Дзвінка Матіяш
Реквієм для листопаду
I.
Пам'яті мами.
«Минуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, їй подобався березовий. Справжній — щойно вигонений із дерева, що пахне березневим талим снігом. Дарина уявляє, як вона йде до лісу, в неї промокли ноги, холоші джинсів забрьохані, в руках трилітровий слоїк, куди вона наточить соку. Сік нагадуватиме воду, тільки буде ледь-ледь жовтавий і дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох із мамою. І мама сміятиметься дзвінким дитячим сміхом. Вона забуває про те, що вона доросла жінка з наївними очима, і перетворюється на безтурботну дівчин-ку-підлітка, і трохи соромиться своєї дитячої безтурботності й дитячих рухів. І ходить так дивно й трохи смішно-незграбно, як дів-чинка-підліток, що ніяк не призвичаїться до цього дивного світу й не знає, як у ньому треба ходити.
«Тільки щоб тепер нікому не розповідати про себе й удавати, ніби нічого не сталося». Дарина повторює ці слова подумки декілька разів. Так ніби це допоможе. І суворо наказує собі нікому нічого не розповідати. Бо все, що ставалося тепер, зовсім не схоже на те, що було раніше. Принаймні зараз їй думається саме так. Дарина — по тому, як зі спорожнілого будинку роз'їхалися родичі й друзі, котрі відбули тут той час, який мали відбути, — могла днями сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. їй здавалося, наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої порожності.
Залишалася пам'ять. Іноді Дарина тінню блукала по кімнатах, наштовхуючися на речі. Ті, які належали мамі, а тепер не належали нікому. Дарина обмацувала їх поглядом, намагаючися пригадати, що вони означали для мами. Ваза із засохлими квітами. Картина на стіні. Різьблена скринька. Камінчик із сіро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Ці речі були самотні та покинуті. Вони ображено мовчали й відверталися від Дарини. Речі не впізнавали її. їм було з нею нецікаво. Дарина думала про те, що речі також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночі — коли ніхто не бачить. Тепер у маминій кімнаті така густа тиша — її можна різати ножем, кришити пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шматочки тиші й виходила з ними надвір. Підкидала їх у повітря, і вони крихітними голубами, завбільшки з п'ятикопійкову монету, злітали вгору. Дарині було радісно й сумно дивитися на них. Іноді вона забувала про тишу, якої понапихала собі в кишені, і та перетворювалась на каштани, круглі та блискучі, або на яблучка завбільшки з виноградину. Дарина з'їдала яблучка, а каштани складала в себе на підвіконні. Іноді, коли каштанам ставало тісно, вони зникали, по декілька чи по одному. Дарина ніколи не викидала їх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу.
Дарині здавалося, що тепер мовчанка стала її улюбленим заняттям, справжнім хобі. Мовчанки бувають різними. Одна річ — мовчати під якусь дуже сумну та свою мелодію, інша — мовчати, видобуваючи звуки із розстроєного піаніно чи зі старої тріснутої сопілки. Роблячи це ні для чого, просто, щоби вони звучали, тоді тиха імла, що навколо, трохи розсіюється. А ще інша — коли раптом надходить обідня пора. Дарина сама на кухні, а на столі парують макарони. Дарина посипає їх тертим сиром, потім бере обрізану коробку з-під морквяного соку, напхану пакетиками з найрізноманітнішими запахущими приправами. Вона зосереджено вивчає коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потім виймає пакетик із провансальськими травами, розглядає малюнок і уважно читає напис на протилежному боці. Шавлія, м'ята, розмарин, естрагон, базилік й інші назви. Дарина обережно розкриває упаковку і принюхується. Із численних запахів, що злилися в один, вирізняється м'ятний — гострий і холодний, як ніж. Дарина заплющує очі й згадує листя м'яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. Це оркестр запахів, — думає Дарина, — і м'яту в ньому найбільше чути. Вона посипає макарони трав'яним порошком і обережно кладе розірвану пачку назад у коробку.
Запахи спокушають Дарину, бентежать і дивують. Часом вона уявляє себе карликом Носом. Він стоїть у них в кухні біля плити на ослінчику й зосереджено розмішує якесь вариво у великому казані. Йому лоскочуть ніздрі сотні відтінків запахів: солодкаво-приторні, цитринно-тоскні, гіркувато-духмяні. Карлик шукає потрібні йому запахи та вкидає їх до казана, помішуючи вариво дерев'яною ложкою. Час від часу принюхується — зосереджено, насторожено. У нього довгий ніс, на голові стирчать жмутики волосся, він убраний у картаті штани й темно-зелену сорочку, а на шиї в нього зав'язана жовта, уже трохи вицвіла, хустка. Вона й себе тепер починає уявляти карликом Носом і веселішає.
Ще Дарина уявляє себе просто дівчиною-яка-сидить-на-під-віконні-підібгавши-коліна-боком-до-шибки-і-палить-цигарку. На ній чорні (або сірі) потерті джинси, невизначеного кольору ніби чоловіча сорочка та вовняні шкарпетки. Дівчина тримає цигарку між середнім і підмізинним пальцем лівої руки, ліниво поглядаючи у вікно. Вікно на шостому або сьомому поверсі (може бути й вище). Унизу швидкісна траса, по якій мчать машини. Навколо неї цигарковий дим із солодкуватим запахом. Унизу пролітають машини. І майже немає часу. Дарина струшує попіл на підвіконня, але він не залишає слідів.
Дарина мало що знає про це все, що навколо — яке воно насправді. Іноді їй здається, що інші знають не набагато більше. Люди здаються їй загадковими. Те, які вони насправді, можна дізнатися, заглянувши всередину. Дарина не знає, що у них усередині. А того, що ззовні, вона не може розгадати. Дарина намагається шукати відповідь на загадку про людину. Це ще тоді, коли їй здається, що є сенс цим займатися.
Вона виходить на вулицю як серйозний дослідник. Вона уважно вивчає перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Вона порівнює себе з ними, вивчаючи краєчком ока своє відображення у вітринах. Зосереджено дивиться на світ блискучими каштановими очима, усміхається химерною усмішкою, волосся падає їй на очі, вона забуває дивитися під ноги, не помічає сходинок, калюж і забуває про те, що дорогу треба переходити на зелене світло.
Дарина мріє гуляти нічним містом. Містом, якому багато століть, у якому багато старих будинків, вузеньких вуличок і провулків, лунких бруківок і химерних ліхтарів. Містом, якого немає удень, яке тільки в темряві буває таким, яким є насправді. І немає
значення, як по ньому йти, куди дивитися. Дарина задирає голову,. небо затікає їй за комір, її сліди приклеюються до землі, і завтра голуби видзьобають їх.
Вечорами Дарина думала про те, як це, коли тебе немає. Вона розглядає свої овальні нігті, долоні, посічені численними лініями, фіалково-сині вени — бо у неї постійно мерзнуть руки — і не може зрозуміти, що буде, коли її не буде. І чи щось буде. І чого . не буде. І як це — помирати. Чи людина відчуває, як життя виходить із неї? Як важчає тіло, не хоче слухатися, бо вже їй не належить. Душа виходить із тіла і йде вузенькою кладкою, яка віддаляє її від того, що тут і зараз. Даринина мама ступає на кладку і повільно йде по ній. її крок легкий, хода граційна, наче у танцівниці. Тіло легке, наче невагоме. Худенькі руки прозоро-білі, вільно опущені. І тільки коли білий янгол із того боку подасть жінці-танцівниці руку, її прозора долоня простягнеться йому назустріч. Мертве тіло відпочиває.
Заснути — це померти й бачити сновидця. Тобто навпаки — померти — це заснути. Дарина завжди легко поринає у сни. Смерть — це зовсім не страшно. Може, смерть — це сон у долонях у Бога, тоді Дарині стає спокійно за тих, хто помер. І за маму.
Бог дарує нам сни про осінь про сніг про морозиво люди гово-* рять у снах віршами часом прозою люди говорять у снах так як говорять насправді люди вирішують в снах більші та менші справи.
У снах для Дарини починається інше життя. Реальність, зовсім не схожа на денну. Сьогодні уночі Дарині наснилося, що у неї є свій сад. Вона садить духмяне зілля, присіла та вкладає у рівчачки довгасті, округлі насінини. «Щоб зілля проізростало». Вранішнє сонце припікає спину, Дарина наспівує незнайому пісеньку — слова
та мелодія самі прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chives they grew to Jill the empty spaces in her heart...in my heart... 1
Дарина мружиться від сонця і прокидається. А наступної ночі їй сниться, що вона їде в подорож до Італії, і маленький літак злітає з поля, порослого розквітлими конваліями. А ще наступної ночі сниться мамина голова, відрізана від тулуба, набагато більша за звичайну людську голову, з чудернацькою висохлою шкірою воскового кольору, яка нагадує на дотик цигарковий папір. Дарина кладе голову на подушку на канапі й сідає поруч. Вона не знає, що робити, відчуває збентеження, а також відповідальність за голову, що залишилася без тіла. Завжди щось залишається, часом залишаються тільки голови, і що з ними робити, невідомо.
Пригадує: тіло, що втрачає пружність, соки, тіло, що виснажується і спотворюється. Тіло стає вузлуватим і повільно вмирає, як дерево. Тіло перестає бути красивим, воно перестає врешті-решт нагадувати саме себе. Тіло позбувається своєї тілесності, вивільняється від неї та зникає. Це оболонка, це наче шкірка, яку змія скидає з себе. Це вже не тіло.
Дарина прокидається в холодному поту й думає, що це вже справжній сюрреалізм. Згадує свою давню пристрасну любов до Далі та сміється. Вона могла би йому віддарувати цей сон, як сюжет до ще однієї картини, хоча це надто інтимно — дарувати такі сни, такі відчуття, навіть просто ділитися ними — це вже вершина інтимності. Вона залишить його собі, цей сон, пригадуватиме, навіть коли ставатиме моторошно.
Люди переходять життя, обростаючи подіями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно придивляється до речей, які її оточують.
занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на сті-' нах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сонцем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть
Дарина спостерігає за воронами, що граються в снігу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на білому тлі дуже красиво. Батько-ворон купає мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снігову ямку. Вороненя сидить у сніговій ванні й задоволено стріпує крилами. Мама-ворона розчулено спостерігає за своїм дитинчам. Така ідилія. Дарині подобається ця вороняча родина.
Дарина не пише щоденника, принаймні вона не хоче це так називати. Вона записує слова — рештки денних вражень, переживань, побачене та почуте осідає у ній всередині, його так складно висловити. Але іноді його можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовує слова, бо їй здається, що так ними деколи можна більше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовхаються, б'ються, кепкують одне з одного й кидаються в різні боки. Дарина залишається без слів, але не полишає надії, що таки знайде потрібні фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляється дуже часто. Потрапляє у безглузді ситуації, із яких не може знайти виходу. Помиляється в людях, ставлячись до них надто довірливо та наївно, помиляється в речах, бо не може знайти в них того, чого шукає. Помиляється в книжках, бо серед них ще не знайшла тієї, яку б сама хотіла написати. Humanum errare est. Homo errarens — це людина така, яка вона є завжди. Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про людей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фобія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого присмаку. Смерть завершує ланцюг помилок.
Дарині подобаються дитячі віршики, смішні й банальні. Вона складає такі віршики для себе. Сьогодні їй хочеться написати вірш про зайця. Про зайця, що був добрим її приятелем. Зайці здаються їй добрими й також смішними. Вона ніколи не бачила живих зайців на волі, тільки у звіринці та ще в маминому селі під лісом — щось бігло у траві — і їй сказали, що то заєць.
мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло чого тобі хочеться зайчику капусти хліба моркви йди додому моє вухате бо вже незабаром мій потяг на пероні махає лапою зайчатко таке самотнє
Дарина уявляє собі зайця з мокрою шерстю і замерзлими лапками. Дарину дуже рідко проводжають на вокзал. І ще рідше зустрічають. Вона любить сама приходити на вокзали і сама з них іти. Іноді вона скучає, починає скучати за намоклим зайцем, якого сама придумала. Вірш не вийшов дуже смішним. Змоклий заєць здається їй беззахисним і сумним. А дощовий вокзал — холодним.
Дарина куштує слова, смокче їх, наче м'ятні цукерки. Заєць гостинець від зайця гостина гості пригостити. Мама приходила з роботи, і Дарина бігла відкривати її портфель, щоб подивитися, чи є там гостинець від зайця, і знаходила його між зошитами та підручниками: пиріжок із капустою чи з сиром, чи з м'ясом, куплений у шкільній їдальні. Це трохи гумове тісто й підгоріла капуста здавалися Дарині найсмачнішою їжею.
Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. У руках вона могла нести щось інше. А могла не нести зовсім нічого й повертатися зовсім не додому. Дарині здавалося, що після того, як не стало мами, у неї не стало й дому. Принаймні вона неохоче туди повертається. Так воно буває, що зовсім немає значення, куди йти, бо ніщо тебе не приймає. Чи ніде не буде добре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не відчуєш цілковитого отупіння, у метро, вибираючи різні стратегії, як їхати: чи від кінцевої до кінцевої, зібгавшись у куточку, чи виходити на кожній зупинці й чекати іншого поїзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову їхати на зупинку вперед і знову повертатися (це вимагає активності, це складна стратегія), чи доїхати до першої станції пересадок і сісти на іншу лінію та звідти їхати до кінцевої, чи ще якось. Потім нарешті треба з цим покінчити, бо з усім треба покінчувати, і йти нарешті до виходу, рухаючися поволі, зупиняючись кожні півметра. Люди лаються їй у спину, але вона зовсім цього не чує. їй здається, що вона щось забула, може, у вагоні, кажуть же вони, щоб пасажири не забували у вагонах своїх речей, але це також не має аніякісінького значення. Це завжди так, коли чогось або когось не стає. Потім до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеться. 1 тоді усе ніби заспокоїться всередині, і тоді з'являться інші події та інші люди. А поки що їх ніби немає. Такий порожній і такий великий світ. Вона сідає за кухонний стіл і ставить на нього пакет із морквяним соком. Потім переписує вірш про зайця — мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло я привезу тобі зайчику солодкого соку з моркви. Відкладає папір, схиляє над столом голову й плаче.
Час, відведений людині, начебто стає її власністю. Власністю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.
Хоча переважно люди не знають, що робити з часом і куди його дівати. Час стікає, час розливається, час втрачається. Дарина також не знає, що робити зі своїм часом. І не знає, що в ньому діється. Не знає, що з її часом — він то мчить, то ледве повзе, його то забагато, то замало. Дарина намагається відшукати рівновагу, але майже постійно її втрачає. Час нагадує їй канат, по якому вона незграбно просувається, наче канатоходець-початківець. Канато-ходцеві досить успішно добратися до кінця натягнутого каната. Більше нічого йому не треба, він ясно бачить перед собою мету. Дарина не знає, куди вона мусить прийти, і нічого не може сказати про мету. Все це колись закінчиться, але Дарина не знає, чи справді їй туди аж так кортить. Себто до кінця її власного каната.
Розуміння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Дарині конче треба подумати. Це те, що її останнім часом найбільше бентежить. Так, ніби їй треба біля них побути, біля цих слів. Щось зрозуміти, і тоді можна бути вільною. Взагалі, бути вільною — це дуже добре. Це все здається їй настільки інтимним, що вона майже боїться говорити про такі речі з кимось. Як розуміти смерть. Бути вільним у смерті. Хоча свобода можлива й раніше.
Вона іноді соромиться відкривати (оголювати) свої думки, майже так само, як соромиться відкривати (оголювати) тіло. їй бракує відкритості, і вона панічно її боїться. Прагне розуміння, але їй хочеться, щоб це було чисте безпосереднє розуміння — без слів, пояснень і розповідей про себе. Дарині хочеться, аби люди розуміли її," не ставлячи зайвих питань. Розуміння без попереднього знання про об'єкт (чи суб'єкт) неможливе. Люди розпитують одні одних про рід занять, життєві події, світогляд, думки з приводу різних речей і так формують думку одні про одних. Часом вважають, що добре знають людину. А що означає фраза «я добре тебе знаю»? Що таке «знати»? Досконале знання про кожного посідає лише Бог. Він же здатен на безпосереднє розуміння — без словесних бар'єрів. Дарина вимагає від людей того, чого вони не можуть їй дати, шукає того, чого не може знайти, і щиро з цього дивується. їй хочеться всього й одразу, чистої досконалості у стосунках — так, щоб назавше.
Вона також думає, що розуміння — це любов. Чи може, навпаки, але це не завжди має значення.
Історія людської любові має (може) виглядати так. Він і вона познайомилися на автобусній зупинці. Він і вона познайомилися на парі з економіки (з математичного аналізу, з історії філософії, з молекулярної біології). Він і вона познайомилися на дискотеці. Він і вона познайомилися в метро. На пошті. У черзі до каси в супермаркеті. У поїзді. Ще десь, бо є так багато місць, де можна познайомитися. Він і вона слухали однакову музику, читали однакові книжки, ходили в кіно дивитись улюблені фільми. Жували в Мак-дональдсі гумові гамбургери, дивувалися зі смаку розчинної кави в пластикових скляночках. Вивчали одне одного напам'ять, придумували текст про іншого (іншу), і їм здавалося, що вони знають одне одного достатньо для того, щоби писати спільний текст. Коли все стане спільним і час також. Вони люблять одне одного — і пишуть текст про свої тіла, зафіксовуючи його кожним дотиком до шкіри іншого. Вони вивчають одне одного, щоб готувати разом сніданки, народжувати разом дітей і підтримувати одне одного, коли часу в кожного з них стане катастрофічно мало. Потім вони повільно йтимуть по вулиці, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо їхні старі тіла тепер такі крихкі, і хтось скаже: «яка зворушлива пара. Які гарні ці старенькі». Потім залишиться тільки закрити очі тому, чий канат життя закінчиться раніше. Такою буває людська любов, і вона прекрасна, навіть якщо не наважується цього сказати про себе вголос. Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.
Смерть — це завершення любові, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирає, ті, що залишаються, дивляться на життя зовсім інакше. Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших — тих, хто дуже близький їй. Ми так і живемо, просуваючись із дня удень, і несемо із собою все більше й більше пам'ятей про різні смерті, які нас зачепили більше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, які ніколи не були на похороні. Я пам'ятаю більше похоронів, ніж весіль. Більше смертей, ніж народжень. Принаймні мені чомусь випадало бути свідком саме смертей. Не можу зрозуміти, чому мені довелося саме це бачити. Двоє підлітків ідуть по вулиці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть, і вони знають, що таке ніби є, але майже в це не вірять. Таке буває не з ними. А в них є тільки їхні руки, їхні очі, й початок любові, й довге сьогодні, яке ніколи не закінчиться і в якому немає смерті.
Дарина губиться у світі. Вона, як сліпе кошеня, не може зорієнтуватися у великих містах. Вона блукає містом, не запам'ятовуючи маршрутів, назв вулиць і номерів автобусів. Вона ніколи не знає, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постійно втрачає орієнтири, і кожна її подорож власним містом стає першою подорожжю у світі. Дарина вбирає у себе вигляд будинків, дорожніх знаків, яскравих реклам, людський гамір та гул машин — і не запам'ятовує конкретних деталей. Іноді вона нікуди не поспішає, йде дуже повільно, вивчаючи все, що навколо неї; їй хочеться пальцями доторкатися кожної речі, щоб запам'ятати її розміщення, бо вона не певна, що їй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам'ятати, що відчуває нога, коли ступає на бруківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил.
Дарина не тільки губиться серед речей, вона губить речі: рукавички, кулькові ручки, олівці, гребінці, проїзні квитки, документи й записники. Вона ніколи не знає, що в неї є і чого немає, ніколи не рахує грошей у гаманці, і дослідження його вмісту майже завжди виявляється для неї великою несподіванкою. Іноді приємною, іноді недуже. Витрушує звідти монети, використані автобусні квитки, візитки, чеки, фотографії, календарики, іконки, таблетки — серед цього хаосу речей їй затишно. Виїжджає з інших міст і залишає за собою безліч речей — вони житимуть своїм життям уже без неї, вона ніколи їх більше не побачить і не знатиме, що з ними сталося. Може, їх хтось знайшов, і вони стали комусь у пригоді, може, ніхто їх так і не помітив, і вони тепер дуже самотні.
МАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМА
Дарина пише слово «мама», літери беруться за руки і танцюють. Вони стають колом, кладуть одна одній руки на плечі. Вона багато разів пише це слово, щоб пам'ятати, як воно виглядає, бо тепер майже ніколи його не вимовляє. Язик забуває звучання цих літер, а от пальці знатимуть його завжди.
Дарині потрібна фотографія. Фотографуватися вона не дуже любить. Бажання гарно виглядати не завжди можна втілити в життя. На фотографіях просто так Дарина майже завжди виходить гарно. На фотографіях для документів у неї напружено-перелякане обличчя, нажахані очі втуплені в об'єктив. Позування перед фотокамерою перетворюється на тортури. Дарині здається, що вона гарно виглядає, замислившись. Але замисленого одухотвореного обличчя об'єктив не помічає. Замисленість перетворюється на тупу й відсутню міну, очі, задивлені в небо, дивно закочені під лоба. «Невже я так виглядаю насправді?» — жахається Дарина, намагаючися побачити на фото одухотворену особу, якою їй хотілось би бути.
Дарина миє голову і навіть намагається зробити більш-менш пристойну зачіску. Укласти волосся — це теж велика майстерність, і цього Дарині майже не дано. Але сьогодні їй це вдається. Дарина пильно й суворо дивиться в дзеркало. Результат її майже влаштовує. Правда, позбутися блідості обличчя складніше. Тим паче, Дарина принципово не користується косметичними засобами, які могли б допомогти в цьому. Губи можна було би також зробити яскравішими, якби Дарина не загубила губної помади. Нової вона не купує, бо ше не втратила надії віднайти стару. Тому вона фарбує губи безколірною гігієнічною помадою і перед виходом кидає на себе останній погляд в люстро. «Вигляд трупа», — констатує скрушно, але діватися нікуди.
Дарина чвалає у фотоательє, яке порадив знайомий, — там, мовляв, дуже якісно. І фотографії зберігаються на комп'ютері, отож будь-коли можна прийти й замовити ще. Цифрове фото — це великий крок уперед. Сучасна техніка дає змогу людині стати іншою принаймні на фото. Фотограф не замикається в лабораторії, а чаклує над комп'ютером, роблячи поправки до зображення: Він стає майже Деміургом, творячи людину за образом і подобою її власних уявлень про себе. Фотографія може дуже відрізнятись від того, як насправжки виглядає її власник.
Сивий пан у сірому светрі всаджує Дарину на стільчик. Він змушує її посміхатися «красивою та відкритою усмішкою». Через декілька хвилин на екрані комп'ютера з'являються декілька Дарин — усміхнених і замислених. Фотограф пропонує вибрати правильний варіант. Дарині більше подобається усміхнений образ себе, отож вона вибирає те фото, на якому усмішка здається їй достатньо «красивою та відкритою». Пан у сірому светрі задоволений Дарининим вибором. «Це іще без поправок, так щодалі буде краще». «Які ще поправки?» — дивується Дарина. Він сміється і посвячує Дарину в чудеса комп'ютерного формування образу людини. Але найперше він мусить завершити потрібні «поправки» і на її фотографії: додає шкірі густішого персикового відтінку, витирає незліченні веснянки, чіткіше окреслює лінію уст, робить темнішим волосся. Потім, хитро й загадково усміхаючись, дає Дарині порівняти варіант «до» та «після». Дарині нічого не залишається, як збентежено промимрити, що різниця таки є. З фотографії «до» на неї дивиться замучене дівча з хворобливо-блідою шкірою, запа-лими щоками та сумною усмішкою. Фото подано крупним планом, тому всі цяточки, плямки, на які перетворились веснянки, виглядають просто відразливо. Ну, принаймні малопривабливо. На фотографії «після» до Дарини усміхається майже фотомодель, шкіра якої дихає свіжістю, ця дівчина виглядає не засмоктано-виснаженою, а тендітною і трохи ніби прозорою. А її сумовита усмішка видається загадковою та доброю. Фотограф-деміург задоволено спостерігає за реакцією Дарини. Йому явно подобається новий образ, який він щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омолоджувати. Бо старших жіночок доводиться». «Що, справді?» — видушує з себе Дарина. «О-о-о, — протягує фотограф. — А ось погляньте». І показує їй два знімки. З лівого боку — зморщена пані років шістдесяти, а то й старша. Праворуч її вже не впізнати — все начебто те саме, але цій особі можна дати років на п'ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловіків омолоджуєте?» — іронічно питає Дарина. «О, у чоловіків забаганок ще більше. їм ще важче догодити». І приносить Дарині цілу пачку фотографій. «Оцей ось пан хотів схуднути, то чому б ні». З лівого боку на Дарину дивиться добродушний товстун. Аз правого — цей же чоловік, тільки щоки його вже не такі круглі, а подвійне підборіддя взагалі зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити,» — веде далі фотограф-деміург і показує Дарині ще один знімок. Сорокарічний дядечко зліва аж ніяк не може похвалитися надміром волосся. Та й жалюгідні кущики в нього на черепі складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок — чи то своєю штучною пишнотою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити,» — фотограф показує Дарині ще один знімок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а біля лівої брови шрам. На фотографії з поправками його обличчя чисте, без жодного ґанджу. Дарина ніяк не може оговтатись і тільки спантеличено водить очима туди й сюди. «Отож-бо, — лукаво підморгує їй фотограф. — Як треба будуть ще фотографії — приходьте».
Дарина зачиняє за собою двері ательє, хапає ротом морозне повітря. І починає повертатися до тями. Вона також виявилася спокушеною і віддала перевагу тому, що видається, а не тому, що є насправді. Люди уявляють себе кращими, ніж вони є. Цифрова фотографія дає їм підправити себе, ці маленькі, часом майже непомітні зміни насправді міняють дуже багато. Люди хочуть бути красивими — відповідно до того, що їм здається красивим. Вони готові обманювати й обманюватися. І вірять тому, що бачать на підправлених фотографіях. Люди бояться бути такими, якими є насправді? Чи вони просто не подобаються собі такими, якими є завжди? Чи хочуть позбутися тих відбитків, якими позначає їхні обличчя буденність, сіра дійсність: втомою, смутком, роздратуванням, злістю, виснаженістю?
Обман приховує сірість, яка є насправді. Сірість, яка переслідує людей. Сірість, яка стає кольором їхніх облич. Сірість, яка щоранку вітає їх у дзеркалі. Може, обман комп'ютерної фотографії — це не так уже й погано.
Обличчя Дарини на фотографії сліпучо-красиве. Можливо, це ідея її обличчя, захована десь усередині — воно могло би бути таким, якби Дарина не сумувала, не сердилась, не нервувала. Фото-граф-деміург показав її ідеальний образ. Дарині здається, що тепер вона сумуватиме за ідеєю себе — такої, якою вона може бути, але не буває.
