"Панургове стадо"

1. У столиці карликової республіки

— Що це за паршива нора? І що ми тут робитимемо, Сол? — нервово спитав маленький, сухий чоловічок в окулярах, невправний і незграбний, схожий на клерка.

В цю мить кіль човна заскрипів по дну. Худорлявий, міцний чоловік легким спортсменським стрибком виплигнув з вельбота на гальку берега. На його тонкому, гордовитому обличчі з трохи кирпатим носом відбилося цілковите задоволення.

— Це не нора, Джон, — гукнув він уже з берега. — Це столиця республіки! Хочеш трохи статистики? — чоловік дістав з кишені довідник. — Де це? Ага, ось, слухай. Прибережна республіка, сто вісімдесят тисяч квадратних кілометрів, жителів разом з індійцями півтора мільйона чоловік. Карликова держава. Президент з 1925 року генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс. Межує з… Ну, це для нас нецікаво! — він закрив книжку.

— Дуже добре! — скептично пробурчав чоловік в окулярах, незграбно перелізаючи через борт вельбота. — Але чого ми прибули сюди, до цих індійців?

— О, не бійся! Людожерів тут нема — самі баптисти! А коли б вони й були, то тільки стали б ще однією цікавою темою для твоїх кривавих детективних романів.

— Я визнаю за краще вигадувати криваві теми, сидячи в своєму нью-йоркському кабінеті, - огризнувся Джон, неприязно поглядаючи на носильників-тубільців у білих сорочках, випущених поверх синіх штанів, і в солом’яних сомбреро. Тубільці розвантажували вельбот.

Сол не відповів. Знявши капелюх, він підставив легкому бризу голову з високим лисіючим лобом і таким світлим волоссям, що воно здалеку здавалося сивим. Задоволено оглядав він і безлюдну бухту, і місто, що височіло над морем на виступах білої крейдяної гори, і хвилясту лінію далеких Андів.

— Сподіваюсь, тут знайдеться готель? — знову перервав мовчанку автор детективних романів. — Куди ми подамося, Сол?

— У палац президента, генерала… як його? — нетерпляче поляскав пальцями білявий. — Страшенно важко запам’ятовуються ці довгі, наче товарний поїзд, іспанські імена. Ага, генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

— Ти з глузду з’їхав, Соломоне? Це ж президент. Я радив би спочатку звернутися до нашого консула…

— Його попереджено, — перервав білявий, — і нам уже призначена аудієнція в президента сьогодні, рівно о другій.

— Спритно! — пробурмотів здивований детективний романіст.

— А ти знаєш, хто тут американським консулом? — пожвавився білявий. — Арчібальд Раткліф! Той, що був молодшим офіцером у нашій 8-й танковій бригаді й одержав від англійців хрест Вікторії за атаку висоти «304». Пригадуєш? — Помітивши подив на обличчі романіста, білявий обурено насунув бриля. — Ти не пам’ятаєш Арчі? Не пригадуєш, як він проїхав верхи на слоні серед білого дня по Бродвею? Ну, пригадуєш?..

— Ах, ось хто! — радісно вигукнув романіст. — Горлатий Арчі! Ти б так і…

— Ей, містер Хеншоу! — пролунав за їх спинами нелюдський рев. — Хелло, Сол! Твій пароплав запізнився на три години п’ятнадцять хвилин, тому на мій сніданок не розраховуй. У мене не пансіон!

Мандрівники обернулися. В затінку прибережних пальм пихкав плебейський п’ятисильний форд, за рулем якого сидів плечистий, рожевощокий юнак, неохайно одягнений, без галстука, але з хрестом Вікторії на засмальцьованій стрічці, пришпиленій до борта білого фланелевого вестона.

— Арчі! — вигукнув Хеншоу і, простягнувши руки, пішов до форда. — Здрастуй, старик! А це Брентон, — показав він на романіста. — Джон Брентон! Ти, звичайно, читав його романи «з пострілом»?

— Джон, шалапут! — гаркнув Раткліф. — Ну, ще б не читав! Він у кожному своєму романі вішає, топить, спалює, розстрілює тисячі людей. Ах, ти комар-кровопивця!

— А ти, Арчі, як і раніше, не говориш, а ревеш, мов техаський бик! — ображеним жестом потравив окуляри романіст.

— Однак, хлоп’ята, сідайте швидше, — квапив Раткліф. — Сваритимемось потім. А зараз — у палац! Незабаром друга година. Про багаж не турбуйтесь — його доставлять до консула.

Форд стрельнув димом і помчав курними, брудними вулицями столиці. Перехожі зустрічалися рідко — населення столиці відсиджувалось у прохолоді садів і веранд. Тільки де-не-де мелькав космополітичний піджак та бруднувате сомбреро неголеного синьйора або чорна, пристебнута до високого гребінця мантилья синьйорини.

— Це не столиця, а глухе іспанське сільце, — процідив крізь зуби Брентон.

— Можливо, — відповів неуважно Хеншоу і звернувся до Раткліфа: — Арчі, президента попереджено?

— Аякже! — посміхнувся консул. — Він хотів вислати по вас на пристань двірцеву коляску з жокеями і взводом уланів як почесний ескорт. Я його насилу відмовив.

— Добре зробив. Чим менше буде розмов, тим краще. А що це за цяця — президент-генерал з таким довжелезним прізвищем?

Раткліф зняв з руля ліву руку і почухав підборіддя.

— Бачиш, він — yankeedado[4], як тут кажуть.

— Це дуже добре! — кивнув головою Хеншоу.

— Потім він чудовий знавець чечітки і коньяку. От і все! Ага, чорт, мало не забув! При грошових розрахунках віддає перевагу чекам і обов’язково на банки Штатів. Задоволений?

— Цілком! — посміхнувся Хеншоу. — Тепер я знаю, з ким матиму справу…

— Але я ще багато чого не знаю, Сол! — промовив Раткліф. — Наприклад, навіщо тобі потрібна ціла рота…

— Тсс! — перебив його Хеншоу, скоса глузливо позираючи на Брентона.

— Згода! — заторохтів консул і відразу ж вигукнув: — А ось і палац!

