Реквієм для листопаду

На столі у мене альбом божевільного Босха, я його дуже люблю, тому що він був такий божевільно гарний маляр. Від його картин хочеться помирати, постійно, коли я дивлюся на них, я помираю. У поля є очі, земля дивиться широко розкритими очима, дерева прислухаються до нас своїми гілками, стовбурами, корою, ми помираємо, і вони на нас дивляться. Є люди, у яких такі пильні очі, що під їхніми поглядами можна стати полем, деревом, лісом, небом, травою та бездомним собакою. А ще біля мене лежить листівка з Пієтою Мікеланджело. Мені дивно, що ця молода жінка (Марія була вже далеко не молодою, коли Христові було 33 роки) тримає на руках тіло дорослого чоловіка так, як тримають немовля. Бо Пієта нагадує образ Мадонни з немовлям. Тільки замість немовляти — мертве тіло дорослого чоловіка. Хоча тіло Христове зовсім не видається мертвим — він просто спить, бо губи в нього трохи розтулені. А на обличчі немає ні страждання, ні мертвої заціпенілості. Просто сон. І Марія також не страждає. Вона просто дивиться на Христа зі спокійною любов'ю. І навіть якщо ця любов печальна — все одно спокою у ній більше. Від цього спокою мені стає часом так само спокійно, а часом моторошно. Наскільки це все далеко від мене, від нас. Такий спокій, на який я нездатна. Від часу, у якому я є, це так далеко — і що мені робити з цим часом?»

Болить волосся. Болить шкіра на голові. Болить шкіра на обличчі, стягнута, і здається, що ось-ось вона почне з тріском розриватись. Болять очі, бо в очах пісок. Важко ними дивитися. Дарина нахиляється над столом, і пісок тоненькими цівочками починає висипатися з очей. Стає спокійніше, бо менш боляче. Але це здається, ненадовго. Потім знову піску насиплеться в очі. Дарина не знає, звідки він береться, постійно в неї в очах, заважає їй дивитися. На вулицях вона мружиться, контури предметів розмиваються, розпливаються і врешті-решт речі зникають. Дарина знає, що все це через пісок в очах, але від нього тепер нікуди не дінешся, бо він не завжди висипається. Так і доводиться ходити по вулицях. Інколи пісок висипається і стає часом. Майстри-го-динникарі насипають його в пісочні годинники, бо цим піском, що насипався з людських очей, добре міряти час, що стікає у вічність.

Інша історія про інших людей, яку розповідає дерево.

Вони любили ходити гуляти до супермаркету — двоє чоловіків у старих черевиках і витертих вельветових штанях, з пожовтілими пальцями від дешевих цигарок і трохи надщербленими голосами, як старий білий кухоль, пошкрябаними після гоління щоками та почервонілими втомленими очима — просто збавити час, повештатись, роздивитися, що там є. Це дуже гарне місце, тут час, якщо його забагато, спливає легко й непомітно, можна загубитися серед людей або серед високих полиць із усілякими яскравими розцяцькованими товарами, на які треба звертати увагу й перестати пам'ятати себе. Якщо час лякає, бо нічого з собою робити, або просто набридає те, що себе нікуди дівати, тоді можна піти до супермаркету й зависнути там дуже надовго. Вони намагалися побувати скрізь, переходячи з відділу до відділу, з поверху на поверх, не пропустити жодного ряду, перемацати речі, яких ніколи не купуватимуть, вони залишали на них відбитки пальців, принюхувалися, шморгали носами, кліпали очима, кашляли, мацали кишені, чи є там ще пачка з цигарками, і чи запальничка не випала крізь дірку, куштували чіпси з беконом та шоколадні молочні батончики, їли свіжі булочки із цинамоном, і зовсім не боялись, що їх десь знімає невидима камера. Вони любили приходити у той відділ, де продають свіжу рибу, і там стояли довго біля великих басейнів, у якому помирає риба. Вони просто довго дивляться на дохлих коропів із погаслими очима — як ті гойдаються на каламутній поверхні води. Зовсім не треба бути дохлим коропом, щоб так гойдатися. Вони виглядають так гарно, ці коропи, вони такі невагомі, на це можна довго дивитися, і тоді часом попускає, якщо до того фіг зна що коїлось і було маркотно на душі, й усе нависало, і щипали щоки після гоління, і ставало сухо в роті, і гула голова, наче знавіснілі оси. Потім вони любили розповідати знайомим, що ходять дивитися на дохлу рибу. Знайомі дивувались, кривились — як це неестетично — обурювалися, посміхались поблажливо — мовляв, що візьмеш із психопатів, їм уже й так ніщо не допоможе, краще нехай справді мирно стовбичать біля баків із каламутною водою і зирять на дохлих риб. Жінки із солом'яним волоссям посміхалися так, наче щось розуміють, хоча насправді нічого не розуміли. І двоє чоловіків хитро підсміюються, мружать очі, запалюють останню цигарку, і їх зовсім не цікавить, що там думають ті знайомі й ті біляві жінки із губами, які хочеться цілувати, вони все одно дуже мало що тямлять, і це насправді вони всі при-дурки, тому що сміються з того, що хтось ходить дивитися на дохлу рибу в супермаркеті. І вони йдуть собі неквапом їсти деруни зі сметаною в дешеву їдальню неподалік від метро, де в переході можна купити дерев'яні гребінці, льняні шкарпетки, капці зі свинячої шкіри, та ще багато всілякої всячини. У їдальні пахне помитою підлогою, рибними котлетами й томатним соком. Вони замовляють собі, як завжди, дві порції дерунів, і чорнява дівчина з надщербленим переднім зубом, схожим на півмісяць, усміхається до них, як усміхаються до давніх знайомих, яких завжди приємно бачити. І один із них каже, що треба взяти ще чогось гарячого ріденького, бо мама завжди казала, що не можна харчуватися тільки сухою їжею, бо це недобре для шлунка й узагалі для всього недобре. Другий киває головою, це дійсно недобре, і треба взяти щось ріденьке, та ще й якщо мама казала. І вони замовляють дві миски борщу до своїх дерунів і дуже тішаться тим, що день видався гарний. Вони їдять мовчки, заглибившись у спогади, яких уже назбиралося дуже багато, тільки один каже, що дуже рідка сметана тепер у цій країні, як вода, а другий докидає, що у цій країні все тепер, як вода. І вони мовчать собі далі.

Нарешті треба визначитись, що робити із собою, хоча в певний момент можна раптом зрозуміти, чи відчути, чи воно інакше прийде — таке знання того, що воно все саме по собі визначене, й тому можна із собою нічого не робити, бо воно й так потихеньку робиться — повсякчас, безугаву. Сточується, надломлюється, допасовується, треться одне об одне, перетирається, народжується, додається, віднімається, пришпилюється, здирається — хоча, що б воно там не було, але все одно дивно стає збагнути зненацька, що зношується тіло й що можна все це відчувати. І трохи злякано (чи, може, спантеличено) раптом розумієш, що починаєш думати про ті речі, про які ніколи не думалось, що можна думати так просто й всюди — за сніданком, у автобусі, будь-де. Просто з тілом щось дивне коїться — воно начебто перестає слухатися, живе своїм дивно незрозумілим життям і відокремлюється від тебе начебто, хоча ти носиш його постійно, бо воно таки ще. Є. Твоїм тілом. І однієї прохолодної осінньої ночі, коли надворі пахне уже мертвим листям, раптом відчуваєш, що більше не можеш спати на лівому боці, бо він увесь терпне й тяжчає від непосильного для нього тягаря. І ти раптом розумієш, що твоєму серцеві заважає твоє тіло, яким ти на нього тиснеш. І звідкись ти знаєш, що коли воно надто вже заважатиме й це дуже набридне твоєму серцеві, воно зупиниться, бо йому більше не захочеться калатати в цьому тілі, і кожному може урватися терпець, навіть найтерплячішим. Воно хоче піти собі — туди, куди йому вже давно хотілося піти. Просто на це треба було чекати — щоб просто піти, перестати, зупинитись. І це таке дивне, і так дуже невчасно воно приходить, але всі ці відчуття все одно нарощуються, гіпертрофуються, аж врешті-решт перетворяться на справжню манію, обсесію, чи як там ще називають усілякі від-чогось-залежності. Бо відчуваєш кайф саме , від того, що можна подумати про це, подумати такими думками — що от щось діється з тілом і так про це химерно й солодкувато думається. Йдеш, а в голові у тебе нічого іншого — тільки ось ця от шиза — і тому, коли вона проводить його на поїзд і йде по перону, і раптом чує, що за її спиною кажуть щось про світло в тунелі, — вона реагує миттєво, блискавично, щось її прошиває від голови до п'ят, наче спалах, і вона обертається, і бачить жменьку підлітків, які сперечаються, і тоді вона знає, що ось це ось саме воно, і вони зі мною, а я з ними. Тому що вони про те саме говорять, вони також знають те, що я знаю. «Життя — це типу хвороба, що закінчується смертю». (Ну ясно, це вони фільм подивились.) Ще тільки вклинюються у неї різні там інші хвороби, пристрасті, відриви, відірваності, залежності, заклинення, запої, депресії, таланти, манії — найнебезпечніша з них манія величі, гріхи — найтяжчий із яких гординя. І тому добре, що все врешті-решт закінчується — навіть смертю, бо чимось же воно мусить закінчитися врешті-решт. Для життя — це дуже непоганий фінал, це навіть прикольно, що от сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Просто дуже цікаво, як це. Чи схоже воно на те, як спиш, чи схоже на щось зовсім інше. І ось коли ти нарешті дізнаєшся, то ні з ким навіть про це порозмовляти, бо всі навколо займаються чимось іншим, тим, що тебе немає. Вони це бачать, кажуть, що тебе немає, готуються з тобою прощатися, посилають телеграми в якісь глухі села «похорон завтра 11.30», скидають такий же текст есемесками на мобільники. Твоя смерть стає важливою подією. Всі на неї звертають увагу. Твоє зношене тіло в центрі уваги — його миють, одягають, складають руки на грудях і перев'язують ноги — а то вони розскакуються в різні боки, і, може, щелепу також підв'яжуть. Сумують за тобою, плачуть, читають біля тебе псалми, говорять про упокій. Це дуже добре слово «упокій» — заспокоєння. Мертві здобувають спокій, і це, може, один із найцінніших здобутків. З тілом твоїм уже нічого не коїться, тільки ще вони — ті, чия смертельна хвороба ще триває, намагаються щось із ним зробити. Завжди було дуже шкода, що не можна ніяк поговорити з мертвими та про все дізнатися, і здавалося, що це нечесно — що вони так уперто мовчать. Але якщо добре подумати, то все воно навіть логічно й виправдано. Бо й не мовчать вони насправді, просто живі їх не чують. Не чують, що вони говорять. Хоча, може, про що їм говорити з тими, хто ще ходить тут, вони ж усе одно не знають, як це — бути нарешті без тіла, і що зупиняється серце, і ви разом із ним ідете потихеньку далі, і що з останнім видихом видихається багато чого іншого. Про смерть вже нічого не знаю, о smierci juz nic nie wiem, переді мною тисячі смертей, але тільки одна з них моя. Подивитися на себе збоку нарешті — іншим поглядом нарешті побачити, як виглядає власне — тепер уже не власне — тіло збоку. Дивнувато виглядає. Губи посинілі й кінчики пальців теж. Ось саме це найприкріше зачіпає. Могло би воно виглядати інакше. Може стати шкода свого власного тіла, але це вже востаннє. Шкода, що воно синіє, хоча це закономірно, бо йому дуже холодно. Хоча бувають мертві тіла, які виглядають дуже красиво, тільки це не одразу, ще має минути зо дванадцять годин, тіло захолодає остаточно, зморшки розгладжуються, обличчя молодшає, губи трохи посміхаються, спокій розливається по обличчі — це, може, сліди чогось іншого, небесної радості, побаченої в останні півсекунди, чи ще чогось — кожен може називати це по-своєму, я часом думаю, що це тоді, коли ти подаєш руку янголові й починаєш із ним розмовляти потихеньку й трохи несміливо, бо це ж не так просто — одразу почати розмовляти з ангелом, якщо досі ніколи не розмовляли. І ця радість проявляється на обличчі дуже повільно, як фотоплівка, біля якої треба довго помарудитись. Але ти вже осторонь від цього всього, бо тільки ті півсекунди важили, а тепер тобі легко й інакше. І можна на-· віть порадіти, що нарешті тебе немає, а все, що буде тут чи там далі, воно вже буде без тебе, і вони нехай самі дають собі раду зі своїми тілами. Переображення тіл — це щось інше, це не звідси, це також чиста музика, себто містика, цікаво, як мертві мене бачать, як вони одне одного бачать. Переображення — це уже не те тіло, це не матерія, що також тішить.

Нікуди не можна подітися від правил. Бо щоби бути тут, треба мати це на увазі. Виявляється, що доводиться пам'ятати багато правил, які потрібно виконувати, принаймні так воно виглядає. Треба від самого початку виконувати ці правила, і тоді все має бути добре. Можна для годиться трохи побунтувати, можна бунтувати перманентно, але, попри це, користуватися всіма благами та прислухатися до правил. Це може виглядати по-різному, але найпоширеніший, здається, такий варіант: здобути освіту, створити родину, народити дітей і також дати їм змогу отримати освіту й створити родину, жити порядно та спокійно, нікому не роблячи ні зла, ні добра, виконувати громадянські обов'язки, виконувати подружні обов'язки, виконувати інші обов'язки, ощадно витрачати гроші, не викидаючи їх на вітер та на зайві речі, ходити в дешеву перукарню жінкам — раз на два місяці, чоловікам — раз на півтора місяці, купувати одяг на дешевому базарі, приміряти його на очах у десятків перехожих, але тут настільки багато таких вимушених стриптизерів, що ніхто й не зверне уваги, улюбленою стравою називати салат «олів'є» і оселедець під шубою, коли захочеться просвітлення, пити кагор, заїдаючи його дешевим костромським сиром, не знаючи, де Кострома, свят не любити, але святкувати, до релігії ставитись із належною відстороненою пошаною, церкву відвідувати в міру регулярно, священиків боятися і не любити, співчувати молодим монахиням, бо їх життя боляче вдарило, нічого не знати про міжнародну політику, мало орієнтуватись у політиці внутрішній, не бувати в непотрібних місцях, не робити нерозважних вчинків, коли не треба й коли треба, не думати дуже багато про що, себто намагатись не думати зовсім, дивитись перед сном розважальні телепередачі, уже поклавши голову на подушку, мріяти про романтичне кохання, подорожі в заморські країни, уявляти, що було б, якби життя склалось інакше — життя все одно не складається так, як треба — виходить цілковите фіаско — з якого боку не подивись, все залишається незмінним, тому нарешті нічого більше не можна з цим усім зробити, і тоді тільки треба вчасно померти, востаннє зітхнувши, згадавши улюблений запах, улюблені іграшки ще з дитинства — у мене був жовтогарячий колобок і єнот, схожий на живого, і з таким товстенним смугастим хвостом. Так і не вийшло побачити справжнього єнота й жити так, як живуть польові лілії. А ще в дитинстві й справді бувало спокійно та затишно.

Згадати азовське море можна йти довго довго навіть за кілометр від берега води буде по коліна і будуть маленькі піщані острівці люди серед моря просто відпочивають підкладаючи хвилі під голову з морського дна визбирувати пальцями ніг черепашки коричневі мушлі жовтий пісок жовтий пісок очам спокійно тілові затишно просвічується вода м'яка і пружна і зовсім не солона думки витікають не солона вода потім уже навіть не залишається тіла

Харчуватися тільки солоним сиром, садовиною та мінеральною водою. Ходити тільки у сандалях на босу ногу. Носити полотняний одяг і розпущене волосся. Ходити в неділю до напівтемної монастирської церкви та слухати, як співають монахині. Застигати у церковних дверях і про все забувати. Ставити свічки: одну за маму, другу за рідних, друзів і всіх знайомих, а третю — за тих, хто потребує — у цій та в інших країнах. Більше мовчати, ніж говорити. Просити прощення у людей і птахів, у дерев і каміння. Грати на флейті посеред площі, на яку прилітають не тільки голуби, а й горобці. Годувати з рук бездомних собак і радіти, що вони виляють хвостами, отож їм приємно тебе бачити, радіти, що вони підходять до тебе й кладуть голову тобі на коліна або дивляться в очі сумними вологими очима. Ходити по вулицях і все дивуватися: «Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій країні, де люди похмурі й мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій країні, бо ноги мені прив'язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?»

Оточити себе огорожею спогадів і жити між них, майже не звертаючи уваги на іншу реальність, ту, що значно реальніша, та, що тече за вікном сьогодні. Вдивлятися у старі й нові фотографії, прислухатися до їхніх розповідей. На фотографії ситуація, про контекст якої може бути нічого не відомо. Але навіть не знаючи справжньої історії фотографії, можна придумати для неї контекст — нехай він навіть не матиме нічого спільного з тим, що було насправді. Дарина любить роздивлятися сімейні альбоми, які їй показують друзі. Вона вдивляється у кожен знімок, намагаючися побачити те, чого на ньому не видно, але що було напевно — до того, як фотограф зафіксував конкретну мить конкретного дня. Фрагментарну історію чийогось життя можна скласти (чи відтворити) із фотографій. Дарина возить із собою по всіх усюдах маленький фотоальбом, розкриває його й читає історії своєї родини, своїх друзів, які дарують їй на згадку свої знімки. Іванна присилає свої фотознімки з Мід-Вест Америки, звідти, де прерії, маїсові поля, руда земля та руде сонце. Придивившися до фотографії, на якій Іванна притискає до себе рудого пса, Дарина розуміє, що вона щаслива. Дарина кладе цю фотографію собі в альбом. Зберігати фотографії людей, яких любиш. Зберігати фотографії людей, яких хотілось би полюбити. Потім ще раз читає і дописує власну історію. Часом вона додає або забирає фотографії. Боїться дивитися на деякі фотографії та закриває їх іншими. Потім приходить час, і вона їх виймає.

«Коли у мене виросте коса до п'ят, я буду королівною», — каже Дарина мамі. Королівна може здійснювати всі свої бажання, досить їй тільки подумати — і воно збувається. Дарина хоче, щоб у неї був вороний кінь із пишною гривою, — вона розчісуватиме щоранку свою косу, а потім кінську гриву, вплітаючи в неї різнокольорові стрічки у неділю й свята. Годуватиме коня цукром і вівсяними коржиками. Кінь їй потрібен для того, щоб їздити на ньому в магазин по хліб, у ліс на озеро — дивитись на латаття та шукати галявини, на яких ростуть суниці й фіалки. Коли Дарина підросте, вона їздитиме на коневі до школи. Поки Дарина сидітиме на уроках, кінь пастиметься на шкільному подвір'ї та радісно іржатиме, коли Дарина вибіжить до нього на великій перерві й почастує його солодким печивом. Коли в мами був день народження, Дарина подарувала їй корону зі срібної фольги — це був справжній королівський подарунок.

ІІІ

Він приходить досить часто, хоча ніколи не відомо наперед, коли це станеться. Часом він з'являється через день, хоча видається, що між кожним його приходом пролягли десятиліття, часом — раз на тиждень, а часом його немає місяцями, і вона починає думати, що, може, з ним щось сталося або що він пішов уже звідси, бо все одно колись обов'язково піде. Але коли він з'являється після такого довгого непоявляння, їй здається, що вона бачила його тільки позавчора. Приходить, тихо відчиняючи двері — вона майже ніколи не замикає дверей, відчиняє їх так тихо, що вона майже ніколи не чує, як він появляється. Часом попереджає її, просто телефонуючи до неї, але, коли вона піднімає слухавку, нічого не говорить, а одразу її кладе. І тоді вона ще декілька митей слухає короткі гудки й знає, що він невдовзі прийде. Тож вона виходить на кухню і там його чекає, варячи каву; виймає з пакета вівсяне печиво, бо він його дуже любить, і кладе на мисочку. Це дуже добре, коли люди щось дуже люблять, бо можна приготувати це для них і знати, що вони зрадіють. Часом, коли вона заходить на кухню, він уже там, і вона ніколи не може сказати, скільки часу він уже там сидить — може, чекав на неї годину, може, пів, може, більше, а може, менше, може, щойно увійшов, але їй у такі хвилини все одно здається, що він тут є завжди й ніколи не виходив, і від цього багато залежить для неї — щоб отак просто заходити в кухню і його там бачити. Одного ранку вона вийшла на кухню заспана, ще, мабуть, не було й сьомої, він годував кота, побачивши її, сказав: «Ти багато забуваєш». Вона не встигла нічого сказати, бо він знов сказав: «Не думай, що тобі треба все одразу. Тобі треба трохи менше. Тільки подумай про свої очі». Вона хотіла спитати, що саме їй треба, і що таке «все одразу», і чому треба думати про очі, але він одразу пішов до виходу. Одного разу він прийшов тоді, коли вона дуже застудилася. Сказав, що зготує їй щось помічне та відправив у ліжко, а сам заварив якоїсь трави, те питво пахло липою, чебрецем, безсмертником і ще чимось. Він тоді сам приніс їй кухля в кімнату, і це, здається, вперше, бо ніколи раніше він не заходив так глибоко в її помешкання, залишався на кухні й, здається, навіть не думав, що в цьому помешканні є ще якісь місця, куди варто заходити. Вона сьорбала гарячий настій, схопившись обіруч за кухоль, бо руки в неї були ослабли й вона боялася, що не зможе того кухля втримати. Він роздивлявся книжки, часом виймав якусь, гортав декілька секунд, а потім ставив на місце, їй здавалося, що він бере ті книжки, які колись для нього були дуже цінними, знаходить там найважливіші для себе фрази, пригадує їх — і цього йому буде досить дуже надовго. Може, він уже прочитав усе це, і тепер книжки йому непотрібні, але цього вона не може знати напевно. Хоча нічого ні про кого не можна знати напевно. Вона допиває траву, і тепло розливається по її тілу; вона усміхається напівблаженною посмішкою, він бачить це й каже їй: «Спи, у сні ти видужаєш», — забирає в неї кухоль і зникає. І справді, наступного дня вона вже одужала. Потім його довго не було, і одного ранку вона прокинулася з якимось дуже прикрим відчуттям і не могла зрозуміти, що їй так муляє, бо ніби нічого не ставалося, аж тут зрозуміла, що вона просто не пам'ятає кольору його очей. Вона вийшла на кухню і побачила, що він миє руки, схилившися над раковиною. Він старанно тер їх милом, змивав водою і знову натирав милом. Нарешті вимкнув воду й сказав: «У мене сьогодні дуже брудні руки». Поки вона варила каву, він ще декілька разів мив руки й після кожного разу казав: «Це мені так заважає — коли брудні руки. А часом я ніяк не можу їх вимити». Ще якось, коли вона зайшла на кухню, він сидів на підлозі навпроти вікна, обійнявши руками коліна, і дивився вперед дуже пильно. Коли вона зварила каву, він жестом показав їй, щоб вона сіла поруч нього. І так вони посьорбували каву, жували вівсяні коржики й дивилися у вікно. Він тоді сказав: «Бог вибрав дуже гарний колір для неба, такий дуже добрий колір.-Я люблю осіннє небо й осінню воду, коли вона зацвітає. Люблю пізню осінь, і осінню мряку, й імлу, та примерзлу ще зовсім зелену траву. Міські люди дуже небагато з цього помічають». Вона хотіла щось заперечити, але він сказав тільки: «Ти дуже неспокійна й мучиш своє серце». Він доторкнувся до її пальців, і вона відчула, як сльози підступають їй до очей і печуть. І вона думала про те, що останній тиждень надворі стоїть такий густий туман. Але жодна сльоза не вийшла назовні. Саме того дня їй так не хотілося, щоб він ішов, тому що вона боялася, що коли він піде, вона вже не зможе так сісти на підлогу й так дивитися. І того дня він справді був довго, і вже сам зварив кави, і покликав її. Не хотів іти з кухні, все дивився на небо. Якось сказав їй, що, мабуть, невдовзі піде звідси. «Ати повернешся?» — спитала вона, тому що їй було треба, щоб він повернувся. «Я не знаю, цього я ще не знаю». Вона скрушно сказала, що вони ще дуже багато про що не поговорили, та що невідомо, чи колись поговорять. Він відповів: «Деякі розмови чекають на своє продовження багато років, і, може, саме так думки встигають вистоятись, подуматись добре, часом треба, щоб це тривало так довго». Насправді їхні розмови ніколи не були довгими, він скупо витрачав слова, вони перекидались короткими, уривчастими фразами. Але все одно відповідав на питання раніше, ніж вона встигала їх поставити. Він завжди знав, що їй треба почути. Або як йому треба з нею бути. І це виявлялося для неї найважливішим. Сама присутність. Те, що можна так бути, що цього досить. Врешті вона наважилась попросити у нього, щоб він писав їй електронні листи. «Я ж не пишу листів». Вона похопилась, бо справді зовсім забула, що він не пише листів, але їй так хотілося мати знаки того, що він є, і вона попросила, щоб він просто присилав їй порожні повідомлення, такий собі лист, у якому нічого не буде написано.

«Це багато,» — посміхається він, і вона вже знає, що він погодився і що вона дійсно отримуватиме від нього такі порожні листи. І коли приходять порожні електронні листи, вона радіє і дивиться на час, коли він їх відправив, і знає — з точністю до секунди — що у ті миті вони були ближчими. Вона зберігає ці листи всі до одного, і якби їй сказали, що там нічого немає, вона би здивувалася, бо там є все те, що їй потрібно. І часом їй смішно із себе, що вона так боїться загубити його слід у світі, і мусить мати свідчення того, що він є. І ці листи вона саме тому й зберігає, і так радіє, коли вони приходять, і так їх чекає, і починає хвилюватися, коли листа немає понад місяць. І сама пише йому листи, багато листів, часті листи, у яких описує все, що відбувається з нею і в ній, згадує свої дні до дрібниць, щоб не пропустити нічого важливого, описує те, що думає, те, що бачить, читає і що думає з того приводу. їй здається, що її життя тече одним потоком, і виливається в ці листи, і цей потік має бути відісланий у електронному вигляді одному адресатові, який наймудріше відповідає на її листи, тому що не відповідає на них словами — так як можна було би відповідати. Вона не сумнівається в тому, що він їх читає. Хоча для того, щоби написати все, вистачило б одного речення. Але можна й більше, можна багато речень.

Уривки з її листів.

«Я знову нещодавно була у Львові, — пише вона, — і заходила у вірменську церкву. Я прийшла туди на літургію, я зовсім не розуміла мови, але мене це не лякало. Я саме так і хотіла — прийти кудись, де я буду німою і глухою. Чутиму, але не розумітиму, могтиму тільки стенати плечима, коли мене щось спитають. Я знала, що я тут чужа, але мені було від цього добре. Правда, священик знав російську мову, але російською мовою він казав тільки «присаживай-тесь». Тому я завжди сідала останньою. Мені вистачало того співу, який я чула навколо себе, і якоїсь миті навіть зраділа, що не розумію слів, бо слова тут уже нічого не важать, і я знову перестала відчувати себе. Задовольняйтеся крихтами, але я отримала більше, ніж крихти. Потім я залишилась, коли відправа вже закінчилась і всі розійшлися, щоби знов подивитися на цю Тайну Вечерю, на якій немає Юди. У мене боліло серце, валідолу не було, я намагалась згадати, як почувалась, коли побачила цю Тайну Вечерю вперше, — здається, так само, як і тепер — хочеться кричати, бо це так, ніби прозріваєш, ніби зір повертається, а все, що до того, бачилось, як через плівку, густу й каламутну. Тоді там ще не було на чому сісти, і мені хотілося опасти під стіною і трохи побути розчиненою. Виходити не хотілося, і я знову думала, що пробула тут замало, хоча досить мені, мабуть, уже ніколи не буде. І я знову думала про те, щоб могти сюди повернутися. Уявляєш, я іще не дійшла до виходу, а вже думала про те, щоб повернутися. І одразу почала цього чекати. І так буває з листами до тебе — я не встигаю дописати одного листа, як уже чекаю, коли зможу почати наступного».

В іншому листі вона пише: «Сьогодні я прала постіль, а потім мусила все повикручувати. І знову відчула, що в мене немає на це сили. Є речі, з якими я зовсім не можу собі дати ради. І я знову згадала, що завжди сварилася через це з мамою, бо ніколи не могла викрутити постелі — ці напинала, простирадла, як я їх ненавиділа, тому що вони завдавали болю моїм рукам. Але мама мене змушувала це робити — мабуть, для того, щоб я зуміла подолати цей біль. Перестати його боятися. Але я тоді дуже боялася фізичного болю».

Ще вона пише: «Мені здається, що найбільше можна принизити людську гідність у безкоштовному громадському туалеті. Я мусила зайти до туалету, що біля нашого базарчика, там, як завжди, була черга, там завжди черга, бо туди ходять випорожнюватись товсті тітки-продавщиці, вони голосно матюкаються, одна тітка каже, що на хрін їй треба тут стояти, вона виходить, і я чую, як за дверима дзюркотить вода, навколо смердить, і потім, коли нарешті приходить моя черга й доводиться залазити у смердючу кабінку, повну людських нечистот, болота, я почуваюся так, наче мене товчуть лицем у цю гидоту, аби відчути, що я нічим не краща за цей бруд. Тільки я не хочу цього відчувати. І мене починає нудити, тому що все це так гидко. І я доповзаю до кабінки, і там на щастя двері зачиняються, бо є кабінки, в яких двері не зачиняються, і до тебе постійно заглядають — що ти там, мовляв, робиш? А там нічого особливого не можна робити — ноги зігнуті й думаєш, щоб тільки пошвид-ше та щоб нікуди не звалитися. А потім виходиш, ще треба помити руки, з умивальника тече смертельно холодна вода й пече руки. Я дуже не люблю, коли мене принижують».

«Мені сумно за те, що я не зробила багатьох речей для мами. Сумно за такі недоказаності, недоговореності, за скупість на ласку, на жести любові й розуміння, я завжди1 буду за цим жаліти. Мені шкода, що я на прощання не обняла її так міцно, щоб у мене заболіли руки, бо це було би востаннє. Тоді мене забракло — на цей один жест болісної любові, і мені його завжди не вистачатиме. Хоча насправді на багато жестів і вчинків мене забракло».

«Знаєш, у своєму житті я вчинила три крадіжки, принаймні я пам'ятаю тільки три. Вперше я вкрала булочку в магазині, коли мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».

«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».

«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»

«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.

За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».

«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».

«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».

«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».

«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не почуває до мене нічого, окрім ненависті — сухої та колючої, як прибережна галька. Для декого мене не існує, і тому ті сторінки, де я ніби є, але мене нема, шелестять по-іншому, коли перегортаються. Для декого я, ніби біль у горлі, — ковтаєш і тільки тоді пригадуєш, або відчуваєш прикро. Всі мої листи до тебе є принаймні у двох копіях. Всі вони вже записані. Я їх просто мушу пригадувати, я навіть не думала, що їх так багато. Для того, щоб прочитати книгу іншого, треба жити його життям.

Тому за життя можна прочитати лише одну-єдину книгу — свою, і безліч фрагментів з інших книг. Єдина книга проживається. Це те, що кожен може вмістити, не більше. Книги самогубців закінчуються розірваною сторінкою — так, ніби її засильно шарпнули, перегортаючи. Вони йдуть так по-різному звідси, тому що для них цього забагато, того всього, що є тут. Часом вони просто не витримують і хочуть бути по-іншому».

«У Божому Інтернеті є незліченна кількість веб-сторінок, а наші прохання миттєво потрапляють у Його скриньку. Він завжди вчасно читає листи. Він читає їх в окулярах, тому що коли отримувати так багато листів, то обов'язково треба читати їх в окулярах, інакше очам буде тяжко».

«Я думаю, що якби я втратила зір, то не бачити кольорів було би для мене справді трагічно, я могла би когось попросити читати собі, хтось міг би писати замість мене. Не бачити людських кольорів — це було би надто нестерпно. Тому я можу просто радіти, що цього зі мною не сталося. Знаєш, кожна людина має свій колір, правда у декого цих кольорів багато, дехто візерунчастий, дехто якийсь пастельний, дехто міниться кольорами веселки, дехто такий, як роса на сонці, ти для мене був сизого кольору, такого, як буває переддощове небо».

«Я пам'ятаю, що коли йшла босоніж по розпеченому від сонця піску на березі Дніпра, у мене спочатку була тільки одна думка: цікаво, скільки я зможу так витримати. А потім вона зникла, і на її місці з'явилась інша: тільки б не закричати. А потім ще інша: якщо я тепер впаду долілиць і поповзу вперед, це буде найкраще, що зі мною станеться, тільки би доповзти до трави. Я тоді так чекала трави, як ніколи в житті».

«У смерті є велика інтимність, померти — це дуже приватна справа, спочатку всі цього бояться і тому потребують бачити біля себе живі обличчя, щоб не було так страшно, але потім, коли надходить цей момент, випроваджують усіх. Великі святі насилали сон на тих, хто чував при них. Тут треба побути самому. Не можна позбавляти людину цієї приватності. Смерть у газовій камері — колективна смерть у муках — це ще страшніше. Люди сходились на страти — як я це ненавиджу. Людей карають не стільки смертю, як страхом смерті, завдавати комусь смерті — абсурдно, смерть із рук правосуддя — я також це ненавиджу. «Агонія» — грецькою означає «боротьба», а також «тривога». Ми тривожимося перед смертю і боремося, але, може, і не з нею, і не з життям, а з чимось іншим. Близькість цих двох слів — «агон» та «агонія» — така дивна, бо те й інше означає боротьбу, змагання. Обидва мають корінь «аго», що значить «вести». Ми називаємо «агонією» передсмертну боротьбу, хоча йдеться тільки про те, щоб нарешті бути переведеним. Нас відведуть туди, куди треба».

«Перестати бути посудиною для чужих думок. Не наливати у себе всякої непотрібної всячини. Бути глечиком, у якому тільки чиста джерельна вода». «Сьогодні я мусила розміняти собі 50 баксів. Бо, знаєш, час від часу мені треба різні речі, і тому доводиться мати гроші. Біля обмінного пункту пахло свіжим хлібом, і я думала, що є тільки декілька речей, про які я постійно думаю, а решта все мене не цікавить. Але гроші я все одно розмінюю. Навпроти на автобусній зупинці стояла ціла хмара людей, і я спочатку подумала, що, може, це якась галіма демонстрація — тих, кому хріново живеться. Тому що переважно людям тут живеться хріново. З різних причин, але хріново. Але виявилось, що то ніяка не демонстрація, а люди всього-на-всього чекають автобуса. І цей автобус ніяк не приїжджає, і вони переминаються з ноги на ногу, і вперто чекають. Тоді я подумала, що це, мабуть, ще гірше. Бо це таке витратне чекання».

«Сьогодні мені було дуже холодно, в будинку ще не ввімкнули опалення, у мене замерзли руки, пучки були такі тверді й холодні.

Я знову не могла зрозуміти, що я тут роблю — взагалі, що я тут роблю, так якщо по-справжньому. Якби мене про це спитали, я би вже не могла відповісти, якби мене спитали, чи я відкусила собі язика, я би, мабуть, тільки кивнула. Це ще було би схоже на виправдання — не мати язика, отож не говорити. І потім я згадала, що зовсім давно, мені було тоді не більше семи років, я пішла по хліб і, коли заходила до крамниці, звідти виходив якийсь чувак і в нього з рук випала пляшка горілки, бо він був уже п'яний і не міг її втримати в руках. І шматок скла поранив мені ногу. На мені тоді була коротка спідничка й бордові колготи, і тому на них зовсім не видно було крові. Чувак щез, матюкаючись, він взагалі мене не помітив, та й нащо я йому була треба. І мені стало страшно, тому що всі кудись зникли, і в мене на нозі рана, з якої тече кров, і ці бордові колготи, і крові не видно. Мені тоді дуже хотілося порятунку, я йшла й плакала, це було смішно, тому що ніхто не звертав уваги на те, що я плачу. Хоча, якби хтось з'явився і спитав, що сталося, я би не змогла нічого відповісти. І коли прийшла додому, вперто мовчала й нікому нічого не розповіла. Мені дивно, що я саме сьогодні про це згадала. Може, це від холоду. І тому, що мені тоді не хотілося говорити — так як зараз».

«Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує».

«Знаєш, якось мені приснилось, що є така собі свята Онуфрія, і є щоденники, з нею пов'язані, і я би мусила їх прочитати. Цей сон був дивного жовтого кольору. Я тоді зранку дивувалась і все відчувала навколо цю теплу жовтизну. А потім вирішила пошукати, чи є така свята, і зрозуміло, що нічого не знайшла, ні в яких книжках. І потім воно мені забулось — вийшло з пам'яті. І знаєш, нещодавно я про це згадала, і вирішила пошукати в інтернеті — і пошуко-вик видав мені багатьох святих Онуфріїв — чоловіків. І одне посилання на єдину серед них жінку. То була сестра Онуфрія, яка на другий день після того, як прийняла постриг, прокинулась із відчуттям, що Бога немає і що вона втратила віру. Вона жила так багато років, скільки, я не пам'ятаю, бо не про це йдеться, відчуваючи свою покинутість. До нас повертаються спиною, і ми самотні. Нас відпускають, а для нас це іще зарано або непосильно. До нас повертаються спиною, коли нам так бракне чийогось лиця. Коли я це читала, мені здавалося, що я божеволію, бо я просто знала, нащо це було потрібно. Щоб від нас так відвертались або відходили. Щоб так зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

«Сецесійне небо — ти можеш собі його уявити?»

«Малюю в себе над ліжком на стелі усміхнуте сонце. Тепер щоранку, щойно розплющую очі, воно до мене усміхається. А я усміхаюся до нього».

«У мене сьогодні знову дуже боліли очі, так, що було важко дивитися. Вони болять і сльозяться. Я міцно їх заплющую, але сльози все одно знаходять стежки, якими їм витекти. Маркіян приносить із крамниці пакет шоколадних пряників, таких, як коричневі серця, бо більше нічого мені не хочеться. Я думаю тільки про те, що хотіла би навчитись знати значно більше, ніж знаю тепер. І розуміти людей, і ставати їм у пригоді».

«Я почала боятися розчісуватися пластмасовими гребінцями. Розчісуюся тільки дерев'яними. Купую собі в переходах, де продається всяка всячина, кілька букових, чи ясенових, чи ялівцевих гребінців, розпихаю їх по кишенях, щоб коли загублю якогось, мати ще про запас. Можу довіряти тільки дереву».

«Не можна квапити події, бо коли на них приходить час, вони відбуваються легко й непомітно, так що тільки досить заплющити очі, а коли їх розплющуєш — уже все відбулося. Так само листи пишуться легко, коли їм час писатися. Відбуваються розмови, які мають відбутися. І всього можна дочекатися, а поки чекаєш, стає-ться безліч інших подій — не менш важливих, ніж та, на яку чекаєш».

«Я перестала пам'ятати, скільки мені років, перестала пам'ятати про те, що маю вік, бо це нічого не важить і не вирішує. Те, що зі мною відбувається, не можна міряти роками, чи днями, чи годинами, бо вони тут нічого не важать. Ти також не маєш віку».

«Мені дивно, що я майже нічого не знаю про тебе, про те, чим займаєшся, про твою родину. Не можу уявити, щоб ти міг чимось займатись і щоб у тебе була родина, себто якась історія. Не можу уявити тебе хлопчиком, взагалі не можу тебе уявити кимось іншим, ніж ти є тепер. Мені здається, що ти прийшов нізвідки, і що єдине, чим ти можеш займатись — це приходити та йти. Я знаю, що ти знаєшся на травах, умієш дивитися, адже Бог налляв тобі в очі незвичайної гостроти й пильності, любиш вівсяні коржики, і не пишеш листів, і відповідаєш на питання перш, ніж встигну їх тобі поставити, і такої твоєї біографії мені вистачає».

«Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися».

«Автобіографія як жанр завжди лякала мене найбільше. Пам'ятаю, у школі нас змушували писати автобіографії. І вже після слів: «Я така-то народилася...» ставало млосно й далі писати було страшно, бо все воно одразу переставало бути справжнім. Бо моя біографія почалася інакше, і ніколи невідомо, які саме події треба туди вписувати. Всі чи тільки вартісні. А вартісних подій багато. Може, всі вони й вартісні. Найкращі біографії на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті — хвиляста лінія — як знак усіх подій, що сталися. Якби я мусила писати автобіографію — якби мене змусили її писати, я би почала з того, що не пам'ятаю того дня, коли народилася, але кажуть, що він був теплий. Не пам'ятаю дня, коли почала себе пам'ятати, цілком певна, що за ці декілька перших років мого життя, яких не пам'ятаю, я дуже багато чого навчилась, не пам'ятаю, як мені це вдалося. Пам'ятаю день першої менструації, я про неї нікому нічого не сказала, навіть мамі, тому що мені здавалося, що це настільки інтимно, що я не можу про це говорити взагалі нікому. Бо хіба говорять про найінтимніші речі — навіть найближчим? Тепер я думаю, що треба вміти говорити і про найінтимніші речі, але цього вміння мені бракує й досі, так само, як і тоді. Вперше в житті закохалася у книжки — надовго, вдруге у шість років — себто дуже пізно — у чорноокого вірменського хлопчика, тому вважаю себе позбавленою національних упереджень із раннього дитинства. Потім закохувалася ще багато разів у різних людей, але не знаю, чи навчилася любити».

«Я перестала писати своє ім'я з великої літери. Тепер, пишучи листи, я пишу в кінці своє ім'я тільки з маленької. Мені дивно, що раніше я могла робити інакше, тепер власне ім'я для мене важить дуже мало. Колись я думала, що у моїх батьків немає імен, це були просто мама й тато. їхні імена кудись позникали. Колись моє ім'я також зникне, його й зараз майже немає. Я знала людей, яких ніколи не могла назвати на ім'я, досі не можу собі цього пояснити. Знаю, що я їх цим скривдила. Всі мають імена, всі звірі, птахи й комахи, всі трави й камені, всі хмари та піщинки, тому люди хочуть, щоби їхні імена пам'ятались. Але я майже могла би забути своє ім'я і нікому його не називати».

«У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени. Найдивніші події приходять разом із осінню. Найтерпкіші й найгустіші запахи — осінні».

«Дуже багато людей, яких я любила, померли в листопаді. Це були жінки й чоловіки, глибокі й світлі. Не знаю жодної поганої людини, яка би померла в листопаді. Може, листопад — це місяць, коли гарні люди йдуть звідси. Може, Бог по-особливому любить листопад. Іноді я думаю, що реквієми починають писатись у листопаді».

«У тому, що я пишу тобі, дуже багато недоречностей і банальностей. Але я хочу, щоб воно таке й було — недоречне та банальне. Бо нічого іншого зі мною не відбувається — все так просто, недоречно й банально. Навколо мене ті речі, які ти знаєш, і той маленький скляний ангел зі скляними крильцями, що грає на флейті. Я повісила його на батареї, там йому тепло й затишно, і він може грати безконечно».

«Я обіцяю багатьом людям, що пам'ятатиму про них. Намагаюся цього дотримуватись, тому часом мене тільки й вистачає на цю пам'ять. І я забуваю все інше — забуваю працювати, забуваю всі свої справи, забуваю листи до тебе, написані й ненаписані. Бо хочу пам'ятати їхні погляди й жести, їхні очі й руки, їхні кроки й рухи, їхнє вбрання та взуття, як вони сміються і які вони, коли сумні, як вони тривожаться та як вони думають. Часом боюся, що моє серце не витримає цієї пам'яті».

«Скучаю за твоїм голосом, м'яким, як молода трава; коли по ній іти босоніж, можна відчути цю м'якість, і ноги тоді з неї так дивуються. Я й тепер ходжу босоніж по вранішній траві, яка зранку вже вкрита інеєм, і згадую, як ти говориш».

«Пишучи листи до тебе, я зовсім позбулася почерку, я його вже не маю, і вигляд слів уже не залежить від кольору пасти, втоми моєї руки, натиску моїх пальців. Я уже цього не можу вибирати. Єдине, що можу вибрати, — це шрифт, і величину літер, і швидкість, із якою набираю. Але це нічим не відрізняє вигляду моїх листів від листів інших людей і тому вибираю слова, за якими ти безпомилково впізнаватимеш мене».

«На килимку в себе на порозі щоранку знаходжу мертве горіхове листя. Не знаю, звідки воно береться, бо ніколи не бачу його, коли повертаюся додому. Воно надто велике, щоби я могла принести його на черевиках і не помітити. Мию щовечора свої черевики й знаходжу на них тоненькі волосинки трави та шматочки рудої глини. Не знаю тому, звідки береться це листя. Вчора зранку було два листки, і я викинула їх назад надвір. А сьогодні — вже три. І я вирішила, що нехай собі там лежать, якщо їм там подобається, і взяла собі одного листка до кімнати — нехай буде при мені, поки я працюю, мені буде веселіше. Я навіть його не помила, бо негоже мити гостей без їхньої на те волі, а мені здавалось, шо листок не хоче, щоб я поливала його каламутною водою з крана. Він такого глибокого зеленого кольору — такого глибокого, що не одразу видно, що він зелений, і тому доводиться піднести його до очей, щоб роздивитися. А піднісши до очей, одразу відчуваю горіховий запах. Отож тепер у мене житиме ще й цей пошерхлий листок. Осіннє листя завжди пошерхле. А в мене шерхнуть губи на зиму».

«У будинку, де я живу, є великий плямистий пес. Не знаю, чий він, здається, тих людей, які живуть на поверх вище. Не знаю, як його звати, тому називаю його просто Псом. Не знаю, якої він породи, думаю, що, може, треба про це дізнатися, але нашим взаєминам це не перешкоджає. Спочатку Пес люто гавкав, коли бачив мене або чув. Мені не хотілося, щоби він на мене так сердився (хоча, може, він і мав на це право, бо ж це він господар на цій землі, а не я), і я вирішила, що треба з ним потоваришувати й треба йому щось принести, зробити йому подарунок, бо всім приємно, коли їм щось дарують. Я принесла Псові хліба, він спочатку гавкав і шарпався на ланцюзі, тому доводилося йому кидати хліб з віддалі.

За кілька днів він звик, і тепер, коли бачить мене, виляє хвостом і вже не гавкає. Сьогодні я підійшла до нього близько, так що могла його погладити, тільки ще не наважувалась. Пес так само ще не наважується їсти у мене з рук. Але в його очах я вже бачу, що він також думає про те, що між нами могла би початися дружба. Мені цікаво, скільки ще днів знадобиться, щоби він захотів їсти в мене з рук і щоб я наважилася його погладити».

«У мене ще залишилися парфуми від мами: така тоненька пля-щинка. Вони пахнуть густо, важко й трохи нестерпно. Це запах, що, здається, ніколи не вивітрюється. Одяг зберігає його тижнями, цей аромат не слабшає і перебиває пахощі всіх решти парфумів. Тільки я ніде не можу знайти цих парфумів, бо зараз їх немає, немає цього запаху початку дев'яностих. Я використовую їх дуже ощадно, дуже рідко, боюся, що коли вони закінчаться, я залишуся без цього запаху й почну тужити за ним».

«Сьогодні пес з'їв свій хліб і почав лизати мені руки. Хоча я ще не наважилась його погладити. Але все одно відчувала таку дивну довірливість у цій ситуації. Дуже важко завойовувати дружбу й робити в ній кроки далі».

«Мені нічого не соромно писати тобі, нічого не соромно, я знаю, що ти все зрозумієш. Я, здається, можу написати тобі про все, що відчуваю. Можу писати тобі про те, чого не знаю. Я би хотіла говорити з тобою багато про що, але це неможливо, тому мушу це описувати. Думаю, що часом мої листи не схожі на нормальні листи, але я, зрештою, і не хочу писати тобі нормальних листів».

«Часом мені думається, що треба тобі писати про все, нічого не пропускаючи, аби нічого не загубилося, і я знаю, що це майже неможливо, але потім думаю, що ти й так усе знаєш».

«Тільки щоб не обдурювати тебе своїми листами й не писати того, чого немає насправді».

Думати про чиюсь смерть, а потім почати про це писати. Не про смерть навіть, а про те, як про це можна думати. Не знаю, що про це думають мертві. Нічого про них не знаю, окрім того, що вони ідуть і більше не повертаються такими, якими ми їх знали. Не знаю, чи вони хочуть, щоб ми про них пам'ятали, бо ми не вміємо пам'ятати насправді. Може, це вони мають про нас пам'ятати. їхня пам'ять сильніша, бо вона вічна. їхній зір гостріший, бо вони бачать крізь стіни. Ми прийдемо до них і тоді навчимося бачити. Тут ми бачимо погано, нам не допомагають окуляри і контактні лінзи. Нам нічого не видно і при денному світлі. Часом я виймаю свої очі й посилаю їх поперед себе, щоб вони роздивилися, що діється навколо, а потім розповіли мені. Але часом очі повертаються і просто мовчать, і я знаю, що питати даремно. Інколи вони щось розповідають, але я не знаю, чи можна вірити своїм очам. Коли люди ходять по вулицях із вийнятими очима, вони нічого не бачать. Часом, коли я не хочу виймати очей, я вдаю, що не бачу — жебраків біля магазинів та їхніх простягнутих висушених рук, старих жінок із посірілими лицями, бомжа, що риється у смітнику, знуджених таксистів на стоянці, повій, що надто рано виходять на роботу. Я ховаюся, багато від чого ховаюся і багато чого не помічаю. Як добре, що я зустріла тебе саме сьогодні. Як добре, що мені вдалося тебе побачити, бо ж я відправила свої очі вперед. Спочатку я почула твою скрипку, то було дуже схоже на ті мелодії, які я завжди любила собі співати сама. Як ти граєш, ти дуже добре граєш, ти граєш — і це дуже добре, тому що хтось мусить так грати, щоб інші нарешті почули, як воно буває, я божеволію від такої музики, я взагалі завжди божеволію від музики. Ти так щедро розсипаєш її по асфальті. Серед цих сірих стін так багато такої світлої музики. Я тоді просто приростаю до місця і знаю, що вже не зможу звідси піти просто так. Музика дарує свободу, музика звільняє так легко й непомітно. Я відчуваю що мої очі одразу повертаються до мене, я навіть починаю краще бути й більше бачити. Саме тому, що це така безмежна й така шалено п'янка свобода. Поезія дарує таку свободу й музика дарує таку свободу та, може, щось інше, тільки я ще нічого про це не знаю. Ангели на небесах безупину співають «осанна», прикриваючи лиця крилами, бо і їм забагато своїх голосів. Якщо в раю можна буде співати разом із ними, це буде найкраща з усіх можливих вічностей, мені подобається така вічність, бо ще раніше мені було навіть страшно про це думати, тепер я це розумію, коли ціпенію на цій вулиці між усіма голосами, вирізняючи один голос. Коли я співатиму разом із ангелами, ти також прийдеш туди зі своєю скрипкою. Там всі нарешті вмітимуть співати й грати на різних інструментах: на цимбалах і бандурах, на тимпанах і барабанах, на флейтах, сопілках і денцівках, на скрипках і лютнях, на дримбах і трембітах. Знатимуть усі можливі мелодії. Туди можна буде прийти зі своїм улюбленим інструментом. І бути самим лише голосом. Це називатиметься блаженством. Я чекаю, доки цієї музики наллється у мене так багато, що я вже не зможу витримати. І не знаю, скільки часу минуло, скільки часу може так минути й чи взагалі ще є час. Потім я згадую про те, що у мене є годинник, і бачу, що вже давно почався новий день, тому мушу йти додому, ліхтарі горять так яскраво, що я бачу дуже багато. Майже все бачу, мені навіть здається, що я бачу зморшки на обличчях бомжів, які сплять на лавочках, підібгавши ноги та накрившися болоньєвими куртками. Під голови вони підмощують власні кулаки або торбинки зі своїм нехитрим маєтком. їм сняться гарні кольорові сни, і вони солодко посміхаються, а повітря над ними тепле, густе й також солодке.

Перш ніж лягти спати, Дарина намагається згадати, що з нею за сьогоднішній день сталося важливого, цікавого або вартісного.

Що запало у пам'ять, так що його звідти вже ніколи не виб'єш, і воно залишиться частиною її — надалі. Так багато відкладається у неї в голові — часом різним мотлохом, а часом кришталево-ясними й чіткими спогадами, від яких інколи робиться дурманно: смак канапки з маслом і сирими печерицями тепер просто переслідує її, затьмарюючи всі решту смаків. А ще звуки клавесина, які нагадують звучання бандури. Начебто немає жодного зв'язку між першим і другим, але для Дарини він є, і нікуди від нього не дінешся.

Не втрачати здатності дивуватися. Дивуватися, що люди приходять до тебе порозмовляти й щось довідатися. Ви ділитеся словами, легко розламуєте їх, як свіжий хліб, і дивуєтеся, що вони ламаються так легко. Приходите в чудернацькі крамниці, де можна купити все: найрізноманітніші сорти чаю, запахові свічки, глиняні й порцелянові кухлики, дерев'яні пляшки, свистки-відкривач-ки для пляшок і просто свистки, музичні компакт-диски та касети, картини талановитих і безталанних художників, футболки з написами та малюнками, дерев'яних розмальованих яскраво котів із примруженими очима, дерев'яні пляшки, дерев'яних ангелів із сурмами та ще багато всілякої всячини. І дивуватися, що тут усього так багато, що можна блукати серед цих речей безконечно. Дивуватися, що господарі крамниці такі привітні й запрошують випити з ними кави. Господар розливає її у крихітні філіжанки, і білі струни в його бороді бринять, і цей голос домішується до інших голосів.

«Розкажи мені, яка я, коли сплю», — просить Дарина Маркія-на. «Ти буваєш різною: часом ти усміхаєшся, часом ти насуплена, часом згортаєшся в клубочок і ховаєш обличчя — і тоді я не бачу твоїх думок; часом ти розкидаєш руки — як на розп'ятті, і тоді мені здається, що сни тебе розпинають цієї ночі. Часом ти співаєш без слів, тільки мугикаєш різні мелодії — тихенько, так що я майже не чую, тільки потім бачу, як срібні нитки пісень переплітаються з твоїм волоссям. Ти сивієш у своїх пісенних снах». «Мені снилося якось, що у мене буде пісенна смерть — одного ранку я прокинусь, а вона сидітиме скраєчку мого ліжка, і лущитиме горох у дзбанок, і наспівуватиме пісеньку. «Смерте, навіщо тобі цей горох», — питаю я. А вона каже: «Я просто чекала, коли ти прокинешся, не хотіла тебе будити». «Але ж ти співала?» «Я завжди співаю, коли чекаю, щоби хтось прокинувся. Ми можемо тепер співати вдвох», — каже смерть і одягає мені на палець глиняну обручку».

Наступного вечора Дарина просить Маркіяна розповісти їй історію, бо їй хочеться послухати чиюсь історію, а дерево кудись зникло. Маркіян каже, що йому хочеться намалювати японку в кімоно сріблясто-сірого кольору. «Це бажання — це одна з моїх давніх історій. Це ще було тоді, коли я вчився в університеті, може, на другому курсі й щодня ходив обідати у студентську їдальню приблизно в той самий час — близько третьої. Обід мій був простий — миска червоної рідини, яку називали борщем, і каламутна кава у пластмасовій скляночці без смаку й запаху. Добре пам'ятаю той день, коли я зустрів японку. Я йшов парком до їдальні. Накрапав дрібненький дощик — повітря було сизе й прохолодне, червнева спека вже не так дошкуляла. Дощ густішав, але мені не хотілося діставати парасолю. Раптом з бічної доріжки за декілька метрів попереду мене на центральній алеї вигулькнула дівчина. Японка, хоча я не роздивився її обличчя, бо вона швидко пішла вперед, накривши голову товстою коричневою книжкою, бо парасолі в неї не було. У дівчини було дуже довге блискуче волосся, як я собі визначив — до останнього спинного хребця, — і сам із себе посміявся, що так кажу про це місце. Воно було, як чорний шовк — лискуче та гладеньке, сліпило очі. Одразу хотілося намотати його на руку, як намотують тканину, щоб відчути її фактуру. Хотілося відчути його на руці — прохолодним і вологим від дощу. Мені стало майже боляче від цього такого раптового і трохи смішного бажання. Я одразу уявив цю дівчину в традиційному кімоно, але з нетрадиційно розпущеним волоссям, бо до кімоно пасує якась вигадлива та химерна зачіска, принаймні так мені здавалося. А одягнена вона була так, як одягаються всі європейці, і зовсім нічого особливого не було в її темно-синіх старих джинсах і світлій майці. Мені ж нестерпно захотілося побачити її обличчя — я майже не мав сумніву, що вона має бути красива. Я прискорив крок — до речі, міг би запропонувати дівчині парасолю, але не додумався до цього й узагалі забув, що вона в мене є. Ось якщо майже порівнятися з нею і йти трохи збоку, можна побачити її ліву щоку й довгу сріблясту сережку. Я обганяю дівчину, а потім обертаюся, щоби побачити її обличчя. Вона була красива, але звичайною красою — таких жінок можна зустріти дуже багато, їхні обличчя не запам'ятовуються нічим, окрім того, що вони красиві. Якби воно мене дуже вразило не красою, а чимось іншим, я б не витримав і заговорив би до неї. Але ніщо мене не вразило... Мабуть, мені хотілося, щоб на тому обличчі було щось написано, аби я відчув, що це обличчя зрадіє, коли побачить інше обличчя. Але цього я не побачив. Тому просто сповільнив ходу, а потім присів, вдаючи, що зав'язую шнурки на черевикові, щоб пропустити дівчину вперед і намилуватись на її волосся. Так я йшов за японкою майже до самої їдальні, але вона туди не зайшла, а попрямувала далі. Я її більше не бачив і нічого про неї не дізнався. Зрештою, звідки б я міг щось дізнатися? Думаю, що це було смішно й безглуздо, бо коли чогось не бачиш, ще не означає, що його немає. Я згрішив, бо недобре про неї подумав. Але цей образ залишився зі мною: печальна жінка в кімоно, з довгим волоссям, шовковим, прохолодним і мокрим від дощу». Дарина слухає Маркіяна дуже уважно і їй здається, що, можливо, він справді ніколи не намалює цієї картини. Потім вона каже: «Я дуже люблю жінок із важким довгим волоссям. Воно так красиво гойдається від швидкої ходи. Але сама не ношу довгого волосся, бо мені би тоді довелося любити себе більше, ніж це потрібно».

ІV

«Усе треба робити вчасно, але на те, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу». Дарина записує цю фразу і не може збагнути, чи вона її десь чула, чи сама щойно придумала. Зрештою, це не має особливого значення, просто в житті хочеться часом мати власні думки, а не користуватися позиченими. Чомусь вона надто часто думає про свій час — скільки його є в неї та що з ним робити. І як воно все далі буде. Хоча, здається, це таки не була Даринина думка. Точніше, додуматися до цього було би зовсім не складно (поруч із цими словами Дарина ставить смайлик :), бо дуже багато до чого додуматися насправді не складно). Цю фразу Дарина почула на лекції в одного професора, причому найцікавіше те, що Дарина не може згадати ні назви курсу, ні прізвища самого професора, ні як він виглядає. Пам'ятає тільки чорну бороду й розкошлане чорне волосся. Окуляри, мабуть, також були, хоча щодо них Дарина не певна. Лекцію було, здається, присвячено школі анналів. Принаймні з цього починалося. І йшлося про Кожева, здається, саме про нього, і якась дуже розумна та юна дівчинка з ясними очима й відкритим поглядом — такі погляди надовго запам'ятовуються — розповідала про те, що думав Кожев про Гегеля. Про ідею смерті в Гегеля, мабуть, про це вони говорили. Професорові, здається, подобалося те, що вона казала, — він підбадьорливо кивав. А потім щось почав говорити хаотично й плутано, розмахуючи руками, про кінець історії кожного з нас, особистої очевидно. І спитав у студентки, що вона про це думає. Про кінець своєї особистої історії. І дівчинка, здається, збентежилась, і в неї тремтіли рожеві губи, і на декілька секунд запала тиша. Професор ляснув себе по чолу й вигукнув: «Що ж це я вас допитуюсь? Ви ж така молода, що ви можете думати про смерть? Вам ще надто рано про це думати!» А потім почав говорити про те, що все в житті полягає в тому, аби все зробити вчасно; тоді, коли треба — вивчитись, здобути фах, створити сім'ю, народити дітей, виростити їх, вивчити, одружити, побавити онуків — тоді кінець, який наближається, виглядає дуже закономірно. І все дуже просто, і так розвивається популяція, хоча трапляються винятки. Бо часом комусь хочеться бути інакшим. Дарина думає про монастирі, про довгобородих монахів, одягнених у чорне, та про монахинь із ясними посмішками. їй цікаво думати про тишу та спокій монастирських келій, про молодих монахів, які вітаються одне з одним поцілунком у рамена, або у ланіти, і це називається «лобзання», дивно називається, про чудотворні джерела та про сивих старців, з очей яких струменять мудрість і доброта, руки у них пахнуть воском і прісним хлібом. Вони страшенно багато знають, вони іноді знають усе, до них можна прийти й нічого не запитувати, вони зчитують текст твого життя з твого обличчя, з очей і зі зморщок у їх кутиках, із постави й тремтіння пальців, і саму твою появу на порозі келії бачать, як знак запитання. Бути тільки знаком запитання на порозі — це ще не найгірше, що стається, може, це саме те, що треба.

Улюблені книжки не перечитуються — так було тільки в дитинстві, коли до них можна було повертатися раз за разом, десятки разів. Тепер таке повертання стає все рідшим і рідшим.

Хоча жити цікавіше, ніж писати. Або якщо живеш так, що багато бачиш, то можна записувати те, що бачиш. Можна писати, щоб інші побачили, як ти живеш, хоча невідомо, чи вони це побачать. Сьогодні, готуючи сніданок, Дарина побачила мураха на пляшці з олією і довго думала про те, що вона не може вбивати мурахів — просто не може, бо ж їй здається, що це одні з найрозумніших істот. Вона знову повертається думками в дитинство й згадує, як видобувала мурашину кислоту з мурашиних осель. Брала травинку, встромлювала її у двері мурашника і за якийсь час виймала й облизувала. Травинка була кисла, і Дарині це подобалось. Тепер вона думає, що, мабуть, саме тоді вона вбила або принаймні поранила багатьох мурахів.

Даринині записи. Епізод 2, сумний.

Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.

Божевільні завжди викликають у нас страх. Тому що вони інші? Чи тому, що та прірва, яка нас розділяє, надто глибока? І між нами залишається зовсім мало спільного: ми дивимося в одному напрямку, але різне бачимо. Я не знаю, що вони бачать — звідки мені про це знати і що я можу про це думати? Тільки я не вмію їм співчувати, бо завжди, коли дивлюся на них, думаю, як добре, що саме такого не сталося зі мною. Тому що я не знаю, як би я могла це витримувати. Не знаю, як розмовляти з тими, у чиїх очах бачу безумство. Жодних шансів на те, щоб порозумітися. А може, вони і є, тільки я їх не бачу. І може, там не безумство у тих очах, це я просто нічого не розумію.

Пам'ятаю, майже в самому центрі маминого села була шко-ла-інтернат для неповносправних дітей, «розумово відсталих» — так, здається, це тоді називали, раз і назавжди провівши непере-ступну межу між ними та нами, бо вони повсякчас відставали від нас, тільки я дотепер не знаю, у чому саме. Вони виглядали дивними: я спостерігала за ними здалеку, не наважуючися підійти до огорожі; у них були хрипкі голоси, і вони говорили дуже швидко — це була мова, якої я не могла зрозуміти, відсутні погляди (чи це тільки вони здавались мені відсутніми?). Вони не були психічно хворими, але щось із ними було не так. Ці діти жили в незрозумілому мені світі, який манив мене, лякав і водночас відштовхував. Бо не уявляю, як би я могла до них підійти; я, мабуть, просто втекла би, якби вони мене помітили. Але чи могли вони мене помітити? Ми їх боїмося, тому що не знаємо, як їх любити. Психічно хвора жінка, яка боїться того, що у неї всередині нічого немає, там порожнеча, і тому вона не може їсти, бо куди воно все дівається, і боїться ходити в туалет, каже мені докірливо: «Чому ви всі мене так не любите?» І мені нічого відповісти, бо я не знаю, як її любити. І мені прикро, що вона знає, що я цього не знаю.

Даринині записи. Цей запис повторюється декілька разів. Вона часто його перечитує, бо їй здається, що сюди варто ще щось додати. Але перечитавши, вирішує, що їй це тільки здається.

«Я так тішуся, що у вічності нарешті можна буде нічого не робити. І нікуди не квапитись. Можна буде перестати гнатися за часом і врешті почати звертати увагу на те, чого раніше не вдавалося помічати. Час буде круглий і безконечний, себто його не буде. Можливо, у вічності будуть різні заняття, бо тяжко уявити собі, як воно там насправді, але не буде відчуття того, що нічого не встигаєш, і оцього я найбільше хочу. Скучаю за круглим часом».

І ще один запис, який вона таки вирішує додати: «Немає жодного значення, чим я займаюся. Немає жодного значення, що я роблю і чи зроблю щось важливе. Не хочу, щоб від мене чогось чекали та чогось від мене сподівалися. Єдине, що має значення — це те, що я можу бути тут. Хочу, щоб зі мною було добре декільком людям, тому що зі мною не може бути добре багатьом».

Дарина запізнюється на конференцію — рівно на сімнадцять хвилин, їй хотілось би прийти вчасно, але, як завжди, нічого не вийшло. Дарина зупиняється перед дверима й переводить подих. Обережно прочиняє двері та заглядає всередину. З-за кафедри долинає монотонний голос доповідача. Дарина прослизає в залу, її погляд обирає собі крайнє крісло в третьому ряду з кінця, вона падає в нього й полегшено зітхає. Здається, професор не помітив її запізнілої появи і взагалі нічого не помітив — він сидить у третьому ряду від початку в п'ятому кріслі. Дарина впізнає його скуйовджену чуприну кольору кави з молоком — дуже світлої кави з молоком. Дарина намагається слухати доповідача, але уривки фраз, які долинають до неї, безглузді. Доповідач закінчує доповідь, його вітають оплесками, він повертається на своє місце у залі, а його місце за кафедрою займає наступний. Через півгодини ще наступний. Дарина водить очима по залу й пересвідчується, що тут кожен займається собою. Поки що голос доповідача препарує чергове літературне явище й каже, що наша література розвивається чудово, тому що вона завжди чудово розвивалась, а наші поети завжди були відповідальні перед добою і перед собою. Йому здається, що він це також чудово сказав: «перед добою і перед собою», і повторює ці слова ще раз. У повітрі гул — це люди віддаються своїм думкам і зовсім не слухають, що там лунає з-за кафедри.. Колупаються в носах, перебирають пальцями волосся, чухають потилиці, шарудять паперами, риються в торбинках, розчісуються, чистять нігті, читають книжки, малюють різні картинки в нотатниках, пишуть листи, відправляють есеме-си, їдять цукерки, сандвічі, горішки, дивляться у стелю, у вікно. «Мене тут немає», — думає Дарина й перестає там бути. Простягає руку і кладе її на шибку. Скло м'яке, воно одягається, як рукавичка. Рука витягується на вулицю. Дарина виймає руку зі скла, і скляна рука, порожня всередині, залишається простягнутою назовні — так жінка простягає руку для поцілунку. Якийсь сивий чоловік, що проходить мимо, підіймає капелюха: доброго ранку, гіані — і шанобливо торкається губами скляної шкіри. Молодий чоловік зі сліпучою посмішкою та каштановими кучерями бере скляну долоню в обидві руки й надовго схиляється над нею. Хлопчик із великим рюкзаком на спині здивовано дивиться на скляну руку, підходить ближче й рука гладить його по голові. «Мамо, я вже біжу до школи», — каже він і справді пускається бігти. Дарина відвертається від вікна й окидає поглядом залу. «Вони мертві, отже, тут нікого немає. Нікого й не було», — думає вона й тихо виходить, щільно причинивши за собою двері.

Кінчики пальців на руках завжди холодні. «Це всього-на-всього дистонія», — думає Дарина, коли намагається зігріти руки, хукає на них, але це зовсім не допомагає. Важко зігрітись, зігрівають тільки думки. Ще можна зігрітися усміхом. Це те, що залишиться назовсім, тому що саме ці речі з'являються та залишаються назовсім. Додаються якісь ущербності — так, ніби плата за цінний життєвий досвід, чи за безцінний, неоцінений?

Коли відчиняють ворота й залишають їх незачиненими — це означає, що в домі покійник і що ворота будуть відчинені три дні, аж поки покійного не винесуть, бо тільки тоді можна буде зачинити за ним вхід у дім, бо він уже не зовсім його, і він уже ніколи не заходитиме в ці ворота. Мусить вийти через них остаточно, себто востаннє. Тепер я повертаюся додому і майже напевно знаю, що на мене чекають відчинені ворота, бо так має бути, і я знаю, що я їх побачу, і все одно мені страшно про це думати, я думаю про відчинені ворота в автобусі, на митниці, в поїзді, кілометри, що віддаляють мене від відчинених воріт, зменшуються, а потім мені залишиться тільки трохи пройти від автобусної зупинки, щоб їх побачити, і я повільно йтиму, дуже повільно, і ноги ступатимуть зовсім інакше, і асфальт дивно танцює від кожного кроку. І це страшно так іти, і знати, що побачиш відчинені ворота, я боюся їх бачити, хоча вже й так все знаю, але це зовсім інше, бо той перший момент найстрашніший, коли доведеться дивитись і не можна буде відвернути погляду, бо треба буде ще увійти в ті ворота і не могти зачинити їх за собою, і знати, що вони ще три дні будуть відчинені.

Коли задзвенів телефон — ледачо й неквапно — Дарина підняла слухавку й почула далекий життєрадісний голос Ґеника, незалежного фотографа. Геник каже, що їм конче треба зустрітися, бо у нього є «одна геніяльна знимка», яку він мусить їй подарувати. Дарина охоче згоджується, бо їй подобаються фотографії, які робить Ґеник. Вона розповідає йому, як нещодавно її понесло, і вона наплела невідомо чого сусідові про фотовиставку «Жінки і речі», про жінок і папір. «Це дуже геніяльна ідея. Ти завжди маєш геніяльні ідеї,» — каже Ґеник. — «Я би міг щось такого зробити. · Якби ти хотіла. Якийсь десяток-два знимок. Можу замотати тебе в сувій цигаркового паперу чи кльозетного». Дарина каже Ґенико-ві, що це справді добра ідея, навіть якщо Ґеник ніколи її не здійснить. Вони домовляються зустрітися наступного дня о шостій вечора біля пам'ятника Сковороді. Наступного дня Дарина з'являється там за три хвилини шоста, бо вона в принципі не вміє запізнюватись. Геник запізнюється завжди — щонайменше на 15 хвилин, а щонайбільше — на півтори години, навіть якщо його вже ніхто не чекає, він усе одно приходить на місце зустрічі, може, щоб упевнитись, що ті, хто на нього чекав, уже пішли, а може, щоб подивитись, як виглядає те місце, де тебе довго чекали й не дочекалися. Тому, примостившись на гранітному постаменті, ще хвилин двадцять Дарина може дивитися навколо, розглядати перехожих, писати вірші на асфальті й одразу ж їх витирати, чи просто думати про все що завгодно, підставляючи обличчя лагідному вересневому сонцю. Або зовсім ні про що не думати. Осінь цілує дерева, і їхні верхівки багряніють від цих поцілунків. День видався душний, в роті пересихає, Дарина потягує солону миргородську воду з півлітрової пляшки, це вода, якою їй ніколи не вдавалося втамувати спрагу, але їй подобається купувати саме цю солону воду, бо вона смакує, як сльози. Дарина сьогодні одягнула червону сорочку, на якій червоний захід сонця, чорні вечірні пальми й написи на кшталт «Port Antonio», «gem of the Caribbean», «Dunns River Fall» — тих, що на спині, Дарина не бачить, отож дозволяє собі їх ігнорувати. Це трохи дурні написи, і це безглуздо, що на сорочках можуть бути такі дурні написи. Вона уявляє собі сорочку, на якій було би написано «Київський річковий вокзал» чи «Київський метрополітен. Станція «Золоті ворота» або ще щось таке. Але цю сорочку їй подарував Ґеник, випорпавши її чи не з дна якогось секонд-хенду і так врятувавши від загибелі. Бо якби цю сорочку купив хтось інший, це означало би одразу її загибель. Тільки так і не інакше. Тому треба часом чинити такі акти рятування, навіть якщо рятуєш усього-на-всього сорочку з дурними написами. Але з божевільно гарним заходом сонця і чорними пальмами. Ґеник любить відвідувати секонд-хенди, майже так само як букіністи, антикваріати, різні підозрілі товчки та продуктові базарчики, на яких він просто вештається, фотографує бабунь із обличчями, як печені яблука. Вони продають домашній сир та сметану, усіляку садовину та сушене зілля в поліетиленових пакетиках. Ге-ник приніс Дарині цю сорочку, сказавши, що коли він видобув її на світ Божий з-межи того дрантя, то зрозумів, що це саме те, що пасуватиме Дарині — цей божевільний захід і ці пальми. Вона прийняла подарунок, і тепер уважає, що коли йде на каву з Ґени-ком, то варто одягати подаровану ним сорочку, щоб показати, як вона її цінує. Ґеник взагалі страшенно любить дарувати подарунки і, мабуть, він народився саме для цього — щоб дарувати людям різні речі. І це чудово, бо мусить же бути людина, наділена таким рідкісним даром. Дарина чекає на Ґеника в червоній сорочці з чорними пальмами й попиває з пляшки миргородську воду. Ліворуч від себе вона помічає чувака, у якого за плечима вже, мабуть, дуже багато таких теплих осеней, а попереду вже обмаль. На ногах у нього м'які домашні капці, отже, — доходить висновку Дарина, — у нього немає черевиків, але в таку пору він ще може собі дозволити ходити в капцях. Тільки не в дощ. Чувак тримає в руці розпанахану пачку з-під цигарок, а в неї насипано тютюну майже з вершечком, чувак роздивляється тютюн із непідробною ніжністю та захватом. Потім повертається до Дарини й хитромудро усміхається до неї. Потім схиляється, запускає руку в шкарпетку на правій нозі та зі смаком чухає ногу. Дарина також усміхається йому у відповідь, але ноги не чухає і думає про те, що вони з цим чуваком тепер могли би розговоритися, побалакати про його тютюн або чому сверблять ноги та що з цим робити, а вона могла би сказати, що їй подобаються його зелені шкарпетки, і що від зеленого кольору очам добре, і що зелений одяг завжди носять добрі люди. Навіть якщо зелені тільки шкарпетки — це уже немало. За півтора метра від першого чувака сидить інший, низько похиливши виголену голову. Раптом він зривається на ноги й починає ходити туди-сюди нервовими шарпкими кроками, прикладаючи шматку до того місця, де має бути праве око. Там замість нього буряково-синя пляма. Коли біль ущухає, чувак сідає на місце, але потім йому знову болить, і він нервово ходить, щоби заспокоїтись, і беззвучно лається — ворушить коричневими губами, і, може, його трохи попускає. Чувак у м'яких капцях лагідно всміхається до нього, й Дарина вирішує, що вони добре знають одне одного, вони друзі, а може, навіть брати. їй хочеться дізнатися, що з ними буде далі, аж тут (о шостій вісімнадцять) з'являється Ґеник, нахиляється та цілує її в обидві щоки, каже, що він майже не спізнився, і вони йдуть пити біле пиво. Геник починає шукати в наплічнику, де він поклав фотографію. «Це просто декілька предметів, я їх побачив на одній вітрині страшенно дорогої крамниці з лахами тут у центрі. Воно все попсово виглядає, але я зрозумів, що мушу зробити цю знимку, бо це саме воно». Нарешті він знаходить фотографію та вручає її Дарині. Це справді вітрина магазину — видно, що за склом приміщення з усіляким вбранням. А на вітрині й справді декілька речей: торбина зі справжньої телячої шкіри, світлої, з геометричним орнаментом, із безліччю пряжок; важкий черевик — в таких ходять у гори — також зі світлої шкіри, з безліччю заклепок; і глек, у якому зо два десятки троянд — кремових, тільки зверху пелюстки ледь-ледь рожеві, так ніби хтось доторкнувся до них губами і вдихнув життя, і вони порожевіли від тепла людських губ. Дарина помічає, що і торбина, і черевик також обрамлені таким дивним рожевуватим світанковим світлом. Спочатку вона думає, що це кіч, і все через ці троянди. А потім дивиться на черевик і згадує «Черевики» Ван-Ґога. І думає, що добре, коли хтось народжується при такому теплому світлі. І ці речі, які нібито не мусили б опинитися за цим склом разом, починають жити незвичайним життям. «Розумієш, — каже Ґеник, — коли я це все побачив, я ніби заціпенів. Бо мені здалося, що хтось приніс ці троянди, по-зрізав їх із грядки, і ще було холодно, вони померзли, і він тримав їх під курткою, тільки пуп'янки не міг тримати під курткою, і поки ніс, грів їх губами. Так наче живив їх увесь час. Дихав на них. Людське дихання багато чого рятує. І може, це його черевик — він ходить у ньому всюди і в гори зовсім не ходить, бо тут живе. Але ходить у чомусь такому. Бо це, знаєш, такі черевики, у яких можна ходити цілий рік, не треба нічого іншого, у них влітку не душно, а взимку не холодно, вони не промокають, у них така грубецька підошва, з них можна не вилазити, вони наче приростають до ноги, вони наче друга шкіра, і торба ця також його, він все з нею ходить, носить там усіляку всячину, вона може служити роками, не рветься. І він це все тут залишив і пішов і, може, повернеться. Все від себе залишив, розумієш? Трохи своєї шкіри й свого тепла. Воно тут все у його теплі, розумієш?» Дарина киває головою, але з губ у неї саме зривається ідіотське питання: «А чому він один черевик залишив, він що, пішов кудись в одному?» Ґеник усміхається, так ніби чекав на це питання, і каже: «Він, напевно, хотів залишити тільки три речі, якщо він трохи містик. А може, це тільки значить, що він іще повернеться, бо якби залишив обидва черевики, уже б не повернувся». Потім вони ще пили пиво, базікали про те-се. Додому Дарина поверталася з відчуттям того, що сталося щось важливе, тільки вона ще не зовсім знає, що саме.

Думати про щось досконале, досконале за формою. Є речі, які саме цим і притягують, своєю досконалістю. Дивитися

на кристалики солі й бачити, що вони красиві. Дивитися на синє небо й бачити, що це гарний колір. І так весь час — бачити навколо багато різних речей і те, що вони гарні. Можуть бути й бридкі, але все одно гарні. Смітники можуть бути гарні. Раптом почати відчувати, що навколо багато красивого і це навіть тяжко витримувати. Ця досконалість бажана, вона притягує, бо досконала, і стає тоскно від того, що це можна тільки бачити. Не можна це все увібрати в себе, аби назавжди вистачало. Тішитися своєю переповненістю. Спокійно тішитися, тихо. Так, щоб майже не видавати цього.

Між сторінками книжок, які читаються, залишаються волосинки — вони стають непомітними закладками, які можна помітити тільки тоді, коли відкриваєш книжку і бачиш там тоненьку волосинку. Ще добре, коли вона темного кольору, тоді її помітити легше. Світлі волосинки навіть не заважають читати, здається, що літери просвічуються через них. Волосинки залишаються на столі, за яким працюєш, нагадуючи про те, що бувають події, яких не можна уникнути. Можна про це не думати й навіть абстрагуватися — затулити вуха, очі, думки профільтрувати, не звертати уваги, але все одно залишаються натяки — волосинки між книжковими сторінками та на столі.

Даринині записи. Епізод 3.

«Я мовчу, ти мовчиш, ми мовчимо. Великий світ мовчить навколо нас і тільки зрідка зацікавлено глипає в наш бік очима: що ми тепер робимо. І часом йому вдається спостерегти (чи підглянути) щось цікаве. Сьогодні він підглядає за нами у піцерії «Верітас». Для піцерії й справді непогана назва. Цікаво, кому й навіщо спало на думку так назвати піцерію.Тут затишно, тут все у синіх тонах — можливу, істина справді синя на колір, як небо, як морська вода, як інші сині речі. Офіціанти й офіціантки тут також синьоокі. До піци можна замовити токай. Настромлювати на виделку шматки крабового м'яса, креветок і слимаків, схожих на перламутрові ґудзики — вони смакують ватою і ще чимось незрозумілим, посьорбувати вино й думати, що все буде добре — навіть без відповіді на питання, що таке істина».

Даринині записи. Епізод 4.

«Пам'ятаю ті дні, коли в київських магазинах не було нічого, окрім морської капусти. Все було заставлено огидними зеленкуватими бляшанками, яких ніхто ніколи не купував. Принаймні мені не доводилося бачити жодної людини, яка вийшла би з магазину з цією консервою. А мені страхітливо хотілось козіна-ків, шпротів в олії та морозива в шоколадній глазурі. І здається, більше не хотілося зовсім нічого». Дарина записує цей фрагмент і щиро сама собі дивується: все так змінилося.

Дарина часто говорить сама із собою — коли повертається додому або коли сама вдома й не може нічого розповісти Маркіянові. Вона йде по вулиці й вивчає тіні гілок на дорозі, що сплітаються в чорне вигадливе мереживо. Дарина обертається і йде задки. Кроки тепер виходять коротші та пружніші. Дарина широко розтуляє очі, поки вони не стають чорними колодязями — світ вливається в них то барвистим, то каламутним, то ясним потоком. Потім у Да-рини течуть сльози, і вона сміється, бо під ногами у неї весело танцює дорога.

«Мені нічого сказати, але я так хочу говорити», — каже Дарина Маркіянові. «Ти можеш говорити, нічого не говорячи, а як не вийде, розсипай слова навколо, тільки обережно, тоді роздивишся і знайдеш те, що хочеш сказати». «Які слова?» «Ті, які не потрапляють із серця на кінчик язика, — вони дуже важкі, їм нелегко відірватись від тебе, як легким словам, схожим на повітряні кульки, бо вони вилітають із рота, так що не помічаєш, як позбуваєшся їх і легшаєш». Дарина мовчить і обводить пальцями свої ступні. «Усе?» — питає Маркіян. «Так, я уже сказала».

Даринині записи. Епізод 5.

«Знання нічого не вирішує. Ми часом поводимось, як ідіоти. Всі до одного. Моралізаторство згубне й шкідливе, а, крім того, від нього часом починає нудити. Сидіти у своїй норі й не рипатись. Якщо з головою не все гаразд. Мати власну думку, але не випендрюватись. Інакше надають по шиї. Не зоглядишся, хто й коли. Хоча, коли знатимеш, за що, може, буде легше. Не у сенсі фізичному. Страждання грішної плоті часом триваліші за духовні. Кому це на фіг треба? Хтось може мені відповісти?»

Увечері Маркіян сказав Дарині: «Сьогодні я познайомився з жінкою, яку любить мій улюблений поет. Я запросив її в кав'ярню, бо мені хотілося поговорити з нею. Мені здавалось, що вона незвичайна, що мусить бути щось незвичайне в жінці, яку любить такий незвичайний поет. Чи, може, це зовсім не пов'язано одне з одним. Мені хотілося поговорити з нею про його вірші, тому шо мені завжди хочеться поговорити про його вірші, а жінка, яку він любить, мусить по-особливому вміти про них говорити. Зрештою, їй так само може бути приємно говорити про вірші чоловіка, який її любить. Але я одразу твердо вирішив, що не буду в неї нічого питати, якщо захоче, сама розповість. Ми пили коньяк, і я розповів їй про себе, сказав, що малюю різні речі та людей. «Ти жінок також малюєш?» — спитала вона. Мені здавалося, що, коли я сказав, що малюю людей, це значило, що жінок я малюю також. Але я подумав, що, може, вона чогось не зрозуміла, і тому підтвердив: так, я малюю жінок також. Тоді вона спитала, яку саме частину жіночого тіла мені найбільше подобається малювати. Мені здалося, що вона п'яна, однак вирішив відповідати правдиво. І сказав, що мені найбільше подобається малювати жіноче вухо, бо вухо — це найдосконаліший орган, а жіноче вухо то й поготів, хоча це було не зовсім так. Вухо нагадує людський зародок, а значить, це ніби спогад про те, якими ми були в материнській утробі. Те, що ми їх, себто вух, не бачимо, — недобре, тому їх обов'язково треба малювати. Вона дивилась так, ніби була певна, що я скажу щось подібне і що саме це й треба було сказати, а потім розсміялась і спитала тільки, чи мені так само подобається цілувати жіночі вуха. «О, так, якнайбільше», — відповів я ґречно, хоча відчув, що зашарівся і мої власні вуха паленіють. Вона сказала, що коли-небудь попросить мене намалювати її портрет, хоча якби мені захотілось поповнити свою колекцію жіночих вух, то її вуха до моїх послуг. Я не зовсім зрозумів, що вона має на увазі, але подякував. Коньяк закінчувався, і вона ставала мовчазнішою, і менше всміхалася. Потім подивилась на годинника й сказала, що їй уже час іти. Мені стало сумно, бо ми не поговорили з нею про вірші мого улюбленого поета — того, який її любить. Я спитав, чи вона любить поезію, бо мені здавалося, що цим запитанням я її ображу. Вона засміялась і сказала, що любить і поезію, і поетів, хоча найкращі поети — мертві, і що з поетами треба говорити про футбол та про дівчат, так, як з усіма, бо поети наївно вірять, що вони такі, як усі, і що для людини дуже природно бути поетом. Вона майже цитувала улюблений вірш мого улюбленого поета, тільки що написав його зовсім інший поет і цей вірш не був моїм улюбленим. І тому мені нічого іншого не залишалось, як відповісти їй перефразованим епіграфом з того ж самого вірша, автором якого був ще інший поет: «Так, а ще вони п'ють горілку», і додати, що пиття все-таки дуже зближує, тому що тоді багато речей вирішуються простіше, і малознайомі люди почуваються так, наче вони знаються давно, майже вічно, і що саме для цього вони й п'ють — щоб дійти до цього стану, і що ми з нею надто мало пили, щоб говорити про поезію. Вона знову засміялась, сказавши, що пиття або зав'язує або ж навпаки — розв'язує язика. І я сказав тоді, що це може бути будь-яка трапеза, що коли є спільний стіл, то все одно зближення відбувається, і тоді люди починають більше й краще говорити одне з одним. І потім мені здалося, що це зовсім не те, що я мав би сказати. І мені захотілося побачити себе збоку, бо стало цікаво, на що воно все схоже і чи я схожий на ідіота. Який ні фіга не тямить ні в чому. Ні фіга».

Даринині записи. Епізод 6.

Я кашляю, я так голосно і надсадно кашляю, що перехожі оглядаються на мене. Я кашляю, схопившися руками за груди й сльози бризкають у мене з очей. Я не знаю, чи можна плювати на газони — це недобре, бо краще плювати в смітник, якщо немає носовичка. Але мені також зовсім недобре. Я, здається, викашлюю з себе все, просто вивертаю себе зсередини назовні. У мене болять груди, здається, що цей біль причаївся глибоко всередині, і не хоче звідти забиратися. Тому я намагаюся його викашляти. Може, тоді мені покращає. Я мушу напитись гарячої кави. Краще було би чаю або настоянки із якоїсь трави — з пахучої липи. А потім спати й бачити солодкі сновиддя. Але я мушу пити каву, бо мені не можна тепер спати. Принаймні тут не можна спати. Цукор я розсипала, бо в мене тремтять руки над горнятком. Це противно, що вони так тремтять. Не знаю, чи це погано — розсипати цукор. Бо кажуть, що розсипати сіль — погано. Правда, я не знаю, чим це гірше. Якось я розсипала страшенно багато солі — це було тоді, коли мене вчили пити те-кілу. Треба було насипати солі на зовнішній бік долоні — над великим пальцем — там є маленька заглибника, майже непомітна. Потім цю сіль треба злизати язиком, одразу ж покласти до рота цитрину, почекати, поки сіль розчиниться у цитриновому соці, і запити це все текілою. Того разу я так і не розкуштувала смаку текіли і, здається, так і не навчилась її пити, тому що постійно розсипала сіль. Не пам'ятаю, чи тоді в мене тремтіли руки, мабуть, що так, бо вони тепер дуже часто тремтять, як листя від вітру. Пам'ятаю, що мені тричі давали склянку з текілою, і тричі я намагалась насипати сіль у заглибнику над великим пальцем, і тричі сіль розсипалась: із сільнички мені на руки, на білу скатерку, на якій її не було видно, і на підлогу. І тому я хутенько намагалася злизати сіль із руки, ковтала її — це було дуже солоно, потім зажовувала цитриною — це було дуже кисло. А потім запивала все це текілою — і це було дуже гірко. Врешті-решт, мені це набридло, і я вирішила, що більше не питиму. Мабуть, господар вирішив те саме, бо йому набридло дивитися на те, як я розсипаю сіль раз за разом. Це набридло й моєму знайомому журналістові С, який мене сюди привів, аби познайомити зі своїми друзями та навчити пити текілу. Він підбадьорливо посміхався, дивлячися на те, як я збентежено поглядаю на сіль на підлозі й бурмочу щось на зразок: «О, це дуже важко — навчитися пити текілу, бо ця сіль постійно в мене сипеться. А можна я питиму її інакше, без солі?» Але на це моє питання ніхто не відповідав, мабуть, воно було справді безглузде. Навіть журналіст С. уперто вдавав, що нічого не чує, тільки посміхався — трохи поблажливо, переконавшись у тому, що з такими серйозними напоями я не можу собі дати ради, може, краще пити щось інше, але пива ми сьогодні не п'ємо й нічого іншого теж не п'ємо. Він не спитав, чому в мене так тремтять руки — йому не було це цікаво, хоча, мабуть, він цього не помітив. А потім я почала знічев'я роздивлятися рибок в акваріумі й, здається, побачила серед них золоту рибку і зраділа. Якби вона могла здійснювати бажання, я попросила б у неї, щоб мене тут зараз не було. І не тільки тому, що я розсипала так багато чужої солі на чужу підлогу. Просто мені тут дуже незатишно. Господар розповідає про те, який саме він купує бензин, хоча його машину доведеться все одно міняти, так що бензин потім буде інший, і воно все так багато коштує. Рудий здоровега із сережкою-півмісяцем у лівому вусі розповідає про блондиночку, яку взяли секретаркою до них в офіс, і що він би не проти до неї підкотитися. Молодик, якого всі називають Петрусь, намагається залицятися до чорнявої красуні Магди та ніяк не може звернути на себе її увагу. Журналіст С. також намагається звернути на себе увагу Петруся: «Слухай, Петрусю, зателефонуй до мене, як матимеш час», — декілька разів гукає він через стіл. Але Петрусь явно не чує, займаючися важливішою справою зваблення Магди, поки що досить безуспішно. Нарешті він зіжмакує декілька серветок і кидає їх через стіл прямо у виріз її блузки. Магда червоніє, від чого стає ще красивішою, зім'яті серветки у вирізі її чорної блузки нагадують білу троянду, і питає в Петруся тоненьким голоском, нащо він так недобре жартує і чи, на його думку, це мало бути смішно. Задоволений Петрусь щось відповідає стишеним голосом, цього я не чую, зрештою, я цього й не хочу чути, бо в мене дуже тремтять руки, я не можу втримати склянку в руках, і ще встигаю опустити її на стіл. Адже я не можу дозволити собі розбити склянку, після того як порозсипала стільки солі. І тільки хочу, щоб мене тут зараз не було. Тому коли зараз я розсипаю цукор, мені одразу згадується ця розсипана сіль і стає маркотно на душі. Особливо якщо знову все воно буде так, як є, а потім, коли вночі знову снитимуться мурахи, буде ще маркотніше.

Або той павук, який узяв собі за звичку сидіти біля мого комп'ютера, не захоче нарешті піти собі плести свої сіті десь-інде. Тому що він заважає мені писати, коли тягне свою сітку над клавіатурою, тільки я не хочу вбивати цього павука, тому що взагалі не хочу нікого ніколи вбивати. Ні в який спосіб. Ні словом, ні ділом, ні свідомо, ні несвідомо, ні в думці, ні в помислі.

Потім я вислизнула крізь скляні двері на терасу. Журналіст С. приєднався до Петруся, і вони почали вдвох залицятися до чорнявої Магди. Хоча у Петруся це виходило краще. Бо журналіст С. одразу почав хвалитися Магді своєю останньою статтею про глобалізацію та перспективи Східної Европи. «Ми повинні залишатися самі собою, тому що вони нас задушать», — кричить він Магді прямо на вухо. На терасі стоять рядком горщики з різними квітами. Жодні з них не пахнуть. Я спускаюся східцями в сад. Тут теж багато усяких трав і кущів — у них добре гратись у піжмурки. Тільки треба встигнути, поки той, хто жмуриться, прокаже лічилку, і знайти найкращу хованку. Коблик, коблик, заховайся добре, бо як дід надійде, то сорочку порве... Я завжди боялася саме цих слів «сорочку порве», і серце в мене тьохкало, і мені хотілося припасти до землі, прирости до неї, і мене тоді не буде видно, бо це вже буду не я, а хтось інший. Може, це просто трава так росте, і я також стаю травою. Починаю рости як трава. Земля пахне густо й земляно, так пахне у київському метро в найглибших тунелях. Навіть коли я дуже далеко, я часто згадую цей запах. І від цього запаху глибокої землі мені хочеться тихо плакати. Грядки облямовує шовкова трава — я знаю, що на цих травинках добре свистіти — тільки треба добре натягнути травинку — вона тягнеться, як шовк, але тільки-но смикнеш сильніше, одразу рветься. Тому з нею треба бути дуже обережним. Я свищу й згадую казку про луку, засаджену шовковою травою, а на цю луку внадився дикий огир, і щоночі її столочував, а сини, яких батько посилав вартувати,. ніяк не могли його вистежити, бо огир насилав на них міцний сон. «О, нарешті я тебе знайшов,» — чую за собою голос журналіста С. «Що ти тут такого набачила?» Я набачила дуже багато гарних речей, але розповідати про них журналістові С. — справа марудна і не варта зусиль. Зрештою, він не почне зараз нюхати землю тільки тому, що я скажу йому, що знайшла запах, за яким дуже скучила, і так пахне в київському метро, і мені подобається, як пахне земля. Тому я відповідаю тільки: «Мені дуже подобається їхній сад. І ця трава така гарна. У нас її називають шовкова трава». Журналіст С, як завжди, поблажливо киває головою та посміхається, кажучи, що не знає, як у них називається ця трава, бо він узагалі мало що знає про трави. А я знаю, що він хоче затягнути мене в ліжко і майже впевнений, що йому незабаром пощастить це зробити, і що я не зможу встояти перед його чоловічими чарами та приторним запахом псевдофранцузької туалетної води. Я не знаю, чи дійсно йому це вдасться, хіба шо мені буде так погано, що нічого іншого не залишиться, хоча насправді щось інше завжди залишається, тільки часом просто не видно нічого. І зрештою, не може бути аж так погано, щоб довелося шукати розради у ліжку журналіста С. «Тобі подобається тут? Ти так раптово зникла чомусь. Ходімо, вип'ємо удвох. Там ще є текіла». Я кажу, що текіли мені більше не хочеться. І взагалі, я би воліла подивитись на сад. І ще мені душно в кімнаті. Але журналіст С. п'яний рівно наскільки, щоби зовсім не зважати на те, що я кажу. Він явно почувається іноді наче моїм опікуном, який виводить мене в люди. Бо він знає, що знайомих у мене в цьому місті майже немає, зрештою, я не певна, що я довго тут буду, тому не надто їх шукаю. Бо це одне з тих міст, у якому доводиться просто перебути якийсь час, не закріплюючись, ні до чого не приростаючи й не звикаючи. І потім можна поїхати й викинути його з пам'яті. І воно також про мене не пам'ятатиме. Міста, як і люди, часто мають коротку пам'ять. І я вже навчилась так — покидати одні міста, перебиратися в інші, ніде не приростати. Носити себе дуже по-різному. З тераси нам махає рукою Петрусь. Ми заходимо в кімнату, всі гості десь розповзлися і тут порожньо. Виявляється, що Магду таки напоїли й тепер вона спить, схилившись на бильце канапи. Блузка у неї застібнута тільки на один ґудзик, і цей ґудзик якраз між грудьми, під блузкою нічого немає, зрештою Петрусь, мабуть, уже цим скористався, а може, й ні. Принаймні очі за скельцями окулярів у нього радісно блищать. Але зараз він зовсім не звертає уваги на сплячу Магду, хоча вона тепер ще красивіша, й, очевидно, має інші плани. «Ось що в мене є», — каже він, і витягає з портфеля пляшку коньяку, хитро підморгуючи мені. Журналіст С. невдоволено супиться. Йому було би більше до душі зараз десь усамітнитися зі мною, може, навіть тут, адже Магда все одно спить мертвим сном принцеси, яку може розбудити тільки справжній принц, але Петрусь явно не збирається нас залишати. «Ну що, підставляйте чарки!» — гукає Петрусь. Він хлюпає коньяку на чверть склянки і вручає її мені. Потім наливає журналістові С. і нарешті собі. «Вип'ємо за вродливих жінок, які зникають, але повертаються», — він посміхається до мене, його очі тепер блищать добродушно. І я раптом бачу, що вони дуже втомлені. А мені симпатичні люди із втомленими очима. Журналіст С. насуплюється, йому зовсім не подобається те, що сказав Петрусь. «Мені подобається ваша блузка, — раптом каже Петрусь. — Вам дуже пасують такі гарячі кольори. Тільки виріз тут мусить бути більший. Вам треба розстібнути ще один ґудзик». Я не встигаю нічого відповісти, бо Петрусь простягає руку і розстібає ще один ґудзик. «Ось так. Тепер значно краще, знаєте, я займаюся дизайном помешкань. Але я так само міг би займатися дизайном людей, якщо можна так сказати. Так не кажуть, але ви розумієте, що я маю на увазі. Себто, щоб вони знали, які кольори їм пасують і які ґудзики треба розстібати. Ось якщо розстібнути вам ще один ґудзик, це вже буде зовсім інше. Небезпечніше, але не менш гарно». Журналіст С. давиться коньяком і закашлюється. Він люто дивиться на Петруся і кладе мені руку на коліно. Я скидаю її — зрештою, не тільки тому, що вона липка від поту й нервового збудження (може, не тільки нервового, але хто його знає), а ще й тому, що рука журналіста С. і моє коліно не дуже гарно виглядають разом, і думаю про те, що, може, Петрусь просто так — як дизайнер, бо він знає, що саме гарно — порозстібав Магді ґудзики і вклав її спати, і її молочно-біла шкіра аж світиться на тлі чорної тканини. Якби в мене був фотоапарат, я б її сфотографувала, бо не знаю, як інакше запам'ятати цю красу. «Старий, чого ти так нервуєш?» — примирливо й трохи насмішкувато каже Петрусь. У кімнату раптом заглядає Катруся. Вона, здається, вчилася разом із ними на одному курсі — з Петрусем і журналістом С, це було давно. Вона тепер працює в школі. Заробляє мало, тому бідує. Вона худенька, як очеретинка, вдень я зауважила, що обличчя в неї дуже бліде й хворобливе, під очима темні кола. Голос у неї дуже тихий і тоненький. Вона прийшла поставити на полицю книжку, принаймні так вона нам пояснює свою появу, бо їй здається, що вона тут заважає. «Катрусю, вип'єш з нами?» — питає в неї Петрусь. Катруся не встигає відмовитись, як він хлюпає в чарку коньяку і простягає їй. «Тобі треба багато пити, розігріватись, бо ти мерзнеш». Він обіймає Катрусю за худенькі плечі, і здається, що печаль, яка струменить з її сірих очей, стає ще густішою. «Нічого, ось трохи літа ще є. Відпочинеш від своїх лобуряк. Бо вони тебе, напевно, доймають». «Я їх теж доймаю», — посміхається Катруся. «Ти? Кого ти можеш дойняти?» — хмикає Петрусь.

«А малого свого ти куди діла?» «Завезла до мами, нехай трохи ягід поїсть та побігає». «І то добре», — каже Петрусь і міцніше притискає рукою її плече. Журналіст С. вирішує, що йому також треба втрутитися в розмову: «Важко виховувати малого самій? — питає він, усміхаючись. — Тепер уся відповідальність на тобі. Чи, може, ти вже не сама?» Катруся рвучко скидає Петрусеву руку з плеча та виходить з кімнати. «Ти ідіот», — спокійно каже до журналіста С. Петрусь. — Я мав би тобі дати по морді, тільки не маю зараз такого бажання». Журналіст С. каже, що він просто хотів спитати, якій ведеться. «Але ж ти спитав щось зовсім інше. Саме тому тобі треба просто дати по морді», — ще спокійніше каже Петрусь. Потім обертається до мене і розповідає про Катрусю, її бив чоловік — коли нап'ється, і після того, як він мало не задушив її одного разу рушником, вона пішла від нього. Я уявляю, як мені шию здушує рушник (чомусь уявляю його мокрим і слизьким на дотик, як змія), і мало не захлинаюсь коньяком. Очі в мене розширюються від жаху. «Ось так», — багатозначно каже Петрусь і скрушно хитає головою, а потім одним рухом перехиляє свою склянку.

Ми ще встигли на останній тролейбус, який їхав у мій бік. Журналіст С. майже всю дорогу супиться і мовчить. Врешті каже: «Я завжди йому заздрив». «Кому йому?» — не можу зрозуміти я. «Петрусеві. У нього завжди було все краще. І він завжди був кращий. І завжди розважав товариство, і всім було з ним цікаво, хоча він тільки й плів якісь нісенітниці або розповідав тупі анекдоти. І жінкам він завжди більше подобався. Але тепер він також сам». Я уважно дивлюся на журналіста С. і мені стає по-справжньому гидко. Так, немовби бачу перед собою комаху зі свого сну. Якогось потворного жука. Двері тролейбуса відчиняються, я вискакую, і, перш ніж журналіст С. встигає збагнути, що відбувається, вони знову зачиняються.

Тепер я надсадно кашляю, схопившись руками за груди, і мушу напитися чогось дуже гарячого, інакше втрачу голос і не зможу сказати ні слова, я завжди цього боюсь — залишитися без голосу — це дуже страшно, це не те, шо просто не говорити, тобто не вимовляти слів і не розмовляти з людьми. Я знаю, що люди так живуть, але я би цього не змогла витримати, як і багато чого іншого, тому що я багато чого не вмію витримувати. Я сідаю в їдальні за столик під вікном. На столику стоїть букет уже прив'ялих волошок. По лакованій поверхні повзає сіра муха й шукає собі якогось харчу. Мабуть, вона дожовує цукор, який я тут порозсипала. Все це виглядає страшенно оптимістично. І я навіть перестаю кашляти й навіть перестаю думати, про те, як там воно буде далі. За сусіднім столиком сидить чоловік, схожий на Кафчиного героя, і їсть спагетті з томатним соусом. Вони дуже довгі, тож йому доводиться час від часу намотувати їх на виделку пальцями. Томатний соус залишається на них, він їх облизує і скоса дивиться по боках — чи цього ніхто не бачить. Мабуть, йому особливо соромно тоді, коли він облизує пальці, і якби спагетті були без соусу, він би почувався цілком спокійно. Мені здається, що цей чоловік хоче втекти, тільки майже певний, що його все одно наздоженуть і тому навіть не варто намагатися думати про втечу. Треба просто їсти свої спагетті, допомагаючи собі пальцями, коли треба, а потім піти звідси, не оглядаючись, і йти по вулиці, майже притуляючися до стін будинків, так, щоб не видно було навіть тіні, тому що страшно, і вони все одно уже десь причаїлись, і зараз вийдуть з дверей під'їзду, і дихатимуть у спину. В одного з них гнилі зуби, і його подих особливо неприємний, це можна чути навіть шкірою спини. А я думаю собі, нащо ж він так боїться. Коли він кидає погляд у мій бік, я вдаю, що просто посьорбую гарячий чай, спостерігаю за мухою, милуюсь зів'ялими волошками, слухаю свій кашель, і більше ніщо на світі мене не обходить, у тому числі і його пальці, червоні від томатного соусу, та зсутулена спина, що боїться чужого дихання. Як зрештою, багато які спини.

Даринині думки — вона ніколи їх не записує, але постійно про це думає.

повернутися до того місця яке називаю домом тут минуло так багато мого часу я його витрачала на різне повертаюся щоб принести мамі дванадцять білих троянд прийти до неї з подарунком вона завжди зі мною і так може це не має жодного значення але коли я тут маю прийти до неї сама бути її гостею таке дивне гостювання принести їй квіти вона бачить їх уже тоді коли я їх тільки купую на маленькому базарчику не торгуючись із продавщицями прошу не запаковувати квіти у целофан і поки я їх донесу руки обов'язково будуть поколені я приходжу і кажу «привіт» мама відповідає дуже тихо часом я її зовсім не чую іноді я чую її голос вже аж коли повертаюсь він м'який і ніжний такий як тоді у поїзді коли я уже не поспішала до неї тому що тоді вже не мало значення поспішати чи ні голос такий як у снах такий як завжди

Нічні вокзали в убогих містах Східної Европи холодні та незатишні. Місця, де людська безпомічність ще безпомічніша. У сіру залу варшавського вокзалу після півночі починають злітатись голуби. Здається, що вони, так само, як і бомжі, збираються сюди із усього міста, щоб відпочити й пошукати собі поживи. Голуби кружляють під стелею, б'ються об неї крилами й потім осипаються на плитки підлоги сизим дощем. Кульгавий мокрий голуб приходить до столика, за яким вечеряють бомжі. Вони жують черствий хліб із сиром, запивають його пересолодженим чаєм. Бомжі бачать голуба, сміються і кажуть, що треба і йому з ними повечеряти. Вони кришать йому хліб і сир, голуб їсть, і бомжі задоволені, бо й вони можуть чимось поділитися. І думають, що все не так погано. До мене підходить беззуба бабця у старезному чоловічому джемпері й просить канапку. У мене немає канапки, і тому я даю їй монети, не маю певності, що їх вистачить на те, що потрібно. Бабця сміється беззубим ротом і починає розповідати мені, як їй ведеться. Каже, що є такий ніби притулок, куди вони приходять, там можна помитися, тільки треба вистояти довгу чергу, часом вони стоять годину, а то й довше, але помитися треба, щоб не пахло погано, а як помиєшся, то стає добре. Бо треба йти обідати чистими, їм там дають гарячу зупу, вони з сестрою моляться, щоб давали іще щось до зупи, бо зовсім голодно буває. Але добре й те, що дають зупу. Може, колись і даватимуть іще щось, бо вони так уже моляться. Тільки аби не почалася війна з Росією, бо тоді буде зовсім погано. Бабця зітхає, і зітхання у неї легке, й питає мене, чи я читала книжку про Сибір. Я не зовсім знаю, про яку саме книжку вона каже, і відповідаю, що ні. Бабця каже, що там було ще гірше й дуже холодно, куди холодніше, ніж тут. Потім питає мене, що я тут роблю, і я кажу, що чекаю поїзда. Поїзда — сміється бабця, то це добре, бо тут ходить одна така в синьому плащі, то вона з дому втекла. То я думала, що, може, ви теж, панюсю, втекли з дому. Я думаю, що з дому я не втекла, але що я надто далеко від дому, від чогось такого, що можна називати домом. Себто його зараз у мене немає. Є місця, куди я приходжу, але не мушу там залишатися, і завжди можу піти, коли хочу, бо вони мене нічим не тримають. Хоча на моїй батьківщині також зараз холодно, і на вокзалах ночують люди, які зовсім не мають дому, і вони, мабуть, також годують голубів. І так само оповідають беззубими ротами свої історії та накривають набряклі кутики очей ріденькими віями. Я чекаю сходу сонця, але воно не появляється, бо тепер світає пізно, о четвертій годині стає неймовірно холодно, надворі свистить вітер, і я пританцьовую на сумному пероні, щоб зігрітися, і нарешті з'являється мій поїзд, забирає мене із темного міста, і я ще кидаю оком на голубів, які ходять по перону. Бо ходять вони так тільки до сходу сонця.

Дерево далі ходить по вулицях, придивляючися до людей. Воно збирає їхні історії та ховає їх між листям.

Немолода жінка з тілом і рухами дівчинки повільно блукає по вулицях міста. Вона йде повільно, роззираючися навколо, зупиняючись перед цікавими вітринами. У неї наївні очі, і тому обличчя також здається дитячим, попри сітку зморщок, якими його позначив час. Вона зупиняється, щоб подивитися на жонглера з яскраво-червоними щоками й носом; він жонглює помаранчами, схожими на маленькі жовтогарячі сонця. Немолодій жінці подобається жонглер і подобаються сонця, якими він бавиться і бавить нечисленних глядачів, і вона заливається дзвінким лунким сміхом чотирнадцятилітньої дівчинки. І жонглер також усміхається, і жовтогарячі сонця починають літати в повітрі ще швидше. І це для неї він так старається, і вона посилає йому повітряний поцілунок, і думає, що він їй подобається. Потім вона простує далі, оточивши себе огорожею спогадів, і вже майже не заглядає у вітрини, бо в неї смутніють очі. Коли вона приходить додому, варить собі каву, наливає її у легеньку, майже прозору, філіжанку та, відпиваючи каву маленькими ковтками, ходить по-своєму мовчазному помешканні, придивляючись і принюхуючись до нього. На кухні в неї пахне свіжозвареною лаваццою, у кімнатах пахне книжками, а в передпокої — липовим цвітом. Це все має значення — пам'ять смаків і запахів, пам'ять дотиків, пам'ять очей і вух — все воно залишається всередині, канати, мотузки, шнурки пам'яті, які прикріплені до чогось іще важливішого. Часом вони обриваються, і тоді стає сліпо. Дуже сліпо довкола. Вона так багато про що пам'ятає, що часом їй здається, що може ділитися своєю пам'яттю, своїм уже пережитим життям, вона може відламувати свій час шматочками й роздавати перехожим на вулицях і їй його не шкода. їй тепер нічого ні для кого не шкода. Вона, як переповнений глек, їй уже не потрібно в себе нічого вміщати, але все одно в неї ще все наливається. І вона може казати всім: «Пийте з мене.» Може роздавати себе. Вона вкотре переходить коротку дорогу з кімнати до кухні, з кухні до кімнати, і зовсім не відчуває, що тримає в руці порожню філіжанку з-під кави, і не відчуває, що ходить. Вона дивується, коли дзвонить телефон, їй дивно, що тут можна почути щось іще, окрім власних кроків, думок, спогадів. І коли знімає слухавку й чує голос дочки, їй стає щемно і вона відчуває, що повертається у світ інших, і не знає, де була щойно. Дочка каже, що приїде до неї, мабуть, вже швидко, бо ще зовсім трохи залишилось роботи, у Римі так душно, так душно. Вона питає знову, чи Рим це біле місто, і, почувши ствердну відповідь, усміхається сама до себе, бо вона завжди це знала, хоча ніколи не була в Римі й, мабуть, уже не побуває; а потім розповідає, що сьогодні зранку була в тата, полляла квіти, трохи — недовго — з ним порозмовляла, потім ішла додому пішки, не хотіла їхати автобусом, це ж тільки двадцять хвилин іти й стільки всього можна побачити по дорозі й надивуватися. Дочка каже їй, що вона не повинна перевтомлюватися, і зважати на своє серце, і не пити багато кави, хоча на свіжому повітрі добре бувати, ось незабаром вона приїде, і вони всюди ходитимуть разом, гулятимуть, також ходитимуть до тата, приноси-тимуть йому квіти, тільки, мамо, я тебе прошу, я тебе дуже прошу, бережи себе. Вона кладе слухавку і ще прислухається до голосу, але коли останні його шматочки падають на підлогу й розбиваються, вона знову повертається в себе і філіжанка з-під кави застигає у неї в руці.