Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ перший

Я вже помітив — коли хтось дзвонить вам по телефону і, не заставши вдома, просить передати, щоб ви одразу ж, як тільки повернетесь, подзвонили, бо справа, мовляв, дуже важлива, — так і знайте: вона важливіша для того, хто дзвонив, ніж для вас. Коли ж трапляється нагода зробити приємність або послугу вам, тоді більшість людей стають напрочуд стриманими. Тому, коли я повернувся додому, розраховуючи випити чогось міцного, викурити сигарету і почитати газету, перш ніж настане час переодягатися до обіду, і почув од міс Феллоус, моєї господині, що містер Олрой Кір дуже просив негайно йому подзвонити, то зрозумів, що можу просто не зважати на його прохання.

— Це той самий, письменник? — спитала міс Феллоус.

— Так, той самий.

Вона кинула на телефон ніжний погляд.

— Може, вас з’єднати з ним?

— Дякую, не треба.

— А що ж йому сказати, коли він знову подзвонить?

— Запишіть, чого йому треба.

— Гаразд, сер.

Міс Феллоус міцно стулила губи. Вона взяла порожній сифон, обвела поглядом кімнату, чи все в ній на своєму місці, і вийшла. Міс Феллоус дуже любить романи. Я певен, що вона прочитала всі книжки Роя. А її незадоволення з моєї неуважності свідчить, що вона читала їх з великою насолодою.

Повернувшись пізніше додому, я помітив на буфеті записку, написану розгонистим, чітким почерком міс Феллоус:

«Містер Кір дзвонив двічі. Чи зможете Ви поснідати з ним завтра? Якщо ні, то який день Вас більше влаштовує?»

Я підвів здивовано брови. Востаннє я бачив Роя місяців три тому на одному з вечорів; він був, як завжди, дуже привітний, а коли прощалися, навіть висловив жаль, що ми так рідко зустрічаємось.

— Лондон жахливий, — заявив він. — Не маєш часу навіть для того, щоб зустрітися з приємною тобі людиною. Давайте поснідаємо разом наступного тижня!

— Охоче, — відповів я.

— Я подивлюся вдома в свою записну книжку і подзвоню вам.

— Гаразд.

Я був знайомий з Роєм уже двадцять років і прекрасно знав, що в лівій верхній кишені свого жилету він завжди носить невеличку записну книжку, в якій занотовано, коли і з ким має зустрітися, тому я зовсім не дивувався, що він не нагадує про своє запрошення. Тепер ніхто не зміг би переконати мене, що його палке бажання зустрітися зі мною безкорисливе. Попихкуючи люлькою, перед тим як лягти спати, я перебрав у пам’яті всі причини, які могли примусити Роя запросити мене на сніданок. Може, він поступився настирливим проханням якоїсь поклонниці. Або ж американський видавець, приїхавши всього на кілька днів до Лондона, попросив, щоб Рой влаштував йому зі мною побачення. Але хіба міг я подумати, щоб мій приятель та не зміг би сам знайти вихід з такого становища? Крім того, він надав мені право самому визначити день зустрічі. Отже, навряд чи тут був замішаний ще хтось третій.

Ніхто краще за Роя не вміє виявити стільки щирої сердечності до прославленого колеги-письменника. Так само як ніхто швидше за Роя не відвернеться від того ж колеги, коли чорна смуга невдач або успіх іншого затьмарять скороминущу славу. У кожного письменника є свої зльоти і падіння. А саме зараз я чомусь почав користуватися підвищеною увагою читачів. Звичайно, я міг би знайти якусь причину, щоб, не образивши Роя, відхилити його запрошення. Але він така людина, яку ніщо не позбавило б рішучості зустрітися зі мною. Відкараскатися від нього можна було, лише пославши його під три чорти. Та мене це запрошення зацікавило. Зрештою, я почуваю навіть певну симпатію До Роя.