2. Таємниці мадридського двору

Палац, низька білоколонна будова, оточена акуратними газонами, мав вигляд ресторану або казино середнього достатку. Тільки на даху стирчав високий флагшток, на якому розвівався прапор республіки — голубий, з лавровим вінком посередині.

Біля ґанку палацу вартували два лейб-гвардійці президента, мулати в драних мундирах, босі, але в пишних ведмежих шапках, відібраних в 30-х роках у французької національної гвардії і проданих оптом в Америку.

У внутрішньому дворі, біля дзвінкого фонтана, американців зустрів ад’ютант президента.

— Його світлість чекає вас, синьйори! — невміло наслідуючи поклін європейського офіцера, промовив ад’ютант. — Прошу, ідіть за мною.

Поки вони піднімалися широкими сходами. Раткліф встиг шепнути Брентону:

— Чи відчуваєш ти, нещасний писако, куди потрапив? У палац! Приготуй свій блокнот для запису таємниць мадрідського двору.

Романіст, не відповівши, поправив ображеним жестом окуляри. Ад’ютант відвів американців у високу, велику й прохолодну кімнату з темно-зеленими занавісками, що пом’якшували різке денне світло.

— Президенсіо прийме вас тут, синьйори, — знову схилився в поклоні ад’ютант і велично зник за портьєрою.

Як тільки стих дзвін його шпор, Хеншоу неповажливо розреготався:

— У цієї республічки, виявляється, є не тільки свій, майже самодержавний монарх-президент, свій епіскоп, ціла армія єзуїтів, набагато чисельніша, ніж справжня армія, майже швидкострільна артилерія, флот, не позбавлений водобоязні, але й придворний етикет.

— Однак це вже дуже довго навіть для придворного етикету! — буркнув Брентон, ховаючи блокнот.

У цю мить навстіж розчинилися важкі, прикрашені химерною різьбою по дереву двері, і все той же напудрений ад’ютант урочисто гаркнув:

— Синьйори, його превосходительство президенсіо!

Мимо заціпенілого ад’ютанта в кімнату майже влетів високий, огрядний чоловік у військовій формі. Це був президент республіки генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.

Раткліф враз набрав найдостойнішого вигляду і рявкнув:

— Ваше превосходительство, дозвольте представити вам моїх друзів! Полковник Соломон Хеншоу. Літератор Джон Брентон.

— Друзі синьйора консула — мої друзі! — промовив президент, привітно простягаючи руки, на одній з яких теліпалися янтарні чотки.

Американці шанобливо, але з гідністю вклонилися.

Дивлячись на обличчя президента з ламаними рисами, на його мутні очі і тремтячі руки, Хеншоу подумав: «Запеклий п’яниця. А втім, це навіть добре!..»

— Отже, — почав він, багатозначно дивлячись на президента, ваше превосходительство вже знає, яка мета мого приїзду?

— Так, — відповів президент. — Ви хочете одержати від мене в повне своє розпорядження роту солдатів.

— О, ні, - підняв Хеншоу руку долонею до президента. — Не одержати в своє розпорядження, а купити у вас роту солдатів у повному озброєнні з унтер-офіцерським і офіцерським складом. Ось чого я хочу.

Під важким тілом здивованого президента скрипнуло крісло. Брентон швидко поправив окуляри, наче вони заважали йому бачити обличчя Хеншоу. А консул гучно відкашлявся, немов збирався співати.

— Я наполягаю саме на цьому — купити, — промовив твердо Хеншоу, помітивши загальне здивування. — Рота переходить у мою повну власність. І якщо вона не повернеться в казарми, це нікого не повинно турбувати.

— Але для чого вам потрібна ціла рота? — спитав президент, неспокійно перебираючи чотки.

— Цього я не скажу. Ви одержите гроші, я одержу дві сотні солдатів, і ми квити. Не думаєте ж ви, що я з цією ротою зроблю державний переворот і позбавлю республіку її благодійника, президента Хуана-Гарсія-Хозе де Ловаліс?

Президент самовдоволено знизав плечима, від чого червона бахрома його великих еполетів настовбурчилась. Але він ще не здавався.

— Але ж, погодьтесь, це дуже дивно…

— Добре, — крикнув Хеншоу, потираючи нервово долоню об коліно. — Я скажу вам, для чого мені потрібна ця рота. Я розстріляю її з кулеметів. Так, так, розстріляю з кулеметів! От і все!

Запала важка мовчанка.

— Бачить бог, — президент простягнув руки до статуї Христа у фіолетовому облаченні, яка стояла біля стіни, — не я буду винуватцем смерті цих хоробрих хлопців. Адже республіці потрібні гроші. А заупокійну месу я беру на свій рахунок. Якщо ви заплатите мені по сто доларів за голову, — говорив президент, — я продам вам роту складу воєнного часу, тобто 250 чоловік, в тому числі лейтенанта, фельдфебеля, двох капралів і сержанта. З пошани до Штатів я не підвищую ціни на командирів.

Помітивши різкий рух Хеншоу і зрозумівши його по-своєму, президент поспішно вигукнув:

— Це недорого, синьйоре полковник. Адже я продаю роту своїх лейб-гвардійців. Це зірвиголови, люди, шаблі й рушниці. Та це й не люди, а леви. Буквально леви. Покарай мене мадонна, якщо ви не пройдете з ними весь наш материк від океану до океану!

— О, ні, ваше превосходительство, — посміхнувся Хеншоу. — Це мені не підійде. Мені потрібні боягузи, найпідліші, безпардонні, невиправні боягузи. А хоробрих я і дарма не візьму.

Президент випнув презирливо губи.

— Синьйор, напевно, чув англійське прислів’я: «Я не багач, щоб купувати дешеві речі»? Знайдуться, звичайно, в мене і боягузи. Але, вигадавши на платі, ви втратите весь вкладений у оправу капітал. При першому ж пострілі ви побачите тільки спини цих молодців.

— Оце саме мені й потрібно, — збуджено вигукнув Хеншоу. — Давайте-но мені цих боягузливих зайців. І візьміть до уваги, генерале, що за боягузів я плачу ту саму ціну — сто доларів за душу.

