Пальмґрен.

Анніка Джанніні говорила, що вони обоє зайняли місце в її кутку рингу, але ж це лише слова. Вони нічого не можуть зробити, щоб вирішити її особисті проблеми.

Вона задумалася про те, які почуття переживає до неї Міріам By.

Задумалася над власними почуттями до самої себе і дійшла висновку, що за великим рахунком власне життя їй байдуже.

Раптом її самоту порушили — охоронець устромив ключ у замок і впустив до неї доктора Андерса Юнассона.

— Доброго вечора, фрекен Саландер. Як ми сьогодні почуваємося?

— Нічого, — відповіла вона.

Він перевірив її журнал, щоб переконатися у відсутності високої температури. Лісбет звикла до візитів, які він робив їй разів два на тиждень, і з усіх людей, що займалися нею і тицяли в неї пальцями, лише до нього вона відчувала певну довіру. Вона жодного разу не помітила, щоб він на неї дивно косився. Він заходив до неї в палату, трохи з нею розмовляв і перевіряв, як себе почуває її тіло. Не ставив питань про Рональда Нідермана або Олександра Залаченка, не запитував, чи при своєму вона розумі або чому поліція тримає її під замком. Його, схоже, цікавило лише, як працюють її м’язи, як посувається загоєння рани мозку і як її самопочуття в цілому.

Крім того, йому доводилося копирсатися у неї в мозку в найпрямішому, фізичному сенсі. А вона вважала, що до людини, що копирсалася в твоєму мозку, треба ставитися з повагою. На свій подив, вона відкрила, що сприймає візити Андерса Юнассона як приємні, незважаючи на те що він її мацав і аналізував криві її температури.

— Нічого, якщо я в цьому пересвідчуся?

Він провів звичайний огляд — подивився її зіниці, послухав дихання, зміряв пульс і перевірив РОЕ.

— Як мої справи?

— Діло вочевидь іде до одужання, але треба більше займатися гімнастикою. І ти розчухуєш кірочку рани на голові — припини це робити.

Він зробив паузу.

— Можна поставити тобі особисте питання?

Вона скоса подивилася на нього. Він діждався, щоб вона кивнула.

— Цей дракон… я не бачив татуювання цілком, але розумію, що воно величезне і вкриває велику частину спини. Навіщо ти його собі зробила?

— Ти його не бачив?

Він раптом посміхнувся.

— Я хочу сказати, що бачив його лише мигцем. Але коли ти була в моєму товаристві без одягу, я був цілком поглинений зупинкою кровотеч, витяганням з тебе куль і таке інше.

— Чому ти запитав?

— Просто з цікавості.

Лісбет Саландер надовго задумалася. Нарешті вона поглянула на нього.

— Я зробила його з особистих міркувань, розповідати про які мені не хочеться.

Андерс Юнассон задумливо кивнув.

— Гаразд. Вибач, що я запитав.

— Хочеш на нього поглянути?

Він вочевидь здивувався.

— Ну, чом би й ні.

Лісбет повернулася до нього спиною і задерла сорочку на голову, ставши так, щоб світло від вікна падало їй на спину. Андерс Юнассон констатував, що дракон займає істотну частину правої сторони спини. Він починався високо на плечі і закінчувався, трохи заходячи хвостом на стегно. Татуювання було гарне і професійно зроблене, воно мало вигляд справжнього витвору мистецтва.

Через деякий час Лісбет повернула голову.

— Задоволений?

— Дуже гарно. Але, мабуть, тобі було страшенно боляче.

— Так, — призналася вона. — Було боляче.

Андерс Юнассон покинув палату Лісбет Саландер трохи розгублений. Її фізичним станом він залишився задоволений, але він ніяк не міг зрозуміти цю дивну дівчину. Не було потреби складати магістерський іспит із психології, щоб дійти висновку, що її душевний стан залишає бажати кращого. Розмовляла вона з ним люб’язно, але з відвертою підозрілістю. Йому було також відомо, що вона люб’язна і з рештою персоналу, але не промовляє ні звуку, коли її відвідують поліцейські.

Вона проявляла виняткову, непробивну замкнутість, весь час демонстративно тримаючись від оточуючих на відстані.

Поліція тримала її під замком, а прокурор мав намір звинуватити у спробі вбивства і заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю. Андерса Юнассона спантеличувало, звідки в такої маленької тендітної дівчини взялася фізична сила, необхідна для подібних дій, пов’язаних з грубим насильством, та ще й супроти дорослого чоловіка.

Про дракона він запитав здебільшого для того, щоб намацати яку-небудь особисту тему розмови. Насправді його зовсім не цікавило, навіщо вона так себе прикрасила, але він припускав, що якщо вона наважилася нанести на тіло таке велике татуювання, то це мало для неї якесь особливе значення. Тобто тема здавалася цілком відповідною для зав’язування розмови.

У нього стало звичним відвідувати її разів два на тиждень. Узагалі-то ці відвідини в його робочому графіку не значилися — її лікарем була доктор Хелена Ендрін. У той же час Андерс Юнассон був головним лікарем відділення травматології і був надзвичайно задоволений своїми діями тієї ночі, коли Лісбет Саландер привезли до лікарні. Він прийняв правильне рішення, коли вирішив витягнути кулю, і, судячи з усього, після кульового поранення в Саландер не виникло жодних ускладнень на кшталт провалів у пам’яті, зниження фізичних функцій та інших ознак інвалідності. Якщо її одужання піде так і далі, то вона покине лікарню з рубцем на голові, але без яких-небудь інших наслідків. Про те ж, які рубці утворились у неї в душі, він судити не міг.

Підходячи до свого кабінету, він побачив, що біля дверей, прихилившись до стіни, стоїть чоловік у темному піджаку.

— Доктор Юнассон?

— Так.

— Доброго дня, мене звуть Петер Телебор’ян. Я головний лікар психіатричної клініки Святого Стефана в Упсалі.

— Звичайно, я вас знаю.

— Чудово. Якщо у вас знайдеться час, я хотів би з вами поговорити.

Андерс Юнассон відімкнув двері кабінету.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився він.

— Це стосується однієї з ваших пацієнток. Лісбет Саландер. Мені потрібно її побачити.

— Гм. У такому разі вам необхідно попросити дозволу у прокурора. Вона перебуває під арештом, і пускати до неї відвідувачів заборонено. Про відвідини треба також заздалегідь попереджати адвоката Саландер.

— Так-так, я знаю. Я подумав, що в цьому випадку ми обійдемося без бюрократичної тяганини. Оскільки я лікар, ви можете пропустити мене до неї із суто медичних міркувань.

— Ну, в принципі таке мотивування можливе. Проте я не зовсім розумію, з чим це пов’язано.

— Коли Лісбет Саландер постійно перебувала на лікуванні в клініці Святого Стефана, я кілька років був її психіатром. Я вів її до вісімнадцяти років, коли за рішенням суду її випустили з інтернату, правда, під нагляд опікуна. Слід зауважити, що я, природно, був проти цього. З того часу їй фактично дозволили робити, що вона хоче, і сьогодні ми спостерігаємо результат.

— Розумію, — сказав Андерс Юнассон.

— Я як і раніше відчуваю за неї велику відповідальність і хотів би мати можливість оцінити масштаби погіршення, що сталися за останні десять років.

— Погіршення?

— У порівнянні з тим часом, коли вона отримувала кваліфіковану допомогу. Я вважав, що як колеги ми завжди зможемо домовитися і знайти належне рішення.

— Поки я не забув… Очевидно, як колега колезі, ви можете допомогти мені розібратися в одному питанні. Коли вона надійшла до Сальгренської лікарні, я вжив усіх заходів до того, щоб скласти повну картину її стану здоров’я. Один колега запитав судово-медичний висновок з приводу Лісбет Саландер, написаний якимсь доктором Єспером X. Ледерманом.

— Цілком правильно. Я був у Єспера керівником докторської дисертації.

— Зрозуміло. Але я відзначив, що судово-медичний висновок дуже неясний.

— Треба ж.

— У ньому немає жодного діагнозу, і в основному він справляє враження академічного вивчення пацієнта, що вперто мовчить.

Петер Телебор’ян засміявся.

— Так, з нею нелегко. Як випливає з висновку, вона послідовно відмовлялася розмовляти з Ледерманом, у результаті чого йому довелося висловлюватися неясно. І він зробив цілком правильно.

— Розумію. Але рекомендація, проте, полягала в поміщенні її до інтернату.

— В її основі лежить попередня історія Лісбет Саландер. Адже за багато років у нас склалася повна картина її хвороби.

— Ось цього я ніяк і не можу зрозуміти. Коли вона сюди надійшла, ми намагалися замовити з клініки Святого Стефана її журнал, але й досі його не отримали.

— Мені шкода, але за рішенням суду на ньому стоїть гриф секретності.

— Зрозуміло. А як же ми тут можемо забезпечити їй належний догляд, якщо нам не дають доступу до її журналу? Адже зараз медична відповідальність за неї лежить на нас.

— Я займався нею з того часу, як їй виповнилося дванадцять років, і думаю, в усій Швеції немає лікаря, що так добре уявляє собі картину її хвороби.

— Яка показує?..

— Лісбет Саландер страждає на серйозні психічні відхилення. Як вам відомо, психіатрія не належить до точних наук. Я б не взявся поставити точний діагноз, але в неї є відверто нав’язливі ідеї з очевидними рисами параноїдальної шизофренії. Картину доповнюють маніакально-депресивні періоди плюс відсутність емпатії.

Андерс Юнассон десять секунд вдивлявся в доктора Петера Телебор’яна, а потім розвів руками.

— Не мені пропонувати діагнози докторові Телебор’яну, але ви ніколи не обдумували куди простішу можливість?

— Тобто?

— Наприклад, синдром Аспергера. Я, зрозуміло, не проводив жодного психіатричного обстеження Лісбет Саландер, але якби мені довелося висловлювати спонтанне припущення, то напрошується думка про якусь форму аутизму. Це б пояснило її непристосованість до загальноприйнятих норм поведінки.

— Мені шкода, але пацієнти із синдромом Аспергера зазвичай не підпалюють своїх батьків. Повірте, я ніколи раніше не зустрічав такого яскраво вираженого соціопата.

— Мені вона здається замкнутою, але не параноїдальним соціопатом.

— Вона винятково маніпулятивна, — сказав Петер Телебор’ян. — Вона демонструє те, що, як їй здається, вам хочеться побачити.

Андерс Юнассон трохи насупив брови. Цілком несподівано слова Петера Телебор’яна увійшли в протиріччя з власною комплексною оцінкою Лісбет Саландер. Якою він її напевно не вважав би, так це маніпулятивною. Навпаки — вона була людиною, що твердо тримала дистанцію від оточуючих і не демонструвала абсолютно жодних емоцій. Він спробував додати намальовану Телебор’яном картину до власного уявлення про Лісбет Саландер.

— Адже ви спостерігали її протягом короткого часу, в період вимушеної пасивності, викликаної пораненнями. А я бачив її спалахи люті і безрозсудну ненависть. Я багато років витратив на спроби допомогти Лісбет Саландер. І тому я тут. Я пропоную співпрацю між Сальгренською лікарнею і клінікою Святого Стефана.

— Про яку співпрацю ви говорите?

— Ви будете займатися її фізичними проблемами, і я переконаний, що кращого догляду ніхто їй надати не зможе. Але мене дуже турбує її психічний стан, і мені б хотілося долучитися на ранній стадії. Зі свого боку я готовий надати будь-яку допомогу.

— Розумію.

— Мені потрібно відвідати її для того, щоб, у першу чергу, оцінити її стан.

— Я розумію. Але, на жаль, не зможу вам допомогти.

— Пробачте?

— Як я вже сказав, вона перебуває під арештом. Якщо ви хочете почати її психіатричне лікування, вам доведеться звернутися до прокурора Єрвас, яка приймає рішення щодо таких питань, і це повинно відбуватися за участі адвоката Анніки Джанніні. Якщо йдеться про судово-психіатричну експертизу, то вам це повинен доручити суд.

— Саме всієї цієї бюрократичної тяганини я і хотів уникнути.

— Так, але я відповідаю за Лісбет Саландер, і якщо їй незабаром доведеться постати перед судом, то нам необхідно мати чіткі документальні обґрунтування всіх ужитих нами заходів. Значить, ми змушені дотримувати всіх бюрократичних правил.

— Я розумію. Можу навіть відкрити, що я вже отримав запит від стокгольмського прокурора Ріхарда Екстрьома з приводу судово-психіатричної експертизи. Вона знадобиться у зв’язку із судовим процесом.

— Ну й чудово. Тоді ви отримаєте дозвіл на відвідини Лісбет Саландер без будь-яких порушень інструкцій з нашого боку.

— Але є ризик, що доки ми будемо займатися бюрократичною тяганиною, її стан постійно погіршуватиметься. Мене хвилює лише її здоров’я.

— Мене теж, — сказав Андерс Юнассон. — І, між нами кажучи, я не бачу жодних ознак того, що вона психічно хвора. У неї серйозні поранення і дуже складна життєва ситуація. Але я абсолютно не відчуваю, щоб вона була шизофренічкою або страждала від параноїдальних нав’язливих ідей.

Доктор Петер Телебор’ян згаяв ще чимало часу, намагаючись змусити Андерса Юнассона змінити своє рішення. Зрозумівши нарешті, що все марно, він різко встав і попрощався.

Після цього Андерс Юнассон довго сидів, задумливо дивлячись на крісло, яке покинув Телебор’ян. Звичайно, і раніше бувало, що інші лікарі зв’язувалися з ним, висловлювали свої погляди або давали поради з приводу лікування. Але майже завжди це робили фахівці, які перед тим уже працювали з цими пацієнтами і відповідали за ту або іншу форму здійснюваного лікування. Але досі ніколи не траплялося, щоб перед ним, немов літаюча тарілка, виникав психіатр і мало не вимагав допустити його, в обхід нормальних бюрократичних процедур, до пацієнта, якого не бачив протягом багатьох років.

Через деякий час Андерс Юнассон подивився скоса на годинник і відзначив, що вже майже сьома. Він підняв слухавку і зателефонував Мартіні Карлґрен, психологу Сальгренської лікарні, якого в разі потреби запрошували до травматологічного відділення.

— Привіт. Робочий день у тебе, мабуть, уже закінчився. Я тебе від чого-небудь відриваю?

— Нічого страшного. Я вдома і нічим особливим не зайнята.

— Я тут сиджу в роздумах. Ти ж розмовляла з нашою пацієнткою Лісбет Саландер. Не могла б ти розповісти мені про свої враження?

— Ну, я відвідувала її тричі і пропонувала їй поговорити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилася.

— Яке вона справила на тебе враження?

— Що ти маєш на увазі?

— Мартіно, я знаю, що ти не психіатр, але ти розумна і тямуща людина. Яке в тебе склалося про неї враження?

Мартіна Карлґрен з півхвилини повагалася.

— Не знаю, як краще відповісти на твоє питання. Я двічі зустрічалася з нею, коли вона відносно недавно надійшла і почувала себе так погано, що мені гаразд не вдалося встановити з нею контакт. Потім я відвідала її приблизно тиждень тому на прохання Хелени Ендрін.

— Чому Хелена просила тебе до неї зайти?

— Лісбет Саландер фізично одужує, але в основному лежить і дивиться в стелю. Доктор Ендрін хотіла, щоб я за нею поспостерігала.

— І що з цього вийшло?

— Я назвала себе, ми кілька хвилин поговорили. Я запитала, як вона почувається і чи немає в неї потреби у співрозмовнику. Вона відповіла, що ні. Я запитала, чи не можу я їй чим-небудь допомогти. Вона попросила мене потихеньку принести їй пачку сигарет.

— Вона виявляла роздратування або ворожість?

Мартіна Карлґрен трохи подумала.

— Ні, я б цього не стверджувала. Вона була спокійна, але тримала велику дистанцію. Я сприйняла її благання про сигарети швидше як жарт, ніж як серйозне прохання. Я запитала, чи не хочеться їй що-небудь почитати і чи не принести їй книжок. Вона спочатку відмовилася, але потім запитала, чи немає в мене яких-небудь наукових журналів, де б говорилося про генетику і дослідження мозку.

— Про що?

— Про генетику.

— Про генетику?

— Так. Я відповіла, що в нашій бібліотеці є деякі науково-популярні книги з цієї тематики. Це її зацікавило. Вона сказала, що вже читала дещо на цю тему, і назвала кілька базових праць, про які я ніколи не чула. Тобто її більше цікавили дослідницькі статті.

— Он як? — з подивом промовив Андерс Юнассон.

— Я сказала, що в бібліотеці для пацієнтів таких спеціальних видань, напевно, немає — адже у нас там більше «Філіпа Марлоу»,[22] ніж наукової літератури, — але обіцяла подивитися, що мені вдасться знайти.

— І ти що-небудь знайшла?

— Я сходила до бібліотеки і взяла кілька чисел журналів «Нью Інґленд джорнал оф медсін» і «Нейчур». Вона залишилася задоволена і подякувала мені за докладені зусилля.

— Але ж це складні журнали, в них в основному суто наукові статті.

— Вона читає їх з великим інтересом.

Андерс Юнассон ненадовго втратив дар мови.

— Як ти оцінюєш її психічний стан?

— Замкнута. Вона не захотіла обговорювати зі мною нічого особистого.

— Чи здається вона тобі психічно хворою, маніакально-депресивною або такою, що страждає на параною?

— Ні, в жодному разі. Інакше б я забила тривогу. Вона, безперечно, своєрідна, має великі проблеми і перебуває в стані стресу. Але вона спокійна, розумна і, схоже, справляється зі своєю ситуацією.

— Гаразд.

— Але чому ти запитуєш? Щось сталося?

— Ні, нічого не сталося. Я просто не можу в ній розібратися.

Розділ 10

Мікаель Блумквіст відклав убік папку з матеріалами дослідження, проведеного ґетеборзьким журналістом Даніелем Улофссоном, і задумливо поглянув у вікно, на людський потік на Гьотґатан. Цей вид він вважав мало не найбільшим плюсом свого кабінету. На Гьотґатан цілодобово вирувало життя, і, сидячи біля вікна, він ніколи не почувався відокремленим від суспільства або самотнім.

Мікаель почувався не в своїй тарілці, хоча жодних невідкладних справ у нього не було. Він наполегливо працював і далі над статтями, якими мав намір заповнити літнє число «Міленіуму», проте поступово переконався, що матеріал виходить дуже великим і не поміститься навіть у тематичне число. У ситуації із справою Веннерстрьома було те ж саме, і він вирішив знову опублікувати матеріал окремою книжкою. У нього вже набралося близько 150 сторінок, і він розраховував, що вся книга вийде приблизно сторінок 300–350.

Проста частина була вже готова. Мікаель описав убивство Даґа Свенссона й Міа Берґман і розповів про те, як вийшло, що їхні тіла знайшов саме він, пояснив, чому під підозру потрапила Лісбет Саландер. Цілий розділ, обсягом тридцять сім сторінок, він присвятив критиці, по-перше, газетної писанини про Лісбет, а по-друге, прокурора Ріхарда Екстрьома і, побічно, всього поліцейського розслідування. Тверезо поміркувавши, він пом’якшив критику на адресу Бубланськи та його колег — після того, як вивчив відеозапис прес-конференції Екстрьома, яка з усією очевидністю показувала, що Бубланськи почувався там украй незручно і вочевидь був невдоволений поспішними висновками прокурора.

Після драматичної вступної частини він рушив у глиб часів і описав прибуття до Швеції Залаченка, дитячі роки Лісбет Саландер і події, що привели до того, що її запроторили до лікарні Святого Стефана в Упсалі. Мікаель доклав максимум зусиль, щоб цілковито знищити доктора Петера Телебор’яна і покійного Гуннара Бйорка. Він описав судово-психіатричну експертизу 1991 року і пояснив, чому Лісбет Саландер становила загрозу для державних чиновників, що були завжди в тіні і взяли на себе клопіт захищати російського перебіжчика, а також навів великі фрагменти з листування між Телебор’яном і Бйорком.

Далі він описав нове життя Залаченка як громадянина Швеції і його бандитську діяльність, його помічника Рональда Нідермана, історію з викраденням Міріам By і втручанням Паоло Роберто. Під кінець він узагальнив події в Госсеберзі, внаслідок яких Лісбет Саландер підстрелили й закопали, і пояснив, як сталося цілком безглузде вбивство поліцейського, коли Нідермана було вже спіймано.

Далі писати стало важче. Проблема полягала в тому, що в матеріалі як і раніше були істотні лакуни. Гуннар Бйорк діяв не сам. За цими подіями, безперечно, стояла ціла група осіб, що мала можливості і вплив, інакше й бути не могло. Врешті-решт Мікаель прийшов до висновку, що протиправні дії щодо Лісбет Саландер не могли бути санкціоновані урядом або керівництвом Служби державної безпеки. За таким висновком стояла не перебільшена довіра до владних структур, а знання людської натури. Якби в них була політична підтримка, приховати подібну операцію було б неможливо. Хто-небудь обов’язково почав би з’ясовувати з ким-небудь стосунки і розпустив би язика, внаслідок чого ЗМІ вийшли б на справу Саландер ще кілька років тому.

Мікаель уявляв собі «Клуб Залаченка» як маленьку законспіровану групу, що діяла у власних інтересах. Але він не міг встановити особу нікого з цих людей, окрім хіба що сорокалітнього Йорана Мортенссона — поліцейського, що мав ще якусь секретну посаду і стежив за самим Мікаелем.

На думку Мікаеля, книгу слід було встигнути надрукувати на самий початок процесу над Лісбет Саландер. Разом із Крістером Мальмом вони планували видання у м’якій обкладинці, щоб розсилати її одним пакетом з літнім, дорожчим числом «Міленіуму». Мікаель роздав завдання Хенрі Кортесу і Малін Ерікссон, яким треба буде написати статті про історію Служби державної безпеки, про справу Інформаційного бюро і таке інше.

У тому, що процес проти Лісбет Саландер відбудеться, сумніватися не доводилося.

Прокурор Ріхард Екстрьом порушив справу щодо обвинувачення в заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю Маґґе Лундіна і жорстокому побитті або спробі вбивства Карла Акселя Бодіна — він же Олександр Залаченко.

Дату судового процесу призначено ще не було, але Мікаель роздобув від колег-журналістів інформацію про те, що Екстрьом планує процес на липень, залежно від стану здоров’я Лісбет Саландер. Ідею Мікаель розумів. Судовий процес посеред літа завжди привертає менше уваги, ніж в іншу пору року.

Він наморщив лоб і поглянув у вікно свого кабінету в редакції «Міленіуму».

Нічого ще не закінчилося. Змова проти Лісбет Саландер триває. Це єдине пояснення прослуховування телефонів, нападу на Анніку Джанніні і крадіжки звіту про Саландер від 1991 року. А можливо, і вбивства Залаченка.

Але йому бракувало доказів.

Спільно з Малін Ерікссон і Крістером Мальмом Мікаель прийняв рішення про те, що до судового процесу видавництво «Міленіум» випустить і книгу Даґа Свенссона про трафік секс-рабинь. Краще вже показати весь набір одразу, та й відкладати видання причин не було. Навпаки — саме в цей момент книга викличе найбільший інтерес. Головну відповідальність за остаточне редагування праці Даґа Свенссона поклали на Малін, а Хенрі Кортес допомагав Мікаелю в написанні книги про справу Саландер. Тим самим Лотта Карім і Крістер Мальм (проти власної волі) зробилися тимчасовими відповідальними секретарями редакції «Міленіуму», в якій для всіх інших тем залишився єдиний репортер — Моніка Нільссон. У результаті такого підвищеного робочого навантаження вся редакція почала стогнати, і Малін Ерікссон уклала контракти на написання статей з кількома незалежними журналістами. За це, природно, належало викласти багато грошей, але вибору в них не було.

Мікаель записав на жовтому аркушику для заміток, що йому необхідно зв’язатися з родиною Даґа Свенссона щодо питання авторських прав. Він уже з’ясував, що єдиними спадкоємцями Даґа є батьки, які мешкають в Еребру. На практиці йому не потрібен був дозвіл, щоб видати книгу під ім’ям Даґа Свенссона, але він все одно збирався особисто з’їздити до них в Еребру, щоб дістати їхнє схвалення. Він весь час відкладав поїздку, позаяк був заклопотаний дуже багато чим відразу, проте відчував, що вже саме час поставити в цьому питанні крапку.

Та залишалася ще сотня інших деталей. Наприклад, як йому висвітлювати в текстах Лісбет Саландер. Щоб прийняти остаточне рішення, йому обов’язково потрібно було особисто переговорити з нею і дістати її згоду на те, щоб розкрити правду або хоч би частину правди. А поговорити з Лісбет Саландер особисто він не міг, бо вона перебувала під арештом і відвідувати її було заборонено.

Щодо цього Анніка Джанніні допомогти йому теж не могла. Вона дисципліновано дотримувала всіх правил і не збиралася ставати дівчинкою на побігеньках, що носить таємні записки Мікаеля Блумквіста. Анніка також не розповідала нічого про свої розмови з клієнткою, окрім тих випадків, коли йшлося про змову і їй була потрібна допомога. Мікаель злився, але визнавав правильність її позиції. В результаті він не мав уявлення, чи повідомила Лісбет Анніці про те, що колишній опікун її ґвалтував і що вона помстилася йому, зробивши у нього на животі вражаюче татуювання. Поки Анніка про це не заговорювала, Мікаель теж не міг сказати ні слова.

Але передусім ізоляція Лісбет Саландер створювала одну глобальну проблему. Вона була експертом у комп’ютерах і хакером, про що Мікаель знав, Анніка ж ні. Мікаель пообіцяв Лісбет ніколи не розкривати її таємниці і дотримував слова, проте саме зараз він дуже потребував цих її здібностей.

Значить, необхідно якимсь чином встановити контакт з Лісбет Саландер.

Він зітхнув, знову відкрив папку Даніеля Улофссона і вийняв з неї два папери. Один з них був витягом з документів реєстраційної служби: паспорт Ідріса Хіді, 1950 року народження, — чоловіка з вусами, жовтуватою шкірою і темним волоссям, сивіючим на скронях.

На другому папері Даніель Улофссон підсумовував відомості про Ідріса Хіді.

Хіді був курдським біженцем з Іраку. Даніель Улофссон накопав значно більше інформації про Ідріса Хіді, ніж про будь-якого іншого співробітника лікарні. Причина такої інформаційної невідповідності полягала в тому, що Ідріс Хіді свого часу привертав увагу преси і зустрічався в багатьох текстах Архіву ЗМІ.

Народившись у 1950 році в місті Мозул, на півночі Іраку, Ідріс Хіді вивчився на інженера і в 70-ті роки своєю працею сприяв економічному стрибкові країни. У 1984-му він почав працювати вчителем у будівельно-технічній гімназії в Мозулі. До політичних активістів він не належав, але, на жаль, був курдом і в Іраку Саддама Хусейна підпадав під визначення «потенційний злочинець». 1 жовтня 1987 року батька Ідріса Хіді заарештували за підозрою в курдській політичній активності. У чому саме полягав злочин, не уточнювалося, але його було страчено як зрадника батьківщини, ймовірно, в січні 1988 року. Двома місяцями пізніше іракська таємна поліція заарештувала Ідріса Хіді, якраз коли він тільки починав урок з теорії опору матеріалів для мостових конструкцій. Його відвезли до в’язниці за межами Мозула, де протягом одинадцяти місяців дуже катували з метою змусити зізнатися. Яких зізнань від нього чекали, Ідріс Хіді ніяк не міг зрозуміти, і тортури, відповідно, тривали.

1 березня 1989 року дядько Ідріса Хіді заплатив місцевому лідеру партії Баас суму, що відповідала п’ятдесяти тисячам шведських крон. Це визнали достатньою компенсацією за шкоду, завдану Ідрісом Хіді іракській державі. Через два дні його звільнили і віддали під опікування дядька. Вийшовши з в’язниці, він важив тридцять дев’ять кілограмів і не міг ходити — перед звільненням йому розтрощили ліве стегно, щоб він не міг надалі бігати і вигадувати нові витівки.

Протягом кількох тижнів Ідріс Хіді був між життям і смертю. Коли він поступово прийшов до тями, дядько перевіз його в село, за шістдесят кілометрів від Мозула. За літо він оклигав і так зміцнів, що навчився пристойно пересуватися на милицях. Питання про те, що йому робити далі, залишалося відкритим. У серпні він несподівано отримав звістку про те, що таємна поліція схопила двох його братів. Більше Ідріс Хіді їх так і не побачив. Він припускав, що обидва спочивають під якоюсь купою піску під Мозулом. У вересні дядькові стало відомо, що Ідріса Хіді розшукує поліція Саддама Хусейна. Він прийняв рішення звернутися до анонімного бариги, який за винагороду, що відповідала тридцяти тисячам шведських крон, переправив Ідріса Хіді через кордон з Туреччиною і, за допомогою фальшивого паспорта, далі до Європи.

19 жовтня 1989 року Ідріс Хіді приземлився в стокгольмському аеропорту Арланда. Він не знав жодного слова по-шведськи, але, згідно з отриманою інструкцією, відразу звернувся до поліції і ламаною англійською мовою попросив політичного притулку. Його перевезли до табору для біженців у Весбю, в Уппланді, де він і перебував наступні два роки, поки Державне міграційне управління не вирішило, що в Ідріса Хіді немає достатніх підстав для отримання посвідки на проживання в Швеції.

До того моменту Ідріс Хіді вивчив шведську мову і йому була надана медична допомога з приводу покаліченого стегна. Його двічі прооперували, і він уже міг пересуватися без милиць. За цей час у Швеції пройшла масштабна дискусія з питання про долі біженців, на табір біженців було вчинено замах, і Берт Карлссон заснував партію «Нова демократія».

В останню мить Ідріс Хіді отримав нового адвоката, який виступив з розповіддю про його ситуацію, чим і забезпечив йому місце в Архіві ЗМІ. До вирішення долі Ідріса Хіді підключилися інші курди, що мешкали в Швеції, зокрема члени бойової родини Баксі. Почалися мітинги протесту і посипалися петиції на адресу міністра з питань імміграції Біргіт Фріґґебу. Все це дістало таке широке висвітлення в ЗМІ, що Державне міграційне управління змінило своє рішення і Хіді отримав посвідку на проживання з правом роботи в королівстві Швеція. У січні 1992 року він покинув табір для біженців цілком вільною людиною.

Після звільнення з табору для біженців перед Ідрісом Хіді постали нові проблеми. Йому треба було знайти роботу, одночасно продовжуючи доліковувати хворе стегно. Ідріс Хіді швидко зрозумів, що його чудова освіта інженера-будівельника, багатолітній послужний список і університетські оцінки зовсім нічого не значать. У наступні роки він працював рознощиком газет, водієм таксі, мив посуд і прибирав приміщення. Від роботи рознощика газет Хіді був змушений відмовитися — він просто не міг у потрібному темпі підніматися сходами. У професії водія таксі йому подобалось усе, за винятком двох речей: він абсолютно не знав доріг в околицях Стокгольма і не міг сидіти на місці більше години поспіль — біль у стегні ставав нестерпним.

У травні 1998 року Хіді переїхав до Ґетеборґа. Сталося це з тієї причини, що один далекий родич зглянувся над ним і запропонував йому постійну роботу в клінінговій фірмі. Працювати повний день Ідріс Хіді просто не міг, і його призначили на півставки на посаду керівника прибиральниць у Сальгренській лікарні, з якою фірма давно співпрацювала. Він займався рутинними справами і легкою роботою — шість днів на тиждень драїв підлогу в кількох коридорах, включаючи коридор 11-С.

Мікаель Блумквіст прочитав матеріал Даніеля Улофссона і вивчив паспортну фотографію Ідріса Хіді. Потім зайшов через Інтернет в Архів ЗМІ, вибрав звідти кілька статей, на яких базувався Улофссон, уважно прочитав їх і надовго задумався. Навіть закурив сигарету — щойно пішла Еріка Берґер, заборона на куріння в приміщенні редакції швидко дала тріщину, а Хенрі Кортес навіть відкрито залишав у себе на столі попільничку.

Під кінець Мікаель дістав сторінку, яку Даніель Улофссон присвятив доктору Андерсові Юнассону. Текст він читав, дуже суплячи лоба.

У понеділок машини з номером, що включав літери «КАБ», Мікаель Блумквіст не побачив і стеження не відчув, але вирішив не ризикувати. Від Академічного книжкового магазину він пройшов до бічного входу в універмаг «НК» і відразу ж вийшов назад через головний вхід — стежити за ким-небудь в універмазі було над людські сили. Обидва його мобільних телефони були відключені. Мікаель пройшов через торговельну галерею до площі Густава Адольфа і повз будинок Риксдагу попрямував до Старого міста. Наскільки він міг бачити, ніхто за ним не йшов. Поблукавши по маленьких вуличках, він опинився біля потрібного будинку і подзвонив у двері видавництва «Свартвітт».

Було пів на третю пополудні. Мікаель прийшов без попередження, але редактор Курдо Баксі виявився на місці і просяяв, побачивши гостя.

— Вітаю, — привітно сказав Курдо Баксі. — Чому ти тепер ніколи до нас не заходиш?

— Ось я і зайшов, — відповів Мікаель.

— Так, але ти не з’являвся років зо три.

Вони потисли один одному руки.

Мікаель Блумквіст знав господаря кабінету з 80-х років і був одним з тих, хто надавав Курдо Баксі практичну допомогу, коли той починав випускати антирасистський журнал «Свартвітт» — «Чорно-біле», — ночами тиражуючи його піратським способом у Центральному об’єднанні профспілок (ЦО). Застукав Курдо майбутній мисливець за педофілами в організації «Врятуйте дітей» Пер-Ерік Острьом, який у 80-ті роки був секретарем комісії ЦО. Якось пізно вночі зайшовши до копіювального центру, Острьом побачив там стоси сторінок першого числа «Свартвітт» разом з вочевидь пригніченим Курдо Баксі. Острьом поглянув на непоказну обкладинку і сказав, що такий вигляд, чорт забирай, журнал не може мати. Потім він намалював логотип, який згодом п’ятнадцять років прикрашав «Свартвітт», аж поки журнал припинив своє існування, перетворившись на книжкове видавництво «Свартвітт». Мікаель у той час переживав огидний період, працюючи в ЦО піарником, — це був єдиний раз, коли він долучився до інформаційної сфери. Пер-Ерік Острьом умовив його прочитати коректуру і трохи допомогти журналу «Свартвітт» з редагуванням. Відтоді Курдо Баксі і Мікаель Блумквіст стали друзями.

Мікаель Блумквіст усівся на диван, а Курдо Баксі приніс каву з автомата, що стояв у коридорі. Вони трохи погомоніли про різні дурниці, як це зазвичай буває, якщо люди давно не бачилися. Правда, їм раз у раз доводилося перериватися, коли в Курдо дзвонив мобільний телефон і він коротко відповідав курдською або, можливо, арабською або якоюсь іншою незрозумілою Мікаелю мовою. Так бувало і під час минулих візитів Мікаеля у видавництво «Свартвітт» — люди телефонували з усіх кінців світу, щоб поговорити з Курдо.

— Дорогий Мікаелю, у тебе заклопотаний вигляд. Що в тебе на думці? — поцікавився врешті-решт Курдо Баксі.

— Ти не міг би на п’ять хвилин відключити мобільний телефон, щоб нас не переривали?

Курдо виконав прохання.

— Гаразд… мені потрібна допомога в одній важливій справі, причому негайно, і це має залишитися між нами.

— Розповідай.

— У вісімдесят дев’ятому році до Швеції з Іраку прибув курдський біженець на ім’я Ідріс Хіді. Коли йому загрожувала висилка, твоя родина йому допомогла, внаслідок чого він з часом отримав посвідку на проживання. Я не знаю, допомагав йому твій батько чи якийсь інший родич.

— Ідрісу Хіді допомагав мій дядько Махмуд Баксі. Я знаю Ідріса. Що тобі від нього треба?

— Він зараз працює в Ґетеборзі. Мені потрібна його допомога в одній простій справі, і я готовий йому заплатити.

— Що це за справа?

— Курдо, ти мені довіряєш?

— Авжеж. Ми завжди були друзями.

— Я хочу доручити йому одну досить незвичайну роботу. Дуже незвичайну. Я не хочу розповідати, в чому вона полягає, але запевняю тебе, що в ній немає нічого протизаконного або такого, що може створити проблеми тобі чи Ідрісу Хіді.

Курдо Баксі пильно подивився на Мікаеля Блумквіста.

— Зрозуміло. Значить, розповідати, про що йдеться, ти не хочеш.

— Чим менше людей знатиме, тим краще. Твоя допомога мені потрібна для того, щоб Ідріс погодився зі мною зустрітися і вислухати мою пропозицію.

Курдо трохи подумав, потім підійшов до письмового столу і відкрив записник. Через хвилину він знайшов телефон Ідріса Хіді і підняв слухавку. Розмова велася курдською. З виразу обличчя Курдо Мікаель бачив, що почалася вона із звичайних вітальних фраз і балачки ні про що. Потім Курдо посерйознішав і став викладати свою справу. Через деякий час він звернувся до Мікаеля.

— Коли ти хочеш з ним зустрітися?

