Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

XXII. Король-Берег

А у Король-Березі королева Раеніра з кожною новою зрадою дедалі глибше ховалася від світу і людей. Аддам Веларіон, підозрюваний у перевертництві, утік з міста, перш ніж його встигли допитати. Раеніра, наказавши схопити пана Аддама, втратила не лише дракона з вершником, але й Правицю Королеви… до того ж більше як половина війська, що випливло з Дракон-Каменя на захоплення Залізного Престолу, складалася зі служивих людей дому Веларіон. Коли стало відомо, що князь Корліс скніє у підземеллі під Червоним Дитинцем, веларіонівці почали кидати королевину службу сотнями. Хтось тікав до Шевської площі й приєднувався там до посполитого натовпу, що дедалі більшав, інші вислизали крізь потерни або перелазили через мури, сподіваючись знайти шлях назад до Плавня. Але й ті, що лишилися, були вже не варті довіри.

Того самого дня, невдовзі після заходу сонця, Раенірин двір спізнав нове жахіття: Гелаена Таргарієн, сестра, дружина та королева Аегона II, мати його дітей, викинулася з вікна Маегорового Острогу просто на залізні шпички у сухому рові. Смерть прийшла до неї у віці двадцяти і одного року.

А коли спустилася ніч, стогнами Король-Берега, шинками, бурдеями та харчівнями, ба навіть святими септами пішла гуляти чорніша оповідка. Королеву Гелаену вбили — так шепотілися люди — як перед нею вбили її синів. Адже принц Даерон з драконами скоро постане перед брамою, і на тому панування Раеніри дійде кінця. Стара королева, мовляв, рішуче налаштувалася завадити молодшій зведеній сестрі пережити її падіння, а тому надіслала пана Лютора Довгаля схопити Гелаену і безжальною рукою скинути на залізні вістря під вікном. Плітка про вбивство Гелаени хутко розлетілася усім Король-Берегом, і люди миттю в неї повірили. Вже саме це свідчить, як рішуче та одностайно місто налаштувалося проти колись улюбленої ним королеви. Раеніру проклинали, а за Гелаеною побивалися; простолюддя Король-Берега хутко пригадало і жорстоке вбивство принца Джаяхаериса зарізяками Бриндзею та Крівцею.

Принаймні, кінець Гелаени виявився милосердно швидким: одна зі шпичок влучила у горло, і королева померла, не видавши й крику. В мить її смерті на іншому кінці міста, нагорі пагорба Раеніс, дракониця Вогнемрія раптом заревла та сіпнулася у повітря; весь Драконосхрон здригнувся, а два з ланцюгів, що припинали тварину до стін, розірвалися. Коли королеві Алісенті повідомили про смерть дочки, вона роздерла на собі вбрання і проказала найлихіші прокляття на голову своєї суперниці.

Тієї ж ночі весь Король-Берег піднявся на кривавий бунт.

Заворушення почалися у вузьких та звивистих провулках Блошиного Подолу. Чоловіки та жінки кількасотенними хвилями вихлюпували з винних льохів, бійцівських ям та шинків — усі люті, п’яні та налякані. Звідти бунтівники почали розтікатися містом, волаючи про відплату за мертвих принців та їхню вбиту матір. Переверталися вози, громилися крамниці, грабувалися та підпалювалися будинки. На золотокирейників, що намагалися вгамувати безлад, напосілися з усіх боків і жорстоко відлупцювали. Не жаліли вже нікого — ані чесного, ані підлого. Панів та вельмож закидали камінням і сміттям, лицарів витягали з сідел. Пані Дарла Дідин мусила дивитися, як її брата Давоса штрикнули ножем у око, коли той намагався захистити сестру від наруги трьома п’яними стайнярами. Жеглярі, неспроможні повернутися до своїх кораблів, напали на Річкову браму і зчинили там справжню битву з міською вартою. Знадобилося чотири сотні списників під проводом самого пана Лютора Довгаля, щоб розігнати їх. Але до того часу ворота вже рознесли на півсотні шматків. Не менше сотні людей лежало навколо мертвими або при смерті; чверть від них складали золотокирейники.

