Релігія і політика в Америці: підйом християнських євангелістів та їхній вплив

Мохаммед Аріф Закаулла

РЕЛІГІЯ І ПОЛІТИКА В АМЕРИЦІ

Підйом християнських євангелістів та їхній вплив

Перекладено за виданням:

Religion and Politics in America: The Rise of Christian Evangelists and their Impact

by Muhammad Arif Zakaullah

Al-Zaytouna Centre For Studies & Consultations

2007 Beirut, Lebanon

Переклав з англійської Осип Леміш

2021

Зміст

Вступ

Розділ 1. Президентські вибори в США 2000 та 2004

Розділ 2. Християнство в Америці: трохи історії

1. Релігійна боротьба

Мартін Лютер:

Жан Кальвін:

2. Часті й жахливі війни в Європі

3. Структурні зміни в сільському господарстві та, як наслідок, економічні труднощі

4. Філософія меркантилізму й колонізація

5. Виправлена релігія та її криза

6. Американське християнство

Головні релігійні особливості ранньоамериканського суспільства

Прогрес, успіхи й проблеми

Розсудливість проти традиції

Розкол американського християнства: поява сучасного християнського фундаменталізму

Політична економія розколу в американському протестантизмі

Апелювання сучасних християнських фундаменталістів до пуританської основи Америки

Розділ 3. Підйом християнського фундаменталізму після Другої світової війни

1. Рішення Верховного суду пробудили приспаного велетня

2. Перегрупування, набір нових членів та їх підготовка. Стратегія фундаменталістів після Другої світової війни

Розділ 4. Інтелектуальний виклик та відповідь

1. Заохочення культури читання на низовому рівні й наснага до письма

2. Створення потужних духовних семінарій та біблійних інститутів

3. Наступ на лібералізм шляхом зображання секулярного гуманізму як релігії

4. Політична підтримка християнського фундаменталізму

Розділ 5. Взаємодія між Богом, кесарем та віруючими

1. Президентські вибори 1976: виборці-євангелісти та «народжений заново» кандидат

2. Поєднання економічного та християнського фундаменталізму: «народжена заново» Республіканська партія

Розділ 6. «Моральна більшість» в ліберальній демократії: армія Бога підкоряє кесаря

Перемога Рейґена на виборах 1980 та порядок денний фундаменталістів

Розділ 7. Шлях до християнського тероризму: від надії та сподівань до безнадії

Безнадія та поява християнського тероризму в ідеологічній війні

Розділ 8. Президенство Буша-молодшого 2000: нове тисячоліття, нова політика

Розділ 9. Мілленаризм, Царство Боже та Ізраїль

Премілленаризм

Постмілленаризм

Амілленаризм

Розділ 10. Погляд мусульманського світу на зовнішню політику США

Розділ 11. Потреба мусульманських наукових кіл у новій інтелектуальній культурі: заклик до пробудження

Епілог

Вступ

Із настанням постколоніальної ери було сподівання, що відносини між мусульманським світом та могутнім Заходом покращаться і взаємоповага й турбота про інтереси один одного стануть основоположними принципами західної політики по відношенню до мусульманського світу. Однак досвід протягом майже пів століття залишає бажати кращого. Біль, страждання і образи, котрі мусульманські народи зазнають за останні пів століття, а також безпомічність мусульманських держав та їхніх лідерів, створюють відчуття розчарування й безнадії серед мусульманських мас. Цим користаються екстремісти з обох таборів, що підривають мир у світі в першому десятилітті 21 століття.

Схильні до миру більшості, як на Заході, так і в мусульманському світі, прагнуть знати причину цієї проблеми задля її вирішення. Яструби на Заході придумали декілька підходів, такі як ісламофобія та теорія зіткнення цивілізацій, щоб пояснити цю проблему для своїх народів і для світу в цілому. Такі підходи кидають цілковитий осуд на мусульман. З іншої сторони, в мусульманському світі теж є звичай засуджувати в усьому Захід та Ізраїль.

Ця гра осудів уже триває довго і призводить до дій кожної зі сторін, які лише погіршують ситуацію, а не вирішують її. Тож має бути інший підхід.

Почнемо з фундаментального питання: чому мусульманський світ не зміг побудувати свої відносини із Заходом без колоніального ставлення до себе? Відповідь на це питання дають перш за все такі дві думки. Перша, найбільш всеохопна думка, полягає в тому, що Захід могутній і самовпевнений, тому змінити взаємовідносини з ним неможливо. Прихильники цієї точки зору можуть навести сотні прикладів того, як мусульманські держави завжди беззаперечно підтримували Захід, однак останній досі не віддячив такою ж беззаперечною підтримкою мусульманських справ, не зважаючи на визнання їхніх заслуг та визнання їх самих за союзників. Ситуація погіршилася в подальшому, коли Захід виявляв мало поваги до резолюцій ООН, які задовольняли інтереси мусульман.

На підставі цього, перша думка зводиться до того, що неможливо нічого змінити, тож краще здатися і прийняти все як є. На мою думку, ментальність пораженця і є частиною проблеми. Друга думка, пов’язана з екстремістами, що виходять із базової передумови пораженців про те, що Захід є могутнім та самовпевненим і не поважає мусульманський світ. Однак при цьому вони рекомендують різні шляхи вирішення проблеми. Вони виправдовують насилля, войовничість і тероризм супроти Заходу й вірять, що це єдиний шлях вирішення проблеми і це змусить Захід змінити свій курс. Але цей підхід, замість вирішення проблем, створює нові.

Вищесказані дві думки не враховують того, що західні країни є демократіями і їхні політики можуть здійснювати лиш ту політику, яка приймається та підтримується більшістю народу. З іншого боку, в переважній більшості мусульманських країн демократія відсутня. У цих країнах правителі можуть з повною безкарністю здійснювати політику проти волі своїх власних народів.

На жаль, в переважній більшості мусульманських країн неможливо звинувачувати маси в тому, що вони вірять, що західні держави здійснюють політику в такий самий недемократичний спосіб, як це роблять їхні власні режими. Мусульманському світу слід навчитися цінувати те, що у західних суспільствах у кінцевому підсумку враховується публічна думка, а не бажання президента чи прем’єр-міністра та його кабінету.

Найсвіжіший приклад переваги громадської думки над волею президента і його кабінету – проміжні вибори до Конгресу США в листопаді 2006, які були зосереджені на війні в Іраці. Громадська думка в Америці не погоджувалась із позицією президента і його кабінету щодо питання війни в Іраці. Врезультаті, Республіканська партія втратила контроль над обома палатами в Конгресі, а міністр оборони Дональд Рамсфельд та Джон Болтон, посол США в ООН, пішли у відставку й настала нова реальність. Суть цієї історії в тому, що в західних демократіях визначальна роль громадської думки створює вікно можливостей для мусульманського світу. Якщо мусульманський світ зуміє конструктивно взаємодіяти із громадською думкою на Заході, результатом цього стане щирий, змістовний та ефективний міжцивілізаційний діалог стосовно взаємовигідних питань. Перед мусульманським світом тепер постає складна проблема – інформувати та навчати західне суспільство.

Як тільки мусульманський світ намагатиметься звернутись до західної масової публічної думки, дебати та критичні аналізи проблем, поведінка та політика кожної зі сторін повинні уважно дискутуватися. Задля того, щоб цей міжцивілізаційний діалог відбувся, мусульманські інтелектуали, медіа та політики обов’язково повинні знати як влаштовані західні суспільства. А отже, слід розуміти загальну схему західного внутрішнього політичного процесу, що є ключем до формування громадської думки в цих суспільства, заснованої на їхніх ідеологіях, культурних та релігійних цінностях, традиціях та впливу різних зацікавлених груп. І ще слід знати як все це представлено в західних медіа.

Задля того, щоб зрозуміти цю динаміку демократичного західного світу, що постійно змінюється, необхідно ввести в мусульманських університетах програми з вивчення Америки та Європи як на початкових курсах, так і в аспірантурі. Ці програми допоможуть наступним поколінням зрозуміти як влаштований Захід. А завдяки цьому вони зможуть вести справи із Заходом, володіючи необхідними знаннями й довірою, тобто без відчуття безпомічності, яке штовхає їх до екстремістів, що проповідують насилля й ненависть.

Сотні університетів на Заході мають програми з вивчення ісламу, мусульманського суспільства та мусульманського регіону. Окрім цих програм ще є багаті бібліотеки, експерти, вчені й дипломати. Головні університети в США, Канаді, Європі та в Австралії пишаються своїми студентськими та докторськими програмами з досліджень ісламу та мусульманського світу. Вони мають добре забезпечені катедри та інститути, в яких зібрані найкращі експерти, що мають усе необхідне для заняття наукою. На жаль, ситуація в мусульманському світі цілком протилежна. Чудових програм з вивчення Америки, Європи, християнства та сучасної західної цивілізації в мусульманському світі майже немає. Так само й нема науково-дослідних інститутів, зосереджених на США і Заходові. В мусульманському світі відсутня традиція послідовного наукового вивчення Заходу в контексті своїх проблем та інтересів. Через нестачу інтелектуальних даних наші політики не здатні заволодівати увагою західного суспільства й вести з ним конструктивний та постійний діалог у динамічному й мінливому світі. Між Заходом та мусульманським світом є глибока прірва. І це є основною причиною сталої західної політики, яка є згубною для інтересів мусульманського світу й призводить до утвердження або пораженської ментальності, або войовничості.

Відповідальність тепер лежить на учителях мусульманського світу. Давно пора мусульманським університетам ввести програми вивчення Америки і Заходу й почати розвивати дослідження в цьому напрямі задля випуску експертів та літератури, що сприятиме залученню Заходу до конструктивного діалогу, здатного врешті-решт побудувати мости взаєморозуміння між мусульманським світом та Заходом. Це дозволить їм обом визначити спільні довготривалі інтереси та спонукатиме свідомо робити цей світ кращим, заснованим на повазі народів, інтересів та гідності один одного.

Нічого дивного в тому, що чимало мусульманських університетів у відповідь на цю пропозицію скажуть, що не здатні наразі ввести програми з вивчення Америки, Європи і Заходу через брак фахівців у таких царинах. І тому не матимуть палкого бажання створювати катерди чи інститути з відповідними навчальними програмами. Це обмеження є об’єктивним і викликає очевидне бажання не робити ніяких змін. Але, оскільки ситуація все ускладняється з кожним днем, вкрай необхідно починати вводити програми західних досліджень. Буде прикро, якщо брак знавців стане виправданням для бездіяльності, яка призведе до занедбання справи західних досліджень. Варто починати вже зараз.

Проблема браку фахівців, із якою зіткнулися мусульманські університети намагаючись проводити західні дослідження, є чимось схожою на таку ж проблему для американських університетів, коли ті намагалися ввести програми з публічної політики. Гарвардський та Принстонський університети мають добре організовані програми з публічної політики, що викладаються в Школі Кеннеді та у Школі Вудро Вільсона відповідно. Самі по собі обидві ці школи є самостійними організаціями. Окрім того, Університет Каліфорнії в Берклі та Університет Чікаґо також мають добрі програми з публічної політики. Усі вони пропонують програми для здобуття наукового ступеня, однак у Стенфорді програма з публічної політики відсутня. Головна проблема при введенні відповідної програми полягає в тому, що це міждисциплінарна програма й вимагає поєднання в одному факультеті різних спеціальностей, на якому читатимуть курси і проводитимуть дослідження в логічно взаємопов’язаний спосіб. У Стенфорді немає центру, департаменту чи інституту, в якому був би власний факультет, на якому б викладалась публічна політика. Проте в листопаді 2006 університетський Комітет з аспірантури затвердив програми викладання публічної політики для двох ступенів магістра. Із цього приводу видання «Стенфорд Дейлі» відзначило:

«На відміну від Гарварда, Принстона та Університету Чікаґо в Берклі, Стенфорд не пропонує створення окремої школи чи департаменту з публічної політики. Як студентська, так і аспірантська навчальні програми залежатимуть від факультетів інших департаментів, як от політичних наук та економіки».

Замість того, щоб відкласти надовго ідею викладання американознавства та європознавства через брак фахівців, необхідних для організації відповідних департаментів, університети мусульманського світу також могли б розпочати зі студентського рівня, використовуючи модель Стенфорду. Наразі університети мусульманського світу викладають для студентів курси про Захід на різних департаментах: політичних наук, історії, економіки. Викладачів з різних департаментів, що викладають ці курси, можна попросити підготувати початкову чи поглиблену програму з вивчення Америки і Європи для студентів. Початкова програма має бути доступною для більш широкого кола студентів, що вивчають мистецтво, гуманітарні та соціяльні науки, й викладати її мають викладачі з відповідних департаментів (історії, політичних наук, економіки, масових комунікацій та ін.). Такий підхід не ідеальний, він має свої вади, проте якщо така програма початкова чи поглиблена буде прийнята, то це матиме свій власний розвиток, якість викладання з часом поліпшиться й саму програму можна буде вдосконалити. Із набуттям досвіду, ці програми в майбутньому можуть бути покращені або розширені. Після впровадження в університетах цих програм для студентів, будуть сформовані нові вимоги щодо кваліфікації професіоналів у цих галузях і все більше молодих людей будуть обирати навчання у них. Варто сподіватися, враховуючи необхідність цієї проблеми, що пропозиція буде серйозно розглянута вищими навчальними закладами мусульманського світу.

Усвідомлюючи важливість розвитку наукового пізнання Заходу, я вивчав сучасний стан справ у Америці. Наслідком цього стала публікація книжки «Хрест і півмісяць: походження американського євангелізму та майбутнє мусульман» (Muhammad Arif Zakaullah. The Cross and the Crescent: The Rise of the American Evangelicalism and the Future of Muslims”, 2004). Ця книга (2006) значною мірою спирається на окремі розділи з «Хреста і півмісяця».

Я був би невдячним, якби не висловив подяку за допомогу тим людям, що мали наснагу проводити дослідження, які уможливили написання цієї книжки. Першим і головним з них є доктор Мохсен Салех, генеральний менеджер центру аль-Зайтуна, котрий запропонував опублікувати цю книжку як англійською мовою, так і в арабському перекладі. Я також вдячний тим неназваним людям, які прочитавши рукопис, запропонували декілька корисних порад задля його покращення. Я також зобов’язаний Дослідному Центру Міжнародного Ісламського Університету Малайзії, що видав мені грант, який надав доступ до необхідних для цієї складної роботи джерел. В університеті я мав неймовірну підтримку й сприяння від професора, доктора Мохаммеда Камаль Хасана (колишній ректор), професора, доктора Сеєда Арабі Іділ (ректор) та професора, доктора Мохаммеда Азмі Омара (заступник ректора із наукових справ та досліджень). Також висловлюю подяку головному бібліотекарю Туану Сеєду Алім Агі та його помічникам місіс Юсріні Абу Бакар та містеру Хафіту Хусіну, котрі завжди надавали повну підтримку в відповідь на мої безкінечні запити матеріалів. Розуміння й підтримку я зустрічав з боку професора, доктора Джаміля Османа (декан факультету економіки і менеджменту) та з боку доктора Росилін Мохаммеда Юсуфа (голова департаменту економіки). Вони гідні окремої згадки, адже без них я не зміг би провести ці дослідження. Блискучу допомогу в дослідженнях мені надали мої наукові помічники Едіб Сломо (аспірант з економіки) та Шейх Аріф Султан (студент-магістр ділового адміністрування). Місім Амаль Ітані з центру аль-Зайтуна прочитала мій рукопис і величезною мірою допомогла мені досягти кращої якості цієї роботи. Будь-які помилки та недогляди лягають на мою відповідальність і були ненавмисними. Якщо читачі знайдуть якісь хиби цієї роботи й повідомлять мені, (автор помер у 2017 році – прим. перекладача) то я буду вдячний за таку шляхетність.

Автор,

Мохаммед Аріф Закаулла

Розділ 1. Президентські вибори в США 2000 та 2004

Традиційна мудрість стверджує, що в західних ліберальних демократіях політичний успіх владної партії безпосередньо залежить від стану економіки. Якщо під час правління партії державна економіка зростала, послідовно забезпечувалась зайнятість, ціни були стабільними, а народ жив у загальному мирі й процвітанні, тоді, якщо лиш не буде значної катастрофи, за партію голосуватимуть на чергових виборах і вона залишиться на наступний термін. Історичний досвід показує, що причинно-наслідковий зв’язок між економікою та політикою в більшості випадків працює, зокрема і в США. Однак, результати виборів 2000 та 2004 років зламали цей тренд.

Вісім років (1992-2000) адміністрації Клінтона-Ґора ознаменувались постійним зростання економіки, високою зайнятістю, стабільністю цін, а США тоді були єдиною наддержавою світу. Проте на виборах 2000 переміг не Ґор, а Джордж Вокер Буш, прийшовши в Білий Дім і заперечивши цим самим традиційну мудрість. Ті, хто не погоджуються з результатами виборів, можуть аргументувати, що не Буш, а Ґор здобув більшість голосів на виборах, отже саме Ґор повинен був стати президентом. Також вони можуть аргументувати, що Бушу допоміг перемогти на виборах лояльний Верховний Суд у питанні спірного підрахунку голосів у Флориді. Мовляв, якби більшість суддів Верховного Суду не призначалися під час правління попередніх президентів-республіканців Ніксона, Форда, Рейґена та Буша-старшого, тоді Верховний Суд не оголосив би президентом Буша-молодшого. Ці аргументи, що заперечують перемогу Буша-молодшого на виборах, не дають змоги об’єктивно проаналізувати сучасну американську політику.

Із наукового погляду на американську політику, це не має значення, оголосили Буша президентом чи ні. Значення має те, що незважаючи на стабільність, процвітання, зростання економіки, високу зайнятість та низьку інфляцію, що спостерігались протягом восьми років адміністрації Клінтона-Ґора, Буш здобув вражаючий результат, був дуже близьким до перемоги й урешті-решт переміг. Питання не в тому, чому Ґор програв, а в тому, чому Буш здобув такий результат, що не дозволив Ґору здобути переконливу перемогу, особливо тоді, коли економіка США добре працювала. Саме це питання досліджував автор у своєму нарисі, присвяченому президентським виборам 2000, одразу після їх завершення, коли відбулась інавгурація Буша в січні 2001 («Цінності, економіка та метаекономіка у президентських виборах в США 2000. Історична перспектива (1896-1996)» // Muhammad Arif Zakaullah. “Values, the Economy and Metaeconomics in the 2000 US Presidental Election: A Historical Perspective (1896-1996)”, (2001) – прим. автора). Знахідки цього дослідження певною мірою цікаві тим, що показують, як Ґор під час виборчої кампанії послідовно віддавав перевагу економіці, в той час як Буш доволі мудро й непомітно перемістив увагу до етики й моральних якостей уряду. Саме переведення фокусу на мораль і нездатність Ґора звертатись до неї, не дозволили йому здобути переконливу перемогу над Бушем.

Зворотний бік цієї медалі теж доволі цікавий: а саме те, що виборці здебільшого проігнорували економічні восьмирічні здобутки правління демократичної адміністрації, що відзначилися зростанням та процвітанням, і обрали не Ґора, а Буша. Вищезгаданий нарис також показує, що ті виборці, котрі проігнорували економічні здобутки, живуть переважно в південній частині США, яка є центром християнського фундаменталізму і яку називають «Біблійний пояс» (Географічно до цього регіону входять крайні південні штати та нижній Середній Захід. Регіон є батьківщиною християнського фундаменталізму та євангельського протестантизму. Ці релігійні групи Біблію розуміють буквально й суворі щодо моральності. Багато штатів регіону підтримали Клінтона на виборах 1996, а 2000 – Буша-молодшого – прим. автора). Детально аналізуючи реальні факти, в нарисі пояснюється, що морально-етичний погляд є частиною заснованих на релігії морально-етичних цінностей. І не успіхи в економіці вмотивували Біблійний пояс віддати голоси Бушу, які дозволили йому стримувати демократичного кандидата й зрештою перемогти його.

Так само й на президентських виборах 2004, американські виборці не турбувались про економіку, а голосували виходячи з консервативного християнського світогляду, який захищав Буш. Якби економіка була головним критерієм, тоді Буш точно програв би. Протягом першого терміну Буша (2000-2004) економіка погіршилась. У 2000, коли Клінтон передав Білий Дім Бушу, безробіття в країні складало 3.97%, а до 2004 зросло до 5.53%. Бідність також поглибилась за перший термін Буша: її показник піднявся до 12.5% за 2003, додавши 4.3 мільйони людей до числа бідноти, а вже 2004 Буш переміг на виборах переконливою більшістю, на відміну від хиткого результату в 2000. Нам важливо звернути увагу на те, що не зважаючи на економічні погіршення, люди все-одно обрали Дж. В. Буша, керуючись своєю християнською вірою.

Занепокоївшись міжцивілізаційним змістом подій 11 вересня 2001 й усвідомлюючи те, що США – єдина наддержава світу, автор усвідомив, що вистачить однієї години, аби зрозуміти, з точки зору побудови мостів між цивілізаціями, як влаштовані США. Беручи до уваги зростання християнського фундаменталізму в Америці та його вплив на американську ліберальну демократію, сподіваюсь, що винесені звідси уроки допоможуть нам краще зрозуміти сучасне американське суспільство та наявні в ньому тенденції.

Поза сумнівом, США є ліберальною демократією, в якій система влади базується на чудовій системі стримувань та балансів. Однак у ліберальних демократіях лідери та уряди врешті-решт скоряються волі своїх виборців і лідерів думок. Отже, як це було показано в згаданому нарисі, якщо на початку 21 сторіччя християнський фундаменталізм домінує в американському суспільстві та в політиці, тоді доречно буде всім зацікавленим зрозуміти й проаналізувати їхню роль в американській системі влади та в уряді. Маючи це на увазі й було здійснене це дослідження, присвячене росту християнського фундаменталізму в 20 столітті в США. Завдяки наполегливим дослідженням, не лише були знайдені відповіді на першочергові питання, а й було пролито світло на ряд інших проблем, деякі з яких автор зараз досліджує.

Позаяк ця книжка зосереджена на 20 столітті, почнемо з короткого історичного огляду появи і росту християнства у Сполучених Штатах.

Розділ 2. Християнство в Америці: трохи історії

Новітня історія Америки починається із відкриття континенту європейцями. Колумб відкрив Америку в 1492 і того ж року відбулось падіння ісламської державності в Іспанії (Останньою арабською ісламською державою на території Піренейського півострова був Ґранадський халіфат, який був завойований іспанцями в ході християнської Реконкісти – прим. перекладача). Америка, відома як «Новий світ», стала привабливим місцем поселення для багатьох європейських мігрантів. Європейці не прибували до «Нового світу» на порожнє місце. Те, що для європейців було «Новим світом», для сотень племен «аборигенів», яких Колумб помилково назвав індіанцями, було домівкою протягом тисячоліть. Факторів, що мотивували європейців селитися в Америці було безліч. Ось деякі з основних.

1. Релігійна боротьба

В Європі тоді були дуже неспокійні часи. Люди турбувались про спасіння – порятунок у вічному житті. Католицька доктрина говорить, що людина може бути врятована своєю вірою в Бога, його або її доброю роботою, живучи доброчесним життям, дотримуючись таїнств (таких як хрещення, меса й покаяння), здійснюючи паломництва до святих місць та молячись Христу і святим. Церква також продавала індульгенції. Віруючі, що боялись покарання в загробному житті, могли купляти індульгенції. Придбання індульгенції обіцяло зменшити це покарання шляхом використання «скарбниці добрих діянь», у якій зберігались добрі вчинки Христа й святих. Акцент Католицької справи на ритуалах та добрих діяннях разом із можливістю продавати індульгенції надавали їй неймовірної ваги в суспільстві, чим і зловживали представники церкви. Це спричинило розчарування в Католицькій церкві й наслідком став протест, що започаткував Реформацію. Мартін Лютер (1483-1546), німецький священник, та Жан Кальвін (1509-1564), французький правник, що став теологом, були основними інтелектуальними архітекторами реформаційних ідей у той час. Основи їхніх вчень можна коротко підсумувати так.

Мартін Лютер:

а) Бог є люблячим і дарує своє милосердя грішному людству.

б) Спасіння є результатом лише однієї віри, яка є «божим даром» грішникам.

в) Вміння прожити добре життя не є причиною для спасіння, а лише наслідком: коли чоловіки й жінки повірять, віра врятує їх, то зможуть жити згідно моралі. Ця ідея відома як «спасіння одною вірою».

г) Церква та її лідери не є непогрішимими. Лише Священне писання не містить помилок.

ґ) На відміну від Католицької церкви, яка вважала, що спасіння можливе лише через церкву та кліриків, які були привілейованою групою й мали особливий зв’язок із Богом, Лютер заявив, що кожен може мати зв’язок із Богом. Ця думка стала доктриною «священства кожного віруючого».

Жан Кальвін:

а) Кальвін розумів Бога як шанобливого володаря, всезнаючого і всемогутнього, який творить світову історію й безперечно повинен перемогти Сатану. Аби ця перемога відбулась, Бог обирає певних людей в якості своїх посередників, що вказуватимуть дорогу до Небесного царства. Для цих людей – «святих» чи «обраних» – Бог приготував вічне спасіння на небесах.

б) Про людину можна дізнатися, чи є вона «обраною», по тому, що намагається жити як святий. Бог очікує від своїх обраних гарного служіння суспільству невтомною працею «за покликанням» чи за родом своєї діяльності. Тобто замість католицького акценту на добрих діяннях, Кальвін наголошував на якості самої роботи й доводив, що досягнення успіху в самодисципліні й самоконтролі, а також наведення порядку як у своєму житті, так і в житті суспільства в цілому, є ознаками того, що ця людина може належати до числа обраних.

в) На відміну від Лютера, котрий вважав, що християни повинні прийняти існуючий соціяльний лад, Кальвін закликав християн бути активними, змінювати суспільство та державний лад таким чином, щоб вони відповідали Божим заповідям, записаним у Біблії.

г) Кальвін перетворив швейцарську Женеву на священну співдружність, де обрані регулювали поведінку та мораль кожного. Женева стала центром реформістів з усього світу. Кальвін хотів, аби вся Європа була перетворена за зразком Женеви.

ґ) На відміну від Лютера, що писав переважно для німців, кальвінова книга «Вчення християнства» (1536) призначена для всіх християн.

Перший розкол християнства стався 1054, коли був розрив між Східною церквою, котру очолював імператор Візантії, та Римською Католицькою церквою, очолюваною Папою. Після цього Римська Католицька церква зберігала єдність християнства під своїм прапором у Західній Європі. В 16 столітті протестантська Реформація спричинила серйозний розкол уже в західноєвропейському християнстві. Цього разу Західна Європа була розколота на теологічному ґрунті. Говорячи спрощено, більшість південних країн залишились католицькими, в той час як більшість північних країн перейшли в протестантизм. Ірландія, Італія та Іспанія залишились католицькими. Англія, Франція, Шотландія, Нідерланди та Швейцарія розвинули головні або важливі кальвіністські складові. Більша частина Німеччини та Скандинавія віддали перевагу лютеранству. Боротьба за прихильність віруючих і за переходи призвела до гонінь і цензури. «Індекс заборонених книг» став організаційною частиною церковного життя. Боротьба за політичну владу призвела до воєн у 16 столітті, в яких католики та протестанти масово різали один одного. Вбивства і гоніння на протестантів призвели до їх масової міграції із Європи до Америки.

2. Часті й жахливі війни в Європі

Протягом 15-16 століть в Європі часто відбувалися війни, наслідком яких стали руїни, страждання й переміщення мас невинних людей, особливо бідних і позбавлених власності. Одними з найбільших війн були: Столітня (1337-1453) між Англією та Францією, три громадянські війни в Німеччині протягом трьох десятиліть (1522-1555) та нідерландська боротьба проти іспанської католицької окупації, що тривала майже століття й урешті-решт завершилася здобуттям незалежності в 1648. В останній чверті 16 століття Франція пережила війну трьох Генріхів. Це була війна за правонаступництво, корінням якої був конфлікт між католицизмом та протестантизмом. Тридцятилітня війна (1618-1648) почалась як боротьба між католиками та протестантами в Німеччині, однак поступово в цю війну були втягнуті Данія, Швеція, Франція, Габсбурги, Іспанія та Австрія. Позаяк у Європі не було миру, багатьом здалась привабливою міграція до Нового світу.

3. Структурні зміни в сільському господарстві та, як наслідок, економічні труднощі

В 16 столітті, у зв’язку зі зростаючими світовими потребами у вовні, багато землевласників замість обробки землі почали пасти овець. Суттєве зменшення обробки земель призвело до масового безробіття серед фермерів, що стали вбачати порятунок у жебрацтві й злочинності. Ця проблема з часом загострилася в зв’язку зі збільшенням кількості населення в Англії, яке зросло із 3 мільйонів 1485 до 4 мільйонів у 1603. Й тому широкі простори Нового світу приваблювали своїми великими можливостями для економічного покращення.

4. Філософія меркантилізму й колонізація

Філософія меркантилізму стверджувала, що ті нації, котрі експортують більше та обмежують імпорт, стануть багатими. Це означало, що колонізація є прямим шляхом до збагачення, бо колонії надавали гарантований і захоплений ринок для експорту колонізаторів і збагачували їх можливістю користання своїми природними ресурсами. Отже, колонізація Нового світу була прекрасною нагодою для європейських інвесторів та королів збільшити свої багатства.

5. Виправлена релігія та її криза

Одразу після того, як Європа була поглинути війнами між католиками й протестантами, король Англії Генрі VIII, католик, зробив поправки до релігії задля задоволення своєї всезростаючої любові до влади та жінок. Він хотів розлучитися зі своєю дружиною Катрін, але в католицизмі розлучення не дозволені. Він попросив Папу надати дозвіл, але Папа відмовив. Твердо вирішивши одружитися з молодою та гарною коханкою Ен Болен, він порвав стосунки з Ватиканом і встановив Англіканську церкву. І оголосив себе «єдиним захисником, єдиним верховним владикою» та навіть «главою церкви, після Христа». Будучи главою нової релігії, він дозволив собі розлучитися з Катрін та одружитися з Ен Болен. Пізніше, стративши Ен Болен, він одружився з іншою жінкою. Протягом свого правління Генрі VIII одружувався шість разів. І хоча він заявляв, що реформував католицизм, насправді в Англіканській церкві все було те самим, за виключення трьох змін:

а) Влада належала королю Англії, замість Папи.

б) Клірики Англіканської церкви були підлеглими королю Англії.

в) Король міг одружуватися й розлучатися стільки разів, скільки забажав.

Протестантизм закликав до очищення Європи, натомість новостворена Англіканська церква нічого не реформувала й залишила всі положення католицизму щодо віри, догм і духовного життя. Багато хто в Англії хотів реформувати та очистити Англіканську церкву на зразок протестантизму, однак їх переслідували. Їх почали називати «пуританами» (Від англійського слова purity – чистота. Пуритани бажали очистити церкву – прим. перекладача). Пуритани, багато з яких були успішними ділками, згодом були розчаровані тим, що держава підвищила податки й почала віддавати перевагу католикам, надаючи їм кращі умови в бізнесі. Через це Новий світ приваблював пуритан. Вони вірили, що не лише зможуть там очистити релігію відповідно до вчень протестантизму, а й не знатимуть жодної економічної дискримінації. В результаті відбувся масовий вихід пуритан із Англії до Нового світу. Самі пуритани називали цей переїзд паломництвом, а себе – пілігримами. І в американській історії вони запам’яталися як пілігрими. Перший значний контингент пуритан прибув до Плимесу, Месечусетс, у грудні 1620. Перша зима була настільки важкою, що половина контингенту загинула від хвороб та голоду, проте багато хто вижив завдяки допомозі місцевих племен аборигенів та співпраці з ними. Аборигени також навчили їх вирощуванню врожаю та рибальству. Десятиліттями пуритани продовжували прибувати із Європи до північно-східної частини США, яку почали називати «Новою Англією», зважаючи на густоту її населення на той час.

6. Американське християнство

Першим пілігримам, які прибули до Нового світу пощастило в тому, що вони не прийшли на пусту землю, а на землю, на якій жили аборигени. Як було сказано вище, усе населення пуритан могло б загинути, якби не доброта, людяність і допомога цих аборигенів.

Будь-хто міг би сподіватись, що у відповідь на людяність християнські пуритани в майбутньому відплатять взаємністю. Натомість пуритани користалися своєю політичною майстерністю та кращим озброєнням для захоплення в аборигенів родючих земель, вбивали їх сім’ями, кланами й навіть цілими племенами в разі, якщо ті перешкоджали розширенню пуританських поселень. Відомий американський історик Хаверд Зінн пише, що губернатор Месечусетсу Джон Вінтроп створював нові закони для того, щоб відбирати в аборигенів землі, якими ті володіли тисячоліття до прибуття пуританів. Він оголосив аборигенські землі «порожніми» згідно закону:

«Індіанці не «підкорили» землю, отже мають «природнє» право на неї, але не «громадянське». «Природнє» право не є правовою нормою».

Хаверд Зінн пише, що пуритани виправдовували грабунок землі керуючись Біблією наступним чином:

«Жадай Ти від Мене, і дам Я народи Тобі, як спадщину Твою, володіння ж Твоє аж по кінці землі!» (Книга Псалмів, 2:8)

Пуритани, зачинателі американського християнства, цитували Біблію щоб виправдати застосування сили проти аборигенів, котрі опиралися грабунку землі:

«Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе». (Послання св. Апостола Павла до римлян, 13:2)

Оскільки агресивний грабунок землі продовжувався, опір аборигенів також зростав. Тому аборигени почали розглядатись як вороги. Застосування сили пуританами проти аборигенів означало вступ до боїв, в ході яких були загиблі серед білих. Відповідно до цього, тероризм став прийнятним для того, щоб зламати «… волю ворога до боротьби». Терористичний підхід передбачав наступні тактики:

а) Навмисні атаки на невоюючих аборигенів.

б) Різанини.

в) Підпал аборигенських сіл.

В своїй основній праці «Релігійна історія американського народу» (Sydney Ahlstrom. “A Religious History of the American People”, 1972), яка здобула дві престижні нагороди в США (National Book Award, 1973 і Religious Book of the Decade Award, 1979, by the Christian Century – прим. автора), Сідні Алстром доводить, що США заселялись і формувались значною мірою тими, хто сповідував доволі особливу форму радикального протестантизму.

Цей радикалізм із часом проявляв себе у різний спосіб. Поводження з «іншими» перейшло до поводження з чорними, рабами та іншими меншостями і це залишається сумною сторінкою в історії країни, що гордо називає себе «містом на пагорбі». Алстром згадує, що починаючи з африканських рабів кожна нова група іммігрантів ставала об’єктом расизму, дискримінації та заборон. Він згадує про такі групи людей як євреї, католики та іспаномовні громадяни.

Головні релігійні особливості ранньоамериканського суспільства

У зв’язку із масовим напливом протестантів до Америки, її біле ранньомодерне суспільство набуло таких особливостей:

а) Повна чисельна перевага протестантів.

б) Перевага саме консервативного протестантизму.

в) Наголос на самодисципліні та важкій праці, які цінувалися.

Перевага консервативного протестантизму означала, що ідея персонального спасіння індивіда через його зусилля міцно вкорінилася в думках людей та мала вплив на їхні вчинки. Іншими словами, вони вірили, що добрі наміри й великий ентузіазм, разом з божою поміччю, вирішать складні проблеми.

Прогрес, успіхи й проблеми

Здобуття 1776 Америкою незалежності від британського правління вивільнило для Нового світу величезний потенціал і можливості для зростання та індустріалізації. Відтоді протягом першого століття цей потенціал використовувався сповна. Вагому роль у цьому зіграли наука й техніка, що уможливили урбанізацію, індустріалізацію, швидкий економічний ріст і процвітання. Однак, наприкінці 19 століття стало видно, що з точки зору впливу на різні верстви суспільства, швидке зростання та індустріалізація викликають змішані почуття в американського народу. З одного боку, це надало робочі місця, багатство й процвітання; з іншого – зростала нерівність в доходах, міста почали переповнюватись, було недостатнє забезпечення житлом і зросла злочинність.

Розсудливість проти традиції

Скоро ці проблеми опинились у фокусі громадської уваги. Швидка індустріалізація та зростання економічного добробуту приваблювали непротестантських іммігрантів, зокрема католиків та євреїв. На відміну від більшості протестантів, вони були економічними іммігрантами й шукали кращих економічних умов та мирного життя. Індустріалізація відбувалась завдяки науковим відкриттям і технічному прогресу. Перевага науки й техніки також призвела до того, що в суспільстві почали більше прислухатись до голосу розуму, а не сліпо дотримуватись традиції. А це спонукало до нових ідей, соціяльний та філософський зміст яких був серйозним викликом для консервативного протестантизму, який не знав проблем, допоки відстоював індивідуальне прагнення до спасіння як панацею від усіх проблем. Поява наукового мислення також випробовувала на міць усталені релігійні погляди на соціяльні проблеми і традиційні способи їх вирішення. Нові ідеї, такі як вчення дарвінізму, не лише здобули визнання, а й були включені до навчальних програм різних рівнів освіти.

Поширення соціяльних проблем, поява розсудливості й перевага наукового способу мислення призвели до нових ідей, таких як дарвінізм, що були серйозним випробуванням для консервативного протестантизму, який завжди все пояснював у межах традиційної схеми. Протестантські клірики, зважаючи на їхню роль у суспільстві, були першими, для кого це стало інтелектуальним викликом. Позаяк багато з цих проблем були новими, традиція не пропонувала конкретних рішень. Тому клірики поступово сформували свою відповідь, що стала відомою як «нове християнство» і «нова теологія». Нова теологія опиралася значною мірою на два взаємопов’язані моменти, що називалися «соціяльне Євангеліє» та «об’єднане християнство». Доктрина соціяльного Євангелія була сформульована в 1870-х та в останньому десятиріччі 19 століття, здобула визнання та була наслідувана в головних церквах. Консервативний протестантизм із самого початку вірив у ефективність «пуританської парадигми» в розв’язанні всіх проблем. Ця парадигма зосереджувалась на індивідуальних зусиллях, спрямованих на власне спасіння, маючи на увазі, що коли кожен докладатиме зусиль до власного очищення й до того, щоб стати «обраним», то автоматично й суспільство в цілому житиме в мирі, добробуті й гармонії. На противагу цьому, доктрина соціяльного Євангелія визнавала важливою реальність та відстоювала, що рішення соціяльних проблем не слід шукати в «пробудженні» (індивідуальних зусиллях щодо власного спасіння), а у вдосконаленні соціяльної реальності та структурних умов, що є справжньою причиною цих проблем. Отже, прихильники соціяльного Євангелія пропагували соціяльні реформи, які вони виводили із основ Біблії.

Зростаючий наплив непротестантських іммігрантів становив загрозу для протестантів. У відповідь на цю загрозу був заснований рух об’єднаного християнства. Рух ставив за мету об’єднання всіх протестантських церков загалом. Консервативний протестантизм ставився до нових наукових і філософський ідей, таких як дарвінізм і соціяльний дарвінізм, із підозрою та відкидав їх. Нова теологія намагалась поєднати релігію та науку шляхом пристосування. Таким чином, ті релігійні ідеї, що були пов’язані з надприродними силами й не могли бути пристосованими до раціоналізму й наукових відкриттів, мали всі шанси канути в небуття. Джеймс Девісон Хантер (Американський соціолог – прим. перекладача) описує це наступним чином:

«Визначальною особливістю масової капітуляції було зміщення акценту з духовного на соціяльне і практичне. З духовної точки зору людство розглядалось як одна із багатьох цінностей, але не обов’язково як верховна цінність. Таке зміщення уваги було проявом великого сумніву в правдоподібності й життєздатності суто духовного тлумачення людського досвіду, яке суперечило більш раціональному, реалістичному погляду».

Консерваторам не було що сказати ані щодо нових наукових ідей, ані з приводу соціяльних проблем. Європа була сповнена інтелектуальною енергією та духом просвітництва й критично переглядала все минуле, базуючись на розсудливості. В результаті цього не тільки були відкинуті багато традиційних вірувань, а й з’явилися цілковито нові, подекуди революційні ідеї. Чимало з цих ідей стали викликом як для християнства, так і для правлячої верхівки, що була вихована на християнстві. Окрім дарвінізму, деякими іншими революційними ідеями, здатними кинути сумнів на пуританські вірування й усталені порядки в Новому світі, були наступні.

Філософія гуманітаризму, що набирала силу й засуджувала рабство як порушення природних прав людини. Пуритани вбачали в цьому засудженні рабства прямий удар по протестантизму, адже іще Лютер беззаперечно постановив, що:

«Біблія насправді схвалює рабство. Усі патріархи та пророки Старого Заповіту володіли рабами. І апостол Павло з Нового Заповіту закликав рабів змиритися з їхнім становищем».

Тепер гуманітаризм у Європі виступив проти Біблії та Лютера, проповідуючи скасування рабства. Біблійна підтримка рабства дозволяла білим в Америці завдяки дешевій рабській праці зберігати низькі ціни на агрокультури й тішитися процвітанням. Тому гуманітаризм був серйозною загрозою для старого ладу й вартував осуду та заперечення. А на Півдні, що був переважно сільськогосподарським, тим паче.

Раціональний підхід до релігії призвів до нового розуміння Біблії, яке відстоювала нова школа думки, послідовників якої називали деїстами. Вони вважали Христа великим моральним учителем, але не сином Бога, і вважали сутністю релігії етику, а не віру. Раціоналісти стверджували, що краще прислужать Богу чесним поводженням із ближніми. Крім невизнання Ісуса Сином Божим, ці ідеї вимагали ще й чесного поводження з людьми. Якщо люди почнуть поводитися справедливо з іншими, заради кращого служіння Богові, тоді вони не зможуть відбирати й присвоювати собі родючі землі, якими володіли й користалися індіанські племена, котрі володіли цими землями в Новому світі тисячоліття до прибуття європейців у 15 столітті. Поява такого раціонального підходу до християнства, заснованого на етиці справедливості, була серйозним викликом для пуританської економіки. Найкращим способом вирішення цієї проблеми було заперечення в ім’я протестантизму раціонального підходу і збереження традиційного дослівного розуміння Біблії, оскільки це гарантувало за будь-яких обставин збереження навіки усталених порядків. Як правило, вони обґрунтовували, що коли зможуть відстояти біблійну доктрину як непогрішиме й безпомилкове Слово Боже, то збережуть відповідну основу, яка відгородить їх від хибних вчень.

Консерватори розглядали нове християнство як загрозу, позаяк воно успішно породжувало нову життєздатну й привабливу альтернативну доктрину в межах загального біблійного вчення і яка базувалась на розсудливості й була здатною вирішувати проблеми шляхом реформ. Однак реформи були загрозою для традиції, оскільки вони змінили б усталені порядки.

Розкол американського християнства: поява сучасного християнського фундаменталізму

Успіх Нового Євангелія сприяв створенню на основі Біблії доктрини, що відповідала потребам суспільства та була серйозним викликом для консерваторів. Вони постали перед вибором з-поміж таких альтернатив:

а) Розсудливо прийняти доктрину Нового Євангелія і забути свою традиційну філософію.

б) Застосувати раціональний підхід до своєї доктрини, реформувати її та прокласти цим шлях до можливої зміни усталеного порядку.

в) Відкинути раціоналістську доктрину Нового Євангелія і зберегти свій власний погляд на релігію, спричинивши розкол всередині протестантизму.

Позаяк популярність соціяльного Євангелія із часом зростала, консерватори, котрі не могли відповісти інтелектуально на таке раціональне тлумачення, лише наголошували на своїй консервативній позиції. Їхня жорсткість із часом зросла, й це врешті-решт призвело до розколу в американському протестантизмі. Необґрунтована консервативна позиція спричинилась до зміни почуттів віруючих. Відбувся масовий відхід від консервативних церков до Нового Євангелія. Станом на 1910-ті більшість протестантських священників і теологів відмовились від консервативної позиції, оскільки вважали її непереконливою.

В першому десятилітті 20 століття спостерігалось суттєве зменшення кількості віруючих у консервативних протестантських церквах; це було яскравим свідченням розколу американського протестантизму й того, що консерватори швидко стають боязкою меншістю. Намагаючись повернути втрачені позиції, консерватори вдались до потужного захисту ортодоксії, опублікувавши «Начала: доказ правди» (“The Fundamentals: A Testimony to the Truth” (1910-1915). Набір есе консерваторів, у яких вони атакували модерністські теорії біблійної критики та підтверджували авторитет Біблії – прим. перекладача) в другому десятилітті 20 століття. Збірка містила 12 томів, виданих під наглядом Біблійного інституту Муді в Чікаґо. Видання фінансували такі каліфорнійські нафтопромисловці як Лайман та Мільтон Стюарти. Усі ці томи, відредаговані Р. А. Торрі, разом стали відомі під назвою «Начала». 12 томів «Начал» містили загалом 90 статей, які чітко виражали й пояснювали традиційну позицію на захист їхньої доктрини. Варто зауважити, що терміни начала (Англійською fundamentals – прим. перекладача), фундаменталізм, фундаменталіст мають коріння у християнському фундаменталізмі США і завдячують збереженням своєї філософії безкомпромісним протестантським фундаменталістам. Саме тим фундаменталістам, які на початку 20 століття вирішили відмовитись від соціяльних реформ (соціяльного Євангелія), що спричиняли більш раціональний, з точки зору інших, підхід і в результаті створили прецедент для фундаменталістів інших релігій, які є в світі. В «Началах» обговорювався перелік основ віри, із яких не могло бути жодних відхилень. Ось найбільш загальноприйняті з цих основ:

Непогрішимість Священного писання.

Божество Ісуса Христа.

Непорочне зачаття Ісуса.

Заміна спокутування: віра в те, що безгрішний Христос, загинувши на хресті, взяв на себе покарання, на яке справедливо заслуговували грішні люди.

Воскресіння з мертвих.

Неодмінне настання Другого пришестя Христа (хіліазм або мілленаризм).

Як зазначає Вільям Мартін («З божою поміччю: підйом релігійних правих в Америці» // William C. Martin, “With God on Our Side: The Rise of the Religious Right in America”, 1997 – прим. автора):

«Наріжним каменем було і є непогрішимість Священного писання. Це означало, що Біблія – не тільки єдине й незаперечне правило для дії та віри, а ще й науково та історично достовірна. А тому еволюція не може бути правдивою, чудеса дійсно відбувались так, як їх описує Біблія, а в Судний день всі, хто коли-небудь жив, будуть відправлені навічно або до пекла, або до раю. І пекло, і рай звісно ж існують насправді. Будь-яка спроба пояснити усе це як міт або алегорію є ударом по самому корінню християнської віри й цьому слід щосили протидіяти».

Джеймс Девісон Хантер пише («Світогляд євангелістів після 1890» // James Davison Hunter. “The Evangelical Worldview Since 1890”, 1987 – прим. автора):

«В 1919 вже було зрозумілим навіть для чоловіка з вулиці, що в американському протестантизмі з’явилось роздвоєння».

«Із публікацією «Начал» чітко намітилась лінія розлому в боротьбі. По один бік були фундаменталісти, захисники духу релігій та поборники правовірності. По інший – «модерністи» або ліберали й раціоналісти, що були поборниками соціяльного Євангелія. Модерністи були об’єктом атаки фундаменталістів. Фундаменталісти вважали, що ліберали забули основи – сутність – справжньої християнської віри. Для них соціяльне Євангеліє було троянським конем лібералізму, через який сили наукового раціоналізму прагнули проникнути до сфери традиціоналізму та в підсумку зруйнувати правильну віру. Їх турбувало те, що під впливом наукових відкриттів і раціоналізму з’являються нові методології, що дають спотворене розуміння релігії».

Ліберали, в свою чергу, мали свої претензії до фундаменталістів. Вони «… змальовували фундаменталістів брутальними, антиінтелектуальними мракобісами в питанні теологічних уявлень. Фундаменталісти звинувачувались у відстоюванні віджилих тлумачень Біблії та релігійного досвіду на основі гучної догми, не чуючи голосу розуму». Таким чином, 1920-ті завершились незворотнім розколом американського протестантизму внаслідок розбіжностей між фундаменталістами і модерністами.

Не дивлячись на те, що популярність соціяльного Євангелія зростала, а членство в консервативних церквах навпаки зменшувалось, фундаменталісти не бажали визнавати свою слабкість. Вони були рішучі чинити опір. Під їхнім тиском деякі штати прийняли антиеволюційні закони (Аркенсас, Флорида, Міссіссипі, Оклахома, Теннессі – прим. автора). Закон у штаті Теннессі забороняв у будь-якій школі вчителям навчати теорій, котрі заперечують божественне створення людини, як цього вчить Біблія. Американська спілка захисту громадянських свобод вважала цей закон репресивним заходом та пропонувала безкоштовну консультацію будь-якому теннессійському вчителеві, який забажав би знехтувати законом і став би обвинувачуваним у справі-прецеденті. 1925 вчитель біології на ім’я Джон Скопс здійснив порушення. Він був арештований та постав перед судом. Судова справа стала історичною, оскільки її розвиток широко освітлювався в газетах, періодиці та по радіо. Вільям Дженнінґс Браян, політик високого рангу, провідний представник фундаменталістів та ефектний оратор, що тричі безуспішно висувався в президенти (1896, 1900 та 1908), прийшов на допомогу обвинуваченню. Поки тривав процес, позиція обвинувачення декілька разів істотно змінювалась, особливо коли адвокат захисту загнав у куток Браяна, змусивши визнати, що не всі релігійні догми мають єдине тлумачення.

Хоча фундаменталісти виграли справу на підставі того, що вчитель порушив закон, вони програли великі дебати раціоналістам. Після цього зізнання фундаменталісти змінили свою стратегію. Вони зрозуміли, що їхнє відстоювання правовірності позбавлене інтелектуального змісту. Тож вони відійшли з публічного простору й поринули в освіту і дослідження. Вони зухвало започаткували рух зі створення своїх власних приватних шкіл. А також стали надавати великого значення й заохочувати культуру загального читання та пошуку знань серед цілої спільноти фундаменталістів.

Політична економія розколу в американському протестантизмі

У зв’язку зі швидкою індустріалізацією, населення великих міст, у яких зосереджувалась промисловість, торгівля і комерція, швидко зростало. Ці міста також приваблювали робітничий клас, чорноробів, бідноту та безробітних можливістю працевлаштування. Однак індустріалізація та економічний ріст приносили небачені багатства промисловцям і бізнесменам, що не ділились ними з робітниками, яким платили низьку зарплату і які не мали навіть належних гігієнічних та житлових умов. За оцінками вчених, 5% сімей володіли більш ніж 50% американського багатства. Переважна більшість населення володіли дрібною долею від зростаючого національного багатства. Декілька найбільших груп населення, що сприяли створенню національної продукції, такі як раби, індіанці, безземельні фермери, некваліфіковані робітники на фабриках, боролися за свої умови життя. Більшість американців були бідними в тому розумінні, що вони були змушені боротися за своє утримання. Вони майже цілком були позбавлені ресурсів і нерідко й даху над головою. Їхнє виживання залежало від благочинності або злочинів, або того й іншого. Значна кількість людей навіть вмирали від голоду чи від погодних умов. Найбільше з усіх страждали чорні, багато з яких не мали права голосу, не могли відвідувати школи й не допускалися до державної служби, куди допускалися білі з таким же рівнем достатку.

Чому ж ці соціяльно-економічні проблеми були такими гострими в 19 столітті? Сідні Алстром у згаданій вище книзі дає відповідь на це питання. Він стверджує, що США страждали від цих проблем, тому що:

«… протестантські правлячі кола, що були панівними на початку колоніального життя, війни за незалежність та експансії 19 століття. В теорії, федеральний союз був створений як нація меншостей і як земля свободи та рівності. Проте насправді так ніколи не було. Разюча нерівність та важкі форми гноблення були визначальними особливостями американського способу життя. Вперше вибори законодавчої влади та перше ввезення африканських рабів до Америки відбулось у Вірджінії 1619 й надалі риторика американської демократії була фальшивою через наявність расизму і рабства. До католиків із самого початку ставилися з нетерпимістю, проти них вчинялися перешкоди і насилля. Антисемітизм набув загрозливих форм як тільки у 1880-х зросла єврейська імміграція. Індіанці одразу були викинуті з американського життя, в той час як іспаномовні, через захоплення їхніх земель або через імміграцію поступово були переведені до громадян другорядного сорту».

Відзначивши провідну роль протестантів у часи експансії 19 століття й тодішнього росту американської економіки, Алстром розмірковує і над характером їхньої верхівки. Із цього приводу пише, що в американському протестантизмі із самого початку домінувало пуританство, на ранньому етапі «… майбутнє США закладалось і значною мірою визначалось тими, хто приніс із собою доволі специфічну форму радикального протестантизму, що поєднував суворий моральний педантизм, глибоку прихильність до євангельського емпіризму, а також бажання зробити державу відповідальною за підтримку цих моральних і релігійних ідей. США, внаслідок цього, стали в основному країною вчення відродженців, морального закону і проповідування праці, що заохочувалась так званою пуританською етикою. Крім того, популярна відродженська традиція в Америці мала схильність не помічати інтелектуальних та соціяльних революцій в сучасному світі. В її церковному житті та в її проявах публічної демократії інтелектуалізм різко засуджувався і придушувався. Відколи вища освіта контролювалась цими ж самими силами, чимало потужних джерел сучасної думки сильно відстали від таких у Європі, незважаючи на те, що Америка найбільше в світі вкладала в освіту. А оскільки ці ідеї мали підтримку серед надміру представлених сільських виборців, вони мали протиправний вплив на національне життя навіть після того, як ця підтримка впала».

Апелювання сучасних християнських фундаменталістів до пуританської основи Америки

Сучасний християнський фундаменталістський рух у США прагне до визнання своєї законності, аргументуючи це релігійним заснуванням Америки. З цією метою видавалась література, що відповідним чином пояснювала американську історію. Майкл Лінеш наводить основні їхні аргументи:

Християнські історики Маршалл і Менюел переконують, що американська історія почалася з Христофора Колумба, чиє ім’я означає «христоносець».

Більшість фундаменталістів заявляють, що першозасновниками Америки були прочани колонії Плимес.

Вони розглядають Америку як націю, що одна стоїть проти решти світу і називають її «сяючим містом на пагорбі». Мається на увазі «праведна імперія» або «остання надія» людства, нація-спасителька. Пуритани, котрі прибули в Месечусетс 1620, обрали Джона Вінтропа своїм губернатором. Вінтроп та інші засновники Месечусетсу вірили, що вони засновують священну співдружність, модель – «місто на пагорбі» – аби розбещені до неї прагнули. З цією метою міністри й урядовці працювали пліч-о-пліч. Колонія Месечусетс була «теократією», суспільством у якому церква майже не була відокремлена від держави. Тому й сучасний християнський фундаменталістський рух прагне перестати відокремлювати церкву від держави.

Визначивши пуританське коріння Америки, фундаменталісти взялися окреслювати такі основні характеристики пуритан:

а) Пуритани були християнськими радикалами, що намагались повернути чистоту ранньої церкви.

б) Завдяки пуританам Америка була заснована як християнська нація.

в) Пуритани прибули до Америки з єдиною метою створити «реформовану соціяльну систему», тому що не змогли зробити це в Англії.

г) Пуритани були авторитарними консерваторами. Вони вірили у встановлений соціяльний лад і прибули до Америки щоб створити християнську співдружність та керувати нею справедливо.

ґ) Провідний сучасний християнський фундаменталістський автор Тім Лахей говорячи про хартії деяких ранніх колоній Нової Англії вважає, що їхні народи значною мірою керувались біблійними законами, а їхня мораль та соціяльні норми були в основному християнськими.

д) В дійсності, хоч це й видається неймовірним сьогодні, декотрі із конституцій ранніх колоній вимагали, щоб кожен урядовець підтверджував свою особисту віру в Ісуса Христа перед тим, як бажав іти на вибори.

е) Добре відомий християнський фундаменталістський автор Рас Волтон, досліджуючи пуританські корені Америки стверджує, що прочани колонії Плимес не були прихильниками ні рівності, ні демократії.

Розділ 3. Підйом християнського фундаменталізму після Другої світової війни

Після свого самоусунення з публічної сфери фундаменталісти зосереджувались на освіті та організації свого руху аж до кінця Другої світової війни. Це був період ще і духовних пошуків, роздумів про майбутнє. Після процесу Скопса головними турботами фундаменталістів стали набір нових членів та організаційна робота. Поштовхом до цього став той факт, що слабка інтелектуальна позиція під час процесу Скопса не сприяла тому, щоб молодь наверталась до фундаменталізму. Тому й були знайдені способи як спрямувати свій посил у народні маси без конфронтації з лібералізмом та раціоналізмом.

Користаючись свободою слова та свободою віросповідання, які були гарантовані секулярною і демократичною конституцією США, лідери консерваторів стали записувати свої власні релігійні програми, що транслювались по радіо й по телебаченню. Мільйони консерваторів та фундаменталістських протестантів стали регулярними слухачами, учасниками, а інколи й спонсорами цих програм. Деякими з відомих телепроповідників були Джеррі Фолвелл, Біллі Ґреям, Орал Робертс, Пет Робертсон та Джиммі Свеґґарт. Дослідження 1963 показало, що із усіх протестантів лише 12 відсотків регулярно слухали або дивились релігійні програми. Дослідження інституту Ґеллапа, проведене наприкінці 1970-х, засвідчило, що це число виросло більш ніж у два рази. А під час загальнонаціонального опитування 1981 27 відсотків заявили, що за попередній місяць дивились більше однієї релігійної програми. Дослідження 1984, проведене спільно інститутом Ґеллапа та школою комунікацій в Анненберзі, засвідчило, що число регулярних глядачів релігійних програм складає близько 13.3 мільйонів. Під час опитування Ґеллапа «Християнство сьогодні» 1978-1979 від 40 до 50 мільйонів американців назвали себе євангелістами, цитуючи Джорджа Марсдена. До 1980 річний тираж газети Біллі Ґреяма «Рішення» («Decision» – прим. перекладача) перевершив 24 мільйонів.

Така авдиторія надала ваги й престижу фундаменталістським телепроповідникам, а Біллі Ґреям домігся своєї першої зустрічі з президентом Труменом у 1950. В подальшому його часто запрошували до Білого дому наступні президенти: Айзенхавер, Джонсон та Ніксон. Проте до 1960-х фундаменталісти не втручалися в політику. Це післявоєнне відродження християнського фундаменталізму та його підйом відбулися завдяки добре спланованим зусиллях протестантських лідерів та спільнот у різних місцевостях, поширенню освіти, підвищенню загального інтелектуального рівня в спільнотах завдяки культурі читання, використанню популярного підходу для набору нових членів спільноти, а також усвідомленню необхідності ретельного проведення місіонерської діяльності. Все це було старанно проведено.

1. Рішення Верховного суду пробудили приспаного велетня

Фундаменталісти не бажали втручатися в політику та публічну сферу, однак події 1960-х та 1970-х змусили багатьох із них змінити підхід. Соціяльна напруга і, як її наслідок, нижчезазначені баталії на правовому полі змусили євангелістів, фундаменталістів та їхніх лідерів усвідомити необхідність свого виходу на політичну арену.

Рішення про десегрегацію: 1954 Верховний суд США виступив проти расового розподілу в школах, змусивши публічні школи приймати учнів із расових меншостей. У відповідь на це чимало фундаменталістських спільнот заснували свої власні «християнські академії», у яких діти віруючих могли навчатись науки про творення (Про те, що Бог створив людину і світ – прим. перекладача) і традиційних цінностей. У цих академіях також була прихована програма сегрегації, оскільки туди приймали лише білих дітей. Академії були звільнені від податків. Згодом, 1964 Конгрес США прийняв Акт про цивільні права. Цей акт забороняв расову сегрегацію й натомість вимагав злиття. Академії, що бажали зберегти своє звільнення від податків повинні були задовольняти вимоги Акту про цивільні права.

Рішення Верховного суду про шкільну молитву: 1962 Верховний суд вирішив припинити організацію молитов і читання Біблії у школах на підставі того, що це порушує конституційне відокремлення церкви від держави. Це розлютило фундаменталістів.

Рішення про аборти: 1973, у справі Ро проти Вейда, Верховний суд дозволив жінкам робити аборти.

Буремні шістдесяті та сімдесяті: це були часи війни у В’єтнамі, насильницьких соціяльних безладів, наркотиків, сексуальної революції та Вотерґейту й усе це шокувало країну. В 1970-х відсоток розлучень сягнув 67. Число сімей, що виховувались матерями-одиначками, зросло на 356 відсотків. Під кінець десятиліття 21 відсоток сімей з дітьми до 18 років виховувались лише одним із батьків. Це непокоїло євангелістів, котрі відчували, що в суспільстві щось негаразд і це слід виправити шляхом соціяльного активізму, що мав би впливати на політичну систему, яка дозволила всьому цьому статися.

Такий розвиток подій занепокоїв фундаменталістів, що почувалися взятими в облогу на всіх фронтах. Окрім цього вони відчували, що під впливом модернізму моральна основа американського суспільства виходить з-під ніг. Поширення наркотиків серед молоді, сексуальна революція, насилля проти бунтівної молоді в університетах, війна у В’єтнамі, корупція і зловживання владою нагорі, уособленням якої став Вотерґейтський скандал – усе це переконало фундаменталістів у тому, що настав час взятися за справу й виправити становище. Від поля бою у В’єтнамі до Білого дому й до сім’ї – усе було невтішним. Більшість людей визнавали проблеми. На той час лідерів провідних протестантських церков, католицької церкви та єврейських конфесій більше турбували перерозподіл доходів та багатства і соціяльна справедливість. Фундаменталісти дійшли висновку, що лібералізм сам по собі є головною причиною всіх цих проблем і ситуацію можна буде покращити лише тоді, коли будуть відновлені традиційні моральні цінності. Відколи лібералізм став підтримуватись і впроваджуватись державою через різні органи та інституції, державою слід оволодіти через політичну владу. Верховний суд безсумнівно розглядався в цьому контексті. Саме ліберальні судді були тими, хто тлумачив конституцію та закони ліберальним чином. Якби судді були консервативними, то цього б не сталося. Однак судді призначаються президентом і затверджуються Конгресом. Тож якби судоустрій складався з консервативних суддів, тоді б як виконавча, так і законодавча гілки влади були лояльними до інтересів фундаменталістів та поважали б їх. Єдиним способом реалізувати це було піти в політику, встановити порядок денний, мобілізувати свої сили в демократичній системі й обрати правих лідерів до Білого дому й Конгресу аби вони виконували свою роботу.

2. Перегрупування, набір нових членів та їх підготовка. Стратегія фундаменталістів після Другої світової війни

Після судового процесу Скопса фундаменталісти були сильно послаблені та втратили підтримку в своїх церквах. «Наприкінці 1920-х фундаменталізм здавався переможеним і був понижений до стану меншості. Він не лише програв майже кожну конфронтацію, на яку йшов, а й був висміяний через свою схильність до інтелектуального закостеніння та мракобісся, непомірковані вчинки, свою прихильність і надання допомоги антисемітським, антикатолицьким, антиіммігрантським та праворадикальним політичним елементам, а також через їхню впевненість у тому, що лише християнин може бути справжнім американцем» (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача). Після процесу Скопса фундаменталісти зіштовхнулися із проблемами зі своїми церквами. Усі вони були протестантами й належали до провідних історично сформованих церков, таких як Церква Христа, Пресвітеріанська, Єпископальна, Об’єднана церква Христа, Об’єднана методистська церква, Лютеранська церква в Америці, Реформована церква в Америці, Американська лютеранська церква та Баптистська. Біда була в тому, що основні церкви не поділяли жорстких поглядів фундаменталістів. Лише на Півдні США фундаменталісти мали свою власну Південну баптистську церкву, але й там прихожан було не так багато, як могло б. Головними чотирма взаємопов’язаними проблемами, які в разі їх невирішення найближчим часом загрожували фатальними наслідками для фундаменталізму, були наступні:

Проблема іміджу.

Проблема антипатії з боку більшості та соціяльної системи.

Брак інтелектуальної підготовки фундаменталістів, що відстоювали свою справу перед друзями, сусідами й суспільством загалом.

Відчуження від влади.

Рух, що був об’єктом загальнонародного висміювання провідними лідерами думок, інтелектуалами, вченими, карикатуристами, медіа, кліриками, потребував негайної підтримки задля свого виживання. Якби негативний імідж зберігався за ними й надалі, тоді замість приваблення нових прибічників, вони почали б втрачати існуючих, а першими від них пішли б діти і молодь, що стали б жертвами стереотипів та насміхань.

Фундаменталістам було складно сформулювати свою відповідь. Якби вдались до нового підходу – програли б. Якби кинули виклик системі – також залишалися б невдахами, оскільки були на той час невеликою та погано організованою спільнотою, а система їх не сприймала. За таких обставин можна було очікувати, що крайньорелігійні групи діятимуть емоційно, займуть жорстку позицію, дадуть радикальну відповідь та перестануть програвати свою справу. Однак американські фундаменталісти показали високий рівень зрілості й обрали таку стратегію, яка не кидала виклик системі, а робила їх частиною самої системи і дозволяла їм використовувати її в свою користь.

Фундаменталісти звернули увагу на своїх дітей. Вони боялися, що якщо не виховувати їх правильно, то діти виростуть лібералами. І при цьому усвідомлювали, що якщо дітей весь час оберігати від гріха й надокучливо читати нотації, вони втратять інтерес до євангелізму й полишать рух, коли виростуть. Щоб цього не сталося, євангелістські та фундаменталістські лідери почали проводити зібрання у неділю вночі, де були благодійні розваги, патріотичні пристрасті та відродженські проповіді. Нью-йоркський лідер гурту, який став священником Джек Ворцен, почав проводити такі зібрання та свою радіопрограму «Слово життя» в 1940. Ці зібрання були настільки популярними, що географія їх за чотири роки розширилась до 200 міст по всій країні й вони стали щотижневим дійством.

Із закінчення Другої світової війни американські війська повертались із фронту додому. Ключову роль у здобутті перемоги для нації зіграли її могутність та «хлопці» (Лагідна і популярна назва американських солдат, що билися на фронті – прим. автора). Тепер, коли «хлопці» повернулись додому, був потужний загальнонаціональний патріотичний порив, що породив такі народні почуття (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача):

«Спершу, кожен намагався виразити свою радість. Тоді було сильне бажання показати й висловити публічно ті почуття, що запанували в сім’ях.

По-друге, була вдячність за мир, що принесла запит на видовище, яке б дозволило усім взяти участь і відчути радість.

Зрештою, самі вояки, що повертались додому після війни тисячами, також прагнули видовища і радості в мирному житті. Вони безцільно блукали вулицями великих міст, таких як Нью-Йорк або Чікаґо. Тож ті дійства, що влаштовували фундаменталісти, були для вояків нагодою гарно провести час. А також вони задовольняли деякі з питомих потреб суспільства, особливо в містах».

Деякі прозорливі євангелістські проповідники вбачали в цих суспільних потребах можливість відродити фундаменталізм, позиціонуючи його в прикрашеній і доступній для народу формі. Скориставшись золотим правилом маркетингу – якщо поєднаєш два продукти, то можна створити третій – фундаменталісти розробили гарну розважальну програму з патріотичною тематикою для вояків та вклали туди свій посил. Один з таких проповідників, Торрі Джонсон, орендував у Чікаґо оркестрову залу на 3200 місць й запросив молодого пастора і радіопроповідника Біллі Ґреяма виступити на вступних зборах «Молоді за Христа» (МЗХ).

Біллі Ґреям одразу досяг успіху. Цей рух та його зібрання продовжували набирати обертів у зв’язку з популярністю їх програм і послань, а в липні 1945 більш ніж шістсот молодих лідерів з усієї Північної Америки зустрілись на фундаменталістському конференц-центрі у Винона Лейк, Індіена, й створили Міжнародну «Молодь за Христа». Торрі Джонсон був обраний президентом, а Біллі Ґреям – першим польовим представником.

МЗХ захоплювалась патріотизмом, який тоді був на часі й завдяки цьому здобула значну прихильність. На День пам’яті 1945, коли святкували також і капітуляцію Німеччини, 70 000 членів МЗХ в Чікаґо заспівали національний гімн із кількома сотнями прапорів. Вони також співали патріотичні пісні на честь ветеранів війни, багато з яких були присутніми. Кульмінацією програми став емоційний заклик до натовпу купувати боргові розписки з війни.

На таких відродженських церемоніях фундаменталісти застосовували всі сучасні методи привернення уваги та вкладали в них свій посил. Лідери МЗХ одягали кольорові костюми і спортивні куртки; атлети, артисти, військові та цивільні лідери – всі показували різноманітні цікаві програми для широкого загалу, але в кожній події був прихований зміст, що коренився у фундаменталістській філософії. Всі зусилля були спрямовані на те, щоб донести цю філософію в сучасній, привабливій обгортці. Це робилося свідомо під такими промовистими гаслами як «стара правда для сучасної молоді» та «актуальний в усі часи, та закарбований у камені». Цим фундаменталісти прагнули показати, що вони сучасні, але не модерністські. Від біблійних опитувань до фокусників та цирку – все було християнізоване. Наприклад, учасником видовищ був кінь, який міг ставати колінами на хрест і відводив ногу дванадцять разів коли його запитували скільки апостолів було у Христа або три рази, якщо запитували скільки осіб входять до Трійці.

Та головною в усіх цих зібраннях, що поєднували патріотизм, розваги й фундаменталістський посил, була проповідь. Навіть та молодь, котру не надто цікавив фундаменталізм, чи яка взагалі була байдужою до нього, після таких видовищ і розваг була щасливою послухати проповідь, в якій нагадували про обов’язок кожного перед Богом. А позаяк молодь відвідувала такі зібрання щотижня, посил фундаменталістів поступово почав проникати до їхній сердець та думок, ймовірно, навіть без усвідомлення самою молоддю. Це було великим досягненням фундаменталістського руху. З цього приводу Біллі Ґреям зауважував: «Ми вживали всі сучасні методи привернення уваги незвернених – і ми підсунули їх Євангеліє під очі».

Палкий та емоційний прояв патріотизму фундаменталістами вразив усю націю й віднині медіа, які колись зображали їх як маргіналів, раптом стали їх вихваляти. Преса щедро хвалила рух у своїх заголовках і детально освітлювала його. В лютому 1946, в журналі «Тайм» вийшла стаття про МЗХ, прикрашена словами президента Трумена: «Це саме те, що я хотів, щоб сталося з Америкою».

Зрештою фундаменталісти вирішили працювати з медіа, що ставились до них прохолодно іще з 1920-х. Набуваючи досвід, дійства фундаменталістів стали настільки ефективними й популярними, що 1947 «щотижня привертали мабуть мільйон молодих людей» (Цитата Вільяма Мартіна – прим. перекладача). Ці мільйони молодих, енергійних і динамічних людей присвятили себе шляхетним моральним ідеалам та були готовими зайнятись політикою. Зібрання також відіграли ключову роль у викоріненні будь-якого прихованого відчуття культурної меншовартості по відношенню до більшості американців.

Наприкінці 1940-х демократи вже 20 років безперервно перебували в Білому домі (Насправді це почалось із вступу на посаду президента демократа Френкліна Д. Рузевельта 1933 – прим. перекладача), найдовше в історії США до цього часу. Протягом цього часу справи не завжди йшли добре, вдома чи за кордоном, крім того засуджувався лібералізм демократів та їхня поступлива політика щодо комунізму. Біллі Ґреям знав, що поствоєнна і постдепресивна нація потребує впевненості та надії. Тож його чітка і зрозуміла заява про мужнього, сильного, всепереможного і свобододайного Христа була відповіддю на цей великий запит. Після Другої світової війни комунізм, очолюваний Радянським Союзом, постав головним викликом для США, які відстоювали капіталізм і демократію. У 1947 застереження проти комунізму вже стали регулярними в проповідях Біллі Ґреяма. Усвідомлюючи швидке поширення атеїстичної ідеології, він заявив, що допоки християнство не врятує інші нації від лещат атеїзму, Америка буде стояти самотньою та ізольованою в світі. Коли 1949 Радянський Союз випробував атомну бомбу, Біллі Ґреям звертаючись до великої авдиторії в Лос Енджелесі заявив про проведення лінії, яка розділяє християнський Захід та комуністичний світ. Він сказав: «Західна культура та її спадкоємці засновані на Біблії, Слові Божому та відродженні 17 і 18 століть. Комунізм виступає проти Бога, проти Христа, проти Біблії та проти всієї релігії. Комунізм є не тільки економічним поглядом на життя. Комунізм – релігія, що інспірована, спрямована і мотивована самим Дияволом, котрий оголосив війну проти всемогутнього Бога». Своїм приголомшеним слухачам він заявив, що вогонь війни впаде саме на них, тому що комунізм у Лос Енджелесі поширений більше, аніж в будь-якому іншому американському місті. «Сьогодні я бачу, як Страшний суд нависає над Лос Енджелесом. І скоро він впаде. Єдина причина, чому Америка уникнула спустошень Другої світової війни – це те, що люди молились Богу. І сьогодні єдина надія полягає в каятті та відродженні».

Це був поворотний момент у кар’єрі Ґреяма та фундаменталістського руху загалом. Ця промова була оголошенням війни рівною мірою і комунізму, і американській владі, що належала демократам із 1932, котрі продовжували бути лояльними до комунізму в світі. Медіа, великі газети й журнали переважно належали багатим, які вбачали у комунізмі загрозу для своєї власності та влади і тому стали на бік Біллі Ґреяма. Він миттю став безпосереднім автором газетних заголовків і привернув увагу всієї нації. Неймовірно, але фундаменталісти змогли одним ударом здобути достатньо моральних підстав, щоб відстоювати і Америку, і християнство, і капіталізм. Стратегія євангелістів зробити християнський фундаменталізм синонімом патріотизму остаточно спрацювала.

Маючи таку популярність, Біллі Ґреям у 1952 здійснив дуже ефективну п’ятитижневу програму, що складалася з молитовного служіння та лекцій у Вашінґтоні. Ця програма мала назву «Вашінґтонський хрестовий похід». Він читав проповіді перед скупченням військових майже під час кожного богослужіння. А на кульмінаційному зібранні на сходах Капітолію, не дивлячись на дощ, зібрався сорокатисячний натовп.

Спершу, коли Ґреям запропонував ідею провести молебень на сходах Капітолію, йому сказали, що це неможливо. Зрештою, конституція США чітко відокремлює церкву від держави. І Ґреям вирішив подолати це відокремлення крок за кроком. Першим кроком він домігся того, що Конгрес затвердив акт, який давав йому дозвіл вперше провести офіційну релігійну службу на сходах Капітолію. Це була чітка ознака того, що престиж, популярність і сила фундаменталістського руху тепер змогли суттєво похитнути це відокремлення.

Успіх зусиль Ґреяма щодо мінімізації конституційного відокремлення церкви від держави став очевидним із того факту, що близько третини сенаторів та близько чверті членів Палати представників замовили спеціальні місця на його богослужіннях в Капітолії. Саме на цих богослужіннях він зумів близько познайомитися із Ліндоном Джонсоном та Річардом Ніксоном, які пізніше стали президентами. Маючи за спиною таких упливових людей він легко здобув дозвіл проводити молебні і в Пентаґоні. Політики підтримували його або через його релігійність, або через те, що вважали, що це добре вплине на їхню політичну кар’єру, якщо вони будуть пов’язані з ним.

1952 мали відбутися вибори президента США, а ще 1951 Ґреям метав громи й блискавки, опираючись на силу фундаменталістських виборців. Він заявляв: «Християни Америки не повинні відсиджуватися вдома під час виборчої кампанії 1951. Вони повинні об’єднатися й проголосувати за людину, у якої найпотужніша моральна й духовна платформа, не беручи до уваги його погляди в інших питаннях. Я вірю, що ми здатні втримати баланс влади». Ґреям сподівався, що таке об’єднання християн докладатиме координованих зусиль, а члени церкви слідуватимуть вказівкам своїх релігійних лідерів.

На виборах 1952 Республіканська партія запропонувала висунути Дуайта Айзенхавера, але він не хотів балотуватися. Під час зустрічей та в листуванні Ґреям наполегливо переконував Айзенхавера прийняти пропозицію й розпочати кампанію. Ґреям зумів його переконати й те, що було далі, увійшло в історію. Саме при адміністрації Айзенхавера в 1954 слова «перед Богом» були додані в текст обіцянки на вірність прапору США. Однак, варто усвідомлювати, що Айзенхавер мав значно ширше розуміння віри та релігії в контексті американського суспільства та уряду, позаяк він оголосив: «Наш уряд не матиме жодного сенсу й не буде цікавити мене, якщо не буде заснований на глибокому відчутті віри».

Таким чином під кінець першої половини 20 століття Ґреям та його союзники відновили імідж фундаменталістів. Бар’єр несприйняття суспільством був подоланий. Національні медіа возвеличували їх та залюбки цитували їх у своїх газетних заголовках і запрошували їх на виступи в найкращий для трансляції час. Політики жадали їхнього благословення й коридори влади не лише були відкрити для них, а їх туди запрошували, аби вони благословляли можновладців.

Розділ 4. Інтелектуальний виклик та відповідь

Коли наприкінці 19 та на початку 20 століття фундаменталісти намагались обстоювати свою релігійну позицію, для них серйозною проблемою була тодішня наукова й ліберальна думка. А позаяк Америка була демократичним суспільством, ця проблема набула форми публічної дискусії. Непоступливість аргументів фундаменталістів, що ґрунтувались на Біблії, виглядала непереконливо, тож вони були змушені поступитись. Коли ж вони спробували знову донести свою позицію, то сповна усвідомили необхідність підвищення своєї інтелектуальної підготовки задля здобуття переваги над опонентами. Для цього їхні лідери і проповідники застосували багатогранний підхід, який передбачав наступні кроки:

1. Заохочення культури читання на низовому рівні й наснага до письма

Лідери фундаменталістів постійно писали та видавали книги і статті. Проповідники самі багато читали, обговорювали прочитане під час проповідей та закликали до читання своїх послідовників. До того ж, по всій країні у фундаменталістських спільнотах поширювались їхні журнали, памфлети, газети. В результаті, книги євангелістів нині продаються краще, аніж ті, що входять до списку бестселлерів «Нью-Йорк Таймс» (Роман «Залишені позаду» має більш ніж 50 мільйонів проданих примірників. Автори: Тім Лахей та Джеррі Дженкінс. //Tim LaHaye, Jerry B. Jenkins. “Left Behind”, 1995. Тім Лахей – фундаменталістський вчений, священник та викладач. Станом на кінець 1990-х написав 40 наукових праць, що мають понад 11 мільйонів проданих примірників. Таким же успіхом користуються й інші праці фундаменталістів – прим. автора).

2. Створення потужних духовних семінарій та біблійних інститутів

Фундаменталісти взяли питання знань близько до серця й почали підкреслювати значення якісної освіти на всіх рівнях. В результаті, по всій Америці почали з’являтись фундаменталістські біблійні коледжі та інститути, що надавали як релігійну, так і сучасну освіту. Особлива увага приділялась духовним семінаріям та біблійним інститутам. Станом на 1930 Біблійний інститут Муді підготував близько 70 000 священників, церковних музикантів, освітян, вчителів недільних шкіл та місіонерів. Інститут також випускав багато преси, організовував конференції та вів християнські радіопрограми. Біблійний інститут Лос Енджелеса та Духовна семінарія Фуллера також мали величезну популярність. Не слід забувати й про університет Либерті, заснований Джеррі Фолвеллом 1971 в його рідному місті Линчбурґ, Вірджінія. Гасло університету було: «Випробуй свій розум… Побудуй свою віру».

3. Наступ на лібералізм шляхом зображання секулярного гуманізму як релігії

На початку 20 століття фундаменталісти програли модерністам в інтелектуальних змаганнях. Головною їхньою проблемою було те, що вони протиставляли сучасній науці біблійні факти як беззаперечну істину. В другій половині 20 століття вони змінили стратегію та стверджували натомість, що ліберальна ідеологія сповідує секулярний гуманізм як релігію. Це означало, що ліберальний світогляд походить із філософських основ секулярного гуманізму. Малося на увазі, що секулярний гуманізм відіграє роль релігії для ліберальної думки. Цей наступ на лібералізм проявлявся в таких заголовках для публікацій як «Християнський маяк», «Есенціалізм», «Переможець хрестоносця», «Королівський бізнес», «Конфлікт», «Захисник» та «Динаміт».

Головним архітектором цієї думки був Френсис Шейффер. Протягом свого життя він написав близько 30 книг, найбільш упливовою з яких був «Християнський маніфест» (Francis A. Schaeffer. “A Christian Manifesto”, 1981 – прим. перекладача), що був написаний, аби відіграти для євангелістів таку ж роль, як «Комуністичний маніфест» відіграв для комуністичного руху. Френсис Шейффер у своєму «Християнському маніфесті» намагався надати нове беззаперечне підтвердження основним догмам християнства – виразити їх термінами 20 століття й висвітлити відповідно до розуміння сучасних проблем, – а ще спонукати радикальне християнське учнівство.

Першочерговою метою Шейффера було досягнення інтелектуальної переваги фундаменталістської думки над сучасною ліберальною. Над цією метою він працював усе життя і мав щодо цього двосторонню стратегію. По-перше, він уважав себе ідеологом християнського фундаменталізму. По-друге, він був активістом у справі поширення освіти й розуміння серед своїх людей. Виконуючи місію освіти фундаменталістів, він заохочував своїх людей створювати християнські товариства для вивчення Біблії та обмірковувати насущні проблеми. Задля них він видавав навчальні посібники та знімав навчальні фільми і серіали. І як наслідок, Товариство вивчення Біблії стало розповсюдженим по всій країні.

Як ідеолог, Шейффер сформував позицію фундаменталістів на сучасний світовий контекст, критикуючи секулярний гуманізм як релігію лібералів. Він завжди наголошував у своїх книгах і промовах на тому, що секулярний гуманізм – деструктивна, антихристиянська ідея. Він розумів, що передумовою секулярного гуманізму є культурний та інтелектуальний спадок Заходу від греко-римського періоду й аж дотепер. Та вважав, що сучасна західна ліберальна думка є апогеєм цього накопиченого досвіду. А отже наступ на лібералізм не буде успішним до тих пір, поки він буде міцно вкорінений у помилках інтелектуального та культурного розвитку західної цивілізації, починаючи від греків і дотепер. Він аргументував це в своїй книзі «Як нам тепер жити? Підйом та занепад західної думки і культури». Його метою було встановити всі основні позиції супроти істини християнської віри. Отож його підходом до греко-римської філософії було зіставлення її «слабкості» та «сили» християнства. Із Шейффера брали приклад також Хел Линдзі, Тім Лахей, Онелі Мекґро – ті, хто висловлювали свою фундаменталістську позицію в різних питаннях.

4. Політична підтримка християнського фундаменталізму

І тут цілком природньо постає питання: якою є політична підтримка американського християнського фундаменталізму?

Поняття «політична підтримка» (Англ. power base – прим. перекладача) включає: 1) філософію чи набір вірувань; 2) людей, котрі дотримуються цього.

Політичну підтримку американському фундаменталізму надає група протестантів, що звуться євангелістами. Євангелізм є унікальним явищем для протестантизму. Та слід зауважити:

Усі євангелісти є протестантами, але не всі протестанти – євангелісти.

Євангеліст може належати до будь-якої протестантської конфесії або церкви.

Говорячи загалом, євангелізм закликає до простої концептуальної єдності. Джордж Марсден пише, що протестант будь-якої конфесії буде євангелістом, якщо надає значення наступним доктринам:

а) Доктрина Реформації про найвищий авторитет Священного писання.

б) Справжнє, історичне розуміння зусиль Бога, спрямованих на спасіння, як це описано в Біблії.

в) Вічне спасіння лише через власну віру в Христа.

г) Відданість церкві та місіонерство.

ґ) Важливість свого «я» завдяки духовному перетворенні життя (навернення або «народження знову»).

Експерти зазначають, що було б хибно розглядати євангелістів як один однорідний феномен загалом, беручи до уваги один із його знакових аспектів та на його підставі робити висновок про всіх євангелістів. Тимоті Л. Сміт, визнаний авторитет із питань євангелізму, схильний розглядати його скоріше як мозаїку, що свідчить про різноманітність спільноти євангелістів.

Євангелісти важливість свого «я», що підкреслюється в протестантизмі, доводять до абсолюту і «я» набуває нового значення у рамках доктрини духовного перетворення життя. За деякими винятками, релігійні консерватори вірять у навернення, акт віри і прощення, через який грішники переходять від гріховного стану до вічного спасіння. І за деякими винятками, вони мають власний досвід навернення та народження заново під час драматичних і переломних моментів свого перетворення. Таким чином, переродження для них – це головне. Саме цей досвід змінює їхній характер, особистість та їхнє життя. Більше того, це є відправною точкою в набутті сенсу не лише самоврядування та окремої особистості, а також для соціяльного ладу і практичного наміру. Саме це має на увазі Роберт Цваєр, розглядаючи активність християнських правих як «народжених проти політики».

Феномен навернення, більш відомий як «народження заново», є сутністю євангелізму. Описуючи це поняття простими словами, Вільям Мартін зазначає, що для тих, хто його використовує, народження заново означає той момент їхнього життя, коли вони почали серйозно усвідомлювати себе християнами. До того ж, будучи духовним феноменом, цей досвід має відношення і до людини, такі як: 1) людина здобуває контроль над «собою» на фоні беззмістовних блукань у попередньому житті, до навернення; 2) людина починає усвідомлювати свою спорідненість із іншими, хто також народився заново й це відчуття спорідненості є надконфесійним феноменом, тож у всіх євангелістів є почуття єдиної спільноти не залежно від того, до якої церкви чи конфесії вони належать; 3) людина має потужним мотив навертати інших (це стосується не тільки християн, але й не християн теж). Таким чином євангелізм живить серед фундаменталістів дуже сильний дух месіанства, а ще є сильним фактором міжконфесійної єдності.

Під час президентської кампанії 1976 демократичний кандидат Джиммі Картер заявив, що він був народжений заново християнином. Це спровокувало першу серйозну публічну дискусію про народження заново. На той час більшість людей мало що знали про цей феномен, тож була загальна цікавість. Під час національного богослужіння по телебаченню в травні 1976 Біллі Ґреям пояснив біблійне походження цього поняття. Його пояснення цитує Вільям Мартін: «У третьому розділі Євангелія від Івана Ісус каже Никодиму, котрий чув його промову та бажав дізнатися більше, що коли хто не народиться заново, Божого Царства не побачить. На природнє спантеличення Никодима – «Як людина може народитись, якщо вона стара? Чи може вона вдруге залізти до утроби матері й народитися?» – Ісус відповів: «Поправді, поправді кажу Я тобі: коли хто не родиться з води й Духа, той не увійде в Царство Боже. Що вродилося із плоті, є плоттю. А що вродилося з Духу, є Духом. Не дивуйся тому, що Я сказав тобі: треба народитися знову».

Усвідомлення гріха та подальше спасіння через повторне народження – досвід, що є спільним для всіх євангелістів і це значною мірою визначає їхні погляди на суспільство та оточуючих. Для фундаменталіста Фолвелла гріх є першородним, успадкованим і походить від Адама на початку світу. Він розповів про свого діда, котрий був переконаним атеїстом, ненавидів проповідників та відмовлявся ходити до церкви. Батько Джеррі Фолвелла, Кері Фолвелл убив свого брата під час сімейної суперечки й ніколи не оговтався від цієї провини і став алкоголіком. Фолвелл відчував на собі гріх свого батька та розумів своє життя як продовження боротьби проти Диявола.

Саме це усвідомлення гріха тим, хто володіє «собою» або суспільством, що збирає всіх «народжених заново» разом і зобов’язує їх природнім чином об’єднатися в єдину спільноту, аби вести боротьбу проти гріхів у суспільстві та в усьому світі. Однак, євангелісти розсіяні, тож не існує формальної організаційної структури.

Розділ 5. Взаємодія між Богом, кесарем та віруючими

Американські євангелісти складають чверть усього населення США та близько двох п’ятих усіх протестантів. На відміну від Римської Католицької Церкви, вони не мають формальної структурованої національної чи світової централізованої ієрархічної організації. У них є безліч всеохопних організацій, які співпрацюють із євангельськими церквами по всіх США та за їх межами. Це такі організації як: Американська рада християнських церков, заснована 1941; Національна асоціяція євангелістів, заснована 1942; Міжнародна рада християнських церков, заснована 1945; та ін.. Вони включають різні конфесії та церкви, в тому числі й незалежні. Їхня організаційна структура розвивалась роками. Із цього приводу Джордж Марсден, професор церковної історії Америки у Школі богослів’я при університеті Дюка зазначає:

«Структура є подібною на середньовічну феодальну систему. Вона складена із поверхово дружніх, у чомусь конкуруючих імперій, створених євангелістськими лідерами, що мають одну й ту ж авдиторію та вірні одному й тому ж королю. Такі імперії вибудовуються навколо таких харизматичних телеєвангелістів як Біллі Ґреям, Джеррі Фолвелл, Орал Робертс, Пет Робертсон, Джим Бейккер, Джиммі Свеґґарт та ін.».

Саме цим телеєвангелістам американських фундаменталістський рух завдячує своїм відродженням у другій половині 20 століття. Але що робить їх унікальними, так це те, що не дивлячись на приналежність до різних конфесій, вони об’єднані всеосяжною електронною церквою (Мова йде про різні методи організації релігійного мовлення через радіо, телебачення, а пізніше й через інтернет – прим. перекладача). Обсяг електронної церкви можна оцінити на підставі того факту, що наприкінці 1970-х мережа телепроповідників складалася із 1300 радіо- та телестанцій, авдиторія котрих оцінювалась до 130 мільйонів, а прибуток – від 500 мільйонів до 1 мільярда доларів.

Та незважаючи на мільйони послідовників, телеєвангелісти ніколи не використовували їх у 1950-х та 1960-х з політичною метою, бо надавали перевагу політичному невтручанню. В 1965 Фолвелл сказав: «Ми сплачуємо податки, голосуємо на виборах як відповідальні громадяни, дотримуємося законів цієї країни та всього іншого, що від нас вимагається, і вважаємо нашою єдиною в світі метою знати Христа й доносити світові правду про нього». Однак, наприкінці 1970-х їхня тональність змінилася і вони відмовилися від принципу політичного невтручання. Навпаки, вони почали палко ломитися в американську політику. Не менш вражаючою була поява численних політичних активістів, які мали про собі Біблію. Вони почали з’являтись на початку 1980-х і дедалі частіше їх можна було бачити на партійних нарадах чи зборах, на політичних мітингах. Телевізійний євангеліст Мерієн Пет Робертсон заявив: «У нас є достатнього голосів, аби управляти країною». І одразу багато хто йому повірив. У переддень виборів 1980 соціолог Луї Херріс дійшов висновку, що телепроповідники забезпечили Рональду Рейґену перемогу, а також доклались до розгрому багатьох ліберальних кандидатів.

1. Президентські вибори 1976: виборці-євангелісти та «народжений заново» кандидат

Вибори 1976 відбувались на фоні криз та скандалів, що похитнули довіру американців до їхнього уряду та правлячого класу. Почалось це із Вотерґейтського скандалу. На середині розслідування Вотерґейту, віце-президент Спіро Еґню пішов у відставку після звинувачення в хабарництві та підозри у фінансових махінаціях. Його місце зайняв Джеральд Форд. А згодом, президент Ніксон був змушений піти у відставку в зв’язку із Вотерґейтським сандалом і його місце зайняв Джеральд Форд. Однак ставши президентом, Форд усього за місяць повністю амністував Ніксона. Це шокувало націю й природньо постало питання про довіру до самого Форда.

На виборах 1976 президент Форд був замінений демократом Джиммі Картером, колишнім губернатором Джорджії. Головною темою його виборчої кампанії було протиставляння себе правлячому класу. Він позиціонував себе як сторонню людину та обіцяв очистити Вашінґтон від бруду. А ще він заявив, що «народився заново» християнином. Враховуючи поствотерґейтський настрій народу та заяву Картера, Біллі Ґреям відчув слушний час і пояснив своїй телеавдиторії, що Америка переживає глибоке національне прагнення до моральності й духовного відродження. Америка цього року понад усе хоче бачити в президентові моральні якості. Для фолвеллової євангельської авдиторії народження заново значило передумову духовності й заяву Картера сприйняли щиро. Захоплення євангелістами Картером було настільки великим, що Бейлі Сміт оголосив перед п’ятнадцятьма тисячами пасторів та неюристів із Південної баптистської конвенції, у подальшому він сам був її популярним президентом, що країна потребує в Білому домі людини, народженої заново. І додав, що його ініціали такі ж, як у Господа (Jimmy Carter та Jesus Christ мають однакові ініціали J. C. – прим. перекладача). Пет Робертсон, найбільш популярний телепроповідник, також надав потужну підтримку Картеру.

Коли євангелісти почали активно цікавитись виборчою кампанією, інститут Ґеллапа відзвітував, що 50 мільйонів американців упевнено можуть вважатись євангелістами, а журнал «Ньюсвік» оголосив 1976 «роком євангелістів». У ході кампанії Картера запитували про його релігійну позицію. І відповідь завжди включала три аспекти: власне навернення; роль релігійної віри як джерела моральної сили для політика; відданість принципу відокремлення церкви від держави. Вкінці-кінців, Картер у листопаді 1976 переміг Форда з відривом у лише 2 відсотків. Але серед білих баптистів відрив був іншим: 56% за Картера, 43% за Форда. Євангелісти віддали йому свої голоси не лише на Півдні США, звідки він був родом, а й у таких ключових північних штатах як Пенсилвенія та Огайо із переважно сільським населенням, яке зазвичай голосує за республіканців. Зважаючи на те, що його перевага на виборах склала всього 2 відсотки, можна чітко сказати, що ця перемога далась завдяки євангелістам (а ще, звісно, завдяки чорним, євреям та іншим групам, які надали йому велику підтримку). Під час виборчої кампанії Картер обіцяв, що призначатиме кваліфікованих євангелістів до федеральних органів влади. Однак після перемоги, адміністрація Картера не лише не дотримала цієї обіцянки, а й нехтувала такими важливими для євангелістів питаннями як аборти, шкільна молитва та ін.. Ба більше, Білий дім зайняв протилежну позицію, підтримавши поправку про рівні права (Феміністки прагнули заборонити будь-яку дискримінацію за ознакою статі. Поправка не була прийнята – прим. автора). Федеральний уряд фінансував аборти й підтримав права гомосексуалістів. І хоч політика Картера розчарувала євангелістів, вибори 1976 для них стали важливим досвідом, який показав, що як вони працюватимуть разом і злагоджено, то матимуть достатній вплив, аби забезпечити потрібний результат на виборах.

2. Поєднання економічного та християнського фундаменталізму: «народжена заново» Республіканська партія

Лідери Республіканської партії традиційно дотримувались консервативних позицій у сферах внутрішньої економічної та зовнішньої політики. В 1970-х партія зазнала двох великих невдач. Перша була пов’язана із Вотерґейтським скандалом, а друга із повною амністією Форда Ніксону. Це розлютило виборців і вони втратили довіру до вашінґтонського правлячого класу. Ось чому Картер грав на протиставленні себе цьому класу, а Форд, діючий на той час президент, програв йому на виборах 1976. Тож коли наближалися президентські вибори 1980, в партії почали мислити по-новому. Республіканські стратеги міркували над питаннями правиці, які вони зможуть відстоювати й завдяки цьому зібрати необхідну для перемоги більшість.

6 червня 1978 виборці в Каліфорнії схвалили норму 13, яка знижувала податок на майно, що стало нестерпним для багатьох представників робітничого класу в штаті. Прийняття цієї норми мало вплив для всієї країни. Під час виборів до Конгресу 1978 виборці виразили свою прихильність до економічного консерватизму. Багато видатних ліберальних членів обох палат програли вибори й були замінені консервативними республіканцями. У двох провідних ліберальних штатах, Каліфорнії та Месечусетсі були обрані губернатори, прихильні до економічного консерватизму. Ця консервативна хвиля була помітною також і в соціяльній сфері – підтримувались молитви в школах та рух за життя (Рух проти абортів – прим. перекладача). Такий хід справ змусив Картера поправішати в наступні два роки його терміну, що залишались. 1979 цей тренд докотився й до Великобританії, де обрали консерваторку Марґарет Тетчер прем’єр-міністром.

Із наближенням президентський виборів 1980 загострилась боротьба за владу всередині Республіканської партії. Ця боротьба почалася, значною мірою, ще із президентської кампанії сенатора Ерізони Беррі Ґолдвотера 1964. Ґолдвотер відзначався як економічним консерватизмом, так і релігійним фундаменталізмом відповідно до свого способу життя, а ще своєю участю в багатьох правих справах. Ось декілька прикладів: 1) він підтримав антикомуністичну позицію сенатора Меккарті та виголосив промову в дусі меккартизму. 2) Він запропонував США вийти із ООН у разі, якщо комуністичний Китай залишатиметься членом організації. 3) Він погрожував знищити Китай у ядерній війні в разі, якщо Китай коли-небудь застосує ядерну зброю, бо вже тоді ходили чутки, що Китай працює над її розробкою. 4) Він погодився на змішані школи, проте розглядав десегрегацію як порушення суверенітету штатів. 5) Він голосував проти Акту про цивільні права. 6) Він був щирим прихильником вільної торгівлі та ринкового капіталізму, а захоплюючись фундаменталізмом, підтримував молебні та читання Біблії у школах. Погляди Ґолдвотера були радикальними й тим не менш він із тріском програв на виборах. Існувала також потужна опозиція його поглядам всередині партії, члени якої мали ліберальні погляди з багатьох перерахованих питань. Губернатор Нью-Йорку Нельсон Рокефеллер розкритикував погляди Ґолдвотера як «радикально праві» й занепокоївся тим, що Республіканську партію може «підірвати зсередини радикальна, добре фінансована та дисциплінована меншість».

Під час кампанії Ґолдвотера Річард Виґорі, праворадикальний активіст, показав себе чудовим організатором і збирачем грошей. Після поразки Ґолдвотера він склав список із 12 000 спонсорів його кампанії та зібрав величезну мережу консерваторів та радикалів, до якої входили 4 мільйони спонсорів та 15 мільйонів прихильників. Після поразки Ґолдвотера на виборах 1964 розгорнулась боротьба між ліберальним та радикальним крилом Республіканської партії. З-поміж лідерів радикального крила виділявся Рональд Рейґен, голлівудський актор і колишній демократ. Він привернув до себе увагу республіканців завдяки вражаючій телевізійній промові, у якій закликав збирати гроші на кампанію Ґолдвотера. Своїми ідеями про сильну державу, право на володіння зброєю, низькі податки та реформу соціяльного забезпечення він здобув прихильність впливових республіканців у Каліфорнії. Завдяки цьому він був висунутий Республіканською партією на виборах губернатора Каліфорнії 1966 і переміг. Це зробило його популярним в усій країні. Рейґен підсумував свою філософію наступним чином: «Якщо ви прості громадяни, то не керуйте державою. Держава керуватиме вами». До ліберального крила Республіканської партії належав губернатор Нью-Йорку Нельсон Рокефеллер.

1968 Ніксон був обраний президентом. Він належав до ліберального крила в партії і радикали не були прихильні до нього. Радикальні активісти Річард Виґорі, Хаверд Філліпс і Пол Вайріх були незадоволені ліберальним керівництвом партії. Тож вони вирішили побудувати нову Республіканську партію, більшість членів якої матимуть радикальні погляди, відстоюватимуть вільний ринок, а отже й нове керівництво партії, що буде втілювати це в життя. Вотерґейтський скандал надав їм таку можливість. Скориставшись загальним невдоволенням народу, 1974 Виґорі та Філліпс розпочали кампанію по усуненню президента. Їхнє невдоволення викликала не сама причетність Ніксона до цього скандалу, а його ліберальний курс. Іще більше їх розчарував Джеральд Форд, особливо після того, як призначив Нельсона Рокефеллера віце-президентом. Такий вибір Форда став останньою краплею для слона (Слон є символом Республіканської партії, в той час як осел є символом Демократичної – прим. автора), як це охарактеризував згодом Виґорі, говорячи про народження нової правиці лише на основі цього призначення.

Беррі Ґолдвотер був героєм правих радикалів, бо відстоював їхні принципи. На противагу цьому, низка важливих рішень Форда суперечили їхнім принципам. Зокрема: амністія в’єтнамським повстанцям; продовження політики Ніксона-Кіссінджера щодо розрядки з СРСР та перемовини про обмеження стратегічних озброєнь; повернення Панамського каналу Панамі та визнання своєї поразки у В’єтнамі. Все це дратувало республіканців-радикалів і додавало їм рішучості до створення руху, який міг би кинути виклик партійному керівництву та змінити його. Протягом 1960-х і 1970-х радикалами в Республіканській партії здебільшого вважали тих, хто відстоював низькі податки, скасування державного контролю та вільний ринок. Багато з них були вихідцями з вищого класу, багатими людьми та представниками бізнесу. Вони були прихильниками ринкового економічного консерватизму й прагнули перейти до чистого капіталізму на противагу потужній тенденції до «держави соціяльного забезпечення» і соціяльної справедливості, що змушували їх платити високі податки, аби допомогти бідним. Прагнення до соціяльної справедливості згодом сприяло появі «Великого соціяльного» проекту президента Джонсона.

Та позаяк ці проринкові радикали були меншістю в Республіканській партії, вони не мали суттєвого впливу. Переважно вони були зосереджені на дотриманні принципу невтручання держави в економіку та не демонстрували якоїсь чіткої релігійної позиції. Вони були нечисельною групою без великого впливу в партії, в котрій домінували ліберали. Але в другій половині 1970-х, у зв’язку із потужним напливом євангелістів, роль цієї групи капіталістів значно зросла. Євангелісти були соціяльними радикалами, що вступали у великій кількості до Республіканської партії для того, щоб потрапити в Білий дім та Конгрес і щоб змусити державу дотримуватись їхніх релігійних принципів та цінностей. Економічні радикали бажали правого, проринкового повороту в економіці, в той час як євангелісти, будучи соціяльними радикалами, прагнули іншого, громадського повороту вправо, щоб зробити країну більш «праведною». Завдяки такій близькості інтересів, прокапіталістична меншість, усвідомлюючи політичну вагу євангелістів у партії, вступила з ними у священний союз. Цей союз нині відомий під назвою «нові праві». До нього входять прихильники вільного ринку та християнські фундаменталісти. Незабаром цей союз почав грати політичними м’язами. На виборах 1976 діючий президент Форд змагався із Рональдом Рейґеном на внутрішньопартійних виборах. Рейґен, за підтримки священного союзу, мав дуже сильні позиції, та все ж Форд переміг, хоча й відчув силу цього союзу. Тому зрештою таки пішов на поступки правим, знехтувавши Нельсоном Рекефеллером як своїм політичним соратником та почав натомість співпрацювати з консервативним сенатором Кензесу Робертом Долом, а також прийняв політичну платформу, написану переважно соратниками Рейґена і яку очолював сенатор Північної Кароліни Джессі Хелмс.

Взяття під контроль Республіканської партії було сильним стратегічним кроком радикалів. Після розчарування в Картері, стратеги-радикали в Республіканській партії продумали стратегію перемоги. Вони усвідомили, що поодинці ані прихильники вільного ринку, ані євангелісти не здатні будуть проштовхнути республіканського кандидата до Білого дому. Адже євангелісти були всього лише частиною протестантського населення США. Стів Брюс аналізує релігійну ідентичність населення США загалом. Згідно його даних, 1984 в країні проживало: 57% протестантів, 28% католиків, 2% євреїв, 13% представників інших релігій або нерелігійних (Джерело: інститут Ґеллапа, 1985 – прим. автора). Серед протестантів близько 15–20% належали до конфесій, які вважалися «консервативними». Тож навіть якщо всі консервативні протестанти поділятимуть такі ж політичні прагнення (чого насправді не було) та діятимуть злагоджено, їм усе-одно потрібна буде підтримка інших груп, аби мати більшість.

Із наближенням виборів 1980 республіканські стратеги взялись напрацьовувати якомога ширшу консервативну програму, яку можна було б запропонувати широкому спектру правих груп. Вони розуміли, що для об’єднання правих усіх мастей їхня програма повинна включати економіку, моральність, захист сім’ї та не підтримувати гомосексуалістів і аборти. Партійні стратеги вже мали необхідні знання, досвід, людей та зв’язки, необхідні для просування ідей вільного ринку, однак розуміли, що не мають ані відповідного досвіду, ані мережі волонтерів, котрі могли б доступно представити перед виборцями євангелістську програму захисту сім’ї. Ця програма могла б гарантувати успіх на президентських виборах 1980, тож їм як ніколи потрібна була армія волонтерів, що доносили б їхню програму до дверей кожного виборця. Стратеги, що самі належали до різних конфесій, чудово розуміли, що оскільки євангелісти є лиш частиною від усього протестантського населення США, єдиний шанс для них досягти успіху – це об’єднати фундаменталістів усіх конфесій.

Розділ 6. «Моральна більшість» в ліберальній демократії: армія Бога підкоряє кесаря

Республіканські стратеги вважали, що з усього набору сімейних цінностей, саме питання абортів здатне об’єднати фундаменталістів із усіх конфесій, а також не протестантів: євангелістів, інших протестантських фундаменталістів, католиків та фундаменталістських євреїв. Католики, що традиційно голосували за демократів, тепер могли прибитися до Республіканської партії через її жорстку антиабортивну програму. Отож у травні 1979 консервативні стратеги зустрілися з Джеррі Фолвеллом у його рідному місті Линчбург, Вірджінія, щоб обговорити з ним план та попросити його вмотивувати і мобілізувати політично євангелістів задля підтримки нової радикальної програми республіканців. Фолвелл погодився і в червні того ж року оголосив про заснування руху та організації під назвою «Моральна більшість» (МБ). Він же і очолив цей рух. Фолвелл також визначив за ціль «Моральної більшості» справляти значний вплив на духовний та моральний стан нації такими шляхами: а) пробудження низовим членством моралі в американців самим лише чітким закликом; б) інформування про те, що відбувається у Вашінґтоні та в законодавчих органах штатів по всій країні; в) домагання в Конгресі поразки лівих, відхилення програм соціяльного захисту, що підриватимуть у подальшому нашу цілковиту свободу; г) проштовхування позитивного законодавства, наприклад створення Агенції захисту сім’ї, що сприятиме зміцненню Америки; ґ) допомога на місцях у протидії порнографії, гомосексуалізму, поширенню аморальності в шкільних підручниках та в інших речах, які стосуються кожного з нас.