— Якщо так, прошу! — підвівся президент і, підійшовши до вікна, ударом долоні розчинив його навстіж.

Американці виглянули надвір.

На одному з палацових майданчиків, біля будинку гауптвахти, проводилося ротне навчання солдатів. У затінку дерева в кріслі розсівся полковник. Він байдуже смоктав сигару, схожу на поліно з тютюну. Солдати марширували під командою капралів, офіцери з киями в руках трималися позаду, мов шуліки. Киї працювали невтомно. Удари сипалися на голі п’яти, плечі, потилиці.

Але ось, виконавши якусь складну команду, рота вишикувалася в одну шеренгу фронтом до палацу. Тепер солдатів добре було видно з вікна.

— Це новобранці останнього набору, — зауважив президент.

— Це банда, — розсміявся Раткліф, — у порівнянні з якою французький іноземний легіон — добре вихована жіноча гімназія.

— Моторошна колекція! — промовив тихо романіст.

Дійсно, це були справжні розбійники з великої дороги, навербовані з портових і міських покидьків різних національностей. Усі вони або добровільно проміняли шибеницю на мундир, або були силоміць приведені в казарму з ласо вербувальника на шиї. Солдати були зовсім не придатним бойовим матеріалом, але лихо тому селу, де вони зупиняться на постій.

Більшість солдатів були одягнені в жахливе лахміття. Не маючи навіть капелюхів, вони пов’язали голови хустинками, спустивши на плечі кольорові кінці. Лише в декого були якісь ківери[5] голубі і червоні мундири, незграбно доповнені шкіряними ковбойськими брюками або замазаними фарбою і дьогтем штаньми портового вантажника.

— Я беру цих молодців! — сказав Хеншоу, відходячи од вікна. — Але ще одна умова. Рота має бути виведена з міста під якимось поважним приводом. Повинні ж хлопці знати, заради чого вони полізуть на кулемети. Вигадайте якусь експедицію!

— Нема нічого легшого, — відповів президент. — На наших кордонах неспокійно. Мої селяни воюють з індійцями з-за якихось там пасовищ. Я пошлю цю роту нібито стежити за діями дикунів, а інсценувати сутичку буде вже вашою справою.

— Тоді все гаразд, — задоволено промовив Хеншоу. — Діставши з кишені аркуш паперу з текстом, надрукованим на машинці, він уважно перечитав його, проставив авторучкою цифри і подав президентові. — Підпишіть, генерале!

Через хвилину на договорі красувався розгонистий превосходительський автограф. Беручи аркуш назад однією рукою, Хеншоу другою простягнув президентові чек.

Брентон здивовано і трохи перелякано дивився на малесенький шматочок зеленого паперу — ціну життя двохсот п’ятдесяти людей…

Спускаючись по сходах палацу, Брентон розгублено пробурмотів, поправляючи окуляри:

— Я думав, що такі жарти зустрічаються тільки в пригодницьких романах.

— О, в пригодницьких романах багато правди, Джон! — посміхнувся Хеншоу.

Перед авто романіст раптом зупинився наче вкопаний.

— Зажди-но, Сол! — вигукнув він. — Таємниця мадрідського двору так і лишилась для мене таємницею. Для чого тобі потрібна ця банда?

— Продовження в наступному номері! — зайшовся реготом консул, лукаво погрожуючи романісту пальцем.

3. Багатомільйонний Бедлам [6]

— Живу диким, печерним життям, — ліниво цідив слова консул. — Інакше тут жити неможливо. В цьому кліматі важко лишатися білим.

Раткліф, Хеншоу і Брентон сиділи на веранді консульського бунгало, відокремленого од вулиці невеликим садом. Столиця з білими будиночками на білій скелі, білим президентським палацом і білим, вкритим галькою берегом, завмерла під палючим промінням південного сонця. А на веранді, під величезною смоківницею, в затінку якої міг сховатися цілий собор, було порівняно прохолодно.

Хеншоу глянув на романіста і раптом беззвучно розсміявся.

— Я відчуваю, Джон, що тебе і досі мучить нерозгадана таємниця мадрідського двору! Гаразд, я згоден розкрити її. Але віддамо спочатку належне нашому гостинному господареві. Арчі, запитуй. Я на все відповім, — гукнув він до Раткліфа.

Консул перекинув сигару в кут рота і промимрив:

— Я, відверто кажучи, нічого не розумію. Навіщо тобі ця рота, Сол? Може, ти хочеш зайнятися піратством?

— Без підводного човна тепер піратствувати не будеш, — пробурчав Брентон.

— Правильно, Джон, — сказав Хеншоу і раптом став серйозним. — Справа не в цьому. — Хеншоу струсив білий попіл сигари і пильно подивився на своїх співрозмовників. — Між іншим, приготуйтесь до далекого походу в глиб льяносів[7]. Ми вирушаємо завтра на світанку.

— Чого?.. Куди саме?.. — здивовано вигукнули консул і романіст.

— Зараз про все довідаєтеся! — зробив заспокійливий жест Хеншоу. — Як ви вже знаєте, я тільки полковник армії Сполучених Штатів. У мене нема вченого звання, але я зробив відкриття, якому позаздрить будь-який учений. Треба вам сказати, що я з дитинства захоплювався хімією. Це захоплення забрало в мене багато і коштів, і здоров’я. Під час першої світової війни моє захоплення чистою хімією переросло в особливий інтерес до прикладної хімії, зокрема до ідеї застосування отруйних речовин. Газова, або хімічна, війна мала і має в моїй особі найпристраснішого захисника і проповідника.

Полковник помовчав, запалюючи нову сигару. На вулиці, за огорожею консульського саду, почулось бриньчання гітари — грала сліпа баба, яку вела маленька дівчинка. Раткліф махнув сердито рукою, і гітара стихла.