На Шевській площі звуки бунту чулися звідусіль, від кожного кінця міста. Міська варта прибула туди великим загоном — п’ять сотень вояків, озброєних тесаками, списами та шпичастими кийками, у чорних кольчугах, сталевих мисюрках і довгих золотих киреях. Вони стали стіною списів та щитів на південному краю площі. На їхньому чолі височів пан Лютор Довгаль верхи на забраному в броню огирі, з мечем у руці. Від самого його вигляду кількасот бунтівників повтікало у криві провулки, а ще кількасот — коли пан Лютор наказав золотокирейникам наступати.

Але ще десять тисяч лишилося стояти там, де стояло. Натовп був такий щільний, що найбоязкіші, ладні вже накивати п’ятами, мусили стояти, неспроможні поворухнутися — а їх штовхали, несли, збивали додолу і топтали ногами. Інші просувалися уперед, зімкнувши лікті, й волали прокляття назустріч списам, що наближалися під повільний перестук тулумбасів.

— Звільніть дорогу, кляті йолопи! — ревів пан Лютор. — Розходьтеся по домівках, і ніхто вас не зачепить! Тікайте додому!

Одні кажуть, що першим загинув якийсь хлібопік. Коли вістря списа проштрикнуло йому груди, він лише забурчав здивовано і очима проводив струмок крові, що потік його фартухом. Інші твердять, що першою вмерла дівчинка, збита й затоптана бойовим конем пана Лютора. З натовпу прилетів камінь і вдарив у чоло одного зі списників. Звідусіль чулися прокляття і вереск, з даху летіли дощем палиці, камені та нічні горщики, а лучник з іншого кінця майдану почав пускати стріли. Одного вартового пхнули смолоскипом, і за миг ока золота кирея запалала ясним вогнем.

Міська варта складалася з дебелих чолов’яг — молодих, міцних, добре навчених, озброєних та вкритих бронею. Їхня стіна щитів трималася на протязі десяти сажнів, або й більше; варта проклала криваву стежку крізь натовп, лишаючи по собі мертвих та скалічених. Проте числом вони не переважали п’яти сотень, а бунтівників зібралося кількадесят тисяч. Ось упав один вартовий, тоді другий, і скоро простолюд уже вдирався до дірок у лаві захисників, бив ножами та камінням, гриз зубами, перекидав вартових на землю спереду і з боків, накидався ззаду, жбурляв черепицю з дахів та балконів.

Битва перетворилася на бійню. Золотокирейників оточили, стиснули, затопили зусібіч, не лишивши їм місця навіть змахнути зброєю. Багато вартових померли від власних мечів, а інших розірвали на шматки, забили ногами, затоптали чоботями, порубали сапками та різницькими тесаками. Свавілля не уникнув навіть грізний пан Лютор Довгаль: меча йому вирвали з рук, а самого витягли з сідла, штрикнули у живіт і забили на смерть каменями з бруківки. Голову та шолом лицаря понівечили так, що коли наступного дня по тіла приїхали труповози, його змогли упізнати лише за зростом і статурою.

Тієї довгої ночі над половиною міста панував цілковитий безлад, а над рештою чубилися вельми дивні пани та самозвані королі, що вигулькнули нізвідки і невідомо як. Заплотний лицар на ймення Перкин Блощичка коронував власного зброєносця Тристана, підлітка шістнадцяти років, якого оголосив тілесним нащадком покійного короля Візериса. Будь-який лицар може висвятити у лицарі іншу людину, і пан Перкин заходився висвячувати кожного сердюка, злодія та різника, що виявляв бажання стати під подерте Тристанове знамено. Чоловіки та хлопці, бачачи таку справу, сотнями стікалися присягати йому на вірність.

На світанку все місто палало пожежами, Шевською площею валялися трупи, а Блошиним Подолом блукали зграї погромників, які вдиралися до крамниць і домівок та накладали руки на всіх чесних людей, що траплялися назустріч. Вцілілі золотокирейники відступили до казарм, і на вулицях встановилася влада помийних лицарів, блазенських королів та навіжених пророків. Наче таргани, яких той набрід нагадував найбільше, вони тікали від світла, ховалися у льохи та схрони, щоб проспатися від пияцтва, поділити здобич та змити кров з рук. Золотокирейники зі Старої та Драконової брам зробили вилазку за наказом своїх сотників — пана Балона Березняка та пана Гарта Заячої Губи — і до полудня дещо відновили лад на вулицях північніше та східніше від пагорба Раеніс. Пан Медрік Мандерлі на чолі сотні вояків з Білої Гавані зробив те саме на північний схід від Аегонового пагорба аж до Залізної брами.

У решті ж Король-Берега, як і раніше, панував цілковитий безлад. Коли пан Торген Мандерлі повів північан униз Гаком, то побачив, що Рибницький Майдан та Річковий Ряд юрмляться помийними лицарями пана Перкина. Коло Річкової брами над мурами плескав блазенський прапор «короля» Тристана, а тіла сотника та трьох десятників висіли на брамній башті. Решта залоги при «Грязючній» брамі перебігла до пана Перкина. Пан Торген втратив чверть свого загону, коли намагався пробитися назад до Червоного Дитинця… але ще легко відбувся порівняно з паном Лорентом Марбрандом. Останній повів до Блошиного Подолу сотню лицарів та щитників, а повернулося звідти шістнадцятеро, і пана Лорента, Регіментаря Королевогвардії, серед них вже не було.

До вечора Раеніра Таргарієн опинилася у скрутній облозі з усіх боків, а правління її зійшло на цілковиту руїну. Королева шаленіла, дізнавшись, що Дівостав перейшов на бік ворога, що Кропивка зникла, а власний коханий чоловік її зрадив. Коли ж пані Мисарія попередила, що найгірше почнеться з темрявою, і що нова ніч може виявитися гіршою за попередню, Раеніра затремтіла. На світанку при ній у престольній палаті перебувало з сотню двірських панів та різних слуг, але один за одним вони вислизали геть.

Настрій її милості хилитався того дня від люті до відчаю і знову до люті. Королева так відчайдушно хапалася за престол, що на заході сонця її руки спливали кров’ю. Вона віддала провід над золотокирейниками панові Балону Березняку, сотникові при Залізній брамі, надіслала ще круків до Зимосічі та Соколиного Гнізда, благаючи про нову допомогу, оголосила наказ про засудження зрадників Мутонів з Дівоставу на ганьбу та смерть, і поставила молодого пана Глендона Добряна Регіментарем Королевогвардії. (Хоча пан Добрян мав від народження якихось двадцять років, а Білим Мечем став лише на попередній поворот місяця, та він уже того самого дня встиг відзначитися у бою в Блошиному Подолі. Саме він привіз назад до замку тіло пана Лорента, не дозволивши бунтівникам спаплюжити його.)

Аегон Молодший не залишав матері ані на хвилину, проте рідко казав хоч слово. Тринадцятирічний принц Джофрі вдяг свій обладунок зброєносця і молив королеву дозволити йому поїхати до Драконосхрону та сісти на Тираксеса.

— Я хочу воювати за вас, пані матінко, як воювали мої брати! Дозвольте мені довести, що хоробрістю я не поступаюся їм!

Але його слова лише зміцнили рішучість Раеніри.

— Так, вони були хоробрі. А тепер вони мертві. Мої милі, любі хлопчики — вони обоє мертві.

І знову її милість своїм наказом заборонила принцові залишати замок.

На заході сонця щуряче плем’я Король-Берега повилазило зі своїх бридких нір та льохів ще в більшому числі, ніж попередньої ночі.

Коло Річкової брами пан Перкин учинив зі своїм помийним лицарством бенкет з награбованих наїдків та напоїв, а тоді повів посіпак уздовж берега річки, плюндруючи корабельні майстерні, склади та усі кораблі, які не встигли вийти у море. Король-Берег міг похвалитися товстими мурами та грізними баштами, але їх будували на те, щоб відбивати напад ззовні, а не зсередини міста. Залога при Божій брамі була особливо слабка, бо її сотник і третина вояків загинули разом з паном Лютором Довгалем на Шевській площі. А тих, хто лишився (і серед них — багато поранених), легко здолала кровожерлива юрба пана Перкина.

Не минуло й години, як відчинилися також Король-Брама та Левова брама. Золотокирейники при першій відступили та втекли, а «леви» на другій перебігли до юрби. Тепер три з семи брам Король-Берега були відчинені перед ворогами королеви Раеніри.

Проте найстрашніша загроза правлінню королеви виникла всередині міста. Коли впала ніч, на Шевській площі зібрався ще один натовп, удвічі більший та втричі лютіший, ніж попередньої ночі. Наче королева, яку вони так зневажали, цей натовп видивлявся у небо з жахом, лякаючись ще вдосвіта побачити там драконів короля Аегона, а слідом — вороже військо. Вони більше не вірили, що королева здатна їх захистити.

Коли навіжений однорукий пророк, якого звали Пастирем, почав відчайдушно шпетити драконів — не лише тих, які загрожували нападом ззовні міста, а всіх, які є — навіжена юрба раптом уважно дослухалася до нього.

— Коли прийдуть дракони, — верещав він, — то плоть ваша запалає, шкіра лусне, а кістки розсиплються на порох! Дружини ваші танцюватимуть голі під вогненними шатами і хтиво кричатимуть з пекельної пристрасті! Малі діти ваші литимуть сльози, аж доки очі їхні не стечуть струмками, а рожева плоть не зчорніє та не одскочить од кісток! Морок іде, Морок насувається! За гріхи він прийшов карати, і гнів його не втамуєш молитвою, яко сльозою не загасиш драконового полум’я! Крові прагне він, крові й лише крові — вашої, моєї та їхньої!

Він здійняв кікоть своєї правиці й тицьнув ним на пагорб Раеніс, що височів позаду, та на Драконосхрон, похмуро-чорний проти неба.

— Онде мешкають гемони, онде мають собі лігво! Місто загарбала нечиста сила! Коли хочете повернути його собі, то спершу мусите знищити грішну мерзоту! Коли бажаєте од гріха ся очистити, спершу маєте ся омити у крові драконів! Бо сказано, що вогонь пекла загасити може єдина лише кров!

З десятків тисяч горлянок у небо злетів клич.

— Кров! Смерть драконам!

Наче велетенський звір о десятках тисяч ніг, паства Пастиря рушила — спочатку повільно та безладно, вимахуючи смолоскипами, мечами та грубішою зброєю — вулицями і провулками у напрямі Драконосхрону. Дехто виявився розумнішим і потай здимів додому, але на місце кожного втікача ставало ще троє охочих драконоборців. Доки натовп досяг пагорба Раеніс, число людей в ньому подвоїлося.

Високо на Аегоновому пагорбі, на іншому кінці міста, королева спостерігала натовп з даху Маегорового Острогу вкупі з синами та радниками. Ніч була чорна і хмарна, але смолоскипів палало стільки, наче всі зірки зійшли з неба і рухалися тепер на приступ Драконосхрону. Щойно Раеніри досягла звістка про те, що навіжена юрба рушила містом, як вона надіслала гінців до пана Балона при Старій брамі й пана Гарта при Драконовій, наказуючи розігнати натовп і захистити королівських драконів… але зважаючи на безлад у місті, ніхто не міг обіцяти, що гінцям вдасться довезти ті накази до потрібних осіб. Та навіть у разі їхнього успіху вірних престолові золотокирейників лишилося надто мало, щоб сподіватися на перемогу. Коли принц Джофрі попрохав дозволу виїхати разом з двірськими лицарями та воїнами Білої Гавані, королева йому заборонила.

— Якщо вони захоплять той пагорб, то наступним буде цей, — відрізала вона. — Ми потребуватимемо кожного меча для захисту замку.

— Але вони повбивають наших драконів! — залементував розбурханий принц Джофрі.

— Або дракони повбивають їх, — холодно відповіла йому мати. — Хай згорять там хоч усі. Держава недовго за ними сумуватиме.

— Але ж, пані матінко, раптом вони вб’ють Тираксеса?! — занепокоївся юний принц.

У це королева вірити відмовлялася.

— То лише нікчемний набрід. Помийні щури, йолопи та п’яндиголови. Скуштують драконового полум’я і порснуть на всі боки.

Їй раптом відповів двірський блазень Грибочок:

— Може, вони і п’яндиголови, зате п’яний не знає страху. Йолопи — так, йолопи, але останній йолоп може вбити короля. Щури? Так, і щури теж, але тисяча щурів здатна загризти ведмедя. Колись я сам бачив таке просто он там, у Блошиному Подолі.

Її милість нічого не сказала і мовчки обернулася назад до поручнів. Тільки коли спостерігачі на даху почули ревіння Сиракс, то помітили, що принц тишком зник з даху.

— Ні! — почувся крик королеви. — Я забороняю, забороняю!

Але саме у цю мить її дракониця скочила, плескаючи крилами, з двору на мур, присіла на нього на пів-удару серця, і пустилася у ніч з сином королеви на спині, що однією рукою відчайдушно чіплявся за звіра, а в іншій тримав меча.

— За ним, хутко! — заволала Раеніра. — Усі за ним, усі до одного, малі й великі! На кінь, на кінь, хутко за ним! Приведіть його назад, схопіть і приведіть, адже він не знає, що коїть, нічого не знає! Сину мій, любий мій синочку!..

Але було вже запізно.

Ми не будемо прикидатися, мовби хоч скількись розуміємося на природі зв’язку між драконом та драконоїздцем. Мудріші від наших голови билися над цим таїнством протягом довгих століть. Але нам відомо достеменно, що дракони не схожі на коней, якими може їздити кожен, хто кине їм сідло на спину. Сиракс була драконом королеви і ніколи не знала іншого наїзника. Так, велика жовта дракониця упізнавала принца Джофрі на вид та запах і не стривожилася, коли він почав вовтузитися з її ланцюгами, але верхи на собі його терпіти не збиралася. У гарячковому поспіху, не бажаючи, щоб його зупинили, принц скочив на спину Сиракс, не подбавши ані про сідло, ані про нагайку. Мусимо припустити, що він мав намір або ринути на Сиракс просто у битву, або, більш вірогідно, перелетіти на ній через місто до Драконосхрону, до свого власного Тираксеса. Можливо, він бажав звільнити і решту драконів з їхніх ям.

Але пагорба Раеніс Джофрі не дістався. Злетівши у повітря, Сиракс вигнулася і скрутилася під ним, щосили прагнучи позбутися незнайомого вершника. А знизу вже летіли камені, списи та стріли з рук бунтівників, дедалі розпалюючи лють дракониці. Досягнувши висоти у тридцять сажнів над Блошиним Подолом, принц Джофрі не втримався на драконовій спині й зірвався на землю.

Падіння принца добігло страшного кінця коло перехрестя, де сходилося разом п’ять провулків. Спершу малий звалився на крутий дах, а тоді прокотився ще шість сажнів униз посеред граду побитої черепиці. Розповідають, що при падінні він зламав собі хребта, і що навколо нього дощем падали гострі, наче ножі, черепичні друзки, і що власний меч принца не втримався у нього в руці, а встромився йому ж у живіт. А ще у Блошиному Подолі досі переказують про доньку свічаря на ймення Вільшанка, яка тримала понівеченого принца у обіймах і намагалася втамувати його муки аж до смерті. Втім, у тих переказах годі шукати й сліду правди. Начебто Джофрі з останнім своїм подихом прошепотів «Матінко ясна, пробачте мені»… і відтоді не згасають суперечки, чи звертався він до своєї матері-королеви, а чи молився до Вишньої Матері у небесах.

Так загинув Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, спадкоємець Залізного Престолу, останній з синів королеви Раеніри від Лаенора Веларіона… або ж останній з її байстрюків від пана Гарвіна Моца — залежно від того, чию правду обирати.

А тим часом ще не припинилося кровопролиття у провулках Блошиного Подолу, як у Драконосхроні на пагорбі Раеніс вже починалася нова битва.

Грибочок не збрехав: юрмище голодних щурів справді здатне звалити хоч бика, хоч лева, хоч ведмедя, аби їх зібралося достатнє число. Адже скільки б не убив лев чи ведмідь, замість мертвих постають нові. Вони кусають ноги великого звіра, чіпляються йому до черева, збігають спиною. Саме так і сталося тієї ночі, от тільки щури в людській подобі мали при собі списи, сокири, шпичасті буздугани та з півсотні інших різновидів зброї, серед яких траплялися і довгі луки, і арбалети.

Золотокирейники з Драконової брами, покірні наказові королеви, виступили з казарм на захист пагорбу, проте виявилися неспроможні відрізати натовп і відступили. А гінці, надіслані до Старої брами, навіть не дісталися місця. Драконосхрон мав власну залогу сторожі, але надто нечисленну. Коли натовп нарешті пробився крізь двері або вдерся крізь вікна, її подолали й вирізали до останньої людини.

Велетенські головні ворота, оббиті спижем та залізом, були надто міцні для юрби, але будівля мала ще два десятки менших входів та виходів. Вірогідно, нападники хотіли застукати драконів уві сні, але ж самі й зчинили гармидер, який унеможливив їхній намір. Ті, хто дожив, щоб розповісти нам про події тієї ночі, казали про вереск та галас, про сморід крові, тріск дубових дверей під ударами грубих стіноламів та незліченних сокир.

«Рідко бувало, щоб стільки людей зразу і так охоче поспішало до свого поховального вогнища» — пізніше напише великий маестер Мункун, — «але ж натовпом тоді заволоділо шалене, раніше не бачене безумство».

У Драконосхроні мешкало чотири дракони. До часу, коли перші нападники вискочили на пісок драконового поля посередині схрону, всі четверо прокинулися і розбурхали свою лють.

Жодні два літописи не погоджуються між собою, скільки саме чоловіків та жінок полягло тієї ночі під великою банею Драконосхрону: може, дві сотні, може, дві тисячі, а може, й більше. Мабуть, цього нам вже не судилося взнати. На кожного загиблого ще десятеро отримало тяжкі опіки, але зуміло вижити. Спіймані у пастку в схроні, оточені стінами та дахом, скуті важкими ланцюгами, дракони не могли ані полетіти геть, ані задіяти крила, щоб уникнути нападу і вдарити у відповідь. Вони мусили боротися рогами, пазурами та зубами, викручуючись на всі боки, наче бійцівські бики у щурячих ямах Блошиного Подолу… наче бики, які уміли дихати вогнем. Скоро Драконосхрон перетворився на вогняне пекло, де крізь дим з вереском пробиралися палаючі люди, а з їхніх чорних кісток відвалювалася плоть. Але на місце кожного загиблого ставало ще десятеро, і ті десятеро волали невпинно, що дракони мусять померти. І один за одним дракони помирали.

Першою знайшла свою долю Шрикос. Дроворуб, відомий як Гоб Рубайло, скочив їй на шию і глибоко занурив сокиру в череп. Шрикос вигнулася і заревла, намагаючись його скинути, але Гоб завдав сім ударів, щосили стиснувши їй шию ногами і при кожному ударі вигукуючи ім’я когось зі святої Седмиці. Сьомий удар на честь Морока став для дракониці останнім — він пробив їй луску разом з кістками і влучив у мозок.

Писано в літописах, що Моргул загинув від руки Палаючого Лицаря — велетня у важкій броні, який ринув на дракона просто крізь полум’я зі списом у руках і кілька разів устромив вістря в око звірові, поки драконів вогонь плавив на ньому сталевого панцира і нищив живу плоть.

Переказують, що Тираксес принца Джофрі відступив до свого лігва і завалив вхід до нього засмаженими трупами відчайдушних драконоборців, які один поперед одного поспішали увірватися досередини. Але ж згадаймо, що кожна з тих рукотворних печер має два виходи: один на пісок драконового поля, а інший — на схил пагорба. Скоро погромники, страшно виючи, вломилися крізь задні двері з мечами, списами та сокирами. Тираксес спробував обернутися, але ланцюги його заплуталися і утворили сталеву сітку; вона скувала рухи дракона і призвела до біди. З півдесятка чоловіків (і одна жінка) пізніше приписували собі честь останнього смертельного удару.

Остання з чотирьох драконів у схроні найдовше не бажала приймати свою долю. Переказують, що Вогнемрія розірвала два зі своїх ланцюгів ще у мить смерті королеви Гелаени, а решту подолала вже при нападі юрби, вирвавши зі стін сталеве пруття. Дракониця без страху пірнула у натовп і заходилася роздирати людей навпіл кігтями та зубами, відривати руки та ноги, а на додачу пихкати навколо нищівним вогнем. Поки юрба намагалася скупчитися навколо неї, вона злетіла у повітря, зробила коло печерою Драконосхрону і знову кинулася на людей згори. Достеменно відомо, що Тираксес, Шрикос та Моргул перед смертю вбили по кілька десятків людей, але так само певно Вогнемрія знищила більше, ніж усі троє разом.

Люди почали сотнями тікати геть від її полум’я… але багато сотень інших — хтозна, п’яних, навіжених чи натхненних священною мужністю Вишнього Воїна — замість відступу кинулися у напад. Навіть під вершиною бані дракони лишалися у межах досяжності стрільців з лука і арбалета. Стріли сипали дощем на Вогнемрію, куди б вона не намагалася сховатися, і деякі зблизька навіть пробивали їй луску. Щойно дракониця намагалася сісти на землю, як юрба нападників знову змушувала її злітати. Двічі вона спробувала пробитися крізь величезну спижеву браму Драконосхрону, але та була зачинена, засунута і загороджена лісом списів.

Нездатна відступити, Вогнемрія повернулася до бою і узялася мордувати своїх мучителів, доки пісок драконового поля не всіявся смаленими трупами, а повітря геть не засмерділося димом та паленою плоттю. І все ж стріли та списи продовжували летіти. Кінець настав, коли стріла з арбалета поцілила одне з очей дракониці. Напівсліпа, розбурхана болем від десятку менших ран, Вогнемрія розкинула крила і ринула вгору просто на велику баню в останній відчайдушній спробі виламати собі вихід у відкрите небо. Вже послаблене жаром драконового полум’я, склепіння луснуло під силою удару, і наступної миті половина його впала додолу, поховавши і драконів, і драконоборців під тисячами пудів великого та дрібного каменю.

Так скінчився Приступ Драконосхрону. Четверо таргарієнівських драконів лежали мертві, знищені за ціну страшенних людських втрат. Лишилася неушкодженою лише власна дракониця королеви… і коли обпалені та скривавлені, проте якимось дивом ще живі люди вибиралися з димних руїн, Сиракс зронила на них згори усю силу свого гніву.

Містом рознісся вереск тисяч голосів, змішаний з драконовим ревищем. На пагорбі Раеніс над Драконосхроном з’явився вінець жовтого вогню, що палав так яскраво, наче там сходило сонце. Навіть королева тремтіла, вдивляючись удалину, і на її щоках блищали сльози. Дехто з королевиного почту поспіхом утік з даху, злякавшись, що вогонь скоро охопить усе місто, ба навіть Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі. Інші подалися до замкового септу молитися про порятунок від біди. Сама ж Раеніра схопила у обійми останнього живого сина, Аегона Молодшого, відчайдушно притиснула до себе і не бажала відпускати аж до тієї миті, коли Сиракс впала з неба.

Без ланцюгів та вершниці Сиракс могла б легко втекти щонайдалі від безумства. Адже небо належало їй. Вона могла б повернутися до Червоного Дитинця, залишити місто, навіть полетіти до Дракон-Каменя. Невже її прикликав до пагорба Раеніс галас та вогонь, ревіння та передсмертний вереск драконів, сморід палаючої плоті? Цього ми знати не можемо — так само, як і того, чому Сиракс вирішила сама кинутися на юрбу, дерти людей пазурами та зубами, жерти їх десятками, замість зронити вогнеспад згори, де ніхто з натовпу не зміг би їй зашкодити. Ми можемо тільки переказувати те, що сталося.

Багато незгодних між собою розповідей ходить про смерть королевиної дракониці. Хтось приписує діяння Гобові Рубайлу з його сокирою, хоча в це нам повірити найважче. Невже одній і тій самій людині по силі протягом однієї ночі вбити двох драконів одним і тим самим способом? Хтось розповідає про безіменного списника, «червоного від крові велетня», який зістрибнув з розбитої бані Драконосхрону просто на спину драконові. Інший сам бачив, як лицар на ім’я Варік Пшеничка відрубав Сиракс крило мечем валірійського булату. Був і такий собі арбалетник Біб, який хвалився по усіх шинках та харчівнях, наче то він завдав дракониці смертельної рани, доки один з людей, вірних королеві Раенірі, не втомився слухати патякання його брудного язика і не вирізав його стрільцеві з рота. Правди тепер вже ніхто не дізнається; єдине, що ми знаємо напевно — тієї ночі Сиракс закінчила свій земний шлях.

Втрата разом і сина, і дракона лишила Раеніру Таргарієн душевно зруйнованою та довіку невтішною. Вона сховалася у своїх покоях і нікого до себе не пускала. А тим часом засідала рада. Усі погодилися, що Король-Берег втрачено, і місто треба залишити. Неохоче її милість дала згоду вирушити наступного дня на світанку. Грязючна брама знаходилася у руках ворогів, усі кораблі на річці згоріли або потонули, тому Раеніра з невеликим почтом вислизнула Драконовою брамою, маючи намір рушити угору берегом до Сутіндолу. Разом з королевою поїхали брати Мандерлі, четверо вцілілих воїнів Королевогвардії, пан Балон Березняк з двадцятьма золотокирейниками, чотири з королевиних двірських панн і останній її живий син — Аегон Молодший.