Рівне/Ровно (Стіна)

* * *

А Дім політичної роботи виявився не просто чималим, а майже що безмежним у своєму внутрішньому просторі, що людину з вищою технічною освітою, певно, наштовхнуло б на думку про існування четвертого виміру. Насправді ж десь у глибинах своїх, після ряду сліпих безвіконних галерей він непомітно переходив у приміщення власне обкому, яке було набагато більшим, принаймні іззовні. Нарешті після спусків і підйомів численними сходами, вкритими червоно-зеленими й зелено-червоними килимовими доріжками, яких Шлойма вже не спромігся порахувати, збившись між п'ятим і шостим сходовими прольотами, його ввели крізь красиві різьблені двері до просторої кімнати з темно-вишневими оксамитовими шторами на вікнах, від яких аж до підлоги зміїлись золотисті китиці. У глибині кімнати, біля останнього вікна синьо світився екран комп'ютера, і чоловіча постать, схилившись, чаклувала над клавіатурою. Але ближче до центру кімнати, біля круглого різьбленого столика, заставленого всякими наїдками та напитками сидів у зручному широкому кріслі-гойдалці, закинувши ліву ногу на праву тією знаменитою позою-«четвіркою», за якою німці в роки другої світової майже безпомильно вираховували в своєму тилу американських шпигунів, сам перший секретар обкому КП СРУ Тарас Панасович Манасенко. Поверх костюма на плечі першого секретаря був накинутий лискучий шовковий східний халат, розшитий синіми й червоними перцями, отороченими золотим.

«Підійдіть сюди. Ближче, ближче!..» – владно, хоча й неголосно наказав товариш Манасенко, і Шлойма, озирнувшись, зрозумів, що звертаються саме до нього, і звертаються на «ви». Ніхто з його супроводжуючих не переступив порога кімнати, залишившись за різьбленими дверима. Хоча окрім чоловіка за комп'ютером, якісь дві чи три постаті все ж пересувалися кімнатою, але були вони такими сірими, непомітними й безтілесними, що швидше скидались на духів, аніж на смертних людей. Та й роздивитись їх у затишній напівтемряві покою було нелегко. Лінійні лампи скеровували своє стримане світло під стелю так, що навіть тіней під ногами не було.Натомість на підлозі під ногами широко лежав гарний м'який килим стриманого візерунка, мабуть, шалено дорогий. Шлойма зачаровано опустив погляд на східний лабіринт ворсистих ліній, і лабіринт раптом сам собою склався у плутаний, але доволі розбірливий напис: «Участникам дней украинской культуры в Таджикистане на долгую память с благодарностью от свободных трудящихся предгорий Памира.»

«Та підійдіть же сюди, Шлойма Ецірван! Я до вас звертаюся…» – Тон, яким промовлялись ці слова, був зовсім не загрозливим, а швидше коверзливо-нетерплячим. Шлойма зробив кілька кроків уперед і знову зупинився. У цей час перший секретар, гойднувшись дещо сильніше, вхопив з різьбленого столика кришталеву склянку, а один із двох людей-тіней налив йому у неї кілька грамів коньяку з приземкуватої пляшки, попередньо віртуозно діставши ту пляшку з червоної коробки із написом «Геннессі», звісно ж, латинськими літерами. Продовжуючи гойдатися за все меншою амплітудою, товариш Манасенко зробив зі склянки кілька маленьких ковтків, використовуючи для цього саме крайні точки розхитування, передню й задню. Після цього він з усміхом сказав Шлоймі, неначе дражнячись: «А вам спиртного не наллємо. Вам не можна.»

«Обійдусь…» – Шлойма з усієї сили стримав ковтальний рух у горлі. – «Я ще сьогодні вип'ю.» Другого речення він, здається, так і не вимовив уголос, лише подумав. Так, напитися сьогодні після прем'єри не завадить. Якщо ти ще туди потрапиш, на свою прем'єру. Бо досі справи йдуть трохи не в тому напрямку. Ці їхні збори, обговорення роману, цей всезагальний осуд – скидається на те, що усе воно робилося немарно.

«Так-так, усе робилося немарно…» – приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. – «Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше – для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі – і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?»

Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.

«Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам довідатися, для чого ви тут.» – Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. – «Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.»

«Жодних пропозицій від вас я не прийму.» – Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. – «І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.»

«Яке зникнення?» – товариш Манасенко знову люб'язно заусміхався. – «Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібний живий, здоровий, і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібний ви нам.»

«І для чого ж?» – самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.

«Для великої справи. Для такої великої справи, що ви й сам нею потім пишатиметеся.» – Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. – «А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірване. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях – на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому, прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам'ятаєте?..» – Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. – «Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього російського народу.»

«І які вони, ці ваші види?» – Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівенських соціал-демократів… Хоча, ні, остання версія цілком невірогідна – швидше б самі західнорівенські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у східний сектор. Тоді – чого ж вони можуть хотіти?

«А хочемо ми від вас зовсім небагато…» – голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. – «Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.»

«Що значить – «відкрити»?» – Шлойма не розумів, хоча десь, за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.

«А те й значить. Відкрити місто, об'єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною всі свої важливі справи, клопоти й турботи…» – у голосі першого секретаря з'явився пафос диктора державного радіомовлення. – «Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірване.»

«Тобто?» – Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.

«Не прикидайтесь, письменнику Ецірване. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше – на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, – нам відомі й такі категорії! – так ось, на рівні підсвідомості ви сам хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?»

«Ні!» – Ецірван вирішив бути твердим і незламним. – «Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.»

«Воно – не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний письменнику Ецірване!» – пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.

«Спільне у нас тільки небо й повітря.» – письменник Ецірван не здавав позицій. – «А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.»

«Гівно у нас спільне!» – загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. – «Гівно, або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з'ясував у лікарів. Отож, в нашого міста, чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому не сумнівалися!»

«Ну, припустимо. Але яке це має відношення до…»

«Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А – вами. Тобто ні, ними. І тому нам потрібна ваша допомога.» – товариш Манасенко нервово схилився у кріслі на столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживанням алкоголю.» – відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову – «Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем'єра, чи не так?»

«Чи не так…» – підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. – «Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.»

«Ви ж нас зовсім вже за лохів не тримайте…» – в голосі першого секретаря з'явилось незлостиве обурення й він чомусь перейшов на дещо інші теми. – «Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам'ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб…» – Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. – «Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків.» – Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу угору. – «Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка!» – наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. – «І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!» Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп'ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.

«Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь!» – суворо зауважив йому Тарас Панасович і зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм'якшивши свій тон, продовжив розмову. – «Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.»

«Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань.» – Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.

«Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є!» – перший секретар знову почав втрачати самовладання. – «І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло!» – Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразного вола.

Шлойма вмовк і приготувався слухати.

«Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спецслужби постаралися…» – наголоса на слові «ваші» в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові «ваші», якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував:

«Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі коллєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік… Ви ж – нормальний чоловік, письменнику Ецірван?» – знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. – «Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя – який ви там нормальний! Ви ж – отброс, покидьок!» – емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.

Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван зусиллям проковтнув «тонік» і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.

«Ви ж – покидьки! Ви, усі ті, кому вроді-би нормально живеться у тій квазі-державі, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазі-державі, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров'ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою?» – тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча, це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали…

«У майбутньому, після нашої остаточної перемоги…» – вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар – «… після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гетто. Виберемо для цього міста… яких не шкода… частини міст… Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк, або Тернопіль… Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається – його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів…» (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) «Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слав'янофіли… Можемо, коли схочемо. Ну а стосовно тих міст, які я щойно перелічив, то ви ж самі розумієте, що Рівного… тобто – Ровно в цьому списку бути не може. Уран, це, як ви знаєте, не тільки античний бог підземного світу, а й досить конкретний метал, хімічний елемент, номер 92! І він, цей елемент може бути використаний не тільки в західних, наскрізь прогнилих, буржуазних атомних електростанціях і бомбах, але і в наших, передових, прогресивних, таких, що несуть… пардон, ви самі знаєте, як важко в українській мові з герундієвими формами, я ж не можу сказати «несучих», тому кажу – «таких, що несуть», а несуть вони світові добро і благо, всім і кожному. І тяжко пригнобленим безробітним багатодітним неграм у кам'яних джунглях Нью-Йорка, і невільникам-індіанам у справжніх джунглях Латинської Америки, і південнокорейським, в'єтнамським, китайським, тайваньським, бірманським, сінгапурським, гонконзьким знедоленим селянам, рикшам і кулі, і погоничам слонів в Індії і на Цейлоні, і грецьким патріотам, і курдським повстанцям, і палестинським борцям за незалежність, котрі саме зараз заново відвойовують собі Східний Єрусалим, і багатьом іншим національно-визвольним рухам у всіх куточках нашої неосяжної планети… »

