Пригоди Незнайка і його товаришів

Розділ другий ЯК НЕЗНАЙКО БУВ МУЗИКАНТОМ

Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати.

Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.

Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:

— Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.

— Учись, — погодився Гусля. — На чому ти хочеш грати?

— А на чому найлегше вивчитись.

— На балалайці.

— Ну, давай сюди балалайку, я спробую.

Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:

— Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.

Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:

— А ще гучнішого нічого нема?

— Ще труба є, — відповів Гусля.

— Дай-но сюди, спробуємо.

Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!

— Оце гарний інструмент! — зрадів Незнайко. — Гучно грає!

— Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, — погодився Гусля.

— А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко.

— Та ні, ти ще не вмієш.

— Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

— Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля.

— Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно!

— Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.

— Так у мене ж і виходить гарно.

— І зовсім не гарно, — сказав Гусля. — Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.

— Це ти нездібний! — розсердився Незнайко. — Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.

— Нічого подібного, — сказав Гусля. — Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.

— Ну й буду грати! — відповів Незнайко.

Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…

Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.

Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:

— Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!

— Що за шум? — закричали всі.

— Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю.

— Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять!

— Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть.

— А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!

Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:

— Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!

— Та припини ти! — накинулись на нього всі малюки. — Йди геть із своєю противною трубою!

— Куди ж я піду?

— Йди в поле і грай собі там.

— А хто мене в полі слухати буде?

— А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?

— Обов'язково.

— Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.

Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до другого будинку — його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним. Ледве він утік від них із своєю трубою.

З того часу Незнайко перестав грати на трубі.

— Моєї музики не розуміють, — казав він. — Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.