— Якщо підходить, у п’ятницю, в другій половині дня. Запитай, чи можна мені прийти до нього додому.

Поговоривши ще трохи, Курдо поклав слухавку.

— Ідріс Хіді живе в передмісті Анґеред, — сказав він. — У тебе є його адреса?

Мікаель кивнув.

— У п’ятницю він буде вдома близько п’ятої і охоче з тобою зустрінеться.

— Дякую, Курдо, — сказав Мікаель.

— Він працює в Сальгренській лікарні прибиральником.

— Я знаю.

— Читаючи газети, важко не помітити, що ти замішаний у цій історії із Саландер.

— Правильно.

— У неї стріляли.

— Точно.

— Здається, вона лежить у Сальгренській лікарні.

— І це правильно.

Курдо Баксі теж просто так не проведеш.

Він розумів, що Блумквіст задумав якусь аферу, адже він цим славиться. Близькими друзями вони не були, але ніколи не сварилися, і Мікаель завжди з готовністю приходив на допомогу Курдо, якщо виникала необхідність. Коли їм доводилося бачитися на якому-небудь святі або в ресторані, вони завжди випивали разом по келиху-другому пива.

— Я не виявлюся втягнутим у щось, про що мені слід було б знати? — спитав Курдо.

— Ні, ні в що втягнутий ти не будеш. Твоя роль полягала лише в тому, щоб познайомити мене з одним з твоїх знайомих. І я повторюю… я не проситиму Ідріса Хіді про щось протизаконне.

Курдо кивнув. Такого запевнення йому було досить. Мікаель підвівся.

— Я твій боржник.

— Ми вічно ходимо один в одного у боржниках, — відповів Курдо Баксі.

Хенрі Кортес поклав слухавку і так голосно затарабанив пальцями по письмовому столу, що Моніка Нільссон поглянула на нього, сердито звівши брови. Легко було помітити, що він глибоко поринув у власні думки. Оскільки Моніка взагалі перебувала в крайньому роздратуванні, вона вирішила не дозволяти собі зганяти серце на Хенрі.

Моніка Нільссон знала, що Блумквіст безперервно шушукається з Кортесом, Малін Ерікссон і Крістером Мальмом з приводу історії Саландер, а на них з Лоттою Карім звалилася вся чорна робота з підготовки наступного числа журналу, який, як пішла Еріка Берґер, залишився без справжнього керівництва. Про Малін, звичайно, нічого поганого не скажеш, але їй бракує навиків і тієї ваги, що мала Еріка Берґер. А Кортес ще просто хлопчисько.

Роздратування Моніки Нільссон було викликане не тим, що вона почувала себе обійденою і жадала взяти участь у їхніх справах — цього їй хотілося б в останню чергу. До її завдання входило збирати для «Міленіуму» відомості про діяльність уряду, Риксдагу і державних організацій. Робота їй подобалася, і вона знала її «від і до». Крім того, у неї була безліч інших обов’язків — вона вела щотижневу колонку в профспілковій газеті, займалася різною суспільною роботою для «Міжнародної амністії» і так далі. Тільки того їй і не вистачало, щоб виконувати обов’язки головного редактора «Міленіуму» і працювати як мінімум по дванадцять годин на день, жертвуючи вихідними і своїм вільним часом.

Разом з тим вона відчувала, що в «Міленіумі» щось змінилося. Журнал раптом зробився чужим. У чому саме річ, вона сказати не могла.

Мікаель Блумквіст поводився із звичайною безвідповідальністю, раз у раз вирушав у якісь таємничі поїздки і з’являвся на роботі, коли йому заманеться. Правда, він був співвласником «Міленіуму» і міг сам визначати, що йому робити, але все-таки і йому не завадило б виявити трохи більше дисциплінованості.

Крістер Мальм був другим співвласником, що залишився в журналі, проте чи був він на робочому місці, чи у відпустці, допомоги від нього було однаково мало. Він, поза всяким сумнівом, був талановитий і справлявся з керівництвом, коли Еріка зовсім не мала часу або їздила відпочивати, але при цьому в основному проводив у життя рішення, прийняті кимось іншим. Крістер був незамінний, коли справа торкалася графічного дизайну і презентацій, але абсолютно безпорадний, коли йшлося про планування журналу.

Моніка Нільссон насупила брови.

Ні, вона несправедлива. Дратувало її те, що ситуація в редакції якимсь чином змінилася — співробітники журналу більше не були єдиним цілим. Мікаель працював з Малін і Хенрі, а всі решта ніби були збоку. Ці троє утворили якесь внутрішнє коло, закривалися в кабінеті Еріки… тобто в кабінеті Малін, а вийшовши звідти, зберігали цілковиту мовчанку. За Еріки журнал завжди був дружним колективом. Моніка не розуміла, що сталося, але відчувала, що їй не довіряють.

Мікаель працював над матеріалом про Саландер, ні звуком не видаючи, про що там ідеться. Правда, нічого незвичайного в цьому не було. Свого часу він мовчав і про матеріал про Веннерстрьома — навіть Еріка нічого не знала, але цього разу в нього у довірених виявилися Малін і Хенрі.

Коротше кажучи, Моніка відчувала роздратування. Їй був потрібний відпочинок, тягнуло хоч на деякий час звідси вирватися. Вона побачила, що Хенрі Кортес натягує вельветовий піджак.

— Я ненадовго піду, — сказав він. — Передай, будь ласка, Малін, що мене не буде години дві.

— Що відбувається?

— Думаю, у мене накльовується матеріал. Справді хороший матеріал. Про унітази. Я хочу дещо перевірити, але, якщо все зійдеться, у нас буде чудова стаття для червневого числа.

— Про унітази? — перепитала Моніка Нільссон, проводжаючи його поглядом.

Еріка Берґер зціпила зуби і повільно опустила роздруківку статті про майбутній суд над Лісбет Саландер — маленької замітки у дві шпальти, призначеної для п’ятої сторінки з новинами про життя в країні. Був четвер, годинник показував 15.30. Вона пропрацювала в «СМП» дванадцять днів. Еріка з хвилину подивилася на текст, випнула губи, потім підняла слухавку і зателефонувала керівникові інформаційного відділу Андерсу Хольму.

— Доброго дня. Це Берґер. Ви не могли б знайти репортера Юханнеса Фріска і відразу ж прийти разом з ним до мене в кабінет?

Вона поклала слухавку і терпляче чекала, поки в скляній клітці з’явився Хольм, ведучи за собою Юханнеса Фріска. Еріка поглянула на годинник на руці.

— Двадцять дві, — сказала вона.

— Що? — спитав Хольм.

— Двадцять дві хвилини. Вам знадобилося двадцять дві хвилини, щоб устати з-за столу, пройти п’ятнадцять метрів до Юханнеса Фріска і приплестися разом з ним до мене.

— Ви не сказали, що це терміново. У мене досить багато справ.

— Я не говорила, що це не терміново. Я сказала вам прийти разом з Юханнесом Фріском до мене в кабінет. Я сказала «відразу» і мала на увазі «відразу», а не увечері, чи наступного тижня, чи коли вам заманеться відірвати зад від стільця.

— Послухайте, я вважаю…

— Зачиніть двері.

Еріка почекала, поки Андерс Хольм зачинить позаду себе двері, тим часом мовчки його вивчаючи. Він, безперечно, дуже компетентний керівник інформаційного відділу, до його завдань входить слідкувати за тим, щоб сторінки «СМП» щодня заповнювалися правильним текстом — доступно складеним і розташованим у тому порядку, про який домовлялися на ранковій нараді. Відповідно, Андерс Хольм щодня жонглював колосальною кількістю робочих завдань і робив це, не впускаючи жодного м'яча.

Проблема з Андерсом Хольмом полягала в тому, що він послідовно ігнорував рішення, які приймала Еріка. Протягом двох тижнів вона намагалася знайти до нього підхід. Вона пробувала з ним люб’язно говорити, спробувала прямі накази, закликала його подумати ще раз самому — загалом, робила все для того, щоб він зрозумів, якою їй хочеться бачити газету.

Нічого не допомагало.

Текст, який вона відкидала в другій половині дня, все одно потрапляв до газети десь увечері, коли Еріка йшла додому. «У нас випала одна стаття, й утворилася дірка, яку мені довелося нашвидку заповнювати».

Заголовок, дати який розпорядилась Еріка, раптом забраковувався і замінювався чимось абсолютно іншим. Вибір не завжди виявлявся неправильним, але робився без консультації з нею. Демонстративно і з викликом.

Завжди йшлося про дрібниці. Редакційна нарада несподівано переносилася з 14.00 на 13.30, а її не інформували, і коли вона нарешті з’являлася, більшість рішень уже були прийняті. «Вибачте… я в поспіху забув вам повідомити».

Еріка Берґер ніяк не могла зрозуміти, чому Андерс Хольм зайняв щодо неї таку позицію, але вже переконалася, що ввічливі розмови і м’які догани на нього не діють. Еріка поки не залучала до обговорення цього питання інших співробітників редакції, намагаючись вирішити це питання між ними двома. Результату це не дало, тому настав час висловитися виразніше, цього разу у присутності співробітника Юханнеса Фріска, внаслідок чого зміст розмови неодмінно стане відомий усій редакції.

— Перше, що я зробила, почавши тут працювати, це сказала, що маю особливий інтерес до всього, що стосується Лісбет Саландер. Я пояснила, що хочу заздалегідь мати інформацію про всі плановані статті і маю намір переглядати й особисто давати добро на все, що буде публікуватися. Я нагадувала вам про це практично при кожній нагоді і востаннє на нараді минулої п’ятниці. Яка частина цієї інструкції залишилася вам незрозумілою?

— Всі плановані або віддані до друку тексти є в щоденній службовій записці в нашій інтра-мережі. Вони завжди пересилаються на ваш комп’ютер. Вас весь час інформують.

— Баляси з баляндрасами. Коли я сьогодні вранці отримала «СМП» в поштову скриньку, там на найкращому місці для новин були три шпальти про Саландер і розвиток ситуації навколо Сталлархольма.

— Це текст Маргарети Оррінґ. Вона працює у нас позаштатно і віддала статтю лише вчора близько сьомої години вечора.

— Маргарета Оррінґ зателефонувала з пропозицією написати цю статтю об одинадцятій ранку. Ви схвалили її ідею і доручили їй працювати над статтею десь о пів на дванадцяту. А на нараді о другій годині ви ні словом про це не обмовилися.

— Ці відомості є в щоденній службовій записці.

— Невже? Там значиться ось що: «Маргарета Оррінґ, інтерв’ю з прокурором Мартіною Франссон. Тема: виявлення наркотиків у Сьодертельє».

— Основним матеріалом і було інтерв’ю з Мартіною Франссон з приводу конфіскації анаболічних стероїдів, у зв’язку з чим затримали потенційного покупця із «Свавельшьо МК».

— Саме так. А в службовій записці немає ні слова про «Свавельшьо МК» або про те, що інтерв’ю торкатиметься Маґґе Лундіна і Сталлархольма і тим самим розслідування справи Лісбет Саландер.

— Я припускаю, що це з’ясувалося по ходу інтерв’ю…

— Андерсе, я не можу зрозуміти чому, але ви брешете мені прямо в очі. Я розмовляла з Маргаретою Оррінґ, автором статті. Вона чітко пояснила вам, про що планується інтерв’ю.

— Мені шкода, але я не зрозумів, що фокус буде на Саландер. А текст я отримав пізно ввечері. Що ж мені було робити? Знімати весь матеріал? Оррінґ подала хороший текст.

— Тут ми сходимося. Текст чудовий. Тим самим це вже ваша третя брехня приблизно за три хвилини. Оррінґ подала текст о п’ятнадцятій годині двадцять хвилин, тобто задовго до того, як я близько шостої години пішла додому.

— Берґер, мені не подобається ваш тон.

— Чудово. В такому разі можу вам повідомити, що не схвалюю ні вашого тону, ні ухилянь, ані брехні.

— Це звучить так, ніби ви підозрюєте, що я владную проти вас якусь змову.

— Ви так і не відповіли на моє запитання. І друге: сьогодні у мене на письмовому столі з’являється текст Юханнеса Фріска. Я не пам’ятаю, щоб ми обговорювали його на нараді о другій годині. Як могло статися, що один з наших співробітників цілий день працює над матеріалом про Саландер, а мені про це нічого не відомо?

Юханнес Фріск засовався, але розсудливо не промовив ані звуку.

— Значить, так. Ми робимо газету, і цілком природно, що є сотні текстів, про які вам невідомо. У нас в «СМП» існує певний порядок, до якого всі повинні пристосовуватись. У мене немає ні часу, ні можливості розбиратися з деякими текстами особливим чином.

— Я не просила вас розбиратися особливим чином з деякими текстами. Я вимагала, щоб, по-перше, мене інформували про все, що зачіпає справу Саландер, і по-друге, щоб без мого схвалення на цю тему нічого не публікувалося. Запитую ще раз, яка частина цієї інструкції вам незрозуміла?

Андерс Хольм зітхнув, прибравши мученицького вигляду.

— Гаразд, — сказала Еріка Берґер. — Тоді я висловлюся ще ясніше. Я не маю наміру займатися з вами подібними розбірками. Подивимося, чи зрозумієте ви ось таку думку. Якщо подібне повториться ще раз, я зніму вас із посади керівника інформаційного відділу. Це буде як грім серед ясного неба, і підніметься грандіозний галас, але потім вам доведеться сидіти і редагувати сімейну сторінку, сторінку з коміксами або щось подібне. Я не терпітиму на посаді керівника інформаційного відділу людини, на яку не можу покластися, людини, яка не йде на співпрацю і не виконує моїх розпоряджень. Ви мене зрозуміли?

Андерс Хольм розвів руками, даючи зрозуміти, що вважає звинувачення Еріки Берґер безпідставними.

— Ви мене зрозуміли? Так чи ні?

— Я чую, що ви кажете.

— Я запитала, чи розумієте ви мене. Так чи ні?

— Невже ви справді думаєте, що у вас це пройде? Газета виходить, тому що я й інші гвинтики механізму працюємо на знос. Правління буде…

— Правління зробить, як я скажу. Я тут для того, щоб відновити газету. У мене є чітко сформульоване завдання, яке детально обговорювалось, і мені дано право робити далекосяжні редакційні перестановки на рівні керівників. Якщо я захочу, то можу позбавлятися мертвечини і привносити нову кров. А ви, Хольме, усе більше починаєте мені здаватися мертвечиною.

Вона замовкла. Андерс Хольм зустрівся з нею поглядом. Він був у нестямі.

— Це все, — сказала Еріка Берґер. — Я пропоную вам гарненько подумати над тим, про що ми сьогодні поговорили.

— Я не маю наміру…

— Це ваше право. Все. Ви вільні.

Він розвернувся і покинув скляну клітку. Еріка побачила, як він іде через редакційну залу в напрямку до кімнати, де п’ють каву. Юханнес Фріск підвівся з наміром піти слідом.

— Юханнесе, вас я поки не відпускала. Сядьте.

Вона взяла його статтю і ще раз пробігла її очима.

— Наскільки я розумію, ви працюєте тут тимчасово.

— Так. Я пропрацював п’ять місяців, і зараз іде останній тиждень.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім.

— Я шкодую, що ви попали на сварку між мною і Хольмом. Розкажіть про цей матеріал.

— Сьогодні вранці до мене надійшли відомості, і я поділився ними з Хольмом. Він сказав, щоб я зайнявся цим питанням.

— Гаразд. Тут говориться про те, що поліція перевіряє, чи замішана Лісбет Саландер у торгівлі анаболічними стероїдами. Цей матеріал якось пов’язаний з учорашньою статтею із Сьодертельє, де теж знайшли анаболіки?

— Наскільки мені відомо, ні. Ця історія з анаболіками має стосунок до її контактів з боксером. З Паоло Роберто і його знайомими.

— Хіба Паоло Роберто займається анаболіками?

— Що? Ні, звичайно, ні. Йдеться в основному про боксерське середовище. Саландер займається боксом в одному з клубів району Сьодер, де товчуться різні темні особи. Але це точка зору поліції, а не моя. У них там десь виникла думка, що Саландер може бути замішана в торгівлю анаболіками.

— Значить, у матеріалу немає жодної реальної основи, а це швидше чутки?

— Те, що поліція розглядає таку можливість, не чутки. Мають рацію вони чи ні, мені невідомо.

— Гаразд, Юханнесе. Я хочу, щоб ви розуміли — те, що я зараз з вами обговорюю, ніяк не пов’язане з моїми стосунками з Андерсом Хольмом. Я вважаю вас чудовим журналістом. Ви добре пишете і вмієте виділяти важливі деталі. Інакше кажучи, стаття хороша. Проблема лише в тому, що я не вірю в її зміст.

— Запевняю вас, там усе правильно.

— Я поясню вам, чому стаття помилкова в корені. Звідки надійшли відомості?

— З джерела в поліції.

— Від кого саме?

Юханнес Фріск завагався — суто автоматично. Як і будь-який журналіст у світі, він не хотів видавати своє джерело. З другого боку, Еріка Берґер була головним редактором і, таким чином, однією з небагатьох людей, хто мав право вимагати від нього такої інформації.

— Від поліцейського з відділу боротьби з насильницькими злочинами, його звуть Ханс Фасте.

— Хто кому телефонував: він вам чи ви йому?

— Він телефонував мені.

Еріка Берґер кивнула.

— Чому, як ви думаєте, він вирішив вам зателефонувати?

— Я кілька разів брав у нього інтерв’ю під час розшуків Саландер. Він знає, хто я такий.

— І він знає, що вам двадцять сім років, що ви тимчасовий співробітник і вас можна використати, якщо йому треба опублікувати інформацію, якою хоче поділитися прокурор.

— Так, я все це розумію. Але до мене надійшов сигнал із слідчого відділу поліції, я поїхав, попив каву з Фасте, і він видав мені інформацію. Процитований він точно. Як же я мав учинити?

— Я впевнена, що ви все процитували точно. Далі повинно було статися таке: ви несете інформацію Андерсові Хольму, який іде до мене в кабінет, пояснює ситуацію, і ми разом вирішуємо, як нам бути.

— Розумію. Але я…

— Ви передали матеріал Хольму, який є керівником інформаційного відділу. І діяли правильно. Порушив ланцюжок Хольм. Але давайте проаналізуємо ваш текст. По-перше, чому Фасте хоче, щоб ця інформація просочилася в пресу?

Юханнес Фріск знизав плечима.

— Ви не знаєте чи вам однаково?

— Я не знаю.

— Гаразд. Якщо я стверджуватиму, що весь матеріал брехня і Саландер не має жодного стосунку до анаболічних стероїдів, що ви на це скажете?

— Довести протилежне я не можу.

— Саме так. Значить, ви вважаєте, що треба публікувати матеріал, який, можливо, не відповідає дійсності, лише тому, що ми не маємо доказів протилежного?

— Ні, як журналісти ми маємо за це відповідати. Але ж нам завжди доводиться балансувати. Ми ж не можемо відмовлятися від публікації, маючи джерело, яке висловлює якісь твердження.

— Філософія. Ми можемо запитати, чому джерело хоче опублікувати конкретну інформацію. Дозвольте пояснити вам, чому я розпорядилася, щоб уся інформація про Саландер проходила через мій письмовий стіл. Річ у тім, що в мене є стільки відомостей на цю тему, як ні в кого іншого в «СМП». Юридична редакція в курсі того, що я володію подібними знаннями і позбавлена можливості ними ділитися. «Міленіум» публікуватиме матеріал, який я, згідно з контрактом, не маю права розголошувати в «СМП», незважаючи на те що я тут працюю. Інформацію я отримала, будучи головним редактором «Міленіуму», і зараз перебуваю між двох стільців. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Так.

— І мої відомості з «Міленіуму» дозволяють мені категорично стверджувати, що цей матеріал — брехня, мета якої — нашкодити Лісбет Саландер напередодні судового процесу.

— Нашкодити Лісбет Саландер важко, враховуючи вже зроблені викриття…

— Ці викриття в основному будуються на брехні і спотворенні фактів. Ханс Фасте — одне з головних джерел тверджень про те, що Лісбет Саландер психічно ненормальна і схильна до насильства лесбіянка, що захоплюється сатанізмом і нетрадиційним сексом. ЗМІ купилися на кампанію Фасте просто тому, що джерело здавалося їм серйозним, а писати про секс завжди захоплююче. Тепер же він гне й далі свою лінію під новим кутом, прагнучи ще більше зганьбити Лісбет Саландер в очах громадськості, і хоче, щоб «СМП» йому в цьому сприяла. Даруйте, але, поки я тут, цьому не бувати.

— Я розумію.

— Правда? Чудово. Тоді я можу підсумувати сказане однією фразою. До обов’язків журналіста входить ставити під сумнів і критично оцінювати — не просто повторювати — твердження, хоч з якого б високопоставленого джерела в державних структурах вони виходили. Пишете ви чудово, але цей талант цілковито знецінюється, якщо ви забуваєте про посадову інструкцію.

— Еге ж.

— Я збираюся зняти цю статтю.

— Гаразд.

— Вона не тягне. Я не довіряю її змісту.

— Зрозуміло.

— Це не означає, що я не довіряю вам.

— Дякую.

— Тому я збираюся відправити вас назад на робоче місце і запропонувати вам нове завдання.

— Он як?

— Це пов'язано з моїм контрактом з «Міленіумом». За його умовами я не можу розголошувати те, що знаю про справу Саландер. Разом з тим я — головний редактор газети, яка ризикує добряче забуксувати, оскільки не володіє наявною у мене інформацією.

— Гм.

— А цього допускати не можна. Ситуація просто унікальна і стосується виключно Саландер. Тому я вирішила вибрати журналіста, якому допомагатиму рухатися в правильному напрямі, щоб публікація «Міленіуму» не заскочила нас зненацька.

— А ви думаєте, що «Міленіум» опублікує про Саландер щось несподіване?

— Я не думаю, я знаю. «Міленіум» притримує гарячі новини, які перевернуть усю історію Саландер, і я просто не тямлюсь через те, що не можу дати цьому матеріалу хід. Проте робити нічого.

— Але ви стверджуєте, що знімаєте мій текст, бо знаєте, що він не відповідає… Тим самим ви вже сказали, що в матеріалі є щось таке, чого не помітили всі інші журналісти.

— Точно.

— Вибачте, але важко повірити в те, що всі ЗМІ Швеції попали в таку пастку…

— Лісбет Саландер стала об’єктом кампанії в ЗМІ. В такому разі звичайні правила перестають діяти, і на сторінки газет може потрапити абищо.

— Тобто ви хочете сказати, що Саландер зовсім не така, якою її зображують.

— Спробуйте уявити собі, що вона не винна в тому, в чому її звинувачують, що її образ, створений пресою, чистісінька нісенітниця і що тут задіяні зовсім інші сили, ніж ті, про які нам поки відомо.

— Ви стверджуєте, що справа стоїть саме так?

Еріка Берґер кивнула.

— І отже, те, що я намагався опублікувати, є просто продовженням кампанії проти неї.

— Саме так.

— Але ви не можете розповісти, в чому тут річ?

— Не можу.

Юханнес Фріск почухав потилицю. Еріка Берґер чекала, поки він усе обдумає.

— Гаразд… що я повинен робити?

— Повертайтеся на своє робоче місце і починайте думати над іншою версією. Не кваптеся, але я хочу мати можливість безпосередньо перед початком судового процесу опублікувати великий матеріал — хай навіть на цілий розворот, — де б детально розбиралася правомірність усіх тверджень, висловлених на адресу Лісбет Саландер. Почніть з того, що прочитайте всі газетні статті і складіть перелік того, що про неї говорилося, і розбирайтеся з кожним твердженням окремо.

— Ага…

— Думайте як журналіст. Перевіряйте, хто поширює відомості, чому і в чиїх інтересах.

— Але на початок суду мене в «СМП», напевно, вже не буде. Як я вже говорив, це мій останній тиждень.

Еріка відкрила пластикову папку в шухляді письмового столу і поклала перед Юханнесом Фріском папір.

— Я вже продовжила термін вашої роботи на три місяці. Ви допрацьовуєте тиждень на колишній посаді, а в понеділок приходите сюди.

— Ага…

— Якщо, звичайно, хочете співпрацювати й далі з «СМП».

— Зрозуміло.

— У вас буде контракт на виконання пошукової роботи, що виходить за межі звичайної редакційної діяльності. Підпорядковуватися будете безпосередньо мені. Далі ви збиратимете для «СМП» матеріал про процес над Саландер.

— Керівникові інформаційного відділу це не сподобається.

— З приводу Хольма не хвилюйтеся. Я вже поговорила з керівником юридичної редакції і домовилася, так що проблем не виникне. Але ви будете проводити пошук на задньому плані, а не для зведень новин. Так піде?

— Супер.

— От і чудово… тоді все. До зустрічі в понеділок.

Еріка провела його із скляної клітки. Підвівши погляд, вона побачила, що з другого боку центральної стійки за нею спостерігає Андерс Хольм. Він одразу опустив очі, вдаючи, що не дивиться на неї.

Розділ 11

Мікаель Блумквіст ретельно перевірив, чи за ним не стежать, коли прямував у п’ятницю вранці з редакції «Міленіуму» до старого будинку Лісбет Саландер на Лундаґатан. Його чекала поїздка до Ґетеборґа для зустрічі з Ідрісом Хіді. Слід було організувати надійний транспорт, за допомогою якого він зміг би виїхати непоміченим, не залишивши жодних слідів. З огляду на здоровий глузд Мікаель відкинув потяг, бо не хотів використовувати кредитну картку. Зазвичай він позичав машину в Еріки Берґер, проте цієї можливості тепер він не мав. Добре було б попросити Хенрі Кортеса чи будь-кого іншого взяти машину напрокат, але в цьому випадку залишилися б сліди в документах.

Зрештою йому спало на думку геніальне рішення. Взявши досить велику суму грошей, зняту через банкомат на Гьотґатан, він дійшов до старого будинку Лісбет, біля якого з березня стояла її покинута темно-червона «Хонда». Дверцята він відчинив ключами самої власниці. Перевіривши прилади і переконавшись, що бензину не менш як півбака, Мікаель рушив з місця і через міст Лільєхольмсбрун поїхав у напрямі дороги Є4.

О 14.50 він припаркувався в Ґетеборзі, неподалік від Авеню, потім підобідав у першому-ліпшому кафе. О 16.10 він сів у трамвай, що йшов у Анґеред, і доїхав до центру. На пошуки адреси, за якою мешкав Ідріс Хіді, пішло ще хвилин двадцять, тож Мікаель запізнився на зустріч приблизно на десять хвилин.

Ідріс Хіді кульгав. Він відчинив двері, потис Мікаелю Блумквісту руку й запросив його до по-спартанськи облаштованої вітальні. На комоді, біля столу, за який він запропонував Мікаелю сісти, стояла дюжина фотографій у рамочках. Мікаель почав їх роздивлятися.

— Моя родина, — сказав Ідріс Хіді.

Говорив господар будинку з сильним акцентом, і Мікаель подумав, що він не зміг би пройти запропонований Народною партією мовний тест.

— Це ваші брати?

— Двох моїх братів (вони крайні ліворуч) убив Саддам у вісімдесяті роки, і батька також (він у центрі). Двох дядьків Саддам убив у дев’яностих. Мама померла в двохтисячному році. Мої три сестри живі. Вони живуть за кордоном. Дві — в Сирії, а молодша сестра — в Мадриді.

Мікаель кивнув. Ідріс Хіді налив йому каву по-турецьки.

— Курдо Баксі передавав вам привіт.

Ідріс Хіді кивнув.

— Він пояснив вам, що мені треба?

— Курдо лише сказав, що ви хочете запропонувати мені роботу, але яку саме, не уточнив. Дозвольте мені відразу попередити, що я не виконую роботу, в якій є що-небудь протизаконне. Я не можу собі дозволити бути замішаним у чомусь такому.

— У моїй пропозиції немає нічого протизаконного, але вона вельми незвичайна. Сама робота триватиме приблизно два тижні, і завдання має виконуватися щодня. З другого боку, воно займе приблизно хвилину вашого часу на день. За це я готовий платити вам тисячу крон на тиждень. Гроші ви отримаєте просто в руки, вони з моєї кишені і через податкові інстанції не проводитимуться.

— Зрозуміло. Що я маю робити?

— Ви працюєте прибиральником у Сальгренській лікарні.

Ідріс Хіді знову кивнув.

— Одне з ваших робочих завдань полягає в тому, аби щодня — або, якщо я правильно зрозумів, шість днів на тиждень — прибирати в коридорі 11-С, розташованому у відділенні інтенсивної терапії.

Ідріс Хіді підтвердив і це.

— Я хочу, щоб ви зробили таке.

Мікаель Блумквіст схилився над столом і виклав суть своєї справи.

Прокурор Ріхард Екстрьом задумливо розглядав відвідувача. У того було зморшкувате обличчя, обрамлене коротким сивим волоссям. З комісаром Георгом Нюстрьомом він зустрічався втретє. Вперше той завітав до нього відразу після вбивства Залаченка і пред’явив посвідчення, яке підтверджувало, що він працює для ДПУ/Без. Між ними відбулася досить тривала розмова, що велася півголосом.

— Важливо, щоб ви розуміли: я в жодному разі не намагаюся вплинути на те, як ви вирішите діяти або як вам слід виконувати ваші обов’язки, — сказав Нюстрьом.

Екстрьом кивнув.

— Підкреслюю: ви ні за яких обставин не повинні розголошувати отриману від мене інформацію.

— Зрозуміло, — відповів Екстрьом.

Сказати по правді, він до пуття нічого не зрозумів, але ставити надто багато запитань і виглядати ідіотом йому не хотілося. Він уловив, що справа Залаченка потребує якнайбільшої обережності і що візити Нюстрьома мають зовсім неформальний характер, проте погоджені з високопоставленими особами зі Служби державної безпеки.

— Йдеться про життя людей, — уже під час першого візиту пояснив Нюстрьом. — На все, що стосується правди про справу Залаченка, Службою безпеки накладено гриф секретності. Я можу підтвердити, що він є колишнім агентом радянської військової розвідки, що перебіг до нас і був однією з ключових фігур в агресивних планах росіян проти Західної Європи в сімдесяті роки.

— Еге ж… те саме стверджує і Мікаель Блумквіст.

— Тут Мікаель Блумквіст цілком має рацію. Він — журналіст і натрапив на одну з найсекретніших справ шведської оборони за всю історію.

— Він виступить з публікацією.

— Авжеж. Він представляє ЗМІ з усіма їх плюсами й мінусами. У нас демократія, тож ми, звісно, не можемо впливати на те, що пише преса. Мінусом у цьому випадку є те, що Блумквіст знає лише частину правди про Залаченка і багато з його відомостей помилкові.

— Зрозуміло.

— Блумквіст не розуміє, що у разі, якщо правда про Залаченка стане відома, росіяни зможуть визначити багатьох наших інформаторів і помічників у Росії. Це означає, що людям, які ризикують життям заради демократії, загрожуватиме смерть.

— Але ж хіба в Росії тепер не демократія? Я хочу сказати, що зараз же не часи комуністів…

— Це все ілюзії. Йдеться про людей, винних у шпигунстві проти Росії, — а в світі не існує такого режиму, який би з цим змирився, нехай навіть за давністю років. І деякі з цих джерел як і раніше діють…

Таких агентів не існувало, але прокурор Екстрьом не міг про це знати. Йому доводилося вірити Нюстрьому на слово. А ще він, сам того не бажаючи, відчув, що його дуже тішить ця неформальна втаємниченість у найбільш засекречені відомості. Його дещо здивувало те, що шведська Служба безпеки так глибоко зуміла проникнути в Росію, як натякав Нюстрьом, і він розумів, що подібну інформацію в жодному разі не можна поширювати.

— Мені доручили зв’язатися з вами лише після того, як ми вас ретельно перевірили, — сказав Нюстрьом.

Спокушаючи, завжди необхідно намацати слабкі сторони людини. Слабкістю прокурора Екстрьома була переконаність у власній значущості, тож, як і всі інші люди, він, звісно, цінував лестощі. Важливо, щоб він відчув, що належить до кола обраних.

— І ми констатували, що ви — людина, якій вельми довіряють у поліції… і, зрозуміло, в урядових колах, — додав Нюстрьом.

Було видно, що Екстрьом задоволений. Інформація про те, що дехто з людей в уряді відчуває до нього довіру, нехай навіть таку невизначену, давала привід для висновку, що він може розраховувати на винагороду, якщо правильно розіграє свої карти. Добрий знак щодо подальшої кар’єри.

— Певна річ… І чого ви, власне, хочете?

— Простіше кажучи, моє завдання полягає в тому, щоб якнайделікатніше забезпечити вас інформацією. Ви, очевидно, розумієте, як неймовірно ускладнилася вся ця історія. З одного боку, в повній відповідності із законом проводиться попереднє слідство, і головна відповідальність лежить на вас. Ніхто… ні уряд, ні Служба державної безпеки, ні будь-хто інший не має права втручатися у ваші дії. Ваша робота полягає в тому, щоб дійти до правди і притягнути винних до відповідальності. Це одна з найважливіших функцій у правовій державі.

Екстрьом кивнув.

— З другого боку, якщо вся правда про Залаченка вийде назовні, це виллється в національну катастрофу абсолютно неймовірного масштабу.

— І в чому ж полягає мета вашого візиту?

— По-перше, моє завдання — попередити вас про делікатність існуючого становища. Здається, Швеція не була в такій важкій ситуації з часів Другої світової війни. Можна сказати, що доля Швеції в певному сенсі зараз у ваших руках.

— Хто ваш начальник?

— Шкода, але я не маю права розкривати імена людей, які мають стосунок до цієї справи. Але запевняю вас: мене інструктували на найвищому рівні.

О Господи… Він діє за наказом уряду. Але озвучувати це не можна, інакше вибухне національна катастрофа.

Нюстрьом побачив: Екстрьом проковтнув наживку.

— Зате я маю право допомогти вам інформацією. Мені надано надзвичайно широкі повноваження, і я можу, на власний розсуд, посвячувати вас у матеріал, який належить до найсекретніших у нашій країні.

— Он воно що.

— Це означає, що раптом у вас виникнуть запитання, чого б вони не стосувалися, вам слід звертатися до мене. Ви не повинні розмовляти ні з ким іншим зі Служби безпеки, окрім мене. Мені доручено стати вашим гідом у цьому лабіринті, і якщо виникне загроза зіткнення інтересів, ми з вами повинні шукати рішення спільними зусиллями.

— Так, звісно. В такому разі не можу не висловити вам і вашим колегам вдячність за готовність пом’якшити мою ситуацію.

— Ми хочемо, щоб судовий процес, незважаючи на всю складність ситуації, все-таки відбувся.

— Добре. Запевняю вас, що буду надзвичайно делікатним. Адже мені не вперше доводиться мати справу із засекреченою інформацією.

— Так, нам це чудово відомо.

В Екстрьома виникло безліч запитань, які Нюстрьом ретельно занотував, а потім постарався, по можливості, на них відповісти. Під час третього візиту Екстрьому належало отримати відповіді ще на декілька поставлених ним питань, і головним з них було питання про те, що насправді являє собою звіт Бйорка від 1991 року.

— Це проблема, — сказав Нюстрьом.

Було видно, що він дуже заклопотаний.

— Спершу я, мабуть, поясню, що з тієї миті, як цей звіт сплив на поверхню, у нас майже цілодобово працювала аналітична група, яка намагалася з’ясувати, що саме сталося. Зараз ми вже близькі до того, щоб зробити висновки. І вони вкрай неприємні.

— Це легко зрозуміти — адже звіт стверджує, що Служба державної безпеки вступила в змову з психіатром Петером Телебор’яном з метою помістити Лісбет Саландер до психіатричної лікарні.

— Якби все було так просто, — ледь посміхнувшись, сказав Нюстрьом.

— Просто?

— Авжеж. Якби все було саме так, жодної складності не виникло б. Це означало б, що вчинено злочин, який тягне за собою порушення кримінальної справи. Проблема ж полягає в тому, що цей звіт не відповідає документам, які є в нашому архіві.

— Що ви маєте на увазі?

Нюстрьом дістав і розгорнув синю папку.

— У мене тут справжній звіт, написаний Гуннаром Бйорком у дев’яносто першому році. Тут також є оригінали листування між ним і Телебор’яном, що зберігаються в нашому архіві. Проблема в тому, що ці дві версії не збігаються.

— Поясніть.

— Як на лихо, Бйорк узяв і повісився. Ми припускаємо, що це пов’язано з розкриттям його сексуальних ескапад. «Міленіум» мав намір надати справі розголосу, і це довело його до такого відчаю, що він вирішив за краще накласти на себе руки.

— Так…

— В оригіналі звіт — це розслідування спроби Лісбет Саландер убити батька, Олександра Залаченка, за допомогою саморобної запалювальної бомби. Перші тридцять сторінок розслідування, виявлені Блумквістом, відповідають оригіналу. В них немає нічого особливого. Розбіжності виникають лише на сторінці тридцять три, де Бйорк робить висновки і дає рекомендації.

— Як це?