«Це вже скидається на розширену політінформацію.» – подумав Шлойма, стискаючи в долоні склянку з тоніком на денці. Товариш перший секретар також, здається, збагнув, що захопився, і швиденько актуалізував та конкретизував свою промову.

«Отож, слухайте мене уважно. Ось цього ключика…» – жовтий шматочок металу зблиснув у його пальцях і знову сховався в долоні – «ми дамо вам сьогодні. Ним ви зможете ввімкнути рух театрального ліфта у підвал, де ви сьогодні вже побували вранці. (Шлойму нарешті вже не здивувала його обізнаність.) Ним же, цим самим ключиком, ви відчините металеві двері з написом «Аттеншин!» Сподіваюсь, ви їх помітили, коли йшли сьогодні вранці підвальним коридором. З постовими перед дверима попробуйте договориться, я думаю, це буде несложно. Одразу за дверима знаходиться перемикач, а простіше кажучи – рубильник. Ввімкнувши його, себто піднявши його ручку знизу догори, ви приведете в рух ґрати, які розділяють нашу каналізацію. Вони, ці ґрати також піднімуться, й наші спецпідрозділи в спеціальних протигівняних костюмах (а в гівні нам плавати, як ви розумієте – не впєрвой!) за кілька хвилин проникнуть, охоплять і захоплять ваше наскрізь прогниле, буржуазне, капіталістичне, прокляте західне Рівне, яке ганебним тавром, невиліковною роз'ятреною виразкою гниє на здоровому тілі СРУ!»

Шлойма мовчав, слухаючи й подумки оцінюючи вміння товариша Манасенка балансувати між високим стилем політзаняття й дещо нижчим стилем вербувальної балачки. А перший секретар все підіймався й підіймався на дедалі вищі сходинки й тераси у напрямку до свого Евересту красномовності.

«Ви ж зрозумійте – вам Україна все-одно не дістанеться! Та й що ви з нею робитимете? Ви, непрактичні романтики… Історію компартії України ви ж також вивчали? Хоч би у рамках історії КПРС! Пам'ятаєте, як у так званий харківський період тогочасні романтики, котрі випадково, цілком випадково дорвалися… пардон – дісталися до влади, цілими пачками пускали собі кулі в високі лоби?.. І правильно. Саме в цьому правда історії й діалектична логіка історичного розвитку. Ця країна мусить належати нам. Нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете – чиновникам! Це розуміють ті з ваших колег, хто йде на державну службу. До нас на службу, між іншим. Он зараз у Києві непогану кар'єру робить один бувший… колишній поет з Канева, з глибин шевченкового краю. Вже до радника дослужився. Там, дивись, і старшого радника присвоять. Мені недавно на пленумі ЦК відрекомендували його – такий приятний молодий чоловік. І творчістю займається, між іншим. Про нього критика пише, як про передового поета сучасного.

А стосовно всього світу, який ось-ось дізнається, то дізнається він не про ваше зникнення, а про… Розумієте, письменнику Ецірване, ми вже давно могли узяти вас за зябра. В нас були, на нашій території перебували ваші батьки, ваша сестра. Але ми їм нічого не зробили. Бо тоді ви й справді верещали б, апелювали б до вашого «усього світу», до його «прогресивної громадськості». Але тепер – тричі «ха-ха»!»