— Чи маєте ви терпіння вислухати маленьку лекцію про хімічну війну? — спитав Хеншоу. — Згодні? Тоді слухайте. Не думайте, що газова війна — винахід двадцятого століття! Ще за чотириста років до нашої ери на війні застосовувались отруйні гази. Спартанці під час облоги афінських міст Плагеї та Беліума спалювали під кріпосними мурами просочені смолою і сіркою дрова, щоб задушити захисників міста. І ще приклад. Марко Поло описує «смердячі горщики» китайців. Ці горщики, наповнені якоюсь запалювальною речовиною, китайці кидали на палубу ворожих суден. Гази, які виривалися з них, були такі задушливі, що екіпаж атакованого судна, не витримуючи смороду, кидався за борт.

Не зупиняючись на прикладах з історії середньовічних воєн, а також на нездійсненому англійському проекті взяття Севастополя в 1855 році з допомогою парів сірки (автором проекту був лорд Дендональд), оглянемось на ближчі нам часи. Багато хто пам’ятає першу німецьку атаку хлором 22 квітня 1915 року на французькому фронті в північно-східному секторі Іпрського виступу. Далі хімічна боротьба почала розгортатися ще ширше, її засоби удосконалювались. З’явилися «жовті хрести», «роси смерті» та інші гази з більш чи менш жахливими назвами.

На фронті весь вільний час я проводив у своїй похідній лабораторії, відшукуючи протиотруту для газів, які в той час застосовувались, і намагався відкрити нові отруйні речовини. Вже тоді я прийшов до висновку, що всі відомі гази за фізіологічною дією розпадаються на п’ять груп.

Перша група, — полковник загнув мізинець, — гази отруйні, що діють на будь-який життєвий орган, — нервову систему, кров тощо, — і викликають швидку смерть. Сюди належать синильна кислота, окис вуглецю, хлористий і бромистий ціан.

Друга група — гази задушливі! — Підмізинний палець приєднався до мізинця. — Ці гази викликають болісний кашель, гостре запалення дихальних шляхів і легенів, набухання останніх, а потім — смерть. Задушливих газів дуже багато, але я назву тільки деякі: хлор, фосген, дифосген, хлорпікрин.

Полковник до двох уже загнутих пальців приєднав, але якось недбало, третій, середній.

— Про третю групу можна і не говорити. Це — дитяча іграшка. Гази лакриматори[8] — хлористий, бромистий і йодистий бензол. Вони вражають слизову оболонку очей, внаслідок чого починається сильна сльозотеча, в найгіршому випадку — людина на деякий час втрачає зір. Ці «плакучі» гази ефективні тільки при внутрішніх безладдях — повстаннях чи страйках, коли ми не хочемо зіпсувати дорогий для нас живий матеріал — кваліфікованих робітників.

Але зате четверта група, — Хеншоу переможно загнув вказівний палець, — хоч і має комічну назву — «чхальні гази», але я навіть своєму ворогові не побажав би хапнути цієї гидоти. Для прикладу можна взяти адамсит, що вражає головним чином слизову оболонку носоглотки, викликає сильне лоскотання і жар у носі, нестримне чхання і відчуття, ніби в тебе зціплені ніздрі. А потім починається носова кровотеча, блювання, тяжкий головний біль і, нарешті, настає смерть у жахливих муках.

П’ята група — підняв полковник руку з великим пальцем, що одиноко стирчав, — це гази наривні: іприт, або гірчичний газ, люїзит, дик! Вони вражають не тільки слизові оболонки очей, носоглотки, дихальних шляхів, але і всю шкіру, викликаючи на ній глибокі виразки, які важко виліковуються. Ця група газів — найнебезпечніша, бо через шкіру вражає і внутрішні органи, а це кінчається неминучою смертю!

— Досить, Сол, — промовив тихо Брентон. — Ти так легко жонглюєш словом «смерть», що стає моторошно і… гидко.

Хеншоу через плече кинув на романіста здивований погляд і вів далі з тим же натхненням:

— Деякі гази, особливо при значній концентрації, можуть набувати властивостей кількох груп. Так, наприклад, іприт, знаменитий іприт, справедливо названий королем газів, має одночасно наривні, задушливі, отруйні і сльозоточиві властивості! Чого це ти так безглуздо, наче принц Уельський, посміхаєшся? — раптом незадоволено глянув він на консула.

— Я зрозумів тепер, для чого тобі потрібна ця рота, — відповів Раткліф.

— Ну? — іронічно примружився Хеншоу.

— Ти винайшов новий отруйний газ і хочеш випробувати його на куплених хлопцях! — випалив консул.

— Ну, знаєш, Арчі, твій розум обернено пропорційний твоєму зросту, — проскрипів уїдливо Хеншоу, окидаючи поглядом велетенську постать консула. — Ти не вгадав, а тому слухай далі!.. Безумовно, в майбутніх війнах з’являться отруйні речовини з іншими властивостями. Можна чекати застосування таких газів, які вражатимуть окремі функції людського тіла, наприклад чуття рівноваги, слух, розум. От ми і підійшли до суті справи, — схопився з місця збуджений Хеншоу й заметушився по веранді. — Розум — ось що важливе! Гази, які діють тільки на мозок, — хіба це не чудово? Уявіть собі ворожу армію, охоплену несподіваним припадком гострого божевілля, уявіть випущений на волю багатомільйонний Бедлам, що в несамовитій злобі знищує сам себе. Який жах, який кошмар, і разом з тим як це чудово і велично! Ідея… «газу божевілля» захопила мене, і я почав працювати в цій галузі, та незабаром дізнався, що гази, які спричиняють божевілля, вже відомі. Проте їх застосування в війні заборонено нашими політиканами на тій підставі, що це, мовляв, «ганебна зброя, яка поставить проти нас весь світ». Яка дурниця! Якщо так міркувати, то взагалі вся хімічна війна — величезна ганьба! Але на війні всі засоби хороші, крім поганих. Чому можна морити людей з окопах отруйними газами, наче тарганів у шпарках, чому можна на все життя калічити людину невигойними виразками, а позбавляти розуму не можна? Спірне питання — що гуманніше. Проте облишмо це…

4. «Несамовитий Роланд»

— Переконавшись, що над газом божевілля працювати нема смислу, — говорив Хеншоу, — я повернув свої дослідження в інший бік. Коли заборонено зводити людей з розуму, то чи не можна винайти засіб, який викликав би тимчасове психічне захворювання, хоча б так зване транзиторне божевілля? Психічна хвороба, розладнуючи уяву і волю, може спрямувати розумову діяльність і окремої людини, і юрми в бажаному для нас напрямку. Ви розумієте мою основну думку? — звернувся Хеншоу до співбесідників, помітивши напружені зморшки на лобі Раткліфа.