Я з захопленням спостерігав як зростає його літературна слава. Кар’єра Роя може служити добрим прикладом для тих юнаків, які обрали своїм фахом обробіток літературної ниви. Не пригадую жодного з моїх сучасників, який би, маючи так мало таланту, став таким авторитетом у літературі. Цей талант, подібно до тієї дози патентованих ліків, яку приймають розумні люди, міг би вільно вміститися в одній столовій ложці. Рой добре це знає і часом йому самому, мабуть, здається чудом, що при таких здібностях він написав уже десь біля тридцяти книг. Певно, для нього було справжнім відкриттям, коли він уперше прочитав, ніби Чарльз Діккенс одного разу заявив, що геніальність являє собою лише безмежну працьовитість. Рой довго думав над цим висловом і, мабуть, вирішив: якщо справа тільки в цьому — я обов’язково стану генієм. А коли захоплений оглядач якоїсь газетки для жіноцтва в рецензії на одну з його книг вжив це слово (останнім часом критики почали надто вільно з ним поводитися), — Рой зітхнув із задоволенням людини, якій після довгого напруження пощастило, нарешті, розв’язати складний кросворд. Кожний, хто на протязі років спостерігав невтомну працьовитість Роя, не міг не визнати, що він заслужив право називатися генієм.

Рою пощастило з самого початку. Він був єдиним сином урядовця, який, після довгого перебування на посту резидента в Гонконгу, завершив свою кар’єру губернатором Ямайки. Якщо ви звернетесь до біографічного довідника «Хто є хто», то прочитаєте таке: «Олрой Кір — єдиний син сера Раймонда Кіра, кавалера орденів Святого Михаїла і Святого Георгія 2-го ступеня, кавалера ордена королеви Вікторії 2-го ступеня, та Емілії, молодшої дочки покійного генерал-майора індійської армії Персі Кемпердауна». Освіту Рой здобув в Вінчестері та в Оксфордському університеті. Він був головою студентського товариства, і якби несподівано не захворів на кір, то легко б завоював блакитну майку чемпіона з веслування. Його наукові успіхи були скоріш пристойні, ніж видатні, зате він закінчив університет, не маючи жодного пенні боргу, бо вже тоді був ощадливої вдачі і не виявляв схильності до марнотратства. Отож, Рой ріс хорошим сином — він знав, що батькам нелегко було дати йому таку дорогу освіту. Після виходу у відставку батько Роя жив у скромному, але пристойному будинку недалеко від Страуда, в Глостері. Час від часу він наїжджав до Лондона, щоб узяти участь в офіційному обіді, який влаштовувався його колишнім департаментом. Тоді він обов’язково відвідував клуб «Атенеум», членом якого був довгі роки. За допомогою старого приятеля, теж члена клубу, він влаштував свого сина, який щойно закінчив навчання в Оксфорді, особистим секретарем до одного політичного діяча, котрий двічі осоромив себе на посаді державного секретаря двох консервативних урядів, за що й був кінець кінцем удостоєний звання пера. Це дало Рею змогу вже з перших кроків самостійного життя познайомитися з впливовими можновладцями. І він непогано скористався з такої нагоди. Ви ніколи не знайдете в його романах помилок, які псують твори тих, хто вивчав життя вищих верств суспільства тільки по ілюстрованих журналах. Він досконало знає, як розмовляють між собою герцоги, як повинні звертатися до них депутати парламенту, адвокати, букмекери, камердинери. Читача мимоволі захоплює та невимушеність, з якою він поводиться в своїх ранніх романах з віце-королями, послами, прем’єр-міністрами, з особами королівської крові та знатними леді. Дружній без зверхності і фамільярний без зухвалості, він не дозволяє вам забувати про їхні титули, але дає приємну можливість відчути, що всі ці вельможі з тієї ж плоті, що й ви. Я часто думав: як прикро, що, повіривши моді, ніби життя аристократії не може бути вже темою солідних романів, Рой у своїх наступних творах обмежився змалюванням духовних конфліктів присяжних повірених, бухгалтерів та маклерів. Він не зміг увійти в ці кола з такою ж упевненістю, з якою увійшов у вищі.

Вперше я познайомився з Роєм, коли він тільки-но покинув секретарювання, щоб повністю присвятити себе літературі. Красивим його не можна було назвати. Але шість футів росту, широкі плечі і впевнена осанка спортсмена, а до того ще й відкритий погляд великих блакитних очей, кучеряве каштанове волосся, трохи короткий широкуватий ніс і квадратне підборіддя робили його привабливим на вигляд юнаком. Рой був спортсменом у душі. Той, хто читав у його ранніх творах описи полювання з гончаками, такі яскраві й точні, не міг не відчути, що Рой використовував власні враження. Ще зовсім недавно він час від часу охоче міняв перо на мисливську рушницю. Із своїми першими романами Рой виступив тоді, коли письменники, щоб довести свою мужність, пили багато пива і ще більше грали в крикет; декілька років його ім’я завжди згадувалось у першому десятку таких письменників. Письменники цієї школи, не знаю вже чому, втратили своє завзяття, їхні книги не користуються нині популярністю, і хоч вони й досі грають у крикет, але дедалі з більшими труднощами знаходять видавців для своїх нових творів. Рой перестав грати в крикет багато років тому і зробився тонким знавцем кларету.

Рой був дуже скромної думки про свій перший твір. Роман був короткий, лаконічний і, як всі його твори, написаний зі справжнім смаком. Рой розіслав його всім визначним письменникам разом з люб’язним листом. В ньому він писав про ту велику насолоду, яку мав, читаючи твори цього письменника, писав про те, як багато нового він з них дізнався, як палко прагне іти тим шляхом (о, звичайно, на пристойній відстані), що його проклав блискучий талант цього письменника. Він складає свою книгу до ніг великого митця, як данину юнака, що, вступаючи на літературну ниву, не може не вклонитися тому, кого він завжди вважатиме своїм учителем. Повністю усвідомлюючи, що це величезна зухвалість — просити таку переобтяжену роботою людину витрачати дорогоцінний час на читання слабкої літературної спроби новачка, він усе ж благає критично оцінити твір і стати керівником у подальшій роботі. Серед відповідей, які він отримав, було лише кілька побіжних. Улещені його дифірамбами письменники здебільшого відгукнулися довгими листами. Вони хвалили його книгу, а багато хто з них запрошував його на сніданок, їх причарувала Роєва відвертість, вони були розчулені його ентузіазмом. Він просив їхніх порад із зворушливою покірністю і з вражаючою щирістю обіцяв виконувати ці поради. Задля такої людини, вважали вони, варто було пожертвувати якусь хвилину свого часу.

Роман мав значний успіх. Завдяки цьому у Роя з’явилось чимало друзів у літературних колах. Минуло небагато часу, і вже неможливо було уявити собі вечір у Блумсбері, Кемпден Хіллі чи у Вестмінстері без Роя, який розносив бутерброди або допомагав якійсь старенькій леді позбутися порожньої чайної чашки. Він був такий молодий, такий незграбний, такий веселий, так щиро сміявся з чужих жартів, що усі несамохіть проймалися до нього симпатією. Він став членом клубів, які орендували підвальні приміщення готелів на Вікторія-стріт чи у Холборні; в них письменники, молоді адвокати, а також леді в сукнях «ліберті», обговорювали за дешевим обідом проблеми літератури і мистецтва. Невдовзі виявилося, що Рой володіє неабияким умінням вести післяобідню розмову. Він був такий симпатичний хлопець, що колеги-письменники, і суперники й прибічники, вибачали йому навіть його, джентльменство. Він щедро хвалив їхні незрілі твори і, рецензуючи рукописи, ніколи не знаходив у них недоліків. За це його вважали не тільки чудовим хлопцем, але й добрим суддею.

Рой написав другий роман. Він не пошкодував на нього праці і скористався з усіх порад, які йому дали більш досвідчені старші письменники. Цілком природно, що за його проханням дехто з них написав рецензії для газети, з редактором якої Рой приятелював; звичайно, рецензії були схвальні. Його другий роман був вдалим, але не настільки, щоб викликати заздрість суперників. Більше того, цей твір підтвердив їхню впевненість, що Рой ніколи не запалить Темзи. Він був надзвичайно хороший хлопець, — такі ніколи не гнуть кирпу, — і вони ладні були допомогти йому — все одно він не підніметься високо і не стане їм на перешкоді. Я знаю людей, які гірко посміхаються, коли згадують свою помилку.

Та коли б хтось сказав, що Рой зазнається, це було б несправедливістю — він ніколи не втрачав скромності, яка ще в молоді роки була його найпривабливішою рисою.

— Я знаю, що я не великий романіст, — часто повторює він. — Коли я порівнюю себе з титанами літератури, то відчуваю, що мене просто не існує. Раніше я думав, що коли-небудь напишу справді значний твір. Але я вже давно перестав навіть сподіватися цього. Хай би люди зрозуміли одне: я роблю все, що можу. Я багато працюю і ніколи не дозволяю собі ніякої недбалості. Гадаю, що я добрий оповідач і створюю правдиві характери. А втім, щоб оцінити пудинг, його треба покуштувати. До речі, моє «Вушко голки» розійшлося тиражем у тридцять п’ять тисяч примірників в Англії і вісімдесят тисяч — в Америці. А за право випустити мою наступну книгу видавці заплатили мені найвищий гонорар, який я будь-коли одержував.

То що ж, коли не скромність, примушує Роя і досі посилати листи рецензентам, дякуючи за похвали і запрошуючи поснідати у ресторані? Більше навіть! Якщо комусь заманеться виступити з різкою критикою, він не робить так, як ми, грішні, — знизуємо плечима, лаємо в думці негідника, якому не сподобалась наша робота і зразу про це забуваємо. О, ні, Рой, особливо після того, як зросла його популярність, не робить нічого подібного до цього. Він сідає й пише довгого листа критикові: його дуже засмутила, мовляв, негативна думка про книгу, але рецензія була настільки цікава сама по собі і продемонструвала таку глибину критичної думки й таке велике чуття слова, що він вважає своїм обов’язком написати цього листа. Ніхто більш за нього не прагне до вдосконалення, і він сподівається, що не втратив іще здатності вчитися. Він не хоче бути настирливим, але, якщо критик не має важливіших справ у четвер або п’ятницю, то чи не згодився б він поснідати в «Савої» і розповісти детальніше, що саме не сподобалося йому в книзі? Ніхто не вмів замовляти сніданки краще за Роя. І тому не дивно, що, проковтнувши півдюжини устриць і шматок ягнячого сідельця, критик ковтав разом з цим усі свої зауваження. Отож, цілком закономірно, що наступний роман Роя він уже розцінював, як значний крок уперед.

Одна з труднощів, що їх має подолати людина на своєму життєвому шляху, полягає ось у чому: як поводитись із людьми, з якими ви колись були у близьких стосунках, коли ваш інтерес до них певною мірою знизився? Якщо обидві сторони займають скромне громадське становище, то розрив відбувається непомітно і ні для кого не болісно. Якщо ж одна з них стає знаменитістю — це робить справу важчою. У такої людини з’являється багато нових друзів, тисячі нових обов’язків. Але давні друзі невблаганні: вони вважають, що мають більше прав на вашу особу, ніж будь-хто. Оскільки ж ваша особа не лишається в їхньому повному розпорядженні, вони зітхають і, знизуючи плечима, зауважують:

— Що ж, виявляється, ви подібні до всіх інших. Слід чекати скорого кінця нашої дружби. Адже вам так пощастило…

Рою саме цього й хотілося: кінця дружби. Та де взяти сміливості? З більшістю давніх знайомих він не наважився порвати всіх зв’язків, але тепер уже неохоче приймає їхні запрошення повечеряти в неділю. Ростбіф у них з мороженого м’яса, приставленого з Австралії. Його смажили ще опівдні і пересмажили. А бургундське! Господи, чому вони звуть його бургундським? Невже їм ніколи не доводилося бувати в Боні[1] і зупинятися в «Hôtel de la Poste»? Звичайно, приємно згадувати чудові давно минулі дні, коли ви разом жили в бідній мансарді і ділилися останньою скоринкою хліба. Та вам робиться якось не по собі, коли приятель починає розповідати, що його книжки не користуються попитом, що не друкують його оповідань, а п’єс видавці навіть не хочуть читати. Коли ж він порівнює їх з тією нісенітницею, що йде на сцені (при цьому він чомусь дивиться на вас з німим докором)… Втім, краще не згадувати! Вам незручно. Ви відводите очі кудись убік і навмисне перебільшуєте власні невдачі: нехай він зрозуміє, що вам теж непереливки. Ви говорите про свою роботу з найбільшою зневагою, на яку тільки здатні, і з великим здивуванням виявляєте, що співрозмовник цілком поділяє ваші твердження. Ви говорите про мінливість смаків публіки: нехай людина потішить себе думкою, ніби ваша популярність теж не триватиме вічно. Старий приятель — доброзичливий, але суворий критик.

— Я не читав вашої останньої книги, — говорить він, — але читав попередню. Забув її назву.

Ви йому нагадуєте.

— Я був трохи розчарований. Вона здалася мені слабкішою за ваші ранні твори. Ви, звичайно, знаєте, що мені найбільш подобається?

І ви, чувши це й від інших, називаєте свою першу книгу; тоді вам було двадцять років, книга ваша була недовершена і безпорадна, з кожної сторінки так і випирала недосвідченість її автора.

— Ви ніколи не напишете нічого ліпшого, — щиро говорить друг. І ви починаєте усвідомлювати, що вся ваша кар’єра, не рахуючи того випадкового успіху, була довгим суцільним занепадом. — Я часто думаю: вам так і не судилося виправдати надії, породжені першою книгою.

Вас обсипає то жаром, то холодом. Ви непомітно позираєте на годинник і роздумуєте: чи не образиться ваш давній приятель, якщо ви підете о десятій? Ви наказали шоферу чекати вас за рогом, щоб машина не стояла біля дверей і своєю пишністю не ображала вашого злиденного приятеля. Та ось біля самих дверей він каже:

— Автобус зупиняється в кінці кварталу. Я трохи вас проведу.

Долаючи раптовий приступ страху, ви признаєтесь, що маєте автомобіль. Йому здається дуже дивним, що шоферу доводиться чекати за рогом.

— Це одне з дивацтв мого шофера, — пояснюєте ви.

Коли ви наближаєтесь до автомобіля, ваш приятель дивиться на вас з виразом моральної переваги. Нервуючи, ви запрошуєте його пообідати з вами найближчими днями. Ви обіцяєте написати йому і від’їжджаєте, міркуючи: чи не вважатиме він вас хвальком, якщо ви запросите його у «Кларідж», або скнарою, якщо запропонуєте піти в один з ресторанів Сохо?

Серце Роя Кіра не краялось подібними турботами. Жодна з цих проблем не поставала перед ним. Декому моє твердження може здатися трохи грубим, але, ніде правди діти: взявши від людини все, що можна, він поривав з нею. Це можна було б висловити і делікатніше, але для цього треба багато часу, треба плести тонке мереживо натяків та напівнатяків, ніжних чи жартівливих, а тому гадаю, що можна сказати саме так, як сказано, зважаючи на те, що я передаю суть справи. Більшість з нас, зробивши підлість людині, мимоволі на неї гніваються. В серці ж Роя не було місця для подібних дрібниць. Висмоктавши з людини всі соки, він ніколи вже не відчував після цього до неї зичливості.

— Бідолаха Сміт, — говорив Рой у цих випадках. — Він такий симпатичний. Я його щиро поважаю і дуже шкодую, що справи його йдуть так погано. Хоч би хто-небудь допоміг йому. Я вже забув, коли його й бачив. Дуже погано, коли доводиться штучно підтримувати давню дружбу — це боляче для обох сторін. Коли переростаєш людину, тобі лишається один вихід — примиритися з цим.

Якщо ж йому траплялося випадково зустрітися з цим самим Смітом, скажімо, на галереї для публіки під час зборів Королівської академії, — важко й уявити більшу радість. Він потискав Смітові руку і запевняв, що ця зустріч — справжнє свято для нього. Обличчя його сяяло. Блиск очей здатний був змагатися із самим сонцем. Сміт просто купався в променях дружніх почуттів, а безмежно схвильований Рой заявляв, що ладен головою своєю накласти, аби лише написати книгу хоч наполовину таку талановиту, як останній роман Сміта. Та коли Рою здавалося, що давній приятель його не помітив, він спокійно відвертався в інший бік. Але Сміт помічав Роя і почував себе глибоко ображеним. Бідолашний Сміт злостився. Він згадував, що колись Рой був радий розділити з ним єдиний біфштекс у третьорозрядному ресторані, або провести відпустку в рибальській халупі в Сент-Айзі. «Рой — підлиза, він сноб і лицемір», — заявляв тепер Сміт.

Але в цьому він помилявся. Найяскравішою рисою Олроя Кіра була щирість. Ніхто не може бути лицеміром на протязі двадцяти п’яти років. З усіх вад лицемірство — найважча і найвиснажуюча; лицемірство вимагає невпинної пильності і рідкісної душевної зібраності. Воно не може, подібно до перелюбства чи обжерливості, виявлятися час від часу; це — хронічний стан. Воно вимагає також цинічного складу характеру і веселої вдачі. А Рой, хоч сміявся часто й охоче, не був, на мою думку, веселун, хоча, я певен, він не був і цинік. Признаюся, я спромігся дочитати до кінця далеко не всі його романи, і все ж переконаний, що його щирість відбилася на кожній з написаних ним сторінок. І це, безумовно, — головна причина його тривалої популярності. Рой завжди щиро вірив у те, в що вірили на той час усі. Коли він писав романи з життя аристократів, він справді вірив, що аристократія, хоч яка вона розбещена та аморальна, має досить шляхетства і природжених здібностей для керування Британською Імперією; коли ж згодом він почав писати про середні верстви суспільства, він так само щиро вірив, що тільки вони — становий хребет країни. Його негідники завжди мерзенні, герої — героїчні, а дівчата — цнотливі.

Коли Рой запрошував автора схвальної рецензії на сніданок — це завжди було виявом його щирої вдячності до рецензента за його добру думку; коли ж він запрошував автора негативної статті — причина полягала в тому, що він від усього серця прагнув до самовдосконалення. Коли невідомі прихильники його таланту з Техасу або Західної Австралії приїздили до Лондона, він водив їх у Національну галерею не тільки заради того, щоб зміцнити свою популярність, але й тому, що дуже цікавився їхнім ставленням до мистецтва. Щоб пересвідчитися в Роєвій щирості, досить було побувати лише на одному з його публічних виступів.

Коли, одягнувши свій улюблений вечірній костюм, або ж, якщо вимагають обставини, вже поношений, але прекрасно зшитий костюм вільного крою, він стоїть на трибуні, звернувши до слухачів серйозне, щире, приємно схвильоване обличчя, то кожному видно, що він повністю віддається своєму покликанню. Інколи він затинається, ніби підшукуючи потрібне слово. Але тим ефектніше звучить воно, коли він його нарешті вимовляє. Голос у нього низький, приємного тембру. Особливо він любить виступати з лекціями про творчість молодих письменників Англії та Америки. Він говорить про їхні досягнення з ентузіазмом, який свідчить про його великодушність. Говорить він, правда, забагато, бо, послухавши таку лекцію, ви відчуваєте, що дізналися про того чи іншого письменника майже все, так що його творів можна тепер і не читати. Певно, саме через це після виступів Роя попит на книги письменників, про яких він говорив у лекціях, різко падав, тоді як на його власні — значно зростав. Його енергія невичерпна. Він не тільки здійснив кілька успішних подорожей по Сполучених Штатах, але й об’їздив усю Великобританію. Рой ніколи не відхилив запрошення навіть найменшого клубу або маловпливового товариства. Час від часу він переглядає свої лекції і видає їх гарненькими книжечками. Більшість людей, які цікавляться цими питаннями, певно, хоч у руках тримали його праці «Сучасні романісти», «Російська белетристика» і «Деякі письменники»; і мало хто не погодиться з тим, що ці книжечки позначені справжнім літературним смаком та самобутністю.

Та це жодною мірою не вичерпує діяльності Роя. Він — активний член організацій, які були засновані для захисту прав письменників або полегшення їхньої важкої долі тоді, коли хвороба чи похилий вік приведуть їх до злиднів. Він завжди охоче допомагає законодавчим органам, коли авторські права стають предметом їхньої турботи. Його ще ніколи не застукувала зненацька пропозиція взяти участь у подорожі за кордон, якщо ця подорож випливала з необхідності налагодити дружні контакти з письменниками інших націй. Можна завжди розраховувати, що він, у разі потреби, виступить як представник літературних кіл на офіційному обіді; він — постійний член комітету, створеного для того, щоб як належить приймати заморські літературні знаменитості. Жоден книжковий базар не проходить без того, щоб на ньому не було бодай однієї з його книг, прикрашеної автографом. Він ніколи не відмовляється давати інтерв’ю. Адже ніхто, твердить він, краще за нього не знає труднощів письменницької праці, в нього ніколи не вистачить жорстокості відмовити бідоласі-газетяреві в інтерв’ю — хай чоловік заробить кілька гіней. Він, як правило, запрошує свого інтерв’юера на сніданок, і йому рідко коли не щастить справити на репортера приємне враження. Але Рой завжди висуває вимогу: він хоче бачити статтю до того, як вона буде надрукована. Рой завжди чемний з журналістами, які в найнезручніші моменти звертаються до знаменитостей по телефону з єдиним проханням: поінформувати читачів газети, чи вірить знаменитість у бога, або чим знаменитість снідає. Він буває присутній майже на всіх дискусіях, і публіка завжди точно знає, що він думає про сухий закон, про вегетаріанство, джаз, часник, фізичні вправи, політику, шлюб і місце жінки в сім’ї.

Щоправда, його міркування про шлюб дещо абстрактні, оскільки досі йому успішно щастило уникати стану, який більшість письменників вважає несумісним з важким тягарем, що його несе в собі їхнє покликання. Всім відомо, що протягом кількох років він був безнадійно закоханий в заміжню жінку з вищого світу; він ніколи не згадував про неї інакше, як з рицарським захопленням, хоч усі знали, що поводилася вона з ним жорстоко. В романах того періоду чимало слідів його власного душевного стану. Пережита драма навчила його успішно уникати намагань певного гатунку жінок (не ображаючи їх при цьому), які прагнуть будь-що змінити своє хитке сучасне на забезпечене майбутнє дружини популярного письменника. Коли він помічає в їх збуджено сяючих очах бодай натяк на відділ реєстрації шлюбів муніципалітету, він одразу ж каже їм, що пам’ять про перше велике кохання ніколи не дозволить йому поєднати свою долю з чиєюсь іншою. Донкіхотство Роя може дратувати жінок, але воно ніколи їх не ображає. Він злегка зітхає, коли каже, що має назавжди відмовитись від домашнього вогнища, від щастя стати батьком; це, мовляв, жертва, яку він ладен принести не тільки власним ідеалам, але й тій, хто поділить з ним радощі кохання. Рой помітив, що, як правило, люди не люблять дружин письменників і художників. Митець, який всюди ходить з дружиною, робиться докучливою людиною, і, врешті, його перестають запрошувати туди, куди він дуже хотів би піти; коли ж він лишає свою дружину вдома, то потрапляє під таку зливу докорів та звинувачень, що від спокою, який конче потрібен для плідної творчості, не зостається й сліду. Олрой Кір ще й досі парубок і, маючи вже п’ятдесят років, так і хоче ним залишитися.

Він — приклад того, що може зробити письменник, на які висоти він може піднятися, якщо він працьовитий, чесний, має здоровий глузд і вміє використовувати всі засоби для досягнення мети. Він — чудовий хлопець і ніхто, крім упертого причепи, не заздритиме його успіху. Я помітив, що лягати спати, думаючи про нього, — значить поринути у глибокий, спокійний сон. Тому я швиденько нашкрябав записку міс Феллоус і пішов спочивати.