Бувають дні, коли нічого не виходить, нічого не складається, усе виглядає дуже безглуздо, але нікуди від цього дітися, і такі дні треба якось долати. їх треба витримати. Дарина засмучено бреде по малолюдній вулиці. На засніженому тротуарі нечисленні перехожі проклали вузьку доріжку. Дарина грузне, буксує в снігу. Спідниця на Дарину завелика, вона плутається навколо ніг і, як завжди, заважає іти. Раптом Дарина спотикається й мало не падає. Але, на щастя, їй удається зберегти рівновагу. І вона з жахом відчуває, що десь біля литок ноги наче зв'язані. Жах сковує, паралізує. Дарина закричала б, якби була сама на вулиці. Але їй соромно навіть зупинитися. Бо ж не сталося нічого, вартого крику. А нахилитись і лізти рукою під довгу спідницю, аби зрозуміти, що ж відбувається, здається, непристойно. Принаймні не зараз, коли назустріч їй іде поважна тітонька. А продавець (чи хто він там може бути) магазину взуття чистить сніг перед входом. Дарина з неприємним відчуттям — смокче у шлунку — іде далі так, ніби все гаразд. Щось, схоже на мотузку, опинилося вже вище колін. Потім знову сповзло до литок. Дарина нарешті не витримує, навіть не сходить із тротуару, схиляється і запускає руку під спідницю. Намацує рукою мотузку. Це шпагат, яким обв'язують коробки для взуття. Дарина вивільняється з цієї пастки, яка несподівано обплутала їй ноги, і не може зрозуміти, як вона могла потрапити в неї. «Треба дивитись під ноги,» — згадує батькові слова. Дарина майже ніколи не дивилась і не дивиться під ноги. Вона ходить по вулицях, спотикаючись, не помічає східців, калюж, вибоїн на дорогах. Шкутильгає, підстрибує, мало не падає, розмахує руками, щоб зберегти рівновагу, і нагадує сама собі чудернацького незграбного птаха, що тріпає крилами. Колись давно, ще в самому дитинстві, Дарина мало не впала в каналізаційний люк, кришка якого була напівзсунута. Але Дарина цього не помітила, бо, як завжди, не дивилася під ноги. Не помітила ні люка, ні кришки, на яку й ступила. На щастя, Дарині вдалося не провалитися в каналізаційні глибини. Про це вона також дізналася уже тоді, коли люк був позаду. Порівняно з цим падінням (якого, правда, не було, але яке могло б мати дуже прикрі наслідки, хоча стало б для Дарини дуже цінним життєвим досвідом) загрузнути по пояс у сніговому заметі видавалося зовсім дрібницею. Дарина необережно вирушала в подорож по снігових горах, уявляючи себе першовідкривачем Північного полюса, і зазнавала поразки, тонучи в снігу. Іноді їй вдавалось вибратися без сторонньої допомоги, іноді Дарину витягував батько. І на цьому її мандрівка закінчувалась. Батько перевіряв, чи в дочки не мокрі ноги. Ноги завжди були мокрі, у чоботи понабивалося снігу. Рукавиці також мокрі й брудні. Батько забирав її додому, і Дарина повільно пленталась поміж сніговими заметами, дивлячись під ноги й дивуючись, що сніг так гарно іскриться яскравими синюватими блискітками.
Майже так, як сьогодні. Дарина іноді впізнає кольори, запахи та відчуття з призабутого дитинства й радіє. Пригадує дитячі мандрівки в країну снігу. Тепер вони виглядають зовсім інакше. Снігові гори понижчали й Дарина вже не тоне у заметах. І сніги тепер їй тільки по коліна.
Дарина обережно розгортає цукерку і вдихає солодкий вишневий запах. Двома пальцями кладе її до рота, перевертається на живіт і бовтає в повітрі ногами. Смокче карамельку й бгає в руках папірчик. Він шелестить, і ця ледве чутна музика ось зараз Дарині такождо вподоби. Бовтає ногами й краєчком ока коситься на Мар-кіяна. Він лежить поруч неї на канапі, застеленій картатим м'яким коцом, і з доброзичливою, трохи втомленою усмішкою спостерігає за тим, як Дарина смокче цукерку і гойдає у повітрі ногами. Усмішка в Маркіяна завжди трохи втомлена й зніяковіла. Саме це в ньому найбільше подобається Дарині. Маркіян часто нагадує Дарині гнома. «Гном Маркіян, — декілька разів повільно повторює вона подумки. — Гарний добрий гном Маркіян».
Маркіян найбільше схожий на гнома, коли одягає до витертих синіх джинсів темно-зелену кенгурушку з каптуром. Каптура він не одягає, але Дарина уявляє собі Маркіяна з каптуром на голові й сміється. Потім Маркіян чіпляє на ліве плече старезного сірого рюкзака із безліччю кишень, кишеньок, замочків, застібок. Дивно, що він завжди носить наплічника тільки на лівому плечі. Він обережно нахиляється до Дарини, кладе їй руки на плечі й цілує спочатку в чоло, потім — у зовнішні кутики обох очей, а потім — у лівий куточок уст. І цілує її завжди тільки у лівий кутик уст. Борода в Маркіяна колюча й приємно лоскоче-поколює Дарині шкіру. Маркіян відхиляється й уважно-ніяково дивиться на Дарину. «Я вже мушу йти,» — каже він, як завжди, сором'язливо-збентежено. — Бувай, дівчинко-сонечко?» Маркіян завжди називає Дарину сонечком і має на увазі не сонячне світило, а комашку, яку росіяни називають «божья коровка», поляки — «biedronka», а англійською вона зветься «golden knop», або «ladybird», що також означає «кохана, люба». Він обов'язково вимовляє цю фразу з питальною інтонацією. «Дівчинко-сонечко, жінко-сонечко, жінко із крильцями з краплинками темної роси», — шепоче Маркіян, коли перебирає пальцями Даринине темне волосся, розсипане на білому простирадлі. Але це ще не зараз. Це потім. Або раніше.
«Буватиму,» — каже Дарина. І знає, що вона буватиме-буде — і ось тепер, коли двері за Маркіяном зачиняться. І пізніше. Бо його не буде в її часі ще декілька наступних годин. І її не буде в його часі. Не буде на тих вулицях, якими він ітиме до своєї майстерні, не буде в тому повітрі, яке він вдихатиме. Але вони обоє знають, що інший є, і переживають буття іншого під час його відсутності, віддаленості ще гостріше, ще певніше, ніж коли бачать одне одного. Бувають одне для одного. Навіть якщо й тільки уявлюва-ними. Хоча чим уявлюване буття відрізняється від реального? Дарина не може відповісти на це питання, хоча знає, що відповідь напевно є.
Маркіян-гном виходить. Дарина підходить до вікна, відслоняє фіранку й дивиться, як Маркіян, трохи згорбившися, переходить вулицю. Потім відвертається і уявляє, як вона летітиме над будинками, розпростерши брунатно-червоні крильця сонечка з чорними краплинками.
Можна ходити містом, зовсім не пам'ятаючи (не знаючи?) назв вулиць, майданів. Можна орієнтуватись у місті, складаючи його, як мозаїку, збираючи велетенську головоломку з нескінченних квадратиків. Дізнаючись, що ось тут є пам'ятник — між цим сквериком і цим рогом, що тут у жовто-цитриновому будинку відкрили нову кав'ярню, і її назва нагадує гарне жіноче ім'я, і звідти завжди пахне свіжими булочками, але є так багато гарних жіночих імен, що важко вибрати одне, тому кав'ярню можна щодня називати іншим, перебираючи імена під настрій, під думки, під колір неба, під почуту вчора мелодію, під читані вірші, під почутий в автобусі жарт.
Так можна орієнтуватися, не орієнтуючись, і все буде надзвичайно просто. Я ковтаю повітря ще і ще, глибше й глибше, і мало не задихаюся ним — колючим і прохолодним, воно пахне весною густо й дурманно. Від такого повітря і від такого неба божеволіють. Іноді назовсім. Жінка годує голубів на безлюдній площі. Жінка з русою косою до середини стегна продає книжки на вулиці. Вона сидить на ослінчику, і кінчик її коси доторкається бруківки. Коса — це пензлик, яким можна малювати. Жінка з букетом пролісків переходить дорогу. Жінка на трамвайній зупинці оглядається і махає рукою. У її погляді — любов і чекання.
Це була тільки її вигадка, але так могло би бути й насправді. Сон, який снився дуже часто, з самого дитинства. Сон, з якого так не хотілося прокидатись, але завжди доводилось.
Дарина виходить із дому. Вона обережно розправляє крила — спочатку ліве, потім праве. Цяточки на лівому крилі, здається, трішечки темніші, ніж на правому, але для стороннього ока це зовсім непомітно. Особливо, якщо добре вимити крила й натерти їх спеціальною щіточкою, вмоченою в рідкий крем, аби блищали й пахли. У Дарини є багато кремів для крил, різноманітні слоїчки займають цілу поличку. Це ароматизовані креми, і Дарина завжди ретельно підбирає запахи. Сьогодні вона вибирає нагідковий крем, його густий запах нагадує їй осінь, спеку та великий сад, у якому вона минулого року збирала нагідки. Пучки стають липкими та жовтуватими. Від густого запаху паморочиться голова.
Дарина глибоко вдихає повітря, напружується і відривається від землі. Вона летить невисоко, трохи вище електродротів, щоб не заважати тролейбусам. її крапчасті крила переливаються на сонці й міняться різними кольорами — від ясно-червоного до темно-брунатного. Дарина летить повільно, роздивляється машини та перехожих зверху. Вона летить неквапно, бо їй сьогодні нікуди поспішати. У неї розпростерті руки — якщо дивитися на неї знизу, вона схожа на хрест, що поволі рухається паралельно до землі. Усім сниться, що вони літають, і всі за цим тужать.
Жовтогарячий годинник стікає по лакованій поверхні столу гарячим воском і скапує на підлогу. Він загадково усміхається і від своєї теплої усмішки тане ще швидше. Годинна стрілка, незадово-лено брязнувши, пацає на долівку. Хвилинна стрілка сидить на краєчку стола, гойдає тоненькими ніжками в капчиках із китичками й бурмоче: «Так тобі й треба». Маркіян нічим не може допомогти годинникові, тільки скрушно хитає головою, коли бачить, як останні жовтогарячі краплі скочуються зі столу. В майстерні завжди пахне кавою, а тепер сюди домішався ше й гарячий запах воску. Востаннє, коли Дарина приходила сюди, вона принесла із собою запах меду й гіркого полину. Тепер вона знов, задихавшись, забігає в майстерню, кидає торбинку, зриває шалика та кожушок, розшитий листям, — щороку Дарина срібною ниткою вишиває на кожушкові інші візерунки. На початку цієї зими Дарина довго міркувала, зосереджено розглядаючи кожушок, а коток зі срібною ниткою самотньо лежав на тумбочці біля її ліжка. Нарешті вона зважилась і навишивала різного листя: кленового, калинового (схожого на кленове, тільки меншого), каштанового; «Ти все вишиваєш на літеру «К»», — каже Маркіян. Дарина сміється, заперечливо хитає головою і вишиває на лівому рукаві знизу дубовий листок із малесеньким жолудем. Коли Дарина одягає кожушка, листя задоволено шарудить, передчуваючи нові пригоди. Листя розповідає Дарині казки, співає їй пісеньок, загадує загадки — одним словом, бавиться з нею. І їм добре разом.
У житті Дарини є дуже багато речей, приємних і неприємних. Дарина визначає для себе їх ось так:
приємно чайною ложечкою їсти ківі приємно лежати під ковдрою та читати добру густу прозу вона наче мед солодка й пекуча приємно їсти солоні горішки
приємно коли сіль із солоних горішків пощипує губи — так наче від поцілунків. Губи потім ще довго попікують, Дарина злизує сіль і сміється до свого відображення в дзеркалі
приємно вчитись грати на дримбі губи після цього також починають щеміти й зовсім не треба цілуватись приємно цілуватись перед тим як вчитися фати на дримбі та на інших музичних інструментах приємно цілуватись перш ніж почати щось робити узагалі приємно прокидатися рано-вранці коли ще тільки починає сіріти а тіло розімліле від сну приємно їздити в поїздах і засинати під стукіт коліс приємно роздивлятись картини в товстих альбомах і думати про улюблених малярів наприклад про босха а також про інших приємно нюхати старовинні книжки приємно отримувати електронні листи а також звичайні приємно ходити по калюжах приємно нюхати м'яту
приємно що є багато цікавих запахів звуків і людей приємно обережно гладити колючки кактусів приємно відчувати невагомість у ліфтах літаках і коли розгойдаєшся на гойдалці тоді забиває дух і здається що тебе зараз не стане але це зовсім не страшно а навіть приємно
неприємно приходити в дім у якому тебе не чекаютьяеприємно іти босоніж по гарячому піску неприємно запізнюватись на автобус неприємно коли мокрі ноги
неприємно коли жирне волосся неприємно коли на морозі замерзають губи і стає важко говорити неприємно коли губляться речі неприємно коли нежить і немає носовичка неприємно коли забуваються сни гарні думки і враження
неприємно коли людина яка тебе знає відвертається щоб не привітатися
неприємно коли тебе ніхто не любить неприємно коли ти нікого не любиш
неприємно коли ніхто нікого не любить
Люди переважно пишуть про те, про що їм подобається писати. Часом вони пишуть про те, що думають. І часом виходить так, що це одне й те саме. І здається, дуже багато хто, якщо не майже всі, пишуть про одне й те саме. І це, мабуть, нормально. Не страшно, що воно так повторюється, переповзає із тексту в текст, куди не кинеш оком — скрізь суцільна впізнаваність. Розкриваєш книжку, читаєш абзац і раптом бачиш, що ти це все вже давно знаєш. Але це не повинно лякати. І завжди можна скласти собі (не) дуже довгий список того, що подобається / не подобається, і мати від цього мінімальне задоволення. Час від часу продовжувати цей список — зробити собі такий глосарій, у який скидати час від часу різний мотлох і не тільки: трохи про себе, трохи про інших, трохи про світ, як він виглядає і що в ньому є. Пододавати туди різних рубрик, чи статей, чи як там це назвати. Це буде щось на зразок отих барокових компендіумів, які містили все: різні там бестіарії, гербарії, списки розмаїтих речей. Оточувати себе ними — і тут може бути що завгодно — улюблені кольори, вина, сири, іграшки, книжки, запахи, фотографії,
листи, рослини, автори й авторки, компакт-диски, інструменти, голоси, люди — так кожен придумує для себе маленький світ і те, що хочеться, аби в ньому було, і там буде затишно. Час від часу буде затишно — навіть якщо й оточити себе улюбленими речами, така собі огорожа, за якою добре.
Дарина притискається до Маркіяна та розповідає, від чого їй буває страшно.
страшно що ліфт обірветься і впаде донизу
страшно народжувати
страшно осліпнути
страшно коли сниться що стрибаєш із даху
страшно перебігати дорогу перед машинами
страшно не мати впевненості в собі
страшно не впізнавати голосів друзів по телефону
страшно не встигати робити потрібні речі
страшно взагалі всього боятися навіть коли не знаєш чого саме
страшно що колись його (її) не буде що близькі люди відійдуть
страшно що буває так страшно і нікуди сховатись від страху страшно що двері зачиняються і тебе не побачать страшно стукати у двері а там не відчиняють страшно що з цього боку біля дверей нікого немає тоді біля дверей раптом доводиться кашляти викашлювати свою любов випльовувати згустки любові як сухотник тому що не відчиняють двері й тому що страшно
а потім все це можна позгадувати всі свої страхи повипорпувати з різних закапелків із пакета зі старими колготами із течок напханих усілякими паперами дитячими малюнками першими любовними записками може так можна їх позбутись а може не треба їх позбуватися ми завжди такі смішні та беззахисні адже дні стікають і стікають а ця беззахисність залишається й нікуди не дівається
Дарина згадує свої страхи із самого дитинства — виявляється, їх дуже багато, значно більше, ніж треба, аби почуватися комфортно в цьому найкращому зі світів. Страшно було засинати самій у темній кімнаті. Страшно, що батьки розсердяться, знову побачивши Даринині розбиті й обдерті коліна. Страшно, що вони побачать зошити, знову перемащені маслом, бо пакет із канапками в портфелі чомусь розпадається, щойно вона виходить із дому, і масло опиняється на зошитах, і треба все повиймати, щоб повизбирувати з дна портфеля кружальця сухої ковбаси та шматки тонко нарізаного голландського сиру. І вона весь час забуває це зробити, хоча по дорозі додому тільки про це й думає, але потім ці думки десь діваються, тому рештки канапки у неї з портфеля пізно ввечері визбирує мама й гримає на неї. А ще страшно було гойдатись на високій гойдалці. Страшно було приходити до школи з незробленими уроками, з невивченими напам'ять віршами. Потім, коли вона ставала доросліша, страхи також ставали інші, страшніші — і їй страшно було казати те, що думає насправді, робити те, що вважає за потрібне, але чого робити було не слід. Страшно було залишатись такою, якою їй хотілось залишатись. Страшно відкриватися назовні — тому вона часом жила черепашкою — голову втягнути у плечі, обличчя — непробивний панцир. Дарина складає страхи в коробку й міцно перев'язує її стрічкою, а потім ховає у найдальший куток. Зараз вони її зовсім не лякають.
Вона вмочає палець у вазочку з полуничним варенням і проводить по губах — спочатку по нижній, а потім по верхній. Губи блищать, червоняться, усміхаються самі до себе. Потім цілують одна одну і злизують варення. Губам солодко й смішно. Губи тихо розмовляють між собою. Часом вони зовсім не хочуть слухатись Дарини і починають говорити те, чого вона аж ніяк не просить їх казати. По дорозі з аптеки додому Дарина зустрічає сусіда — літнього пана з клинцюватою борідкою. Вона чемно вітається з ним — бо її навчили завжди чемно вітатися зі старшими, навіть якщо зовсім не хочеться. «Добрий, добрий день, Дарусю. Ви гарно виглядаєте сьогодні. Із лекцій повертаєтесь?» Даринині губи вже готові відповісти: «Так», і нехай стариган і далі вважає її за вічну студентку (у певному сенсі, воно так і є), але її губи розтягуються у втомлену усмішку й кажуть: «Та які там лекції. Сьогодні цілий день провела у фотомайстерні. Один мій знайомий фотохудожник хоче зробити виставку під назвою «Жінки і речі». Ось він мене також запросив для декількох композицій. Жінка серед тих речей, що її оточують. Жінка серед тих речей, які вона бачить. Жінка серед тих речей, які вона любить. Я думаю, це має бути цікаво. От наприклад, Жінка і папір, це одна така серія буде». «Який папір?» — перепитує сусід. «Різний папір. На якому пишуть. Туалетний. Фотопапір і фотографії. Подарунковий — такий розцяцькований, яскравий, у нього можна загорнути подарунок. Нотний папір. Списаний папір і чистий папір. Білий і кольоровий. Паперові пакети. Серветки — бо вони також паперові. Носові хустинки — одноразові. Документи. Ділові папери. Книжки. От, наприклад, ви можете собі уявити жінку в сукні, пошитій зі сторінок із різних книжок. Це дуже оригінально виглядає. Біла вузька сукня із чорними візерунками літер. Із японських чи арабських книжок така сукня взагалі виглядала би суперово, але й наша кирилиця також може зійти. Вірші сюди пасуватимуть. Уявляєте, як цікаво у такій сукні ходити — зовсім особливі відчуття. Тіло твоє серед літер, тіло твоє саме стає великою книгою. Або в транспорті їздити — а то люди біля тебе нудяться, а так почитають щось. Якщо робити сукню зі свіжих газет — то це ще краще, люди прочитають новини. А уявляєте, потрапити в такій сукні під дощ? Вона розмокає, розповзається — якщо із газет, шматки її відпадають... На дощ треба цупкіший папір — крейдяний. Але він занадто твердий, і для ніжної жіночої шкіри...» Дарина зупиняється, щоб перевести подих і раптом бачить, що сусід зник. «Що ж це я йому нарозповідала? Яка виставка? Які Жінки і речі? Бідолаха, мабуть, буде мене тепер обходити десятою дорогою». І думає про те, що часом жінки бояться і тоді їхні обличчя стають білі, як папір.
Коричнева сукенка з невисоким комірчиком-стоєчкою, під нею темний гольф. Волосся заплетене у дві кіски з червоними кісниками. На худі ноги натягнуті червоні гольфи та коричневі черевики. Гострі коліна стають ознаками дитинства, незахищеності й вразливості, яку хочеться оберігати. Дарина роздивляється цю дитячу фотографію і посміхається, бо це дивне поєднання червоного й коричневого зворушує її.
Вона малює малюнки на землі паличкою, іноді складаним ножем — і навколо неї з'являються будинки, люди, кумедні звірята й квіти. Всі вони великі й трохи неоковирні, бо на землі важче малювати, ніж на папері. Зриває шовкову траву й вчиться на ній свистіти. Робить собі лук і стріли та вчиться стріляти в ціль. Перетворює дерев'яну палицю на коня і мчить на ньому в чарівну країну. Викопує в землі ямки та складає в них свої скарби: навесні — вишневі пелюстки, а восени — жовтогарячі ягоди горобини чи калини. Складає смішні пісеньки про котів і собак, спостерігає через щілини в паркані за перехожими на вулиці — їй здається, що вона живе в такому химерному, але такому затишному світі, й тільки зрідка виглядає звідти, аби подивитися, що роблять інші. їй таки вистачає цього світу, і вона навіть не підозрює, що колись його може стати замало і що колись вона перестане малювати на землі, гратися різнокольоровими ґудзиками у війну, перестане гарцювати на дерев'яній палиці, а замість цього прийде щось інше.
Розуміння того, що вона — це вона, а не хтось інший, і що саме з тим тілом їй постійно доведеться бути, прийшло до Дарини, коли їй було три роки. Вона гралася в батьковій кімнаті біля великої книжкової шафи. Книжки були учнями великої відомої школи, і кожен клас вчився на окремій полиці. Дарина присіла, щоб дістати книжку з найнижчої полиці, і заніміла від дивної туги й щему, які пройняли усе її тіло — від кожної волосини на голові до нігтиків на пальцях ніг. У цю мить Дарина побачила себе ніби збоку: маленька дівчинка в короткій картатій спідничці, із розбитим правим коліном, світло витікає з її круглих очей, які наповнюються навколишнім світом. У цю ж мить Дарина зрозуміла, хто вона — усвідомила таємницю відмінностей між статями, і те, що їй випало народитися жінкою, стало для неї дивним тужним відкриттям. Тоді ж Дарина зрозуміла, що люди смертні. Вона простягає руку по книжку—й дивиться на неї зовсім іншими очима. Очима жінки-дівчин-ки-дитини-живої істоти, яка багато чого знає про життя. Це була її перша ініціація, інші ініціації будуть згодом. Потім це відчуття забулося — так само, як і багато інших відчуттів дитинства.
Цей понеділковий ранок почався зовсім погано. Будильник дзвенів довго й тривожно, але Дарина ніяк не могла прокинутись. Маркіян тяжко зітхав уві сні, а Дарині снилося, що вони збирають разом гриби у лісі в неї на батьківщині, починається гроза, грім гримить так, що їм не чути слів одне одного. Дарині стає мокро й холодно, і вона нарешті прокидається. Пробирається навшпиньки до ванни — щоб не збудити Маркіяна. Знову не впізнає свого нажаханого обличчя в дзеркалі. Чистить зуби твердою щіткою і знову ранить собі ясна. Спльовує разом із зубною пастою кров і сумно думає: «коли я нарешті зможу купити м'яку зубну щітку». Коли Дарина виходить із дому, надворі вже сіро, але ще дуже холодно. Дарина втягує голову в плечі й перебігає дорогу.
При самому хіднику лежить збитий машиною смугастий кіт, його напіввідкрите блискуче око сумно дивиться на Дарину. Вона сахається і думає, що тепер уже напевно весь день сумуватиме, згадуючи про мертве котяче око.
Мама сідає на краєчок ліжка й поправляє Дарині картату ковдру. Усміхається, і Дарина знає, що зараз буде казка або колискова, — залежно від маминого настрою. Мама починає тихенько наспівувати, і Дарина здогадується, що мамі удень було тужно і тому вона співатиме. Мамин альт звучить м'яко та лагідно: «Пішла киця по водицю та й упала у криницю пішов котик рятувать за вушечко витягать ой будь кицю весела поїдемо до села та й ізловим мишку...» Мамин голос заколисує, заспокоює, присипляє. Мамині пальці легесенько торкаються Дарининого волосся, посмикують її за вухо. Дарина уявляє сіру кицьку, яка перехиляється через цямриння криниці, задивляється на себе, розпушує чубчика обома передніми лапками та, втративши опору, хлюпається у воду. Кіт зітхає думає що це все через кокетство і скільки можна думати лише про зовнішність краще б дивилась на зоряне небо і тягне кицьку за вушко. Кицька попискує, але не дуже голосно, опинившись знову на землі, полегшено зітхає, обіймає кота лівою лапкою, правою розпушує чубчик. Потім починає тремтіти від холоду — вода в криниці дуже холодна, можна підхопити запалення легенів — і котове серце не витримує. Кіт міцно обіймає кицьку, обіцяє їй смачний обід — мишу під томатним соусом, а на десерт збиті вершки, а зараз — у ліжко і вигріватися, пити гарячий чай із малиною.
Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.
Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно. Вона плаче, коли сумує, плаче, коли боїться, плаче, коли вже не витримує. Коли в ній проростало дерево, вона також плакала, чуючи, як у ній переплітається його коріння, а гілки намагаються вибратися назовні й розривають їй шкіру.
Мама миє Дарині голову й розповідає, як було у сиву давнину: тоді дівчата мили голову любистком — щоб їх любили, і завжди були люблені. «Ти теж мені помий голову любистком, — просить Дарина, — і не зможеш мене не любити, бо мені треба, щоб ти мене завжди любила». «Дитино моя, я завжди тебе любитиму,» — відповідає мама. Запах любистку відтоді нагадує Дарині мамин голос і першу любов, яка їй випала в житті. Потім їй випадали інші любові, дуже багато любовей, але жодна з них не пахла любистком.
II
Ця Маркіянова картина завжди дивувала й манила Дарину. За столом сидить жінка. її обличчя не видно, бо воно заслонене хвилями волосся, що спадають на груди. Волосся дивного кольору — суміш прозорого меду, воску, золота й ще чогось, що Дарина бачить, але не знає, як назвати. Здається, що саме це волосся і є джерелом світла на картині. Світло в ньому, і від такого світла, якщо на нього довго дивитися, починають боліти очі, ізних течуть сльози. І волосся тече так само, як сльози, безконечно, затікає кудись за спину й ніде не закінчується. Спочатку Дарині здавалося, що долоні жінки лежать на столі, тільки дуже дивно — так піаніст заносить і затримує руки над клавіатурою, перш ніж видобути з інструмента перший звук. А потім, придивившися, вона помітила, що вони не доторкаються до поверхні столу й справді висять у повітрі. Дарині здавалося, що ця жінка щось побачила навпроти себе, підняла кисті рук над столом і так тоді й застигла, вдивляючись у те, що вона бачить. Це також дивно, адже очей жінки не видно за волоссям, як не видно жодної риси обличчя. Але ясно, що вона кудись пильно дивиться і бачить те, що мусить бачити, і волосся, що затуляє її лице, зовсім не заважає їй бачити. Часом Дарина дуже довго стояла біля цього полотна, намагаючися щось зрозуміти, і відходила з почуттям щемної туги.
«Розкажи мені про цю картину,» — попросила Дарина того вечора, коли вони з Маркіяном сиділи на канапі й попивали зелений чай, і ніяка робота й думки їх не брались. «Про цю жінку?» — перепитує Маркіян. Дарина киває. Потім він розповідає, вона слухає, а пізніше ще декілька разів сама собі переповідає цю історію:
«Волосся у неї такого кольору, як грецьке шардоне. Адже ж саме таке вино ми найчастіше пили в маленькому барі з дивною назвою «Карамболь», бо вона чомусь здавалась мені дивною. Вино гойдається у мене в келиху, як хвилі її волосся. А пізніше я дивлюся на ці хвилі вже крізь порожній келих — і мені знову здається, що він повний. Мені подобається роздивлятися її профіль — тоді, коли вона зовсім не звертає на мене уваги й, здається, навіть не пам'ятає, що я тут також є. Вона дивиться на контрабасиста — як він пританцьовує біля свого контрабаса й наче приростає до нього. У неї часом сіпається правий кутик уст, часом вона прикушує губу — у правому кутику, а може, часом і в лівому, але цього я не бачу, бо мені видно тільки правий бік її обличчя. Я опускаю очі та роздивляюся смужку шкіри між її короткою майкою та поясом джинсів — якихось три-чотири сантиметри. Шкіра в неї такого самого кольору, як і волосся. Зараз мені здається, шо вона такого кольору була завжди, навіть узимку. «Як він знає свій інструмент,» — раптом каже вона пошепки. Я майже не чую цих слів, бо вона видихає їх дуже тихо, але вони так гаряче звучать — як її дихання, а його я завжди відчуваю. «Я б хотіла щось так знати. Або когось». Я дивлюся на контрабасиста — він майже притулився щокою до контрабаса, потім раптом різко випростується, обличчя в нього спотворене болем, чи навпаки, насолодою. Мені здається, що він зараз помре від своєї музики. Я переводжу погляд на неї і бачу, що ця гримаса болю відбивається, ніби у дзеркалі, на її обличчі. Рот у неї напіввідкритий, очі приплющені, здається, вона хотіла схопитися за стіл — може, від цього болю або хотіла закричати, але потім забула про це — і руки в неї так і застигли над столом. Потім вона сказала: «Хтось із них когось мучить. Хоча люди часто, дуже часто мучать одні одних».
Пізніше, коли ми йдемо додому — точніше, до її дому, бо в мене не було дому в тому місті, вона наспівує одну з мелодій, яку почула сьогодні від контрабасиста. її волосся сяє у світлі ліхтарів, і мені хочеться розчинитись у цьому світлі. А ще хочеться, щоби цього світла завжди було багато.
Ми з нею дуже часто блукали нічним містом, я думав про те, що груди в неї маленькі, а хода швидка й легка, вона справді завжди ходила швидко й дуже легко, мені здавалося, що вона майже не торкається ногами землі. Часом я питав її, чому вона так швидко ходить, і вона відповідала, що хоче скрізь встигати. Інколи ми заходили у внутрішні дворики старих кам'яниць із дерев'яними мокрими від осінніх дошів сходами, обвитими дикою виноградною лозою, голодні птиці ще не видзьобали всього винограду, ягоди його були зовсім крихітні й нагадували дрібне темно-синє намисто. Вона відщипувала ягоди й казала, що їй дуже смакує підмерзлий дикий виноград. Ми говорили про всяку всячину, пили терпкі й міцні настоянки з маленьких пляшок, які вміщалися у мене в кишені, щоб зігрітися; часом до нас прилітали горобці подзьобати винограду, часом з'являлися голуби, і вона кришила їм хліб, наспівуючи дивні мелодії, бо у неї завжди був хліб у наплічнику, її любили птахи й бездомні собаки, а вона також їх любила та намагалась віддячувати їм за їхню любов. Хлібом або чимось іншим. Мені здавалося, що вона й сама живе, як птах, який буває там, де йому подобається, і нічим не турбується.
Через місяць її збила машина — водій порушив правила, бо вона завжди переходила дорогу дуже обачно й воліла ходити підземними переходами, мабуть, знаючи, що їй доведеться померти саме так, і хотіла відтягнути цей момент або, може, їй не подобалась саме така смерть, і вона воліла, щоб це було інакше й, напевно, хотіла, щоби це сталося пізніше. Тільки підземних переходів майже не було в її районі. її протягнуло декілька метрів по асфальту. Руки в неї були розкидані, як крила, вона була схожа на скаліченого птаха. Вона померла в лікарні рано вранці чи пізно вночі, бо люди завжди помирають у ті години, коли ніч добігає кінця і ось-ось має початись ранок. Я всю ніч просидів під дверима операційної в одній і тій самій позі, здається, не поворухнувшись. Хоча ні, ворушились у мене тільки губи. Я пробував молитися, але не знав жодної молитви й, здається, раніше ніколи не молився. Але тепер я знав напевно, що мушу молитися і не знав як, і які слова треба казати, тому тільки повторював: «Боже, зроби так, щоб вона не померла». І не знав, скільки разів треба це повторити, щоб напевно допомогло. Тому що може статися так, що раптом, вирішиш, що досить і перестанеш це повторювати, а виявиться, що цього замало і треба було би сказати ще раз ті слова, і вони вже напевно допоможуть. Хоча тоді я відчував, що скільки б не повторювати ці слова, все одно буде замало. І вони кололи мені пересохлі губи, і випадали з рота, глухо вдаряючись об підлогу. І коли лікар вийшов із операційної, спотикаючись об розкидані слова моєї молитви, я не зміг підвестись йому назустріч, бо все тіло в мене затерпло. Обличчя лікаря було пом'яте й сіре, як асфальт. Я нічого не розумів з того, що він каже, і чому він безперестанку протирає окуляри хустинкою, теж не розумів. На чолі в нього були краплі сірого поту. Коли він поплескав мене по плечу й жалісно усміхнувся, я зрозумів, що так воно сталося і що так тепер буде й надалі. У мене тремтіли руки, але я конче мусив відгорнути простирадло, щоб подивитися востаннє на її волосся. Бо це, здається, те, що лишилося від неї найсправжнішим. Адже її волосся кольору грецького шардоне не може померти, воно назавжди залишиться таким самим живим і тектиме так само далеко й безконечно, як ріка терпкого й пахучого вина, це в інших буває мертве волосся. Я вирішив, що мушу відрізати хоча б одне пасмо, бо інакше мені не залишиться від неї геть нічого. У мене ніколи не було її фотографій. Здається, вона зовсім не любила фотографуватися, а намалювати її я не встиг. Точніше, поки що не знав, як. Тоді не знав як — поки ми були разом. Хоча я страшенно хотів малювати для неї картини. Я відрізав це пасмо складаним ножем, добре, що ніж був гострий. Воно гойдалось у мене в руках і лоскотало пальці, я спочатку не знав, що з ним робити. Потім вийняв останню цигарку з пачки, запхав його туди й поклав у внутрішню кишеню куртки. Бо не міг же я просто покласти його у кишеню — воно би розсипалося. А тоді прийшли санітари її забрати. Здається, вони щось запитували, але я не знав, що відповідати, і розкришив пальцями цигарку, і вона осипалася на підлогу чимось жовтим, і мені здалося, що мене зараз знудить. Коли я вийшов надвір, довкола було сизо, на калюжах розпливалися кольорові бензинові плями, і я зрозумів, що, мабуть, саме тепер починається справжня осінь, але не міг збагнути, навіщо люди вмирають. Ноги несли мене вперед, і я собі все повторював, що хотів би малювати картини для неї, тільки це так і не вийшло. Тільки навесні одного погідного вечора я знову наважився зайти в той самий бар «Карамболь». Контрабасист, як завше, помирав біля свого контрабаса. Може, це був той самий, я ніяк не міг згадати його обличчя. Я дивувався, що так багато п'ю і не п'янію. Коли прийшов додому, був зовсім тверезий і голова у мене була зовсім ясна, тільки в очах було наче скло. Воно хрускотіло, коли я кліпав повіками, і очі боліли. Я намалював цю картину за ніч, і коли вранці нарешті відклав пензлі, заплакав і відчував, що скло витікає у мене з очей зі сльозами і вони перестають боліти. І все думав про те, що не знаю, як намалювати її обличчя, я занадто мало про нього знав, а може, й непотрібно було його малювати. Я дуже часто намагався його уявити, її уявити: виноградна лоза вплетена їй у волосся, голуби крилами затуляють чоло, з кутиків губ у неї розцвітають мальви, вона нахиляється, і волосся, як мед, скрапує на дорогу, у ньому заплутуються зірки та трави, одне око в неї плаче, а друге сміється».
Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.
Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою стікає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до раковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода перемішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтями черво-. нясті обідки. Руки треба добре вимити милом. Запах мила проникає у шкіру й залишається під нігтями. Потім руки пахнуть горіхами — біля нігтів. Кран знову не закручується, краплі води рівномірно вдаряються об біле дно раковини. Як дощ. Жінки також стають червоним дощем. Це часом смішно, а часом боляче, а часом просто, як дощ у спекотний день, після якого дихати можна глибше та легше.
Тендітна жінка з ніжними руками наливає в горня молоко з поліетиленового пакета. Рука в неї здригається, і молоко розливається по столі. Вона бере рушничка, щоб його повитирати, і не наважується, бо раптом їй здається, що це біле озеро, і вона згадує про молочні ріки, які десь течуть, і береги, що пахнуть молоком і медом, і бачить, як у неї зі столу ллється тоненька цівочка молочної ріки й молочні краплі падають на підлогу. Це молочний дощ. І вона думає про те, що невдовзі їй доведеться самій переходити молочну ріку босоніж, бо перед такими ріками роззуваються і нічого не переносять із собою, і завжди переходять поодинці, бредучи по коліна в молоці, чи по пояс, або навіть по шию — залежно від того, кому яка ріка випаде. І вона думає, що іще треба буде помити ноги — перш ніж переходити. Не можна заходити у молочні ріки із брудними ногами.
«З очей у мене цвіте ромен,» — Дарина застеляє ліжко і тихенько наспівує собі цей рядок. Багато разів, поки в роті не стає терпко, голос не почне хрипнути, а руки втомляться безконечно розправляти й розгладжувати складки покривала. І знає, що насправді воно так і буде колись. Коли саме — невідомо, ще не зараз, але згодом. Щось ростиме над нею, дерево чи трава. І з нею може статися так само — з очниць проростатимуть квіти. Принаймні вона хотіла би, щоби це були квіти.
У роті з'являються ранки, які не заживають. І тоді жувати стає боляче й неприємно. Починаєш думати, що, може, це ознаки інших хвороб — затяжних і осінніх. Кімната в мене пахне тепер осінню, дощами й недугами. Ще можу їсти свіжий хліб, від нього мені не боляче. Так і мусило би статися, бо все це починається так несподівано. Від цього, правда, дуже незатишно — від цих маленьких ранок, від тріщин, що появляються в роті; моє тіло тріскається, як пересохла земля, воно пересихає і стає ніби нетутешнім. Тіло моє говорить до мене своїми тріщинами. Воно втомилося, бо я його не жалію, я ще себе виснажую, бо мені треба багато зробити, багато запам'ятати. Я думаю, що треба щось від себе залишити. І малюю свої долоні на великому аркуші паперу, бо якщо треба від себе щось залишати, то чому б не залишити саме долоні, свої руки, бо я багато роблю руками, бо в мене руки постійно працюють. І я малюю свої почервонілі долоні, порізані тріщинами ліній та каналами вен — вони глибоко під шкірою, але я все одно їх бачу. І пишу в кутку, що це мої долоні, і той, хто мав би щодо цього сумніви, завжди зможе це прочитати. Хоча я могла би написати «Це не мої долоні», — і то також була би правда. Тільки не знаю, чи хтось би про це написав — як про ту магрітову люльку. Хоча про руки завжди можна писати, руки дуже багато значать самі по собі. Але хотіти, щоб хтось написав про мої руки — то вже надто зухвале бажання. Я чіпляю аркуш перед собою на стіну і роздивляюся карту своїх рук, і не знаю, чи багато можу звідти дізнатися про себе — такого, чого би я ще не знала. «Смерть радісна,» — я хапаю ротом відлуння цих слів, а потім прикріплюю їх до своїх червоних долонь, намальованих для того, щоби про все пам'ятати. І про це також.
Жінка зі шкірою, що скидається на риб'ячу луску, пробирається до входу в метро. її тіло, звинне й блискуче, вигинаючись, вклинюється між перехожими, протікає між ними. Вона майже біжить, коли простору навколо неї стає більше, гучно ковтає густе повітря, захлинається ним, притискає до грудей торбинку й закашлюється. Жінка-риба кашляє і на ескалаторі. Це тому, що тут немає води, і вона починає задихатися, — думає Дарина й ховає в кишеню срібну лусочку, що відпала з ліктя жінки-риби. Сьогодні увечері вона покаже її Маркіянові, коли розповідатиме чергову історію.
По вулиці йде дівчинка-підліток із висолопленим язиком. Це могло б виглядати смішно або ж безглуздо. Але, здається, виглядає так, як має бути. Так, ніби по вулицях постійно ходять дівчатка з висолопленими язиками. Вигинають язики, ворушать ними, намагаються дістати кінчика носа. Або смакують язиком повітря. Перехожі не озираються їй услід і не крутять поблажливо пальцем біля скроні. Язик дівчинки витанцьовує тільки йому одному відомий танець. Я куштую світ, я куштую світ, я куштую світ. Я смакую світ, я смакую світ, я смакую світ. По-справжньому пізнати те, що нам не належить. Бути такими, якими нам хочеться.
Не могти повичищати бруд з-під нігтів. Тому що він не вичищається. Нігті ламаються, розшаровуються, як листкове тісто, і з ними так само Дарині не вдається нічого зробити: надати їм форми, обпиляти, відполірувати, щось іще, аби вони виглядали гарно. Вона думає, що якби хотіли скласти про неї думку, подивившись на її нігті, то ця думка була би погана. Але, може, так на краще, думає Дарина. Навіщо мені спілкуватися з людьми, які судитимуть про мене за моїми нігтями? І думатимуть про мене погано, коли дивитимуться на мої нігті.
Людська хвиля заносить Дарину у вагон метро. Затиснута між незнайомими людськими тілами, вона заплющує очі — щоб уникнути небажаних прискіпливих чи байдужих поглядів. Чужа між чужими, чужі очі, чужі плечі, чужі руки. Люди в метро найбільше бояться чужих очей — більше, ніж чужих рук. Ховають очі від очей, намагаються зберегти власний простір, відсторонитися від інших. Це дуже добре — берегти власний простір у метро руками, ногами, очима... Стискатися так, аби займати якомога менше місця. У метро поважати свободу іншого — означає не дивитися йому у вічі. Тому треба вдавати, що в тебе зовсім немає очей. Дивитися понад людськими головами, зачіпаючись поглядом за яскраві реклами над дверима та вікнами. Але Дарина просто заплющує очі — і її більше тут немає.
Дарина любить запах тунелів метро — вони їй пахнуть землею. Ще вона любить, коли поїзд нарешті виїжджає з тунелю і вона дивиться на широку ріку: вода блискуча й схожа на вим'яту фольгу з-під шоколаду. Вона любить довгі ескалатори — на них можна встигнути всмак начитатися, націлуватися, надуматися, настоятися.
У вагон заходить сліпий літній чоловік і починає співати. В руках у нього поліетиленовий яскравий пакет, куди люди кидають монети. Голос у чоловіка ще сильний, але вже трохи надщерблений часом. Дарина знає його дуже добре, декілька років тому вони з дружиною співали тільки в підземних переходах, дружина була також сліпа, співаючи, вони трималися за руки. У них були гарні м'які голоси. Дарина любила їх слухати, невдовзі вона вивчила, де саме вони з'являються, і приїжджала інколи їх послухати, блукаючи підземними півтемними переходами, знаючи, що вони часто співають біля смітників. Тепер він співає сам — мабуть, його дружина померла або вона дуже хвора й уже не може з ним співати. Тому він почав співати в метро, переходячи з вагона у вагон на кожній зупинці, бо так менше відчувається самотність і не так сумно співати, коли не відчуваєш поруч звичного голосу. Дарині шкода його, вона бачить, що він тепер зовсім сивий, шкіра в нього стала коричнева, як волоський горіх, і вона також вкидає у пакет, що може вкинути. Нечастий брязкіт монет стає знаком симпатії.
Саме так воно й буває, що люди співають і грають на різних інструментах у вагонах метро, а також у переходах. І так воно буває не лише в цьому місті. Тут Дарина майже всіх впізнає в обличчя. Вона знає, які пісні вони найбільше люблять співати, і які мелодії у них найкраще виходять. Вона носить із собою почуті мелодії, позапихавши їх у кишені. Цілий день вона ходить по місту, прислухаючись до музики, що живе разом із нею. Часом вона заходить у магазини, де продають музичні інструменти, й довго ходить між рядами скрипок, саксофонів, кларнетів, труб, флейт, гітар, барабанів, придивляючися до мовчазних тіл цих інструментів, і уявляє, як вони звучатимуть у вправних руках і що розповідатимуть. Виходить із магазину лише тоді, коли вже перестає чути їхню мовчанку.
Будильник дзеленчить, починаючи з сьомої ранку, спочатку кожні п'ятнадцять хвилин, потім кожні десять хвилин, потім кожні п'ять. Дарина нічого не може з ним зробити. Вимикає його, але будильник не слухається Дарини й за п'ять хвилин дзеленчить знову. Дарина не знає, чи довго він так грається і коли заспокоюється, бо ж о дев'ятій вибігає з дому. А коли повертається увечері, одразу підходить до будильника. Але він стоїть на столі сумирно й безневинно дивиться на Дарину — так, ніби це не він бешкетував сьогодні зранку. Дарина знає, що завтра зранку повториться те саме, але чому — не може зрозуміти. Можливо, будильник хоче померти й тому намагається роздратувати її, щоб вона у гніві кинула його на підлогу, і тоді він замовкне назовсім. Або вийняла його серце — маленьку батарейку, куплену на станції метро. Але Дарина не може допитатись у будильника, чого він хоче, бо коли вона питає його про це, він уперто мовчить і дивиться на неї, ніби хоче, щоб вона сама прочитала відповідь на його поцяткованому цифрами обличчі. Тому Дарина тільки махає рукою і йде вечеряти.
У неї випадає волосся, випадає дуже багато. Щоранку, прокидаючись, вона дивиться на себе в дзеркало, аби побачити, скільки ще його залишилося. І проводить пальцями по доріжках шкіри на голові. Вона боїться розчісуватися, бо на гребінці залишаються цілі пасма, вона проводить гребінцем від чола до потилиці й відчуває, як гострі зубчики гребінця дряпають шкіру. Волосся осипається, як листя з осіннього дерева. Воно лежить навколо неї на підлозі, і їй не вистачає сил, щоби нахилитись і визбирати його. Вона знімає з гребінця пасмо тоненьких волосинок, які своєю м'якістю нагадують качиний пух і нюхає його, але воно нічим не пахне. Вона знає, що одного дня волосся не залишиться зовсім. Або залишаться ріденькі кущики, тоді його треба буде виголити бритвою, як голять солдатів-новобранців або жінок-в'язнів. Вона уявляє свою голомозу голову, і їй стає дивно, що й так може бути. Шкіра на голомозій голові м'яка, й видається молодшою за шкіру обличчя. Ця шкіра й справді молодша. Вона сідає на підлогу серед розсипаного волосся, обнімає руками коліна, бо так їй менше страшно від того, що це станеться неминуче, і розповідає собі казку — як робила це, щоб скоротити собі дорогу, коли "їхала в автобусі, аби заснути, коли сон її не брався. Колись жила собі дівчинка, у якої було розкішне волосся, коли вранці вона розчісувала його, стоячи біля вікна, сонце посміхалось і світило яскравіше. Коли вона мила волосся, вітер сам його висушував, і їй не треба було користуватися феном. Якось дівчинка зустріла хитру чарівницю,. яка вирішила виманити її волосся та сказала, що вміє здійснювати всі бажання, тільки за кожне бажання проситиме по одній волосині. Дівчинка подумала, що це зовсім небагато, бо хіба в неї може бути багато бажань, їй треба зовсім мало, і не шкода десяти волосин, бо хіба може в неї бути більше, ніж десять бажань. Але бажань все одно виявилося більше, ніж десять, і навіть більше, ніж двадцять, і зовсім не треба було їй просити, щоб її всі любили, бо за день любові кожної людини чарівниця вимагала по волосині. Але дівчинка вирішила, що цих любовей їй треба не так багато. Тільки щоб її завжди любили тато з мамою, і маленький братчик, і вчителька у школі, і прибиральниця з гострим носом, та сусід через дорогу, який дивиться на неї поверх окулярів і виймає з кишень різні маленькі дрібнички й дарує їй — останнього разу олівця, що пише двома кольорами, чорним і червоним; і червонощока бабуся, що торгує булочками з цинамоном, курагою та родзинками, біля якої завжди так солодко пахне, та ще хлопчик, що живе на сьомому поверсі й часом катає її на велосипеді, та ще песик, який сидить на балконі першого поверху й завжди радісно дзявкає, коли вона проходить повз той балкон, та ще інші люди. Так багато їй треба було любовей, що за них довелося заплатити всім волоссям. І коли в дівчинки не залишилося жодної волосини, хитра чарівниця пішла собі геть. Бо коли просиш, щоби щось було завжди, це означає, що треба все віддати. І сонце зажурилось, бо на чиє волосся воно тепер дивитиметься, щоб яскравіше світити. Вітер засмутився, бо чиє волосся він тепер розвіюватиме. А дівчинка плакала, бо не знала, чи хтось захоче любити її лисою. І чи залишиться щось із тих любовей, за які вона вирішила так дорого заплатити. Вона це також знає, бо ніколи не відомо, що буде з любов'ю. Коли випаде все волосся, хтось помре. Пальцями позбирати волосяний пух, підлога холодна, як вода в колодязі, мені ще не так глибоко років, щоби думати про те, що колись мене може не бути, тільки волосся мені про це нагадує, коли осипається, як листя на зиму. І того дня вона встане, і піде хисткими кроками до дзеркала, і дивитиметься на себе очима, повними сліз, а потім припаде руками до такої молодої шкіри, і вже більше не зможе плакати, і накриватиме свій біль пальцями.
Світ схожий на величезний мурашник. Безліч людей в один той самий момент у найвіддаленіших точках земної кулі займаються різними речами. Не підозрюють про існування одні одних і ніколи не зустрінуться. Дарина намагається уявити, що діється зараз, ось цієї миті — о 8.30, 13.42, о 23.29 із близькими їй людьми та з людьми, про яких вона нічого не знає, окрім того, що вони є. Десь у місті Маркіян біжить через дорогу, аби встигнути до червоного світла. Люди снідають, спльовують воду з рештками зубної пасти в раковину, розплющують очі, розповідають одні одним важливі речі. Народжуються, народжують, вмирають, кохаються, кудись поспішають, просто нічого не роблять. Чоловіки пестять жінок, і жіночі тіла розквітають під їхніми губами. Жінки цілують чоловіків, і чоловічі тіла напружуються й наливаються соками. Жінки й чоловіки зачинають дочок і синів і засинають, дивно усміхаючись одне до одного, переплітаючись тілами, перемішуючи літери своїх імен, міняючись запахами тіл. Є люди, які потребують її та кличуть у думках, а вона не чує цих голосів. Хтось її згадує, і вона про це нічого не знає. А те, що знає, — до смішного обмежене. Нам випадає так мало і так багато саме тому, що мало.
Телефон мовчить. Нічого не відбувається. Листоноша не приносить ні листів, ні газет. Невідомо, що діється у світі, і невідомо, чи він узагалі є, отой світ. Те, що за вікном, — того небагато видно, але там також нічого не відбувається. І там нічого немає, крім застиглого простору. Дерева дивляться одне на одне — про що вони думають? Асфальт ворушить потрісканими губами — що він говорить? Десь літаки літають із однієї півкулі в іншу, і люди дивляться донизу на океан і на небо й не бачать, де синява води переходить у синяву небес. Десь є війна — вона є напевно, і це страшно. Тільки вона поза мною. Все поза мною. Така тиша, що ніхто нічого не помітить, — навіть якщо щось і відбудеться. Коли задзвонить телефон, двоє шаленців не битимуться за те, кому першому зняти , трубку й отримати свій шанс на спасіння. Шансів мало, можливості спасіння обмежені — як чинити добро, не вміючи? Не знаючи кому? Або ще гірше: як чинити добро, коли невідомо, що це? Все залишається туманним і невизначеним, зорі на небі нічого не показують, віщі сни не сняться, а якщо сняться, то віщують не те, що треба, юродиві не ходять по вулицях голими й босими, тому що їх одразу забирають у божевільню, щоб вони не каламутили громадського спокою, що й так висить на одній волосинці. На одній тоненькій волосинці. І вони не доходять до тих місць, де люди могли би їх побачити. І вона також не ходить по вулицях босоніж — часом тому, що боїться поранити ноги, часом тому, що боїться різного вуличного бруду — він поприклеюється до ніг і доведеться носити його з собою. А часом їй просто страшно, тому що тоді це вже буде значити, що їй треба йти, до чого вона має йти. Так, ніби буде зроблено головний вибір, таку важливу річ — як різні речі, які робляться вперше, а за ними починається нова частина життя. Але поки що вона чекає. Поки що доводиться залишатися з тим, що є. Серед старих і нових книжок — нові нічим не кращі за старі, і так само того, що вони у собі містять, не вистачає. Кожен шукає свого місця під сонцем (коли заходить сонце, теж добре, бо по заході сонця починаються млосні любовні ночі, нічні кіносеанси у напівпорожніх залах, і живий джаз, під який загострюються відчуття, нюх і зір, повертається прапам'ять, і можна обходитися без мови, і можна почати танцювати і стати самою мовою, і танці тоді танцюються безконечно, безсоромно й божевільно — і це добре, бо у нас нічого немає, окрім наших тіл, тільки ще любов круглою жовтогарячою помаранчею гойдається під стелями; тільки ці ночі, коли ми все про себе знаємо, закінчуються. Тоді, підібгавши хвости, повертаємося до тимчасових місць нашого перебування, переховування, перечікування, переживання та пережовування життя — як у кого вийде і хто на що спроможний — можливо, це тільки на коротко, бо ще можна навчитись інакше. Або ще випаде якась добра ніч. І всім на якусь мить часом стає добре в міських мурашниках: ментам із їхньою непробивністю та несентиментальністю, контролерам, що контролюють наявність проїзних документів у пасажирів автобусів, трамваїв і тролейбусів, приватним охоронцям, які охороняють найприватніше, що є у їхніх господарів, лікарям, що запивають заспокійливими ліками невдалі операції, не виходячи з операційної, учителям, що вчаться забувати й не задумуватись; повіям, що ховають попід віями спогади про першу й останню любов; поетові, що з трагічної нерозділе-ної любові до мистецтва зібрався перерізати собі жили, але вчасно передумав, тепер він напише вірш «сльоза на лезі» і ввійде в історію, повернувшися спиною до тазика з теплою водою та леза «Gillette» з нержавійки.
Один із феноменів, яких Дарина зовсім не розуміє, це феномен святості. Цікаво, що люди відчувають, коли стають святими? І чи знають вони, що святі? Мабуть, що ні. Ще цікавіші від історій просто святих хіба що історії жінок-блудниць, що стали святими. Дивне перетворення. Тут теж є щось для Дарини незрозуміле, пов'язане з жіночим тілом, його гріховністю та святістю. Зрештою, як із будь-яким тілом. Хоча з гріховністю людського тіла стає у певний момент нічого не ясно. Принаймні для Дарини багато що залишається темним і закритим. Те, що людське тіло гріховне — навіть якось нечесно. Можливо, все залежить тільки від ставлення. Якщо бачиш тіло гріховним, значить, так воно і є. І навпаки. Ще її дивують Марія Магдалина та Марія Єгипетська — дивні історії двох жінок, що так багато полюбили. Також грішниці, а потім святі. Дивне ставлення до тіла, дивне розуміння того, що відбувається з ним, — і все так переплутано.
Хворіти часом цікаво, а часом прикро. Дарина лежить у ліжку, натягнувши ковдру майже до самих вух. У неї болить голова, біль тисне на очі, і їй здається, що кімната хитається перед нею туди-сюди, сюди-туди. Речі пританцьовують, міняють форми, дивно вигинаються, підлога поскрипує — кожна дощечка по-своєму. У Дарини в голові кружляють уривки фраз, звуків, і вона не може зрозуміти, звідки це все береться: з віршів, із почутих, підслуханих розмов, зі спогадів — музика очерет далі піщані сліди смак старих сигарет запах сліпої води. Чужі слова тиснуть на чоло, свідомість плавиться, як твердий сир на гарячих канапках. Дарина морщиться: «в очах у мене пісок в очах у мене сльоза якби хтось до мене прийшов і щось мені розказав...» Думки виходять римованими, і Дарині від цього приємно та смішно. Тільки очі справді сльозять-ся і тяжко дивитися. З кухні випливає Маркіян, на ньому картатий старезний фартух із великими кишенями. Він іде похитуючись чи пританцьовуючи. Дарина не впізнає його ходи й дивується. Маркіян ставить перед нею мисочку з чорними маслинами. Маслини нагадують про літо, про Грецію, вагітність і біле вино. Вагітні жінки несуть перед собою кулі животів. Вагітність — це містерія жіночого тіла. Щось дивне, бо в тобі починає жити хтось новий, і ти його ще не знаєш. Вагітні жінки відчувають відповідальність за те, що відбувається з ними. Усередині росте інше тіло, і вони захищають його, накриваючи руками барабани своїх круглих животів. Хтось живий стукає в ці барабани зсередини.
І жіночі тіла все ростуть і з кожним днем змінюються. У жінок важчають і наливаються груди, животи стають великими глобусами. Дарині подобається думати про Клімта, бо він малював вагітних жінок і, здається, йому справді подобались вагітні жінки та їхні животи, тобто він знав, що це гарно. Красива вагітна жінка у чорній вечірній сукні проходить між столиками у кав'ярні, обережно прикриваючи живота руками. Дарина проводить її поглядом і дивується, що та така вродлива. Вона думає про те, що жінки, зрештою, завжди інакше ставляться до своїх тіл, ніж чоловіки. Відчувають обважнілість грудей і знають, що вони можуть боліти — раз на місяць можуть боліти груди. Залежати від передменструального синдрому. Боятися цього та соромитися — на перших порах. А потім перестати і боятися, і соромитися.
Маркіян обережно сідає на краєчок ліжка й гладить Дарину по голові великою шкарубкою долонею. Він знову дивно та зніяковіло усміхається. В кутиках очей у нього збирається втома. Його долоні пахнуть холодом і маслинами. Маркіян розповідає про те, що встиг зробити за день, але Дарина його майже не чує і думає про те, що в Маркіяновій бороді могли би жити бджоли. Багато бджіл — цілий рій. Але не тільки. У нього в бороді часом заплутуються бджоли, а часом метелики. Він намотує на пальці золоті нитки втоми. На плечах у нього відпочивають сонечка з темними крапельками роси на червоних крилах. Губи у нього пошерхлі, й слова обривають лусочки шкіри. Він обмітає своїми пензликами павутиння, яке неквапні павуки снують на наших вікнах. Він змітає зі скатертини обрізки моїх нігтів, бо я про них забуваю. Він готує для нас обох канапки з гарячим сиром і морквяний салат із горіхами. Він сідає біля мене на ліжко й обіймає мене за плечі. Мені здається, що моя хвороба фіалкового кольору. Я затуляюся від неї рукавом, я майже не дихаю.
Мріяти про те, щоб літати, — майже так само, як мріяти ходити по воді. Мріяти про невагомість. Дарина обережно ступає по снігу — так, щоби не проламувати його й не провалюватися. Декілька метрів їй удається пройти, не залишаючи слідів. Від легкості тіла перехоплює подих і паморочиться голова. Вона на тверді — і понад твердю. її тіло нічого не важить, і земля його не притягує, земля відмовляється його тримати, земля його відпускає. Мабуть, коли апостол Петро зрозумів, що йде по воді, він помер би від щастя, якби майже одразу не перестав вірити, що те, що з ним діється, — правда. Вона також помирає — цього разу ненадовго.
Могти щось робити одне для одного. Не конче багато. Тоді, коли інші цього потребують. Бути щедрими й одразу про це забувати. Ризикувати всім і знати, що можна все втратити раз і назавжди. Іти в ніч, тому що так треба, бути мандрівником без пристановища. Дарувати спокій одне одному. Дарувати свободу тим, кого любиш.
Вона приїжджає із самого ранку й пробирається до свого будинку ще сплячою вулицею. Заходить у кухню та думає, що робити далі. Скриплять двері й на порозі появляється мама. І здається, що обличчя в неї стало таке, як білий, трохи вим'ятий від зморщок папір. І вона думає, що у мами стало ще менше тіла, що шкіра у неї стала така тонка й вим'ята, до неї навіть страшно доторкатись, бо можна її розірвати і життя почне витікати через розірвану шкіру. Вона приплющує очі, коли мама її цілує, вони починають говорити, і мамин голос шелестить, як осіння трава, і пахне чорнобривцями, мокрими після дощу, і вона думає, що цього надто багато, і розшнуровує наплічник, і виймає гостинці: коричневі медові тістечка-серця, добру каву та м'якого кота-подушку для мами, і мама дивується, і питає, звідки ж вона знала, що треба привезти кота, а їй здається, що вони й так все завжди знають одна про одну. І коли вони зустрічаються очима, вона раптом розуміє, що це уже зовсім швидко, і що так має бути, і що нічого вдіяти вже не можна. І вона знає, що мама знає, про що вона щойно дізналась, і що тепер вона про це думає, і не може від себе відігнати цю думку.
і вони тримаються одна за одну очима й вона хоче закричати але крик застигає у неї на скривлених губах і нічого не виходить і мамині очі такі як вода тільки вони не витікають слізьми я хочу також плакати й не можу
І потім увечері вона розповідає про Майданек, про експерименти над дітьми, про величезну урну з людським попелом і про контейнери обгорілого взуття та газові камери, у які заводили після душу. І не про це треба говорити, просто вона про це все каже, щоб мамі було менше страшно, й це безглуздо, бо хіба може бути менше страшно від чужої смерті?
завжди страшно мені також колись буде дуже страшно тоді коли я теж буду близько від цього я не можу розрадити не знаю що казати тільки може треба закричати що не треба йти не треба
Ті дні минули так недобре; так замало було мене для неї. Не знаю, чи це можна простити собі. Не можна. Перед від'їздом вона шукає серед різних фотографій мамине фото, тому що вже тепер треба взяти його із собою. Мама лежить на ліжку, їй боляче, і сонце світить прямо на її білу, як папір, шкіру, але вона не яснішає. Вона каже: «Мамо, я беру з собою твою фотографію,» — і не може дивитися на її обличчя, на якому сонце не залишає слідів.
моя дитино до побачення моя дитино мамо я беру з собою твою фотографію ти знаєш навіщо моя дитино я завжди буду з тобою мамо це не повинно бути так швидко моя дитино нас мало одне для одного мало одне для одного більше не буду тебе бачити ще тільки голос почути декілька разів бережи себе моя дитино потім не буде навіть голосу
Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.
Коли дереву набридло рости в ній, воно вирішило рости в них у кімнаті. Коли воно проростало крізь пори її шкіри, вивільняючи листя, гілки, стовбур і коріння, Дарині вперше здалося, що вона помирає від болю. Дерево роздивилося кімнату, трохи пожило під вікном, відчиняючи щоранку кватирку та вихиляючися надвір. Потім йому перестало там подобатись. Тепер воно росте в узголів'ї їхнього ліжка. Кожна гілка від іншого дерева. Тут є гілки дуба та клена, калини й каштана, кипариса й тополі, яблуні та лимон-ника. Іноді одні гілки зникають, а на їхньому місці появляються інші. Дарина спирається на стовбур і згадує смак вишневого клею та вже напевно знає, що завтра зранку дерево її збудить, лоскочучи щоку вишневою гілкою, на якій проступатимуть крапельки клею. Дарина любить розмовляти з деревом. Воно шелестить листям, коли йому смішно, і скрипить, коли Даринині розповіді його засмучують. Часом воно йде на цілий день збирати людські історії, і ввечері розповідає (їх Дарині. Дарина не певна, шо дерево залишиться жити в них у кімнаті назавжди. Мабуть, одного дня воно піде кудись, і вона знає, що тоді почне за ним сумувати.
Люди не риби. Дарині часом дуже сумно від цього. Риби уміють мовчати. Люди бояться мовчанки, густої та спокійної, вони панікують і починають краяти її словами, дуже зайвими. Так багато зайвого й непотрібного мовиться. Всюди такі великі смітники зі слів. Якщо люди беруться мовчати, то мовчать надто голосно, у Дарини німіє шкіра від такої ображеної та недоброї мовчанки. Люди не знають, про що мовчати разом, і тому розбивають тишу, яка їм заважає. Дарина дуже цього боїться, вона не знає, чому вони не вміють бути в тиші, й починає думати про риб, щоби заспокоїтись. Думає про холодну воду та блискучу риб'ячу луску. Думає про те, як дивитися під водою і як розповідати про те, що бачиш, самими лише очима.
Коли надворі було дуже холодно, Дарина з Маркіяном ховалися в метро. Якщо у них не було грошей, щоб забігти у якусь дешеву кав'ярню та зігріватися чаєм із пластиковоТскляночки. Або залишалося рівно стільки, що могло вистачити лише на упаковку крабових паличок. Дарина з Маркіяном купують у кіоску палички та спускаються в підземний перехід. Вони притуляються до обігрівача, струмінь гарячого повітря обдає Маркіянові замерзлу бороду і на ній з'являються крапельки води, схожі на скляний бісер. Дарина продірявлює пластиковий пакетик ключем — крабові палички зовсім замерзли й перетворилися на крабові льодяники. Дарина намагається розігріти льодяну паличку в долонях, та нічого не виходить. Намагається відкусити шматок — і відчуває в роті смак снігу, що пахне морем. «Будемо гріти їх парою,» — каже Маркіян, і вони підносять палички до обігрівача, розминаючи їх пальцями. Перехожі здивовано поглядають у їхній бік, Маркіяно-ві борода тепер цвіте густою росою, крабові палички починають розмерзатися, і тала вода, що пахне морем, нехай і несправжнім, стікає їм по пальцях. «Я ніколи не їв таких смачних крабових паличок», — каже Маркіян, і Дарина вигадує, що вони тепер час від часу їстимуть крабові палички в метро — щоразу на іншій станції, і біля них буде пахнути морем.
У них удома поселилися мурашки. Одного вечора Дарина побачила товстого мураха на кухні — він поспішав у бік плити. За декілька днів у тому ж самому напрямку промандрувало близько десятка мурашок. Ще за тиждень Дарина побачила мурашку, що намагалася подолати відстань між протилежними краями клавіатури, намагаючись балансувати між клавішами. Ще одне мурашеня примостилося біля самого монітора. «Звідки вони до нас приходять?» — запитала Дарина у Маркіяна. — «Може, вони прокладають ходи у стінах і сходяться з усього міста». «Тепер наш дім стає мурашником, і це вже не просто так. Тільки не кажи, що ми ошпарюватимемо їх окропом», — раптом випалює Дарина, здригнувшися від якоїсь внутрішньої неприємної думки. «Не будемо», — відповідає Маркіян і смикає її за мочку лівого вуха. Це означає, що те, що він каже, — чиста правда. Наступного дня Дарина змінює заставку на робочому столі свого комп'ютера — великий мурах несе травинку, у десятки разів більшу за нього.
«Часом я думаю, що знаю так багато, що можу померти тепер — і мене вистачить іще надовго. Я б хотіла, щоб мене вистачило іще надовго. Коли я помру, то спочатку сяду на хмарі й бовтатиму ногами. І кидатиму в тебе кульки із солодкої вати. Тільки щоб ти не казав, що знову йде такий недоречний весняний сніг». «Не буду, — обіцяє Маркіян. — А що буде потім?» «А потім я піду далі дивитися на те, чого мені раніше не було видно. У мене не дуже добрий зір, ти ж знаєш».
Дарина панічно боїться сліпоти. Вона намагається уявити, як це: постійно жити в суцільній темряві, і здригається від жаху. Вона намагається уявити це й міцно заплющує очі. Темрява й більше нічого. Тепер треба добратися з кімнати до кухні. Кроки стають обережні й невпевнені, Дарина відчуває, як нога ступає із м'якого килимка на паркет, і визначає, що двері вже близько. Простягає руки вперед і наштовхується на стіну. Отже, треба звернути трохи праворуч. Дарина виходить у коридор і так само повільно йде до кухні. Знаходить двері, але одразу ж спотикається об ослінчик. Не уявляє, як можна орієнтуватись у світі без кольорів, без видимих предметів. І як можна прокинутись і знати, що вже ранок, якщо його не видно. Пізнавати світлише навпомацки. Тепер повернутися назад. Дарина так само йде поволі, витягнувши вперед руки. Тепер вона розуміє, чому в сліпих такі зосереджені обличчя. Вони слухають, що відбувається біля них. Слухають свої^роки. Пальці працюють замість очей, пальці відчувають, що навколо. Коридор, одвірок, холодна ручка дверей, дерев'яна підлога, починається килимок. Комп'ютер увімкнений, він гуде, і Дарина йде на його звук, намацує стілець, сідає та кладе руки на клавіатуру. Вона знає напам'ять, як розміщені літери й могла би писати тексти, яких потім не змогла би прочитати сама. Світ, у якому є звуки, запахи. Світ, який починає існувати після дотику. Дарина не знає, як у світі сліпих можна описувати людей. Адже в ньому немає зовнішності. Немає красивих жінок і красивих чоловіків. Людина у цьому світі не має обличчя, а тільки голос. Бути тілом, якого не можна побачити. Не знати, як виглядають інші люди. Не знати, що таке «виглядати». Знати тільки з голосу — чи цього може вистачити? І нічого не знати про красу. А може, сліпі мають відчувати людей краще, бо їм доводиться одразу зазирати всередину, не зупиняючись поглядом на тому, що ззовні. Доторкатися голосом. Хоча, може, і це не зовсім так. Щоби знати, як живеться у світі сліпих, треба принаймні осліпнути — для початку. І ось саме цього вона вже напевно не хоче. Уявляє: сліпі коханці вперше роздягаються одне перед одним, зовсім не соромлячись, бо захищені від своїх поглядів взаємною сліпотою. Але ж їм доводиться, мабуть, чимось бентежити одне одного? Дотиками, які супроводжуватимуться словами? Цього вона теж не може уявити. Наступного дня вона зустріла на вулиці сліпу дівчину — та була без окулярів, які часто носять сліпі, і промацувала собі дорогу паличкою. У неї були глибокі й незмигні, дуже сині очі. Дарина думає: «Бог наливає сліпим в очі неба, і вони вже не можуть нічого бачити, окрім небес. Вони бачать вічне небо, а воно чорне. Ця дівчина мого віку».
«Мені добре, коли відчуваю, що живу для тебе, — каже Дарина, — бо деколи я не можу придумати, для кого чи для чого мені б іще варто було жити. Іноді втомлююся жити для себе. Біля тебе я забуваю, що старію. Біля тебе забуваю, що можу забувати. Біля тебе я почуваю себе легкою та прозорою».
Раз на тиждень вони ходили дивитися на червоний поїзд — хлопчик із матір'ю. Хлопчик міцно тримав матір за руку та все допитувався, коли вже приїде поїзд. Мати дивилась на годинник і казала, скільки ще хвилин залишилось. «Хвилина — це довго?» — допитувався хлопчик. Він затинався, тому в нього виходило «до-до-довго». «Ні, не дуже. Але за хвилину теж можна багато чого побачити». Поїзд гуркотів над насипом — так швидко, що обличчя пасажирів, які визирали з вікон, не можна було розгледіти. Хлопчик радісно сміявся і махав рукою поїздові, машиністові, кожному з шести червоних вагонів, пасажирам і, здається, йому зовсім не важило, чи хтось помахає у відповідь. Потім він дивився услід поїздові — довго й тужно. Мати гладила його по голові й казала, що за тиждень тут знову проїжджатиме червоний поїзд, і вони підуть на нього дивитися. Це була одна з історій, яку Дарині розповіло дерево.