— В оригінальній версії Бйорк дає п’ять чітких рекомендацій. Нам немає необхідності приховувати, що йдеться про замовчання справи Залаченка в ЗМІ тощо. Бйорк пропонує, аби реабілітація Залаченка — адже він отримав важкі опіки — відбувалася за кордоном. І так далі. Він пропонує також надати Лісбет Саландер якнайкраще психіатричне лікування.

— Он як…

— Проблема в тому, що до деяких пропозицій було внесено ледь помітні зміни. На сторінці тридцять чотири є абзац, де Бйорк нібито пропонує визнати Саландер психічно хворою, аби її словам не довіряли, якщо хто-небудь почне запитувати її про Залаченка.

— А в оригінальному звіті цього твердження немає?

— Авжеж. Гуннар Бйорк ніколи такого не пропонував. Це до того ж було б протизаконно. Він пропонував, аби її направили на лікування, якого вона дійсно потребувала. У копії Блумквіста це перетворилося на змову.

— Можу я прочитати оригінал?

— Будь ласка. Щоправда, я мушу потім забрати звіт з собою. Але перш ніж ви його прочитаєте, дозвольте звернути вашу увагу на додаток з подальшим листуванням між Бйорком і Телебор’яном. Воно майже повністю сфабриковане. Тут ідеться вже не про дрібні зміни, а про грубі фальсифікації.

— Про фальсифікації?

— Гадаю, в цьому випадку це єдине відповідне слово. Оригінал свідчить, що суд доручив Петеру Телебор'яну провести судово-психіатричну експертизу Лісбет Саландер. Нічого дивного в цьому немає. Лісбет Саландер у дванадцять років спробувала вбити батька за допомогою запалювальної бомби; було б дивно, якби її не піддали психіатричній експертизі.

— Цілком справедливо.

— Якби тоді прокурором були ви, гадаю, ви теж вимагали б соціального і психіатричного обстеження.

— Безсумнівно.

— Телебор’ян був на той час відомим і шанованим дитячим психіатром, а до того ж мав досвід роботи в правовій медицині. Отримавши завдання, він провів цілком нормальне обстеження і дійшов висновку, що Лісбет Саландер психічно хвора… я, мабуть, не вдаватимуся до професійної термінології?

— Гаразд…

— Телебор'ян повідомив про це в звіті, який надіслав Бйорку, а той подав його в суді, де було прийнято рішення, що Саландер слід помістити до лікарні Святого Стефана.

— Зрозуміло.

— У версії Блумквіста експертиза, проведена Телебор'яном, повністю відсутня. Замість цього там є листування між Бйорком і Телебор’яном, в якому Бйорк інструктує його з приводу фальсифікації психіатричного обстеження.

— Ви вважаєте, що це фальшивка?

— Поза всяким сумнівом.

— Але хто може бути зацікавлений у такій фальсифікації?

Нюстрьом відклав звіт і нахмурив брови.

— Ви підійшли до головного питання.

— І відповіддю буде?..

— Ми не знаємо. Саме над цим питанням і б’ється наша аналітична група.

— Чи може бути, що все це плід фантазії Блумквіста?

Нюстрьом засміявся.

— Ну, ми теж спершу так подумали. Проте ми вважаємо, що ні. Ми вважаємо, що фальсифікація була зроблена давно, можливо, майже одночасно з написанням оригінального звіту.

— Он як?

— І це приводить до невтішних висновків. Автор фальшивки був цілковито в курсі справи. І крім того, він мав доступ до друкарської машинки, якою користувався Гуннар Бйорк.

— Ви хочете сказати…

— Ми не знаємо, де саме Бйорк писав звіт. Він міг користуватися машинкою вдома, чи на роботі, чи ще десь. Можна припустити два варіанти: або автор фальшивки працював у психіатрії чи судовій медицині і цілеспрямовано прагнув зганьбити Телебор’яна, або фальшивку зовсім з іншою метою виготовив хтось у надрах Служби державної безпеки.

— Навіщо?

— Справа відбувалася в дев’яносто першому році. Це міг бути хтось із російських агентів у ДПУ/Без, що вистежив Залаченка. Така можливість змушує нас зараз переглядати величезну кількість старих персональних справ.

— Але якщо КДБ дізнався… тоді б усе вийшло назовні вже давно.

— Правильно міркуєте. Проте не забудьте, що саме в той час розпався Радянський Союз і КДБ розпустили. Що у них зірвалося, ми не знаємо. Можливо, операцію спланували, але відсунули на безрік. КДБ завжди відрізнявся умінням фальсифікувати документи і поширювати дезінформацію.

— Але що ставив собі за мету КДБ такою фальсифікацією…

— Цього ми теж не знаємо. Метою, очевидно, могло бути прагнення зганьбити шведський уряд.

Екстрьом ущипнув себе за нижню губу.

— Отже, ви говорите, що медичний огляд Саландер вірний?

— О так. Безсумнівно. Якщо висловитися неофіційно, Саландер абсолютно божевільна. Можете бути впевнені, в закриту лікарню її відправили цілком справедливо.

— Унітази, — з сумнівом мовила виконуюча обов’язки головного редактора Малін Ерікссон. Судячи з голосу, їй явно здавалося, що Хенрі Кортес її розігрує.

— Унітази, — кивнувши, повторив Хенрі Кортес.

— Ти хочеш опублікувати статтю про унітази? У «Міленіумі»?

Моніка Нільссон раптом недоречно розреготалася. Вона бачила, як він з погано приховуваним ентузіазмом прямував на п’ятничну нараду — в ньому легко було розпізнати журналіста, що вже підготував матеріал.

— Добре, поясни.

— Все дуже просто, — сказав Хенрі Кортес. — Найбільша галузь промисловості Швеції — будівництво. Цю галузь практично неможливо перемістити за кордон, хоча компанія «Сканска» і вдає, що має в Лондоні офіс і таке інше. Будувати будинки все одно доводиться в Швеції.

— Так, але в цьому немає нічого нового.

— Звичайно. Але частково новим є те, що будівельна галузь на пару світлових років відстає від решти промисловості Швеції щодо конкурентоспроможності та ефективності. Якби компанія «Вольво» виробляла так автомобілі, то нова модель коштувала б близько одного або двох мільйонів крон за машину. Для будь-якої нормальної галузі головне — зниження собівартості. Для будівництва ж — навпаки. Їм начхати на зменшення собівартості, унаслідок чого ціна за квадратний метр збільшується, і держава субсидує їх з податкових коштів, щоб ціна остаточно не зашкалила.

— То хіба тут є якийсь матеріал?

— Чекай. Це складно. Якби, наприклад, розвиток ціноутворення на гамбургери з сімдесятих років ішов аналогічно, бігмак коштував би близько ста п’ятдесяти крон або й більше. Не хочу навіть думати про те, скільки б довелося заплатити за нього з картоплею і колою, але моєї зарплати в «Міленіумі» надовго, здається б, не вистачило. Скільки з тих, що сидять за цим столом, пішло б у «Макдоналдс» купувати гамбургери по сотні?

Всі промовчали.

— Логічно. А коли «Нордік констракшн компані»[23] нашвидку споруджує декілька блокових коробок у районі Госхага на острові Лідінге, вона бере за трикімнатну квартиру по десять чи дванадцять тисяч крон на місяць. Чи багато хто з вас викладе таку суму?

— Мені це не по кишені, — сказала Моніка Нільссон.

— Так. Але ти вже мешкаєш у двокімнатній квартирі, яку тобі двадцять років тому купив батько, і якщо захочеш її продати, то отримаєш близько півтора мільйона. А що робити двадцятирічним, які хочуть з’їхати від батьків? Для них це надто дорого. Отже, вони винаймають житло або залишаються сидіти з матусею до самого виходу на пенсію.

— При чому тут унітази? — поцікавився Крістер Мальм.

— Я зараз до цього підійду. Питання в тому, чому житло так з біса дорого коштує? Та тому, що ті, хто замовляє будинки, не знають, як це треба робити. Простіше кажучи, житлово-комунальне підприємство дзвонить будівельній компанії, типу «Сканска», повідомляє, що хоче замовити сто квартир, і запитує, скільки це коштуватиме. «Сканска» все обраховує і дає відповідь, що це стане, скажімо, в п’ятсот мільйонів крон. Відповідно, ціна квадратного метра виявиться близько ікс крон, і в’їхати в квартиру коштуватиме десять штук. До «Макдоналдса», зрештою, можна не ходити, але жити десь треба в будь-якому разі, отже, тобі доведеться платити, скільки скажуть.

— Хенрі, дорогий… ближче до справи.

— Але ж це і є справа. Чому вселитися в страхітливі будинки в районі Хаммарбюхамнен коштує десять штук? Та тому, що будівельним фірмам байдуже до зниження собівартості. Клієнт однаково заплатить. Значну частину вартості складають витрати на будматеріали. Торгівля будматеріалами здійснюється через оптовиків, які призначають власні ціни. Оскільки жодної справжньої конкуренції немає, одна ванна коштує в Швеції п’ять тисяч крон. Та ж ванна, від того ж виробника коштує в Німеччині дві тисячі крон. Жодною розумною додатковою вартістю різницю в ціні не пояснити.

— Гаразд.

— Дещо про це можна прочитати в звіті урядової комісії, що займалася питаннями вартості будівництва наприкінці дев’яностих років. Відтоді мало що змінилося. Жодних переговорів про невідповідність ціноутворення з будівельними фірмами не проводиться. Замовники покірно оплачують вартість, і кінець кінцем увесь тягар витрат лягає на плечі мешканців або платників податків.

— Хенрі, унітази?

— Те незначне, що поліпшилося від часів Комісії з вартості будівництва, сталося на місцевому рівні, переважно за межами Стокгольма. Існують замовники, яким набридли високі ціни на житло. Типовий приклад — компанія «Карлскрунахем», яка будує дешевше за всіх інших, просто купуючи матеріали самостійно. Крім того, в справу втрутилася торговельна компанія «Свенск Хандель». Вони вважають ціни на будматеріали просто шаленими і намагаються полегшити замовникам отримання аналогічної, але дешевшої продукції. Це призвело до невеликого конфлікту на будівельній виставці в Ельвшьо рік тому. Компанія «Свенск Хандель» привезла туди хлопця з Таїланду, який продавав унітази приблизно по п’ятсот крон за штуку.

— Он як? І що?

— Найближчим конкурентом виявилася оптова компанія під назвою «Вітавара АВ», що продає справжні шведські унітази по тисячі сімсот крон за штуку. І мудрі замовники з муніципалітетів почали чухати потилиці, міркуючи, навіщо їм викладати тисячу сімсот крон, коли вони можуть купити такий самий унітаз із Таїланду за п’ятсот.

— Може, якість краща? — спитала Лотта Карім.

— А от і ні. Рівноцінна продукція.

— Таїланд, — промовив Крістер Мальм. — Це пахне дитячою працею або чимось подібним, що може пояснювати низьку ціну.

— А от і ні, — відповів Хенрі Кортес. — Дитяча праця використовується в Таїланді в основному в текстильній промисловості та у виробництві сувенірів. І зрозуміло, коли йдеться про постачання живого товару для педофілів. Це там стало справжньою галуззю економіки. ООН тримає дитячу працю під контролем, і я перевірив цю фірму. У них усе гаразд. Це велике сучасне і шановане підприємство з виробництва побутової техніки.

— Он воно що. Отже, ми говоримо про країни з низьким рівнем оплати праці, і, виходить, ти ризикуєш написати статтю, що бореться за витіснення з ринку шведського підприємства таїландським. Женіть утришия шведських робітників, закривайте підприємства та імпортуйте продукцію з Таїланду! Центральному об’єднанню профспілок таке навряд щоб сподобалося.

Обличчя Хенрі Кортеса розпливлося в посмішці. Він відкинувся на спинку стільця з демонстративно самовдоволеним виглядом.

— А от і ні, — сказав він. — Відгадайте, де «Вітавара АВ» виробляє свої унітази по тисячі сімсот крон за штуку?

У редакції запанувала мовчанка.

— У В’єтнамі, — сказав Хенрі Кортес.

— Цього не може бути, — заперечила головний редактор Малін Ерікссон.

— Угу, — сказав Хенрі. — Вони виробляють там унітази за субпідрядом принаймні вже десять років. Шведських працівників погнали в шию ще в дев’яностих роках.

— Чорт забирай.

— Зараз ми підійдемо до головного. Якби унітази імпортували просто з В’єтнаму, ціна була б близько трьохсот дев’яноста крон. Угадайте, чим пояснюється різниця в ціні між В’єтнамом і Таїландом?

— Тільки не кажи…

Хенрі Кортес кивнув. Його посмішка стала ширшою за обличчя.

— «Вітавара АВ» розміщує замовлення на підприємстві, яке називається «Фонг Су індастріз». А ця контора значиться в ООН в переліку тих, які, принаймні під час перевірки дві тисячі першого року, використовували дитячу працю. Але основну масу робітників там складають ув’язнені.

Малін Ерікссон раптом посміхнулася.

— Це добре, — сказала вона. — Просто чудово. З тебе напевно з часом виросте журналіст. Як скоро ти зможеш закінчити роботу над матеріалом?

— За два тижні. Мені треба перевірити досить багато що з галузі міжнародної торгівлі. І крім того, для статті потрібний bad guy,[24] тому я хочу перевірити, хто володіє «Вітавара АВ».

— Отже, ми зможемо дати статтю в червневому числі? — з надією запитала Малін.

— Без проблем.

Інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи з кам’яним виразом обличчя вдивлявся в прокурора Ріхарда Екстрьома. Їх зустріч тривала вже сорок хвилин, і Бубланськи відчував сильне бажання простягти руку, схопити на столі Екстрьома примірник Зводу законів Швеції й щосили гепнути ним прокурора по голові. Він подумки уявляв, що станеться, якщо він так і вчинить. Це, безумовно, викличе галас у вечірніх газетах і, ймовірно, виллється в судове переслідування за заподіяння тілесних ушкоджень. Тому він облишив цю думку. Головна відмінність цивілізованої людини полягає в тому, що вона не піддається на подібні імпульси, як би зухвало не поводилася протилежна сторона. Адже інспектора Бубланськи найчастіше викликали саме у зв’язку з тим, що хтось не стримав своїх необдуманих поривань.

— Ну гаразд, — сказав Екстрьом. — Я вважаю, що ми дійшли згоди.

— Ні, згоди ми не дійшли, — відповів Бубланськи, підводячись. — Але ти керівник попереднього слідства.

Бурмочучи щось собі під ніс, він звернув у коридор, до свого службового кабінету, і викликав інспекторів Курта Свенссона та Соню Мудіґ — усіх членів команди, що були на той момент у його розпорядженні. Єркер Хольмберґ дуже невчасно вирішив узяти двотижневу відпустку.

— До мене в кабінет, — сказав Бубланськи. — Захопіть каву.

Коли вони повсідалися, Бубланськи розгорнув блокнот із записами, зробленими під час зустрічі з Екстрьомом.

— Саме тепер ситуація така: наш керівник попереднього слідства зняв з Лісбет Саландер усі звинувачення щодо тих убивств, за які її розшукували. Тобто її більше не стосується попереднє слідство, яким займаємося ми.

— Це все-таки можна розглядати як крок уперед, — сказала Соня Мудіґ.

Курт Свенссон, як завжди, промовчав.

— Я в цьому не надто впевнений, — заперечив Бубланськи. — Саландер як і раніше підозрюється в тяжких злочинах у зв’язку із Сталлархольмом і Госсеберґою. Проте в наше розслідування це більше не входить. Ми маємо зосередитися на пошуках Нідермана і розібратися з лісовим кладовищем у Нюкварні.

— Зрозуміло.

— Але цілком ясно, що Екстрьом порушить проти Лісбет Саландер судове переслідування. Справу переведено до Стокгольма і виділено в окреме провадження.

— Справді?

— І здогадайтеся, хто проводитиме розслідування?

— Я побоююся гіршого.

— Ханс Фасте повернувся на роботу і допомагатиме Екстрьому зі слідством у справі Саландер.

— Це ж справжнє безумство. Фасте абсолютно не підходить для з’ясування будь-чого, що стосується Саландер.

— Я знаю. Але в Екстрьома є чудовий аргумент. Фасте був на лікарняному з часу… гм, нервового зриву в квітні, а це хороша і проста справа, на якій він сповна зможе сконцентруватися.

Мовчання.

— Отже, сьогодні увечері ми повинні передати йому весь матеріал про Саландер.

— А історія з Гуннаром Бйорком, СЕПО та звітом дев’яносто першого року…

— Нею займуться Фасте з Екстрьомом.

— Мені це не подобається, — сказала Соня Мудіґ.

— Мені теж. Але Екстрьом — керівник і має підтримку у вищих бюрократичних структурах. Іншими словами, наша робота як і раніше зводиться до пошуків убивці. Курте, як наші справи?

Курт Свенссон похитав головою.

— Нідерман як крізь землю пішов. Мушу зізнатися, що за всі роки роботи в поліції я з подібним не стикався. Нам не вдалося виявити нікого, хто б його знав чи мав уявлення про те, де він може бути.

— Загадково, — сказала Соня Мудіґ. — Отже, його розшукують за вбивство поліцейського в Госсеберзі, заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю іншого поліцейського, спробу вбити Лісбет Саландер та грубе пограбування і побиття медсестри Аніти Касперссон. А також за вбивство Даґа Свенссона та Міа Берґман. У всіх цих випадках є добрі технічні докази.

— Це вже дещо. А як щодо фінансового експерта «Свавельшьо МК»?

— Віктора Йоранссона та його співмешканки Олени Нюґрен? У нас є технічні докази, що вказують на Нідермана, — відбитки пальців і ДНК з тіла Йоранссона. Нідерман добряче пошкрябався, завдаючи побоїв.

— Гаразд. Чи є щось нове про «Свавельшьо МК»?

— Поки Маґґе Лундін сидить у слідчому ізоляторі за викрадення Міріам By, чекаючи суду, за керівника зараз Сонні Ніємінен. Ходять чутки, що Ніємінен оголосив велику винагороду за відомості про місцезнаходження Нідермана.

— Тоді здається ще дивнішим, що того досі не знайшли. Що чути про машину Йоранссона?

— Оскільки машину Аніти Касперссон виявили у дворі в Йоранссона, ми вважаємо, що Нідерман змінив транспортний засіб. Проте жодних слідів машини Йоранссона немає.

— Отже, виникає питання, чи ховається Нідерман як і раніше в Швеції — в такому разі де і в кого — чи вже встиг перебратися в надійне місце за кордоном. Які в нас із цього приводу думки?

— У нас немає жодних доказів того, що він утік за кордон, але це єдиний логічний варіант.

— Де ж він у такому разі покинув авто?

Соня Мудіґ і Курт Свенссон обоє захитали головами. Коли йшлося про висліджування оголошеної в розшук конкретної людини, робота поліції в дев’яти випадках з десяти була не надто складною. Треба було збудувати логічний ланцюжок і починати розкручувати. Хто його приятелі? З ким він разом сидів у в’язниці? Де мешкає його подружка? З ким він любить ходити випивати? Де він востаннє користувався мобільним телефоном? Де знаходиться його машина? В кінці цього ланцюжка зазвичай і виявлялася шукана людина.

Проблема з Рональдом Нідерманом полягала в тому, що у нього не було приятелів, подружки, він не ходив по барах і не мав відомого поліції мобільного телефону.

Значна частина зусиль спрямовувалася на розшуки машини Віктора Йоранссона, якою, як припускалося, Рональд Нідерман скористався. Вона могла б вказати подальший напрям пошуків.

Спочатку очікувалося, що машина знайдеться протягом декількох діб, швидше за все, на якій-небудь стоянці в Стокгольмі. Проте, незважаючи на загальнодержавний розшук, автомобіль усе ще не вдавалося виявити.

— Якщо Нідерман перебуває за кордоном… де ж він тоді?

— Він громадянин Німеччини, і логічно було б припустити, що він вирушив саме туди.

— У Німеччині він оголошений у розшук. Ні з ким зі старих приятелів у Гамбурзі він, схоже, не зв’язувався.

Курт Свенссон замахав рукою.

— Якщо він збирався до Німеччини, навіщо йому тоді знадобилося їхати до Стокгольма? Адже простіше було б доїхати до Мальмьо і перебратися через Ересунд по мосту або на якомусь поромі?

— Так, тож Маркус Ерландер з Ґетеборга в перші дні сконцентрував пошуки саме на цьому напрямі. Поліція Данії інформована про машину Йоранссона, і ми можемо з упевненістю сказати, що на поромах Нідерман не переправлявся.

— Але він поїхав до Стокгольма і заїхав у «Свавельшьо МК», де вбив касира і зник — можна припустити — з невстановленою сумою грошей. Яким має бути його наступний крок?

— Йому необхідно вибратися із Швеції, — сказав Бубланськи. — Логічно було б скористатися яким-небудь поромом через Балтійське море. Але Йоранссона із співмешканкою вбито пізно вночі дев’ятого квітня. Отже, Нідерман міг виїхати на поромі наступного ранку. Сигнал тривоги надійшов до нас через шістнадцять годин після їх смерті, і тільки тоді ми почали розшукувати машину.

— Якби він уранці виїхав на поромі, автомобіль Йоранссона стояв би край одного з причалів, — зауважила Соня Мудіґ.

Курт Свенссон кивнув.

— А може, ми не знайшли машини Йоранссона просто тому, що Нідерман покинув країну на півночі, через Хапаранду? Звичайно, їхати довкола Ботнічної затоки далеко, але шістнадцяти годин йому цілком могло вистачити, щоб устигнути перетнути кордон з Фінляндією.

— Так, але потім він мусив би покинути машину десь у Фінляндії, і на цей момент наші фінські колеги її б уже виявили.

Досить довго всі мовчали. Потім Бубланськи підвівся і підійшов до вікна.

— Усупереч логіці і здоровому глузду, автомобіль Йоранссона як і раніше не виявлений. Можливо, Нідерман знайшов якесь укриття чи дачу, де він просто заліг на дно.

— Дачу — навряд. О такій порі року всі власники будинків виїжджають поглянути, що там твориться.

— І навряд чи його укриття якось пов’язане з «Свавельшьо МК». З ними, здається, він би волів не зустрічатися ніколи.

— Тим самим слід виключити весь злочинний світ. Якась подружка, про яку нам не відомо?

Так, припущень у них було багато, проте фактів, необхідних для подальших дій, не було.

Коли Курт Свенссон пішов додому, Соня Мудіґ повернулася до кабінету Яна Бубланськи і постукала в одвірок. Бубланськи привітно махнув рукою, запрошуючи увійти.

— Маєш кілька хвилин?

— Що?

— Саландер.

— Гаразд.

— Мені не подобається цей розклад з Екстрьомом, Фасте і новим судовим процесом. Ти ж читав звіт Бйорка. Я теж читала. Її просто прибрали з дороги в дев’яносто першому році, й Екстрьому це відомо. Що, чорт забирай, відбувається?

Бубланськи зняв окуляри для читання і поклав їх до нагрудної кишені.

— Не знаю.

— У тебе є які-небудь міркування?

— Екстрьом стверджує, що звіт Бйорка і його листування з Телебор’яном сфальсифіковані.

— Нісенітниця. Якби це було фальсифікацією, Бйорк би сказав, коли ми його сюди привозили.

— Екстрьом стверджує, що Бйорк відмовлявся говорити на цю тему, бо справа мала гриф секретності. Мені дорікнули тим, що я допитував його, випереджаючи події.

— Екстрьом мені все менше подобається.

— На нього тиснуть з кількох сторін.

— Це не виправдання.

— Ми не володіємо монополією на правду. За словами Екстрьома, він дістав докази того, що звіт сфальсифікований — справжнього звіту з таким інвентарним номером не існує. Він каже також, що фальшивка зроблена дуже якісно і містить суміш правди й вигадки.

— Яка частина є правдою, а яка — вигадкою?

— Канва історії до певної міри правдива. Залаченко справді батько Лісбет Саландер і покидьок, який бив її матір. Вічна проблема — мати не хотіла заявляти в поліцію, і тому це тривало декілька років. Бйорку доручили розслідувати, що сталося, коли Лісбет спробувала вбити батька за допомогою запалювальної бомби. Він почав листуватися з Телебор’яном, але вся кореспонденція, в тій формі, в якій ми її бачили, фальшивка. Телебор’ян провів звичайнісіньке психіатричне обстеження Саландер і встановив, що вона ненормальна, а прокурор вирішив не давати її справі подальший хід. Вона потребувала лікування, і їй його надали в лікарні Святого Стефана.

— Якщо це фальшивка… хто в такому разі її зробив і з якою метою?

Бубланськи розвів руками.

— Ти мене розігруєш?

— Як я зрозумів, Екстрьом має намір знову вимагати ґрунтовної судмедекспертизи Саландер.

— Я з цим категорично не згодна.

— Нас це більше не стосується. Ми відключені від історії Саландер.

— А Ханс Фасте підключений. Яне, якщо ці мерзотники ще раз зазіхнуть на Саландер, я звернуся до ЗМІ.

— Ні, Соню. Не варто. По-перше, у нас більше немає доступу до звіту, і, отже, твої твердження виявляться бездоказовими. Ти просто виставиш себе чокнутою, і тоді твоїй кар’єрі кінець.

— Звіт у мене як і раніше є, — тихо сказала Соня Мудіґ. — Я зняла копію для Курта Свенссона, але ще не встигла йому віддати, коли генеральний прокурор почав відбирати в нас копії.

— Якщо ти видаси інформацію про звіт, тебе не просто звільнять, тебе звинуватять у посадовому злочині й у видачі ЗМІ засекреченої інформації.

Соня Мудіґ секунду посиділа мовчки, вдивляючись у свого начальника.

— Соню, ти нічого не робитимеш. Обіцяй мені.

Вона вагалася.

— Ні, Яне, обіцяти я не можу. У всій цій історії є щось підозріле.

Бубланськи кивнув.

— Так. Вона підозріла. Але ми не знаємо, хто зараз наш ворог.

Соня Мудіґ схилила голову набік.

— А ти збираєшся що-небудь зробити?

— Це я з тобою обговорювати не збираюся. Покладися на мене. Зараз вечір п’ятниці. Влаштуй собі вихідні. Іди додому і вважай, що цієї розмови не було.

В суботу, о пів на другу, охоронець Ніклас Адамссон відірвав погляд від підручника економіки, з якої мав через три тижні складати іспит. Він почув звук обертових щіток візка, що злегка торохтів, і подумав, що це кульгає чорномазий прибиральник. Той завжди ввічливо вітався, але був неговіркий і ніколи не сміявся, коли Ніклас намагався з ним пожартувати. Ніклас побачив, як той дістав пляшку «Аякса», двічі бризнув на стійку чергового і начисто витер ганчіркою. Потім узяв швабру і кілька разів пройшовся нею довкола стійки в тих місцях, куди не діставали щітки візка. Ніклас Адамссон знову втупився в книгу і читав далі.

За десять хвилин прибиральник дістався до місця Адамссона в самому кінці коридору. Вони кивнули один одному. Адамссон підвівся, дозволивши прибиральнику промити підлогу довкола стільця перед дверима палати Лісбет Саландер. Ніклас бачив прибиральника майже щодня, коли наставала його черга сидіти на цьому посту, але ніяк не міг запам’ятати його ім’я — якесь типове для арабів і подібних до них. Водночас особливої необхідності перевіряти у нього посвідчення Адамссон не відчував. З одного боку, в кімнату ув’язненого чорномазий не входить — там уранці наводить лад одна з прибиральниць; а з другого — кульгавий прибиральник навряд чи міг становити якусь серйозну загрозу.

Упоравшись із справами в кінці коридору, прибиральник відімкнув двері поряд з палатою Лісбет Саландер. Адамссон скоса зиркнув на нього, але не побачив у тому чогось незвичайного, не схожого на щоденну рутину. В кінці коридору була комірчина для інвентарю. У наступні п'ять хвилин чорномазий спорожнив відро, почистив щітки і наповнив візок пластиковими пакетами на сміттєві кошики. Потім закотив візок у комірчину.

Ідріс Хіді знав про присутність у коридорі охоронця. Цей білявий хлопець років двадцяти п’яти зазвичай сидів там два чи три дні на тиждень, читаючи книги з економіки. Хіді зробив висновок, що той працює в охороні на півставки, паралельно навчаючись в університеті, і що він не надто цікавиться тим, що відбувається довкола.

Що робитиме Адамссон, якщо він раптом спробує увійти до палати Лісбет Саландер?

І чого, власне, добивається Мікаель Блумквіст — це також займало Ідріса Хіді. Зрозуміло, Ідріс читав про Мікаеля в газетах і відразу пов’язав його з Лісбет Саландер, яка перебуває в коридорі 11-С. Він гадав, що його попросять що-небудь їй пронести, — в такому разі йому довелося б відмовитися, оскільки він не мав права до неї входити і навіть ніколи її не бачив. Проте отримана пропозиція його очікувань не виправдала.

Нічого нелегального в завданні Ідріс не побачив. Поглянувши скоса в прочинені двері, він побачив, що Адамссон знов сидить на стільці перед дверима, заглибившись у книгу.

Ідріс не помітив поблизу ні душі, як, утім, було майже завжди, адже комірчина містилася в глухому куті коридору. Він дістав з кишені робочого халата новий мобільний телефон «Соні Ерікссон Z600». Ідріс Хіді бачив такий у рекламному оголошенні і знав, що апарат коштує приблизно три з половиною тисячі крон і забезпечений усіма премудростями мобільного ринку.

Поглянувши на дисплей, Ідріс відзначив, що телефон у робочому стані, але сигнал виклику вимкнено — як звуковий, так і вібраційний. Він став навшпиньки і відгвинтив круглий білий ковпак, що прикривав вентиляційний отвір, який сполучав комірку з палатою Лісбет Саландер. Потім помістив телефон в отвір так, щоб його не було видно, — так, як просив Мікаель Блумквіст.

Уся процедура зайняла приблизно тридцять секунд. Завтра вона має зайняти близько десяти секунд: йому слід було вийняти телефон, замінити акумулятор і покласти телефон назад. Старий акумулятор віднести додому і за ніч зарядити.

От і все, що вимагалося від Ідріса Хіді.

Щоправда, Саландер це не допоможе. З її боку стіни дуже міцно пригвинчені ґрати. Телефон вона все одно не дістане, якщо тільки вона не роздобуде хрестову викрутку і драбину.

— Мені це відомо, — сказав Мікаель. — Але вона навіть не доторкнеться до телефону.

Таку процедуру Ідрісу Хіді слід було повторювати щодня доти, доки Мікаель Блумквіст не повідомить, що необхідність відпала.

І за цю роботу Ідрісу Хіді пропонувалося по тисячі крон на тиждень, просто в кишеню. Крім того, після виконання завдання телефон залишався в його розпорядженні.

Ідріс похитав головою. Він, звісно, розумів, що Мікаель Блумквіст затіває якусь аферу, але в чому річ, здогадатися ніяк не міг. Поміщення увімкненого, але нікуди не приєднаного мобільного телефону у вентилятор в замкнутій комірчині було аферою такого рівня, що її сенс Хіді було годі зрозуміти. Якщо Блумквіст хотів дістати можливість спілкуватися з Лісбет Саландер, далеко розумніше було б підкупити когось із сестер і передати з нею телефон. А так жодної логіки не простежувалося.

Хіді ще раз похитав головою. З другого боку, він нічого не мав проти того, аби зробити Мікаелю Блумквісту послугу, якщо той готовий платити по тисячі крон на тиждень. Ставити запитання Хіді не збирався.

Доктор Андерс Юнассон трохи сповільнив крок, побачивши, що біля його будинку на Хагаґатан, притулившись до воріт, стоїть чоловік трохи старший сорока років. Чоловік здався йому знайомим і до того ж вітально кивнув.

— Доктор Юнассон?

— Так, це я.

— Пробачте, що турбую вас на вулиці, перед домом. Та я не хотів заходити до вас на роботу, а мені необхідно з вами поговорити.

— Хто ви і в чому полягає ваша справа?

— Мене звуть Мікаель Блумквіст. Я журналіст і працюю в журналі «Міленіум». Справа стосується Лісбет Саландер.

— О, нарешті я вас упізнав. Здається, ви викликали Службу порятунку, коли її виявили. Це ви заклеїли їй рану сріблястим пластиром?

— Я.

— Це ви дуже добре придумали. Але, на жаль, я не можу обговорювати пацієнтів з журналістами. Вам слід буде на загальних підставах звернутися до прес-служби Сальгренської лікарні.

— Ви мене невірно зрозуміли. Мені не потрібні відомості, я тут у приватній справі. Ви можете не говорити мені ні слова і не видавати жодної інформації. Все якраз навпаки. Інформацією хочу забезпечити вас я.

Андерс Юнассон насупив брови.

— Будь ласка, — попросив Мікаель Блумквіст. — Зазвичай я не чіпляюся до хірургів на вулиці, але в мене до вас дуже важлива розмова. Тут за рогом є кафе. Можна мені пригостити вас кавою?

— Про що ви хочете говорити?

— Про майбутнє і благополуччя Лісбет Саландер. Я її друг.

Андерс Юнассон довго вагався. Він розумів, якби це був хто-небудь інший, а не Мікаель Блумквіст — коли б раптом до нього ось так підійшла абсолютно незнайома людина, — він би відмовився. Але оскільки Блумквіст був персоною відомою, Андерс Юнассон повірив у те, що йдеться про дійсно важливу справу.

— Я ні за яких умов не хочу давати інтерв’ю і не стану обговорювати свою пацієнтку.

— От і чудово, — сказав Мікаель.

Урешті-решт Андерс Юнассон коротко кивнув і пішов з Блумквістом до згаданого закладу.

— У чому полягає ваша справа? — спитав він, коли їм принесли каву. — Я вас вислухаю, але коментувати нічого не збираюся.

— Ви боїтеся, що я вас процитую чи виставлю в невигідному світлі в ЗМІ. Дозвольте мені відразу внести ясність: цього не станеться. Особисто для мене нашої розмови просто не було.

— Гаразд.

— Я хочу попросити вас про послугу. Але спочатку я повинен чітко пояснити чому, і тоді ви зможете вирішити, чи припустимо для вас з моральної точки зору надати мені таку послугу.

— Мені не надто подобається ця розмова.

— Від вас вимагається лише вислухати. Ви — лікар Лісбет Саландер, і ваша робота полягає в тому, щоб піклуватися про її фізичне і душевне здоров’я. Я — друг Лісбет Саландер, і моє завдання полягає в тому ж самому. Я не лікар і, отже, не можу порпатися у неї в голові, витягуючи кулі тощо, але я володію іншими знаннями, можливо не менш важливими для її благополуччя.

— Он як.

— Я журналіст і розкопав правду про те, що з нею насправді сталося.

— Гаразд.

— Я можу розповісти у загальних рисах, про що йдеться, а висновки ви вже зробите самі.

— Угу.

— Почати треба, мабуть, з того, що адвокатом Лісбет Саландер є Анніка Джанніні. Ви з нею зустрічалися.

Андерс Юнассон кивнув.

— Анніка моя сестра, і її роботу із захисту Лісбет Саландер оплачую я.

— І що?

— Те, що вона моя сестра, вам легко перевірити. Йдеться про послугу, просити про яку Анніку я не можу. Вона не обговорює зі мною Лісбет Саландер, оскільки зобов’язана тримати службову таємницю і підкоряється цілком іншим законам.

— Гм.

— Я припускаю, що ви читали про Лісбет у пресі.

Юнассон знову кивнув.

— Її описували як психічно ненормальну лесбіянку, що скоює масові вбивства. Все це нісенітниця. Лісбет Саландер не психопатка, вона, можливо, не дурніша за нас з вами. А її сексуальні пристрасті нікого не стосуються.

— Якщо я правильно розумію, сталася певна переоцінка ситуації. Тепер у зв’язку з убивствами називають ім’я того німця.

— Що цілком справедливо. Рональд Нідерман винен, він абсолютно божевільний убивця. Проте у Лісбет Саландер є вороги. Справжні великі, закляті вороги. Деякі з них працюють у Службі державної безпеки.

Андерс Юнассон із сумнівом підняв брови.

— Коли Лісбет Саландер було дванадцять років, її зачинили в дитячій психіатричній лікарні в Упсалі, оскільки вона натрапила на таємницю, яку люди з СЕПО прагнули зберегти за будь-яку ціну. Її батько, Олександр Залаченко, якого вбили в Сальгренській лікарні, — російський шпигун-перебіжчик, реліквія часів «холодної війни». Він також відомий жорстоким поводженням з жінками і рік за роком бив матір Лісбет. Коли Лісбет виповнилося дванадцять, вона завдала у відповідь удару, спробувавши вбити Залаченка за допомогою пакета з бензином. Тому її й зачинили в психіатричній лікарні.

— Я не розумію. Якщо вона намагалася вбити батька, можливо, були підстави відправити її на психіатричне лікування.

— Моя версія — яку я опублікую — полягає в тому, що в СЕПО було відомо, що саме сталося, але вони вважали за краще захищати Залаченка, оскільки він був важливим джерелом інформації. Тобто вони сфальсифікували діагноз і простежили за тим, щоб Лісбет запроторили.

На обличчі Андерса Юнассона читався такий сумнів, що Мікаель посміхнувся.

— Я можу документально підтвердити все, що вам розповідаю. І я видам детальний опис цієї справи, коли розпочинатиметься суд над Лісбет. Повірте — це викличе справжню бурю.

— Ясно.

— Я викрию і виведу на чисту воду двох лікарів, які, діючи на користь СЕПО, допомогли запроторити Лісбет у божевільню. Я нещадно віддам їх на публічний осуд. Один з цих лікарів — відома й шанована людина. Але, як я сказав, у мене є вся необхідна документація.

— Я вас розумію. Якщо якийсь лікар справді причетний до чогось подібного, це ганьба для всіх представників нашої професії.

— Ні, в колективну провину я не вірю. Це ганьба для тих, хто причетний. Те саме стосується й СЕПО. Там напевно ж є порядні люди. У нашому випадку йдеться про групу сектантів. Коли Лісбет Саландер виповнилося вісімнадцять, вони знову спробували відправити її до інтернату. Тоді їм це не вдалося, але їй призначили опікуна. Під час судового процесу вони знов постараються вихлюпнути на неї якомога більше бруду. Мені, або, вірніше, моїй сестрі, доведеться битися за те, щоб Лісбет виправдали і визнали дієздатною.

— Еге ж.

— Але Лісбет має бути у всеозброєнні. Такі умови гри. Мені, ймовірно, слід також згадати, що декілька поліцейських у цій битві стоять на боці Лісбет. Щоправда, до них не належить керівник попереднього слідства, який порушив проти неї справу.

— Гм.

— Для підготовки до суду Лісбет потрібна допомога.

— Зрозуміло. Але я не адвокат.

— Ні, але ви лікар і маєте до неї доступ.

Очі Андерса Юнассона звузилися.

— Те, про що я хочу вас попрохати, неетично і навіть може вважатися протизаконним.

— Он воно що.

— Але з моральної точки зору це цілком виправдано. Її права свідомо порушуються особами, яким слід було б відповідати за її захист.

— Тобто?

— Я можу навести приклад. Як вам відомо, Лісбет заборонено відвідувати, вона не має права читати газети чи спілкуватися із зовнішнім світом. До того ж прокурор добився, щоб її адвокатові заборонили розголошувати інформацію. Анніка мужньо дотримується службових інструкцій. Зате сам прокурор є головним джерелом інформації для журналістів, які й далі пишуть про Лісбет Саландер різну гидоту.

— Невже?

— Ось, наприклад, ця стаття. — Мікаель дістав вечірню газету за минулий тиждень. — Джерело в слідчих органах стверджує, що Лісбет неосудна, внаслідок чого газета починає мудрувати про її душевне здоров’я.

— Я читав статтю. Це бредня.

— Отже, ви не вважаєте Саландер божевільною?

— Із цього приводу я висловлюватися не можу. Зате мені відомо, що жодних психіатричних експертиз не проводилося. Отже, в статті написана нісенітниця.

— Добре. Але я можу документально довести, що ці відомості видав поліцейський на ім’я Ханс Фасте, що працює на прокурора Екстрьома.

— Он воно що.

— Екстрьом вимагатиме, аби процес відбувався за зачиненими дверима, а це означає, що нікому зі сторони не дадуть вивчити й оцінити докази проти Саландер. Але що ще гірше… оскільки прокурор ізолював Лісбет, вона не зможе зібрати матеріал, який їй необхідний для організації захисту.

— Якщо я правильно розумію, цим повинен займатися її адвокат.

— Лісбет, як ви напевно вже встигли помітити, вельми своєрідна людина. Вона має таємниці, в які я посвячений, але не маю права посвячувати Анніку. Лише сама Лісбет може вирішити, чи хоче вона вдатися в суді до такого захисту.

— Авжеж.

— І щоб мати можливість прийняти рішення, їй потрібно ось це.

Мікаель поклав на столик кишеньковий персональний комп’ютер «Палм Тангстен ТЗ», що належав Лісбет Саландер, і зарядний пристрій.

— Це найважливіша зброя з арсеналу Лісбет. Вона їй необхідна.

Андерс Юнассон підозріло поглянув на кишеньковий комп’ютер.

— Чому б не передати його її адвокату?

— Тому що лише Лісбет знає, як дістатися до доказів.

Андерс Юнассон довго сидів мовчки, не торкаючись до комп’ютера.

— Дозвольте мені розповісти вам про доктора Петера Телебор’яна, — сказав Мікаель, дістаючи папку, де в нього зберігався весь важливий матеріал.

Вони просиділи, стиха перемовляючись, понад дві години.

На початку дев’ятої вечора, в суботу, Драґан Арманський покинув офіс «Мілтон сек’юриті» і дійшов до синагоги парафії Сьодер, розташованої на Санкт-Польсґатан. Він подзвонив, відрекомендувався, і рабин особисто впустив його досередини.

— У мене тут призначена зустріч із знайомим, — сказав Арманський.

— Вам на другий поверх. Я вас проведу.

Рабин запропонував Арманському ярмулку, яку той нерішуче все ж начепив. Він виховувався в мусульманських традиціях, тож носіння ярмулки і відвідини синагоги до щоденних звичаїв його сім’ї не входили. З ярмулкою на голові він почувався незручно.

Ян Бубланськи теж був у ярмулці.

— Привіт, Драґане. Спасибі, що знайшов час. Я попросив рабина виділити нам кімнату, щоб ніхто не заважав розмовляти.

Арманський усівся навпроти Бубланськи.

— Очевидно, у тебе є вагомі причини для такої таємничості.

— Я не ходитиму околяса. Мені відомо, що ти друг Лісбет Саландер.

Арманський кивнув.

— Я хочу знати, що ви з Блумквістом затіваєте, щоб допомогти Саландер.

— Чому ти думаєш, що ми щось затіваємо?

— Тому що прокурор Ріхард Екстрьом дюжину разів запитав мене, якою мірою ви в «Мілтон сек’юриті» в курсі розслідування справи Саландер. Він цікавиться не для жарту і непокоїться, аби ти не викинув чогось такого, що вплине на позицію ЗМІ.

— Гм.

— А коли Екстрьом непокоїться, отже, він побоюється або знає, що ти щось затіваєш. Або, принаймні, що теж можливо, розмовляв з кимсь, хто цього боїться.

— З кимсь?

— Драґане, не гратимемо в хованки. Ти знаєш, що стосовно Саландер у дев'яносто першому році було вчинено протизаконні дії, і я побоююся, що під час суду це повториться знову.

— Ти — поліцейський у демократичному суспільстві. Якщо маєш якусь інформацію, тобі слід діяти.

Бубланськи кивнув.

— Я й збираюся діяти. Питання в тому, як.

— Розтлумач, чого ти хочеш.

— Я хочу знати, що ви з Блумквістом задумали. Здається мені, ви не сидите склавши руки.

— Це складно. Звідки мені знати, чи можу я тобі довіряти?

— Існує звіт дев’яносто першого року, який виявив Мікаель Блумквіст.

— Я з ним ознайомився.

— У мене більше немає доступу до звіту.

— У мене теж. Обидва примірники, що були в Блумквіста і його сестри, зникли.

— Зникли? — перепитав Бубланськи.

— Примірник Блумквіста викрали, вдершись до його квартири, а копія Анніки Джанніні пропала під час розбійного нападу на неї в Ґетеборзі. Все це сталося того ж дня, коли вбили Залаченка.

Бубланськи надовго замовк.

— Чому нам про це нічого невідомо?

— Як сказав Мікаель Блумквіст: для публікації існує лише один потрібний момент і незліченна безліч помилкових.

— Але ви… він збирається щось опублікувати?

Арманський коротко кивнув.

— Напад у Ґетеборзі й квартирний грабунок тут, у Стокгольмі. Все одним днем. Це означає, що наші супротивники діють дуже організовано, — сказав Бубланськи.

— Крім того, мені, мабуть, слід згадати, що ми маємо докази того, що телефон Джанніні прослуховується.

— Хтось іде на численні порушення закону.

— Отже, питання в тому, хто наші противники, — сказав Драґан Арманський.

— Я теж про це розмірковую. Зовні все виглядає так, ніби в замовчанні звіту Бйорка зацікавлені в СЕПО. Але, Драґане… Адже ми говоримо про Службу безпеки Швеції. Це державне відомство. Я не можу повірити в те, що СЕПО може таке санкціонувати. Не думаю навіть, що вони здатні на щось подібне.

— Розумію. Мені теж важко з цим змиритися. Не кажучи вже про той факт, що хтось з’являється в Сальгренську лікарню і відстрілює Залаченку голову.

Бубланськи мовчав.

— І водночас з доброго дива вішається Гуннар Бйорк, — забив Арманський останній цвях.

— Отже, ви вважаєте, що йдеться про організовані вбивства. Я знайомий з Маркусом Ерландером, який проводив розслідування в Ґетеборзі. Він не виявив жодних аргументів на користь того, що тамошнє вбивство могло бути чимось іншим, окрім імпульсивної дії хворої людини. А ми скрупульозно досліджували смерть Бйорка — все вказує на самогубство.

Арманський кивнув.

— Еверт Гульберґ, сімдесяти восьми років, хворий на рак, що вже помирав і проходив за декілька місяців до вбивства курс лікування від клінічної депресії. Я посадив Фреклунда розкопувати все, що можна знайти про Гульберґа в офіційних документах.

— І?

— Він служив в армії в Карлскруні в сорокові роки, потім вивчав юриспруденцію і поступово став консультантом з податкових справ у сфері приватного підприємництва. У нього протягом приблизно тридцяти років був офіс у Стокгольмі; тримався в тіні, приватні клієнти… хай би хто вони там були. У дев'яносто першому році вийшов на пенсію, в дев’яносто четвертому переїхав до себе додому в Лахольм… Нічого особливого.

— Але?

— Деякі деталі збивають з пантелику. Фреклунд не може виявити жодного посилання на Гульберґа в будь-якому контексті. Він ніколи не згадувався в жодній з газет, і ніхто не знає, хто був його клієнтом. Коротше, ані найменшого сліду його професійної діяльності.

— Що ти хочеш сказати?

— Напрошується думка про СЕПО. Залаченко був російським перебіжчиком, і кому ж було ним займатися, як не СЕПО. Далі — можливість організувати в дев’яносто першому році поміщення Лісбет Саландер до психлікарні. Не кажучи вже про проникнення в квартиру, напади та прослуховування телефонів п’ятнадцятьма роками пізніше. Але я теж не думаю, що за цим стоїть СЕПО. Мікаель Блумквіст називає їх «Клубом Залаченка» — маленька групка сектантів, що складається з прибічників «холодної війни», яка, вичікуючи, ховається в якомусь темному коридорі СЕПО.

Бубланськи кивнув.

— І що ж нам робити?

Розділ 12

Вхопившись за мочку вуха, комісар Торстен Едклінт, начальник відділу охорони конституції при Службі державної безпеки, задумливо роздивлявся генерального директора поважного приватного охоронного підприємства «Мілтон сек’юриті», який ні з сього ні з того зателефонував йому і настійливо запросив на недільну вечерю до себе додому на острів Лідинґьо. Дружина Арманського Рітва подала чудову печеню. Вони попоїли, ввічливо розмовляючи. Едклінт увесь час гадав, що, власне, Арманському треба. Після вечері Рітва пішла дивитися телевізор, залишивши їх за столом самих. Тут Арманський неквапливо почав розповідати історію Лісбет Саландер.

Едклінт повільно обертав у руках келих з червоним вином.

Драґан Арманський не дурень. Це він знав.

Едклінт з Арманським були знайомі дванадцять років, з того часу як одна пані — член Риксдагу від Лівої партії — стала отримувати анонімні погрози. Вона заявила про це керівникові партійної групи Риксдагу, після чого вони проінформували свій відділ безпеки. Погрози були письмовими, вульгарними, і з їх змісту можна було виснувати, що анонімний автор листів певною мірою особисто знав члена Риксдагу. В результаті історією зацікавилася Служба державної безпеки. Поки йшло розслідування, депутатові забезпечили охорону.

У той час відділу особистої охорони Служби державної безпеки виділялося чи не найменше коштів і його ресурси були обмеженими. Цей відділ відповідає за охорону королівської родини і прем’єр-міністра, а також — у міру необхідності — за охорону окремих міністрів та лідерів партій. Потреби найчастіше перевищують ресурси, і більшість шведських політиків насправді не мають серйозної особистої охорони в будь-якій формі. Жінці-депутатові надавали охорону у зв’язку з кількома публічними виступами, але лише до кінця робочого дня, після чого ймовірність нападу з боку якого-небудь ненормального якраз і зростала. Член Риксдагу швидко перейнялася недовірою до спроможності Служби безпеки її захистити.

Жила вона у власному будинку в районі Накка. Одного дня, повернувшись додому пізно ввечері після баталії у фінансовій комісії, вона виявила, що хтось проник у будинок крізь двері тераси, обписав непристойними епітетами стіни вітальні, а також устиг позайматися онанізмом у неї в спальні. Вона підняла слухавку і найняла відповідати за свою особисту безпеку «Мілтон сек’юриті». СЕПО жінка не поінформувала, і коли вона наступного ранку пішла в район Тебю виступати в школі, сталося лобове зіткнення між державними і найнятими приватно охоронцями.

Торстен Едклінт виконував на той час обов’язки заступника начальника відділу особистої охорони. Йому інстинктивно була гидкою ситуація, коли приватні хулігани виконують завдання, покладені на державних хуліганів. У той же час він вважав скарги члена Риксдагу обґрунтованими — не кажучи ні про що інше, її спаскуджене ліжко було вагомим доказом недостатньої ефективності державних структур. Замість того щоб почати мірятися силами, Едклінт опанував себе і домовився про обід з керівником «Мілтон сек’юриті» Драґаном Арманським. Вони вирішили, що ситуація, можливо, серйозніша, ніж гадали в СЕПО, і що є підстави посилити охорону політика. Едклінту до того ж вистачило розуму збагнути, що люди Арманського не тільки цілком компетентні для цієї роботи, а й мають нітрохи не гіршу підготовку і, можливо, навіть краще оснащення. Вони вирішили проблему таким чином, що люди Арманського здійснюватимуть особисту охорону, а Служба безпеки займеться власне розслідуванням злочину і сплатить рахунок.

Обоє чоловіків виявили, що симпатизують один одному і легко можуть співпрацювати, що їм згодом ще багато разів доводилося робити. Отже, Едклінт відчував глибоку повагу до професійної компетентності Драґана Арманського, і коли той запросив його на вечерю і попросив про особисту конфіденційну розмову, він з готовністю погодився його вислухати.

Щоправда, він аж ніяк не чекав, що Арманський покладе йому на коліна бомбу із запаленим бікфордовим шнуром.

— Якщо я правильно розумію, ти стверджуєш, що Служба державної безпеки займається суто кримінальною діяльністю.

— Ні, — сказав Арманський. — Ти мене неправильно зрозумів. Я стверджую, що такою діяльністю займаються кілька співробітників Служби державної безпеки. Я ні на мить не повірю в те, що це санкціоновано керівництвом Служби безпеки або має благословення державних структур у якій-небудь формі.

Едклінт став розглядати зроблені Крістером Мальмом фотографії людини, яка сідала в авто з реєстраційним номером, що починався з літер КАБ.

— Драґане… а це не розіграш?

— Мені б дуже хотілося, щоб це було жартом.

Едклінт замислився.

— І що, чорт забирай, я повинен, по-твоєму, з цим робити?

Наступного ранку Торстен Едклінт сидів у себе в робочому кабінеті, в поліцейському управлінні на острові Кунгсхольмен, і ретельно протирав окуляри, при цьому напружено роздумуючи. Він був сивоволосим чоловіком з великими вухами і вольовим обличчям, правда, на якусь мить його лице зробилося швидше розгубленим, ніж вольовим. Значну частину ночі він провів у роздумах про те, як йому вчинити з отриманою від Драґана Арманського інформацією.

Роздуми були не з приємних. Служба державної безпеки була організацією, необхідність якої на словах визнавали всі партії Швеції (ну, майже всі), але в той же час складалося враження, що вони їй не довіряють і плетуть навколо неї різні незрозумілі змови. Скандалів, звичайно, було багато, особливо в ліворадикальних сімдесятих, коли деякі… помилкові в конституційному плані дії і справді траплялися. Але після п'яти державних перевірок СЕПО, що викликали жорстку критику, виросло нове покоління співробітників. Це були активісти нової школи, набрані із справжніх поліцейських підрозділів, що займалися злочинами, пов’язаними з економікою, зброєю і шахрайством, — поліцейські, звиклі розслідувати реальні злочини, а не політичні фантазії.

Службу державної безпеки реорганізували, щонайперше відвівши нову, провідну роль відділу охорони конституції. Його завданням, згідно із сформульованим урядом документом, стало запобігання і розкриття загрози внутрішній безпеці держави. Така визначалася як «незаконна діяльність, що ставила собі за мету шляхом насильства, погроз або примусу змінити наш державний лад, змусити керівні політичні органи або відомства до ухвалення певних рішень або робити перешкоди окремим громадянам у здійсненні прав і свобод, закріплених в конституції».

Завданням відділу охорони конституції, отже, було захищати шведську демократію від реальних чи гаданих антидемократичних елементів. До таких належали, в першу чергу, анархісти і нацисти. Анархісти — позаяк вони вперто вдавалися до громадянської непокори, влаштовуючи підпали хутряних магазинів. Нацисти — тому що вони за визначенням були противниками демократії.

Торстен Едклінт, здобувши юридичну освіту, починав як прокурор, а потім двадцять один рік пропрацював у Службі державної безпеки. Спершу він керував організацією особистої охорони на землі, а потім перейшов у відділ охорони конституції, де розв’язував різні завдання — від аналізу ситуації до адміністративного керівництва — і поступово очолив цей відділ. Іншими словами, у поліції Торстен Едклінт був вищим керівником захисту шведської демократії. Себе він мав за демократа. При тому, який він вкладав у це визначення зміст, усе виглядало дуже просто. Конституцію затверджував Риксдаг, і його завданням було стежити за тим, щоб вона залишалася недоторканною.

Шведська демократія будується на одному-єдиному законі, який можна позначити трьома літерами — АСС, що має розшифровуватися як «Акт про свободу самовираження». АСС установлює неодмінне право говорити, публікувати, думати і вбачати все, що завгодно. Це право поширюється на всіх шведських громадян, від розлюченого нациста до анархіста, що кидається камінням, й усіх, розташованих у проміжку між ними.

Всі решта конституційних актів, такі як, наприклад, «Акт про форму правління», є лише практичними прикрасами свободи слова. Отже, АСС — це той закон, на якому стоїть демократія. Едклінт вважав своїм головним завданням захищати законне право громадян публікувати і висловлювати все, що їм заманеться, навіть якщо він ані найменшою мірою не згоден із змістом їхньої публікації чи висловлювання.

Така свобода, проте, не означає вседозволеності, яку намагаються обстоювати в культурно-політичних дебатах деякі фундаменталісти свободи слова, перш за все педофіли і расистські угруповання. Будь-яка демократія має свої обмеження, і обмеження АСС закріплені в «Акті про свободу преси», АСП. Він встановлює чотири принципові випадки відступу від демократії. Забороняється публікувати дитячу порнографію і деякі описи сексуального насильства, незалежно від того, наскільки художніми їх вважає автор. Забороняється підбурювати і закликати до злочинної діяльності. Забороняється ображати і ганьбити іншу людину. І забороняється цькувати групи населення.

АСП також затверджено Риксдагом, і він являє собою допустимі з соціальної точки зору обмеження демократії, тобто певний суспільний договір, що становить основу цивілізованого співтовариства. Суть законодавства полягає в тому, що ніхто не має права цькувати або принижувати іншу людину.

Позаяк АСС і АСП — закони, необхідне відомство, яке зможе гарантувати їхнє дотримання. У Швеції цю функцію розподілено між двома структурами, одна з яких — канцлер юстиції (КЮ) — має порушувати судове переслідування за злочини проти АСП.

Ця ситуація Торстена Едклінта зовсім не задовольняла. Він вважав, що КЮ традиційно виявляв непростиму терпимість відносно того, що фактично було прямим порушенням шведської конституції. КЮ звичайно відповідав, що принцип демократії такий важливий, що йому слід втручатися і порушувати справу лише в разі крайньої потреби. Подібна позиція, правда, останніми роками все частіше зазнавала критики, особливо після того, як генеральний секретар Шведського Гельсінського комітету з прав людини Роберт Хорд велів подати звіт з оцінкою бездіяльності КЮ протягом кількох років.

У звіті констатувалося, що було майже неможливо порушити справу і засудити кого-небудь за порушення закону про заборону цькування груп населення.

Другою структурою був відділ охорони конституції при Службі державної безпеки, і комісар Торстен Едклінт ставився до свого завдання щонайсерйозніше. Він вважав, що обіймає найкращу і найважливішу посаду з доступних шведському поліцейському, і нізащо не проміняв би її ні на яку іншу посаду в юридичних або поліцейських структурах Швеції. Він просто був єдиним поліцейським у країні, який офіційно мав функції політичної поліції. Виконання цих функцій вимагало делікатного підходу, великої мудрості і якнайповнішої справедливості, позаяк досвід дуже багатьох країн показував, що політична поліція могла легко перетворитися на головну загрозу демократії.

ЗМІ та громадськість звичайно вважали, що завдання відділу охорони конституції в основному зводиться до стеження за нацистами і войовничими веганами. Відділ справді багато займався подібними виявами, але крім цього до сфери його уваги входила ще ціла низка організацій і явищ. Якби, наприклад, королю або головнокомандувачу спало на думку, що парламентаризм зжив себе і Риксдаг слід замінити військовою диктатурою або чимось подібним, король або головнокомандувач швидко стали б об’єктом пильної уваги відділу охорони конституції. Або якби група поліцейських вирішила раптом розсунути рамки законів до такої міри, що захищені основним законом права індивіда виявилися б порушеними, відділ охорони конституції теж зобов’язаний був відреагувати. У таких серйозних випадках передбачалося, до того ж, що керівництво слідством візьме на себе генеральний прокурор.

Проблема, зрозуміло, полягала в тому, що відділ охорони конституції займався майже виключно аналізом і контролем, а не оперативною діяльністю. Тому заарештовували нацистів головним чином або звичайні поліцейські, або інші підрозділи Служби безпеки.

Такий стан справ Торстен Едклінт вважав украй незадовільним. Майже всі нормальні країни не шкодують коштів на утримання того або іншого варіанта конституційного суду, до завдань якого, зокрема, входить стежити за тим, щоб влада не зазіхала на демократію. У Швеції ж цим займаються канцлер юстиції або омбудсмен юстиції, які, проте, повинні лише дотримуватися рішень, що їх приймають інші люди. Якби в Швеції був конституційний суд, адвокат Лісбет Саландер міг би негайно розпочати справу проти шведської держави за порушення її конституційних прав. Тоді суд мав би можливість зажадати всі папери і викликати на допити кого завгодно, включаючи прем’єр-міністра, поки питання не буде з’ясовано. А так максимум, що міг зробити адвокат, це подати заяву омбудсменові юстиції, який, проте, не мав таких повноважень, щоб прийти до Служби державної безпеки і почати вимагати там документацію.

Торстен Едклінт упродовж багатьох років виступав гарячим прихильником створення конституційного суду. Тоді він міг би легко розібратися з інформацією, яку йому надав Драґан Арманський, склавши заяву до поліції і передавши документи до суду. І безкомпромісний процес було б запущено.

За теперішніх же обставин Торстен Едклінт не мав юридичних повноважень для того, щоб почати попереднє слідство.

Він зітхнув і засунув у рот жувальний тютюн.

Якщо відомості Драґана Арманського відповідають дійсності, значить, якісь керівні співробітники Служби безпеки подивились крізь пальці на деякі тяжкі злочини проти шведської громадянки, потім обманним шляхом запроторили її доньку до психіатричної лікарні і, нарешті, дозволили колишньому великому російському шпигунові вільно займатися справами, безпосередньо пов’язаними з трафіком секс-рабинь, зброєю та наркотиками. Торстен Едклінт випнув губи. Йому не хотілося навіть починати рахувати, скільки законів мало б виявитися за цей час порушеними. Не кажучи вже про проникнення у квартиру Мікаеля Блумквіста, напад на адвоката Лісбет Саландер і, можливо, причетність до вбивства Олександра Залаченка, у що Едклінт вірити просто відмовлявся.

У Торстена Едклінта не було ані найменшого бажання вплутуватись у всю цю кашу. На жаль, він таки попав у неї в той самий момент, коли Драґан Арманський запросив його на вечерю.

Тепер перед ним з усією невідворотністю постало питання, як з цією ситуацією бути. Формально відповідь була проста. Якщо розповідь Арманського правдива, то Лісбет Саландер щонайменше позбавили закріплених основним законом прав і свобод. З конституційної точки зору виникав також цілий клубок підозрінь, що керівні політичні органи або відомства виявилися схиленими до ухвалення певних рішень, а це зачіпало саму основу обов’язків відділу охорони конституції. Торстен Едклінт, як поліцейський, що дізнався про скоєння злочину, був зобов’язаний зв’язатися з прокурором і подати заяву. За менш формального підходу відповідь виявлялася не такою простою. По правді кажучи, дуже складною.

Інспектор кримінальної поліції Моніка Фігуерола, незважаючи на своє незвичайне прізвище, народилася в провінції Даларна, у родині, що проживала в Швеції щонайменше з часів Густава Васи.[25] Вона була з тих жінок, що завжди привертають до себе увагу. Це пояснювалося кількома речами: їй було тридцять шість років, очі блакитні, зріст 184 сантиметри, коротко стрижене, кучеряве золотисто-русяве волосся. Вона мала чудовий вигляд і свідомо вибирала одяг, який підкреслював її привабливість.

А ще вона вирізнялася виключно гарною спортивною формою.

Останнє пояснювалося тим, що в підлітковому віці Моніка надзвичайно успішно займалася легкою атлетикою і в сімнадцять років мало не потрапила до шведської олімпійської збірної. Легку атлетику вона з того часу облишила, але захоплено тренувалася в спортзалі п'ять вечорів на тиждень. Вона займалася спортом так часто, що ендорфіни функціонували як свого роду наркотик, і коли вона припиняла тренуватися, у неї починалася абстиненція. Моніка бігала, піднімала гирі і штанги, грала в теніс, займалася карате і, крім того, майже десять років присвятила бодибілдингу. Турботи про тіло в такому екстремальному варіанті вона за останні два роки дуже скоротила — раніше тренуванням на силових тренажерах відводилося по дві години щодня. Тепер же вона приділяла цьому кожного дня зовсім небагато часу, але різносторонні заняття спортом зробили її тіло таким м’язистим, що недоброзичливі колеги зазвичай називали її Пан Фігуерола. Коли вона ходила в майках або літніх сукнях, не звернути увагу на її біцепси і лопатки було просто неможливо.

Окрім її статури багатьох колег-чоловіків зачіпало ще й те, що вона була не просто pretty face.[26] Моніка закінчила гімназію з найвищими оцінками, у двадцятилітньому віці вивчилася на поліцейського і потім протягом дев'яти років служила в поліції Упсали, у вільний час вивчаючи юриспруденцію. Для жарту вона заразом отримала спеціальність політолога. Запам’ятовувати і аналізувати матеріал не становило для неї жодних труднощів. Детективи або іншу розважальну літературу вона не читала, зате з величезним інтересом поринала в найрізноманітніші галузі знань, від міжнародного права до античної історії.

У поліції Моніка пройшла від патрульної служби — що позбавляло вулиці Упсали спокою — до посади інспектора кримінального розшуку і працювала спершу у відділі боротьби з насильницькими злочинами, а потім у підрозділі, що займався економічною злочинністю. У 2000 році вона влаштувалася на роботу до Служби державної безпеки в Упсалі, а в 2001-му переїхала до Стокгольма. Спочатку вона працювала в контррозвідці, але Торстен Едклінт, який знав батька Моніки Фігуероли й уважно стежив за її кар’єрою, майже відразу забрав її до відділу охорони конституції.

Коли Едклінт кінець кінцем вирішив, що все-таки не повинен залишати інформацію Драґана Арманського без уваги, він трохи поміркував, а потім підняв слухавку і викликав до себе в кабінет Моніку Фігуеролу. Вона поки встигла пропрацювати у відділі охорони конституції менше трьох років і, отже, як і раніше залишалася більше справжнім поліцейським, ніж паперовим черв’яком.

Того дня на ній були обтислі сині джинси, бірюзові босоніжки на невеликому каблучку і темно-синій жакет.

— Чим ти зараз займаєшся? — найперше спитав Едклінт, запрошуючи її сідати.

— Ми розбираємося з пограбуванням міні-маркету в Сунні двотижневої давності.

Служба державної безпеки, звісно, не займалася розслідуванням пограбувань продовольчих магазинів, подібна базова діяльність належала до компетенції звичайної поліції. Моніка Фігуерола була керівником групи з п’яти співробітників відділу охорони конституції, що займалася аналізом політичної злочинності. У своїй роботі вони головним чином користувалися кількома комп’ютерами, приєднаними до бази пригод, яку складала звичайна поліція. За великим рахунком будь-яка заява, зафіксована в якому-небудь поліцейському окрузі Швеції, проходила через комп’ютери, якими командувала Моніка Фігуерола. Комп’ютери мали програмне забезпечення, що автоматично сканувало кожен поліцейський звіт, реагуючи на триста десять специфічних слів, таких як, наприклад: чорномазий, скінхед, свастика, іммігрант, анархіст, гітлерівське вітання, нацист, націонал-демократ, державний зрадник, жидівська шльондра або любитель негрів. Якщо в поліцейському звіті траплялося подібне ключове слово, комп’ютер бив тривогу, і відповідний звіт співробітники групи відразу витягували і вивчали. Залежно від контексту за цим могли піти порушення попереднього слідства і подальше розслідування.

До завдання відділу охорони конституції входило щороку публікувати звіт «Загроза безпеці держави», який був єдиною надійною статистикою політичної злочинності. Статистика базувалася виключно на заявах до місцевих органів поліції.

У випадку з пограбуванням міні-маркету в містечку Сунне комп’ютер зреагував на три ключові слова: іммігрант, наплічна нашивка і чорномазий. Двоє молодиків у масках, погрожуючи пістолетами, пограбували магазин, що належав іммігрантові. Вони поцупили суму близько 2780 крон і блок сигарет. Один з грабіжників був у короткій куртці з нашивкою у вигляді шведського прапора на плечі, а другий неодноразово кричав господареві магазину: «Клятий чорномазий!» — і змусив його лягти на підлогу.

Цього було досить, щоб співробітники Фігуероли добилися порушення попереднього слідства і спробували з’ясувати, чи не належать грабіжники до нацистських угруповань провінції Вермланд і чи не слід у такому разі зарахувати пограбування до злочинів на ґрунті расизму, позаяк один з грабіжників продемонстрував расистські погляди. Якщо це підтвердиться, пограбування додасть ще одну паличку в статистичному звіті наступного року, який потім буде проаналізовано і включено до європейської статистики, що її кожного року складають в офісі ЄС у Відні. Могло також з’ясуватися, що грабіжниками були скаути, які просто купили куртку із шведським прапором, що власником магазину зовсім випадково виявився іммігрант, звідки й виникло слово «чорномазий». У такому разі групі Фігуероли слід було викреслити це пограбування із статистики.

— У мене є для тебе неприємне завдання, — сказав Торстен Едклінт.

— Он як, — відповіла Моніка Фігуерола.

— Ця робота може стати причиною того, що ти попадеш у страшенну неласку, і покласти край твоїй кар’єрі.

— Зрозуміло.

— З другого боку, якщо тобі вдасться впоратися із завданням, за вдалого розкладу тобі може світити серйозне кар’єрне зростання. Я збираюся перевести тебе до оперативного підрозділу нашого відділу.

— Даруйте, що нагадую, але у відділі охорони конституції немає оперативного підрозділу.

— Так, — сказав Торстен Едклінт. — Але віднині такий підрозділ є. Я створив його сьогодні вранці. Зараз він складається з однієї-єдиної людини. З тебе.

Моніка Фігуерола поглянула на нього з сумнівом.

— Завдання нашого відділу — охороняти конституцію від внутрішньої загрози, носіями якої зазвичай вважаються нацисти або анархісти. А що нам робити, якщо загроза конституції виходить від нашої власної організації?

Подальші півгодини він присвятив переказуванню історії, почутої напередодні ввечері від Драґана Арманського.

— Хто джерело цих тверджень? — поцікавилася Моніка Фігуерола.

— Це зараз неважливо. Концентруйся на отриманій інформації.

— Мене цікавить лише, чи вважаєте ви джерело цілком надійним.

— Я знайомий із джерелом багато років і вважаю, що він найвищою мірою гідний довіри.

— Адже це звучить абсолютно… навіть не знаю, як сказати. М’яко кажучи, неправдоподібно.

Едклінт кивнув.

— Нагадує шпигунський роман, — сказав він.

— Що ви хочете, щоб я робила?

— З цієї хвилини ти увільняєшся від усіх інших обов’язків. Твоє єдине завдання — перевірити міру правдивості цієї історії. Ти повинна або підтвердити, або спростувати ці твердження. Доповідати будеш особисто мені і нікому більше.

— О Боже, — сказала Моніка Фігуерола. — Я розумію, що ви мали на увазі, кажучи, що я можу попасти в неласку.

— Так. Проте якщо історія виявиться правдою… якщо навіть незначна частина цих тверджень правдива, то ми стоїмо на порозі конституційної кризи, з якою ми зобов’язані розбиратися.

— З чого мені почати? Як діяти?

— Починай з простого. Спершу прочитай звіт, написаний Гуннаром Бйорком у дев’яносто першому році. Потім вирахуй людей, які, як стверджується, стежать за Мікаелем Блумквістом. За відомостями мого джерела, авто належить якомусь Йорану Мортенссону, сорока років, поліцейському, що проживає у Веллінгбю на Віттангіґатан. Потім з’ясуй особу другої людини на знімках, зроблених фотографом Мікаеля Блумквіста. Ось цього молодого блондина.

— Добре.

— Потім перевір біографію Еверта Гульберґа. Я про нього ніколи не чув, але моє джерело стверджує, що він має бути якось пов’язаний із Службою безпеки.

— Виходить, що хтось з Беза замовив убивство шпигуна сімдесятивосьмилітньому старому. Я в це не вірю.

— Проте перевір. Розслідування повинно проводитися в таємниці. Перш ніж що-небудь зробити, обов’язково інформуй мене. Я не хочу, щоб пішли кола по воді.

— Ви замовляєте розслідування величезного масштабу. Як же я зумію впоратися самотужки?

— Працювати самотужки тобі не доведеться. Ти повинна лише зробити перший контроль. Якщо ти прийдеш і скажеш, що перевірила і нічого не знайшла, то все чудово. А якщо знайдеш що-небудь підозріле, то будемо вирішувати, що робити далі.

Обідню перерву Моніка Фігуерола присвятила заняттям на силових тренажерах у спортзалі поліцейського управління. Сам обід, що складався з чорної кави з бутербродом і фрикадельок з буряковим салатом, вона віднесла до себе в кабінет. Там Моніка зачинила двері, звільнила письмовий стіл і, відкусивши шматок бутерброда, почала читати звіт Гуннара Бйорка.

Вона прочитала також додаток, що містив листування між Бйорком і доктором Петером Телебор’яном. Виписала із звіту всі імена та окремі події, які треба було перевірити. Через дві години вона підвелася і принесла ще каву з кавового автомата. Виходячи з кабінету, вона замкнула двері, як вимагали інструкції ДПУ/Без.

Щонайперше Моніка взялася перевіряти реєстраційний номер звіту. Вона зателефонувала реєстраторові і дістала відповідь, що звіту з таким номером не існує. Її другим кроком стало звернення до архіву ЗМІ. Результат виявився кращим: обидві вечірні газети й одна ранкова повідомляли про людину, що серйозно постраждала під час пожежі в машині на Лундаґатан того самого дня 1991 року. Жертвою нещасного випадку значився чоловік середніх років, не названий на ім’я. Одна з вечірніх газет писала, що, за словами свідка, машину навмисне підпалила якась дівчинка. Отже, це і була та горезвісна запальна бомба, яку Лісбет Саландер кинула в російського агента на прізвище Залаченко. Принаймні, сам випадок, схоже, справді був.

Людина на ім’я Гуннар Бйорк, що значився автором звіту, теж існувала насправді і була високопосадовцем відділу по роботі з іноземцями, він страждав від грижі міжхребетного диска і, на жаль, помер, наклавши на себе руки.

Відділ кадрів, проте, не міг повідомити, що робив Гуннар Бйорк у 1991 році. Відомості мали гриф таємності навіть для співробітників ДПУ/Без. Нічого незвичайного в цьому не було.

Перевірити те, що Лісбет Саландер у 1991 році мешкала на Лундаґатан, а наступні два роки провела в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана, було не важко. Принаймні, у цих моментах зміст звіту не суперечив реальності.

Петер Телебор’ян був відомим психіатром, який часто виступав по телебаченню. У 1991 році він працював у клініці Святого Стефана і зараз обіймав посаду її головлікаря.

Моніка Фігуерола довго обдумувала значення звіту. Потім зателефонувала заступникові начальника відділу кадрів.

— У мене тут є важке питання, — пояснила вона.

— Яке?

— Ми у відділі охорони конституції проводимо аналіз, у якому йдеться про оцінку надійності людини та її загального психічного здоров’я. Мені необхідно проконсультуватися з психіатром або іншим фахівцем, що має право доступу до секретної інформації. Мені рекомендували доктора Петера Телебор’яна, і я хотіла б знати, чи можу я до нього звернутися.

Збігло кілька хвилин, перш ніж вона дістала відповідь.

— Доктор Петер Телебор’ян кілька разів залучався у нас як незалежний консультант. Він вважається надійним, і ви можете у загальних рисах обговорювати з ним засекречену інформацію. Але перш ніж звернутися до нього, ви повинні виконати бюрократичну процедуру: отримати згоду свого начальника і зробити формальний запит на дозвіл консультуватися з Телебор’яном.

Серце Моніки Фігуероли легенько йокнуло. Вона з’ясувала те, що могло бути відоме лише дуже обмеженому колу: Петер Телебор’ян мав справи з ДПУ/Без. Тим самим достовірність звіту бодай частково підтверджувалася.

Вона відклала звіт і взялася до інших фактів, якими її забезпечив Торстен Едклінт, — почала вивчати зроблені Крістером Мальмом знімки двох людей, що, як стверджувалося, переслідували Мікаеля Блумквіста від кафе «Копакабана» 1 травня.

Перевіривши реєстрові записи автомобілів, вона переконалася, що Йоран Мортенссон теж існує насправді і має автомобіль «Вольво» сірого кольору із зазначеним реєстраційним номером. Потім отримала у відділі кадрів Служби безпеки підтвердження того, що він є співробітником ДПУ/Без. Навіть дуже поверхова перевірка показувала, що й ця інформація, схоже, вірна. Серце Моніки йокнуло ще раз.

Йоран Мортенссон працював у відділі особистої охорони охоронцем і входив до групи співробітників, що неодноразово забезпечували безпеку прем’єр-міністра. Кілька тижнів тому його тимчасово позичили відділу контррозвідки. Від службових обов’язків його увільнили 10 квітня, через кілька днів після того, як Олександр Залаченко і Лісбет Саландер були доставлені до Сальгренської лікарні. Правда, у подібних тимчасових перестановках не було нічого незвичайного, якщо для якоїсь термінової справи бракувало співробітників.

Потім Моніка Фігуерола зателефонувала заступникові начальника відділу контррозвідки, якого знала особисто, бо недовгий час працювала в нього у відділі. Вона запитала, чи зайнятий Йоран Мортенссон чимось важливим, чи його можна позичити для проведення розслідування у відділі охорони конституції.

Заступник начальника контррозвідки дуже здивувався. Очевидно, Моніку Фігуеролу невірно інформували. Йорана Мортенссона з відділу особистої охорони контррозвідці не позичали. Шкода.

Поклавши слухавку, Моніка Фігуерола протягом двох хвилин дивилася на телефон. В особистій охороні вважали, що Мортенссона переведено до контррозвідки. Контррозвідка вважала, що нічого подібного не відбувалося. Такі перекидання має розглядати і схвалювати начальник канцелярії. Моніка потягнулася до слухавки, щоб зателефонувати начальникові канцелярії, але зупинилася. Відділ особистої охорони міг віддати Мортенссона лише за згодою начальника канцелярії. Але в контррозвідці Мортенссона немає. Начальник канцелярії не може про це не знати. А якщо Мортенссона переведено до якогось іншого відділу, що веде стеження за Мікаелем Блумквістом, то начальник канцелярії неодмінно має бути в курсі.

Торстен Едклінт велів їй стежити, щоб не пішли кола по воді. А зателефонувати начальникові канцелярії було все одно що кинути в маленький ставочок величезний камінь.

Сідаючи в понеділок, о пів на одинадцяту ранку, за свій письмовий стіл у скляній клітці, Еріка Берґер зітхнула з полегкістю. Їй страшенно хотілося свіжої гарячої кави з автомата. За перші дві години робочого дня вона встигла побувати на двох зборах. Першою була п’ятнадцятихвилинна ранкова нарада, на якій відповідальний секретар редакції Петер Фредрікссон намітив основні напрями роботи на день. Оскільки Андерсу Хольму Еріка не довіряла, їй усе більше доводилося покладатися на думку Фредрікссона.

Другою була нарада, що тривала цілу годину, з головою правління Маґнусом Берґшьо, начальником фінансово-планового відділу «СМП» Крістером Сельберґом і фінансовим директором Ульфом Флудіном. Присвячена вона була дедалі гіршому становищу на рекламному ринку і зниженню обсягів роздрібного продажу. Фінансовий директор з начальником фінансово-планового відділу вважали, що необхідно вживати заходів для зменшення витрат.

— У першому кварталі ми вийшли із становища завдяки незначному піднесенню рекламного ринку і тому, що в кінці року двоє співробітників пішли на пенсію. На їх посади нікого не брали, — сказав Ульф Флудін. — Цей квартал ми, напевне, закінчимо з незначним мінусом. Проте немає жодних сумнівів у тому, що безкоштовні газети «Метро» і «Стокгольм Сіті» поглинатимуть і далі стокгольмський рекламний ринок. Нам нічого не залишається, окрім як прогнозувати в третьому кварталі відвертий дефіцит.

— Як ми можемо цьому протистояти? — спитав Берґшьо.

— Єдина можлива альтернатива — скорочення. Ми не робили їх з дві тисячі другого року. Але за моїми підрахунками, на кінець року нам необхідно скоротити десять ставок.

— Які саме ставки? — поцікавилася Еріка Берґер.

— Нам доведеться урізувати всі потроху, скорочуючи по посаді в різних підрозділах. Наприклад, у спортивній редакції зараз шість з половиною ставок. Її треба скоротити до п'яти.

— Якщо я правильно розумію, спортивна редакція вже зараз працює з останніх сил. Це означає, що нам доведеться скоротити спортивний огляд у цілому.

Флудін знизав плечима.

— Я залюбки вислухаю вдаліші пропозиції.

— Вдаліших пропозицій у мене немає, але принцип такий: якщо ми скоротимо персонал, значить, нам доведеться зробити газету тоншою, а якщо ми зробимо її тоншою, то у нас знизиться кількість читачів і, тим самим, кількість рекламодавців.

— Одвічне замкнуте коло, — сказав начальник фінансово-планового відділу Сельберґ.

— Мене взяли на роботу з тим, щоб зупинити такий розвиток подій. Це означає, що я повинна помітно змінити обличчя газети і зробити її привабливішою для читачів. Але якщо персонал буде скорочуватись, то завдання виявиться нездійсненним.

Вона звернулася до Берґшьо.

— Як довго газета здатна спливати кров’ю? Який дефіцит ми можемо собі дозволити, поки не настане перелом?

Берґшьо випнув губи.

— З початку дев’яностих років газета проїла значну частину вкладених у цінні папери старих доходів. У порівнянні з ситуацією десятилітньої давності наш портфель акцій втратив у ціні приблизно тридцять відсотків. Більшу частину цих фондів було вкладено в комп’ютерне забезпечення. Тобто ми маємо колосальні витрати.

— Я помітила, що в «СМП» є власна система текстового редагування, що зветься АХТ. У скільки обійшлася її розробка?

— Приблизно у п’ять мільйонів крон.

— Я не бачу тут логіки. На ринку існують уже готові дешеві комерційні програми. Навіщо «СМП» знадобилося розробляти власну?

— Ах, Еріко! Якби я знав відповідь на це питання. Нас умовив колишній керівник технічного відділу. Він вважав, що в перспективі так буде дешевше і що «СМП» зможе потім продавати ліцензії на програмне забезпечення іншим виданням.

— І хто-небудь купив у вас програмне забезпечення?

— Так, одна місцева норвезька газета.

— Чудово, — втомленим голосом сказала Еріка Берґер. — Наступне питання: ми сидимо за комп’ютерами п’ятилітньої давності.

— Найближчого року вкладення в нові комп’ютери виключені, — відповів Флудін.

Обговорення тривало, й Еріка раптом зрозуміла, що Флудін з Сельберґом просто ігнорують її заперечення. Для них могло йтися лише про скорочення, що було цілком розумним з точки зору фінансового директора і начальника фінансово-планового відділу, але абсолютно неприйнятним для нового головного редактора. У той же час її дратувало те, що вони постійно відкидали її аргументи з люб’язною посмішкою, змушуючи її почувати себе школяркою, що відповідає домашнє завдання. Вони не вимовили жодного недопустимого слова, але в їх ставленні до неї до смішного відверто читалося класичне: Не забивай собі голову такими складними речами, дитинко.

Еріка зітхнула, підключила лептоп і відкрила електронну пошту. Їй надійшло дев’ятнадцять повідомлень. Чотири з них виявилися спамом з пропозиціями: купити віагру, випробувати кіберсекс із The sexiest Lolitas on the net[27] усього за чотири долари США за хвилину, ще грубіше — Animal Sex, Juiciest Horse Fuck in the Universe,[28] а також передплатою на електронне зведення новин mode.nu, яку розповсюджувала якась брудна фірма, що закидала ринок рекламними пропозиціями і не припиняла їх розсилати, хоч скільки б разів Еріка відмовлялася від цієї продукції. Ще сім мейлів являли собою так звані листи з Нігерії, від удови колишнього директора державного банку в Абуджі, яка пропонувала їй фантастичні суми, якщо лише вона, для зміцнення довіри, погодиться допомогти невеликим капіталом, і тому подібну нісенітницю.

Серед решти повідомлень були: ранкова службова записка, денна службова записка, три листи від відповідального секретаря редакції Петера Фредрікссона з інформацією про те, як посуваються справи з головним матеріалом дня, лист від її особистого аудитора, який просив про зустріч для звіряння змін у зарплаті після переходу з «Міленіуму» до «СМП», а також повідомлення від її стоматолога-гігієніста з нагадуванням про те, що надійшов час щоквартального візиту. Еріка внесла візит до лікаря до свого електронного щоденника і відразу ж зрозуміла, що нічого не вийде, бо на цей день у неї заплановано велику редакційну конференцію.

Під кінець вона відкрила останній мейл, надісланий з адреси «centralred@smpost.se» з темою «До відома головного редактора» і, поглянувши на текст, повільно опустила філіжанку з кавою.

ШЛЬОНДРО! ТИ ЗАБРАЛА СОБІ В ГОЛОВУ, БУЦІМТО ЩОСЬ ЯВЛЯЄШ ІЗ СЕБЕ, ЧОРТОВА ЛЯРВА. НЕ ДУМАЙ, ЩО ЗМОЖЕШ ПОКАЗУВАТИ ТУТ СВОЮ ЗВЕРХНІСТЬ. ШЛЬОНДРО, ТЕБЕ ТРАХАТИМУТЬ У ЗАД ВИКРУТКОЮ! ЩО ШВИДШЕ ТИ ЗВІДСИ ЗАБЕРЕШСЯ, ТО КРАЩЕ.

Еріка Берґер підвела погляд і машинально пошукала очима Андерса Хольма. На місці його не було, і в редакційній залі вона його теж не побачила. Поглянувши на адресу відправника, Еріка підняла слухавку і зателефонувала Петеру Флемінґу — начальнику технічного відділу «СМП».

— Доброго дня. Хто користується адресою «centralred@ smpost.se»?

— Ніхто. У «СМП» такої адреси немає.

— Я тільки що отримала з цієї адреси мейл.

— Це імітація. Повідомлення має вірус?

— Ні. В усякому разі, антивірусна програма не зреагувала.

— Добре. Такої адреси не існує. Насправді зімітувати адресу, схожу на справжню, дуже просто. У мережі є сайти, через які можна надсилати повідомлення.

— А відстежити таке повідомлення можна?

— Майже неможливо, якщо людина не така дурна, щоб надсилати мейли зі свого домашнього комп’ютера. Мабуть, реально простежити IP-адресу сервера, але якщо він користується адресою, відкритою, наприклад, на hotmail, то слід обірветься.

Еріка подякувала за інформацію, потім ненадовго задумалася. Їй вже й раніше доводилося отримувати листи з погрозами або послання од відвертих психів. Це ж повідомлення вочевидь мало на увазі її нову роботу головним редактором «СМП». Цікаво, надіслав його який-небудь ненормальний, що прочитав про неї у зв’язку зі смертю Морандера, чи ж відправник у цьому будинку?

Моніка Фігуерола довго і серйозно обдумувала, як їй учинити з Евертом Гульберґом. Перевага роботи у відділі охорони конституції полягала в тому, що наявні повноваження дозволяли їй запитати майже будь-який поліцейський звіт Швеції, який міг мати який-небудь зв’язок із злочинністю на ґрунті расизму або політики. Олександр Залаченко був іммігрантом, а до завдань Моніки, зокрема, входило розбиратися з виявами насильства щодо осіб, народжених за межами Швеції, і визначати, мають вони расистський характер чи ні. Отже, у неї було законне право познайомитися з розслідуванням убивства Залаченка, щоб вирішити, чи був Еверт Гульберґ пов’язаний з якою-небудь расистською організацією або чи не керувався він, скоюючи вбивство, власними расистськими переконаннями. Вона зажадала звіт про цей випадок і уважно його прочитала. Там вона виявила листи, надіслані Гульберґом міністрові юстиції, і переконалася, що, крім деяких образливих особистих нападок і звинувачень на адресу законодавства, в них наявні слова «чорномазий» і «державний зрадник».

На цей час годинник показував уже п’яту. Моніка Фігуерола замкнула весь матеріал у сейф у себе в кабінеті, викинула стаканчик з-під кави, вимкнула комп’ютер і поставила відмітку про те, що покидає робоче місце. Швидко дійшовши до гімнастичного залу на площі Сант-Еріксплан, вона присвятила наступну годину неважким силовим вправам.

Закінчивши тренування, Моніка пішла додому, в свою двокімнатну квартиру на Понтоньєрґатан, прийняла душ і повечеряла — пізно, але відповідно до правил здорового харчування. З хвилину вона вагалася, чи не зателефонувати Даніелю Мугрену, котрий жив за три квартали від неї, на тій же вулиці. Даніель був столяром і культуристом і протягом трьох років періодично складав їй компанію на тренуваннях. В останні місяці вони зустрічалися також для занять дружнім сексом.

Секс, звичайно, давав майже таке ж задоволення, як напружене тренування в залі, але у свої зрілі 30 з плюсом — швидше 40 з мінусом — Моніка Фігуерола почала задумуватися, чи не час їй шукати постійного чоловіка і взагалі влаштовувати своє життя. Можливо, навіть обзавестися дітьми. Правда, Даніель Мугрен для всього цього не підходив.

Трохи поміркувавши, Моніка вирішила, що їй зовсім не хочеться з ним зустрічатися. Замість цього вона лягла в ліжко з книгою з античної історії і близько півночі вже спала.

Розділ 13

У вівторок Моніка Фігуерола прокинулася в десять хвилин на сьому, зробила довгу пробіжку вздовж північної набережної озера Меларен, прийняла душ і в десять хвилин на дев’яту вже відмітилася, прийшовши на службу до поліцейського управління. Першу ранкову годину вона присвятила складанню службової записки, в якій узагальнила зроблені напередодні висновки.

О дев’ятій годині прибув Торстен Едклінт. Моніка дала йому двадцять хвилин на те, щоб розібратися з можливою ранковою поштою, а потім підійшла до його дверей і постукала. На читання службової записки у начальника пішло десять хвилин; Моніка терпляче чекала. Він двічі прочитав чотири аркуші А4 від початку до кінця і тільки потім підвів на неї погляд.

— Начальник канцелярії, — задумливо промовив він.

Вона кивнула.

— Без його згоди Мортенссона нікуди відряджати не могли. Отже, він мусить знати про те, що Мортенссон не в контррозвідці, як думають його колеги з особистої охорони.

Знявши окуляри, Торстен Едклінт витягнув паперову серветку і став їх ретельно протирати, тим часом напружено розмірковуючи. З начальником канцелярії Альбертом Шенке вони хтозна-скільки разів зустрічалися на нарадах і внутрішніх конференціях, але стверджувати, що він його надто добре знає, Едклінт не міг. Шенке був людиною невеликого зросту, з ріденьким світло-рудим волоссям, і розмір його талії з роками все збільшувався. Едклінт знав, що тому близько п’ятдесяти п’яти років і що він пропрацював у ДПУ/Без років двадцять п’ять чи навіть більше. Останнє десятиліття він був начальником канцелярії, а до того працював заступником начальника канцелярії та на інших адміністративних посадах. Едклінт вважав Шенке людиною мовчазною і здатною, у разі потреби, діяти жорстко. Він не мав уявлення, що той поробляє у вільний час, але пам’ятав, що одного разу бачив його в гаражі поліцейського управління в спортивному одязі і з ключками для гольфа через плече. Кількома роками раніше вони якось випадково зустрілися із Шенке в оперному театрі.

— Мені тут дещо спало на думку, — сказала Моніка.

— Що саме?

— Еверт Гульберґ. У сорокових роках він служив в армії, а в п’ятдесятих став юристом-податківцем і розчинився в тумані.

— І?

— Обговорюючи це, ми говорили про нього як про найманого вбивцю.

— Я знаю, що це звучить малоймовірно, але…

— Мені спало на думку, що в його біографії так мало даних, що вона здається майже сфальсифікованою. У п’ятдесятих і шістдесятих роках і Інформаційне бюро, і СЕПО створювали фірми за межами цього будинку.

Торстен Едклінт кивнув.

— Мене якраз цікавило, коли ти додумаєшся до такої можливості.

— Мені знадобиться дозвіл, щоб переглянути особисті справи п’ятдесятих років, — сказала Моніка Фігуерола.

— Ні, — похитавши головою, відповів Торстен Едклінт. — Ми не можемо скористатися архівом без дозволу начальника канцелярії, а нам не можна привертати уваги, поки у нас не з’явиться більше аргументів.

— Тоді як же мені діяти далі?

— Мортенссон, — сказав Едклінт. — Довідайся, що він поробляє.

Лісбет Саландер вивчала вставлений у вікно замкнутої палати вентилятор, коли почула, що ключ у замку повернувся і до кімнати увійшов доктор Андерс Юнассон. Був початок одинадцятої вечора. Його прихід завадив їй планувати втечу із Сальгренської лікарні.

Вона вже виміряла вентилятор у вікні і переконалася, що голова зможе пройти, але з останніми частинами тіла, мабуть, виникнуть проблеми. Від землі її відділяли три поверхи, але розірвані простирадла і триметровий подовжувач від торшера змогли б зарадити цій проблемі.

Крок за кроком вона обдумувала план. Ще однією проблемою був одяг. На Лісбет були труси, лікарняна нічна сорочка і видані їй пластикові капці. Також були двісті крон, отримані від Анніки Джанніні для покупки солодощів у лікарняному кіоску. Цього могло вистачити, по-перше, на придбання в магазині «Секонд-хенд» дешевих джинсів з футболкою, за умови, що вона зуміє знайти в Ґетеборзі «Секонд-хенд», а по-друге, на телефонну розмову з Чумою. А там уже все влаштується. Протягом кількох діб після втечі вона збиралася полетіти до Гібралтара, а потім почати нове життя під новим ім’ям у якій-небудь іншій частині світу.

Андерс Юнассон, вітаючись, кивнув і опустився на стілець для відвідувачів. Лісбет сіла скраю ліжка.

— Доброго дня, Лісбет. Пробач, що в останні дні не встигав тебе відвідувати, але в мене діялося щось жахливе у відділенні невідкладної допомоги, та ще мене призначили керівником двох молодих лікарів.

Лісбет кивнула. Вона зовсім не думала, що доктор Андерс Юнассон повинен спеціально приходити її відвідувати.

Він узяв її журнал і став уважно вивчати температурні криві та порядок лікування препаратами, у ході чого відзначив, що температура постійно тримається між 37 і 37,2 і що за минулий тиждень їй жодного разу не давали пігулок від головного болю.

— Твоїм лікарем є доктор Ендрін. Ви з нею ладнаєте?

— Вона нічого, — відповіла Лісбет без особливого ентузіазму.

— Не заперечуєш, якщо я тебе огляну?

Вона знову кивнула. Діставши з кишені ручку з ліхтариком, він нахилився і посвітив їй в очі, щоб перевірити, як стискаються і розширюються зіниці, попросив її відкрити рот і оглянув горло. Потім обережно взяв її руками за шию і кілька разів повернув у різні боки голову.

— Потилиця не болить? — спитав він.

Вона похитала головою.

— А як щодо головного болю?

— Інколи дає про себе знати, а потім минає.

— Процес загоєння ще триває. Головні болі поступово затихнуть.

Волосся у неї як і раніше було дуже коротким, і, щоб намацати шрам над вухом, йому потрібно було лише відігнути набік маленький чубчик. Шрам гоївся добре, але на рані ще зберігалася кірочка.

— Ти знову розчухала рану. Не роби цього.

Вона кивнула ще раз. Він узяв її за лівий лікоть і підняв руку.

— Можеш підняти руку сама?

Вона витягнула руку вгору.

— Плече болить чи завдає яких-небудь неприємних відчуттів?

Вона похитала головою.

— Тягне?

— Трохи.

— Думаю, тобі треба більше тренувати м’язи плеча.

— Коли сидиш під замком, це важко.

Він усміхнувся:

— Це не назавжди. Ти робиш вправи, як велить терапевт?

Вона знову відповіла кивком.

Він дістав стетоскоп і ненадовго притис його до власної руки, щоб зігріти. Потім сів на край ліжка, розстебнув її нічну сорочку, послухав серце і зміряв пульс. Затим попросив її нагнутися вперед, приставив стетоскоп до спини і послухав легені.

— Покашляй.

Вона покашляла.

— Гаразд. Можеш застебнути сорочку. З медичної точки зору ти більш-менш відновилася.

Лісбет кивнула. Вона чекала, що тепер він підведеться і пообіцяє заглянути через кілька днів, але він залишився сидіти і досить довго сидів мовчки, здавалося над чимось роздумуючи. Лісбет терпляче чекала.

— Знаєш, чому я став лікарем? — раптом запитав він.

Вона похитала головою.

— Я з робітничої родини. Мені завжди хотілося стати лікарем. Хлопчаком я збирався бути психіатром. Я був страшенно розумний.

Як тільки він згадав слово «психіатр», Лісбет раптом поглянула на нього з пильною увагою.

— Але я не був упевнений, що впораюся із заняттями. Відразу після закінчення гімназії я вивчився на зварника і майже рік пропрацював на цій роботі.

Він кивнув, немов хотів підтвердити, що все так і було.

— Я вважав гарною ідеєю мати щось у запасі на випадок, якщо не зумію завершити медичну освіту. Між зварником і лікарем не така вже велика різниця. В обох випадках доводиться щось лагодити. Ось тепер я працюю в Сальгренській лікарні і лагоджу таких, як ти.

Вона насупила брови, з підозрінням подумавши, чи не глузує він з неї. Але вигляд у нього був цілком серйозний.

— Лісбет… я хотів би знати…

Він так надовго замовк, що Лісбет уже ладна була запитати, що йому треба, але стрималася і терпляче чекала.

— Я хотів би знати, чи не розсердишся ти, якщо я попрошу дозволу поставити тобі особисте питання. Я хочу запитати як приватна особа. Тобто не як лікар. Я не буду записувати твою відповідь і обіцяю ні з ким її не обговорювати. Якщо не захочеш, можеш не відповідати.

— Що?

— Це неделікатне й особисте питання.

Вона поглянула йому в очі.

— Відтоді як тебе в дванадцять років запроторили до лікарні Святого Стефана в Упсалі, коли якийсь психіатр намагається з тобою поговорити, ти відмовляєшся відповідати навіть на звертання. Чому?

Очі Лісбет Саландер трохи потемніли. Дві хвилини вона просто дивилася на Андерса Юнассона позбавленим будь-якого виразу поглядом і мовчала.

— Чому тебе це цікавить? — нарешті спитала вона.

— Чесно кажучи, сам гаразд не знаю. Думаю, що я намагаюся де в чому розібратися.

Її рот злегка скривився.

— Я не розмовляю з психлікарями, бо вони ніколи не слухають те, що я кажу.

Андерс Юнассон кивнув і раптом розсміявся.

— Гаразд. Скажи мені, що ти думаєш про Петера Телебор'яна?

Андерс Юнассон вимовив це ім’я так несподівано, що Лісбет майже здригнулася. Її очі помітно звузилися.

— Якого біса, ти ставиш двадцять запитань! Що тобі треба?

Її голос несподівано став сухим і жорстким, як наждачний папір. Андерс Юнассон схилився до неї так близько, що майже вторгся на її особисту територію.

— Тому що… як ти там висловилася… психлікар на ім’я Петер Телебор’ян, досить відома в моїй професії людина, за останні дні двічі настійно домагався від мене дозволу тебе відвідати.

Лісбет раптом відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Суд призначить його проводити судово-психіатричну експертизу щодо тебе.

— І?

— Мені Петер Телебор'ян не подобається. Я йому відмовив. Востаннє він без попередження прийшов сюди, у відділення, і намагався прорватися до тебе через медсестру.

Лісбет стиснула губи.

— Його дії були трохи дивними і дещо надто наполегливими, щоб справити прихильне враження. Тому я хочу знати, що ти про нього думаєш.

Цього разу настала черга Андерса Юнассона терпляче чекати на репліку Лісбет Саландер.

— Телебор’ян — покидьок, — сказала вона нарешті.

— Між вами є щось особисте?

— Можна сказати, що так.

— Я також мав розмову з однією адміністративною особою, якій, так би мовити, хотілося, щоб я пропустив до тебе Телебор’яна.

— І?

— Я запитав, чи має він медичну освіту, яка б дозволила оцінювати твій стан, і запропонував йому забиратися геть. Щоправда, у більш дипломатичних виразах.

— Добре.

— Останнє питання. Чому ти мені це розповідаєш?

— Адже ти запитав.

— Так. Але я ж лікар і вивчав психіатрію. Чому ж ти зі мною розмовляєш? Чи означає це, що ти відчуваєш до мене деяку частку довіри?

Вона не відповіла.

— Тоді я розумітиму це саме так. Я хочу, щоб ти знала: ти — моя пацієнтка. Отже, я працюю на тебе, а не на когось іншого.

Вона поглянула на нього з підозрінням. Він трохи посидів мовчки, дивлячись на неї, потім заговорив невимушеним тоном:

— З медичної точки зору ти більш-менш здорова. Тобі потрібно ще кілька тижнів реабілітації. Але, на жаль, ти вже достатньо видужала.

— На жаль?

— Так. — Він злегка посміхнувся. — Ти почуваєш себе занадто добре.

— Що ти маєш на увазі?

— Це означає, що в мене немає жодних законних підстав утримувати тебе тут і, отже, прокурор зможе скоро зажадати, щоб тебе перевезли до слідчого ізолятора в Стокгольмі, чекати на суд, який відбудеться через шість тижнів. Гадаю, що запит надійде вже наступного тижня. А отже, Петеру Телебор’яну випаде нагода тебе оглянути.

Вона завмерла в ліжку. Андерс Юнассон розгублено поглянув на неї, нахилився, поправив їй подушку, а потім заговорив таким голосом, ніби роздумував уголос:

— У тебе немає ні головного болю, ні підвищеної температури, значить, доктор Ендрін тебе, очевидно, випише.

Він раптом підвівся.

— Дякую, що поговорила зі мною. Я зайду до тебе до того, як тебе перевезуть.

Він уже дійшов до дверей, коли Лісбет погукала:

— Докторе Юнассон.

Він обернувся до неї.

— Дякую.

Він ще раз коротко кивнув, а потім вийшов і замкнув двері.

Лісбет Саландер довго сиділа, дивлячись на замкнуті двері. Потім лягла на спину і втупилася в стелю.

У цей момент вона відчула під потилицею щось тверде. Піднявши подушку, Лісбет, на своє здивування, побачила маленький мішечок, якого там точно не було раніше. Вона відкрила мішечок і, нічого не розуміючи, уп’ялася очима в кишеньковий комп’ютер «Палм Тангстен ТЗ» із зарядним пристроєм. Потім, придивившись, помітила на верхньому ріжку корпусу маленьку подряпину. Її серце закалатало з подвоєною силою. Це був її власний «Палм». Але як… Вона розгублено перевела погляд назад на замкнуті двері. Андерс Юнассон — цілковиті сюрпризи. Страшенно хвилюючись, вона відразу ввімкнула комп’ютер і тут же виявила, що він захищений паролем.

Лісбет розчаровано втупилася в екран, що вимогливо мерехтів. Як же я, чорт забирай, повинна… Потім вона заглянула в мішечок і знайшла на дні згорнуту смужку паперу. Витрусивши смужку з мішечка, вона її розгорнула і прочитала написаний акуратним почерком рядок.

Ти ж хакер. Здогадайся! / Калле Б.

Уперше за останні тижні Лісбет розсміялася. От і розплата за давні образи. Вона на декілька секунд задумалася, потім взяла стилус і написала комбінацію цифр 9277, що на клавіатурі відповідало літерам WASP — її прізвиську «Оса». Саме цей код Бісовому Калле Блумквісту потрібно було розгадати, коли він без запрошення прийшов до її квартири на Фіскарґатан і відключив охоронну сигналізацію.

Не спрацювало.

Вона спробувала 52553, що відповідало літерам KALLE.

Теж не спрацювало. Позаяк Бісів Калле Блумквіст, очевидно, припускав, що вона користуватиметься комп’ютером, він очевидячки вибрав якийсь простий пароль. Підписався він «Калле», хоча звичайно ненавидів це ім’я. Вона трохи поміркувала над асоціаціями. Це має бути теж образа. Потім набрала 63663, що відповідало слову РІРРІ.[29]

Комп’ютер покірно запустився.

На екрані виник смайлик із словесною бульбашкою:

Ну от — адже все виявилося досить просто. Пропоную тобі клікати на збережені документи.

Вона негайно знайшла документ, що стояв першим у черзі, «Привіт, Саллі», клікнула на нього і прочитала:

Перш за все — це лише між нами. Твій адвокат, тобто моя сестра Анніка, уявлення не має про те, що у тебе є доступ до комп'ютера. Так і повинно залишитися.

Не знаю, наскільки ти розумієш, що відбувається за замкнутими дверима твоєї палати, але, хоч як дивно (незважаючи на твою вдачу), на тебе працює кілька відданих ідіотів. Коли все закінчиться, я збираюся формально заснувати громадську організацію, яку маю намір назвати «Лицарі дурнуватого столу». Єдиним завданням організації буде збиратися на щорічну вечірку, щоб розважатися, розповідаючи про тебе всяку гидоту. (Ні, ти запрошення не отримаєш.)

Ну гаразд. До справи. Анніка з усієї сили намагається підготуватися до суду. Тут проблема лише в тому, що вона на тебе працює відповідно до ідіотських принципів охорони приватного життя, хоч яка це дурість. А значить, вона навіть мені не розповідає, про що ви з нею розмовляєте, і в даній ситуації це нам дещо заважає. На щастя, вона, зрозуміло, приймає інформацію.

Ми з тобою обов'язково повинні почати контактувати.

Не користуйся моєю електронною адресою.

Може, я і ненормальний, але в мене є вагомі підстави підозрювати, що мою пошту читаю не лише я. Якщо захочеш що-небудь передати, заходь на Yahoo «Stolliga_Bordet».[30] Ім'я: Ріррі, пароль: р9і2р7р7і. / Мікаель

Лісбет двічі прочитала листа і ще раз спантеличено оглянула кишеньковий комп’ютер. Після періоду цілковитого комп’ютерного стримування вона відчувала неймовірну ломку, і вона запитувала себе, яким місцем думав Бісів Калле Блумквіст, коли протягував до неї комп’ютер, забувши, що для виходу в мережу їй потрібний мобільний телефон.

Лісбет лежала, поринувши в роздуми, коли раптом почула кроки в коридорі. Вона миттю вимкнула комп’ютер і запхнула його під подушку. Коли в замку став повертатися ключ, вона помітила, що мішечок і зарядний пристрій залишилися лежати на тумбочці коло ліжка. Вона простягнула руку, сунула мішечок під ковдру і затиснула моток кабелю між ногами. Коли увійшла нічна сестра, Лісбет лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Сестра приязно привіталася і запитала, як вона почувається та чи не треба їй чого-небудь. Лісбет відповіла, що почувається добре і що їй хотілося б парочку сигарет. У цьому їй люб’язно відмовили, натомість видавши упаковку нікотинової жувальної гумки. Коли сестра зачиняла за собою двері, Лісбет мигцем побачила охоронця, що розташувався на стільці в коридорі. Діждавшись, коли кроки стали віддалятися, вона знову дістала комп’ютер.

Увімкнувши його, Лісбет спробувала з’єднатися з Інтернетом.

І ледве отямилася від подиву, коли комп’ютер раптом показав, що з’єднання знайдене і підключене. Вихід у мережу. Цього не може бути.

Лісбет вискочила з ліжка з такою швидкістю, що поранене стегно відгукнулося болем. Вона розгублено огледіла кімнату. Як? Повільно обійшовши палату, вона оглянула кожен куток і закуток. Ні, мобільного телефону в кімнаті не було. Проте зв’язок з мережею був. Потім на її обличчі з’явилася крива посмішка. Зв’язок був керованим по радіо і підтримувався через мобільний телефон за допомогою «Блютуза», що мав радіус дії 10–12 метрів. Лісбет спрямувала погляд на вентиляційний отвір під стелею.

Бісів Калле Блумквіст установив телефон просто поряд з її палатою. Іншого пояснення бути не могло.

Але чому було не протягнути і телефон… Ну звичайно. Акумулятори.

Її комп’ютер потрібно було заряджати раз на три дні чи близько того. Приєднаний до мережі мобільний телефон у процесі нещадної експлуатації спалював акумулятори швидко. Блумквіст або, швидше, хтось, кого він найняв, повинен був регулярно міняти акумулятори.

Зарядний же пристрій до її комп’ютера він, зрозуміло, прислав. Обійтися без нього вона не могла. Але куди легше ховати і використовувати один предмет, ніж два. Блумквіст усе-таки не такий дурний.

Для початку Лісбет задумалася над тим, де зберігати комп’ютер. Для цього необхідно було знайти потайне місце. Крім однієї розетки біля дверей ще розетки були за ліжком, на панелі, яка забезпечувала струмом лампочку, що стояла на тумбочці, й електронний годинник. Там залишився порожній простір від радіо, яке звідти забрали. Лісбет усміхнулася. Місця вистачило і для кишенькового комп’ютера, і для зарядного пристрою. А вдень вона зможе ставити комп’ютер на зарядку, не виймаючи його з тумбочки.

Лісбет Саландер була щаслива. Коли вона вперше за два місяці увімкнула комп’ютер і вийшла в Інтернет, її серце аж тіпалось.

Гуляти по мережі через кишеньковий комп’ютер «Палм» з малесеньким екраном і стилусом, звичайно, не те ж саме, що за допомогою ноутбука із сімнадцятидюймовим екраном. Але вона на зв’язку! Лежачи у ліжку в Сальгренській лікарні, вона може потрапити у будь-яку точку світу.

Спершу Лісбет зайшла на приватну домашню сторіночку, на якій були викладені абсолютно нецікаві фотографії невідомого і не дуже вмілого фотографа-аматора на ім’я Гілл Бейтс із Джобсвілла, штат Пенсільванія. Лісбет якось перевірила і з’ясувала, що міста Джобсвілла не існує. Проте Бейтс зняв там 200 фотографій і виклав цілу галерею, у дрібному масштабі. Вона прокрутила до знімка 167, клікнула й отримала збільшений варіант. На ньому було зображено церкву в Джобсвіллі. Лісбет підвела стрілку до верхівки шпиля і клікнула. Відразу спливло вікно з вимогою імені й пароля. Вона взяла стилус і написала слово Remarkable замість імені і пароль А(89) Cx#magnolia.

З’явилася клітинка з текстом «ERROR — You have the wrong password»[31] і клавіша з «ОК — Try again».[32] Лісбет знала, що коли клікне на «ОК — Try again» і спробує ввести новий пароль, то знову отримає ту ж клітинку — і так рік за роком, хоч скільки намагайся. Замість цього вона клікнула на літеру «О» в слові «ERROR».

Екран потемнів. Потім відкрилися мультиплікаційні двері, і вийшов хтось, схожий на Лару Крофт. Матеріалізувалася словесна бульбашка з текстом «WHO GOES THERE?».[33]

Вона клікнула на бульбашку і написала слово Wasp — Оса. Відразу з’явилася відповідь «PROVE IT — OR ELSE…»,[34] а мультиплікаційна Лара Крофт почала знімати із запобіжника пістолет. Лісбет знала, що це не зовсім марна погроза. Якщо вона напише неправильний пароль тричі поспіль, сторіночка погасне, а ім’я Оса буде викреслено із списку членів. Вона акуратно вивела пароль MonkeyBusiness.

Екран знову змінив форму, і на синьому тлі з’явився текст:

Welcome to Hacker Republic, citizen Wasp. It is 56 days since your last visit. There are 10 citizens online. Do you want to (a) Browse the Forum (b) Send a Message (c) Search the Archive (d) Talk (e) Get laid?[35]

Лісбет клікнула на клітинку (г) «Поговорити», потім перейшла до переліку меню «Who’s online?»[36] і отримала список імен: Andy, Bambi, Dakota, Jabba, BuckRogers, Mandrake, Pred, Slip, Sisterjen, SixOfOne, Trinity.

«Hi gang»,[37] — написала Oca.

«Wasp. That really U?[38] — відразу ж написав SixOfOne. — Look who’s home».[39]

«Куди ти пропала?» — запитав Trinity.

«Чума сказав, що у тебе якісь проблеми», — написав Dakota.

Лісбет була не певна, але підозрювала, що Dakota — жінка. Решта громадян онлайн, включаючи того, хто називав себе Sisterjen, були хлопцями. Республіка хакерів (коли Лісбет востаннє заходила в мережу) налічувала шістдесят двох громадян, у тому числі всього чотирьох дівчат.

«Привіт, Trinity, — написала Лісбет. — Привіт усім».

«Чому ти вітаєш Trinity? У вас щось накльовується? А решта чим тобі не подобаються?» — написав Dakota.

«У нас забито стрілку, — написав Trinity. — Оса спілкується лише з інтелігентними людьми».

Його облаяли відразу з п’яти сторін.

З шістдесяти двох співгромадян Оса особисто зустрічалася лише з двома. Одним з них був Чума — Plague, який як виняток зараз відсутній у Мережі. Другим — Trinity, інакше Трійця, англієць, що жив у Лондоні. Два роки тому Лісбет провела в його товаристві кілька годин, коли він допомагав їм з Мікаелем Блумквістом розшукувати Харієт Ванґер, організувавши незаконне прослуховування домашнього телефону в тихому передмісті Сент-Олбанс. Лісбет возилася з незручним стилусом, шкодуючи, що позбавлена клавіатури.

«Ти ще на місці?» — запитав Mandrake.

Вона вивела:

«Соррі. У мене лише Palm. Виходить повільно».

«Що сталося з твоїм компом?» — поцікавився Pred.

«З ним все о’кей. Проблеми у мене».

«Розкажи старшому братові», — написав Slip.

«Мене заарештувала держава».

«Що? Чому?» — відразу донеслося з трьох сторін.

Лісбет узагальнила свою ситуацію в п’яти рядках, що викликало заклопотане мимрення.

«Як ти себе почуваєш?» — поцікавився Trinity.

«У мене дірка в довбешці».

«Я не помічаю різниці», — констатував Bambi.

«У Оси завжди в довбешці вітер», — сказав Sisterjen, після чого пролунала серія образливих коментарів з приводу розумових здібностей Оси.

Лісбет усміхнулася. Потім Dakota знову подав репліку по темі:

«Стривайте. Це ж напад на громадянина Республіки хакерів. Чим будемо відповідати?»

«Завдамо удару ядерною зброєю по Стокгольму?» — запропонував SixOfOne.

«Ні, це буде перебір», — сказала Оса.

«Малюсінькою бомбочкою?»

«SixOfOne, розслабся».

«Ми можемо вирубати Стокгольм», — запропонував Mandrake.

«Вірус, який вирубає уряд?»

Узагалі-то громадяни Республіки хакерів не поширювали вірусів. Навпаки, вони були хакерами і, отже, непримиренними противниками тих ідіотів, які розсилають комп’ютерні віруси з єдиною метою пошкодити Мережу і вивести з ладу комп’ютери. Адже хакери — інформаційні наркомани і їм потрібна працююча Мережа, яку можна зламувати.

Щоправда, пропозиція вирубати шведський уряд до марних погроз не належала. Республіка хакерів являла собою ексклюзивний клуб кращих з кращих, елітну силу, за можливість скористатися якою будь-яка армія виклала б колосальні суми, якби раптом «громадян» удалося схилити до співпраці з якоюсь державою. А це було дуже малоймовірним.

Але всі вони були Computer Wizards[40] і, безумовно, володіли мистецтвом створення комп’ютерних вірусів. Їх також не доводилося довго упрошувати проводити спеціальні кампанії, якщо того вимагала ситуація. Кілька років тому одного громадянина Республіки хакерів, який узагалі-то працював програмістом у Каліфорнії, один успішний дотком нагрів на патенті та ще й мав нахабство подати на нього до суду. Це привело до того, що всі активісти Республіки хакерів протягом півроку з гідною подиву енергією зламували і псували кожен комп’ютер, що належав цій фірмі. Всі їхні комерційні таємниці та електронні повідомлення — разом з кількома сфабрикованими документами, з яких виходило, що генеральний директор фірми ухиляється від податків, — із задоволенням викладалися в Інтернеті разом з інформацією про таємну коханку генерального директора і фотографіями зі свята в Голлівуді, де він нюхає кокаїн. Через півроку фірма збанкрутувала, але ще кілька років по тому дехто із злопам’ятливих членів «народної міліції» Республіки хакерів займався тим, що періодично розоряв колишнього генерального директора.

Якби чоловік п’ятдесят кращих хакерів світу вирішили би спільними зусиллями напасти на яку-небудь державу, вона, мабуть, вижила б, але зазнала б відчутних утрат. Досить було Лісбет дати відмашку, і ці втрати, очевидно, обчислювалися б мільярдами. Вона трохи подумала.

«Поки не треба. Але якщо справи підуть не так, як мені хочеться, я попрошу про допомогу».

«Лише скажи», — написав Dakota.

«Давненько ми не сварилися з яким-небудь урядом», — сказав Mandrake.

«Я пропоную задати зворотний хід системі внесення податкових платежів. Створити програму, скроєну під таку маленьку країну, як Норвегія», — написав Bambi.

«Чудово, але Стокгольм знаходиться у Швеції», — написав Trinity.

«Все одно. Можна зробити так…»

Відкинувшись на подушку, Лісбет Саландер з кривою посмішкою і стежила за розмовою, і роздумувала над тим, чому вона, людина, якій так важко говорити про себе з людьми при особистій зустрічі, може спокійнісінько видавати найсокровенніші таємниці зборищу зовсім незнайомих ідіотів в Інтернеті. Але якщо Лісбет Саландер і почувала себе частиною якоїсь сім’ї і колективу, то лише спілкуючись з оцими кінченими психами. Насправді ніхто з них не міг їй допомогти в її проблемах із шведською державою. Проте вона знала, що, якщо буде потрібно, вони влаштують яку-небудь відповідну силову акцію, не шкодуючи часу та енергії. Через них вона також могла організувати собі притулок за кордоном. Адже саме завдяки контактам Чуми в Інтернеті їй вдалося роздобути норвезький паспорт на ім’я Ірене Нессер.

Лісбет абсолютно не знала, які громадяни Республіки хакерів із себе, і мала лише неясне уявлення про те, чим вони займаються поза Мережею — щодо цього громадяни навмисно темнили. Наприклад, SixOfOne стверджував, що він — темношкірий американський громадянин з католицької сім’ї, яка проживає у Торонто, в Канаді. Але з таким же успіхом це могла бути біла жінка-лютеранка, що живе в Шьовде, у Швеції.

Краще за всіх Лісбет знала Чуму, який колись відрекомендував її «сім’ї», — без поважних рекомендацій членом цієї ексклюзивної компанії не міг стати ніхто. Для вступу до клубу потрібне було також особисте знайомство з ким-небудь із громадян — у її випадку це був Чума.

У Мережі Чума вважався розумним і успішним у соціальному плані громадянином. Насправді ж він був надзвичайно огрядним, непристосованим до життя тридцятилітнім пенсіонером-інвалідом, що мешкав у стокгольмському районі Сундбюберґ. Він дуже рідко мився, і у нього в квартирі пахло як у мавп'ятнику. Відвідувала його Лісбет лише зрідка. Їй цілком вистачало спілкування з ним у Мережі.

Поки розмова в чаті все ще тривала, Оса завантажила пошту, що прийшла на її особисту поштову скриньку в Республіці хакерів. Одне з повідомлень, надіслане громадянином Отрутою, мало покращену версію її програми «Асфіксія 1.3», що лежала на відкритому доступі для всіх громадян Республіки в Архіві. За допомогою цієї програми Лісбет могла контролювати в Інтернеті комп’ютери інших людей. Отрута пояснював, що з успіхом користується програмою і що його доповнена версія включає останні версії Unix, Apple і Windows. Лісбет коротко подякувала йому за доповнення.

Наступної години, коли в США день схилявся надвечір, до чату підключилося ще з півдюжини «громадян», які привітали Осу з поверненням додому і долучилися до дискусії. Коли Лісбет нарешті вирішила вийти з Мережі, йшлося про те, як можна змусити комп’ютер шведського прем’єр-міністра посилати люб’язні, але абсолютно ідіотські повідомлення іншим главам урядів, і навіть організувалася робоча група, якій належало внести в це питання ясність. На завершення Лісбет написала коротке повідомлення:

«Продовжуйте обговорення, але нічого не робіть без моєї згоди. Повернуся, коли зможу підключитися».

Всі послали їй прощальні поцілунки і порадили гарненько лікувати дірку в довбешці.

Покинувши Республіку хакерів, Лісбет зайшла на «www. yahoo.com» до приватної інформаційної групи «Stolliga_ Bordet». Інформаційна група складалася з двох членів — її самої та Мікаеля Блумквіста. У поштовій скриньці було одне-єдине повідомлення, надіслане два дні тому, під заголовком «Спершу прочитай це».

Привіт, Саллі. Ситуація на даний момент така.

Поліція поки не знайшла твоєї квартири і не має доступу до диска із записом зґвалтування. Диск — дуже важливий доказ, але я не хочу віддавати його Анніці без твого дозволу. У мене також ключі від твоєї квартири і паспорт на ім'я Ірене Нессер.

Зате в поліції опинився наплічник, який ти брала з собою до Госсеберґи. Не знаю, чи немає в ньому чого-небудь неналежного.

Лісбет трохи поміркувала. Гм. Термос із залишками кави, кілька яблук та зміна одягу. Можна не хвилюватись.

Тобі буде висунуте обвинувачення в заподіянні тяжкої шкоди здоров'ю або у спробі вбивства Залаченка, а також у завданні тяжких тілесних ушкоджень Карлові Маґнусу Лундіну із «Свавельшьо МК» у Сталлархольмі — тобто в тому, що ти прострелила йому стопу й ударом ноги вибила щелепу. Надійне джерело в поліції, проте, повідомляє, що докази в обох випадках дещо нечіткі. Важливо ось що.

Поки Залаченко був живий, він усе заперечував, стверджуючи, що в тебе стріляв і закопував тебе в лісі, очевидно, Нідерман. Він також подав заяву, звинувативши тебе в замаху на його життя. Прокурор почне натискати на те, що ти вже вдруге намагаєшся вбити Залаченка.

Ні Маґґе Лундін, ані Сонні Ніємінен жодного слова не сказали про те, що сталося в Сталлархольмі. Лундіна заарештовано за викрадення Міріам By. Ніємінена випустили.

Обміркувавши ці відомості, Лісбет знизала плечима: все це вона вже обговорювала з Аннікою Джанніні. Становище, звичайно, препаскудне, але нічого нового в цьому немає. Вона щиро розповіла про все, що трапилося в Госсеберзі, але не стала повідомляти жодних деталей про Б’юрмана.

Протягом п'ятнадцяти років Зала був під захистом, хоч би що він коїв. За допомогою Залаченка робилися кар'єри. Йому неодноразово допомагали, замітаючи сліди його діянь. Усе це — злочинна діяльність. Виходить, що органи влади Швеції допомагали приховуванню злочинів проти шведських громадян.

Якщо це випливе на поверхню, вибухне політичний скандал, який торкнеться як буржуазних, так і соціал-демократичних урядів. Це, перш за все, означає, що дехто з наділених владою людей із СЕПО буде оголошений пособниками злочинної і аморальної діяльності. Навіть якщо справи щодо окремих злочинів уже закриті, скандалу все одно не минути. Йдеться про поважних осіб, які вже вийшли на пенсію або близькі до неї.

Вони підуть на все, щоб звести шкідливі наслідки до мінімуму, і ти раптово знову виявишся розмінним пішаком в їхній грі. Цього разу їм, проте, треба не просто пожертвувати пішаком — тепер вони повинні активно боротися за зменшення шкідливих наслідків для самих себе. Отже, їм треба запроторити тебе в дурдом.

Лісбет задумливо прикусила нижню губу.

Справа стоїть так: вони знають, що більше не зможуть приховувати таємницю Залаченка. Історія відома мені, а я — журналіст. Вони розуміють, що я її рано чи пізно опублікую. Це для них зараз не так важливо, бо він мертвий. Тепер вони борються вже за власне виживання. Тому першими у них на порядку денному стоять такі пункти.

Їм необхідно переконати суд (тобто громадськість) у тому, що рішення запроторити тебе в 1991 році до клініки Святого Стефана було обґрунтованим — що ти дійсно була психічнохвора.

Їм необхідно відокремити «справу Лісбет Саландер» від «справи Залаченка». Вони намагаються створити плацдарм для того, щоб сказати: «Так, звичайно, Залаченко був мерзотником, але це не мало жодного стосунку до рішення посадити в клітку його дочку. Її ізолювали від суспільства, тому що вона виявилася божевільною, а будь-які інші твердження — лише маячливі фантазії озлоблених журналістів. Ні, ми не допомагали Залаченкові ні з якими злочинами — це просто нісенітниця і вигадки психічнохворої дванадцятилітньої дівчинки».

Проблема, зрозуміло, в тому, що, якщо майбутній суд тебе виправдає і, отже, визнає нормальною, це відразу стане доказом того, що з поміщенням тебе в 1991 році до лікарні щось нечисто. Це означає, що їм треба за будь-яку ціну добитися, щоб тебе запроторили до закритої психіатричної установи. Якщо суд постановить, що ти психічнохвора, то інтерес ЗМІ до подальшого копирсання в «справі Саландер» різко ослабне. Так уже ЗМІ влаштовані.

Ти стежиш за моєю думкою?

Лісбет подумки кивнула. Все це вона вже встигла прорахувати. Проблема полягала в тому, що вона гаразд не знала, що може зробити.

Лісбет, я говорю серйозно — доля цього матчу вирішуватиметься у ЗМІ, а не в залі суду. На жаль, суд буде, «з метою дотримання особистої недоторканності», відбуватися за закритими дверима.

Того ж дня, коли вбили Залаченка, до мене залізли в квартиру. На дверях немає жодних слідів злому, у квартирі нічого не чіпали, окрім одного. Зникла папка з літнього будинку Б'юрмана із звітом Гуннара Бйорка від 1991 року. Одночасно з цим напали на мою сестру і вкрали її копію. Ця папка — твій найважливіший доказ.

Я вдаю, ніби ми втратили папери про Залаченка. Насправді ж у мене була третя копія, яку я збирався передати Арманському. Я зняв з неї ще декілька копій і розподілив примірники по різних місцях.

Сторона противника, в особі деяких представників влади та окремих психіатрів, разом з прокурором Ріхардом Екстрьомом, природно, займається підготовкою судового процесу. У мене є джерело, яке забезпечує мене деякими відомостями про те, що відбувається, але я підозрюю, що ти маєш більше можливостей дістатися до відповідної інформації. В такому разі справа не терпить зволікання.

Прокурор намагатиметься запроторити тебе до закритої психіатричної установи. Йому допомагає твій давній знайомий Петер Телебор'ян.

Анніці не дадуть можливості проводити кампанію в ЗМІ, тоді як прокурор зможе підкидати їм будь-яку інформацію. Тобто в Анніки руки зв'язані.

Зате я не зв'язаний подібними обмеженнями. Я можу писати все, що завгодно, і в моєму розпорядженні до того ж є журнал.

Бракує двох важливих деталей.

По-перше, мені треба що-небудь, з чого видно було б, що прокурор Екстрьом зараз співпрацює з Телебор'яном якимсь недозволеним чином, з метою знову помістити тебе до божевільні. Я хочу мати змогу виступити по телебаченню в кращому ток-шоу і показати документи, що знищують аргументи сторони прокурора.

Щоб мати можливість вести медійну війну проти СЕПО, мені необхідно сидіти й обговорювати те, що ти, швидше за все, вважаєш своїми особистими справами. Про недоторканність приватного життя цього разу, мабуть, доведеться забути, враховуючи все те, що писалося про тебе, починаючи з Великодня. Я повинен зуміти створити в ЗМІ цілком інше уявлення про тебе — навіть якщо, на твій погляд, це порушить твою особисту недоторканність — і, бажано, з твоєї згоди. Розумієш, що я маю на увазі?

Вона відкрила архів у Stolliga_Bordet і переконалася, що він має двадцять шість документів різного розміру.

Розділ 14

У середу вранці Моніка Фігуерола встала о п’ятій годині, зробила незвичайно коротку пробіжку, а потім прийняла душ і надягла чорні джинси, білу майку і тонкий сірий льняний жакет. Зваривши каву, вона налила її в термос і приготувала бутерброди. Моніка також начепила кобуру і дістала із збройового сейфа пістолет «ЗІГ-Зауер». На початку сьомої вона завела свою машину — білий «Сааб 9–5» — і поїхала на вулицю Віттангіґатан, розташовану в районі Веллінгбю.

Йоран Мортенссон жив на горішньому поверсі триповерхового будинку. За вівторок Моніка зібрала про нього всю інформацію, що була у відкритому архіві. Він був неодружений, що, правда, не заважало йому з ким-небудь спільно мешкати. Він не мав жодних зауважень від податкового виконавця, не володів скільки-небудь великим статком і, здавалося, жив досить скромно. Лікарняний він брав рідко.

Єдиним примітним фактом його біографії була наявність ліцензій аж на шістнадцять видів стрілецької зброї. Серед них були три мисливські рушниці та різного роду особиста вогнепальна зброя. Якщо в нього були ліцензії, то злочином це, звісно, не було, але Моніка Фігуерола ставилася до людей, що збирали в себе таку кількість зброї, із цілком обґрунтованою недовірою.

Машина «Вольво» з реєстраційним номером, що починався на КАБ, стояла на стоянці, метрів за сорок від того місця, де припаркувалася Моніка. Вона налила собі в паперовий стаканчик чорної кави і з’їла багет із салатом і сиром, потім обчистила апельсин і стала повільно його смоктати, часточку за часточкою.

Під час ранкового обходу Лісбет Саландер здавалася млявою і скаржилася на головний біль. Вона попросила пігулку альведону, і їй без ніяких розмов її видали.

За годину головний біль посилився. Лісбет зателефонувала сестрі і попросила ще одну пігулку. Це теж не допомогло. До обіду голова в неї так розболілася, що сестра викликала доктора Ендрін, яка, після короткого огляду, прописала сильні болезаспокійливі пігулки.

Лісбет поклала пігулки під язик і, як тільки її залишили саму, відразу ж виплюнула.

Близько другої години вона почала блювати. Близько третьої це повторилося.

Годині о четвертій, перед тим як доктор Хелена Ендрін вже збиралася піти, у відділення прийшов Андерс Юнассон. Вони трохи порадилися.

— Її нудить, і в неї сильні головні болі. Я дала їй дексофен. Просто не розумію, що з нею діється. Адже останнім часом вона так добре видужувала. Може, це якийсь грип.

— У неї є температура? — спитав доктор Юнассон.

— Ні, годину тому було всього 37,2. З РОЕ нічого серйозного.

— Гаразд. Я вночі за нею наглядатиму.

— Я йду у відпустку на три тижні, — сказала доктор Ендрін. — Опікуватися нею доведеться тобі або Свантессону. Але Свантессон з нею особливого діла не мав.

— Добре. На час твоєї відпустки я зголошуюся бути її лікарем.

— Чудово. Якщо настане якась криза і тобі знадобиться допомога, звичайно, дзвони.

Вони разом ненадовго зайшли в палату Лісбет. Вона лежала з нещасним виглядом, натягнувши ковдру до кінчика носа. Андерс Юнассон поклав їй руку на лоб і констатував, що лоб вологий.

— Думаю, нам доведеться провести невелике обстеження.

Він подякував доктору Ендрін і побажав їй приємного вечора.

Близько п’ятої доктор Юнассон виявив у Лісбет підняття температури до 37,8, що було занесено до її журналу. Він відвідав її тричі за вечір і помітив по журналу, що температура трималася на рівні 38 градусів — дуже високо, щоб вважатися нормальною, і дуже низько, щоб створювати серйозну проблему. Близько восьмої години він розпорядився зробити їй рентген голови.

Отримавши рентгенівські знімки, Андерс Юнассон їх уважно вивчив. Нічого тривожного він не побачив, але виявив ледве помітне затемнення в безпосередній близькості від кульового отвору. Після цього доктор Юнассон зробив у її журналі добре продуманий запис, який, втім, ні до чого не зобов’язував:

«Рентгенівське обстеження не дає підстав для певних висновків, але стан пацієнтки протягом дня, безперечно, погіршав. Не виключено, що є невеликий крововилив, який не видно на рентгенівських знімках. Найближчим часом пацієнтці необхідні спокій і постійний догляд».

У середу, коли Еріка Берґер о пів на сьому ранку прийшла в «СМП», у неї виявилося двадцять три електронних повідомлення.

Відправником одного з них значився «redaction-sr@sverigesradio.com». Короткий текст складався з одного-єдиного слова:

ШЛЬОНДРА

Еріка зітхнула і підняла вказівний палець, щоб зітерти повідомлення, але в останню мить передумала, перегорнула вхідні листи і відкрила повідомлення, яке надійшло два дні тому. Відправником тоді був «centralred@smpost.se». Гм. Два листи із словом «шльондра» і фіктивними відправниками з медіа-світу. Вона створила нову папку, назвавши її «Медіа-Псих» і зберегла в ній обидва повідомлення. Потім зайнялася ранковою доповідною запискою інформаційного відділу.

Йоран Мортенссон вийшов з будинку о 07.40 ранку. Сівши у «Вольво», він поїхав у бік Сіті, але звернув через острови Стура Ессинґен і Грьондаль у район Сьодер. Проїхавши по Хурнсґатан, він попрямував до Бельмансґатан, завернув ліворуч, на Тавастґатан біля паба «Бішопс армз» і припаркувався прямо на розі.

Моніці Фігуеролі пощастило, як щастить лише дурням. Якраз коли вона під’їхала до паба, від нього відчалив фургон, і коло хідника на Бельмансґатан утворилася вільна місцина, так що вона стала носом якраз до перехрестя Бельмансґатан і Тавастґатан. Звідси, з підвищення перед пабом, відкривався надзвичайно гарний огляд. Їй було видно шматочок заднього скла машини Мортенссона, що стояла на Тавастґатан. Прямо перед нею, на дуже крутому спуску до провулка Прюссґренд, розташовувався будинок з адресою Бельмансґатан, 1. Фасад вона бачила збоку, і, відповідно, під’їзду їй було не видно, але як тільки хто-небудь виходив на вулицю, Моніка це фіксувала, їй було цілком ясно, яка причина привела Мортенссона сюди. У цьому будинку жив Мікаель Блумквіст.

Моніка Фігуерола мусила визнати, що район довкола Бельмансґатан, 1 жахливо незручний для стеження. За розташованим у «котловані» парадним безпосередньо можна спостерігати лише з пішохідного проходу і містка, перекинутого через Бельмансґатан, біля старого підйомника Маріахіссен. Поставити машину там ніде, а на пішохідному містку спостерігача видно всім, як ластівку на старих телефонних дротах. Місце біля перехрестя Бельмансґатан і Тавастґатан, де припаркувалася Моніка Фігуерола, було в принципі єдиним, звідки вона, сидячи в машині, могла мати повний огляд, але в той же час і її саму в машині спостережлива людина могла легко помітити.

Виходити з машини і прогулюватися їй не хотілося — вона знала, що відразу привертає до себе увагу. Під час роботи в поліції яскрава зовнішність їй завжди заважала.

Мікаель Блумквіст вийшов з парадного о 09.10. Моніка Фігуерола записала час. Окинувши поглядом пішохідний місток над початком Бельмансґатан, він рушив угору, в її бік.

Моніка Фігуерола відкрила бардачок і розгорнула на пасажирському сидінні карту Стокгольма. Потім розгорнула блокнот, дістала з кишені ручку, взяла мобільний телефон і прикинулася, що розмовляє. Голову вона схилила так, щоб рука закривала частину обличчя.

Вона бачила, як Мікаель Блумквіст кинув побіжний погляд на Тавастґатан. Він знав, що за ним стежать, і не міг не помітити машину Мортенссона, але пішов далі, не виявивши до неї жодної цікавості. Діє спокійно і холоднокровно. Дехто розчинив би дверці машини і добряче дав би тіпачки водієві.

Наступної миті він опинився за кілька кроків од її машини. Моніка Фігуерола була цілком поглинута пошуками якоїсь адреси на карті Стокгольма, одночасно розмовляючи по телефону, але відчула, що, проходячи мимо, Мікаель Блумквіст на неї поглянув. З підозрінням ставиться до всього, що поблизу. У дзеркало заднього виду з пасажирського боку вона могла спостерігати, як його спина віддаляється у напрямку до Хурнсґатан. Моніка кілька разів бачила Блумквіста по телевізору, але живого зустрічала вперше. На ньому були сині джинси, футболка і сірий піджак, на плечі висіла сумка. Йшов він сягнистими кроками, пружинистою ходою. Вельми симпатичний чоловік.

Біля рогу паба з’явився Йоран Мортенссон і простежив за Мікаелем Блумквістом поглядом. Через плече в нього висіла солідних розмірів спортивна сумка, і він якраз закінчував розмовляти по мобільному телефону.

Моніка Фігуерола чекала, що він піде за об’єктом, але, на її подив, він перейшов через вулицю прямо перед її машиною, звернув ліворуч і став спускатися зі схилу до парадного Мікаеля. Наступної миті повз машину Моніки пройшов чоловік у синьому комбінезоні і долучився до Мортенссона. Гей, а ти звідкіля взявся?

Вони зупинилися якраз перед парадним Мікаеля Блумквіста. Мортенссон набрав код, і обидва зникли за дверима. Збираються перевірити квартиру. Вечір самодіяльності. Чорт забирай, він хоч розуміє, що робить?

Потім Моніка Фігуерола підвела погляд до дзеркала заднього виду і здригнулася від здивування, знову побачивши Мікаеля Блумквіста. Він повернувся назад і стояв метрів за десять позаду неї, досить близько, аби простежити за Мортенссоном і його спільником з верхівки крутого спуску до будинку № 1 по Бельмансґатан. Моніка поглянула на його обличчя. На неї він не дивився, зате очевидно бачив, як Йоран Мортенссон зник у парадному. Майже відразу після цього Блумквіст розвернувся і продовжив путь у бік Хурнсґатан.

Півхвилини Моніка Фігуерола просиділа нерухомо. Він знає, що за ним стежать. Контролює ситуацію. Але чому він нічого не робить? Нормальна людина перевернула б усе догори ногами… Він щось задумав.

Мікаель Блумквіст поклав телефонну слухавку і замислено поглянув на блокнот, що лежав на письмовому столі. За допомогою державного реєстру транспортних засобів він щойно з’ясував, що машина з блондинкою, яку він бачив на Бельмансґатан, належить якійсь Моніці Фігуеролі, 1969 року народження, яка мешкає на Понтоньєрґатан, на острові Кунгсхольмен. Оскільки в машині сиділа жінка, Мікаель припустив, що це була сама Фігуерола.

Вона говорила по мобільному телефону, звіряючись із розгорнутою на пасажирському сидінні картою. Мікаель не мав жодних підстав вважати, що вона якось пов’язана із Залаченком, але він відзначав будь-яке відхилення від норми довкола себе і особливо поряд із своїм будинком.

Він підвищив голос і покликав Лотту Карім.

— Хто ця дівчина? Роздобудь паспортну фотографію, довідайся, де вона працює, і збери все, що зможеш про неї знайти.

— Добре, — сказала Лотта Карім і повернулася назад за свій письмовий стіл.

Крістер Сельберґ, начальник фінансово-планового відділу «СМП», з розгубленим виглядом відклав убік аркуш формату А4 з дев’ятьма короткими пунктами, підготовленими Ерікою Берґер до щотижневої наради бюджетної комісії. Фінансовий директор Ульф Флудін був очевидячки спантеличений. Обличчя голови правління Берґшьо, як завжди, жодних емоцій не виражало.

— Це неможливо, — з люб’язною посмішкою видав Сельберґ.

— Чому ж? — поцікавилася Еріка Берґер.

— Правління ніколи на таке не піде. Це суперечить здоровому глузду.

— Повернімося до початку, — запропонувала Еріка Берґер. — Мене взяли на роботу для того, щоб знову зробити газету прибутковою. Для цього мені необхідно мати, з чим працювати. Правильно?

— Так, але…

— Я не можу брати зміст щоденної газети з повітря, сидячи в скляній клітці і загадуючи бажання.

— Ви не розумієте економічної реальності.

— Можливо. Зате я розуміюся на тому, як роблять газети. А реальність така, що за останні п’ятнадцять років штат «СМП» скоротився в цілому на сто вісімнадцять чоловік. Припустімо, що половина з них графіки, яких замінила нова техніка і таке інше, але кількість репортерів, що створюють тексти, зменшилася за цей час аж на сорок вісім чоловік.

— Це були вимушені скорочення. Якби ми їх не зробили, газету давно б довелося закрити.

— Почекаймо вирішувати, що вимушено, а що ні. За останні три роки зникли вісімнадцять ставок репортерів. Крім того, на сьогодні аж дев’ять ставок в «СМП» вакантні і якоюсь мірою покриваються тимчасовими співробітниками. Спортивній редакції катастрофічно бракує персоналу. Там має бути дев’ять співробітників, а вже більше року дві ставки ніким не зайняті.

— Йдеться про економію коштів. Тільки й того.

— У відділі культури не зайнято три ставки. В економічній редакції бракує однієї ставки. Юридичної редакції практично не існує — там у нас є лише керівник, який для кожного завдання набирає репортерів із загальної редакції. І так далі. Газета серйозно не стежила за діяльністю державних управлінь та відомств принаймні років вісім. Тут ми перебуваємо в цілковитій залежності від позаштатних працівників і матеріалів Телеграфної агенції. А як вам відомо, Телеграфна агенція вже багато років тому скасувала у себе відповідну редакцію. Іншими словами, у Швеції не існує жодної редакції, яка висвітлює діяльність державних управлінь та відомств.

— Газетна галузь перебуває у тяжкому становищі…

— Реальність така, що або «СМП» слід негайно закрити, або правління повинне переходити до рішучих дій. У нас сьогодні менше співробітників, але їм доводиться щодня створювати більше текстів. Статті виходять поганими, поверховими, вони не викликають довіри. Отже, народ перестає читати «СМП».

— Ви не розумієте того…

— Я втомилася слухати, що я чогось не розумію. Я не якась учениця на профорієнтації, що тут задля розваги.

— Але ваша пропозиція божевільна.

— Чому?

— Ви пропонуєте зробити так, щоб газета не була прибутковою.

— Послухайте, Сельберґе, протягом цього року ви збираєтеся роздати двадцяти трьом акціонерам газети величезну суму грошей як дивіденди. До цього додадуться ще абсолютно безглузді бонусні виплати дев’яти членам правління, які обійдуться «СМП» майже в три мільйони крон. Собі самому ви нарахували бонус чотириста тисяч крон як винагороду за проведення скорочень в «СМП». Зрозуміло, це далеко не такий великий бонус, як уривають собі деякі директори «Скандії», але в моїх очах ви не варті жодного ері. Бонус треба виплачувати, коли ви зробите щось таке, що зміцнить газету. А ваші скорочення насправді ослаблюють «СМП» і поглиблюють кризу.

— Це вкрай несправедливо. Правління схвалило всі запропоновані мною заходи.

— Правління схвалювало ваші заходи, позаяк ви гарантували розподіл дивідендів. З цим треба негайно покінчити.

— Значить, ви цілком серйозно пропонуєте, щоб правління скасувало всі виплати дивідендів і бонусів. Невже ви думаєте, що утримувачі акцій погодяться піти на таке?

— Я пропоную оголосити цей рік роком нульового прибутку. Це дасть економію майже в двадцять один мільйон крон і можливість сильно зміцнити персонал та економічне становище «СМП». Я пропоную також зменшити зарплату керівникам. Моя зарплата — вісімдесят вісім тисяч крон, що є чистим безумством для газети, яка не може собі дозволити навіть заповнити штат спортивної редакції.

— Тобто ви хочете зменшити власну зарплату? Ви обстоюєте свого роду комунізм у галузі оплати праці?

— Не кажіть дурниць. Ви, з урахуванням річного бонусу, отримуєте сто дванадцять тисяч крон на місяць. Це аномально. Якби газета була стабільною і давала величезний прибуток, ви сповна могли б роздавати які завгодно бонуси. Але зараз вам не час підвищувати власний бонус. Я пропоную наполовину скоротити зарплату всім керівникам.

— Ви не розумієте, що наші акціонери є такими, позаяк хочуть заробляти гроші. Це називається капіталізмом. Якщо ви запропонуєте їм втрачати гроші, вони більше не захочуть бути акціонерами.

— Я не пропоную їм втрачати гроші, але справа цілком може дійти і до цього. Володіння має на увазі відповідальність. Як ви справедливо відзначили, йдеться про капіталізм. Власники «СМП» хочуть мати прибуток. Але правила гри такі, що буде це прибуток чи збиток, вирішує ринок. Згідно з вашими міркуваннями, ви хочете, щоб правила капіталізму стосувалися співробітників «СМП» вибірково, не зачіпаючи акціонерів і особисто вас.

Сельберґ зітхнув і закотив очі. Геть розгублений, він спробував зустрітися поглядом з Берґшьо, але той замислено вивчав складену з дев’яти пунктів програму Еріки Берґер.

Моніка Фігуерола прочекала сорок дев’ять хвилин, перш ніж Йоран Мортенссон з невідомим чоловіком вийшли з парадного будинку номер один по Бельмансґатан. Коли вони рушили вгору, в її бік, вона підняла камеру «Нікон» з телеоб’єктивом 300 міліметрів і зробила два знімки. Сховавши камеру в бардачок, Моніка знову схилилася над картою, але випадково кинула погляд у бік старого підйомника Маріахіссен і витріщила очі від здивування. На краю верхнього ярусу Бельмансґатан, поряд із входом до Маріахіссена, стояла темноволоса жінка і цифровою камерою знімала Мортенссона із спільником. Якого біса… невже у нас на Бельмансгатан загальний з’їзд шпигунів?

Мортенссон з незнайомцем розлучилися вгорі вулиці, не сказавши один одному ні слова. Мортенссон попрямував до своєї машини на Тавастґатан, завів мотор, виїхав і зник з поля зору Моніки Фігуероли.

Вона перевела погляд на дзеркало заднього виду і побачила спину чоловіка в комбінезоні. Потім підвела погляд і побачила, що жінка з камерою закінчила знімати і прямує в її бік.

Орел чи решка? Про Йорана Мортенссона вона вже знала, хто він такий і що робить. Чоловік у комбінезоні і жінка з камерою були темними конячками. Але, вийшовши з машини, вона ризикувала бути поміченою жінкою з камерою.

Моніка сиділа й далі на місці. У дзеркало заднього виду вона спостерігала, як чоловік у комбінезоні звернув ліворуч, на Бреннчюркаґатан. Вона дочекалася, поки жінка з камерою дійде до розташованого прямо перед нею перехрестя, але, замість того щоб піти за чоловіком у комбінезоні, та розвернулася на 180 градусів і попрямувала вниз, до Бельмансґатан, 1. Перед Монікою Фігуеролою була жінка років тридцяти п’яти, з темним, коротко стриженим волоссям, у темних джинсах і чорній куртці. Щойно вона трохи спустилася вулицею, Моніка відчинила дверці машини і побігла до Бреннчюркаґатан. Чоловіка в комбінезоні не було видно. Наступної миті від тротуару від’їхав фургон «Тойота». Моніка Фігуерола побачила чоловіка в напівпрофіль і запам’ятала номер машини. Навіть якби вона і недобачила номера, чоловіка все одно вдалося б відстежити: з боків фургона розташовувалася реклама «Ларс Фаульссон. Замки і ключі», і поруч — номер телефону.

Моніка не кинулася бігцем до машини, щоб поїхати за «Тойотою», а пішла назад спокійно і піднялася вгору по вулиці саме вчасно, аби побачити, як жінка з камерою зникає в парадному Мікаеля Блумквіста.

Сівши в машину, Моніка Фігуерола записала номер фургона і телефону фірми Ларса Фаульссона, потім почухала потилицю. Довкола місця мешкання Мікаеля Блумквіста відбувається якийсь жахливо таємничий рух. Вона підвела погляд і поглянула на дах його будинку. Їй було відомо, що квартира міститься в мансарді, але за кресленнями з міського управління житлового будівництва Моніка вияснила, що вона знаходиться з другого боку будинку і виходить вікнами на протоку Ріддарф’єрден і Старе місто. Ексклюзивне місце проживання в багатому на культурні традиції кварталі. Може, він хвастовитий вискочка?

Через дев’ять хвилин жінка з камерою вийшла з парадного. Замість того щоб знову піднятися вгору, до Тавастґатана, вона продовжила спускатися і звернула праворуч у провулок Прюссґренд. Гм. Якщо в неї там припарковане авто, все пропало. Якщо ж вона піде пішки, то вийти з «котловану» зможе лише одним шляхом — піднявшись по Бреннчюркаґатан, біля провулка Пустеґренд, ближче до Шлюзу.

Моніка Фігуерола вийшла з машини, звернула ліворуч по Бреннчюркаґатан у бік Шлюзу. Вона вже майже дійшла до Пустеґренд, коли їй назустріч вигулькнула жінка з камерою. Удача. Моніка проїхала за нею повз готель «Хілтон» до площі Сьодермальмсторґ, розташованої перед Міським музеєм, біля Шлюзу. Жінка йшла швидко і цілеспрямовано, не роззираючись. Моніка Фігуерола трималася метрів на тридцять позаду. Біля Шлюзу жінка зайшла у вестибюль метро, і Моніка наддала ходи, але зупинилася, побачивши, що та замість дверей метро увійшла до газетного кіоску.

Поки жінка стояла в черзі, Моніка Фігуерола її роздивлялася. Близько 170 сантиметрів зросту, на вигляд досить спортивна. На ногах кросівки. Коли вона стала перед продавцем, надійно припечатавши обидві ступні до підлоги, у Моніки раптом виникло відчуття, що перед нею співробітник поліції. Жінка купила коробочку жувального тютюну, вийшла назад на площу і звернула праворуч, перейшовши через вулицю Катарінавеґен.

Моніка Фігуерола пішла слідом. Вона була майже певна, що жінка її не помітила. Та зникла за рогом, і Моніка поспішила за нею, відстаючи метрів на сорок.

Завернувши за ріг, вона побачила, що жінка безслідно зникла. Моніка Фігуерола зупинилася геть розгублена. Дідько. Вона повільно пішла мимо воріт, потім її погляд упав на вивіску. «Мілтон сек’юриті».

Моніка Фігуерола кивнула сама собі і повернулася назад на Бельмансґатан.

Вона поїхала на Гьотґатан, де містилася редакція «Міленіуму», і наступні півгодини кружляла вулицями довкола редакції, але машини Мортенссона так і не побачила. До обіду Моніка повернулася до поліцейського управління і наступні півгодини провела в спортзалі, займаючись силовими вправами.

— У нас проблема, — сказав Хенрі Кортес.

Малін Ерікссон і Мікаель Блумквіст одірвали погляди від рукопису книги про Залаченка. Було пів на другу пополудні.

— Сідай, — сказала Малін.

— Це стосується «Вітавара АБ» — фірми, яка виробляє унітази у В’єтнамі і продає їх по тисячі сімсот крон за штуку.

— Он як. У чому ж полягає проблема? — поцікавився Мікаель.

— Фірма «Вітавара АБ» виявилася дочірнім підприємством компанії «СвеаБюґґ АБ».

— Ось воно що. Це ж досить велика компанія.

— Так. Голову правління звуть Маґнус Берґшьо, і він голова-професіонал. Він, зокрема, є також головою правління «Свенска морґонпостен» і володіє приблизно десятьма відсотками акцій «СМП».

Мікаель пильно подивився на Хенрі Кортеса.

— Ти впевнений?

— Так. Шеф Еріки Берґер — непроторенний мерзотник, що використовує у В’єтнамі дитячу працю.

— Отакої, — вимовила Малін Ерікссон.

Коли відповідальний секретар редакції Петер Фредрікссон близько другої години дня постукав у скляну клітку Еріки Берґер, він був очевидно чимось засмучений.

— Що сталося?

— Мені трохи незручно. Одна із співробітниць редакції отримала від вас повідомлення.

— Від мене?

— Так. На жаль.

— Про що ви кажете?

Він простягнув їй декілька аркушів формату А4 з роздруком електронних повідомлень, адресованих Еві Карлссон, двадцятишестилітній тимчасовій співробітниці відділу культури. Відправником значилася «erika.berger@smpost.se».

Ево, кохана. Мені хочеться пестити тебе і цілувати твої груди. Я аж умираю від жадання і нічого не можу з собою вдіяти. Прошу тебе відповісти на мої почуття. Ми можемо зустрітися? Еріка.

Ева Карлссон не відповіла на першу пропозицію, через що в наступні дні їй надійшло ще два мейли.

Дорога, кохана Ево. Прошу тебе, не відмовляй мені. Я просто божеволію від жадання. Хочу бачити тебе оголеною. Ти маєш бути моєю. Тобі буде зі мною добре. Ти не пошкодуєш. Я вкрию поцілунками кожен сантиметр твоєї оголеної шкіри, твої прекрасні груди, твою ніжну печеру. Еріка.

Ево. Чому ти не відповідаєш? Не бійся мене. Не відштовхуй мене. Адже ти вже не цнотливе дівча і розумієш, про що йдеться. Я хочу займатися з тобою сексом і щедро тебе винагороджу. Якщо ти будеш добра до мене, то і я відплачу тобі добром. Ти запитувала про можливість продовження роботи в газеті. У моїй владі її продовжити і навіть перетворити тимчасову ставку на постійну. Давай зустрінемося сьогодні ввечері о 21.00 в гаражі, біля моєї машини. Твоя Еріка.

— Ось воно що, — сказала Еріка Берґер. — І тепер її цікавить, чи дійсно я закидаю її брудними пропозиціями.

— Не зовсім… я хочу сказати…

— Петере, кажіть відверто.

— Вона, схоже, не зовсім повірила першому повідомленню або, в усякому разі, воно її дуже здивувало. Але потім вона вирішила, що це цілковита дурниця і не у вашому стилі, і тепер…

— І тепер?

— Ну, вона вважає ситуацію украй незручною і не знає, що їй робити. До того ж вона вам симпатизує, ви їй подобаєтеся… як керівник. Тому вона прийшла до мене за порадою.

— Зрозуміло. І що ви їй сказали?

— Я сказав, що хтось підробив вашу адресу і тепер не дає просвітку їй. Або, можливо, вам обом. І я обіцяв поговорити з вами.

— Дякую. Будь ласка, пришліть її до мене за десять хвилин.

Еріка використала час для складання тексту цілковито особливого повідомлення.

У зв'язку з інцидентом, що трапився, я змушена інформувати вас про те, що один із співробітників «СМП» отримав електронною поштою кілька листів, нібито відправлених мною, з грубими сексуальними домаганнями. Я сама отримала повідомлення вульгарного змісту від відправника, що використовує адресу «СМП», яка починається на «centralred». У «СМП», як відомо, такої адреси не існує.

Я проконсультувалася з начальником технічного відділу, який повідомив, що адресу відправника легко підробити. Як саме це робиться, я не знаю, але в Інтернеті очевидно є сайти, які дозволяють проробляти такі речі. Я змушена з жалем констатувати, що до подібного заняття вдається якась хвора людина.

Я хочу знати, чи не отримував ще хто-небудь із співробітників дивні електронні повідомлення. У такому разі прошу негайно звернутися до відповідального секретаря редакції Петера Фредрікссона. Якщо подібні жарти будуть і далі, нам доведеться подумати про заяву до поліції.

Еріка Берґер, головний редактор

Вона роздрукувала примірник мейла, а потім відіслала разом усім співробітникам концерну «СМП». Тієї ж хвилини у двері постукала Ева Карлссон.

— Доброго дня, сідайте, — сказала Еріка. — Я чула, що ви отримали від мене електронні повідомлення.

— Ой, я не думаю, що їх надсилали ви.

— Тридцять секунд тому ви, в усякому разі, отримали від мене лист. Це повідомлення я написала власноручно і розіслала всім співробітникам.

Вона простягнула Еві Карлссон роздруковану копію.

— Гаразд. Усе зрозуміло, — сказала Ева Карлссон.

— Я шкодую, що хтось вибрав вас мішенню для цієї огидної кампанії.

— Ви не повинні вибачатися за витівки якогось психа.

— Мені просто хочеться переконатися в тому, що ви більше не підозрюєте, ніби я причетна до цих листів.

— Я зовсім і не думала, що їх надсилаєте ви.

— Добре, дякую, — усміхнувшись, сказала Еріка.

Другу половину дня Моніка Фігуерола присвятила збиранню інформації. Спершу вона замовила паспортну фотографію Ларса Фаульссона, щоб переконатися, що саме цю людину бачила в компанії Йорана Мортенссона. Потім зробила по Інтернету запит у реєстрі засуджених за кримінальні злочини і відразу отримала цікавий результат.

Ларс Фаульссон, сорока семи років, відомий під кличкою Фалун, почав свою кар’єру в сімнадцятилітньому віці з викрадення автомобілів. У 70-х і 80-х роках його двічі заарештовували і засуджували за крадіжки із зломом і збут краденого. Вперше його засудили до невеликого тюремного ув’язнення, а вдруге — до трьох років в’язниці. У той час його вважали up and coming[41] елементом злочинного середовища, і він допитувався за підозрою ще як мінімум у трьох злочинах, одним з яких було досить заплутане і резонансне пограбування сейфа в універмазі Вестероса. Після закінчення строку тюремного ув’язнення, у 1984 році, він узявся за розум — або, принаймні, не скоював більше злочинів, які приводили б до арешту й ухвалення вироку. Як у легальній, так і в нелегальній професії він перекваліфіковувався у слюсаря-фахівця із замків і в 1987 році заснував власну фірму «Ларс Фаульссон. Замки і ключі», зареєстровану за адресою на площі Норртулль.

З’ясувати особу невідомої жінки, що фотографувала Мортенссона з Фаульссоном, виявилося простішим, ніж гадала Моніка. Вона просто зателефонувала до служби інформації «Мілтон сек’юриті» і пояснила, що шукає їх співробітницю, з якою деякий час тому зустрічалася, але забула, як її звуть. Зате вона могла її детально описати. Моніці повідомили, що це схоже на Сусанн Ліндер, і перемкнули телефон на неї. Коли Сусанн Ліндер відповіла, Моніка Фігуерола вибачилася, сказавши, що, мабуть, помилилася номером.

Вона зайшла до реєстру запису актів цивільного стану і з’ясувала, що в Стокгольмському лені є вісімнадцять жінок на ім’я Сусанн Ліндер. Три з них були у віці тридцяти п’яти років. Одна мешкала в Норртельє, одна в Стокгольмі і одна в Накке. Моніка замовила їхні паспортні фотографії і відразу визначила, що йшла від Бельмансґатан назирці за Сусанн Ліндер, зареєстрованою в Накке.

Вона підсумувала результати роботи за день у службовій записці і пішла до Торстена Едклінта.

Близько п’ятої години Мікаель Блумквіст гидливо закрив папку з матеріалами Хенрі Кортеса. Крістер Мальм опустив роздрук статті Хенрі Кортеса, прочитавши її чотири рази. Сам автор сидів на дивані в кабінеті Малін Ерікссон з винуватим виглядом.

— Кава, — сказала Малін, підводячись, і незабаром повернулася з чотирма кухлями і кавником.

Мікаель зітхнув.

— Неймовірно хороша стаття, — сказав він. — Першокласне дослідження, все підтверджено документами. Чудова драматургія, з bad guy,[42] який весь час обдурює мешканців шведських будинків — що цілком законно, але такий жадібний і тупий, що розміщує замовлення у В’єтнамі на підприємстві, що використовує дитячу працю.

— До того ж стаття добре написана, — додав Крістер Мальм. — Наступного дня після того, як ми її опублікуємо, Берґшьо стане в шведській економіці персоною нон грата. За цей текст ухопиться телебачення, він займе у них місце поряд з директорами «Скандії» та іншими шахраями. Справжня гаряча новина від «Міленіуму». Хенрі, ти молодчина.

Мікаель кивнув.

— Але ситуація з Ерікою вносить у бочку з медом ложку дьогтю, — сказав він.

Крістер Мальм хитнув головою.

— А в чому, власне кажучи, проблема? — спитала Малін. — Не Еріка ж займається нечистими ділами. Нам же не забороняється вивчати діяльність будь-якого голови правління, навіть якщо він, зовсім випадково, її начальник.

— Це жахлива проблема, — сказав Мікаель.

— Еріка Берґер не пішла звідси, — провадив далі Крістер Мальм. — Вона володіє тридцятьма відсотками «Міленіуму» і сидить у нас у правлінні. Вона до того ж є його головою доти, доки ми не зможемо на наступних зборах правління вибрати Харієт Ванґер, а це буде не раніше серпня. Еріка працює в «СМП», де вона теж входить до правління, голову якого ми збираємося вкрити ганьбою.

Повисла похмура тиша.

— Що ж нам, чорт забирай, робити? — спитав Хенрі Кортес. — Знімати статтю?

Мікаель поглянув Хенрі Кортесу прямо в очі.

— Ні, Хенрі. Знімати статтю ми не будемо. Таке не в правилах «Міленіуму». Але доведеться зайнятися деякою чорною роботою. Ми не можемо просто взяти й обрушити це Еріці на голову з рекламних щитів.

Крістер Мальм кивнув і помахав пальцем, привертаючи до себе увагу.

— Ми ставимо Еріку в жахливе становище. Їй доведеться вибирати — або вона продає акції і негайно йде з правління «Міленіуму», або, за найгіршого розкладу, вилітає із «СМП». У будь-якому разі вона опиниться перед нерозв’язним конфліктом інтересів. Чесно кажучи, Хенрі… Я згоден з Мікаелем, що ми повинні опублікувати статтю, але, можливо, нам доведеться пересунути її в наступне число.

Мікаель кивнув.

— Оскільки ми теж виявилися перед важким вибором, — сказав він.

— Хочете, я їй зателефоную? — спитав Крістер Мальм.

— Ні, — відповів Мікаель. — Їй зателефоную я і домовлюся про зустріч. Скажімо, сьогодні увечері.

Торстен Едклінт уважно слухав Моніку Фігуеролу, коли та описувала циркову виставу, що відбувалася довкола будинку Мікаеля Блумквіста на Бельмансґатан, і відчував, що ґрунт потихеньку починає вислизати у нього з-під ніг.

— Значить, співробітник ДПУ/Без увійшов до парадного Мікаеля Блумквіста разом з колишнім зломщиком сейфів, який перекваліфікувався у слюсаря — фахівця із замків.

— Цілком правильно.

— Що, ти думаєш, вони робили на сходах?

— Не знаю. Але їх не було протягом сорока дев’яти хвилин. Можна, звісно, припустити, що Фаульссон відкрив двері і Мортенссон провів цей час у квартирі Блумквіста.

— А що вони там робили?

— Навряд чи вони встановлювали підслуховуючу апаратуру, тому що на це потрібна всього хвилина. Отже, Мортенссон, очевидно, копирсався в паперах Блумквіста або в інших речах, які той тримає вдома.

— Але ж Блумквіста вже попереджено… Адже вони викрали у нього з дому звіт Бйорка.

— Саме так. Він знає, що за ним стежать, і сам стежить за своїми переслідувачами. Він поводиться дуже холоднокровно.

— Що ти маєш на увазі?

— У нього очевидно є план. Він збирає інформацію і має намір дати розголос діям Йорана Мортенссона. Це єдине розумне пояснення.

— А потім з’явилася ця Ліндер.

— Сусанн Ліндер, тридцять чотири роки, мешкає в Накке. Раніше працювала в поліції.

— У поліції?

— Вона закінчила школу поліції і шість років працювала в пікеті Сьодермальма. Потім несподівано звільнилася. З її паперів незрозуміло чому. Кілька місяців залишалася безробітною, а потім влаштувалася до «Мілтон сек’юриті».

— Драґан Арманський, — задумливо сказав Едклінт. — Скільки часу вона провела в будинку?

— Дев’ять хвилин.

— І що робила?

— Позаяк вона фотографувала Мортенссона з Фаульссоном, можу припустити, що вона документує їх діяльність. Це означає, що охоронне підприємство «Мілтон сек’юриті» співпрацює з Блумквістом і встановило камери спостереження у нього в квартирі або на сходах. Вона, певно, заходила, щоб зняти з камер інформацію.

Едклінт зітхнув. Історія Залаченка стає аж занадто заплутаною.

— Гаразд. Дякую. Йди додому. Мені треба це обміркувати.

Моніка Фігуерола пішла в зал на площі Сант-Еріксплан і зайнялася спортом.

Для зв’язку з Ерікою Берґер в «СМП» Мікаель Блумквіст скористався синім резервним телефоном Т10. Його дзвінок перервав нараду, на якій Еріка обговорювала з редакторами, під яким кутом слід подавати статтю про міжнародний тероризм.

— О, привіт… зачекай секунду.

Еріка прикрила слухавку рукою і огляділася.

— Думаю, ми все обговорили, — сказала вона, давши останні інструкції щодо своєї позиції. Залишившись у скляній клітці на самоті, вона знову взялася до телефону.

— Привіт, Мікаелю. Пробач, що я пропала. Я просто геть завалена роботою, необхідно вникнути в тисячу речей.

— Я теж, власне, не сидів склавши руки, — сказав Мікаель.

— Як справи з історією Саландер?

— Нормально. Я телефоную не тому. Мені необхідно з тобою зустрітися. Сьогодні увечері.

— Я б охоче, але мені доведеться просидіти тут до восьмої. І я страшенно втомилася. Я на ногах уже з шостої ранку.

— Ріккі… мова не про те, щоб підтримати твоє сексуальне життя. Мені необхідно з тобою поговорити. Це важливо.

Еріка секунду помовчала.

— Що сталося?

— Поговоримо при зустрічі. Але справа не з приємних.

— Гаразд. Я буду у тебе вдома близько пів на дев’яту.

— Ні, не у мене вдома. Це довга історія, але моя квартира ще деякий час буде на карантині. Приходь у «Казанчик Саміра», вип’ємо пива.

— Я за кермом.

— Добре. Тоді вип’ємо легкого пива.

Заходячи о пів на дев’яту в кафе, Еріка Берґер перебувала в легкому роздратуванні. Її мучила совість, що вона навіть жодного разу не зателефонувала Мікаелю відтоді, як пішла до «СМП». Але стільки справ, як зараз, у неї не було ніколи.

Мікаель Блумквіст помахав рукою від столика в кутку, біля вікна. Еріка трохи зам’ялася в дверях. На мить Мікаель здався їй чужим, і вона відчула, що дивиться на нього іншими очима. Хто це? Боже, як я втомилася. Потім він підвівся і поцілував її в щоку, і вона з жахом усвідомила, що кілька тижнів навіть не думала про нього і страшенно за ним скучила. Мовби час в «СМП» був сном і вона зараз прокинеться на дивані в «Міленіумі». Просто неймовірно.

— Привіт, Мікаелю.

— Привіт, пані головний редактор. Ти їла?

— На годиннику пів на дев’яту. У мене немає твоєї огидної звички наїдатися на ніч.

Але потім Еріка все ж відчула, що смертельно голодна. Самір приніс їм меню, і вона замовила легке пиво, маленьку порцію кальмарів із скибочками картоплі. Мікаель замовив кускус і легке пиво.

— Як ти поживаєш? — спитала вона.

— Ми живемо в цікавий час. У мене справ по горло.

— Як справи з Саландер?

— Вона частина цього цікавого часу.

— Мікке, я не збираюся нікому видавати твій матеріал.

— Пробач… я не ухиляюся од відповіді. Зараз усе дещо заплуталося. Я тобі залюбки розповім, але це забере півночі. Як тобі живеться в ролі шефа «СМП»?

— Не зовсім як у «Міленіумі».

Вона трохи помовчала.

— Приходячи додому, я засинаю, як погашена свічка, а коли прокидаюся, у мене перед очима стоять бюджетні калькуляції. Я скучила за тобою. Може, підемо до тебе додому і поспимо? На секс у мене немає сил, але я б із задоволенням згорнулася у тебе під боком.

— Пробач, Ріккі. Моя квартира зараз не краще місце.

— Чому? Щось сталося?

— Ну… одна компанія понаставляла у мене в квартирі жучків і прослухує кожне моє слово. А я встановив камери прихованого спостереження, які показують, що відбувається, коли мене немає вдома. Думаю, нам не варто демонструвати світові твій голий зад.

— Ти жартуєш?

Він замотав головою.

— Ні. Але зустрітися з тобою мені було необхідно не через це.

— Що сталося? У тебе такий дивний вигляд.

— Ну… ти перейшла до «СМП». А ми в «Міленіумі» наткнулися на матеріал, який потопить твого голову правління. Йдеться про використання праці дітей і політв’язнів у В’єтнамі. Думаю, ми попали в конфлікт інтересів.

Еріка опустила виделку і пильно поглянула на Мікаеля. Вона відразу зрозуміла, що він не жартує.

— Справа стоїть так, — сказав він. — Берґшьо є головою правління і основним власником компанії під назвою «Свеа-Бюґґ», якій, у свою чергу, повністю належить дочірня фірма «Вітавара АБ». Вони виробляють унітази на підприємстві у В’єтнамі, яке значиться в ООН як таке, що використовує дитячу працю.

— Повтори.

Мікаель у подробицях переказав написану Хенрі Кортесом статтю. Відкривши портфель, він дістав копії документів. Еріка повільно прочитала статтю Кортеса, потім підвела голову і подивилася Мікаелю в очі. У ній здіймалася безрозсудна паніка, змішана з недовірою.

— Як вийшло, що відразу, тільки-но я пішла, «Міленіум» перш за все почав жорстку перевірку членів правління «СМП»?

— Ріккі, це не так.

Він пояснив, як з’явилася на світ стаття.

— І як давно ти про це знаєш?

— Від сьогодні. Мені все це страшенно не до душі.

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю. Статтю треба публікувати. Ми не можемо зробити виняток лише тому, що йдеться про твого начальника. Але ніхто з нас не хоче нашкодити тобі. — Він розвів руками. — Ми в розпачі. Особливо Хенрі.

— Я як і раніше входжу до правління «Міленіуму». Я — співвласник… це буде сприйнято як…

— Мені ясно, як це буде сприйнято. У «СМП» тебе змішають з брудом.

Еріка відчула, як на неї навалилася втома. Вона зціпила зуби і стримала бажання попросити Мікаеля замовчати цю історію.

— Боже, прокляття, — мовила вона. — А матеріал справді надійний?

Мікаель кивнув.

— Я цілий вечір присвятив вивченню документів Хенрі. Берґшьо точно накладе головою.

— Що ви зробите?

— А що б зробила ти, якби ми розкопали цей матеріал два місяці тому?

Еріка Берґер уважно поглянула на свого друга і коханця з двадцятилітнім стажем. Потім опустила очі.

— Tи чудово знаєш, що б я зробила.

— Це трагічна випадковість. Тут немає нічого, спрямованого проти тебе. Я дуже засмучений. Тому я і наполіг на негайній зустрічі. Нам треба вирішити, як вчинити.

— Нам?

— Річ у тім, що… Ця стаття призначалася в червневе число. Я її вже зняв. Її опублікують не раніше серпня, і, якщо тобі буде потрібно, можна буде перенести ще далі.

— Зрозуміло, — відповіла вона з відчутним озлобленням.

— Я пропоную сьогодні нічого не вирішувати. Візьми документи додому і подумай над ними. Нічого не роби, поки ми не виробимо спільної стратегії. Час у нас є.

— Спільної стратегії?

— Tи повинна або завчасно піти з правління «Міленіуму», або піти з «СМП». Усидіти на обох стільцях тобі не вдасться.

Вона кивнула.

— Я так пов’язана з «Міленіумом», що, скільки б я не йшла звідти, ніхто все одно не повірить, що я не доклала до цього руку.

— Існує альтернатива. Ти можеш узяти статтю в «СМП», виступити проти Берґшьо і зажадати, щоб він пішов. Я певен, що Хенрі Кортес на це погодиться. Тільки абсолютно нічого не роби, поки ми всі не домовимося.

— Я почну з того, що доб’юся звільнення людини, яка найняла мене на роботу.

— Мені шкода.

— Він зовсім не погана людина.

Мікаель кивнув.

— Я тобі вірю. Але він жадібний.

Еріка кивнула і встала.

— Поїду додому.

— Ріккі, я…

Вона не дала йому договорити.

— Я просто страшенно втомилася. Дякую, що попередив мене. Мені необхідно обдумати, що все це означає.

Мікаель кивнув.

Вона пішла, не поцілувавши його в щоку і надавши йому оплачувати рахунок самому.

Машину Еріка Берґер залишила за двісті метрів від «Казанчика Саміра» і на півдорозі туди відчула таке сильне серцебиття, що мусила зупинитись і притулитися до стіни біля якогось парадного. Її стало нудити.

Еріка довго стояла, вдихаючи прохолодне травневе повітря. Раптом вона усвідомила, що починаючи з першого травня працювала в середньому по п’ятнадцять годин на день. Уже майже три тижні. Як же вона почуватиме себе через три роки? Як почував себе Морандер, коли впав мертвий прямо посеред редакції?

Через десять хвилин вона пішла назад до «Казанчика Саміра» і зіткнулася з Мікаелем, що якраз виходив з дверей. Він здивовано зупинився.

— Еріко…

— Нічого не кажи, Мікаелю. У нас з тобою дружба з таким стажем, що ніщо не може її зруйнувати. Ти мій кращий друг, і зараз ситуація така ж, як два роки тому, коли ти поїхав до Хедестада, тільки навпаки. Я почуваю себе загнаною і нещасною.

Він кивнув і обійняв її. Вона раптом відчула, що на очі набігли сльози.

— Три тижні в «СМП» мене вже зламали, — сказала вона із сміхом.

— Ну-ну. Щоб зламати Еріку Берґер, потрібне щось більше.

— Твоя квартира в лайні. Я дуже втомилася, щоб їхати додому в Сальтшьобаден. Я засну за кермом і розіб’юся. Я тільки що прийняла рішення: дійду до готелю «Скандік Краун» і винайму номер. Ходім зі мною.

Він кивнув.

— Тепер він називається «Хілтон».

— Однаково.

Мовчки вони подалися до готелю. Мікаель обіймав Еріку за плечі. Глянувши скоса на нього, вона відзначила, що він втомився не менше за неї.

Вони підійшли прямо до рецепції, винайняли двомісний номер і розплатилися кредитною карткою Еріки. Піднялися в номер, роздяглися, прийняли душ і лягли в ліжко. У Еріки так боліли м’язи, ніби вона пробігла марафонську дистанцію. Вони трохи пообнімалися і погасли, немов задуті свічки.

Ніхто з них не відчув, що за ними стежать, і вони не звернули жодної уваги на чоловіка, який спостерігав за ними в холі готелю.

Розділ 15

Більшу частину ночі з середи на четвер Лісбет Саландер присвятила читанню статей Мікаеля Блумквіста і тих розділів його книги, які були вже майже готові. Оскільки прокурор Екстрьом збирався провести суд в липні, Мікаель вирішив, що книга має бути здана до друку найпізніше двадцятого червня. Це означало, що у Бісового Калле Блумквіста залишався приблизно місяць, щоб закінчити писати і заткнути в тексті всі дірки.

Лісбет не розуміла, як він зможе все встигнути, але це була його проблема, а не її. Її проблема полягала в тому, щоб визначити своє ставлення до поставлених ним питань.

Вона взяла комп’ютер, зайшла на «Stolliga_Bordet» і перевірила, чи не надіслав він чого-небудь нового за минулу добу. Переконавшись, що ні, Лісбет відкрила документ, якому він дав заголовок «Головні питання». Текст вона знала вже майже напам’ять, але на всяк випадок прочитала ще раз.

Він змалював там стратегію, яку їй уже пояснювала Анніка Джанніні. Коли з нею розмовляла Анніка, Лісбет слухала досить неуважно і відчужено, мовби це стосувалося когось іншого. Але Мікаель Блумквіст, на відміну від Анніки Джанніні, знав її таємниці і тому мав змогу аргументувати стратегію вагоміше. Лісбет спустилася до четвертого абзацу.

Твоя подальша доля цілком і повністю в твоїх руках. Хоч скільки б заради тебе ішачила Анніка чи хоч як би тебе підтримували ми з Арманським, Пальмґреном і рештою, це не зіграє особливої ролі. Я не збираюся намагатися тебе на щось умовити. Ти повинна сама вирішити, як тобі вчинити. Або ти схилиш суд на свій бік, або дозволиш їм себе засудити. Але щоб виграти, тобі необхідно битися.

Вона вимкнула комп’ютер і поглянула на стелю. Мікаель просив у неї дозволу розповісти в книзі правду. Він збирався утаїти те, що Б’юрман її гвалтував. Уже навіть написав цю частину, прикривши стиковку твердженням, що Б’юрман став до співпраці із Залаченком, яка луснула, коли він втратив самовладання, і Нідерману довелося його вбити. До мотивів Б’юрмана він не вдавався.

Бісів Калле Блумквіст ускладнював їй життя.

Лісбет надовго поринула в думки.

О другій годині попівночі вона взяла комп’ютер і відкрила текстовий редактор. Потім клікнула на новий документ, дістала стилус і почала набирати текст по літерах дигітальної клавіатури.

Справа посувалася повільно, бо їй доводилося тикати в кожну літеру окремо. Перш ніж записати речення, вона формулювала його в голові і в написаний текст не вносила жодного виправлення. Лісбет працювала до четвертої години ранку, а потім вимкнула комп’ютер і помістила його на зарядку в заглиблення за тумбочкою коло ліжка. До цього часу вона встигла написати текст, що відповідав двом сторінкам А4 з одним інтервалом.

Еріка Берґер прокинулася о сьомій годині ранку. Вона зовсім не почувалася виспаною, хоч і проспала вісім годин поспіль. Мікаель Блумквіст як і раніше міцно спав.

Для початку Еріка увімкнула мобільний телефон і перевірила, чи не надійшли їй які-небудь повідомлення. Дисплей показав, що їй одинадцять разів телефонував чоловік, Ґреґер Бекман. Дідько. Я забула зателефонувати. Вона набрала номер і пояснила, де вона і чому не приїхала додому напередодні увечері. Чоловік очевидячки злився.

— Еріко, ніколи більше так не роби. Ти знаєш, що річ не в Мікаелі, але я вночі мало не збожеволів. Я страшенно боявся, що з тобою щось сталося. Якщо не приїздиш додому, ти зобов’язана телефонувати і повідомляти. Про такі речі не забувають.

Ґреґер Бекман був у курсі того, що Мікаель Блумквіст — коханець його дружини, і проти їх зв’язку абсолютно не заперечував. Але раніше, вирішивши залишитися у Мікаеля, вона завжди спершу телефонувала чоловікові і пояснювала ситуацію. Цього ж разу вона пішла в «Хілтон» з єдиною думкою — поспати.

— Пробач, — сказала вона. — Я вчора просто зламалася.

Він трохи побурчав.

— Ґреґере, не сердься. У мене зараз на це немає сил. Вилаєш мене ввечері.

Він дещо зменшив бурчання, пообіцявши вилаяти її, щойно вона попадеться йому на очі.

— Гаразд. Як там Блумквіст?

— Він спить. — Вона раптом розсміялася. — Хочеш вір, хочеш ні, але ми заснули протягом п’яти хвилин після того, як лягли. Такого раніше не бувало.

— Еріко, це серйозно. Може, тобі слід сходити до лікаря?

Закінчивши розмову з чоловіком, вона зателефонувала до диспетчерської служби «СМП» і залишила повідомлення для відповідального секретаря редакції Петера Фредрікссона. У ньому вона пояснила, що в неї виникли особливі обставини і вона прийде пізніше звичайного, а також попросила скасувати заплановану зустріч із співробітниками відділу культури.

Потім Еріка знайшла свою сумку, витягла звідти зубну щітку і пішла у ванну. А потім знов підійшла до ліжка і розбудила Мікаеля.

— Привіт, — пробурмотів він.

— Привіт, — відповіла вона. — Ану швиденько у ванну, митися і чистити зуби.

— Що… що таке?

Він сів і став роззиратися з таким розгубленим виглядом, що Еріці довелося пояснити йому, що він у готелі «Хілтон», біля Шлюзу. Мікаель кивнув.

— Так от. Іди у ванну.

— Чому?

— Тому що коли ти звідти вийдеш, я хочу зайнятися з тобою сексом.

Він поглянув на наручний годинник.

— І поквапся. У мене об одинадцятій нарада, і мені потрібно принаймні півгодини, щоб нафарбуватися. І по дорозі на роботу ще треба встигнути купити чисту майку. У нас залишається близько двох годин, щоб надолужити згаяне.

Мікаель пішов у ванну.

Єркер Хольмберґ припаркував батькового «Форда» перед будинком колишнього прем’єр-міністра Турбйорна Фельдіна в Осі, біля містечка Рамвік, у муніципалітеті Херньосанд. Він вийшов з машини і роззирнувся. Був ранок четверга. Мрячив дощ, поля вже добряче позеленіли. У свої сімдесят дев’ять Фельдін більше активно сільським господарством не займався, і Хольмберґа зацікавило, хто ж тоді тут сіє і жне. Він знав, що за ним спостерігають з кухонного вікна — у сільській місцевості це було правилом. Він сам виріс неподалік від Рамвіка, і від його будинку було зовсім близько до моста Сандьобрун — одного з найкрасивіших місць у світі, як вважав Єркер Хольмберґ.

Він піднявся на ґанок і подзвонив.

Колишній лідер Партії центру здавався старим, але, схоже, як і раніше був бадьорий і сповнений сил.

— Доброго здоров’я, Турбйорне. Мене звуть Єркер Хольмберґ. Ми з вами зустрічалися, правда, востаннє досить давно. Я син Густава Хольмберґа, який був депутатом від Центру в сімдесятих і вісімдесятих роках.

— Доброго здоров’я і тобі. Так, Єркере, я тебе пізнаю. Якщо не помиляюся, ти працюєш поліцейським у Стокгольмі. Востаннє ми бачилися, мабуть, років десять-п’ятнадцять тому.

— Думаю, навіть більше. Можна мені увійти?

Поки Турбйорн Фельдін наливав каву, Єркер усівся за кухонний стіл.

— Сподіваюся, з твоїм батьком усе гаразд. Ти не тому приїхав?

— Ні. Батько почувається добре і зараз лагодить дах на будинку.

— Скільки йому зараз років?

— Два місяці тому сповнилося сімдесят один.

— Он як, — сказав Фельдін, усаджуючись. — Тоді чим зобов’язаний візиту?

Єркер Хольмберґ поглянув у вікно кухні. Біля його машини з’явилася сорока і стала обстежувати землю. Потім він звернувся до Фельдіна:

— Я прийшов непроханий і з великою проблемою. Не виключаю, що після цієї розмови я вилечу з роботи. Іншими словами, я тут по роботі, але мій начальник — керівник відділу боротьби з насильницькими злочинами — про цей візит не знає.

— Звучить серйозно.

— Але я боюся, що моя бездіяльність може призвести до вчинення грубих протизаконних дій, і до того ж повторно.

— Буде краще, якщо ти все поясниш.

— Це стосується чоловіка на ім’я Олександр Залаченко. Він був шпигуном російського ГРУ і перебіг до Швеції в день виборів сімдесят шостого року. Тут йому дали притулок і залучили до роботи на СЕПО. У мене є підстави вважати, що ця історія вам знайома.

Турбйорн Фельдін пильно подивився на Єркера Хольмберґа.

— Це довга історія, — сказав Хольмберґ і почав розповідати про попереднє слідство, в якому брав участь в останні місяці.

Еріка Берґер перекинулася на живіт, зчепила руки в замок і сперлася на них головою. Раптом вона усміхнулася.

— Мікаелю, ти ніколи не замислювався про те, що ми з тобою насправді кінчені психи?

— Це чому?

— Принаймні, я. Я весь час тебе хочу. Просто як навіжена школярка.

— Он як.

— А потім мені хочеться поїхати додому і переспати з чоловіком.

Мікаель засміявся.

— Я знаю гарного лікаря, — сказав він.

Вона штрикнула його пальцем у живіт.

— Мікаелю, мені починає здаватися, що вся історія з переходом до «СМП» — грандіозна помилка.

— Дурниця. Для тебе це чудовий шанс. Якщо хто і може вдихнути життя в це падло, то лише ти.

— Так, можливо. Але в цьому якраз і проблема. «СМП» справляє враження падла. А ти ще вчора увечері підкинув ласий шматочок про Маґнуса Берґшьо. Просто не розумію, що я там роблю.

— Почекай, усе владнається.

— Так. Але ситуація з Берґшьо не з приємних. Уявлення не маю, як з нею розібратися.

— Я теж. Але ми що-небудь придумаємо.

Вона трохи полежала мовчки.

— Мені тебе не вистачає.

Він кивнув і поглянув на неї.

— Мені тебе теж, — сказав він.

— Що треба для того, щоб ти перейшов до «СМП» і став там начальником інформаційного відділу?

— Ні за що в світі. Та й хіба той, як його там, Хольм не начальник інформаційного відділу?

— Так. Але він ідіот.

— Твоя правда.

— Ти його знаєш?

— Звичайно. Я у вісімдесятих роках три місяці тимчасово працював під його керівництвом. Він — засранець, який любить зіштовхувати людей лобами. Крім того…

— Крім того — що?

— А, нічого. Не хочу бути пліткарем.

— Розкажи.

— Дівчина на ім’я Улла, яка теж сиділа на тимчасовій ставці, стверджувала, що він чіплявся до неї з сексуальними домаганнями. Що було правдою, а що ні, я не знаю, але профспілки і пальцем не ворухнули, а в неї якраз закінчувався контракт, і їй його не продовжили.

Еріка Берґер поглянула на годинник, зітхнула, спустила ноги з ліжка і пішла в душ. Поки вона витиралася і натягувала одяг, Мікаель не рухався з місця.

— Я ще трохи полежу, — сказав він.

Вона поцілувала його в щоку, помахала рукою і зникла.

Моніка Фігуерола припаркувалася за двадцять метрів од машини Йорана Мортенссона на Лунтмакарґатан, біля самісінької вулиці Улофа Пальме. Вона бачила, як Мортенссон пройшов метрів шістдесят до автомата і сплатив стоянку машини, а потім рушив у бік Свеавеґен.

Моніка Фігуерола наплювала на оплату паркування — поки вона платитиме, він утече. Вона пішла за ним до Кунгсґатан, де він звернув ліворуч і сховався у високій будівлі Кунгстурнет. Моніка побурчала, але вибору не було, і, почекавши три хвилини, вона пішла за ним у кафе. Він сидів на першому поверсі і розмовляв з чоловіком років тридцяти п’яти, блондином, досить спортивного вигляду. З поліції, подумала Моніка Фігуерола.

У співрозмовникові Мортенссона вона впізнала того чоловіка, якого Крістер Мальм сфотографував перед кафе «Копакабана» першого травня.

Моніка купила каву, сіла в іншому кінці зали і розгорнула газету «Даґенс нюхетер». Свої справи Мортенссон з компаньйоном обговорювали тихо, вона не могла розібрати ні слова. Діставши мобільний телефон, вона прикинулася, що розмовляє, хоча потреби в цьому не було — ніхто з чоловіків на неї не дивився. За допомогою телефону Моніка зробила два знімки, розуміючи, що вони матимуть роздільну здатність 72 і, отже, виявляться поганої якості, зате згодяться для доказу того, що зустріч відбулася.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин блондин підвівся і покинув кафе. Моніка Фігуерола вилаялася про себе. Чому вона не залишилася зовні? Вона б упізнала його, коли він виходив з будівлі. Їй хотілося встати і негайно кинутися навздогін, але Мортенссон спокійно сидів на місці, допиваючи каву, і Моніка вирішила, що краще не привертати до себе уваги переслідуванням його невідомого компаньйона.

Секунд через сорок Мортенссон підвівся і пішов до туалету. Щойно за ним зачинилися двері, Моніка Фігуерола схопилася і твердим кроком вийшла на Кунгсґатан. Вона пройшлася вперед і назад, але блондин уже встиг зникнути.

Вона навмання побігла до перехрестя із Свеавеґен, але ніде його не побачила і кинулася в метро. Марно.

Коли Моніка повернулася назад до Кунгстурнет, Мортенссон теж зник.

Повернувшись в околиці «Казанчика Саміра», де вона напередодні увечері залишила свою машину «BMW», Еріка Берґер добряче вилаялася.

Машина була на місці, проте вночі хтось проколов усі чотири колеса. Сволота проклята, лайнулася вона про себе, закипаючи від люті.

Особливого вибору у неї не було. Еріка зателефонувала до служби евакуації і пояснила стан справ. Чекати вона не могла і тому засунула ключі від машини у вихлопну трубу, щоб евакуатори могли потрапити всередину, потім дійшла до площі Маріаторґет і зупинила таксі.

Лісбет Саландер зайшла на сторінку Республіки хакерів і, виявивши, що Чума перебуває в Мережі, кинула йому вісточку. Він одразу ж відгукнувся.

Привіт, Оса. Як справи в лікарні?

Більш-менш. Мені потрібна твоя допомога.

Та ну!

Ніяк не думала, що доведеться про це просити.

Мабуть, справа серйозна.

Йоран Мортенссон, живе у Веллінгбю. Мені потрібний доступ до його комп'ютера.

О'кей.

Весь матеріал треба пересилати Мікаелю Блумквісту з «Міленіуму».

Я це влаштую.

«Старший брат» контролює — телефон Калле Блумквіста і, напевне, його електронну пошту. Надсилай матеріал на його адресу на hotmail.

О'кей.

Якщо я виявлюся недоступна, Блумквісту знадобиться твоя допомога. Треба, щоб у нього була можливість з тобою зв'язатися.

Гм.

Він трохи прямолінійний, але ти можеш на нього покластися.

Гм.

Скільки ти хочеш?

Чума на кілька секунд замовк.

Це пов'язано з твоєю ситуацією?

Так.

Це може тобі допомогти?

Так.

Тоді нічого не треба.

Спасибі. Але не в моїх правилах залишатися у боргу. Мені буде потрібна твоя допомога аж до суду. Я заплачу 30 000.

У тебе є бабло?

Є.

О'кей.

Мабуть, нам знадобиться Трійця. Думаєш, ти зможеш заманити його до Швеції?

Для чого?

Для того, на чому він зуби з'їв. Я заплачу йому стандартний гонорар + витрати.

О'кей. Кого?

Вона пояснила, що потрібно зробити.

У п’ятницю вранці помітно заклопотаний доктор Андерс Юнассон люб’язно поглянув на вочевидь роздратованого інспектора кримінальної поліції Ханса Фасте, що сидів по той бік письмового столу.

— Шкода, — сказав Андерс Юнассон.

— Я нічого не розумію. Я думав, що Саландер видужала. Я приїхав до Ґетеборга, частково щоб її допитати, а частково щоб підготувати її переведення до камери в Стокгольмі, де їй саме місце.

— Шкода, — повторив Андерс Юнассон. — Я б з великим задоволенням спекався її, бо, чесно кажучи, зайвих палат у нас немає. Але…

— А може, вона симулює?

Андерс Юнассон засміявся.

— Не думаю, що таке можливо. Ви повинні зрозуміти ось що. Лісбет Саландер прострелили голову. Я вийняв у неї з головного мозку кулю, і виживе вона чи ні, було тоді майже лотереєю. Вона вижила, і прогноз був виключно сприятливим… настільки, що ми з колегами вже підготувалися її виписувати. А вчора сталося очевидне погіршення. Вона скаржилася на сильний головний біль, і в неї раптом піднялася температура, яка тепер стрибає. Вчора у неї було тридцять вісім, і її двічі нудило. За ніч температура впала і стала майже нормальною, і я подумав, що це якась випадковість. Проте коли я оглядав Саландер сьогодні вранці, у неї було майже тридцять дев’ять, а це серйозно. Зараз температура знову трохи знизилася.

— І в чому ж річ?

— Не знаю, але коливання температури говорять про те, що це не грип або щось подібне. З чим саме це пов’язано, я сказати не можу, але, можливо, у неї просто алергія на які-небудь ліки або на щось інше, з чим вона мала контакт.

Він відкрив на комп’ютері знімок і повернув екран до Ханса Фасте.

— Я зажадав рентген голови. Як бачите, безпосередньо біля місця поранення е затемнення. Я не можу визначити його походження. Це може бути рубець, що утворився в процесі загоєння, а може бути і невеликий крововилив. Але доки ми не з’ясуємо, в чому річ, я її не випущу, хоч як би мені того хотілося.

Ханс Фасте засмучено кивнув. Сперечатися з лікарями не мало сенсу, позаяк вони панують над життям і смертю і є мало не головними представниками Бога на землі. Можливо, за винятком поліцейських. В усякому разі, щоб визначити, у наскільки важкому стані перебуває Лісбет Саландер, йому бракувало компетентності.

— І що тепер буде?

— Я прописав їй цілковитий спокій і відміну фізіотерапії — їй необхідна лікувальна гімнастика через кульові поранення плеча і стегна.

— Гаразд… мені треба зателефонувати до Стокгольма, прокуророві Екстрьому. Це стало для нас деяким сюрпризом. Що я можу йому сказати?

— Два дні тому я був готовий погодитися на її переведення, наприклад, наприкінці цього тижня. За теперішніх обставин доведеться ще трохи почекати. Можете підготувати його до того, що я навряд чи зможу прийняти рішення протягом наступного тижня, і не виключено, що мине ще тижнів зо два, перш ніж вам дозволять перевезти її у в’язницю до Стокгольма. Все залежатиме лише від її стану.

— Суд призначено на липень.

— Якщо не станеться нічого непередбаченого, вона стане на ноги ще задовго до цього.

Інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи з підозрінням роздивлявся м’язисту жінку по той бік столика. Вони сиділи у вуличному кафе на Північній набережній озера Меларен і пили каву. Це відбувалося 20 травня, і повітря здавалося по-літньому теплим. Вона зловила його о п’ятій годині, коли він уже збирався йти додому, назвалася, показавши посвідчення на ім’я Моніки Фігуероли з ДПУ/Без, і запропонувала поговорити за філіжанкою кави.

Спочатку Бубланськи тримався замкнуто і непривітно. За кілька хвилин вона, поглянувши йому в очі, сказала, що не має офіційного завдання його спокусити і що коли він не хоче, то у нього, природно, є цілковите право нічого їй не говорити. Він запитав, яка в неї справа, і вона щиро розповіла, що начальник доручив їй неофіційно скласти уявлення про те, де правда, а де фальсифікація у так званій історії Залаченка, яку інколи також іменують історією Саландер. Заразом пояснила, що, можливо, навіть не має права ставити йому питання, і відповідати на них чи ні — вирішувати йому.

— Що ви хочете дізнатися? — спитав зрештою Бубланськи.

— Розкажіть, що вам відомо про Лісбет Саландер, Мікаеля Блумквіста, Гуннара Бйорка і Олександра Залаченка. Як вони взаємозв’язані?

Вони проговорили більше двох годин.

Торстен Едклінт довго і серйозно роздумував над тим, що робити далі. Після п’яти днів розслідування Моніка Фігуерола подала йому низку безперечних доказів того, що в ДПУ/Без коїться щось неймовірне. Він розумів, що, поки не збере достатню кількість матеріалу, діяти треба обережно. У цій ситуації в нього самого руки виявилися в певному розумінні зв’язані конституцією, позаяк він не мав повноважень проводити оперативні дії, особливо відносно власних співробітників.

Отже, йому потрібно було знайти якусь формулу, що робила б ужиті ним заходи законними. У кризовій ситуації він завжди міг послатися на своє поліцейське посвідчення — адже розслідування злочинів було обов’язком поліцейського, — але даний злочин був такий делікатний і так тісно пов’язаний з конституційними правами громадян, що один неправильний крок — і його, швидше за все, витурять з роботи.

Всю п’ятницю він провів у роздумах, зачинившись у себе в кабінеті, і в результаті дійшов висновку, що Драґан Арманський має рацію, хоч яким би неправдоподібним це здавалося. Всередині ДПУ/Без існувала змова групи осіб, що діяли за межами звичайної роботи або паралельно з нею. Оскільки їх діяльність тривала багато років — щонайменше з 1976 року, коли до Швеції прибув Залаченко, — вона вочевидь була добре організована і мала надійне прикриття згори. Як високо тягнулися зв’язки змовників, Едклінт уявлення не мав.

Він вивів у блокноті три імені.

Йоран Мортенссон, особиста охорона. Інспектор карного розшуку.

Гуннар Бйорк, заступник начальника іноземного відділу. Помер. (Самогубство?)

Альберт Шенке, начальник канцелярії, ДПУ/Без.

Моніка Фігуерола зробила висновок, що Мортенссона перевели з особистої охорони нібито в контррозвідку, де він насправді не з’явився, як мінімум з відома начальника канцелярії. І займається Мортенссон стеженням за журналістом Мікаелем Блумквістом, що не має жодного стосунку до контррозвідки.

До списку слід було додати ще два імені, не з ДПУ/Без.

Петер Телебор’ян, психіатр.

Ларс Фаульссон, слюсар із замків.

Телебор’яна кілька разів запрошували до ДПУ/Без як консультанта з питань психіатрії, наприкінці 80-х і на початку 90-х років. Точно кажучи, запрошували його тричі, й Едклінт ознайомився в архіві з відповідними звітами. Перший випадок був екстраординарним: контррозвідка вирахувала в шведській телеіндустрії російського інформатора, і його біографія викликала побоювання, що в разі викриття він може наважитися на самогубство. Телебор’ян провів надзвичайно гарний аналіз, який показав, що інформатора можна перетворити на подвійного агента. В останніх двох випадках Телебор’яна залучали з куди менш важливих приводів: у зв’язку з алкогольними проблемами одного співробітника ДПУ/Без і з дивною сексуальною поведінкою дипломата з однієї африканської країни.

Однак ні Телебор’ян, ані Фаульссон — особливо Фаульссон — не обіймали в ДПУ/Без жодних посад. Проте їхня діяльність має стосунок до… до чого?

Змова найбезпосереднішим чином пов’язана з померлим Олександром Залаченком — агентом-перебіжчиком російського ГРУ, який, згідно з даними, прибув до Швеції в день виборів 1976 року. І про якого ніхто ніколи не чув. Як таке можливе?

Едклінт спробував уявити собі, як могли б розвиватися події, якби він сам був яким-небудь начальником у ДПУ/Без в 1976 році, коли перебіг Залаченко. Як би він учинив? Цілковита секретність, без цього ніяк. Про перебіжчика має знати лише найвужче коло, інакше інформація могла б просочитися назад до росіян і… Наскільки вузьке коло?

Оперативний відділ?

Невідомий оперативний відділ?

Якби все було за правилами, Залаченко мусив би опинитися у віданні контррозвідки. А ще краще — військової розвідки, але там не мали ні ресурсів, ні компетенції для проведення подібної оперативної діяльності. Отже, СЕПО.

Але у відділ контррозвідки він так і не потрапив. Ключова фігура — Бйорк, він очевидно був одним з тих, хто займався Залаченком. Але до контррозвідки він ніколи стосунку не мав. Бйорк — це загадка. Формально він з 70-х років значився у відділі роботи з іноземцями, але насправді там майже не показувався до 90-х років, коли раптом став заступником начальника.

До того ж Бйорк — головне джерело інформації Блумквіста. Як Блумквісту вдалося змусити Бйорка розкрити таку вибухонебезпечну таємницю, та ще й журналістові?

Усе через шльондр. Бйорк бігав по малолітніх повіях, і «Міленіум» збирався його викрити. Очевидно, Блумквіст шантажував Бйорка.

Потім до справи приплутується Лісбет Саландер.

Покійний адвокат Нільс Б’юрман працював у відділі роботи з іноземцями одночасно з Бйорком, до них і звернувся Залаченко. Але як вони вчинили?

Потрібне було чиєсь рішення. Відносно перебіжчика такого масштабу розпорядження мало надійти аж ізгори.

З уряду. Без підтримки їм було не обійтися. Інакше просто неймовірно.

Чи?

Едклінт відчув, як по шкірі побігли мурашки. Формально все зрозуміло. Відносно перебіжчика масштабу Залаченка необхідно підтримувати режим максимальної секретності. Він би так вирішив і сам. Напевне, так вирішив і уряд Фельдіна. Це цілком правильно.

Однак те, що сталося в 1991 році, ні під які правила не підпадало. Бйорк звернувся по допомогу до Петера Телебор’яна, щоб замкнути Лісбет Саландер до дитячої психіатричної лікарні під приводом того, що вона психічнохвора. Це вже злочин, причому такий тяжкий, що в Едклінта знову побігли мурашки.

Хтось же мусив ухвалювати рішення. Цього разу мова про уряд йти просто не могла… Прем’єр-міністром тоді був Інгвар Карлссон, а за ним Карл Більдт. Жоден політик не наважився б навіть подумати про крок, що йде врозріз з усіма законами і справедливістю і загрожує, в разі виходу нагору, вилитися в грандіозний скандал.

Якщо тут замішаний уряд, то Швеція нітрохи не краща за будь-яку диктатуру світу.

Цього не може бути.

А далі — події в Сальгренській лікарні 12 квітня. Залаченка так доречно вбиває психічнохворий борець за справедливість тієї самої миті, коли відкривають квартиру Мікаеля Блумквіста і нападають на Анніку Джанніні. В обох випадках викрадають дивний звіт Гуннара Бйорка від 1991 року. Цю інформацію абсолютно off the record[43] повідомив Драґан Арманський. Заяви до поліції не подавалися.

І одночасно з цим бере й вішається Гуннар Бйорк — людина, яку Едклінту більше за всіх хотілося б викликати для серйозної розмови.

У такий довгий ланцюг збігів Торстен Едклінт не вірив. Інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи теж не вірить, що це випадковість. Не вірить і Мікаель Блумквіст. Едклінт знову схопився за фломастер.

Еверт Гупьбер/, 78 років. Юрист-податківець.???

Чорт забирай, хто ж такий Еверт Гульберґ?

Він уже зібрався зателефонувати керівникові ДПУ/Без, але передумав з тієї простої причини, що не знав, як високо всередині організації поширюється змова. Коротше кажучи, він не знав, на кого може покладатися.

Відкинувши можливість звернення до кого-небудь усередині ДПУ/Без, він став думати, чи не звернутися йому до звичайної поліції. Ян Бубланськи керує розслідуванням справи Рональда Нідермана і, звичайно, був би зацікавлений у будь-якій додатковій інформації. Але це неможливо з суто політичних міркувань.

Він відчував, що на його плечі навалився величезний тягар.

Під кінець залишився тільки один варіант, який здавався конституційним і, можливо, захистив би його, якби він потрапив у подальшому в немилість. Йому треба звернутися до начальника і заручитися політичною підтримкою своїх дій.

Едклінт поглянув на годинник — близько четвертої пополудні. Він підняв слухавку і зателефонував міністрові юстиції, якого знав уже кілька років і з яким зустрічався на різних засіданнях у міністерстві. Не минуло й п'яти хвилин, як його з’єднали.

— Доброго дня, Торстене, — привітав його міністр юстиції. — Ми давно не спілкувалися. У чому ваша справа?

— Чесно кажучи, я, очевидно, телефоную для того, щоб дізнатися, наскільки ви мені довіряєте.

— Довіряю? Забавне питання. Щодо мене, то довіряю цілком. Чим викликане таке питання?

— Воно викликане величезним, екстраординарним проханням… Мені необхідно зустрітися з вами і прем’єр-міністром, і терміново.

— Отакої.

— З вашого дозволу я волів би зачекати з поясненнями до того, як ми зможемо говорити віч-на-віч. У мене на столі є справа, яка так заслуговує на увагу, що я вважаю за необхідне проінформувати і вас, і прем’єр-міністра.

— Звучить серйозно.

— Це дійсно серйозно.

— Це якось пов’язано з терористами і погрозами…

— Ні. Справа ще серйозніша. Звертаючись до вас із таким проханням, я ставлю на карту свою репутацію і кар’єру. Я б не завів цієї розмови, якби не вважав ситуацію такою серйозною.

— Зрозуміло. Звідси і питання про довіру… Як скоро вам треба зустрітися з прем’єр-міністром?

— Якщо можливо, прямо сьогодні увечері.

— Я починаю хвилюватися.

— На жаль, у вас є для цього привід.

— Скільки часу забере зустріч?

Едклінт подумав.

— На підсумовування всіх деталей, напевне, знадобиться година.

— Я вам передзвоню.

Міністр юстиції передзвонив протягом п’ятнадцяти хвилин і повідомив, що прем’єр-міністр зможе прийняти Торстена Едклінта у себе вдома о 21.30. Коли Едклінт опускав слухавку, руки в нього були вологими. Добре… завтра вранці з моєю кар'єрою, можливо, буде покінчено.

Він знову підняв слухавку і зателефонував Моніці Фігуеролі.

— Привіт, Моніко. Ти повинна сьогодні увечері о двадцять першій нуль-нуль прийти на службу. Одягнися якнайкраще.

— Я завжди добре одягнена, — сказала Моніка Фігуерола.

Прем’єр-міністр дивився на начальника відділу охорони конституції поглядом, який, швидше за все, слід було розцінювати як недовірливий. В Едклінта виникло відчуття, що за скельцями окулярів прем’єр-міністра з величезною швидкістю обертаються шестерні.

Прем’єр-міністр перевів погляд на Моніку Фігуеролу, яка за час годинної доповіді жодного разу не відкрила рота. Він побачив незвичайно високу, м’язисту жінку, яка дивилася на нього шанобливими, повними надій очима. Потім обернувся до міністра юстиції, який дещо зблід від усього почутого.

Під кінець прем’єр-міністр глибоко зітхнув, зняв окуляри і надовго спрямував погляд кудись удалину.

— Думаю, нам треба налити ще кави, — нарешті сказав він.

— Так, дякую, — відгукнулася Моніка Фігуерола.

Едклінт кивнув, і міністр юстиції налив їм каву з термоса, що стояв на столі.

— Дозвольте мені узагальнити, щоб бути певним, що я вас правильно зрозумів, — сказав прем’єр-міністр. — Ви підозрюєте, що всередині Служби державної безпеки існує група змовників, дії якої виходять за межі їх конституційних обов’язків, і що ця група протягом кількох років займалася чимось, що може бути розцінене як злочинна діяльність.

Едклінт кивнув.

— І ви прийшли до мене, бо не довіряєте керівництву Служби державної безпеки?

— Загалом, так, — відповів Едклінт. — Я вирішив звернутися прямо до вас, позаяк діяльність такого роду суперечить конституції, але я не знаю мети змови і не впевнений, чи все я правильно розумію. Можливо, сама діяльність легітимна і санкціонована урядом. У такому разі я ризикую вчинити дії, що ґрунтуються на помилковій або неправильно зрозумілій інформації, і тим самим зірвати здійснювану таємну операцію.

Прем’єр-міністр поглянув на міністра юстиції. Обоє розуміли, що Едклінт підстраховується.

— Я ні про що подібне не чув. Вам про це щось відомо?

— Абсолютно нічого, — відповів міністр юстиції. — В жодному з відомих мені звітів Служби державної безпеки немає нічого, що б на це вказувало.

— Мікаель Блумквіст вважає, що це якась фракція всередині СЕПО. Він називає її «Клуб Залаченка».

— Я навіть ніколи не чув про те, що Швеція прийняла й утримувала російського перебіжчика такого масштабу… Значить, він перебіг за часів уряду Фельдіна.

Едклінт відкашлявся.

— Буржуазний уряд передав кермо влади Улофу Пальме. Не секрет, що в декого з моїх попередників у ДПУ/Без склалася про Пальме специфічна думка…

— Ви хочете сказати, що хтось забув проінформувати соціал-демократичний уряд?

Едклінт кивнув.

— Я хочу нагадати, що Фельдін обіймав свою посаду два терміни. Обидва рази уряд розколювався. Спершу Фельдіна в сімдесят дев'ятому році змінив Ула Ульстен, з урядом меншості. Потім уряд ще раз розколовся, коли його покинули помірні, і Фельдін правив разом з Народною партією. Можна припустити, що за цих передач влади в Об’єднаній адміністрації міністерств панував деякий безлад. Не виключено навіть, що про Залаченка знало таке вузьке коло, що прем’єр-міністр Фельдін просто не мав у своєму розпорядженні достатньої інформації і йому нічого було передавати Пальме.

— На кому ж тоді лежить відповідальність? — запитав прем’єр-міністр.

Усі, окрім Моніки Фігуероли, похитали головами на знак невідання.

— Думаю, що це неминуче просочиться у ЗМІ, — сказав прем’єр-міністр.

— Мікаель Блумквіст і «Міленіум» виступлять з публікаціями. Іншими словами, ми мусимо щось зробити.

Едклінт навмисно вжив слово «ми». Прем’єр-міністр кивнув — він розумів серйозність ситуації.

— Спершу я хочу подякувати вам за те, що ви прийшли до мене з цією справою з такою поспішністю. Зазвичай я на першу вимогу людей не приймаю, але міністр юстиції сказав, що ви — людина розумна і що напевно сталося щось екстраординарне, якщо ви просите про зустріч не звичайними каналами.

Едклінт трохи перевів дух. Хоч би що сталося, гнів прем’єр-міністра на нього не впаде.

— Тепер нам треба просто вирішити, що з цим робити. У вас є які-небудь пропозиції?

— Можливо, — ухильно відповів Едклінт.

Він замовк так надовго, що Моніка Фігуерола кашлянула.

— Можна мені сказати?

— Будь ласка, — відповів прем’єр-міністр.

— Якщо урядові про цю операцію невідомо, вона незаконна. В такому разі відповідальна за неї людина є злочинцем — тобто той або ті державні службовці, які перевищили свої повноваження. Якщо ми отримаємо підтвердження всім заявам Мікаеля Блумквіста, значить, якась група співробітників ДПУ/Без займається кримінальною діяльністю. Тоді проблема розпадається на дві частини.

— Що ви маєте на увазі?

— По-перше, треба відповісти на питання, як таке стало можливим. Хто за це відповідальний? Як усередині поважної поліцейської організації могла виникнути подібна змова? Хочу нагадати, що сама працюю в ДПУ/Без і пишаюся цим. Як це могло так довго тривати? Яким чином їх діяльність удавалося приховувати і фінансувати?

Прем’єр-міністр кивнув.

— На цю тему ще писатимуться книги, — вела далі Моніка Фігуерола. — Але ясно одне: повинно здійснюватись фінансування, і йдеться про кілька мільйонів крон щороку, принаймні. Я переглянула бюджет Служби державної безпеки і не знайшла там жодної статті, яку можна приписати «Клубові Залаченка». Але, як вам відомо, існують деякі приховані фонди, інформація про які є в начальника канцелярії і фінансового директора, але недоступна мені.

Прем’єр-міністр похмуро кивнув. Чому СЕПО завжди так важко керувати?

— По-друге, потрібно з’ясувати, хто в цьому замішаний. Чи, точніше, яких людей слід заарештувати.

Прем’єр-міністр випнув губи.

— На мій погляд, усі ці питання залежать від того рішення, яке ви в найближчі хвилини приймете.

Торстен Едклінт затамував подих. Якби він міг ударити Моніку Фігуеролу ногою по щиколотці, він би це зробив. Вона раптом підірвала всю риторику, прямо заявивши, що прем’єр-міністр особисто відповідає за це. Едклінт сам збирався підвести до цього висновку, лише довгою, дипломатичною дорогою.

— Яке ж рішення, ви вважаєте, я повинен прийняти? — поцікавився прем’єр-міністр.

— З нашого боку інтерес у нас один. Я пропрацювала у відділі охорони конституції три роки і вважаю, що ця справа має щонайважливіше значення для шведської демократії. Останніми роками Служба державної безпеки трималася в межах конституції. Я, природно, не хочу, щоб скандал відбився на ДПУ/Без. Для нас важливо підкреслити, що йдеться про злочинну діяльність окремих індивідів.

— Подібна діяльність, зрозуміло, не санкціонована урядом, — сказав міністр юстиції.

Моніка Фігуерола кивнула і на кілька секунд задумалася, а потім додала:

— З вашого боку, думаю, важливо, щоб скандал не відбився на уряді, що станеться, якщо уряд спробує приховати цю історію.

— Уряд не має звички приховувати злочинну діяльність, — відповів міністр юстиції.

— Так, але давайте гіпотетично припустимо, що уряд захоче це зробити. В такому разі вибухне скандал небаченого масштабу.

— Кажіть далі, — запропонував прем’єр-міністр.

— Зараз ситуація погіршується тим, що нам, у відділі охорони конституції, для розслідування цієї історії доводиться займатися сумнівною в правовому відношенні діяльністю. Ми хочемо, щоб усе було законно, з юридичної і конституційної точки зору.

— Ми всі цього хочемо, — заявив прем’єр-міністр.

— У такому разі я пропоную, щоб ви як прем’єр-міністр віддали розпорядження відділу охорони конституції якомога швидше розплутати цей клубок. Дайте нам письмове доручення і наділіть нас необхідними повноваженнями.

— Я не впевнений, що ваша пропозиція законна, — засумнівався міністр юстиції.

— Ні, вона законна. Уряд наділений владою вживати далекосяжних заходів у разі, якщо існує загроза зміни конституції нелегітимним чином. Якщо група військових або поліцейських починає проводити самостійну зовнішню політику, то в країні де-факто має місце державний переворот.

— Зовнішню політику? — спитав міністр юстиції.

Прем’єр-міністр раптом кивнув.

— Залаченко був перебіжчиком з іноземної держави, — нагадала Моніка Фігуерола. — Інформація, яку він повідомляв, за відомостями Мікаеля Блумквіста, передавалася зарубіжним розвідкам. Якщо це робилося без відома уряду, отже, мав місце державний переворот.

— Ваша позиція мені зрозуміла. — Прем’єр-міністр кивнув. — Тепер дозвольте мені викласти мою.

Підвівшись, він пройшовся навколо столу і зупинився перед Едклінтом.

— У вас талановита співробітниця. І до того ж вона говорить прямо.

Едклінт ковтнув повітря і кивнув. Прем’єр-міністр звернувся до міністра юстиції.

— Зателефонуйте держсекретареві і директорові правового департаменту. До завтрашнього ранку мені потрібний документ, який дає відділу охорони конституції екстраординарні повноваження для дій щодо цієї справи. Відділу доручається визначити міру справедливості обговорених нами тверджень, зібрати документацію про масштаби справи, а також з’ясувати, які люди за неї відповідальні або в ній замішані.

Едклінт ще раз кивнув.

— Документ не повинен мати доручення проводити попереднє слідство — можливо, я помиляюся, але думаю, що призначати керівника попереднього слідства в такій ситуації має право лише генеральний прокурор. Проте я можу дати вам доручення провести власне розслідування з метою з’ясування правди. Отже, ви готуєте звіт урядовій комісії. Це зрозуміло?

— Так. Але я хотів би наголосити, що в минулому був прокурором.

— Гм. Ми попросимо директора правового департаменту розібратися і точно визначити, який вигляд це повинно мати у формальному відношенні. У будь-якому разі ви персонально відповідаєте за це розслідування. Необхідних співробітників підберете собі самі. Якщо ви виявите докази злочинної діяльності, вам слід передати цю інформацію генеральному прокуророві, який уже прийматиме рішення про порушення судового переслідування.

— Мені треба перевірити, як саме належить діяти, але думаю, ви повинні проінформувати спікера і конституційну комісію Риксдагу… Відомості просочаться швидко, — сказав міністр юстиції.

— Іншими словами, нам треба працювати без затримок, — відповів прем’єр-міністр.

— Але… — промовила Моніка Фігуерола.

— Що? — спитав прем’єр-міністр.

— Залишаються дві проблеми. По-перше, публікація «Міленіуму» може зіткнутися з нашим розслідуванням, а по-друге, за кілька тижнів почнеться процес над Лісбет Саландер.

— Ми можемо довідатися, коли «Міленіум» збирається давати публікацію?

— Можна спробувати запитати, — сказав Едклінт. — Останнє, чого б нам хотілося, це втручатися в діяльність ЗМІ.

— Що стосується цієї дівчини, Саландер… — почав міністр юстиції. Він трохи подумав. — Жахливо, якщо вона дійсно зазнала таких протизаконних дій, як стверджує «Міленіум». Невже таке можливе?

— Боюся, що так, — відповів Едклінт.

— У такому разі ми повинні простежити за тим, щоб її поновили в правах і, головне, щоб вона не стала жертвою нових правопорушень, — зауважив прем’єр-міністр.

— А яким чином? — поцікавився міністр юстиції. — Уряд ні за яких обставин не може втручатися в питання про порушення судового переслідування. Це було б порушенням закону.

— Може, нам поговорити з прокурором…

— Ні, — заперечив Едклінт. — Будучи прем’єр-міністром, ви не маєте права яким-небудь чином впливати на юридичний процес.

— Іншими словами, Саландер доведеться постати перед судом, — зробив висновок міністр юстиції. — Лише якщо вона програє процес і подасть протест до уряду, уряд зможе включитися і помилувати її або дати розпорядження генеральному прокуророві перевірити, чи є підстави для нового процесу.

Потім він додав ще одне:

— Але це лише в разі, якщо її засудять до тюремного ув’язнення. Якщо ж її вирішать помістити до закритої психіатричної установи, уряд нічого вдіяти не зможе. Це медичне питання, а прем’єр-міністр не наділений компетенцією вирішувати, здорова вона чи ні.

О десятій годині вечора в п’ятницю Лісбет Саландер почула, що в двері вставляють ключа. Вона негайно вимкнула кишеньковий комп’ютер і засунула його під подушку. Підвівши погляд, вона побачила, як Андерс Юнассон зачиняє за собою двері.

— Доброго вечора, фрекен Саландер, — привітався він. — Як ми почуваємося сьогодні увечері?

— У мене розколюється голова й, очевидно, є температура, — відповіла Лісбет.

— Це не радує.

Але Лісбет Саландер мала вигляд, не надто змучений температурою або головним болем. Десять хвилин доктор Андерс Юнассон присвятив її огляду і виявив, що надвечір температура знову дуже піднялася.

— Дуже прикро, що це звалилося на нас, якраз коли ти в останні тижні почала так успішно видужувати. Тепер я, на жаль, ще тижнів зо два не зможу тебе виписати.

— Двох тижнів повинно вистачити.

Він подивився на неї довгим поглядом.

Відстань між Лондоном і Стокгольмом, якщо їхати автомобілем, за грубим підрахунком становить 1800 кілометрів, для подолання яких теоретично потрібно приблизно двадцять годин. Насправді ж близько двадцяти годин пішло лише на те, щоб дістатися кордону між Німеччиною і Данією. Небо затягнули свинцеві грозові хмари, і коли чоловік, якого називали Трійцею, в понеділок опинився посеред мосту через Ересунд, уперіщив дощ. Трійця зменшив швидкість і увімкнув двірники.

Їзда по європейських країнах машиною уявлялася Трійці кошмаром, оскільки континентальна Європа уперто їздила по неправильній стороні дороги. Він склав речі у фургон у суботу вранці, переправився поромом від Дувра до Кале, а потім перетнув Бельгію через Льєж, затим переїхав німецький кордон біля Ахена і по автобану попрямував на північ, до Гамбурга і далі, в Данію.

Його компаньйон Боб Собака дрімав на задньому сидінні. Вони вели машину по черзі і, виключаючи годинні зупинки в придорожніх кафе, стабільно їхали зі швидкістю кілометрів дев’яносто на годину. Фургону було вісімнадцять років, і пересуватися швидше він просто не міг.

Існував простіший спосіб добратися від Лондона до Стокгольма, але ввезти до Швеції близько тридцяти кілограмів електронного устаткування на звичайному літаку, на жаль, навряд чи було можливим. А пересуваючись по землі, вони перетнули шість державних кордонів, проте жоден митник чи паспортний контроль їх не зупинив. Трійця був палким прихильником ЄС, правила якого спрощували йому візити на континент.

Трійці було тридцять два роки, народився він у місті Бредфорді, але з дитинства жив у північній частині Лондона. Формально в нього була погана освіта — професійне училище, звідки він у дев’ятнадцять років вийшов з дипломом техніка телевізійного устаткування і три роки справді пропрацював наладчиком у «Бритіш телеком».

Насправді ж він мав теоретичні знання з електроніки і комп’ютерної техніки, які дозволили б йому легко взяти гору над будь-яким снобом-професором. Трійця зріднився з комп’ютерами ще в десятилітньому віці і вперше зламав комп’ютер, коли йому було тринадцять. Розсмакувавши, він досяг такого успіху, що в шістнадцять років уже змагався з кращими хакерами світу. Був період, коли він проводив за монітором кожну вільну хвилину — писав власні програми і розміщував у Мережі каверзні пастки. Він зробився своєю людиною в Бі-бі-сі, в англійському міністерстві оборони і в Скотланд-ярді. Йому вдалося навіть ненадовго взяти на себе командування британським атомним підводним човном, що патрулював у Північному морі. На щастя, Трійця належав швидше до категорії допитливих, ніж злісних мережевих мародерів. Йому ставало нецікаво, щойно він уломлювався і діставав доступ до комп’ютера та сканував його таємниці. Максимум, що він собі дозволяв, і то не часто, це пожартувати: наприклад, влаштувати так, щоб у відповідь на запит про вказівку позиції комп’ютер атомного підводного човна запропонував капітанові підтерти собі зад. Останній інцидент став причиною кількох кризових нарад у міністерстві оборони, і заднім числом Трійця зрозумів, що коли держава серйозно загрожує хакерам тривалими строками тюремного ув’язнення, то хвалитися своїми здібностями, очевидно, не краща ідея.

Він вивчився на телевізійного техніка, позаяк уже знав, як працює телефонна мережа, потім дійшов висновку, що вона безнадійно застаріла, і перекваліфікувався в приватного консультанта з охорони — встановлював системи сигналізації і контролював їхню роботу. Обраним клієнтам він міг ще пропонувати такі штучки, як спостереження і прослуховування телефонів.

Трійця був одним із засновників Республіки хакерів. А Оса — одним з її громадян.

Коли вони з Бобом Собакою наближалися до Стокгольма в неділю увечері, було пів на восьму. Проїхавши комплекс «ІКЕА» при торговельному центрі «Кунґенс кюрва» в приміському районі Шерхольмен, Трійця відкрив мобільний телефон і викликав записаний там номер.

— Чума, — сказав Трійця.

— Ви де?

— Ти сказав, щоб я зателефонував, як проїду «ІКЕА».

Чума описав дорогу до турбази на острові Лонгхольмен, де він забронював колегам з Англії кімнату. Позаяк Чума майже ніколи не виходив з помешкання, вони домовилися наступного дня зустрітися у нього вдома о десятій ранку.

Трохи поміркувавши, Чума зважився на титанічну працю — до приходу гостей помити посуд, прибратися і провітрити квартиру.