Товариш Манасенко обернувся в куток, туди, де блакитно світився монітор. Оператор при компютері, немов зрозумівши, що розмова стосується його, повернувся разом з кріслом до середини кімнати. Це був молодий чоловік з косичкою і кількома десятками сережок в обох вухах. З-під ніг у нього раптом пролунало тихе гарчання. Напруживши погляда, Шлойма розгледів на підлозі те, що він спершу прийняв за килимок під ногами в комп'ютерника – великого світлої масті стаффордширського тер'єра. Молодик з косичкою звідкись з-під клавіатури дістав рожевого шматочка шинки і вкинув псові до пащі.

«Познайомтесь! Анатоль Діжа, наш провідний комп'ютерний спеціаліст. Він у нас один справжній комп'ютерник на все Ровно, до речі, родом з Західної, зі Львова. Випускник політеха. Тут, у нас він на повному забезпеченні, і собачка його також. Так от, Анатоль вже попрацював з диском, на якому записано… Ну… словом, запис зроблено нашим томографом сьогодні удень, коли ви там, в томографі перебували.» – Товариш перший секретар шукав відповідних слів, не наважуючись тепер перейти з високої лексики на низьку, бо сам загнав себе на ці висоти попередніми своїми висловлюваннями. – «Одним словом, все, що ви там робили з громадянкою Бляшаною О.І. Пригадуєте, письменнику Ецірван?»

«Ну ж ви й суки…» – Шлойма відреагував цілком машинально, нічого іншого йому просто не встигло прийти до голови.

«Фе, письменнику Ецірван. І це говорите ви, майстер слова, віртуоз красномовства, як вас дехто називає…» – товариш перший секретар не приховував свого задоволення від почутого й побаченого – Шлойма таки втратив рівновагу в розмові, чого так довго від нього добивалися. – «Звісно, сам по собі секс між сорокалітніми людьми не приносить жодної естетичної насолоди. Ви – не Мікі Рурк, вона – не Кім Бесінджер, погоджуюся. Але аморалки, я повторю – аморалки! – її не люблять ніде. Ні на заході, ані на сході. На заході навіть сильніше. А ми, з допомогою товариша Діжі можемо тепер вставити цю дискетку в той ваш всесвітній Інтернет, яким ви так сильно пишаєтеся – адже ж можемо, правда, товаришу Діжа?» – комп'ютерник у відповідь кивнув і всунув у пащу псові ще одного плястира шинки. – «І всі зможуть побачити письменника Ецірвана в ровенському ліксанупрі. Майже як назва фільму. Як «Чотири шведки у Греції»! – перший секретар обкому відверто тішився своїми знаннями з царини вітчизняного й західного кінематографа.

«Як «Містер Піткін в ворожому тилу»… – Шлойма мусив відповісти хоч би щось. На душі було паскудно, та показувати це не хотілось.

«Досить блазнювати! Ми можемо відтворити ваш статевий акт навіть ізсередини! Наші найновіші технології це дозволяють.» – гарикнув перший секретар і нервово пийнув зі склянки кілька ковтків «Геннессі». – «Чуєте – ізсередини! Такого порно ви ще точно не бачили! А його можуть побачити сотні, тисячі ваших знайомих…»

«Я сьогодні тут, у вас, всередині Стіни бачив всякого.» – Ецірван опирався уже лише за інерцією. Його вже просто фізично нудило й від цієї розмови, і від тоніка, який не тамував спраги, а лиш пік усередині противним гіркуватим присмаком. Але розмова ще не закінчилась.

«Письменнику Ецірван!» – голос першого секретаря бринів якось майже урочисто. – «Ви не всередині Стіни,а якраз назовні! І ви зробите те, про що ми вас просимо. Виконаєте наше доручення. Вам і тільки вам випала ця благородна, ви б сказали, шляхетна, місія. Адже й берлінська стіна теж звелась й розвалилася протягом вашого життя. Й кому, як не вам, бути найвідвертішим супротивником усякого роду стін та бар'єрів?.. А ми, зі свого боку, от пригадаєте мої слова – ми ще замовимо вам пєсу про падіння Стіни. І це буде кращий ваш твір! Але спершу ви мусите спромогтися на вчинок – об'єднати місто. Зробіть це! Ми віримо у вас!»

І товариш перший секретар, на всю силу гойднувшися в кріслі, кинув маленького жовтого ключика понад круглим столиком просто Шлоймі на стулені коліна. Письменник Шлойма Ецірван смикнувся, ключик прослизнув між ніг і впав на підлогу. Ецірван підібрав його з підлоги і повільно впхав до лівої кишені. З-за спини нечутно наблизились Самчук з Миколою Івановичем, підняли його попід лікті й повели до дверей. Хтось з них двох всунув Шлоймі під пахву рукописа Степаниди Добромолець, якого він вже й не міг пригадати, де й коли залишив.

«Ваша машина стоїть зліва від входу. Ключі в замку зажиганія.» – Микола Іванович говорив просто над вухом, діловито і спокійно. – «На пропускном пункті всі предупре… попереджені. Так шо проїдете без ніяких осложнєній.»

Вони вийшли на ґанок обкому й зупинились на верхній сходинці. Зелена «мазда» і справді стояла ліворуч, в затінку верб, майже під тим самим місцем, де сьогодні удень на сходах Шлойма перестрів Уляну. Стіна все ще лежала паралельно фасадові обкому й постаті у плащах кольору хакі так само ритмічно-симетрично стояли через рівні інтервали попід нею.

Самчук і Микола Іванович зупинилися й дивились на письменника Ецірвана, відверто, просто в очі. Раптом Микола Іванович зробив крок, ні, півкроку вперед, і без жодного слова простягнув Шлоймі долоню. Шлойма цілком машинально потягнувся вже потиснути простягнуту руку, коли почув:

«Вгостіть-но ще на прощання сігаретою іностранною…»

«Так-так, звичайно.» – пачка «Галуазу», вже добряче пожмакана й пом'ята, знайшлась у лівій кишені джинсівки. Одну з двох останніх сигарет він вручив Миколі Івановичу, іншу всадив собі до вуст і припаливши від простягнутої йому запальнички, пожбурив порожню пачку просто під ноги, на сходи. Йдучи до авта, боковим зором, через плече встиг помітити, як хтось із двох швидко нахилився й піднявши порожню пачку, всунув її собі до кишені.

В салоні авта він кілька хвилин посидів нерухомо, з відчиненими дверцятами. Допалив сигарету, викинув під переднє колесо. Запустив двигуна, витиснув зчеплення, повільно виїхав ліворуч, уздовж Стіни, вгору й далі.

Останні метри перед пропускником. Он внизу, біля головпошти вже видно дротяну браму й тролейбусне кільце під ґанок універмагу. Ліворуч, за ялинками, в парку промайнула могилка з маленьким погруддям героя громадянської війни, сербського авантюриста Олеко Дундича. Далі – кафе «Супутник», в нього так і не зайшлося, смак тістечка «Лимонного», присипаного цукровою пудрою так і лишиться непізнаним і невпізнаним – до наступного твого приїзду сюди? (Після об'єднання міста, якимсь переповненим тролейбусом відновленого наскрізного маршруту…) З вітрин магазинчика «Одяг» на тебе облупленими обличчями витріщились манекени в крімпленових костюмах. Схил закінчується, попереду рівнина, на якій розляглася західна частина міста. Тролейбус відвалив ліворуч, іншого транспорту тут не буває. Дротяно-металево-зелена брама повільно відхиляється – жодної автоматики, її вручну тягне здоровенний мордатий солдат у трав'янистому кашкеті. Вираз його обличчя незадоволений, він показує тобі всіма частинами свого дебелого тіла: давай, проїзди швидше, якого хе…

Наступна брама, он вона, за кілька метрів. Пропливають повз тебе порожні будочки митного й паспортного контролю. Брама розчиняється, як тісто у діжі – розпливається на всі боки, просто у виблякле й сяюче поліське небо. Ні, це ліхтарі на Майдані Незалежності. В Західному Рівному на освітленні не ощадять. Ще й вечір не настав… Як швидко ти забув про це.

Повільно доїхавши порожнім відтинком Соборної до дев'ятиповерхового будинка з ощадкасою в першому поверсі, Шлойма загнав «мазду» на тротуар і проти всяких правил припаркував за газетним кіоском. Виліз з салона. «Стоп, а куди ж тепер?»