Не могти освоїти простору, в якому живеш. Дарина пам'ятає, що це освоєння завжди давалося їй дуже важко. їй потрібен позначений простір, у якому вона легко орієнтуватиметься, — таблички з назвами вулиць і номерами будинків, вказівники, карти міста — через кожен квартал, автобусні зупинки, тунелі метро — тут вона почувається впевненіше. Тоді можна не боятися, що раптом загубишся. Вона би ніколи не змогла жити в лісі, бо як можна знайти шлях серед дерев і стежок, які всі здаються їй однаковими. Вона не вміє читати тексту лісу, ці знаки для неї мертві й нічого не промовляють. Хоча, може, колись вона цього навчиться, тільки спочатку треба піти звідси — звідти, де вона fenep. А це дуже складно, бо не завжди можна піти. Дарина згадує, як уперше в житті загубилась, і посміхається до цієї згадки. Тоді вони з мамою були в гостях у бабуні, стояло гаряче липневе літо, вони пішли дивитися на поле. Дарина ніколи не бачила поля, воно було їй схоже на різнокольоровий ліс, більше жовтий, на узбіччі якого ростуть маки та волошки. їй захотілося спробувати зайти в жито, опинитись у гущавині цього лісу — і вона так і зробила, і не пам'ятає, скільки йшла, ловлячи ніздрями польові запахи, і потім, коли вже треба було повертатися, вона не знала, куди, бо скрізь були однакові хащі й однакові запахи. Потім її кликала мама, і вона пішла на мамин голос, заплющивши очі й затуливши носа, аби ні на що не відволікатися, а тільки чути голос. І так бувало завжди — у чужому незбагненному просторі їй треба було почути знайомий голос, щоб могти відгукнутися на нього. З часом знайомі голоси відходять, але тоді залишається більше часу на мовчанку та пригадування.
На грудях часом ростуть тоненькі волосинки, біля нігтів мертва й суха шкіра задирається. Шкіра на п'ятах також пересихає і тріскається. Вона виходить із душу, накинувши на голе тіло стару джинсову сорочку, вишиту геометричними фігурами. Вона не любить витиратися, їй подобається висихати, відчувати, як вода стікає по шкірі, здригатися від холоду, дивитись, як волосинки на руках підіймаються. Вода збирається в ямці над ключицею, вихлюпується і стікає по грудях. Можна заплющити очі й уявити себе на безлюдному пляжі під гарячим сонцем. Вона сидить на березі, зануривши ноги у воду, пальцями лівої руки малює на піску риб — так, як їх малювали перші християни, риби повернуті головою праворуч. Пальцями правої руки вона стискає білу мушлю з бурштиновими прожилками. Коли прийде Маркіян, вони будуватимуть вежі з піску, оточуватимуть їх муром і ровом, у який носитимуть воду в жменях. Вона втомлено розкинеться на піску, затуливши очі долонею, через яку буде видно смужки синього неба — його досить багато, щоби сп'яніти, і досить багато, аби не збожеволіти. Маркіян викладає візерунки з мушель на її тілі — дві мушлі на грудях, разок намиста з мушель півколом трохи нижче ключиць. Черепашка там, де пупок, багато черепашок на животі, рядок мушель униз по стегні аж до колінних чашечок, а ноги від коліна до ступні він засипає піском. Вона думає про те, що в цій країні жінкам не можна засмагати, не можна бути на сонці — через ризик ракових захворювань. Коли Дарина думає про жінок, хворих на рак грудей, у неї самої починають боліти груди — тупим упертим болем. Вона обхоплює їх руками, щоб утамувати біль і думає про тисячі (чи, може, їх ще більше?) жінок, які просто кладуть руки на шрами. Дарина повільно застібає джинсову сорочку на всі ґудзики (окрім тих, яких немає). Згадує портрет Гала — той, на якому в неї оголена ліва грудь. Думає, що робив би Далі, якби Ґала захворіла і їй довелось би відрізати груди. Цікаво, чи зміг би він малювати її такою? Може, це змінило би його життя вдруге. Уявляє: Гала без грудей із двома шрамами на їхньому місці; Ґала в прозорій сорочці, через яку просвічуються два коричневі шрами — такі, як два роти із суворо стисненими губами; Гала зі схрещеними на грудях руками (так, щоб приховати шрами); Гала без сорочки, торкається пальцями лівого шраму. Ще один сюжет: Гала сидить перед дзеркалом, відвернувши голову, аби не бачити шрамів. Далі стоїть ззаду, поклавши руки їй на плечі. Або поклавши руки на її шрами. Шрами — мовчазні роти, шрами — роти, що кричать, шрами розповідають про себе. Шрами болять на зміну погоди. Жінки з відрізаними грудьми дуже переживають, чи їхні чоловіки любитимуть їх, як раніше. Чи не стануть вони тепер менше жінками? Чи захочеться чоловікам цілувати їхні шрами? Чи не гидко їм тепер буде? І що у них тепер буде виходити в ліжку. І чи буде взагалі щось виходити, якщо хочеться відчути руки на грудях, а грудей немає? У жінок болять груди, яких немає. їм сняться сни, у яких з ними нічого не ставалося, не було ніяких операцій, і сняться їхні тіла з рожевими пуп'янками грудей. Зранку вони прокидаються і найперше хапаються за груди — їхні пальці натрапляють на пласку поверхню, порізану двома шрамами. Вони беззвучно плачуть, дивлячись у стелю, уткнувшись обличчям у подушку. Кривляться від болю і намагаються зрозуміти, як із цим жити далі.
Не потрапити в пастку до слів. Коли слова заважають, доводиться від них відмовлятись або знаходити інші. Говорити між собою майже на мигах, допомагаючи собі руками й ногами, тулубом і головою. Іноді так можна краще порозумітися, коли слів нам починає бракувати. Повзаємо одне за одним, щоб краще одне одного чути. Припадаємо порохом у своїх кріслах, приклеївшись поглядами до екранів комп'ютерів, потім ходимо зі скляними очима — ними так важко щось побачити, тому я мацаю навколо себе, щоб нарешті знайти тебе, щоб нарешті доторкнутись до тебе й знати, що ти є насправді. Я про тебе дізнаюся пальцями, тому що не вірю своїм очам, а язик мені не допомагає, тому що я не знаю твоєї мови, моя дівчинко з Японії. Ми з тобою разом вивчили лише одну українську фразу «я знаю про це», коли я розповідаю тобі про свій день, змішуючи англійські, французькі, українські слова, і ті, які придумую тут-таки, бо мені замало тих, які я знаю. Ти киваєш головою і все повторюєш: «Я знаю про це,» — і я починаю думати, що ти наймудріша жінка на світі, бо ти про все знаєш, все знаєш про мене. Я був першим українцем, якого ти побачила, а ти була першою японкою, яку я поцілував. І все дивувався, що в тебе така біла шкіра, а губи такі м'які, а очі, як терен, але я не міг тобі пояснити, що таке терен, і казав тобі англійською, що очі в тебе, як чорні блискучі ягоди. І ти знову казала: «Я знаю про це,» — щоб мене підбадьорити. Ти вчила мене їсти паличками, і я майже не опирався, хоча в мене нічого не виходило. А ще ми робили — тільки для нас двох — чайні церемонії, ми купили собі японського чайника-черепаху й кухлики-черепахи із заглибинка-ми у панцирах, куди треба було наливати чай. Я дуже любив цього чайника-черепаху. Він став нашим другом, уважно слухав наші розмови й дивився на нас мудрими черепашачими очима, в яких був спокій, справжній спокій. Черепахи дуже спокійні, вони дуже багато знають, але переважно цього не показують, люди не розуміють черепах, бо їм здається, що черепахи нічого не відчувають. Але це неправда. Я дуже любив дивитися, як неквапно виливається чай із носика чайника-черепахи. Він умів не поспішати, цей чайник. І ми з тобою також уміли не поспішати, поволі сьорбаючи чай, розмовляючи, і наша любов була також неквапна, бо ми були певні, що нам на все вистачить часу. І коли я простягав до тебе руки, твої губи повільно розтягувались в усмішку, і ти казала: «Я знаю про це», — і я також знав, що ти про це знаєш. І, здається, нам нічого ніколи не бракувало — ні розуміння, ні тепла, ні радо-стей більших і менших, і хотілося би, щоб так було й надалі, і щоб це ніколи не закінчувалось, і щоб так було завжди, хоча я зовсім не знаю, що таке «завжди», моя дівчинко із Японії. Хоча воно все одно мало закінчитись, і ми знали про це, і тому зумисне не поспішали, розтягували час — так, щоб його надовше вистачило. Ми жили трохи як божевільні, і нам це дуже подобалось. Ми, здається, перестали будь-що робити, будь-кого бачити, стали зовсім асоціальними, акомунікативними, ще там якимись, себто зовсім не такими, якими були раніше, але нам це подобалось. Я казав тобі, що ти обов'язково мусиш сфотографуватися голою, тому що немає нічого прекраснішого за оголене жіноче юне тіло. І, здається, тобі дуже хотілося цього, так само, як мені, але ти все не могла наважитись — тебе лякало, що потім можна буде дивитись на ці фотографії і хтось ще їх побачить. Бо ти не хотіла, щоб хтось іще, крім тебе й мене (бо я також причетний до того, що відбувається з твоїм тілом, бо мені здавалося, що це я насправді себе бачу, коли дивлюся на тебе), це бачив. Хоча якось ти таки зважилась і дозволила мені тебе сфотографувати — з душу виходить гола жінка, вода стікає по її тілу струмочками, мокре чорне волосся також стікає струмками аж до пояса, і жінка потягується, підіймає руки догори, а потім складає долоні човником, трохи відхиляється назад і тягнеться кудись дуже високо, до того, чого не видно, але воно напевно є. І все її тіло витягується, напружується, вона стоїть на самих кінчиках пальців, здається, що вона зараз відірветься від підлоги, злетить угору, як стріла, як струна, вибухне, розірветься. Я встиг це сфотографувати, бо раптом ти вигнулась назад, закинула руки за спину і стала на мостик. Краплі води стікали на підлогу, і мені чомусь забракло відваги сфотографувати тебе ще раз. Я зробив тільки одну фотографію, чорну-білу, бо ці фотографії найглибші. Мені ще уявлялось дуже багато твоїх фотографій і якою ти могла би на них бути, але я не хотів тебе про них просити, бо вже й одного сюжету було для мене надто багато. Це ще одна історія , яку підслухало дерево.
Даринині записи. Епізод І. Про час.
«Я нахиляюся і зав'язую шнурки на черевиках. Наостанку заглядаю в дзеркало в міру критичним поглядом. Коли щось забуваєш і мусиш повернутися додому, тоді начебто треба подивитися в дзеркало перед тим, як вийти, і все буде добре. Що буде добре, я таки не знаю, але менше з тим. Хоча перш ніж вийти з дому, я кручуся довго й нудно туди та сюди, і не тому, що справді не можу зібратися вчасно, а якраз щоби збавити час, бо коли його надто багато, тоді жити стає зовсім паскудно. Переважно в домі, де я живу, — хаос. Навіть немає сенсу щось упорядковувати, бо порядок зникає буквально за півгодини — на очах звідкись з'являються аркуші паперу, бібліотечні замовлення, використані й невикористані автобусні квитки, дискети, олівці й ручки, монети та різне незрозуміле залізяччя, і ще подиву гідна кількість усіляких речей, від яких очам стає боляче, бо вони спотикаються об весь цей мотлох. Боляче одним словом. На столі в мене лежать старі чотки — тепер вони майже не використовуються, себто я їх не використовую. Хоча можливість скористатися ними часом надихає, а часом вселяє надію. Contra spem spero. Часом я просто беру їх до рук і дивлюся на них, а це вже достатньо багато. Часом, коли виходжу з дому, закидаю їх у торбину, й тоді ходити по місту мені спокійніше. Чотки коричневі (переважно у всіх моїх знайомих чорні, а ше мої зроблені дуже неохайно — всі намистинки майже однакової величини і пальцям доводиться напружуватись, щоб відрізнити намистинки між десятками — вони мають бути більшими, а на моїх — майже однакові. І тому можна пропустити цю більшу намистинку, для якої призначаються інші слова молитви). Не можу згадати, де я їх узяла — себто я знаю напевно, що я їх десь купила, але де саме, згадати не можу. І це мене найбільше дивує — не можу згадати місця, де продавалися так неохайно зроблені чотки. А мені, виходить, тоді на них справді залежало, якщо я їх поспішила купити, не шукаючи кращих. Ще у мене на столі стоять півники — майже такого кольору, які колись росли у мене в дворі. Тільки пахнуть вони зовсім інакше — бо ті, що росли у мене, пахли дуже солодко — медом і ще чимось. Найцікавіше те, що саме цього запаху я не можу знайти, але пам'ятаю його дуже добре. А ті півники, які тепер ростуть у мене вдома, пахнуть зовсім інакше. Ті, що мені потрібні, це, здається, якийсь із підвидів німецьких ірисів. Але їх дуже багато, цих підвидів, і я навіть не знаю, де їх треба шукати, і чи вдасться мені коли-небудь їх знайти. Це справді прустівський синдром. Чи, може, ще щось тут домішане, але все одно цей запах мені потрібен, хоча я просто не знаю, навіщо. Потім лежить складаний ніж — він не мій, але я ним час від часу користуюся. Безперечно, я його віддам господареві, але поки що мені подобається дивитися на нього й час від часу користуватись. Ніж майже завжди у мене був при собі — ще з раннього, передшкільного, дитинства — я носила його в кишені сукні, бо на той час не пам'ятаю, щоб дівчаток одягали у штани, тоді це не було заведено. І виглядало дуже смішно, коли я виймала з кишені сукні маленького складаного ножика з металевою срібною ручкою, а ній були олені. Ніж був дуже гарний, складаний, він уміщався в мене на долоні, коли його скласти. Ним можна було копати ямки та креслити лінії по землі, обтісувати й загострювати палички, і взагалі різати все, що потрапить під руку. Потім я десь загубила цього ножа й дуже довго за ним сумувала.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги