Радощі життя, або Сімейна таємниця

Розділ другий

Наступного ранку разом з листами й газетами я одержав також відповідь на свою записку до міс Феллоус: містер Олрой Кір чекатиме на мене о чверть на другу в клубі на Сент Джеймс-стріт. За кілька хвилин до першої я вирушив у свій клуб випити коктейль, бо був певен, що коктейлем Рой мене не почастує. Потім, ліниво поглядаючи на вітрини магазинів, пройшовся по Сент Джеймс-стріт і, маючи кілька вільних хвилин (я не хотів приходити на побачення точно у визначений час), заглянув у салон, щоб подивитись, чи нема там чого-небудь цікавого. Аукціон вже почався, і якісь смагляві людці передавали з рук у руки срібні вироби часів Вікторії, тоді як аукціонер, з нудьгою стежачи за їхніми рухами, мимрив монотонно: «Дають десять шилінгів, одинадцять, одинадцять з половиною…» Цього погожого червневого дня повітря на Кінг-стріт було прозоре. Тому й картини на стінах Крісті мали особливо брудний вигляд. Я вийшов на свіже повітря. Люди йшли по вулиці якось мляво, ніби їхні душі оповив денний спокій, і серед своїх буденних справ вони із здивуванням відчули раптову необхідність притишити крок і придивитись до навколишнього життя.

В Роєвому клубі панував незворушний спокій. У вестибюлі мене зустріли тільки старенький швейцар і хлопчик-розсильний; складалося враження, що всі його члени пішли на похорон метрдотеля. Як тільки я назвав ім’я Роя, хлопчик-розсильний провів мене спочатку в порожній гардероб, де я лишив свій капелюх і ціпок, а потім у теж порожній зал, стіни якого були обвішані величезними портретами державних діячів часів Вікторії. Рой підвівся з шкіряного дивана і тепло привітав мене.

— Може, відразу підемо нагору? — запропонував він.

Отже, я мав рацію, гадаючи, що він не почастує мене коктейлем, і похвалив себе за передбачливість. Рой повів мене сходами, вкритими важким килимом; тут ми теж нікого не зустріли. Ми ввійшли до їдальні для гостей і виявились єдиними її відвідувачами. Це була досить простора кімната, дуже чиста й світла, з великим вікном. Ми сіли біля нього, і дуже стриманий офіціант подав нам меню. Яловичина, баранина, сьомга, пиріг з яблуками, з ревенем, з агрусом… Продивляючись нескінченний список страв, я потихеньку зітхав, згадуючи про ресторани за рогом — де є і французька кухня, і жваві розмови, і чарівні жінки в легких платтях.

— Я порадив би замовити телятину і шинку, — сказав Рой.

— Не заперечую.

— Салат я приготую сам, — кинув він владно офіціанту. Потім, знову поглянувши на меню, великодушно додав:— А якщо ми до цього додамо спаржі?

— Це було б чудово.

Рой тримався дедалі величніше.

— Дві порції спаржі. І скажіть головному кухареві, щоб він сам її вибрав. Тепер, що б нам випити? Може, пляшку хоку?[2] Він тут дуже непоганий.

Коли я погодився, Рой наказав офіціанту покликати буфетника. Я мимоволі замилувався впевненою і водночас винятково ввічливою манерою, з якою він віддавав накази. Мабуть, саме так чемний король посилає за своїм фельдмаршалом. Буфетник — дуже показний в своєму фраку, із срібним ланцюжком на грудях — швидко підійшов з карткою вин у руках. Рой дружньо кивнув йому головою.

— Алло, Армстронг, ми хотіли б випити пляшку того самого «Лібфраумільх» урожаю двадцять першого року.

— Слухаю, сер.

— Як він іде? Добре? Мабуть, більше ми його не дістанемо?

— Боюсь, що так, сер.

— Втім, навіщо хвилюватися передчасно, чи не так, Армстронг?

Рой сердечно посміхнувся йому. Маючи досвід поводження з членами клубу, буфетник відчув, що зауваження вимагає відповіді.

— О, так, сер.

Рой засміявся і подивився на мене — мовляв, оригінал цей Армстронг.

— Охолодіть його, будь ласка, не дуже сильно, а саме так, як треба. Я хочу показати моєму гостю, що тут теж розуміють що до чого. — Він обернувся до мене. — Армстронг служить у нас уже сорок вісім років. — І, коли буфетник пішов, додав:— Сподіваюся, ви не жалкуєте, що прийшли сюди? Тут затишно і ніхто не заважатиме нашій розмові. Ми ж так давно не бачились. А вигляд у вас чудовий.

— Та все ж далеко не такий, як у вас.

— Наслідок чесного, тверезого і благочестивого життя, — засміявся він. — Багато працюю. Багато роблю фізичних вправ. Як ви до гольфа? Може, зіграємо цими днями.

Я знав — Рой сильний гравець і ніщо не дасть йому меншого задоволення, ніж перспектива змарнувати день з таким профаном як я, але відчув, що можу спокійно приймати це мимохідь кинуте запрошення. Рой являв собою зразок здорової людини. Його кучеряве волосся почало вже сивіти, але сивина йому була до лиця, і його відкрите, засмагле обличчя здавалося навіть молодшим. Очі, які дивилися на світ з непідробною щирістю, були ясні і чисті. Рой був уже не такий стрункий, як у молоді роки, і мене не здивувало, що коли офіціант приніс нам булочки, він попросив дієтичних хлібців Рай-Віта. Оглядність і повільність рухів робили Роя поважним і додавали ваги його словам. Він сидів так упевнено, що вам мимоволі здавалося, ніби під ним не крісло, а п’єдестал.

Не знаю, чи пощастило мені, описуючи його діалог з офіціантом, показати, що мова його здебільшого відзначалася не дотепністю, а невимушеністю. Він так багато сміявся, що іноді це створювало ілюзію, ніби сказане ним справді смішне. Він ніколи не ліз за словом у кишеню, і його розмова не стомлювала слухачів.

Багато письменників мають погану звичку при розмові надто ретельно вибирати слова. Особам з вищих верств суспільства, чий словник обмежений їхніми простими духовними потребами, розмови з такими письменниками здаються дещо важкуватими і тому не завжди бажаними. З Роєм такого ніколи не траплялося. У розмові з швейцаром він вживав цілком зрозумілі для того вирази, а з закоханою у кінські перегони графинею розмовляв мовою її грумів. Люди захоплено кажуть, що Рой анітрішечки не схожий на письменника, і жоден комплімент не приносить йому більшої втіхи. Розумні люди переважно користуються певною кількістю готових фраз, популярних прикметників і дієслів, значення яких зрозуміле лише даному колу людей; вони надають легкості й домашньої невимушеності розмові і дозволяють уникати потреби думати. Американці — ділові люди — так удосконалили цей метод і вигадали таку велику кількість штампів, що можуть вести веселу і жваву розмову, ані на мить не замислюючись над її змістом і лишаючи, таким чином, мозок вільним для вирішення більш важливих справ великого бізнесу і блуду. Словник Роя був необмежений, а його чуття слова, потрібного саме в дану хвилину, — непогрішиме; його мова від цього ставала колоритна, і водночас зрозуміла; кожного разу він користувався цими штампами з таким завзяттям, ніби його багатющий мозок сам карбував їх.

Зараз Рой був у доброму гуморі і з великим захопленням говорив про те, про се: про наших спільних друзів, про останні книги, про оперу. Щоправда, він завжди відзначався душевною теплотою, але сьогодні говорив так щиро, що аж серце в’яло. Він ремствував, що ми рідко бачимось, і з щирою відвертістю (а вона була однією з найприємніших його рис) признався, якої він високої думки про мене. Я відчув, що на такі виявлення дружніх почуттів не можна не відповісти. Він спитав мене, над чим я зараз працюю, а я поцікавився, над чим працює він. Поговорили про те, що жоден з нас не має того успіху, на який заслуговує. Ми їли пиріг з телятиною й шинкою. Рой розповідав мені, як він готує салат. Ми пили хок і прицмокували губами.

А я весь час думав: коли ж він перейде до діла?

Здавалося неймовірним, що тільки заради розмови про Матісса, про російський балет і Марселя Пруста Олрой Кір у самий розпал лондонського сезону здатний витрачати час на колегу, який не є рецензентом і взагалі ніде не має жодного впливу. Але факт лишався фактом. Більше того, крізь його веселість просвічувало легке хвилювання. Якби я не знав про його матеріальне становище, то міг би запідозрити, що він має на думці позичити сотню фунтів. Мабуть, подумав я, сніданок закінчиться, а Рой так і не знайде нагоди сказати, що в нього на думці. Я знаю — він обережний і, напевно, знаючи, що цю першу після такої великої перерви зустріч краще використати лише для відновлення дружніх стосунків, вирішив просто принадити мене приємним, поживним сніданком.

— Чи не перейти нам до іншої кімнати випити кави? — спитав Рой.

— Як вам завгодно.

— Гадаю, там буде затишніше.

Ми перейшли в другу, значно просторішу кімнату з великими шкіряними кріслами й диванами; на столах лежали газети та журнали. Два літні джентльмени тихо розмовляли в кутку. Вони зміряли нас неприязними поглядами, але це не завадило Рою сердечно привітатися до них.

— Привіт, генерале, — вигукнув він весело.

Я постояв трохи біля вікна, милуючись красою дня і думаючи, що варто було б знати більше про минуле Сент Джеймс-стріт. Незручно, що я не знаю навіть назви клубу, який міститься навпроти, а в Роя спитати боязко: він зневажатиме мене за незнання того, що відомо кожній порядній людині. Та ось Рой спитав мене, чи питиму я з кавою коньяк; я відмовився, але він почав запевняти, що коньяк у клубі чудовий. Ми сіли на диван біля вишуканого каміна й запалили сигари.

— Коли Едвард Дріффілд востаннє приїздив до Лондона, ми тут снідали з ним, — побіжно зауважив Рой. — Я переконав старого покуштувати наш коньяк, і він був просто захоплений. Минулого тижня я провів з його вдовою весь уїк-енд.

— Справді?

— Вона передавала вам щире вітання.

— Мило з її боку. Не думав, що вона мене пам’ятає.

— Ого, ще як пам’ятає! Ви снідали в них шість років тому, правда ж? Вона каже, що старий був дуже радий бачити вас.

— Але тільки не вона.

— О, ви помиляєтесь. Щоправда, їй доводилося бути насторожі. Старому надокучали відвідувачі, а вона повинна була берегти його сили, адже він так багато працював. Подумайте самі — вона зберегла йому життя й енергію аж до вісімдесяти чотирьох років. Я часто бачуся з нею після того, як помер старий. Вона страшенно самотня. Зрештою, протягом цілих двадцяти п’яти років вона доглядала його. Знаєте, яка це титанічна праця.

— Вона ще досить молода і могла б одружитися знову.

— О ні, цього вона не зробить. Це було б жахливо.

Ми помовчали і сьорбнули трохи коньяку.

— Ви — один з небагатьох живих людей, хто знав Дріффілда, коли він ще не був відомий. Адже ви з ним часто зустрічалися, правда ж?

— Якоюсь мірою так. Тоді я був майже хлопчаком, а він — людиною середнього віку. Ми з ним не були товаришами по чарці.

— Звичайно, ні! Але ви, напевне, знаєте про нього багато такого, чого не знають інші.

— Гадаю, що знаю.

— І вам ніколи не спадало на думку написати спогади про нього?

— Боронь боже!

— А ви не вважаєте, що вам слід було б це зробити? Він був одним з найвідоміших письменників сучасності, останнім вікторіанцем. Його романи здобули право на безсмертя. Вони належать до найкращих творів, написаних за останні сто років.

— Справді? Я завжди вважав їх нуднуватими.

Рой підвів на мене очі — в них стрибали хитрі бісики.

— Як це схоже на вас! Але ж ви не заперечуватимете, що більшість дотримується іншої думки. Можете повірити — я читав його романи не раз і не двічі, а принаймні разів шість. І вони подобаються мені дедалі більше. Ви читали статті, які з’явилися після його смерті?

— Деякі читав.

— Я читав усі і мушу сказати: єдність думок разюча.

— Якщо всі твердили одне й те саме, то чи варто було їх читати?

Рой іронічно знизав своїми широкими плечима, але не відповів нічого.

— Стаття в літературному додатку «Таймса» видалася мені чудовою. Старому було б дуже приємно прочитати її. Я чув, що деякі тримісячні журнали мають намір вмістити статті в наступних номерах.

— І все ж його романи трохи нудні.

— А ви не почуваєте незручності від того, що ваша думка не збігається з думками солідних людей? — поблажливо посміхнувся Рой.

— Анітрохи. Я пишу вже тридцять п’ять років і ви не уявляєте собі, скільки я зустрічав письменників, яких проголошували геніями. Вони якийсь час втішалися цією славою, а потім поринали в забуття. Хотів би я знати, де вони зараз. Чи вони померли, чи їх запроторили в будинки для божевільних, чи вони киснуть по різних конторах? Може, вони й зараз нишком дарують на згадку свої книги лікарю або покоївці десь у глухому селі? А може, вони живуть у якомусь італійському пансіонаті, де їх і досі вважають знаменитостями.

— О, так, вони як бульки на воді. Я знавав таких.

— Ви навіть читали про них лекції.

— Доводилося. Хотілося, по можливості, допомогти їм стати на ноги, хоч я й знав заздалегідь, що з них нічого путнього не вийде. Хай йому біс, можна ж дозволити собі таку щедрість. Але Дріффілд не був на них схожий. Збірка його творів на тридцять сім томів, яка вийшла недавно, продавалася по сімдесят вісім фунтів. Красномовна цифра. Його твори з кожним роком розкуповуються все краще, можете мені повірити. Коли я останній раз був у місіс Дріффілд, вона показувала мені його поточний рахунок. Дріффілд здобув загальне визнання.

— Ніхто цього напевно не знає.

— Але ж вам здається, що ви знаєте, — єхидно зауважив Рой.

Та він мені не дошкулив. Я знав, що дратую його, і це мене тішило.

— Гадаю, що ті оцінки, які інстинктивно склалися у мене ще в дитинстві, найвірніші. Мені казали, що Карлейль — великий письменник, і я дуже соромився, коли побачив, що його «Французьку революцію» і «Сартор Резартус» просто неможливо читати. І хіба їх зараз читають? Інші, міркував я, краще за мене розбираються в людях, і я картав себе за те, що в глибині душі вважав Джорджа Мередіта манірним, багатослівним і нещирим. Зараз майже всі про нього такої думки. Оскільки мені казали, що любити Уолтера Патера — значить бути культурною людиною, я любив Уолтера Патера, але, господи, яким нудним здавався мені «Маріус»!

— Ну, я не допускаю, щоб зараз хто-небудь читав Патера, і, звичайно, Мередіта спокійнісінько забули, а Карлейль був просто самовпевнений пустомеля.

— Ви навіть не уявляєте, як на них усі молилися тридцять років тому.

— І ви ніколи не помилялися? — поцікавився Рой.

— Всього раз чи двічі. Про Ньюмена був значно нижчої думки, ніж зараз, а дзвінкі строфи Фіцджеральда здавалися мені колись кращими. Я не міг читати «Вільгельма Мейстера» Гете, тепер я вважаю його шедевром.

— А про що ваша думка лишилася незмінною?

— Ну, скажімо, «Трістрам Шенді», «Амелія», «Ярмарка марнославства», «Мадам Боварі», «Пермський монастир», «Анна Кареніна», Вордсворт, Кітс, Верлен.

— А ви, пробачте, не дуже оригінальні.

— Я теж такої думки. Але ви спитали мене, чому я покладаюся лише на свій смак, і я намагався пояснити вам. Справа не у відвертості і не в побоюванні піти наперекір загальній думці — мені справді не подобався дехто з тих письменників, ким тоді модно було захоплюватися. І, здається, роки довели, що я мав рацію, бо те, що інстинктивно любив тоді, витримало випробування часу.

Рой трохи помовчав, дивлячись у чашку. Що він хотів знайти там: залишки кави, чи потрібні йому слова — не знаю. Я поглянув на годинник, що стояв на каміні: пора було йти додому. Мабуть, я помилився — Рой запросив мене лише для того, щоб знічев’я побалакати про Шекспіра та музику. Мені стало незручно за свої недобрі думки, і я поглянув на нього з турботою. Якщо це була єдина його мета, — значить, він почуває себе стомленим або розчарованим. Якщо у нього немає корисливої мети, — це може означати лиш одне: в даний момент він нудиться світом. Рой перехопив мій погляд і заговорив:

— Гадаю, ви не заперечуватимете, що людину, котра здатна на протязі шістдесяти років писати книгу за книгою, завойовуючи кожною все більшу популярність, не можна вважати звичайною. Кінець кінцем, у книгарні Ферн Корт є полиці, заповнені перекладами творів Дріффілда на мови всіх культурних народів. Звичайно, я готовий визнати, що сьогодні багато з написаного ним здається трохи старомодним. Він творив у важкий час і мав схильність до багатослів’я; більшість його творів мелодраматична. Та є в нього одна риса, якої ви не зможете заперечити: чуття краси.

— Справді? — спитав я.

— Врешті-решт, це єдина річ, яка береться до уваги. А Дріффілд не написав жодної сторінки, котра не була б сповнена краси.

— Справді? — знову спитав я.

— Хотів би я, щоб ви були разом з нами, коли в день вісімдесятиріччя Дріффілда ми прийшли подарувати старому його портрет. Це був дійсно незабутній день!

— Я читав про це в газетах.

— Там, як ви знаєте, були не тільки письменники. Звідусіль з’їхалися представники науки, політики, бізнесу, мистецтва, вищого світу. Не знаю, чи доведеться вам коли бачити разом стільки видатних людей, скільки вийшло з поїзда в Блекстейблі. Всі були дуже зворушені, коли прем’єр-міністр, виголосивши чудову промову, вручив старому орден «За заслуги». Важко сказати, на скількох очах у той день блищали сльози!

— Дріффілд теж плакав?

— Ні, він був на диво спокійний. Він, як завжди: трохи соромливий, дуже витриманий, привітний, звичайно, але спокійний і навіть дещо сухий. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб він перевтомлювався, і коли ми пішли снідати, старий залишився в кабінеті; вона послала йому сніданок туди. Поки всі пили каву, я непомітно прослизнув до нього. Він палив люльку і дивився на портрет. Я спитав його, що він про нього думає. Він нічого не відповів, тільки злегка посміхнувся і спитав, чи можна йому вийняти штучні зуби. Але я його відрадив, бо зараз повинна була зайти депутація, щоб попрощатися з ним. Потім я запитав, що він думає про цей незабутній день. «Кумедний, — відповів він, — просто кумедний». Здавалось, він почував себе втомленим. Останнім часом Дріффілд неохайно їв і неохайно палив — набиваючи люльку, розсипав тютюн навколо себе. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб його бачили в такому стані, але я був винятком з правила. Я трохи причепурив старого, потім зайшли усі інші, потиснули йому РУКУ/ і ми вирушили назад до міста.

Я підвівся.

— На жаль, треба йти. Мені було дуже приємно побачитись з вами.

— Я саме йду на закриту виставку у Лестер Геллері. У мене там знайомі, і якщо хочете, можемо піти вдвох.

— Дуже мило з вашого боку, але у мене теж є запрошення. Та я не збираюся туди йти.

Ми спустилися на перший поверх, я взяв свого капелюха. Коли вийшли на вулицю, і я повернув у бік Пікаділлі, Рой сказав:

— Я трохи пройду з вами, — і пішов поруч зі мною, намагаючись крокувати в ногу. — Ви, здається, знали його першу дружину?

— Чию?

— Дріффілда.

— А! — Я зовсім забув про старого письменника. — Так, знав.

— І добре знали? Кажуть, вона була жахлива.

— Я цього не помітив.

— Вона, мабуть, була страшенно вульгарна. Здається, вона служила буфетницею?

— Еге ж.

— Хотів би я знати, якого біса він з нею одружився. Я чув, що вона зраджувала його на кожному кроці.

— Так, зраджувала.

— Ви пам’ятаєте її?

— Дуже добре, — посміхнувся я. — Вона була гарненька.

Рой засміявся.

— Не всі такої думки.

Я не сказав нічого. Ми дійшли до Пікаділлі і, зупинившись, я простягнув Рою руку. Він потиснув її, але мені здалося, без звичайної сердечності. Складалося враження, ніби він розчарований з нашої зустрічі, тільки чому — я не міг збагнути. Адже він навіть не натякнув, чого хоче. Йдучи аркадою готелю «Ріц», а потім уздовж огорожі парку до Хаф-Мун-стріт, я намагався зрозуміти, чи не була моя поведінка чомусь відразливою для Роя, адже він, безумовно, відчув, що момент прохати про послугу явно непідхожий.

Я йшов по Хаф-Мун-стріт. Після веселого галасу Пікаділлі ця вулиця була приємно спокійна й тиха. В багатьох будинках здавалися пожильцям квартири, але оголошували про це дуже стримані об’яви. На декотрих дверях блищали начищені мідні таблички, такі, як у лікарів, на інших слова «вільні квартири» були акуратно написані на фрамузі над входом. На одній чи двох табличках стояло лише прізвище власника, і недосвідчена людина могла подумати, що це ім’я кравця чи лихваря. Тут не було жвавого вуличного руху Джермін-стріт, де теж здавалися квартири. Біля деяких дверей стояли шикарні автомобілі, подекуди з таксі виходили середнього віку жінки. Відчувалося, що тут мешкають не ті веселі, з трохи зіпсованою репутацією люди з Джермін-стріт, — любителі скачок, що вранці прокидаються з нестерпним головним болем і з величезним бажанням похмелитися, — а поважні жінки, що приїхали з провінції на шість тижнів великосвітського лондонського сезону, та літні джентльмени, які відвідують привілейовані клуби. З року в рік приїздять вони у той самий будинок, знаючи, мабуть, його власника ще відтоді, коли він служив у когось із знайомих. Моя господиня, міс Феллоус, служила куховаркою в дуже багатих людей, але ви ніколи б цього не сказали, побачивши, як вона йде за продуктами на Шефердський базар. Якщо хто-небудь уявляє куховарку товстою, червонопикою і неохайною жінкою, то міс Феллоус — худорлява, дуже пряма, чисто і модно вдягнена дама середнього віку з рішучими рисами; вона фарбує губи і носить окуляри. Вона — практична, спокійно цинічна і править за пансіон немалі гроші.

Кімнати, які я наймав, містилися на першому поверсі. Вітальня була обклеєна старими шпалерами під мармур, на стінах висіли акварелі на романтичні сюжети з зображенням кавалерів, які вклоняються дамам, і рицарів, які бенкетують у пишних залах. У вазонах стояла папороть, а крісла були оббиті витертою шкірою. Кімната нагадувала неповторні вісімдесяті роки минулого сторіччя, і коли я визирав у вікно, мені здавалося, що зараз замість шестициліндрового крейслера я побачу приватний двоколісний екіпаж. Завіси були з важкого червоного репсу.