— Розповідай далі, - глухо обізвався Брентон.

— Гаразд. Але тепер буде легше зрозуміти мене. Кажучи коротше і простіше, я прийшов до висновку, що в природі повинні бути засоби, які викликали б тимчасове божевілля і нав’язували б людині на цей період якусь манію або ідею. Тепер зрозуміло? Візьмімо хоча б загальновідому манію переслідування. Коли її посилити, поглибити, то вона може перерости себе і перетворитися в манію страху, паніки. Я знову звертаюсь до вашої уяви, і, якщо вона у вас багата, ви легко зможете намалювати собі таку картину. Батальйони, полки, дивізії, цілі армії, охоплені незрозумілим жахом, темним тваринним страхом, тікають, залишаючи укріплення, кидаючи обози і зброю. Натовп збожеволілих від страху людей мчить, змітаючи на своєму шляху мирні села, міста, цілі провінції. І раптом, як тварина, що вдарилась об стіну, люди зупиняються в подиві. «Чому вони тікали? Звідки цей непояснимий страх?..» Ви, звичайно, догадуєтеся, що засіб перестав діяти. Люди знову стали нормальними, але шкода, заподіяна панікою, вже непоправна, — ворог у серці країни. А потім новий бій без найменшого опору. Хіба це погано?

Помітивши в очах співбесідників гостру допитливість і навіть захоплення, Хеншоу остаточно ввійшов в азарт. Він метушився по веранді, наштовхуючись на стіни, поручні, перекидаючи стільці, що потрапляли під ноги.

— Хіба це не чудово, питаю я вас? Дякуючи… «газу боягузтва», війна, мов казкова єхидна, зжере сама себе. Не може бути війни, коли одна з ворогуючих сторін ухиляється від боротьби. Країна, яка володіє… «газом боягузтва», володітиме світом!

Хеншоу сів у шезлонг, витираючи піт, що виступив від збудження, і втомлено й знесилено вів далі:

— Словом, я почав працювати над відкриттям «газу боягузтва». Не розповідатиму, скільки праці і коштів забрало в мене визначення інгредієнтів цієї дуже складної сполуки. Нарешті, я знайшов складові частини і з’єднав їх. І уявіть моє здивування, коли в результаті хімічної реакції в мене вийшло…

— У тебе вийшло щось схоже на ліверну ковбасу замість «газу боягузтва». Правда ж? — зареготав Раткліф. — Кажи вже відверто!

Хеншоу з досадою відмахнувся.

— Ні! Невдачі я не зазнав, навпаки, несподівано здобув повну перемогу. Я одержав газ без кольору, смаку й майже без запаху. Його можна було б назвати «газом хоробрості». В людини, яка вдихнула мого газу, перед очима стелеться кривавий туман, вона не відчуває нічого, крім дикої засліплюючої жадоби до вбивства і знищення. Одинокий солдат під впливом мого газу, не вагаючись і не роздумуючи, піде на цілий полк. Його штовхатиме вперед несвідоме, несамовите бажання вбивати, нищити таких, як сам! А якщо нагазувати полк, то він, кинувшись до ворожих окопів, наповнить їх фаршем з рваного, рубаного і стріляного людського м’яса!.. Ну, скажіть тепер, хіба я не здобув перемогу? — знову збуджено вигукнув Хеншоу. — Ви побачите на власні очі, як куплена мною полохлива банда перетвориться в стадо левів. За одним тільки моїм наказом рота без вагання піде в лоб на кулемети.

— Але заради чого солдати підуть на вбивство і смерть? — спитав Брентон, уникаючи погляду полковника. — Яку маячну ідею ти їм увіб’єш в голову за допомогою свого диявольського винаходу?

— Ніякої ідеї! — схопився з місця Хеншоу. — Проти будь-якої ідеї можна знайти паралізуючу контрідею, і тоді мій газ стане дурницею. Тільки сліпа жадоба крові і вбивства! В цьому, власне, і полягає велика цінність мого «Несамовитого Роланда»[9].

— Що ти сказав, Сол? — здригнувся романіст.

- «Несамовитий Роланд» — так назвав я свій нововідкритий газ на честь Роланда, вірного захисника Карла Великого.

— Яка гидота! — промовив бридливо Брентон і, підвівшись, відійшов до поручнів веранди. Він глянув на бухту, на старий пахкаючий пароплавчик, який раз у два тижні прибував у Колону, і сказав неначе в забутті: — Я дуже хотів би бути зараз на його спардеку.

Пальці Хеншоу вп’ялись у налокітники крісла, в очах засвітився злий вогонь, але великим зусиллям волі полковник стримався.

— Я витратив на лабораторні досліди все своє майно — півмільйона доларів, — промовив він, важко переводячи подих. — Мало того, я заборгував усім, кому тільки можна. Вчора я віддав цьому президентові останні двадцять п’ять тисяч доларів. Я потрапив у дуже скрутне становище, яке в картярів зветься «квит або подвійний куш». Я вирішив грати на подвійний куш.

Полковник помовчав, дивлячись на сутулу спину романіста, немов чекав відповіді. Але Брентон не поворухнувся. Хеншоу з тріском розкрив коробку сірників, запалив погаслу сигару і знову заговорив:

— Кілька дослідів з одиночками дали чудові результати. Але я все-таки сумніваюсь. Я повинен випробувати свій газ на юрмі, і я це зроблю. Кулемети, потрібні для мого досліду, і кулеметники, хоробрі хлопці, що вміють тримати язик за зубами, прибули сюди разом зі мною. Завтра ми виступаємо в льяноси, де я проведу цей дослід. Знаю, Джон, — звернувся Хеншоу до спини романіста, — для моїх кривавих дослідів потрібні міцні нерви, а тому і не примушую тебе, дружище. Лишайся тут — ти не почуєш від мене жодного слова докору. Але тому, хто поїде зі мною і допоможе мені у важкій і складній роботі, я скажу спасибі. От і все.

Хеншоу підвівся і попрямував важкою ходою в бунгало.

Ніхто з тих, що лишилися, не зупинив і не гукнув його.

5. «Луг високих трав»

…Затих останній, правофланговий кулемет, і після свисту куль, які свердлили секунду тому повітря над окопом, запанувала тиша. Раткліф обережно підвів голову. Порита біля підніжжя бруствера земля свідчила, що кулемети пристрілялись ідеально.

Це була вже друга спроба атакувати з ще ненагазованими солдатами. Хеншоу проводив свій дослід за точно розробленим планом: спочатку кілька разів підняти в атаку солдатів у нормальному стані, щоб упевнитися у відсутності в них бойового духу, а потім уже — під газом «Несамовитий Роланд».

Атаки без газу закінчилися блискучим провалом. Лейтенант і капрали прикладами виганяли солдатів на бруствер, але досить було американським кулеметникам, привезеним з Штатів полковником Хеншоу, дати кілька черг, і рота в панічному страху скочувалась назад в окоп. Солдати стиха лаялись, уникали зустрічей з офіцером і похмуро дивилися на горб з самітним деревом, де засів невідомий ворог, який поливав їх вогнем з кулеметів. Настрій роти падав катастрофічно. Щохвилини можна було чекати відкритого бунту, розправи з командним складом і панічної втечі.

«Дуже слушний момент, щоб підбадьорити їх «Несамовитим Роландом», - подумав Раткліф, піднімаючись на бруствер. Він не боявся, що його підстрелять — кулеметникам було віддано наказ не стріляти по одиночках.

Консул швидко підніс до очей бінокль. Перед ним розстелявся квітучий килим льяносів, вічнозелених пасовищ Південної Америки. Такі порізані невеликими ярами і річищами пересохлих рік степи тубільці називають «лугами високих трав». Замість звичайного дерну земля тут вкрита високими, густо сплетеними між собою рослинами.

Кілометрів за два від окопу, зайнятого приреченою на забій ротою, височів невеликий горб з самітним деревом на вершині. На цьому горбі і засіли американські кулеметники. Рота повинна була атакувати їх у лоб. Консул у бінокль ясно розрізняв п’ять кулеметів, які причаїлися в траві на схилі горба.

Між окопом і горбом з самітним деревом був невеликий яр, що густо поріс цупким і колючим держи-деревом. Раткліф згадав, що саме цей яр відіграв вирішальну роль у виборі позиції для досліду. Хеншоу, побачивши його, радісно вигукнув: «Оце мені й потрібно! Адже будь-яка, навіть погано вимуштрувана військова частина, наступаючи на горб, заляже в цьому яру і, прикрита кущами держи-дерева, обстріляє кулемети рушничним вогнем. Але так міркують тільки нормальні люди. Солдати, охоплені люттю після доброї дози мого «Несамовитого Роланда», не звернуть уваги на цю вигідну позицію і, минувши яр, помчать прямо на горб. Ніщо не зупинить скаженого пориву людей, що діятимуть під впливом мого газу!»

— Справді, тільки божевільні не скористалися б цим яром, — пробурмотів Раткліф. — Досить сотні стрільцям залягти в ньому, дати кілька залпів, і кулеметна прислуга буде перебита. Це ясно навіть для дурня!

Консул подивився ліворуч. Там, за кілометр від окопу і майже на такій же відстані од яру виднівся другий горб, схожий на той, де стояли кулемети, але без дерева. Коли б через окоп, в якому залягла рота, яр, зарослий держи-деревом, і горбом з кулеметами провести пряму лінію, вона стала б основою трикутника, вершиною якого був би другий горб. Раткліф жартома називав його «горбом головного штабу» — там розташувалися Хеншоу і Брентон, що таки наважився подивитись на жахливий дослід свого друга. Полковник довірив балони, наповнені «Несамовитим Роландом», Арчі Раткліфу, а сам засів на «штабному» горбі, з якого було прекрасно видно все поле, де мали знищити дві з половиною сотні людей. Хеншоу хотів збоку, холоднокровним поглядом оцінити дію свого газу.

— Це буде бойня, відкрита бойня, — промовив Раткліф, дивлячись на «луг високих трав», і стрибнув в окоп.

Рота похмуро обідала. Скрипіла бляха розрізуваних консервних банок, плямкали роти. Ті, що вже наїлися, сиділи на дні окопу, з головою загорнувшись у пончо. Вони були схожі на великих наїжених півнів або індиків. Зброя роти — старовинні карабіни (президент заробив і на цьому, підсунувши непридатний мотлох), мов дрова, оберемками валялися на дні окопу.

Лейтенант, що командував ротою і носив важкі, майже з кілограм вагою, і великі — з шестидюймовими коліщатками — шпори, якими можна було наскрізь проткнути коня, підійшов до Раткліфа.

— Бос, — з поважною фамільярністю промовив офіцер, — мої хлопці добре зарились у землю. Вони не підуть в атаку!

— Я теж так думаю, лейтенанте, — відповів американець. — Вони підуть, навіть побіжать, але тільки назад, додому!

Офіцер з удаваним жалем зітхнув, почухав ефесом шаблі спину і, дивлячись на горб «головного штабу», нерішуче попросив:

— Поговоріть з полковником, бос. Чи не дозволить він відступити? А то, покінчивши з консервами, мої хлоп’ята самі підуть в обоз по нову порцію.

— Ви думаєте, вони такі погані? — запитав серйозно Раткліф і, простягаючи руку до трубки польового телефону, додав: — Гаразд, я поговорю з штабом.

У цю мить по-комариному занив зумер апарата. Раткліф підніс трубку до вуха.

Тривожна мовчанка запанувала в окопі. Солдати, мав за командою, втупили очі в американця. Вони вже знали з гіркого досвіду, що вслід за писком апарата надійде наказ готуватися до нової атаки. Чути було тільки, як осипається з шарудінням пісок окопу і стрекочуть цикади в ще вологій від роси траві.

— Алло, Арчі! Як поживаєш? — почув Раткліф знайомий голос Хеншоу. — Ну, знаєш, старик, такої полохливої сволоти, як ця рота, я ще не бачив.

— Я теж! — охоче погодився консул.

— Коли так, то чи не пора підбадьорити їх «Роландом»? Не забудь тільки пустити ракету, коли відкриєш балони.

Раткліф поклав трубку і глянув на лейтенанта.

— Знову? — коротко запитав офіцер. — Атака?

— Так, лейтенанте.

— Вони не підуть.

— Побачимо. А поки що командуйте.

— Приготуватися до бою! — крикнув суворо офіцер.

Солдати нехотя, з бурчанням почали розбирати рушниці. Капрали ударами тесаків плазом піднімали з землі тих, хто задрімав.

Скориставшись з метушні, що раптом почалася, Раткліф повернувся до солдатів спиною і швидко дістав з кишені три невеличких таблетки протиотрути, паралізуючої дію «Несамовитого Роланда». Даючи їх Раткліфу, Хеншоу сказав: «Надіти протигаз ти не зможеш. Це занепокоїть солдатів — вони теж вимагатимуть масок. Зовні ти нічим не повинен відрізнятись од людей роти. Візьми краще сильно і вірно діючу протиотруту. Проковтни за дві хвилини до того, як випустиш газ…»

Раткліф проковтнув їх одну за одною. Тим часом рота вже приготувалася до атаки. Піднявши ракетний пістолет, американець запитав:

— Готові?

— Так, бос! — невпевнено відповів лейтенант.

Консул натиснув на курок пістолета і в цей час другою рукою, схованою за спиною, відкрив кран балона.

Напевно, ніхто, крім Раткліфа, не почув зміїного шипіння газу і ледве вловимого кислуватого запаху, що нагадував запах озону.

Американець з цікавістю дивився на солдатів. Вони стояли, похнюпивши голови, опираючись на стволи рушниць, у похмурому чеканні команди, якої вони напевно не виконали б.

Раптом правофланговий солдат, величезний плечистий негр, що стояв майже поруч з Раткліфом, підвів поривчасто голову і несподівано запальними очима глянув на горб з самітним деревом. Заворушилися й інші солдати. Почувся збуджений шепіт. Хтось вилаявся і погрозив кулаком у бік горба. На обличчях солдатів, нещодавно похмурих і тупих, з’явилося тепер гарячкове нетерпіння і дика злоба.

— Ей, грінго[10]! — гукнув лейтенант. — Нам обридло ждати! Ми йдемо і розтрощимо вщент проклятий горб.

— Ідіть, — глухо відповів Раткліф.

Лейтенант, вихопивши з піхов шаблю, коротко і різко крикнув:

— Вперед!

Дружний громовий крик вирвався з сотень горлянок.

— Впере-ед!

Хтось пронизливо свиснув, хтось вистрілив, і рота опинилася на бруствері окопу. Це був ураган, дикий і шалений. У Раткліфа від страху стиснулося серце.

З горба економно, без гарячкування почали стрільбу відразу з трьох кулеметів. Кулі, зловісно цюкаючи, прошивали повітря.

Назустріч їм кинулась одурманена газом божевільна рота. Ось упав лицем униз, не згинаючись, наче дошка, велетень негр. Звалився, перерізаний навпіл кулеметною чергою капрал. Лисий ірландець, який незадовго перед тим виканючив у Раткліфа сигару, прострілений наскрізь, почав кашляти на бігу. З його рота пішла кров, але він біг далі, не помічаючи рани. Люди падали праворуч, ліворуч, поодинці, невеличкими групами. Проте рота мчала вперед.

Раткліф тяжко перевів подих, розгублено оглянув, ніби не пізнаючи, набридлий, огидний окоп. Тихо шипів балон, випускаючи залишки «Несамовитого Роланда». На піску, зритому ногами, валялось брудне лахміття, порожні консервні банки, забутий кимсь рудий від іржі карабін.

Американець уп’явся очима в карабін і раптом судорожно вчепився в його ствол. Але одразу ж відкинув зброю і стиснув скроні.

«Що це?.. Невже і я?.. Теж?..»

Відійшов убік і притулився знесилено до стіни невеликого бліндажа. Перед очима коливалися криваво-червоні хвилі, у вухах шуміло, серце прискорено калатало. Раткліф стиснув руками горло, стримуючи готовий вирватись крик люті. Якийсь незрозумілий екстаз охопив його. Раткліф учепився руками за колоди бліндажного настилу, наче хотів утримати себе на місці. І раптом з жахом побачив, що стоїть на бруствері окопу. Коли ж він вистрибнув сюди? В руках у нього був карабін, який він інстинктивно виставив штиком уперед.

На одну лише мить з’явилася твереза думка!

«Я теж збожеволів… Виходить… таблетки — обман! Виходить, Хеншоу навмисне зрадив мене…»

Раткліф стрибнув з бруствера і побіг, плутаючись у високій траві льяносів.

6. Атака божевільних

— Сол, ти бачиш солдата, який біжить позаду роти? Він у білому костюмі. Хто ж це? — Брентон опустив бінокль і глянув на Хеншоу.

— Звичайно, один з цієї зграї, - відповів полковник. Голос його помітно тремтів. — Цей волоцюга, мабуть, важкий на ногу, тому й відстав.

Романіст підніс до очей бінокль і в ту ж мить занепокоєно звернувся до телефоніста:

— Викличте окоп і попросіть до телефону містера Раткліфа.

— Окоп не відповідає, сер! — сказав схвильовано телефоніст. — Я викликаю його вже п’ять хвилин.

— Дивно, — промимрив Брентон, нервово поправляючи окуляри.

— Чого ти хвилюєшся, Джон? — запитав Хеншоу, відриваючи погляд од дванадцятикратної стереотрубки. — Мабуть, хтось з атакуючих обірвав кабель. Дивись-но, рота вже в яру! — крикнув він і знову припав до окуляра.

Справді, темні постаті, які бігли вдалині, сховались у кущах держи-дерева. «Луг високих трав» опустів. Кулемети на горбі з самітним деревом замовкли, очікуючи появи цілі.

— Ось вона, вирішальна мить! — схвильовано заговорив Хеншоу. — Якщо вони не зупиняться в яру, значить мій «Роланд» блискуче витримав випробування!..

Помітивши, що Брентон направив бінокль на горб з самітним деревом, полковник заспокійливо посміхнувся:

— Ти часом не боїшся за наших молодців, які засіли там? Даремна тривога. П’ять кулеметів проти двохсот п’ятдесяти чоловік — пропорція жахлива.

— А для чого це? — запитав Брентон, глянувши праворуч.

Поряд з телефонним апаратом, встромивши в траву залізний зад і піднявши кирпатий ніс, стояв кулемет. Прислуга в стальних окопних шоломах розташувалася навколо. Наводчик завмер у позі тривожного чекання, вхопившись обома руками за ручки затильника.

— Це? — скривився в злій усмішці Хеншоу. — Це на всякий випадок! Якщо на тому горбі здадуться, ми допоможемо з тилу. Однак що ж роблять наші хоробрі мимоволі?

Яр, мовчазний і похмурий, ховав загадку. В цій мовчанці було щось грізно-уперте і зрадливе. Тільки коли-не-коли серед темного листя держи-дерева блисне металевою іскрою штик і знову погасне. У людей, які дивились на яр з горбів, бігав мороз жаху поза шкірою. Що там? Що робить юрба божевільних людей?

— Ось вони! Ідуть! — крикнув телефоніст.

Услід за цим криком почулося перелякане зітхання одного з кулеметників.

— Боже, що це?

З яру вибігла юрба людей і кинулась до горба «головного штабу». Попереду, обігнавши атакуючу шеренгу, біг високий чоловік у білому кітелі. Тримаючи карабін за ствол, він розмахував ним над головою, наче дрючком.

— Вони збилися з шляху! — вигукнув у розпачі Хеншоу. — Вони йдуть сюди, на нас!..

Кулемети на горбі під деревом застрекотіли гарячковим дробом, але їх стрільба була безладна. Вони тепер мусили пристрілятись по цілі, яка змінила напрям свого руху. Тому кулі п’яти кулеметів то заривались у землю далеко позаду атакуючої юрби, то жалібно нили високо над «штабним» горбом.

— Падлюка!.. О, яка падлюка!..

Хеншоу перелякано озирнувся на цей істеричний крик. Брентон, не зводячи очей з високого чоловіка в білому кітелі, що біг попереду юрби, галасував:

— Це Арчі… Ти… ти одурманив, отруїв його своїм газом!.. Сюди, сюди Арчі! Убий цього негідника!..

— Мовчати! — гаркнув Хеншоу, вихопивши з кишені браунінг.

Його крик потонув у шаленому гуркоті. Наводчик, безтямно вискаливши зуби і вчепившись у тремтячий замок, почав поливати згубним, настильним вогнем роту, що наближалася. Кулемет тіпався, наче великий спійманий птах.

Та божевільні посувалися, як буря. Вони падали від куль, але рота йшла далі з криком і піснями. Стискаючи іржаві стволи карабінів, виставивши штики, солдати видирались по схилах горба, оточуючи його з усіх боків. Ось кулемет розстрілює їх уже в упор, але вони деруться нагору з дикими криками, які вириваються з їх перекривлених ротів.

На горбі гуляв кривавий вихор, сповнений гуркоту і виблискуючих спалахів. Кулеметники і телефоністи бились врукопашну. Це була боротьба грудей з грудьми, мовчазна і страшна.

Хеншоу, притулившись спиною до високого каменя, випускав з револьвера обойму за обоймою. Він був блідий, але спокійний. Йому не вірилось, що безглузда і жахлива смерть уже за плечима.

Високий чоловік у білому розірваному кітелі кинувся до полковника. Це був Раткліф. Брудний, залитий кров’ю, він прокладав дорогу до Хеншоу. Полковник мить вагався, потім вистрілив…

На грудях Раткліфа, трохи нижче хреста Вікторії, розпливлася кривава пляма. Але він устояв на ногах і знову кинувся на полковника.

Хеншоу підніс револьвер, але, глянувши в очі Арчі, раптом, мов перелякана дитина, закрився ліктем зігнутої руки. Він не опустив руку навіть і тоді, коли іржавий штик карабіна Раткліфа ввійшов у його груди.

— …У кущах держи-дерева, цупких, мов кігті диявола, ми розгубили один одного. Але незрозумілий дурман ще не вивітрився з наших голів. Ми все ще рвалися вперед на кулемети! І ось тоді загорланив цей довгоногий янкі. Він першим вибрався з кущів. Рота кинулася на його крик. Я вибіг з яру разом з іншими і, глянувши на горб, пригадую, здивувався. Він, здавалося, був зовсім не схожий на той, з якого стріляли по нас з кулеметів. Але в голові у мене крутилась якась карусель, і я, довго не роздумуючи, побіг разом з ротою. На бігу зачепився ногою за кущ, упав, ударився об щось тверде головою і знепритомнів. Коли отямився, на небі вже горіли зірки.

Президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс слухав командира роти дуже уважно, схиливши голову набік.

— Далі!

— Це все, екселенц! — відповів боязко офіцер. — Виявляється, цей довгий янкі збив нас з правильного шляху. Чи то він сам заблудився, чи то зробив це навмисне, але він скерував роту під прямим кутом ліворуч, прямо на горб, на якому сидів американський полковник.

— Скільки солдатів лишилося в живих?

— Дванадцять, разом зі мною, екселенц! З них — сім важкопоранені.

— Янкі вбиті всі троє?

— Ні, один з них, маленький, в окулярах, відбувся легкою раною. Я бачив його, коли заривали в землю тих двох, полковника і консула. Він забрав собі все, що було в полковника, навіть його записну книжечку. — Офіцер пом’явся і раптом таємниче понизив голос: — Екселенц, я повинен повідомити вам дещо дуже важливе.

— Я слухаю.

— Знаєте, хто стріляв по нас з кулеметів? Це були… американські солдати!

— Ах, он як, — відповів байдуже президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс…